Пiд тихими вербами

I. ЧОРНА ХМАРА

Минув уже четвертий рiк, вiдколи Денис Сивашенко вiддiлився вiд батька й вiд Зiнька, меншого брата… зараз пiсля того, як середульшого брата Романа заслано на Сибiр. Погана це була iсторiя!.. Розледащiвши Роман у солдатах, не хотiв дома нiчого робити, посварився з батьком та з Денисом, пристав, пiшовши в город, до злодiйського товариства, водив конi, пiймався, суджено його й заслано на Сибiр. Денисовi це не пошкодило, бо раз, що йому з батькiвщини бiльше припало, а друге — всi знали, що вiн сам i впiймав Романа, i виказував на його, то нiкому й на думку не спадало вибивати йому очi Романом… хоч воно таки й погано, як люди знають, що брат у Сибiру… ну, та дарма! Хай краще у Сибiру буде таке ледащо, нiж дома через його колотнеча. От тiльки що з батьком Денис посварився… Дак же вiн у тому не винен: за те, що вiн не покривав Романа, батько, мати й Зiнько зненавидiли його, та й годi!.. Та й це дарма, бо таки все. Що йому припадало, все вiддали. Та вiн би й не попустив, бо там же й його праця. Вiн i радий був, що пiшов од їх: ому вже давно треба було хазяїном бути. Поставив хату на новому грунтi, далi вiд батька, аж з другого краю села, та й хазяїнує собi. I добре хазяїнує: за цi чотири роки зрiс вiн угору високо: з Дениса — Денисом Пилиповичем iзробився, з малого хазяїна — багатирем. Своєї землi тридцять десятин, та ще вдвох iз тестем Манойлом посесiю держать… От що! Нехай лиш той дурень Зiнько облизується, дивлячись на його заможнiсть. Сам живе, як харпак, мабуть, нiчого й не придбав, одколи батько вмер, самою батькiвщиною старою й держиться. Ха-ха! А Денис он цього року до хати приробив ще другу половину — з великою свiтлицею та з кiмнатою. I в свiтлицi в його так прибрано, що хоч i станового, то не сором приняти: два тапчани, стiльцi чорним покрашенi, по стiнах малюнки великi — вiддавав за їх Денис щетинниковi не то по злоту, а й по пiвкарбованця, бо там такi є, що i з золотом… самих генералiв аж п'ятеро, i вiйна турецька, i страшний суд iз змiєм, i «вид города Тулы»… i всi за склом, у великих червоних та в зелених рамцях… А вiкна в хатi такi, що вiдчиняються, а не вiдсуваються, i на вiкнах завiски телiпаються ситцевi, — зовсiм, як у панiв. I лiжко тут стоїть — високе й широке, на йому аж три перини, i засланi зверху червоним «одiялом» (п'ять карбованцiв цiна); а чотири здоровенних подушки замалим не до стелi знiмаються, та всi в ситцевих пошивках з здоровенними лапатими квiтками, — це вже Домаха Денисова набирала, — дуже гарнi, ситець аж по злоту. Нiхто на цьому лiжковi не спить (бо всi ночують у противнiй хатi), а стоїть воно так, закрашає хату, чи то пак «комнату», — щоб видко було, який хазяїн живе, не харпак… Та й дочок же в Дениса двоє- то це ж їм Домаха надбала: хай люди бачать, що єсть. Надбано, хвалити бога, i на дочок, i на синiв: є в чому походити, є що з'їсти й спити. Не сором, нi, не сором покликати до себе людей, хоч би й таких заможних, як оце зараз сидять у свiтлицi за столом, п'ють, їдять та й про дiло гомонять.

Не малi ж то й гостi!

На покутi сидить старшина Григорiй Павлович Копаниця — той, що колись писарем волосним був, а тепер старшиною. Ге-ге! Тепер уже йому не писарювати, тепер уже вiн багатир на всю губу: своєї землi скiльки! Як їде в город, у земське собранiє (бо вiн же там гласним), то так убереться в сюртука, що пан, та й годi! Та йому ж i треба цього: помiж панами крутиться. Та хоч i на селi, то без жакетки й з хати не вийде.

Зараз бiля його сидить Сучок Михайло Григорович. О, то не маленький Сучок! Є в його й крамниця, й земля, до своєї дочки Горпушi приняв собi у прийми зятя, да так удвох тепер орудують, що ну!

А далi ще сидять Денисiв тесть Манойло Гаврилович, Домашин батько, бiля нього сват Остап Колодiй, кум Терешко Тонконоженко та Яхрем Рябченко — все багатирi, гарно повдяганi, в синiх чумарках, у таких, як i в Дениса, тiльки Рябченко по-городянському — в жакетцi.

Тесть та кум Терешко — то старi приятелi Денисовi, з їми вiн здавна в спiлцi, вiн їм, а вони йому пособля-ють. З Копаницею Денис заприятелював тодi, як пособив йому вилiзти на старшину; тодi ж i з Сучком зазнався дужче. А от з Остапом Колодiєм та з Яхремом спiлка не з-так iще давня.

Остап Колодiй, чепурний, високий, чорнявий чоловiк, — вiн родич Денисовi, чи то пак сват, бо за його брата Зiнька вiддав свою дочку Гаїнку (Гаїанiя її охрещено, а це вже так по-простому стали звати). Думав Зiнька перенадити, на свiй бiк переняти, щоб вiн з їм у спiлцi був, — дак хiба ж того дурня навчиш? Через те Остап не любить Зiнька, а з Денисом родичається.

А Яхрем Рябченко… ну, це штучка! Вони були зовсiм у сварцi — Денис та Яхрем. Колись на Яхрема скрiзь подейкувано, що вiн крадене передержує. Дак, як узято в Сивашiв сало, Денис i намiгся, щоб потрушено Рябченка. Нiчого не знайдено, а ворожнеча промiж їх стала велика. Хто й зна, що б воно виникло з цього, та незабаром пiсля тiєї iсторiї з салом Яхрем пiшов кудись на заробiтки… з рiк його не було, а тодi вернувся й грошей з собою принiс… та щось, кажуть, i не трохи… I зараз купив собi два надiли… Проминув iще рiк чи два, — аж гульк! — Яхрем узяв у глущкiвського пана триста десятин землi в посесiю. Як це так сталося, нiхто не мiг зрозумiти. Наймала ту землю в пана громада, наймали багатi люди, — не вiддав пан: бiльшої цiни хотiв… А тi собi загнулись: пождеш, пане, пождеш та вiддаси й за нашу цiну! А Рябченко пiдскочив, щось там прикинув пановi та й узяв на себе. I де вiн грошей добув, щоб пановi третину наперед заплатити, дак нiхто й зрозумiти не мiг, — усi дивом великим iздивувались. От лее добув i взяв!.. I не дурно: сам не став хазяйнувати, а почав землю давати за грошi людям; а саме тодi земля зробилась дорога, по два карбованцi бариша взяв на десятинi! Та як пiшов з того часу, то все йде та й iде вгору! Ого-го! Тепер вже нiхто й не згадує про те, що колись баби плескали, мовбито вiн крадене передержує! Де там! Тепер вiн Яхрем Семенович, багатир… скрiзь у кунпанiї буває… I з Денисом помирились. Чого їм сваритися? Що було, те минуло, а з сварки добра не буде, а в пригодi один одному вони можуть стати.

Дак отакi гостi сидiли в свiтлицi в Дениса Пилиповича Сивашенка за столом, повним усякої страви. Господиня, немолода жiнка, мовчки подавала на стiл страву, iнодi тiльки припрохуючи гостей призволитись; господар був гомiнкий, веселий, частував i припрохував залюбки. Це ж такi дорогi гостi! Не голота яка з Зiнькової кумпанiї, а поважнi кремезнi господарi, з ними хоч яке дiло робити можна — подужають! I грiшми-достатками вони — сила, i в громадi сила.

Домаха вже пiшла в другу хату лагодити самовар, а Денис усе частував i казав:

— Iстинна правда, що каже Григорiй Павлович, наш господин старшина: нiякого покорства тепер у мужика нема. (Денис таки навчився помiж «образованими» людьми i собi «по-образованому» закидати.) Всяка голота пнеться рiвнятися з путящим, порадошним хазяїном. Що бiльший харпак, то бiльше в громадi галасує проти заможного чоловiка. Того i в голову собi не кладе, що коли б нас не було, то як би й вони прожили? У кого землю взяти на хлiб? — У нас! — До кого скотину пасти вiддавати? — До нас! — У кого грошей позичити? — У нас-таки ж! Що ж би вони робили без нас?

— Iменно! Iстинна правда! — вiдказували гостi. — Подохла б клята харпачня без нашої помочi.

А кум Терешко (вiн же при панах був, то знає, як сказати) доточив:

— Настоящая благодiянiя оказується, настоящая! А Денис казав далi:

— Отож бачите!.. А ще й дибки проти нас стають!

Тiльки порадошний чоловiк схоче що зробити — чи в громадi, чи так, зараз крику, галасу, репету такого нароблять, що настоящая бунтацiя, та й годi! От, сказати, як Остап Дорохвейович, — вiн кивнув на Колодiя, — хотiв, щоб йому громада вiддала волость нову робити, — лишенько! Який крик iзробився! Кажуть: багатiти нашим коштом буде!.. А все брехня…

— Авжеж, брехня! — сказав старшина, а Остап тiльки рукою махнув.

— От так i я, говорив Денис, — хотiв би зробити одно дiло мале-невеличке, та й боюся з їм потикатися в громаду, щоб i лиха не здобуться. Хiба що вже ви, господа хазяїни, пособите менi.

— Кажiть, кажiть, яке там дiло! — загомонiли гостi. — Що доброго надумали?

— От же ви знаєте, розказував Денис, — що як пiшли пересельцi на Амур, дак позоставалися вiд їх надiли. Громада ж тодi не дозволила пересельцям тiєї землi продавати, а взяла на себе.

— Хотiла на всiх рiвно подiлити! — гукнув кум Терешко, вже трохи п'яненький. — Ге! А ми не дали, да тобi в орендноє содержанiє оддали — на три года, — от тобi i вся бiда!

— Iменно, iменно! I досi дякую вам, — спасибi за це! Хоч воно з тiєї земельки невеликого й добра, ну, а все ж земелька.

— Та ще й добра, додав старшина. — Не сором-ляйся, Денисе Пилиповичу! Перед нами нема чого критися: ми знаєм усе дiло. Свої люди.

— Так, так!.. Що й казать!.. Вам би та ще й не знати!.. Дак ото ж я два годи вже держу цю земельку, а оце й третiй наступає, а там i край…

— А там iзнову буде крик та гвалт у громадi, щоб тобi не давати, сказав Манойло.

— Отож-то й то! Як наймати, так i крик, так i крик! Все репетують, i нiяк того репету не збудешся, говорив Денис.

— А що ж ви зробите? Нема способу! — промовив Остап.

— Та воно можна б i способу добрати, — натякнув Денис.

— Ану, якого? — запитав старшина.

— Та такого: взяти та й продати землю ту кому з путящих людей.

— Так… — сказав старшина, i всi на мить замовкли. Всi зрозумiли, що Денис хоче сам ту землю купити, i думали, чи можна на це пристати.

Воно таки пiдходило, щоб Денисовi вона впала. Раз — що вiн уже держить її в посесiї; друге — що всi тi надiли сумiжнi з його надiлом, — так трапилося; третє- що вiн же свiй чоловiк, i як пособити йому тепер, то й вiн колись у пригодi стане. Може, декому хотiлось би замiсто Дениса собi ту земельку придбати, та, бач, тодi доведеться посваритися з Денисом, та й з тестем його Манойлом, та й з кумом його Терешком… А вже як серед гурту заведеться в їх сварка, тодi голота переважувати почне. Вони поти дужi, поки вкупi.

От такi й пiдхожi думки плутались у кожного в головi, як старшина знов озвався:

— Так, Денисе Пилиповичу!.. А що ж, дiло добре! Цим уже навiки заткнемо їм рота. Може б, ти й за купця був, га?

— Та я… як ви, господа хазяїни, скажете, — говорив Денис, — а я, звiсно, узяв би… хоч менi й сутужно тепер на грошi, ну, та вже розстарався б…

— Розстараєшся!.. Розстараєшся!.. — загомонiли гостi. — А ми тобi пособимо в громадi: не попустимо, заткнемо горлянки ротатим.

— Спасибi вам, господа хазяїни, спасибi! — кланявся Денис. — Я на вас — як на бога!.. Уже тепер ви менi, а колись i я вам, дасть бог, чимсь пособлю.

— Iстинна правда, сказав кум Терешко i додав панської приказки: — Рука ногу моїть.

— Правильно! — промовив старшина. — Постановить: продать переселенчеськi надiли Денису Пилиповичу Сивашову.

— Продать! Продать!.. — загули гостi.

— А голоту, котора буде верещати, — скрутить!

— Скрутить! Скрутить!

— Щоб не смiли морди куди не треба пхати, — по мордяцi їх!

— По мордяцi! По мордяцi!

I все товариство зареготалося. Голоснiше за всiх реготався сам старшина Григорiй Павлович, i його товсте, сите обличчя з поганенькою руденькою борiдкою аж двигтiло все, закинувшися назад. На весь рот реготав i кум Терешко, смiялися Манойло з Остапом, радiсно дрiбненько смiявся в широку русяву бороду Денис, а череватий одутлий Сучок додавав свого поважного — го-го-го-го! — мов порожня бочка гула. П'янi червонi обличчя, блискучi вiд поту й смальцю, що на їх повиступав, якось чудно розтягалися, очi заплющувалися, а замiсто їх широко зяли ямки червоних пащ-ротiв з жовтими великими зубами, вискаленими з-пiд щетинястих усiв.

Самий Яхрем Рябченко не реготав, тiльки ледве всмiхався. Увесь час вiн сидiв мовчки, погладжуючи свої чепурно закрученi темнi вуса або чистенько виголене пiдборiддя та блискаючи своїми пронозуватими очима. Тепер, як регiт трохи вщух, вiн озвався:

— По мордяцi!.. Дай йому сьогоднi по мордяцi, а завтра воно знову лiзе. От так, як свиня: ти її бий, а вона кувiка та таки лiзе крiзь тин на вгород.

— А ти таки бий по мордяцi, поки почує та назад поверне! — сказав Манойло.

— А одвихнувсь — вона знову там.

— Ну, дак що ж його робити?

— А що свиням роблять, щоб на вгород не лазили? — спитав Рябченко.

— Та що ж? Колодку прив'язують…

— Ну?

— Що — ну?

— А те, що прив'яжiмо й ми їм колодку! — сказав Рябченко.

— От такої! — здивувавсь Остап. — А як же то?

— А хотiли б? — лукаво спитав Рябченко.

— Ще б пак!.. Чого б то чоловiк не схотiв!.. — загомонiли всi.Якби-то!.. Та як?

— Та воно невелика й штука, — спокiйно й не поспi-шаючися почав Рябченко. — Ви, Денисе Пилиповичу, та ви, Манойле Гавриловичу, держите в посесiї комарiвську землю?

— Держимо.

— А у вас, Григорiє Павловичу, бiля комарiвської своя земелька?

- Єсть.

— А в мене посесiя бiля вашої — глушкiвського пана.

— Правильно!

— Аз другого боку комарiвської землi тi пересельськi надiли, що Денис Пилипович купує?

— Авжеж!

— А за їми земля Вавилова, Iвана Iвановича?

— Так, так!

— А мiж нею та глушкiвською землею пана Горянського земля?

— I то правда

— Ну, а де ж громадська земля тепер? Га? — питав Рябченко.

— Громадська?.. А громадська… де ж? Усерединi…

— Ну? — спитав Рябченко.

— Дак що ж? — не розумiли слухачi

— Овва! А ще й розумнi люди! — засмiявся Рябченко. — А те, що всi цi землi круг громадської з усiх бокiв. Вона серед їх, як острiв серед води. Вiзьмемо в посесiю Горянського землю та покличемо до себе в кунпанiю Вавилова, — тодi вже диблянам без нас не буде нiякого ходу.

Всi притихли, враженi надзвичайною, дивною думкою. Притихли, силкуючися збагнути, чи гаразд вони розiбрали справу, чи не помилилися! I тодi враз загомонiли моторно, весело, радiсно.

Дак це ж дуже добре! От вигадка, дак вигадка! Щоправда, Горянського земля велика — двi тисячi з половиною десятин, — але гуртом узяти можна. Тодi громада буде в такому кiльцi, що з його не буде ходу. Куди нi ступни — навкруги все їх земля буде. Тодi якi вони схочуть, такi й цiни на землю будуть — i за випас товару, i за роботу, i за все. Бо де ж тодi мужик вiзьме землi, як не в їх? Йому iншого ходу не буде. Тодi вже не посмiє нiхто галасувати в громадi. Робитиме громада, що вони звелять. Вони_ будуть тут пани. Ого-го! Попанували пани-помiщики, тепер ще треба й господам-хазяїнам попанувати!

— Ловка штука буде! — казав весело Копаниця. — Та це можна самими вiдбутками так зробити, що просто як панщина буде, та й годi! Ну й голова в тебе, Яхреме Семеновичу! Дай я тебе поцiлую!

Копаниця захопив лiвою рукою Рябченка за шию, нахилив до себе й почав цiлувати товстими масними губами.

— Голова! Голова! — загомонiли навкруг усi та й полiзли цiлуватися спершу з Рябченком, а тодi й самi промiж себе. Плечi штовхалися, червонi обличчя стулялися, ялозились одне об одне замащеними вусами й бородами, дихали одне на одне п'яним горiлчаним духом, що їм уже повна була вся свiтлиця.

— Дорога голова! — кричав кум Терешко. — Цiни нема!..

Потроху посiдали знову та й почали мiркувати, як воно буде. Їх тут семеро. Вавилов буде восьмий. Та чи пристане ж вiн? Це чоловiк чужий, захожий здалека москаль. Був колись за об'їждчика в одного пана, тодi за прикажчика, тодi за управителя, а там уже й свою земельку купив. Йому до диблян байдуже. А втiм, як роздуматься, то й не байдуже, бо i в його ж дибляни землю беруть… Помiркували туди й сюди: мабуть, пристане.

Вiсiм чоловiк — це буде товариство. Вони скинуться грiшми i за тi грошi наймуть Горянського землю. Хто скiльки грошей дасть, стiльки тому й землi буде. Можна хазяйнувати й гуртом, хоч краще кожному зокрема. А радитися про все гуртом i гуртом, так, як у громадi, справи рiшати… та й не про саму цю землю, а й про iншi: i за яку цiну вiддавати десятину, i яка цiна на наймитiв та на косарiв, i якi вiдбутки. I як i що робити в громадi, то й про це спершу в своєму гуртi радитися…

Це все розказував їм Рябченко i додавав:

— Тодi нас нiхто не подужає… Одно тiльки… Хоч ми й гарно мiркуємо, та єсть одна карлючка.

— А яка ж то? Кажи!

- Є один чоловiк такий, що може нам великої шкоди наробити.

— Ой! А хто ж то? Ану, кажи! — почали питатися.

— Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зiнько.

— Хi! Що б то вiн i зробив?

— Почне каламутити в громадi, почне коверзувати — може лиха наробити.

— Та вiн уже тепер притих, — озвався Сучок, — вiдколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своєю чепурною головою.

— Ой, нi! Як я за його дочку давав, то думав: буде сiм'янин, то вже до свого дiла й прихилю його. Так де там!..

— Цурається? — спитав Копаниця.

— Нi, вiн нас iз старою й не цурається; i в гостях iз дочкою буває, i в себе приймає, а так, щоб у яке дiло зо мною пристав, дак нiяк! «Я, — _ каже, — того не хочу, бо через великi грошi сльози ллються. I вам, — каже, тату, радю тих багатирiв покинути та по-божому жити».

— Ич, iдолова душа! — обурився Терешко. — Муляють йому тi багатирi!

— Ну, — сказав Рябченко, — а я таки думаю, що нам його не минути. Бо вiн крутитиме в громадi. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зiнька ж, усе сталося.

— Дак що ж iз ним робити? — спитав Денис.

— Приняти до нас у спiлку, — вiдказав Рябченко.

— От такої!

— Iншого нiчого не вигадаєш.

— Та в його й грошей нема.

— Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.

— А як не схоче? — питав Манойло. — Он же, чуєш, який голiнний?

— Треба так зробити, щоб схотiв, — обстоював за своє Рябченко.

— Ну, та як же ти зробиш? — не розумiв Копаниця.

— А треба, щоб йому був великий бариш, — вiдказав Рябченко.

— Уже ж бiльшого, як усiм, не буде!

— Коли цей йому здасться малий, то треба й бiльшого дати.

— Чого ж то так? — спитав неприхильне Денис.- I грошi йому позич, та ще й бариша з свого заробiтку прикинь! Це вже буде зовсiм не по правдi!

— Що ж ти маєш робити, — казав спокiйно Рябченко, — коли таке дiло? Та воно не так i страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер бiльший бариш, щоб вiн не зiпав у громадi за пересельськi надiли тощо… Цим його вiд товариства вiдлучимо. Бо вiн через те тiльки й силу має, що з ним товариство таких, як i сам, гольтiпак. А як вiн їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолi тодi буде з нами, хоч i без великих баришiв.

— То тодi йому хвоста вкрутимо?

— Авжеж!.. А як вiн од їх одкинеться, то самi вони довго не вдержаться.

— Бо вiн же в їх голова, старшина!.. — зареготався Копаниця. — Що правда, то правда, — нам треба його збити з плигу. Бо воно — блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвейович коло його заходиться, — йому це найзручнiше.

— Та що ж, i заходюсь, — згодився Остап. — Тiльки ви менi скажiть, що йому говорити.

Почали мiркувати, якими баришами можна краще спокусити Зiнька. Наказали Остаповi торгуватися, спершу давати менше. А Денис казав, що занадто багато йому дають.

— Дарма, аби впiймати!

— А там скрутимо йому в'язи!

— Щоб не бришкав!..

— Нiхто тепер не бришкатиме!

— Прив'яжемо колодку свинi!

— А коли й з колодкою полiзе — по мордяцi!..

— По мордяцi! По мордяцi!..

I знов усi зареготалися, — так їм до вподоби був той жарт. Смiялися всмак, аж здоровi жовтi зуби поблискували серед щетинястих, умазаних у смалець вусiв та бороди.

II. ЗIНЬКО

Зiнько Сивашенко йшов полем. Iшов не поспiшаю-чись, бо була недiля, а поробившися добре ввесь тиждень, любив у недiлю вiдпочити. I вiдпочивав справдi, йдучи нога за ногою, упиваючись ясно-сонячним весняним днем, не душним, бо живущий вiтрець розвiював духоту. Був кiнець весни, саме той, як i хлiб, i трава зростуть уже досить угору i блищать пiд сонячним промiнням свiжим зеленим кольором свого молодого соковитого тiла.

Зiнько зупинився, задивившись. Перед ним широко розляглись поля зеленi з буйними хлiбами. Вiтер гуляв по їх, бив по їх своїми мнякими невидимими крилами, дихав на них своїм запашним дужим диханням. Вiн грався з їми, вiн обнiмався з їми, а вони, веселi, радiснi, повнi молодої сили, молодого життя, звивались пiд його обiймами, перекочувались моторними ясно- й темно-зеленими хвилями.

Хвилювало, хвилювало зеленеє море. Утiкали хвилi од вiтру. Котилися, котилися не перестаючи, все бiжачи туди, в далеку далечину, аж де небо схиляється до землi. Вони прибiгали до його, i плескали в його, i цiлували його. А воно смiялось до них широким, безмежним блакитним усмiхом, i той усмiх спадав на їх золотим дощем сонячним, несучи їм життя й силу.

А вiтер, веселий i дужий, шугав мiж блакитним небом i зеленим морем, i перекидався, i купався в просторах, i сповняв Зiньковi груди якоюсь дивною молодою силою. Дихали груди так широко, вiльно, i все тiло мiцне, як сталь, трепетало тiєю силою, здригалося вiд одного могучего поривання кудись кинутися, щось зробити — щось велике, дуже i гарне-гарне!.. I Зiнько й сам не помiтив, як те поривання до руху, до дiла вихопилося в його з грудей голосним криком: «Гей-гей!» — далеко розкотилося полем, i Зiньковi здалося, що голос його долинув аж туди, до краю зеленого моря, i плеснув об берег блакитного неба, i небо всмiхнулось До його, до Зiнька, так само, як до того зеленого моря, як до тих ярiв i байракiв, що мрiли здалека, як до тих пташок, що дзвенiли в повiтрi, як до тих метеликiв, що трiпотали кольористими крильцями над зеленими хвилями!

Ой, та й гарно ж жити на свiтi, та й легко ж, весело!.. Та як же й хочеться жити! Жити й працювати, робити щось гарне — таке, як оцi поля краснi! I вiн їх робить, тут є й його праця: от вiн здалека бачить, як хвилює й його поле, полите його потом… Хвилює незгiрше за iншi, нi, ще й краще…

Ой гарно ж, радiсно, легко! I небо смiється, i поле смiється, i смiється щастя. Чому кажуть, що нема в свiтi щастя? На свiтi багато-багато щастя! Треба тiльки його здобути. Все треба здобувати, нiщо саме до рук не йде, — так i щастя. Все треба здобувати. Голова його спинилася над цiєю думкою. Чи не тiльки зараз вiн до цього дорозумувався, чи й попереду знав? Авжеж, знав, тiльки що, може, не думав про це так… розбiрно…

Все треба здобувати, нiщо саме до рук не йде. Здобудеш — щасливий будеш, не здобудеш — знидiєш або згинеш.

Зiнько почав думати, чи сам вiн завсiгди робив так, почав згадувати минуле життя, перебирати одну по однiй подiї. Почав з найближчих, що трапились сьогоднi, вчора, i йшов далi, далi, пiрнаючи в те море минулого життя, то ясних, то затуманених згадок. I потроху забув, з чого почав думати, самi згадки опанували його цiлком, i минуле стало перед їм, як намальоване, як живе.

Почув у своїй душi бiль, згадавши про те, про що нiколи не мiг спокiйно згадувати, хоч по тому минуло вже кiлька рокiв.

Його брат Роман, покинувши чесну працю, руйнував укупi з товаришами-коноводами своє село, забираючи в людей конi, i врештi пiдпалив у Зiнькового сусiди Струка клуню, щоб народ збiгся на пожежу, а його товаришам-коноводам вiльно було тим часом брати конi. Його пiймано, мордовано, палено страшно, вимагаючи, щоб вiн виказав товаришiв. Вiн не виказав нiкого, витерпiв, був довго хворий од мордування, а тодi, засуджений, пiшов на Сибiр. Суджено й тих, хто його пiк, покарано тюрмою… Це все минулося вже, а й досi стоїть перед Зiньком, як живе: i цей попечений, змордований брат, i другий брат, Денис, що дивився на те мордування залюбки, ще й допомiг, щоб воно сталося… Ох, цей Денис!..

Якби вiн не гнався так за тiєю копiйкою, не сварився б iз Романом, лагiдненько нахиляв би його знову до роботи, дак, може б, i не було нiчого. А то жадоба така несита: все б зажер собi, — от i давай випихати Романа, щоб бiльше батькiвщини припало… Зненавидiв його так, що примiв би — в ложцi води втопив би!.. I таки й утопив…

Скiльки горя було тодi в сiм'ї! Батько занедужав тяжко i вже нiколи не видужав зовсiм — за рiк умер з великого болю, з несвiтського сорома… Мати й досi плаче.

Не мiг батько пiсля того Дениса бачити. Вигнав його вiд себе, не дав, а кинув, як собацi, його частку — усе, що той схотiв, — i з того часу не хотiв i чути за його, i не згадував нiколи. З тим i вмер. Зостався Зiнько хазяйнувати вдвох iз матiр'ю. Хазяйнував так зо два роки, а мати все нарiкала, що стара вже, не може сама господарювати… а хоч Зiнько наймав наймичку, та наймичка не господиня, i треба Зiньковi женитися.

А вiн не хотiв. Бо не знаходив собi пари. Вiдколи парубкував, тiльки одна дiвчина й припала йому була трохи до вподоби — то була вбога сирота, байстрючка, наймичка Левантина, тиха, боязка i нiжно-гарна. Та її звiв Роман, покинув з дитиною… Зiнько таки хотiв її взяти, та вона, поховавши дитину, втекла вiд його… згодом умерла тяжкою смертю — так, що Зiнько тодi й не знав… Вiн не знає навiть, де її могилка. Але згадка про неї жила в його серцi i не давала змоги думати про одруження.

Та минув час, затих бiль… Одружився Зiнько, i тепер є старiй матерi вiдпочинок. I Зiньковi добре. Було б зовсiм добре, якби не одно: якби не тi думки!..

Думки посiдали Зiнька, не давали йому впокою, гнiтили йому 'серце, розсаджували голову. I не мiг вiн їм дати ладу, хоч усi вони крутилися коло одного. От так, як у тiй пiснi спiвається:

Нема в свiтi правди, правди не зiськати:

Що тепер неправда стала правдувати.

От саме так: стала неправда правдувати, бо кривду вважають за правду. Зiнько приглядався до сiльського життя i побачив, що там саме так i є.

По сiм'ях не було ладу. Дiти змагалися з батьками i пусто йшли. Кожне поривалося вихопитися з свити та вскочити в панське пальто. Думали не про те, щоб бути хазяїнами, а як би, щоб не бути простими. Кидалися на заробiтки в город, а верталися часто неробами розпоганеними. Брати промiж себе гризлися, а найбiльше за тую батькiвщину, як собаки за маслак. Були й тихi сiм'ї, що жили в згодi, та таких було менше.

Недобре дiялось i в громадi. Там верховодили Копаниця, Денис, Рябченко та iншi такi жмикрути, дбали не про добро людське, а тiльки за свої баришi: що їм на руку, за те репетували, билися, з руки iрвали, не думаючи зовсiм, що в iншого через те сльози ллються. Та все ж таких багатирiв було мало, а якби вони самi були, то, певне, нiчого не могли б зробити з громадою, бо громада великий чоловiк. Та, на лихо, сама громада їм пособляла. Однi стояли за їх через те, що були їм виннi, напозичавшися багато, то не мали сили й змоги проти їх iти; другi змагалися й собi вибитися вгору, на бiльше багатство, то держалися багатирської купи, сподiваючися, що та їм швидше пособить перевагу взяти над iншими громадянами; третiх багатирi купували за горiлку, i таких було трохи чи не найбiльше. Зоставалася невеличка купка самостiйнiших людей; але однi з їх не знали, як обстати за своє право, а другi були вже занадто малосилi, щоб могли гору брати. Через те в громадi багато гукали, репетували, сперечались, але подужували завсiгди багатирi з своїми прибiчниками й полигачами. I дедалi вбивалися все в бiльшу та в бiльшу силу. Народу намножилося стiльки, що вже йому не ставало тiєї землi, яка в його була, а багатирi силкувалися пiдгортати пiд себе й ту, скуповуючи її в убожчих хазяїнiв або забираючи за позиченi й невер-ненi грошi. Дедалi кожен з їх ставав уже потужнiший та потужнiший, i Зiньковi здавалося, що може прийти такий час, коли вони посядуть усю землю громадську i громадi доведеться на їх робити.

Такий лад здавався Зiньковi поганий. Хiба ж не могло бути краще? Але як?

Цього Зiнько не знав. Але вiн певний був, що це можна знати i що десь хтось його знає. Де й хто? Може, його знають пани, великi генерали? Може, вченi люди? Може, де по книжках написано? Адже по книжках списано всяку науку: i як у бога треба вiрити, i як по закону треба робити, i як та з чого що сталося на свiтi — все! Чому ж би не було там про те, як завести лiпший лад на селi?

До панiв, великих генералiв не можна Зiньковi доступиться, хоч, мабуть, вони й знають про все, чого йому треба. Про вчених людей — не про панiв, а таки про справдi вчених людей — Зiнько тiльки чув, що вони є, але зроду нi одного не бачив, не зна, й якi вони i де їх шукати. Лишаються хiба книжки.

Багато про все це Зiнько думав. Ще змалечку вiн не такий удався, як усi: був тихий, замислений хлопець. Слухняний, робив завсiгди, що наказувано, тiльки великий забудька був. Оце пасе телята й доглядав добре, щоб як у шкоду не вскочили… А навкруги трава зелена, небо широке, пташки летючi… Як вони лiтають? Через що вони лiтають? А якби чоловiк собi крила приробив, то лiтав би? Мабуть, нi, бо якби можна було, то давно б уже всi люди поробили собi крила та й лiтали б, — це ж краще, нiж ходити або їздити. А чого ж пташкам можна? Вже ж люди розумнiшi за пташок, то, певне, колись вигадають так, що й лiтатимуть. Ото б добре було! Аж до неба можна було б долинути та й подивитись, що там є… на бога й на янголiв глянути. Еге-ге! Тепер вiн знає, чого люди не можуть лiтати: бо якби могли, то й кожен грiшний чоловiк замiсто пекла залiтав би в рай та й надокучав би боговi. Тим-то бог так i зробив. Хоч воно й не по правдi, бо й мiж пташками не всi ж праведнi, а є й грiшнi. Он шулiка — кожну пташку роздирає. А, може ж, йому то вiд бога звелено, щоб пташки їсти? Так, як людям можна їсти вiвцi, воли, кури… Як чудно на свiтi — одне одного їсть: вiвця їсть траву, а чоловiк та вовк вiвцю; пташка їсть комашок, а шулiка та чоловiк їсть пташок; риба їсть червакiв, а чоловiк рибу… Штука! Чоловiк усе їсть, тiльки його нiхто не їсть! Хiба нiхто? А вовк та ведмiдь як пiймає, то й з'їсть, коли чоловiк його не вб'є. Он як: одне одного їсть, одне одного їсть!.. А це погано, бо воно болить, як рiзати або вбивати. Чому б не було так на свiтi, щоб нiхто нiкого не їв, а їли або хлiб, або садовину, або городину, або траву…

Ха-ха-ха! Це б тодi люди паслись, як телята!..

Ой-ой-ой! А де ж це телята?

Гляне, аж вони давно в шкодi. Бiжить Зiнько завертати… Побачить сторож або хазяїн, та таких духопелiв йому надає… Бувало так, що й займано, то Зiньковому батьковi доводилось платити за спаш. Батько гримав, а Денис i бив за це…

Зрiс трохи Зiнько, парубком уже був, заманулося йому вивчитися читати. Школи в їх тодi ще не було, так Зiнько з свого заробiтку дяковi платив, аж поки той навчив його так-сяк читати. Писати вiн i сам трохи привчився: купив собi пропис у городi та й навчився самописки… Помалу пише, але все ж пише. Читає краще. Вiн уже багато книжок попрочитував. З святих книг Євангелiє найбiльше вподобав. Здорово тяжко розбирати, а книжка справдi свята, бо написано, як по правдi жити, людей не кривдячи. А з несвятих книжок найбiльше йому до смаку припало двi. Одного разу вiн був у городi на базарi i купив там двi старенькi, в поганеньких палiтурках книжки. Одна була менша i звалася «Роберт Оуен». Важко було її розумiти, — Зiнько й тепер ще не все в їй розiбрав. Але оце вiн розiбрав добре: є така земля Англiя, а в тiй Англiї на фабриках та на заводах робочому народовi дуже погано було. жити; дак винявся такий чоловiк, Роберт Оуен, — вiн усе клопотався, щоб тим людям краще жити було, i всякого способу до того добирав, самого себе не жалiючи. I Зiньковi цей Роберт Оуен здався таким гарним чоловiком, трохи чи не святим: де ж таки — багатий пан мiг би собi сласно їсти й пити, хороше ходити, нi про що не дбавши, а вiн за вбогих людей так клопочеться! В книжцi був Оуенiв патрет. Зiнько вийняв його звiдти, оддав завести в рямцi пiд скло i почепив на стiнi. Дививсь на його й думав: «От бач же, винявся там такий чоловiк, що за вбогих людей обстав. Чому ж у нас нема такого, щоб обставав за наших хлiборобiв та й позаводив серед їх кращi порядки?»

Друга книга була Зiньковi така зрозумiла, така зрозумiла, як ще нi одна в свiтi: кожне тобi словечко в їй Зiнько тямив, розумiв i почував, бо воно йому якось до душi, до серця промовляло. Звалася та книга «Кобзар Тараса Шевченка», i як Зiнько читав її, то так, мов батька рiдного чув або до пiснi, що кохана дiвчина спiває, прислухався. Так гарно! I написано про такi простi речi i про простих людей, а гарно! Через те ж i гарно воно Зiньковi було, бо йому сподобалося, що про простих людей однаково, як i про панiв великих, говориться. I Зiнько так собi думав: «Велика душа в того чоловiка була, що цю книгу списав, бо вiн розiбрав, що й ми люди, та й каже про нас, як про людей».

I вiн вийняв з книги патрет Тарасiв Шевченкiв та й його почепив поруч з Оуеном у рямцях за склом. Дивлячись на його, згадував раз у раз усякi його щирi слова (знав з голови багато); а як згадає такi, як от:

Обнiмiте, брати мої,

Найменшого брата, -

Нехай мати усмiхнеться,

Заплакана мати! — то йому аж сльози бринiли на очах. Дух переймало йому й тодi, як читав:

Учiтеся, брати мої,

Учiтесь, читайте -

I чужого научайтесь,

И свого не цурайтесь.

Бо хто матiр забуває,

Того бог карає.

Спершу вiн не розумiв, до чого це тут матiр iзгадується, але далi, багато разiв прочитавши «Кобзаря», замалим не вивчивши його всього, думавши про його часто, таки зрозумiв.

I тодi сказав сам собi, що буде вiн поважати свою хату, не хоче вiдбиватися вiд своїх людей i буде вчитися.

Вчитися! О, цього бажала вся душа його, до цього поривалася вся iстота його! Вчитися, щоб знати, як i що є на свiтi i через що воно так. Учитися, щоб знати, як запобiгти лиховi, як зробити, щоб не кривда, а правда правдувала! Вiн певний був, що наукою цього зможе дiйти, бо не дурно ж той, хто написав «Кобзаря», люблячи так дуже правду та вбогих людей, велiв усiм учитися. Вiн знав, нащо це казав, i Зiнько хоче його слухатися, за його приводом iти i вчитися.

Але як? Де? Вiд кого?

До школи вже пiзно було йти такому, як вiн. Через те пiшов до вчителя, просячи, щоб той учив його самого, а вiн за те йому платитиме.

— Чого ж тебе вчити? — запитав учитель.

— Усiєї науки, яка є на свiтi! — вiдказав Зiнько. Учитель засвистiв, а тодi зареготався.

— Дурний ти!

— Та я знаю, що я дурний, — тим i прийшов, щоб ви менi розуму доточили.

— Хiба ж можна всiх наук навчити? Та й почав лiчити, якi є науки: i така, i сяка, i он яка… Аж моторошно Зiньковi стало…

Одначе все ж згодився вчити Зiнька дечого, i справдi, за рiк навчив його трохи арифметики та пiдучив дужче розумiти книжки… Та незабаром Зiнько побачив, що цей учитель i сам не дуже бiльше знає… та й до книги мало коли зазира, а все то в карти гуляє, то в беседi горiлочку цмулить, то з собакою качок диких стрiляти бiгає… А ще бiльше не сподобався вiн Зiньковi тим, що на кожного селянина, хоч би якого старого й поважного, каже «ти» та величається перед мужиками, що вiн пан… Покинув Зiнько до його ходити. Наважився вчитися сам.

Купив собi арифметику, щоб i далi вчити її, купив географiю, бо хотiв знати про всякi землi… Купував iще багато всяких книжок. Якi були в його грошi, що мiг би на парубоцькi вбори витрачати абощо, — все вiддавав за книги. Купував на базарi, в щетинникiв i в поганенькiй книгарнi в городi. Купував, не знаючи, якi вони, а так — яка до вподоби припаде своїм заголовком. Купував i читав багато i врештi кинув. Здебiльшого йому траплялися недотепнi, а часом i гидкi книжки. Зiнько не находив серед цього мотлоху того, чого шукала його розумна, свiту прагнуща голова. Над «Кобзаря» та над «Роберта Оуена» книги не знайшов, хоч не збувся надiї колись таки вишукати чого треба. Знав-бо, що є добрi книги, але сам не тямив, по чому їх пiзнавати i де їх знаходити. Зрозумiв, що мусить засягти поради в якогось тямущого чоловiка.

Де ж вiн? Де його шукати?

Навкруги, поблизу Зiнька, його не було. Учитель сам не дуже дбав за книги; батюшка не любив розмовляти з селянами нi про що, опрiч церковних справ; панок Глушкiвський (поблизу жив) тiльки й знав, що ганяв з хортами за зайцями, то Зiнько й не сподiвавсь там нiчого доброго почути… та й не смiв до його, до незнайомого, йти.

«У город хiба пiти?» — думав собi парубок часом, але зараз же й покидав цю думку: раз, що вiн якось не полюбляв того города пiсля нещасливого випадку з Романом та з Левантиною, а друге — до кого б же вiн i там удався? Все невiдомi люди, не схочуть з ним i говорити. I зостався Зiнько сам iз своїми думками…

Хоч i не зовсiм сам. Таки були деякi товаришi, що вiн мiг з ними розмовляти про те, що турбувало його розум i серце. Найбiльше — з Карпом та з Васютою.

III. НА ПАСIЦI

Починало ставати душно, бо сонце давно вже звернуло з пiвдня. Пiт проймав Зiнька, а вiтер уже не прохолоджував, бо й сам став такий гарячий, мов з печi.

Зiнько вже бачив поблизу серед поля невеличкий гайок. Там холодок, там так гарно, — хоч би швидше дiйти.

Вiн скинув чумарку, щоб не було так душно, i зостався в самiй гарно й рясно вишиванiй сорочцi з тонкого полотна. Вiдкотний комiр злегка обнiмав йому загорiлу шию. Загорiле було й обличчя, худе трохи, але молоде й чепурне, з темними вусами й чуприною, що не зовсiм ховала його лоба гарного, хоч i була розчесана наперед. З-пiд чорних рiвних брiв (заздрощiв дiвочих) сяли розумнi променистi очi. Вiн вдивлявся тими очима в близький уже гай, — чи не побачить там, кого йому треба. Не побачив нiкого. Додав ще ходи i незабаром став бiля гаю.

Маленька стежечка вбiгла з поля помiж дерева. Зiнько вступив на неї, i його враз обняло таким гарним, любим холодком, що вiн аж зiтхнув широко й легко. Пiшов тодi помалу, впиваючись тiєю живущою прохолодою, тихо ступаючи по м'якiй стежцi. Трохи згодом дерев поменшало, i незабаром перед Зiньком розiслалася прогайльовина, вся осяяна сонячним промiнням.

Це була пасiка. Десяткiв зо три вуликiв, понакриваних покрiвлями череп'яними й з кори, стояло серед гайка. Золотi бджоли бринiли в золотому сонячному промiннi, купчились на вуликах бiля вiчок, гули весело. Лiворуч стояла невеличка катрага, а перед нею, трохи ближче до Зiнька, в холодку пiд великою гiллястою грушею, сидiло двоє.

Просто Зiнька сидiв, нахиливши порите глибокими зморшками чоло з снiжистою стрiхою, зовсiм бiлий дiд. Велика довга борода спадала йому на товсту бiлу сорочку i на їй ще бiлiла, як снiг. Худорлявий дiд мав широкi плечi i могучi, ще жилавi руки. Вiн з упокоєм зложив тi руки на колiнах i, не поспiшаючись, оповiдав тихим, рiвним голосом, iнодi киваючи злегка головою, i тодi Зiнько бачив, як з-пiд його бiлих кудлатих брiв блищали чорнi, надзвичайно молодi очi.

Слухала його пильно, втупивши в його свої темнi мрiйнi оченята, дiвчинка, що сидiла перед їм. Нi, не дiвчинка, бо на головi в неї був маленький святковий очiпок, — тiльки здавалась дiвчинкою — така була з обличчя молоденька, замалим не дитина. Сидiла боком до Зiнька, просто на землi, пiдобгавши пiд себе ноги. Зiньковi виразно видно було її високе, як i в дiда, чоло, мов намальовану, чорну брову i маленький, ледве-ледве горбатий носик, червонi губенята й нiжно обведене легеньке пiдборiддя. Трохи загорiле обличчя так i пашiло, рум'янцем. Коло вух i на шиї вилося, вибившися з-пiд очiпка, непокiрне русяве волосся. Тонка шия вгиналася пiд разками кольористого намиста й дукачiв. Блискучою хвилею спадали вони на високi груди, на бiлу тонку сорочку з мистецьким вишиванням. Тоненький стан стягав червоний плетений пояс, колiна обнiмала картата старосвiтська плахта — з зеленими, червоними, синiми, жовтими картами. Молодичка заслухалася дiдового оповiдання, її маленькi рученята лежали на колiнах нерухомо. Перед могучою постаттю обсипаного снiгом старечої зими дiда його маленька слухачка здавалась якоюсь рясноцвiтною нiжною весняною квiткою.

О, як вiн її любив, цю квiтку, вiн, Зiнько! Любив i зараз так само, як i тодi, як уперше її зустрiв, уперше глянув на неї та й закохався вiдразу й навiки. Цьому поминуло вже мало не пiвтора року, але Зiнько й досi мов бачить перед себе ту першу зустрiч.

До того часу вiн її не помiчав. Бачив раз чи двiчi, але давнiше, маленькою ще дiвчинкою. Вони жили далеко вiд Сивашiв, зовсiм на другому кутку села. Зiнько й на своєму кутку не дуже ходив на вулицю, а на чужий то й поготiв. I в церквi бувши, якось недобачав її. Аж одного разу послав його батько на поле в пасiку до дiда Дороша Колодiя попитати, чи не продасть вiн йому з пару вуликiв. Зiнько прийшов на цю саме пасiку, але нiкого на їй не було. Озирався туди й сюди, чи не вгледить дiда, коли несподiвано перед себе побачив дивну дiвочу постать. Саме в оцьому вбраннi, що й сьогоднi, тiльки без очiпка, з вiнком на головi, з довгою пишною косою, стояла вона на краю прогайльовини, готуючись вийти з гаю на пасiку. Розхиливши кущi руками, спинилась, зустрiвши несподiваного гостя, i дивилась на його мовчки. Йому здалося, що перед ним стала якась гайова царiвна — така, про яку оповiдають у казках: гарна, як квiтка, легенька й полохлива, як пташка. Вiн з нею ще слова не сказав, вiн тiльки глянув їй у вiчi i вже почув, що кохає її, що вона йому дорожча за всiх людей на свiтi… I вони стояли одне проти одного мовчки, мов зачарованi, обхопленi одним могучим почуванням.

Тiльки тодi вiн зрозумiв, що вiн нiкого й нiколи не кохав, що Левантина була йому тiльки сестрою — нещасливою й любленою сестрою… Тепер вiн знов стоїть у тiй же таки пасiцi, i перед його дiд Дорош, а вона, Гаїнка, його кохання, його дружина, його щастя, сидить i слухає.

I стиха, чолом киваючи, оповiдає дiд:

— А в лiсi живе полiсун. Ходить з великою пугою i ганяє вовкiв, бо вiн вовчий бог. Де вiйна, то вiн туди й турить їх на прокорм… Такий, як чоловiк, тiльки великий, як дерево… I вiд його тiнi немає; усе має тiнь, а вiн — нi… А в полi живе польовий — i то нечиста сила… А в очеретi над рiчкою очеретяник — вибiгає з очерету бiлим бараном i лякає людей… А в водi живе водяний — цей у зелений кушир уплутаний, пакостi чинить, греблi рве… А в болотi живе болотяник — такий замурзаний та вкаляний… Уночi затягає в болото чоловiка… вогником свiтить серед болота, а чоловiк думає, що там люди, iде туди, а воно все далi, далi… аж поки заведе в таку ковбаню, що й загрузне бiдолашний чоловiк… А в скелi живе змiй. I це нечиста сила. Сiм год живе гадиною, другi сiм год — полозом (така велика та страшна змiюка), а третi сiм год живе змiєм iз крилами, такi великi, як у вiтряку… I тiльки трохи махне крилами — схопиться вихор i закрутить по шляху, i як стрiне чоловiка, то пiдвiє i вхопить, i кине, й скалiчить навiки. А як дуже махне крилами та вилетить iз скель, то зареве буря, i ламаються дерева, i розвалюються хати…

— Ой, страшно!.. Боже!..

— I в хмарах є нечистий, — збирає хмари маленькими шматками i зносить їх докупи, аж поки збереться велика хмара… А як буває в нечистої сили весiлля, дак вiн тодi збирає багато снiгу й сипле, й крутить їм, — того й завiрюха.

— Бач, чого воно буває! А я й не знала!..

— А ще нечистий лiтає змiєм-перелесником. Як побачиш на дорозi стрiчку або поясок — нiколи не бери. Одна жiнка знайшла та й заховала в скриню. А то був змiй-перелесник; вилiз та до неї вночi… З того часу став лiтати до неї i жити як чоловiк iз жiнкою, а вона зсохла, змарнiла i вмерла… А скарбу, як хто закопає, береже скарбник: не попустить нiкому заня-ти… А дома живе домовик…

— Що людей увi снi давить?

— Еге, давить, як гнiвається… А щоб не гнiвався, треба становити йому окрiп — п'є… А то як розгнiвається, то й спалить…

— _ I,_ господи! — аж плеснула руками Гаїнка.- I скрiзь, де не ступнеш, ота нечиста сила: i в водi, i в землi, i в лiсi, i в очеретi, i в бузинi, i в руїнах, i в скелi, i в хмарi — скрiзь, скрiзь, скрiзь! I все на шкоду людям! I нащо бог пустив її на свiт? Адже з неї нема добра, сама шкода?

— Нема… Трошки є… Щодня, як сонце сходить, дак вони, куцаки, викочують його. А воно горить, а воно їх пече!.. Щодня тисяча їх там робить, а мало який живий зостається.

— Де ж вони знову набираються?

— Який живий зостанеться, то той купається, а купаючись, бризкає позад себе, поки набризкає тисячу крапель, — i з кожної краплi зараз народжується гаспид.

— Боже! То це кожен щодня народить їх аж тисячу! Дак це ж скоро за їми й ступити не можна буде!

— А ти ж думала як? Та хiба тiльки цi? А ще мана, що манить людей, аби зблукалися, та мара — голову їм заморочує, та манiя дратує їм, та моровиця — така, як корова або як кiнь, да тiльки самi кiстки, без шкури… Як пройде по селу вночi — корови ревуть страшно, а всi собаки мовчать — бояться… I обходить усе село, i де стане — там скотина i гине, i гине…

— Ой, страшно!.. Це ще страшнiше за русалок, дiдусю… Я страх боюсь, що мене русалки залоскочуть.

— Дак то ж на русалчин Великдень.

— А мавки?

— Та й мавки ж… I русалки, й мавки — все з не-хрещених дiтей… По полях, по лiсах, по водах живуть…

— I скрiзь таке, що його й не бачиш, а воно живе… От диво!

— Чому — не бачиш? Як хто, то часом i бачить. Доведеться й тобi колись побачити.

— Ой, нi, нi, нi!.. Не хочу! Не хочу! Не хочу!.. — I вона затулила обличчя однiєю рукою, а другою махала вiд себе, мов боронячись од нечистої сили. — Не. хочу, бо я боюсь!..

В цю мить Зiнько пiдiйшов до неї i обхопив за плечi.

— Ой! — скрикнула вона несамовито, зiрвалась на ноги, вiдскочила й глянула з-пiд руки.

— Зiньку! Капосний, поганий! Як ти мене злякав! Геть, геть, геть вiдцiля!.. Чого ти сюди прийшов? Тiльки лякати мене!..

I вона кинулась до його та й почала вiдпихати вiд себе. А вiн однiєю рукою обхопив її, маленьку, за стан i пiдняв угору…

— Геть!.. Чого ти причепився?.. Дiду, та скажiть йому!.. Оце ще вигадки!..

Вона пручалась, одбивалась своїми маленькими рученятами.

— А ти ж, кошеня дряпуче! — скрикнув Зiнько i вмить схопив другою своєю рукою обидвi її руки. — От же тобi! В неволi!..

— У неволi!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий, як ведмiдь, дак i радий!.. Пусти, а то плакатиму!.. — казала вона й справдi плачущим голосом.

Зiнько пустив. Вона враз вихопилась од його, вiдбiгла геть далi й зареготалась веселим дзвiнким смiхом.

— Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, i не плакала б… А одурила!

I вона аж стрибала з радощiв, а Зiнько й сивий дiд дивилися на неї нiжно-ласкавими очима, веселi й щасливi. «I де вона в бога, оця ясочка, взялася?» — шепотiв дiд. А ясочка вибiгла на сонце i стояла вся променисто-золота, i золотi бджоли бринiли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голiвонькою, кивала рукою на Зiнька й казала:

— А що? втекла! I не доженеш тепер, i не доженеш!.. Бо по пасiцi бiгати не вiльно, — дiдусь не велять! А що?

— Годi вже! Я не наздоганятиму. Iди та сiдай з нами!

— От! А ти менi знову руки крутитимеш?

— Iди, iди, — я не дам, — казав дiд.

— Ну йди ж! — закликав i Зiнько.

— А не займеш?

— Та не займу, кажу ж тобi! Ось я ляжу, — сказав Зiнько i справдi лiг, розкинувшися в холодку. — Ну та й гарно як тут пiсля спеки!

— Бач, гарно!.. А чого досi не приходив сюди? — сказала Гаїнка, сiдаючи бiля його.

— Поки справився дома — та те, та се… Вона почала ховати пiд очiпок непокiрне русяве волосся, що вилося круг усеї голови:

— Ат, се менi волосся!..

Цей гайок i пасiка були Колодiїв, але Зiнько становив сюди на лiто й свої вулики. А Дорош, Гаїнчин дiд, берiг пасiку. Дiд Дорош був старий, але ще кремезний чоловiк. Усе лiто вiн жив на пасiцi, мало коли й навiдуючись додому. Вiн таки й не любив бути дома: усе там було йому не до вподоби. Син його Остап, Гаїнчин батько, заводив там такий лад, що, як на дiдову думку, з його не могло бути нiчого доброго. Замiсто щоб хазяйнувати по-божому, вiн заприятелював iз Денисом, iз Копаницею, з Рябченком, почав давати на процент та на вiдробiтки грошi, почав притискати людей… I сам жити став уже не так: закривився на якогось чи мiщанина, чи бог його зна на кого… в горiлку став укидатися… Все те не подобалося старосвiтському дiдовi.

— Земля — мати, казав вiн, — шануй її, то вона тебе озолотить, а отi генделi всякi, то чорт зна що! То вiд лукавого!.. З того добра не буде!..

Вiн давно вiддав синовi все хазяйство, через те не встрявав до його. Щоправда, одного разу вiн сказав Остаповi, що не туди вiн верне, дак той йому й одрiзав:

— Не ваше дiло, тату! Ви своє вiдробили, а тепер, коли здались на мене, то вже я робитиму так, як схочу.

— Аби розумно та по-божому, — вiдказав старий i бiльше вже й не озивався за це. Вiн сам мав таку вдачу, що коли робив яке дiло, то щоб нiхто не встрявав i не перешкоджав робити, як хочеш. Через те не мiшавсь i до сина. Щоправда, вiн мiг зовсiм одiбрати в його хазяйство i знову почати самому хазяйнувати, дак же раз, що був таки вже старий, а друге, що тодi повстали б у сiм'ї сварка та незлагода, а дiд Дорош цього не любив i, як чуми, страхався. Умерти хотiв по-божому, в упокої та в злагодi з усiма. А що синовi порядки йому не подобались, то таки не вдержувався, щоб часом не докорити: скаже щось, мов кине слово, та й пiшов, i не слухає вже, чи йому що вiдкажуть, чи нi. А дивитися на все те не хотiлось, — через те вiн, скоро починалась весна тепла i бджолу з омшаникiв заходжувались виймати, зараз переїздив жити в цей гайок, у катрагу, i вже рiдко коли й зазирав додому, бо йому сюди й сорочку бiлу принесуть щонедiлi, а їсти вiн i сам собi зварить. Так жив аж до осенi, аж поки бджола переїздила до омшаника, — з нею вертався й дiд до села.

Сьогоднi, зараз по обiдi, Гаїнка побiгла з дому до матерi, а звiдти — до дiда, на пасiку. Зiнько ж не схотiв iти до тестя, а прийшов просто сюди i оце лежав тепер у холодку пiд деревом, упиваючись свiжим запашним повiтрям, а бiля його сидiла й щебетала Гаїнка, а дiд Дорош докидав часом i собi слiвце.

— А батько питались, — казала Гаїнка, — чому ти до їх не прийшов… Якесь у їх там дiло… Питалися, чи ти дома будеш? «Нi, — кажу, — i вiн до дiдуся пiде…»

— Яке ж там дiло? — цiкавився Зiнько.

— А хiба я знаю? Казали — дiло… Та вони сюди прийдуть сьогоднi, то сам i попитаєш.

— Гаразд.

— А що, сину, — питав дiд Дорош, — який хлiб?

— Хвалити бога, добрий. Думка, що неврожаю не буде.

— Коли б то бог дав!.. А то все неврожай та неврожай, — зведуться люди нiнащо! — бiдкався дiд.

— А зведуться, дiду, коли не будуть дбати про те, щоб краще господарювати… А то лiси рубають, а земля сохне, i дощiв меншає… I виробилась земля, витратила всю силу, а вони й сили їй не вертають…

— А як же їй силу вертати? — питав дiд. Зiнько почав був розказувати, що прочитав недавно в книзi, але дiд i слухати не хотiв, тiльки рукою махнув:

— Ат! Вигадки! Колись i вчених не було, та якi врожаї були! А тепер через те й неврожаї, що вченi понаставали, не вiрять нiчому старосвiтському, все в їх дурниця! Гнiвається земля — тим i не родить! От що!..

— Хiба земля жива, дiду? — спитала Гаїнка.

— А ти думаєш — нi? Вона все чує й знає. Усi грiхи людськi бачить i вгинається, як по їй грiшник iде… а як якого то й з ями викине мертвого. Як люди гарнi до неї, вона радiє й пособляє їм, а як нi, то плаче й гнiвається.

— Та чого ж вона гнiвається? — спитався, усмiхаючись, Зiнько.

— Того, що її не шанують! Вона — наша мати, вона — свята! Її цiлувати треба, кланяючись!.. А в нас що роблять? Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по їй. Iграшки йому!.. Або, колись було, молодиця, як несе обiд орачам, то вбереться, як на Великдень: вiзьме плахту гарну, розпустить намiтку довгу, бо так треба до землi йти. От воно й родило i на вгородi, й на полi. А тепер iде молодиця, прости господи, як та росомаха: у самому очiпку, ще й начоси повипускає, а замiсть плахти задрипана спiдниця. Ну, хiба ж це шана землi? Ну, вона, свята, й гнiвається.

Гаїнка глянула на свої колiна й побачила там плахту; тодi лапнула себе за голову: неслухняне русяве волосся все вилося з-пiд очiпка. Вона мерщiй ухопила хустку, що лежала бiля неї, й напнулася.

— Нi, дiду, вiдказав Зiнько, — тут не в тому сила.

— Ат! — перепинив його дiд. — От я тебе люблю дуже, Зiньку, що ти добрий чоловiк i гарно, по-божому, живеш, а то вже не люблю, як ти з книжок почнеш верзти всячину. То вже вiд лукавого, отi книги.

— Адже й євангелiя — книга, — сказав Зiнько. Дiд розсердився:

— Що ти рiвняєш? То євангелiя, а то казна-що!.. От уже не люблю!..

По стежцi вiд поля почулася хода.

— Батько, батько йдуть! — скрикнула Гаїнка. I справдi, незабаром на краю пасiки стала висока гарна постать Остапова.

— Здоровi, тату! З недiлею.

— Здоров, сину! I тебе з недiлею.

— I ти тут, Зiньку? Здоров!

— Здоровi, тату!

— А чом же ти до мене з Гаїнкою не прийшов? У мене до тебе й дiло є.

— Казала менi Гаїнка. Яке ж там дiло?

— Нехай же згодом, одпочину трохи. Сiв до гурту й почав розпитувати дiда Дороша про пасiку. Погомонiвши, сказав до зятя:

— А ходiм, Зiньку, до того лану, що бiля кривої балки, я там щось хочу тобi показати.

— I я з вами, скочила Гаїнка.

— Нi, ти не ходи, звелiв батько. — Ми зараз вернемось.

— _ Ну, дак вертайтеся ж швидше! Тесть iз зятем пiшли з пасiки. Вийшовши на поле, пiшли помалу серед високих житiв. Зiнько мовчав, дожидаючись, поки тесть сам озветься з своїм дiлом. Як уже вiдiйшли трохи геть, той загомонiв:

— От що, Зiньку: е в мене одно дiло дуже добре.

— Ану, скажiть!

— Знаєш ти Горянського землю? Добра земля?

— Ще б пак!

— Що, якби нам її в посесiю взяти?

— Еге! Де ж таки? Двi з половиною тисячi десятин! Хiба ж то на нашу силу?

— Аби схотiли, то буде й на нашу. Зберемо такий гурт, товариство, вiзьмемо землю, а тодi подiлимо частками — скiльки кому треба. Адже тобi треба?

— Та трохи таки треба…

— I гаразд! I добре! — зрадiв Остап. — Вiзьмеш скiльки схочеш.

— Або ще й на скiльки грошей вистачить.

— За грошi не турбуйсь! — одказав Остап. — Коли в тебе зараз усiх нема, то можна на який час позичити, здобути… А там земля їх верне… Це вже я тобi грошей добуду.

— Спасибi вам, тату!

— Дак виходить — пристаєш?

— Чому — нi? Як уся громада пристане, то й я.

— Та нi ж бо! Це не вся громада братиме землю, а так — товариство, гурт.

— А як на мою думку, то краще, якби вся громада… Ну, а хто ж у тому гуртi?

Остап почувався, що тепер вiн аж у самих суточках. Одначе не виявляв того, а казав певним голосом:

— Та люди все гарнi, заможнi, — нема чого боятися, що невидержка буде з грiшми, як пановi платити.

— Хто ж то?

— Та ось — я та ти… Тонконоженко Терешко… сват Манойло Гаврилович… Ну, вже тут, знаєш, не минеш i Дениса… Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж вiн тобi брат, то треба вам родичатися…

— А ще хто? — допитувався Зiнько.

— Та, мабуть, i всi…

— Нi, цих мало: не подужають.

— Та ще буде старшина… та Яхрем Рябченко… Вавилов… Оце поки й усi… Може, ще кого доведеться приняти, — того вже не знаю. Дiло баришовите! Тут так, що можна на карбованець два заробити.

— А чого ж то воно таке баришовите? — випитував Зiнько.

— От так! Та земля ж яка там добра — це раз. А друге — цiну на землю тодi вже ми самi, яку схочемо, скажемо, бо навкруги не буде такої землi, щоб нашим диблянам брати… Ну, дак скiльки ж тобi десятин?

— Нiскiльки, вiдказав спокiйно Зiнько.

— Як то? — здивувавсь Остап. — А ти ж казав, що пристанеш.

— I пристану, коли вся громада вiзьме землю.

— А з нами ж чому не хочеш?

— Бо це багацьке товариство. Воно хоче пiдгорнути пiд себе громаду, а я того не хочу. I вам раджу, тату, до таких негарних людей не приставати.

— Що ти мене вчиш? Я старiший за тебе!

— Дарма, тату, аби я до дiла казав.

— Чорт зна що ти кажеш! Ти лучче покинь оте все та приставай!

— Нi, цього не буде.

Остап почав умовляти, рахувати, якi баришi будуть, як Зiнько забагатiє…

— Нащо ви менi, тату, це кажете? Хоч бариш i добрий, дак грiшний.

Тодi Остап зовсiм розсердився. Що вiн, Зiнько, все носиться з своєю правдою? Чи вiн думає, що сам за всiх розумнiший та святiший? Нехай лиш слухається старiших за себе людей!

Зiнько не змовчав i вiдказав, що не все, що старе, те й добре. Остап украй розгнiвався, покинув Зiнька серед поля i, не попрощавшись, пiшов сам додому на село.

Зiнько вернувся на пасiку i був там аж до вечора. Вже зiрки позасвiчувались на темно-блакитному небi i роса лягла важкими краплями на траву й на хлiб, як Зiнько з Гаїнкою верталися вдвох iз пасiки додому, iдучи вузенькою стежечкою помiж високими житами.

— Що тобi батько казали? — питала Гаїнка, тулячись до Зiнька.

— Закликали, щоб пристав до їх у товариство: батько, Денис, Тонконоженко, Манойло, старшина, Рябченко, Вавилов… щоб гуртом наймати землю.

— А ти ж?

— А я не схотiв.

— I не приставай, серденько, до їх. Бог з ними! Бо то такi страшнi люди — отi Денис, старшина та Рябченко.

Зiнько засмiявсь:

— Чого ж вони страшнi?

— Я не знаю… Тiльки я їх, було, боюся, як вони приходять до батька та нишком про щось говорять.

— Страшнi вони справдi тим, що людей кривдять, — зiтхнув Зiнько.

— Хоч би вже батько з їми не приятелювали, — казала Гаїнка. — А то їх усi люди кленуть, а батько все з їми. Може, це й грiх, що я про батька кажу, та тiльки ж… Ну, от я раз бачила, як до батька приходила Марчиха… усе за тi грошi, що ще покiйний Марко позичав у батька… Та як упала навколiшки, та плаче-плаче, бiдна, та батьковi ноги цiлує, щоб землi не брали… Отже взяли… не помилували!.. Як згадаю, дак i тепер так би й плакала за нею… Як же його не сказахи, хоч вони й батько?

— Через те ж i я нiколи не пристану до їх.

— I не треба… Глянь, глянь: зiрочка!.. Ясна-яснюня!.. Ой, зiрочки — сонцевi дiточки!.. — А хто ж їх батько?

— А хто ж? Мiсячко. Сонце, красна панна, пiшла замiж за мiсячка… їх дванадцять, братiв-мiсяцiв, дак вони по черзi й свiтять.

— А сонце ж як: за одним братом чи за всiма дванадцятьма? — спитав, смiючись, Зiнько.

— Ну, що ти вигадуєш? Чого ти з мене глузуєш? Де ж таки видано, щоб дванадцять чоловiкiв було? — казала невдоволеним голосом Гаїнка. — От я вже знаю, що ти зараз скажеш: що це все вигадки, що сонце кругле, як кавун, а зiрки… а зiрки, як динi, чи що! Ха-ха-ха! Ну, де таки видано: сонце, як кавун!.. То сонце — красна панна, зiрочки — дiточки, а то кавун!.. Це ж зовсiм негарно!.. А що — ти кажеш — русалок нема, а дiдусь кажуть, що таки є!

— Чув, що сьогоднi казано було… То все вигадки.

— Хiба дiдусь брешуть?

— Нi, тiльки помиляється. Ти ж бачила, що вiн помиляється: сама ж казала вже, що вiдьом нема.

— Еге ж, Зiнечку, нема… Тiльки… Ну, а що, як е?

— Ну, от знов! — загомонiв Зiнько невдоволеним уже голосом i почав розказувати їй, через що всi тi оповiдання про вiдьом та про нечисту силу — неправда. Вона помiтила, що йому це прикро, i слухала покiрно, i казала сама собi думкою, що мусить iз їм згодитися, бо Зiнько такий розумний, усе знає- де ж таки, щоб вiн неправду казав! I гнiвається на неї за це — так, трошечки, iнодi, але гнiвається… Як же вона не слухатиметься його? Треба ж уже їй розбирати: вона ж уже велика, сiмнадцять рокiв ось-ось буде… i замiж пiшла вже…

I вона стиха, як маленька дитина, промовила:

— Еге, Зiнечку, я бiльше вже тому не вiритиму…

— I добре!.. От ми неодмiнно про це книжку прочитаємо, — сказав Зiнько. — А то ти давно вже й книжок не читаєш. Нащо ж я тебе й читати вивчив?

— А неправда ж! — палко вiдказала Гаїнка, рада, що повертає розмову на iншу стежку. — Я читала недавнечко «Катерину»… читала й спiвала її.

— Як то — спiвала?

— А так — дивлюся в книжку та й спiваю.

— А на який же голос?

— А хто його зна… на який набiжить… Ось слухай, як я спiвала!

I вона почала спiвати куплети Шевченкової поеми:

Кохайтеся, чорнобривi,

Та не з москалями,

Бо москалi — чужi люди,

Роблять лихо з вами.

Вона спiвала на якийсь голос, що сама вигадала, але Зiньковi подобався її спiв.

— А що, гарно?

— _ Ще й дуже.

— Невже?

- Їй-бо, добре! I як це ти вигадала?

— Хiба я вигадувала? Воно саме… Там так усе рядочками пописано, рядочками пописано, то так i хочеться спiвати.

— Та ти моє спiвоче!..

Гаїнка й справдi була дуже спiвлива. Але тепер вона похитала головою й вiдказала:

— _ Нi,_ як коли… А чуєш? Он на селi спiвають. Вони вже пiдходили до села, i вiдтiля справдi чути було дiвочi й парубочi спiви.

— Весело їм… гуляють!.. — промовила Гаїнка.

— Може, й тобi хочеться до їх? — спитався Зiнько.

— Ой, нi! — вiдказала, хитаючи головою. — Як я з тобою, дак менi вже нiчого не хочеться.

I вона, iдучи, притулилась до нього ще дужче.

— Справдi? — спитав Зiнько. — А буйного доброго — намиста, такого, як у Горпини?

Вона не зараз одказала…

— Буйного доброго намиста таки трошки хочеться…

IV. НА ВУЛИЦI

Вони ввiйшли в село. Темнi верби й садки дрiмали над хатами, а осяянi вiконечка весело всмiхалися з-пiд чорних стрiх i кидали впоперек вулицi яснi смуги свого бiластого свiтла. Пiд однiєю хатою зiбралася купа дiвчат та парубкiв, чути було веселий гомiн.

— Зiньку, ти? — озвався голос iз тiєї купи, i висока постать вийшла з неї.

— Я, Васюто, вiдказав Зiнько. Васюта, Зiнькiв товариш, пiдiйшов до їх.

— А я заходив до тебе, — думав, сьогоднi почитаємось… аж тебе нема.

— На пасiцi в дiда Дороша були.

— Ще й одну штуку хочу тобi сказати.

— Кажи!

— Нi, зараз не хочу. Приходь завтра ввечерi до Карпа, i я там буду, дак i поговоримо.

— Гаразд. Бувай здоров!

— Бувай!

Гаїнка з Зiньком пiшли далi вулицею, а Васюта вернувся до товариства. Там чути було регiт та крик: усi смiялися з Микитиних вигадок. Микита Тонконоженко, Денисового кума Терешка син, верховодив тепер помiж парубками, вiдколи вернувся з города. Рокiв iз п'ять вiн там був, бо як вивчився в школi та пiдрiс трохи, то зараз його батько туди вiддав. Жив там i за сторожа, i за прикажчика, та якось прошкапився: щось продав iз бакалiї нишком од хазяїна, собi грошi приховавши, а хазяїн довiдався та й прогнав. Поблукавши по городу без служби, вернувся до батька. Дома нiчого не робив i до хазяйства не брався.

— Вот, мене хороше место ждьоть, а я буду в гною руки паганить!..

Батько сам потурав тому:

— У мене син образований!

Сам робив, а «образований» син лежав пiд грушею, дожидаючися, щоб грушi самi в рот падали. Зате дивував Микита всiх на вулицi своїм убранням: чоботи «бутiлками», штанцi-галанцi вузенькi, сорочка ситцева червона навипуск, ще й поясом синiм з китицями пiдперезана, а зверху ще й «паджак з iскрою», так вiн сам його звав.

— Яка ж у йому iскра? — питалися промiж себе дiвчата.

— А що рябенький…

З' себе Микита був здоровий, червонопикий, а на язик — гострий, кожному забивав баки. Над парубками верховодив, бо однi вподобали його «образованость» та що вiн їх часто напував горiлкою, а другi боялись його здорових кулакiв. Тiльки Васюта нiяк його не шанував i часто глузував iз його, i за те Микита ненавидiв без мiри не то самого Васюту, а й усiх, хто з їм приятелював.

Тепер Микита стояв серед гурту парубкiв, у боки взявшись, одставивши ногу, ще й виляючи носком, i патякав:

— Ну й баба ета Гаїнка! Ну прямо така, што умєсто сахару чай би з нею пiл.

— Хах-ха-ха! — реготалися парубки.

- Їй-бо — не я буду, одоб'ю її в етого дурака Зiнька.

— Тю на тебе! — озвавсь якийсь парубок. — Вона ж чуже подружжя!

— Вот — пустяк униманiя, нуль обращенiя! Какое нам до етого дело? Аби мiнє понаравилась, моя буде! Це по вашому, сельскому, дак нiкак нiльзя, ще й нiвоз-можно, а в городi — го-го! Там, брат, кажна бариня свого любовника ймєїть i даже не то што баринi, а й горнишнi, й кухарки. Менi один лакей знакомий росказувал. Дiла — первий сорт!

— Дак це ти i в нас, чи що, хочеш таке завести? — спитав Васюта, ставши проти його.

— А тобi што за дєло? Хоч би й хотiв! Што ж ти мiнє- переп'янство йздєлаєш, чи как?

— Я тобi якогось там переп'янства не робитиму, а коли ти ще раз так озвешся за Гаїнку, дак i зуби визбираєш! — сказав сердито Васюта.

— Хто — я? Хi-вва! Бальшая бариня твоя Гаїнка! Наплювать менi! Не таких видали!

— Да й тi на вас плювали! — доточив Васюта, починаючи вже своїм звичаєм глузувати. Парубки й дiвчата зареготалися.

— Оце дак утяв! А ну, Микито, а ну — одкажи йому.

Микита позакладав руки в кишенi в штани, вiдкинув голову назад i промовив:

— Штука менi йому одказать! Как би одказав, то й носом би землю зарив, да не стоїть з'язуваться з усяким каким-нiбудь!..

— А знаєте, хлопцi й дiвчата, — не вгавав Васюта, — я навчився нової пiснi, та й ловкої!

— Ану-ну! Якої? — загомонiли всi, цiкавi на нову пiсню.

— Слухайте ж! Я буду спiвати, а ви розбирайте добре, бо це пiсня городська, дак гарна. Ех, бiс його батьковi! Нема в мене двох кишень у штанях, — нiкуди обох рук позакладати!.. Ну, та дарма, — гаразд буде й так! Ну, роззявляйте роти та слухайте!

I вiн почав триндикати:

Закладає руки в бруки

Та й говорить, што вон пан,-

Розсмотрiвшись хорошенько -

Настоящий шарлатан!

— Ха-ха-ха! — загаласувала вся купа, а Микита аж затрусився.

— Ти будеш менi шарлатана притулять? — скрикнув вiн i кинувся до Васюти з кулаками.

— Тю-тю на тебе! Оханись! Та вiн несамовитий!.. Свят! свят!.. — казав Васюта, поступаючись назад та хрестячи Микиту. — Чого ти до мене причепився? То ж не я, то ж пiсня моя!.. А ти її й до себе тулиш? Де ж таки? Хiба ж воно на тебе похоже? То ж про пана, чи пак про шарлатана, а ти ж мужлай репаний, такий самий, як i ми, тiльки що, знаєш, iзверху тiєю ваксою помазаний, — отiєю чорною, що смердить так, що й носа не навернеш.

— Мовчи! — скрикнув Микита, все стоячи з затис-неними кулаками, але не зважуючися вдарити, бо й у Васюти були незгiршi.

— Ой-ой-ой! Уже занiмiв! — i Васюта затулив рота рукою… i враз крикнув: — Гвалт! Горить!..

— Де горить? Де? — заметушилася перелякана молодiж, ладна вже бiгти на пожежу.

— Паджак з iскрою горить!.. Уся вулиця гримнула реготом.

— Пху на тебе, собако паршива! — крикнув Микита, одвернувся й пiшов на другий бiк гурту, а Васюта репетував:

— Стривай! Стривай! Гаситимем!.. Iскри розгоряються!..

— Нi, не здержить Микита проти Васюти, — казали парубки. — Проти всiх здержить, а проти тебе, Васюто, нi.

А з Микитою тим часом оддiлилося кiлька парубкiв i пiшли гуртом на другу вулицю.

— Ну й уїдається в тебе цей Васюта! — казав один парубок.- I чом ти його не провчиш?

— Рук поганить не хочу, вот што, Ванька! — одказав iще заклопотаний Микита.

— Здоровий, як тур! — промовив другий парубок. — Сам ще й не подужаєш його.

— Дак давайте гуртом попадемо та й одлатаємо! — порадив той, що його Микита Ванькою звав.- Їй-бо, Микито, ми тобi поможемо.

Микитi стало веселiше.

— Вот спасiба, камаради! Каби їх обоїх iз Зiньком!

— Дак що? I Зiнька можна! Нехай лиш не величається! А то такий праведник: усе йому парубки поводяться погано — не так, як йому завгодно.

— Бо вон города не видав, дак у його й мужицьке понятiя, — сказав Микита.

— А скажи, Микито, невже справдi в городi так живуть, що хто з ким хоче, з тим i любиться — чи вiнчаний, чи невiнчаний — однаково? — спитав званий Ванькою.

— Ще й як!

— От штука!

— А што, харашо? Не журись, Ванька, — i в нас завидьом! Вот тольки нимного поживу з вами, дак ми такое завидьом, що тiльки ну да й оближись! А то ви царамонитесь! Вот я вас навчу!

Iшли далi, i вiн подавав їм науку.

А тим часом Зiнько з Гаїнкою пiдходили вже до своєї хати.

— Ой, щось свариться! — сказала Гаїнка. Справдi, сварилося. Товстий роздратований чоловiчий голос кричав:

— Брешеш! Брешеш! Не коситимеш ти, бiсова тiнь, того жита! Я його скосю, бо на моїй землi.

— Оце вже Момоти за землю лаються, — сказав Зiнько.

Момоти були сусiди Зiньковi — з одного боку Струк, а з другого Момоти. У старого Момота було троє синiв: старший — Грицько, тодi — Панас, обидва жонатi, а тодi Iван, ще парубок, отой «Ванька», що ходив з Микитою по вулицях. Грицька батько давно вже вiддiлив, оженивши, випрохав йому в громади грунт на краю села, поставив там хату, дав клапоть поля й трохи худоби. Одначе батько вiддав не все поле, що мусило йому припадати: десятини не додав, бо ще на свою частку зоставляв, а вмираючи торiк, при людях сказав, що Грицько має взяти собi ще одну десятину, — тодi в кожного брата буде рiвно землi. От же брати не схотiли вiддати йому тiєї десятини, кажучи, що батько йому все вiддав ще тодi, як оддiляв його. Грицько пiшов, одмiряв сам собi десятину та й посiяв на їй. Панас з Iваном довiдалися про це тодi, як Грицько вже й заволочив.

З того часу почалася запекла сварка промiж двома братами — Грицьком та Панасом. Де б не стрiвалися вони, то зараз якось зачепляться за ту землю, та й почнеться суперечка, за малим не бiйка. Iван, менший, був не такий запеклий, та все ж обстоював за Панасом (вiн з їм i жив).

Така спiрка зчинилася й тепер. Грицько йшов улицею, а Панас, стоячи в воротях, зачепив його.

— А не дiждеш ти, вiдповiдав Грицько, — чужого хлiба косити! Я буду працювати, а ти будеш моє добро забирати!

— Бо не сiй на чужому! I заберу, а ти дулю з'їси! — одгукувався Панас.- їстимеш дулi: так тебе ними нагодую, що аж репнеш. А хлiба не їстимеш, бо я його заберу, на всiй тiй десятинi заберу.

— I на поле не пустю! — вiдказував Грицько. — В мене коса в руках буде.

— Побачимо ще! Не пустиш мене на моє поле, дак сам зогниєш у землi,нахвалявся Панас.

— От таки вони справдi порiжуться колись! — промовила Гаїнка.

Тим часом Грицько вже проминув Панасову хату й був коло Зiнькової.

— Добривечiр, дядьку, — озвався до його Зiнько.

— Добривечiр!.. А хто це? Зiнько!.. А я за тим шибеником i не добачив тебе.

— I хочеться ото вам, дядьку, змагатися з їм. Грицько махнув рукою:

— Ти ж кажи! От так собi йшов додому проз його хату i в голову того собi не клав, щоб сваритися, а вiн зачепив.

Грицько вже вiдсердився трохи: вiн звичайно скоро прохолоняв, не так, як Панас, — той як розсердиться, то вже злий буде хто й зна поки i все проти того чоловiка копатиме; а як розлютується iнодi, то хто й зна що робив би. На його багато людей ремствувало: чи свиня чия до його вбралася, то вiн уже їй спину переб'є; кiт до його внадився чужий, — лапи йому повiдрубує. А одного разу засварився з чоловiком за якусь там дурницю i все нахвалявся: «Ну, будеш же ти без худоби!» Той чоловiк i байдуже, а одного разу вранцi встає, пiшов у повiтку, — аж конi його — пара добрих коней — здихають: хтось уночi влiз та ножем кишки їм повипускав… Усе село знало, що це Панас iзробив, а нiчим довести, — так i пропало. Через те дибляни не любили Панаса, трохи навiть боялися його, i в спiрцi з Грицьком бiльшiсть до старшого брата прихилялася, надто ж, що Грицькова й правда була. Зате в Панаса був оборонець — Копаниця.

Грицько тим часом, стоячи в Зiнька перед ворiтьми, оповiдав, як почалася сьогоднi сварка, i додав:

— От ти кажеш: не сварись! Як же менi не сваритися, сам ти подумай! Це ж мої труда! А земля? Вона ж моя, — це ж усяке знає. А в мене ж дiти! Як же я поступлюся нею? Тепер усяке над землею труситься, бо народу багато, а землi мало, а я так i покину її?

— Та нi, я того не кажу, — вiдповiдав Зiнько. — Знаю, що земля це ваша, що вам її треба. Тiльки що, як почнете ви сваритися та битися, то не буде нiчого З того доброго. Ви своє робiть, а коли вiн до вас чiплятиметься, тодi позивайте його.

Грицько подумав…

— Хто його знає, чи випозиваєш що… — промовив зiтхнувши. — А втiм, воно справдi тодi лучче видно буде, а тепер не варт змагатися… Бувайте здоровi!..

— Бувайте й ви!

— Шкода чоловiка! — промовив Зiнько.- I путящий чолов'яга, а не щастить йому.

Грицьковi справдi не таланило. Все було йому якесь лихо: то в нього коняку вкрадено, то вiл здох, то град ниву побив — i так мало не щороку якась бiда йде та й Другу за собою веде. Напосiлася недоля на горопаху. Зовсiм пiдбився чоловiк, а найбiльше тодi, як йому жiнка вмерла, покинувши троє малих дiтей. Бився вiн, бився з їми щось бiльше як рiк, а далi таки оженивсь удруге. Сам вiн i не хотiв того, бо й досi журивсь по першiй жiнцi, та люди кругом казали, i сам бачив, що не видержить без господинi з трьома дiтьми та з хазяйством. Та яка ж на троє дiтей пiде? Нараяно йому покритку ївгу — чепурну й здорову, але з дитиною. Та то б iще не лихо, та погано про неї говорено на селi. Та що було робити Грицьковi? Хiба iнша пiде? Добре, що й така трапилась. I оженивсь. Та щось i тепер не дуже великий лад у його в сiм'ї.

Мати вже спала, як Зiнько з Гаїнкою вернулися додому. Вони не стали її будити. Гаїнка потемки познаходила в хатi вечерю, винесла, i вони сiли вечеряти на призьбi. Мiсяць уже високо пiдбився вгору, i було ясно, хоч голки збирай. Голоднi й щасливi, вони повечеряли тим, що зосталося вiд обiду, i полягали спати на при-мостцi в садку, що починався в їх зараз од хати.

— Зiньку, чи правда, що на мiсяцi брат брата на вилах держить? — спитала Гаїнка, лежачи горiлиць та дивлячись на мiсяць.

— Казав же тобi, що нi! — вiдповiв Зiнько, вже трохи дрiмаючи. — Спи лиш, а то завтра рано вставати.

— Хi, який робочий! Гляди лиш, чи сам устанеш, коли треба!

Зiнько вже давно спав, а вона все дивилася на небо та думала про Вiз блискучий — хто на йому їздить? Бог? Чи святий Iлля? Може, саме тим возом вiн i їздить, як грiм гримить? А ото Квочка… Чого вона на небi, тая квочка? Певне, це божої матiнки квочка з курчатами. Отже, й на небi є драбина… Адже i в колядках спiвають, що Сус Христос землю орав i сiяв, а божа матiнка обiдати йому виносила… Правду дiдусь кажуть, що землю шанувати треба, бо її ж сам бог орав i засiвав. Земля — мати, вона нас любить… I я її люблю… I вона… i я…

Думки плутались. Гаїнка заснула.

V. ЗIНЬКОВЕ ТОВАРИСТВО

Прокинувшись другого дня рано-вранцi, Зiнько справдi побачив, що вiн оставсь позаду: невсипуща господиня Гаїнка давно вже встала вдвох iз матiр'ю, вiдiгнала корову до череди, i, поки мати порплилась на вгородi, помалу полючи старими руками картоплю, Гаїнка заходилася топити. Саме як Зiнько прокинувсь, вона, в старенькiй спiдничинi, з закачаними по лiкоть рукавами, вибiгла з хати вхопити дровець.

— Чом же ти мене не збудила? — гукнув до неї Зiнько.

Вона, заслоняючи очi рукою вiд сонця, що саме сходило червоним пiвколом, глянула в його бiк:

— А ти вже встав хiба? У, сонюжище! Спить, що вже й сонце сходить!

— Кажу ж: чом не збудила?

— Добрий хазяїн сам знає встати! — смiялася Гаїнка i стояла вся червоно-золота, позираючи з-пiд руки на Зiнька. Потiм додала: — I чого б то я тебе будила? Однак великого дiла тепер нема, — ну й поспи!

I побiгла брати дрова.

Зiнько, трохи засоромлений, що заспав, кинувся швиденько садком до рiчки, миттю скупався i, моторний та здоровий, не заходячи в хату, пiшов пiд повiтку. Вiн трохи столярував, як не було хлiборобської роботи, — от так, сам собi навчився та й робив. Тепер заходився майструвати собi велике лiжко. Це не легенька штука була, бо Зiнько нiколи такого ще не робив. Але вiн хотiв зробити i випрохав собi на деякий час у дяка старе, поламане лiжко дерев'яне. Розiбрав усе на частки — i тепер i собi робив саме такi частки, i певний був, що складе з них лiжко, — так саме, як зробив собi колись шафу на книжки, тодi — вiйку. Найняв у чоловiка вiйку, щоб перевiяти своє зерно, роздивився, аж воно й не мудра штука. Заходився робити. Що залiзне, то те йому коваль поробив, а дерев'яне — все сам. I зробив. Побачив один чоловiк, що добре вiйка вiє,- купив її в Зiнька, а той собi знову зробив, ще кращу. I так вiн аж чотири вiйки зробив: одну собi, а три людям.

Стругав i думав про вчорашню розмову з тестем. Що тестеве товариство хоче взяти в посесiю пана Горянського землю, то те Зiнька не дивувало: вони були заможнi люди, здолiють це зробити, а добра земля дасть їм i добрий заробiток. Чому ж i не взяти, коли є сила? Але дивувало Зiнька, що тесть закликав i його до спiлки.

Щоправда, скоро Зiнько одружився з Гаїнкою, її батько не раз та й не двiчi нахиляв зятя, щоб той iшов з їм однiєю стежкою. Та Зiнько швидко розiбрав, яка то стежка, i нею не пiшов, а Остап Колодiй незгiрше розiбрав, що вiн помилився на зятевi: вiн рахував, що як письменний Зiнько пристане до його, то вони вдвох таке заведуть, що ну! Бо йому, Остаповi, тiльки письменства й не ставало! Аж далi побачив, що Зiнько не туди зовсiм дивиться, то й облишив його жити, як тому хочеться… надто, що Зiнько нiколи нiякої помочi в його не прохав. Через те вони жили з Зiньком так, що не сварилися, та й не ладнали промiж себе, а йшли кожен сам собi.

Тим- Зiнько нiяким робом не мiг i думати, щоб тесть, знаючи вже його добре, та знову заходився закликати до якоїсь спiлки. Одначе ж закликав! Через що ж?

Щоб зробити Зiньковi добро? Може бути… хоча… Остап Колодiй не з таких, що робить дурно добро, хоч би й родичевi… а надто такому, що нiчого в його не просить i може сам собi прожити.

Може, не подужають самi землi взяти? Може. Але Зiнько, негрошовитий чоловiк, не здолає тут нiчого пособити; коли б уже вони шукали помочi, то знайшли б не одного заможнiшого за його.

А все ж кличуть! То виходить, що їм таки ж треба нащось Зiнька, саме його, а не кого iншого.

Нащо ж? Зiнько думав про це, думав i нiчого не мiг вигадати. Тiльки почував, що тут щось непевне.

Ввечерi Зiнько пiшов до свого приятеля Карпа. I Карпо був молодий чоловiк, недавно жонатий. Був письменний: як i Зiнько, навчився читати в дяка. Страшенно любив божественнi книжки i чимало мав їх у себе купованих. Iнших не любив, думаючи, що то все дурниця, казки та й годi. «Нащо воно нам?» — казав. Розмовляв бiльше про божественне та про громадськi справи i був великим i завзятим ворогом старшинi Копаницi за його вчинки з громадою. Жив у своїй невеличкiй, але чепурненькiй хатцi за малим не вбого, хоч працювали обоє з жiнкою щиро. Жiнку собi обiбрав не дуже чепурну, але ласкаву, мовчазну й працьовиту. I був щасливий з своєю Катрею та з маленьким сином. З себе був нечепурний, худий, з коротко пiдстриженою русявою борiдкою, з великими зморшками на чолi, але з глибокими розумними очима.

Увiйшовши Зiнько до його, побачив там уже й Васюту. Це був парубок увесь бiлявий, з надзвичайно веселими блакитними очима i з цiлою копицею настовбурченого русявого волосся на головi, з поганенькими бiлявими вусиками. Був уже немолодий, та що був дуже русявий, а вуси не росли, то здавався молодшим за свої лiта.

— О, i вся кунпанiя невеличка, але чесна! — промовив вiн, уздрiвши Зiнька. — Був би жiнку свою привiв, дак тобi б уже всi тут були. Треба так, щоб як нам зiходитися, дак щоб iз жiнками.

— Дак ти ж спершу оженись! — пожартував Зiнько.

— _ Коли ж нi одна не приходиться до мене! Одна проти мене дуже висока, а проти другої я дуже довгий.

— Дак хiба ж уже нема таких, що однаковi з тобою на зрiст? — засмiялася Катря.

— Чому нема? Є! Дак що ж? Одна дуже товста, а друга дуже тонка. Однiєї не обнiму, бо руки не сягнуть, а другої не стає на обнiмання. А коли й знайдеш на свою мiрку, дак знов лихо: одна дуже мовчазна, — нi з ким буде менi й розмовляти, а друга балакуча, дак за тiєю й я не поспiшуся слова сказати.

— Ну, — засмiялися в хатi, — де б то вже така й знайшлась, щоб тебе переговорила!

— От же й я так казав, дак же вирискалась! Я за нею тодi ну гнаться, ну гнаться!.. Гнавсь, гнавсь — де тобi!.. Коли ж у неї такi довгi ноги! Узяла та в Чорновус i втекла. Дак я вже тодi й годi ходити та дiвчат на свою мiрку мiряти.

Все село знало цю iсторiю з Одаркою Момотiвною, як Васюта закохався в неї, а вона його водила-водила та й пiшла в Чорновус за багатиря. Васюта й досi не мiг її забути, але глузував сам iз себе.

— Чи є таке на свiтi, — спитався Карпо, — щоб ти, Васюто, та з його не смiявся?

— От щоб я здох, коли не плакав над цибулею! Зiнько з Катрею смiялися, усмiхавсь i Карпо, а Васюта сидiв поважний.

— От що, братики, озвавсь нарештi Зiнько, — я до вас прийшов з однiєю новиною… Не знаю, як вам iздасться, а менi вона вiщує щось недобре.

— Молодице, нашорошуйте вуха, бо новина буде: є з чим по селу побiгти! — гукнув Васюта на Катрю.

— Ну, ця молодиця не з таких, — одповiв йому Зiнько.

Катря справдi була дивом на селi, бо нiколи не носила нiяких новин, i.за це найбiльше i влюбив її Карпо.

— Ну, коли вона така, що свого жiночого дiла не знає, дак я за неї розбрешу! — не вгавав Васюта.

— Ха-ха-ха! — не вдержалась Катря.- 3 тебе б i глухий засмiявся, Васюто.

— Де там смiються — сердяться! Я вчора приходжу до свого глухого сусiди, а вiн ворота на току лагодить. «Здоровi, дiду, були!» — «А то ж чиї, коли не твої, воли? — каже. — Уже вдруге на току! Я їм роги позбиваю!» — «Та я не про воли, я кажу: «Добридень!» — «Сам ти, — каже, — злидень, а я хазяїн!»

Катря знов засмiялась, а Карпо аж розсердився:

— Та годi-бо вже тобi штукарити!.. Тут чоловiк про дiло, а ти… Слухаймо краще Зiнькової речi!

Васюта замовк i тiльки поглядав чудно на Катрю та силкувався крутити бiлявого вусика, хоча з тим йому й менше щастило, як iз жартами.

Карпо сiв на лавi, зiпершися лiктем на стiл, а головою на руку — спрацьовану й худу руку, велику й кощаву, — i налагодився слухати, втупивши очi вниз.

Зiнько розказав про свою вчорашню розмову з тестем i виявив, через вiщо справа здається йому непевною.

— Що непевна, то непевна! — промовив Карпо. — Блажен муж, iже не йде на совiт нечестивих, — добре ти учинив, що до їх не пристав.

— Та не в цьому тепер сила, — вiдказав Зiнько, — а в тiм, що вони щось замiряються робити.

— Лихий чоловiк i вдень i вночi лихе замiряє,- сказав Карпо.

— А я вам iще одну штуку доточу, — озвався Васюта. — Твiй, Зiньку, брат Денис заходжується купувати ту землю, що пересельцi, виїздячи, громадi поздавали.

— Невже? А звiдки ж то ти знаєш?

— От штука знати! Я ще вчора хотiв сказати вам… Вони вже й Захарка пустили, щоб людей до того нахиляв.

Захарко був собi такий немолодий чоловiк, п'яниця пропащий: за чвертку горiлки вигукував у громадi, що йому звелено.

— Боїться моя душа, чи не хитрiша це штука ще й за Горянського землю, промовив Карпо. — Денис i так уже вбився у силу велику, а скоро купить пере-сельську землю, то запанує тодi вiн iз своїм товариством нечестивим так, що й шиї нам крутитиме, мов волам у ярмi.

— Не треба попускати йому цього, — вiдказав Зiнько.

— А як вони кусаються, та й ще бiльша їх сила в громадi? — сказав Васюта.

— Треба, щоб нашої було бiльше, — обстоював Зiнько. — Вони Захарка п'яного послали людей збивати, а ми самi будемо виявляти людям, яка з цього шкода, та прихиляти їх на свiй бiк.

— Ай справдi, братця, — скрикнув Васюта, — не можна ж давати їм собi на шию сiдати! Давайте з їми, чортовими синами, воюваться.

— Знову ти почав того_ згадувати! — докорив йому Карпо. Вiн не любив, як хто згадував «чорта», а надто в хатi, а балакучий Васюта раз у раз про це забував.

— Не буду вже, їй-бо, не буду! — присягався вiн. — Хай йому чорт, тому чор… Ой!.. Ну, скажи на милость божу, — так тобi на язик i лiзе!

— Правду кажеш, Зiньку, що годиться нам за своє обстоювати, — загомонiв Карпо, облишивши Васютинi присягання. — Та лихий то розум у воїна буде, коли вiйну починає, а як подужати — не вiдає.

— От штука! — не втерпiв Васюта. — Сам же все кажеш, що господь i младенцi вмудряє, не то що, а ми ж таки здоровi лобуряки!

Зiнько засмiявся, але Карпо озвався поважно:

— Не перекручуй святого письма, коли не тямиш, бо й до рук нiколи його не береш! Не знаю вже, нащо ми вдвох iз Зiньком, i читати тебе вивчили! Тiльки й знаєш, що казочки гортати.

— Давай людей до себе прихиляти, — перепинив Карпову науку Зiнько, турчатимем їм у вуха, умовлятимем їх, — вони ж повиннi побачити, що їм краще.

— Слiпi, вони мають очi, глухi, вони мають вуха, — вiдказав Карпо. Прихиляються вони тiльки до лихого, — немає доброї стежки до голови нерозумної. Одначе не можна й так покидати. Робитимем, як кажеш, маючи надiю в бозi.

— Неминуче це треба! — казав Зiнько. — Бо в нас багато такої бiдноти, що їй хоч i зараз давай тiєї землi, а як попустимо її в багацькi руки, то тодi вже вдруге не наживемо.

— Не попустимо! Подавляться вони нею! — пiдбадьорював Васюта.

Товаришi ще довгенько про це розмовляли, а другого ж дня справдi почали всiм розказувати про Денисовi замiри та пiдбурювати людей, щоб не поступалися тiєю землею. Всi люди лаяли й Дениса, й його товариство, але як хто з трьох приятелiв запитувався такого чоловiка, чи вiн озветься проти цього замiру в громадi, то звичайно чоловiк виляв на всi боки i силкувався нiчого на це не вiдказати. Нашi приятелi дуже добре розумiли, через що це так: один винен був щось самому Денисовi чи кому з його товариства; другий — мав у їх позичити; третiй — узяв чи думає брати землю… I кожен не' хотiв проти тих людей навпростець виступати. Тiльки сам Грицько Момот сказав Васютi по щиростi:

— Що ж, братику, я б iз дорогою душею до вас пристав, да коли. ж несила моя. Ти ж сам знаєш: пропав у мене вiл, пропала й коняка… Напозичався я по самi вуха, що вже й нiкуди далi. У Дениса я позичив двадцять карбованцiв на коня, i оце менi за тиждень виходить їх оддавати. А в мене нi копiя. Як не зласкавиться Денис, не вiдсуне строку, то що я робитиму? Забере вiн у мене коня за тi грошi, та ще й тим не оплачуся… У мене ж дiти дрiбнi! Якби я мiг оддати цi двадцять рублiв, — обстоював би за вас, а тепер мовчатиму.

Васюта почув, що Грицько правду каже, i не знав, що йому й вiдказати.

Але були люди й зовсiм незалежнi вiд Денисового товариства. Такi казали, що стоятимуть у громадi проти Дениса, i їм можно було вiрити. Та таких було небагато, i мала поки була надiя на перевагу.

Зiйшовшися Карпо з Васютою до Зiнька, почали один одному переказувати, як ведеться справа. Васюта розказав i за Грицька. Зiнько замислився, мовчки.

— А що, братця, озвався врештi, — якби ми Грицьковi та пособили?

— Як то? — спитався Карпо.

— Та так, скинулись би грiшми та й позичили б йому, щоб вiн мiг Денисовi грошi вернути. Бо, бачите, раз, що чоловiковi пособити — завсiгди добра штука, а друге, що нам тепер кожен новий прихильник дуже дорогий.

— Отже, їй-бо, правда! — скрикнув Васюта. — Щоб я здох, коли вiн не добре радить!

— Розумна твоя рада, — промовив i Карпо. — Та чи стаче ж у нас на теє грошей?

— Якось скинемось! Уже ж для такого дiла грiх не стягтися, бо воно таки справдi добре дiло буде, куди не глянь, — упевняв Зiнько.

— Скiльки ж йому: двадцять карбованцiв треба?

— Еге ж. Карпо подумав.

— От що вам казатиму! — промовив нарештi. — Малi в мене тепер грошi: немає спромоги бiльш як п'ять, карбованцiв позичити.

— I то добре! — сказав Зiнько. — А ти, Васюто?

Васюта хоч i парубкував, та був дома за хазяїна, бо в його батько вмер, а сам вiн був найстарший у сiм'ї.

— Та що ж? Уже ж i я бiльш як п'ять не нашкрябаю.

— Ото десять. Ну, гаразд: у мене тепер десять карбованцiв знайдеться, то я й дам десять, — казав Зiнько. — Усього й буде двадцять. Так i скажемо Грицьковi, що це йому гуртова запомога, щоб вiн мiг там оплатитися i до нас пристати.

— А не одурить же вiн? — спитався Карпо.

— Похоже, що нi, бо то щира душа, — вiдмовив Зiнько. — А ти, Васюто, як думаєш?

— Хi! Та я Грицьковi йму вiри бiльше, нiж собi! Коли менi вiрите, то йому й поготiв! — одказав той.

— Коли так свiдчите, то й оддаймо йому грошi цiї,- сказав Карпо. Пiдемо всi втрьох до його, певнiше воно й поважнiше буде, як усi з їм говоритимемо. Видно, й йому тодi буде добре, що не сам Васюта за це стоїть, а товариство обстає.

— Правда! — згодився Зiнько.

Не гаявшися й пiшли.

Увiйшовши троє товаришiв у вбогу хатку Грицькову, освiчену поганенькою тьмяною лампою на стiнi, побачили там усю сiм'ю. Четверо дiтей лагодилось уже лягати спати на полу, а Ївга слала їм. Грицько сидiв за столом. У хатi було нечепурне, сорочки на блiдих дiтях та на Грицьковi були чорнi, повмазуванi, а Грицькова жилетка — лата на латi. Сам Грицько, трохи вже згорблений вiд тяжкої працi, з худим обличчям, поритим зморшками, зарослим темною бородою i з глибоко позападалими сiрими очима, здавався старiшим, нiж був справдi: не було ще йому й сорока рокiв, а видавалося, що мав їх iз пiвсотнi. Здавалося, мов щось пригнiчувало i цю тiсну хатку, i людей, що в їй жили. Сама Ївга не пасувала до цього темного закутка вбозтва й пригнiченостi. Висока, гарна з себе й здорова, вона була i вбрана краще, i по хатi ходила, мов чужа, мов гiстя. Вона не любила Грицька i пiшла за нього, аби де прихилитися з дитиною, а тепер шкодувала, що так iзробила. Ця понура хата, цей похилий Грицько i четверо галасливих дiтей очортiли вже їй без мiри, — якби могла, то й не зазирнула б сюди!

Привiталися гостi, посiдали. Грицько зараз почав розказувати про свою суперечку з братами за землю. Вiн ходив до суддiв, казав, що брати нахваляються його жито покосити на тiй десятинi. Дак суддi кажуть: «Ще ж не покосили, дак чого ж ти нам i голову морочиш? От ти їм i пожалiйся!» Тепер вiн бачить, що вже правди не шукай. Буде сам оборонятися, як iзможе.

— Оборонишся! Де ж пак! Їх двоє, а ти сам! — промовила Ївга неприхильне i мов радiючи, що такий безсилий був Грицько. Вона перемивала на лавi бiля мисника ложки i весь час, поки Грицько довго розповiдав про свою сварку з братами, все мовчки поглядала на Зiнька, блискаючи на його своїми смiлими звабливими очима, вiн-бо сидiв на лавi крайнiй, бiля неї. Слухаючи Грицька, не бачив її поглядiв, але тепер, як вона озвалася, глянув на неї, i їх очi ззирнулися.

— Знаєш ти там! — одказав їй сердито Грицько. Але вона вже його не слухала, а дивилася все на Зiнька. Вiн їй подобався.

Грицько знову провадив своє, Васюта з Карпом розпитувалися його, а вона тимчасом стиха озвалася до Зiнька:

— Чом ти до нас нiколи не заходиш?

— Я? — спитав, трохи дивуючись, Зiнько. — Та так… дiла не було.

— Та ти ж так недалеко живеш, — казала вона так саме пiвголосом, мов спiваючи, а очi так i грали, так i променилися до Зiнька. — Близенько живеш… Заходь, то й менi веселiше буде.

— Добре! спасибi! — вiдказав Зiнько й зараз же пристав до гуртової розмови.

Грицько, розставляючи порепанi чорнi руки, казав:

— Я й сам бачу, якi вони дерилюди. За їми нiде правди не знайдеш. Нi до старшини, нi в суд — нiкуди.

— Отже, бачите, дядьку, — озвався Зiнько, — самi кажете, що через те нема й суду на ваших братiв, що й суддi на багатирський бiк хиляться. Дак коли так, то не треба нам попускати їм ще в бiльшу силу вбитися. Бо тодi вони нас ще дужче в шори вiзьмуть, та ще й з усiх бокiв: i судом, i землею, i скотиною — всiм. Через те й треба нам дбати, щоб не попустити цього.

— Та я б i раднiший, дак же… — почав був Грицько, але Зiнько перепинив його:

— Знаю, через що вам нема змоги. Дак цьому лиховi й запобiгти можна. От ми скинулись грiшми та й принесли вам двадцять карбованцiв. Вiзьмiть та й оддайте Денисовi, а нам вернете по спромозi i без проценту.

Зiнько положив на стiл грошi. Грицько подивився на їх, помовчав.

— Дак як же це так, спитався нарештi, — через що ж це ви менi даєте грошi?

— Через те запомогу цюю вам подаємо, — вiдказав йому Карпо, — що як оддасте позичку свою Денисовi, то можна буде вам у громадi проти його ставати, щоб не попустити йому землi громадської.

— Так… — якимсь непевним голосом тяг Грицько. — А вам же та земля як: ви її самi, чи що, хочете купити?

— Та що це ви, дядьку? — скрикнув Васюта. — Хiба ж я вам не казав?

— Що казав, то казав… я й думав собi, що й справдi це аби тiльки Денисовi не дати… Ну, а тепер бачу, що ви й грошi приносите, то воно якось…

— Що — якось? — спитав Карпо, зовсiм уже сердитий.- 3 щирого серця запомогу вам приносимо, а ви пеню на нас iзводите, що, замiсто Дениса, хочемо лукавим способом громаду одурити! Самi не ходите, мабуть, у правдi, то праведного i на свiтi не хочете добачати. Мов i правди нi в кого нема — сама хапанина. Не терпить моя душа такого! Ходiть, братця, звiдси! Блажен муж, iже не йде на совiт нечестивих!

Карпо встав з лави та й хотiв уже був iти, але Зiнько його припинив:

— Стривай, брате! Ви, дядьку, справдi не гаразд кажете. Не про себе тут дбаємо, а про громаду. Та, коли хочете, й про себе: буде громадi легше жити — полегає й нам. Кожному поодинцi важко чогось домогтися, то треба гуртом. I що бiльший гурт буде, то легше доможемося. Через те й вам пособляємо до нашого гурту пристати. Вам це краще, та й нам, бо нашої сили побiльшає.

Карпо стояв серед хати з шапкою в руках, гнiвний, ладен щохвилини вийти звiдси. А Грицько, похиливши голову, думав. Враз пiдвiв голову:

— Та невже це ви справдi, братики, за громаду?

— Тю на вас, дядьку, їй-бо! — гукнув Васюта. — Чи нам землю їсти, чи що, присягаючись? Як так граться, то це вже й хатку краще розваляти!

Грицькове обличчя враз мовби сяєвом осяяло.

— Ну й добрий же ви народ! — скрикнув.- Їй-бо, таких людей я ще й не бачив! Та я з дорогою душею!.. Менi аби з Денисових рук, а то я!.. Ну, зроду i не згадав би, що це ви за громаду. Як принесли грошi, так i думав, що собi землю хочете. Аж ви, бачу… Спасибi ж вам, братики, таке, що й хто його зна яке!..

Пiсля цього всiм стало весело, почали говорити про те, як i що вони в громадi робитимуть та кого ще можна на свiй бiк прихилити!.. Ївга весь час сидiла в кiнцi лави, схилившись трохи на мисник, та дивилась на Зiнька.

Пiзно вернувся додому Зiнько й пiшов у садок, думаючи, що Гаїнка давно вже там спить. Але її не було. Пiшов був до хати i стрiв жiнку на порозi.

— А ти ще й досi не спиш?

— Та я була лягла оце зараз спати, та й устала, — боюся.

— Чого?

— Щось ходе в садку над рiчкою… Ще й учора нiби щось ходило, — так менi здалося… Та думала собi: то так учувається… А сьогоднi тiльки лягла, коли воно трiсь, трiсь у саду, — по сухих гiлках iде. Он, чуєш, знову.

Вони прислухались. Справдi чути було, що в саду щось є. Зiнько шепнув Гаїнцi, щоб зосталася тут, а сам швиденько й тихенько побрався помiж деревами вниз, де чути було ходу. Нiч була не мiсячна, хоч i зоряна, i треба було добре придивлятися, щоб побачити щось серед дерев. Зiнько приглядавсь i нiчого не бачив. Коли враз почув, що затрiщав тин у той бiк, де був Струкiв садок. Глянув i побачив, що хтось перелазить через тин. Велика темна постать на мить з'явилася над плотом i зараз же шугнула вниз, у Струкiв садок.

— А хто там ходить? — гукнув Зiнько, але почув тiльки, як хтось швидко затупав ногами по той бiк тину.

Гаїнка спитала, як вiн вернувся:

— А що, бачив?

— Бачив, — щось у Струкiв садок плигнуло.

— А не пiзнав?

— Де ж там! Темно, та й здалека. I чого б тепер ходити? Сказати влiтку, дак хоч садовина, а тепер!.. — дивувався Зiнько.

— Дак, може, на кого воно скидається? — допитувалася Гаїнка.

— Де ж там розбереш! Так, нагадало менi чогось Микиту Тонконоженка, мов такий здоровий, як вiн… да тiльки чого ж йому тут ходити? Хiба до якої Струкiвни?

— Ай справдi, може, до Струкiвни, — сказала Гаїнка й додала: — Ну, та й не люблю я цього Микити! Як стрiнешся з їм де на вулицi, то так на тебе гляне, що аж гидко.

— Не люблю й я його, — вiдказав Зiнько, — поганий парубок.

— I все як зострiнеться зо мною, то раз у раз словом займе, а я не люблю його й голосу. I очi в його якiсь такi, як… у Ївги!..

Зiньковi згадалися на мить Ївжинi очi — як вони на його сьогоднi блискали. Але зараз же й забув за iх, почавши розказувати Гаїнцi про те, що в їх було з Грицьком…

Проминуло ще кiлька день, i вже десятник ходив i загадував на недiлю в громаду. Лишилося нашому товариству тiльки три днi. Вони клопотались з усеї сили, щоб за той час нахилити якомога бiльше людей до своїх думок.

VI. ГРОМАДА

Вже вся громада зiбралася коло волостi. Деякi сидiли на колодках попiд тином, деякi, сидячи й стоячи, купчились на волосному рундуку, а бiльше стояло навкруги, гуртуючись купками, переходячи туди й сюди та жваво розмовляючи. Говорили голосно про всякi новини, про надiї на хлiб та врожай та про iншi свої справи, тiльки не зачiпали справи Денисової, бо сам Денис був уже тут. Вiн крутився помiж своїми людьми, усмiхався, та примилявся до них, та нишком iнодi казав кому щось. Зiнько вмисне прийшов у громаду дуже рано, бо при йому не так вiльно було Денисовим прихильникам збивати людей. Одначе скоро вiн помiтив, що десятник раз у раз нишком кликав цього або того дядька всередину до волостi, де давно вже сидiли Копаниця, Сучок, Рябченко, а часто зазирав туди й Денис. Видимо, що вони там, усi гуртом, умовляли таких людей, яких iще не встигли або не змогли досi вмовити. Зiнько озирав громаду i лiчив, на кого можна рахувати, що обстануть не за Дениса, i виходило дуже мало.

— А бачиш, Зiньку, озвався до його стиха Васюта, — нi Павла, нi Оксена, нi Юхима нема.

Справдi, кiлька чоловiка таких, що подали слово стояти вкупi з Зiньковим товариством, зовсiм не прийшло в громаду, побоявшися виступати проти багатирiв.

— Лукавi душi! — промовив Зiнько. — А чого ж це досi Грицька нема?

— Он iде, — вiдказав Карпо.

Грицько пiдiйшов i став просто бiля їх. Вiддавши позичку Денисовi, вiн тепер не боявся його i ладен був змагатися з їм з усiєї сили. Вiн подивився по громадi й промовив:

— Мало наших!

— Мало, — сказав Зiнько. — А все ж треба змагатися.

— Глянь, Грицьку, промовив Михайло, один з молодших господарiв, що стояли при Зiньковому боцi,глянь, як твiй братик з Денисом!

Справдi, Панас був у тому гуртi й ходив слiдком за Денисом.

— Чи ти ба, який багатир винявся! — сказав другий чоловiк, Савка. — Туди ж пхається!

— Не диво, — промовив Грицько. — Сподiвається, що тi пособлять одняти в мене поле.

— А гляньте, де Кирило! — промовив Карпо. Всi глянули й побачили, як Кирило виходив з волостi.

— Кириле! — гукнув Васюта.

Але вiн, мов не чуючи того, дивився в другий бiк, збiг швиденько з рундучка i зник у Денисовiй юрбi.

— Оце ж iзрадник! — сказав Карпо.

Ця зрада була дуже прикра: i Зiнько, i його товаришi дуже рахували на Кирила, бо був чоловiк не дурний, проречистий та смiливий. За їм потягло б руку й багато iнших, а тепер вони або пiдуть слiдком за їм у той гурт, або мовчатимуть.

Тим часом Захарко, у новiшiй, полатанiй, а не дранiй, чинарцi, ще не п'яний, тiльки трохи випивши, крутився серед людей, скрiзь показуючи свою одутлу, з червоним носом пику. Вiн махав руками, моргав очима i щось iстиха казав то тому, то тому. Васюта нишком зайшов до нього ззаду i прислухався.

— Держiться, хлопцi, за Дениса Пилиповича! — умовляв п'яниця. — Бо це, знаєте, вигода громадi… Ну, й пошанує вас Денис Пилипович: двi вiдрi, сказав, поставлю. Зараз iз сходки пожалуйте!

I йшов далi, всiм, кому треба, кажучи про «двi вiдрi» горiлки могоричу.

— Старшина! Старшина! — загомонiли навкруги. Розмови стихли, всi глянули на рундук i поскидали шапки, здоровкаючись. Там стояв Копаниця iз знаком на шиї, а бiля нього писар, держачи в руках якiсь папери, та староста. Громада зовсiм ущухла, дожидаючися, що скаже старшина.

— _ Ну, сходка починається! — промовив Копаниця голосно. — Семене Семеновичу, читайте бумаги!

— «Предписание уездной земской управы от 19-го апреля сего года за N 1829. В виду появления на рогатом скоте эпизоотии ящура озаботиться…» — читав писар щось мудре, а громада слухала.

— Розшелепали? — гукнув Копаниця. — Хвороба, дак щоб береглись!

— Яка ж хвороба, коли про ящiрок? — питався хтось серед людей.

— Дак ото ж i звелено, щоб не їла скотина ящiрок, а то буде така хвороба, пизотiя називається, — розказував хтось мудрiший.

— Та де ж це видано, щоб скотина ящiрки їла? Таке вигадають! — сказав якийсь дiд, махнувши рукою.

— Ат! Якi там ящiрки? — не згоджувався один дядько. — Хiба не чуєш? Про я щ у р а, а не про ящiрок написано. Щоб дiвчата й парубки не гуляли повеснi в ящура, а то на скотину моровиця буде.

— Пху, чорт батька зна що! I за дiдiв, i за прадiдiв наших гуляли в ящура, та й не було нiчого скотинi, а тепер маєш: уже й того не можна! Що ж це за напасть така? — сердилися люди.

— Не розсуждай! Коли пишуть, спольняй, i бiльше нiчого! — гримнув старшина. — Продольжайте, Семене Семеновичу!

— «Предписание господина станового пристава первого стана от 15-го мая сего года за N 2734 о немочении конопли в реке… под угрозою штрафа в два рубля, для чего копать бассейн, собрав на этот предмет по двадцять коп. с двора».

— Чуєте? Щоб конопель не мочили в рiчцi, а то штрапу два карбованцi!

— Та де ж ми будемо мочити? Оце лихо! Хiба ж нам без конопель жити? — почулися голоси.

— Не вигадувать! — гукнув старшина. — Сказано не мочить, дак не мочить! Спольняй, i бiльш нiчого! Як зберете по двадцять копiйок з двора, то тодi волость дозволить мочить, де хочеш.

— А що там iще сказано копати? — допитувався хтось.

— Нiчого не копати: знеси на волость по двадцять копiйок з двора та й мочи, де хоч, а не принесеш — штрап i в холодну! — вiдказав Копаниця. Продольжайте, Семене Семеновичу!

Семен Семенович iще чимало «продольжал», вичитуючи i про те, щоб заплатити земству грошi за пожарку, i про те, що «розiськуються беглi рештанти», i про всячину iншу, але всi слухали це мало, бiльше пускаючи крiзь уха, бо добре знали, що не про це їх сюди покликано. Врештi, як уже все попрочитувано. Копаниця спитав писаря:

— А що, Семене Семеновичу, бiльше нема дiлов?

— Нема, усе.

— Ну, дак i додому можна… А втiм, стривайте! — припинив вiн громаду, мов тiльки тепер iзгадавши те, що хотiв казати. — Ще одно невеличке дiло є… От ви знаєте, що у нас є пересельськi надiли… Ми за їх громадою платимо поземельне i всi вiдбутки вiдбуваємо, а за що? Бог його святий знає! Чи не краще було б нам узяти та продати?..

— Продати! продати! — зарепетували з усiєї сили Денисовi прихильники, але зарепетували занадто рано, бо Копаниця зараз же гримнув на них:

— Цитьте ви! Дайте сказати!.. Бачите: якби найшовся добрий чоловiк та продати йому, то був би нам бариш, а тепер маємо саму втрату. Ми б на тi грошi могли що добре зробити. Як ви про це думаєте, люди добрi?

— А яку ж._ ми маємо втрату, — задзвенiв iз громади Зiнькiв голос, — коли ми тую землю наймаємо i тими грiшми i всi оплатки вiдбуваємо, ще й зостається?

— Хто це говорить? — зикнув Копаниця.

— _ Я! — промовив Зiнько, виступаючи з громади.

— I я! — виступив за їм Карпо.

— Та й я! i я! — озвалися один по одному Васюта, Грицько, Дмитро, Михайло, Савка i ще кiлька голосiв iз стовпища.

— «I я! i я!» — перекривив старшина. — Роз'якались як! А ви ж по чому знаєте, що ще й зостається? А може ж, iще й не стає?

— А по тому, що Денис платить за десятину бiльше, нiж iз тiєї десятини оплаткiв iде, — сказав твердо Зiнько. — Хiба не так! Хiба цього не записано в книгах? Коли не записано, дак треба довiдатися, куди тi грошi йдуть.

Старшина побачив, що наскочив на слизьке, i зараз звернув убiк:

— Грошi всi цiлi i записуються куди треба, — ти менi того не розказуй! Як ти можеш казать, що грошi кудись дiваються? Менi вся громада вiрить, менi все начальство вiрить, а ти менi смiєш казать, що в мене грошi пропадають! Та я тебе зараз у холодну закину!

— Стривайте-бо, не так швидко закидайте! — вiдказав спокiйно Зiнько. — Я не казав, що у вас грошi пропадають, а це ви сказали, що не стає грошей на оплатки, дак я й хочу знати — куди ж вони йдуть?

— Я кажу тiльки, перепинив йому старшина, — що вигоднiше громадi ту землю продати та мати з грошей процент.

— Вигоднiше! Вигоднiше! — зарепетували Денисовi прихильники. Продати!.. Аби чоловiк добрий знайшовся!..

— Та є такий чоловiк, — гукнув старшина. — Он Денис Пилипович, мабуть, купив би.

— Гаразд!.. От i добре!.. Продати Денисовi Пилиповичу!.. Продати!..

— _ Не продавати! — гукали з другого боку. — Не хочемо!.. У нас скiльки безземельних!.. Краще їм частками роздати… Не хочемо й наймати бiльше Денисовi, не то продавати!..

Зчинився такий галас, крик, що мало що можна було й розiбрати. Справа була вельми важна й пекуча, i через те всi були дуже роздратованi. Говорили всi враз, то до гурту гукаючи, то двоє-троє сперечаючись промiж себе. Денис тим часом опинився вже на рундуцi бiля старшини. Там уже стояли i Остап, i Рябченко з Сучком, i все iнше їх товариство. Вони говорили до старшини та до тих людей, що поблизу їх стояли. Карпо, Васюта, Грицько ходили помiж людьми, пiдбурюючи їх, щоб не продавати. Зiнько тим часом протиснувся до рундука й помалу, серед натовпу, зiходив на схiдцi.

— А годi вже вам галасувати! — гукнув старшина. — Слухайте, що скаже Денис Пилипович!

— Цитьте! Цитьте! Слухайте! — почали люди спиняти самi себе, але iншi кричали навпаки:

— Не хочемо його й слухати! Не треба!.. Так позмагалися ще якийсь час, аж поки таки все втихомирилось. Денис викашлявся й почав:

— Господа хазяїни! Я не набиваюсь iз своїми грiшми. Це як ви собi хочете: хочете — продавайте, хочете — нi. Я ту земельку купив би, а не схочете продати — я за свої грошi й iншу знайду. Грошi така штука, що за їх скрiзь, чого хочеш, знайдеш. Я тiльки через те й купую, що думаю собi: однак менi купувати, а як у громади куплю, то це ж я їй помiч дам. От що! Цiну мою ви знаєте за десятину — цiна добра, — i грошi зараз же приставлю в волость. Отож як знаєте.

Тiльки вiн договорив своє, iще нiхто не встиг нiчого й сказати на те, коли це несподiвано перед громадою, заступивши Дениса, став Зiнько i озвався голосно:

— Люди добрi, панове громадо!

— А цей чого тут? — скрикнув старшина. — Геть iзвiдси!

— Денис казав, казатиму й я!.. — вiдповiв Зiнько. — Чого ж це так, що йому можна, а менi — нi? Вiльно кожному.

— Денис землю купує, а ти що?

— А звiдкiля ж ви знаєте, що я не хочу її купити? Може ж, i я купуватиму! Я такий хазяїн, як i Денис, — одказав Зiнько, не повертаючись до старшини i не вступаючи iз свого мiсця, а тодi знов озвався до громади: — Панове громадо! Коли я що не в лад скажу — простiть мене i навчiть, чим помилився, бо я ще чоловiк молодий, треба менi розуму вiд старших учитися. Може б, я й промовчав, дак не можна ж i не сказати: як iдеш проз хату та бачиш, що вона займається, а хазяїн спить, то чи годиться ж не побiгти та не збудити його? А наша громадська хата займається!

Всi слухали уважно, цiкавi, що буде далi. Тiльки дехто пошепки питав у сусiди, штовхнувши його лiктем:

— Про яку це вiн хату говоре? Де займається?

— Слухай уже! — вiдказував сусiда.

— З iскорки малої починаються пожарi, — казав далi Зiнько, — а тодi вже стає полум'я. От i в нас така iскорка прокинулась. Щороку народу бiльшає, а землi — нi. Тепер на душу припадає вдвоє менше землi, нiж було спершу. У нас i тепер безземельнi зараз би порозбирали ту землю, а ви її продаєте одному. Чи то ж по правдi? Продайте чи дайте по десятинi, по двi тому, в кого землi мало або й зовсiм нема, а не збагачуйте того, хто й так багатий. Чи громадi буде добро з того, що один буде дуже багатий, а другий дуже бiдний? Тодi громадi добре, як у с i в достатках.

— Правда! Правда! — озвалися навкруги голоси. — Наче в око влiпив!

А Зiнько, насмiлений хвалою, казав палко далi:

— Кажуть, громада — великий чоловiк. Треба ж, щоб у великого чоловiка й сила велика була, а то вiн буде малий. Хай же вiн не збувається своєї сили. Наша сила — земля. Коли вона буде в громади — буде й сила; коли ж громада її вiддасть комусь, то свою силу змалить, а чужу вбiльшить. Тодi великим чоловiком буде не громада, а хтось iнший, а громада буде в його попихачем. Хто хоче зробити громаду попихачем — хай продає землю, хай пiдпалює громадську хату! Оце й усе!

Зiнько зiйшов iз схiдцiв у стовпище. Громада мовчала, на хвилину притихши. Всiх уразили Зiньковi слова. Помалу почав озиватися то той, то цей:

— А що ж, хiба й не правда?.. Вони на нас скоро верхи їздитимуть!.. Не можна їм попускати!.. Не треба продавати!.. Не хочемо!..

Озивалося все бiльше й бiльше. Вся громада вже гула, як бджоли в улику. Тим, хто за горiлку згоджувався стати за Дениса, тепер сором було згадувати про це. Та й хто сидiв у неволi в Дениса чи в його полигачiв, забув на ту мить про те. Кожний почувався громадянином. Кожний розумiв, що вiн тут має силу, i любо йому було це почувати. Денисовi полигачi мовчали, а голосно озивалися прихильники громадськi. Зiнько й товаришi ходили промiж людьми i додавали їм ще до того, що вже було казано.

— А цитьте ви! Слухать! — зикнув з усiї сили старшина.

Громада вщухла, дослухаючися, що вiн iще скаже. Але загомонiв не вiн, а Денис:

— Коли не хоче громада продавати, то я за свої грошi й деiнде знайду, плакати не буду. Тiльки вже як громада до мене, так i я до громади. Нехай уже тепер нiхто не ходить до мене по землю, та й тим не буду далi ждати, хто менi грошi винен. От що!

Проказавши це, вiдiйшов назад i сiв на рундуцi на ослiнчику. За ним виступив Рябченко:

— I по-моєму, громада не по правдi робить з Денисом Пилиповичем. Коли так, то й я слiдком за їм: землi нiкому не дам i з позичками царамониться не буду.

— Та вже й я не iнак робитиму, — озвався Остап, а за ним i Денисiв тесть Манойло, а за Манойлом — Сучок.

Всi тi похвалки падали на громаду, як довбня воловi на голову. Голова запаморочувалась.

— От так, як зараз казано, — так i я робитиму з вами! — гукнув Копаниця. Чули?

А вони це так добре чули, що вiдразу не знать де й подiлася вся та смiлiсть, той громадський запал, що тiльки оце зараз охопив їх. Стояли похнюпившись, i кожен думав про те, скiльки вiн винен Денисовi чи кому з його полигачiв, де вiн вiзьме грошей, щоб вернути ту позику, в кого вiн братиме восени землю, куди вiддасть на пашу товар…

— Чули? — гукав Копаниця. — Коли не позакладало, то тепер бачите, куди треба завертати! Отже, хто хоче продати Денисовi Пилиповичу Сивашевi землю — зоставайся там, де стоїш, а хто не хоче — виходь лiворуч за колодки.

Зiнько, Карпо, Васюта, Грицько та ще чоловiк десять, а серед них Дмитро, Михайло та Савка, перейшли лiворуч. Всi iншi, величезна бiльшiсть, стояли мовчки, похнюпившись.

— Люди добрi! — скрикнув до них Зiнько. — Та що ж це ви робите? Ви ж самi себе продаєте!

— Мальчать! — крикнув старшина. — Що ти менi тут бунт заводиш? Я тебе в холодну закину! Я тебе в стан одiшлю!

— Годi! — вiдказав Зiнько. — Що це ви так з холодною розносилися, що все мене закидаєте? Я не бунтую, я правду кажу. Панове громадо! Сором вам, що ви такi боязкi! Невже ж нiде нема правди на свiтi, тiльки в багацькiй кишенi?

— Десятники! Берiть його в холодну! — репетував старшина.

Десятники нехотя пiдiйшли до Зiнька.

— Братики, — промовив до їх Васюта, — не будьте свиняками! Бо щоб я здох, коли першому, хто до його торкнеться, не погладжу його свинячу морду оцiєю штучкою! — I вiн пiдняв свого здоровенного кулака.

Десятники стали, не знаючи, що їм робити. Але й старшина, бачачи, що вже починається щось непевне, облишив Зiнька, мов забувши за нього, i гукнув на писаря:

— Семене Семеновичу! Пишiть приговор о продажi обчеської землi Денису Пилиповичу Сивашу!

— Ще вчора написав! — одказав писар.

— Одбирать руки! — звелiв старшина. Двоє письменних пiшло у стовпище вiдбирати в неписьменних руки. Звичайно пiдписувались за їх i без цього, але що тепер було таке карлючкувате дiло, то старшина звелiв зробити й це. Двоє людей штовхалося серед стовпища, а стовпище стояло похнюплене, понуре…

Зiнько мовчав, не знаючи вже, що дiяти, бачачи добре, що тут уже нiщо не поможе. I враз мов полум'ям обняло йому голову, i вiн, сам не знаючи, нащо це робить, кинувся до Дениса i, стискаючи кулаки, скрикнув:

— Дерилюде! Всiх проглинути хочеш? А бодай би ти подавився на цьому мiсцi!..

Ще одна мить, i Зiнько вдарив би Дениса, збив би його додолу, пiд ноги… Але Денис, iзроду не бачивши Зiнька такого роздратованого, злякався й скрикнув:

— Господин старшина! Я протестуюсь… Вiн мене вб'є!..

Це перелякане обличчя, цей повний страху голос одразу спинив Зiнька. Вiн спустив руки.

— А, так! — скрикнув старшина. — Десятники! Роти пороззявляли, стоять, як стовпцi… Берiть його!..

Але поки десятники наблизились, Карпо взяв Зiнька за руку i вивiв його з громади.

— Ходiм, брате! Нема вже чого нам тут робити!.. Вони пiшли.

— Ну й падлюки! — лаяв громаду Васюта. — От свиняча порода!

— Вивiшав би всiх! — похмуро й прикро сказав Карпо.

— Таку землю, таку гарну землю та й вiддати! — бiдкався Грицько.

— А ми ще клопочемось за їх, за громаду! — казав Карпо. — Та наплювать на цю громаду, — вона доброго слова не варта.

Зiнько нiчого не сказав, тiльки важко дихав, стискаючи зуби.

— Усi в їх у руках, як риба в волоцi в матнi, от що! — казав Грицько. Схоче — випустить, а схоче — в юшцi з'їсть.

— Були там такi, що й не в матнi, та й тi в свинячий слiд побiгли, вiдказав Васюта.

— Праведний чоловiк нiякого лиха не злякається, а злочестивий i без лиха лихо дiє,- правив своє Карпо. — Чого ж ми будемо за їх клопотатися, турбацiї собi завдавати? Не дурно сказано, що покиньте мертвих свої мерцi ховати, — отак i це.

— Ат, облиш-бо, Карпе! — вiдказав гiрко Зiнько. — Неправду ти кажеш, та нехай iншим разом, а то тепер…

Вiн не доказав, що йому було тепер так тяжко й гiрко, що не хотiлось i розмовляти.

Похмурий вернувся вiн додому, i Гаїнка не могла його звеселити нiяким своїм примилянням та щебетанням.

Довго не спав тiєї ночi Зiнько за думками. Не раз та й не двiчi доводилось йому нещасливо ставати в громадi проти тих людей, що й сьогоднi, але нiколи не було йому це так тяжко, як цього разу. I не через те тiльки, що саме дiло було не маленьке, задля громади важне. Нi, дедалi все дужче й дужче опановувала Зiнька одна думка й не давала йому спокою: думка завести в громадi такий лад, щоб по правдi все робилось, хотiлось бачити свою громаду в усiх справах розумною, правдивою та дружною. Тодi б усiм було добре, всi щасливо та гарно жили б. Багато вже думав Зiнько про те, яким робом це зробити, та не мiг нi до чого путящого додуматися, до такого, щоб одразу воно взяло та й повернуло всiх людей на кращий шлях. Додумався тiльки до того, що йому самому треба завсiгди робити так, як вiн хотiв би, щоб усi робили, та й iнших нахиляти до того. Та цього ж, мабуть, мало. Бо от же й вiн, i товаришi його того додержували, а нiчого сьогоднi не вдiяли…

А якби вiн iз своїм товариством цього разу подужав у громадi, то це великого важило б! Тодi б смiливiше було б усiм стояти проти тих, хто хотiв сiдати на шию. А тепер буде гiрше, дуже гiрше!.. I надiя на те, що в громадi покращає, поладнiшає, вiдсувалася ще далi.

Та все ж Зiнько не хотiв зрiкатися тiєї надiї, не хотiв покидати того, чим повна була вся його душа. Повинна таки правда подужати кривду! Хоч не скоро, а подужає,- це Зiнько добре знає. I як знає, так i робитиме, — якось уже воно буде…

А там, далеко, на майданi, галасував народ, i той галас долинав i до Зiнька. То громада пила Денисову горiлку. П'янiючи, галасуючи, точачись i лаючись, вона забувала про те, що сама себе вiддавала в попихачi кожному, хто хотiв нею попихати…