Пiд тихими вербами

I. ГАЇНКА

Гаїнка гнiвалася:

— Поганий, поганий, поганий, — казала, одвертаючись од Зiнька.- I не кажи, що гарний, — ти поганий!

— Я й не кажу, що я гарний, — усмiхаючись, одпо-вiдав Зiнько, лежачи в своєму садку пiд гiллястим дубом та дивлячись на делiкатнi риси чепурного жiнчиного обличчя, на її тонкий, мов дитячий, стан. Вона сидiла на травi бiля його, повернувшися боком, надимала губки, випинаючи їх наперед, i через те її обличчя здавалося Зiньковi таким чудним, що вiн зареготався.

— Чого ти смiєшся? — швидко повернулася вона до його. — Ну, скажи, чого ти смiєшся?

— Того, що ти сердишся.

— А, дак так!.. Дак так!.. — скрикнула. — Я серджуся, я гнiваюсь, а вiн смiється, а йому смiшки! Ну, дак я ж пiду вiд тебе, пiду!

I вже була схопилася, щоб бiгти, та зараз же i спинилася:

— Злий!.. Недобрий!.. Глузує!.. От я ж тобi дам!.. От я ж тебе… битиму!..

Кинулась до його, вхопила за плечi та й почала з усiєї сили трусити i товкти його своїми маленькими рученятами.

— От тобi!.. От тобi!.. Щоб не глузував!.. Щоб не смiявся!..

А вiн реготав iще гiрше, вхопив її дужою рукою за стан i пригорнув на груди та й почав цiлувати в очi, в щоки, в уста.

— Геть! геть!.. капосний!.. Не хочу!.. Не займай!.. Вона вiдбивалась, не давалася, але згодом затихла, заплющивши очi, знеможена його поцiлунками, аж поки враз вихопилась iз рук, одбiгла трохи, стала i подивилась на його: чи не гнатиметься за нею. Вiн не гнався.

Вернулась, сiла бiля його на траву, а вiн, лежучи, зiперся на лiкоть i дивився, як вона ховала пальчиками пiд очiпок неслухняне русяве волосся, що оточало вже все її рожеве личко.

— Ат, це менi волосся!..

— Ну, i чого ж ти на мене сердишся? — спитав Зiнько.

Вона почала докоряти:

— Бач, примиляєшся, а сам який зробився? Мало коли й дома сидиш — як те перекотиполе, все гуляєш. Я за тобою й дух роню, а ти за мене забуваєш.

— Дурненьке моє! Як же я за тебе забуваю?

— А так, що то було як вечiр, як недiля, як свято, то ми все вдвох, як орiшки-близнята, — або говоримо, або читаємо, або спiваємо… А тепер!..

— А тепер?

— А тепер ти i ввечерi, i в свято або сам ходиш то до Васюти, то до Грицька, то до себе наведеш їх повну хату!

— I яка ж то й повна хата, як двоє або троє! А хiба ти їх не любиш?

— Чому? Васюта такий гарний, добрий… та чудний-чудний!

— Ну, от бачиш! А Карпо?

— От, Карпо твiй!.. Катря гарна, а Карпо твiй як почне вичитувати, мов з книжки: «Пам'ятай, жено, i встаючи й лягаючи, i за стiл сiдаючи, що грiх тебе вловлює, i во уста вступає, i з уст виступає, i до носа приступає!..» Ха-ха-ха!..

Вона так чудно вдавала Карпа з його навчальним голосом, що й Зiнько засмiявся:

— Що ти вигадуєш?! Коли ж таки Карпо казав на Катрю — жено?

— От же казав, — я сама чула… А ми з Катрею як зарегочемось!.. А вiн розсердився та грюк дверима, та з хати!..

— Ну, а Грицько який тобi?

— Я Ївги не люблю! — вiдрубала Гаїнка швидко.

— Дак я тебе не про Ївгу, а про Грицька.

— А Грицько… Грицька… менi його жалко… Та вони всi гарнi, а тiльки я не люблю, що через їх та нiколи й поговорити з тобою, мов у жнива!..

— Не з-так то вже й нiколи, — засмiявся Зiнько. — Хоч воно, може, трохи й правда, бо останнiми часами було стiльки клопоту: то з товаришами треба було радитися, то в город їздити, то ще що…

— От бач! От бач!.. А я все сама, як вербиченька в полi.

— Та ти ж iз матiр'ю… I добре ж знаєш, що я не з примхiв те роблю, а задля громадської справи так треба…

— Задля громадської справи… — почала була щось непевне Гаїнка, але Зiнько перепинив її, кажучи своє далi:

— А ти ж у мене розумна, ти ж не така, як iншi жiнки, що їм байдуже, що там поза хатою робиться; ти розумiєш, що кожному громадяниновi треба за добро громадське дбати.

В гарненькiй голiвцi Гаїнчинiй оця штука — громадське добро — була якась занадто невиразна — от як туман: бiлiє, а пiдiйдеш ближче — нiчого нема, розвiявся, чи що. Але що Зiнько її хвалив (вона так любить, як вiн її хвалить), то й вона подобрiшала задля того премудрого туману, задля громадського добра i зараз же знову сiла бiля самiсiнького Зiнька, взяла його голову i положила собi на колiна. Сама ж споважнiла й промовила:

— Воно звiсно, як громадська справа, то треба… Тiльки знаєш, Зiнечку, якби так, щоб громадському добровi манюпусiнька часиночка, як нiч у жнива, а нам удвох — велика, як день улiтку.

Зiнько засмiявся:

— Моя ясочко! От упораємось якось iз тiєю землею, то й буде все гаразд. Моя ти щебетушечко!

Вона голосно засмiялась i засипала йому все обличчя й голову дощем квiток, тiльки що нарваних унизу на левадi.

— А сьогоднi ж ти недовго будеш у Грицька? — спиталася.

— Нi, недовго.

— Гляди ж! Не сиди до пiвночi! У! Я через тебе тiльки квiтки мої порозсипала! Бачиш, от братик та сестриця: це брат iз. сестрою побралися… Боже ж, грiх який! А тодi як розпиталися, хто вони!.. Дак брат i каже:

Ходiм, сестро, горою,

Розсiємось травою:

Ой ти будеш синiй цвiт,

А я буду жовтий цвiт…

Будуть дiвки квiти рвать,

Нас з тобою споминать…

Оце я кажу, а може, вони чують мене!..

— Хiба ж квiтки чують? — спитав, смiючися, Зiнько. — Адже вони неживi.

— Атож, неживi!.. А чого ж то, як садовина не родить, то на святий вечiр дiдусь беруть сокиру та й iдуть до грушi або до яблунi, та й нахваляються, що рубатимуть: «Як не родитимеш, то зрубаю i в пiч уметаю, а попiл на вiтер порозпускаю!» Дак воно злякається та й родить.

— Та це байка! От заговори зараз до цього дуба, то нiчого не розбере.

— А,_ може ж, i розбере! Береза хвалилася своєю корою та й каже дубовi: «Давай мiнятися!» А дуб каже: «Не хочу — мене тiльки кора в свiтi й держить».

— Дак вони ще й розмовляють?

— А то нi? Воно все говорить промiж себе. Один чоловiк та знав розбирати i звiрячий, i пташиний, i травиний, i всякий голос… дак, було, йде, а вони, зiлля, промiж себе розмовляють. Я, — каже одно, — вiд того. А те: а я вiд того… я вiд голови… я вiд любощiв… Так i розмовляють… Найбiльше вночi… Зiллечко до зiллечка прихиляється, зiллечко до зiллечка озивається… I-i! Аж дивно й страшно, як подумаєш!

Вона аж iздригнулася.

— Чого ж тобi страшно?

— Воно не страшно… а так… як от на Великдень усi люди i батюшка перед церквою стоять, перед дверима зачиненими, та: Христос воскрес! А воно вiдтiля, як з того свiту: воiстину воскрес!.. Та й одчиниться!.. Ой!.. I дивно, i страшно, й весело!.. Усяка травинка на свiтi жива… От ходиш так, думаєш, — воно так собi, як камiнь, аж воно — живе, i чує, i розбирає… I земля чує, i трава чує, i дерево чує… А ми не чуємо їх… Може, й вони мене не чують, тiльки себе… I я серед їх, як травинка, манюсiнька травинка…

Вона заплющила очi i знову здригнулася:

— Ух!..

— Чого ти?

— Менi вже здалось, що я травинка.

— Серденько моє, це все казки. Воно не так на свiтi, як ти думаєш.- I Зiнько почав їй розказувати, що вiн у книзi читав про те, як рослини живуть. А вона, втупивши в його свої мрiйнi оченята, слухала мовчки, i їй уявлялося, що вона така травинка-травиночка дрiб-нюня-дрiбню-усiнь-ка на цьому широкому свiтi!.. Така манюня!.. I хтось прийде та й зiрве її, а їй буде боляче-боляче!.. Ох, може, їх i рвати грiх, цi билиночки-квiтиночки?.. Цi билиночки, цi квiтиночки, що ростуть-цвiтуть серед долиночки.

— Зiньку, скажи, чого це так: iнодi нiчого не заспiваєш, а iнодi саме складається?

— Що складається?

— Пiсня… От, кажуть, на морi е такi морськi панни — спiвають так гарно… повипливають на хвилi — самi гарнi-прегарнi — та як заспiвають, то й море стихає… слухає… А люди ходять понад берегами та дослухаються тих пiсень, та й собi переймають… З того й пiснi, кажуть, на свiтi… А от я тих дiвчат морських i не чула, а пiснi складаються…

— Та як же то?

— Та… от… Ну, от дивишся на щось… або от згадуєш щось, а воно одно до одного й тулиться… i спiвається…

Вона заплющила очi й почала стиха спiвати:

Oй билиночка до билиночки прихилялась,

А до милого та милесенька пригорталась.

Травка хилиться та синенькими квiтоньками,

Мила дивиться та ясненькими оченьками.

Удвох будемо, он билинонько, процвiтати…

Удвох будемо, ой милесенький, пробувати!..

— От ба: це про тебе та про мене пiсня!..

— Дак ти ще й пiснi складаєш?

— Хiба я її складала? Воно саме… От так почне, почне тулитися… нижеться, як разок намиста… а тодi щось i вийде…

Зiньковi сподобалось це. Вiн почав прохати Гаїнку, щоб iще щось заспiвала. Але вона схопилася з мiсця i замахала руками:

— Нi, нi! Не хочу!.. То так, як саме набiжить…

— Гаїнко! Гаїнко! — почувся голос у садку. — Де ти?

— Мати кличуть, промовила Гаїнка й побiгла до хати.

Зiнько зостався сам. Була недiля, i вiн одпочивав. Лежав нерухомо й дивився поперед себе. Його хата й садок були на горi, i звiдси видко було йому за малим не все село. Бiленькi хатки з темними й жовтими солом'яними покрiвлями визирали, весело всмiхаючись, з невеличких садочкiв, що зеленiли мало не в кожному дворi, — мов дiвчата позаквiтчувались та й повиходили на вулицю всiм гуртом. Бiля хаток де-не-де ворушилися люди, по дворах вештались, вулицею помалу йшли або сидiли пiд хатою, розмовляючи. За все вищi були великi верби гiллястi; вони широко розкидалися вгорi i над хатками, i над тими садочками, зеленiючи ясно на блакитному небi. їх так багато було, що вони затуляли частину хат, i все село здавалося якимсь садом-гаєм, що серед його побудовано було отi маленькi людськi осельки.

Було надвечiр. Сонце не пекло вже, тiльки грiло ласкаво, вiтрець нiде не прокидався, нi один лист не ворушився.

Тихi дерева стояли нерухомо, похилившись над селом, мов замислились-задумались про щось. I все село обiймав упокiй, тихий святковий упокiй-одпочинок, такий любий робочому селяниновi.

— Як любо! Як тихо… — думав собi Зiнько. — Як верби гарно похилились. Так, мов дивляться — що там робиться внизу, по тих хатках та по вулицях, та й собi радiють, що люди вiдпочивають, що їм затишно та гарно. Добра штука дерево: аж веселiше стає, як воно над тобою схиляється! I добре жити пiд тими тихими вербами, усмак наробившись, усмак i вiдпочивши!

— Зiньку! Хочеш полуднувати? — гукнула Гаїнка десь iз-за дерев.

— Не хочу, зараз пiду.

Пiдвiвся, став i глянув у другий бiк.

Внизу, пiд садком, широко простилалась велика зелена лука, по нiй вузенькою стежкою звивалася рiчечка, то поблискуючи ясно проти сонця, то ховаючись пiд похилими вербами… он завернула колiном, уже й зникла з-перед очей, тiльки очерети значать її шлях — геть-геть потяглися сiро-зеленою стiнкою, аж туди, вдалину, де аж на крайнебi хмарою темнiє великий лiс. Широко, й гарно, й любо глянути!..

Та треба ж i йти!

Вiн пiдняв iз землi й накинув на плечi чинарку, взяв бриля й пiшов. Не заходячи в хату, перейшов у двiр i вийшов на вулицю. Зачиняючи ворота, зупинився на мить, глянувши на свiй двiр.

Добрий двiр, великий! Ще батько побудувався на ньому, а Зiнько тiльки додав дечого. Праворуч тiк iз стодолою великою, лiворуч бiля його комора добра, а коло неї хлiви й повiтки; ще лiвiше, трохи вiддалiк, хата, а зараз од неї починався i йшов аж униз сад. I скрiзь по двору попiд плотом зеленiло дерево, хоч уже й не садовина. Багато з усього того Зiнько понасаджував ще за живоття батькового i тепер дивився, радiючи, на свою працю. А квiтник бiля хати — це вже Гаїнчине дiло. Стiльки квiток, що й ступнути скоро нiде буде. Не дає й близько возом пiд'їхати: ставай оддалiк! Цвiт королевий, нагiдки жовтi, барвiнок хрещатий стелеться, високими стеблинами рожа червона стоїть, а синенькi паничi крученi круг неї в'ються… он зiрочки червонiють, а он троянди кущ… Щоб не пошкодити квiткам, Зiнько вже загородив Гаїнцi перед хатою заборонку маленьку, плотик такий низенький чепурненький… А оце вже сам посадив хмiль бiля пiддашшя, що над дверима; розрiсся хмiль так буйно, що й пiддашок укрив, i на хату поп'явся… Гiлки вiд здорового клена та отой хмiль так покрiвлю затуляють, що хата зеленоверхою здається. Васюта каже, що в Сивашiв хата i гiлляста, i листата, ще й оката, — бо величенькi вiкна.

Причинивши ворота, пiшов улицею…

Не сидiла дома й Гаїнка. Скоро Зiнько з дому, то й вона швидко накинула на себе юпчину та й побiгла на Завалiївський куток до баби Мокрини. А баба Мокрина — то була собi така знаюча баба, на все село знахарка. Чи в кого яка хвороба, чи в чоловiка що пропало, чи якiй дiвчинi вiд любощiв, чи до любощiв треба, — всi до неї, до тiєї баби Мокрини йшли. Стара вже була, а ще моторна й бачача на все така, що ну! I все як пiдеш до неї, то й не думай нiчого брехати, бо однак вона вгада, що брешеш, — тодi вже й пособляти не схоче. «Iди, iди! — скаже. — Я не пособляю таким, що мене дурять. Треба по правдi, а неправди я не люблю, не дай, боже, як не люблю! I сама нiколи не кажу, та й менi ж нехай нiхто не каже».

I вже тодi, як розсердиться баба за брехню, то вже й пособляти не хоче, нiяк не хоче! Хiба вже, хiба як хто такий багатий та добре вже дасть їй, то тодi, може, зласкавиться…

Через те, хто йшов до баби Мокрини, то той уже їй усю правду повiдав — як на сповiдi. I як вона що казала, то так уже до кожного словечка її прислухалися, так вже їй вiрили, що поповi й з половини так не йняли вiри, як їй.

I Гаїнка дуже їй вiри доймала. Звiсно, Зiнько казав, що баба Мокрина нiчогiсiнько не тямить, тiльки людей дурить…

Гаїнка знала, що Зiнько розумний… дуже розумний!.. Як на її думку, то навiть i на всьому селi розумнiшого не було, бо вона сама бачила, що Зiнько з ким схоче може зговорити: чи з писарем, то й з писарем, чи з попом, то й з попом… i з паном… i з кожним… А розумно говорить, так аж страх! I нiхто так гарно книжок не читає, як Зiнько… Це так, правда тому всьому… ну… ну, а вже що про ворожок та про вiдьом, що вiн не вiрить, то то вже помиляється… хоч як, а помиляється!..

Де ж таки! Це ж усьому свiтовi звiсно, що вiдьми корiв доять, i з сохи молоко доять, i в комин лiтають, — пе ж кожне знає, хоч кого спитай!.. А хiба мало людей бачило, як вони перекидаються то собакою, то свинею, то копицею… Це ж i дядько Охрiм бачили, i Петренко… А в Чорновусi йшов один парубок, а вона, така здорова бiла собака, та лапи йому на плечi… А вiн її за лапи, та в хату притяг, та й повiдрубував їй лапи… Ой боже, який же й немилосердний!.. Тодi пустив… Аж уранцi глянуть, а у вдови-сусiди пальцi понадрубувано… Та що тут i казати!.. Це ж усяке знає!.. I про ворожок звiсно, що правду кажуть i пособляють… Нi, це вже Зiнько помиляється!..

Та хоч i помиляється, а все ж вона боїться йому признаватися, що до баби Мокрини бiгає. Та вiн би її засмiяв, та вiн би їй такого наказав!.. Ой-ой-ой!.. Та їй i самiй сором iздумати!..

Сором… нi, воно не сором… а так… якось… Вона сама не дуже й хоче того… Чи то пак так: раз хоче, а вдруге не хоче. Звiсно, як побачить вона Карпову Катрю, — це ж її й приятелька, — як та дитинку пригортає та вчить її ходити, то, їй-бо, так чогось i Гаїнцi схочеться, щоб учити дитинку ходити, свою дитинку, не чужу… i цiлувати його… такого маленького… Цiлувати його в щiчки, в носик, в оченята, в нiжки, в ручки… i тулити його до себе — так дуже-дуже!.. А воно пручається — нiжками й ручками…

Пручається рученьками,

Всмiхається оченьками,

А озветься губоньками…

Таке гарне!..

Ну, а вже як ото кричить та вмажеться, та треба його мити та чепурити, — ну, ото вже й не гарно!..

А Зiнько дуже хоче сина!.. Так хоче, так хоче — «хоч поганенького», каже смiючись. Поганенького! Нi, вона поганенького не хоче: коли вже син, дак щоб гарний!.. Та де ж вона йому вiзьме, коли нема?

А хочеться дружинi догодити!.. Вона й почала питати людей, дак її Катря ж таки й нараяла: «Пiди, каже, — до баби Мокрини — пособляє». — «А ти хiба ходила?» — «Нi, менi не треба було… люди кажуть…»

Ну, вже ж, щоб Зiньковi догодити, то треба пiти… хоч вiн би й смiявся, капосний, коли б довiдався!.. Ой, смiявся б!..

Та дарма! Вже їй знахарка казала, що пособиться. Вона вже їй давала такого зiлля пити i звелiла: як вип'є- прийти, то ще дасть. Оце ж вона i йде. Уже ж щось та буде, щось та буде! Тодi вже не Зiнько з неї посмiється, а вона з Зiнька. «А що, — скаже, — не вiриш ворожкам, а от тобi син!..»

Щоб ближче йти, Гаїнка перескочила через плiт, тiльки намисто брязнуло, i пiшла городами й левадами. Закувала зозуля.

— Зозуле-зозуле! Скiльки менi год жити? Зупинилася i стала лiчити. Зозуля накувала п'ять, десять i кувала далi, не перестаючи, аж до тридцяти i трьох.

— Ой-ой-ой! Як багато! Це добре! Бо на свiтi гарно жити! А от тiй, мабуть, не гарно було, що з неї зозуля. Як-бо це воно? Князiвна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то i в темницю дочку завдав би…

Он завдав би у темниченьку

Свою дочку-єдиниченьку.

Дак вони зiйдуться в гаю нищечком та й сидять там, цiлуються-милуються… То смiються, з закоханнячка свого радiючи, то плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А самi такi — як сонечко… А батько-князь iшов гаєм як чорна хмара… Вже довiдався!.. А козак, лиха не чуючи, до неї й каже: «Ти ж моя зозуленька!» — та й пригорнув. А князь як кинеться туди. «Будь же, — каже, — ти, проклята, навiки зозулею!» Дак вона — пурх! — та й полетiла з рук у козака… I лiтає тепер пташкою-сиротою та й плаче… Боже ж, нещаслива доля! Чому про все пiсень спiвають, а про це — нi? От якби й про це пiсню спiвати!..

Не всi тiї сади цвiтуть,

Що весною розвиваються,

Не всi тiї замiж iдуть,

Що любляться та кохаються!

Одна така та князiвночка

Та в козака закохалася,

У гайочку та в зеленому

Цiлувалась-милувалася…

«Ой боже мiй! Що. ж це я? — припинила сама себе Гаїнка. — Чи не дурна? Серед чужої левади стою й. пiсню спiваю. Та й забарилася як!.. Треба бiгти мерщiй!..»

Перебiгла леваду, доскочила до струмочка дзюркотливого. Десь, мабуть, хлопцi затягли кладочку, що через його була. Гаїнка спинилась:

— _ Як же ж i дзюрчить весело!.. Водо-водичко святенька! Скажи менi, чи гарно тобi жити в твоїй хатi пiдземнiй? Озвись!.. Мовчить, не озивається!.. Мабуть, я грiшна, що до мене вода не говорить.

Скинула черевики й побрела через неглибоку, чисту, як сльоза, течiйку, що бiгла попiд вербами рясними та осокорами високими. Осокори гордо знiмались до неба, а, верби, нахилившися над поточком, стиха зазирали в його.

— Хi, як видивляються в воду на свою вроду — мов дiвчата… Гарнi, гарнi!.. Годi вже видивлятися! — озвалася до їх Гаїнка, знов узулася та й подалася далi.

Незабаром була вже знову на вулицi. Он уже й хату бабину Мокринину видко.

Ой! Що то вона Гаїнцi скаже? Гаразд, як добре, а як же нi? А неминуче, неминуче треба Зiньковi сина! Бо як же вiн, бiдний, буде без помочi? Неминуче!..

II. СПОКУСА И ПРАЦЯ

Зiнько йшов до Грицька Момота.

Звичайно товаришi зiходилися в Зiнька, але трапилося несподiване лихо: Грицько вибив собi ногу i мусив сидiти дома. Це сталося так: Панас та Iван Момоти все нахвалялися забрати жито з тiєї десятини землi, що за неї сварилися з Грицьком. Одначе не поспiшилися цього зробити. Грицьковi дало помiч товариство: Зiнько, Васюта, Карпо та сам Грицько як заходились учотирьох, то так i перелетiв хлiб з поля на тiк до Грицька. Панас тiльки тодi оглядiвся, як уже сусiдин хлопець убiг у хату та йому сказав. Вискочив з хати, вхопив дрюка та вулицею до Грицькового двору. Прибiг, як останнi вози вже до ворiт пiд'їздили. Став на воротях, пiдняв ломаку:

— Назад! Назад!.. У мiй двiр!.. Моє жито… Голову розвалю!

Махає ломакою, що й справдi страшно приступити. Позбиралися люди, почали його вмовляти, а вiн одно:

— Не пiдходь!.. Уб'ю!.. На гамуз псину поб'ю, щоб i на свiтi не смердiв!..

Кинувся з ломакою за Грицьком, а Грицько поза возами; бiгають круг возiв, — той не втече, а той не дожене. Коли Грицько спiткнувся та й упав. Панас пiдбiг, замахнувся ломакою… Всi так i похололи: от уб'є!.. На щастя, Васюта пiдбiг ззаду, вхопив Панаса та й звалив, а тут люди наскочили, вiдняли в нього дрюка, самого вiдвели геть. Вiн пручався й репетував:

— Пустiть!.. Я їм голови позриваю!.. Повбиваю!.. Потрощу!.. Пустiть!

Далi вже й слова не мiг сказати, тiльки харчав. Зо злостi аж трусився.

Тим часом вози проїхали, люди одвели Панаса додому.

Дак ото, падаючи, Грицько вибив собi ногу, i довго вона в нього болiла — все не мiг ходити.

Тим Зiнько йшов до його.

Поминуло вже три мiсяцi, вiдколи завелася суперечка за ту пересельську землю, а справа ще й досi нiяк не розплуталася. Зараз же другого дня пiсля громадської ради Зiнько довiдався, що сам писар ходить iз десятником по хатах до таких письменних, що не були тодi в громадi, та й примушує їх пiдписувати громадську постанову. У волостi служило писарча, що доводилось якимсь родичем Зiньковi i зазнало колись од його, при лихiй годинi, доброї запомоги. Вдячне писарча списало тепер задля Зiнька тую постанову i всi пiдписи громадян. Серед тих пiдписiв Зiнько знайшов кiлька таких, що люди тi не жили на селi вже здавна, а одного вже й мертвого… ще й за кiлькох письменних Рябченко розписався, мов за неписьменних. Зiнько бачив, що це вже якесь крутiйство, але нащо його зроблено — спершу не зрозумiв. Не розумiв i того, нащо замiсто однiєї постанови написано аж три i землю Денисовi продавано мов не всю враз, а якось частками, i мов не в один день. Зiнько поїхав у город i купив там собi книжку з законами. Довго її гортав, шукав, мало що розбираючи, але нарештi таки дошукався, через що так зробила волость. Треба було, щоб аж двi третини всiєї громади згодилися продати землю, а коли до двох третин не ставало, то й не вiльно продавати. Ото ж i поприписувано тих мандрованих та мертвого, щоб бiльше було людей, а як не ставало ще, то приписали й письменних — таких, що не хотiли розписуватися, — за їх Рябченко черкнув, мов за неписьменних. Тепер з погляду постанова була законна, але це тiльки тому, хто не знав, кого там попiдписувано. А що на три частини волость подiлила землю, так i це була мудра штука: як на великi грошi продати громадської землi, то треба дозволу аж до мiнiстра з Петербурга, а як подiлити на три частки, дак виходила кожна на малi грошi, то й не треба було посилати справи далi губернi. Певне, що Копаниця з товариством не сподiвалися тут нiякої зачiпки, бо зверху все було гаразд, по закону.

Додлубавшися до того всього, Зiнько розказав про його й товаришам. Погомонiвши, врадили подати жалобу до начальника i про все, як треба, в тiй жалобi списати. Як умiли, так i списали. Зiнько сам одвiз у город, сам i подав її начальниковi. Той розпитався про все, сказав, що всю справу розбере, i звелiв Зiньковi з товаришами сидiти тихо й дожидатися. Пiсля того товариство чуло, що старшину кликано в город до начальника, а Дениса чи теж кликано, чи сам вiн їздив. Як i що там робилося, Зiнько того нiчого не знав, аж трохи згодом теє ж таки прихильне писарча нищечком дало йому копiю з паперу, що волость послала начальниковi про його, про Зiнька. У паперi було написано, що Зiнько баламутний чоловiк, що вiн чинить у громадi всякий нелад, пiдбурює молодiж повстати проти статечних людей i раз у раз бунтує народ; начальства не поважає i нiбито часто каже: «Наплювать менi на ваше начальство!» «А оное неуважение к начальству, сказано було в паперi, — не только в исказании вышеупомянутых ругательств оказуется, но даже и в многих других поступках развратных и соблазнительных, о которых даже неудобно и поносно в служебном репорте выражать. Которая его жалоба на общественный приговор не от чего, только от вышеупомянутой развратности и поносности поступков произошла».

Порадившись з товариством, Зiнько наважився поїхати просто до начальника, щоб вияснити всю справу. Начальник допустив до себе, та зараз же почав на його гримати:

— Ты народ бунтуешь! Ты развратничаешь! Тебя под суд!

Кричав таки довгенько i багато говорив, а Зiнько все слухав. Як утомився вже начальник, тодi Зiнько й собi озвався:

— Чи пiд суд, ваше високоблагородiе, то й пiд суд, аби було за що. А що ж, як, ваше високоблагородiе, пiд суд мене завдасте, а виявиться, що то все брехню старшина на мене написав?

— Як брехню? Як брехню? Вiн присяжний чоловiк, вiн не може збрехать!

— От же й чорновусiвський старшина був присяжний чоловiк, а пiшов на Сибiр за покраденi громадськi грошi, — вiдказав спокiйно Зiнько.

— Що? Як? — скрикнув був начальник, а тодi зараз iстих, одвернувся й пробубонiв: — Ну, то друге дiло!..

— Та найлучче, казав далi Зiнько, — прошу, ваше високородiє,- зробiть слiдство. Нехай усi старi люди, вся громада скаже, чи воно тому правда, що про мене написано. Нехай докажуть, коли й кому я що казав або робив погане. Тодi й видно буде, чим я завиноватiв.

Начальник подивився на Зiнька, подумав…

— Ну, гаразд, каже, — от скоро у вас буду — все зроблю.

I справдi, незабаром приїхав. Зiбрав громаду i роз-. питував про Зiнька: чи вiн бунтує народ i чим, i як вiн живе, i що вiн за чоловiк. Рябченко та Манойло почали були лаяти Зiнька, але iншi зараз же припинили їх. Громада сама почувала, що розминулася з правдою, продаючи Денисовi землю, що Зiнько був правий, i їй було сором ще й вигадувати на чоловiка щось негарне. Всi озвалися за його добре, а Рябченко з Манойлом хоч i лаяли його, та нiяких поганих дiл Зiнькових не могли показати, — то так це й зосталося. Поїхав начальник, нiчого Зiньковi не сказавши.

Нашi товаришi думали, що оце вже й справа з землею пiде тепер куди треба, аж нi. Не чуть iз города нiчого. Денис та старшина ще кiлька разiв їздили туди, — уже ж не без того, що коїли все лихе та недобре та на свою руч навертали справу. Але що саме вони робили, Зiнько з товариством не мiг довiдатися. Видимо тiльки, що поступатися й гадки не мали.

Зiнько йшов тепер помалу вулицею i все морочив собi голову думками про те, що його тут робити. Думати було коли, бо вiн пiшов не просто до Грицька, а мав спершу зайти до свого родича писарчати, розпитатися, чи не знає той чого нового. Розпитався, аж i той нiчого, не вiдає. Тепер вертався аж iз другого краю села знову на свою вулицю до Грицька.

Зненацька почув здалека якийсь галас, спiв, музики. Прислухавсь.

«Це ж, мабуть, весiлля Хоменкове», — подумав собi.

Пройшов ще трохи i побачив, що справдi весiлля. В дворi й пiд двором була сила народу. Якi дивилися, товплячись, якi сидiли на призьбi пiд хатою. На призьбi ж сидiли й троїстi музики та й тяли з усiєї сили до танцю. Двi пари швидко рушалися серед натовпу — то вони танцювали. За людьми Зiнько бачив тiльки їх голови й плечi, але ось 'люди розступилися чогось, i йому стало видко танцюрiв. Серез їх вiн зараз побачив високу чепурну постать — то Ївга була, Грицькова жiнка. I вона, повертаючись, углядiла його i мов на мить спинилася.

Чимало п'яних вийшло з двору i, точачись, попленталось улицею. Щоб обминути їх, Зiнько звернув до знайомого чоловiка в двiр: звiдти можна було пройти городом аж на луку, а лукою вийти або до своєї хати, або хоч i просто на край села, до Грицькової. В дворi зустрiв хазяїна i затримався з ним трохи, розмовляючи, — ще той провiв його й через свiй сад. Попрощавшися, перескочив Зiнько через плiт, стрибнув на луку та й пiшов поза городами трохи вже протоптаною людськими ногами стежечкою.

Iшов замислений, похилившись, не дивлячись навкруги. Коли враз почув:

— Зiньку!

Глянув, зупинившися, i побачив перед себе Ївгу.

Кiлька верб, вирiсши над криничкою, оточивши її навколо, чинили з себе маленький захисток, недоступний людському оковi з луки. Через цей захисточок пробiгала стежка, i на їй тепер стояла перед Зiньком Ївга. Її висока струнка постать, гарно вбрана, з повною шиєю блискучого намиста й дукачiв, мигтiла ясними кольорами на сiро-зеленому вербовому листi. Зачервонiвшись од бiгу, а потроху й од чарки, стояла перед їм уся рум'яна, дихала швидко, аж тонкi нiздрi роздималися i високо зводилися з-пiд розхристаної керсетки груди. Великi смiливi очi дивилися ще смiлiше, нiж звичайно, своїм палким звабливим поглядом.

— Зiньку! — промовила знову, i Зiнько почув, мов його проняв той погляд пекучий.

— Чого? — спитався.

— Ой не передихну!.. Бiгла… побачила, що ти сюди пiшов… хотiла перестрiти…

— Хiба яке дiло є? — спитав Зiнько, почуваючися невпокiйно…

— Дiло!.. Ой, є, ще й велике! — i вона приступила до його ще ближче. Хiба ти не бачиш, яке дiло? Хiба ти слiпий?.. — Вона спинилася на мить, — їй увiрвався голос. — Хiба не бачиш, що я за тобою гину?.. Що я… i день, i нiч тебе перед себе бачу!.. Твої очi, твої брови бачу!..

Вона нахилилася до його, шепочучи тi слова несамовитого запалу, i вiд усього її молодого дужого тiла повiйнуло на Зiнька тим пекучим запалом.

I враз вона обхопила його за шию рукою i припала до його грудьми, вся тремтючи, i впилася в його уста своїми устами. Вiн почув, що в його туманiє голова… На мить… а тодi, вхопивши її обома руками за плечi, вiдштовхнув од себе, скрикнувши:

- Ївго! чи ти не збожеволiла? У тебе ж чоловiк!..

— Що менi чоловiк?! Я його ненавидю, я тебе люблю! — i вона знов простягла до його руки.

Але вiн дужим рухом одхилив її набiк i обминув, промовивши:

— Грiх тобi, Ївго, таке казати! Не буде цього нiколи!

I пiшов швидко, i вже був поза вербами на луцi. А вона дивилась йому вслiд, вся тремтячи, простягши до його руки.

— Зiньку! — скрикнула. — Вернись!

Вiн i не озирнувся.

Вона постояла мить, мов сподiваючись iще, мов думаючи, що, може, й вернеться. А тодi стиснула руки в кулаки i, сварячись на його, скрикнула:

— Ну, стривай же ти!.. Я ж…

Ту ж мить їй стиснуло горло, перепинило мову, i вона як стояла, так i впала на землю i, притиснувши руки до грудей, заридала тяжко…

Стиснувши зуби, не подавала голосу, тiльки хлипала, усiм тiлом здригаючись…

Врештi почала затихати, притихла…

Не одного вона любила вже, та нi за одним не пропадала так, як за Зiньком.

От i недавно — Микита Тонконоженко, яким гарним вiн їй здавався, поки цього Зiнька не побачила… А тепер їй Микита просвiтку не дає, переймає та нагадує старе цiлування, а її аж верне вiд його…

Звикла до того, що на кого оком гляне, той i її. А цей один не глянув на неї ласкаво, не прихилився нiколи до неї, i, може, через те й покохала його так, як ще нiкого не кохала.

Вже не вперше займає вона його потроху, закидає йому словами, а вiн мов не бачить, мов не чує, мов не розумiє!..

А сьогоднi… Вона сама не знає, як це сталося… Вона не могла вдержатися, її всю обняло божевiльне почування, жадоба кинутись до його i цiлувати… цiлувати!.. скоро побачила його там, на вулицi… I ось тепер!..

Невже ж вона його причарувала так, тая недоросла Гаїнка, i вiн не бачить, що вона, Ївга, краща, чепурнiша за неї? Чи вiн боїться жiнки? Нi, вiн не з боязких… То це любить її так!..

Вона знов застогнала, стиснувши зуби…

Коли любить, то що ж iз їм зробиш!

Та невже ж так i покинути? Та вона ж пропаде!

Коли не привернула вона його своїми очима, то приверне чим iншим. Є ж зiлля… Пiде до баби Мокрини — та їй дасть… дасть такого, що як вип'є вiн, то вiд Гаїнки так i одверне, а до неї, до Ївги, прихилить. Бiгатиме вiн за нею так, як i всi iншi бiгали… От тодi вже не вiдiпхне так, як сьогоднi вiдiпхнув! Тодi вже вона попанує над їм!..

I дедалi вона думала, то все бiльше й бiльше здавалося їй, що це добре буде до баби Мокрини пiти. А що Зiнько буває в їх у хатi, то легко буде й дати йому — чи спити, чи з'їсти.

Ця_ думка розважала її.

Устала, обтрусилася. Тодi пiдiйшла до кринички i вмилася холодною водою, щоб не знати було слiз. Ще причепурилася трохи й пiшла. Виходячи з верб, побачила здалека на луцi якогось чоловiка — iшов дорогою. Здалося, що Рябченко. Байдуже їй було до його. Перескочила через тин та й подалася iзнов на весiлля.

Зiнько прийшов до Грицька, як уже всi позбиралися: Грицько лежав на полу з вибитою ногою, а на лавi сидiли Карпо та Васюта. Почали розмовляти зараз же за Денисову справу.

— А бачили? — попитав Карпо. — Денис уже оре пересельську землю.

— Невже?

— Сам бачив. То дожидавсь, боявсь, мабуть, а тепер уже зоемiливсь.

— Це ж виходить — вiн уже впевнився, що справа на його руч повернеться, — сказав Зiнько. — Бо коли б певний не був, то не орав би навмання.

— Ге-ге! Вiн тепер, з'їздивши в город, так пiдняв морду, що й кочергою не достанеш! — сказав Васюта. — Тiльки треба йому назад її нахилити.

— Провчити їх треба, — промовив Карпо, — провчити наукою доброю, бо порозсобачувалися без мiри, немов тi пси.

— Еге, провчиш їх! — одказав Грицько. — Коли в їх отой клятий Рябченко такий мудрий на вигадки, що крiзь сито й решето пройде.

— Ну, людина! — крутнув головою Васюта. — Мав вилупиться чорт, та пiвнi заспiвали — вродився чоловiк. Так тобi й риє, так тобi й крутить, мов той рогатий анциболот у чорториї.

— Васюто!..гарикнув Карпо.

— Не буду… їй-бо, не буду!.. Хай йому всячина!.. Васюта замовк, сiв i почав крутити бiлявого вусика.

— Кажи, Зiньку, ти що думаєш? — питався Грицько.

— Як на мою думку, вiдказав Зiнько, — то пiдождемо до покрови: у той день йому строк виходить. Коли тодi не здасть землi громадi, то зараз пошлемо жалобу до губернатора.

— А як i губернатор нiчого? — спитав Карпо.

— Тодi далi… у санод!.. — одказав Грицько. — Хоч до царя!.. Нехай Зiнько пише!

Карпо, сидячи кiнець стола i зiпершися на свою кощаву руку велику, похитав головою:

— Нi, не такої їм треба науки, не такої!

— А якої ж?

— Кажiть i робiть уже ви, а як вам не поталанить, тодi i я з своїм словом серед вас озвуся.

Почали гуртом говорити про тую жалобу i таки договорилися, щоб списати її й готову мати, а зараз пiсля покрови, не гаючись, i в губерню.

По цiй розмовi озвався Грицько:

— От що, братця: позичив я в вас двадцять карбованцiв… Спасибi вам, що такi добрi, зарятували мене дуже!.. Тепер я трохи заробив, трохи хлiба продав, то спроможен вам оддати.

Витяг гаманця, розшморгнув, добув iззвiдти два червiнцi i положив бiля себе на полу.

— Вiзьмiть, спасибi вам, бо сам не встану!.. Вiзьми, Васюто!

Васюта взяв грошi.

— Е, братику! — скрикнув. Так не годиться! Ми тобi давали все такими здоровими та бiлими, та скiльки їх надавали!.. Що поки я донiс, так i поперек у мене замалим не луснув! А ти даєш тiльки двi маленькi жовтенькi кружалочки! Я так не хочу.

— Бери, яке дають! — одказав Грицько смiючися.

— Нi, не хочу!

— От же й я не хочу! — озвався Зiнько. — Щось я надумав, — не знаю тiльки, чи до ладу буде моє слово. Нам тепер не так уже сутужно на грошi; хлiб зародив, то не будемо бiдувати. Мабуть, можна буде нам так обiйтися, щоб не брати зараз оцих двадцяти карбованцiв, а повернути їх на одну добру дуже штуку.

— Ану-ну, на яку? — зацiкавилися товаришi.

— От ви самi бачили, — казав далi Зiнько, — що цi грошi не погане дiло зробили: i чоловiковi запомогли, i дали йому спроможнiсть, не боявшися глитаїв, за громадську справу обстати. Тепер-то в нас нiчого собi, закривилися ми на людей, — ну, а, може, так трапиться, що нам на грошi буде сутужно i треба буде помочi так саме, як от Грицьковi треба було. I добра б рiч, коли б завсiгди ми могли в пригодi товаришевi пособити, щоб вiн не йшов кланятися глитаям.

— Дак що? I пособимо, коли буде на той час чим пособити, — сказав Карпо.

— Отож-то й то: коли буде! А треба, щоб завсiгди було, повсякчас. Нехай оцi грошi та до нас i не вертаються, а будуть у нас товариськими грiшми. Кожен нехай кине п'ять карбованцiв, i положимо тi грошi в касу в городi… Є там така зберегательна каса, що як грошi в їй лежать, то й процент на їх iде. От i на цi грошi буде процент iти. А скоро кому з нас треба буде якої запомоги, то хай вiзьме їх або всi, або скiльки потреба.

— I нехай вiн той процент, що й каса, платить: тодi в нас грошей не меншатиме, а бiльшатиме, порадив Карпо. — Як з процентом, то чоловiк i грошi швидше вертатиме.

— _ Нi,вiдповiв Зiнько, — може, й не той, а трохи менший.

Усiм ця вигадка дуже вподобалась. Грицько сказав, що й вiн пристане до цього. Зараз у його грошей нема, дак вiн просить Зiнька: нехай пiдожде йому п'ять карбованцiв, а з тих десятьох, що вiн йому вернув, п'ять заложить за його в касу. А Грицько, скоро розстарається, зараз йому верне. Зiнько пристав на те.

— Шкода тiльки, що мало в нас грошей буде: тiльки двадцять карбованцiв, — сказав Зiнько.

— Дак же нема з чого нам побiльше й давати, — вiдмовив Карпо.

— Це так, — згодився Зiнько. — То треба, щоб товаришiв у нас бiльше було.

— _ О,_ дак у мене зараз є такий товариш! — скрикнув Васюта. — Гарний чоловiк, кращий за мене — куди! Дмитро Василенко — вiн менi й родич… такий собi: нашого коваля в перших слюсар. Та те дарма, а тiльки чоловiк гарний… i отого, що з хвостом, не любить iзгадувати… (Васюта моргнув на Карпа). Вiн уже давно мене питає, чи не пускали б ми його слухати, як книжки читаємо, та я все забував сказати, бо в мене така дiрчата голова, як старе решето… I читати просить щоб навчити його.

— А що ж, — промовив Карпо. — Дмитро справдi чоловiк добрий, — вiн i в громадi за нас був.

— _ I я так думаю, що його треба прийняти, — згодився Зiнько.

— Вiн i до каси пристане… От тiльки скажу, то й дасть п'ять карбованцiв, — упевняв Васюта.

— А я читати його навчу, — сказав Зiнько.

— А хiба такий старий навчиться? — спитав Грицько. — Йому ж так, як i менi,год тридцять i п'ять, а мо', трохи й бiльше.

— А чому не навчиться? Аби схотiв!

Грицько подумав трохи, а далi озвавсь несмiливо:

— Дак, може б, теє… може б, i я? Може б i мене ти, Зiньку, прийняв та вже двох одразу б i вчив?

— I дуже радий! — зрадiв Зiнько. — Бо треба, щоб усi в нашому товариствi були письменнi. Тодi не будемо темними стежками ходити, а добуватимемося собi ширшого свiту та кращої долi.

Усiм чотирьом товаришам стало якось весело на серцi. Радiли, що так гарно складається, i подавали один одному слово не розлучатися, щиро гуртом за кожного обстоювати i в громадi завсiгди за правду стояти. А грошi приручили Зiньковi одвезти в город та й положити в касу.

Тодi Грицько почав розказувати про свiй суд iз братами — усе за тую нещасну десятину. Його справа повернулася добре. Панас позивав. Усiх трьох братiв покликано на суд. I старшина, й суддi дуже нахилялися, щоб у Грицька землю вiдiбрати, бо їх Панас добре попереду могоричив. Дак що ж? Грицько каже їм: «Як присудите забрати в мене землю — жалiтимусь далi». Вони покрутились-покрутились та й кажуть: «Не можемо вас розсудити, iдiть до вищих!» А то вони розсудити можуть, та тiльки не хочуть. Бо вони, з братiв Грицькових та взявши скуп, не хочуть Грицьковi землю присудити; а знов же, бояться й того, що вiн жалiтиметься далi, коли вони братам її присудять.

Цьому була правда, що Грицько казав. Копаниця, заплутавшись у справу з Денисовою землею, не хотiв поки встрявати ще й у це дiло, — через те хоч i взяв доброго хабаря вiд Момотiв, а їм землi не вiддав Грицькової. Момоти страшенно через те розлютувалися i на його, i на Грицька.

— Таке тепер на мене зло, що й годi! — розказував Грицько.

— Лютий рiд i немилосердний, — промовив Карпо.

— Це такi, що зубами на свiтi живуть, — доточив Васюта.

— Що лютi, то так, промовив Зiнько, — а то таки ще й те треба сказати: дуже сутужно вже на землю стало. От люди й сваряться за кожен клаптик.

— Так сутужно, так сутужно, що ой-ой-ой, та й годi! I нащо тi й люди плодяться? Уже б, здається, й годi! — вигадував Васюта. — А то, мабуть, скоро лани будуть такi куценькi, як заячий хвiст. Давайте краще читати абощо, а то вже й на мене суму нагнали.

— Та нi, вже пiзно, вiдмовив Карпо.

— Справдi-таки пiзненько, — згодивсь i Зiнько. — Нехай уже в четвер — свято… Тiльки знаєте що, братця? Треба так, щоб не самi ми сходилися читати, а й жiнки нашi. А то як у мене читають, то моя жiнка слуха, а, скажемо, Карпової Катрi вже й нема. А як у Карпа читаємо, то моєї нема.

— _ Ну, моя така, що не пiде!.. — махнув рукою Грицько.

Зiнько згадав, що йому трапилося з Ївгою сьогоднi, i подумав собi, що й добре, коли не пiде.

— Вони того й читання не дуже розберуть, а ще ми раз у раз про громадськi справи промiж себе говоримо, — не є то їх дiло! Жiноча рiч коло припiчка, — казав Карпо.

Вiн хоч мав жiнку дуже гарну людину, та якось iзгорда на жiноту дивився i казав, що в письмi святому написано, що з жiнок усяке лихо встає, та ще й починав проказувати: «Реку горчайшу паче смерти жену, благiй пред лицем божим iзиметься от нея, а согрiшая ят будет от нея».

— Нехай i те слухають! — вiдказав йому Зiнько. — Треба й їм щось тямити про громадськi справи.

— Та… нехай!.. Будеш ходити? — спитав Карпо свою жiнку.

— А чому ж? Буду, вiдказала та, почервонiвши.

— _ Про мене!..

Вернувшися Зiнько того вечора додому, довго розказував Гаїнцi, що робилося й казалося на сходинах у Грицька. А Гаїнка розказала йому свою новину, — не про бабу Мотрину, нi, — про це вона анi згадала. Казала тiльки, що була в матерi i там при їй сталася спiрка в дiда Дороша з сином, з Гаїнчиним батьком. Дiд навiдався додому з пасiки i саме нагодився на той час, як прийшла знову Марчиха, вже не сама, а з сином-парубком. Почала прохати, щоб Остап вернув їй ту землю, що забрав за позички; казали, що виплачуватимуть йому грошi помалу, частками. Остап одказував, що не верне, бо повинен був покiйний Марко в строк заплатити всi грошi,а коли б не заплатив, то мусить за те Маркова земля йому, Остаповi, бути, так у розписцi написано. Марко не заплатив, то земля тепер його, Остапова. Шкода вже й говорити про це!

— А вони, бiднi, плачуть — сльози, як горох, — та аж у ноги батьковi падають, та просять, розказувала Гаїнка. — А батько тiльки вiдвертаються. А дiдусь слухали-слухали, та як побiжать у свою хату, та зараз i назад. «Не просiть його! — крикнули. — Нате вам грошi, вiддайте йому, а вiн нехай вам верне розписку!» Та й кинули Марчисi в руки грошi. Батько почервонiли та: «Не мiшайтесь, тату, — це не ваше дiло!» Тодi дiдусь блiдi-блiдi зробилися, як стiна, та як закричать: «Оддай, я тобi кажу, оддай! Бо я тобi!..» Та й не доказали, тiльки так i затрусилися… Дак батько вийняли розписку та й оддали, а грошi забрали… Марчиха з сином, плачучи, дякують дiдусевi, хотiли руку їм поцiлувати, а дiдусь тiльки махнули: «Iдiть, люди добрi, подякуйте боговi та обминайте цей двiр десятою вулицею, бо тут живуть не люди, а дерилюди!..» Та й вибiгли з хати, а за їми й Марчиха з сином… Тодi батько як заходилися лаяти дiдуся!.. Господи! I як то тяжко слухати!.. Я мерщiй утекла…

III. ВОРОЖI ЗАХОДИ

Яхрем Семенович Рябченко, вертаючися в недiлю з Чорновуса, iшов собi помалу лукою. Дивився на сiльськi садки й городи, що збiгали вiд хат униз до луки, дивився на ту купу верб, що поросла над криничкою. I враз побачив, що з тих верб хтось швидко вийшов. У Рябченка були добрi очi: придивившися, пiзнав iздалека, що то Зiнько. Не здивувався, бо там була стежка i всi люди з Сивашевого кутка часто тудою ходили, бо було ближче, нiж вулицею. Iшов далi, про своє мiзкуючи, i знов, згодом уже, уздрiв, що з тих же верб, тiльки вже з другого боку, вихопилась молодиця, перестрибнула через тин на Демченкiв город та й подалась угору. Був тепер уже ближче до верб i вiдразу пiзнав, що то Ївга.

«А що ж то? — подумав. — Удвох там сидiли, чи як? Уже ж нiяк, як удвох, бо я не бачив, щоб вона йшла туди пiсля його. Ге-ге! Дак он воно що! А я й не тудй-то, чого це наш праведник до Грицька вчащає, ще й грошей йому позичає! Аж воно Грициха!..»

Зрадiв Рябченко. Та як же не зрадiти, коли виходило, що Зiнько зовсiм не такий праведний, як здавалося, що вiн хоча i кричить про правду, а сам робить так, як i всi грiшнi. Бач, де збiгаються! Ну, хiба ж не направлю Микитку Тонконоженка з парубками!.. Той уже йому дасть! Бо вiн сам до Ївги пiдлабузнювався, а тепер вона його зрадила. Стривай же ти, братику!..

А куди ж цей братик пiшов? Пейне, не додому, бо свiй провулок проминув. Мабуть, таки до Грицька. Бач, як мудро: з жiнкою в одному мiсцi, а з чоловiком у другому. Мабуть, там зiбралися всi та знов якi каверзи вигадують. От якби послухати їх так, щоб вони не знали! Що вони там вимудровують? Ну й клятий народ! I чого в'язнути? Що цей паршивий Зiнько дак на шовкових подушках спав би, коли б до їх пристав! Дак нi! Йому не того, йому чогось iншого заманулося! Кун панiю з харпаками завiв, товариство все бiльшає. Скiльки клопоту з пересельською землею наробили, горлопани iдольськi! Ну, тут iще так-сяк зарадили лиховi… дак що ж? Пожалiється куди далi (i як це вiн i досi не догадався?), то й знов начувайся клопоту. Та хiба це саме? Скрiзь уїдається! Намагається, щоб двiчi на рiк волость щитати! Якби вiн iще сам був, то не так би шкодив, а то горе, що в їх гурт, i гляди, що. Цей гурт дедалi бiльшатиме, набиратиметься сили. I, може, колись так iзробиться, що й їм, Рябченковi з товариством, увiрветься бас у громадi. Не можна цього попустити, нiяк не можна — треба щось робити.

Та що саме? Уже й багато вiн про це розумував… та таки щодня думає!.. Думає, та нiчого не вигадає. Вiн ото прирозумiв дати донос на Зiнька, що вiн i такий, i сякий. I ловко було б, дак коли ж начальник, замiсто щоб просто поняти тому вiри, та заходився ще громаду питати. Ну, все й ляснуло!

Пiсля того був старшина в начальника, дак що ж? «Я, — каже, — знаю, що ти справний у мене старшина, а приговор таки не по хвормi. Коли б нiхто не жалiвся, то я б i не знав, кого ти там понаписував, так би воно й пiшло, а як пожалiлися, то не можу ж я тiєї жалоби затаїти, бо вони ще й далi жалiтимуться». Старшина почав йому i те й се, що це жалоба — «пустяк униманiя, бо то писав такий ябедний i нестоющий чоловiк розуратний», — так що ж ти з ним зробиш, коли вiн каже, що громада про його, про Зiнька, не так озвалася i нiкоторого доказательства нема? Ну, старшина таки догадався, що йому сказати. «Пождiть, — каже, — ваше високоблагородiє, ще трохи: ми вам доказательства про його найдемо такi, що первий сорт». — «А не брешеш?» — «Буду стараться з усiєї сили, ваше високоблагородiє». — «Ну, гляди ж: iще трохи пiдожду, а там уже як знаєш!»

Добре сказав старшина, та таки ж треба й справдi тiї доказательства вишукати. Що б же його вимiзкувати? Якби так, що проти начальства щось робив або казав! Дак свiдкiв же треба буде… а вони бач якi: всi галасували, а як треба, то й поховалися в громадi!..

Ех, якби їх промiж себе посварити, то б найкраще було! Тодi б їх гурт розбився i розлiзлися б вони, як рудi мишi. Тодi пропала їх сила, бо вони поти страшнi, поки в гуртi, а кожного поодинцi з'їсти легко — ого-го! Порiзнити їх, каторжних!.. Та чим? Якого способу добрати?

Iшов Рябченко вже вулицею i проходив проз хату своєї родички, баби Мокрини-знахарки. Саме як вiн її проминав, iз хати вийшла молодичка, а за нею, випроводжаючи її, баба Мокрина. Довела її до ворiт, попрощалися, баба вернулася знову у хату, а Гаїнка, — бо це вона була, — пiшла вулицею.

«Чого це вона до баби Мокрини ходить? — думав Рябченко. — Певне, якесь ворожiння абощо. Ой, хитра ця баба Мокрина!.. Так умiє видурити грошики! Та за що вона в цiєї видурює? Що вона їй бреше?»

Рябченко думав про це так собi — от-бо думалося. Вiдразу спинився. Якась надзвичайна думка стрельнула йому до голови. Та невже? А що, якби справдi? От би штука була! Тодi Зiнько певне посварився б iз Грицьком. Оце вже була б у їх у гуртi одна сварка, то ще й'не маленька. А там i другу можна б притулити… хоч би i таку ж саму… Нi, про це треба помiркувати, гарненько помiркувати!..

Вiн пiшов веселий, усмiхаючись, а днiв через кiлька ввечерi пiзно застукав у вiконце до баби Мокрини.

— А вiдчинiть, бабо!

Баба вже лагодилась лягати, та, зачувши Яхремiв голос, зараз пустила.

— Здоровi були, бабо!

— Здоров, синку, здоров! Сiдай у мене!

— Як ся маєте, бабо?

— От, як там! Старому — аби день до вечора: однак скоро вмирати.

— Ну, ви, бабо, ще такi, що хоч i замiж!

Баба засмiялася великим ротом, повним дебелих жовтих зубiв. Вона хоч i стара була, та ще кремезна i нiколи не вживала нiяких тих лiкiв, що сама надiляла їми людей.

— А я до вас, бабо, за дiлом.

— Скажеш, синку.

— Хочете заробити карбованця?

— От, чому б не хотiти?

— Да я вас питатиму, а ви менi кажiть. Якщо прийдеться до дiла, дак тодi я вам i скажу, як заробити.

— Питай, синку; що можна, дак i скажу, а чого бог не велить, дак вибачай. Бо в мене так буває, що що можна, а що то й грiх казати.

— Знаю, знаю, бабо… Та це не грiх… Ану: чого ходить до вас Гаїнка Зiнькова?

Баба глянула на Рябченка неймовiрним поглядом.

— А тобi чого до Зiнькової Гаїнки? — спиталася.

— От! Я казав, що я питатиму, а ви вiдказуйте, а тепер ви самi питаєтесь! Менi до Зiнькової Гаїнки нiчого не треба, а тiльки кортить знати, чого вона ходить. Чи не того, щоб до себе Зiнька привернути? Баба засмiялася:

— Нi, не того. їй цього не треба. Коли за цим хто й ходить, дак не вона.

— Дак це до вас ївга за цим ходить?

— Ти вже й знаєш! — гостро глянула на нього баба.

— Я багато дечого знаю… Дак ходить?

— Була.

— Хiба Зiнько до неї не привертається?

— Каже, що нi.

— Хм… А я думав, що вони вже теє… Ну, та дарма! А чи знаєте ви, бабо, що вони зiходяться на луцi, у вербах над криничкою?

— Нi, не знаю.

— Дак я вам це кажу.

— А нащо менi його знати?

— А коли до вас Гаїнка прийде знову?

— Завтра ввечерi я їй звелiла прийти.

— Дак ви їй розкажете про те, що у вербах над криничкою… Про те, що до вас Ївга приходила, ви нi їй, i нiкому нiчого не кажiть, а про верби добре розкажiть — так, щоб вона побачила, що Зiнько зовсiм прилип до Ївги.

— Ну?

— Ну, то й матимете за це карбованця.

— А тобi нащо це?

— От, бабо: ви такi старi, а ще постарiти хочете! Так менi треба! За це матимете карбованця — його вам треба.

— Гаразд, синку.

— Ну, а не чули про Гаїнку: вона сама нi до кого не нахиляє? До Васюти там чи ще до кого?

— Нi, не чула… Що не чула, то не чула, — не буду й грiшити, нi!..

Баба аж головою закрутила, так не хотiла грiшити.

— Ну, дак почуйте тепер, що Васюта до Гаїнки липне, а вона до його. Як би так iзробити, щоб про це Зiнько довiдався? Га, бабо?

Вiн прищулив одно око та й поглядав на бабу, хитро всмiхаючись.

— Та воно… не знаю, чи не грiх тiльки воно буде… — вагалася праведна баба Мокрина.

— Нi, бабо, який же там грiх? Це ж ви не самi вигадали, це ж ви од людей почули!.. А треба ж чоловiковi знати, що його жiнка ро'обить… а жiнцi так саме про чоловiка треба знати…

— Та воно… та тiльки…

— Усе грiх? Та я вам дам аще й другого карбованця, то ви за його свiчок до церквiаи купите, то й одмолите грiх.

— Хiба що так! — згодилавася баба Мокрина.

— От i добре! Тiльки це так треба зробити, бабо, щоб Зiнько i Гаїнка не вiд одкнiєї людини про це чули, а щоб скрiзь про це люди гомонiли… щоб пустити луну по всьому селу…

— Знаю вже, знаю!

— От як та луна й до мене докотиться, то зараз вам i принесу два карбованцi.

— А не одуриш??

— Нi.

— Забожись!

— Побий мене хрест!

— Коли добре зроблю, так купиш надвище вiд плати ще й чорний платок у ярiетмарку на Покрову?

— Схотiлося платка. От тан. ки пiдуть баба замiж! Та вже нема що робити — куплю.

— А коли купиш, то й уске буде, чого хочеш.

Веселий пiшов Рябченко вi.дд баби Мокрини. Та, бувши вiн чоловiк обачний, зазиршнув ще й до Захарка. Той здорово знемагав на похмiлляїя, не мiг i голови звести горопаха. Був сам у хатi.

— А хочеш, Захарку, похмелитися?

— Ой!..

Рябченко дав йому злота. Той так був i метнувся з хати.

— Стривай, не бiжи! Спершу послухай, що я скажу!

Наказав йому те, що й бабi Мокринi, i помiнився, коли добре справиться, ще на пiвкварти дати. Цей був дешевший за бабу.

Усмiхаючись, iшов Рябченкi: ко додому й думав собi: «Ну-ну, побачимо, любесенькi, як то ви тепер ладнатимете».

Другого дня ввечерi Гаїнка прибiгла знову до баби Мокрини: мала їй баба зварити зiлля, дак прийшла забрати.

— На ж тобi, дочко, казазала баба, — оце зiлля та пий його щодня по пiвчарочквки натщесерце вранцi, то воно й пособить. Пособить неминуче, аби тебе чоловiк любив.

— О, вiн мене любить, бабусенько! Так любить!

— I добре, дочко, коли любить, — казала баба, завiрчуючи в папiрець якесь зiлля i не дивлячись на Гаїнку.- I добре, коли любить! Я сама так думаю, що все те брехнi, що по селу про його плещуть.

— По селу плещуть? — спитала, дивуючися, Гаїнка. — А що ж там про його по селу плещуть?

— А хiба ти й не чула?

— Нiчогiсiнько!

— Так, так, дочко… Це правда, що кому треба найпершому знати, дак той звичайно останнiй довiдається… Ох, бiдолашна ти моя пташечко!

Баба вже загорнула свiй верчичок, сiла на лаву i, пiдперши голову рукою, сумно покивала над бiдолашною Гаїнчиною долею.

— Та ну-бо, кажiть уже, бабо, що там таке! — аж скрикнула Гаїнка.

— Ох, не поспiшайсь, моя дитино, не поспiшайсь! — казала баба з медом та з маком солоденьким голосочком, — бо, може, про таке довiдаєшся, що й знати його не схотiла б, хай би воно собi йшло на очерета та на болота! Хай би воно каменем на дно в глибоку воду сiло!..

— Бабо!.. — благала Гаїнка, притиснувши рученята до грудей.

— Та не знаю вже, як i казати… Трохи воно й нiяково… Ну, та вже я тебе, дочко, так люблю, що ти така до старих людей увiчлива та приятна, вiд тебе не втаюся… Хiба ж ти не чула, моя бiдолашечко, моя горличко сивесенька, хiба ж тобi нiхто не казав, моє серденятко, що твiй чоловiк та до Ївги ходить?

— До Ївги?! Що це ви, бабо? Та то вiн до Грицька ходить — читають вони там та розмовляють.

— Так, так, дочко: i читають вони, i розмовляють, i говорить вiн, що до Грицька, а там Ївга йому так на шию й висне.

— Неправда ж бо! Неправда!.. Все це брехня!.. Я знаю, вiн не любить Ївги! Вiн сам менi казав це!

Гаїнка говорила це гнiвно, дратуючись. Баба i собi вигадала образитися:

— Оце так, дочко!.. Спасибi тобi!.. Менi, старiй, та брехню завдала! Шостий десяток доживаю, зроду менi й старi люди такого не казали, а тут довелося вiд дитини почути! Я їй як добрiй, любивши її, а вона!..

Гаїнцi стало сором, що вона так на стару крикнула. Червонiючи, промовила:

— Нi-бо, бабусю… Я ж не кажу того… То ж я не про вас, я про людей… що то люди брехнi повигадували…

— А якби це брехнi були, то я б тобi цього й не казала, — навчала баба Мокрина докiрливим та поважним голосом. — Баба Мокрина знає, що брехня, а що — нi. Вiд баби Мокрини нi з чим не сховаєшся; вона, й не бачивши, все знає. I з цим твiй Зiнько не сховався. Вiн тобi каже, що не любить Ївги, ото ж на те й каже, щоб лучче тебе дурити, щоб ти й не подумала… А ти йому вiри не йми, ти пильнуй сама: як на його Ївга поглядає, а вiн на Ївгу… Та й придивляйся, чи вiн такий до тебе й досi, як був, чи нi… От що!.. Тодi й побачиш, чи баба Мокрина правду казала, чи нi…

— Ох, бабусенько! Та не можу ж я тому вiри поняти!..

Бiдолашна не сказала, а якось аж застогнала. А баба правила своє:

— От ти кажеш, що вони до Грицька читати та розмовляти збираються. А воно Зiнько з Ївгою на луцi, у вербах бiля криницi, зiходяться… Там їх люди бачили, як вони вiдтiля порозбiгалися…

IV. ЗРАДНИК ТА ЗРАДНИЦЯ

Як непритомна виходила Гаїнка вiд знахарки. Все в неї в душi, в головi путалося. Вона не вiрила, не могла тому вiри йняти, бо вона йому, Зiньковi, йняла вiру без мiри, без краю… I сам би її зрадив? I вiн би говорив ласкавi слова, а сам би ненавидiв i до iншої думкою линув? I вiн би зазирав їй у вiчi, а йому б зорiли iншi, чужi очi? I вiн би обнiмав її, i вiн би цiлував її, а сам би про iншу, про iншу думав?.. Ой, нi, нi, нi! Цього не може бути!.. Бо… бо… не може!.. Бо як так, то як же його й жити?.. Нi! нi!.. Вона тому не йме вiри, то все брехня, гидка брехня!..

Не йме вiри…

А чого ж нема їй спокою? Чого цi думки не покидають її, печуть?

I так подумати: баба Мокрина не брехуха, та й з якої ж би речi вона стала їй, Гаїнцi, брехати? Нащо їй це? До чого їй воно? Не з пальця ж i вона виссала те, що казала! Щось же воно та є, коли вже й люди загомонiли… Та й баба Мокрина: це ж правда, що вона знає таке, чого й не бачила… Хiба ж вона не знахарка?

Каже: пильнуй! А що ж їй пильнувати? Хiба Зiнько не такий до неї, як був? Щоправда, вiн тепер заклопотаний, сумний часом, дак то ж через громадськi справи…

Через громадськi справи… А що, як нi? А що, як вiн сумний, заклопотаний через те, що живе з нею, а думає про Ївгу? I думає, чого ця Гаїнка ранiше не вмерла, — тодi б я з Ївгою одруживсь?

I вона почула, як од цiєї думки обняло її мов огнем усю, таким страшним пекучим огнем, що трохи не закричала. Нi, нi! Не треба про це думати, — так страшно!

Але як Зiнько того дня пiшов до Васюти, то вона подумала: «А що, як не до Васюти вiн пiшов, а до…»

I не стямилась, як вибiгла з хати та з двору та швиденько на край улицi до Грицькової хати. Убiгла у двiр, зазирнула в вiкно: Грицько з Ївгою дома, Зiнька нема. Мерщiй тодi назад! Ой боже! Гаразд, що ще нiхто не побачив її.

Сiла дома вдвох iз матiр'ю шити. Чи шила, чи не шила…

— Мамо, я води принесу пiду!

— Та в нас же є вода.

— Та там трохи, я ще принесу.

Схопилася, та з хати, та за вiдра i опинилась на вулицi.

Чи не дурна ж вона? Чого це вона вискочила? З вiдрами знову буде до Грицькової хати бiгти, чи що? От, вона зовсiм стерялася, та й годi, за цими думками. Треба хоч води справдi набрати.

Чи набрала води, чи не набрала, — на те не дуже дивилась, а дивилась уздовж улицi, чи не йде Зiнько i вiдкiля: чи вiд Грицька, чи вiд Васюти.

Коли справдi йде — i вiд Васюти!

Скочила мерщiй у хату, а як увiйшов… Ой, яка ж вона йому рада була! Ой, яка ж то все брехня, що баба розказувала! При Зiнькових очах Гаїнка так добре це розумiла! I вона щебетала до нього щасливим щебетанням, смiялась так, мовби то був i смiх i плач, i дивилася в його добрi, яснi, правдивi очi, що нiколи не дурили!.. На його любi уста, що нiколи не казали їй неправди!..

Поминуло два-три днi. За цей час чутка про Зiнька та Ївгу та разом i про Гаїнку з Васютою широко розкотилася по селу. Кумасi плескали язиками, аж одляски по всiх улицях пiшли.

Микитi Тонконоженковi сам Рябченко про те розказав. Ну й лютував же парубок! Та й як же не лютувати? Йому ще з весни дуже впала в око Гаїнка. Вiн уже й на вулицi її займати хотiв, i по саду в Сивашiв уночi лазив, думка така: а може, Гаїнку саму застукає. Де там! Нiчого не пособилося! Не покидаючи думок про Гаїнку, зачепився з горя за Ївгу. Ну, ця така, що довго не тупцявся, сама слiдком бiгала. Все лiто з нею про-куйовдив, аж тут на тобi: почала вiд його тiкати! Вiн спершу й не туди-то — чого воно, аж тепер уже бачить, що тут Зiнько став на завадi. Що ж це воно таке? Ївгу в нього Зiнько вiдбив, а Гаїнку Васюта… Ах же вони хамлети! Ну! Хiба вже вiн цього Зiнька не попаде колись у руки! Дасть вiн йому доброї матланки! Та й Васютi!

А з Гаїнкою дедалi було гiрше. Пiшла до своєї подруги, Катрi Карпової.

— Що це ти, Гаїнко, мов iзмарнiла? Чи не хвора?

— Нi… я здужаю…

— Дак чого ж ти така? Щось тобi є.

— Нi… нi… менi нiчого… я… Та й заплакала!.. Аж Катря перелякалась, кинулась до неї, обняла, пригорнула, як малу дитину.

— Що це ти, боронь боже?! Чого це ти?

— Я… я… я не знаю… — казала, хлипаючи, Гаїнка. — Про Зiнька…

— Що про Зiнька?

Помалу-малу випитала в неї Катря все. Почала її тодi вмовляти:

— Не вiр тому, Гаїнко! То все брехнi, то хтось навмисне вигадує, щоб вас посварити. Твiй Зiнько так тебе любить, що вiн би й слiдочок твiй промiтав. Та вiн же такий щирий, — вiн би тебе не дурив.

Тi слова мов сцiлющою й живущою водою кропили бiдолашне Гаїнчине серце. Слухала вона рiвний Катрин голос ласкавий, i їй ставало легше, легше.

— От, людям заздро, що ви гарно живете, — ну й плещуть. Я це знаю. Менi раз так було, що й про Карпа мого набрехано… Запекло й менi в серце. Аж потiм i виявилось, що брехня… Дак я тепер знаю вже… Не вiр тому!

I Катря, трохи старша i завсiгди поважнiша за Гаїнку, гладила її по обличчю, а Гаїнка, мов дитина, тулилася до неї.

— Скажи, сестрице, — питалася, зазираючи в тихi очi Катринi, — скажи, ти нiчого не помiчала?

— Та нiчогiсiнько! От, яка ти неймовiрна!.. Ну, хочеш: я доглядатимусь, пильнуватиму їх обох, — от побачиш, що нiчогiсiнько не буде.

Веселiша вернулася Гаїнка вiд Катрi додому, веселiша й далi була. Та не довго.

Зустрiла вона свою куму Вустю. Були тiльки вдвох, i Вустя зараз i поспiшилась розказати їй те, що й баба Мокрина. (Вона чула ще й про Васюту, та про те розказувала кому iншому.) Гаїнка розсердилась i докорила кумi, що та каже дурницi. Одначе її знов уразило те слово:

— Не вiриш? Дак пильнуй сама, придивляйсь!

Що вона пильнуватиме, до чого вона придивлятиметься, коли вiн усiм-усiм такiсiнький, як i був?

Та як повернулась додому, то весь той упокiй, що надихнула їй Катря своїм словом, мов розвiявся десь, а страшенна турбота знов обняла її, трусила, мов пропасниця.

А Зiнько тим часом пiшов до волостi — понiс подать. Iдучи, зустрiв родича, дiда Корнiя Грабенка, — i той туди йде. Пiшли вкупi, розбалакались.

— А що це, Зiньку, я чув, про твого приятеля Васюту говорять? — сказав дiд.

— А що там говорять?

— Вiн у тебе як, вiрний приятель? Ти його добре знаєш?

— А добре; парубок гарний дуже, чесний, путящий.

— Ну, то й гаразд! — сказав дiд Корнiй. — Я через те, бач, питаюся, що люди почали за його всякi дурницi плескати.

— Ет, люди як люди: усе щось i змислять! — махнув рукою Зiнько. — Що ж там? — попитав, хотiвши таки знати, бо певний був, що це вже Денисовi полигачi щось iзнову вимудрували.

— Та таке, що трохи нiяково й казати… Говорять, що вiн до твоєї жiнки стежку топче.

— От, чорт зна яка падлюшна брехня! — обурився Зiнько.

— Та й я так думаю, що це брехня, по щиростi сказав дiд, ну, а одначе перестерегти хотiв, бо вже про це по селу баби плещуть. Певне — брехня; ну, а все-таки ти накинь там коли-не-коли оком, бо кажуть, що начебто десь i побачено їх удвох… Хто озирається, той не кається.

Зiнько вертався додому, зовсiм не думаючи про цю розмову… цебто думав, але зовсiм не так: вiн Васютi й Гаїнцi вiрив зовсiм, та не мiг дорозумуватися, з чого пiшли цi брехнi. Одначе, прийшовши додому та побачивши Гаїнку, трохи здивувався, що вона якась… наче їй щось не теє…

А Гаїнка й собi дивилася на Зiнька й думала:

«Такого я його ще нiколи не бачила… Щось у його погляд якийсь… непевний… Та невже ж? Ой боже! Нi, нi!..»

I знов та страшна думка обняла її вогнем.

Полягавши вони ввечерi спати, нiяк не могли розбалакатися. То, було, не говорять звечора хiба вже як дуже потомленi — в жнива абощо, — все, було, як почнуть, то одне одного аж спиняє, що вже треба спати, а тепер — лежить кожне собi мовчки… I кожне думає: «Чого це так попереду не було?..»

Врештi Гаїнка озвалася:

— А що ти сьогоднi в волостi чув?

— Та так… нiчого… оддав грошi та й вернувся.

— А у Васюти не був?

— Нi! А чого б я мав у його бути?

— Та хiба ж я знаю?.. Таж у вас усе справи… Та й давно вже в його не був…

— Давно? А вчора?

— Чи то пак: вiн у нас давно не був.

— А хiба ж як я до його пiду, дак то вiн у нас буде?

— Та… ну… може, прийде…

— А нащо тобi той Васюта?

— Да так… вiн такий гарний, веселий, балакучий… Гаїнка, заплутавшися з тим Васютою, плела, аби плести, а Зiнько думав: «Чого це вона так його вихваляє?»

I додав уголос, аби не мовчати:

— Прийде колись…

Гаїнка помовчала, а тодi озвалася несмiливо:

— А до Грицька ти часто ходиш!..

— Ще й частiше ходитиму, бо треба ж учити його читати… А завтра ввечерi вдвох пiдемо — читання гуртове буде.

Ця вiдповiдь запекла коло серця Гаїнцi. Хотiла щось сказати — i не змогла. Лежала, зцiпивши зуби, i мовчала. Удавала, немов спить. Зiнько й собi лежав тихо. Довго не спали обоєкожне за своїми думками.

Другого дня Гаїнка не мала спокою з самiсiнького ранку. Коло одного так i крутяться, так i плутаються в неї думки: все коло того вечора, що Зiнько пiде до Ївги… чи то — до Грицька… За тими думками не могла нiчого робити. Почала поратися коло печi, дров положила, а пiдпалити забула; горщик у пiч засуває, а дрова не горять. Аж мати посмiялась:

— Оце дак так! Нова мода: щоб не топивши зварити.

Узяла горщик вимити, а перед очима — Ївга вдвох iз Зiнь'ком у вербах над криничкою… Затрусилась уся, горщик з рук — гуп! та й розскочився.

— Ой, шкода горщика! — пожалкувала мати, а Гаїнка стояла над черепками й не знала, що їй робити…

Так-сяк поставляла, що треба, в пiч. Узяла миску, щоб змити пшоно, насипала його туди, стала наливати води, а Ївга каже: «Здоров, Зiньку!..» Миску додолу — вода полилась, пшоно з черепками розкочилось.

— Та що це тобi, дочко? — метнулась до неї мати. — Чи ти хвора, чи що? Ой, яка ти блiда!..

— Я нiчого, мамо… менi нiчого… То так чогось руки затрусилися…

Сама стояла як бiль бiла.

— Оце лихо! — бiдкалась мати. — Хоч би Зiнько швидше вертався!

— Нi, нi, мамочко! Не кажiть йому нiчого-нiчого!.. Це я так… це дарма!.. Я здоровiсiнька… Я зараз поратимусь… Тiльки не кажiть нiчого Зiньковi!..

I справдi заходилась удвох iз матiр'ю поратися i так-сяк наварила обiдати. Зiньковi мати нiчого не сказала, але сама все придивлялася до невiстки. Та силкувалася не появити перед Зiньком нiчого, навiть удавала, нiби їсть за обiдом, хоч i в губу не йшло. Але ввечерi, як прийшов час iти до Грицька на читання, почулася, що не може йти, що не зможе ввiйти в ту хату, глянути на Ївгу… не здолiє висидiти там… Одмоглася тим, що болить голова, i лишилася вдома. Зiнько пiшов сам, а Гаїнка думала: «Там Катря буде… Вона пильнуватиме… Вона менi скаже…»

Поки Гаїнка була в хатi з матiр'ю, вона силкувалась нiчого не виявляти. А. вже як спати пiшла!..

Вона з Зiньком спала окремо в противнiй хатi. Гаїнка так любила цю хатку, чистенько-чепурненько попримазувану, з квiтками й голубами, помальованими синiм та червоним на бiлому коминi, з паперовими квiтками, з портретами та малюнками по стiнах, з маленькою шафою на книжки та з лiжком Зiнькового роблива, з старими липовими лавами. Так було тихо, та гарно, та любо, як у вiночку, в цiй хатинi, в цьому гнiздечку, де вона вдвох iз Зiньком воркувала!.. А тепер!..

Яке воно все похмуре, непривiтне, негарне, мов i стiни на неї падають. Якi великi довгi дiди поставали по кутках, — аж страшно. Як неприхильне навис комин, — мов i пiч гнiвається. I боги так похмуро неначе поглядають з божника своїми виразними бiластими очима. Не хоче, не хоче вона нiчого цього, не хоче на його й дивитись!..

Погасила мерщiй лампу, щоб i не бачити. Сидiла, зiпершись на стiл, у темрявi.

Нащо їй це все, коли вiн її не любить, коли вiн пiшов до тiєї!..

Вона ж — як голубка покинута… Нiкуди їй i полинути: нi до батенька, нi до матiнки, бо не вернуть вони дружиноньки!..

А вiн там, а вiн усе там!.. Як без мiри довго!..

А може ж… це все й брехня? А вона на його таке вигадує!.. На свою дружину!.. Це ж грiх!.. Треба не потурати серцевi!.. Вона ляже, спатиме…

Лягла справдi, заплющила очi, силкувалася не думати про це, силкувалася заснути. Та не могла. Все дослухалась, чи не йде.

Заторохтить миша в сiнях, а вона вже думає, що вiн за клямку береться. I дух притаїть, дослухається… Нi, не вiн!..

Хтось улицею йде. Оце, певне, вiн. Причувається до ходи: туп-туп-туп… Ось проти хати… Ну, ну, — завертай у ворота!.. Уже береться за ворота… Нi, пiшло!.. Пiшло далi!..

Чи не в вiкно хтось стукає?.. Зiрвалась, побiгла, вiдсунула вiконце.

— Зiньку, це ти? — попитала стиха.

Не чуть нiкого, нiхто не озивається.

Вернулася на лiжко.

Ой боже! Як же вiн довго!..

Ось вiн уже йде… Ще нiчого не чуть, та треба ж трохи пiдождати, поки пiдiйде ближче. Коли зараз прийде — дак не ходить до Ївги, а коли не прийде… Це вона так загадала.

Лежала, вдивляючися широко розплющеними очима в темряву, i вся трусилася, мов з пропасницi. Нiчого вже не думала, тiльки слухала… Слухала й трусилася…

Скрiзь було тихо. Вiн не йде.

Тодi пiдняла руки вгору, заломила їх, i вони впали за голову на подушку. Страшна безнадiя нiма стиснула їй душу… Душа холодiла, застигала, як крапля на морозi, вмирала…

I враз почула, що Зiнько вiдсуває ключем сiнешнi дверi. Кинулася на лiжковi, пiдвелась — i впала знову, причаїлася, затаївши й духа.

Зiнько ввiйшов у хату тихо, скинув чумарку, роззувся й лiг.

— _ Ти ще не спиш, Гаїнко?

— Нi…

— Я забарився, серденько… Зачиталися… А в тебе й досi голова болить?

— Нi, вже нiчого…

— Я й Грицька вчив… Вiн страх береться до науки.

Почувала, що мусить щось сказати, вiдповiсти на цi слова, та не могла розiмкнути уста. Одначе перемоглася:

— Добре, що береться…

А думала iнше: «Якби вiн i довiку не брався!» Одначе не сказала цього, тiльки промовила:

— Коли хоче навчитися, так чом же вiн не ходить до тебе, а ти до його?

Напружувалася з усiєї сили, щоб не тремтiти, щоб говорити спокiйно, а воно таки подужувало i раз у раз струшувало, мов страшною трясцею.

— Соромляється при чужих, — одказав Зiнько, — говорить, що йому лучче дома. Та й нога ж у його ще болить, не можна ходити.

— А жiнки… хiба не соромляється?..

— Нi.

— Коли ж ви вчилися? Як ще всi-не посходились?

— Еге ж.

— А Катря була?

— Була.

— _А вона… тут сидить, як ви… вчитеся?

— Хто, Катря?

— Нi, та, Грицькова…

— _ Як коли: буває й нi.

Зiнько подумав про Ївгу. Пiсля тiєї подiї в вербах йому не хотiлося до Грицька й ходити, щоб з нею не стрiватися, та не можна було. Одначе зона сама почала його обминати, не дивилась йому в вiчi. Вiн думав, що покаялась, не знаючи, що вона добирає способу, як йому' зiлля дати.

— Не люблю я її! — сказав вiн до Гаїнки.

— А чом не любиш?

— Бо в'язне до мене.

Гаїнку мов iмпетом пiдкинуло, але вона зараз же примусила себе знову лягти й спиталася:

— Як то в'язне?

— Тепер, оцi днi, сказати — нi. А то дак була штука…

I вiн по щиростi розказав Гаїнцi всю подiю в вербах.

— Я вже так наважився, — казав далi Зiнько, — як буде чiплятися, то хоч i Грицьковi скажу… Чи, може, краще йому, бiдоласi, вже не казати такого? Як ти порадиш, серденько?

I враз Зiнько почув, як маленькi руки вхопили його, почали тягти, торсати, смикати.

— Ой Зiнечку, який же ти любий!.. Ой, як сонечко ж!..

I вона стискала його, пригортала, цiлувала.

— Ой, серце моє! Ой, дружинонька моя вiрная!

— Гаїнко, голубочко! Яка ти гарна!

— Я погана! Я нiкчемна! Я лиха! Ти — як сонечко праведне, як барвiночок зеленесенький, а я як… як… як хмара чорна!..

— За що ти так себе лаєш?

— Менi наказано, що ти ходиш до Ївги, а я…

— А ти повiрила?

— Не повiрила, тiльки… тiльки сумно було, страшно, як у темнiй пустцi самiй… Нi, я трошечки, трiсi-трiсюнi повiрила — як на мачиночку дрiбнюню!.. Ой, прости ж мене, моє дороге, моє щире, єдине серденько!..

— Ну, дак я ж тобi скажу, що й менi про тебе наказано.

Вона так i схопилася:

— _ Про мене?! Про мене?!

— Що до тебе Васюта стежку топче.

— Васюта?.. Ха-ха-ха!..

— Цить, дурне, а то мати почують.

Гаїнка реготала так дуже, що й справдi мати могла почути, хоч i в другiй хатi.

— Ой, не вцитю!.. Васюта!.. Ха-ха-ха!..

Ледве втишив її.

— А ти ж повiрив?

— Чи я ж дурний?

— От бач! От бач! — почала вона стукати себе кулачком у голову. — А ця голова дурна як пень, бо повiрила!.. Повiрила!..

Забрав її руки, щоб не била себе:

— Це ж, Гаїнко, хтось нас посварити хоче. Хто тобi казав?

Розпиталися. Зiнько подумав…

— Гляди, що тут думка була не самих нас посварити, а й усе наше товариство промiж себе… Стривай, стривай. А ти ж чого була в баби Мокрини?

От так ускочила! Ой, якби тепер була не нiч — де б вона тодi очi подiла?

Пригорнулась, притулилася до його, знiтившись, як кошенятко.

— Я… я… я хотiла… я думала…

I врештi призналася цiлком. Зiнько й смiявся, й сердився. Вичитав їй добре.

— Ну, хiба ж ти не бачиш, що ця баба брехуха? От же наказала тобi про Ївгу.

— Е, дак що? То вона наказала, що вiд людей чула, а в хворобах вона таки зна…

Довго вони не спали.

Другого дня вранцi Гаїнка прокинулась перша. Тихо, як пташечка, скочила з лiжка й стала посеред хати.

Сонце било золотим промiнням просто в вiкно i осявало-всю свiтлицю: боги iз божника ласкаво й прихильно всмiхалися до Гаїнки, усмiхався i дiд Шевченко з-пiд смушевої шапки, i стiни, i комин, i лави — все блищало в золотому промiннi i смiялося до неї привiтно, гарно… А вона стояла серед того промiння, розчервонiвшися пiсля сну, з променистими очима, i їй було радiсно, весело, ясно — так ясно, як там, на тому блакитному небi, де грало те промiння золотесеньке, теплесеньке…

— Зiньку! Вставай! Ми заспали…

Мати аж уразилася, побачивши Гаїнку: вчора була хвора, як бiль бiла, а сьогоднi так од неї i б'є рум'янцем та сяєвом…

Пiсля снiдання Гаїнка сама вiддала Зiньковi пляшку з зiллям, а вiн його вилив i пляшку побив, їй було таки трошки жалко: а може б, пособило?

Тодi побiгла до Катрi. Ускочила в хату як шуря-буря.

— Здорова, сестричко!

— Здорова! — вiдказала Катря, стоячи з засуканими рукавами бiля печi.

— Питай мене — чого я до тебе прибiгла!

— Хiба не знаю? Довiдатися, чи не доглядiлась чого. Ну, дак скажу, що я й придивлялася, я й прислухалася, — нiчого нема, все брехня.

— Ха-ха-ха! — зареготалася Гаїнка на всю хату, аж дитина в колисцi жахнулася, та й Катря здивувалася:

— Чого це ти?

— От i не вгадала! Уже менi не треба того придивляння та прислухання… Ха-ха-ха!

— Та чого ж ти смiєшся?

— Бо менi i весело, й чудно… Ой!..

Ухопила Катрю за стан рукою i покрутнула її по хатi так, що в тiєї аж спiдниця замаяла.

— Чи ти присуственна? — смiялася вже й Катря, пручаючись. — Кажи вже, що там є!

Гаїнка розказала їй про все… i про Васюту.

Брехнi про Зiнька з Ївгою та про Гаїнку з Васютою таки ходили по селу ще деякий час. Та нi Зiнько, нi Гаїнка вже не чули їх, навiть не знали про те. На щастя, й до Грицька воно не добiгло: у хату до його нiхто з тим не зважився пiти, а сам вiн ще тiльки по двору дибав, а нiкуди не ходив, бо нога й досi болiла. Помалу-малу й затихло все.

Хоч i баба Мокрина, i п'яниця Захарко не дурно взяли вiд Рябченка свою плату, та його грошi, видимо, пропадали нi за цапову душу. Вiн це бачив, лютував i все думав, думав, вимiзковуючи якiсь новi хвиглi…

А Зiнькове товариство тим часом трохи побiльшало: став туди ходити Дмитро Василенко.

V. БРАТИ

Панас Момот страшенно лютував. Як на його думку, то це була непрощенна кривда, що Грицько забрав собi ту десятину землi. Грицько був старший, батько його вiддiлив першого, вiддав йому все,_ що треба, а те, що зосталося ще в батька, повинно цiлком, усе_ належати йому, Панасовi, та меншому братовi Iвановi. Вони жили при батьковi, доглянули його смертi, вони й повиннi були подiлити промiж себе всю, яка зосталася, батькiвщину. I дуже не по правдi зробив батько, що, вмираючи, звелiв Грицьковi забрати ту десятину. Дурниця яка, що Грицьковi тодi менше припало землi! Уже скiльки припало, то припало, а як оддiлений, то оддiлений, знай своє, а до чужого не встрявай! Не по правдi зробив батько, що вiддав ту десятину Грицьковi, а ще бiльшу неправду вчинив сам Грицько, її взявши.

Панас на таке пристати не мiг. Вiн i сам усякими способами змагався з Грицьком, i меншого свого брата Iвана до того нахиляв i дратував проти старшого. Найбiльше лютував тепер Панас через те, що йому не пощастило забрати з тiєї десятини жито Грицькове. I в якi дурнi вiн, Панас, пошився, нацiлившися забрати жито вночi пiд вiвторок i побачивши в понедiлок уранцi, як Грицько з товаришами вiз уже останнi копи! Якби не оте прокляте товариство, то зроду-вiку сам Грицько не встиг би перевезти, а тепер… I найгiрше, що нiякого способу не добереш тепер iз Грицьком. Сам вiн нiтрохи не поступається, а старшина крутить: «Що ж, я не можу… одвiчатиму… не по закону…»

«Не можу…» А скуп узяв, дак те мiг? «Не по закону!..» А то по закону, що чужу землю загарбано?

Ходив Панас i до Рябченка порадитися: той же такий хитрий, що й бiсового батька одурив би. З пекла сам родом, ба — ще три милi з-за пекла!.. Дак i той слебiзує: «Як судитися, то трудно висудити, бо по закону Грицько правий. А перечасуй трохи, поки втихомириться справа з Денисовою покупкою, тодi старшина тобi пособить».

«Пособить»! Усi вони пособляють! Поки було треба, щоб вiн за їх у громадi галасував, дак вони манили всякими обiцянками-цяцянками, а тепер дак i жданиками годуйся, здобрiй тим, що «перечасуй»! Гарне слово. А як же йому ще «часувати», коли Грицько вже знов сiє на тiй десятинi? I знов те руде, що й було: посiє, а на той рiк хлiб забере. I тодi вже хоч не кажи, що то їх, Панасова та Iванова, нива. Скажуть: та йому батько її вiдказав, та вiн уже давно там сiє, та чого там колотнечу заводити та те, та се, хiба вiн їх не знає? Перечасуй — пособимо! Чортового батька вони пособлять! Не вiрить вiн їм i крихти! Бо вже так одурити, як вони його з судом одурили, то вже годi!.. Так i тодi буде, i зостанеться земля в Грицька, а вони, меншi брати, дулю з'їдять!..

О, стонадцять йому болячок у печiнки! I вiн оце попустить тому дурному Грицьковi отак iз себе знущатися? Попустить, щоб отi Ївжинi вишкварки на його батькiвщинi хазяйнували? А не дiждуть, бiсового заводу вилупки! Не попустить вiн Грицьковi верховодити над собою! Нi, зроду-вiку! Вiн щось вигадає, вимудрує… Тiльки що?

Хоч би цей Iван був моторнiший! Таке вайло, батiг з клоччя, лемiшка чортова!.. Оце iнодi й розпалиться на Грицька: «Та я йому!.. Та я його!.. Се та те!..» Та зараз i прохолоне. Так-таки просто й каже: «Та, може б, ми вже це облишили, брате?» «Облишили!» Як це можна облишити?! Що ж це — копiйка тобi чи п'ятак пропадає? Це ж земля, це аж десятина землi! Де ж таки видано, щоб землю з рук пускати? Та тепер кожен за землю i руками, й ногами, й зубами держиться! Над кожною грудочкою труситься. А як полюднiшае, то ще гiрше буде. А в його ж, у Панаса, сини, та й Iвана цiєї осенi, мабуть, женити, то й там же не без дiтей буде. I всiм треба буде землi! Де ж вони її наберуть, коли й тiєю нещасною десятиною поступляться тим клятим виплодкам Грицьковим? Та ще хоч би його, а то ще й її, тiєї задрипаної захвойданки, тiєї пройди Ївги! Чи то ж iз розумом вони будуть, коли пустять з рук такий шматок землi?

Нi, зроду-звiку!

Та що робити? Слова Грицько не слухається; позивав — не пособилося. Нехай же послухається кия, коли не слухається кива! Їй-бо! Пiймати його та вiдлатати так, щоб аж ребра крiзь шкуру повилазили, то вiн тодi не пiде сiяти на чужiй землi. Та й тут перешкода! Сам того не зробиш, а цього дурня Iвана хiба нахилиш? А добре було б!

Можна так i зробити: застукати його десь самого i бити, аж поки заприсягнеться й землi з'їсть, що поступиться тiєю десятиною. Тодi вже гаразд буде: раз, боятиметься, щоб знову не бито, а друге: як заприсягнеться, землi з'ївши, то такої присяги нiхто не зламає. Тодi вже певно не встряватиме в цю землю. Тiльки таким робом i можна щось удiяти, а iншого й способу нема. I нехай собi там Iван як хоче, а мусить на це пристати. А коли не хоче, то ось що: через його в Панаса пропаде пiвдесятини землi (бо тую, що в Грицька, вони на двох подiлили б) — ну, то хай Iван поступиться йому пiвдесятиною з своєї частки, дак тодi вже Панас i облишить цю справу. Тiльки не поступиться вiн, нi! Ну, то мусить пристати до його вигадки.

I Панас заходився бiля Ивана…

У недiлю в Чорновусi був храм. Грицькова Ївга, однiсши свого сина до сестри, пiшла туди ще звечора: там були в неї родичi, дак вона мала в їх переночувати. Грицьковi дiти дуже намагались, щоб i їх узяти на храм. Де ж таки! Той храм давно вже їм снився! Сусiдина дiвчина Прiся там була i розказала їм про все: що там ярмарок, а на ярмарку такi великi пряники продають: риби золотоперi, конi такi здоровi-здоровi — хоч їж, хоч верхи сiдай!.. I всi золотоголовi!.. Iще продають намиста i стрiчки, i круг церкви з охрестами ходять, i в її сестри, — її сестра в Чорновусi живе, дак, боже, гарними пампушками її нагодовано!.. А ще продають рiжки — солодкi!.. I сопiлки… Та хлопцям кращого над золотоголовi конi не було. Тi конi їм уже й снилися. А дiвчинцi мрiялися такi довгi стрiчки, що аж до п'ят, i рiжки… вона дуже любила рiжки!.. О, прохали ж вони мачуху, щоб узяла! Дак де там!.. Та як вона пiшла, вони всi до татка: нехай вiн їх одведе до тiтки: вона добра, вона їх забере на храм. Тiтка, Грицькова сестра, була справдi добра людина. Побачивши таку купу дiтей, вона спершу сплеснула руками, а потiм наважилася забрати на вiз i свої дiти, й Грицьковi та й повезти всiх на храм — от, нехай уже дiтвора побавиться. Семеро дiтей зчинили з радощiв страшенний галас, i Грицько так i покинув своїх на нiч у сестри, бо другого дня треба було їхати рано, то тiтка й зоставила в себе небожат. Грицько дав кожному по двi копiйки на конi золотоголовi, риби золотоперi, рiжки, бублики, намиста, стрiчки та всякi iншi ласощiй окраси, що мрiялися бiдолашним дiтям при словах «храм» та «ярмарок».

Грицько вернувся додому сам. Упоравшися зо всiм по хазяйству та повечерявши, вiн iще не лiг спати. Сiв за столом i замислився. В хатi була тиша. Аж чудно стало Грицьковi, що то завсiгди повна хата дiтей, а тепер так тихо. Посидiв трохи, а тодi, знявши з стiни й поставивши на стiл поганеньку жерстяну лампочку, що ледве блимала своїм вузеньким гнотиком, розгорнув перед нею книжку. Вiн од Зiнька вже навчився всiх лiтер, умiв з їм i слова читати, тiльки ще дуже важко йому було вимовляти все слово враз i розбирати, що воно саме за слово. От i тепер вiн нiяк не мiг прочитати, що воно виходить iз оцих лiтер: с-т-а-р-о-с-т-а. Вимовить кожну лiтеру, а цiле нiяк не складається. Довго мудрував, аж поки домудрувався: старости. Зрадiв i схотiв ще раз прочитати. Та зараз же помiтив, що наприкiнцi стоїть а,_ а не u, — виходить, що не старости. Заходився коло того слова, знову довго мордувався, аж поки таки вичитав:

— Староста! Он що! Староста — той, що вiд парубка ходить дiвчину сватати. Ловко! Ну, далi!

I почав читати далi, тяжко працюючи над кожним словом, що аж пiт його проймав. Та був радий з тiєї працi, певний, що вона дасть йому колись те, чого вiн шукає: бiльше розуму, краще життя. Вiрив, що аби подужав розбирати книги, то вже з їх вiн вичитає все, що йому треба: i як по закону боронитися вiд лихого напасника, i чи мають право брати в його землю вiднiмати, i вiдкiля цей свiт узявся, i що Христос людям казав, i все-все. Книга здавалась йому чимсь великим i великоповажним джерелом усiєї, яка тiльки може бути на свiтi, науки, премудростi й правди…

Враз вiн почув, що нiби щось ступає в його пiд вiкном. Прислухався, нiчого не чуть. Вiн знову схилився до книги, але ще й слова не прочитав, почув, що сiнешнi дверi стиха вiдчинилися.

«Чи не Зiнько йде? — подумав Грицько. — Дак нi, — вiн казав, що сьогоднi йому не можна».

Тихо вiдчинилися дверi в хату, i на порозi став Панас, i Грицько догадався, що другий, за ним, у темрявi був Iван. Грицьковi стало моторошно. Нi слова не кажучи, вони кинулися обидва, вхопили його й почали крутити йому руки назад.

— Панасе!.. Iване!.. Братики, що це ви робите?

Вiн силкувався пручатися, але нiчого не мiг зробити проти двох таких здорових. Мовчки й швидко вони витягли його з-за столу, скрутили назад руки й зв'язали вiрьовкою. Тодi положили його на спину додолу.

— Слухай, — промовив Панас, дiстаючи з-пiд свити сокиру, — тiльки писнеш, тiльки крикнеш, так тобi цiєю сокирою й розвалю голову. Розумiєш? Мовчи ж!

Грицько мовчав, збентежений, зляканий, тiльки дивився на них широко розплющеними очима.

— Затуляй вiкна! — звелiв Панас Iвановi. Один ухопив Грицькову свиту, другий — чумарку й рядно, i позатуляли три невеличкi вiконця. Тодi посiдали на лавi, а Грицько зв'язаний лежав долi серед хати.

— Слухай же ти, — озвався до його Панас, — чого ми до тебе прийшли! Одступись од землi!

— Не вiдступлюсь, одказав Грицько.

— Дослухай спершу! Вiдступись од землi, заприсягнись, що не займатимеш бiльше її, i не позиватимеш нас, i нiкому не скажеш про те, що ми в тебе були! Заприсягнись перед iконою i святою землею. Iване, знiми iкону.

Iван полiз до божника i зняв. Панас узяв iкону в його i пiдiйшов до Грицька.

— Ось iкона, присягайсь.

— Не заприсягнусь.

— Слухай, Грицьку! — загомонiв Панас — його вже обнiмали лютощi.Слухай та помiркуй про те, що я зараз тобi казатиму, добре помiркуй, щоб потiм не жалкував. Коли ти зараз не заприсягнешся, — мордуватиму тебе доти, аж поки скоришся. Подумай про це, да тiльки не довго, бо я довго не ждатиму.

Вiн положив iкону на стiл, а сам сiв на лавi. Iван стояв у порога, похнюпившись. Грицько мовчав, тiльки важко дихав. Страшно блiде обличчя його здавалося мертвим.

— Ну? — попитав нарештi Панас.

— Не заприсягнусь… — хрипко ледве вимовив Грицько.

— Дак брешеш же! Заприсягнешся!.. — скрикнув Панас, зiрвався з мiсця й кинувся до Грицька. Ухопивши за налигач, що їм зв'язано було тому руки, вiн звiв його на ноги i тодi вiдразу штовхнув, кинув додолу. Безщасний упав, але зараз же Панасовi руки знову звели його та й знову кинули. Важко вдарившись об долiвку, Грицько застогнав.

— Квокчеш! — лютуючи, гарикнув Панас i все пiдводив i кидав його, пiдводив i кидав.

— Брате! — прохрипiв нещасний. — Брате! Панас припинивсь:

— Ну?

— Змилосердься!..

— Заприсягнешся?

— У мене дiти малi…

— Заприсягнешся?

— Брате! Є ж бог на свiтi!.. Вiн же все бачить!.. Вiн покарає… Брате, змилосердься! — На губах у його зачорнiла кров.

— Заприсягнешся?

— Нi.

— Дак на ж Тобi!..

Панас iзнову вхопив його за налигач i з усiєї сили штовхнув iще раз. Трицько впав головою просто на рiжок скринi, вдарився об нього i тодi зсунувся вниз, додолу, лiгши ниць.

— Ну, ти, повертайсь!..

Панас копирснув його ногою й перекинув на спину. Тiло простяглось без життя, голова закинулась назад.

— Ну, вдовольнився? Кажи тепер — що надумав? Грицько не озивався. Тiло не Ворушилось. Iван увесь час стояв, немов скам'янiлий. Не мiг ворухнутися, ступнути, озватися. Мов хтось його скував, пригнiтив. Тепер, ледве вимовляючи слова, сказав:

— Вiн мертвий…

— Мовчи, дурню! — вiдказав Панас, а тодi знов удався до Грицька:- Ну, ти, кажу тобi, — не вигадуй, а озивайся! Чуєш? А то я тебе зведу!

I вiн з усiєї сили вдарив його чоботом у бiк. Грицько мовчав..

— Уставай, кажу тобi! — крикнув Панас несамовито. — Уставай! Уставай! Уставай!..

I за кожним «уставай» вiн бив його з усiєї сили в бiк чоботом, аж посувалось тiло по хатi, але не виявляло життiв. А Панаса обняла лютiсть, страшна лютiсть на це бездушне тiло за те, що воно не ворушиться, не озивається. Вiя не хотiв цьому йняти вiри, вiн мукою хотiв примусити Грицька виявити життя, розвiяти його,_ Панасiв, страх, I вiя бив його, топтав ногами, не розумiючи вже й сам, що робить, i хрипiв:

— Уставай! Уставай! Уставай!

Iван стояв бiля дверей, спiднi щелепи ходили в його ходором, вiн увесь трусився, а все не мав сили ступнути, ворухнутися. Тiльки стояв i дивився божевiльними очима.

— Уставай! Уставай! Уставай!

Але вiн не встав.

Нарештi Панас зупинився знеможений, важко дихаючи… Стояв, стиснувши кулаки, i дивився на мертвого брата. Тодi враз мов схаменувся, нахилився до Грицькових грудей, припав до них ухом…

Груди не дихали.

Помiтив на головi, на виску, чорну пляму, ямку, саме в тому мiсцi, де вдарила голова об гострий рiжок залiзом обкованої скринi.

Панас пiдвiвся й повернувся до Ивана:

— Слухай, ти! Коли ти менi хоч словечком кому пробовкнешся, що ми тут були, то буде й тобi те, що йому!

Хотiв iти, але завернувся, сiв на лавi, став думати. Нарештi озвався до Ивана:

— Пiди в сiни, знайди там вiжки, перекинь їх через трамок.

Iван не йшов, а стояв, трусячись.

— Ну, йолопе! Чого стирчиш? Iди, кажу тобi!

Iван вийшов. Поки вiн там порався, Панас розв'язав Грицька. Тодi витяг труп у сiни, винiс туди й лампочку. Перекинутi через трамок вiжки вже телiпалися серед сiней. Панас зав'язав на одному кiнцi петлю, взяв пiд пахви Грицькове тiло, пiдтяг пiд вiрьовку i надiв труповi на шию петлю.

— Тягни!

Iван узявся за другий кiнець вiжок. Вiрьовка шморгнула через трамок, труп пiдвiвся головою. Панас пiддав його. Труп заколихався над землею, витягшися ввесь, руки повисли, голова нахилилась наперед.

— Я подержу його так, а ти по драбинi злiзь на трамок, зав'яжи там вiжки.

Панас держав труп, а Иван приставив драбину, полiз на трамок i зав'язав вiжки. Тодi Панас одiйшов.

Труп заколихався серед сiней.

Панас узяв за руку Ивана i, як дитину, вивiв iз сiней.

Лампочка, покинута в куточку на водянцi, блимала помалу тьмяним свiтлом, освiчувала сiни, а серед їх трупа зо звислими руками.

Вiн ще колихався рiвно й тихо: ра-аз… ра-аз…

VI. ХТО ВИНЕН

У недiлю рано-вранцi Зiнько лаштувався їхати на ярмарок у Чорноус. Оглядiвся, аж нема того лантуха, що треба було взяти з собою. Почав був шукати та й згадав, що його позичив Грицько ще на тому тижнi та й досi не вернув. Було ще рано, i Зiнько пiшов по лантух до Грицька.

Одчинив дверi в сiни i побачив, що серед них висить чоловiк, спустивши руки й нахиливши наперед голову.

— Що воно? — подумав Зiнько, не зрозумiвши, що саме бачить.

Приступив ближче, пiзнав Грицька, побачив вiрьовку на шиї.

«Грицько повiсивсь!» — промайнуло йому в головi.

Вiн скочив, щоб пособити, щоб зняти, i доторкнувсь до рук холодного трупа. Пособляти було нiкому: Грицько був мертвий.

Зiнько кинувся з сiней. Ледве вибiг, побачив, що в двiр увiходить сусiда Грицькiв, Юхим.

— Грицько повiсивсь! — крикнув йому Зiнько. Той чи не дочув, чи не мiг iще зрозумiти такої надзвичайної речi i спитався:

— Що ти кажеш?

— Грицько повiсивсь, — кажу. Юхим спинився вражений:

— Як то повiсивсь? Чого?

— Не знаю… Висить мертвий у сiнях…

— Та ну?

— Iди глянь!

Вони вдвох пiдiйшли до сiней. Юхим глянув.

— Оце, не дай боже! — промовив, перехрестившись. — Ходiм швидше до волостi та скажемо!

Юхим не схотiв переступити й сiнешнього порога. Причинили дверi i зараз же вдвох пiшли до волостi. Там не було нiкого, тiльки сторож. Послали його по врядника та по старшину. Врядник жив поблизу i прибiг швиденько. Поки вони розказали йому справу, прийшов й Копаниця. Розказали й тому. Старшина гукнув на сторожа, щоб побiг по писаря, а сам, лаючись, що не доведеться побути на ярмарку, пiшов з урядником, з Зiньком, з Юхимом та з понятими до Грицькової хати.

Тим часом чутка про подiю вже розкотилася селом, а надто, що люди бачили, як волоснi з юрмою людей iшли до Грицькової хати.

Оглянувши тiло, урядник iз старшиною поставили бiля нього двох десятникiв, щоб нiкого не пускали туди, а самi пiшли до волостi. Там уже був писар, i вони заходилися писати про страшну пригоду слiдчому, становому та лiкаревi. Незабаром двоє поштарiв уже бiгло верхи, везучи тiї звiстки, Зiньковi та Юхимовi звелено сидiти дома й дожидатися, поки покличуть на допит.

Тим часом Рябченко, їхавши на ярмарок, проїздив проз Грицькову хату. Побачив у дворi натовп народу, найбiльше жiноти. Люди тислися до хати, та два десятники з ломаками стояли бiля дверей i не пускали нiкого.

«Що воно за знак?» — подумав Рябченко i припинив коня.

— А слухай, Йосипе! — гукнув до чоловiка, що саме в той час виходив з двору. — Чого це тут такий тиск народу?

— А хiба ти не чув? Грицько повiсивсь… чи повiшено його… хто його зна!.. — вiдказав той та й пiшов собi вулицею.

— Що це? — подумав собi Рябченко. — Чи не здурiв цей Йосип?

Одначе встав з воза, прив'язав коня до ворiт i ввiйшов у двiр. Десятники не пустили його в сiни, та вiн з порога побачив мертвого i помiтив кров на сорочцi.

«Ну, це штука! — думав вiн, iдучи назад до свого воза. — Це не Грицько сам коло себе поравсь, а хтось iнший, бо чого б же була кров? Це така штука, що, мабуть, хай поки ярмарок пiдожде, а я пiду лиш до волостi».

Ударив коня й побiг швидко. У волостi був уже сам старшина, бо врядник шатнувся по селу — чи не довiдається чого про подiю, а писар таки хотiв хоч одним оком глянути на ярмарок, поки поприїздять пани, тим i метнувся мерщiй додому. Копаниця, лютуючи, ходив по волостi й собi лагодився йти додому, хоч на ярмарок уже не думав їхати, бо лiкар та слiдчий могли прибiгти й швидко.

— А що, Григорiю Павловичу, бачили? — спитався Рябченко, поздоровкавшись.

— Та бачив, бачив, бодай би його, i того, хто це зробив, чорти побачили, як менi через це ярмаркувати не доведеться! Хто вбив, а я одвiчай! — одказав сердито Копаниця.

— А хiба не сам Грицько завiсився? — попитав Рябченко.

— Де ж там сам, коли голову пробито! — вiдказав старшина. — Убив хтось, а тодi i повiсив, мовби то сам Грицько.

— Хм… Воно i менi так iздалося… Дак, кажете, дуже треба на ярмарок?

— Так треба, що аж кричить! — лютував Копаниця.

Але Рябченко не зважав на те:

— Ну, з ярмарком якось помиримося… А це таке дiло, таке дiло, що…

— Що — що? — спитав роздратований Копаниця.

— Що, може, за його й два ярмарки самохiть оддасте, не то один! — одказав Рябченко.

— Чого ж то так?

— А от давайте спершу розпитаємося! Як на вашу думку, Григорiє Павловичу, чиє б це могло бути дiло?

— Хм, хм…закрутився той на стiльцi. — Кат його знає!.. Усе в хатi цiле, нiчого не пограбовано… Це не чужий чоловiк, не злодiяка який, а так… з своїх чоловiк… Хтось iз Грицькових ворогiв.

— I я так думаю, потакнув Рябченко, — що хтось iз Грицькових ворогiв. Та хто ж?

— А мара його знає! Хiба вгадаєш? I туди думка i сюди думка… А втiм… Глядiть, чи не братiв це дiло? Вони ж iз їм усе заводилися…

— Що заводилися, то заводилися, а таки я на їх не думаю… бо все ж таки вони йому брати, то не зробили б такого… Тут треба чужого чоловiка шукати.

— _ Ну, а якi ж iще в Грицька вороги? — згадував Копаниця. — Здається, що й не було.

— А хто його знає… Хiба ми всi його справи вiдаємо? Може ж, i були… А скажiть, хто перший убитого Грицька побачив?

— Та Зiнько ж Сивашенко.

— Хм… I не сусiда йому, а перший побачив… Сусiди ще не кинулись, а вiн уже й побачив…

— Та й Юхим же слiдком за їм, бо вiн, — каже, — в двiр, а Зiнько з сiней!

— Отож-то й то, що Зiнько з сiней! А як на вашу думку, Григорiє Павловичу, — мабуть, той, хто перший побачив, той найбiльше й зна про це дiло?

— Тобто — щоб Зiнько? — здивувався Копаниця.

— А що ж? Хiба Зiнько такий святий, що не може цього зробити?

— Та нi… а тiльки не впада на його… Нащо б йому це робити?

— Нащо? Хе! — засмiявся Рябченко. — Ну, скажемо так: ходить Зiнько до Грицькової молодицi, — це ж ви чули?

— Та чув… Про це по всьому селу плещуть…

— Отож, ходить до Грицькової молодицi. Ну, а шила. в мiшку не втаїш, коли вже все село його бачить. Побачив його й Грицько.

— Ну?

— Ну, то як ви думаєте, чи то йому дуже вподобалося, що його жiнка в гречку скаче?

— Та нi… Дак що ж?

— Як то — дак що ж? Хiба вам цього мало?

— Та я не розберу, чим воно притуляється до цього душогубства?

— От такої! Ну, скажемо так, полiз Зiнько нищечком до Ївги, а натрапив на Грицька. «Ти чого?» — «Я — не я, я — так собi…» — «_А,_ дак ти до моєї жiнки, на ж тобi!..» I завелись!.. Ну, куди ж Грицьковi проти Зiнька?.. Та ще, може, вiн удвох iз Ївгою на його. Бехнули його добре, так той i лiг.

Старшина дивився на Рябченка здивованими очима й мовчав. Нарештi озвався:

— Глядiть, що й приходиться… Ну, а як же не вiн?

— Ну, дак що? А як не вiн, то й не осудять його. Посидить трохи на царськiй квартирi та й вийде. А поки вiн сидiтиме, дак ми всi свої справи так пiдкрутимо, що вже йому ходу не буде, хоч би й вернувся. Вам же треба на його доказательство постачити? Оце ж i воно.

Копаниця аж iз мiсця зiрвався.

— Ну й митець iз тебе, Яхреме Семеновичу! От митець!.. Це штука!.. Та це й мiсяць у головi длубатися, то такої штуки не видлубаєш! Це справдi, що задля такого так можна начхати й на ярмарок. Ну, як ув око влiпив! Iменно, iменно, iменно так! Попався, голубчику, попався! Не викрутишся!

— Стривайте лиш, Григорiю Павловичу, не радiйтебо вiдразу так дуже! Бо це, бачите, ми з вами так говоримо, а як про-це слiдствуватель скаже?

— Слiдствуватель? Та там таке молоде та дурне, що йому що хочете можна в голову натурчати. Я йому таке подозрiнiє накрутю, — побачите!.. А ви, Яхреме Семеновичу, тим часом пiдiть та чоловiка чотири хоч направте таких, щоб вони на нашу руч казали, та вкупi з їми — й приходьте до волостi, як слiдствуватель прийде.

— Гаразд! Тiльки треба ще так пильнувати, щоб уже нiхто не вискочив у свiдки такий, що на iнший бiк хилитиме… Щоб нiхто не згадував, сказати, про сварку з братами… Бо як слiдствуватель про це довiдається, то щоб iще в той бiк не повернув… Дак треба таких назад, назад!..

— Зiб'ємо й назад! — одказав Копаниця. — Це добре, що ви нагадали: буду пильнувати.

Пiсля полудня прибiг слiдчий з лiкарем. Не спиняючись у волостi, звелiв старшинi везти себе до Грицькової хати. Старшина примостився на передку з поштарем, i всi поторохтiли туди, а врядник пiдтюпцем побiг за їми. Слiдчий не хотiв нiчого розпитувати, аж поки сам побачить убитого. Вiн був дуже молодий i дуже певний, що вмiє розплутувати найзаплутанiшi справи. Насамперед узяв собi до уваги «обстановку злочинства». Видима рiч, що Грицько не сам завiсився, а вже мертвого його повiшено. Кров на сорочцi, пробитий висок, усе тiло побите, — видно вiдразу, що воно було. Була якась боротьба, покiйник за життя нiби змагався, бився з кимсь, вельми дужчим за себе, i той його пом'яв, понiвечив. Хто це зробив? З хати не взято нiчого. Виходить, що це зробив не злодiй, а такий чоловiк, що йому життя Грицькове було на завадi, ворог убитому.

— Старшина!

— Iздесь, ваше високоблагородiє!

— Що цей… Григорiй Момот… як вiн, ладнав з людьми? Не було в його яких ворогiв абощо?

— Хто його знає, ваше високоблагородiє,- здається, не чуть було…якимсь непевним голосом одказав старшина.

«Бреше! Видимо бреше! Силкується покрити справу», — подумав слiдчий, бо мав таку гадку, що слiдчий завсiгди мусить нiкому не йняти вiри, тiльки собi самому — тодi найшвидше збагнеш справу. I вiн сказав:

— Як же це так? Чоловiк завсiгди має ворогiв, — без цього не можна. Коли не вiн, дак жiнка.

— Хiба що через жiнку… Це iменно, ваше високоблагородiє, що через жiнку… бо жiнка… звiсно… вона…

Копаниця плутав умисне, мов не хотiв виказувати, а слiдчий думав: «Брешеш! Не викрутишся!..»

— Ну, кажи ж! Чого став? Хто з їм через жiнку ворогував?

— Та тут один чоловiк… Зiнько Сивашенко…

— А через що ж вiн ворогував?

— Та якось i казать нiяково, ваше високоблагородiє… Воно… так, бачите…

— Не мни ото язиком, а кажи просто! — крикнув слiдчий. — Менi треба все по правдi казати, — як батюшцi на сповiдi!

— Та що ж… ваше високоблагородiє, й самi вже бачите… Що ж вам уже й казати?.. Звiсно, Зiнько Сивашенко та злигався з Грицьковою жiнкою Ївгою, — ну, через те в їх i ворожнеча була… Це все село знає…

«Таки виказав! От так їх треба ловить!» — подумав, радiючи, слiдчий i додав голосно:

— Бач, усе село знає, а ти думав од мене сховати!

— Простiть, ваше високоблагородiє, я не догадавсь, що вам про таке дiло треба знати, — вiдповiдав Копаниця, спускаючи очi додолу та покiрненько кланяючись.

— Не догадавсь! Ви всi такi, що не догадуєтесь, поки аж примусиш вас догадатися! Ну, гляди ж, щоб тепер менi все по правдi казав! Сам Григорiй Момот знав про це?

— Спершу — нi, а тодi вже, як усе село знало, то не iнак, що й вiн довiдався… Ну й сердився здорово покiйник на жiнку…

— Ну?..

— Сварилися часто… Бо вона за тим Зiньком пропадала… Оце той самий, що первий побачив сьогоднi вранцi вбитого…

— Ах, дак це той самий! — сказав слiдчий, а вислухавши, що сусiд Юхим зустрiв Зiнька, як вiн виходив од убитого, подумав: «Ну, тепер видима рiч: злочинцiв тягне на те мiсце, де злочинство вчинено… I дiтей одведено, щоб не були на завадi…»

Вiн почав розпитувати Копаницю далi i «таки примусив» його сказати, що вiн нi на кого не думає, тiльки на Зiнька.

«Так їх ловити! Так!» — думав слiдчий i звелiв старшинi привести Зiнька, Юхима, Ївгу та ще кiлькох свiдкiв, яких простiсiнько пiдказав йому «нехотя» моторний Копаниця. Тим часом лiкар скiнчив свою справу, i вони вдвох подалися до волостi — допитувати свiдкiв.

Свiдки вже були там готовi. Ївги самої ще не було з Чорновуса: нiяк не могли її там iзнайти.

«Дiло просте! — думав собi слiдчий, сiдаючи за стiл. — Один з грубих сiльських романiв, та й годi. Ну, треба трошки напружити нерви в героя цього роману, — тодi легше буде його пiймати. Облишмо ж його на сам кiнець, на закуску». I почав допитувати Юхима.

Свiдкiв усiх добрано таких, що вони в один гуж тягли. Дедалi слiдчий упевнявся все дужче й дужче, що вiн нiяк не помиляється. Найбiльше — Рябченкове свiдчення подавало йому силу дрiбниць, з яких можна було скласти щось суцiльне, i те суцiльне зовсiм обвинувачувало Зiнька.

Вiн хотiв би допитати його навiть пiсля Ївги, та Ївги все не було. Доводилось заходитися спершу коло нього.

— Зiновiй Сиваш!

Зiнько давно вже дожидався на волосному рундуцi своєї черги i трохи дивувався, що всiх допитано, а його так довго держать. Зрадiв, як нарештi почув своє прiзвище. Увiйшов у волость, уклонився двом панам, що сидiли за столом, i став бiля дверей.

— Ти Зiновiй Сиваш? — спитався слiдчий.

— Я.

— Пiдiйди ближче.

Зiнько пiдiйшов.

— Ближче, ще ближче! Аж сюди!

Зiнько пiдiйшов iще ближче.

— Да, ти — Зiновiй Сиваш… — сказав iще раз слiдчий, вимовляючи слова з протягом та з притиском i гостро дивлячись на Зiнька. — Дак от який ти, Зiновiй Сиваш!.. Скажи менi, це ти перший побачив убитого?

— Я.

— I ти знаєш, хто його вбив?

Зiнько пiдняв угору брови з дива.

— Нi, не знаю, вiдповiв.

— Ну, не знаєш, дак не знаєш. Добре! А розкажи, як ти його побачив!

Зiнько почав розказувати. Слiдчий слухав i дивився, не одводячи од нього очей i мов трохи всмiхаючися глузливо. Зiньковi ставало якось нiяково вiд того прикрого погляду й вiд того незрозумiлого усмiху. Це його збентежувало, i збентеження вiдбивалось йому й на обличчi.

«А, бач! — думав собi, радiючи, слiдчий. — Уже йму нiяково стає вiд мого погляду, вже почав плутати. Стривай, голубчику, я тебе ще й не так припечу!»

— Так! — промовив вiн уголос, як Зiнько доказав своє. — А тепер ось що скажи: чи до цiєї ночi Грицько Момот знав, що ти ходив до його жiнки?

Зiнько широко глянув на слiдчого. Вiн спершу здивувався, потiм обурився i вiдказав iзгорда:

— Цьому неправда! Я його жiнки не займав i нiколи до неї не ходив.

— Справдi? — глузливо запитав слiдчий. — А ось зараз 'її приведуть, то ми i в неї розпитаємося, чи що там у вас було, чи не було. А поки я тобi щось вичитаю.

I вiн почав вичитувати Зiньковi коротенькi уривочки з того, що казали свiдки:

— Терентiй Тонконоженко виказав, що ти з Ївгою Момотовою жив, як чоловiк iз жiнкою… Михайло Сучков… виказав, що про це все село знає… Старшина Григорiй Копаниця — те саме… Захарiй Забiгайко бачив не раз, як ти вночi йшов од її хати… Єфрем Рябченко — що бачив вас i пiймав на вчинку на луцi в вербах… Уляна Петренкова — що бачила вас у саду… Коли хочеш, я тобi ще прочитаю, та буде й цього. Що ти на це скажеш?

— Що це все падлюшна брехня, та й годi! От що скажу!

— Ге-ге! Який ти палкий! Ну, тепер же слухай, що я тобi скажу!

Слiдчий одхилився трохи назад на стiлець, утупив свiй погляд у Зiньковi очi i промовив, мов одбиваючи язиком кожне слово:

— Зiновiй Сиваш! Розкажи, за що ти вбив Григорiя Момота!

Хоч уже з того, як слiдчий з ним поводився, Зiнько бачив, що той нiяк не доймає йому вiри i не знати, нащо питається не про дiло, а про Ївгу, але цього питання вiн нiяк не сподiвався. Воно здалося йому таким чудним та недоладним, що спершу якось навiть не злякало його. Вiн тiльки широко глянув i промовив:

— Як?

— Хiба ти не чуєш? — удаючи гострого голоса, щоб уразити тим «злочинця», казав молоденький слiдчий. — Я тебе питаю: за що та як ти вбив Григорiя Момота? Сам чи вдвох iз його жiнкою?

Тiльки тепер Зiнько цiлком зрозумiв, яка на його напасть. Його пройняло холодом, та вiн одмовив поважно:

— Питайте, пане, того, хто це зробив, а не мене.

— А хто ж це зробив?

— Не знаю.

— Так я ж знаю! — скрикнув слiдчий, устаючи. — Знаю i кажу тобi: ти!

I щоб уразити бiльше злочинця, вiн до голосу грiзного ще й показав на його пальцем:

— Ти вбив його, i я тобi розкажу — як. Ти прийшов уночi до його жiнки, думав, що буде вона сама, а зустрiв його. Ви посварилися, почали битися, i ти вбив. Тодi повiсив, щоб подумали, що сам Момот повiсився. Це все я дуже добре знаю й без тебе. А тепер менi треба знати тiльки оце: чи ти сам його вбивав, чи вдвох iз Ївгою Момотовою? Ну, кажи — як? Сам чи з нею? Ну!

Слiдчий стояв перед Зiньком, грiзно впиваючись у його очима. Зiнько трохи тремтячим голосом одказав:

— Нi сам, нi з нею. Нiчого цього не було, а коли хто вам i сказав, той брехун, та й годi! Даремне ви, пане, нападаєтесь на мене… Я не винен нiчим, шукайте винного деiнде.

— Добре! Ми знаємо, де шукати, — промовив глузливо слiдчий. — Урядник! Арештувати його i вiдiслати в город!

Урядник пiдiйшов до Зiнька.

— Ваше високоблагородiе! — промовив Зiнько. — За що ви з мене знущаєтесь? Хто ж то докаже, що це я зробив таке страшне дiло? Нiхто не може, а ви мене до арешту берете. Це ж грiх вам од бога буде, що ви невинного занапащаєте!..

— О, язикатий, язикатий! — сказав слiдчий. — Дарма: посидиш трошки в острозi — там язик тобi прикоротшають! А за те, щоб доказати, не журись: докажемо! А поки тих доказiв шукатимем, дак ти, братику, посидь! Урядник! Виведи його!

— Люди добрi! — озвався Зiнько, — свiдчусь богом, що я не винен! Я буду жалобу подавати, що мене так iзганьблено й знехтувано!..

— Ну, ну, йди, не розпатякуй! — потяг його врядник iз свiтлицi за рукав.

Слiдчий сiв писати постанову про те, щоб арештувати Зiнька.

Поки це робилось у волостi, Гаїнка вешталась собi по хазяйству i нiчого того не знала. Виглядала Зiнька й дивувалася, що так довго не вертається. Треба було їй води принести, вхопила вiдра й побiгла до колодязя. Пiдходячи до його, бачила купку жiнок; вони про щось жваво розмовляли, а забачивши її, зараз притихли. Вона як думала про Зiнька, зараз i попитала:

— Чи ви не були бiля волостi, не бачили там мого чоловiка? Як пiшов туди, та й нема.

Жiнки глянули на неї якось чудно, потiм iззирнулися промiж себе. Гаїнка здивувалася:

— Що це ви на мене так дивитеся?

— Та вона нiчого не знає,- промовила стара баба, а потiм загомонiла до Гаїнки:- Так ти нiчого й не знаєш, дочко?

— А що ж менi знати? — спиталася Гаїнка, дивуючись та трохи злякавшись.

— Ой, нещаслива ж твоя доля, дочко! Нещаслива твоя доля! — захитала головою i мало не заголосила баба. — Та вже ж везуть твого Зiнька, везуть його в город до тюрми!..

— Зiнька?.. В город?.. До тюрми?.. Що це ви кажете, бабо?

— Правду, серденько, правду! Уже й конi запрягають, везуть його… бо виявив слiдчий, що Зiнько Грицька вбив.

— Брехня! Це брехня! — скрикнула Гаїнка.

Вiдра брязнули додолу, а вона сама полинула вулицею.

Бiгла до волостi. «Уже конi запрягають, везуть-везуть…»- це тiльки було в неї в головi i било в голову, як молотом. «Перейняти!.. Перейняти, щоб не повезли!.. Щоб поспiти!..»

Бiгла так, що люди лякались, побачивши її, та вона того не помiчала.

Ось видко волость… он рундук… он пiдвода перед Рундуком… люди… Зiнька нема…

Вже добiгла до рундука, як його побачила: виводили з волостi з iзв'язаними назад руками.

Кинулась до його, припала, обвилась коло його, мов хмелиночка. Дух перебивало, не здужала говорити, аж поки змоглась:

— Що це? Нащо це? Зiнечку, за що це?

— Кажуть, що я Грицька вбив… Везуть… в острог…

— Неправда, неправда!.. Ти не вбив Грицька… Нi, я знаю, що не вбив!.. За що ж тебе?.. Так не можна!.. Зв'язали… Нi, не можна. Я розв'яжу!..

I вона почала розв'язувати йому руки.

— Геть, молодице, не чiпай! — сердито вiдштовхнув її десятник.

Зiнько стояв блiдий як крейда, не можучи промовити слова. А вона пручалась в руках у десятника i казала все тим задиханим тихим голосом, мов упевняючи кого:

— Не можна ж!.. Не можна ж так!.. Треба розв'язати!.. Пустiть мене!.. Я розв'яжу… Йому треба додому… Швидше пустiть мене!..

— Одведiть її геть! — почула Гаїнка чийсь голос i побачила на рундуку якогось пана. Зрозумiла, що це його тут сила й воля. Вихопилась з десятникових рук i пiдбiгла до пана. Зупинилась перед рундуком i, дивлячись до пана вгору, говорила:

— Паночку, лебедику мiй!.. Ви ж бачите, Зiнько ж не винен… Ви ж знаєте, — вiн же не такий, щоб це зробив!.. Його треба пустити, — нащо вони його зв'язали?

Благала тихим голосом, говорила, як дитина до великих, просячи не карати, змилуватись.

— Твiй Зiнько чоловiка вбив, за те його i зв'язано! — вiдказав пан.

— А неправда ж!.. Так грiх казати!.. Це ви не знаєте Зiнька… Вiн добрий… Вiн такий добрий!.. Вiн милостивий!.. Пустiть його!

— Не можна!.. Одiйди! — звелiв пан, додавши крiзь зуби:- Iдiотська сцена!

Але вона не вiдiйшла. Упала навколiшки, досягла руками йому до колiн, дивилась на нього поглядом, повним безмiрного благання й слiз:

— Ой, пустiть же!.. Пустiть, паночку!.. Я за вас бога молитиму! Щоб вiн вам щастя послав, де ви поглядом глянете, де словом обернетесь. Пустiть!.. Пустiть!.. Пустiть!

Вона задихалась, а руки, тремтячи, стискали тi невблаганнi колiна. I враз почула, що вiз рушає. Зiрвалася на ноги, озирнулась»- Зiнько сидiв уже на возi.

— Прощавай, Гаїнко!.. Молись боговi!

Вiз рушив… Вона кинулась до його, та чиїсь дужi руки вхопили її ззаду, не пустили. Вона дивилася услiд тому возовi, як вiн поторохтiв вулицею… докотився до поворотки… завернув… востаннє обличчя Зiнькове бачить… зник…

— Ох!.. — промовила тихо i впала додолу.

Вже нiчого не чула й не бачила…

VII. СВОЯ ВОЛЯ!

Рябченковi з товариством була тепер воля. Зiнько вже два мiсяцi як у тюрмi i похоже так, що й не вийде звiдти. Зоставшися молоде товариство без його, притихло. Та. хiба ж би й не притихло? Раз, що Зiнько з-промiж їх був i найрозумнiший, i найписьменнiший; за його порадою всiм було добре, а тепер вони не могли дати справi нiякого ладу. А друге: не було в їх без його того духу смiлого, бадьорого, надiйного, що вiн якось умiв надихати їм. Було, одно слово тiльки скаже, то вже так i хочеться i робити, i добувати, чого треба, а тепер не було кому того слова казати. А найбiльше їх пригнiчувало те, що через яке дiло Зiнька в їх нема. Якби вiн просто кудись пiшов або поїхав, то це не так би було їм прикро. Але на Зiньковi страшною хмарою налягло обвинувачення… та ще яке!..

Щоправда, товаришi тому не йняли вiри i голосно промiж себе i всiм це казали. Найпалкiше оступався за його Васюта. Вiн навiть їздив у город, хотiв одвiдати Зiнька в тюрмi, ходив до слiдчого, прохав, — не пущено. Почав був упевняти слiдчого, що Зiнько не винен, та той i слухати його не схотiв, i з хати пiшов. Васюта вернувся засмучений, але ще дужче сперечався, навiть сварився з тими, хто обвинувачував Зiнька. А таких було багато: Рябченко, Копаниця, Тонконоженко та iнщi такi обвинувачували через те, що їм того було треба, та й вельми вже вони ненавидiли Зiнька; iншi — через те, що звикли тим багатирям у всьому потурати й потакувати; ще iншi — тим, що завсiгди вони радi, як е хто поганiший за їх, i завсiгди в їх винен той, кого обвинувачують; врештi, найбiльше було таких, що от — усi говорять, то й вони говорили. I зараз познаходилися такi й жiнки, й чоловiки, що бачили, як Зiнько i до Ївги ходив, як i цiлував її. Жiнки найбiльше нападалися на Ївгу. її того ж дня, що й Зiнька, посаджено було до тюрми, та недовго держано, бо незабаром виявилося й доведено, що вона ще в суботу вдень пiшла в Чорновус i там ночувала. Та хоч i вернулася з тюрми, та не на добре: бачила, як її обминають люди, чула, як про неї плетуть плiтки. А їх плетено так, що незабаром усе село знало, та й дрiбненько знало, коли та яким побитом Ївга принадила Зiнька, як вони вдвох Грицька дурили, як вона забула перестерегти його, що йде на нiч у Чорновус, а Зiнько прийшов до неї та й натрапив на Грицька, як Грицько з їм засперечався, а далi почали вони й битися, аж поки здоровiший Сивашенко таки i вбив Грицька. Це ж тепер кожне знало й мале. Доточувано ще й багато iншого. Однi казали, що в Сивашiв уже сiм'я така: один — коновод, пiшов на Сибiр, другий от чоловiка вбив, а третiй такий, що й з живого шкуру дере. А про те, що Зiнько ж повставав проти того Денисового шкуродерства, дак уже й не згадувано, мов того й не було. А те добре згадувано, що Зiнько завсiгди не такий, як люди, був: що старi люди казали, дак те все в його дурниця, брехня, вигадки; тiльки що в книжках поначитує, дак те правда. I про вiдьми брехня, i про чорти брехня, i горiлки не пий, i в громадi правди нема, — таке, що й купи не держиться, пiвтора людського, та й годi! А що вбив, то то вже певна рiч: коли ж воно все так до того приходиться!

Все до того приходилося, — це бачили й молодi товаришi, i це їх збентежувало найдужче. Вони не йняли, не хотiли йняти тому вiри, та навкруги всi, як один, про це говорили, всi були певнi… а воно й робило нагнiт на їхнi душi, а воно й лишало слiд їм у серцi — непомiтно їм самим, а таки лишало. Вони не йняли вiри, та й самi не постерегли, що там десь глибоко-глибоко, аж на днi душi, ворушилося страшне питання: «_А що, як цьому правда?»

Зiнько був у їх головою, а тепер усе село закидає цього чоловiка болотом. I частина цього болота падає нiби й на їх, мовби то й вони були негарнi, слухавшися людини, що сплямила себе таким злочинством. Цього їм нiхто не казав, а якось мовби видко було його по людям.

I все те страшенно пригнiчувало духа трьом товаришам: Васютi, Карповi й Дмитровi. Тiлько троє їх тепер i лишилося. Думка була, що з iг'ятьох душ їх товариство скоро виросте до десятьох, до двадцятьох i все ростиме, ростиме, аж поки вiзьме гору в громадi; а от тепер i тих п'ятьох уже нема, тiльки троє… I цi троє ходили засмученi й зрiдка зiходились докупи, а коли зiходились, дак громадських справ уже якось не зачiпали. Не ходили i в громаду…

А громадськi справи стояли погано. Про тую жалобу за продану Денисовi землю нiхто тепер i не згадував, — вона вже пiшла в непам'ять. Денис господарював на тiй землi як справжнiй хазяїн. А все їх товариство, вкупi з Вавиловим, узяло в посесiю Горянського землю. Тепер уже громадська земля опинилась усерединi; багатирська колом круг неї обвилась, i те коло починало вже стискати громадян таки дуженько. Зараз же побiльшано цiну на землю аж на два карбованцi. Дибляни не схотiли спершу брати, зчинився великий крик. Галасували довго i наважилися попитати землi в дальших панiв. А тi, дочувшися, що в диблянського товариства земля подорожчала, прикинули цiну й собi, хоч уже й не по два, а по карбованцю на десятинi. А як зважили дибляни, що це за яких двадцять верстов треба возити з поля снопи, то й зовсiм пожурились. Побачили, що воно чи й обiйдеться панська земля дешевше проти тутешньої. I зараз же дехто пiшов та й узяв землю в Рябченка чи в його полигачiв, а побачивши теє, кинулися й iншi туди ж. I так сталося, що дибляни, погаласувавши трохи, таки i почали платити по два рублi зайвих за десятину.

Це одно, а тодi виявилось i друге. Декому довелося вже в пилипiвку позичати грошi. Звичайно брали на вiдробiток. Думали ж, що вiдробiток буде такий, як i попереду, аж воно нi: побiльшано його мало не в пiвтора разу. Знов дехто кинувся деiнде пошукати грошей, та де ж їх знайдеш? Тiльки в того, в кого вони є, а тi всi одним духом дишуть. Як з землею було, так i з грiшми: походили-походили та й повернулися до своїх, на все згодившись.

Це все обурювало диблян, а дехто тямущiший починав уже розумiти, через вiщо Зiнько з своїм товариством так повставав, щоб не продавати Денисовi землi. Тепер уже видко було виразно те, про що тодi й Зiнько ще тiльки догадувався: цим продажем громада вiддала себе до рук Денисовому товариству, бо позамикала собi всi шляхи й стежки до землi. Може б, тепер, якби Зiнько був у громадi… Але Зiнько був у тюрмi…

Сумувала громада, а Рябченко з гуртом радiли. Щоправда, було й серед їх таких двоє, що їм було трохи нiяково через подiю з Зiньком. А це були Денис та Гаїнчин батько. Денисовi нiяково було, що один його брат у Сибiру, а другий налагодивсь у тую ж дорогу; Остаповi — нiяково, що його зять, виходить, душогуб-острожник. Та вже що сталося, те сталося, його не перемiниш, i не ними воно сталося, вони тут нiчим не виннi. Хоч i нiяково такого родича мати, ну, а з того, що його до тюрми запаковано, чому ж би й не скористуватися? То вони й користувалися, ще й радiли вкупi з iншими, що в громадi стало їм тепер просторо, i все зробилося, як урадили ще повеснi. Вкупi з iншими й радились, як та що мають далi робити, щоб диблянсь-ких мужикiв у шори зовсiм узяти. Тепер у їх був такий лад, що хоч кожен сам собi на своїй землi господарював, а проте цiну на землю або якi вiдробiтки — це вже визначали вони всi гуртом; мало бути так саме i з цiнами на робiтникiв, за випас товару й за все iнше, за що дибляни мали їм платити. Вони вже заздалегiдь рахували тi цiни i певнi були, що тепер Диблi у їх з рук не вискочать — сидiтимуть, як риба в матнi, та вiдроблятимуть таку панщину, що ну-ну!

I Диблi вже чули це…

З неприхильникiв Зiнькових був тiльки один чоловiк, що мучився думкою про Зiнькову неволю i палко бажав, щоб Зiнько з неї визволився. Цей чоловiк був Iван Момот.

Парубок не мав спокою пiсля тiєї страшної ночi, як вiн удвох iз Панасом замордував брата. Еге, замордував i вiн, а не сам Панас. Упевняв себе спершу Иван дуже, що вiн не винен, що все те Панас iзробив сам, та сумлiння сказало йому iнше.

Щоправда, Iван нiколи так не ворогував проти Грицька, як Панас. Але вiн скорився Панасовi, слухався його, йшов не своїм, а його робом, чинив усе за його приводом — от i сталося!..

Будь вона проклята, тричi проклята нещаслива тая нива, що через неї таке сталося! Бодай би вона довiку нiчого не вродила, бодай би вона запалася, крiзь землю пiшла та й його, Ивана, поглинула з собою, анiж має вiн мучитися, анiж має вiн бути душогубом!

Пiзно, пiзно тепер Iван побачив, що йому не треба було слухатись Панаса, не треба було змагатися за землю, — бо тут Грицькова правда була, а найбiльше не треба було тiєї ночi йти до Грицька й пособляти Панасовi. Ой, боже! боже! боже!

«Мовчи, а то й тобi те буде, що Грицьковi!» — це так Панас йому сказав. Вiн каже, що не хотiв убивати Грицька, а тiльки полякати, щоб поступився землею. Це вже так на лихо пiшлося, що Грицько вдаривсь об скриню, пробив собi голову та й умер з того. Панас того не бажав, i за те вiн не винен. Та коли вже воно сталося, то не треба нiкому цього казати. А що Зiнька взято до тюрми, то то дурниця: подержать та й випустять. А поки треба мовчати, нi словом, нi поглядом не виявляти людям, щоб i подумати нiчого не могли. I Панас був на похоронi, ще й Iвановi звелiв iз собою йти.

Була це Iвановi найбiльша мука. I якби тут, бiля його, не стояв Панас, якби вiн повсякчас не почував на собi його погляду гострого, то вiн, Iван, не витримав би: впав би перед цим знiвеченим трупом навколiшки та й покаявся б, виявив би правду перед усiм народом.

I чому вiн цього не зробив? Побоявся кари? Та нiяку ж кару не було б так тяжко вiдбувати, як самому тепер каратися!

Занапастив брата, посиротив його дiти i занапастив ще чоловiка — Зiнька…

Не мiг ночами спати. Цей страшний труп, з обвислими вниз головою й руками, з роззявленим ротом, не покидав його. Бачив його перед себе, аби зостався на самотi в темрявi. Бачив так, мов справдi вiн був тут, висiв. Парубок уставав, сiдав на постелi та, обхопивши колiна руками, сидiв i дивився на труп, а в головi в нього як молотом стукало два слова: «Убив брата! Убив брата! Убив брата!..»

Тiльки два слова!.. Боже! Тiльки два слова, два словечка, а чого ж вони так його мордують, так печуть, що йому хочеться вибiгти насеред села й гукнути на весь свiт: «Я вбив брата!..»

I ледве задрiмає, а вже знов мов щось його штовхне, i вiн стрепенеться, i вже перед їм випливають iз туману сiни, i серед сiней — вiн, брат…

Одного разу вiн молотив. Цiпи влад токотiли по току: так-так-така!.. так-так-така! I враз, замiсто того «так-так-така», Iван зовсiм виразно почув, як цiпи говорять: «Убив брата! Убив брата!» — так, аж вимовляють. Глянув на снопи, аж там замiсто снопа лежить Грицько мертвий. Скрикнув, кинув цiп i втiк.

Тiєї ж ночi вiн нишком викрався з дому та й пiшов на кладовище. Мов злодiй, ховаючись попiд тинами, перейшов улицями, вийшов за село. Мiсяця не було, тiльки зiрки поблискували на темному небi холодним неприхильним блиском. За їх свiтом Iван добачив уже першi крайнi хрести на могилах. Увiйшов серед їх. Боявся попереду бувати на кладовищi. Раз якось з парубками, та й то чогось моторошно було… А тепер iшов сам i не боявся. Його вело те, що страшнiше за всякий страх. Блукав помiж могилами й хрестами, вишукуючи того невеликого дубового хреста. Холоднi зорi присвiчували йому з ворожого почорнiлого неба. Знайшов.

Ось пiд цiєю купкою землi Грицько замордований лежить.

— Грицю, братику! Чи чуєш ти мене?

Не озивається.

Припав до землi, обняв могилу руками.

— Грицю, братику, чи чуєш ти мене? Озовися до мене, бо гину, нема моєї сили!

Вiн бився головою об землю, вiн цiлував її, вiн благав:

— Прости менi, мiй братику, мiй порадничку добрий! Прости менi, що тобi муки завдав, твої дiтки маленькi посиротив!.. Та якби ж я те знав, що воно так буде, то я б же свiт за очi лучче пiшов, нiж щоб оте сталося!.. Та моїй же карi i краю нема!.. Та тобi ж, братiку, i грiхи бог простить за таку смерть, а моя мука i на цiм, i на тiм свiтi!.. Та ти ж, братику, у раю з богом будеш пробувати, а я ж у смолi кипiтиму! Та прости ж менi, мiй рiднесенький, та прости ж, бо несила моя, бо душа з тiла виходить! Та прости ж! Та помилуй же!..

Слова уривалися, мiшалися з риданням. Знеможена, змордована душа билася, як пташка в кiгтях у кiшки, — от так вона билася в пазурах у тiєї муки несьогосвiтньої.

Високе й широке небо простилалося над великою й широкою землею. А на землi, в темрявi, пiд маленьким хрестом, простягся малий знеможений чоловiк i благав собi спокою:

— Та помилуй же!..Та якби ти був тепер живий, то я б твої й слiдочки цiлував!.. Накинь на мене покуту, яку хочеш, тiльки прости!.. Ой, лучче б я сам тут лiг, легше менi було б!.. Як тепер менi каратися!.. Ой, мiри ж нема тiй карi!.. Не витерпить моя душа… гине… Братику!.. Грицю!..

Благання вмирали без одповiдi. Холодна мовчала земля. Холодне зводилось угору, мовчало чорне небо. Холоднi, ворожi блискали зiрки.

Нiде — нi серед того широкого неба, нi на цiй великiй землi — вiн не мiг знайти спокою.

Ридання затихало, слова змовкали. Хоч не було спокою, — приходила втома.

Врештi все затихло. Тiльки знеможене тiло ще лежало, припавши головою до купки землi. Чорнi хрести поставали круг його, попростягавши в темряву свої рамена. Стояли й дивились мовчки, довго…

Пiдвiвся, пiшов…

Одначе пособилося. Прийшовши додому, вперше пiсля тiєї страшної ночi, заснув як треба, — так твердо, що нiчого не пам'ятав i не чув, аж поки його збуджено. Другого дня аж сам дивувався: був зовсiм спокiйний. Смутний та спокiйний, не мордований такий, як попереду. Минув цей день, минув другий, третiй, тиждень… Усе однаково: мара вже не приходить, на душi смуток, але й упокiй…

«Ой братику! Невже ти мене простив?»

Так проминув мiсяць. Iван аж поздоровiшав. Спав добре, усе як треба робив, тiльки на Панаса й зглянути не мiг. Нанявся в економiю, щоб не бачити його. Нiчого — й там можна жити, не турбує його.

Одного разу, наробившися та натомившися, спав добре. I враз почув, що його мов iмпетом кинуло: ш-шморг!

Пiдвiвся, сiв i прислухавсь: ш-шморг! От зовсiм як вiрьовка по дереву шморгає, коли тягти її. Де це шморгає? Що це?

Почав прислухатися дужче — i зовсiм виразно чув, як вiрьовка знову: шморг!.. I не чуть… А тодi знов…

Невпокiй обнiмав його груди. Чого воно шморгає? Нащо? Адже вiн дуже добре знає, що так саме, точнiсiнько так шморгнула вiрьовка тодi, там…

Он-он-он… вiн уже бачить: iз темряви виступила бантина, а через неї перекинуто вiжки… Шморг! Вiжки потяглися вгору, а на кiнцi їх заколихалося щось довге, важке… Грицько…

I вiн колихався, перед їм у темрявi з обвислими руками… Iван розумiв, що це не Грицьковi сiни, що це панська пекарня, що круг його люди сплять на полу, що тут нема бантини… А Грицько колихався на їй, тихо, мертво колихався, i Иван бачив його серед тямря-ви так добре, що добачав навiть ту смужку кровi, що витекла йому з уст по бородi за комiр.

Iван не скрикнув, не схопився. Вiн тiльки трусивсь увесь i дививсь, як Грицько тихо хитався перед ним: ра-аз… ра-аз… ра-аз…

I зрозумiв, що все знову вернулося…

З того часу мiг спати тiльки звечора. Пiсля пiвночi шморгала по бантинi вiрьовка, i вiн прокидався. Лежав i дивився, а над їм колихався Грицько: ра-аз… ра-аз… ра-аз…

Вiн звiвся нiнащо. Ходив, як мара, блiдий, з божевiльними, неспокiйними блискучими очима. Хоч удень йому тепер все ж було нiчого… Вночi — щоночi, а вдень — нi. Тiльки людей боявся, тiкав од їх. Здавалося, що кожен знає, що кожен хоче його спитатися: «А що, i цiєї ночi був у тебе Грицько?» I того питання вiн через щось боявсь iще дужче, нiж Грицька…

Молитися давно кинув. Тiльки спершу силкувався. Та не молилося… Однак вiн зна, що бог не приймає душогубової молитви. А вже чув, що далi так не витримає.

Щось iзробить… Щось мусить iзробити…