Пiд тихими вербами

I. СУМНА ХАТА

У той страшний день, як забрано Зiнька, люди пiдняли Гаїнку непритомну з землi, понесли й положили на волосний рундук. Почали жiнки бризкати їй в обличчя водою, аж поки вона очутилась. Розплющила очi, помалу пiдвелася. Не розумiла спершу, що з нею сталося, де вона й чого вона. Сидiла на ослонi, дивлячись померклими очима на людей, що круг неї стояли. Потроху притомнiсть верталась до неї, i врештi вона згадала все. Глянула, озирнулась — нi коня з возом, нi Зiнька вже не було. Устала мовчки й почала зiходити з рундука.

— Гаїнко, куди ти, стривай! — припинили були її жiнки.

Але вона вiдхилила їх рукою й пiшла сама собi швидко, хоч i хитаючись, додому. Не бачила нiчого перед себе, тiльки почувала, що їй треба швидше, швидше дiйти до своєї хати. I дiйшла таки, вiдчинила дверi й стала на порозi. Стара мати глянула на неї та аж перехрестилася: перед нею стояла не Гаїнка, а якась мара, блiда, страшна.

— Боже! Дочко, чого це ти?

Стара кинулась до неї, але вона мовчки злегенька вiдхилила її рукою, перейшла хату й сiла за стiл. Здивована мати, не розумiючи, що з нею сталося, пiдiйшла знову:

— Доню, Гаїночко, скажи — що тобi?

— Нiчого, мамо… Зiнько в острозi…

— Як то в острозi? — вжахнулась стара. — Що це ти? Бог з тобою!

— Еге, в острозi… Люди сказали, що вiн убив Грицька, дак його до острогу забрано…

Вона говорила це рiвним тихим голосом i так, мов це була звичайна рiч i нiтрохи не займала її зглибока. А очi божевiльно-нерухомi втупила в одну якусь цятку i так сидiла, мов витесана з бiлого каменю.

Мати, почувши страшну новину, й сама спершу занiмiла, а потiм заголосила, затужила…

— Не голосiть, мамо, — тим самим рiвним, байдужним голосом промовила Гаїнка, — я вже голосила: не пособилося, — забрали вони.

— Хто ж забрав, дочко?

— Люди… пани… Вони сказали, що вiн убив Грицька, та й забрала його до острогу.

— Та хто ж сказав? Де ж це видано, щоб на Зiнька таку напрасну вигадувати? Ой, боже ж мiй, боже! Ой, горечко нам, нещасливим!.. Одного сина забрали, занапастили та й другого тепер забирають!.. А що ж я, бездольна, при старощах моїх робитиму?..

I тяжке материне тужiння озвалося знову по хатi. Одна тужила, схиливши свою стару сиву голову на чорнi, худi, порепанi вiд тяжкої довгої працi руки, а друга сидiла кiнець столу випроставшися, сидiла нерухомо, i очi її нерухомо дивилися в одну цятку…

А на свiт насувала темрява. Зайшло сонце за обрiєм, покинуло землю, i воля тепер була темрявi обнiмати покинуту своїми широкими чорними крилами. Останнє промiння зляканого свiту тiкало слiдком за сонцем, а вона запановувала, а вона вступала скрiзь, у кожну мiсцинку землi, покривала степ чорним накриттям, загортала в його лiс, iсповняла глибокi яри й долини.

I до їх у хату вона зайшла — по кутках чорною марою стала, стiни позапинала i сповнила всю хату, i обняла їх обох — i ту, що там на полу здригалась од ридання, i цю, що бiля столу сидiла нерухома. Обняла тiло, поняла й душу…

— Мамо! — почувся серед темряви рiвний голос. — Там темно…

— Де?

— В острозi… Там темно, нема свiту…

Рiвний голос замовк, а в другому кутку ще голоснiше озвалося ридання…

Темна, хмарна нiч була на свiтi…

Прийшов ранок, похмурий, сiрий, з косим холодним дощем. Вiн сiяв з набряклих гидких хмар, що понависали над землею i гнiтили її своїм мертвим широким поглядом. Вiконця в маленькiй хатi плакали, великi краплi слiз раз у раз котилися по їх i зникали, щоб попустити мiсце новим…

Мати пiшла до волостi розпитувати про Зiнька.

— А чого тобi, бабо, треба? — гукнув на неї Копаниця, побачивши її бiля порога.

Вона сказала, чого їй треба, низенько та покiрно кланяючись.

— Що ж, бабо, ми того нiчого не знаємо, — вiдказував Копаниця, розлiгшися в крiслi за зеленим столом. — Слiдствуватель звелiв одвезти його в острог — ми й одвезли, а бiльше нiчого не знаємо.

— Та вiн же не винен!.. Та за що ж його забрано?..

— То не наше дiло розбирати, чи вiн винен, чи нi, i ти нам голову цим не мороч. От ти кажеш, що нi, а слiдствуватель говорить, що винен. То вже там суд розбере, що та як, — на те й суд.

— А коли ж той суд буде? — питалася бiдолашна.

— I того я тобi не скажу. Як iсхоче сам суд, так i буде. Схоче завтра — буде й завтра, а схоче через два годи, то й через два. На те й суд.

— Та невже ж оце йому аж два годи сидiти?

— По десять год сидять, — не то по два. Як заробив, так хай i одвiчає, а ти начальникам голови не клопочи, кажу тобi, своїми пустяками! Iди вже собi додому, бабо!

Мовчки пiшла, до землi хилячись, безталанна мати. Другого ж дня вона занедужала. Стала горiти, все тiло болить. Лежала на полу, стогнучи, не здолiючи пiдвестися. А Гаїнка мов i не бачила того: сидiла, очi втупивши в одну цятку, i мовчала.

— Гаїночко, дай менi води!

Подала i знову сiла.

— Гаїнко, ти б затопила вже пiч.

Слухняно внесла дров, затопила пiч, стала й дивилась, як огонь перебiгає по дереву.

— Гаїнко, а чого ти горшкiв не становиш?

Почала Гаїнка горшки приставляти — порожнi.

— Ой, менi лихо та горе! — стогнала Параска. — Що менi тепер робити?

Саме на це вбiгла в хату Катря Карпова:

— Що це ви, бабусю, хворi?

— Та тут я хвора, а тут таке лихо з Гаїнкою сталося! — почала розказувати стара.

Гаїнка чула все, що про неї казано, i мов i не чула, Катря загомонiла до неї:

— Гаїнко, що тобi, голубочко?

— Нiчого.

— То ти журишся. Ти не журись так… Це все людська напрасна, — воно виявиться. Зiнько вернеться.

Молодиця розважала подругу, а та слухала мовчки i нiчого не чула. Катря, придивившись до її нерухомого погляду, аж iзлякалась.

«Оце лихо! — подумала собi. — Вона ж непритомна! Вона ж нi до якої роботи, а мати хвора».

Кинулась Катря до печi:

— Ось постривайте, я вам пособлю!

Поробила що треба, поприставляла до вогню горщики.

— Спасибi тобi, дочко! — дякувала Параска.

— Гаїнко, дивись, щоб горшки не збiгли! — наказаї ла Катря. — Я зараз вернуся.

Метнулася додому, розказала про все Карповi, забрала дитину та й знов до Сивашiв. Поралась, аж поки наварила обiдати, поприбирала все в хатi. Гаїнка сидiла й дивилась на те.

Другого дня, швиденько впоравшися дома, Катря знову прибiгла.

«Погано, що Гаїнка так сидить усе з своїми думками, — мiркувала Катря. Хай щось робить, воно думки розбиватиме».

I почала наказувати їй те або те робити. Та слухалась.

Два тижнi, поки стара Параска була хвора, Катря щодня бiгала до Сивашiв поратися, зазирала i ввечерi. Мати не могла їй iздякуватися.

— Спасибi тобi, дочко! Яка ти добра та гарна! Якби не ти, то щоб ми й робили, бiдолашнi? Дай тобi, боже, вiк довгий та щасливий за твоя добрiсть!

— От, бабусю, що там такого, як я забiжу до вас на яку хвилиночку! Та менi цетце й в охотку — веселiше, як серед людей, а то все дома та дома! — вiдказувала Катря, хоч їй часом було дуже скрутно розриватися на двi хати, а веселощiв у Сивашiв було стiльки, як на кладовищi. — Аби ви та Гаїнка швидше остербували — ото добре було б.

I вона клопоталась, бiгала, пособляла, завсiгди така щира й привiтна, мовби коло своєї дитини. Не стало в Сивашiв грошей — вона вирядила Васюту повезти в город та продати трохи хлiба. За тi грошi покупили що треба, ще й у волость повiддавали оплатки.

Помочi добрi люди давали, жити було можна, та не могли вони дати помочi душi людськiй, не могли розважити її горя великого. Катря силкувалася розважати й матiр, i Гаїнку. Матерi мов легшало вiд тих розмов, а Гаїнка хоч i слухала, та, мабуть, нiчого не розумiла.

Вона не плакала, не тужила, не нарiкала. Вона мовчала. Робила все, що їй загадувано, i помалу звикла все робити як треба: поралась, шила, давала їсти, — так, мов i звичайно. Тiльки вона нiколи не думала про те, що робить: воно робилося саме. Вставала вранцi й думала: «Вже день». Друга думка: «Боже, який довгий… хоч би вечiр!» Тодi бралася робити все, що їй наказувала Катря або мати. Скаже «порайся!» — порається, «ший!» — шиє. А як нема чого робити, сяде бiля столу сама собi та й сидить випроставшися, i дивиться в якусь цятку. А в думках тiльки одно: «Уже минає день, от уже вечiр…» Приходив вечiр, приходила нiч… Iнодi вона спала, як утомлялася, iнодi лежала безсонна всю нiч i дивилася в темряву… Дивилась i думала: «От уже нiч почалася… яка довга!.. От уже минає… От уже ранок буде…»

А нащо їй та нiч, той ранок, той день, — не знала… Вона розумiла дуже добре, що Зiнько в тюрмi, що його судитимуть, можуть у Сибiр заслати… розумiла, що вiн не винен… Знала, що їм без нього жити не можна… Потiм знала, що буває день i вдень треба поратись: скотинi їсти давати, хату мести, води приносити, щии… потiм приходить нiч, i тодi спати… ще треба їсти вдень… Все це робила… Все це треба робити… аж поки прийде той день… той суд…

Не ходила нiкуди, не любила озиватися нi до кого. Мовчки обминала людей. З матiр'ю жила так, що тiльки вiдповiдала на питання. Здавалася кам'яною.

Тяжка туга, мов хмара, налягла на Зiнькову хату, сповнила її всю. Здавалося, що й стiни тут сумували, понуро- дивлячись не осяяними ясним свiтом вiкнами. Туга визирала з кожного куточка, промовляла померклими жiночими очима, озивалась розбитим людським голосом. Двi пригнiченi безмiрним горем жiнки ходили, як двi мари, ворушились, робили щось, iнодi вдавались одна до однiєї словами, — видко було, що живi. Але хто зазирав до цiєї хати, тому здавалася вона труною…

Та й зазирало небагато. Спершу то бiгали деякi кумасi цiкавi: людям таке нещастя сталося, то треба ж подивитися, що вони та як вони пiсля його… подивитися, щоб було що й людям розказати. Та Катря не вельми їх вiтала, а дуже цiкавого їм нiчого не виявилось, то вони скоро й покинули бiгати. Заходили Карпо а Васютою. Васюта хотiв був раз своїми жартами смуток розвiяти, але в цiй хатi його шуткування плачем озивалося i здалося всiм i йому самому таким дивним, що вiн зараз же змовк. Одвiдувала Гаїнку Ликера, її мати, але батько нi разу не зайшов. Часто зазирав дiд Дорош. Гаїнка була його влюблениця здавна, i тепер її лихо було дуже тяжке дiдовi. Вiн дивився на неї, хитав головою, думав i казав:

— До знахаря треба, от що… Тiльки доброго треба, щоб умiв одшептати.

I почав умовляти Гаїнку поїхати в Чорновус до Гострогляда. Гаїнка спершу не зрозумiла, куди й чого їхати, а зрозумiвши, вiдказала:

— Не хочу…

Умовляв-умовляв дiд, — не пособилося. Мусив облишити.

Параска потроху оклигувала, та дуже помалу. Казала, що хоче пiти в город до панiв, щоб пустили її до Зiнька, але не могла йти i дома ледве чапала по хатi.

А про Зiнька не було чутки. Викликав слiдчий на допит ще декого з диблян, вони приносили старi звiстки, що Зiнько все в острозi — дожидає суду.

Одного разу надвечiр Гаїнка була в своєму садку, аж над самою рiчкою, пiшла витягти дiжку, що там замокала. Ще не дiйшла до рiчки, почула, що хтось iде. Озирнулася й побачила Микиту Тонконоженка. Став перед нею, смiючися:

— Здорова, Гаїнко!

Ледве вимовила: «Здоров», — i хотiла йти далi, обминувши його. Але вiн припинив її:

— Ай давно я тебе не бачив, Гаїнко! А хотiлося бачити! Ех, та й молодичка з тебе — первий сорт! Што хароша, то хароша, вот только плохо, што паблєдла трошки. Ну, не бiда, вот прайдьоть!.. А я за тобою скучив, вот чесноє слово — скучив!

Вона слухала мовчки, мало розумiючи його слова. А вiн думав, що їй хочеться слухати, i провадив своє далi:

— Не павєриш? Так скучив, що аж!.. Я про тебе завсiгда думаю… потому што такої молодички у нас — ну, просто нема-нєту, та й годi всьо! Ех, знаїш шо, Гаїнко! Ти хароша, та й я не поганий, — давай любов завидьом!

Вiн обхопив її за стан i хотiв поцiлувати. Вона вдарила його лiктем у груди, аж вiн одхилився, вихопилася з рук i в одну мить вискочила на гору. Перелинула садком аж до хати, тодi озирнулася — чи не женеться.

— А що ж, дочко, де дiжечка? — спиталася мати, виходячи.

— Там… Я не взяла… — вiдказала Гаїнка, тремтячи. Мати хотiла була спитатися, чому не взяла, та як глянула на її обличчя, то побачила, що краще її вже не посилати. Пiшла сама.

Всю нiч Гаїнка не спала. Трусила пропасниця так, що аж зуби цокотiли. А далi голову мов полум'ям обняло. Блудила словами, кричала щось несамовите — про Микиту… про Зiнька… голосила… проклинала чи себе, чи когось… Тiльки перед свiтом заснула твердим сном i спала аж до обiд. Мати не будила її. Прокинулась, пiдвелась…

— Це вже день, мамо?

— День, дочко.

— Це я так довго спала?

— Аби на здоровля, то спи, дочко.

— _ Нi, я встану.

— Добре! Ось зараз обiдати будемо! — казала мати, радiючи, що Гаїнка сама озвалася й розмовляє,- це було вперше вiд того дня.

— Нi, я не обiдатиму, — вiдказала Гаїнка, — менi треба до Зiнька йти.

— Як то — до Зiнька? — спитала мати та аж похолола: їй здалося, що Гаїнка ще й досi блудить _словами. — Що це ти кажеш, дочко? Як це ти пiдеш до Зiнька?

— Я пiду, я хочу його побачити.

— Та як же ти його побачиш? Ти ж не знаєш, куди й доступитися.

— Я, мамо, пiду в город. Прийду до острогу, а як там доступитися, то вже знатиму. Я хочу його бачити, хочу знати — що йому, як йому.

Мати заплакала. Вона вже бачила, що Гаїнка не блудить словами, а говорить як треба.

— Пiди, доню, пiди, моя дитино! Ти молода, — ти доступишся. Тiльки не ходи сьогоднi, — ти ще хвора. Iди завтра.

— Пiду сьогоднi.

— Пiзно вже: поки в город дiйдеш, та те, та се, то й смеркне. Треба йти зранку.

Мусила послухати Гаїнка. Але не спала всю нiч, — так обняли думки та той невпокiй, теє поривання, щоб швидше, швидше йти до нього, побачити, одвiдати!..

«Боже мiй! Що ж я наробила? — думала вона. — Чого ж я досi не пiшла! Та чи я скам'янiла, чи я занiмiла, що сидiла дома? Моє сонечко там поневiряється, а я з мiсця не рухнуся!..»

Вона не розумiла, як це так сталося, що аж до вчорашнього вечора справдi мов кам'яна була. Тiльки вже як отой гидкий зачепив її — вона вся стрепенулася, душа мов огнем зайнялася. Пекло її, мордувало всю нiч… I тепер пече!.. Ой боже! Яка довга ця нiч! Хоч би швидше, швидше ранок!

Ще й не розвиднiлось, а вона вже схопилась.

— Уже йдеш, дочко?

— Iду, мамо.

Засвiтили. Вона вбиралась, поспiшаючися.

— Ти поснiдай, дочко!

— _ Не хочу, мамо, — в душу не йде.

— Дак вiзьми в город, — уже ж там увесь день будеш, то схочеться їсти.

Таки примусила взяти харчу трохи, ще й три карбованцi грошей.

— Може, дозволять Зiньковi дати… Та й так, гляди, комусь давати доведеться, бо вже без того не обiйдешся.

Перехрестилася Гаїнка, вдарила поклон перед образами та й пiшла. Мати хотiла випровадити її аж за царину, — не звелiла, сама побiгла, бо самiй лишитися хотiлося.

Пiшла вулицею. Довгi перiї хат простягалися далеко i зникали в темрявi. Хати ще спали, понасувавши на голови великi покрiвлi. Стiни ледве бiлiлися з-пiд кудлатих острiшкiв, мов обличчя з-пiд великих брiв, що звисали вниз на заплющенi очi. I враз одна хата блимнула тими очима, розплющила їх, i двi смуги свiту лягли впоперек улицi перед Гаїнкою. Трохи згодом тьмяно, мов позiхаючи зо сну, глянула на вулицю друга хата, далi третя… Поки однi ще дрiмали в останньому досвiтньому снi, iншi прокидалися вже, i кожна перегороджувала вулицю пасмами свiтла. Гаїнка переходила яснi смуги, поспiшаючись, то вступаючи в сяєво, то пiрнаючи знову в темряву, i темрява здавалася тодi ще гiршою, мов безнадiйнiсть пiсля променя боязкої надiї. По дворах скрипiли дверi, ворота, де-не-де зачорнiли вже людськi постатi. Село розбуркувалося, а Гаїнцi хотiлося бути вiд його далi, далi, аж там, у городi, куди вела її непевна надiя, то оживаючи, то згасаючи в душi.

Нарештi вона перебiгла останню свiтляну смугу i зовсiм пiрнула в темряву. Чи скоро ж свiтатиме? Глянула на небо: хмар не було, — клалося на годину.

Iшла в темрявi, добре знаючи дорогу. Перейшовши, мабуть, з верству за село, побачила, що перед нею починає сiрiти своїми курними колодовбинами шлях. Праворуч, на темному просторi, виразно зазначилася чорна купа великого лiсу, а просто неї в полi — високе самотнє дерево.

«Це той дуб над ярком», — подумала Гаїнка i йшла, дивлячись на його, як вiн усе бiльше та бiльше визначався, а темний простiр ставав усе менше та менше чорним. Ще згодом — i якийсь сiро-срiблястий свiт мов почав наливатися в темряву, i темрява, мiшаючися з їм, ставала з чорної попелястою, з попелястої бiлою. Уже добре видко стало траву над дорогою — всю в срiблястих непрозорих перлах; праворуч попiд лiсом клубками котився, сходився й розходився бiлий туман; дихати було мокро; похолоднiшало. Гаїнка пiшла швидше, щоб нагрiтися.

Незабаром червона смужка зазначилася лiворуч над польовим обрiєм. Ще трохи — i червоне промiння сипнуло, бризнуло по небу. Туман пiд лiсом заколихався дужче, заклуботався й почав розходитись, блiднути й зникати. Срiблястi перла на травi замигтiли ясно-червоним, синiм, зеленим, золотим… тремтячи й граючи кольорами…

Гаїнка вже була далеко, йшла швидко, моторно, i мов якась нова снага, нова мiць уступала в неї,мов не йшла вона, а самi ноги її несли. Вона пiде, вона побачить його — цiєї думки було їй поки досить. Що там далi буде — вона не знала. Тiльки здавалось їй чомусь, що далi буде щось любе, ясне — таке, як ця роса мигтюча, як те сонечко праведне тепле, що пiдби-, вається вгору, грiє й свiтить. А лихо, а горе — воно, як той туман, перед сонечком розвiється…

Пiзнього снiдання була вже в городi. Не знала навiть, де острог, мусила й про те питатися. Попиталася в якогось мiщанина.

— Острог? — поглянув на неї, дивуючись, i додав:-А хiба ти туди хочеш?

— Я… нi… я…

— А чого ж тобi туди треба?

— Я… менi… треба менi…

Мiщанин придивлявся до неї пильнiше.

— Ну? — питавсь.

А вона стояла мовчки, почервонiвши, не зважуючися сказати, чого їй туди треба.

— Дак ти, бачу, за таким дiлом, що й сказати не можна! — промовив мiщанин. — Ну, дак питайся ж кого iншого, коли так.

Повернувся та й пiшов, промовивши крiзь зуби: «Еч захвойданки бiсовi!»

Гаїнка подалася далi. Побачила на вулицi солдата-полiцiянта з шаблею.

«Попитаю цього, — подумала. — Уже ж вiн знає, то, може, скаже».

Пiдiйшла й попитала несмiливо, ще й уклонилась:

— Скажiть, спасибi вам, дядьку, де острог? Полiцiянт оглянув її добре.

— А тобi нащо?

— Чоловiк мiй там сидить… — промовила тремтячим голосом Гаїнка, бачивши, що треба признатися.

— Чоловiк?.. Гм… а чого ж вiн там сидить?

— Нi за що…

— Авжеж, нi за що!.. Знаємо вас таких! Обiкрав або вбив — та й нi за що! Шахраї проклятi!

Полiцiянт лаявся, бо був гнiвний (вiд старших йому сьогоднi добре впало), а з гнiву вкинув зайву чарчину, а надто хотiв повеличатися перед селючкою, щоб вона не подумала, що й вiн з такого ж села, як i вона.

— Падлюки!.. Злодiї! Путящому чоловiковi спокою через вас нема!.. Валасаються!.. Чого стала? Марш! Щоб тебе тут зараз не було. Шарлатани! Шалапути!

Перелякана Гаїнка далеко вже вiдбiгла, а вiн усе не вгавав.

«Боже мiй! — думала собi. — Що ж це менi робити? Да тут такi люди, що я не допитаюся!.. Ой нi, треба допитатися!.. Питатиму, аж поки таки довiдаюсь. Попитаю ще панiв».

Назустрiч бiг якийсь панок iз цiпочком у руках. Озвалася до його, але вiн i не спинився навiть. Вона пiшла помалу вулицею, вдивляючись в обличчя: котре не таке страшне буде? Незабаром побачила якусь невелику дiвчину в темнiй сукнi, з книжками в руках.

— Здоровi були, панночко!

Бiлявенька панночка, дивуючись, глянула на неї своїми ясними очима. Очi були ласкавi, i Гаїнка недаремне оповiдала перед ними про свою пригоду. Панночка так добре розказала їй, куди йти, що вона враз утрапила простiсiнько до острогу.

Високi товстi мури оградою, а за їми здорова бiла кам'яниця. Гаїнку аж холодом пройняло, як вона на них глянула.

— Отут моє серденько гине, як квiточка в льоху попiдземному!..

Перед великою залiзною брамою стояв солдат. Пiдiйшла до його, вклонилася:

— Здоровi були!

Поглянув на неї повагом, не озвавсь i одвернувсь мовчки.

— Я до вашої милостi… Солдат мов не бачив її.

— Тут мiй чоловiк у тюрмi сидить…

Вiн не слухав. Вона витягла семигривеника, положила йому в руку.

Вiн подивився на його, повагом заховав у кицiеню, тодi повернувсь до неї й промовив:

— Ну?

— Адже це острог?

— Ну?

— Тут мiй чоловiк сидить… Зiнько Сиваш…

— Ну?

— Пустiть мене побачити його!

— Гм… Дурна баба!.. Проходь далi, тут так не пускають.- I одвернувся.

— А як же тут пускають? Скажiть, спасибi вам!

Але солдат знову не чув. Гаїнка ще витягла срiбну грошинку. Заховавши й цю, вiн повернувся:

— Твого… Зiнька, чи як там його? Судили вже чи нi?

— Нi…

— Ну, дак треба бумагу вiд слiдствувателя, — тодi й пустять.

— А може б, ви мене й так пустили? Та я б за вас бога молила!..

— Дурна баба! Кажуть тобi: принеси бумагу вiд слiдствувателя, тодi й пустять… А тепер — марш собi, не стiй тут, не можна!..

— Да де ж слiдствуватель живе хоч би менi знати!..

— Не моє дiло!.. Геть iзвiдси, бо не можна!.. Геть, кажу тобi!..

Гримнув так, що Гаїнка аж вiдбiгла злякана. Iшла вулицею й думала: «Коли б послав менi бог iзнову таку панночку, щоб вона менi розказала, де той слiдствуватель живе!»

Одначе цього разу пощастило їй дужче: зараз же якийсь добрий пан i розказав їй. Трохи зблукалась, а таки знайшла. На рундуку сидять люди, дожидаються. Пiдiйшла, поздоровкалась. Почали люди розпитувати, чого прийшла, — вона їм розказала…

— Буде тут вибiгати такий писарчук, викликати нас… кого, значить, слiдствуватель кличе, дак вiн того викликає… дак ти йому й скажи про себе. А поки посидь.

Вона сiла. Незабаром вибiг i писарчук:

— Сидiр Харченко!

Один чоловiк устав i пiшов усередину, а Гаїнка вдалася до писарчука:

— До вашої милостi…

— Чого тобi?

— Менi чоловiка побачити.

— Якого чоловiка?

— Мого… Зiнька Сиваша… вiн у острозi… — А! ну, добре… посидь тут, пiдожди!.. Вона сiла ждати. Довго ждала…У же всi люди перейшли, тiльки двоє зосталося, уже й сонце пiдбилося вгору та й униз почало сiдати, — вона все дожидала. Питала й писарчука, як вибiгав, але все одно вiд його чула:

— Пiдожди!..

— Знаєш що, молодице? — сказав один чоловiк. — Я вже бачу, що з твого дiла нiчого не буде: оце нас покличуть, а тодi писарчук вибiжить та й скаже: приходь завтра, слiдствувателевi нiколи сьогоднi!

— Ой боже мiй! — злякалась Гаїнка. — А що я робитиму? Менi ж треба сьогоднi!

— Та що робити? Пiвкарбованця вкинь йому в руку, то й скаже слiдствувателевi про тебе, дак той i покличе. А то й три днi ходитимеш, то нiчого не буде.

Гаїнка послухалась i вкинула пiвкарбованця в руку… Її покликано до слiдчого.

— Що тобi?

Вона низько-низько вклонилася:

— Паночку, чоловiка хочу побачити. Зiнька Сиваша… пустiть!..

— Не можна його бачити. Вона так i похолола.

— Не можна бачити, сказав слiдчий, — бо вiн дуже впертий, нiяк не признается.

— Та як же йому признаватися, пане? Вiн же не винен!..

— Розказуй там! Знаю я таких не винних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається, тодi й пускатиму до його родичiв. А тепер — нiякi

— Паночку! Змилосердiться!.. Помилуйте!..

— I не проси, й не кажи!.. Iди собi!.. Слiдчий повернувся та й пiшов з хати…

Пiзно ввечерi вернулася додому Гаїнка. Увiйшла в хату, не роздягаючись сiла бiля столу та й похилилась на його.

— Дочко! Дочко! Що тобi? — злякалася мати. — Що тобi сталося? Чи ти бачила Зiнька?

— Не пустили, мамо… кажуть: не признається… Як признається, що вiн вбив Грицька, тодi пустять…

— А бодай же й вони самi, i їх дiти такої ласки вiд людей зазнали!..

А Гаїнка тiльки стогнала…

Поки отаке робилося в Сивашевiй хатi, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:

— А що, Остапе, чути за твого зятя?

— Та той такий мiй зять, що хоч би його в мене й зовсiм не було.

— Ну, одначе, що ж саме за його чути?

— Да така чутка, що вже й не вернеться.

— Ну, таке дiло… А що ж тодi твоя дочка? Адже вдовою буде…

— А буде…

— Знаєш що, Остапе, я тобi скажу? Що, якби нам сватами бути?

Остап глянув на Терешка.

— Як то?

— Да так: Гаїнка твоя вдовою буде, а в мене Микита такий, що давно вже треба б оженити його та приставити до хазяйства. Бо бачу, що поки не оженю, то з його пуття не буде. А надто — це вже я знаю, — що вiн до Гаїнки прихильний… От би тодi вдвох дiла робили!..

Остап подумав…

— Треба пiдождати суду.

— А заведено! Дак виходить — так?

— Нехай буде й так.

— Чудесна штука буде! Оцього тiльки боюсь: що, як вона та схоче за їм слiдком iти?

— Ну, то дурниця! — вiдказав Остап. — Я не попущу.

— А як же ти не попустиш, коли вона пiде до тих судейських та й сама скаже?

— Гляди, що й зробить, бо так любить канальська молодиця того свого мудрагеля, що бiда. Ну, та дарма! Я цьому лиховi запобiжу. Вiзьму її жити до себе та й не пускатиму нiкуди.

— I пречудесна штука!.. Глядiть же, свате, нехай ваше слово крiпке буде!

— Буде, свате, крiпке.

— А свасi… поки нiчого не кажiть… А то знаєте — жiнота ця… Якби не попсували справи…

— Гаразд!

I новi свати розiйшлися, радi з самих себе. Другого дня пiсля того, як Гаїнка ходила в город, Остап увiйшов у хату до Сивашiв.

— Здоровi! З вiвторком!

— Здоровi, свате! — вiдказала Параска, а Гаїнка ледве озвалася, сидячи на полу.

— Що це ти, Гаїнко, хвора, чи що?

— Таке вже наше здоровля! — вiдказала за неї стара. — Он учора ходила в город, хотiла побачити Зiнька, дак не пущено… Сiдайте-бо в нас!.

— Не пущено, кажете? Гм… Нi, я не сiдатиму, бо на часинку зайшов. Дак чому ж не пущено?

— Кажуть тi iроди, що як признається, що Грицька вбив, дак тодi пустять.

— Гм… так… А я по тебе, Гаїнко, прийшов: iди до нас, — мати тебе кличе.

— _ Не пiду я тепер.

— Iди, бо дуже треба! — Узяв за руку та й звiв з полу, як малу дитину. — Убирайсь!

— Та, може б, ви її, свате, тепер не займали? — прохала Параска.

— Не можна… Треба дуже. Ну, вже убралась? Ходiм!.. Бувайте здоровi! — Вiн повiв її з хати за руку.

II. У ТЮРМI

Маленькi вiконця темрявi з залiзними гратами, попусканi в товстелезних мурах. За тими гратами блакитне небо мусить бути, але його звiдсiля не видко: просто вiконець другi такi ж само товстi й понурi мури. Навiть сонячний промiнь мов боїться тих грат i зазирає сюди на одну тiльки часиночку — тодi, як сонце вже високо-високо пiдiб'ється вгору. Тодi золотий його парус упаде помiж двома мурами, несмiливо зазирне крiзь грати, ледве всмiхнеться до тих блiдих облич i, злякавшись, тiкає швидше назад iз цiєї темницi — туди, серед безмежнi простори блакитно-осяйного вiльного неба.

Тут не небо, тут низька, запилена, задимлена, чорна стеля, тут — бруднi вiд усякої гидоти, важкi вогкi стiни, а в їх маленькi дiрочки з гратками. А в тiй кам'янiй трунi сiрi постатi з сiрими, без сонця поблiдлими обличчями. Якi лежать на великому гуртовому полу серед брудного лахмiття, якi сидять там, гуляючи в карти, якi сновигають без нiякої мети по кутках.

Це — злочинцi. Серед них Зiнько. Якби йому хто сказав коли давнiше, що вiн буде тут, — яким би вiн брехуном його назвав! А от же сталося.

Тепер вiн спокiйнiший, тихший, але першi днi… йому навiть згадувати їх страшно. Цi зв'язанi руки, ця ганьба перед усiєю громадою… Гаїнка… погляд її божевiльно-безнадiйний… руки до його простягає… Потiм тяганина по полiцiях… i нарештi — ця темниця.

До блакитного неба безкрайого, до зеленого поля широкого, до лiсiв холодкуватих, до садкiв квiтучих, запашних вiн iзвик, а тепер тiльки мури, товстi, холоднi, тiльки грати залiзнi, тiльки тяжкий сморiд гнилої тюрми!..

А люди… Боже!..

Он той високий, з здоровенними дужими руками, з великою чорною бородою, — вiн же двох людей убив, щоб пограбувати їх!.. Цей бiлявий парубок, з маленькими ще вусами, задавив свою дитину вiд дiвчини… Цей он пiдпалив село… Отой дiд старий, п'яним бувши, пробив своєму сусiдi колякою голову, що той i вмер… Цей знову щось страшне зробив… I так кожен…

I вiн, Зiнько, серед їх, не винний, а нiхто йому навiть i вiри не йме, що вiн не винен, тiльки смiються з його… I його дожидає така ж кара, як i їх… За що? Де ж та правда, коли можна карати чоловiка за нiщо? Коли однаково терпiтиме i отой чорний, що смiючись розказує, як вiн сокирою розрубав голову, i вiн, Зiнько, що хотiв тiльки одного: щоб людям було краще, хотiв добра людям!.. Без нiякого доводу його обвинувачено в страшному злочинствi, зганьблено, закинуто в тюрму, судитимуть i каратимуть його!.. Нащо ж тодi весь цей лад на свiтi, весь цей порядок, коли через його можна карати, мордувати невинних? Адже Зiнько знає, що не з самим їм так бувало, — вiн про це i чув, i читав. А коли так, то навiщо людям цi всi суди, цi всi начальники? Чи не краще було б, якби цього нiчого не заводити, якби люди самi собi жили, громадою лад i суд давали?

Громадою! А яка ж i громада, як не така не? Чи вона ж його, неповинного, оборонила? Ба нi, хiба ще глибше втоптала в це багно!.. Чи вона по правдi громадським справам лад давала? Ба нi; Дениси, Рябченки, Сучки — от кому серед неї вiльно й ласо живеться, а чоловiковi чесному та вбогому — нi!..

Нема й у громади правди! А де ж? Де? Може, не серед людей, може, в бога? Так усi кажуть… Але ж._ бог бачить, як у громадi неправеднi люди, глитаї панують, — чого ж їх не зупинено? Адже Зiнько невинний. чом же цього не виявлено? Чом?

I страшнi думки вставали в Зiньковiй головi… Вiн жахався їх, вiн прогонив їх од себе, а вони обнiмали його все дужче й дужче, а вони пекли його, палили, що аж розум йому туманiв, що аж обморок його брав.

Нема правди в свiтi, а коли вона часом де й озветься, то там їй рота затуляють, там її згнiчують, затоптують, винищують.

I н i х т о не зробив так, щоб вона подужала. А тим часом є ж така сила, що могла б це вчинити? Чи i в тiєї сили правди нема? Чи тiєї сили нема? Дак навiщо ж тодi i люди живуть, родяться, смiються й плачуть, борються i вмирають? Навiщо?

Вiдповiдi не було, а голова розскакувалась од божевiльних думок.

Не знати, що сталось би з їм через цi думки, якби їх не розбивали на який час отi допити в слiдчого, де вiн повинен був боронитися, та життя з людьми, з якими мусив пробувати в однiй хатi. Найбiльш оцi люди…

Вiн спершу й боявся їх, i гидував ними. Вони здавалися йому людьми одмiнними вiд його самого, цiлком одмiнними, бо це були злочинцi, лиходiї. Йому здавалося, що звичайнi люди — то по один бiк, а злочинцi — то по другий; що в звичайних людей усе так, як i треба в людей, а в злочинцiв усе iнакше: i правда в їх не така, i хочуть вони не того, що всi люди та й уся в їх душа не така, а гiрша — лиха, темна, ворожа. З такими думками прийшов Зiнько до тюрми, а як побачив цi обличчя, позначенi острожною неволею, а часом i грiхом, як уздрiв ту одежу, завсiгди йому страшну, то мов iще виразнiше почув, що цi люди — зовсiм не те, що вiн, i не можуть бути тим. Кров у їх на руках, кров i на душi. ї були вони йому страшнi. А ще гiршi сталися пiсля однiєї подiї. Ото тiльки вкинуто його в цю пiвтем-ну кам'яну яму, ще не встиг вiн добре й розглянутись, а вже його звiдусiль оточено. Роздивлялися на його зацiкавленi, розпитувалися, як звуть, звiдки, за що потрапив сюди.

— За нiщо потрапив, од казав Зiнько. — Хтось убив чоловiка, а мене винного зроблено.

— Овва! А ти хiба його не вбивав?

— Якби я його вбивав, то не казав би, що не винен! — одмовив палко Зiнько.

— Ф'ю-ф'ю! — засвистiв чорний рештант. — Кожен, братику, перед слiдствувателем каже, що вiн не винен, бо нiкому не хочеться на Сибiр мандрувати, а тут iнша рiч. Ми це дiло добре знаємо — нас не одуриш.

— Я й не думаю вас дурити.

— От штукар! — сказав той-таки рештант iз великою чорною бородою. — Я аж двом сокирою голови розколов, та й то не ховаюся, а вiн одного придавив, та вже злякався. Ха-ха-ха!

Чорний рештант зареготав, за ним iще дехто. Зiнько сидiв то червоний, то бiлий як крейда. Вiн бачив, що'не впевнить цих людей, що даремнi будуть усi його слова: звикши самi брехати й ховатися з своїми ще не викритими злочинствами, вони й iншому не йняли вiри. 0Зiнько замовк, але всi цi люди стали тепер йому Такi огиднi!..

Вiн жив серед їх тихо, нi з ким не сварився, та нi з ким i не ладнав. Щоправда, вони його не займали. Вiй з того був радий вельми, сидiв собi в темному куточку та думав свої тяжкi думки… А рештанти жили своїм життям: гуляли в карти i часто за їх лаялись, а то й бились, оповiдали один одному про свої пригоди, добували десь тютюну i горiлки i часом бували п'янi. Якось трапилося, що один рештант програв другому пiвкварти. Добули її й постановили випити гуртом — усiм тим, що гуляли того разу в карти. Серед них був i Онисько — той молоденький бiлявий хлопець з сiрими очима, що задавив дитину. Випивши двi чарки, вiн трохи сп'янiв i сидiв похнюпившись, спустивши вниз руки.

— Чого розманiжився? — штовхнув його рештант, що сидiв бiля його. — Ех, ти! Пити не вмiєш… Уже й п'яний!

— Я не п'яний…озвався якимсь плачучим голосом парубок.

— Ну, а чого ж ти розквасив губи?

— Сумно…вiдказав тим самим голосом napyбoк.

— Сумно! Ха-ха-ха! — зареготалися п'янi рештанти. — До мами схотiв? Чуєш?

I вони почали його смикати, штовхати…

— Одчепiться!.. Душа моя не терпить… Ой, важко менi!.. Ой, тяжко!..

Вiн обхопив себе руками за голову i хитав нею, приказуючи:

— Ой, горечко ж менi!.. Ой, лишенько моє!.. Ой, що ж менi робити?.. А воно ж озивається!.. А воно ж озивається!..

— Що озивається, ти, рюмсало?

— Воно… як янголяточко… А я ж його задавив… А я ж… Ой боже!..

— Дак нащо ж ти його давив, слинявий? Коли вже нарядили з дiвкою дитину, дак i нехай буде дитина, а то ще давити! — казав той палiй, що пiдпалив село.

— Та хiба ж я хотiв?.. Та я ж i не думав того робити… та я ж…Парубок уже плутав, хлипаючи.

— Та чом же ти її не взяв? — питав палiй. Парубок ще раз хлипнув, помовчав, а тодi вiдказав:

— Я б її узяв… Коли ж вона наймичка, та така вбога, що в їх не хата, а хлiв… а мiй батько багатир на все село. Каже менi: «I в голову собi того не клади, щоб Химку сватати. Нiколи того не буде!» А мiй батько такий, що як що сказав, то так уже й є. Я й знав, що батько не дозволить сватати, а все ходив… усе ходив… бо так i порива… Ну, а то раз я на баштанi був… баштан стерiг… Прибiгає вона до мене: «Ой Ониську, прийшла по мене смерть!» — «Чого ти?» — «Утекла з дому, бо там мене вб'ють, як побачать». А в неї батько такий лютий, що як розпалиться, то и чоловiка вб'є, а мачуха ще його й пiддрочує… Ну, там у куренi й народилася дитинка… Взяла його Химка, положила до себе на колiна, загорнула в попередник. Лежить воно, пхикає, пищить з холоду, а ми над ним плачемо. Знаємо обоє, що не можна Химцi з їм додому прийти. «Я, — каже вона, — пiду в город». — «Як же ти пiдеш туди без пашпорта? Та й хто ж тебе вiзьме з дитиною?» Як почала ж вона тужити, як почала!.. Дак у мене так серце й крається!.. А далi як почала мене клясти!.. I жаль менi її, i вже чую, що й мене за серце вхопило. «Цить, — кажу, — не клени! Хiба менi самому легко?» А вона: «Та ти ж устав та й пiшов, та взяв собi другу, та й житимеш iз нею вiк свiй у добрi та, в щастi!.. А я ж пiду попiдтинню!.. Та менi ж через його тiльки з мосту та в воду!.. Та бодай би тобi сонце праведне не свiтило, як ти мене занапастив!.. Я тебе просила, я тебе благала, щоб ти пожалiв мене!.. А ти ж не послухав!.. Тепер бери його та роби з їм що хочеш!..» Та взяла тую дитинку та й положила менi на колiна, а сама все своє!.. Ухопило мене за серце, обняло мене огнем, — як ухоплю я ту дитину, як струсону нею: «Через тебе, кажу, — прокляте, все це сталося!» Та й кинув його до неї знов… А воно… бiдненьке… i не… писнуло… i притихло… Сидимо, мовчимо вже, а воно лежить… I не ворухнеться… Химка до його: «Ой боже ж! Дитина нежива!..» Та тодi знов у плач!.. Це ж як я його струсонув, то i дух iз його витрусив. Сидимо над їм та тужимо. Тужили-тужили — трохи не до свiту… а тодi… закопали його… От так… От i все…

— _ Ну, а як же довiдались?

— Собаки вигребли та й витягли… Ой боже мiй!.. Боже мiй… оце спати ляжу, а воно мов коло мене тут пищить!.. пищить!..

I парубок iзнову почав хлипати, а його великi сiрi очi зайшлися сльозами. Рештанти всi притихли, не озивалися. Враз чорний гукнув сердито:

— Чортбатьказна-що! Слухають того плаксiя!.. «Писцiть! писцiть!..» Плюньте ви на його!.. Допиваймо, що є!

I, покинувши парубка, взялися знову до горiлки. Але з того часу чорний i просвiтку не давав Ониськовi. Тiльки зуздрiв, що той сiв собi в куточок або просто замовк, нiчого не говорить, — зараз починав:

— А що? Вже пищить? Га? Пищить?

У безщасного вiд того нагадування все обличчя якось бгалося, стискалося в один вираз страшної пекучої муки, сiрi очi туманiли… А чорний, незважаючи на те, знущався:

— Придави його дужче, щоб не пищало! Онисько стискав зуби та аж вився з болю. Дехто з рештантiв iнодi казав:

— Та ну-бо, годi! Чого ти причепився до його?

Здебiльшого ж не зважали на те. Чорного всi боялися.

Одного разу, пiд час такого мордування, Зiнько вже не стерпiв бiльше. Вiн пiдiйшов до чорного i промовив тремтячим голосом:

— Не кажи йому цього!

— А тобi яке дiло? Ти що за пан? — визвiрився той.

— Таке менi дiло, що ти його мучиш. От же не муч!..

— Чи ба, який милостивий! — зареготався чорний. — Плювать менi на тебе! Хочу казати й казатиму!

— Нi, не казатимеш!.. — Зiнько почував, що голову в нього мов огнем обнiмає.

— А що ж ти менi зробиш, як казатиму? — глузливо питав чорний.

— Зроблю, що тобi зацiпить!

— А поки те буде, дак я з твоєї морди зроблю настоящего патрета! Бачиш? — I вiн пхнув йому пiд нiс свого здоровенного кулака. Нюхай!

Рештанти притихли, всi обличчя повернули до Зiнька й до чорного. Цей був такий здоровий, що Зiнько здавався перед ним трохи не хлопчиком. Видко було вже й зараз, хто подужає, коли прийде до бiйки.

— Геть з кулаком! — промовив Зiнько голосом, що дзвенiв i тремтiв, як струна.

— Нюхай! — I чорний штовхнув йому кулаком у зуби.

Ще одна мить, i Зiнько вiдштовхнув би вiд себе нахабного, i тодi мусила б початися бiйка. Але враз чиясь дужа рука дала такого штурханця чорному, що той аж поточився й одскочив набiк. Перед їм стояв палiй.

— Ти чого штовхаєшся? — крикнув чорний, кидаючись до його з кулаками. Але ще не встиг i вдарити до дуття, а вже сам здобувся такого стусана по вуху, що голова його вiдразу схитнулася набiк i сам вiн, пото-чившися, за малим не впав на пiл. Розлютований, скаженiючи, ухопив вiн важку кавратку, що нею рештанти пили воду, i кинувся знову до палiя. Але ту ж мить кiлька рештантiв вчепилось за його ззаду, не пускаючи.

— Пустiть мене! Пустiть!.. — пручався вiн у їх в руках. — Пустiть, я йому голову розвалю!.. Гетьте!..

— Ану, розвали! — казав палiй, стоячи зважливо I ладен щохвилини збити знову чорного додолу, хоч i сам був блiдий як крейда. — Або я тобi твою пельку заткну, щоб ти бiльше не в'яз до хлопця.

Тим часом рештанти вiдняли в чорного кавратку i, хоч вiн пручався, одвели його й посадили геть далi в кутку. Помалу все затихло.

Чорний з того часу зненавидiв i Зiнька, i хлопця, i палiя, але не займав уже нiкого: почував, що там бiльша сила. А Зiнько того ж вечора розговорився з палiєм, i той по щиростi розказав йому про свою пригоду. Вона не здалася Зiньковi дивною i була дуже проста.

Давидовi (так його звали) було тiльки дев'ять рокiв, як його батько вмер, а за їм незабаром i мати. їх було тiльки двоє — брат та сестра, — обох їх громадськi опекуни пороздавали по наймах. У батькiвську хату Пустили якогось чоловiка, а землю вiддали другому. Як парубок, вирiсши, схотiв оженитися i домагався свого добра, то мiг вернути собi самi голi, пооблупуванi стiни батькової хати. Уся худоба десь розтеклася, а той чоловiк, що колись узяв його землю, тепер її не вiддавав. Почалися позви, судова тяганина. Давидiв кривдник напував сiльських суддiв горiлкою, давав де треба хабарiв, i тiї суддi скрутили всю справу. Позивався-позивався Давид та, зневiрившися зовсiм, що зможе вернути своє добро, вилаяв старшину й суддiв; старшина кинувся його бити, а Давид, обороняючися, вдарив його. За це вiн одсидiв з рiк у тюрмi. Вийшовши з неї, не вернувся додому, блукав по заробiтках, аж поки одного разу сталося так, що йому не вислано з волостi пашпорта. Яко безпашпортного, його «по етапу» одведено додому й приведено туди рештантом. Виявилося, що в волостi старшина (давнiй ворог Давидiв) удвох iз писарем завели такi порядки, що хто не пришле їм трьох карбованцiв хабара, дак тому не посилають пашпорта. А що Давид тих трьох карбованцiв не прислав, то за те мусив проходитися додому. Вiн знову вилаяв старшину, а той його знову побив i замкнув до холодної. Втiкши з неї вночi, Давид пiдпалив старшину, а за їм згорiло й iще багато хат…

— Тепер я пропав навiки! — казав Давид. — Зашлють на Сибiр, та й годi,запакують! Якби тепер, то я б уже його й не палив — нехай йому лихо! А тодi дак так мене за серце вхопило, що й не тямив нiчого. Бачу, як за старшиною ще людськi хати займаються, та й не жалко менi їх, аж радiю: так вам i треба — думаю собi, — попускаєте кривдити людей отаким глитаям — от же маєте!.. Таке запекле серце тодi було. А тепер' жалко… Як iзгадаю, скiлькох людей i хати, й худоби позбавляв, то так стане погано, що аж… Вiриш, iнодi вночi як здумаю, дак хоч по-вовчому вий, та й годi!..

Давидовi Зiнько розказав усю пригоду з собою — досi вiн нiкому її не оповiдав. Цей йому вiри поняв одразу:

— Дак це виходить, що й з тобою таке зроблено, як зо мною! — сказав вiн.

Вiд його довiдалися про Зiнькову справу й парубок Онисько, а тодi й дiд Клочко — отой, що голову сусiдi пробив. Цей теж ускочив у лихо так, що й не схаменувся: напившися п'яний, та й хекнув колякою по головi. Тепер вiн усе зiтхав та молився вночi. За їми незабаром i всi рештанти знали про Зiнька. Бiльша частина йняла йому вiри, iншi мовчали. Чорний лютував, але не зачiпав. За Зiнька зараз би оступилися i Давид, i Онисько, i Клочко, може, й iще хто.

Мiркуючи Зiнько тепер про свої товаришi темничнi, трохи iнакше уже гадав про їх. Тепер цi люди здавалися йому не так уже лихими, а бiльше нещасливими. Бо й справдi ж! Ну, хоч оцей Онисько: i сам не хотiв того, а зробив. Якби вiн не був такий роздратований та трохи зручнiше вхопив тую бiдолашну дитину, то й, не було б нiчого. Таке, як з Ониськом, то з усяким може трапитися, а ще бiльше може трапитися таке, як з дiдом Клочком. Хiба мало по селах напиваються п'яними та й б'ються, та ще й як! Поб'ються та й живi зостаються, а цьому трапилось так, що вдарив незручно — i вбив чоловiка. Хто п'є горiлку, то тому й може це трапитися, — а хiба їх багато таких, що не п'ють? Та й Давид… хоч вiн i дуже погане дiло зробив, пiдпалив, так же його призведено до того! Нащо ж його стiльки кривджено, що вже й терпець увiрвався чоловiковi? I пограбували, i в тюрму закинули, й по етапу тягали, а тодi ще й пашпорта не дають! Чоловiковi ж треба щось їсти, треба десь заробити, а йому не дають змоги й заробити. Звiсно, чоловiковi й памороки заб'є з такого горя… От i сталося!.. I якби так добре розбирати, через що той та цей злочинець своє лихе дiло зробив, то, може б, i за кожного щось можна б сказати… Говоримо на вовка, та скажiмо й за вовка!..

I згадався Зiньковi ще один злочинець — його брат рiдний Роман. Досi про його Зiнько тут не згадував якось… а тепер згадав… Погано робив Роман, а от же сам Роман не такий уже поганий був… Поки вiн дома жив, то був гарний i робочий парубок, а як пiшов з дому та побув серед поганих людей, то й схитнувся… А тут iще Денис палу додавав. Якби Роман не потрапив серед лихих людей… Еге! Якби ж то тих лихих людей не було!.. Та ще щоб i Денисiв таких не було!.. Тодi був би з Романа чоловiк, а тепер… Це вiн, Зiнько, тепер дуже добре розумiє: а хто не знає цього та гляне на Романа, то здасться, що той сам тiльки й винен. А воно до всього треба додивлятися: через що воно саме так iзробилося?

От хоч i про цих людей: через що вони такими поставали? Ця думка все муляла Зiнька, вiн так i iнак, на всi боки про це думав. I не мiг нiчого iншого вигадати, тiльки те, що от дiд Клочко пропав через горiлку — це зараз видко. I багато-багато людей через горiлку пропадають i добро своє занапащають, i тiло, й душу. Треба, щоб люди не пили горiлки, то тодi цього й не буде. Ну, i про Давида, то можна розiбрати, через що вiн загинув: через громадську кривду. Треба, щоб кривди цiєї не було, щоб усе по правдi робилося. Це так… А вже от Онисько, то це така справа, що не легенько розплутати її. Мабуть, так треба думати, що це через мачуху: якби вона не така люта була, то Химка не пiшла б з дитиною до Ониська i нiчого того не сталося б… Нi, не виходить: буває так, що занапащають дiтей i без мачух… Тут найголовнiша штука, що батько Ониськiв через своє багатство та не хотiв убогої невiстки. Знов-таки оте багатство й тут нашкодило. А… буває ж так, що й не через багатство не хочуть якої дiвки за невiстку — от нелюба, та й годi!.. Або й сам парубок одкинеться вiд дiвчини, а вона й занапастить дитину — з сорома. Он воно що: з сорома це робиться. Тiлки через що ж це так, що парубковi можна грiшити i нiхто його за те не карає, а дiвчину всi так ганьбують, що вона ладна й дитину втопити, й самiй утопитися? Це не по правдi! Якби й парубкiв так ганьбували, то вони б не вiдкидалися так легко вiд дiвчат, — не було б i нiякого лиха. Виходить, що тут неоднакова правда: до дiвчини така, а до парубка iнша. А треба так: чого не можна дiвчинi, того не можна й парубковi, бо правда про всiх мусить бути однакова.

Еге, треба, щоб правда була однакова про всiх… треба, щоб громадської кривди не було… треба, щоб люди горiлки не пили… Усе треба, усе треба, а як же його зробити, щоб тому требовi догодити? Це якби всi люди пристали на те, що так краще жити — без горiлки, без кривди, то тодi б усе добре було. Так же люди того не розумiють, а коли й пристають до цiєї думки, то потроху.

Та таки ж пристають! Як розберуть добре в головi та як своїми очима побачать, що так лiпше, то й пристають. Виходить, треба людей до того нахиляти — i направою, i дiлами. А хто ж те робитиме? Та, мабуть, кожен, хто розумiє, що цього треба. То й вiн, Зiнько…

Та чи може ж вiн багато зробити? Людей така сила, а вiн сам. Як от сам? От уже в його є товариство… воно бiльшатиме, ростиме… кожен з їх прихилятиме ще людей, — аж поки все село займуть… А за одним селом — ще села, а за селами й далi… I перед Зiньковою душею ставало iнше життя: таке, де всi люди будуть тверезi, працьовитi, розумнi, письменнi… усi поганi порядки поперемiняють на кращi й житимуть так, як у євангелiї сказано, щоб свого ближнього, як самого себе, любити… Тодi не буде того лиха, тодi цi бездольнi люди не сидiтимуть у тюрмi, i вiн, Зiнько.

Ой боже, боже, боже! Вiн намiряється людей прихилити, товариство збирати, а сам у неволi в тюрмi, в розлуцi з тими, хто йому найдорожчий за всiх на свiтi!.. Мати!.. Гаїнка!.. Що з їми дiється? Як вони живуть, бiдолашнi? Та нема ж кому їм пособити, та нема ж кому їх оборонити!.. А люди ж лихi, нерозумнi,вони ще й знущатимуться з них, безоборонних! «Чоловiк твiй душогуб! Син твiй душогуб!» — от що казатимуть їм люди, а в безщасних аж душа вмиратиме вiд того слова. I за що ж це все? Яке право було в цих людей: у Копаницi, в Рябченка, в слiдчого — зламати, знiвечити так йому i всiм їм життя? О, проклятi, проклятi кривдники!.. I страшне обурення, лютiсть обнiмала Зiнька на цих людей, така лютiсть, що вiн, здається, зараз би пiшов i помстився над їми, зробив би їм щось!..

Але трохи заспокоївшися, починав думати iнакше. Помстився! Зробив би людям зло, та й годi, а нiчого не направив би. А давно вiн думав, що треба прихиляти людей до добра, до правди i словом, i дiлом… Яким же дiлом? Хiба злим?

I вiн знову починав живити в собi тi думки, щоб людей до життя доброго доводити. Оце буде робота боговi вгодна, а не помста! Оцим людська душа спасеться! I вiн починав молитися, благаючи, щоб вiн послав йому сили вiдбути це лихо i присягався палко й щиро, дбати, як вийде з тюрми, щоб правда ширилась серед людей, дбати про це щодня, завсiгди, дбати так, як люди дбають про свої дiти, про своє хазяйство!..

Так дбатиме… тодi, як вийде з тюрми…

Чи вийде ж?

Нiякої полегкостi, нiякої й малесенької надiєчки досi нема! Слiдчий мордує його допитами та лає, що не признається. Тiльки й є надiя на суд, що той по правдi все розбере й визволить його… А як же й суд — нi? I вiн задзвонить кайданами й пiде туди, на Сибiр!..

Страшний холод проймав Зiньковi душу, несила обнiмала його, стискала, до землi хилила… Не мiг часом ворухнутися, лежачи на брудному полу ниць… Нi їсти, нi пити… На людей якби не дивитися, не чути їх… Умерти отак лежачи, щоб не болiло…

Але не вмирав. Тiльки безнадiя холодна зазирала йому в душу своїми сiро-зеленими очима, нерухомими, мов_ скляними… i дивилась на його душу, i дивилась, а душа в'яла, сохла…

Хоч би хто ходив до його, одвiдував!.. А то мов повмирали всi!.. Нi мати, нi Гаїнка, нi товаришi!.. Невже ж вони забули за його, що не прийдуть?!

Нi, нi! Не забули. Це щось не так, це або їх не пускають, або вони хворi. Боже, боже! Хто ж їм пособить, хто ж їх догляне? Може, їх уже й на свiтi нема?

Тяжкi, безнадiйнi думки мiшалися iз згадками про минуле, про любих, серцевi дорогих людей. Мов намальоване ставало перед їм життя на волi… Заплющував очi i бачив сам себе серед поля широкого. Весело та дружно йдуть воли дужi, глибоко плуг лемешами впивається в чорную землю, за скибою скиба лягає, а Зiнько йде за плугом, руки на чепiгах, i радiсно йому розкривати землянеє лоно, щоб кинути в його золотеє зерно… Кидає, сiє, i от уже сходи зеленiють, от пiдбиваються вгору, колос викидають… Красується колос, i вiдкрасується, i похилиться важкою, повнозернистою головою додолу… Дзвенить коса, покiс лягає…

«Гаїнко! Не оставайсь!» — смiючись, гукає Зiнько.

«Зiньку! Швидше, а то за ноги пiймаю!» — вiдгукує Гаїнка, поспiшаючися в'язати з усiєї сили.

Спинився вiн косу погострити, глянув позад себе: самi снопи лежать на постатi, нема непов'язаного, а Гаїнка стоїть i втирає рукавом пiт iз чола… Обличчя загорiло, почервонiло, сорочка пилом припала, i той пил зостається в Гаїнки на лобi. Помальоване обличчя стає чудне, але таке воно любе, таке гарне Зiньковi!.. Ой, щира ж та гарна робiтниця з його маленької Гаїнки!..

Нiч прийшла, зорi замигтiли… Вечеря вариться в казанку… Мати дрова пiдкидає, Гаїнка стоїть уся червона вiд огняного свiту… Як їсться смачно пiсля тяжкої роботи, а ще смачнiше спиться пiд зоряним небом променистим, на снопах запашних!.. Спить вiн i крiзь сон чує, як її головонька спочиває в його на плечi…

I тяжко робити, та й солодко — зробивши!.. Прийде недiля, дак справдi свято, i весело вийти в той садок, своїми руками саджений, поливаний, глянути на свою роботу, глянути на село пiд тихими вербами задуманими… Або з Гаїнкою вдвох на тiй пасiцi опинитися, де сонечко золотом сипле, i бджоли золотi гудуть, i пахощами вiє, i квiтом процвiтає, а вона, Гаїнка — найкращий квiт над квiти, — стоїть уся в золотому промiннi i смiється, мов дзвоники срiбнi дзвонять: «А не пiймаєш!..»

Та таки ж пiймав!.. Удвох iдуть додому, а дома вже товариство вiрне дожидає- на любу розмову, на науку зiйшлося, на пораду про справи громадськi…

А Гаїнка побiгла садком до рiчки по воду, i чути, як спiває… аж до хати лине та любая пiсня, i не сидиться в хатi, вискочив би туди в садок i дихав би пахощами солодкими, дивився б на небо, як воно зорями променiє…

I кинеться вiн, схопиться, а перед їм холодний мур тiсний, а круг його нiч темна, ворожа… смородом задушливої тюрми гнiтить…

Криком би кричав, головою об той мур бився би, аж поки розбив би її, щоб нiчого не знати, не почувати, не мучитись…

Гаїнко!.. Мамо!.. Де ви? Нащо ви покинули його самого вмирати, гинути в цих гнiтючих мурах?..

III. ТЕМНI ДНI

Забравши Остап Гаїнку з Зiнькової хати, пiшов з нею помалу вулицею, розпитуючися про те, як вона ходила в город та що там чула. Вона не дуже йому вiдповiдала, бо знов почувалася такою пригнiченою та знеможеною, як i попереду, ще до города. Вона навiть не цiкава була знати, чого саме її мати кликала, i забула про це, а йшла, куди ведено.

Дома зустрiла її мати, радiючи. Ликера була собi людина тиха й добра, та дуже боязка, несмiлива. Через те корилася чоловiковi в усьому, що вiн робив чи велiв. Найстарша з дiтей, Гаїнка, була в неї єдиною дочкою, i мати дуже її любила; любила й зятя i зовсiм не знала про новi чоловiковi замiри. Вiдколи Зiнька забрано, вона не один раз до Сивашiв забiгала, та не могла анi розважити дочку, анi вмовити, щоб одвiдала батькову хату. Тим iзрадiла тепер дуже, побачивши Гаїнку в себе. Та, радiючи, й журилась, дивлячись на цю людину, що ходила й розмовляла, мов сама не помiчаючи того, мов не живучи зовсiм або живучи не тут, а десь в iншому краї пробуваючи. Завела дочку до себе в кiмнату, поплакала над її й над своєю недолею…

Тим часом Остаповi чогось було трохи клопiтно на душi. Вiн трохи боявся жiнки. Хоч вона й звикла його слухатися, та, бач, тепер справа була така, що здорово вже її зачiпала… Дочку дуже любить i до Зiнька прихильна… Коли б якої шкоди не сталося!..

«Ет, дурниця! — вiдказував сам собi Остап, вештаю-чись по хазяйству. Звелю, то й буде все, як схочу! Треба ще Гаїчину худобу перевезти до себе завтра… Нi, не завтра, доведеться ще трохи пiдождати з цим… аж поки суд буде, а то репетуватимуть — i Сивашиха, та й так люди… От, чорт його й зна, як це погано, що й на того зважай, i на цього зважай! То зробив би, як схотiв, а то крути та мудруй то туди, то сюди! Чорт-вiть-що!»

Остап був сердитий. Останнiми часами все його якось гнiвало. З батьком недавнечко посварився за свою кумерцiю та за отого ж таки слинявого Зiнька. Не подобається старому, що так Зiнька занедбали, не клопочуться про його тощо… Як же там iще клопотатися? Коли не винен, дак i випустить суд, а коли винен, дак сам знав, що робив: як заробив, так хай i вiдбуває. Дуже комусь треба того Зiнька! Не туди вже закривилося!.. I так того клопоту повна голова, а тут iще старий в'язне! З самою Горянського землею скiльки мороки! Воно, звiсно, хлiб цього року вродив, дак же й подешевшав здорово: то лiчив Остап, що он скiльки вiзьме, а тепер уже й геть менше. А тут лихо за лихом. Ув Остаповому млинi та прорвало греблю, довелося гатити: то ж десяткою не вiдбудеш! А вчора знов: найкращий вiл пропав! Такий викоханий, доморослий!.. Та ще хоч би як там пропав, а то задавився. Мабуть, падлючий Михайло так прив'язав його i не доглянув, що налигач якось обкрутнувся круг шиї, та й задавилася товаряка. I попобив вiн Михайла, i прогнав його, грошей не вiддавши, дак хiба те поможе? Михайлових грошей яких там дванадцять карбованцiв, а вiл такий, що за його й п'ятдесят мало. Ну, проклятий народ iдольський! Нема того, щоб хазяйського добра доглянути, а жерти або спати, дак такого їм подай!.. До цього торгу й пiшки!..

У двiр убiг наймит iз батiжком.

— Ти чого це? — спитав Остап.

— Та бiда: обламались!

— Туди к лихiй годинi!.. Де?

— В ярку.

— А бiсового сина сини, проклятi роззяви! Ви менi всю снасть позанапащаєте, попереводите, — гримав Остап.

Це вiн послав до свого млина пшеницю, а вони, везучи додому борошно, та й обламалися! Поки там наймит брав нове колесо, Остап сам пiшов подивитися. Прийшов, — туди к нечистiй матерi! Мало, що обламалися, а бiсовi лежнi так позав'язували мiшки з борошном, що як вiз похилився набiк, один мiшок, скотивши-ся, розв'язавсь, i мiрка або й бiльше пречистого та прегарного борошна пшеничного в калюжу пiшла! Ну й дав вже вiн їм! А додому вернувся такий лихий та гнiвний, що й не знать що робив би!

Тiльки ввiйшов у хату, аж Гаїнка лагодиться йти.

— Куди це?

— Додому.

— Не вигадуй! Зоставайся, бо вже тепер у нас житимеш.

Гаїнка, дивуючись, глянула на батька.

— Ну, чого вирячилась, як лисе теля на новi ворота? Уже твiй Зiнько не вернеться, то не будеш там довiку жити, — однак же доведеться переходити до нас. Ну, дак i зоставайся!

— Я не хочу!.. Прощавайте!.. Вона пiшла до дверей, але батько перейняв її, вхопивши за руку:

— Як то не хочеш, коли я тобi велю? Хiба я тобi не батько? Чого ти там сидiтимеш! Покинь про свого дурня й гадку! Житимеш у нас, то кращого знайду.

— Ай, пустiть мене!..

— Та ти чуєш, що я тобi кажу? Зiньковi твоєму вже амiнь, на Сибiр пiде, — от що!

— I я… туди, де Зiнько…

— Тю, дурна… Кажуть тобi: не витребенькуй, живи в нас.

Вона пручалась у його в руках:

— Пустiть, тату!.. Пустiть!..

— Не пущу!

— Пустiть!.. — Вона вже кричала.

— Не кричи й не пручайсь!

— Остапе! Та що-бо ти робиш? Пусти її! — прохала мати.

— Одчепись, не в'язни! — гарикнув на неї Остап. — Я сам знаю, що роблю… А ти й не думай утiкати, бо я тебе й за коси вiдтiля притягну.

— Ай! — скрикнула несамовито Гаїнка i рвонулася в нього з рук, але вiн таки її вдержав.

Дверi з кiмнати вiдчинилися, i висока постать з бiлим волоссям, з довгою бiлою бородою стала на порозi. Дiд Дорош зирнув по хатi. Гаїнка билася в руках у батька, а її мати, не смiючи нiчого зробити, тiльки хлипала.

— Що це ти робиш? — понуро спитав дiд у сина.

— Зоставляю цю дурну жити в нас, а вона тiка.

— Дiдусю! — скрикнула Гаїнка. — Рятуйте мене!.. Не хочу я тут!.. Розлучають мене з Зiньком.

— Пусти її,- так саме понуро звелiв Остаповi дiд.

— Не встрявайте, тату, не в своє дiло, вiдкаснiться ви вiд мене! Коли дають вам хлiб, так їжте мовчки, а не…

Далi Остап уже не мiг нiчого вимовити. Дiдова рука вхопила його за горло, стиснула й вiдштовхнула так, що вiн аж поточився, випустивши Гаїнку. Та миттю вискочила з хати.

Дiд Дорош стояв увесь блiдий, огнистi очi грiзно блищали, руки, стиснутi в кулаки, трусилися.

— Iроде! — скрикнув до Остапа. — Не муч дитини!.. Не забувай, що я тобi батько! Запакували нещасного чоловiка в острог, а тепер iще й з жiнкою розлучає!.. За грiшми, за баришами нiчого не бачите!.. Тiльки грошi гарбати!.. Очi мої не хочуть на тебе дивитися! Нема в тебе бога в серцi, саме здирство прокляте!.. Жери ж сам, глитай, трiскай!.. Я тобi не буду на перешкодi, пiду вiд тебе, бо нема вже в мене мочi жити з тобою!.. Пiду!.. Та тiльки ж знай, що коли ти Гаїнку займеш або що проти Зiнька коїтимеш, то от присягаюся тобi на цьому мiсцi, що вернуся додому й вижену тебе, як пса, бо не забувай того, що я ще хазяїн i, коли схочу, то й у двiр тебе сюди не пущу!..

Дiд стояв ще яку мить, мов iще щось хотiв сказати, але не сказав нiчого, вхопив з кiлка шапку i вийшов з хати. Вражений з несподiванки Остап мовчав остовпiлий. Ликера, прихилившись до стiнки, тихо плакала.

А дiд Дорош тим часом уже йшов улицею. Гнiв його помалу втихав, але роздратованi думки куйовдилися в головi, вихоплюючись iнодi словами.

— От же не дав дожити вiку спокiйно!.. Защо мене господь покарав таким сином? Невже я такий великогрiшник? Мабуть, це вже страшний суд наближається, що дерiї гору взяли. Траплялися й поперед цього лихi люди, та якось не таке вже здирство було. А тепер задля того бариша дак i дитини рiдної не жалiє. Бач, йому зять не до вподоби, що з їм не хоче в один гуж тягти, дак уже й з жiнкою його розлучає. Це такого ще й не чути було!.. Нi бога не боїться, нi людей не соромляеться.

Дiд доходив уже до Зiнькової хати. Перед двором спинився на хвилину:

«Iти чи не йти? Як увiйду, то вже не вернуся в свою хату… А вона ж таки менi рiдна!.. I хазяйство ж, i все… та так i покинути?.. Та хто його зна, як iще й тут буде!.. Кажуть, що зять — не син, а коли вже тепер i дiти такi, то…»

Дiдовi стало жалко покидати тую хату, де вiн вiк iз вiкував, з старою своєю в злагодi стiльки прожив, дiтей повикохував; жалко стало того хазяйства, що. вiн його своєю працею надбав… Та подумав про Остапа, про повсякчасну незлагоду… та й махнув рукою.

— Що бог дасть!.. Зiнько й Гаїнка добрi дiти… Хiба стара? Ну, та що бог дасть!..

Увiйшов у хату. Гаїнка, як була вдягнена, лежала на полу, а стара Параска щось клопоталася коло неї.

— Здоровi були! — промовив дiд.

— Здоровi! — одмовила Параска. — Ой свату, що це з Гаїнкою зробилося? Прийшла та як упала, то й слова не промовить!.. — бiдкалася вона.

— Диво, що не промовить! — одказав дiд. — Коли таке з нею батько виробляє!

I вiн розказав про всю подiю.

— Оце лихо! Це такого ще й не чувано! — скрикнула Параска. — Де ж таки: вiд живого чоловiка силомiць жiнку вiдлучати!

— От же й таке ще почули! Та дарма!.. Ти, внучко, не бiйся! Поки я живий, не займе вже тебе батько, не вiзьме з цiєї хати.

Вiн пiдiйшов до Гаїнки та й почав гладити її, як малу дитину, по плечах, по обличчю своїми старими поморщеними руками. Гаїнка пiдвелась, прихилилася до нього й вiдразу заридала вголос… Плакала вперше, вiдколи розлучилася з Зiньком…

Дiд сiв бiля неї i дав їй плакати досхочу. Плакала довго, тодi помалу-малу почала затихати, вже тiльки хлипала, тiльки здригалося їй усе тiло.

— От i добре, що виплакалася! — казав дiд, усе жалуючи її. — Як виплачешся, то воно полегшає. Сльоза змиває горе, меншає його пiсля сльози, — от воно й легшає людинi. Плач, моя пташечко, скiльки хочеш!..

I вона плакала, тiльки вже тихим, спокiйним плачем. А дiд тим часом говорив до старої Параски:

— А що, свахо, я вам казатиму… От ви спитайте мене, чого я до вас прийшов!

— Та чого б не прийшли, то ми радi вам, — одказувала Параска. — Скажете.

— Радi! Ще, може, й надокучу, то й у потилицю старого доведеться вибивати, — жартував дiд, а Параска аж скрикнула:

— Оце ж таки, не дай боже!.. Що це ви кажете?

— Оте, що чуєте!.. Бо я до вас прийшов не абичого, а от чого: приймiть мене до себе в прийми!

— Як то — в прийми? — питала, не розумiючи, Параска.

— Да так, бачите: хазяїна у вас тепер нема, то поки прийде, є у вас упале мiсце… дак ви мене на те впале мiсце… Хоч не за хазяїна, дак хоч за попихача… Он що!.. Бо як правду сказати, то я вже так не виживу… Або самому вiд сина пiти, або його вигнати, бо не можу я на все те дивитися… Ну як менi на старостi лiт його вигонити та бешкет робити?.. Та вiн i не покається, однаковий буде… То краще й втечу вiд лиха в тихший захисток… Ото ж, коли хочете, дак нехай ця хата й буде менi захистком!.. Га? Чи, можу, не туди, а он куди?

— Та боже мiй!.. Та ми з дорогою душею! — зрадiла Параска.

— А ти ж, Гаїнко, чому мовчиш, нiчого не кажеш? Може, не хочеш дiда в хату пустити?

Гаїнка знову пригорнулась до дiда, шепочучи:

— Дiдусю… зоставайтесь!..

— Ну, й гаразд… спасибi вам!.. Буду у вас жити… А як вернеться Зiнько, то в його проситимусь.

— Ой дiдусю! Чи вернеться?..

— Мабуть, йому вже не вертатися! — додала мати, втираючи сльози.

— От i зарюмсали!.. От уже й не люблю!.. Ну, сказати, це — мале, дурне! А ми ж iз вами, свахо, таки, спасибi боговi, пожили вже!.. Нi, тепер новий порядок щоб у нас у хатi завiвся: щоб i думки тiєї не було, що Зiнько не вернеться! Хiба ви не знаєте, що бог бачить неповинних, то й верне його? Воно викриється, хто це зробив, — шило в мiшку не втаїться! Хоч не вiдразу, а таки неминуче виявиться! Та й сам Зiнько хлопець моторний, — вiн знає оборонитися.

I дiдусь усе казав двом зажуреним жiнкам усякi слова розваги й надiї, надiї хисткої, але тяжко жаданої змученими душами; розваги, може непевної, але дорогої кожному засмученому серцевi. I вони впивалися тими словами, любими, як вода кринична погожа лiтнього пекучого дня чоловiковi, згагою знеможеному…

Другого ж дня дiд Дорош забрав дещо своє з рiдної хати, попрощався з невiсткою, з онуками — тiльки з сином не схотiв прощатися, — утер нишком сльозу з старих очей та й оселився зовсiм у Сивашiв. З ним укупi оселилася там i надiя — невеличка, щоправда, та все ж вона давала спромогу дивитися трохи яснiше на свiт, нiж дивилися бiдолашнi жiнки досi.

Чутка про те, що дiд Дорош од сина перейшов до внуки, швидко розкотилася по селу. Багато людей говорили, нарiкаючи на Остапа, тiльки своє товариство його боронило. Трохи через цей людський голос, трохи боячися батька, Остап уже бiльше не займав Гаїнки. «Треба перечасувати, думав, — а там, пiсля суду, то вже моя воля буде!»

А Сивашi тим часом жили собi тихо. Дiд правив за господаря, давав усьому порядок; Карпо й Васюта за-всiгди з дорогою душею охочi були послухати, запомогти. Було б i добре, якби не було сумно.

Спершу, як пристав до їх дiд, i Гаїнцi, й матерi стало не веселiше, але спокiйнiше трохи. Той упокiй породила надiя, а надiю збудив своїми словами дiд Дорош. Обидвi жiнки думали: «От уже скоро… От, може, завтра-позавтрьому вернеться Зiнько…» Нi завтра, нi позавтрьому вiн не вертався. «Ну, то в недiлю або в середу…» Минала без нiчого й недiля, й середа… Бiдолахи дожидалися, виглядали щодня, i щодня надiя їх дурила, i щодня вона пригасала, пригасала… I помалу-малу душа в матерi окривалася старим безнадiйним смутком, помалу-малу Гаїнка знов застигала, як крапля на морозi, знов робилася такою кам'яною, як i попереду. I знову минали покволом забарнi похмурi ночi, похмурi безнадiйнi днi…

Так минула осiнь понура, прийшла зима бiла й холодна…

Наближалося Рiздво…

Надiйшов i той «святий вечiр», що його так побожне й радiсно дожидає на селi кожне, бо в кожного з тим вечором поєдналися любi й серцевi дорогi згадки про щось святе й радiсне, про якусь любу надiю й тихий упокiй. Вiн витає тодi, той тихий упокiй, над усiм селом, над усiма хатами, зазирає до кожної в середину, зазирає в душу кожному своїми ласкавими тихими очима — такими ласкавими, як усмiх євангельської дитини, i такими променистими, як тая зоря вечiровая, що її свiту з такою побожною надiєю дожидають усi того вечора.

Так, скрiзь упокiй зазирає, в кожну хату, в кожну душу… Тiльки в Сивашеву хату вiн не зазирнув, тiльки в тiй хатi не всмiхнувся вiн нi однiй душi…

Дiждалися й там зорi вечiрової… Давно в хатi було поприбирано й чисто, давно вже блимала перед образами воскова свiчечка, осяваючи потемнiле малювання, поблискуючи на шатах, на бiлих, густо вишиваних, рушниках, на квiтках, що їми колись позаквiтчувала Гаїнка образи… На покутi давно вже стояла серед сiна кутя, а застеляний бiлим убрусом стiл дожидався вечерi, — та вечеряти нiхто не сiдав.

Стара мати не знать уже в який раз переставляє на миснику горшки й миски, то внесе в хату, то винесе щось, — так, мов iще не все вона поробила, мов ще дiла в неї дуже багато. I дiд Дорош усе знаходить собi роботу: то вiн утретє вже до волiв чогось навiдується, хоч уже давно їм дано їсти; то ступу на пшоно заходився нащось переставляти в сiнях з одного кутка в другий; то йому свитки й кожухи не так висять на жертцi, як треба… I Гаїнка якусь дуже нагальну роботу собi знайшла: знiмає з кiлочкiв та знов чiпляє рушники та розгортає, щоб вишиване видко було… вiкна тодi уже втретє заходиться витирати…

Та таки поробили все, все, що нi вишукували, що нi вигадували, аби загаятись, аби дiждатися, чи не почують швидкої ходи знайомої в дворi, чи не рипнуть дверi…

Нi, нiхто не вiдчиняв їх…

Дiд вийшов ще раз iз хати, постояв, послухав на дворi… Вернувся, не поспiшаючись, скинув кожуха, положив на полу- Тодi до обох жiнок промовив тихим покiрним голосом:

— Давно вже зоря… час вечеряти…

Остання надiя зникла…

Мовчки посiдали за стiл. Бiле волосся й борода дiдовi не бiлiшi були вiд обличчя Гаїнчиного; а старе, потемнiле як давнє малювання, змарнiле вiд працi, хвороби й смутку обличчя материне здавалося ще чорнiшим бiля того за малим не прозорого i дивно нерухомого обличчя.

Старий дiд Дорош узяв чарку тремтячої рукою та й почав промовляти:

— Дай же, боже, того року дiждавши, сiсти до святої вечерi в доброму здоровлю всiм… всiм — щоб… А тепер дай, боже, доброго здоровля тому, хто неповинно в неволi поневiряється!.. Нехай…

Та й не доказав дiд, — перепинили слово сльози… Гаїнка озвалася голосним плачем i вибiгла з хати. Мати, впавши на стiл, почала тужити:

— Сину мiй! сину мiй!..

Дiдова рука спустилася з чаркою на стiл, бiла голова похилилася, а буйнi сльози котилися з старих очей i падали на бiлий убрус…

Але дiд перший себе перемiг:

— Годi, свахо, годi! Плачем не пособимо. Господь милосердний йому поможе, а не наш плач. Будемо вечеряти, як закон велить, та його згадувати, то йому легше буде, бо й вiн же нас iзгадує. Кличте, свахо, Гаїнку!

Параска пiшла по Гаїнку. Та стояла в сiнях, припавши в кутку до стiни головою, i вся здригалася вiд плачу…

— Гаїнко, дочко, ходiм у хату!

Вона не вiдповiдала нiчого. Мати взяла її за руку й повела. Привела, посадовила за стiл.

— Гаїнко, внучко люба, не плач! — казав дiд. — Вiзьми в уста вечерi — як закон велить…

— Не можу! — скрикнула Гаїнка, знову схопилася та й побiгла в другу хату…

Довго тiєї ночi бiдолашна мати била поклони перед потемнiлими образами; довго на лiжковi в другiй хатi здригалося вiд плачу знеможене людське тiло i душа в йому ще бiльше знеможена була.

I темна нiч холодна слухала мовчки тих молитов, того плачу… байдужна, гнiтюча нiч.

Була ще одна душа, — i вона мучилася тяжко, безмiрно, того святого вечора — то була душа Iванова Момотова.

I тiло його змарнiло, зсохло, — ходив вiн марою. З братом нiколи не розмовляв, обминав його, коли де стрiвався. Скiльки разiв вiн казав собi: «Пiду признаюсь!..» Та й зупинявся… Через що? I сам добре не знає. Якийсь страх перед тим признанням обнiмав його. Розумiв, що скоро переступить цей порiг — зараз тодi повинен зректися всiх надiй, бо зруйнує все своє життя, перестане бути вiльною людиною, зникне зо свiту й житиме тiльки на те, щоб одбувати кару… I через те спинявся…

А муки дедалi гiршали. Наближалося свято, а вiн думав:

— То не менi. То людям побожним, чесним, а не душогубам.

I вiн зрозумiв, що всi радощi цього життя, все, що є в ньому гарного, ясного, — все не йому, все те належить невинним, самим невинним. А в його на душi страшна й пекуча вага, i вона з'їдає, вбиває йому душу. О, якби йому скинути ту вагу!..

Почував, що може скинути тiльки одним — покутою.

Тепер уже не було в його думок про те, що вiн зруйнує своє життя: зрозумiв тепер, що вiн уже зруйнував його ще тодi, тiєї ночi, як удвох iз Панасом пiшов до Грицька. Нiщо, навiть покута не зможе повернути йому занапащене… але жити так i далi була незмога…

I вiн зважився спокутувати.

Саме на свят-вечiр вiн зник iз села. Вiн пiшов у город.

Першого дня рiздва Гаїнка не пiшла й до церкви, безмiрне горе давило її. Нiколи ще воно не було таке тяжке. Не могла вона молитися, не могла на людей дивитися. Вже вона всi молитви перемолила, всi благання переблагала. Нi одного слова до людей у неї не було.

Покликали її до обiду, — не пiшла. Не вийшла з своєї хати, лежала на лiжковi нерухома й мовчуща. Не хотiла озиватися навiть до дiда й до матерi. Померклими очима дивилася кудись i нiчого не бачила. Нi, бачила… Там десь, були бiлi стiни… по стiнах патрети… малюнки… образи… рушники… вiкна… шафа з книжками… Це було десь далеко-далеко, мов по той бiк великої рiчки, мов за якоюсь скляною стiною… Звiдти й голоси озивалися — дiдiв, материн… А тут коло неї, коло Гаїнки, не було нiчого: нi хати, нi людей, нi голосу… Вона сама була, така сама, що навiть не розумiла, як можна бути не самiй…

Нащо її займають, щось до неї кажуть? Вона ж од їх далеко i не буде вже близько нiколи… нiколи… нiколи…

Вона буде сама, все сама… сама вмиратиме, сама зникатиме, аж поки не стане й її, як не стало Зiнька… був i не стало, i вже нiколи не буде… нiколи… нiколи…

I їй здається, мов уже починає душа її часточками знщсати — розтає, розвiюється, як туман серед широких безмежних просторiв, як бiла хмарка серед блакитного неба: он розпливається шматочками… он розтає… он зникає… зникла…

А блакитне небо почина гаснути, тьмаритися… Помалу гасне, i за ним гасне й зникає все: патрети на стiнах… стiни… стiл… лави… вся хата… Нiчого нема, все розвiялось, зникло, потопло…

Тiльки далеко-далеко щось плаче… От усе дужче й дужче, ближче й ближче… Ой, так тяжко тужить, що аж голосом голосить-спiває… Ой, то ж на тому свiтi плачуть-тужать… Чого? Може над нею, що вона вмерла?

Затихло… вже й не тужать… Нiчого не видно, нiчого не чути, все зникло…

I вiдразу щось мов зашумiло, i тужiння озвалося знов — голосно…

Зiрвалася з лiжка й стала серед хати. Вся тремтiла. Що це?

Помагай бiг тобi, пане хазяїну!

Святий вечiр!

Пане хазяїну, славний пахарю!

Святий вечiр!

Застилай столи, клади пироги:

Святий вечiр!

Будуть у тебе славнiї гостi…

Святий вечiр!

Дiвчата колядують… Та вона ж цюю колядку сама спiвала, колядуючи в одному гуртi з їм, з Зiньком!.. Та вiн же, коло неї стоячи, її спiвав, а тепер де вiн? де вiн?

А дiвчата спiвали про того ж славного пахаря:

Не багато пожив, та й слави нажив:

Бiлим залiзом двiр обгородив,

Поставив ворота з щирого злота,

Помостив мости все чавуннiї,

Поставив стовпи все золотiї,

Поклав же жердя все срiбранеє,

Повiшав коври все шовковiї,

А сам поїхав на горду вiйну…

Ой, боже ж мiй! Не на вiйну ж вiн поїхав, не на вiйну!.. А пiшов вiн до темної темницi, як до сирої землi, як до глибокої ями!..

Як несамовита вона кинулася через сiни в другу хату.

— Мамо! — скрикнула. — Припинiть!.. Нехай цього не спiвають!..

Дверi тихо вiдчинилися, i на порозi став чоловiк у запорошенiй снiгом одежi, з невеличкою чорною бородою. Скидаючи шапку, промовив тихо:

— Добрий вечiр!

Здригнулися враз усi троє вiд того голосу, i дiд, i мати, i Гаїнка, i завмерли на одну мить, тiльки на мить. А за мить Гаїнка кинулася до його, припала до його:

— Зiньку!..

А дiвчата все спiвали:

Да вертає ж вiн з гордої вiйни:

Застукали мости все чавуннiї,

Заззяли стовпи все золотiї,

Забряжчало жердя все срiбранеє,

Замаяли коври все шовковiї,

Що люди кажуть: «Королевич їде!..»

Матiнка каже: «Мiй синок їде!..

Нi, вона не казала… Вона тiльки ридала, припавши до нього так, як i Гаїнка, як i бiлий дiд Дорош…

IV. НОВI НАДIЇ

В церквi вже повно було народу другого дня Рiздва, як Зiнько з Гаїнкою ввiйшли туди. Помалу протовплюючись, доступились вони в середину i стали вдвох.

— Глянь: Зiнько!..почувся шепiт.

— Де?

— Та он же!

Люде поверталися, дивилися i незабаром шепiт, мов хвиля пiд вiтром, покотився по церквi:

— Зiнько вернувся!.. Зiнько!..

Очi поверталися в той бiк, де стояла щаслива пара. Зiнько, хоч блiдий i худий, та чисто виголений, гарно вдягнений у критий кожух, стояв спокiйний та поважний. Вiд Гаїнчиного обличчя так i било сяєвом безмiрних радощiв, безкрайого щастя. Та й було чого! Вчора — острожникова жiнка, сьогоднi — дружина чесного, невинно покривдженого чоловiка. I вiн, цей без мiри коханий, дорогий стоїть поруч iз нею, i нiколи, нiколи вже вона з їм не розлучиться! Як же їй було не радiти, коли в неї вся душа всмiхалася i до цих людей, що, навкруги стоючи, дивилися на неї, i до цiєї церковцi старенької, здавна їй рiдної, i до того соняшного промiня, що з узенького загратованого вiкна пасмом простягався по церквi, виблискуючи на позлотистому iконостасi, на потемнiлому малюваннi… Її уста не шепотiли молитов, вона забула хреститися, але вся душа її поривалася радiсно-молитовним почуванням безмiрної вдячностi…

Помалу занишкло шепотiння, всi знову стали тихо — аж до кiнця служби. А ледве вона скiнчилась i народ посунув з церкви, — зараз на рундуцi обступили Зiнька з Гаїнкою люде. Здоровкалися з Зiньком, поздоровляли, дехто цiлувався з їм, розпитували, чи давно вернувся. Карпо з радощiв аж заплакав. Помалу посовуючися серед натовпу, Зiнько з Гаїнкою вийшли з цвинтарю на вулицю, а натовп iшов за їми слiдком, i вони повиннi були вiдповiдати на всякi запитання людям, що цiкавi були знати, як та що з Зiньком робилося, яким робом вiн визволився. Вiн i сам того до пуття не знав: учора вiд слiдчого прийшов папер такий до тюрми, щоб Зiнька випущено, бо вiн не винен, а хтось iнший знайшовся. Оце все, що Зiнько знав. Та людям ще дужче закортiло довiдатись: хто ж той iнший? Почали догадуватися, домислятися…

— Пустiть! пустiть!.. — ураз почув Зiнько i побачив, що йому назустрiч, штовхаючи людей, без шапки, в самiй чумарчинi, бiжить Васюта.

— Зiньку!.. братiку!.. — i кинувся його цiлувати. Люди почали шуткувати, смiючися:

— Тю! i шапку загубив, бiгши!

— Та то вiн забувсь узяти, як iз хати вискочив.

Васюта й справдi забувсь її взяти. Учора звечора нiхто не довiдався, що Зiнько прийшов, а Васюта в церквi сьогоднi не був. Уже сiдав обiдати, як побачив у вiкно Зiнька серед натовпу: в чому був, у тому й вискочив.

— Та пiди вдягнись! — гукали на його люди. — Мороз же здоровий!

Але Васюта й не думав iти. Хтось ускочив до його в хату i принiс йому шапку й свиту.

З гуком та з гомоном провели Зiнька до хати. Гаїнка росла, i аж ушка в неї смiялися.

Щасливий та веселий обiд був у Сивашевiй хатi другого дня. Усi почували мов крила в себе за плечима. Гаїнка, як квiтка, розцвiтала. Стара мати й не їла та все дивилася на сина, а дiд Дорош, усмiхаючись своїми молодими очима з-пiд бiлих кудлатих брiв, казав:

— Штука! Усi позбирались обiдати, а нiхто не їсть, тiльки ззираються одне з одним. Що це за мода така? I пилипiвка минула, здається, а вони все постують.

— Ат, дiдусю! — казала Гаїнка i бралася за ложку, та зараз же забувала за неї, щебечучи до Зiнька. Учора вона вмирала, кам'янiла, а сьогоднi аж променiло вiд неї життя, аж пашiло схудле личко, рум'янiючи, зiрками висвiчувалися темнi очi, а з маленьких уст падало слово за словом, дзвенячи радощами, смiхом…

Зараз по обiдi почали приходити люди. Перший прибiг Васюта, за їм Карпо й Дмитро з жiнками, тодi Михайло; з родичiв були: Ликера — Гаїнчина мати, дiд Корнiй Грабенко та ще троє. В хатi стало повно, як у вулику. Увiходячи, всi поздоровляли Зiнька з щасливим поворотом.

Пiсля всiх прийшов Савка.

— Де це ти був? — напався на нього Васюта. — Казав, що зараз прийду, а сам зачепився за пень та стояв увесь день, витрiшки ловлячи.

— Та таки й стояв, одказав Савка — та дивився, як Панаса забирано.

— Як то забирано? Куди? Нащо?

— Набiгли якiсь полiцейськi з города та й забрали, бо це вiн убив Грицька — з Iваном удвох… Дак той сам пiшов у город та й признався, а це й цього забрано…

Дак он воно що!.. Брат — брата!..

Всi затихли на хвилину… Тодi загомонiли вiдразу. Це все не жарти! Засварилися так, що i вбивати один одного почали. I все за тую землю. Яка то вона дорога людям стала! I як то досi нiхто не догадався, що це Панас? Воно таки на його i впадало, та здорово перебивалося тiєю брехнею про Зiнька та про Ївгу. Цьому люди поняли вiри, то за Панасову сварку з братом i забулися. Що ж воно далi буде, коли й тепер уже таке через землю починається?

Суворим, похмурим голосом озвався Карпо:

— Нечестивi на праведних вiйну воздвигають, — а що ж праведним чинити?

Якби ж то знати, що чинити! Зiнько радив наймати в панiв усiєю громадою землю, а згодом купувати її — адже й банк на теє. А надто не попускати громадської землi в чужi руки.

Дiд Корнiй Грабенко не згоджувався: не попустиш, коли з рук iрвуть! Он пересельську вирвали. Пiдмогоричив кого треба, та й амiнь! Дбати, щоб горiлки не пили? Ну, це вже Зiнько абищо вигадує! Увесь свiт п'є, а ми самi його не переробимо! Та й не можна без горiлки: упиватися не треба, а як закон велить на весiллi пити, то треба. Що? Зiнько каже, що й весiлля без горiлки можна? Ну, це вже дурниця, це вже вiн закон ламає!

Дем'ян, другий родич Зiнькiв, був не вiд того, щоб горiлку пити кинути, дак же однак не пособиться: заробiтки малi, а всякому хатньому требовi й краю нема, — хоч i не питимеш, то пiдеш до багатирiв кланятися. Хiба що ото скидаться грiшми, як Зiнько радить, та завести таке товариство, щоб один одному пособляв, — це справдi добре було б.

Одначе Корнiй Грабенко i з тим не згоджувався. Та його не слухано, а слухано, як Зiнько розказував про товариство запомоги, то вiн i пiшов собi додому, а за ним iще двоє родичiв. Порозходилися додому й жiнки, бо треба було по хазяйству. Опрiч чотирьох чоловiк товариства, зосталися тiльки Михайло, Савка та Дем'ян. Цi троє пристали до гурту i навiть зараз же подали по п'ять карбованцiв у складку. Дiд Дорош усе дослухався мовчки, а далi й собi озвався:

— Слухав я вас, слухав, та й думаю собi: люди хоч i молодi, а роблять до ладу. їй-бо, до вподоби менi! Та тiльки не знаю: чи самих молодих у вас до гурту приймають, чи, може, й старих, га?

— Та як же! Вже ж i старих! — загомонiли навкруги. — Ще й радi будемо, коли старi нам поради даватимуть.

— Поради!..всмiхнувся дiд, — Такi мудрi поробилися, що де вже нам, старим, радити!.. Ну, а одначе приймiть i мене до свого гурту!

— Та невже, дiду? I ви пристаєте? — зрадiв Зiнько. — Оце так добре!

Усi дуже звеселилися, а Васюта гукав на всю хату:

— Восьмеро нас тепер, восьмеро!

— Було б дев'ятеро, якби бiдолашний Грицько жив! — промовив Дмитро.

— Так! — сказав Зiнько. — Нехай же вiчний упокiй буде його душi, а ми його, нашого любого товариша, будемо повсякчас iзгадувати добрим словом у своїй громадi.

— Будемо! Будемо! — вiдказало товариство. Згадали тут i за дiтей Грицькових. Вони зосталися без путящого догляду. Ївга давно їх покинула: пiшла з своїм сином додому. Громада настановила над ними опiкуном Панаса Момота. Вiн старшого хлопця вiддав у найми, а тих двох забрала Грицькова сестра — добра жiнка, та в самої гурт дiтей, та не гурт чого їсти; чоловiк її гнiвається, що чужих дiтей набрала. А тепер, як Панаса взято, то й дiти, й худоба зосталися без опiкуна. Треба подбати, щоб настановлено доброго чоловiка, та запомогти сиротам. Надто ж, що Грицько їх товариш був. Урадили й наважились досягти, щоб у громадi опiкуном настановлено або Зiнька, або кого iншого з їх товариства.

Тодi вже загомонiли про пересельську землю. Надумали списати нову жалобу просто вже до губернатора, а на їй попiдписувати якомога бiльше людей — може, це пособить.

— Тепер, — казав Савка, — багато пристане, бо вже всi побачили, куди Денисове товариство хилить. Тепер таких буде бiльше, що за нами обставатимуть.

Зараз же Зiнько почав писати жалобу, вичитував написане, а кожен докидав, чого треба ще додати.

Наприкiнцi довго ще говорили знов таки ж про тую горiлку i таки врадили, щоб нiхто з товариства не пив її i в себе в хатi не мав.

Порозходилися товаришi вже пiзно ввечерi. Позад усiх лагодилися йти Васюта з Карпом.

— Ходiм уже, Карпе, додому абощо, — казав Васюта, — бо ти, мабуть, дуже спати хочеш: увесь вечiр мовчки сидiв, надувшися як сич.

Карпо справдi весь час був дуже похмурий та мовчазний.

— Я не спати хочу, вiдказав, — а невесело менi, що так воно робиться…

— От такої! — погукнув Васюта. — Тут треба радiти, а вiн сумує. I Зiнько прийшов, i товариства нашого побiльшало.

— Це-то добре, та от лихо: мала в нас сила дуже, нiчого не вдiємо проти їх.

— А я думаю так, — од казав Зiнько, — що як переважимо їх за пересельську землю, то до нас тодi багато пристане.

— Поки сонце зiйде, роса очi виїсть, — так саме похмуро не згоджувався Карпо.

— Ну, а що ж по-твоєму треба робити? — питав Васюта.

— Силу їх занапастити. У багатствi великому сила їх велика; розвiяти їх багатство за вiтром — не стане в їх сили, тодi й нас нiвечити не будуть.

— От такої! Як же ти його розвiєш? — спитав Васюта.

Карпо помовчав трохи. Вони були тiльки втрьох, бо вже й дiд Дорош пiшов спати.

— Глядiть же, братчики: що я казатиму зараз, дак щоб воно не йшло далi вух ваших, — промовив згодом.

— Да що це ти, Карпе, мудруєш сьогоднi? — засмiявся Зiнько. — Ми ж уже на те всi пристали, що що в нас говориться, того нiхто щоб не знав.

— До того кажу це, що тiльки двом вам звiряюся, а бiльше й з товариства щоб не довiдався нiхто.

— Ну, гаразд, гаразд, — кажи вже!

— Думав я, братчики, довго думами великими та й надумав: нема нам способу iншого, тiльки цей один: попiдпалювати всiх, то з димом розвiється i багатство їх.

— Карпе, що це ти? Схаменись! — скрикнув Зiнько.

Карпо, не вiдповiдаючи, сiв бiля столу i зiпер голову на велику свою кощаву руку. Втупивши очi в дiл, сидiв мовчки, двi зморшки глибокi виразно лягли впоперек нахиленого лоба. Врештi загомонiв якимсь гострим неприхильним голосом, ще бiльше протягаючи слова, нiж звичайно:

— Чого б я мав схаменутися? По правдi кажу вам: не менi схаменутися, а вам треба, — прийшов уже той час… I не занедбайте його, бо, коли занедбаєте, горе всiм буде!.. Нема iншого способу на тих людей… Треба їх судити божим судом, бо суди людськiї на свою руч вони повертають. Хiба не бачать цього очi вашi? Грицько з їми по правдi чинив — вони вбили його; Зiнько за правду став — вони в неволю його завдали.

— Завдали, та не вдержали: i вийшов же! — вiдказав Зiнько.

— Хвали бога, що Иван признався, а затявся б вiн — може б, i на Сибiр ти помандрував у неволю довiчну. Немає в їх змилування. Нехай же їх божий суд, огонь судить, бо таких не грiх зiгнати й зо свiту цього.

— Ото! — скрикнув Васюта. — Глянь, як наш побожний Карпо розгнiвався! Це, мабуть, такого з божественних книг начитав.

Карпо пiдвiв голову, глянув на Васюту, i справдi гнiвний огонь блиснув в його очах.

— А ти, Васюто, коли не знаєш, то не смiйся. Ти божественних книг не тямиш, а я тобi скажу, що як би прочитав тобi з їх дещо, — сам єси побачив би, що моя правда, що по-божому кажу я.

— Хiба ж палити, чи вбивати — то по-божому? — спитав Зiнько.

— Нi, нехай вiн скаже, по яких це божественних книгах написано, щоб таке робити? — допитувався Васюта.

— Скажу! — вiдповiв Карпо, знову спускаючи очi додолу. — Написано: рече господь Саваоф до Саула: нинi одомщу народовi Амаликовi за все, що сотворив вiн Iзраїлевi. I звелiв бог iти й поразити Амалика i не пощадити його, повбивати всiх — i чоловiкiв, i жiнок, i молодiж — аж до младенцiв малих; i знищити все добро їх: i воли їх, i вiвцi, i верблюди, i осли, i виногради… Все! I не послухався цар Саул: усiх побив, а царя амалицького помилував i не знищив добро найкраще… Тодi прийшов Самуїл i розсiк мечем сам царя того, а бог одвернув за цей грiх од царя Саула лице своє… Ото ж бачите, що вбивати бог велить нечестивих i добро їх iзнищувати!

— А хiба й тобi, Карпе, — хитренько спитав Васюта, — бог сказав, щоб ти їх попiдпалював або повбивав?

Зiнько всмiхнувся, але Карпо сидiв похмурий.

— Нi, — загомонiв Зiнько, так не виходить. Христос уже пiсля iсторiї з Амаликом звелiв нам любитися, а не вбивати чи пiдпалювати. Добра злом не зробиш. Та й що з того було б? Адже їх багатство не в самiй хатi: є в їх-земля, є грошi в позиках та в банках, — згорить хата, то вони нову побудують та й знов почнуть хазяйнувати; а коли не вони, дак їх дiти; не їх дiти, дак iншi… А ти свою душу занапастиш, ще й на Сибiр пiдеш, — яке ж то добро?

— Ну, а що ж його чинити? — питався Карпо.

— Оте, що робимо. Свого права домагатися.

— Добре! Хай поки буде й так. Побачимо, що з цього буде.

Устав, попрощався й пiшов, за ним Васюта.

Зiнько бачив, що Карпо своїх думок не покинув, тiльки змовк, бо товаришi не пристають на те. Боявся трохи Зiнько тих думок, i не до вподоби вони йому були. Спершу дивувався, як то така гарна людина, як от Карпо, та могла таке надумати. Був чоловiк чесний дуже, правдивий, нiколи нiкого й на макове зернятко не одурив, сам завсiгди робив по правдi, як її розумiв,_ i вiд людей того вимагав, а тепер он що вигадав! Tax уже дуже роздратувала Карпа тая кривда людська! Нi, треба такi думки його припинити, бо з їх саме лихо буде, а припиняться вони зараз — аби з оцiєю морою ю, з оцiєю пересельською землею досягти свого. Тодi Карпо побачить, що, цим робом чинячи, можна досягти свого, а не тим, про який вiн каже.

I Зiнько з усiєї сили заходився якокога бiльше людей гуртувати до жалоби. Савка справдi не помилявся, що тепер люди, побачивши лихо, дужче приставатимуть до неї. Не минуло й тижня, вже тая жалоба була в губернатора. Цього разу товариству пощастило. Губернатор давно вже гнiвався за щось на того начальника i зараз же взяв до уваги жалобу з Диблiв. Через те незабаром до Диблянської волостi прийшов наказ: припинити справу з землею i вiдiбрати її поки в Дениса.

Ця несподiванка так уразила Дениса з товариством, мов грiм iз неба ясного дня. Вони не сподiвалися такої халепи, певнi бувши, що вже переважили. Денис уже по всьому селу величався й вихвалявся, що «дав по мордi свинi», — тобто Зiньковi з товариством, — а тепер он якої пинхви йому пiднесено! Сором i в вiчi людям глянути! Так було нiяково, що Денис не пiшов у громаду, як вона зiбралася незабаром пiсля того. Трапилося, що саме в той день не було в громадi ще трьох iз його товариства: Копаницю начальник несподiвано викликав у город, Рябченко лежав хворий, а в Тонконоженка брат оддавав дочку, дак Терешко, добре випивши на весiллi, спав саме тодi п'яний. Через те й Зiньковi прихильники насмiлилися в громадi дужче, i як Васюта озвався за дiти Грицьковi, то й не вельми важко було зробити, що громада опiкуном над їми настановила Зiнька.

— А що, Карпе, казав Васюта, iдучи з громади, — отже бачиш, що не все вони нам, а й ми їм можемо вкрутити хвоста. З землею облизня вже пiймали, а й тепер знову тертого хрону пiднесли їм такого, що довго в носi крутитиме. От побачиш, що й далi духопели вiд нас їстимуть, та таки й не дамо нам у кашу наплювати.

— Не хвались так, Васюто, — вiдповiв своїм поважним голосом Карпо, короткi-бо очi людськiї, не видко їм кiнця дiловi.

— Тобто, кажи гоц, як перескочиш? Та вже якось перескочимо! А як часом коли й увiрвемось у рiв, дак видряпаємось. Отже й тепер: зовсiм уже «сiдай на дно» були, а тепер пiшли нашi вгору! Ой, хочеться менi посмiятися з проклятих дерiїв!

I Васюта таки й не втерпiв: хоч iз старих дерiїв i не поглузував, дак, пiшовши того вечора на вулицю, причепився знову до Микити Тонконоженка. Цьому недавнечко притичина трапилася. Останнiми часами серед парубоцтва завелися карти, не то великi парубки, а й хлопцi-пiдпарубочi такими картниками поробилися, що як де зiйшлися, так зараз i гулять, звичайно, на грошi. Микита, звiсно, був у цiй справi поперед усiх, i одного разу трапилось, що за вечiр тридцять карбованцiв програв. Двадцять оддав, а десятки не стало. До батька не посмiв iти, дак добрав ключа до батькової скринi, де грошi були, а батько саме тодi сусiль у хату. Хоч i як потурав синодi, але за це попобив дуже. Васюта зараз i вчепився за те. Побачивши на вулицi серед парубкiв та дiвчат Микиту, гукнув:

— Агов, хлопцi й дiвчата! Слухайте лишень сюди! Буду вiршу проказувати.

— Яку вiршу? Хiба тепер святки, чи що?

— Дарма, що не святки, а ви слухайте!

Розсiвся на колодi, зiперся руками на колiна, втупив очi в землю та й почав вигадувати, — вiн був мистець на такi прикладки:

— Як був собi чоловiк Трандита, та була в його сiра мужицька свита, а вiн каже: «Чорт батька зна яка паскудна одежа: не можна хлiба їсти лежа!..»

— Ха-ха-ха! — зареготався дехто, зрозумiвши, куди це Васюта цiляє. Догадався, мабуть, i сам Микита, та не виявляв того. Став навпроти Васюти, однiєю рукою пiдперся в боки, а другою держав цигарку, пихкаючи димом та раз у раз чвиркаючи через губу.

— Дак не можна, каже, хлiба їсти лежа… Якби менi хоч драна ганчiрина, да з панського колiна, бо я сам уже здорово на пана закривився, як серед панiв нажився: от будь я мужицький син, коли не чистив панський гнiй три годи й один!

— Ха-ха-ха! — знову розкотився регiт, а Васюта, мов то й не вiн чинив усе лихо, поважно проказував далi:

— Де б менi такої взяти ганчiрини, щоб сiрожицької не вдягати свитини? Чи менi батька-матiр продати, чи в їх вiд скринi замки повiдбивати, чи в карти навигравати?

Всi хлопцi й дiвчата глянули в той бiк, де Микита, але Микити вже не було: бачачи, куди воно йдеться, покрився нишком та й утiк.

— Микита втiк, нема Микити! — загомонiли.

— Утiк? Хто втiк? — питав Васюта, пiдводячи голову.

— Микита втiк од твоєї вiршi!

— Од моєї вiршi? Хiба ж то про Микиту? То про Трандиту! А ви й не розiбрали? Бодай же вас, який у вас курячий мозок! Дак коли ви не вмiєте до ладу розбирати, то я не хочу далi й казати!..

Хоч i не казав далi, але як вертався сам додому, то почув, як йому бiля вуха зашумiла каменюка: хтось iз-за тину добре швиргонув, та не добре вцiлив. А за тином щось затупотiло, втiкаючи. Зрозумiв, чия це ласка, i гукнув навздогiнцi, зупинившись:

— Та й дурний ти! Хiба ж так цiляють? Вернись, я тебе навчу, дак i зуби визбираєш, — от щоб я здох! — визбираєш, як намистечко!..

Але Микита не вернувся.

Зiнько зараз же заходився коло справи з Грицьковими дiтьми. Пiшов до Грицькової сестри, — та була рада збутися небожат, бо й своїх дiтей копиця. Та й сиротам у неї не було добре, бо справдi-таки нiколи було їх доглянути. Вона порадила Зiньковi замiсто себе одну далеку родичку Грицькову й свою. Зiнько знав цю Килину. Дiти й чоловiк у неї померли, а брати — i свої, й чоловiковi — позабирали в удови i землю, й хату, i всю худобу. Убога жiнка ходила по наймах: жила то за няньку в панiв, то ставала просто робiтницею. Саме тепер їй виходив рiк. Зiнько вмовлявся з нею так, що вона житиме в Грицьковiй хатi, доглядатиме дiти, до роботи їх привчатиме, ходитиме коло городу й садка, а за те й сама тим харчитиметься, i до зросту тих дiтей буде в хатi за хазяйку, ще й матиме невелику плату. Зiнько знав, що Килина була людина путяща, працьовита й чесна i до дiтей прихильна, то й не боявся дати їй до рук сирiт. Сама ж Килина така була рада хоч трохи пожити господинею, а не найманою попихачкою, i силкувалася все робити так, щоб добре було. Зiнько з Гаїнкою раз у раз навiдувалися до Грицькової хати. Старшого хлопця Зiнько лишив, щоб вiн уже добув строку в хазяїна, а потiм мав узяти до себе, привчати до хазяйства та й до книжки. Землю Грицькову Зiнько до хлопцевого зросту наняв i з тих грошей мав одягати дiти й платити Килинi.

Хоч Рябченко з своїми полигачами й репетував, що Зiнько нетямущий опiкунства, тiльки лиха накоїть, але тепер вони якось притихли, бо всiм було громадянам видко, що зроблено гаразд. Ще й надто: побачивши, що Зiнько так до ладу впорядкував цю справу, громадяни почали про його озиватися дуже добрим словом: хто попереду лаяв або глузував з його, тепер уже часом i хвалив. Не гудили вже й за те, що горiлки не радить пити, хоч самi, звiсно, пили.

Дома в Зiнька було все гаразд. Дiд Дорош так i лишився в його жити. З дiдом було добре, тiльки з тестем нiяк: одколи Зiнько вернувся з тюрми, вiн до його i в хату не зазирнув. Зiнько й собi дуже вразився, довiдавшися про Остаповi замiри розрiзнити його з Гаїнкою. Спершу так обурився, що не думав до його нiколи й озиватися. Та почала вже теща намагатися, щоб помирити зятя з чоловiком, а Зiнько помiркував собi, що таки вiн батько Гаїнцi, i наважився не сваритися з їм зовсiм, тiльки не хотiв до його йти, думаючи, що Остап зрозумiє-таки, як велико провинив перед дочкою й зятем, i якось тую провину направить. Одначе Остаповi й на думку не спадало становити себе винним перед дiтьми, а що йому нiяково було стрiватися з Зiньком, то обминав його де мiг. Коли часом i зустрiнуться на вулицi, то до шапок торкнуться: «Здоровi!» — «Здоров!» — та й годi, вже й поспiшаються швидше розiйтися.

Так минав уже другий мiсяць, одколи Зiнько повернувся з тюрми додому. З початку третього наспiв i кiнець справi про пересельську землю. Постанову громадську скасовано, землю зовсiм забрано вiд Дениса. I Копаниця, й Денис кинулись були в город, щоб зарятувати справу, та нiчого не могли зробити. Одним тiльки й повеселили їх: сказано, що касується тiльки ця постанова громадська, а коли б громада знову таки продала Денисовi землю та постанову до ладу написано, то тодi вже не скасують.

Довiдавшися про це, Денисове товариство зараз зiйшлося на пораду в Рябченка.

Тепер, маючи дорогу через свою пересельську землю, дибляни знову могли наймати землю в пана Добровольського, i не треба їм було їхати до неї тридцять верстов, обминаючи болото — це ж i припиняло їх, як земля в Дениса була. Таким робом усi замiри Рябченкового товариства гинули, i диблянська громада вихоплювалася їм з рук. Це вже й видко було: Зiнька слухають бiльше, нiж їх. Еге, кажуть, i вас можна збити! Ми, кажуть, цих старшину, й старосту, й писаря поскидаємо, — iнших настановимо: Зiнька та Карпа. А курс i старшинi, й старостi кiнчається цього року восени. Коли б їм пощастило справдi своїх людей настановити, дак це була б пропаща справа. Тодi що хотiли б, те з їми тi горлопанi й робили б. Звiсно, не з-так то легко й скинути хоч би й Копаницю, — багато в його сили i тут, i в городi, — ну, все ж, як то кажуть, береженого й бог береже.

От так, куди не глянь, а все треба тую землю вдержати в своїх руках. Та як? Громаду можна зiбрати хоч i завтра, та що з того? Нема чого й думати, щоб вона тепер удруге продала землю. Надто ще дехто, приставши до Зiнькової спiлки, оплатився вже з своїми позичками перед заможнiшими людьми. Тепер уже цих не так легко притиснути, а далi їх ще побiльшає.

I визволила ж нечиста цього Зiнька з острогу! Не велике було б лихо, коли б його замiсто Панаса запроторено, — в селi б тихо стало. I що вже почав вигадувати: щоб горiлки не пили, щоб могоричiв не було. Так i поступитися цим! Хiба з тверезим що зробиш? От як налив його, дак тодi вже й бери за шияку та й у ярмо. А то без могоричiв!

— Iстинно розсобачується мужик за такими шибениками, як оцей Зiнько! — казав Сучок. — «Я, пле-ще, — подать заплатив, одбутки всi поодбував, нiкого не займаю, горiлки не п'ю, — що ви зо мною зробите?» I верно, що ти з їм, паскудним, тогда йздєлаєш? Одно слово: розуратство!

— Iменно, iменно правда! — потакував Копаниця. — Нiкоторого тобi над їм слєствiя нема. Ти його в холодну, а вiн тобi кричить: яке ти право маєш? Значить — покажи йому. де твоя законная основанiя! А, сто чортiв! Да якби в мене була полная законная основанiя, дак я б тебе, iдолового вишкварка, на дерть подрав би й свиням викинув би, а не то що в холодну, хамлетська ти морда!

— Законники пойшли, промовив Тонконоженко, — та праведники такi, що бiда!

— А як на моє розсужденiє,- казав Сучок, — дак провчить їх, падлецьов! Щоб притихли!

— Та як же їх провчиш? — питав Копаниця.

— От, штука!.. Хiба ви цього не знаєте? Позвать його в волость: «Зачим сто у тиб'я куриця дохла проти двора на вулицi валяється?» — «Нi, не валяється». — Как ти, мерзавець, смєїш менi говорить, когда я сам видiв? Начальство запреiдаєть, санiтар приказано, а ти що? Щоб нюхало начальство? Да ще й брехню начальству задайош!.. Марзавець ти!.. Падлець!.. Нигодяй!..» Ну, послi такого наставленiя уже ж вiн не втерпить, щоб чого не сказать, грубе яке слово, — тодi його в зуби, та на десятникiв гукнуть, та й усипать гарячих, не жалiючи.

— Невозможно! — крутнув головою Копаниця. — Одно, iцо не грублять: ти його хоч i вилай, то вiн каже: «Господин старшина, ви не лайтеся, бо я па вас жалобу проiкнесу», — а друге: хоч i зробиш, так вiн тодi таку тобi кутавасiю з перцем пiднiме, iцо хуже буде, нежелi за Дениса Пилиповича землю. Нi, це не йдьоть!

— А менi здається, озвався Рябченко, — що Михайло Григорович таки правду каже: iменно їх, треба провчить. Хоч не всiх, дак хоч самого Зiнька. Тiльки не так трохи треба заходжуваться.

— Ну, а як же?

— Нишком, щоб нiхто не бачив, та щоб i вiн не знав, хто його провчив. Щоб знав за що, та не знав хто. Так йому й сказати: оце тобi за те й за те, а хто каже — чорт його зна. Тодi йому жалiтися нi на кого й нiяк, а боятися буде. Не до смертi його бити, не, а так — добре пополохати, щоб трохи полежав та почухався.

— А що ви думаєте? Воно й правда! — доводив Тонконоженко. — Поки ми їх не почнемо вчити, дак нiчого дiла не буде. А як одного та другого провчимо — тодi його страх возьметь, нишком сидiтиме.

— I не висьма важна штука, — розказував Рябченко. — Це можна так ловко зробить, що моє поштенiє!.. Тiльки щоб Григорiй Павлович подозволив, бо без господина старшини тут нiяк нельзя.

— Хто його зна, казав Копаниця, — це, коли хочете, непорядок i дайже буйство… Ну, та задля такого дiла, — засмiявся вiн, — можна й манюсiнькоє буйство соченить.

— I чудесно! — задовольнився Рябченко. — За тиждень, за два й готова штука буде. Зiнька положимо, а самi тим часом у громадi крутнемо.

— Ну, тольки, знаєш, Яхрем Семенович, ти тоже не весьма-очинь! А то щоб так не було, як iз Панасом.

— Ото ж таки! Хiба я такий дурак, як Панас? Акуратно все так iздєлаєм, що ну! I науку получить, i живий останеться…

Товариство повеселiшало. Чарка жвавiше заходила з рук до рук, наче й горiлка в їй посолодшала. Довгенько ще випивали та закусювали…

Проминуло з тиждень.

Одного разу Рябченко прийшов у свято до церкви, вистояв утреню, а тодi, не хотiвши йти додому та знов приходити до служби (бо йому таки далеко було), зостався пiдождати в сторожцi, — там звичайно дожидали люди, поки вдарять до служби. Та цього разу людей було мало: троє дядькiв та Микита Тонконоженко. Сидiли та гомонiли гуртом, а далi так трапилось, що тi повиходили, а зосталися вдвох Рябченко з Микитою.

«От i добре, подумав собi Рябченко, — хотiв був до його сам пiти, та тут лучче буде побалакати: хай люди не знають, що вiд мене до його стежка є».

I вiн загомонiв до Микити:

— А що, Микито, не пощастило тобi Гаїнку зачепити, — повернувся-таки Зiнько.

— А штоб вон луснул! — сердито гарикнув Микита.

— Ну, а вже ж i жiночка була б тобi хороша! Одно слово — як лялечка!

Микита тiльки плюнув зо злостi.

— I все цей Зiнько тобi на завадi стає,- правив своє Рябченко. — От тодi в тебе Ївгу одбив.

— Падлець, одно слово! — вилаяв Микита.

— Все Васюту настренчує, щоб iз тебе на вулицi знущався.

— Нигодяй! — I Микита аж побiлiв iз серця, згадавши вiршу про Трандиту.

— Настоящий нигадяй! I таке зловредне, що кожному шкоди наробить. Тепер таке почав, що як виграє справу, дак ми всi хоч з торбами попiдвiконню йди.

— Та ну? — здивувався Микита. Нивжлi такое плохое дело?

— А ти ж думав як? Коли в Дениса однiмуть землю, а мужики почнуть брати собi в Добровольського, дак тодi, брат, наша земля, що в Горянського ми найняли, — вона їм без надобностi. Ми тодi на льод сiли, бо нам нiчим буде Горянському заплатить. А в контрахтi тисяча рублiв невстойки — он що! Поцiнують тодi, брат, нас усiх та й тебе з батьком.

— Вот так штука! — аж злякався Микита. — Дак через такого падлеца да нам усем пропадать?

— А що ж ти зробиш? Якби його чортяка винесла куди хоч на який мiсяць або два, дак ми б могли собi раду дати i пересельську землю вдержати, а так — нема ходу: що нi почнемо, що нi зробимо — вiн i переб'є, вiн i переб'є! Хоч би захворiв абощо… то все якось би впорались… Ех, Микито, як я гляну на теперiшнiх парнiв, дак один пустяк, та й годi! Якби я парубкував, дак хiба б я попустив отак iз себе смiятися якомусь там Зiньковi, як вiн iз тебе насмiявся? I Гаїнку, й Ївгу… Ех!..

— Ну, а що б ви iздєлали? — спитав, почервонiвши, Микита.

— Хi, не знав би що! Зобрав би хороших парнiв три-чотири душi та й дав би йому доброї матланки — от що!

— А що ж, ви думаєте, що я етого не могу? Вот возьму да й iздєлаю!

— Поки хвалько нахвалиться!

— Какой я вам хвалько! Вот возьму да й монуминтально iздєлаю. Мєсяць буде чухаться — не вичухається, — такого вгощенiя дам!..

— Хто його зна… Звiсно, була б це штука славна, i не самому тобi було б добре: поки Зiнько вичухався б, то ми б у громадi по-своєму крутнули… А то поцiнують нас…

— Будь я первой падлець, если не iздєлаю! — скрикнув Микита.

— Та ти не гукай так: це, брат, тихенько треба робити, — припинив Рябченко та й почав нишком розказувати, як та що треба робити, щоб усе було добре.

На церквi бевкнув дзвiн.

— О, вже й до служби, — сказав Рябченко, i обидва з Микитою перехрестилися. — Треба йти… Тiльки ж ти гляди, Микито! Понiмаєш? Нi я тобi нiчого не говорив, нi ти менi…

— Понiмаю! Усьо буде в плипорцiю, i аджарим так, що моє вам паштенiє, ще й здєлайте одольженiє.

— Та не забудь: по головi анi-нi-нi!.. Нiяк не можна!..

— Пускай голова йому остається, а ми нижче лупньом…

— Ходiм же до церкви!..

V. НАПАД

Приходила весна.

Снiг лежав уже по самих ярках та затiнках, а то скрiзь позбiгав лепетливими дзюркотливими струмками. Серед пучечкiв торiшньої трави де-не-де визирали вже блакитними оченятами пролiски, але вся земля лежала ще чорна, дожидаючися, поки пресвiтлеє сонце обнiме її своїм палким промiнням та й убере в пишнi зелено-квiтчастi м'якi шати. Лежала ще пiвсонна й зiтхала до неба теплими грудьми, i теє зiтхання злiтало вгору легенькою бiластою парою. Пара линула вгору, збиралася там у хмари, i хмари тьмарили небо, затуляючи землi сонце. Так молода жiнка, думаючи про розлуку з своїм подружжям, плаче гiрко, i сльози застилають їй свiт, i вона не бачить, що той, кого вона так палко дожидає, що вiн уже вернувся, стоїть тут, бiля неї,- ще мить, i вiн одним дужим рухом пригорне її до себе на груди, обiйме її сяєвом свого сонячного погляду, i вони поєднаються в одному прекрасному, як мрiя, поцiлунку. Так земля зiтхала за сонцем i не знала, що за малу годину вона потопне в його золотих обiймах, i тi сльози-тумани розвiються, зникнуть од одного ясного променистого погляду.

А поки ще хмари темнi, — але теплi веснянi хмари, — снували по небу. Землю приспала нiч. Не видко було мiсячка, спали й зiрки, заступивши за хмару. Тихий упокiй панував скрiзь, той дужий i радiсний упокiй, що схиляється над землею перед новим весняним днем, повним сонячного сяєва, блискучих кольорiв, спiву, руху, могучої працi…

Пiшовши ще вдень у Чорновус, вертався тiєї ночi Зiнько потемному додому. З вулицi повернув через Карпiв город наниз, щоб швидше дiйти, бо забарився. Iшов лукою, звичайною стежкою попiд городами. Вже близько й провулок на гору. Увiйшов у тi верби, що росли над криничкою. Там було ще темнiше.

Щось зашелестiло, i враз перед Зiньком зачорнiла чиясь висока постать.

— Хто це? — поспитався вiн, припинившись.

Здорова постать замахнула руками вгору, i Зiнько почув, як щось тверде штовхнуло його болюче в груди так дуже, що вiн схитнувся. Але в ту ж мить ударено його i в спину. Зiнько скочив наперед i встиг ухопиться за коляку, що здоровий чоловiк уже пiднiмав удруге. Вирвав коляку i вiдстрибнув набiк.

— Не пiдходь! — крикнув, пiднявши коляку вгору.

— Який страшний! — озвався глузливо чийсь голос, що здавсь Зiньковi по знаку. — Оце тобi за жалоби губернаторовi.

I троє з коляками кинулись на його. Зiнько зачепив когось своєю, але його-вдарили три враз, вибили йому з рук ломаку й почали бити його в груди, в спину, в боки, молотячи, як снiп цiпами.

— Рятуйте! — скрикнув Зiнько i впав додолу непритомний…

Гаїнка того вечора довго дожидалася Зiнька з Чорновуса.

— Мамо, чого це його досi нема? — питалася.

— Та, мабуть, дочко, зостався там ночувати, бачить, що нiч темна, йти погано — ну й зостався.

— Нi, вiн казав, що сьогоднi вернеться.

Та мати й дiд певнi були, що Зiнько заночував у Чорновусi, i, не турбуючись, спали всю нiч. Гаїнка ж не могла заснути: лежала й прислухалася, чи не йде Зiнько. Кiлька разiв їй чулася хода, вона схоплювалася, пiдбiгала до вiкна й дивилась у двiр, у темряву. Нiхто не йшов. Одного разу вчулося навiть, що вiн уже ходить у дворi, щось робить. Вона вибiгла, гукнула стиха, — не було нiкого. Вернулася й лежала, все ловлячи вухом ту знайому їй ходу. Нiколи так не було, щоб Зiнько сказав «вернусь» i не вернувся. Тiльки раз це було, — як його до тюрми взято. А тепер?..

Нiмий страх дивився на неї великими, як темрява, очима, обнiмав її холодними обiймами.

Вже свiтало, як її, знеможену, поборов на хвилину сон.

Ураз щось застукало в вiкно, аж шибки задзвенiли. Гаїнка схопилася з лiжка i стала серед хати, не розумiючи зо сну, що це.

«Зiнько!» — враз подумала i кинулась у сiни вiдчинити. Вiдчинила, перед нею стояла сусiдка Стручиха.

— Нещастя! — крикнула.

— Яке? — спиталася, вся похоловши, Гаїнка.

— Зiнька твого на луцi знайдено… побитого…

Гаїнка захиталася i впала б, якби не вхопилася за одвiрки.

Iз-за Стручишиної постатi побачила: у двiр увiходило троє людей i несло… Струк iз Васютою держали за плечi й за голову, а Струкiв наймит за ноги.

Гаїнка дивилася на їх, як вони вступили в двiр i йшли обережно, помалу. Дивилася, не одводячи очей, вся закам'янiвши, не можучи ворухнутися.

Вони пiдходили ближче. Тiло трохи згиналося посерединi вниз; безсило хиталася, звисаючи, одна рука, голова з мертво-блiдим обличчям одкинулася назад i лежала трохи боком на Васютинiй руцi; вiд уст, трохи розкритих, значилася по щоцi й потiм на бiлому комiрi сорочки темно-червона смуга.

Вони пiдiйшли до хати. Стручиха оступилася, а Гаїнка стояла нерухома i все глядiла. — Гаїнко, оступись! — промовив Васюта.

— Ай! — скрикнула та, вхопившися за серце, i впала.

Стручиха кинулася в сiни, вхопила попiд плечi Га-їнку i вiдтягла її вiд дверей. Чоловiки понесли Зiнька в хату.

Трохи згодом Васюта вже бiг верхи в Чорновус по лiкаря…

Зiнько лежав на лiжковi. Вiн опритомнiв уже, але був такий знеможений, що не здужав озиватися i лежав, заплющивши очi. Кров з обличчя йому змито, але сорочки, всiєї закривавленої, не зважилися скинути: вона прикипiла до тiла; скинули саму чумарку. Гаїнка сидiла бiля лiжка в ногах i дивилася на блiде Зiнькове обличчя. Сидiла, як витесана з каменю, дивилася застиглим, нерухомим поглядом, їй здавалося, що вiн уже вмирає.

В другiй хатi мати, припавши навколiшки перед образами, молилася. Благала не вiднiмати в неї останню надiю в життi…

А на дворi Струк розказував дiдовi, як. вiн iзнайшов Зiнька на луцi, як покликав на помiч наймита й Васюту, що на той час iшов вулицею…

Аж пiсля обiду приїхав лiкар. I то довго вмовляв його Васюта: все не хотiв їхати, казав, щоб Зiнька до його привезено.

Увiйшовши до хворого, зараз повисилав обох жiнок геть, «щоб не рюмсали», лишив тiльки дiда та Васюту i почав оглядати побитого. Треба було скинути сорочку. Дiд iз Васютою обережно пiдвели Зiнька, а лiкар почав скидати. Сорочка поприкипала до тiла вкупi з кров'ю. Лiкар став її вiддирати, — Зiнько злегка застогнав.

— Не манiжся! Не маленький! — гарикнув на його лiкар.

Але як скинув сорочку, то побачив, що було чого «манiжиться»: спина, груди, плечi- все було в страшних синяках, все попухло, тiло побито так, що поробилися великi рани кривавi.

— Добре впiймав! — крутнув головою лiкар. — П'яний, мабуть, побився з ким?

Хворий мовчав.

— Хто тебе побив? Чуєш?

— Не знаю… — простогнав хворий.

Лiкар ще поглянув, припав ухом до грудей…

— Хм… Усерединi багато пошкоджено… Треба тобi переїхати до Чорновуса в лiкарню… Не буду ж я до тебе щодня їздити!

— _ Не хочу… я буду дома… — прошепотiв Зiнько.

— «Не хочу, я буду дома»! — перекривив його лiкар. — Усi ви боїтесь лiкарнi, як чорта, а чого? З'їдять тебе там, чи що? Та хiба вам iцо втовчеш у дурну довбешку!.. Як знаєш!.. То жiнка твоя тут сидiла? Покличте її!

Васюта покликав. Увiйшла Гаїнка.

— Ну, слухай!.. Та не кисни, бо терпiти не можу рюмсання! — гримнув лiкар, хоч у занiмiлої Гаїнки й сльози на очах не видко було. — Ось тобi лiки… — I вiн почав розказувати. Гаїнка мало що розiбрала з його московської мови, тiльки останнi слова добре зрозумiла: щоб доглядала, а то вмре.

Як лiкар виходив, дiд Дорош iз Васютою перепинили його в сiнях.

— Скажiть, пане, спитав дiд, — чи вiн буде жити, чи нi? По правдi!

— Як вичухається, то буде, — вiдмовив лiкар.

— Пане! — загомонiв Васюта. — Що хочте вiзьмiть, тiльки вигойте його! — I. сльози закапали йому з очей.

— Не рюмсай!.. Що ти йому — брат чи родич який?

— Товариш…

— Дак чого ж i киснеш? Я не бог!.. Понапиваються, поб'ються, а ти їх воскрешай!.. Дав же лiки… Як не стане — знов приїдеш.

Лiкар вийшов з сiней i скочив на бричку.

— Рушай!

Дзвоник задзеленчав.

Дiд махнув рукою.

— Чорт зна що! Нiчого з цього лiкаря не буде.

— Чому ж не буде? — спитав Васюта.

— Ну, що вони тямлять, цi лiкарi? Нiчогiсiнько! От тiльки до одного й голiннi: як попадеться до їх чоловiк, то зараз йому руку або ногу вiдрiзати, а то й зовсiм требушити бiдолаху… Хiба я не знаю, нащо йому Зiнька в лiкарню? Хотiлося подивитися, як там усерединi побито! Дав би чогось, що той би й сконав, а тодi б i покарбував. Рiзники, та й годi!..

— Та постривайте ж, дiду, може ж, це iще й не такий?

— Усi вони однаковi!

Тим часом Гаїнка сидiла бiля хворого. Вiн лежав нерухомо, все заплющивши очi, хрипко дихаючи, не озиваючись. Iнодi тiльки прохав пошепки пити, i Гаїнка подавала йому тремтячою рукою води. Пiдводила йому голову, вiн на хвилинку припадав смажними устами до кухля — i знову лежав, як мертвий.

Приходили Карпо й Дмитро, — вiн не озвався до їх, та вони й не займали його…

Насунула нiч. Гаїнка все сидiла бiля лiжка й дивилася на Зiнька. При темрявому свiтлi вiд маленької лампочки його обличчя здавалося ще блiднiшим, ще мертвiшим. I таким помертвiлим був тепер Гаїнцi ввесь свiт. Вiн жив i озивався до неї тiльки тодi, як жив i озивався Зiнько.

Як же вiн лежав такий нерухомий, тодi i в Гаїнку вступала тая нерухомiсть. Мов усе тiло обважнiє, застигне, не ворухнеться. I вкупi з тiлом застигає, нiмiє душа i озивається тiльки на Зiнькiв рух, на Зiнькiв голос.

В головi тiльки одна думка — отi лiкаревi слова:

«Доглядай, а то вмре».

Страшна була тюрма, як у їй сидiв Зiнько, але це страшнiше. Коли б Зiнько пiшов навiть у Сибiр, то вiн був би живий, i вона пiшла б слiдом за їм, вона жила б iз їм. Тюрма вернула б iще їй Зiнька, смерть не верне.

«Доглядай, а то вмре!» Вона доглядала. Пильнувала кожного його руху, дослухалася до кожного подиху… Вiн ще дихає, ворушить устами, живе… Живе й вона…

Так проминула нiч, проминув другий день. Увечерi мати й дiд хотiли положити її спати. Вона мовчки похитала головою i зосталася бiля лiжка.

Сидiла знову всю нiч, не помiчаючи нiчого навкруги, тiльки бачила Зiнька, тiльки прислухалася, як його палке дихання вихоплювалося з пiводкритих уст.

А вiн спав i дедалi дихав рiвнiше, спокiйнiше. Удосвiта його дихання зробилося таке рiвне й тихе, що Гаїнцi здалося, мов уже вiн перестає дихати… Нахилившися над їм, слухала довго…

Розвиднiлось. Зiнько поворухнувся, розплющив очi i вперше озвався голоснiше:

— Гаїнко!..

Вiн звiв руку i за шию прихилив її голову ближче до себе, промовивши:

— Моє серденько…

I враз Гаїнка скрикнула голосним плачем i вибiгла з хати. Мати й дiд Дорош злякалися й кинулися до Зiнька, думаючи, що вiн уже вмер.

А Гаїнка вибiгла в противну хату, впала перед образами й ридала так, що аж груди їй розривалися. Але почувала, що з тим плачем верталася до неї сила, оживала душа, як земля, морозом згнiчена, вiд сонячного погляду оживає.

Вiн озвався!.. Вiн буде живий!.. Це вона знала й оживала сама…

Дiд знайшов її й привiв знову до Зiнька…

Ввечерi Гаїнка таки намагалася сидiти нiч, але й сама не помiтила, як заснула, схилившись на лаву, це була вже їй четверта нiч без сну.

Мати з дiдом пильнували хворого…

Другого дня йому трохи полегшало, та тiльки ж трохи. Минув тиждень, Зiнько все лежав. Тяжкi думки снувались у його в хворiй головi. За що? Що вiн лихого зробив людям? Вiн тiльки оступався за правду, а вони ганьбили його, в тюрму закинули i тепер трохи не вбили, здоров'я збавили. Чи то ж правда є на свiтi? Коли тепер таке, то далi ще гiрше буде: i зовсiм його вб'ють. Добуватиметься, досягатиме чогось, а смерть ураз все зруйнує… Та й чи Добудеться чого? Коли в їх така сила i нiчого вони не страхаються робити. Ой, чи не краще воно буде не змагатися вже, облишити це все та, коли бог дасть йому здоров'я, тихо жити, нiкого не займаючи, щоб i його не займано?

От i хазяйство. Тодi бiльше як три мiсяцi згаяв, у тюрмi сидячи, — воно ж у господi не побiльшало, а поменшало. А тепер? Хто його зна, доки ще вiн лежатиме. А надворi ж весна вже зеленiє, треба ж i сiяти, й орати. Хто ж те все зробить? Будуть вони цього року без хлiба сидiти!

Як гарно, як добре було торiк повеснi, як iще нiчого цього не починалося! Зiньковi згадався той день, як вiн iшов торiк полем на пасiку та озирав хлiб високий та буйний, що хвилями котився поперед їм. I так мов запахло Зiньковi тими пахощами польовими, мов повi яло на його тим вiтром теплим i потягло його в поле непереможною могучою силою… Пiдвiвся, хотiв устати — i гострим болем пройняло йому груди, упав назад, на подушку…

Земленько моя рiдна, ти ж неорана-невпорана лежиш! Та хто ж тебе зоре, хто ж тебе засiє, хто ж тебе житами-пшеницями покриє? Лежить твiй робiтник як колода, рукою не рухне, ногою не ступить на тебе, моя земленько!.. Сиротою ти зостанешся недоглянутою, а ми без хлiба святого…

I буйнi сльози котилися в його по обличчю…

Треба щось же йому думати, так же не можна. Прохав дiда, щоб той найняв наймита: удвох iз наймитом хоч трохи впорали б землi. Дiд казав: «Добре! Добре!» — а наймита Зiнько так-таки й не бачив, от уже три днi, а все нема.

Увечерi Зiньковi так полегшало, що вiн уже сидiв на лiжковi з закладеною за спину подушкою. На столi блимала лампочка, а бiля неї, з шитвом у руках, сидiла Гаїнка. Зiньковi виразно було видко її схилене до роботи обличчя, поблiдле за турботами та за безсонними ночами.

— Як ти змарнiла, Гаїночко! — промовив Зiнько.

— Мовчи вже! Сам гарний! — вiдказувала вона жартом, удивляючись у знеможене Зiнькове обличчя, що здавалось iще страшнiшим у темнiшому куточку. — Сам гарний: жовтий, як вiск, а худий, як скiпка, ще й очi позатягало, а пiд їми мов хто чорним попiдводив.

— Може, ти? — шуткував Зiнько. — Ти ж примазувала оце колись.

— От, не мала б чого робити!.. Он треба тобi сорочку к великодню пошити, щоб ти не був такий сердитий, як вiтер, що як йому мати дасть товсту сорочку, то вiн зараз розпустить губи та й почне з серця вiяти, що аж дерева стогнуть… Стривай, он хтось iде!

В сiнях справдi щось тупало. Дверi вiдчинилися, i в хату вступили Карпо та Васюта, а за їми дiд Дорош.

— Здоров, брате! Ще не спиш? О, та ти вже сидиш! Пiшли нашi вгору, як той циган! — вигадував Васюта.

— Сиджу… Сiдайте й ви!..

— Спасибi… Таки тобi полегшало, Зiньку? — питався Карпо.

— Полегшало…

— Дай боже, щоб i встав швидко! Тодi зараз можна буде позивати тих, хто побив тебе.

Зiнько махнув рукою:

— Про iдо думати!.. Хо-i би одужати!.. Та й на кого я жалiтимусь? Хiба я апаю, хто це зробив? Я ж нiкого не пiзнав.

— Повинен урядник iзкаити!.. А коли не знайде, то в город жалiтися. Не можна ж так лиходiям безбожник; попускати, не послухали тодi слова мого, а iстинно воно було, кари на їх великої треба: хоч би й смертi завдати лютим, то й того вони заробили грiхами своїми.

— Годi-бо. Карпи, облишмо це! — прохав Зiнько. Йому було тяжко тепер про це говорити.

— I справдi, хай йому, Карпе, — сказав Васюта. — Говорiмо краще, чого прийшли. Адже ми до тебе за дiлом.

— Скажете.

— То видавай лиш нам зерно!

— Яке зерно? Нащо?

— Ото — нащо! А iце хазяїн! Щоб сiяти, хiба ж нащо?

— Та де ж його сiяти?

— На твоїй нивi. Ми вчора та й сьогоднi ще орали.

— Як то?

— Чи ти не знаєш, як орють? За чепiги руками та й гей-соб, мурий!.. Карпе та Дмитро, та з Савкою Михайло-помагайло, та оцей Васюта, що говорить тута, та оцей дiдусь Дорош, що над їми командував, та заходилися орати та й виорали, а ти, пане господарю, добре тепер дбай та їм порядок, давай — де та що сiяти!

Зiнько похилив мовчки голову, i сльози забрищли в його на очах.

— Ну, от i похнюпився! Та ну бо, глянь веселенько та розкажи нам гарненько, що робити!

— Братики мої рiднi, спасибi вам за велику ласку! Поки живий буду, не забуду її!.. I вам, i дiдовi.

— От гляньте ви на його! — засмiявся Васюта. — Наговорив сiм мiшкiв гречаної вовни, а все пiвтора людського, що й купи не держиться! Ти йому про дiло — Про зерно, а вiн тобi про ласку! Та нам не треба нiякої ласки, — нам треба твого зерна.

— Ви, братчики, мов удруге мене на свiт оце народжуєте!.. — казав Зiнько. — Бо тепер менi легше й на сонце дивитися за таким щирим приятельством.

— А як же тиє си думав собi? — загомонiв Карпо. — Одно в нас товариство, одним дишемо духом, та чи покинемо ж товариша в притузi великiй? Не треба було б i товариства нiякого, коли б ми в помочi не ставали один одному, про себе самих тiльки дбаючи.

— Правду, Зiньку, хлопцi кажуть! — озвався дiд Дорош. — Отак i треба по-людському, а не то що дери з кого попадя без нiякого жалю! От, їй-бо, веселiше й жити на старiсть стая, таких добрих людей бачивши, як оцi хлопцi!

— Хлопцi та й хлопцi! — гукнув Васюта. — Що цс за напасть така, що все на хлопцiв? Наче я дурно робив Зiньковi, чи що? А нi же! Ось нехай лиш устане, а мене тим часом поб'ють, бо вже вдруге каменюкою хтось кидає,- то буде вiн робити на мене, аж кректатиме! От побачите!.. Я його запряжу!..

Всi засмiялись, а Васюта сидiв поважно й щипав свого бiлявого вусика.

— Мої ж ви добрi! — казав Зiнько з блискучими ще вiд слiз очима. — Нехай вам так бог допоможе, як ви менi допомогли. Як би ви знали!.. Ви менi й душу немов оживили!.. От присягаюся: поки вiку мого, поти з вами!.. Будемо своє робити, як бог велить, нехай i повбивають нас! Ми своїм не поступимося… Що бог дасть!..

— Не iюступимся нi ввiк! — промовив Карпо мiцним поважним голосом.

Стихли враз, тiльки у всiх блищяли очi, променiючи одним почуванням. А Гаїнка чула, як їй поза спиною сипнуло морозом, i їй стало так, дивно i так страшно, як у церквi перед сповiддю. Кiлька хвилин було тихо, аж поки озвався дiд Дорош.

— Дасть бог, усе буде гаразд! Може й нiчого страшного не буде, — хiба ж таки все кривди нам терпiти! Дай, боже, щоб далi легше та веселiше жилося!

— От святе слово! — скрикнув Васюта. — Дай, боже, веселiше жити!

I справдi всi повеселiшали за тим словом i довго iде гомонiли.

Довго й Зiнько не мiг тiєї ночi заснути. Думка думку наздоганяла. Найбiльше на себе ремствував. Хiба ж не зогрiшив вiн, думаючи облишити все, покинути всю справу? А товариство його дяк не покинуло! Себе жалчiше йому зробилося, а не правди. А забув праведних людей, — вони ж i муки терпiли, їх несвiтським катуванням мордовано, на вогню палено… Його тiльки побито, а вини вмирала, а своєю правдою не поступалися. Знали, що хоч самi помруть, так їх смерть iнших до правди прихилить i таки направить людей куди треба… Де ж вона, та й правда, вiзьметься, коли кожен зрiкатиметься за неї обставати? I як це вiн чудно думав жити, нiкого не займаючи, щоб i його не займано! Хiба ж кривда чiпляється через те, що її займають? Вона сама хоче заняти чоловiка, пiд себе його пiдгорнути, забрати собi його силу. Хоч як ховайся, як обминай її,- вона сама тебе знайде! Нi, не можна так прожити. Треба з нею змагатися, а там… а там — що бог дасть!..

VI. ЛIКИ

Зiнько наче й одужував, але вельми помалу. Кашляв i казав, що болять груди. Чапав iнодi по хатi, бiльше то за стiни, то за комин держачися; вибирався на призьбу, сiдав на сонечку… посидiвши трохи, казав, що йому вже важко, i вертався на лiжко. Тяжко, помалу верталося здоров'я. Васюта їздив раз у Чорновус, привiз ще лiкiв, та вони щось мало пособляли. Сам лiкар бiльше не заїздив.

Дiдовi Дорошевi лiкар дуже не вподобався. I не через те, що був непривiтний, — от, як на дiдову думку, то всi пани такi, що нiколи по-людському, тихенько-лагiдненько слова не скажуть, а все з криком та з гуком, — то це не дивина була, що й лiкар такий. А оце дiдовi не вподобалося, що скiльки вiн уже лiчить Зiнька, а полегкостi нiякої нема. Де ж таки! Це так як одужувати, дак без лiкiв швидше остербаєш. Та як на дiдову думку, то всi лiкарi такi — нiякого з їх добра нема, хоч би їх i зовсiм не було. Нiчого вони не тямлять, тiльки людей псують. Дiд пам'ятав, як його одного разу, ще замолоду, побито… Дак тодi гоїв його Гарасим Савчук — ото був превеликий знахар! Зараз до ран ранника поприкладав, а пити дав такого зiлля… ну, й за тиждень вiн здоровий був, — от що! А то гоїть, гоїть от уже третiй тиждень, а нiчого помочi нема. Це так Зiнько й до осенi не вичуняє.

Ге! Якби Гарасим Савчук живий був! Дiд Дорош зараз пiшов би до його, попрохав би того зiлля, дав би Зiньковi, дак уже давно б чоловiк ходив та робив. Дак же вмер Гарасим — от лихо! А тепер таких знахарiв i не чути щось. Хто ж би тепер? Панасенко? Куди!.. Баба Мокрина? Де там їй!.. Далеко куцому до зайця! Та й Радько… Нi, нема такого!.

Хiба… От хiба глушкiвський Семенюк? Кажуть, добре знається на зiллях… Та таки дiд i сам був одного разу в його, — пособилося… Може, в його й те зiлля є,що вiд побитого? Хiба пiти до його та попитатися? Догнав — не догнав, а побiгти можна.

I все думав дiд про глушкiвського Семенюка. Слухав, як Зiнько кахикає, дивився, як вiн дибає по хатi, i бачив, що неминуче коли не до Семенюка, то ще до якого, знаючiшого, знахаря вдаритися.

Прийшла недiля. Дiд сказав, що пiде до родича, а сам махнув у Глушкiвку i вернувся геть пiзно ввечерi. Другого дня викликав Гаїнку з Зiнькової хати в противну i показав їй пляшку:

— Бачиш, унучко, це?

— А що ж то?

— Здоровля твоєму Зiньковi.

— _ Як то?

— Дякуй дiдовi! Бито колись i мене замолоду, да я не кволився стiльки, як Зiнько. Бо мене лiчив не лiкар нетямущий, а на всю округу знахар, Гарасим Савчук.

I дiд оповiв Гаїнцi широко про Гарасима Савчука.

— Як дав менi зiлля, як випив я раз, та двiчi, та тричi, — стрепенувся та й пiшов.

— Дак, може ж, вас не дуже побито було, дiдусю?

— Знаєш ти, — не дуже!.. Може, ще й гiрше, нiж Зiнька!.. А якби мене такий паршивий лiкар лiчив, як його, то й менi б те було. Дак я оце дививсь-дививсь на його та тодi собi й думаю: добуду я й йому такого зiлля. Та й добув!

— Де ж ви його добули?

— Де добув, то добув. У Семенюка. Не такий знаючий, як Гарасим, а таки тямущий чоловiк. Тiльки сказав йому, чого менi треба, — так зараз: «Знаю-каже, — знаю! Цим я багато пособляю людям». Я йому тодi про Гарасима: «Якби, — кажу, — такого зiлля, як у Гарасима!» — «Дак оце ж воно й є! — каже. — Я, — каже — вiд Гарасима цього й навчився». Дак оце й налив пляшечку.

— Зiнько не буде цього пити, дiдусю.

— Хiба я твого Зiнька не знаю; такий мудрий, що й знахарям не вiрить, знаю, що не питиме, а ми зробимо, що таки вип'є.

— Як же ви зробите?

— А так: ото Васюта як новi лiки вiд лiкаря принесе, дак ти йому їх не давай, а цих чарочку всип та й скажи, що це вiд лiкаря, то вiн i вип'є.

— Ой, боюсь, дiдусю!.. Якби шкоди не було!

— Яка там шкода буде? Нiякогiсiнької! Казав Семенюк: зразу одужувати почне. От сама побачиш! Як видужає Зiнько та розкажемо йому, то ще й дякуватиме нам.

I дiд усе впевняв Гаїнку, а вона все не згоджувалася. Якби це вона хвора була, то зараз би хильнула, та й край, — i не думала б! А Зiнько… Вiн же їй завсiгди казав, що знахарськi лiки дурниця; як же їх йому давати?

Але тодi й iншi думки поняли їй голову. Добре ж, як воно й без того пособиться, а як же нi? Лiкаревi лiки не дуже пособляють… не самому Зiньковi, а й так, як хто лiчиться в лiкаря, то мало помочi… Зiнько говорить, нiби це через те, що лiкарi неприхильнi до людей, то й роблять так, аби швидше, а якби схотiли, то могли б дуже добре помагати. Ну, дак коли ж не хочуть! Однак нiчого й не буде. А вже як знахар, то пособить, а надто цi лiки: про їх уже й дiдусь знає, що помагають, — на собi досвiдчився. I мати кажуть. Звiсно, Зiнько їх не схотiв би… ну, а як йому не полегшає та вiн умре, то тодi як же? Чи не винна ж вона буде сама, не давши йому зiлля, що здоровля б йому вернуло?

I вона боязко, турботно придивлялася до Зiнька — як йому: чи легшає? чи видужує? А вiн усе кволився, все нидiв. Минав день, другий, третiй — йому не легшало.

Четвертий день був дуже сонячний, веселий. I Зiнько побадьорiшав: сам, не держачись навiть, почапав по хатi i вийшов на призьбу. Гаїнка й собi сiла бiля його.

Сонце весело смiялося з неба золотим смiхом. Бiленькi хмарки пливли по блакитному морю, купаючися в теплому свiтлi. Деякi дерева, заспавшися за довгу зиму, ще чорнiли проти неба голим гiллям, але верба вже розбуркалася i скрiзь простягала до сонця блiдо-зелене листячко. По горбочках та по шпиликах густа трава й собi пiднiмала маленькi головки вгору. Горобцi на хатi й по тинах цвiрiнькали так весело й моторно, мов хотiли сказати, що й вони знають, коли весна. З високого двору Сивашевого видко було пiвсела. По городах скрiзь метушилася, порплилася жiнота, вулицями їхали люди з боронами й мiшками зерна на возах. Зiнько дивився на все те, i йому дедалi все ставало сумнiше й сумнiше.

— Боже! Все оживає, все робить, тiльки я, мов камiнь, лежу, ворухнутися не здолiю! — промовив вiн гiрко.

— Не журись, Зiнечку i..- розважала Гаїнка. — От скоро-скоро й ти все робитимеш — i дома, й на полi… от побачиш!..

Вона його розважала, а в самої щемiло серце, а сама думала: чи правду ж вона каже?

— Дерева вже розпукуються, — казав Зiнько, дивлячись на свiй садок, — а я ж цiєї весни нi одного деревця не посаджу!

— Восени посадиш чи на ту весну, — не журись! Такий сад, Зiнечку, посадимо, що як гай буде!.. А ти в йому як сокiл будеш лiтати.

— Атож, лiтатиму! — промовив гiрко Зiнько, дивлячися, як, поблискуючи крилами проти сонця, линули кудись у повiтрi пташки — легенькi та вiльнi. I вiн додав думкою: «От так жити б хотiлося, так вiльно, легко!.. Полинути б, кинутися до дiла!»

Вiн поворухнувся, груди заболiли дужче.

Безмiрна журба, туга за втраченою силою обняла його…

— Гаїнко! Поможи менi в хату… не хочу я тут…

Вона пособила йому встати, ввiйти в хату, дiйти до лiжка. Вiн лiг i заплющив очi. Чорнi круги попiд ними визначилися ще виразнiше; обличчя робилося таке блiде, мов уся кров його покинула. Спершу дихав важко, потiм заспокоївся, дихання ставало все рiвнiше, тихше… ледве чути… I Гаїнцi здалось, що вона вже його зовсiм не чує, що вже смерть визирає з того блiдого обличчя… що Зiнько вже зовсiм як мрець. Кинулась до його, вхопила за руку:

— Зiньку!

Вiн iздригнувся, розплющив очi.

— Що тобi, серце?

— Нiчого, нiчого… Це я так… Я тебе збудила… Спи, серденько!

— Нi, я не спатиму…

Але знов заплющив очi i знов лежав, як мрець.

«Нi, не пособить лiкареве гоїння! — думала Гаїнка. Треба послухатися дiда, бо вже… страшно, страшно й здумати!..»

I вона зважилася…

Того ж вечора Васюта привiз iз Чорновуса лiки. Вона не внесла їх до Зiнька в хату, замiсто їх поставила туди дiдову пляшку…

Одначе не зважувалася довго.

Радiла, що Зiнько заснув звечора i не треба було йому давати лiки. Але як прокинувся i сказав дати, то мусила.

В неї так трусилися руки, як вона наливала зiлля, що пляшка цокотiла об велику чарку. Налила i дуже довго затикала пляшку, аж Зiнько попитав:

— Що це ти там робиш, що не даєш?

Тодi вона пiднесла йому чарку, вiн пiдвiвся, взяв i випив одразу. А її вхопив холодний страх, i не помiчала, що вiн оддає їй порожню чарку. Врештi взяла. Вiн лiг знову, заплющив очi й затих.

Лежав тихо.

Їй потеплiшало, — вона починала заспокоюватися. Одначе не лягала спати й не гасила, а сидiла на ослонi бiля його.

Вiн, здається, спав.

Враз вiн розплющив очi, пiдвiвся, вхопився рукою за горло:

— Ой!.. Дихати!.. Давить!..

Гаїнка кинулась до його:

— Зiнечку! Де давить? Що?..

— Горло… в грудях пече… Дай води!..

Вона подала йому кухоль з водою. Вiн випив трохи i впав на подушку. Вона стояла над їм i дивилася на його широко розплющеними очима.

Вiн лежав тихо кiлька часу, а тодi знов ухопився за груди:

— Води!..

I вiдразу його скорчило всього так, що вiн ледве не впав з лiжка.

Гаїнка вхопила його.

— Дiду!.. Мамо!.. Рятуйте!.. — крикнула несамовито.

Крик був такий страшний, що й дiд i мати попрокидалися i вскочили в хату:

— Що це?

— Зiнько…

Вони глянули.

Зiнько лежав у неї на руках, i на блiдих губах червонiла в його кров.

— Зiньку! Сину! Що тобi? — питалася перелякана мати.

— Води!..

Йому подали води, вiн пив жадiбно. Тодi впав знесилений на подушки.

Та не багато перепочив. Новi корчi вхопили його, i вiн забився в матерi на руках, i знову зачервонiла на губах кров. Дiд кинувся до його з водою. Почав затихати, припав устами до кухля.

— Ой боже, що ж я наробила! — скрикнула Гаїнка несамовито i впала навколiшки перед лiжком. — Ой, що ж я, проклята, наробила, — я ж тебе, Зiнечку, струїла!..

Його очi розплющилися, глянули на неї дивним поглядом.

— Що ти сказала? — ледве вимовив.

— Це ж я тобi не лiкiв дала, а знахаревого зiлля!

— Ти… знахаревого… А я ж казав… — простогнав хворий.

— Я ж думала, що воно пособить… я ж не знала, що таке лихо… я ж…

— Дiду! — промовив Зiнько. — Або самi… або бiжiть до Васюти, — хай до лiкаря… зараз…

Переляканий дiд кинувся, нi слова не кажучи, з хати. Зiнько лежав, заплющивши очi, i тяжко дихав. Гаїнка все стояла навколiшках бiля лiжка, притиснувши руки до грудей, i дивилась нерухомим поглядом на Зiнька. Вiн мовчав довго.

Врештi промовив:

— Мамо… нехай… вона пiде… Ви самi зостаньтесь зо мною…

Гаїнка встала i вийшла з хати.

Вийшла в сiни, повернула в хижку i забилася там у найдальший куток.

Сiла долi i сидiла так у темрявi, обхопивши голову руками, прихиливши її до стiни.

Чула, що вмирає. Вмирає, бо вiн умирав i прогнав її вiд себе.

Знала, що заробила це.

Вороги вбивали — не вбили, а вона вбила, вона своєю зрадною рукою подала йому смерть.

Знала, що нема й кари на таке лиходiйство.

Душогубовi-розбiйниковi є кара, а їй нема, бо нiхто такого не зробив, як_ вона.

Знала, що їй уже нема нiчого на свiтi, сама темрява.

I вмирала в темрявi.

Не могла ворухнутися, не могла скрикнути, у неї не було вже сили, її тiло вже не жило, тiльки душа жива болiла так…

О, як без мiри, без краю!..

Ця нiч, ця темрява — вона гнiтила їй душу, роздавлювала, знищувала, а душа все почувала, все болiла.

А там Зiнько вмирає.

I вона не смiє туди пiти.

Боже, боже! Нащо ця душа невмируща? Хай би вона вмерла!.. Тiльки б не цi муки, не це мордування!..

Хоч би кричати здужала!..

Нема голосу…

Дiд вернувся вiд Васюти з поганою звiсткою: саме як Васюта ще вдень був в Чорновусi, лiкар побiг поштою на станцiю, на машину: на три днi їхав у губернiю, в город!

Помочi не було.

Зiнько вислухав це мовчки.

А дiд, стоячи над їм, казав:

— Зiiiьку! С'їну! Прости мене!.. Це я тебе занапастив'.. Це я добув зiлля в знахаря i Гаїнцi звелiв… Говорив, хлипаючи, i весь трусився.

— I ви, дiду, тiльки промовив Зiнько, та й не сказав бiльше нiчого.

Усю нiч мати з дiдом були коло хворого. Раз у раз його корчило, пекла згага, i вiн пив, силкуючись її залити.

Перед свiтим сказав:

— Ноги обважнiли…

Мати торкнулася до нiг. — нони були холоднi. Вiн зрозумiв це з її погляду.

Холоднi, мамо? Це вже смерть iде.

— Синочку мiй! Не кажи так! — простогнала бесщасна мати._

— А що ж, мамо. коли воно правда. Я сьогоднi вмру.

В хатi настала тиша.

Темряве свiтло осявало блiде обличчя хворого i двi прибинi горем постатi коло його лiжка: мати сидiла, дiд Дориiл стояв похилившися.

Враз вiн схилився до землi i вдарив перед лiжком поклона:

— Сину! Зiньку!.. Прости мене!..

— Бог простить, дiдусю! Я на вас не гнiваюся… Тiльки не кажiть про це нiкому, нiкому!.. I Гаїнцi звелiть, щоб не казала…

Дiд, хлипаючи, встав.

— Сину, — промовила мати. — Покличу батюшку- може через те бог полегкiсть пошле.

Хворий помовчав, тодi сказав тихо:

— Добре… А ви, дiдусю, пiдiть покличте моїх товаришiв, усiх… А до мене хай Гаїнка тим часом увiйде.

Мати й дiд вийшли з хати, а трохи згодом туди ввiйшла Гаїнка.

Тихо спинилася бiля порога,

— Гаїнко!.. Iди!.. Сядь отут… бiля мене…

Вона пiдiйшла покiрно i сiла на лiжковi. ': — _ Дружинонько моя, поцiлуй мене! — попрохав хворий.

Вона зiрвалася, впала навколiшки, обхопила йому ноги i почала цiлувати їх мовчки.

— Встань, Гаїнко!..

Вона не вставала, а уста шеiютiли, припадаючи до нiг:

— Нiженьки мої… слiдочки вашi цiлувала б, якби ви ходили!.. Не ходите!.. Вбила!.. Отруїла!..

— Сядь тут бiля мене!.. Поцiлуй в уста!..

Нахилилася до його, цiлувала в уста, в очi, в руки.

— Не ти мене, дружинонько моя вiрна, струїла… Ти менi здоров'я хотiла, моя добра… Любив тебе на цьому свiтi i на тому любитиму… Як я тебе покину? Така маленька… така полохлива… Та тебе люди заклюють… Як я тебе покину?.. Вiн плакав.

Узяв її руки в свої, притулив їх до грудей та й затих, знеможений.

Вона сидiла не смiючи ворухнутися. Вiдпочивши, озвався знову:

— Живи з матiр'ю, з дiдом, не ходи до батька: там тебе занапастять… Нiкому не кажи про знахареве зiлля. Чуєш? Я тобi велю. I дiдовi, й матерi звелiв… I сама забудь по це… Не думай!.. Менi однак умирати було, довго не прожив би… Байдуже, коли трохи швидше… Тiльки тебе жалко покидати… Iще жалко: не зробив… Ох!:.

Знову затих.

У неї душа кричала вiд несвiтського болю, але нi одне слово не проходило крiзь уста.

У сiнях затупотiло. Це прийшов батюшка…

Вiдбули його.

Уже розвиднилося зовсiм, як круг Зiнькового лiжка постали товаришi.

— Пiдведiть мене! — промовив хворий. Пiдвели, заложили за спину подушки. Вiн сiв.

— Уже груди нiмiють… Час прийшов умирати… Як сидiв у тюрмi, заприсягся не покидати цього дiла — за правду стояти… Не судив менi бог справдити мою присягу… Короткий мiй вiк… Нехай моя присяга буде вашою!

— Буде!.. Буде, братику наш, товаришу наш вiрний!..

— Спасибi!.. Добувайтеся правди!.. Тяжко без свiту!.. Де вiн?.. Де вiн?.. — питав хворий, уже блудячи словами. — Коли б хто показав!

Затих на мить, опритомнiв.

— Мати стара зостається в мене, дружина молода — з дiдом нехай вони в цiй хатi живуть… А ви їх догляньте, братики!..

— Доглянемо!.. Не турбуйсь тим!..

— Хай вам бог заплатить!.. Мамо! Спасибi тим рученькам, що мене носили-годували… Тим нiженькам, що за мною ходили!.. Прощайте, мамо!..

Ридаючи, припадала до його мати.

— Гаїнко! Дружино моя вiрна, серденько моє дорогесеньке, раю мiй любий!.. Прощавай!..

Вона мовчки до нього припадала, не можучи вимовити слова.

Тодi прощався з дiдом, з товаришами i кожному казав останнє привiтання.

А вони питали:

— Кажи, брате, — може, ще що звелиш?

— Нiчого не звелю, тiльки не забудьте мого заповiту!..

— Не забудемо!.. Глянув по хатi.

— Одчинiть вiкно!.. Вiдчинили.

— Хоч би сонце зiйшло… Як темно!.. Сонце ще не сходило.

— Гаїнко!..

Кинулася до його, вiн прихилив її голову собi на груди…

— Ще не зiйшло сонце?

— Скоро зiйде, — вiдказав Карпо.

Стих на хвилину, тодi ворухнув устами:

— Прощав…

Зiтхнув тихо, не доказавши слова, голова йому похилилася вниз…

Рука впала з Гаїнчиної шиї…

У Чернiговi, 1901