Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

1

Якщо письменник чогось вартий, то про нього кажуть, що він створив свій власний художній світ. Таке твердження здається мені досить непевним, бо уявити собі письменника, що ніякого художнього світу не створив, означало б припустити існування вкрай ідеальних наслідувачів і вкрай досконалих копіїстів.

На мою думку, власний художній світ вибудовує кожен письменник і добрий, і поганий. Інша річ, що художні світи в доброго й поганого письменника відрізняються один від одного мірою самобутності. Міру особливо високу можна б назвати «внеском», «відкриттям».

Коли без власного художнього світу в літературі проіснувати майже неможливо, то без «внеску» ще й як можливо. Письменники, цього позбавлені, часом досягають великого успіху, стають вельми популярними Як правило, їхню творчість передбачити неважко, вона досить гладенька, досить природна і через те викликає менше претензій з боку професіоналів, та й читачам до неї підступитися легше. Зате письменник, що зробив «внесок», коли йому пощастить завоювати популярність, може стати читацьким улюбленцем, і йому не страшний ніякий осуд, ніякі насмішки вчених професіоналів.

Генріх Белль — із тих, що здійснили «відкриття», хоч багато хто з літераторів-професіоналів і схильний бачити в ньому тільки першокласного белетриста. Він-бо не претендував на особливу філософську глибину і, всупереч надзвичайній начитаності, ніколи не хизувався перед розгубленим обивателем своїми знаннями й думками. Навпаки, прагнув не виказувати ніякої своєї вищості. І це була не гра чи поза: він справді був простою людиною. Тільки бачив далі, відчував глибше й умів небагатьма вдало розставленими словами створити звичайний і водночас бентежно новий образ, що дає змогу помітити несподіваний злам у буденному житті.

«Внесок» Белля, як і все в нього, має вигляд не грандіозний, а скоріше скромний. І скромність ця не оманлива: просто видатне й грандіозне аж ніяк не синоніми, тим більше в Белля. І все-таки, у чому ж «внесок»?

XIX сторіччя (принаймні в першій половині) стверджувало сильного, бунтарського індивіда, а сторіччя XX довго шукало собі героя в гущі мас. Так було в житті, так було й у мистецтві. Відкрита ще в минулому сторіччі залежність особистості від середовища й від історії нерідко спонукала сучасників епохи світових війн і пролетарських революцій ставити абстрактне людство перед конкретною людиною, а то й зовсім перекреслювати людяність. Існувала й інша крайність: абсолютизація вирваної з усіх зв'язні украй відчуженої особи.

Белль не пішов ні тим шляхом, ні тим: його людський космос побудовано з окремих людей, бо письменник не спускався до часткового, а виходив із нього. Звичайно, на цьому шляху він був не самотній: досить згадати Фолкнера, Хемінгуея чи Грема Гріна, які, своєю чергою, вели родовід від Достоєвського й Толстого. Та коли на пошуках обох американців лежав відблиск індивідуалізму, породженого особливостями історії їхньої країни, коли англієць Грін, маючи за спиною Велику хартію вольностей, спостерігав чужі трагедії трохи збоку й тому зі співчуттям до певної міри іронічним, то німець Белль спирався на досвід найнесприятливіший і водночас найповчальніший — той, що його він надбав як підданий третього рейху, однієї з найкривавіших диктатур XX сторіччя.

Приклад Майданека й Треблінки міг породити недовіру до homo sapiens, але він покликав до життя інше: Белль повірив в окрему людину, тому що вдосталь надивився на звірства під'юджуваного вождями натовпу. Це зціляло від націоналізму, бо націоналізм завжди безликий, і це навертало до гуманістичної віри, бо гуманістична віра завжди предметна: їй, якщо вона хоче служити суспільству, несила переступити через особистість. Нарешті це відвертало від віри на користь насилля — насилля будь-якого, навіть того, яке саме вірить, нібито воно на добро. Бо насилля не здатне ні на що, крім самовідтворення.

Белль волав до морального закону. Здавалося б, він повертався назад: до батьків християнської церкви чи до вже згаданого Достоєвського, для якого непролита дитяча сльоза переважувала решту резонів. Але це було не повернення, це більше нагадувало сходження по спіралі: «Нове,— написав Белль у 1984 році,— атомна бомба, що вимагає нової філософії, яку не можна безпосередньо вивести з Паскаля чи з Фоми Аквінського».

Переконаність, що в термоядерній війні переможця бути не може, а отже, протилежні політичні системи мають або разом вижити, або разом загинути, сприяла, поза всяким сумнівом, тому, що Белль вирішив поглянути на наш світ як на світ у перспективі єдиний. Але він — не політик, тим більше не політик прагматичний. І формулу західних фанатиків «краще бути мертвим, ніж червоним» заперечував аж ніяк не із шкурницьких міркувань. По-перше, історична суперечка між капіталізмом і соціалізмом для нього не була ще зовсім вирішена, а по-друге, вся його життєва філософія замикалася на терпимості. І вся його поетика — теж.

Це й створило з Белля провідника нового мислення, яке нині нарешті заволоділо людськими умами, створило давно, того самого дня, коли він став письменником. І його внесок у нове мислення важко переоцінити саме тому, що внесок це насамперед художній. Белль не повчає, не переконує, не агітує, не вдається до сили логіки. Він робить щось більше: створює атмосферу, в якій читачеві важко не відчувати, не жити, не дихати по-людському.

Буття, як відомо, визначає свідомість. Однак звідси аж ніяк не випливає, ніби людина — тільки продукт середовища, помноженого на історичну добу. Ні, людина є сумою різних сил — соціальних, біологічних, духовних; вона — результат їхніх несподіваних, часом випадкових поєднань. Завдяки цьому людина наділена тим, що філософи називають «свободою волі», без якої вона була б усього лиш скалкою безликого натовпу чи частинкою колони, що йде крок у крок. Тож про особистість, особистість неповторну й суверенну, не могло б бути й мови.

Але ж коли йдеться про справжнього письменника, щоразу стикаєшся з особистістю. А надто коли письменника звуть Генріх Белль.

Він з'явився на світ 21 грудня 1917 року в Німеччині, а саме — в місті Кельні. Час і місце народження великою мірою визначили його життєвий шлях: йому ніби на роду було написано стати підданим третього рейху, далі — солдатом вермахту, потім — військовополоненим і нарешті — жителем зруйнованої, розтоптаної, приниженої країни.

Не всі німці однаково ставилися до нацизму, до війни, до повоєнного свого нікчемства. Белль зневажав Гітлера, не був згоден з жодною формою самовинищення людей і знав, що гріхи треба покутувати, а рахунки — сплачувати. І він не забував про це до свого останнього дня: «Солдатам — а я був солдатом — слід нарікати не на тих, проти кого їх послали воювати, а тільки на тих, хто послав їх на війну»,— сказано в «Листі до моїх синів», опублікованому за чотири місяці до смерті письменника.

Певною мірою Белль став таким завдяки своїй родині: усі її члени, дорослі й юні (Генріх мав п'ятеро старших од нього братів і сестер), відчували відразу до того, що почалося в Німеччині після 30 січня 1933 року. А втім, у тій відразі й натяку не було на цілеспрямований, політично усвідомлений аитифашизм. Ремісник-батько (столяр високого класу й різьбяр) не вважав себе ні дрібним буржуа, ні пролетарем. На психології й побуті родини Беллів лежала поволока богемної декласованості: вони жили невідповідно до своїх статків, цуралися будь-якої ощадливості, влазили в борги, а слово «бюргер» вважали чимсь на зразок лайки. Але — так уже влаштовано світ — непевне економічне становище примушувало їх часом іти на компроміс. Хтось натякнув батькові, що майстерня його дістане вигідні замовлення, якщо хоча б один із синів запишеться в штурмовики. Сімейна рада принесла в жертву Алоїза, який цього родичам так ніколи й не пробачив, бо, за словами самого письменника, виявився «людиною, найменш придатною носити військову форму». Через багато років Генріх Белль відтворить цей факт в оповіданні «Самовільна відлучка» (1964). Але її герої — брати Бехтольди — вчинять «справедливіше»: розіграють кандидата в карти...

Розповідаючи сімейну історію, Белль виявляє, як завжди, скромність: судячи з усього, «найменш придатним носити військову форму» був саме він, бо в школі так і не вступив до гітлерюгенду, хоч на нього й неабияк напосідали. Найцікавіше, однак, навіть не те, що Белль відмовився, а саме мотиви, які він висунув: «Моя непереборна (і донині непереборна) антипатія до нацистів не була опором, вони чинили опір мені в усіх сферах мого існування... Я просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду, то й не вступив, і край». Тут ми стикаємося з несумісністю нібито біологічною (а насправді, звичайно, моральною), яка насамперед здається наївною. Вона й справді наївна у своїй «нутряній» дологічності, примітивній емоційності. Але є в ній і щось надійне. Навіть коли її порівнювати з позицією тих, хто спирається на свою ідейну переконаність: адже переконання можна поміняти, а натуру — ні. В усякому разі, Беллева несумісність із нацистським і всяким іншим злом непогано прислужилася йому: вона виліпила з нього не просто добру людину, а й прекрасного письменника.

Свій внесок у все це зробило й місто Кельн. У 1979 році, відповідаючи на запитання журналіста про національну самосвідомість, Г. Белль сказав: «Я німець. Рейнський німець. Не пруссак. У нас на Рейні Пруссію не любили, через це завжди були сильні сепаратистські настрої. Мій батько ще мріяв про окрему рейнську державу... Ось і Аденауер був такий самий, як і мій батько, для нього на правому березі Рейну вже починався Сибір». Хоч Гітлер — виходець з Австрії, хоч кар'єру свою він починав у Баварії, на Рейні його «теорію» «практику» ототожнювали з пруссацтвом з усім тим войовничим, пангерманським, імперським, що кидало тінь на історію німців. А кельнці зі своїми римськими руїнами, своїм неортодоксальним католицизмом, своїми карнавалами, своїм своєрідним космополітизмом були зовсім інші, набагато «кращі» німці. А може, Беллеві так тільки здавалося, бо він сам був інший?

Протягом півсторіччя нас переконували, що кращі люди Німеччини, коли не билися з третім рейхом, то принаймні залишали його: виїхали брати Манни, Деблін, Фейхтвангер, Брехт, Ремарк, Анна Зегерс, Леонгард Франк і сотні інших. Але все це — письменники з гучними іменами. Хоч як гірко було їм залишати рідний дім, на них усе ж десь чекали. Обставини в Белля та його рідних були інші: «Недавно,— читаємо в його автобіографічній книжці „Що ж із цього хлопчика вийде?“ (1981),— Франк Г., тридцяти семи років (він народився в передостанній воєнний рік) запитав нас, чому ж ми все-таки не емігрували. І нам було важко йому розтлумачити, що таке нам і на думку не спало б: це однаково, якби мене хтось запитав, чому я не замовляю таксі, щоб вирушити на Місяць; звичайно, ми знали, що дехто емігрував: знайомі євреї... чи такий чоловік, як Брюнінг, але ми — куди і хто ми такі?». Згодом Белль, уже бувши солдатом, розмірковував, чи не перебігти до противника але збагнув, що там його теж ніхто не жде з розгорнутими обіймами, і «дезертирував усередину». В останні місяці війни — в буквальному значенні (тобто втік із частини додому), а протягом багатьох років, зокрема й передвоєнних,— у значенні, так би мовити, переносному.

І в початковій школі, й у гімназії, і коли вже її закінчив і працював у книгарні боннського букініста, він не бажав мати з режимом нічого спільного. Режим, однак, на нього зазіхав: наприкінці 1938 — на початку 1939 року Белль відбував трудову повинність на важких земляних роботах, а в липні 1939 року його призвали до армії, де він і перебував до кінця війни.

Та щойно в планах режиму, що стосувалися його, утворилася прогалина (це сталось між лютим і листопадом 1938 року), як Белль одразу ж вислизнув. І знову ж таки і в прямому, і в переносному значенні: наводячи на всю сім'ю жах, він сидів удома й писав оповідання, працював над романом, тобто (за його власними словами) «пробував свої сили як вільний письменник». Гірший час важко було й вибрати: Гітлер проковтнув Австрію, готувався проковтнути Чехословаччину, в самому рейху наростав терор, і якби хтось чужий зазирнув тоді ненароком до беллівських рукописів, то їхній автор опинився б, швидше за все, в концтаборі.

Стати письменником Белль вирішив давно, майже відразу ж, як почав замислюватись над вибором професії, і турботи батька й матері про те, на кого йому вчитися — на ремісника, землеміра чи священика,— викликали в нього усмішку. Але доля не всміхалась йому у відповідь. Ранні рукописи згоріли в розбомбленій батьківській квартирі. А втім, Белль і не шкодував за ними, бо вважав, що не в них було закладено основи його літературного стилю, а в тих листах, які він цілих шість років посилав із фронту своїй нареченій, згодом дружині Аннемарі. Та навряд чи військова цензура дозволяла їм стати вправами вільного письменника. Крім того, хоч Белль служив телефоністом, жодного разу не вистрілив і згадував про свій карабін лише тоді, коли фельдфебель лаяв його, що карабін знов не почищений, він був солдатом з усіма наслідками, які з цього випливають.

У солдатах йому щастило й не щастило — все залежить від того, як на це подивитись. Він побував у Польщі, у Франції, довго й тяжко хворів на дизентерію. З літа 1943 року перебував на Східному фронті — в Криму й під Одесою. Був кілька разів і досить серйозно поранений, лежав у госпіталях у Румунії та Угорщині. Одне слово, його, мов тріску, крутила водоверть війни. Так тривало до літа 1944 року. А потім Белль починає по-своєму втручатися в хід подій. Кінець війни вже не за горами, і перемагає бажання протриматися й вижити. Від такого бажання не гріх було б і відмахнутися, як від суто шкурницького, коли б ішлося не про Белля (ні, не про майбутнього знаменитого письменника, а про колишнього хлопчика, що «просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду»).

З підробленим наказом про відрядження Белль їде до Меца, а звідти, виклопотавши справжнє відпускне свідоцтво,— додому. Так починається його «швейкіана», що тривала мало не три чверті року. Пригадуєте, як герой Ярослава Гашека, бравий вояк Швейк, простував через усю Богемію до Чеських Будейовіц, не кваплячись приєднатися до своєї частини? Наслідував Белль і приклад іще одного гашеківського героя, однорічника Марека, що всіма силами намагався занедужати й таким чином уникнути геройської смерті в окопах. Так само й Белль — дружина впорскувала йому ліки, від яких страшенно підскакувала температура.

У немічній і через те ліберальній габсбурзькій монархії такі люди, як Швейк і Марек, не дуже ризикували. Щодо Белля, то його «швейкіана» своєю смертельною небезпекою нагадувала «російську рулетку»; в «Листі до моїх синів» він розповів про унтер-офіцера Шміца, що його «розстріляли як дезертира за кілька сотень метрів від батьківського дому». А проте Белль не припиняв своєї «гри», то втікаючи з частини, то повертаючись до неї, щоб знов дістати потрібні папери (нацистська бюрократична машина вже працювала з перебоями — не так навіть розхитавшись, як засліплена власною безцільністю). Часом він перегравав, ніби кидаючи виклик долі: скажімо, коли дезертирував тільки заради того, аби відвезти додому випадково роздобутий цукор. Очевидно, йому потрібен був не ризик, який лоскоче нерви, а нагода ще і ще раз упевнитись, що всупереч усьому він має дещицю особистої свободи, дарованої аутсайдерством.

Повоєнне життя в Белля склалося по-справжньому щасливо — певна річ, якщо зважити на загальне невтішне тло. В американському полоні він пробув недовго, якийсь час навчався в Кельнському університеті, працював у статистичному управлінні. Ну й, звичайно ж, одразу почав писати. Перші його оповідання побачили світ у 1947 році, отож роками боротися хоча б за якесь визнання (як колись було з Ернестом Хемінгуеєм) йому не довелося. У 1951 році Белль уже міг дозволити собі відмовитися від побічних заробітків; він став літератором професійним.

На цьому критики звичайно завершували виклад біографії письменника й переходили до творчості. Проте в біографії Белля є іще щось таке, про що слід нагадати.

Сходження на літературний Олімп тривало: збільшувалися тиражі його книжок, зростала їхня популярність серед читачів, добробут автора досяг того рівня, що межував з багатством. До 60-х років Белля уже вважають першим письменником ФРН. Більшість критиків ставить його навіть поперед Гюнтера Грасса, який 1959 року надрукував роман «Бляшаний барабан», що мав грандіозний успіх. Те, що в давнину говорили в нас про генералів та вельмож («кавалер усіх російських і багатьох іноземних орденів»), можна сказати про Белля, тільки замінивши слово «орден» словами «літературна премія». А в 1972 році він став також і Нобелівським лауреатом. Ще раніше, 1969 року, його обрали головою німецького пен-центру, 1972 року — президентом міжнародного пен-клубу. Здається, не залишалося вже почесних посад, титулів, нагород, якими його не вшанували б...

Отже, сходження на Олімп відбулося. Не було тільки олімпійця: він із Белля вочевидь не вийшов. Насамперед через уже згадану особисту скромність, якусь нездоланну (хоч і зовсім позбавлену самоприниження) соромливість. Белль не вмів і не бажав нікого й нічого «репрезентувати», і в цьому своєму небажанні, в цьому невмінні був цілком природний, як і тоді, коли просто-таки не зміг вступити до гітлерюгенду. Він пройшов свій життєвий шлях, так і не давши нікому створити довкола себе хоч би сякий-такий міф, хоч би бліденьку легенду. Мабуть, найпереконливіше свідчення цьому — його могила. У невеличкому селищі Мертен, що лежить між Бонном і Кельном, на кладовищі стоїть простий дерев'яний хрест. На ньому напис: «Генріх Белль. 1917—1985». Хрест трохи розмальовано в лубочній, але зовсім не яскравій манері. А розмалював його син письменника Рене, художник за фахом.

Олімпійця з Белля, однак, не вийшло не тільки через його соромливість. Причина тут і у властивій Беллеві незгідливості, його нездатності припускатися будь-яких компромісів із совістю. Цей лагідний чоловік нерідко бував на диво незгідливим саме завдяки своїй терпимості, своїй неупередженості.

Наприкінці 60 — на початку 70-х років рух так званих «нових лівих» досяг свого апогея. Уся Західна Європа, зокрема й ФРН, була охоплена студентськими заворушеннями. Різко активізували свою діяльність і терористичні групи, що вважали зухвалі пограбування та вбивства засобом боротьби з капіталізмом. Найвідоміша серед них була група Баадера — Майнгоф. За нею полювала вся поліція, вся служба безпеки; преса створила з її членів той «образ ворога», який наводив на міщанина жах і заразом кидав його в стан спраглого крові шаленства. І Белль (газетна критика вже зробила була з нього такого собі мудреця, що стоїть «над сутичкою») висловився за те, щоб навіть на Андреаса Баадера та Ульріку Майнгоф подивитись як на людей, а не як на породження пекла,— подивитися й спробувати їх зрозуміти. Й одразу все навколо Белля змінилося: його звинуватили в потуранні терористам, газети шпрінгерівського концерну цькували письменника, а поліція не спускала його з очей і навіть удиралася в його дім, влаштовувала обшуки.

А втім, поки що все відповідає тодішнім нашим стереотипам: прогресивний письменник підніс свій чесний голос проти імперіалістичної тиранії і опинився під колесами її колісниць. Проте майже одночасно Белль вступив у конфлікт із радянськими властями.

У 60—70-і роки письменник часто відвідував Москву. Тільки першого разу, в 1962 році, він прибув у складі делегації, а потім, уже маючи в Москві та Тбілісі чимало друзів, їздив до них у гості. Але канцелярії Спілки письменників при цьому обминав. І, говорячи про тодішнє наше життя, про нашу тодішню політику, висловів не перебирав. Надто коли йшлося про ставлення до інакомислячих письменників. Белль протестував проти суду над А. Синявським, Ю. Дані елем, проти переслідування В. Некрасова, Г. Владимова, В. Войновича, а коли О. Солженіцин опинився в Кельні, він знайшов тимчасовий притулок у домі Белля. В цьому не було і грана ворожості до нашої країни: адже автор «Листа до моїх синів» наголосив на тому, що коли «в написаному чується нарікання, то це може бути нарікання тільки на німецький райх, на правлячу верхівку й на тих, хто в ньому живе, але ні в якому разі — на жодну з держав-переможниць, тобто і не на Радянський Союз». А в іншому місці (полемізуючи цього разу з нашими інакомислячими B. Буковським та Н. Коржавіним, що живуть на Заході) він відмовлявся «втупити погляд тільки в Радянський Союз, тільки в ньому бачити небезпеку для всього світу».

Нашу теорію (з тими чи тими застереженнями) Белль ладен був прийняти. Але він не міг погодитися з «практикою» — сталінською і застійною, що нехтувала право і справедливість, робила ставку на насилля. Брежнєвська система відповіла на його критику бойкотом. Від 56-х років Белля широко видавали в Радянському Союзі, і незабаром він став у нас одним із найпопулярніших зарубіжних авторів. Та все припинилось у 1973 році, й вимушена пауза затяглася майже на півтора десятиріччя.

Одне слово, Белль виявився відкинутим двома антагоністичними система ми, виявився чужим і «вдома», і «в гостях». Знову ситуація аутсайдера. Але не зовсім така, як у дні його воєнної «швейкіани». Тоді він прагнув вижити й утвердити себе у власних очах, оскільки відторгнутість від нацистського суспільства була мало не цілковита. Тепер — справа інша: Белль відчужував себе від влади, але не від підвладних. І цурався узагальнюючих абстракцій. То дегуманізована влада мала до них особливу пристрасть, тут називала когось «терористом», там — «дисидентом». А Беллеві йшлося про окрему людину.

2

Друга світова війна майже в усьому перевершила першу — і числом зруйнованих міст, і кількістю пролитої крові, І ницістю скоєних злочинів. Тільки в одному вона, либонь, поступилася перед попередницею: після неї душі й уми сучасників не охопила така, як у 20-і роки, спустошеність (може, через те, що була вона другою, що не вибухнула, як грім із ясного неба, що були в ній усе ж і свої винуваті й свої невинуваті?). А от у 20-і роки ціле покоління осягнуло, що його ошукано і зраджено, зганьблено і позбавлено майбутнього. І на світ з'явилася література «втраченого покоління»...

Однією з найвідоміших і найхарактерніших книжок цієї літератури був роман Еріха Марії Ремарка «На Західному фронті без змін» (1929) У авторському передньому слові сказано, що це — спроба «розповісти про покоління людей, що їх занапастила війна, навіть як хто із них і не попав під снаряди». І водночас головний герой ремарківського роману, вчорашній гімназист Пауль Боймер уперто стверджує: «Нас не розбито, бо ми кращі, досвідченіші солдати; нас просто розчавлено і відкинуто, адже противник у багато разів численніший».

Сучасна Ремаркові критика схильна була відносити цю сентенцію на рахунок його наївного, трохи несподіваного націоналізму. Але справа, очевидно, в іншому: солдатська непереможність тут — лише метафора непереможності людської. А щодо останньої, то вона в Ремарка якнайтісніше пов'язана з так званими суто «чоловічими» чеснотами — силою, сміливістю, вмінням постояти за себе, а якщо треба, то й поквитатися з ворогом, помститися йому. Так відчував, так мислив багато хто з митців першої половини XX сторіччя. Передусім у зв'язку з цим на думку спадає ім'я Ернеста Хемінгуея, кумира не одного покоління Він був блискучий стиліст, прекрасно знав життя й людську натуру, але мільйони читачів приваблював до нього у першу чергу той «кодекс честі», що його сповідують у Хемінгуея тореро, боксери, мисливці. А власне хемінгуеївський герой їх тільки наслідує, хоче бути таким, як вони, і здебільшого не може. Та час вимагав міфа, і міф існував. Втім, він і досі існує.

А в Генріха Белля програма вже зовсім інша: «...Королівство за героя воєнного роману,— писав він у 1956 році,— який був би короткозорий, боягузливий, мав плоскостопість... і спеціальна премія авторові, якщо той зважиться іще наділити його астмою і тюремним ув'язненням». Здавалося б, зрозуміти тодішні беллівські настрої не важко: і літературні ідоли геббельсівської «залізної романтики», і їхні живі гіммлерівські прототипи набили нормальному німцеві таку оскому, що можна було впасти в іншу крайність, оголосивши анафему будь-якому натяку на людську силу. Отож у перші повоєнні роки беллівські настрої не надто вирізнялися з загального потоку Мало не вся «література руїн» схилялася до такої собі «апології слабості», а ця література задавала тон у західних зонах окупації Німеччини.

Проте «література руїн» разом із самими руїнами відійшла в минуле, а беллівський погляд на проблеми сили й слабості ніби й не змінився. 1986 року, вже після смерті письменника, побачив світ останній його роман «Жінки на тлі річкового пейзажу». І один із найсимпатичніших героїв книжки (звати його Герман Вублер) так оцінив свою поведінку в далекі роки війни: «Я був боягузом, не хотів стати героєм, не поривався вперед... коли справи обернулися серйозно, я дезертирував». Хіба ж не здається, що цей портрет ретельно списаний із програми 1956 року? Насторожує тут лише одне: репліка Вублерової дружини Еріки, якою вона відповіла на його слова про дезертирство: «І ти вчинив куди відважніше, ніж якби був зостався».

«Дезертир» — одне з найобразливіших слів у нашому лексиконі, та й слово «боягуз», зрештою, не краще. І в нашій свідомості вони якнайтісніше поєднані. Це через те, що ми воліємо пам'ятати про вітчизняні війни 1812 та 1941—45 років. Але існувала в нашій історії і перша світова війна, під час якої більшовики були пораженцями, тобто займали, по суті, ту саму позицію, яку займав Белль, коли його, одягнувши в шинель, гнали у Францію, в Польщу чи в Росію.

Безперечно, у вермахті було чимало солдатів, що дезертирували через боягузтво. Це кидає тінь на них, але не на саме дезертирство. Ми вже бачили, що в дні своєї «швейкіани» Белль частіше ризикував, ніж виявляв надмірну обережність, отож боягузом не був. А загалом люди не завжди усвідомлюють до кінця те, що пливти за течією (тобто робити, як усі, виконуючи накази тільки тому, що їх дано) незрівнянно легше, ніж зважати на власне розуміння життя й чинити відповідно до цього.

Легкого шляху Белль не шукав: він плив проти течії. Якось відомий у ФРН критик М. Райх-Раніцкі з цілком конкретного й досить невинного приводу порадив письменникові «йти в ногу з розвитком» і дістав у відповідь прочухана, несподівано різкого в устах такої терпимої людини, як Белль. Він пригадав давню шкільну історію про те, як відмовився вступити до гітлер-югенду, і завершив словами: «Я не знаю, куди приведе мене нинішній розвиток, якщо я йтиму з ним у ногу, та коли б і знав, я не бажаю й не можу йти в ногу».

Тим самим небажанням, тією самою нездатністю позначені, мов карбом долі, й герої Белля (йдеться, певна річ, про тих, яких він любить і яких наділяє часточкою свого єства). Фред Богнер з його раннього твору «І не промовив жодного слова...» (1953), напевне, більше не може, ніж не хоче. Він геть позбавлений тієї досить своєрідної активності, яка властива іншим персонажам письменника. Богнер — людина глибоко травмована життям, його тотальною (можна навіть сказати екзистенціальною) невлаштованістю і вибита цим із колії. Його позиція — аутсайдерство у якнайчистішому вигляді: «Я був байдужий до всіх професій, які тільки перепробував. Мені бракувало серйозності, щоб опанувати будь-яку з них. До війни я працював у магазині медикаментів, поки мене здолала нудьга, і тоді я перейшов у фотографію, яка мені так само скоро набридла». Одного разу Белль сказав: «Я цілком певен, що й без війни та нацизму написав би „І не промовив жодного слова... майже так само“». Можна сумніватися в тому, чи справедлива ця думка взагалі, але, мабуть, не в тому, чи вважав письменник свого Фреда Богнера класичним аутсайдером.

Роман «Очима клоуна» (1963) — це поглиблення аутсайдерства навіть за формою: суцільний внутрішній монолог героя, що протягом усієї дії твору не виходить зі своєї квартири і зв'язаний із зовнішнім світом (якщо не брати до уваги короткого батькового візиту) тільки телефоном. Симптоматичний тут і фінал: Ганс Шнір сідає з гітарою на паперті жебрати і цим поглибити прірву між собою і рештою людей.

Водночас Шнір, на відміну від Богнера, аутсайдер надзвичайно активний — у нього «не хоче», певно, переважає над «не може». Ганс покохав Марі, й усе його життя зосереджене на театрі й на ній. Але він — нонконформіст, і тому офіційний шлюб з Марі для нього не лише не важливий, а й огидний йому. А Марі — католичка, і друзі-католики переконують її, що жити з Гансом невінчаною — великий гріх. Марі йде від Ганса. І він не може пробачити Кінкелю, Зоммервільду, Цюпфнерові й іншим «католикам», що ті відібрали в нього Марі — єдину, навік кохану. І він карає їх упередженістю. Принаймні така можливість існує: адже вислухати другу сторону читачеві не дають. Особливо Марі, про яку зовсім не відомо, що її пригнічувало — тільки гріховність нешлюбних зв'язків із Гансом чи щось іще.

Хоча Шнірові думки про мистецтво вочевидь співзвучні беллівським, він — герой аж ніяк не автобіографічний. І насамперед через те, що Шнір — клоун, якого саме ремесло примушує когось висміювати, епатувати, розвінчувати.

В оповіданні «Самовільна відлучка» (1964) Вільгельм Шмельдер, так і не зумівши розтлумачити внучці єдину мету всього свого життя, зітхає: «Пояснити трирічній дитині, що таке самовільна відлучка з військової частини, неважко, але з якої військової частини — на це я не спроможен. Що людина починає ставати людиною тоді, коли вона відлучається з будь-якої військової частини,— цей досвід я тут цілком відкрито передаю майбутнім поколінням, як пораду». Шмельдер, ставши солдатом вермахту, повторює реальну Беллеву «швейніану» — не в деталях, певна річ, а в принципі і в формах багато радикальніших: «Все життя, а надто після того 22 вересня 1938 року, коли я ніби вдруге народився, моєю метою було стати непридатним до служби». Заради цього Шмельдер ішов на будь-які жертви: від чищення армійських вигрібних ям до спроби вступити в контакт із французьким макі, що, хибно його зрозумівши, вистрілив йому в голову. І ось наслідок: тепер Шмельдер — саме такий «герой воєнного роману», якого Белль запрограмував собі ще в 1956 році: «Я — невротик. Ці напади іноді тривають досить довго: йдучи додому, я насилу тягну ноги, руки в мене тремтять. Недавно одна жінка, показавши на мене пальцем, голосно й виразно сказала своєму синові, хлопцеві років п'ятнадцяти: „Глянь на нього, типовий випадок хвороби Паркінсона“». Та чи можна вбачати в цьому апологію слабості? Тим більше, коли брати такого Шмельдера в контексті всієї творчості Белля.

Генріх Груйтен, один із персонажів роману «Груповий портрет з дамою» (1971), багато в чому схожий на Шмельдера — і насамперед своєю відразою до військової форми, до служби, до ходіння в ногу. Однак, хоч Генріх і має змогу уникнути призову, він відкидає можливість протекції, яку може надати йому його ж батько, й надягає солдатський мундир. Іншими словами, хоче бути, як усі, поділити загальну долю? Навряд. Бо стає солдатом тільки для того, щоб померти мученицькою смертю. Ні, не в лаві тих, що йдуть в атаку, а вийшовши з тієї лави, йдучи супроти неї. Тільки дуже по-своєму. Разом із кузеном Ергардом Швайгертом він намагався продати мирним датчанам справжню німецьку гармату — на металобрухт, десь так марок за п'ять. «Звичайно,— каже один з авторових „свідків“, Лотта Гойзер,— те, що він зробив, було чистим самовбивством, тут навіть нема про що говорити, я тільки питаю себе: нащо він втягнув у ту історію Ергарда? А може, той і сам хотів бути втягненим, хтозна». І Лотта визнає, що вчинком своїм Генріх «завдав собі на плечі цілу Європу».

Інакше кажучи, як Христос, віддає себе в жертву, щоб спокутувати гріхи людські? Що ж, для католика Белля (хоч і католиком він був, як ми ще побачимо, досить неординарним) це — природний хід думок. А втім, справа не лише в Христі. За довгі роки панування естетики, яка опиралася на світобачення «Короткого курсу», нас були переконали, нібито єдина функція героя (позитивного, звісно) — це кликати за собою, являти дійові, гідні наслідування приклади. З погляду такої естетики беллівське «повчання», що являє собою самовбивча акція Генріха й Ергарда, не витримує ніякої критики. Але ж Белль і не закликав до того, щоб такі приклади слухняно копіювати. Тут йому був потрібен чийсь саме абсурдний вчинок, щоб за його допомогою висвітлити безглуздість, жорстокість війни й усієї системи, що її породила. А якщо вчинок цей до чогось і «закликав», то лиш до одного: намагатися не бути конформістом. Та важливіше, однак, констатувати, що в скоєному Генріхом та Ергардом нема й крихти боягузтва чи слабості.

Нема їх і в тому зухвала-веселому «хеппенінгу», що його влаштували Георг Груль та його батько Йогаян — герої повісті. «Чим скінчилось одне відрядження» (1966). Вони підпалили армійський джип, на якому солдатові бундесверу Георгові Грулю звеліли «накручувати кілометри», щоб у належному вигляді показати машину черговій інспекції. Батько й син Грулі, звичайно, не стільки ображені за ошукане військове відомство, скільки вбачають у цьому ошуканстві віддзеркаленими, як у краплі води, всі безглуздя, всі несправедливості, всі підлоти західнонімецького життя і проти них протестують.

Життя все ж змінилось, і тепер за спалений джип не розстрілюють, як колись за спробу продати датчанам гармату. Грулів, щоправда, судять, але вони дістають сміховинно малий строк — саме стільки, скільки обидва пробули під слідством. І це заслуга не лише ліберального судді Штольфуса: власті через те й доручиш Штольфусові вести цю справу, що зацікавлені якомога скоріше її затерти. «Хеппенінг» Грулів, однак, цікавий тим, що в ньому виразніше, ніж в історії з гарматою, прозирає саме протест.

Однак сила й далі викликає в Белля побоювання, а «чоловічі» чесноти в найкращому разі сумніви: він цінував письменницьку манеру Хемінгуея, навіть у чомусь її наслідував у ранніх своїх творах (скажімо, в повісті «Хліб ранніх літ» (1955) та й у романі «І не промовив жодного слова...»), але схильність хемінгуеївських героїв до «кулачного права» незмінно викликала в нього глузування.

В оповіданні «Коли закінчилася війна» (1962) наштовхуємося навіть на таку собі всім цим спровоковану «чоловікофобію». Оповідач (скоріше всього, сам Белль), повертаючись додому, відчуває себе геть чужим у натовпі колишніх солдатів, що нічого, як Бурбони, не забули й нічого, як і ті, не навчилися. І він міркує: «Вони не знали одного, що всіх їх, нацистів і ненацистів, я ненавидів не за нашивки й не за політичні погляди, а й за те, що вони були чоловіки однієї статі з тими, поруч з якими мені довелося прожити цілих шість років; поняття „чоловік“ і „йолоп“ стали для мене тоді майже тотожними». Навіть як урахувати тривалий казармений досвід, це відгонить максималізмом. Важливо, однак, знайти його витоки.

«Скільки себе пам'ятаю, я завжди повставав проти тілесної кари,— розповідає нам Фред Богнер.— Коли когось били при мені, я відчував біль.. Але останні кілька місяців у мене часто виникає бажання вдарити когось в обличчя, і траплялося, що іноді я бив своїх дітей...» Це й був той нестерпний жах, що змусив Богнера втекти від коханої дружини та дітей, поневірятися, ночувати на вокзалах.

Отже, не сила відлякувала Белля, а насилля, яке надто часто за нею ховалося Тим-то він і не довіряв почуттю помсти. Равік із «Тріумфальної арки» (1946) Ремарка вистежив і вбив есесівця, що замучив у фашистському концтаборі жінку, яку він, Равік кохав. У Леонгарда Франка молода єврейка Руф так само вчинила з нацистом Цвішенцалем винним у смерті її батька й матері («Учні Ісуса», 1947). Власноручно покарав фашистського злочинця герой роману Гюнтера Вайзенборна «Месник» (1961). І між авторами та їхніми персонажами ніяких суперечностей не було. А в Белля все інакше.

Колись такий собі лейтенант Гезелер послав солдата Раймунда Баха на смерть. І друг убитого Альберт Мухов дав лейтенантові ляпаса, за що й просидів півроку у військовій в'язниці. Тепер Альберт міркує: «І вибрав же я час затопити Гезелерові в пику! Потім це здалося мені безглуздим — так ніби ляпасом можна помститися за смерть Рая». Але є ще Раєва вдова, красуня Нелла, об'єкт подвійного поклоніння: як жінка і як удова поета, що його тепер стало модно уславляти. До її почту потрапляє і Гезелер. Ідентифікувавши його з тим лейтенантом, Нелла має намір узяти реванш. Ні, не крові винного прагне вона, а бодай його приниження. Але й цього домогтися їй не судилось: «Дарма вона шукала в собі зненависті до Гезелера, він викликав у неї інше почуття, холодне й неприємне — нудьгу... Невже отак ішла Юдіф до Олоферна? Невже вона позіхала на весь рот, проходячи поруч із ним поміж шатрами?»

Тільки Неллина мати, сварлива, ненажерлива стара, що дозоляє родичам своїми справжніми й вигаданими недугами, виявляє наполегливість у прагненні помститися Гезелерові. Але все звелося до комічної бійки між бабусею та нинішніми шанувальниками поета Баха — Шурбігелем і патером Вілібрордом...

Так усе це змальовано в романі «Дім без господаря» (1954).

Коли Альбертову, Неллину та бабусину поведінку можна пояснити тим, що в них, мовляв, така вдача, то в Ганса Шніра вдача, як бачимо, трохи інакша. І він на все може піти задля Марі, зокрема на паперть. Однак на насилля — ні: «Я навіть ладен був боротися за неї,— каже Ганс.— Але коли я чую слово „боротьба“, то щораз уявляю собі тільки боротьбу фізичну, тобто смішну — якусь бійку з Цюпфнером».

Смішну бійку змальовано і в повісті «Втрачена честь Катаріни Блум, або Як виникає насильство і до чого воно може призвести» (1974): «На жаль, задля правди треба повідомити, що в ту мить Блорна справді дав Штройбледерові помордаса. Скажемо відразу, щоб відразу й забути: полилась кров, кров із Штройбледерового носа, за різними підрахунками від чотирьох до семи крапель...» А втім, у «Втраченій честі Катаріни Блум» ця сценка ніби не до місця, адже героїня повторює те, що вчинив Ремарків Равік чи Руф Леонгарда Франка,— тобто вбиває свого ворога.

«Цього разу Беллева дама стріляє»,— такий заголовок дала клерикальна газета «Рейніше меркур» (№33 за 1974 рік) своїй рецензії на «Втрачену честь Катаріни Блум». «Дама» — це натяк на головну героїню роману «Груповий портрет з дамою» Лені Груйтен-Пфайфер, чий звичайнісінький, цілком природний нонконформізм дуже засмутив консервативну пресу. А тепер ось Лені, перевтілившись у Катаріну Блум, ще й стріляє... Виходить, рецензент із «Рейніше меркур» забув, що одна з героїнь Белля стріляла ще в 1959 році, тобто в романі «Більярд о пів на десяту». Звуть її Йоганна Фемель, і вона вже багато років божевільна чи такою прикидається. Автор нам цієї таємниці не відкриває, а Йоганнина онука Рут каже: «Я не розумію і не хочу розуміти бабусю. Її божевілля — брехня, вона не давала нам їсти, і я зраділа, коли її забрали... Може, це й правда, що вона робила й робить велике діло, але я навіть чути не хочу ні про яке велике діло...

І залишається незрозумілим, на чиєму ж боці Белль: чи то Йоганни, яка стріляє в міністра, чи то Рут, яка її недолюблює.

У всякому разі, хоч би якого значення надавала радянська критика 60-х років цьому пострілові, об'єктивно він залишається на периферії роману. Та й Шрелла — гнаний, емігрант, людина, яка в романі найбільше зазнала кривди від усіляких націоналістів, але так і не прийняла їхнього „причастя буйвола“ — цей самий Шрелла дивиться на колишнього свого мучителя Нетлінгера, як Альберт і Нелла на Гезелера, а не як стара Йоганна на міністра: Шрелла „чекав, так само даремне чекав того, до чого прагнув ось уже більше як двадцять років: ненависті... Він заздрив людям, здатним на такі прості почуття, але сам не міг ударити його в це кругле обличчя, на якому проступала збентежена усмішка, дати йому штурхана“.

„Втрачена честь Катаріни Блум“ — справа зовсім інша. Тут убивство стоїть у самому центрі повісті, визначає всю її дію. Та чи можна вважати, нібито Белль змінив свої погляди на вбивство? Гадаю, що ні.

Молода жінка, що вибилася з самих низів, дуже ділова, дуже організована, зовсім не позбавлена амбіцій, випадково познайомилася з чоловіком, і вони безоглядно покохали одне одного (кохання в Беллевих творах спалахує завжди несподівано, відразу й ні з сього ні з того). Катарінин обранець виявився терористом, не таким страшним, правда, як його змальовували, та все ж терористом. Але Катаріна допомогла йому втекти. За неї береться не тільки поліція, а й жовта преса, яка бреше і цькує її так натхненно, так безсоромно, що ні від честі, ні від гідності Катаріни вже нічого не лишається. І тоді вона стріляє в репортера Тетегеса, головного свого переслідувача. Стріляє не в стані афекту, а зберігаючи дивовижний спокій.

Від цього вчинку своєї герої і Белль (в одному з інтерв'ю) недвозначно відмежовувався: „Ця молода жінка обрала шлях, який я в жодному разі не можу рекомендувати...“ Бажано, однак, зрозуміти, чому ж письменник звернувся до такого сюжету. Невже задля того, щоб затаврувати Катаріну Блум? Гадаю, відповідь закладено вже в самій назві повісті: ...або Як виникає насильство і до чого воно може призвести». Хіба не ясно, що насильство тут — це дії держави, поліції, преси, а постріл Катаріни Блум — тільки їхній наслідок? Белль був переконаний, що насильство неминуче породжує у відповідь насильство, тому спроби викорінити його силою не можуть породити нічого, крім замкнутого кола самовинищення. 1972 року він написав у італійській газеті «Ля провокаціоне»: «Я прагну милосердя, а не жертв! І кажу весь час і настійливо: бог — це бог живих, а не мертвих».

Хтось може сказати, що заклик цей наївний, бо в ньому нема конкретних пропозицій. Письменникові, проте, не конче бути зцілителем, він може зробити світові неоціненну послугу й у ролі діагностика. А реальні акції — справа політиків. І хіба в другій половині 80-х років найкращі з них не докладають зусиль саме до того, щоб урятувати нашу планету від насильства?

Та повернімося до Белля. Він (сподіваюся, мені пощастило це показати) — не апологет слабості. Людська непереможність люба йому не менше, ніж Хемінгуеєві чи Ремарку. Але він інакше її витлумачує, не тільки не ототожнюючи (а-ля Ремарк) з непереможністю солдатською, а й не прирівнюючи (а-ля Хемінгуей) до ковбойського «кодексу честі». На щиті Генріха Белля стоїть слово «терпимість», що годиться швидше лицареві Печального Образу.

З

1979 року вийшов Беллів роман «Дбайлива облога». То був час розгулу політичного тероризму, коли вершителі доль західного світу почали відчувати себе ніби бранцями власної системи. І в романі все починається з того, що вже літнього газетного магната Фріца Тольма щойно обрали головою якоїсь Спілки. Очевидно, Спілки підприємців або, як це тепер сором'язливо називають у ФРН, Спілки роботодавців. Отже, Тольм — людина, що стоїть біля самої вершини фактичної влади у країні. Родом занять і деякими рисами біографії він навіть нагадує реального короля преси Цезаря Акселя Шпрінгера: беллівський герой, як і Шпрінгер, 1945 року дістав від англійських окупаційних властей ліцензію на видання газети, оскільки не був зв'язаний з нацистами, і з скромної провінційної газетки виріс неосяжний концерн. Однак Тольм — постать, на Шпрінгера зовсім не схожа, через те й доля в нього інша. Він не прагнув такої кар'єри і, бувши за освітою мистецтвознавцем, залюбки став би директором художнього музею. Видавнича імперія розрослася незалежно від його волі, підлягаючи власним законам, і навіть усупереч його волі: зовсім недавно вона, наприклад, проковтнула останню в Рейнській області незалежну газету, яку Тольм без огиди брав у руки, і тепер він не читає газет зовсім.

Симпатичним капіталістом був іще Френк Каупервуд із драйзерівської «Трилогії бажання» («Фінансист», «Титан», «Стоїк»). Не позбавлений привабливості й ролланівський Тимон у «Зачарованій душі». Але вони імпонували читачеві своєю активністю, енергією, могутністю: адже на них іще падав відблиск титанів буржуазного світу, виведених колись Бальзаком. А в романі «Дбайлива облога» діяльні капіталісти, навпаки, малосимпатичні, якщо не відразливі зовсім. Це — права рука Тольма, «сірий кардинал» Амплангер, колега з іншої галузі Бляйбль і, звичайно ж, Тольмів зять Фішер. Вони, втім, для європейської літератури XIX — XX сторіч досить традиційні. Зате Тольм у ній — явище нове. Бо він не лише пасивний, а й слабкий, добрий, терплячий. Він — невільник свого багатства, власної примарної влади, іграшка в руках не тільки Амплангера, але й референтів, секретарів.

Обидва Тольмові сини подалися в ліві екстремісти. Один із них, Рольф, навіть сидів у в'язниці й тепер, позбавлений можливості працювати за фахом, живе в селі з молодою комуністкою Катаріною. А Рольфова дружина Вероніка, забравши сина, втекла з Беверло, колишнім Рольфовим приятелем, майже названим сином старого Тольма. Цей Беверло подавав великі надії в банківській справі, його чекала блискуча кар'єра, а він став терористом і відверто погрожує підірвати Тольма, Бляйбля, Фішера й решту, навіть дещо з цією метою вже зробив. І через це всіх їх тепер пильно охороняє поліція: варта навколо замку, в якому живе Тольм; машини з увімкненими сиренами й вертольоти, що супроводжують його лімузин; тотальна перевірка всіх гостей і відвідувачів; ретельне прослуховування всіх телефонів. Це водночас і охорона, й нагляд: адже потенційні Тольмові вбивці певною мірою належать до його сім'ї.

Все в цій сім'ї змішалось, переплуталося, стало з ніг на голову. Навіть доти тихесенька католичка-дочка, дружина Фішера, втекла з молодим поліцейським із особистої охорони, спершу від нього завагітнівши,— втекла, бо від Фішера не можна було не втекти та й у її обложеній віллі не було інших, привабливих чоловіків. Усе це — якийсь абсурд, порочне, зачароване коло, саме існування в «облозі». І Тольм не протестує ні проти охорони, ні проти нагляду, ні проти доччиної втечі, ні навіть проти замахів Беверло. Він тільки відчуває страх, боїться навіть слуг, щохвилини чекає від них удару. І бачить, що пануюча в країні система — це Кронос, який пожирає власних дітей. Чи не означає це, що вона, система, приречена, сповзає до краю прірви? Адже герой шепоче на вухо дружині: «Кете... я мушу тобі щось сказати».— «Кажи».— «Ти ж знаєш, я завжди тебе любив. І ще одне ти повинна знати».— «Що саме?» — «Що колись таки настане, таки переможе якийсь соціалізм...»

Тольма обрали головою правління Спілки як «найвразливішого, найслабшого, до того ж його зв'язують з „тими“ кревні узи... Поступливий і лагідний, він усе ж в одному виявив твердість і непохитність — у бажанні разом із дружиною поховати на тихому сільському кладовищі безталанного Беверло, що готував замах на його життя. Беверло вистежили в Стамбулі, і він знищив себе, прихопивши з собою на той світ іще й двох поліцейських. Участь Тольма в похороні Беверло — виклик Спілці; це коштуватиме йому посади голови правління. Але Тольм, не вагаючись, іде на цю жертву. Заради чого? Щоб відстояти своє право на терпимість. І це розуміє навіть начальник охорони Гольцпуке. ...І коли він, Гольцпуке, починає міркувати, забувши про політику та службові поліційні справи, то їхній намір піти на похорон викликає в нього справжній захват».

У Белля, либонь, немає іншого твору, що був би так глибоко пройнятий почуттям терпимості, як «Дбайлива облога». Виступаючи 15 серпня 1979 року на прийомі, влаштованому його постійним видавництвом «Кіпенгойєр і Віч», Белль іронізував над слівцем nett («милий», «симпатичний», «люб'язний» і т. ін.) та аморфністю його численних значень. Але саме це слово він найчастіше використовує як епітет, характеризуючи зовсім різних персонажів роману В цьому є не лише іронія, а й глибокий зміст.

В одній зі своїх «Франкфуртських лекцій» (з ними він виступав перед студентами тамтешнього університету в зимовому семестрі 1963—1964 років), Белль вдався до аналізу відмінностей між німецьким та європейським гумором. Їх, на його думку, найкраще розглянути крізь призму відмінностей між «Дон Кіхотом» і Вільгельмом Бушем — автором досить популярних у минулому сторіччі й досить злісних історій про малих бешкетників Макса та Моріца. У Буша, вважає Белль, маємо справу із «знищенням окремого, людини, homo, людяного». Це нібито і є «німецький гумор». А втім, не варто ловити Белля на слові — адже він тут-таки й спростовує себе, протиставляю чи Бушеві іншого німця, славетного письменника кінця XVIII початку XIX сторіччя Жана Поля Ріхтера. «Гумор,— цитує його Белль,— це піднесене навпаки, він знищує не окреме, а кінцеве через контраст із його ідеєю. Для нього нема окремої глупоти, нема дурнів, а є тільки Глупота і знавіснілий світ».

Такий вигляд це має у більшості випадків і в самого Белля — у романі «Дбайлива облога» та в інших творах: світ поганий, влаштований недосконало, а для окремої людини нерідко знаходиться виправдання, принаймні добре слово. Але тільки за умови, що людина ця і справді — окрема.

М. Райх-Раніцкі писав про героїв Белля, що вони «гідні співчуття жертви історичних обставин, безпорадні посередності, бентежні індивіди, яким і на думку не спадає за щось чи проти чогось боротися». Можливо, ця характеристика й накладається на персонажів декотрих ранніх оповідань письменника, воєнної повісті «Поїзд точно за розкладом» (1949), воєнного роману «Де ти був, Адаме?» (1951), а почасти й на Фреда Богнера з «І не промовив жодного слова...» чи на Неллу Бах із «Дому без господаря». З Раймундовим і Неллиним приятелем Альбертом Муховим, цим поборником порядку, цією людиною обов'язку, справа складніша. Та в подальших творах формула Райх-Раніцкі вже зовсім не «спрацьовує».

В критиці вже стало звичним твердженням, нібито Белль — співець «маленької людини». Можна заперечити, що ще Нелла була дочкою фабриканта, що Ганс Шнір — син вугільного магната, що Фріц Тольм — глава газетного концерну, що дія «Жінок на тлі річкового пейзажу» взагалі відбувається у найвищих сферах, серед партійних лідерів, міністрів та банкірів. Не варто, однак, прискіпуватись: адже поняття «маленька людина» — аж ніяк не просто соціальне. І, скажімо, Фріц Тольм, незважаючи на свої мільйони, до певної міри все ще «маленька людина».

Згадаймо краще, де витоки цього виду літературних героїв. Безперечно, у класичній російській літературі: в гоголівській «Шинелі», в усіх тих Дєвушкіпих, Голядкіних, Мармеладових Федора Достоєвського. А в Німеччині XX сторіччя такі взірці по-своєму наслідував Ганс Фаллада. Його Піннеберг із роману «Маленька людина, що ж далі?» (1932), його Куфальт із «Хто скуштував тюремної юшки» (1934) чи нарешті Енно Клюге з «Кожен помирає насамоті» (1947)— це й справді принижені й скривджені. Так, вони нещасні, приречені, нерідко огидні й усе ж мають право на існування, гідні нашого заступництва, бо й вони — люди. Така філософія Фаллади.

У нього «маленька людина» — представник сірої стражденної більшості, частинка натовпу, лиш на мить із нього волею автора вихоплена. А от беллівського героя вирізняє з натовпу власна його особливість, окремішність. Певною мірою він завжди нетиповий.

Взяти хоча б центральну постать «Групового портрета з дамою» Лені Груйтен. Сама побудова роману ніби покликана переконати, що Лені — не вигадана, не складена з непримітних рисочок багатьох особин, а виявлена у справжнісінькому житті. Розповідь імітує (і воднораз пародіює) пошуки письменника-документаліста. Автор (надалі він іронічно-серйозно називає себе «авт.») збирає на Лені досьє, і воно розбухає за рахунок даних, що їх подають численні й різноманітні добровільні «свідки».

Але чим же заслужила Лені таку пильну увагу до себе? Адже в школі вона вчилася погано (хоч і написала була вартий уваги твір про Клейстову новелу «Маркіза д'О...») й ходила там у «дурепах». Та й у наступні роки її освіта не вельми поглибилась (хоч вона дещо читала, прекрасно виконувала деякі фортепіанні п'єси і співала на слова несподіваних для неї поетів — таких, як Тракль та Гельдерлін). Одне слово, виділяв Лені зовсім не інтелект, а непомильне, цілком природне моральне чуття. Вона, як запевняє «авт.»,— «невизнаний геній чуттєвості».

У визначення це він укладав і звичайний, і не зовсім звичайний зміст. Еротика її цікавила, проте у своєму вже майже п'ятдесятирічному житті вона спізнала лише трьох чоловіків, бо, за словами своєї приятельки Маргрет, «сама знала, чого хотіла». А хотіла вона «принца», і на нього чекала. Оскільки Гергарда Швайгерта, першого кандидата в «принци», у неї забрала історія з гарматою, а другому, Алоїзові Пфайферу, своєму тимчасовому чоловікові, вона дала відставку, як тільки той забажав не кохання, а виконання «подружнього обов'язку», ним став Борис Колтовський, російський військовополонений — «принц», як на ті часи, найменш підхожий. Та Лені було начхати: вона кохала Бориса, і край, а тому ладна була милуватися з ним у цвинтарних склепах, щоб ніхто не застав їх — німкеню й росіянина.

Проте «генієм чуттєвості» Лені була не тільки через це. Вона керувалася здоровим інстинктом, який підказував їй безкорисливі, добрі вчинки й відвертав її від корисливих, лихих. У дочки людини, що певний час орудувала мільйонами, «пролетарська натура, так, так, у всьому, в ставленні до грошей, до часу — саме пролетарська... Ніякого честолюбства, ніякого прагнення вибитись вище. Я часом думала, що вона просто мрійниця. Трошечки схиблена, дуже мила мрійниця» (так бачить її пані Гельтоне).

Всі ці небуденні чесноти герої і спричинилися до того, що світ ніби поділився надвоє у своєму ставленні до неї. І одні, в нападі ностальгії за третім рейхом, вимагали «відправити її в газову камеру», а інші створили щось на зразок комітету на захист Лені від усіляких знегод, що впали на неї. До складу комітету ввійшов і «авт.»

Радянський дослідник М. Рудницький вважає, що беллівська манера ліпити характери призводить «до чіткості, іноді надто різкої, з якою вони поділяються на „добрих“ і „поганих“». Німецький критик Г. Шваб-Феліш, навпаки, певен, що «Беллеві невідомий живопис тільки чорними і білими фарбами. Його оберігає від цього здатність до співчуття...» А сам Белль писав: «Мені, власне, завжди кортіло спробувати... обійтися без позитивного й негативного героя...» Хто ж має рацію? Як на мене — всі й ніхто.

Справді, Беллеві персонажі явно поділяються на два види, але, гадаю, не за ознакою позитивності чи негативності. Визначальним є інше: пристосуванець герой чи не пристосуванець, здатний він поглянути на себе збоку чи не здатний. Цілковиті конформісти у Белля цілком чорні. Решта (залежно від міри їхнього нонконформізму) строкаті по-різному. До них Белль бував безмежно терпимий, а цілковитих конформістів не терпів зовсім. Вони для нього — просто нелюди. Хоч, звичайно, і не в загальновживаному значенні.

Нацистського недолюдка Белль вивів на сцену, здається тільки один раз. Це — комендант єврейського гетто оберштурмфюрер Фільскайт із роману «Де ти був, Адаме?» Дивно, але факт: як письменник Белль не дуже цікавився фашизмом. Скоріше вже запоганеними фашизмом душами. Через те й не описував, скажімо, фабрику смерті Майданек, а тільки ескізно змалював образ гітлерівського солдата, що виламував зі щелеп трупів золоті коронки (оповідання «В темряві», 1949).

В літературознавстві, правда, існує думка, що Белль створив цілий антифашистський роман — «Більярд о пів на десяту». А проте, ні прізвища «Гітлер», ні слова «нацизм» там ніхто жодного разу не вимовляє. Йдеться лише про «буйволів» та «ягнят». Навіщо ж уся ця метафорика, коли зрозуміло, що дія книжки припадає на останні п'ятдесят років німецької історії? Белль відповів на це запитання так: «Поділ (на „буйволів“ і „ягнят“ — Д. З.) у „Більярді о пів на десяту“ грунтується переважно на моєму уявленні про Гінденбурга та всіх тих німецько-національних злочинців, яких я вважав справжніми винуватцями... це й були для мене „буйволи“, їх я й назвав у романі „буйволами“, тому що вони, як череда буйволів, усе топтали». Ні, письменник не виводив нацизм з-під обстрілу, він просто ставив цей моторошний протуберанець насилля у певний причинний ряд. Гітлер з'явився і, залишивши після себе купи трупів та гори руїн, згинув. А «німецько-національні злочинці», що викликали цього духа, як були при Вільгельмі чи Гінденбурзі, так і залишилися при Аденауері. Недарма в «Більярді о пів на десяту» Німеччина 1957 року («вантажні машини, ремісничі учні, черниці...»), як викапана, схожа на Німеччину 1907 року («підводи, ремісничі учні, черниці...»).

Через те Беллева увага прикута до нелюдів інших — сказати б, актуальніших, таких, яких важче винищити. До них належить, наприклад, учений йолоп Бур-Малотке з оповідання «Мовчання доктора Мурке» (1955). Він веде на раді довжелезні передачі етичного спрямування, слухаючи які, навіть загартовані на подібній балаканині редактори не можуть стримати позіхання. А одного з них Бур-Малотке страшенно дратує: «Мурке був надто молодий і мав себе за надто інтелігентного, щоб любити слово „ненависть“. Але тепер, дивлячись крізь скло на Бур-Малотке... він раптом зрозумів, що таке ненависть...» Мурке ненависна самозакоханість Бур-Малотке, його впевненість у власній геніальності, його непохитна віра, що правда завжди на його боці. В третьому рейху він, очевидно, прислуговував нацистській Мамоні, «в чаду сорок п'ятого року» вдавав із себе лівого, а тепер повернувся в лоно вітчизняного консерватизму. Але при цьому в душі він анітрохи не мінявся, як не міняється посудина, в яку наливають інше вино, як не міняється актор, що сьогодні грає Гамлета, а завтра — Лепорелло. Адже Бур-Малотке — тільки функція обставин, позбавлена будь-якої людської суті.

У романі «Дім без господаря» діє схожий на Бур-Малотке суб'єкт, що його звуть Шурбігель. «Завжди, коли влаштовували яку-небудь інтелектуальну доповідь, її робив Шурбігель». Колись автор дисертації «Образ фюрера в сучасній ліриці» і редактор великої нацистської газети, Шурбігель, «після війни (тут як приклад часто згадувано Савла) відкрив надзвичайну принадність релігії». Манери Шурбігеля-оратора «нагадували жести послужливого перукаря...» У рівномірно мудрому потоці його промов спливали, мов осяйні дороговкази, такі слова, як «обранці», «катакомби», «відчай»,— а він тим часом наділяв уявних клієнтів своєї перукарні не знаними досі розкошами: делікатною поведінкою, гарячими, теплими та холодними компресами...

Між Бур-Малотке й Шурбігелем є, звісно, відмінності: перший скидається на страшнуватого індіанського божка, а другий — на ляльку-блазня з театру маріонеток; коли той весь час щось для себе вимагав, то цей «прощав ворогам своїм, він прощав усім усе». Відмінності, однак, стосуються манери гри, але аж ніяк не її суті, бо обидва вони — нелюди в розумінні Белля. Тобто позбавлені будь-яких властивих окремій особистості рис. І вони витвори не лагідного гумору, а злої сатири. Проте не бушівської, оскільки Бур-Малотке чи Шурбігель — це і є Глупота, Балакучість, Пихатість, Безвиразність. В їхній особі Белль викриває аж ніяк не інтелектуалів, а фразерів, що обернули слово й думку на розмінну монету, позбавили як слово, так і думку головного — самобутності.

Белль був глибоко релігійною людиною, але з Шурбігелевого навернення він насміхався. Не тільки через нещирість, а й через прагматичність цього навернення. Воно — акція конформістська, а не католицька.

В одному з ранніх оповідань героя приносять пораненого, без руки й обох ніг, до будинку, де містилась гімназія, з якої він лише кілька місяців тому пішов на фронт. Його проносять сходами, коридором, і він поступово пізнає свою школу; а в одному з класів, що править тепер за госпітальну палату, його очі натрапляють на ним самим не дописану фразу: «Подорожній, коли прийдеш ти у Спа...» Слова ці дали назву оповіданню, що перегукується з історичною легендою про спартанських воїнів, які загинули в битві під Фермопілами. У цьому творі є таке місце: ...тут, над дверима, висів колись хрест, як гімназія звалася ще школою святого Хоми; хреста вони потім зняли, але на тому місці на стіні лишився свіжий темно-жовтий слід від нього,— такий виразний, що його було, мабуть, іще краще видно, аніж сам той старий, маленький, благенький хрест, який вони зняли... Перед нами — образ християнства, що протестує, не підкоряється нацизму.

А проте є віра і є церква. І Белль їх розрізняє, оскільки за тисячоріччя свого існування церква перетворилася на інституцію, на ритуал, на формальний обряд, що стоїть між людиною і її вірою. І людина це гостро відчуває. «Я став навколішки,— розповідає Фред Богнер,— перехрестився, і на мить мені здалось, ніби я лицемірю, але потім я подумав, що бог ні в чому не винен і що стати перед ним навколішки — ще не означає бути лицеміром». Німецький літературознавець Г. Є. Голтузен відзначає в Белля, «з одного боку, католицизм, який він усмоктав з материнським молоком і якого жодного разу не зрікся, а з другого — гірку полеміку з клерикальним істеблішментом». Через це, на думку письменника Карла Цукмайєра, християнина Белля «скоріше всього можна порівняти з першими християнами або з ранніми бенедектинцями... Його релігійність — це істинна любов до буття, до всього живого, це потяг до моральної і справедливої світобудови».

Словам Цукмайєра неважко знайти підтвердження в Беллевих книжках. Наприклад, у повісті «Чим скінчилось одне відрядження» Груль-старший повідомив суду, що «до релігії ставиться байдуже» і тому останній раз був на проповіді патера Кольба років двадцять п'ять тому. «Після цього патер сказав, що Грулеві, може, й бракує віри, але він, патер, вважає і вважатиме Груля одним із небагатьох щирих християн у своїй парафії». Позиція старого священика не тільки чужа будь-якій корпоративності, будь-якому догматизму, а й сповнена такої терпимості, що просто обеззброює.

На зміну терпимості приходить, однак, роздратування, навіть упередженість, щойно на сцені з'являється такий персонаж, як, приміром, Кінкель — один із тих правовірних католиків, які відібрали в Ганса Шніра («Очима клоуна») його Марі: «В Кінкелевій оселі так пахло м'ясною юшкою, наче вони зварили там цілого бика. Сичання навіть здалеку здавалося смертельно небезпечним, так ніби син зараз задушить батька чи мати — сина. Я згадав про Лаокоона...» Грулеві можна пробачити брак віри, бо він — людина, а «сірому кардиналові» німецького католицизму Вінкелеві взагалі нічого пробачити не можна, бо він — нелюд.

У гамі негативних почуттів, що їх нелюди викликають у людяних героїв Белля, не на останньому, як ми пам'ятаємо, місці стоїть нудьга: Нелла («Дім без господаря») прагнула зненавидіти Гезелера, та через його нікчемність він їй одразу став байдужий; те саме сталося й зі Шреллою («Більярд о пів на десяту»), коли він нарешті глянув у вічі свого колишнього переслідувача Нетлінгера. Але навряд чи головну роль відіграла тут Беллева терпимість. Вірогідніше, що нудьга, як вважає Белль, здатна вразити свій об'єкт чи не глибше, ніж ненависть.

Ненависть для письменника — надто гучне слово, надто високе поняття. А гучним словам і високим поняттям — таким як «велич», «слава», «жертовність» — він не довіряв з тих самих причин, з яких ототожнював силу з насиллям. Тільки двох високих понять — релігії і любові — він ніколи не цурався, навіть казав про себе: «По суті, як письменника, мене цікавлять лише дві теми: любов і релігія». Але й ці теми вирішувались у Беллевих творах цілком по-земному, можна навіть сказати, «інтимно».

Без будь-якої патетики вирішував Белль і тему війни. Проте є в цьому вирішенні якийсь особливий відтінок. В оповіданні «Мій дядько Фред» (1951) про головного героя сказано: «Нашим настирливим проханням розповісти про війну дядько Фред не потурав». А в романі «І не промовив жодного слова...» таке «відштовхування» висловлене ще виразніше: «Прошу вас, тільки не про війну,— каже Фред Богнер,—...мене нудить від цього». Колишніх солдатів так само нудить від війни, як Неллу («Дім без господаря») від Гезелера, а Шреллу («Більярд о пів на десяту») — від Нетлінгера. І ніби само собою виходить, що війна — робота для нелюдів, принаймні та війна, в якій довелося брати участь Беллеві та його героям.

Звідси, здавалося б, випливало, що він не повинен її взагалі зображувати або повинен зображувати тільки сатирично. Скажімо, в гашеківській манері. Але ні того, ні того не сталося. Війна посідала надто велике місце в житті покоління, ровесником якого був Белль, щоб бути зовсім витісненою з його творчості. І водночас вона була надто страхітливою, щоб стати предметом висміювання.

Мало не на кожному творі Белля так чи так війна позначилася. Але інтенсивно він звертався до теми війни лише наприкінці 40-х і в першій половині 50-х років. Його твори про війну співзвучні творам літератури «втраченого покоління». Проте зображена Беллем війна має вигляд війни переможених стократ виразніший, ніж війна, зображена Ремарком. По-перше, Белль, за винятком кількох випадків, акцентує увагу тільки на її останньому періоді, тобто періоді поразки і відступу німецьких військ. По-друге, він уникає батальних сцен, які й усупереч авторській волі можуть ненароком виправдати й прославити солдата. А Белль найменше прагнув цього. У промові, виголошеній 1957 року з приводу так званих «Поминок героїв», він сказав: «Чи були героями всі ті, хто волав, молився й проклинав у окопах, госпіталях, на сходах і в підвалах, на вантажних машинах, на возах, у залізничних вагонах?.. Геройська смерть, яку їм так щедро приписують,— не більше як розмінна монета політики, а отже, фальшиві гроші».

Тим-то не лише життя, а й смерть зображених Беллем солдатів завжди підкреслено, визивно негероїчна, щоб не сказати — жалюгідна. Взяти хоча б одного з персонажів роману «Де ти був, Адаме?» обер-лейтенанта Грека. Він належить до тих воєнних героїв, за яких Белль обіцяв королівство, бо хворіє на нестерпний коліт і в найбільш неслушну хвилину змушений бігти до відхожого місця. Там він і загинув: «В яму з гноївкою влучив снаряд, на Грека вихлюпнулася хвиля, обливши його всього тією гноївкою, він відчув на губах її смак, заплакав іще гіркіше... і на якусь мить перед ним закружляло все його життя: калейдоскоп невимовно одноманітних страждань і принижень... Він іще плакав, коли снаряд перебив стовп, що підпирав дах стодоли, і велика дерев'яна споруда, набита паками пресованої соломи, поховала його під собою».

Важко показати людину більш приниженою. Але, страждаючи з нею і за неї, Белль не принижує людину. Навпаки, він її підносить, виділяючи, видобуваючи з анонімності саме в хвилину вимушеного приниження. «У величезній кількості жертв,— сказано в Белля.— губиться окрема людина... Грек — та окрема жертва, що волає до неба...»

4

«...Все, що я написав,— зокрема й необов'язкові дрібниці, статті, рецензії,— все це немовби писання з продовженням». Так сказав Белль в одному зі своїх інтерв'ю. Іншими словами, його творчість являє собою єдність, але єдність, яка безперервно розвивалася, а певною мірою й розширювалася. Тому багато хто з критиків вважає, що творчість цю найзручніше розглядати в хронологічній послідовності. Певна річ, що при такому розгляді дещо з беллівської своєрідності може уникнути читацької уваги, потонувши в потоці фактів. І все ж поглянути на створене Беллем як на єдине ціле просто необхідно.

Він почав з оповідань, а потім перейшов до повістей та романів щоразу більших за обсягом. Такий шлях пройшов багато хто з письменників. Хоча б тому, що оповідання — незамінна школа для того, хто хоче навчитися писати гарну прозу. Але для Белля оповідання було не просто школою. «...Ця форма, оповідання, мені наймиліша,— сказав він 1962 року, опублікувавши вже чотири романи,—...і вона залишається для мене найпривабливішою з усіх прозаїчних форм».

Він і справді майстер короткого оповідання, до того ж із тих майстрів, котрі ніби народжуються зі своїм хистом. «Звістка» (1949) один із перших опублікованих ним творів, але вже маленький — усього на якихось чотири сторіночки — шедевр. Сюжет (якщо він тут узагалі існує) можна переказати кількома фразами: колишній військовополонений, поруч якого у таборі помер товариш, їде повідомити цю звістку його дружині і застає в неї якогось чоловіка, але він її не засуджує, навіть цілує їй руку... Нікого не можна засуджувати, бо ні в кого немає майбутнього — ні в жінки, яка злякалася самотності, ні в чоловіка, який, стоячи в неї під дверима, шкодує, що «не помер тоді... замість стояти тут і думати, що треба ввійти в цей дім», ні в її нахабного й боягузливого коханця. Ніщо не сказано відкрито, але все сказано між рядків — украй ощадно й навдивовижу образно: «Я ввійшов у тісну кімнатку, заставлену вбогими меблями і наскрізь просякнуту запахом дешевої їжі та дуже дорогих сигарет».

Певна річ, кожне оповідання Белля є носієм окремої лише йому властивої «звістки» і відповідно до цього побудоване. «Карлик і лялька» (1951), де герой за завданням якогось інституту опитує людей, що таке, на їхню думку, бог відмінний від «Смерті Ельзи Басколяйт» (1953), де йдеться про дівчинку, яка мріяла стати танцівницею, та про її невтішного батька; «І був вечір, і був ранок» (1945), цей сумний варіант різдвяної історії, відрізняється від «Мітли б тобі в'язати» (1948), де розповідається про солдата вермахту, що позаздрив одеському мітляреві, і т. д. і т. ін. А все ж у всіх цих оповіданнях є і щось спільне: більшість із них написані від першої особи і через це не лише лірично забарвлені, а й напрочуд вільні в побудові.

Белль не раз казав, що як автор малої прози він найбільше завдячує новелістиці Генріха фон Клейста, а також коротким анекдотам та історіям для календаря швейцарського письменника кінця XVIII початку XIX сторіччя Йоганна Петера Гебеля. У Клейста Белль учився непатетичності мови, її майже графічної тверезості, у Гебеля — лагідного, близького до народного гумору. Але в композиції був далеко не такий традиційний. Його оповідання — це або миттєві ескізи, що не мають ані справжнього початку, ані справжнього кінця, об'єднані однаковим настроєм або ж нічим, крім примх пам'яті, не обмеженим поєднанням сучасного з минулим. І водночас вони дуже чітко організовані авторською ідеєю, що ніколи не лежить на поверхні.

«В історії, яку я хочу вам розповісти, власне, немає ніякого сюжету»,— так починається оповідання «По мосту» (1950). Тричі на тиждень герой проїздить повз двоповерховий будинок і щоразу бачить заклопотану прибиранням жінку, а на ганку сидить негарна дівчинка з лялькою на колінах. Прибирає жінка безперервно і за суворим порядком: помивши одне вікно, переходить до наступного, помивши останнє — знов береться до першого...

«Все це відбувалося десять років тому. І ось цими днями мені знов довелося проїхати по тому мосту, провадить оповідач. І ось я побачив її, ту жінку. Вона мила ганок. Ні, то була не вона, з-під спідниці біліли молоді повні ноги, але рухи, незграбні, різкі рухи були ті самі... Жінка тільки на мить повернулася обличчям до поїзда, і я одразу ж упізнав у ній дівчинку з лялькою...»

Картина не має глибини: оповідач тільки щось бачить, але, крім цього, нічого не знає і тому позбавлений можливості дійти якогось висновку. Через те й стиль оповіді суто візуальний, так наче весь твір тримається лише на самій пластиці. Але це не зовсім так. Герой чомусь із самого початку не міг відвести очей від жінки, що мила ганок та вікна, «а одного разу навіть сів і склав графік прибирання будинку». І через десять років, коли поїзд загуркотів по мосту, його охопило «страшне хвилювання». Так на перетині емоцій і пластики виникає смисл. Починаєш усвідомлювати всю абсурдність того мертвотного, механічного життя, яке лише симулює рух і яким із покоління в покоління живуть мати з дочкою, ці символи німецької заорганізованості. І, хоч як дивно, саме відсутність «погляду зсередини» надає змальованому рис загального, що не руйнують, однак, його конкретності.

А втім, Белль із самого початку писав і зовсім інші оповідання — сатиричні, гротескні, навіть карикатурні. Інвалід, який втратив на війні ногу, розтлумачує чиновникові пенсійного відомства, у що обійдеться ця нога державі: адже герой позбувся її, коли, замість просто втекти, попереджав дивізійне начальство про наступ росіян. Внаслідок цього вижили генерали й полковники, яким доводиться багато платити («Моя коштовна нога», 1948). Підданий однієї тоталітарної держави колись потрапив до в'язниці за те, що обличчя в нього було серйозне, а цього разу — за те, що воно — сумне. І він вирішує — якщо йому пощастить вижити, він «не матиме ніякого обличчя» взагалі («Моє сумне обличчя», 1950). Західнонімецькі власті дають колишньому полковникові фон Махорка-Муффу генеральський чин і ставлять його на чолі «Академії з питань збирання воєнних спогадів». Урочистості освятив своєю присутністю міністр, а «художню частину відкрили сім колишніх генералів, що грали на сімох барабанах» («Столичний щоденник», 1957). Тітонька Мілла, яку війна позбавила тільки однієї втіхи — справжньої різдвяної ялинки,— намагається тепер надолужити прогаяне. Коли в її домі почали розбирати першу повоєнну ялинку, вона заходилася кричати й робила це доти, доки іграшки й свічки почіпляли на місце і знову скликали родичів. Так виникли в цій родині перманентні різдвяні свята («Не тільки перед різдвом», 1951).

Цікаво, що оповідання «Не тільки перед різдвом», як і «По мосту», спрямоване, по суті, проти німецької заорганізованості, сліпої відданості правилам і традиціям, що обертають людину на раба й тирана водночас. Але засоби там і тут зовсім різні. У «Не тільки перед різдвом» це — гіперболізація часом майже сюрреалістична: дорослих родичів, що бунтують проти щовечірньої повинності, підміняють найманими акторами, а згодом вдалося й «підмінити дітей вощаними ляльками».

Дві — в чомусь антагоністичні — манери були закладеш в творчості Белля з самого початку. А втім, іноді вони поєднувалися в межах одного оповідання. У «Мовчанні доктора Мурке» фігурує, як ми пам'ятаємо, Бур-Малотке. І він виступає в оточенні породжуваних ним гіпербол. Але там-таки існує його антагоніст Мурке — постать того самого ряду, що й герой «Звістки». Через те світ навколо Мурке повитий смутком і водночас сповнений вірогідних реалій. Інакше кажучи, людина й нелюд стикаються тут як ідейно, так і стилістично.

Проте в ранніх Беллевих повістях та романах манера, яку, мабуть, слід було б охарактеризувати не так «життєподібною», як «серйозною» чи навіть «мінорною», вочевидь переважала. Це стосується і романів «Де ти був, Адаме?» та «І не промовив жодного слова...» і повістей «Поїзд точно за розкладом» та «Долина Тупоту Копит» (1957). Тільки в романі «Дім без господаря» навколо Шурбігеля, Гезелера, патера Віліброрда згущується атмосфера, сповнена іронії, глузування, сарказму. Але загалом і цей твір скоріше «мінорний». Безладний побут Нелли, її безсонні, забарвлені якоюсь безнадійною байдужістю ночі, упорядкований, але внутрішньо не влаштований побут Альберта, якесь невиправне схиблення, що змістило все життя цього «дому без господаря»,— ось що визначає дух і стилістику книжки.

А роман «Більярд о пів на десяту», який вийшов услід за «Домом без господаря», взагалі «найсерйозніший» твір Белля. Якщо хтось прочитає тільки цей твір, то з повним правом може подумати, нібито Белль зовсім позбавлений почуття гумору. До того ж «Більярд о пів на десяту» — найретельніше вибудуваний з усіх беллівських творів, якийсь у всіх деталях продуманий, скутий певним «етикетом» і тому наділений тією штучною «досконалістю», яку Белль так зневажав.

Нерухомо протиставлені одні одним «буйволи» та «ягнята», до притчі залогізована сюжетна основа (старий Фемель звів абатство, Фемель-син висадив його в повітря, Фемель-онук відбудовує), чіткий розпорядок, у який силкуються вкласти своє життя обидва головні персонажі,— все це невипадково викликає асоціація з червоними та білими більярдними кулями, що котяться по зеленому полю.

В «Очима клоуна» зовсім інша картина. Замість досить похмурого менуету, що його виконували в «Більярді...» кілька фігурок,— шалене й безладне соло Ганса Шніра, професійного блазня: він збиткується, він глумиться, хоч часто це — сміх крізь сльози. Заміна кількох аспектів розгляду світу якимось одним зробила свою справу.

Вище вже йшлося про те, що більшість Беллевих оповідань написані від першої особи. Але у воєнній повісті і воєнному романі існує хтось на зразок всевідаючого автора. Правда, у романі не зовсім традиційному. Адже «Де ти був, Адаме?» — це ніби й не роман, а кілька самостійних новел, об'єднаних «героями, що повертаються». Найчастіше повертається єфрейтор Файнгальс, і його вважають героєм головним.

В повісті «І не промовив жодного слова...» тільки дві центральні постаті — Фред Богнер і його дружина Кете. Зате вони розповідають самі про себе. Та ще істотніше інше: вони оцінюють з різних поглядів одних і тих самих людей, одні й ті самі події і проблеми. З'являється поліфонія, яка стане визначальною для художнього ладу і «Дому без господаря», і «Більярду о пів на десяту». В «Домі без господаря» ми чуємо «голоси» юного Мартіна Баха, його приятеля Генріха, Генріхової матері В Ільми і, певна річ, Нелли та Альберта. А «Більярд...» складається з монологів таємного радника Фемеля, його сина Роберта, його дружини Йоганни, його секретарки Леонори, його внучки Рут, давнього Робертового приятеля Шрелли, старого портьє Йохена...

Правда, в Белля є ще одна повість —«Хліб ранніх літ» (1955), розказана від імені головного героя, Вальтера Фендріха. Однак цього героя не можна назвати попередником Ганса Шніра з роману «Очима клоуна», бо він, хоч і є постаттю цілком беллівською (хоча б тому, що раптове, несподіване кохання перевернуло його життя), а проте залишається звичайним ліричним персонажем. А Шнір до певної міри узурпує авторську владу, бо не стільки знайомить читача з людьми, яких зустрічає, скільки створює їх за образом і подобою свого до них ставлення.

Може, це зосталося б непоміченим, якби через рік після виходу «Очима клоуна» не з'явилася повість «Самовільна відлучка». У ній Вільгельм Шмельдер розповідав про своє життя. Але як? В «Очима клоуна» (незважаючи на багатство ретроспекцій, на несподіваність асоціацій) є певний час дій: це — ті кілька годин, що їх Ганс пробув у своїй квартирі між приїздом до Бонна й виходом на паперть. І він, час, якнайтісніше пов'язаний із ретроспекціями й асоціаціями, оскільки саме цього дня герой остаточно втратив ангажемент, залишився без копійки і, головне, дізнався, що Марі вийшла заміж за Цюпфнера. Тільки один день триває безпосередня дія і в «Хлібі ранніх літ», в «І не промовив жодного слова...», в «Більярді о пів на десяту». Є свій «один день» і в «Самовільній відлучці» 22 вересня 1938 року, день, коли Шмельдер з'явився в дім до Бехтольдів, коли почалося його вічне кохання й до смішного коротке сімейне життя. Але день цей — не точка опори для оповідача. Навпаки, до нього майже неможливо дістатись, і на ньому зовсім неможливо утриматися. Розповідь раз у раз відхиляється вбік, вона, по суті, поспіль складається з таких відхилень.

І справа не в психопатичній Шмельдеровій балакучості: такий принцип побудови його звіту про своє життя. «Не тільки про себе, а про всіх згадуваних у цій повісті я хотів би написати не у викінченій, послідовній формі,— каже він,— а на взірець отих альбомів „Розмалюй сам“, що про них ми знаємо ще з нашого щасливого дитинства...»

Читача запрошують у співавтори. Але ще важливіше те, що цим стверджується авторство Шмельдера. На відміну від Ганса Шміра, Шмельдер уже видимо відірвався від власної історії, став, сказати б, над нею. І це дає йому нові права, відкриває перед ним нові можливості. Одна з них у тому й полягає, щоб образ буття не завершувати, а тільки ескізно його накидати. Бо незавершеність, ескізність співзвучна відтворюваній тут «швейкіані» Шмельдера-героя. Крім того, необхідність заповнювати все нові прогалини цієї «швейкіани» мобілізує авторську активність, яка в даному разі можлива тільки як активність іронічна, навіть саркастична: «На цьому вичерпується і воєнна, і подружня тема, й далі в оповіданні пануватиме тільки аромат мирних троянд. Ті воєнні й повоєнні події, про які я муситиму згадати, задля більшої пропорційності я подам у стилізованому вигляді — або в стилі модерн, або в стилі художників Шпіцвега чи Макарта». Для «швейкіани», яка підводить до думки, що «процес роблення людей починається аж тоді, коли ти відлучаєшся з військових частин, які тільки є», такий стиль щось природне, коли взагалі не єдино можливе. Тому що глузування з інших він доповнює глузуванням з себе самого.

У повісті «Чим скінчилось одне відрядження», опублікованій двома роками пізніше, автор уже зовсім відірвався від героїв: у дії він участі не бере і про себе нічого не розповідає. Це, однак,— аж ніяк не повернення до манери, в якій написано роман «Де ти був, Адаме?», а продовження змін, початих «Очима клоуна» і «Самовільною відлучкою». У повісті про витівку батька й сина Грулів нема й натяку на авторське всевідання. Хід суду над ними переказується з чужих слів навіть з украплюванням відповідних цитат: «Вони курили, сидячи на межовому камені біля бундесверівського джипа, який уже догорав і водієм якого (це з'ясувалося трохи пізніше) був Груль-молодший, і дивилися на пожежу „не тільки цілком спокійно, а й вочевидь задоволено“» — так принаймні записав у своєму протоколі поліцмейстер Кірфель із Бірглара.

Така форма не меншою мірою, ніж шмельдерівська ескізність, сприяє комічному забарвленню зображуваного, оскільки наперед його «очуднює». Але в описі грулівського «хеппенінга» гумор явно переважає над сатирою. Навряд чи тому, що Белль «подобрішав». У ранніх його творах фінал був іще осяяний неяскравим світлом надії; у творах пізніших цього вже немає. Не через дедалі більшу «іпохондрію», а завдяки гіркому політичному досвідові 1945 рік багато чого обіцяв, але обіцянки не збулися: «ХДС зруйнував у цій країні християнство, СДПН зруйнувала соціалізм»,— сказано в беллівському «Інтерв'ю із самим собою».

І все ж повість «Чим скінчилось одне відрядження» світліша і від попередньої «Самовільної відлучки», і від наступного «Групового портрета з дамою». Чим це можна пояснити?

У своїх «Франкфуртських лекціях» Белль висловив таку думку: «Антипа тіл німців до провінційного, до повсякденного (тобто до істинно соціального, істинно гуманного) якраз і свідчить про їхній провінціалізм. Провінції творять світову літературу, якщо доростають до її мови: я назву лиш Дублін і Прагу». Він указував на Джойса та Кафку, але стояв, скоріше всього, ближче до Діккенса: його опора — сім'я, довіра між сусідами, смак до доброї їжі та інших дрібних життєвих радощів. На цьому грунті Белль створював свою «естетику гуманного», покликану, на його переконання, протистояти наступові наділених владою нелюдів.

Місце дії повісті «Чим скінчилось одне відрядження» — саме така мила Беллевому серцю провінція. Її населяють люди терплячі, добрі, поблажливі люди, які все розуміють. Ну й, як звичайно, дивакуваті. Тільки в цьому середовищі суд над Грулями міг завершитися так, як він завершився, бо тільки тут їхній протест могли оцінити гідно. У певному розумінні перед нами — утопія. Але сконструйована цілком свідомо і тому не така вже наївна, як може видатись: адже Белль не просто милується своїми героями, він і посміюється з них.

До речі, утопію являв собою ще «Ірландський щоденник» (1954 1957) там в океані зелений острів, який ніколи не посилав до чужих земель солдатів, а тільки проповідників, у гордій своїй нужді, в своєму сповненому гідності вмиранні протиставлявся ситій, самозакоханій Німеччині.

Становлення своєрідного беллівського автора, почате в «Очима клоуна», завершується в «Груповому портреті з дамою». Ми вже знаємо, що він іронічно-серйозно називає себе «авт.», користується послугами багатьох добровільних і не зовсім добровільних «свідків» і нарешті сам втручається в дію. Не живе в ній, як Шмельдер із «Самовільної відлучки», а саме втручається в неї. Інакше кажучи, виступає не в ореолі всевідання, а маючи в руках скіпетр і державу творця.

Це дало життя досить дивному романові, водночас і зустрінутому осудом, і вшанованому Нобелівською премією. В ньому по-своєму оцінено німецьку історію часів Гітлера, часів Аденауера і часів аденауерівських наступників. Однак «Груповий портрет» — аж ніяк не епос.

Беллеві не імпонувало творення епічних полотен. Це ані його заслуга, ні його провина — це лише властива йому особливість. Адже, цікавлячись не масою, а окремою людиною, він не створював також і психологічних романів. Його персонажі, як правило, статичні, вони не знають розвитку; мотиви їхніх вчинків не з'ясовуються, а самі вчинки не аналізуються. Навіть більше, їхні образи звичайно тільки накидані пунктирно. Наприклад, в «Очима клоуна» всі другорядні постаті рідко мають вигляд завершених; вони не більше як «особисті думки». Такою самою «особистою думкою» Шмельдера виявляється в «Самовільній відлучці» Енгельберт Бехтольд. Тому, що він — «ангел», ми змушені вірити Шмельдерові на слово, бо Енгельберт майже не здійснює в повісті ніяких вчинків.

Так само не є винятком і «Груповий портрет». А проте тут ні фрагментарність розповіді, ні нерухомість характерів, ні їхня невідшліфованість не сприймається як слабість. І не лише тому, що її компенсує та беллівська інтонація, про яку вже йшлося,— інтонація довірча, сповнена щирості й самоіронії. Просто письменника треба судити за тими законами, які він сам для себе визначив...

У «Втраченій честі Катаріни Блум» автор знову ж таки збирає досьє на свою героїню. Але, на відміну від «Групового портрета...», власною особою на сцену не виходить: прийом сформувався, утвердився і спеціальних ефектів уже не потребує. А в романі «Дбайлива облога» письменник і зовсім від нього відмовився, повернувшись до поліфонії «Дому без господаря». Що ж до «Жінок на тлі річкового пейзажу», то вічне шукання привело тут Белля до драматичних діалогів і монологів — знахідки в даному разі не надто вдалої.

5

Критика нерідко була схильна бачити в Беллі щось на зразок побутописця. Хоч як дивно, але такий підхід до нього не позбавлений підстав. «Побутописець» — це, звісно, занадто, навіть якщо взяти до уваги беллівську «естетику гуманного». Але в кожному з його творів цілком виразно вгадуються часові ознаки. Він рідко називає дати; вони, проте, й не потрібні: кожен зрозуміє, що Кете й Фред Богнери із «І не промовив жодного слова...» живуть іще серед неприбраних руїн нацизму, а Ганс Шнір («Очима клоуна») — уже в дні «економічного чуда», отож на творчість Белля й справді можна поглянути як на «безперервним коментар до сучасної історії». Тим більше, що й сам він у 1970 році сказав «Очима клоуна»: «Сім років тому, коли роман з'явився, його сприймали зовсім інакше, ніж сьогодні... багато з його внутрішньополітичних деталей мають у найкращому разі „історичну“ цінність». Але Белль про той-таки роман сказав і зовсім інше: «Це, власне, історія про Тесея і Аріадну: Тесей у лабіринті, Аріадна перетинає нитку, і він залишається там».

Б. Бальцер, упорядник п'ятитомного видання художніх творів Г. Белля (ФРН), витратив чимало зусиль, щоб заперечити поширене в західнонімецькій критиці уявлення про них як про твори реалістичні. На підтвердження своїх поглядів Бальцер навів низку висловлювань самого Белля. Наприклад, таке: «Дійсність фантастична, але треба пам'ятати, що наша людська фантазія завжди рухається лише всередині реального». Або таке: «Поезія не тотожна неправді. Легенда, як і міф, не тотожна брехні. Поезія також не протистоїть історичній науці...» І нарешті таке: «Всю цю балаканину: форма, зміст, littérature engagée, не engagée чи pure, я вважаю цілковитою дурницею. Якщо я не знаходжу для чогось форми, то я не знайшов і змісту».

Та хіба наведені цитати доводять щось більше, ніж те, що у своїй творчості Белль не прагнув до звичайної життєподібності і що він не уявляє собі змісту поза формою? Адже Белль мало не на кожному кроці порушував горезвісну життєподібність.

Телефоніст Лео з оповідання «Коли почалася війна» (1961) вміє визначити з того, як відскакують на комутаторі дверцята клапанів, не лише чин абонента, але і його вдачу; Ганс Шнір («Очима клоуна») розпізнає по телефону й запахи; Лені Груйтен («Груповий портрет з дамою») на темному екрані свого телевізора бачить діву Марію; на могилі сестри Рахелі («Груповий портрет з дамою») взимку розквітає трояндовий кущ... Про такі чудеса Белль згадує здебільшого мимохідь, як про щось само собою зрозуміле. А ось біля могили наділеної провидінням черниці він спиняється зумисне не раз і подовгу, розповідає про гаряче джерело, що почало там бити, і про бальнеологічну лікарню, яку споруджують на його базі. І ще він розповідає про дивну реакцію церкви, яка зовсім не рада явленому чуду, а скоріше соромиться його й намагається приховати від громадськості. «Одне слово,— як каже Белль,— навіть досить реалістичний роман має свою складну демонію, здатну перетворити читача або критика на мимовільного коміка, якщо він не добачить добровільного, професійного комізму встановленої цим романом оптики».

А втім, «чудеса» — з огляду на їхню нечисельність — не роблять у Белля погоди. Ставлення Белля до життєподібності яскравіше висвітлюють сюжетні повороти, хоч і можливі, але малоймовірні. Згадаймо хоча б про те, що кохання приходить до його героїв раптово й ні з сього ні з того. Це буває. І все ж не так, як у «Хлібі ранніх літ», де Вальтер Фендріх, побачивши блідолицю Гедвіг Муллер, умить обернувся на соляний стовп.

Не гребує Белль і такими сюжетними поворотами, що ніби виділяються своєю надуманістю й тому наскрізь штучні. Звичайно вони в нього сягають корінням у легенду, в притчу. Єфрейтор Файнгальс пережив війну, він приходить до рідного села, вже визволеного американцями. Але на порозі батьківського дому гине від німецького снаряда. При цьому держак білого прапора, прибитого батьком, зламався, і прапор накрив тіло солдата. Це притча про повернення блудного сина, повернення, що не відбулося. І це — банальний фінал у дусі літератури тривіальної, розрахованої на читача масового й невибагливого.

Та коли Белля спитали, чи не здається йому, що втечу дочки мільйонера з поліцейським у романі «Дбайлива облога» взято з арсеналу тривіального роману, письменник відповів: «...докір, що це — тривіальна література, я приймаю майже як похвалу». Бо він (про це вже мимохідь згадувалося) не терпів у мистецтві «майстерності» й «досконалості». Не терпів відтоді, як довідався, що таке концтабори, бо «найдосконалішим із того, що існувало в нашій німецькій історії, були саме концтабори».

А щодо відношення форми до змісту, то в Белля можна знайти висловлювання й дивніші, ніж їх навів Г. Бальцер: «Зміст прози — це її передумова, його нам даровано, а дарованому коневі в зуби не заглядають». Але Белль, заявляючи так, аж ніяк не зазіхав на зміст: адже він вважав політичну активність чимось «самим собою зрозумілим, особливо для письменника». Белль тільки хотів наголосити, відстояти своєрідність мистецтва слова. Письменникові не варто братися за перо, якщо в нього немає власних думок, але й думкам цим гріш ціна, якщо вони не обернулись на образи. Лише так слід розуміти Белля, коли він каже, що зміст «нам даровано». Лиш у формі зміст знаходить себе, у формі, яку сам породжує і яка породжує його. «Мова,— казав Белль,— має свої закони, свою мораль, і з цієї моралі випливає те, що називають ангажованістю письменника». Перед нами — не визнання формаліста (формалізм Беллеві був органічно чужий, бо асоціювався в його уявленні з «досконалістю», яку він зневажав, а кінець кінцем і з «високочолою» елітарністю). Перед нами кредо художника, який вважав своїм покликанням служити людині засобами мистецтва.

Белль невтомно шукав нових форм, бо прагнув нової суті, яка поза ними просто не існує, з ними нерозривно зв'язана. Чому, приміром, його ніяк не влаштовував всевідаючий, «безгрішний» (як назвав його Достоєвський) автор? Та тому, що остаточність, незаперечність суджень такого автора не вписувалась у беллівську атмосферу терпимості. Йому потрібен був автор, здатний помилятися, бо черпає свою інформацію з других, навіть із третіх рук. І він створив собі такого автора,— спробувавши спершу й поліфонічного різноголосся, й монологізму,— який сам себе підозрює в упередженості.

Це, можна було б сказати, «велика» форма. І про неї вже йшлося. Але з'ясуванню образу Белля-письменника не меншою мірою сприяють ті «малі» форми, які він вибирає. Тим більше, що він, не бувши епіком, схилявся до всього малого й весь ніби складається з деталей.

«Несподівано я помітив, що ритм з'єднань-роз'єднань став інакший, рухи телефоністів утратили звичний автоматизм, стали непевні, а Лео тричі сплеснув руками над головою...» В цих трьох невеличких деталях сконцентровано інформацію про початок найграндіознішого божевілля, що називається війною («Як почалася війна»). А в оповіданні «Історія одного солдатського мішка» (1950) війну показано — знову ж таки у відбитому світлі — через деталі, доступні розумінню простої селянки Стобської: «1939 року одні польські полонені ішли тут на схід, інші — на захід; а тепер уже віддавна на схід ідуть німецькі військовополонені».

Беллівська деталь, здатна вмістити в собі події світового значення, має не менше значення і в житті приватному. Ось як в оповіданні «Зупинка в Г.» (1950) зображено пробудження солдата, що напередодні, добряче хильнувши, провів ніч із жінкою: «..я сягнув лівою рукою у прірву, виловив на її дні свої штани й почув, як у кишені заторохтіла сірникова коробка». Торохтіння сірникової коробки, таке суто прозаїчне, несподіване й безжалісне, вириває солдата з каламутного напівзабуття ночі, виштовхує його в голу безнадійність нового дня.

Альберт («Дім без господаря») цілу ніч проговорив із Неллою про їхні нерозв'язані проблеми. «Надворі вже світало. Замислившись, Альберт кинув недокурка і тепер, отупілий з утоми, спостерігав, як недокурок розмокає... Жовта хмаринка стала вже така завбільшки, як гриб, а вода, що била догори з душу на дні ванни, відштовхувала купку тютюну, яка все більше розпорошувалася і все більше втрачала свій колір. Унизу, на чистому блакитному дні ванни, рухалися чорні, затверділі часточки попелу. Течія відносила їх поволі до стоку». Це — деталь уже не звукова, а зорова. Альбертів погляд прикутий до круговерті частинок тютюну й попелу. Недокурок набухає і розростається. Разом із ним розсуває свої межі початковий факт, що навряд чи заслуговує на увагу: недокурок виявився на дні ванни. Але є ж якась мета, заради якої скупий на слова Белль (особливо Белль ранній) все це так предметно, так ретельно описує? Мить, коли опис обернувся на символ, наповнився невимовним, але значущим змістом, уловити важко. Немає лиш сумніву в тому, що це сталося і що бачимо ми круговерть свого життя.

Таких описів — зрозумілих, чітких, реальних — у Белля дуже багато. «Повз нього швидко пройшла дівчина,— читаємо в оповіданні „І була ніч, і був ранок“,— і він побачив, як її зелений капелюшок, поки вона перетинала площу, вкривався снігом, та аж коли вона стала на трамвайній зупинці, він упізнав у її руці невеличку червону валізу, яка в камері схову стояла поруч із його коробкою». Цей опис, правда, не обертається в символ, але й за ним стоїть якийсь сумний підтекст, причетний до формування загальної тональності твору.

Згадані вище особливості манери Белля властиві насамперед його «мінорним» речам. Однак ці особливості — тільки окремий випадок вияву загального, бо в повістях і романах, написаних після «Більярду о пів на десяту», як і в усіх ранніх творах, є два значення: пряме й переносне. Тому немає великої суперечності в тому, що «Очима клоуна» одночасно і злободенний твір, й інтерпретація міфу про Тесея.

Такий самий твір і «Втрачена честь Катаріни Блум». За оцінкою самого автора, це — «памфлет у формі репортажу», а також «міфічна тканина, просто-таки чистий міф...», бо героїня, допомагаючи злочинцеві, якого кохає, взяла на свої плечі трагічну провину й вважає себе відповідальною за скоєне нею вбивство у тому самому розумінні, що й Едіп чи Орест. Так це бачив Белль, і ми маємо право не погоджуватися з ним. Тим більше, що, скажімо, міф про Тесея був внутрішнім сюжетом в «Очима клоуна» тільки для самого Белля: на початку 60-х років він разом із кількома іншими літераторами намагався видавати журнал «Лабіринт», задум через ряд причин не здійснився, але образ лабіринту залишився й увійшов у глибинний, особистий підтекст роману. Отже, ми можемо не погоджуватись, і все ж таки зв'язок суспільно злободенного твору з міфом (зв'язок об'єктивний і навіть суб'єктивний) не повинен нас ні лякати, ні відвертати. Не може він також служити ознакою, на підставі якої роман, повість, оповідання мають бути винесені за межі реалізму.

«Дивні уявлення про реалізм панують у нашій країні,— говорив Белль,— ніби слово таке саме пласке, таке саме звичайне, як монета». Кажучи це, письменник насамперед мав на увазі себе й свої книжки. Так, у них відсутні чимало ознак, давно канонізованих на основі практики Гете, Бальзака чи Стендаля: вірність типовому, розвиток характерів, психологічний аналіз тощо. І все ж таки має рацію західнонімецький критик Г. Й. Бернгард, коли каже, що творчість Белля «куди більшою мірою, ніж це досі помічали, пов'язана з буржуазно-гуманістичною літературною традицією». Для Белля, як і для більшості великих художників XVIII — XIX сторіч, етичне й естетичне утворюють неподільну єдність. XX сторіччя вивело на історичну арену маси, а він, як і Клейст, як і Толстой та Достоєвський, і далі обстоює окрему людину і тим самим людяність, учить німців, яких роками труїли хмільним трунком насилля, бути терпимими...

Та чи відривався Белль при цьому від життя, від суворої його правди, як колись від них заради того ж таки захисту індивіда відривався дехто з романтиків? Чи ставало його проголошення людяності абстрактним? Навіть творячи свої утопії, він завжди стояв обома ногами на нашій грішній землі. Принаймні був меншим романтиком, ніж ті його побратими, що схиляли свої голови тільки перед колонами, що крокують у ногу. То чи ж є в нас підстава не бачити в ньому реаліста?

У добу, коли тоталітарні режими (виростаючи, мов гриби після дощу) заганяли безвиразні натовпи в концтабори своїх химерних антиутопій, беллівський погляд на дійсність виявився особливо потрібним і особливо тверезим.

Це, втім, не заважало йому вбачати в комунізмі «все ще надію, все ще можливість для людини „підкорити собі“ цю землю». І він припускав, що міг би стати комуністом, якби все склалося інакше. «Алє,— як сказав він 1967 року в інтерв'ю з Марселем Райх-Раніцкі,— Гітлер і Сталін надто полегшили моєму поколінню діалог із комунізмом: перший відібрав у нас шанс, а другий позбавив небезпеки приєднатися до цього руху».

Криваві диктатури були його ворогом, а теорії Карла Маркса — гіпотетичним (хай він і не відбувся) союзником. Це також одне зі свідчень на користь беллівського реалізму.

Пригадую, як наприкінці 60-х років швейцарський прозаїк і драматург Макс Фріш, з яким я зустрівся в Цюріху, домагався від мене відповіді на запитання, чому Белль користується в Радянському Союзі такою грандіозною популярністю. Він не вважав Белля великим письменником і, може, саме через те, а може, й тому, що я не зумів йому всього розтлумачити, пояснення мої Фріша не задовольнили. А мені ж усе було зрозуміло: хоч і лежали наші з Беллем країни по різні боки фронтів, а все ж таки надбали багато в чому подібний історичний досвід, якого решті Європи не довелося зазнати. Крім того, цей кельнський католик Белль мав якусь просто-таки «слов'янську душу» — необачливий, меланхолійний, емоційний, він не вмів довго гніватися й був дуже-дуже добрий.

Його досвід і його доброта вже неабияк прислужилися нам і, слід сподіватись, не раз іще стануть нам у пригоді.