Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Людина з ножами ^{Переклала Євгенія Горева}

Юп звільна розгойдував ножа в руці, тримаючи його перед собою за вістря; то був довгий, з тонким лезом ніж для хліба й, видно, дуже гострий. Зненацька Юп рвучко метнув його в повітря; ніж, закрутившись штопором, пошумів угору — блискуче лезо золотою рибкою скинулося в останньому промінні вечірнього сонця — і, вдарившись об стелю, полетів донизу, просто Юпові на голову. Той миттю наклав на голову дерев'яний брусок, ніж, сухо луснувши, загнався в деревину й загойдався туди-сюди. Юп зняв із голови бруска, витяг ножа й спересердя швиргонув у двері; ніж, ліниво поколивавшись там, повільно випав додолу...

— Хай йому чорт,— тихо сказав Юп.— Я розрахував напевне; людям, що віддали гроші за квитки, найдужче до смаку дивитись такі номери, де ти важиш своїм життям чи бодай здоров'ям, як колись у римському цирку. Їм хочеться принаймні знати, що тут може пролитися кров, розумієш?

Він підняв ножа з підлоги й, коротко розмахнувшись, пустив у горішню лутку вікна з такою силою, що забриніли всі шибки — наче ось-ось розірвуть висохлу крихку замазку й брязнуть з рам; той порух, упевнений і владний, нагадав мені похмурі години нашого минулого, коли Юпів складаний ножик гуляв то вгору, то вниз попід склепіннями бліндажів.

— Я ладен упень розбитися,— вів далі Юп,— аби лишень полоскотати нерви шановній публіці. Я б вуха собі пообтинав, та хто приставить мені їх на місце? Іди-но сюди.

Він шарпнув двері, пропустив мене вперед, і ми вийшли на сходову клітку; клапті шпалери позоставалися на стінах лише там, де їх не встигли повіддирати на підпал для грубки. Далі ми поминули занехаяну ванну, й перед нами постала так ніби веранда, де бетонована підлога покололася й поросла мохом.

Юп повів рукою догори.

— Що вище кидаєш ножа, то, звісно, більша втіха глядачам. Та треба, щоб угорі була якась перепона, щоб ніж міг ударитись об неї й перестав вертітись, отоді він без усяких вихилясів полетить простісінько на мою недотепну голову. Ось глянь.

Він показав угору, де вищирилися залізні штаби розбитого балкона.

— Отут я вправлявся. Цілий рік. Стережись!

Юп знову підкинув ножа вгору; ніж полетів навдивовижу рівно й плавно, здавалося, він здіймався сам собою, легко, наче птах,— і враз, ударившись об залізну балку, неймовірно швидко майнув донизу й з розгону загнався в деревину. Навіть поштовх такої сили, видимо, було не просто витримати. Та Юп і оком не змигнув. Ніж устромився в дерево на кілька сантиметрів.

— Та це ж чудово, слухай! — вигукнув я.— Просто здуріти можна! Тут уже кожен мусить визнати; це справжній номер!

Юп незворушно витяг ножа з деревини і, стиснувши в кулаці, різонув повітря.

— Люди й визнають: мені дають дванадцять марок за вечір, щоб я між двома довшими номерами трохи попідкидався ножем. Але мій номер занадто простий. Людина, ніж, деревина, розумієш? От якби до цього та ще напівголу кралю, щоб я міг жбурляти ножем просто їй під носом,— отоді б вони ожили. Але спробуй знайди її, таку кралю.

Юп рушив назад, і ми повернулися до його житла.

Він обережно поклав ножа на стіл, опустив поряд дерев'яного бруска й потер руки. Потім ми примостилися на ящику біля грубки і якийсь час сиділи мовчки. Діставши з кишені шматок хліба, я спитав:

— Попоїси зі мною?

— Залюбки, тільки спершу я заварю каву. А тоді підемо, подивишся мій виступ.

Він підклав у грубку дров і поставив на вогонь каструльку.

— Просто хоч гинь,— знов озвався Юп.— Може, в мене занадто поважний вигляд, я досі ще схожий на фельдфебеля?

— Дурниці, ти ніколи не був справжнім фельдфебелем.

Ти всміхаєшся, коли вони плещуть?

— Звичайно. І вклоняюсь.

— Я б не зміг. Я не здатен усміхатися на кладовищі.

— Отут ти дуже помиляєшся, бо саме на кладовищі треба всміхатися.

— Не розумію.

— Вони ж не мерці. Вони живі. Розумієш?

— Авжеж, розумію, та тільки не вірю.

— Бо ти й досі ще трішки обер-лейтенант. Не так воно швидко минається, звичайно. О господи, я радію, коли можу справити глядачам якусь втіху. Вони просто подубіли, і я їх трохи розбуркую й беру за це платню. Може, хто з них, хоч один хтось, не забуде про мене, поки дійде додому. «А той бісів син з ножем, грець його мамі, нічого не боїться,— може, скаже він собі,— а я, хай йому чорт, всього боюся!» Бо вони справді всього завжди бояться. Вони волочать той страх за собою, мов важезну тінь, і мені радісно, коли вони на часину забудуть боятися і відійдуть душею. Хіба заради цього не варт усміхнутись?

Я мовчки дивився, як закипає вода. Юп заварив каву в рудій бляшанці, й ми навперемінки стали сьорбати напій, заїдаючи моїм хлібом. Надворі помалу сутеніло, і Юпове житло ніби наливалось м'яким сіруватим молоком.

— А що, власне, робиш ти? — запитав мене Юп.

— Нічого... Перебиваюся з дня на день.

— Важкенький хліб.

— Атож... За шматок хліба доводиться часом позносити докупи й побити на дріб'язок сто каменюк. Як коли. Що де трапиться.

— Гм... Хочеш подивитися ще один мій фокус?

Я кивнув головою. Він підвівся, увімкнув світло й, підійшовши до стіни, відсунув набік клапоть тканини, що правив за килимок. На червонястому полі виразно виступили обриси людської постаті, абияк накиданої на стіні вуглиною; зверху на голові намальовано було якусь химерну гулю, що, видно, мала означати капелюх. Приглянувшись пильніше, я побачив Що постать окреслено на дотепно замаскованих дверях.

Я зацікавлено стежив, як Юп нахилився під своє нужденне ліжко, витяг звідтіля гарненьку брунатну валізку й поставив на столі. Перше ніж відімкнути її, він обернувся до мене й поклав переді мною чотири недокурки.

— Скрути-но дві тоненькі,— сказав він.

Я пересів так, щоб добре його бачити й заразом бути ближче до грубки, до її лагідного тепла. Поки я обережно розкручував недокурки на папір від хліба, Юп клацнув замками валізки й витяг якийсь дивний футляр. У таких крамних футлярах з багатьма кишеньками наші матері колись держали срібні ложки та виделки зі свого посагу. Юп швидко розв'язав шнурок, що перехоплював скручений у трубку футляр, і простелив його на столі; я побачив дюжину ножів із дерев'яними колодочками,— за тих часів, коли наші матері кружляли у вальсах, такі ножі звали «мисливським набором».

Я поділив висипаний з недокурків тютюн на дві пайки й скрутив цигарки.

— Ну ось,— мовив я.

— Ну ось,— сказав і Юп.— Дякую.

Потім він показав на футляр.

— Це все, що лишилося мені від батька-матері. Решта згоріла, загинула під руїнами, а те порозтягали. Коли я голий і босий вернувся з полону, то не мав нічогісінько,— поки одного дня якась добра старенька жінка знайшла мене після довгих розшуків і віддала оце добро. Мати за кілька днів перед наглою смертю від бомби доручила цю валізку на схов їй, давній своїй приятельці. Отак валізка й збереглася. Дивно, правда? А втім, так воно здебільшого й буває, що люди, охоплені страхом смерті, кидаються рятувати якісь дрібнички, забуваючи про найважливіше. Отож я став власником валізки з усім, що в ній було, а була там оця каструлька, дюжина виделок та ложок, оці дванадцять ножів та ще великий ніж для хліба. Ложки й виделки я попродав, і за ті гроші рік жив. Увесь той рік я вправлявся з ножами, із тринадцятьма ножами... Стережися!

Я простягнув Юпові запалений паперовий скрутень, яким щойно запалив свою цигарку. Приліпивши цигарку на спідній губі, Юп прив'язав футляр з ножами до горішнього гудзика своєї куртки біля плеча й розпустив уздовж руки — так ніби начепив на руку якусь химерну вояцьку оздобу. Раптом він став блискавично хапати ножі з футляра, і перше ніж мій мозок устиг зафіксувати його рухи, всі дванадцять ножів повпивалися в чорну примару на дверях, схожу на ті жахливі хиткі привиди, що під кінець війни лізли у вічі з кожного плаката, з усіх усюд, мов провісники близького краху. Два ножі стриміли в капелюсі, по два — над кожним плечем і ще по три — уздовж опущених рук...

— Чудово! — скрикнув я.— Чудово! Але такий номер неодмінно треба якось відтінити.

— Бракує тут тільки живого, а не мальованого чоловіка, а ще краще жінки. Ет!..

Він повитягав ножі з дверей і дбайливо повкладав їх у футляр.

— Де ти кого знайдеш? Жінки надто боязкі, а чоловіки дуже дорого хочуть. Та й правда, номер небезпечний.

Він знов блискавично закидав ножами чорну постать, тільки тепер з геніальною точністю поділив її на дві рівні частини. Тринадцятий великий ніж смертельною стрілою вп'явся в тому місці, де в мальованого чоловіка мало бути серце.

Юп востаннє затягся з тоненької самокрутки й викинув мізерного недокурка за грубку.

— Ходімо,— сказав він,— здається, вже час.— Він вистромив голову у вікно, пробубонів щось про «триклятий дощ» і обернувся до мене.— Скоро восьма, о пів на дев'яту мій вихід.

Поки Юп укладав ножі до шкіряної валізки, я визирнув у вікно. Дощ жебонів поміж розбитими віллами,— здавалося, наче то стиха квилять самі вілли; з-поза темної стіни хитких тополь чувся скрегіт трамвая, але я ніде не бачив годинника.

— Як ти знаєш, котра година?

— Почуваю. Виробилось, відколи вправляюся з ножами.

Я глянув на нього, нічого не розуміючи. Він спершу допоміг одягнутися в пальто мені, тоді й сам одягнувся в свою куртку. Плече в мене трохи ушкоджене, і я не можу як слід підняти руку, лише настільки, щоб бити каміння. Ми насунули на голови кашкети й ступили в темний коридор. Я зрадів, почувши десь у будинку гомін голосів, сміх і якесь невиразне мурмотіння.

— Бачиш,— почав Юп, коли ми рушили сходами наниз,— я намагаюся збагнути деякі закони космосу. Ось поглянь.

Він поставив валізку на площадку сходів і широко розкинув руки — так на деяких античних малюнках зображений Ікар перед злетом у небо. На незворушному Юповому обличчі з'явився якийсь дивний натхненно-холодний вираз, щось чи одержиме, чи байдуже, щось чаклунське, від чого мене взяв острах.

— І ось,— тихо сказав Юп,— я просто ніби вростаю в атмосферу, відчуваю, як руки мої все довшають, аж поки сягнуть у безмежний простір, де панують інакші закони; я роздираю невидну заслону — й мої руки входять у потік незнаних, чарівної сили струмів, що пульсують там, за нею, у височині; мої руки вбирають їх, просто вбирають... я вириваю в космосу його закони, напівсиломіць-напівхтиво, й забираю їх собі! — Його руки рвучко стислися в кулаки й щільно прилягли до тулуба.— Ходімо,— сказав він. Обличчя його знову стало незворушне.

Я пішов за ним, приголомшений.

Надворі сіявся дрібний, невпинний, холодний дощ. Ми позводили коміри й мерзлякувато повтягали голови в плечі Вечірній туман, уже підсинений темною барвою близької ночі, розливався вулицями Де-не-де по підвалах розбитих вілл з-під чорного громаддя навислих руїн заблимали кволі вогники. Вулиця непримітно зійшла на багнистий шляшок, обабіч якого манячіли в погуслому присмерку понурі дерев'яні хижі, оточені злиденними городчиками; здавалось, то пливли по мілководдю розбійницькі джонки. Далі ми перейшли трамвайну колію й пірнули в тісні штольні провулків передмістя, де серед битої цегли та сміття бовваніло кілька чорних будинків,— і враз вийшли на гомінку вулицю; людський плав поніс нас уперед, аж поки ми звернули в провулок, де ясно світилася в темряві вивіска вар'єте «Сім вітряків» віддзеркалюючись у мокрому асфальті.

Біля під'їзду було порожньо. Вистава давно почалася. З-за витертих червоних портьєр долинав гомін багатьох голосів.

Юп, сміючись, показав на одну фотографію у вітрині, на якій він у костюмі ковбоя стояв між двох солодко усміхнених танцівниць із переснованими блискучою сухозліткою грудьми.

«Людина з ножами» — було написано під фотографією.

— Ходімо,— знову сказав Юп, і не встиг я схаменутись, як він потяг мене в якісь тісні двері, що їх важко було помітити з першого погляду.

Ми пішли нагору вузькими, покрученими, погано освітленими сходами. Дух поту й гриму свідчив, що десь близько сцена. Юп ішов перший — і раптом на якомусь закруті сходів він зупинився, поставив валізку і, вхопивши мене за плечі, тихо спитав:

— Чи стане в тебе мужності?

Я так давно чекав на це запитання, що тепер, почувши його зненацька, злякався. Мабуть, у мене був не дуже героїчний вигляд, коли я сказав:

— Мужності відчаю.

— Оце якраз і є справжня мужність,— відповів він і засміявся здушеним сміхом.— Ну то як?

Я мовчав. Несподівано десь ізгори на нас ударила така потужна хвиля несамовитого реготу, що я мимоволі здригнувся, наче з холоду.

— Я боюсь,— тихо сказав я.

— Я також. Ти не віриш у мене?

— Чого ж? Тільки... Ну та що там... Гайда...— сказав я хрипко й, підштовхнувши його вперед, додав: — Мені байдуже.

Ми ступили в тісний коридор, обставлений з обох боків сяк-так збитими фанерними будками; тут і там раз у раз перебігали якісь строкато вбрані постаті; крізь щілину в убогих лаштунках я вгледів на сцені клоуна, що саме роззявив велетенського мальованого рота; до нас долинув дикий регіт публіки, але ту ж мить Юп упхнув мене в якісь двері й причинив їх за собою. Я озирнувся навкруги. Будка була дуже тісна й майже геть гола. На одній стіні висіло дзеркало, на єдиному цвяшку в другій самотньо повисли Юпові ковбойські шати та на кривоногому стільці лежала стара колода карт. Юп нервово заметушився: скинув з мене мокре пальто, зняв із стіни ковбойський костюм, а на те місце почепив моє пальто й зверху свою куртку. Вгорі за стіною безверхої кабіни я побачив на червоній дорійській колоні електричний годинник, що показував двадцять п'ять хвилин на дев'яту.

— П'ять хвилин,— промимрив Юп, одягаючись у ковбойське вбрання.— Може, варто спочатку спробувати?

Тієї ж хвилини хтось застукотів у двері будки й гукнув:

— Приготуватися!

Юп застебнувся й насунув на голову крислатого ковбойського капелюха.

Я сказав, силувано сміючись:

— Чи не хочеш ти скарати смертника спочатку задля спроби?

Юп ухопив валізку й потяг мене за собою з кабіни. Поблизу сцени стояв якийсь лисий чоловік і дивився на останні викрутаси клоуна. Юп щось зашепотів йому на вухо, чого я не розчув; на обличчі в чоловіка проступив переляк, він глянув на мене, на Юпа й енергійно похитав головою. І знов Юп зашепотів йому на вухо.

Мені було до всього байдуже. Нехай мене хоч живцем настромлять на ніж. Плече мені не служить, я живу день убогою самокруткою, а завтра мушу за сімсот п'ятдесят грамів хліба потовкти на дріб'язок сімдесят п'ять каменюк. Завтра?..

Здавалось, буря оплесків змете лаштунки. Клоун з утомленим, перекривленим обличчям видибав із-за лаштунків у коридор, кілька секунд понуро стояв там, а тоді знов поплентався на сцену, де, привітно всміхаючись, заходився кланятися глядачам. Оркестр ударив туш. Юп знов щось зашепотів на вухо лисому. Клоун тричі виходив поза лаштунки й тричі вертався на сцену, всміхався й кланявся на всі боки. Потім оркестр заграв марш, і Юп з валізкою в руці жвавою ходою подався на сцену. Його привітали мляві оплески. Я втомлено дивився, як Юп настромлював карти на гвіздки, видно, заздалегідь понабивані в стіну, як він потім одну за одною продірявлював їх ножем саме посередині. Оплески погустішали, але не стали палкими. Далі під тихе бухкотіння барабана він виконав номер з великим ножем і дерев'яним бруском. Попри всю свою байдужість я відчував, що виходить справді бідненько. Навпроти, по той бік сцени, за Юпом назирала купка напівголих дівуль... І тоді лисий раптом ухопив мене за плечі, витяг на сцену й, привітавши Юпа церемонним помахом руки, сказав голосом поліцая на службі:

— Добрий вечір, пане Боргалевський!

— Доброго здоров'я, пане Ердмендере,— й собі роблено врочистим тоном сказав Юп.

— Оце я привів вам конокрада, пане Боргалевський, негідника, яких світ не бачив, щоб ви його трішечки полоскотали своїми блискучими ножичками, перше ніж його повісять... Отакий поганець...

Його голос здався мені прикро вимученим, нестерпно жалюгідним, наче паперові квіти або дешева помада. Я перевів погляд на залу, де сиділа публіка, і з тієї миті, побачивши перед собою хтиву, тисячооку, багатоголову потвору, що причаїлась у темряві, мовби ось-ось мала стрибнути на свою здобич,— з тієї миті я просто задерев'янів.

Мені було на все начхати; різке світло прожекторів засліпило мене; у своїй витертій одежі та злиденних черевиках я, мабуть, і справді скидався на конокрада.

— О, прошу, залишіть його мені, пане Ердмендере, якось уже я дам йому раду.

— Атож, атож, подбайте про нього, та не шкодуйте ножів!

Юп ухопив мене за барки, а пан Ердмендер, вищиривши зуби, широким кроком подався зі сцени Звідкись на сцену кинули мотуза, і Юп прив'язав мене до червоної дорійської колони, на яку з другого боку були сперті сині диктові двері Байдужість ніби впоїла мене. Праворуч від себе я чув лиховісний гомін ворушкої публіки, і я зрозумів, що Юп мав слушність, коли казав про кровожерність юрби. Здавалося, з нетерплячки тремтіло навіть нудке, застояне повітря. Оркестр невпинним напружено-сентиментальним бухкотінням барабанів на тлі приглушеної хтивої мелодії ще посилював враження зловісної трагікомедії, в якій мала пролитися справжня кров, оплачена грішми. Я вп'явся очима в одну цятку й дав попуск м'язам, лантухом осівши на мотуз, що, виявилось, добре тримав мене. Оркестр грав дедалі тихіше. Юп діловито повитягав ножі з карт на стіні й повкладав їх у футляр, раз у раз кидаючи на мене мелодраматичні погляди. Сховавши останнього ножа, він став обличчям до зали і тим-таки огидно неприродним голосом, що й Ердмендер, сказав до публіки:

— Панове, зараз я вам обквітчаю ножами постать оцього добродія, та спочатку прошу вас упевнитися, що ножі в мене не тупі.

Промовивши це, він дістав з кишені шпагатину й з моторошним спокоєм почав черкати об неї ножами, одного по одному витягаючи їх з футляра і знов кладучи назад. Дванадцять відрізків упало додолу.

Увесь той час я дивився далеко повз нього, повз лаштунки, повз напівголих дівок на тому боці сцени, мовби в якийсь інший світ...

Напруження публіки електризувало повітря. Юп ступнув до мене і, вдавши, ніби тугіше стягає на мені мотуза, прошепотів лагідно:

— Стій тихо-тихо, зовсім-зовсім не ворушись і здайся на мене, голубе.

Ця нова затримка, здавалося, ось-ось розрядить напруження в залі, що сягнуло крайньої межі, але саме тієї миті Юп зненацька відскочив набік, руки його злетіли догори, немов дві легкі пташки, й на обличчі вдруге проступила та чаклунська зосередженість, що так приголомшила мене на сходах. Ті чарівничі рухи начебто заворожили й глядачів. Мені причувся якийсь дивовижний моторошний стогін, і я зрозумів, що то Юп застеріг мене.

Я відірвався від безмежної далечини, куди дивились мої очі, й поглянув на Юпа, що стояв тепер якраз навпроти мене, наші погляди стрілися; тоді він підняв руку, повільно сягнув до футляра з ножами, і я вдруге відчув, що він застерігає мене. Я весь занімів і заплющив очі...

Мене охопило розкішне відчуття; так тривало, може, всього дві секунди, не знаю. Я чув тихий посвист ножів, відчував на собі повів розітнутого повітря, коли вони врізалися в диктові двері позад мене. І мені здавалось, неначе я йду вузенькою кладочкою через бездонну прірву. Йду цілком упевнено і все-таки добре відчуваю весь страх небезпеки... боюсь і все-таки напевне знаю, що не впаду; я не лічив ножів, проте розплющив очі саме тієї миті, коли останній ніж загнався в двері біля моєї правої руки...

Ураган оплесків остаточно повернув мене до дійсності; я зовсім розплющив очі й побачив перед собою бліде обличчя Юпа, що, кинувшись до мене, неслухняними руками розв'язував мотуза. Потім він витяг мене насеред сцени, до самої рампи; він уклонився глядачам, і я зробив те саме; під грім оплесків він показав на мене, а я показав на нього, він усміхнувся мені, а я всміхнувся йому, а тоді обидва ми з усміхом уклонилися глядачам.

У кабіні ми не перемовилися й словом. Юп кинув на стілець продірявлені карти, зняв із гвіздка моє пальто й допоміг мені вдягтися. Потім повісив ковбойський костюм, одягнувся в свою куртку, і ми понасували кашкети.

Коли я відчинив двері, назустріч мені кинувся лисий добродій зі словами:

— Даю сорок марок за вихід!

Він простяг Юпові кілька банкнот. Я зрозумів, що відтепер Юп буде моїм шефом, і всміхнувся, а він, глянувши на мене, всміхнувся й собі.

Юп узяв мене під руку, й ми пліч-о-пліч рушили наниз тісними, погано освітленими сходами, що просякли задавненим духом гриму. Коли ми вийшли до під'їзду, Юп усміхнувся й сказав:

— Тепер ми купимо собі сигарет і хліба...

Та я тільки за годину зрозумів, що здобув справжній фах. Фах, що вимагав від мене лише трохи постояти, не рухаючись, і помріяти. Дванадцять чи двадцять секунд. Я став людиною, в яку кидають ножами...

Моя коштовна нога ^{Переклала Євгенія Горева}

Вони вирішили дати мені шанс. Я одержав від них листівку з запрошенням з'явитися в управління, і я з'явився. Прийняли мене дуже люб'язно. Взяли з картотеки мою картку й промовили:

— Гм.

Я й собі мовив:

— Гм.

— Яка нога? — запитав службовець.

— Права.

— Зовсім?

— Зовсім.

— Гм,— знов гмукнув він.

Тоді заходився порпатися між картками. Я дозволив собі сісти.

Нарешті службовець знайшов картку, яка начебто його задовольнила.

— Я гадаю, це якраз для вас. Непогана робота. Ви там зможете сидіти. Чистильником взуття в громадському туалеті на площі Республіки. Що скажете?

— Я не вмію чистити взуття. Я завжди привертав увагу погано почищеними черевиками.

— Навчитеся,— сказав він.— Усього можна навчитися. Німець навчиться. Як хочете, підіть на безплатні курси.

— Гм,— гмукнув я.

— Отже, згодні?

— Ні,— відповів я,— не згоден. Мені потрібна вища пенсія.

— Ви божевільний,— по-дружньому лагідно сказав він.

— Я не божевільний. Ніхто не поверне мені моєї ноги. Тепер я не можу навіть продавати сигарети, вже не дають і цього.

Службовець відхилився на стільці далеко назад і набрав повні груди повітря.

— Слухайте, приятелю,— виголосив він,— ваша нога з біса дорого коштує. У мене тут написано, що вам двадцять дев'ять років, серце у вас здорове, взагалі, ви цілком здорові, ото тільки не маєте ноги. Ви можете прожити й до сімдесяти. Підрахуйте, будь ласка: сімдесят марок на місяць, дванадцять разів на рік, отже, сорок один помножте на дванадцять і ще на сімдесят. Перемножте, будь ласка. Ще й без оподаткування. І не думайте, що ваша нога в нас одна. Й ви не єдиний, хто, напевне, житиме на світі довго. І ви вимагаєте підвищити вам пенсію! Даруйте, але ви не при своєму розумі.

— Добродію,— сказав я, так самісінько відхилившись далеко назад на стільці й набравши повні груди повітря.— Я гадаю, що ви оцінили мою ногу занадто дешево. Вона багато й багато дорожча, це просто-таки дуже дорога нога. У мене справді не лише серце здорове, а, на жаль, здоровісінька й голова. Послухайте тільки...

— У мене обмаль часу.

— Ні, послухайте! — сказав я.— Моя нога врятувала життя цілій купі людей, які тепер одержують чималеньку пенсію. Було воно так. Я лежав сам як палець десь попереду всіх і мав завдання стежити, коли з'являться ті, щоб інші могли вчасно дати драла. Штабісти в тилу вже сиділи на клунках і тільки хотіли дати драла не так щоб дуже зарано, але й не запізно. Нас було спочатку двоє, та напарника вбило, він уже не коштує нічого. Щоправда, він був одружений, але дружина його здорова й може працювати, не бійтеся. Сам він, як бачите, обійшовся страшенно дешево. Був солдатом усього чотири тижні, й видатки на нього становили одну поштову листівку та дещицю солдатського харчу. Солдат із нього був бравий, принаймні зумів як слід підставитися під кулю. А я лежав сам-один, хапав дрижаки від страху та холоду, і мені теж закортіло дати драла, еге ж, я саме хотів був дати драла, коли...

— У мене обмаль часу,— нагадав службовець і почав шукати олівця.

— Ні,— сказав я,— ви слухайте, зараз буде найцікавіше. Саме як я хотів дати драла, скоїлася ота халепа з ногою; і що мені, звісна річ, однаково довелося захряснути, то я подумав собі: «Ну, тепер можна повідомляти»,— й повідомив, і всі вони заходилися вшиватись, любо-мило, одні за одними, спершу дивізійні, тоді полкові, за ними — батальйонні і так далі, як і годилося, кожне своєю чергою. І на ж тобі, отаке дурне діло, мене вони забули прихопити, розумієте! Вони ж так квапилися. Дурне діло, хоч круть хоч верть, бо якби я не збувся ноги, всі вони полягли б — генерал, полковник, майор, любо-мило, по субординації, і вам не довелося б виплачувати їм пенсії. А тепер підрахуйте лишень вартість моєї ноги. Генералові п'ятдесят два, полковникові сорок вісім, майорові п'ятдесят, і кожен як дуб здоровий і на серце, й на голову, і проживе своїм по-військовому чітко впорядкованим життям щонайменше до вісімдесяти, як Гінденбург. Ось, будь ласка, й підрахуйте: сто шістдесят помножити на дванадцять і помножити на тридцять — у середньому спокійнісінько можна взяти тридцять, правда ж? Моя нога, таким чином, виходить скажено дорога, одна з найдорожчих у світі ніг, які лише можна собі уявити.

— Ви таки божевільний,— сказав службовець.

— Ні,— відповів я,— на жаль, я не божевільний. На жаль, у мене не тільки серце здоровісіньке, а й голова, і лишається хіба шкодувати, що мене й самого не вбило за дві години перед тим, як скоїлася оця морока з ногою. Ми б з вами заощадили силу грошей.

— То ви згодні на цю роботу? — спитав службовець.

— Ні,— відповів я й пішов з управління.

Подорожній, коли ти прийдеш у спа... ^{Переклала Євгенія Горева}

Машина зупинилася, але мотор ще гурчав; десь відчинилася велика брама. Крізь розтрощене вікно в машину ввірвалося світло, і тоді я побачив, що й лампочку під стелею розбито вщент, лише ковпачок з нарізкою ще стирчав у патроні та кілька мерехтливих дротиків з рештками скла. Потім мотор замовк, і знадвору почувся чийсь голос:

— Мерців сюди, є там мерці?

— Отуди к бісу! — вилаявся шофер.— Ви що, вже не робите затемнення?

— Поможе тут затемнення, коли все місто горить вогнем!— гукнув той же таки голос.— Мерці є, питаюся?

— Не знаю.

— Мерців сюди, чув? А решту сходами нагору, до зали малювання, зрозумів?

— Зрозумів, зрозумів.

Та я не був ще мертвий, я належав до решти, і мене понесли сходами нагору. Спочатку йшли довгим, тьмяно освітленим коридором, із зеленими, пофарбованими олійною фарбою стінами, в них стриміли чорні, криві, старомодні гачки для одягу; ось виринули двері з емальованими табличками, на яких стояло: 6-А й 6-Б; між тими дверима висіла, злагідна поблискуючи під склом у чорній рамі, Фейєрбахова «Медея» з поглядом у далечінь; потім пішли двері з табличками: 5-А й 5-Б, а між ними — «Хлопчик, що виймає терня» — рожеве, з червонястим полиском фото в брунатній рамі.

Аж ось і колона перед виходом на сходову площадку, і довгий, вузький фриз Парфенону за нею — справжній, античний,— мистецьки зроблений із жовтавого гіпсу макет, і все інше, здавна знайоме: грецький гопліт, до п'ят озброєний, строкатий і грізний, схожий на розлюченого півня. А на сходовій клітці, на стіні, пофарбованій у жовтий колір, пишалися всі вони, один за одним — від великого курфюрста до Гітлера...

У вузенькому ж малому коридорчику, де врешті на якусь хвилину мої ноші стали рівно, висів особливо гарний, величезний і дуже яскравий портрет Старого Фріца в небесно-блакитному мундирі, з променистими очима і великою ясною золотою зіркою на грудях.

І знову мої ноші похилилися, повз мене попливли тепер взірці арійської породи: нордичний капітан з орлиним поглядом і дурним ротом, жіноча модель із Західного Мозелю, трохи сухорлява й костиста, остзейський дурносміх із носом-цибулиною й борлакуватим довгим профілем верховинця з кінофільмів; а далі знов потягся коридор, і знов якусь хвилину я лежав на ношах рівно, і перше ніж санітари стали сходити на третій поверх, я встиг побачити і її — перевиту камінним лавровим вінком таблицю з іменами полеглих, з великим золотим Залізним хрестом угорі.

Усе це перебігло дуже швидко: я не важкий, і санітари квапились. Не диво, якщо воно мені й примарилось: я весь горів, усе в мене боліло — голова, руки, ноги, й серце калатало, мов несамовите. Чого лишень не привидиться в гарячці!

Та коли ми поминули взірцевих арійців, за ними виринуло й усе інше: троє погруддів — Цезар, Ціцерон і Марк Аврелій, рядочком, один біля одного,— чудові копії, всі жовті, античні, поважні, стояли вони попід стіною. А коли ми зайшли за ріг, з'явилася й Гермесова колона, а далі, в глибині коридора,— коридор тут був пофарбований у рожевий колір,— аж ген у глибині, над дверима зали малювання, висіла величезна мармиза Зевса, але до неї було ще далеко. Праворуч у вікні я бачив заграву пожежі — все небо було червоне, й по ньому врочисто пливли чорні, густі хмари диму...

І знов я мимохідь глянув ліворуч, і знов побачив двері з табличками: 01-А й 01-Б, а поміж тими бурими, немов просякнутими затхлістю дверима вгледів у золотій рамі вуса й кінчик носа Ніцше — другу половину портрета було заліплено папером із написом: «Легка хірургія».

Якщо зараз, майнуло в мене в голові, якщо зараз... Та ось і він, я його вже побачив — краєвид Того, великий і яскравий, плаский, як старовинна гравюра, чудова олеографія, і на першому плані, поперед колоніальних будиночків, поперед негрів і німецького солдата, що безглуздо стовбичив там із гвинтівкою, на першому плані картини красувалася велика, змальована в натуральну величину, в'язка бананів — ліворуч кетяг, праворуч кетяг, і саме на середньому банані в правім кетягу було щось надряпано; я розгледів той напис, бо, здається, сам його й надряпав...

Аж ось широко відчинилися двері зали малювання, я вплив туди під Зевсовим зображенням і заплющив очі. Я не хотів більше нічого бачити... У залі малювання тхнуло йодом, калом, марлею й тютюном і стояв гомін.

Ноші поставили на підлогу, і я сказав санітарам:

— Устроміть мені в рот сигарету, вгорі, в лівій кишені.

Я відчув, як хтось полапав у моїй кишені, потім тернули сірником, і в мене в роті опинилася запалена сигарета Я затягся.

— Дякую,— сказав я.

Усе це, думалося мені, ще не доказ. Кінець кінцем, у кожній гімназії є зали малювання, коридори з зеленими й жовтими стінами і кривими, старомодними гачками в них; кінець кінцем, те, що «Медея» висить межи 6-А й 6-Б,— ще не доказ, що я в своїй школі. Мабуть, є правила, де сказано, що саме там вони мають висіти. Правила внутрішнього розпорядку для класичних гімназій у Пруссії. «Медея» — межи 6-А й 6-Б, «Хлопчик, що виймає терня» — там-таки, Цезар, Марк Аврелій, Ціцерон — у коридорі, а Ніцше — вище, де вже вивчають філософію. Фриз Парфенону й строкатий краєвид Того... «Хлопчик, що виймає терня» і фриз Парфенону — це, зрештою, добрий давній шкільний реквізит, що переходив від покоління до покоління, і я, певне, був не єдиний гімназист, якому заманулося надряпати на банані «Хай живе Того!» Адже й дотепи в усіх гімназіях однакові. Крім цього, може, я з гарячки почав марити.

Болю я тепер не відчував. У машині було мені дуже кепсько; коли її трясло на вибоях, я те й знав що кричав. Уже краще великі вирви: машина то здіймалася, то опускалась, немов корабель на морських хвилях. Але тепер почала, мабуть, діяти ін'єкція, яку мені десь у пітьмі зробили в руку: я відчув, як голка пронизала шкіру й десь аж у нозі зробилося гаряче.

Цього ніяк не може бути, думав я, машина просто не могла проїхати таку велику відстань — із тридцять кілометрів. І ще одне: ти нічогісінько не почуваєш; жодне чуття нічого тобі не каже, самі тільки очі; жодне чуття не говорить тобі, Що ти в своїй школі, в своїй школі, яку всього три місяці тому покинув. Вісім років — не дрібниця, невже ж ти, провчившись тут вісім років, пізнавав би все самими лише очима?

Я лежав, склепивши повіки, й бачив усе те знову, воно снувалося, мов який фільм: коридор унизу — зелена фарба, сходи нагору — жовта фарба, таблиця з іменами полеглих, знову коридор, знов сходи, Цезар, Ціцерон, Марк Аврелій... Гермес, вуса Ніцше, Того, Зевсове зображення...

Я виплюнув сигарету й закричав; коли кричиш, легшає, треба тільки кричати дужче, кричати було так добре, я кричав, як оглашенний. Хтось нахилився наді мною, але я не розплющував очей; я відчув чийсь незнайомий подих — тепло й нудотно війнуло тютюном та цибулею, і якийсь голос спокійно запитав:

— Ну, чого?

— Пити,— сказав я,— і ще сигарету, в кишені, вгорі.

Знову хтось помацав у моїй кишені, знову тернув сірником, і мені встромили в рота запалену сигарету.

— Де ми? — спитав я.

— У Бендорфі.

— Дякую,— сказав я й затягся.

Мабуть, я таки в Бендорфі, себто вдома, і якби в мене не ця страшенна гарячка, я міг би твердити напевне, що я в якійсь класичній гімназії; принаймні, що я в школі,— це безперечно. Хіба ж той голос унизу не гукнув: «Решту до зали малювання!» Я був один із решти, був живий, живі, напевне, й становили «решту». Ось я в залі малювання, а якщо слух мене не одурив, то чого б одурили очі? І тоді я насправді впізнав Цезаря, Ціцерона й Марка Аврелія, а вони могли бути лише в класичній гімназії,— навряд чи по інших школах у коридорах попід стінами виставляють цих типів.

Нарешті він приніс мені води, знов від нього війнуло на мене духом тютюну й цибулі, я несамохіть розплющив очі й побачив утомлене, старе, неголене обличчя в пожежній формі, і старечий голос тихо мовив:

— Пий, друзяко!

Я почав пити, то була вода, але ж вода — чудовий напій; я відчував на губах металевий смак казанка, з насолодою усвідомлював, як багато ще там води, але пожежник несподівано відняв казанка від моїх губів і подався геть; я закричав, але він не озирнувся, тільки втомлено знизав плечима й пішов далі; поранений, що лежав біля мене, спокійно сказав:

— Дарма галасувати, в них нема води, ти ж бачиш.

Я бачив, хоч вікна й були затемнені,— за чорними запонами жевріло й миготіло,— чорне на червоному, як у грубці, коли туди підсипати вугілля. Так, я бачив: місто горіло.

— Яке це місто? — спитав я того, що лежав біля мене.

— Бендорф,— відказав він.

— Дякую.

Я дивився просто перед собою — на ряди вікон, інколи й на стелю. Стеля була ще незаймана, біла й гладенька, з вузьким класичним ліпленим карнизом, але стелі з такими карнизами були в залах малювання по всіх школах, принаймні — по добрих давніх класичних гімназіях. Це певна річ.

Тепер уже годі було сумніватися, що я лежу в залі малювання якоїсь класичної гімназії в Бендорфі. У Бендорфі три класичні гімназії: гімназія Фрідріха Великого, гімназія Альберта й — може, краще було б цього й не казати,— але остання, третя, звалася гімназія Адольфа Гітлера.

Хіба ж у гімназії Фрідріха Великого не висів на сходовій клітці такий яскравий, такий гарний, величезний портрет Старого Фріца? Я провчився в тій гімназії вісім років, але хіба достоту такий портрет не міг висіти в іншій школі на тому ж таки місці, такий яскравий, що відразу впадав у очі, тільки-но ступиш на другий поверх?..

Тепер я чув, як десь били важкі гармати. А так усе було майже спокійно; тільки інколи за темною заслоною дужче спалахувало полум'я та падав у темряві фронтон будинку. Гармати били впевнено й розмірено, і я думав: любі гармати! Я знаю, що це підло, але я так думав. Господи, як миротворно, як заспокійливо гули ті гармати: глухо й суворо, мов тиха, майже піднесена органна музика. Якось шляхетно. Як на мене, в гарматах є щось шляхетне, навіть коли вони стріляють. Така врочиста луна, достоту як у тій війні, про яку пишуть у книжках з малюнками... Потім я міркував, скільки імен буде на тій таблиці полеглих, яку, мабуть, приб'ють тут згодом, оздобивши її ще більшим золотим Залізним хрестом і вквітчавши ще більшим лавровим вінком. І зненацька мені спало на думку, що коли я справді в своїй школі, то й моє ім'я стоятиме там, укарбоване в камінь, а в шкільному календарі проти мого прізвища буде написано: «Пішов зі школи на фронт і поліг за...»

Та я ще не знав, за що, й не знав ще напевне, чи я в своїй школі, я хотів тепер про це дізнатися будь-що. Адже й на дошці полеглих не було нічого особливого, нічого прикметного, вона була така сама, як і скрізь, штампована дошка полеглих: їх, певне, всім постачає якесь одне управління...

Я знов повів очима довкола, але картини вони познімали, а що можна визначити з кількох парт, складених стосом У кутку, з вузьких високих вікон, густо поставлених одне біля одного, як і годиться в залі малювання, де має бути якомога більше світла? Серце в мені не озивалося. Чи то б воно й тоді не обізвалося, якби я опинився в тій кімнаті, де цілих вісім років малював вази й писав шрифти? Стрункі, чудові; вишукані вази, прекрасні копії з римських оригіналів,— учитель малювання завжди ставив їх перед нами на підставку,— і всілякі шрифти: рондо, рівний, римський, італійський. Я ненавидів ті уроки над усе в гімназії, я годинами гинув з нудьги й жодного разу не зумів до ладу намалювати вазу або написати літеру. І де ж ділися мої прокльони, де ділась моя пекуча ненависть до цих остогидлих, ніби вилинялих стін? Ніщо в мені не озивалось, і я мовчки похитав головою.

Я раз у раз стирав, застругував олівця, знову стирав... І — нічогісінько...

Я не пам'ятав, як мене поранено, я знав одне: що не рухну руками й правою ногою, лише лівою, та й то тільки злегенька. Я думав, може, це вони так цупко примотали мені руки до тулуба, що я не можу поворушити ними.

Я виплюнув другу сигарету в прохід між солом'яниками й спробував посовати руками, але відчув такий біль, що знову закричав; я кричав не вгаваючи, від крику ж мало бути легше, а ще я лютував, що не міг поворушити руками.

Нарешті переді мною виріс лікар; він скинув окуляри і, кліпаючи очима, мовчки дивився на мене; позад нього стояв пожежник, що давав мені пити. Він щось зашепотів на вухо лікареві, й той знову начепив окуляри; я виразно побачив за товстими скельцями великі сірі очі з ледь тремтливими зіницями. Він дивився на мене довго, так довго, що я відвів очі, а тоді тихо сказав:

— Хвилиночку, вже скоро ваша черга...

Потім санітари підняли мого сусіду й понесли за дошку. Я повів за ними поглядом; вони розсунули дошку, поставили її впоперек і завісили прогалину між дошкою та стіною простиралом; за дошкою горіло яскраве світло...

Звідти нічого не було чути, аж поки простирало знову відхилили й винесли мого сусіду. Санітари з байдужим, утомленим виглядом понесли його до дверей.

Я знов заплющив очі й подумав: ти мусиш, мусиш дізнатися, що в тебе за рана й чи ти справді в своїй школі. Все тут було таке далеке мені та байдуже, неначе мене принесли до якогось музею міста мертвих, у світ, глибоко чужий для мене й нецікавий, який чомусь пізнавали мої очі, але самі тільки очі; ні, не могло бути, що лише три місяці минуло, як я сидів отут, малював вази й писав шрифти, а на перервах, узявши свій бутерброд з повидлом, спроквола сходив униз,— повз Ніцше, Гермеса, Того, повз Цезаря, Ціцерона, Марка Аврелія — в коридор, де висіла «Медея», і, минувши її, простував до сторожа Біргелера пити молоко — в ту малу тьмяну комірчину, де я міг часом ризикнути й закурити сигарету, хоч курити в гімназії було суворо заборонено. Мабуть, мого сусіду понесли вниз, туди, де клали мертвих; може, мерців відносили в маленьку тьмяну Біргелерову кімнатчину, де пахло теплим молоком, пилом і дешевим Біргелеровим тютюном...

Аж ось санітари знов увійшли до зали, тепер вони підняли мене й понесли туди, за дошку. Я вдруге поплив повз двері й, пропливаючи, нагледів ще одну прикмету: тут, над дверима, висів колись хрест, як гімназія звалася ще школою святого Хоми; хреста вони потім зняли, але на тому місці на стіні лишився свіжий темно-жовтий слід від нього, такий виразний, що його було, мабуть, ще краще видно, ніж сам той старий, маленький, благенький хрест, який вони зняли; напрочуд помітний і гарно відбитий, проступав той знак на злинялій фарбі стіни. Тоді вони зозла перефарбували всю стіну, та марно, бо маляр не зумів як слід добрати барви, і хрест знов виступив, буруватий і чіткий на рожевому тлі стіни. Вони лаялися, та нічого не зарадили: темний і виразний хрест, як і раніше, виділявся на ясній стіні, і, я гадаю, вони вичерпали весь свій кошторис на фарби, проте не могли нічого вдіяти. Хреста було видно, і, як приглянутися пильніше, можна було розгледіти навіть нерівний слід на правому кінці поперечки, там, де роками висіла букова галузка, яку чіпляв сторож Біргелер, коли ще дозволяли чіпляти по школах хрести...

Усе це промайнуло в мене в голові за ту коротку мить, поки мене несли за дошку, де горіло яскраве світло.

Мене поклали на операційний стіл, і я добре побачив самого себе, тільки маленького, ніби вкороченого, вгорі, в ясному склі лампочки — такий куценький, білий, вузький сувій марлі, неначе химерний, тендітний кокон; виходить, то було моє відображення.

Лікар повернувся до мене спиною і, нахилившись над столом, порпався в інструментах; старий, обважнілий пожежник стояв навпроти дошки й усміхався мені; він усміхався втомлено й скорботно, і заросле, невмиване його обличчя було таке, ніби він спав. І раптом за його плечима, на нестертому другому боці дошки я побачив щось таке, від чого вперше, відколи я опинився в цьому мертвому домі, озвалося моє серце; десь у потаємному його куточку зринув переляк, глибокий і страшний, і воно закалатало в мене в грудях — на дошці був напис моєю рукою. Угорі, в найвищому рядку. Я знаю свою руку; побачити своє письмо — гірше, ніж побачити себе самого в дзеркалі,— куди більше ймовірності. Ідентичність власного письма я вже ніяк не міг узяти під сумнів. Усе інше не було ще доказом; ані «Медея», ні Ніцше, ні динарський профіль верховинця з кінофільму, ні банани з Того, ні навіть слід хреста над дверима; усе це могло бути й по всіх інших школах. Та навряд щоб по інших школах писали на дошках моєю рукою. Он він, ще й досі там, той вислів, який нам звеліли тоді написати, в тім безнадійному житті, яке скінчилося всього три місяці тому: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»

О, я пам'ятаю, мені не вистачило дошки, і вчитель малювання розкричався, що я не розрахував як слід, узяв завеликі літери, а тоді сам, хитаючи головою, написав тим-таки шрифтом нижче: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»

Сім разів було там написано — моїм письмом, латинським шрифтом, готичним, курсивом, римським, італійським і рондо: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»

На тихий лікарів поклик пожежник відступив від дошки, і я побачив увесь вислів, тільки трохи зіпсований, бо я не розрахував як слід, вибрав завеликі літери, взяв забагато пунктів.

Я стенувся, відчувши укол у ліве стегно, хотів був підвестися на лікті й не зміг, а проте встиг поглянути на себе й побачив,— мене вже розмотали,— що в мене немає обох рук, немає правої ноги, тим-то я відразу впав на спину, бо не мав тепер на що спертися; я закричав; лікар з пожежником злякано подивилися на мене; та лікар тільки знизав плечима й знов натиснув на поршень шприца, що поволі й твердо пішов донизу; я хотів ще раз подивитися на дошку, але пожежник стояв тепер зовсім близько біля мене й заступав її; він міцно тримав мене за плечі, і я чув лише дух смалятини й бруду, що йшов від його мундира, бачив тільки його втомлене, скорботне обличчя; і раптом я його пізнав: то був Біргелер.

— Молока,— тихо сказав я...

Смерть Лоенгріна ^{Переклала Євгенія Горева}

Нагору сходами ноші пішли трохи тихіше. Носії були сердиті: ось уже година, як вони заступили на чергування, а їм ще нізвідкіль не перепало й на цигарку; крім того, один із них був шофер, а тягати ноші — діло не шоферове. Та в лікарні, мабуть, не було кому допомогти санітарові, а привезеного ж не покинеш лежати в машині. Вони мали спішно обернутися ще по двох пацієнтів: один раптово захворів на запалення легенів, а другого в останню хвилину відчепили з зашморгу. Носії були сердиті й знову рвучко додали ходи. В коридорі світилося тьмяне світло і тхнуло, звісно, лікарнею.

— І навіщо було його од чіпляти? — пробубонів один носій, той, що йшов позаду; він мав на думці вішальника.

— Та й справді, навіщо? — басом буркнув передній.

Кажучи це, він озирнувся на товариша й зненацька добре стукнувся об одвірок; ноші сіпнулися, й той, що там лежав, опритомнівши, зайшовся пронизливим, моторошним криком. Крик був дитячий.

— Ну-ну, годі, годі,— стрепенувся лікар, білявий молодик у студентському кітелі, з нервовим обличчям.

Він глянув на годинника: була восьма, власне, його давно мали змінити. Вже понад годину він марно чекав доктора Ломаєра, але того, мабуть, арештували, тепер кожного можуть арештувати.

Молодий лікар весь час неуважно посіпував стетоскопа, не зводячи очей з хлопчика на ношах; аж тепер погляд його впав на носіїв, що нетерпляче тупцялись біля дверей, і він роздратовано спитав:

— У чому річ? Чого вам ще?

— Ноші,— сказав шофер.— Чи не можна б його куди перекласти? Нам треба мерщій їхати.

— А, так, так! Покладіть сюди,— показав лікар на шкіряну канапу.

Увійшла нічна сестра. Обличчя в неї було незворушне, але поважне. Вона взяла хлопчика за плечі, один носій — не шофер — підхопив його просто за ноги.

Хлопець несамовито залементував, і лікар знов почав швидко приказувати:

— Ну, буде, буде, цить! Не вмреш...

Носії ніби ще чогось чекали. На сердитий лікарів погляд один носій — той, що й перед тим,— спокійно сказав:

— Ковдру.

Правду сказати, ковдра була не його, її дала якась жінка на місці пригоди, не везти ж хлопця з отакими розчавленими ногами без нічого. Та шофер подумав собі, що ковдра так чи інак має дістатися лікарні, а в лікарні їх вистачає, тій жінці її однаково не повернуть, а про хлопця, то вона не хлопцева, отож він забере її тільки в лікарні, де з ковдрами не сутужно. Дома жінка якось доведе її до пуття, а за ковдру тепер можна взяти добрі гроші.

Хлопець кричав і кричав.

Лікар із сестрою розкутали йому ноги й швидко подали ковдру шоферові. А самі мовчки перезирнулися. На хлопця страх було дивитися: тіло його внизу геть підпливло кров'ю, куці полотняні штаненята були пошматовані, й криваві клапті позлипалися в одну жахливу кашу. Ноги в хлопчини були босі, й він кричав безперестанку, кричав лиховісно розмірено і вперто.

— Швидше, сестро,— прошепотів лікар,— шприца, хутчіш!

Сестра поверталася дуже хутко й спритно, проте лікар усе-таки квапив:

— Швидше, швидше!

Губи на його нервовому обличчі весь час ворушилися.

Хлопчик не вщухав ані на мить, але сестра була просто неспроможна швидше наготувати шприца.

Лікар перевірив хлопчині пульс. А в самого бліде обличчя пересмикувалось від утоми.

— Годі-бо,— шепотів він, мов у нестямі,— годі тобі!

Але хлопець кричав не вгаваючи, ніби на те тільки й народився на світ... Аж ось надбігла сестра зі шприцом у руках, і лікар миттю вправно зробив ін'єкцію.

Коли він, зітхнувши, витяг голку з цупкої, наче дубленої шкіри хлопчика, двері відчинилися, і до палати швидко, схвильовано увійшла сестра-черниця; вона мала була щось сказати, та, побачивши лікаря біля понівеченого хлопця, стулила вуста, повільно, тихо підступила до канапи, приязно кивнула головою лікареві й блідій черговій сестрі і поклала руку хлопчикові на чоло. Той звів очі й здивовано глянув на чорну постать у себе в головах. Так нібито вона своєю прохолодною рукою тамувала біль. Насправді ж почала діяти ін'єкція. Лікар ще й досі тримав у руці шприца; він знов глибоко зітхнув; потім запала тиша, дивовижна, глибока тиша, така тиша, коли кожне могло чути власний віддих. Ніхто не озивався й словом.

Хлопцеві тепер начебто зовсім не боліло. Він спокійним і цікавим поглядом дивився довкола.

— Скільки? — пошепки спитав лікар у чергової сестри.

— Десять,— відповіла вона й собі пошепки.

Лікар знизав плечима:

— Трохи забагато, а проте побачимо. Ви б нам не допомогли, сестро Ліобо?

— Авжеж,— враз обізвалася черниця, мовби раптово сполохана з глибокої задуми.

Знов стало дуже тихо. Черниця придержала хлопчика за голову й плечі, чергова сестра за ноги, і обидві заходилися стягати з нього криваве лахміття. Тепер вони побачили, що кров запеклася з чимось чорним. Ноги в хлопця густо взялися чорною вугільною курявою, вугільна курява пов'їдалася в руки, все на ньому було кров, лахміття й вугільна курява, масна, аж лиснюча вугільна курява.

— Зрозуміло,— промурмотів лікар,— на ходу скидав з поїзда вугілля й зірвався під колеса.

— Еге ж,— мовив нерівним голосом хлопчик,— зрозуміло.

Очі його тепер були зовсім притомні й світилися якимсь дивним щастям.

Ін'єкція робила чари. Черниця підкотила на хлопцеві сорочку аж під шию. Тіло його було страшенно, жалюгідно худе, мов на старій гусці. Угорі понад ключицями позападали глибоченні ями, виповнені густою, аж чорною тінню, справжні провалля, куди ввійшла б уся біла широка рука черниці. Зараз добре було видно й ноги, чи те, що від них зосталося. Вони були дуже тоненькі й худі.

Лікар кивнув головою до жінок:

— Здається, подвійний двосторонній злам. Треба просвічувати.

Чергова сестра обтерла хлопчикові ноги змоченою в спирті шматинкою, і вони стали ніби не такі страшні. Тільки худорлявість хлопцева вражала. Перев'язуючи його, лікар раз у раз хитав головою. Тепер його знов гризла турбота про Ломаєра; мабуть, Ломаєра таки злапали, і якщо він навіть не пробовкнеться, то все ж з біса прикро знати, що його посадять за строфантин, а ти собі тим часом гуляєш на волі. Адже прибуток нарівно б ділили. А, чортовиння, вже, либонь, пів на дев'яту, ще й надворі така страхітлива тиша, ніщо ані шерхне. Він скінчив перев'язувати, і черниця спустила хлопчикові сорочку. Потім підійшла до шафи, взяла звідти біле укривало й прикрила ним хлопчика. Вона знов поклала йому руку на чоло й звернулася до лікаря:

— Я, бачите, прийшла заради маленької Шранц, пане докторе, та не хотіла турбувати вас, поки ви клопотались біля хлопця.

Лікар покинув витирати руки, обличчя його перекривилося, і сигарета, приліплена на спідній губі, затремтіла.

— А що з маленькою Шранц? — запитав він.

— Ох, серденько в неї не хоче, ну ніяк не хоче битися, боюсь найгіршого.

Лікар вийняв з рота сигарету й почепив рушника на цвяшок над раковиною.

— От лихо! — безпорадно вигукнув він.— Що ж я вдію, я в цьому випадку безсилий.

Черниця все тримала руку в хлопця на чолі. Чергова сестра опускала криваві клапті у відро, нікельована покришка якого відкидала на стіну тремтливі зайчики.

Лікар замислено втупився в підлогу, та раптом підвів голову, ще раз поглянув на малого й метнувся до дверей.

— Треба подивитися, що з нею.

— Я вам не потрібна? — навздогін йому спитала чергова сестра.

Він озирнувся вже з-за порога:

— Ні, залишайтесь тут, підготуйте хлопця до рентгену й, може, заведіть історію хвороби.

Хлопчик лежав так само спокійно. Чергова сестра й собі підійшла до канапи.

— Твоя мати знає, що з тобою сталося? — запитала черниця.

— Мати померла.

Про батька черниця вже не зважилася запитати.

— Кого повідомити?

— Старшого брата, тільки його ще немає вдома, а дітлахам треба було б переказати, вони тепер там самі.

— Яким дітлахам?

— Гансові з Адольфом, вони чекають, коли я прийду й дам їм попоїсти.

— А де працює твій старший брат?

Хлопчик мовчав, і черниця більше не перепитувала.

— Будете писати?

Сестра кивнула головою й рушила до маленького білого столика, заставленого ліками й пробірками. Вона присунула до себе чорнильницю, вмочила перо й розгладила лівою рукою білий аркуш.

— Як твоє прізвище?

— Бекер.

— Якої ти віри?

— Ніякої. Я не хрещений.

Черниця здригнулася, обличчя сестри залишилося незворушне.

— І коли ж ти народився?

— Тридцять третього року... десятого вересня.

— Ходиш до школи, так?

— Еге.

— А... звати як? — пошепки підказала черниці сестра.

— Так... Як тебе звати?

— Гріні.

— Як? — Жінки з усміхом перезирнулися.

— Гріні,— відповів хлопчик поволі й сердито, як звичайно відповідають на такі запитання люди, що мають незвичні імена.

— Через «і»? — спитала чергова сестра.

— Еге ж, через двоє «і».— Й він повторив: — Гріні.

Його було звати, власне, Лоенгрін, він народився тридцять третього року, під той час, коли на Вагнерових роковинах у Байрейті в кожній кінохроніці почали показувати портрети Гітлера. Та мати завжди звала його Гріні.

Раптом до палати вбіг лікар. Очі його застелилися туманом з надмірної втоми, і на обличчя, молоде, але вже добре позначене зморшками, впали пасма білявого ріденького чуба...

— Ідіть негайно, обидві, негайно! Чи не зарадить ще одне переливання крові? Швидше!

Черниця повела очима на хлопчика.

— Так, так! — скрикнув лікар.— Ненадовго його цілком можна лишити самого.

— Ти полежиш тихенько, Гріні? — мовила черниця.

— Атож,— відказав хлопець.

Аж як вони вийшли, з очей у нього полилися сльози. Так наче досі рука черниці в нього на чолі не давала їм политись. Він плакав не з болю, а зі щастя. І все-таки з болю й зі страху. Тільки коли він думав про дітей, то плакав з болю, а тому намагався не думати про них, бо хотів плакати зі щастя. Йому ще зроду не було так добре, як тепер, після ін'єкції. Всередині наче текло якесь чарівниче тепле молоко, від якого йому ніби туманіло й заразом чудово яснішало в голові, а в роті був такий гарний, незвичайний смак, такого він ніколи ще не відчував. Та він не міг не думати про дітлахів. Губерт не прийде аж до завтрашнього ранку, батько повернеться хіба що за три тижні, а мати... Діти там самі-самісінькі, і він добре знав, як вони дослухаються, аби тільки що ступнуло чи бодай зашаруділо за дверми на сходах, а там стільки того шарудіння й стільки жалю дітлахам Мала надія, що до них зазирне пані Гросман, вона ніколи не заходила, то чого б тепер надумала? Вона ж не знає, що він... що з ним сталася халепа. Мабуть, Ганс утихомирюватиме Адольфа, але Ганс сам такий тонкосльозий, аби що — зараз у плач. Напевне, Адольф утішатиме Ганса, та Адольфові лише п'ять, а Гансові вже вісім, мабуть-таки Ганс умовлятиме Адольфа. Але Ганс такий страшенно тонкосльозий Адольф кріпший. А найскоріш, вони обидва плакатимуть, бо десь на сьому їх уже зовсім не тягне бавитись, вони хочуть їсти й знають, що о пів на восьму прийде він і нагодує їх. А самі взяти собі хліба вони не наважаться, ні, нізащо не наважаться, він надто суворо заборонив їм брати хліб, як вони були разів зо два з їли геть усю пайку на тиждень. Вони могли б узяти собі картоплі, та не здогадаються, що це їм не заборонено. Хоч би ж він тоді був сказав їм, що картоплю можна брати! Ганс уже добре вміє зварити картоплі, та вони побояться її взяти, він їх тоді надто суворо покарав, еге ж, довелося навіть аж вибити, бо куди ж таке годиться — з'їсти увесь хліб, це ж просто казна-що, але краще б він ніколи їх не бив,— вони тепер узяли б собі хліба й хоч не сиділи голодні. А то вони оце дожидають його там, і тільки-но за дверима щось шелесне, так і схоплюються й туляться своїми бліденькими личками до щілини в дверях,— він часто, ох, як часто, мабуть, тисячу разів, заставав їх отак-о під дверима. І завжди щонайперше бачив їхні личка, що світились радістю. Авжеж, вони раділи, вгледівши його, навіть після того, як він їх понабивав, вони ж усе добре розуміли. А тепер найлегший шурхіт обертатиметься для них жалем. І, мабуть, вони боятимуться. Ганс тремтить, тільки-но побачить поліцая, може, вони так плакатимуть, що пані Гросман почне лаятись, бо ввечері вона хоче мати спокій, а вони, може, заплачуть ще дужче, і тоді пані Гросман зазирне до них, і зглянеться над ними, вона не така вже й лиха, та пані Гросман. Але сам до неї Ганс ніколи не піде, він її страшенно боїться, Ганс усього на світі боїться...

Аби ж вони взяли хоч картоплі!..

Відколи він думав про малих, то плакав тільки з болю. Він спробував затулити очі долонею, аби не бачити дітлахів, але невдовзі відчув, що долоня зробилася геть мокра, й заплакав ще дужче. Він намагався прикинути, котра тепер година. Напевне, дев'ята, а може, й десята, і це було жахливо. Він ще ніколи не приходив додому пізніш як о пів на восьму, та на поїзді сьогодні була така сила охорони й довелося добре пильнувати, щоб не вклепатися. Люксембуржці люблять стріляти, мабуть, на війні не настрілялися, то тепер надолужують; але його їм не запопасти, ні, вони його ніколи не запопадуть, він завжди вислизав їм просто з рук. Господи, антрацит, чи ж міг він розминутися з антрацитом? Антрацит! За антрацит, і оком не моргнувши, дають сімдесят, а то й усі вісімдесят марок, як же йому було прогавити таку нагоду? А люксембуржці його не злапали, він давав собі раду й з росіянами, і з янкі, й з томмі, й з бельгійцями, то невже б його мали схопити якісь люксембуржці, якісь недорікуваті люксембуржці? Він майнув повз них, вихопився на платформу з вугіллям, нагріб у мішок і скинув додолу, а тоді ще й так покидав, скільки встиг. А потім раптом — гурк! — поїзд зупинився, і він пам'ятає тільки, що йому страшенно заболіло, а далі нічого не пригадує, аж поки його збудив той самий біль тут, в оцих дверях, і він побачив оцю білу кімнату. А тоді йому зробили укол. Тепер він знов плакав зі щастя. Дітлахів більш не було. Щастя — то щось чудове, він же ніколи ще його не знав; здавалося, щастя — то сльози; щастя без упину ринуло з очей, а в грудях не ставало його менше: блискітливий, розкішний, верткий клубок, дивовижний клубок щастя, спливаючи слізьми, лишався все той самий.

Зненацька він почув стрілянину — то били з автоматів люксембуржці, і постріли моторошним громом розітнули затишок весняного вечора, що дихав полем, димом з паровоза, вугільною курявою і трішечки — справжньою весною. Двічі гухнуло кудись у небо, все запнуте чорно-сірими хмарами, і луна, тисячократ віддавши виляск пострілів, кинула їх на нього — у груди зашпигало, неначе голками; ні, проклятущі люксембуржці його не поцілять, їм не вдасться його підстрелити! Вугілля, що він оце на ньому лежить крижем, тверде й гостре — антрацит — за центнер антрациту дають вісімдесят, вважай, вісімдесят марок. Може б, раз купити малим шоколаду? Ні, на шоколад йому не стане, шоколад по сорок — сорок п'ять марок, стільки вугілля він не піднесе, господи, центнер вугілля за дві плитки шоколаду! А ці люксембуржці геть, собаки, показилися, знову стріляють, його босим ногам холодно й болить на гострому антрациті, ноги в нього геть чорні, замурзані, він відчуває. Постріли вибивають здоровенні діри в небі, але ж неба їм не вбити, чи, може, люксембуржцям не штука застрелити небо?!

Може, було б таки сказати сестрі, де батько й куди ходить ночами Губерт? Але ж його не питали, а як не питають, то не треба нічого казати, і в школі так учили... а, хай вони западуться, ті люксембуржці... а малі... Нехай люксембуржці не стріляють, йому треба до малих... Вони неначе подуріли, геть-чисто відбилися глузду, ті люксембуржці. Ні, чорта з два, він не скаже, він не скаже медсестрі, де батько й де пропадає ночами брат, а може-таки, малі візьмуть собі хліба чи картоплі... або, може, пані Гросман запримітить, що щось не так, бо щось було не так, просто чудно, але завжди щось буває не так.

Пан директор, мабуть, сваритиметься. Від шприца зробилося так добре, спершу трішечки кольнуло, а тоді раптом усього його залило таке щастя! Ота бліда сестра набрала в шприц щастя, і він чув на власні вуха, що вона набрала забагато, забагато щастя, він не дурний. Гріні... Через двоє «і»... нє, вона ж померла... нє, пропала безвісти... Щастя — така гарна штука, він колись і малим купить отого щастя в шприці, купити ж можна все... Хліб... цілі гори хліба...

О, бісові душі, через двоє «і», невже вони тут не знають найкращих німецьких імен?..

— Нє,— вигукнув він раптом,— я не хрещений!

А може, мама ще десь жива? Нє, її застрелили люксембуржці, ба нє, росіяни, нє, хтозна, може, її вбили наці, вона ж їх так страшенно лаяла... нє, янкі... ох, нехай собі дітлахи попоїдять хліба. Попоїдять хліба... Він би купив їм цілу гору хліба, товарний вагон, повний з горою хліба... повний з горою антрациту; і щастя в шприці.

Через двоє «і», бісові душі!

Черниця кинулась до нього, намацала пульс і з тривогою заозиралася. Господи, може, покликати лікаря? Але ж не покинеш хлопця самого в палаті. Він у гарячці, марить... Маленька Шранц померла, переставилась на ліпший світ, слава господові, манюнє кришенятко з російським личком... Ох боже, де ж це лікар?

Вона заметушилася біля канапи.

— Нє,— кричав хлопчик,— я не хрещений!

Пульс, здавалося, ось-ось зовсім замре. Чоло черниці зросив піт.

— Пане докторе,— гукнула вона,— пане докторе!

Але крізь оббиті повстю двері, вона добре знала, не проходив жоден звук.

Хлопчик тепер тільки жалібно стогнав:

— Хліб... цілу гору хліба... малим... Шоколад... Антрацит... Люксембуржці свині, нехай не стріляють... ох, хай йому чорт, вам же можна взяти картоплі... та візьміть же картоплі! Пані Гросман... Мамо... Тату... Губерте... Крізь щілину в дверях, крізь щілину в дверях.

Черниця плакала з жаху, не наважуючись відійти від хлопця; хлопець почав кидатись, і вона міцно придержувала його за плечі. Ще й канапка така до лиха слизька. Крихітка Шранц померла, її душечка вже на небі. Господи, помилуй її, ох, помилуй... воно ж безневинне, манісіньке янголятко, негарне російське янголятко... але тепер вона гарна...

— Не,— кричав хлопчик, силкуючись ударити по канапі руками,— я не хрещений!

Черниця злякано підвела очі. Метнулася до раковини, ні на мить на зводячи з хлопця боязкого погляду, і, не знайшовши склянки, знову вернулася до канапи й погладила Гріні по розпашілому чолі. Тоді підбігла до білого столика й схопила звідти пробірку. Пробірка вмить набралася повна. Господи, як мало води входить у пробірку!

— Щастя,— шепотів малий,— наберіть у шприц повно щастя, усе, скільки у вас є, і дітям теж...

Черниця врочисто, дуже повільно перехрестилася, потім вилила воду з пробірки хлопцеві на чоло й мовила крізь сльози:

— Я введу тебе в хрест...

Але Гріні, раптом отямившись від холодної води, так рвучко скинув голову догори, що пробірка вилетіла в черниці з рук і розбилася на скалки. Хлопчик глянув на перелякану сестру з кволою усмішкою і тихо сказав:

— У хрест, еге ж..— І важко впав на канапу, аж голова глухо гупнула об її край.

І тепер, коли він лежав непорушно, мовби силкуючись щось схопити широко розставленими руками, обличчя його здавалося моторошно жовтим, худим і старим.

— Зробили рентген? — вигукнув лікар, з усмішкою переступаючи поріг палати разом з доктором Ломаєром.

Черниця тільки мовчки похитала головою. Лікар підійшов ближче, машинально вхопився за стетоскоп, та зараз же й пустив його з рук і підвів очі на Ломаєра. Той скинув капелюха. Лоенгрін був мертвий...

Мій дядько Фред ^{Переклала Євгенія Горева}

Тільки постать мого дядька Фреда скрашає мені спогади про перші повоєнні роки. Якось улітку, надвечір, Дядько вернувся з війни додому. Вбраний він був не парадно, і тільки й приніс трофеїв, що бляшанку, перечеплену на шнурку через шию, та кілька недокурків, які дбайливо зберігав у невеличкій круглій коробочці. Він пригорнув мою матір, поцілував сестру й мене і, промурмотівши троє слів: «їсти, спати, курити»,— бухнувся на канапу — нашу родинну реліквію. Тому мені найдужче запам'яталося, що дядько був куди довший за нашу канапу й мусив або підкорчувати ноги, або простягати далеченько поза її край. І тоді, й тоді він на всю губу лаяв ціле покоління моїх діда з бабусею, яким ми завдячували це коштовне ложе. Дядько називав ту браву генерацію задрипаною й недорослою, всіляко ганьбив її смак — за безнадійно рожевий колір канапи,— що, проте, не заважало йому день при дні втішатись там солодким сном.

Сам я мав тоді на своєму обов'язку не дуже вдячну функцію: мені було чотирнадцять років, і не хто інший, а саме я мав здійснювати зв'язок між нашою доброзвичайною родиною й тією незабутньою інституцією, що іменувалась чорним ринком. Батька мого вбито на війні, матері платили крихітну пенсію, і моїм завданням було майже щодня збувати вбогі рештки вцілілого майна чи міняти їх на хліб, тютюн або вугілля. Вугілля, до речі сказати, стало тоді приводом до значної деструкції поняття «власність»,— деструкції, яку сьогодні означують шорстким терміном «крадіжка». Отож я мало не щодня вирушав на крадіжку або йшов спродувати лахи, і хоч мати добре бачила всю необхідність моєї непочесної діяльності, у неї щоразу стояли в очах сльози, коли я вранці збирався йти виконувати свою непросту повинність. Мені, приміром, доводилось обертати подушку на хліб, череп'яну миску на манні крупи, тритомник Густава Фрейтага на п'ятдесят грамів кави; усе це я проробляв нехай і не без запалу, одначе й не без остраху чи жалю до самого себе. Адже поняття «вартість»,— так це тоді звалося в дорослих,— у ті часи зазнало істотного зсуву, й на мене деколи падала несправедлива підозра в ошуканстві, бо ціна, одержана за предмет збуту, анітрохи не відповідала тій, яка здавалась прийнятною моїй матері. Нелегка штука — бути посередником між несумірними світами вартостей, що їх, проте, від тебе вимагають зрівноважити.

Дядькова Фредова поява збудила в наших серцях надію на відчутну чоловічу допомогу. Та спочатку він нас розчарував. З першого ж таки дня його апетит тяжко зажурив мене. І коли я, довго не міркуючи, вилив свій смуток матері, вона попросила мене дати дядькові «трохи оговтатися». На оговтування пішло десь так тижнів вісім. Попри всі прокльони надміру куцій канапі, дядько любісінько спав на ній ночами й досхочу куняв удень. Коли ж на хвилину оживав від сну, негайно починав жалібним голосом пояснювати нам, як би він волів лежати, коли спить.

Мені здається, найлюбіша йому була постава спринтера на старті,— їй він віддавав перевагу над усіма іншими. Дядько Фред полюбляв по обіді, спершись на спинку канапи й підібгавши ноги, смачно вм'яти чималий кусень хліба і, скуривши сигарету, знову проспати аж до вечері. Дядько був довготелесий і блідий, на підборідді в нього химерним вінком повився шрам, що надавав йому схожості з розбитим мармуровим пам'ятником. Хоча дядьків апетит і любов до спання так само не давали мені спокою, а проте я його любив. З ним єдиним я міг бодай теоретично порушувати питання, пов'язані з чорним ринком, не боячись викликати сварку. Напевне, він був поінформований про глибоченну прірву між двома світами вартостей.

Нашим настирливим проханням розповісти про війну дядько Фред не потурав, казав, що війна не варта балачок, і лише зрідка розказував, як він проходив медкомісію. Вона полягала, головним чином, у тому, що якийсь тип у військовому наказав дядькові зібрати в пробірку сечі,— дядько Фред не зміг виконати наказу негайно, через що його військова кар'єра з самого початку пішла криво.

Дядько твердив, що ревний інтерес великої Німеччини до його сечі вселив у нього велику недовіру до райху,— за шість років війни та недовіра цілком себе виправдала.

До війни дядько служив рахівником, і коли минув четвертий тиждень його пробування на нашій канапі, мати по-сестринському лагідно порадила йому навідатись до фірми, де він колись працював. Це завдання дядько Фред нищечком переклав на мене, але після доброї години пильних пошуків у геть зруйнованому районі міста мені тільки й пощастило виявити що кучугуру битої цегли метрів із вісім заввишки.

Наслідки моєї розвідки вельми втішили дядька Фред а. Він зліг на спинку канапи, скрутив цигарку й, переможно дивлячись на матір, попросив розпакувати його речі. В одному кутку нашої спальні стояла скринька, по-хазяйському забита цвяшками, яку ми, завмираючи з цікавості, відкрили за допомогою молотка та обценьків; там було десятків два романів середнього обсягу й середньої ж якості, золотий кишеньковий годинник, припалий порохом, але ще справний, Дві пари шлейок, кілька записників, диплом торговельної палати та ощадна книжка на тисячу двісті марок. Ощадну книжку віддали мені, щоб я взяв із каси гроші, а решту поклали спродати, в тому числі й диплом торговельної палати, на який одначе не знайшлося покупця, бо дядькове Фредове прізвище було там написане чорною тушшю.

Отож ми на цілий місяць позбулися клопоту про хліб, куриво та вугілля, і я зітхнув з великою полегкістю, окрім усього, ще й тому, що саме тоді гостинно відчинила свої двері школа, й мені довелося знову заходитись коло своєї освіти.

Ще й тепер, коли освіта моя давно вже завершена, я зберігаю ніжний спомин про юшку, яку нам давали в школі, передусім через те, що ця понаднормова пайка страви діставалася нам, можна сказати, без бійки, що надавало всьому навчальному процесові приємного відтінку відповідності духові часу.

Але найвизначніша подія тих днів сталася пізніше: через два місяці після свого щасливого вороття додому дядько Фред уперше виявив ініціативу.

Якось, уже наприкінці літа, він рано встав зі своєї канапи, поголився так старанно, що ми полякалися, звелів дати йому чисту білизну і, взявши мого велосипеда, кудись зник.

Вернувся він пізно, і повернення його було ознаменоване великим гуркотом і міцним запахом вина; запах розходився від дядька, гуркіт — від шести цинкових відер, позв'язуваних докупи грубим шнуром. Наше занепокоєння минулося, коли дядько повідомив про свій намір відродити в нашому занепалому, зруйнованому місті торгівлю квітами. Мати, сповнена недовіри до світу нових вартостей, не схвалила дядькового рішення, сказала, що квітів ніхто не купуватиме. Проте вона помилилася.

Одного напрочуд пам'ятного ранку ми винесли до трамвайної зупинки, де дядько Фред надумав розпочати торгівлю, цинкові відра, напаковані свіжими квітами. Я мовби й зараз бачу жовті й червоні тюльпани і вогкі гвоздики, досі пам'ятаю і ніколи не забуду, який гарний був мій дядько, коли, стоячи між руїн і сірих постатей, щосили вигукував:

— Кому квітів без карток?

Про успіх дядькового заходу годі й казати: він був блискавичний. Уже через місяць дядько мав у своїй власності аж три дюжини відер, заснував ще дві філії, а місяць згодом став сплачувати податки. Мені здавалось, що все наше місто змінилося, по багатьох місцях з'явилися кіоски з квітами — попит перевищував торговельну спроможність. Щодень більшало в місті цинкових відер, щодень більшало дерев'яних рундуків, почали майструвати візки на квіти.

Так чи інак, тепер ми щодня мали не лише свіжі квіти в господі, а й хліб та вугілля, і я міг нарешті скласти з себе нелегкі обов'язки посередника між несумірними світами, що неабияк прислужилося справі мого морального вдосконалення. Дядько Фред давно доробився достатку, його філії функціонують так само чудово, він має свою машину, а я — його майбутній спадкоємець, і мене послали вивчати економіку, щоб іще до одержання права на спадщину я зміг провадити всі податкові справи фірми.

І коли я тепер бачу цього дебелого чоловіка за кермом червоної блискучої машини, мені стає дивно, що в моєму житті була така смуга, коли його апетит не давав мені ночами спати.

Терези Балеків ^{Переклала Євгенія Горева}

У тім краю, звідки родом мій дід, люди жили здебільшого з праці на льонарнях. П'ятеро поколінь день у день ковтали куряву, що здіймалася з розбитих стебел льону, й поволі збавляли собі віку, п'ятеро бадьорих, терплячих поколінь, що живилися козиним сиром та картоплею, вряди-годи забивали кролика, вечорами пряли чи плели по своїх господах, співали пісень, пили чай з м'ятою й були щасливі. День у день вони били льон на старезних бительнях, безборонні перед їдким порохом та спекою сушильних печей. У кожному житлі звичайно стояло одним одне ліжко з дверцятами, що було неподільною власністю батьків, діти ж спали довкола на лавах. Ранками господи повнилися духом борошняної юшки, в неділю бувала гречана каша, у великі ж свята матері з усміхом доливали в свої кавники молока — від цього чорна жолудяна кава дедалі білішала, й тоді дитячі личка рожевіли з утіхи.

Батьки рано йшли на роботу, кидаючи на хазяйстві дітлахів; діти давали лад у хаті, замітали, перемивали посуд, чистили картоплю; тоненьке лушпиння з коштовних жовтавих бульбин треба було показувати на очі дорослим, щоб відвести від себе підозру в марнотратстві чи недбайливості.

Щодня після школи діти рушали до лісу й — залежно від пори року — збирали гриби або лісове зілля: маренку, чебрець, кмин, м'яту, наперстянку,— а влітку, в косовицю, коли льонарі порали сіно на своїх убогих луках, діти мусили визбирувати лугові квітки. Пфеніг за кілограм — по такій ціні брали в замку квіття з лугів; у місті в аптеках його продавали нервовим дамам по двадцять пфенігів за кілограм. Гриби — то вже був скарб: за кілограм грибів давали в замку двадцять пфенігів,— по крамницях у місті кілограм грибів коштував марку й двадцять пфенігів. Восени, коли вогка земля в лісі рясно всівалася грибами, діти забирались якнайглибше в зелені лісові сутінки. Майже кожна родина мала свою потаємну місцинку грибів, про яку нишком переказували з покоління в покоління.

Ліс належав Балекам. Їм належали й льонарні. У дідовому селі був замок Балеків, де в невеличкій кімнатчині обіч молочної кухні дружина голови роду важила й оплачувала гриби, лісове зілля чи лугові квіти. Там на столі стояли великі терези Балеків — старовинні, оздоблені візерунком із золоченої бронзи терези, перед якими вистоювали малими ще дід та баба мого діда з кошиками грибів чи пакунками зілля в замурзаних дитячих руках, напружено чекаючи, яку гирю покладе на терези пані Балек, поки хибка стрілка стане якраз на чорній рисці — тоненькій лінії справедливості, яку щороку треба було наводити наново. Потім пані Балек брала грубу книгу в брунатній шкіряній оправі, записувала туди зважене й виплачувала гроші — монетки в один чи в десять пфенігів; тільки зрідка, дуже зрідка, комусь перепадала марка. І як дід був ще малий, у кімнатчині повсякчас стояв великий слоїк з кисленькими цукерками; й коли пані Балек, господиня дому й володарка заповітної кімнатчини, була в доброму гуморі, вона встромляла руку в слоїк, давала кожному дітлахові по цукерці — і личка дітей рожевіли з утіхи так само, як тоді, коли матері святами доливали в кавники молока, й кава там усе білішала, поки ставала така біла, як дівчачі кіски.

Один із законів, що їх запровадили Балеки, казав: нікому не вільно мати своїх терезів. Закон той утвердився так давно, що ніхто вже не замислювався над тим, коли та чому він постав. Одначе його треба було неухильно дотримувати, бо хто ламав цей закон, тому більше не давали роботи на льонарнях, у того не купували грибів, чебрецю чи лугового зілля; влада Балеків сягала так далеко, що й по сусідніх селах ніхто не давав йому роботи, ніхто не брав у нього лісового добра. Але від тих часів, як ще дід та баба мого діда малими дітьми збирали гриби й носили їх до замку, щоб там на кухні ними приправляли печеню багатим панам із Праги або запікали в їхній паштет, нікому жодного разу не спало на думку поламати цей закон: борошно міряли мірками, яйця можна було полічити, пряжу обчислити на лікті; та й, зрештою, старовинні, позолоченою бронзою прикрашені терези Балеків самим своїм виглядом ніби казали, що вони не можуть сфальшувати, і п'ятеро поколінь людей довірливо здавалися на хибку чорну стрілку, несучи до замку все, що вони з дитячою старанністю збирали в лісі.

Правда, знаходилися між тими сумирними людьми такі, що не шанували закону Балеків; браконьєри, приміром, покладалися тільки на своє вміння за одну ніч здобути більше ніж за місяць роботи на льонарнях, проте і їм, здається, ніколи не спадало на думку купити чи зробити собі терези. Моєму дідові першому вистачило відваги піддати сумніву справедливість Балеків, що жили в замку, мали дві карети й щороку вчили своїм коштом одного з сільських хлопців у Празькій семінарії на богослова, Балеків, у яких щосереди грав у карти священик, яких на Новий рік перевідував голова округи з кайзеровим гербом на кареті, а сам кайзер з нагоди нового 1900 року дарував дворянством.

Мій дід був роботящий і розумний. У лісі він завжди заходив далі за всіх дітей своїх родичів, аж у хащі, туди, де, за переказами, жив лісовий велетень Білган, що нібито стеріг Бальдерерові і скарби. Одначе дід не боявся Білгана, ще хлоп'ям він забивався в найглибші лісові закутки, назбирував силу грибів, знаходив навіть трюфелі, що їх пані Балек брала по тридцять пфенігів за фунт. Усе, що дід приносив Балекам, він записував у стовпчик на звороті календарного аркушика — кожний фунт грибів, кожний грам чебрецю, а праворуч виводив дитячими кривульками, скільки йому за що сплачено. Не забував жодного пфеніга, який він одержав у замку, з семи до дванадцяти років. А невдовзі після того, як йому минуло дванадцять, настав рік 1900-й, і Бал єни, на честь дарованого кайзером дворянства, наділили кожній родині в селі по вісьминці справжньої кави, тієї, що надходила з Бразілії; чоловікам, крім того, давали пива й тютюну. В Балеків улаштували бучний бенкет — на тополиній алеї від брами до замку зупинилась не одна карета.

А за день перед бенкетом у замку роздавали каву — в тій-таки кімнатчині, де вже, мабуть, із сто років стояли терези Балеків, панів, які віднині звались Балеки фон Білгани, бо на тому місці, де височів їхній замок, за переказом був колись палац лісового велетня Білгана[29].

Дід часто переповідав мені, як він після школи пішов до замку взяти каву на чотири родини: Цехів, Вайдлерів, Вола та свою, тобто Брюхерів. Це було опівдні напередодні Нового року, люди прибирали, дещо пекли, й сусідкам господиням не хотілося виряджати до замку аж чотирьох хлопців, кожного по свою пайку кави.

Отож через якийсь час дід уже сидів на довгій низькій лавці у знайомій кімнатчині, дожидаючи, поки Гертруда, служниця,— пані Балек фон Білган клопоталася наступним святом,— відкладе для нього чотири готові, фабричні пакуночки кави, й дивлячись на терези, де на лівій шальці хтось залишив півкілограмову гирю. А потім Гертруда потяглася до слоїка з кисленькими цукерками, щоб витягти одну дідові, й побачила, що слоїк порожній: його наповнювали цукерками, тими, що по марці кілограм, один раз на рік.

Гертруда засміялася, сказала:

— Стривай, я зараз принесу.

І дід зі своїми чотирма пакуночками кави, розваженими й запакованими на фабриці, залишився стояти перед терезами, де на лівій шальці хтось поставив півкілограмову гирю. І коли він поклав усі пакунки на порожню шальку, серце його закалатало, мов несамовите, бо чорна стрілка справедливості спинилася ліворуч від риски, шалька з гирею не зрушила з місця, а шалька з півкілограмом кави помітно піднялася догори; серце дідове не калатало б дужче, якби навіть він, припавши за кущем у лісі, ждав, що з хащі ось-ось вирине лісовий велетень Білган. Він швиденько пошукав у кишенях, знайшов кілька плескатих камінчиків, які завжди мав при собі, бо частенько стріляв з рогатки горобців, щоб не видзьобували на материних грядках розсади; три, чотири, п'ять камінчиків довелося покласти на додачу біля чотирьох пакуночків кави, щоб шалька з гирею зрушилася, й стрілка нарешті стала саме на чорній рисці. Дід тоді взяв каву з терезів, угорнув камінці в якийсь клаптик; знайдений у кишені, й коли зайшла Гертруда з великим, кілограмовим пакунком кисленьких цукерок, щоб знов було чим цілий рік будити на личках дітей рум'янці втіхи, й поки вона торохтіла цукерками, пересипаючи в слоїк, малий, бліденький хлопчик стояв перед терезами і все було майже так само, як і перед тим.

Дід узяв тільки три пакуночки кави, і Гертруда здивовано й налякано дивилася на малого, худенького хлопця, коли він кинув об землю кисленьку цукерку й настоптав її ногою.

— Я хочу поговорити з пані Балек,— сказав він.

— Пані Балек фон Білган, хотів ти сказати? — перепитала Гертруда.

— Гаразд, нехай Балек фон Білган.

Але Гертруда підняла його на глум, і він поночі вернувся додому, віддав Цехам, Вайдлерам та Вола їхню каву, а сам, сказавши, що йому треба до пастора, зі своїми п'ятьма камінчиками в кишені серед темної ночі подався з села. Йому довелося чимало попойти, щоб знайти такого, хто мав терези, кому було вільно їх мати. У селах Блаугау та Бернау, він знав, терезів не було ні в кого, і хлопець пішов ще далі, аж поки, за дві години, дістався до невеличкого містечка Дільгайма, де жив аптекар Гоніг.

З господи в Гонігів пахло щойно спеченими оладками, і від аптекаря, коли він відчинив змерзлому хлопчикові двері, війнуло пуншем; затиснувши між тонкими губами мокру сигарету, він машинально вхопив нахололі дитячі руки в свої й сказав:

— Еге-е, мабуть, батькові знов погано з легенями?

— Ні, мені не ліків, я...

Дід розгорнув свій клаптик, узяв з нього п'ять плескатих камінчиків і, простягти Гонігові, мовив:

— Можна мені оце зважити?

Він боязко зазирнув Гонігові в обличчя, але той нічого не сказав, не розгнівався, не почав розпитувати, й дід заявив:

— Оце стільки не вистачає до справедливості.

Аж тепер, у теплій кімнаті, дід відчув, які мокрі в нього ноги. Поганенькі черевики вимокли на снігу,— в лісі сніг цілу дорогу сипався на нього з гілля, а тепер, у теплі, розтав, дід утомився й хотів їсти, і раптом він заплакав, пригадавши всі гриби, все лісове й лугове зілля, поважене на терезах, яким не вистачало аж п'ять камінчиків до справедливості. А коли Гоніг з камінцями на долоні, хитаючи головою, пішов кликати дружину, дід подумав про всіх рідних свого батька й матері, свого діда й баби, і його всього ніби залила тяжка хвиля кривди — він заплакав ще дужче. Без запрошення дід опустився на стілець у Гонігів, не бачачи за сльозами оладків та чашки гарячої кави, що поставила перед ним м'якосерда й гладка пані Гоніг, і втихомирився аж тоді, як Гоніг вернувся з аптеки й, побризкуючи камінцями, стиха сказав до дружини:

— Рівно п'ятдесят п'ять грамів.

Дід пройшов ще дві години лісом, перетерпів дома биття, вимовчав на всі запитання про каву і потім за цілий вечір не озвався й словом — сидів і рахував на аркушику з календаря, де було записано все, що він переносив на продаж до пані Балек фон Білган; і коли вибило північ, від замку вдарили з гармат, усюди в селі знявся гомін, залускали тріскачки, а в хаті почалися обнімання й поцілунки, дід підвівся й привітав Новий рік словами:

— Балеки винні мені вісімнадцять марок і тридцять два пфеніги.

І він знов подумав про багатьох дітей свого села, про свого брата Фріца, що перезбирав безліч грибів, про свою сестричку Людміллу, про сотні дітей, що збирали Балекам гриби, лісове зілля й лугові квітки, та цього разу не заплакав, а розповів батькові, матері, братам і сестрам про своє відкриття.

Коли Балеки фон Білгани з дворянським гербом на кареті — велетнем, що причаївся під сосною, на блакитному тлі з золотом,— приїхали другого дня до церкви, то побачили суворі, бліді людські обличчя, звернуті до них. Балеки сподівалися, що село зустріне їх гірляндами, уранці збереться коротенький сход, лунатимуть гучні поздоровлення й побажання; проте коли вони їхали селом, усе там наче вимерло, а в церкві до них мовчки повернулися неприязні обличчя змарнілих людей, і коли пастор зійшов на амвон виголосити святкову проповідь, то й він відчув, яким холодом віє від його завжди такої сумирної й лагідної пастви, і, через силу пробелькотівши своє казання, вмиваючись потом, побрався назад до вівтаря.

І коли Балеки фон Білгани після відправи виходили з церкви, вони крокували поміж шпалерами німих, змарнілих облич. Молода ж пані Балек фон Білган спинилася перед лавами, де сиділи діти, нагледіла в їхньому гурті обличчя мого діда, малого бліденького Франца Брюхера, й тут-таки, в церкві, запитала:

— Чого ти не взяв своїй мамі кави?

Тоді мій дід підвівся й відповів:

— Бо ви мені винні стільки грошей, скільки коштують п'ять кілограмів кави.— Він дістав з кишені п'ять камінчиків і, простягнувши їх молодій пані, докінчив: — Ось ті п'ятдесят п'ять грамів, що не вистачає до півкілограма. Отака у вас щербата справедливість.

І перше ніж пані Балек обізвалась, усі чоловіки в церкві затягли спів.

«Земна справедливість, о Господи, вбила тебе».

Поки Балеки були в церкві, Вільгельм Вола, браконьєр, заліз до тієї кімнатчини в замку, де провадилися розрахунки з дітьми, викрав терези й грубу книгу в шкіряній оправі, куди було записано кожен кілограм грибів і кожен кілограм зілля, куплений Балеками в селян; до самісінького вечора сиділи в хаті моїх прадіда й прабаби чоловіки з села й рахували, а порахували тільки десяту частину спроданого,— та коли нарахували вже багато тисяч талерів і ще не дійшли кінця рахунку, налетіли жандарми з округи, з бійкою та пострілами вдерлися до прадідової господи й силоміць забрали книгу й терези. В тій колотнечі вбили малу дідову сестру Людміллу, кількох чоловіків поранили та ще браконьєр Вільгельм Вола заколов жандарма.

Забунтувало не саме наше село, а й Блаугау та Бернау, і, мабуть, з тиждень, ніхто не працював на льонарнях. Проте згодом наїхала сила жандармів, і всім чоловікам та жінкам пригрозили в'язницею, а Балеки змусили пастора привселюдно в школі вивіряти терези й довести всім, що стрілка справедливості правдива. Тоді чоловіки й жінки вернулися до роботи на льонарнях, але ніхто не пішов до школи дивитися на пастора з терезами, й він стовбичив там сам-один, безпорадний і понурий, з гирями, терезами й пакуночками кави.

І знов діти збирали гриби, знову рвали чебрець і маренку, але щонеділі в церкві, тільки-но її поріг переступали Балеки, починався той самий спів:

«Земна справедливість, о Господи, вбила тебе».

І тоді окружний начальник наказав оголосити по всіх селах, що той псалом співати заборонено.

Дідовим батькам довелося покинути рідне село, свіжу могилу малої дочки; вони стали кошикарями, та ніде не осідалися на довший час, бо скрізь і всюди з болем бачили, що стрілка справедливості й тут сфальшувала. І знов ішли вони за своїм критим возом, що поволі тягся шляхом, вели з собою сухоребрих кіз, і перехожий, що траплявся дорогою, міг почути з халабуди спів:

«Земна справедливість, о Господи, вбила тебе».

І якби хто схотів послухати, йому розповіли б історію Балеків фон Білганів, чия справедливість була на одну десяту вищерблена. Та майже ніхто не спинявся послухати.

Мовчання доктора Мурке ^{Переклала Євгенія Горева}

Щоранку, тільки-но зайшовши до Будинку радіо, Мурке проробляв таку собі екзистенційну вправу: вскакував до кабіни патерностера, але, замість вийти на другому поверсі, де була його редакція, їхав вище, минав третій, четвертий поверх, і щоразу, як кабіна на мить зависала над площадкою п'ятого поверху й, скрегочучи, пересувалась над глибоким ліфтовим колодязем, де лиснючі від мастила ланцюги вкупі з усім іншим залізяччям бряжчали й рипіли, наладнуючись на спуск,— Мурке відчував страх; він злякано прикипав очима до цього єдиного на весь будинок непотинькованого закутка й зітхав з полегкістю, коли кабіна, пересунувшись, поволі рушала донизу, минаючи п'ятий, четвертий і третій поверхи; Мурке розумів, що страх його безпідставний, чогось лихого з ним, звичайно, не станеться, просто не може статись, а якби вже щось і сталось, якби, скажімо, кабіна застряла нагорі,— в найгіршому разі довелось би перебути годину, щонайбільше дві зачиненим у ліфті — та й усієї біди В кишені він завжди мав книжку, сигарети; одначе відколи стоїть Будинок радіо, ще не було випадку, щоб ліфт зіпсувався. Траплялося, що Мурке піднімався нагору не сам, тоді йому доводилося відмовлятись від своїх чотирьох з половиною секунд страху; в такі дні він бував сердитий і невдоволений, неначе його залишили без сніданку. Цей страх був для нього необхідний, як для іншого вівсяна каша, кава чи фруктовий сік.

На другому поверсі, де містився відділ культури, Мурке вискакував із ліфта, підбадьорений, спокійний, як той, хто знає й любить своє діло. Відімкнувши двері до редакції, він неквапливо підходив до свого крісла, сідав і закурював сигарету. Він був молодий, освічений і бездоганно чемний, і навіть погорду, що інколи прозирала з-поза тієї чемності, йому дарували, пам'ятаючи, що він магістр психології та ще й скінчив курс із відзнакою.

Ось уже два дні Мурке відмовляв собі у своїй ранковій пайці страху: він з'являвся до Будинку радіо на восьму, поспішав до студії і не гаючись брався до роботи. Два дні тому він дістав від шефа вказівку підкоригувати два виступи славетного Бур-Малотке про суть мистецтва, вже записані на плівку, звідки мусив на вимогу того ж таки Бур-Малотке вирізати кілька слів. Бур-Малотке, що під впливом релігійного піднесення після 1945 року привернувся був до бога, за його словами, «якось серед ночі відчув у душі сумнів релігійного характеру, побачив раптом і свою провину в релігійних нашаруваннях німецького радіо» і через це поклав собі викреслити з обох своїх півгодинних виступів про суть мистецтва слово «бог» і замінити його висловом, що більш відповідав би тому способові мислення, якого він тримався до 1945 року. Бур-Малотке просив шефа замінити слово «бог» висловом «та вища істота, яку ми шануємо», одначе виголошувати бесіди задля нового запису відмовився, а попросив усюди повирізувати «бога» й повклеювати натомість «ту вищу істоту, яку ми шануємо». Бур-Малотке з шефом приятелювали, та не приязнь спонукала шефа погодитись: просто Бур-Малотке не належав до тих, кому можна було суперечити. Він був автором численних книжок критико-філософсько-релігійно-історико-культурного змісту, співробітником трьох журналів і двох газет і, крім того, головним редактором найбільшого в країні видавництва. Бур-Малотке зголосився в середу на чверть години прийти до Будинку радіо й стільки разів проказати на стрічку «ту вищу істоту, яку ми шануємо», скільки в обох його виступах траплялося слово «бог». А далі він покладався на технічну вправність працівників радіо.

Шеф не відразу вирішив, на кого можна скласти цю роботу; він, щоправда, найпершого згадав Мурке, але саме те, що Мурке найперший спав йому на думку, збудило в ньому вагання — шеф був чоловік здоровий і життєлюбний, тому він міркував ще хвилин п'ять, перебирав у думці Швендлінга Гумкоке, панну Бролдін, але знову вернувся до Мурке. Мурке був не до вподоби шефові; правда, шеф узяв Мурке на службу відразу, тільки-но того порекомендували,— як директор зоосаду, серцем найбільше прихильний до кроликів та сарн, мусить одначе брати в зоосад і хижаків, бо зоосад без хижаків не зоосад, так і шефове серце найдужче схилялося до сарн та кроликів, а Мурке був для шефа занадто мудра бестія.

Кінець кінцем гору взяла шефова життєлюбність, і він загадав Мурке різати виступи Бур-Малотке. Обидва виступи стояли в програмі на четвер і п'ятницю, сумніви ж релігійного характеру посіли Бур-Малотке вночі проти понеділка, а суперечити йому було однаково, що приректи себе на самогубство, тим часом шеф надто любив життя, щоб зважитися на самогубство.

З півдня в понеділок і зранку у вівторок Мурке тричі переслухав півгодинні бесіди Бур-Малотке про мистецтво, повирізав слово «бог», а в короткі хвилини перепочинку мовчки курив удвох з радіотехніком і думав про шефову любов до життя й про ту ницу істоту, що її шанував Бур-Малотке. Мурке ніколи доти не читав ані рядка, написаного Бур-Малотке, і жодного разу не чув його виступів. Уночі проти вівторка Мурке наснилися сходи, такі височенні та круті, як Ейфелева вежа, він брався тими сходами нагору, аж раптом побачив, що вони змащені милом, а нанизу стоїть шеф і погукує: «Ну ж бо, Мурке, ну, моторніш, покажіть лишень, чого ви варті!» Проти середи знов приверзлося казна-що: нібито він, не сподіваючись лиха, пішов собі подивитися на ярмарок і вирішив спуститися з ярмаркової гори-ковзанки; заплатив тридцять пфенігів якомусь чоловікові при вході, і обличчя того чоловіка здалося йому знайомим. Та, рушивши вгору, несподівано побачив, що гора заввишки добрих кілометрів десять і вороття назад уже немає. Тої ж таки миті йому сяйнуло в голові, що взяв від нього тридцять пфенігів не хто інший, як шеф.

Після таких снів йому вранці вже не треба було звичайного невинного почастунку страхом.

Була вже середа. Цієї ночі Мурке не бачив уві сні ані мила, ані ярмаркової гори, ні шефа. З усміхом зайшовши до Будинку радіо, він кинувся в кабіну ліфта, піднявся на шостий поверх — і все пішло, як звичайно: чотири з половиною секунди страху, скрегіт ланцюгів, знайомий непотинькований закуток; далі спустився на четвертий поверх, вийшов з ліфта й подався до студії, де мав зустрітися з Бур-Малотке. За дві хвилини до десятої він сів у зелене крісло, привітався до техніка й закурив сигарету. Тоді спокійно витяг з нагрудної кишені папірця й поглянув на годинник. Бур-Малотке ніколи не спізнювався, в кожному разі, його пунктуальність увійшла в приказку; і тільки-но секундна стрілка відлічила останню секунду години, хвилинна вказала на «12», а годинна — рівно на «10», двері відчинилися, і Бур-Малотке увійшов до студії. Мурке підвівся, привітно всміхаючись, пішов йому назустріч і відрекомендувався. Бур-Малотке подав Мурке руку і, всміхнувшися й собі, сказав:

— Що ж, до роботи!

Мурке взяв зі столу цидулку, встромив у рот сигарету й, глянувши в папірець, почав:

— В обох ваших виступах слово «бог» ужите рівно двадцять сім разів, отож я проситиму вас двадцять сім разів промовити нам вислів, який треба вклеїти натомість. Взагалі, ми були б вам дуже вдячні, якби ви проказали нам його тридцять п'ять разів, щоб ми потім, коли візьмемося вклеювати, мали деякий запас.

— Гаразд,— усміхнувся Бур-Малотке й сів.

— Тут, щоправда, є одне ускладнення,— провадив Мурке.— Слово «бог» у ваших виступах пов'язане з іншими словами, тому вислів «та вища істота, яку ми шануємо», треба з ними узгодити. Усього ми маємо,— він привітно всміхнувся Бур-Малотке,— п'ятнадцять називних відмінків, себто «та вища істота, яку ми шануємо», сім родових —«тієї вищої істоти, яку ми шануємо», п'ять давальних —«тій вищій істоті, яку ми шануємо», і ще одну кличну форму — там, де ви кажете: «О господи!» Я дозволив би собі порадити вам залишити кличну форму — промовити ще: «О ти, вища істото, яку ми шануємо!»

Бур-Малотке вочевидь не сподівався таких перепон; він трохи аж спітнів, необхідність узгодження між словами неабияк його стурбувала.

Мурке вів далі.

— Загалом,— так само ввічливо й приязно казав він,— щоб двадцять сім разів промовити цей новий вислів, потрібно хвилину й двадцять секунд, тимчасом як слово «бог», проказане двадцять сім разів, забирало тільки двадцять секунд. Прийнявши запропоновані зміни, ми повинні скоротити кожен ваш виступ на півхвилини.

Бур-Малотке вкрився ще ряснішим потом. Подумки він уже лаяв себе за свій клятий сумнів релігійного характеру, а вголос запитав:

— Чи ви вже повирізали слово «бог»?

— Так,— відповів Мурке, дістав з кишені бляшану коробочку для сигарет, розкрив її й простяг Бур-Малотке: там лежали манісінькі клаптики темної стрічки.— Осьде слово «бог», що його ви промовили двадцять сім разів,— тихо сказав Мурке,— може, візьмете собі?

— Ні,— люто мовив Бур-Малотке,— дякую. Я поговорю Щодо цієї хвилини з директором. Які передачі йдуть за мною?

— Завтра,— повідомив Мурке,— після вашого виступу йде хроніка культурного життя, редактор передачі — доктор Грем.

— До біса,— сказав Бур-Малотке,— з Гремом не дійдеш згоди.

— А післязавтра,— провадив Мурке,— за вами йде передача «Полинемо в таночку».

— А, Гуглім,— простогнав Бур-Малотке.— Відділ дозвілля зроду не подарував культурі й чверті хвилини.

— Правда,— охоче підтримав Мурке,— не подарував.—. Він надав своєму молодому обличчю виразу безмежної скромності.— Принаймні відколи я тут працюю.

— Ну добре,— мовив Бур-Малотке й глянув на годинника,— за десять хвилин ми, певне, скінчимо, тоді я перебалакаю з директором за цю хвилину. Нумо до роботи. Ви можете дати мені свого папірця?

— Залюбки,— сказав Мурке,— я вже знаю всі цифри напам'ять.

Коли Мурке увійшов до невеличкої заскленої кабіни, технік відклав газету набік і всміхнувся до нього. За всі шість годин роботи в понеділок та вівторок, коли вони вдвох переслухували виступи Бур-Малотке й робили з них вирізки, Мурке з техніком не перемовилися й словом; вони лише подеколи зглядалися між собою та під час перерв то технік Мурке, то Мурке технікові простягали сигарети; і тепер, побачивши, як технік усміхнувся, Мурке подумав: «Коли тільки на світі є приязнь, то ця людина мені приятель». Він поклав на стіл коробочку з клаптиками, повикраюваними з виступів Бур-Малотке, і тихо мовив:

— Зараз почнеться.— Увімкнувши студію, він проказав у мікрофон: — Я гадаю, пане професоре, можна обійтися без проби. Почнімо відразу. Я просив би вас почати з називного.

Бур-Малотке кивнув головою. Мурке вимкнув свій мікрофон, натиснув кнопку, в студії спалахнула зелена лампочка, і вони почули урочистий, театральний голос Бур-Малотке:

— Та вища істота, яку ми шануємо, та вища істота...

Бур-Малотке тягся губами до мікрофона, ніби хотів його поцілувати. Піт котився в нього по обличчі, і Мурке крізь скляну стінку кабіни якусь мить незворушно дивився на його муки; тоді раптом вимкнув Бур-Малотке й, поки стрічка докрутилась до кінця, втішався, дивлячись на нього поза склом, наче на яку гладку й дуже гарну рибину. За хвилину він знов увімкнув студію і спокійно сказав:

— Дуже шкодую, але стрічка виявилася неякісна, і мені доведеться просити вас повторити називний спочатку.

Бур-Малотке став клясти, але то були прокльони, що їх слухав сам тільки він, бо Мурке вимкнув його і ввімкнув аж тоді, як Бур-Малотке взявся проказувати:

— Та вища істота...

Мурке був надто молодий і мав себе за надто інтелігентного, щоб любити слово «ненависть». Але тепер, дивлячись крізь скло на Бур-Малотке, що вже заходився виголошувати родовий, він раптом зрозумів, що таке ненависть; він ненавидів цього високого, огрядного, показного чоловіка, чиїми книжками, загальний тираж яких становив два мільйони триста п'ятдесят тисяч примірників, захрясли всі бібліотеки, всі книгарні й книжкові шафи,— ненавидів його й навіть ані на мить не пробував погамувати ту ненависть. Коли Бур-Малотке проказав два родових відмінки, Мурке знов увімкнув студію й незворушно сказав:

— Даруйте, що я вас перебиваю: називний відмінок вийшов чудовий, перший родовий також, а другий я попросив би проказати ще раз. Трішечки м'якше, вільніше, зараз я дам вам послухати.

І хоч Бур-Малотке сердито похитав головою, Мурке дав знак технікові прокрутити записане. Вони побачили, як Бур-Малотке здригнувся, ще дужче спітнів, затулив руками вуха й сидів так, поки стрічка дійшла кінця. Він щось казав, лаявся, але Мурке з техніком вимкнули його і однаково не могли нічого чути. Мурке холодно чекав і, помітивши з губів Бур-Малотке, що той знову заходився коло «вищої істоти», ввімкнув мікрофон і продовжив запис. Бур-Малотке виголошував тепер давальний: «Тій вищій істоті, яку ми шануємо».

Скінчивши, він зібгав цидулку Мурке, підвівся, весь упрілий з люті, й рушив до дверей, але його спинив увічливий, делікатний, молодий голос Мурке:

— Пане професоре, ви забули кличну форму.

Бур-Малотке зміряв його ненависним поглядом і проказав у мікрофон:

— О ти, вища істото, яку ми шануємо!

Він уже стояв перед дверима, коли знов почувся голос Мурке:

— Даруйте, пане професоре, але фраза вийшла невдала.

— Заради бога,— прошепотів технік,— не переборщіть.

Бур-Малотке остовпів біля дверей, неначе голос Мурке прибив його до підлоги. З паном професором скоїлося небувале: він сторопів. Цей молодий, чемний, на диво привітний голос невимовно його мордував.

Мурке повів далі:

— Я, звісно, можу вклеїти й такий запис, проте дозволю собі зауважити, що це зменшить враження від виступу.

Бур-Малотке повернувся, підійшов до мікрофона й мовив притишеним, урочистим голосом:

— О ти, вища істото, яку ми шануємо!

І, не глянувши на Мурке, вийшов.

Було рівно чверть на одинадцяту, і він у дверях налетів на молоду гарненьку жінку, що тримала в руці нотні аркуші. Жінка була рудоволоса й квітуча, вона енергійно підійшла до мікрофона, крутнула його на себе й відсунула стола, щоб було вільніше стояти.

В кабіні Мурке з півхвилини розмовляв із Гуглімом, редактором відділу дозвілля. Гуглім спитав, кивнувши на бляшану коробочку з-під сигарет:

— Вам це ще потрібне?

І Мурке відповів:

— Так, потрібне.

В студії молода рудоволоса жінка вже співала:

Гуглім увімкнув студію і спокійно сказав у мікрофон:

— Будь ласка, стули писок секунд на двадцять, я ще не готовий.

Жінка засміялася, закопилила губу й відгукнулась:

— Ох ти ж гомик верблюжий!

Мурке звернувся до техніка:

— То я прийду об одинадцятій, розріжемо стрічку й повклеюємо, що треба.

— Ми будемо переслухувати запис ще раз? — спитав технік.

— Ні,— відповів Мурке,— я й за мільйон марок не переслухував би його ще раз.

Технік кивнув головою, поставив стрічку для рудоволосої співачки, і Мурке пішов.

Він устромив у рот сигарету і, не запаливши, попростував коридором до другого патерностера, в південному крилі будинку,— цим ліфтом спускалися до буфету. Коридори, меблі, килими, картини — усе його дратувало. То були прекрасні килими, чудові коридори, прегарні меблі й добірні картини, але Мурке раптом захотілося побачити десь отут на стіні дешевенький образок серця Христового, який прислала йому мати. Він зупинився, озирнувся, хвилинку наслухав, потім дістав образок з кишені й причепив на двері помічникові режисера музично-драматичних передач. Образок був строкатий, крикливий, і внизу, під зображенням серця Христового, стояв напис: «Я молилася за тебе в церкві Санкт-Якобі».

Мурке подався далі, зайшов у ліфт і спустився вниз. Це крило Будинку радіо було вже обладнане Шрершнауцовими попільничками, що здобули на конкурсі попільничок першу премію. Вони висіли біля світних червоних цифр, що вказували поверхи: червоне «4» — і поряд Шрершнауцова попільничка, червоне «З» — і Шрершнауцова попільничка, червоне «2» — і знов Шрершнауцова попільничка. То були гарні мідні попільнички-мушлі на мідній же таки підставці у вигляді химерної морської рослини — щось немовби вузлувата морська водорость; кожна така попільничка коштувала двісті п'ятдесят вісім марок сімдесят сім пфенігів. Попільнички були такі довершені, що Мурке ще жодного разу не наважився сплямити їх попелом сигарети, чи ще гірше — чимсь таким неестетичним, як недокурок. Видимо, й з рештою курців діялося те саме: порожні коробки з-під сигарет, недокурки та попіл завжди встеляли підлогу попід мистецькими попільничками; нікому, певне, не ставало духу обходитися з ними як із звичайними попільничками — виблискуючи міддю, вони висіли завжди порожні.

Ось назустріч Мурке випливла вже п'ята попільничка, а поряд — червоний нуль, потягло теплим духом, стравою. Мурке вискочив з ліфта й непевним кроком увійшов до буфету.

Біля столу в кутку сиділо троє позаштатних працівників. Стіл був заставлений келишками для яєць, тарілками з хлібом, кавниками. Позаштатні працівники гуртом зробили цикл передач «Легені — життєвий орган людини», гуртом одержали гонорар, гуртом поснідали, перехилили по чарці й тепер змагалися за те, кому платити податок.

Одного з них, Вендріха, Мурке добре знав; та коли він увійшов, Вендріх саме гучно викрикнув: «Мистецтво! — І знов: — Мистецтво! Мистецтво!» Мурке з ляку сіпнувся, мов та жаба, на якій Гальвані вивчав електричний струм. За останні два дні Мурке надто часто чув слово «мистецтво».

У виконанні Бур-Малотке,— у двох його виступах це слово було вжите рівно сто тридцять чотири рази, а Мурке переслухував обидва виступи тричі, отже, чув слово «мистецтво» чотириста два рази — аж надто часто, щоб мати охоту пристати до розмови на цю тему. Минувши бар, він швидко подався до ніші в глибині буфету й полегшено зітхнув, побачивши, що там нікого немає. Він сів у жовте м'яке крісло, закурив і, коли надійшла Була, кельнерка, сказав їй:

— Яблучний сік, будь ласка.

Мурке зрадів, що вона зразу й пішла собі. Він заплющив очі, але мимохіть слухав розмову позаштатних працівників, що, як можна було зрозуміти, заходились палко сперечатися про мистецтво; щоразу, як котрийсь із них вимовляв слово «мистецтво», Мурке здригався. Наче тебе шмагають нагаєм, подумалося йому.

Була принесла сік і стурбовано глянула на Мурке. То була висока й дужа, а проте не гладка жінка, здорова й весела на виду. Наливаючи сік із карафи в склянку, вона сказала:

— Вам треба взяти відпустку, пане докторе, й покинути куріння.

Колись вона звалася Вільфріда Ула, згодом ці двоє імен, задля зручності, звели в одне — Була. До працівників відділу культури Була виявляла особливу шанобу.

— Дайте мені спокій,— сказав Мурке,— будь ласка, дайте мені спокій.

— Та підіть у кіно з якою гарненькою, негордою дівчиною,— провадила Була.

— Сьогодні ж увечері й піду,— сказав Мурке,— обіцяю вам.

— Не треба конче хапатися за першу-ліпшу хвойду,— правила своєї Була,— можна знайти просту, гарненьку й лагідну дівчину зі щирим серцем. Вони ще не перевелися на світі.

— Я знаю,— відгукнувся Мурке,— не перевелися, я навіть знайомий з однією такою дівчиною.

Отож-бо, подумала Була й рушила до столика, де сиділи позаштатні працівники; один із них замовив три чарки горілки й три чашечки кави. Сердешні, подумала Була, зовсім одбилися тями через те своє мистецтво. Вона була щиро прихильна до всіх трьох і ревно намагалася навернути їх до ощадності. Ото аби в них завелися гроші, відразу все й розтринькають, подумала Була й, похитавши головою, замовила буфетникові три чарки горілки та три чашечки кави.

Мурке надпив трохи соку, погасив сигарету об дно попільнички й з острахом подумав, що десь між одинадцятою та першою муситиме краяти відмінки Бур-Малотке й уклеювати в його виступи. О другій виступи Бур-Малотке слухатиме в себе в кабінеті шеф. Мурке думав про мило, про стрімкі сходи, про ярмаркову гору, про шефову любов до життя й про Бур-Малотке,— і коли побачив Швендлінга, що ввійшов до буфету, з несподіванки злякався.

Швендлінг був у сорочці в чорну й червону велику кратку. Він рішуче завернув до ніші, де причаївся Мурке. Швендлінг мугикав пісеньку «Цілуй мої вуста, мої вуста», на яку саме була мода, але, вгледівши Мурке, раптово замовк.

— А, це ти! А я гадав, ти чикрижиш теревені Бур-Малотке.

— Об одинадцятій знов почнемо,— сказав Мурке.

— Було, кухоль пива,— гримнув Швендлінг, повернувшись до прилавка.— Півлітровий! — І знову звернувся до Мурке: — Ну, за цей подвиг ти заслуговуєш додаткової відпустки. Можна собі уявити, який то жах. Старий казав мені, в чому справа.

Мурке мовчав, і Швендлінг озвався знову:

— Ти чув новину про Муквіца?

Мурке спершу неуважно похитав головою, але потім спитав із чемності:

— А що?

Була принесла пиво, Швендлінг сьорбнув із кухля, трохи помовчав, набиваючи собі ціну, а тоді повільно сказав:

— Муквіц робить репортаж про тайгу.

Мурке засміявся.

— А Фен що? — спитав він.

— Той,— відказав Швендлінг,— робить репортаж про тундру.

— А Вегухт?

— Вегухт робить репортаж про мене, а тоді я зроблю про нього,— як то кажуть, відобрази мене — відображу тебе...

Один із позаштатних працівників зненацька зірвався на ноги й загукав на весь буфет:

— Мистецтво! Мистецтво — ось у чому вся сила!

Мурке пригнувся, як солдат, що почув постріл міномета з ворожих окопів. Він ще сьорбнув яблучного соку й раптом здригнувся, бо з гучномовця, несподівано почулося:

— Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять! Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять!

Він глянув на годинника: було ще тільки пів на одинадцяту, але гучномовець невблаганно повторював:

— Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять! Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять!

Гучномовець висів над прилавком, під гаслом, намальованим на стіні з наказу шефа: «Дисципліна — це все!»

— Ну,— мовив Швендлінг,— іди, не поможеться.

— Атож,— сказав Мурке,— не поможеться.

Він підвівся, поклав на столі гроші за сік, прохопився повз стіл позаштатних працівників, вийшов із буфету, вскочив у ліфт і, поминувши п'ять Шрершнауцових попільничок, опинився нагорі. На дверях помічника режисера музично-драматичних передач він побачив свій образок серця Христового й подумав: «Дяка богові, тепер на радіо є хоч один без смаку зроблений малюнок».

Відчинивши двері до монтажної, він побачив техніка, що спокійно сидів перед чотирма картонними коробками, і втомлено спитав:

— У чому річ?

— Ті впоралися швидше, ніж сподівалися, і в нас тепер є зайвих півгодини. Я подумав, може, ви схочете використати цей час.

— Авжеж,— сказав Мурке,— в мене о пів на першу побачення. Будемо починати. Що це за коробки?

— Я взяв по коробці на кожний відмінок,— відповів технік,— В оцій у мене називний і знахідний, отут — давальний, а отут,— він показав на маленьку коробочку з етикеткою «Натуральний шоколад»,— тут обидві кличні форми: праворуч — добра, ліворуч — негодяща.

— Чудово,— сказав Мурке,— то ви вже порізали цей непотріб?

— Так,— сказав технік,— і якщо ви записали, що за чим уклеювати, то ми щонайбільше за годину впораємося. Ви записали?

— Записав,— відповів Мурке.

Він дістав з кишені папірця, де були позаписувані цифри від 1 до 27 й проти кожної вказаний був відмінок, тоді сів і простяг технікові коробку з сигаретами. Поки вони курили, технік перемотав на котушку порізані стрічки з виступами Бур-Малотке.

— Перша вирізка,— сказав Мурке,— тут іде знахідний.

Технік потягся до першої коробки, взяв клаптик стрічки і вклеїв, де слід було.

— Друга,— знов озвався Мурке,— давальний.

Вони працювали швидко, і Мурке зітхнув з полегкістю, побачивши, що робота триватиме недовго.

— Тепер,— сказав він далі,— буде клична форма. Візьмемо, звичайно, гіршу.

Технік засміявся і вклеїв у плівку невдалу кличну форму Бур-Малотке.

— Далі,— квапив він,— далі!

— Родовий,— сказав Мурке.

Шеф сумлінно перечитував усі листи радіослухачів. Той, що він оце читав, був такого змісту:

Шеф зітхнув, пошукав на столі рукописів, але секретарка, видно, вже їх прибрала. Він набив люльку, закурив, облизав свої життєлюбні вуста й, піднявши телефонну трубку, попросив з'єднати себе з Кроші. Кроші займав малесеньку студію з малесеньким, хоч і вишуканим, письмовим столиком, нагорі, у відділі культури, й вів рубрику, манісіньку, як його столик,— «Тварина й цивілізація».

— Кроші,— сказав шеф, почувши в трубці сумирний голос підлеглого,— коли ми востаннє давали щось про собак?

— Про собак? — повторив Кроші.— Здається, зовсім не давали, пане директоре. Принаймні, відколи я тут працюю.

— А скільки ви вже в нас працюєте, Кроші?

І Кроші, сидячи нагорі в своїй кімнатці, затремтів, бо голос у шефа раптом став солодкий, а він знав, що коли голос у шефа стає солодкий, доброго сподіватись годі.

— Десять років, пане директоре,— сказав Кроші.

— Неподобство,— мовив шеф,— що ви не спромоглись на жодну передачу про собак. Кінець кінцем, рубрику ведете ви. Як зветься ваша остання передача?

— Моя остання передача...— Кроші затнувся.

— Не треба повторювати моїх слів,— проказав шеф,— ми не в армії.

— «Сови на руїнах»,— нерішуче сказав Кроші.

— У найближчі три тижні,— мовив шеф,— я хотів би послухати передачу про душу собаки.

— Слухаю,— сказав Кроші, і зразу після цього в трубці клацнуло — шеф поклав трубку, і Кроші, зітхнувши, мовив: — О господи!

Шеф узявся до іншого листа.

В ту мить увійшов Бур-Малотке. Він міг дозволити собі входити, коли йому заманеться, й дозволяв собі таке частенько. Досі ще спітнілий, він утомлено сів на стілець проти шефа, сказавши:

— Доброго ранку, чи що.

— Доброго ранку! — мовив шеф і відклав листа.

— Будь ласка,— сказав Бур-Малотке,— вділіть мені одну хвилину.

— Бур-Малотке,— мовив шеф і зробив широкий, життєлюбний жест,— вам не потрібно просити в мене однієї хвилини! Всі мої години, всі дні — до ваших послуг!

— Та ні,— сказав Бур-Малотке,— ідеться не про звичайну, а про радіохвилину. Моя бесіда про мистецтво через відомі вам зміни стала на одну хвилину довша.

Шеф споважнів, немов сатрап, що ділить провінції.

— Сподіваюсь, після вас не політична передача? — кисло спитав він.

— Ні,— відповів Бур-Малотке,— півхвилини я забираю в дозвілля й півхвилини — в місцевого відділу.

— Хвалити бога,— сказав шеф,— дозвілля перебрало норму на сімдесят дев'ять, а місцевий відділ — на вісімдесят три секунди. Кому-кому, а Бур-Малотке я залюбки дам хвилину.

— Мені просто ніяково,— мовив Бур-Малотке.

Шеф знову зробив широкий жест, тільки вже як сатрап, що поділив провінції.

— Чим ще можу прислужитися? — спитав він.

— Я був би вам дуже вдячний,— почав Бур-Малотке,— якби ми десь при нагоді могли підправити записи всіх моїх виступів, починаючи з 1945 року. Якогось дня,— він провів рукою по чолі й сумовито поглянув на оригінал картини Брюллера, що висіла над директоровим столом,— якогось дня...— Він затнувся: таке тяжке для нащадків було те, що він мав повісти!— Якогось дня я помру,— він знову зробив паузу, щоб шеф мав змогу вдати враженого й заперечно махнути рукою,— і мені прикро думати, що, може, після моєї смерті передаватимуть мої виступи, не вільні від таких думок, яких тепер я вже не поділяю. А надто, коли зважити, що в запалі сорок п'ятого року я дав себе підбити на такі висловлювання політичного характеру, які тепер здаються мені дуже й дуже сумнівними і які я завдячую молодому запалові, що здавна притаманний моїм творам. Виправлення моїх друкованих праць уже розпочалося, я просив би дати мені змогу внести корективи й у мої радіовиступи.

Шеф не озвався, тільки легенько кашлянув, і прозорі дрібненькі краплини поту зросили йому чоло на думку, що з 1945 року Бур-Малотке щомісяця промовляв по радіо принаймні по годині. І поки Бур-Малотке провадив своє, шеф подумки швиденько підрахував: дванадцять годин помножити на десять буде сто двадцять годин балачки Бур-Малотке.

— Адже тільки плебейський розум,— вів далі Бур-Малотке,— здатен вважати педантичність за не гідну генія, ми ж із вами знаємо,— шефові підлестило оте «ми», відразу ввівши його поміж духовну еліту,— що справжні, великі генії були педанти. Гіммельсгайм звелів одного разу передрукувати власним коштом усього свого «Зелона», бо три чи чотири фрази в книжці не відповідали більш його переконанням. Думка, що по радіо передаватимуть мої виступи з такими міркуваннями, яких я вже не поділяв наприкінці життя,— така думка нестерпна для мене. То що ви мені порадите?

Краплини поту на чолі в шефа побільшали.

— Треба було б,— тихо сказав він,— зробити докладний реєстр ваших виступів і перевірити в архіві, чи всі стрічки збереглися.

— Сподіваюсь,— мовив Бур-Малотке,— що у вас жодного мого виступу зі стрічок не стирали, не давши мені знати. А що мені не давали знати, то всі записи цілі.

— Я все владнаю,— озвався шеф.

— Вельми вас прошу,— ущипливо сказав Бур-Малотке й підвівся.— Бувайте здорові.

— Бувайте,— відгукнувся шеф, провівши Бур-Малотке до дверей.

Позаштатні працівники вирішили за одним заходом замовити й обід. Перед тим вони випили ще, розмовляючи про мистецтво, розмова тепер попливла рівніше, хоч і не втратила запальності. Коли до буфету ввійшов Вандербурн, всі троє злякано схопилися. Вандербурн був високий, меланхолійний на вигляд поет, з чорнявим чубом і симпатичним обличчям, на якому слава вже поклала карб. Того дня він не голився й через це здавався ще симпатичнішим. Вандербурн підійшов до позаштатних працівників, знеможено впав на стілець і сказав:

— Дітки, дайте мені чогось випити. У цьому будинку я завжди боюся, що згину від спраги.

Йому подали чарку горілки, що стояла на столі, та пляшку з рештками мінеральної води. Вандербурн випив, поставив чарку, обвів усіх трьох очима й мовив:

— Застерігаю вас, бійтеся радіо, бійтеся цього нужника, цього пригладженого, вичепуреного, слизького нужника. Нам тут усім буде хана.

Слова його були щирі, й позаштатні працівники взяли їх близько до серця, проте вони не знали, що Вандербурн з'явився оце просто з каси, де одержав чималі гроші за незначну обробку Книги Йова.

— Нас крають,— сказав Вандербурн,— висотують із нас душу, клеять нас, як заманеться, і ніхто з нас не вийде з цієї машини цілий.

Він допив мінеральну воду, поставив склянку на стіл і пішов з буфету, меланхолійно розмаявши поли плаща.

Рівно о дванадцятій розклеювання дійшло краю. Тільки-но вклеїли останній давальний, Мурке підвівся. Він уже взявся був за ручку дверей, коли технік сказав:

— Хотів би й я мати таке вразливе й дороге сумління, як у Бур-Малотке. А оце куди? — Він показав на коробку з-під сигарет, що стояла на полиці поміж картонних коробок з новими стрічками.

— Нехай стоїть,— сказав Мурке.

— Навіщо?

— Може, здасться ще.

— Гадаєте, його знов можуть посісти докори сумління?

— А чом би й ні? — сказав Мурке.— Краще зачекаймо.

— До побачення.

Він подався до ліфта, спустився на другий поверх і вперше за день увійшов до своєї редакції. Секретарка пішла на обід. Завідувач редакції Гумкоке сидів біля телефону й читав книжку. Він усміхнувся до Мурке, підвівся й сказав:

— О, то ви ще живі? Це ваша книжка? Ви її покинули тут на столі?

Він показав книжку Мурке, і той кивнув головою:

— Так, моя.

Книжка була в зелено-сіро-цеглястій суперобкладинці й називалася «Джерела лірики Бетлі»; в ній мовилося про молодого англійського поета, який сто років тому уклав словник лондонського сленгу.

— Це прекрасна книжка,— сказав Мурке.

— Так,— погодився Гумкоке,— прекрасна, але ви ніяк не навчитеся...

Мурке запитливо глянув на нього.

— ...Ви ніяк не навчитеся, що прекрасних книжок не слід кидати на столі, коли сюди можна сподіватись Вандербурна, а сподіватись Вандербурна можна щохвилини. Він, звісно, зразу її нагледів, узяв до рук, хвилин із п'ять погортав, а що, по-вашому, з того вийде?

Мурке мовчав.

— Вийде,— вів далі Гумкоке,— дві Вандербурнові передачі по годині кожна на тему «Джерела лірики Бетлі». Цей чоловічок колись зготує передачу зі своєї ж таки бабуні, і найгірше те, що одна його бабуня доводилася бабунею мені. Будь ласка, Мурке, затямте собі: не кидайте прекрасних книжок на столі, коли сподіваєтеся Вандербурна, а я вам кажу, сподіватись його можна щохвилини. Ну, а тепер ідіть, до вечора ви вільні, гадаю, ви заробили спочинок. А це добро вже готове? Ви переслухали його вдруге?

— Усе готове,— сказав Мурке.— А переслухувати я більше не можу, просто не можу.

— «Просто не можу» — аргумент чисто дитячий,— зауважив Гумкоке.

— Якщо я сьогодні ще раз почую слово «мистецтво», я матиму напад істерії,— озвався Мурке.

— Ви вже його маєте,— сказав Гумкоке.— Зрештою, я ладен визнати, що й небезпідставно. Три години безугавного Бур-Малотке доконали б і найдужчого, а ви чоловік не з Дужих.— Він кинув книжку на стіл, підійшов до Мурке й повів далі: — Коли я був у вашому віці, мені одного разу загадали скоротити на три хвилини чотиригодинний виступ Гітлера, і я мусив переслухати його тричі, поки сподобився честі запропонувати, які саме три хвилини можна вирізати. Коли слухання почалось, я був нацистом. Після третього разу я вже нацистом не був. То були жорстокі, огидні, а проте вельми помічні ліки.

— Ви забуваєте,— тихо сказав Мурке,— що від Бур-Малотке я вилікувався до того, як почав переслухувати записи його виступів.

— Та й зух же ви! — засміявся Гумкоке.— Гаразд, ідіть. Шеф слухатиме записи ще раз о другій. Треба, щоб ми могли з вами зв'язатись, коли що.

— З другої до третьої я буду вдома,— сказав Мурке.

— Ще одне,— мовив Гумкоке, взявши зі стелажа, що стояв біля столу Мурке, невеличку жовту бляшанку з-під печива.— Що оце тут за клаптики?

Мурке почервонів.

— Це...— сказав він.— Я збираю деякі обрізки.

— Які саме?

— Мовчання,— відповів Мурке,— збираю мовчання.

Гумкоке запитливо подивився на нього, і Мурке пояснив:

— Коли мені доводиться вирізувати ті місця, де промовці чогось уривали — зітхали, зводили подих чи так чого замовкали,— я не викидаю цих обрізків, а беру собі. У Бур-Малотке, правда, не назбираєш мовчання й секунди.

Гумкоке засміявся:

— Авжеж, цей вам не помовчить. А що ви робите з обрізками?

— Склеюю докупи і ввечері прокручую собі дома. Поки що я маю небагато, всього три хвилини, але й мовчать у нас не дуже багато.

— Дозвольте вам нагадати, що брати додому плівку заборонено.

— Навіть мовчання?

Гумкоке знов засміявся й сказав:

— Ну гаразд, ідіть!

І Мурке пішов.

Коли шеф десь за кілька хвилин по другій увійшов до студії, там саме пустили стрічку з виступом Бур-Малотке.

«...і хоч би де, хоч би за яких обставин, хоч би з яких причин і хоч би за яких часів ми почали мову про суть мистецтва, ми передусім повинні звести погляд до тієї вищої істоти, яку ми шануємо, схилитися перед тією вищою істотою, яку ми шануємо, і прийняти мистецтво як благословенний дар тієї вищої істоти, яку ми шануємо. Мистецтво...»

Ні, подумав шеф, у мене не стане духу змусити когось сто двадцять годин слухати Бур-Малотке. Ні, думав він, є речі, що їх просто не можна робити. Такого я не доручу навіть Мурке.

Він вернувся до свого кабінету, ввімкнув гучномовця й почув, як Бур-Малотке виголошує:

— «О ти, вища істото, яку ми шануємо!»

«Ні,— подумав шеф,— нізащо в світі».

Мурке лежав удома на канапі й курив. Перед ним на стільці стояла склянка чаю. Мурке дивився вгору, на білу стелю кімнати. Коло його письмового столу сиділа білява дівчина чудової вроди і непорушним поглядом дивилася у вікно на вулицю. На маленькому столику між Мурке й дівчиною стояв увімкнений магнітофон. У кімнаті не говорилося й слова, не чулося й звука. Могло здатися, що дівчина позує перед фотооб'єктивом,— така вона була гарна й така мовчазна.

— Я більше не можу,— раптом обізвалася дівчина,— не можу більше. Просто бездушно — силувати мене до такого. Буває, чоловіки змушують дівчат робити всіляку гидоту, та, їй-богу, по-моєму, те, до чого ти силуєш мене, ще гірше.

Мурке зітхнув.

— Господи,— сказав він,— Ріно, голубонько, тепер мені доведеться все оце вирізувати. Будь розумничкою, намовчи мені ще хоч п'ять хвилин.

— Намовчи! — підхопила дівчина. Вона вимовила це слово таким тоном, який тридцять років тому було б названо «негречним».— Намовчи! Ще одна твоя вигадка... Наговорити стрічку — це б я залюбки, але намовчати...

Мурке підвівся й вимкнув магнітофон.

— Ох, Ріно,— сказав він,— аби ти знала, яке дороге мені твоє мовчання! Вечорами, коли я, втомлений, сиджу вдома, я вмикаю запис твого мовчання. Прошу тебе, зроби ласку, намовчи мені ще хоч три хвилини, щоб не довелося різати. Ти ж знаєш, що для мене означає різати.

— Ну, про мене,— згодилася дівчина,— але дай мені хоч сигарету.

Мурке всміхнувся, дав їй сигарету й сказав:

— Отак. Зараз твоє мовчання буде в мене і в оригіналі й на стрічці. Це ж просто краса!

Він знов увімкнув магнітофон, і так вони мовчки сиділи одне проти одного, поки зненацька подзвонив телефон. Мурке підвівся, безпорадно знизав плечима і взяв трубку.

— Алло,— почув він голос Гумкоке,— виступи пройшли гладенько, шеф не зробив ніяких зауважень. Можете йти в кіно. Та подумайте лиш про сніг.

— Про який сніг? — перепитав Мурке, поглянувши на вулицю, залиту сліпучим літнім сонцем.

— Господи,— сказав Гумкоке,— ви ж знаєте, що нам уже час подумати про зимову програму. Мені треба пісень про сніг, оповідань про сніг. Не можна ж цілий вік сидіти на Шуберті зі Штіфтером. І нікому й не в голові, що нам бракує пісень і оповідань про сніг. Уявіть, що буде, як випаде сувора й довга зима. Ми не настачимо снігових передач. Прикиньте чогось із сніжком.

— Гаразд,— відповів Мурке,— прикину.

Гумкоке повісив трубку.

— Гайда,— обернувся Мурке до дівчини,— підемо в кіно.

— І вже можна говорити? — спитала дівчина.

— Атож,— сказав Мурке,— говори!

А в цей час помічник режисера музично-драматичних передач узявся переслухувати вечірній радіомонтаж. Монтаж йому сподобався, не задовольняв лише кінець. Сидячи поряд із техніком у скляній кабіні студії номер тринадцять, помічник жував сірника й перечитував текст:

У передачі було дванадцять таких запитань, що їх атеїст вигукував під склепінням порожньої церкви, і після кожного запитання в тексті стояло: «Мовчання». Помічник режисера вийняв з рота покусаного сірника, взяв замість нього другого й запитливо подивився на техніка.

— Еге ж,— сказав технік,— як на мене, тут забагато мовчання.

— Я теж так гадаю,— мовив помічник режисера.— Та й сам автор цього не заперечує й дозволив мені внести зміни. Замість мовчання треба дати голос, що промовлятиме слово «бог», тільки акустика тут має бути зовсім інша — голос повинен лунати не в порожній церкві, а, так би мовити, в цілком іншому акустичному середовищі. Але скажіть на милість, де мені зараз узяти голос?

Технік усміхнувся й простяг руку до бляшаної коробочки з-під сигарет, що й досі стояла вгорі на полиці.

— Ось,— сказав він,— ось вам голос, що промовляє «бог» у середовищі без резонансу.

Помічник режисера з несподіванки похлинувся сірником і закашлявся.

— Усе дуже просто,— всміхнувся технік.— Ми його вирізали з однієї промови двадцять сім разів.

— Двадцять сім мені не треба, буде й дванадцяти,— сказав помічник режисера.

— Тоді нема проблем: виріжмо дванадцять разів мовчання й повклеюймо слово «бог», якщо ви берете на себе відповідальність.

— Ви ангел,— сказав помічник режисера,— і я беру на себе відповідальність. Ну, до діла!

Він радісно поглянув на дрібненькі темні клаптики стрічки в сигаретній коробочці Мурке.

— Ні, ви таки ангел,— сказав він удруге.— Ну, починаймо.

Технік усміхався, радіючи, що зможе подарувати Мурке відразу стільки мовчання, трохи не цілу хвилину,— так багато він йому ще ніколи не дарував, а Мурке йому подобався.

— Добре,— сказав він, усе ще всміхаючись,— починаймо.

Помічник режисера встромив руку до кишені піджака, дістав сигарети. Разом з коробкою витягся пожмаканий папірець. Розправивши той клаптик, помічник режисера простяг його технікові.

— Кумедна штука,— сказав він,— у нас на радіо можна спіткати отакий несмак. Це я зірвав у себе з дверей.

Технік узяв папірця, глянув на нього й мовив:

— Справді кумедна штука.— І прочитав із папірця вголос: «Я молилася за тебе в церкві Санкт-Якобі».

Як у поганих романах ^{Переклала Євгенія Горева}

Ми запросили на вечерю Цумпенів — приємне подружжя, з яким я познайомився завдяки своєму тестеві; відколи ми з його дочкою в шлюбі, він дбає, щоб я мав знайомства з людьми, котрі можуть мені прислужитися в ділових справах. А Цумпен — саме з таких людей; він — голова комісії, що роздає замовлення на побудову великих селищ; я ж через одруження став членом фірми, що копає ями на підвалини.

Я цілий вечір нервувався, але дружина моя, Берта, заспокоювала мене:

— Саме вже те, що Цумпен до нас прийде, чогось важить,— казала вона.— Аби тільки ти обережно звернув розмову на замовлення. Ти ж знаєш, завтра оголошують наслідки конкурсу.

Отож я прилаштувався біля дверей за портьєрою й став чекати на Цумпенів. Я курив, гасив недокурки ногою й запихав під килимок. Трохи згодом я став біля вікна у ванній і задумався над тим, чого Цумпен прийняв наші запросини: вечеря в нашому товаристві була для нього не бозна-якою радістю, а думка про те, що завтра визначають переможця великого конкурсу, в якому я беру участь, здавалося б, мала отруювати йому цю зустріч, так само, як мені.

Думав я й про замовлення. Воно було велике, я на ньому заробив би двадцять тисяч марок, а гроші мені б таки дуже не завадили.

Берта сама добрала мені одяг: темний піджак, трохи ясніші штани й нейтрального кольору краватка. Знатися на цьому її навчили в родині, а крім того — в пансіоні при монастирі. Там Берту навчили й приймати гостей: вона чудово знає, коли досить буде коньяку, а коли — вермуту, як різноманітнити десерт; приємно мати дружину, що розуміється на таких речах.

Проте й Берта була неспокійна. Кладучи руки мені на плечі, вона доторкнулася до шиї, і я відчув, що пальці в неї вогкі й холодні.

— Все буде гаразд,— сказала вона,— ти дістанеш замовлення.

— Господи,— сказав я,— адже це двадцять тисяч марок заробітку, а ти ж знаєш, як би вони нам знадобилися.

— Не годиться згадувати ймення боже, мовлячи про гроші,— тихо сказала Берта.

Темного кольору машина зупинилась біля нашого будинку, марка була мені незнайома, я чомусь вирішив, що італійська.

— Не квапся,— прошепотіла Берта,— зачекай, поки вони подзвонять, дай їм дві-три секунди постояти, аж тоді повільно піди до дверей і відчини.

Я дивився, як Цумпени йдуть нагору сходами: він — стрункий, високий, із сивими скронями, таких років тридцять тому називали «ловеласами»; пані Цумпен — кощава, темноволоса, з тих жінок, що завжди нагадують мені цитрини. З виразу Цумпенового обличчя я міг бачити, що сьогоднішня гостина страшенно для нього нудна.

Аж ось залунав дзвоник, я зачекав секунду, ще секунду, повагом рушив до дверей і відчинив.

— О,— сказав я,— так приємно, що ви до нас завітали!

З чарками коньяку в руках ми обійшли всі кімнати — Цумпени забажали оглянути наше помешкання. Берта лишилася в кухні видавити тюбик майонезу на бутерброди. Вона вміє робити їх дуже принадними для ока — прикрашає майонезними сердечками, хатками, меандром.

Цумпенам сподобалося наше житло. Вони перезирнулись і всміхнулися, побачивши в моєму кабінеті великий письмовий стіл,— він мені й самому здався в ту мить трохи завеликим.

Цумпен похвалив маленьку шаховку в стилі рококо — бабусин подарунок на моє весілля — і фігурку мадонни в стилі барокко, що стоїть у нашій спальні.

Коли ми вернулися до вітальні, Берта вже встигла накрити на стіл, як завжди, доладно — вигадливо й водночас цілком натурально; загалом, було дуже затишно. Ми розмовляли про фільми, про книжки, про недавні вибори, і Цумпен прихвалював усі гатунки сиру, подані до столу, а пані Цумпен — каву й тістечка. Далі ми показували гостям фотографії, зроблені під час нашої шлюбної подорожі: краєвиди Бретонського узбережжя, іспанського ослика, вуличні сценки з Касабланки.

Потім ми знову випили коньяку, і я підвівся — піти по коробку з фотографіями тих часів, як ми з Бертою ще тільки заручилися, але Берта зробила мені знак, і я сів.

Хвилин на дві за столом зробилося зовсім тихо, бо ми більше не могли знайти теми для розмови — кожен із нас думав про замовлення; я думав про двадцять тисяч марок, і в голові в мене мимохіть майнуло, що цю пляшку коньяку я зможу списати на податок із одержаної суми...

Цумпен глянув на годинник.

— Як шкода, вже десята, нам час іти,— сказав він.— Ми провели дуже приємний вечір.

— Чарівний,— підхопила пані Цумпен.— Сподіваюся, що й ви коли-небудь завітаєте до нас.

— Залюбки,— відгукнулася Берта.

Ми постояли ще з півхвилини, все думаючи про замовлення, і я почував — Цумпен чекає, що я відведу його набік і поговорю про справу. Та я цього не зробив. Цумпен поцілував Берті руку, а далі я провів гостей униз і відчинив перед пані Цумпен дверцята машини.

— Чого ти не побалакав із ним про замовлення? — лагідно спитала мене Берта.— Адже ти знаєш — завтра оголошують наслідки конкурсу.

— Господи, я не знав, як мені до цього перейти,— сказав я.

— Ну, було б під якимсь приводом повести його до кабінету й там поговорити,— так само лагідно мовила вона.— Ти ж помітив, як він цікавиться мистецтвом. От і сказав би йому, що маєш наперсного хреста XVIII сторіччя, мовляв, чи не маєте бажання подивитись. А тоді...

Я промовчав, і вона, зітхнувши, надягла фартух. Я й собі пішов за нею в кухню; ми сховали рештки бутербродів у холодильник, і я довго лазив долі, шукаючи ковпачок до тюбика з майонезом. Я забрав зі столу недопитий коньяк, перелічив сигари — Цумпен скурив лише одну,— тоді спорожнив попільничку, з'їв навстоячки ще одне тістечко й заглянув у кавник — чи не зосталося там кави. Знов повернувшись до кухні, я побачив у Берти в руках ключа від машини.

— У чому річ? — запитав я.

— Та треба ж їхати.

— Куди?

— До Цумпенів,— відповіла вона.— А ти ж як гадав?

— Уже пів на одинадцяту.

— Та хоч би й північ,— відказала Берта.— Наскільки мені відомо, йдеться про двадцять тисяч марок. Не думай, що Цумпени аж такі вже церемонні.

Вона вийшла до ванної причепуритися, а я стояв позад неї, бачив у дзеркалі, як вона витирає й знов підмальовує губи, і вперше помітив, що в неї заширокий і вульгарний рот. Коли вона зав'язувала мені краватку, я міг би її поцілувати, як завжди в такі хвилини, але не поцілував.

Кав'ярні й ресторани скрізь по місті були яскраво освітлені, відвідувачі сиділи на терасах, і в сріблястих відеречках на лід та вазочках на морозиво відбивалося світло ліхтарів.

Коли ми зупинилися біля будинку Цумпенів, Берта глянула на мене підбадьорливо, проте зосталася в машині. Я сам пішов до дверей, швидко натиснув на дзвоник — і мене вразило, як хутко мені відчинили. Пані Цумпен ніби аж ніяк не здивувалася, побачивши мене. Вона була в чорній піжамі (холоші метлялися туди-сюди), з вишиваними жовтими квітками, й мені настирливіш, як будь-коли, полізли на думку цитрини.

— Даруйте,— сказав я.— Мені б хотілося поговорити з вашим чоловіком.

— Він ще не повернувся,— відповіла вона.— Буде за півгодини.

У передпокої я вгледів багато фігурок мадонн — у стилі готичному, барокко й навіть рококо, якщо взагал є мадонни в стилі рококо.

— Гаразд,— сказав я,— з вашого дозволу, я прийду за півгодини.

Берта купила тим часом вечірню газету і тепер читала й курила. Коли я сів біля неї, вона сказала:

— Я гадаю, ти міг би поговорити й з нею.

— Звідки ти знаєш, що його немає дома?

— Бо він щосереди сидить о такій порі в спортивному клубі й грає в шахи.

— Ти могла сказати мені раніше.

— Зрозумій-бо мене,— відповіла Берта й згорнула газету,— я хочу тобі допомогти, хочу, щоб ти навчився влаштовувати такі справи. Мені досить було б тільки подзвонити батькові, й він би все влаштував, сказавши кілька слів по телефону. Але ж я хочу, щоб ти сам дістав це замовлення.

— Гаразд,— мовив я,— то що ми будемо робити: півгодини зачекаємо чи підемо туди зараз і перебалакаємо з нею?

— Краще підемо зараз,— вирішила Берта.

Наша з Бертою поява так само мало здивувала пані Цумпен, як і мій недавній візит. Вона привіталася до нас, і ми слідом за нею подалися до кабінету її чоловіка. Пані Цумпен внесла пляшку коньяку, поналивала й, перше ніж я встиг заговорити про замовлення, підсунула до мене жовту папку. «Селище Таненіділь» — прочитав я і злякано позирнув на пані Цумпен та на Берту. Але вони обидві всміхнулися, а пані Цумпен сказала:

— Розгорніть.

І я розгорнув. Усередині була друга папка, рожева, а на ній стояв напис: «Селище Таненіділь — земляні роботи». Розгорнувши й цю папку, я відразу ж зверху побачив свій кошторис; угорі скраю хтось написав червоним олівцем:

«Найдешевший проект!»

Я відчув, що червонію з радощів, відчув, як закалатало в мене серце, й подумав про двадцять тисяч марок.

— Господи,— тихо сказав я, згорнувши папку, й цього разу Берта забула мене застерегти.

— За ваше здоров'я,— всміхнулася пані Цумпен.

Ми випили. Тоді я підвівся й мовив:

— Може, це нечемно, але ви, певне, зрозумієте мене: я хотів би тепер поїхати додому.

— Я вас цілком розумію,— сказала пані Цумпен.— Ще тільки одна дрібничка.— Вона взяла папку, перегорнула папери й повела далі: — У вашому кошторисі один кубометр земляних робіт виходить на тридцять пфенігів дешевше, ніж у того, хто йде зразу за вами. Я б вам порадила підвищити вартість кубометра на п'ятнадцять пфенігів. Ваш проект однаково буде найдешевший, але ви так виграєте чотири тисячі п'ятсот марок. Ну ж бо!

Берта дістала з торбинки ручку й простягла мені, проте я був занадто схвильований і не міг писати; я відсунув папку до Берти й побачив, як вона впевненою рукою поставила іншу вартість кубометра земляних робіт, написала нову цифру загальних витрат і віддала папку пані Цумпен.

— А тепер,— сказала пані Цумпен,— ще одна дрібничка. Візьміть свою чекову книжку й випишіть чек на три тисячі марок до сплати готівкою.

Вона зверталася до мене, але дістала нашу чекову книжку зі своєї сумочки й виписала чек знов-таки Берта.

— Його не буде чим сплатити,— тихо озвався я.

— Коли оголосять наслідки конкурсу, то видадуть аванс, і ваш чек буде чим сплатити,— відказала пані Цумпен.

Може, я тоді просто не розумів того, що діялося. Коли ми спускалися ліфтом наниз, Берта сказала, що вона щаслива, та я промовчав.

Додому вона поїхала іншим шляхом, ми поминали тихі квартали, з відчинених вікон пливло світло, на балконах сиділи люди й пили вино; ніч була ясна й тепла.

— Той чек — для Цумпенів?— тихо спитав я.

І вона так само тихо відповіла:

— Атож.

Я поглянув на невеличкі, засмаглі Бертині руки, що впевнено й спокійно вели машину. Руки, подумалося мені, які підписують чеки й видавлюють із тюбиків майонез. Я звів очі вище — на її губи, й знову не відчув бажання їх поцілувати.

Того вечора я не допомагав Берті ставити машину в гараж, не допомагав їй і перемивати посуд. Я взяв велику чарку коньяку, подався до кабінету й сів за свій письмовий стіл, що був мені таки завеликий. Якась думка змусила мене встати, я підвівся, пішов до спальні й глянув на мадонну в стилі барокко, але так і не згадав, чого я туди прийшов.

Телефонний дзвоник урвав мої роздуми, я взяв трубку і не здивувався, коли почув Цумпенів голос:

— Ваша дружина зробила невеличку помилку: вона збільшила вартість кубометра не на п'ятнадцять, а на двадцять п'ять пфенігів.

Я мить подумав і сказав:

— То не помилка. Вона зробила це з моєї згоди.

Він спершу помовчав, а тоді сказав сміючись:

— То ви заздалегідь прикинули різні можливості?

— Так,— мовив я.

— Гаразд, тоді випишіть іще чек на тисячу марок.

— П'ятсот,— сказав я й подумав: «Так наче в поганих романах. Достоту так».

— Вісімсот,— озвався він.

Тоді я засміявся:

— Шістсот.— І хоч я не мав у цьому ніякого досвіду, проте знав, що тепер він назве цифру сімсот п'ятдесят І коли він справді назвав її, я сказав: — Гаразд.— І поклав трубку.

Не було ще півночі, як я зійшов наниз і відніс Цумпенові в машину чек. Цумпен був сам, і коли я простяг йому згорнутого папірця, він засміявся.

Повільно вернувшись до господи, я ніде не побачив Берти Вона не показувалась, не прийшла тоді, як я знов подався до кабінету, не з'явилася, коли я ще раз спустився наниз узяти в холодильнику склянку молока, і я знав — вона думає: «Йому треба оговтатися, краще лишити його на самоті: він повинен усе це зрозуміти».

Але я так і не зрозумів, бо зрозуміти це неможливо.

Долина тупоту копит ^{Переклала Євгенія Горева}

Коли почалася війна ^{Переклала Євгенія Горева}

Коли почалася війна, я, з закасаними рукавами сорочки, злігши на підвіконня, дивився поверх воріт, поверх вартових, на телефонну станцію штабу полку й чекав, що мій товариш Лео подасть мені умовний знак: підійде до вікна, скине й знову надягне кашкета; щоразу, як було можна, я злягав на підвіконня, й щоразу, як було можна, телефонував казенним коштом у Кельн — одній дівчині й мамі; ось зараз Лео покажеться у вікні, скине й знову надягне кашкета — і я миттю вибіжу з казарми й кинуся через подвір'я в телефонну будку чекати виклику.

Усі телефоністи в станції сиділи в спідніх сорочках, простоволосі, й коли нахилялися вперед, стромляючи або виймаючи штекер чи клацаючи дверцятами клапанів з-під розстебнутого коміра вислизав медальйон з особовим номером і знову ховався, коли телефоніст випростувався; тільки Лео сидів у кашкеті, та й то лише, щоб подати мені знак. Обличчя Лео, головатого, рожевощокого й білочубого ольденбуржця, на перший погляд здавалося простодушним, коли поглянути вдруге,— страшенно простодушним, і ніхто не придивлявся до нього пильніше, щоб розгледіти ще якийсь вираз: обличчя Лео наганяло нудьгу, як ото рожеві личка хлопчиків з реклами сиру.

Стояла спека: щойно звернуло з полудня; оголошений кілька днів тому стан бойової готовності зробився звичним, і час минав, як суцільний невдалий вихідний; глухі подвір'я казарм були безлюдні, і я радів, що хоч голову можу вистромити кудись-інде, поза межі казарменого товариства.

А через двір навпроти все з'єднували й роз'єднували когось, клацали дверцятами клапанів, утирали піт з облич телефоністи, і серед них сидів Лео в кашкеті, з-під якого висмикався густий білявий чуб.

Несподівано я помітив, що ритм з'єднань-роз'єднань став інакший, рухи телефоністів утратили звичний автоматизм, стали непевні, а Лео тричі сплеснув руками над головою — знак, про який ми не домовлялися, але з нього я зрозумів, що скоїлося надзвичайне; потім я побачив, як один телефоніст узяв з комутатора каску й надягнув на голову; тепер він був дуже кумедний — спітнілий, у розстебнутій спідній сорочці, з особовим номером, що вислизнув з-під неї й звис донизу,— і в касці; але я не засміявся, бо зненацька згадав, що, здається, каски надягають по сигналу «бойова тривога», і мені стало страшно.

Мої сусіди по кімнаті, що досі дрімали на ліжках у мене за спиною, тим часом повставали, закурили сигарети і, як звичайно, розбилися на два гуртки: троє майбутніх учителів,— вони ще й досі сподівалися, що їх звільнять від служби, «як працівників фронту народної освіти»,— знов почали розмову про Ернста Юнгера; двоє інших — санітар і крамарчук — удруге розговорилися про жіноче тіло; вони не пускали масних жартиків, не хихотіли, а просто балакали про це так, як, мабуть би, двоє зануд-учителів географії балакали про рельєф більш-менш цікавої місцевості, скажімо, нерівного Ванне-Ейкелю. Обидві теми мене анітрохи не вабили. Може, психологам чи людям, що мають нахил до психології, а також тим, хто саме готується складати з психології екзамен на вищих курсах, буде не зайвим дізнатись що тієї миті мені дужче, ніж за всі останні тижні, захотілося поговорити з кельнською дівчиною. Я підійшов до своєї шафи-пенала, взяв звідти кашкета, надягнув і виглянув у вікно — знак для Лео, що я мушу терміново з ним поговорити.

Лео кивнув головою — дав знати, що зрозумів,— і я надягнув мундир, спустився сходами наниз і став чекати його біля входу до штабу полку.

Зробилося ще жаркіше, ще тихіше, подвір'я ще дужче збезлюділи, а ніщо так не відповідає моєму уявленню про пекло, як гарячі, тихі, безлюдні подвір'я казарм. Лео з'явився дуже швидко; тепер і він був у касці; на обличчі в нього проступив один із тих виразів, які знав тільки я: цей вираз не віщував нічого доброго для всього того, чого Лео не любив; з таким виразом обличчя він сидів біля комутатора, коли під час своїх пізніх або нічних чергувань підслуховував секретні розмови й переказував мені їхній зміст або, несподівано висмикнувши штекер із гнізда, уривав чиюсь секретну службову розмову,— щоб могла відбутись інша, не менш секретна й термінова розмова — моя з кельнською дівчиною; потім за телефоніста ставав я, а Лео дзвонив своїй дівчині до Ольденбурга або ж батькові; в перервах між усім цим Лео відрізував від шинки, яку надіслала йому мати, шматки на палець завтовшки, потім розтинав на кубики, і ми неквапливо їх жували. Коли було мало роботи, Лео вчив мене мистецтва визначати абонентове звання по тому, як відскакують клапани; спершу я думав, що для цього просто треба вивчити, коли клапан відскакує з якою силою: що дужче, то вище абонентове звання — єфрейтор, унтер-офіцер і таке інше; та, мабуть, тут потрібен був хист — адже Лео міг по тому, як відскочив клапан, безпомилково сказати, хто саме просить зв'язку: запопадливий сержант чи стомлений полковник; і навіть відрізняв розлютованих капітанів від сердитих обер-лейтенантів, а їх розрізнити майже неможливо. Під час цих пізніх чергувань я міг бачити на обличчі Лео й інші вирази, відомі самому тільки мені: запеклої ненависті й одвічного лукавства; під такі хвилини він несподівано ставав педантичним, проказував свої «Говорите?» чи «Слухаюсь!» безмежно ввічливо, а сам так швидко, аж страшно робилося, міняв місцями штекери — й розмова про чоботи оберталась на розмову про чоботи та боєприпаси, розмова про боєприпаси — на розмову про боєприпаси й чоботи, а посеред приватної балачки ротного фельдфебеля з дружиною зненацька лунав голос якогось обер-лейтенанта: «Я вимагаю покарання, я наполягаю!» І враз Лео знову переставляв штекери таким чином, що, кому треба, далі товк про чоботи, кому треба — про боєприпаси, а дружина ротного фельдфебеля могла досхочу скаржитися чоловікові на свої шлункові негаразди. На той час, коли ми з'їдали шинку, кінчалося й чергування Лео, ми простували німим подвір'ям до казарми, й тоді на обличчі Лео з'являвся останній, тільки мені знайомий вираз — навіжений, вираз якоїсь такої невинності, що й близько не нагадує невинності дитини.

Іншим разом я б добре нареготався з Лео, що з'явився переді мною в касці,— мовби на знак смертельної важливості подій. Та Лео дивився кудись повз мене, повз першу й другу казарму, аж туди, де були стайні. Обличчя його раз у раз мінилося: спершу на ньому запанував третій, потім п'ятий вираз, а далі четвертий, і тоді Лео сказав:

— Війна, почалася війна, війна — вони таки свого доскочили!

Я не озвався, й він спитав:

— Ти, звісно, хочеш із нею поговорити?

— Так,— відповів я.

— Я з своєю вже розмовляв,— сказав Лео.— У нас не буде дитини, і я не знаю, радіти мені з цього чи ні.

— Радій,— сказав я,— по-моєму, погано мати дітей у війну.

— Загальна мобілізація,— сказав він,— бойова готовність — ось-ось тут заколотиться, і це надовго, не скоро вже ми з тобою поїдемо прокататись на велосипедах. (Коли нам давали звільнення, ми з ним їхали велосипедами далеко, кудись у степ, іноді звертали на якесь селянське обійстя, де, бувало, господині смажили нам яєчню й товсто мастили хліб смальцем).— А ось тобі й перший воєнний анекдот,— вів далі Лео.— Мене зробили унтер-офіцером — за особливі здібності й заслуги в справі телефонного зв'язку. Отож катай у будку, і якщо за три хвилини я тебе не викличу — знімай з мене звання за нездарність.

У будці я сперся ліктем на телефонний довідник «Мюнстерське головне поштове управління», закурив сигарету й почав дивитися крізь дірку в фігурному склі на подвір'я казарми; нікого не було видно, крім дружини ротного фельдфебеля, здається, в корпусі номер чотири,— вона поливала з жовтої лійки герані; я чекав, поглядаючи на свій годинник; минула хвилина, дві, три — і я злякався, коли справді залунав дзвінок, і ще дужче злякався, коли відразу почув голос дівчини з Кельна:

— Магазин меблів «Майбах-Шуберт»...

І я сказав:

— Ох, Марі, почалася війна, війна.

А вона відказала:

— Ні.

І я знову сказав:

— Так, почалася, це правда.

Вона з півхвилини помовчала, а тоді сказала:

— Приїхати?

Але перше ніж я встиг під настрій відповісти: «Так, так, так!», у трубці загорлав, здається, досить високого рангу офіцер:

— Боєприпаси, нам негайно потрібні боєприпаси!

Дівчина сказала:

— Ти слухаєш?

Офіцер загорлав:

— Свинство!

І за ту мить я встиг збагнути, що саме в цьому дівочому голосі було мені чуже, майже відстрашувало: в ньому лунав такий відвертий заклик до шлюбу, аж я раптом зрозумів — мені ніколи не кортіло з нею одружитися. І я сказав:

— Мабуть, ми ще сьогодні вночі вирушимо.

Офіцер знову зарепетував:

— Це свинство, свинство! (Певне, нічого замашнішого не спало йому на думку).

Дівчина сказала:

— Я ще встигну на чотиригодинний і тоді десь о сьомій буду в тебе.

А я відповів швидше, ніж дозволяла ввічливість:

— Пізно, Марі, надто пізно!

Й після цього почув у відповідь лише офіцера, що, здавалося, ось-ось схибнеться:

— То ми одержимо боєприпаси чи ні?

І тоді я сказав голосом твердим, як криця (я навчився цього від Лео):

— Ні, ні, не буде вам боєприпасів, хоч і лусніть! — І поклав трубку.

Коли ми почали вантажити чоботи з товарних вагонів на машини, було ще видно, та поки вантажили чоботи з машин у товарні вагони, то вже смеркло; а як вантажили чоботи з товарних вагонів знову на машини, стало зовсім темно, а потім розвиднилося, і ми заходились вантажити пресоване сіно з машин у товарні вагони, і ще довго було видно, а ми все вантажили та й вантажили пресоване сіно з машин у вагони, а тоді знов смеркло, і рівно вдвічі довше, ніж ми вантажили сіно з машин у вагони, ми вантажили його з вагонів на машини. За весь той час до нас один раз приїжджала польова кухня й нам давали побагато гуляшу й потроху картоплі і натуральну каву та сигарети без грошей; мабуть, це діялося вночі, бо я пригадую, що якийсь голос сказав; «Натуральна кава й сигарети безкоштовно — найпевніший знак війни»,— але обличчя того, хто говорив, не пам'ятаю Коли ми шеренгою верталися назад, надворі вже розвиднилося, і тільки-но ми звернули на ту вулицю, що вела до казарми, нам зустрівся перший батальйон, котрий вирушав на фронт. Попереду виступав оркестр, награючи «Ой чого я, чого», за ним ішла перша рота з її бойовим обозом, за нею друга, третя й нарешті остання, четверта, з важкими кулеметами. На жодному обличчі, на жоднісінькому, я не вгледів навіть тіні піднесення; на вулиці, звісно, стояли люди, між ними й дівчата, але я не бачив, щоб хоч одному солдатові уквітчали гвинтівку букетиком; піднесенням і не пахло.

Постіль Лео стояла нерушена; я відімкнув його пенал ступінь довіри між нами, про який троє майбутніх учителів казали: «Ну, це вже занадто!»); усе там було на звичних місцях: фотокартка, на якій ольденбурзька дівчина стояла спершись на велосипед, у затінку берези; фотокартка батька та матері Лео на тлі їхньої селянської садиби. Біля шматка шинки лежала записка: «Мене посилають у штаб дивізії, незабаром обізвуся, забери всю шинку, в мене є ще. Лео». Я замкнув пенал, не торкнувшись до шинки; мені не хотілося їсти, та й на столі лежав купою наш дводенний харчовий раціон: хліб, бляшанки паштету, масло, сир, повидло й сигарети. Один з майбутніх учителів, найбільш мені несимпатичний, повідомив, що йому надано звання єфрейтора й на час відсутності Лео призначено старостою кімнати; і він заходився ділити харчі; це тривало дуже довго; мене цікавили тільки сигарети, а їх він ділив аж наприкінці, бо сам не курив. Одержавши нарешті свою пайку, я тут-таки розпакував коробку, ліг, не роздягаючись, на ліжко й став курити, знічев'я дивлячись, як мої сусіди їли. Вони накладали на хліб у палець завтовшки паштету, обмінюючись зауваженнями про «відмінну якість масла», потім поспускали штори затемнення й повкладалися на ліжка; було дуже жарко, але мені не хотілось роздягатися; крізь щілини понад краями штор пробивалося сонце, і в одній такій смузі світла сидів новоспечений єфрейтор, пришиваючи на свій мундир єфрейторський кутик. Нашити його — штука не проста: він мав бути на певній, суворо визначеній відстані від шва і, боронь боже, не скособочитись; майбутній вчитель разів кілька відпорював кутика, просидів добрих дві години — все поров і пришивав,— здавалося, терпець йому ніколи не ввірветься. Надворі десь так через кожні сорок хвилин проходив оркестр і лунало «Ой чого я, чого» спочатку від корпусу номер сім, трохи згодом — від корпусу номер два, потім від корпусу номер дев'ять і нарешті від стаєнь; музика ближчала, дужчала, тоді даленіла й завмирала; оркестр виконав пісню аж тричі, поки єфрейтор нашив-таки свого кутика, але й тепер не зовсім рівно. На той час я скурив усі сигарети й незчувся як заснув.

Після обіду ми вже не вантажили ні чобіт з машин у товарні вагони, ні пресованого сіна з товарних вагонів на машини; під орудою унтер-офіцера інтендантської служби нам довелося розподіляти між новобранцями предмети обмундирування та спорядження; цей полковий фельдфебель мав себе за генія в мистецтві організації праці, він зажадав стільки допоміжної робочої сили, скільки найменувань обмундирування та спорядження стояло в списку; до самих лише плащ-наметів поставив двох, та ще одного посадив за писаря. Двоє солдатів брали плащ-намети й простеляли їх, ретельно розправляючи, на бетонній підлозі стайні; коли встелили всю підлогу, перший солдат почав класти на кожний плащ-намет по два підкомірці; другий — по дві носові хусточки; далі виступав я з казанками та ложками; а поки розкладали предмети, для яких, як висловився фельдфебель, «розміри не грають ролі», сам він з «грамотнішою частиною» команди готував речі, для яких «розміри грають роль»: мундири, чоботи й так далі; перед ним лежала ціла купа солдатських книжок, і він, за вказаними там вагою та зростом, добирав мундири та чоботи ще й присягався нам, що все прийдеться якраз, «коли тільки ці поганці не розгодувалися на цивільних харчах»; усе це треба було робити швидко, безупинно, і все робилося швидко, безупинно, а коли скінчили розкладати, до стайні завели новобранців і кожному показали його плащ-намет, кожен зв'язував своє добро в клунок, брав на плечі й ішов до казарми перевдягатися. Майже нічого не доводилось міняти, а як і доводилося, то лише тому, що дехто справді «розгодувався на цивільних харчах». Так само рідко траплялося, щоб комусь чогось не додали, скажімо, щітки для чобіт чи ложки з казанком, а як і не додали кому, то зразу виявлялося, що в когось іншого дві щітки чи дві ложки з казанками,— факт, який потверджував фельдфебелеву теорію про те, що ми працюємо не досить механічно, надто перенапружуємо свій мозок. Я свого мозку не перенапружував анітрохи, тому недостачі казанків чи ложок не було ні в кого.

Тільки-но перший солдат опоряджуваної роти брав на плечі свого клунка, перший з нашої команди мав негайно простелити на те місце новий плащ-намет; усе в нас робилося справно, а тим часом новоспечений єфрейтор сидів за столом і зазначав одержуване в солдатських книжках; здебільшого він ставив у графах одиницю й лише в «Підкомірцях», «Шкарпетках», «Носових хусточках» та «Підштанках» — двійку.

Одначе траплялися й «мертві хвилини», як їх називав фельдфебель, і нам дозволялося скористатися ними, щоб трохи перекусити; ми примощувалися на тапчанах для конюхів і їли бутерброди з паштетом, сиром чи повидлом; а як часом і фельдфебелеві саме тоді випадало кілька «мертвих хвилин», він підсідав до нас і заходжувався розтлумачувати, в чому різниця між військовим званням та посадою; йому здавалося надзвичайно цікавим, що сам він — унтер-офіцер інтендантської служби («це моя посада») —і фельдфебель («а це моє військове звання»). Виходить, казав він, унтер-офіцером інтендантської служби може бути, приміром, і єфрейтор, і навіть рядовий солдат; він ніяк не міг наговоритися про це і все вигадував нові й нові випадки, коли посада й звання не рівноважились; декотрі з цих випадків були виплодом фантазії, що просто-таки межувала з державною зрадою.

— Отож цілком можливо,— казав він,— що єфрейтор буде командиром роти або й батальйону.

Десять годин поспіль я розкладав по плащ-наметах казанки з ложками, шість годин спав, а тоді знову десять годин розкладав казанки з ложками, знов шість годин спав, і весь той час не мав ніяких звісток від Лео. У третю десятигодинку розкладання єфрейтор усюди, де слід було проставляти одиницю, почав писати двійку, а де треба було двійку, ставив одиницю. Його підмінили, перевели розкладати підкомірці, а писати посадили другого майбутнього вчителя. Мене й на третю десятигодинку залишили на казанках з ложками,— фельдфебель сказав, що я напрочуд добре опанував доручену справу.

Під час «мертвих хвилин», коли ми, посідавши на тапчанах, підживлялися хлібом з паштетом, сиром чи повидлом, уперше стали ширитись якісь дивні чутки. Розповідали, приміром, історію про одного досить відомого відставного генерала,— ніби він по телефону дістав наказ прибути на певний невеличкий острівець і там стати на чолі особливо секретної й особливо важливої частини; генерал вийняв із шафи мундир, поцілував дружину, дітей і онуків, поплескав по загривку улюбленого коня, доїхав поїздом до однієї станції на узбережжі Північного моря, а звідти, найнявши моторного човна, дістався на вказаний острівець; з дурного розуму генерал відіслав назад човна, перше ніж вирушив на пошуки згаданої військової частини; невдовзі почався приплив, і генерал,— така принаймні йшла чутка,— під дулом револьвера змусив місцевого селянина з небезпекою для життя переправити його на материк у хисткому селянському човні. Після півдня гуляв уже й інший варіант цієї історії: нібито в човні між генералом та селянином зчинилася бійка, обидва попадали за борт і потопилися. Мені ставало моторошно через те, що цю історію — та й деякі інші — слухачі сприймали і як перекази про злочинства нинішніх часів, і водночас як кумедні побрехеньки. Сам я не міг сприймати поважно похмурого прокурорського слова «диверсія», що правило в таких оповіданнях ніби за моральний камертон, але мені не було й смішно, і я не міг шкіритися разом з усіма. Скидалося на те, що навіть анекдоти у війну втрачають свій заряд комізму.

Під будь-який інший час мені здалось би кумедним оце «Ой чого я, чого», що заповнювало тепер усі мої марення, мій сон і лічені хвилини бадьорості; колись я б, мабуть, посміявся, бачачи оцей нескінченний потік осіб чоловічої статі, що йшли з картонними коробками від трамвайної зупинки до казарми, а за годину вирушали звідти під незмінні звуки «Ой чого я»; навіть промови, що їх ми слухали через десяте-п'яте, промови, в яких раз у раз лунало слово «згуртованість», під інший час здавались би мені кумедними, та все, що колись було кумедним, тепер зовсім не смішило, і я вже не міг сміятися над тим, що колись викликало регіт; не міг кепкувати навіть над фельдфебелем, і навіть над єфрейтором,— його єфрейторський кутик так і залишився скособоченим, і він часто клав на плащ-намет замість двох по три підкомірці.

Спека все не спадала, і серпень був нескінченний, і те, що тричі по шістнадцять становить сорок вісім, тобто два дні й дві ночі, я збагнув, аж як прокинувся в неділю об одинадцятій ранку і вперше, відколи перевели Лео, виглянув у вікно; майбутні вчителі, виряджені в парадні мундири, вже налагодилися вирушати до церкви й запитливо обернулися до мене від дверей, та я сказав:

— Ідіть, я зараз.

На обличчях у них було написано, що вони раді спекатись мене хоч ненадовго. Щоразу як ми йшли до меси гуртом, вони поглядали на мене так, наче збиралися ту ж мить відлучити від церкви, бо їх завжди щось у мені не влаштовувало: те, як почищені чоботи, чи як пришитий підкомірець або стягнутий пояс, чи те, як я пострижений; і обурював я їх не як солдатів однієї зі мною частини (на що, зрештою, вони об'єктивно, може, й мали право), а саме як католиків; їм було б куди легше на душі, якби я був не сказав навпростець, що належу до однієї з ними церкви; для них це було нестерпно, але вдіяти вони нічого не могли,— адже в моїй солдатській книжці у відповідній графі чорним по білому написано. «р.-к.» — «римсько-католицька».

Майбутні вчителі страшенно тішилися, що їм цієї неділі пощастило піти до церкви без мене,— я добре це бачив, дивлячись, як вони, бездоганно чисті, гордо випростані, хвацькі, йшли повз казарми до міста. Іноді мене охоплювало співчуття до них, і я дякував долі, що зласкавилась над ними, бо Лео був протестант; вони, мабуть, просто не пережили б, якби ще й Лео був католик.

Санітар і крамарчук ще спали; до стайні ми мали з'явитись аж о третій дня; я ще трохи постовбичив у вікні,— поки настав час збиратися, щоб прийти до церкви на кінець казання. Одягаючись, я знову відімкнув пенала Лео й злякався: він був порожній, лежала там тільки записка та добрячий шмат шинки. Лео замкнув пенала, певно, лише для того, щоб я одержав його записку й забрав шинку. В записці було таке. «Я вклепався — мене посилають у Польщу, — та ти ж, мабуть, чув?» Я запхнув записку до кишені, замкнув пенал і швидко одягнувся; мов прибитий, подався я до міста, увійшов до церкви, й навіть те, що майбутні вчителі озирнулись на мене й похитали головами та зразу й повідверталися до вівтаря, не змогло мене розбуркати. Мабуть, їм хотілось пересвідчитися, що я з'явився до служби божої вже після початку приношення дарів,— майбутні вчителі тоді б мали підставу поклопотатися, щоб мене таки відлучили від церкви. Та я справді прийшов до початку приношення дарів, отож вони нічого не могли зробити, та й сам я хотів по-давньому лишатися католиком. Я думав про Лео, й мені робилося страшно, думав і про дівчину з Кельна й почував себе трохи ницим, але я був непохитно певен, що в голосі її лунав відвертий заклик до шлюбу. На злість своїм товаришам по казармі я ще в церкві розстебнув комір мундира.

Після меси я вийшов надвір, став у затінку між ризницею та входом і, спершись на мур, почав дивитись, як із церкви повз мене йдуть люди. Я скинув кашкета й закурив, думаючи про те, що добре було б оце зустріти якусь дівчину, поблукати з нею вулицями, піти десь випити кави, а може, й подивитися кіно; я мав ще три години до того, як розкладати казанки на плащ-намети. Мені хотілося, щоб та дівчина була не дуже дурна й хоч трохи гарненька; думав я й про те, що мій обід у казармі тепер пропаде й що, може, треба було сказати крамарчукові, нехай би з'їв мою котлету й десерт.

Я скурив уже дві сигарети, дивлячись, як віруючі то збираються в гуртки, то знов розходяться, а коли став від недокурка другої прикурювати третю, відчув, що збоку на мене впала чиясь тінь: то був капелан, який щойно правив службу божу. Він здавався дуже привітним, був ще не старий, років десь так тридцяти, не більше, білявий і, може, трохи надміру вгодований. Він подивився спершу на мій розстебнутий комір, тоді на простоволосу голову, тоді на кашкет, якого я, скинувши, поклав на цоколь огорожі, та він звідти зсунувся додолу, на бруківку; нарешті капелан позирнув на мою сигарету й насамкінець — в обличчя, і мені здалося, ніби все, що він побачив, йому дуже не сподобалося.

— Що сталося? — запитав він трохи згодом.— У вас якісь прикрощі? — І тільки-но я у відповідь кивнув головою, він мовив: — Хочете висповідатись?

Прокляття на вашу голову, подумав я, вас тільки сповідь і цікавить, та й у ній — тільки одне.

— Ні,— відповів я,— сповідатись я не хочу.

— То що ж тоді? — спитав він.— Що обтяжує вам душу?

Пролунало це так, наче він питав про кишечник. Святий отець не міг приховати нетерплячки, раз у раз позирав на мій кашкет, і я відчував, як його дратує, що я й досі не підняв кашкета з землі. Я залюбки обернув би капеланову нетерплячку на терпіння, але ж не я його зачепив, а він мене; і я спитав, по-дурному заникуючись, чи не знає він, бува, якої хорошої дівчини, щоб можна було походити з нею по місту, випити десь кави і, може, піти увечері в кіно; нехай вона не бозна-яка красуня, аби гарненька, та й годі, і, по можливості, не з доброї родини, бо дівчата з таких родин здебільшого занадто дурні. Я можу дати йому адресу капелана з Кельна, нехай дізнається в нього, хто я і що я, при потребі зателефонує й пересвідчиться, що я з цілком пристойної католицької родини. Я балакав довго, дедалі все менше заникувався й спостерігав, як він мінився на виду: спершу обличчя в нього було поблажливе, навіть уважне, та це тільки спочатку, поки він мав мене за особливо цікавий, може, навіть унікальний взірець недоумка і я здавався йому психологічно напрочуд потішним. Правда, переходи від поблажливого виразу до майже уважного, від майже уважного до веселого були малопомітні, зате потім капелан раптово — саме як я пояснював йому, які фізичні переваги мусить мати дівчина,— спаленів від люті. Я злякався, бо мати колись мені казала, як це небезпечно, коли в тілистих людей обличчя раптово наливається кров'ю. Потім він загорлав на мене, а як на мене горлають, я тоді просто нетямлюся. Капелан кричав, що в мене, мовляв, неподобний вигляд: сорочка розхристана, чоботи нечищені, що кашкет мій валяється під ногами в бруді — так, так, у бруді! — і я, мовляв, украй розбещений — смалю сигарету за сигаретою, і чи не переплутав я часом католицького священика зі звідником. Мене це так обурило, що я вже анітрохи його не боявся, тільки страшенно лютував. Я спитав його, яке йому діло до моєї сорочки, моїх чобіт і кашкета й чи не думає він часом замінити мені мого унтер-офіцера.

— І взагалі,— закінчив я,— ви, братики, всі любите просторікувати: прийдіте, мовляв, до нас із своїми турботами, а поткнися до котрого зі своєю турботою, він на тебе так і визвіриться.

— «Ви, братики»! — повторив капелан, аж захлинаючись від злості.— Ми що — вже випили з вами по чарці й побраталися?

— Ні,— сказав я,— пити ми не пили.

Ідеї християнства, звісно, були йому не в голові.

Я підняв кашкета, надягнув, не озирнувши його, на голову й попростував геть. Капелан гукнув мені навздогінці, щоб я хоч коміра застебнув і щоб не був такий затятий; я трохи-трохи не обернувся й не закричав, що затятий не я, а він, та вчасно згадав те, що казала мені мати: священикам треба говорити правду, одначе наперекір — ні слова,— і, не оглянувшись, подався до міста. Я йшов, розхриставши комір, і думав про католиків: у світі точиться війна, а вони тільки й бачать, що твій комір та чоботи. Закликають ділитися з ними своїми турботами, а спробуєш поділитись — просто скаженіють.

Я повільно йшов містом у пошуках такої кав'ярні, де б не довелося нікого вітати за статутом, бо ці дурноверхі привітання псували мені всю втіху від кав'ярень; я роздивлявся зустрічних дівчат, інколи озирався їм услід і навіть дивився на ноги, але мені не трапилося жодної такої дівчини, в чиєму голосі не бринітиме відвертий заклик до шлюбу. Я був у розпачі, я думав про Лео, про дівчину з Кельна, якій замалим не послав телеграми; я майже наважився одружитися з нею, аби тільки побути на самоті з дівчиною. Я зупинився перед вітриною фотоательє, щоб спокійно подумати про Лео. Мене брав страх за нього. В шибі вітрини я побачив своє відображення — нечищені чоботи, розстебнутий комір — і вже підняв був руку, щоб застебнутися, та раптом це здалося мені зайвим, і руки мої опустилися. Фотографії у вітрині справляли гнітюче враження — майже поспіль солдати в парадній формі, а декотрі навіть у касках; я мимохіть став думати, котрі з них пригнічують мою психіку дужче,— ті, що в касках, чи ті, що в кашкетах,— аж раптом з ательє вийшов фельдфебель, несучи фотопортрет у рамці; портрет був чималий, щонайменше шістдесят на вісімдесят сантиметрів, а рамка срібляста й полакована; фельдфебель сфотографувався в парадному мундирі й касці; він був ще зовсім молодий, не набагато старший за мене, щонайбільше двадцяти одного року; спершу він хотів був поминути мене, та враз зупинився й, поки я вагався, козирнути йому чи ні, він сказав:

— Облиш це... але комір я, бувши тобою, застебнув би, і сорочку теж. Ще, гляди, наскочиш на такого, що причепиться.

Потім він засміявся й пішов собі; після цієї пригоди я віддаю деяку перевагу (звичайно, відносну) тим, хто фотографується в касці, а не в кашкеті. Чого мені справді бракувало в ту хвилину, це — щоб поруч стояв Лео й роздивлявся фотографії у вітрині; там було й кілька знімків молодят, дітей після конфірмації та студентів із символами корпорації перев'язаних шарфами з корками від пивних пляшок замість китиць, і я довго думав: чого вони не пов'язують такими шарфами голів — декотрим це, мабуть би, личило.

Я потребував товариства, а його в мене не було. Капелан, певне, подумав, що мене або мордує сексуальний голод, або ж я — нацист-антиклерикал; та мене не мордував сексуальний голод, і я не був ані антиклерикал, ані нацист, я тільки потребував товариства, і то не чоловічого; це було так просто, що здавалося безнадійно складним; у місті, звісно, були й дівчата легких звичаїв, і навіть просто повії (це ж було католицьке місто), але й ті, й ті завжди однаково ображаються, якщо тебе не мордує сексуальний голод.

Я довго простояв перед вітриною фотоательє; ще й сьогодні я в чужих містах роздивляюся фотовітрини; вони майже всюди однакові й майже всюди справляють однаково гнітюче враження, хоча не скрізь є фотографії студентів із символами корпорації. Було вже десь близько першої, коли я нарешті рушив далі шукати кав'ярні, де нікого не треба вітати за статутом, одначе по всіх кав'ярнях позасідали вони в своїх мундирах, і я, кінець кінцем, пішов у кіно, на перший сеанс о чверть на другу. Пам'ятаю лише хроніку: дуже нешляхетні на вигляд поляки глумилися над дуже шляхетними на вигляд німцями; в залі було так мало людей, що я цілком безпечно міг курити; у ту останню неділю серпня 1939 року стояла нестерпна спека.

Коли я повернувся до казарми, вже давненько перейшло за третю, але з якоїсь причини наказ почати о третій знову розстеляти плащ-намети й розкладати на них казанки з ложками, підкомірці й таке інше було скасовано; я встиг навіть перевдягнутися, попоїсти хліба з паштетом, хвилин кілька постриміти у вікні, почути уривки розмов моїх сусідів по кімнаті про Ернста Юнгера та про жіноче тіло,— розмовляли тепер ще поважніше, й лунало це ще нудніше; санітар із крамарчуком цього разу пересипали свої міркування латинськими термінами, що робило й так бридку балачку ще бридкішою.

О четвертій нас вишикували на подвір'ї, і я вже був подумав, що знов поведуть вантажити чоботи з машин у вагони чи з вагонів на машини, проте насправді довелося носити картонні коробки з-під прального порошка «Персіль» із спортивної зали, де вони лежали, складені стосами, на машини, а трохи згодом — з машин до поштової комори, де їх також складали стосами. Коробки були не важкі, з адресами, надрукованими на машинці; ми стали вервечкою, і всі як є коробки одна по одній перемандрували через мої руки: ми працювали так цілісіньке недільне пообіддя й вечір, до пізньої ночі, майже без «мертвих хвилин», тож не було коли бодай трохи під'їсти; навантаживши машину коробками, ми їхали на головпоштамт, знов ставали вервечкою й починали розвантажувати. Подеколи ми дорогою переганяли колону піхоти з оркестром попереду, що грав «Ой чого я», або колона рухалася нам назустріч; вони тепер мали аж три духові оркестри, і справа посувалася жвавіше. Було пізно, вже після півночі, коли ми відвезли останні коробки,— і мої руки, що не встигли ще забути всіх тих казанків з ложками, які довелось порозкладати, майже не відчували різниці поміж ними й коробками з-під «Персілю».

Я страшенно втомився й хотів був так і впасти в одязі на постіль, але на столі вже знов лежала гора хліба, паштету, повидла й масла, і всі вирішили, що треба їх поділити; мені потрібні були тільки сигарети, тож довелося чекати, поки ретельно поділять усе інше, бо єфрейтор, звісно, знов залишив сигарети наостанок; він порався підкреслено повільно,— може, щоб навчити мене помірності й дисципліни і заразом виказати свою зневагу до моєї нездержливості; отримавши нарешті свої сигарети, я, не роздягнувшись, уклався на ліжко, закурив і став дивитись, як сусіди по кімнаті накладають на хліб паштету, й слухати, як вони прихвалюють «відмінну якість масла» і мляво сперечаються про те, чи повидло — з полуниць, яблук та абрикос, чи з самих полуниць та яблук, їли вони дуже довго, і я все не міг заснути; потім я почув у коридорі чиюсь ходу,— вона все ближчала, і я раптом зрозумів, що це до мене; мені стало страшно, і все-таки я відчув якусь полегкість; дивно було тільки, що всі, хто сидів коло столу,— крамарчук, санітар і майбутні вчителі,— одностайно кинули жувати і, як один, утупилися в мене; і тоді єфрейтор вирішив, що зараз саме добре нагримати на мене; він підвівся й гарикнув:

— От чорт, та скиньте ж чоботи, коли лягаєте на постіль!

Трапляється таке, у що ніяк не можеш повірити, і я й сьогодні ще не вірю, хоч єфрейторові слова досі лунають у мене в вухах, що він несподівано звернувся до мене на «ви», але це раптове «ви» пролунало так кумедно, що я вперше, відколи почалася війна, засміявся. Тим часом двері широко відчинилися — й біля мого ліжка зупинився ротний писар; він був дуже схвильований і тільки з цієї причини не визвірився на мене за те, що я лежав на постелі в чоботях і мундирі та ще й курив. Він лише мовив:

— Вам наказано за двадцять хвилин з'явитися в усьому похідному спорядженні біля корпусу номер чотири. Наказ зрозуміли?

Я сказав:

— Так,— і підвівся з постелі.

Тоді він додав:

— Доповісте про себе ротному фельдфебелеві.

І я знову сказав: «Так»,— і заходився спорожняти свій пенал; я навіть не звернув уваги, що писар усе стоїть біля мого ліжка,— аж зненацька, саме коли клав до кишені фотографію своєї дівчини, почув біля себе його голос:

— Мушу повідомити вам сумну звістку, сумну, хоч вона дає нам право пишатися: перший полеглий на фронті з нашого полку — ваш бойовий товариш унтер-офіцер Лео Зімерс.

На другій половині фрази я обернувся від пенала, й тепер усі мої сусіди по кімнаті разом з ротним писарем утупилися в мене; я відчував, що дуже зблід, і не знав, чи кричати з люті, чи не озиватись; нарешті я тихо сказав:

— Ще ж навіть війни не оголошено, його не могли вбити... і його не вбили!..— І враз я закричав: — Лео не вбитий, ні, неправда!.. Ви добре це знаєте!

Ніхто не озвався, навіть унтер-офіцер, і поки я спорожняв пенал і запихав увесь належний мотлох у ранець, ротний писар відчинив двері й вийшов. Я спаковувався на табуретці, аби тільки не обертатися; за спиною в мене все неначе вимерло, не чутно було навіть, як жують. Я склався дуже швидко; хліб, паштет, сир і масло я залишив у пеналі й замкнув його. Коли мені таки довелося обернутись, я побачив, що всі вже примудрилися нечутно полягати; я кинув ключа від пенала на ліжко крамарчукові й сказав:

— Забереш те, що зосталося, собі, воно твоє.

Хоч він був мені несимпатичний, але здавався найсимпатичнішим з усіх п'ятьох. Згодом я шкодував, що не пішов мовчки, та мені ж тоді не було ще й двадцяти. Я хряснув дверима, взяв у коридорі свою гвинтівку, спустився сходами наниз і, підвівши очі на годинник над дверима канцелярії, побачив, що вже майже третя. Стояла тиша й спека в цей останній понеділок серпня 1939 року. Ключа від пенала Лео я викинув десь на казарменому подвір'ї дорогою до четвертого корпусу. Там уже всі вишикувались у колону, оркестр стояв попереду, і офіцер, що мав виголосити звичне казання про «згуртованість», саме йшов через подвір'я; він скинув кашкета, втер із чола піт і знов надягнув кашкета на голову. Достоту трамвайний водій, що зводить дух на кінцевій зупинці.

Несподівано до мене підійшов ротний фельдфебель і спитав:

— Ви зі штабу полку?

Я відповів:

— Так.

Фельдфебель кивнув головою; він був змарнілий, дуже молодий і трохи безпорадний; я дивився повз нього, на щільну, невиразну в темряві солдатську масу. Поблискували тільки інструменти оркестру.

— Ви часом не телефоніст? — спитав мене ротний фельдфебель.— У нас днями загинув телефоніст.

— Атож,— відповів я швидко й з таким запалом, який його, видимо, здивував.— Практично я опанував цей фах.

— Добре,— сказав він,— виходить, ви прийшли дуже до речі. Ставайте десь у хвості колони, дорогою ми з'ясуємо деталі.

Я подався праворуч, туди, де темно-сіра людська маса ніби ледь світлішала; підійшовши ближче, я розрізнив навіть обличчя; я став у задньому ряду. Хтось гукнув:

— Праворуч — кроком руш!

І не встиг я підняти ноги, як вони вже знов завели своє «Ой чого я, чого».

Коли закінчилася війна

Уже розвиднилось, коли ми під'їхали до німецького кордону: ліворуч — широка річка, праворуч — ліс, навіть скраю помітно було, який він темний; у вагоні стало тихо, поїзд звільна посувався нашвидку підремонтованою колією повз розбиті будинки й потрощені телеграфні стовпи. Малий, що примостився коло мене, скинув і старанно протер окуляри.

— Господи,— прошепотів він,— де це ми опинилися? Ти хоч трохи уявляєш, де ми?

— Атож,— відповів я.— Річка, яку ти щойно бачив, зветься в нас Рейном, ліс праворуч від тебе — це Райхсвальд, а зараз буде Клеве.

— Ти хіба тутешній?

— Ні.

Він мені набрид; я трохи не здурів, цілісіньку ніч слухаючи, як він своїм пискливим школярським голоском жебонів, що, мовляв, потай читав Брехта, Тухольського, Вальтера Бсньяміна, а також Пруста й Карла Крауса, що збирається вивчати соціологію й теологію, бо хоче сприяти створенню в Німеччині нового ладу; коли ж поїзд удосвіта зупинився в Неймегені й хтось сказав, що незабаром німецький кордон, він, ніяковіючи, почав допитуватись, чи нема охочого дати йому за два недокурки трохи ниток; а що охочих не знайшлося, то я порадив відпороти темно-зелені нашивки з мого коміра, які, здається, називаються петлицями, й розпустити їх на нитки. Я скинув кітеля й став дивитися, як Малий старанно відпорював ці штуки якоюсь бляшкою й розпускав їх, а тоді поважно заходився обшивати свої юнкерські погони галуном. Я спитав, чи, бува, не впливом Брехта, Тухольського, Беньяміна або Карла Крауса слід пояснити його рукоділля, чи, може, це втаєний від мене вплив Юнгера спонукав його стати до боротьби за новий блиск свого військового звання, цим разом з голкою в руках — зброєю Хлопчика-Мізинчика. Він зашарівся й сказав, що з Юнгером давно розпрощався й поставив на ньому хрест, а коли ми в'їхали до Клеве, кинув своє шиття й знов приткнувся біля мене, все не випускаючи з рук зброї Хлопчика-Мізинчика.

— Щодо Клеве мені нічогісінько не спадає на думку,— сказав він,— а тобі?

— Мені спадає,— сказав я.— Лоенгрін, марка маргарину «Лебідь у блакитній стрічці» й Анна Клевська, одна з дружин Генріха Восьмого.

— Справді,— підхопив він,— Лоенгрін... А в нас дома завжди купували маргарин «Санелла». Недокурки тобі дати?

— Ні,— сказав я,— вези їх додому батькові. Може, він одважить тобі доброго ляща, як з'явишся до нього з погонами.

— Ти цього не зрозумієш,— мовив він.— Пруссія, Клейст Франкфурт-на-Одері, Потсдам, принц Гомбурзький[30], Берлін.

— Ну,— сказав я,— Клеве, здається, вже давно стало прусським містом, а десь навпроти нього, через Рейн, лежить мале містечко під назвою Везель.

— Свята правда!— вигукнув він.— Звичайно, Шілль[31]!

— А втім, за Рейном пруссаки так ніколи й не закріпилися,— сказав я.— Вони мали тільки два плацдарми: Бонн і Кобленц.

— Пруссаки,— сказав він.

— Бломберг[32],— сказав я.— Тобі, може, ще треба ниток?

Поїзд їхав повільно; всі з'юрмилися біля відчинених дверей вагонів і дивились на Клеве; на платформі походжали англійські вартові, лінькуваті й жилаві, байдужі й водночас сторожкі — адже ми досі ще були полонені; при дорозі щит із написом: «Кельн». Замок Лоенгріна на горі поміж осінніми деревами. Жовтень на Нижньому Рейні, голландське небо; двоюрідні сестри в Ксантені, тітки в Кевеларі; говірка нарозтяг і шепотіння контрабандистів у пивницях; процесії на честь святого Мартіна, кондитери, брейгелівський карнавал, і всюди пахне пряниками, навіть там, де ними й не пахне.

— Ти зрозумій мене,— почав знову Мізинчик.

— Дай мені спокій,— сказав я.

Хоч із нього ще не був дорослий чоловік, та невдовзі буде, і тому я ненавидів його; він образився, пересів від мене й знову заходився шпортатись коло своїх погонів; мені навіть не було його шкода; незграбно, поколеними до крові пальцями протикав він голку крізь синє сукно своєї льотчицької куртки; скельця його окулярів так запітніли, що я не міг добрати, плаче він чи це тільки здається; я й сам мало не плакав: за дві, щонайбільше за три години ми будемо в Кельні, а звідти вже недалеко до тієї, з котрою я одружився і в чиєму голосі ніколи не лунав заклик до шлюбу.

Несподівано з-за товарного складу вибігла якась жінка й, перше ніж вартові отямилися, кинулась до нашого вагона й розгорнула щось із синьої хустки,— у згортку була не дитина, як я гадав, а хлібина; жінка простягла хлібину мені, і я взяв її; вона була важка, я на мить заточився й трохи не вилетів на ходу з вагона; хлібина була чорна, ще тепла, і я хотів був гукнути: «Дякую, дякую!», але це слово раптом здалося мені безглуздим, а поїзд уже набрав швидкість, і я так і закляк навколішки з важкою хлібиною в руках; я й сьогодні не знаю нічого про ту жінку, тільки те, що вона була запнута темною хусткою і вже не молода.

Коли я з хлібиною в руках звівся на ноги, у вагоні стало ще тихіше, ніж було; усі вп'ялися очима в хлібину, що під тими поглядами дедалі важчала; я знав ці очі, знав ці роти, я місяцями думав над тим, де ж пролягає межа між ненавистю й зневагою, і не знайшов цієї межі; колись я ділив їх усіх на пришивальників і непришивальників — це тоді, як нас перевели з американського табору військовополонених (де носити знаки розрізнення заборонялося) до англійського (де їх носити дозволяли),— і до непришивальників відчував навіть деяку симпатію, поки не стало відомо, що вони не мали звань і їм просто не було чого пришивати; один із них, Егельгехт, навіть спробував улаштувати наді мною щось ніби суд честі й позбавити мене права бути німцем (і я бажав собі, щоб їхній суд, який так і не відбувся, справді був владен відняти в мене це право). Вони не знали одного: усіх їх, нацистів і ненацистів, я ненавидів не за нашивки й не за політичні погляди, а за те, що вони були чоловіки — однієї статі з тими, з ким обіч мені довелося прожити цілих шість років: поняття «чоловік» і «йолоп» стали для мене тоді майже тотожними.

У глибині вагона почувся Егельгехтів голос:

— Перший німецький хліб — і щоб дістався саме йому!

Здавалося, ще трохи — і він заридає.

Я й сам ледь не плакав, але вони ніколи не зрозуміють, що хвилювався я не тільки через хліб, не тільки тому, що ми перетнули німецький кордон, а насамперед тому, що це вперше за вісім місяців до моєї руки доторкнулась рука жінки.

— Ти,— стиха мовив Егельгехт,— ти, певне, й цьому хлібові відмовиш у праві зватися німецьким?

— Атож,— відповів я,— я пророблю типовий інтелектуальний фокус і спитаю себе: а що, коли борошно, з якого спечено цей хліб,— голландського, англійського чи американського походження? Іди сюди,— закінчив я,— та поділи хлібину, як маєш охоту.

Більшість їх я ненавидів, багато хто був мені байдужий, а Мізинчик, що останнім став у лави пришивальників, дедалі більше мене дратував, проте я вважав, що повинен розділити з ними хліб,— я знав, що його призначено не для самого мене.

Егельгехт поволі вийшов наперед; він був високий і худорлявий, так само високий і худорлявий, як і я, і йому, так само, як мені, було двадцять шість років; цілих три місяці він намагався розтлумачити мені, що націоналіст — це не нацист, що слова «честь», «вірність», «батьківщина», «порядність» ніколи не можуть знецінитись, а я протиставляв цьому могутньому словесному потокові лише п'ятеро слів: Вільгельм II, Папен, Гінденбург, Бломберг, Кейтель, і його лютило, що я ніколи не згадував Гітлера, навіть тоді, коли першого травня вартовий біг табором і гримів у рупор:

— Hitler is dead, dead is he[33]!

— Ну ж бо,— сказав я,— поділи хліб.

— Скільки нас тут? — гукнув Егельгехт.

Я віддав йому хлібину, він скинув із себе шинелю, простелив підкладкою догори на підлозі вагона, розгладив підкладку, поклав на неї хлібину, а тим часом у вагоні відбувався перелік.

— Тридцять другий,— сказав Мізинчик.

Запала тиша.

— Тридцять другий,— повторив Егельгехт і подивився на мене, бо «тридцять третій» мав сказати я.

Та я не озвався, відвернувся й став дивитись у відчинені двері вагона на шлях, обсаджений старими деревами — тополями й берестами часів Наполеона, під якими, бувало, ми з братом зупинялись відпочити, коли їздили велосипедами з Вееце до голландського кордону купувати дешевий шоколад і сигарети.

Я відчував, що вони там, за моєю спиною, страшенно ображені; я бачив понад дорогою жовті щити з написами: «Калькар», «Ксантен», «Гельдерн», чув позад себе постукування Егельгехтового саморобного ножа, відчував, як розростається, мов хмара перед бурею, образа; вони завжди на щось ображалися: ображалися, коли англійський вартовий пропонував їм сигарету, і ображались, коли не пропонував; ображалися, коли я лаяв Гітлера, а Егельгехт смертельно ображався, як я Гітлера не лаяв; Мізинчик потай читав Беньяміна й Брехта, Пру ста, Тухольського й Карла Крауса, а коли ми перетнули німецький кордон, пообшивав собі погони юнкерськими галунами. Я дістав з кишені сигарету, яку виміняв за свої єфрейторські нашивки, відійшов від дверей і сів біля Мізинчика. Я дивився, як Егельгехт ділив хліб: спочатку навпіл, потім кожну половину начетверо, а кожну восьму — знов начетверо; на кожного припадала гарна, чималенька скибка, чорний шматочок хліба грамів десь так на шістдесят.

Егельгехт паював уже останню вісьминку, і кожен, кожен знав, що ті, кому припадуть середні скибочки, дістануть щонайменше грамів на п'ять, а то й на всі десять більше за інших, бо хлібина посередині була вища, а завтовшки Егельгехт різав усі скибки однакові. Та насамкінець він зрізав на двох середніх скибочках верх і сказав:

— Тридцять три пайки, нехай почне наймолодший.

Мізинчик глянув на мене, почервонів, нахилився, взяв скибочку й тут-таки запхнув до рота; все посувалося гладенько, поки взяв пайку Був'є, той, що завжди торочив про свої літаки й доводив мене тим до нестями; тепер надійшла моя черга, а за мною була Егельгехтова, та я не зрушив з місця. Мені хотілося закурити, але я не мав сірників і ніхто не простяг мені своїх. Ті, що вже взяли скибки, злякано завмерли з хлібом у роті, а ті, хто ще не брав, не знали до ладу, що діється, проте зрозуміли: я не хотів з'їсти з ними шматка хліба; вони образилися, тимчасом як інші (ті, що вже взяли хліб) лише зніяковіли; я спробував дивитися надвір — на тополі й берести наполеонівських часів — алею дерев, у прогалинах поміж якими висіло голландське небо, але спроба вдати, що мене ніщо не обходить, виявилась марною; я боявся, що мені ось-ось дадуть духопелу; забіяка з мене був абиякий, та якби я навіть і вмів битися, це мало що зарадило б — вони мені однаково надавали б по зав'язку, як отоді в таборі під Брюсселем, коли я сказав, що волію бути мертвим євреєм, ніж живим німцем. Я вийняв з рота сигарету — почасти тому, що курити зараз видалося мені кумедним, а ще й тому, що боявся позбутися її в колотнечі,— й поглянув на Мізинчика, що сидів обіч мене, червоний мов жар. Тоді Гугелер, чия черга була після Егельгехта, взяв свою скибку й запхнув до рота, а за ним узяли свої пайки й інші; на шинелі зосталося тільки три скибки, коли наперед вийшов чоловік, якого я ще, власне, й не знав, до нашого намету його перевели аж у таборі під Брюсселем; він був уже старий, років п'ятдесяти, низенький на зріст, із темним, покарбованим рубцями обличчям; він ніколи не втручався в наші суперечки, щоразу мовчки рушав геть з намету й починав швидко ходити понад колючим дротом, і видно було, що таким спортом він займається не від сьогодні. Я навіть імені його не знав. На ньому була до білого вилиняла форма солдата колоніальних військ і найцивільніші в світі туфлі. З глибини вагона він попростував до мене, спинився навпроти й мовив на диво лагідним голосом:

— Візьми хліб.

І, коли я не поворухнувся, він похитав головою й сказав:

— У вас проклятий хист усе обертати на символ. Це хліб, хліб, та й годі, і жінка подарувала його тобі... жінка... Ну ж бо!

Він узяв скибочку, вклав у мою безсило звислу праву руку й міцно стулив її в жменю. У нього були зовсім темні, але не чорні очі, обличчя ж виразно промовляло за те, що він багато поневірявся по в'язницях. Я кивнув головою і напружив м'язи правої руки, щоб утримати хліб; по вагоні пройшло глибоке зітхання; узяв свою пайку Егельгехт, а далі й старий у формі солдата колоніальних військ.

— Біс би його вхопив! — сказав він.— Дванадцять років я не був у Німеччині, але потроху починаю розуміти вас, навіжених.

Перше ніж я встиг запхати хліб до рота, поїзд зупинився і ми повиходили з вагона.

Чисте поле, плантація ріпи, ані деревця навкруги; кілька бельгійських вартових із фламандськими левами на кашкетах і комірах бігли вздовж поїзда й гукали:

— Виходьте! Всі виходьте!

Мізинчик тримався мене; він протер окуляри, прочитав назву станції й сказав:

— Вееце? Спадає тобі щось на думку?

— Так,— відповів я.— Вееце лежить на південь від Кевелара й на захід від Ксантена.

— А,— мовив він,— Кевелар. Генріх Гейне.

— І Ксантен — Зігфрід, якщо ти забув.

Тітка Гелена, подумав я, Вееце. Чого ж ми не доїхали до Кельна? Від Вееце нічого не зосталося, крім кількох цеглясто-червоних руїн, що проглядали між деревами. Тітка Гелена мала у Вееце велику крамницю, справжній сільський магазин, і щоранку тицяла нам потроху грошей, щоб ми покаталися човном по Нієрсі або поїхали велосипедами до Кевелара; у неділю — проповіді в церкві: вергалися громи небесні на голови контрабандистів та перелюбців.

— Швидше, швидше! — гукав бельгійський вартовий.— Ворушись там! Чи ти додому не хочеш?

Я пройшов у табірні ворота. Спочатку треба було йти до англійського офіцера, що вручав кожному по двадцятимарковій банкноті, за її одержання належало розписатись. Потім — до лікаря. Лікар був німець, молодий і охочий пошкірити зуби; він чекав, поки до кабінету зайшло дванадцятеро чи п'ятнадцятеро, а тоді сказав:

— Хто такий хворий, що не може сьогодні — ще сьогодні! — вирушити додому, нехай піднесе руку.

І декотрі засміялися з цього страшенно дотепного жарту; потім ми по черзі підходили до лікаревого столу поставити штамп на свідоцтво про звільнення — й виходили іншими дверима. Я на кілька секунд забарився на виході й знову почув:

— Хто такий хворий, що...

А далі я вийшов і вже на тім кінці коридора почув, як у кабінеті засміялися; я рушив до наступної інстанції — англійського фельдфебеля, що стояв коло безверхого нужника.

Фельдфебель звелів:

— Солдатські книжки й будь-які інші папери!

Він казав це по-німецькому і, коли полонені потім діставали солдатську книжку, кивав на нужник,— мовляв, кидайте її туди, а сам щоразу приказував, також по-німецькому:

— В дірочку, на здоров'ячко!

І більшість сміялася з цього жарту. Я взагалі спостеріг, що в німцях ніби прокидався смак до гумору, але тільки якщо в ролі гумористів виступали чужоземці; навіть Егельгехт сміявся в таборі, коли американський капітан, вказавши на загорожу з колючого дроту, мовив:

— Boys, не робіть із цього трагедії, нарешті ви вільні.

Англійський фельдфебель зажадав від мене паперів, але я не мав нічого, крім свідоцтва про звільнення: свою солдатську книжку я проміняв за дві сигарети одному американцеві; через те я сказав:

— Інших паперів я не маю.

І це його так само розлютило, як кілька місяців тому американського фельдфебеля, якому я на запитання: «Гітлер-югенд? Штурмовик? Нацист?» відповів: «No». Той визвірився на мене, вгатив позачергову роботу, ще й навздогінці обкидав лайкою, приписавши моїй бабусі якесь статеве збочення, природи якого я так і не зміг з'ясувати через недостатнє знання американського сленгу; вони скаженіють, коли щось виходить за рамки їхніх уявлень. Англійський фельдфебель почервонів як рак, підхопився й почав мене обмацувати; і йому не довелося довго мацати, бо відразу намацав мого щоденника — грубенький зошит, його вирізані з паперових мішків аркуші були зшиті докупи дротом,— я занотовував у ньому все, що сталося зі мною з середини квітня до кінця вересня — від того дня, як мене взяв у полон американський сержант Стівенсон, і до останнього запису, зробленого в поїзді, саме як ми проминали похмурий Антверпен, де я прочитав напис на якомусь мурі: «Vive le roi![34]». Понад сто сторінок густо списаного пакувального паперу. Знавіснілий фельдфебель забрав щоденника, пошпурив у нужник і сказав:

— Didn't I ask you for papers[35]?

Після цього він дозволив мені йти.

Ми юрмилися під ворітьми табору, чекаючи бельгійських вантажних машин, що, як казали, повезуть нас до Бонна. Чому саме до Бонна? Хтось розповідав, нібито в'їзд до Кельна закрито, бо там від безлічі трупів почалася епідемія, а ще хтось казав, що нас змусять тридцять-сорок років розбирати руїни, прибирати биту цеглу й щебінь, «і нам навіть тачок не дадуть, тягатимемо щебінь у кошиках». На щастя, біля мене не було нікого з моїх недавніх сусідів по вагоні чи наметі. Теревені з вуст незнайомих стерпіти легше. Зненацька поперед мене хтось промурмотів:

— А в єврея він хліб узяв.

Хтось інший підхопив:

— Атож, і такі типи тепер скрізь верховодитимуть.

Ззаду хтось мене штовхнув і сказав:

— Сто грамів хліба за сигарету — хочеш?

І простяг із-за моєї спини руку зі шматочком хліба, в якому я враз пізнав один із тих, що їх нарізав у вагоні Егельгехт. Я похитав головою. Ще хтось біля мене сказав:

— Бельгійці продають сигарети по десять марок за штуку.

Мені це здалося дуже дешево: в таборі німці за одну сигарету брали сто двадцять марок.

— Потрібні кому сигарети?

— Так,— сказав я,— мені.— Й поклав свою двадцятимаркову банкноту в невідомо чию руку.

Усі торгували з усіма. Це було єдине, що всіх справді цікавило. За дві тисячі марок та зношений мундир хтось сторгував цивільний костюм; обмін і перевдягання відбулися тут-таки, в юрмі, і я раптом почув сердитий голос:

— Підштанки йдуть разом із костюмом, це ж ясно! І краватка також.

Хтось продав наручного годинника за три тисячі марок. Та головним предметом торгівлі було мило. Ті, що перебували в американських таборах, мали багато мила, декотрі по двадцять брусків, бо там щотижня давали по бруску мила, а води для миття не було; ті ж, що були в англійських таборах, мила не мали зовсім; зелені й червоні бруски мандрували тут і там у натовпі. Де в кому барвисте мило зачепило творчу жилку: з мила наробили песиків, кицьок, лісових гномиків; однак виявилося, що творчість іде на шкоду торгівлі,— звичайний, не оброблений художньо брусок мила цінувався вище, ніж фігурний, бо покупці потерпали за вагу товару.

Невідомо чия рука, в яку я поклав двадцять марок, раптом знову виринула звідкись і вклала в мою лівицю дві сигарети,— я був майже зворушений такою чесністю (щоправда, лише до тієї миті, коли довідався, що бельгійці продають сигарети по п'ять марок за штуку; видно, сто відсотків зиску — благородна норма, надто ж у торгівлі між «колегами»).

Ми простояли так, юрмою, годин зо дві, і я пам'ятаю лише руки, руки, що провадили торгівлю, передаючи мило справа наліво і зліва направо й гроші зліва направо й знову справа наліво; неначе в якомусь гадючому кублі: скрізь, де не глянь, зміїлися руки, лізли мені на плечі й на голову, на всі боки передаючи товар і гроші.

Мізинчикові пощастило знов пробитися до мене. Він приткнувся обіч мене на бельгійській вантажній машині, що їхала на Кевелар, через Кевелар на Крефельд, в об'їзд Крефельда на Нойс; на полях і в містах було тихо, майже ніде ми не бачили людей і лише подеколи — свійських тварин, і темне осіннє небо низько висло над землею; ліворуч від мене сидів Мізинчик, праворуч — бельгійський вартовий, і ми дивились через борт машини на дорогу, яку я так добре знав: ми з братом не раз переміряли її велосипедами. Мізинчик усе намагався почати розмову, щоб виправдатися переді мною, але я щоразу уривав його на самому початку; та він ніяк не міг угамуватись, озивався знову й знову — так йому хотілося здаватися дотепним.

— От уже про Нойс ти нічого сказати не зможеш,— мовив він.— Ну що цікавого можна згадати про Нойс?

— Шоколад марки «Новезія»,— відповів я.— Квашена капуста й собор «Квірін», але про Фіванський легіон ти, мабуть, не чув зроду.

— Ні,— сказав він і знов почервонів.

Я спитав бельгійського вартового, чи правда, що до Кельна в'їзд закрито й що там епідемія.

— Ні,— відповів він,— неправда. Але видовище там невеселе. А ти що, звідти?

— Звідти,— сказав я.

— Що ж, кріпися якось... Мило в тебе ще є?

— Є,— відповів я.

— Дивись-но,— сказав він, дістав з кишені пакуночок тютюну, розпакував і підніс ясно-жовту запашну січку мені до носа.— Два бруски мила — й він твій. Хіба не чесно?

Я кивнув головою, видобув з кишені шинелі мило, дав йому два бруски й сховав тютюн. Він доручив мені подержати його автомат, поки повкладав мило в кишені. Коли я віддав зброю, він зітхнув і сказав:

— Мабуть, нам ще доведеться поносити оці чортові цяцьки. Для вас не так уже все погано обернулося, як вам здається. Чого це ти плачеш?

Я махнув рукою праворуч: Рейн. Ми їхали на Дормаген. Я помітив, що Мізинчик знову збирається заговорити, й квапливо сказав:

— Помовч заради бога! Посидь нарешті спокійно!

Він, певне, хотів спитати, що мені спало на думку, коли я побачив Рейн. Хвалити бога, цим разом Мізинчик не на жарт образився й не озивався до самого Бонна.

Від Кельна справді залишилося кілька будинків; я побачив навіть трамвай, що їхав удалині, побачив і людей, навіть жінок — одна махнула нам рукою; ми звернули з Нойсештрасе на Бульварне кільце й поїхали уздовж нього; я весь час ждав, що заплачу, але сліз не було; навіть будівлю страхового агентства на бульварі було розбито, а на місці Гогенштауфенівських лазень блищали серед руїн блакитні кахлі.

Я все сподівався, що машина зверне праворуч, не доїхавши до бульвару Каролінгів, де ми жили, але вона не звернула, а їхала та й їхала вперед, минула площу Барбаросси, Саксонський бульвар, бульвар Сальєрі, і я так був би й не наважився подивитися в той бік, де ми колись жили, але перед площею Хлодвіга колона несподівано загальмувала, машина, в якій я їхав, зупинилася саме перед нашим будинком — і мені довелося повернути голову в той бік. Вислів «цілком зруйновано» — приблизний: цілком зруйнувати будинок вдається дуже рідко; часом для цього замало навіть трьох-чотирьох прямих влучань, для певності треба, щоб він ще й згорів. Будинок, у якому ми жили, був цілком зруйнований у розумінні статистичному, та не в технічному, тобто я міг його впізнати,— вцілів парадний вхід і кнопка дзвоника, а мені здається, що будинок, у якому зберігся парадний вхід і кнопка дзвоника, по суті, не можна назвати цілком зруйнованим. Але в будинку, де ми колись жили, можна було розпізнати куди більше, ніж тільки парадний вхід і кнопку дзвоника: на першому поверсі майже вціліли дві кімнати, а на другому, з волі безглуздого випадку, навіть три; третя держалася на залишку стіни, що навряд чи витримала б перевірку ватерпасом; з нашого помешкання на третьому поверсі лишилася одна кімната, але без фасадної стіни, вищирена на вулицю, а над тією дірою нависав вузький високий фронтон, чи, власне, голий його кістяк, із проваллями повириваних вікон; мою увагу привернули двоє чоловіків, що порядкували в нашій вітальні, наче в себе дома; один зняв із стіни репродукцію з картини Терборха, яку так любив мій батько, ступив уперед і показав третьому чоловікові, що стояв унизу перед будинком, але цей третій похитав головою, мовби відхиляв нецікаву для себе річ на аукціоні, й той, що порався вгорі, попростував у глибину кімнати й почепив репродукцію на місце, ще й навіть поправив, щоб було рівно; мене зворушила така дбайливість,— він аж назад відступив, щоб пересвідчитися, що картина висить як слід, і задоволено кивнув головою. Тим часом його напарник зняв із стіни іншу картину — Лохнерів вівтар, гравюру по міді, та й вона, видимо, не припала до вподоби чоловікові на тротуарі; врешті перший, той, що зняв і повісив на місце репродукцію з Терборха, знову ступив уперед і, склавши долоні рупором, гукнув:

— Тут є піаніно!

І чоловік унизу засміявся, закивав головою, склав і собі долоні рупором і гукнув у відповідь:

— Зараз принесу мотуз!

Піаніно я не бачив, але пам'ятав, де воно стоїть: у кутку праворуч, якого зараз мені не було видно і в який пірнув чоловік із гравюрою.

— А де ж ти жив у Кельні? — запитав бельгійський вартовий.

— Та отам,— сказав я, махнувши рукою кудись у бік західної околиці.

— Хвалить бога, поїхали,— сказав вартовий.

Він знов почепив на шию автомат, що його поклав був на дно кузова, й поправив кашкета; фламандський лев на кашкеті був уже добряче засмальцьований. Коли ми звернули на площу Хлодвіга, я зрозумів причину зупинки: там відбувалася чи не облава. По всій площі стояли машини англійської військової поліції, напхані цивільними з піднятими руками, а довкола цілий людський натовп, мовчазний і водночас розхвильований,— навдивовижу багато людей як на це тихе, зруйноване місто.

— Чорний ринок,— пояснив бельгійський вартовий,— час від часу тут наводять лад.

Ще перед тим як ми виїхали з Кельна, десь уже на Боннському шосе, я задрімав, і приснився мені материн кавовий млинок: його спускав із третього поверху на мотузі чоловік, що надаремне зняв із стіни Терборха, але той, що стояв унизу, не схотів млинка, й перший знов витяг його нагору, відхилив двері до передпокою й спробував був прикрутити на звичне місце на стіні — зразу за дверима до кухні, ліворуч; однак тепер там не було стіни, щоб його приладнати, та чоловік, проте, свого не кидав (така хазяйновитість зворушила мене навіть уві сні). Вказівним пальцем правої руки він усе намагався намацати гак, але так і не намацав і тільки гнівно насварився кулаком у похмуре осіннє небо, у якого не знайшлося опертя для кавового млинка; нарешті він скорився обставинам, знов обв'язав млинка мотузом і, ступнувши вперед, спустив донизу, але третій чоловік і цього разу відмовився його взяти, й перший знову потяг млинка догори, відв'язав мотуза, а млинка, мов коштовність, заховав собі під куртку, після чого почав скручувати мотуза — зробив із нього щось неначе диск і жбурнув просто в обличчя тому, що стояв на тротуарі. Мене весь час непокоїло питання — що сталося з чоловіком, котрий так само даремно пропонував Лохнера,— проте я ніде його не бачив; щось не давало мені глянути в куток, туди, де стояло піаніно й батьків письмовий стіл, і я почував себе нещасним, уявляючи, що той чоловік там, може, читає батькові записники. Чоловік із млинком стояв тепер біля дверей вітальні, силкуючись прикрутити його до одвірка, здавалося, він твердо вирішив знайти для кавового млинка надійне місце, і я відчув прихильність до цієї людини ще перше, ніж зрозумів, що то — один із численних друзів нашої родини, яким моя мати не раз дарувала слово втіхи, частуючи їх чашечкою кави на кухні під кавовим млинком,— чоловік цей загинув під час повітряного нальоту на самому початку війни.

Бельгійський вартовий розбудив мене, коли ми під'їжджали до Бонна.

— Вставай,— сказав він,— протри очі, воля близько!

І я випростався й почав думати про всіх тих, хто, бувало, сидів на кухні, під кавовим млинком моєї матері: прогульники, яким вона розганяла страх перед контрольною роботою; нацисти, яких вона намагалася перевиховувати; ненацисти, яких пробувала підбадьорювати,— всі вони сиділи на стільці під кавовим млинком. А біля них лунали слова потіхи й звинувачення, слова на захист і для попередження; гострими словами мати руйнувала їхні ідеали, лагідними — дарувала те, що перебуде нинішні часи: милосердя — немічним, потіху — переслідуваним.

Старе кладовище. Ринок. Університет. Бонн. Через Кобленцьку браму до Двірського парку.

— Adieu,— сказав бельгійський вартовий.

А Мізинчик попросив:

— Напиши мені! — Його дитяче обличчя було втомлене.

— Гаразд,— сказав я,— надішлю тобі всього свого Тухольського.

— От добре! — зрадів він.— І Клейста теж?

— Ні,— сказав я,— лише те, що в мене є у двох примірниках.

Перед ворітьми в колючій дротяній загорожі, якими нас остаточно випускали на волю, стояв чоловік між двома великими кошиками для білизни: в одному було повно яблук, у другому — кілька брусочків мила.

Чоловік вигукував:

— Вітаміни, браття! Одне яблуко — один брусочок мила!

Я відчув, як у мене потекла слина — я вже забув, які й вони, ті яблука; я дав йому брусок мила, взяв яблуко й тут-таки надкусив; я стояв і дивився, як із воріт виходили інші; чоловікові вже не доводилося нічого гукати; торгівля точилася мовчки: він діставав із кошика яблуко, одержував брусок мила й кидав у другий кошик — лунав глухий, але виразний звук; не всі брали яблука — не кожен мав мило, однак уся процедура відбувалася так швидко, як у крамницях самообслуговування, і коли я доїв своє яблуко, в торгівця було вже півкошика мила. Все робилося хутко, безупинно й мовчки; навіть найощадливіші та найрозважливіші не могли опертися спокусі, і мені ставало їх шкода. Вітчизна тепло зустрічала своїх синів вітамінами.

Минуло чимало часу, перше ніж я знайшов у Бонні телефон; кінець кінцем якась дівчина на пошті сказала мені, що телефони є лише в лікарів та священиків, і то лише в тих, що не були нацистами.

— Вони так страшенно бояться «вервольфів[36]»,— мовила вона.— Чи не знайдеться у вас часом сигаретки для мене?

Я дістав з кишені виміняний тютюн і спитав:

— Вам скрутити?

Але дівчина сказала, що не треба, вона вміє й сама, і я дивився, як вона дістала з кишені пальта цигарковий папір і дуже швидко та спритно скрутила собі товсту цигарку.

— Кому ви хочете подзвонити? — спитала вона.

І я відповів:

— Дружині.

Вона засміялась і сказала, що я не схожий на одруженого чоловіка. Я й собі скрутив цигарку й спитав, чи не знає часом дівчина, як би це продати брусок мила; мені потрібні були гроші — гроші на дорогу, а я не мав ані пфеніга.

— Мило? — сказала вона.— Ану ж покажіть!

Я дістав брусок мила з-під підкладки шинелі, дівчина вихопила його в мене з рук, понюхала й зітхнула:

— Господи, справжній «Пальмолів»... його продають по... я дам вам за нього п'ятдесят марок.

Я зачудовано подивився на неї, і вона сказала:

— Так, я знаю, за нього можуть дати й вісімдесят марок, але я стільки не можу.

Я не хотів брати в неї такі гроші, та вона наполягала, щоб я таки взяв, а тоді просто запхнула мені банкноту в кишеню й вибігла з пошти; вона була, можна сказати, вродлива — якоюсь голодною вродою, що надає дівочому голосові особливої виразності.

І тоді на пошті, й згодом, коли я вештався вулицями Бонна, мені найдужче запало в свідомість те, що ніде не траплялося студентів з символами корпорації — барвистими шарфами, та ще запахи. Від усіх людей тхнуло, і в приміщеннях також стояв негарний дух, і я зрозумів, чого та дівчина аж затремтіла, побачивши мило. Я пішов на вокзал і спробував з'ясувати, як дістатися до Верхнього Кершенбаха (там жила та, з котрою я одружився), але ніхто не міг мені нічого сказати; я знав тільки, що це містечко десь не дуже далеко від Бонна, на березі Ейфелю; і карти місцевості ніде не було, щоб подивитись; мабуть, і карти заборонили вивішувати через «вервольфів». Я завжди любив знати напевне, де лежить той чи той населений пункт, і тому, що я не знав, ніяк не міг довідатися, де саме цей Верхній Кершенбах, мене огортав неспокій. Я перебрав у думці всіх своїх боннських знайомих, та серед них не було жодного лікаря чи священика; нарешті мені згадався один професор теології, якого я разом із своїм приятелем відвідав перед самою війною. У професора виникли якісь незгоди з Римом через індекс[37], і ми просто зайшли до нього, щоб висловити свої симпатії. Я вже не пам'ятав назви вулиці, але знав, як туди потрапити, й подався вниз Попельсдорфівською алеєю, тоді звернув ліворуч, ще раз ліворуч, упізнав будинок і зітхнув з полегкістю, прочитавши знайоме прізвище на дверях. Відчинив мені сам професор; він дуже постарів, схуд, згорбився й геть посивів.

Я сказав:

— Ви мене, певне, не пам'ятаєте, пане професоре. Я до вас заходив, як знялася ота баталія з Римом через індекс, можна з вами хвилинку поговорити?

Він засміявся, коли я сказав «баталія», і, дослухавши, мовив:

— Прошу.— Й повів мене до свого кабінету.

Я зауважив, що тут більше не пахне тютюном, а так усе було по-давньому: сила книжок, ящики з картотекою, фікуси. Я сказав, професорові, що чув, ніби телефони тепер є лише в лікарів та священиків, а мені конче треба зателефонувати дружині; він вислухав мене не перебиваючи (а це трапляється дуже рідко) й сказав, що хоч він і священик, та не належить до тих, хто має телефон.

— Розумієте,— скінчив він,— адже я не духівник.

— А може, ви, чого доброго, «вервольф»? — висловив я припущення й запропонував йому тютюну.

Він так глянув на тютюн, що в мене стислося серце; мене завжди бере жаль, коли я бачу, як старій людині доводиться відмовляти собі в тому, що їй до душі. Коли він натоптував люльку, руки в нього тремтіли, і не лише від старості. Коли ж він нарешті запалив її,— я не мав сірників і не міг йому зарадити,— то сказав мені, що телефони є не тільки в лікарів та священиків, а й по всіх оцих кафешантанах, які відкривають скрізь, де є солдати, і що мені треба спробувати щастя там; один такий кафешантан є тут недалечко, за рогом. Коли я на прощання сипнув йому на письмовий стіл ще трохи тютюну, він заплакав і крізь сльози спитав мене, чи я розумію, що роблю, і я відповів, що так, розумію і прошу його прийняти цей тютюн як запізнілу данину захоплення тією мужністю, яку він виявив тоді в змаганні з Римом. Я залюбки був би дав йому ще й брусок мила,— у мене за підкладкою шинелі зосталося ще п'ять чи шість брусків,— та побоявся, щоб у нього з радощів не розірвалося серце: він був такий старий і кволий.

Назва «кафешантан» була занадто вишукана для такого закладу, який я побачив за рогом, але це стурбувало мене куди менше, ніж англійський вартовий при вході. Він був ще молодий і суворо поглянув на мене, коли я зупинився біля нього. Він показав мені на табличку з написом: «Німцям вхід заборонено», та я заявив йому, що тут працює моя сестра, я, мовляв, щойно повернувся до улюбленої вітчизни, а ключ від домівки — в сестри. Він спитав, як моя сестра зветься, і я подумав, що найкраще буде назвати найбільш німецьке з усіх німецьких жіночих імен, і сказав:

— Гретхен.

— А,— мовив він,— це та білява.— І пропустив мене.

Я не описуватиму того, що побачив усередині, я переадресую читача до відповідної літератури «для панночок», до кіно й телебачення; я не описуватиму навіть Гретхен (дивись вище); важливо те, що Гретхен виявилась на диво кмітливою і відразу погодилася за певну винагороду — у вигляді бруска мила «Пальмолів» — з'єднати мене по міжміському телефону з будинком пастора в Кершенбаху (я сподівався, що таке містечко існує) і викликати на розмову ту, з котрою я одружився. Знявши трубку, Гретхен заговорила з кимсь вільною англійською мовою й пояснила мені, що її приятель спробує замовити службову розмову — так буде швидше. Поки ми чекали, я запропонував їй тютюну, але вона мала кращий; я хотів був наперед віддати їй обіцяний брусок мила, та вона відмовилась,— мовляв, не хоче й не візьме ніякої плати, а коли я почав наполягати, заплакала й призналася, що один її брат у полоні, а другого вбито, і я пожалів її, бо це не діло, щоб плакала така дівчина, як Гретхен; вона навіть призналася, що й сама католичка, та якраз коли хотіла була витягти з шухляди свою конфірмаційну фотографію, задзвонив телефон, і Гретхен узяла трубку й сказала:

— Пане пасторе...

Але я вже почув, що говорив не чоловічий голос.

— Хвилиночку,— мовила Гретхен і простягла мені трубку.

Я був такий схвильований, що не втримав трубки, вона справді випала в мене з рук, на щастя, просто на коліна Гретхен; дівчина взяла її, піднесла мені до вуха, і я сказав:

— Алло... це ти?

— Так,— сказала вона,— а ти... де ти?

— Я в Бонні,— відповів я,— війна скінчилася... для мене.

— Господи,— сказала вона,— я не можу повірити. Це неправда.

— Ні, правда,— сказав я,— правда. Ти тоді одержала мою листівку?

— Ні,— сказала вона,— яку листівку?

— Коли я попав у полон, нам дозволили написати додому листівку.

— Ні,— сказала вона,— я вже вісім місяців нічого про тебе не знаю.

— Ці свині,— сказав я,— ці прокляті свині... Ох, скажи мені ще тільки, де цей Кершенбах.

— Я...— Вона так плакала, що вже не могла говорити, я чув, як вона хлипала й ковтала сльози, поки нарешті прошепотіла: —...на вокзалі в Бонні... я приїду по тебе.

Потім я вже не чув її, незнайомий голос сказав щось по-англійському, змісту я не зрозумів.

Гретхен піднесла трубку собі до вуха, якусь мить послухала, похитала головою й знов поклала. Я подивився на неї і зрозумів, що вже не можу пропонувати їй мило. Не міг я й сказати «дякую», це слово здалося мені безглуздим. Я безпорадно розвів руками й вийшов.

Я йшов на вокзал, і в мене у вухах бринів жіночий голос, у якому ніколи не лунав заклик до шлюбу.

Самовільна відлучка ^{Переклала Євгенія Лозинська}