Подробиці життя Микити Воронцова

ПОДРОБИЦІ ПРО МИКИТУ ВОРОНЦОВА

— Як я тобі вже доповів, — сказав Варахасій Щ., — я вирішив спробувати розгадати цю загадку і взявся за справу за всіма правилами нашого мистецтва. Я побував у військкоматі, на заводі «Серп і молот», в номерному цьому інституті, вивчив його біографію, можна сказати, найдосконалішим чином, і уяви собі, не виявилося в ній абсолютно нічого, що б пролило хоча б якесь світло на химерності в щоденнику. Тобто він дійсно виступив зі своєю частиною на фронт у кінці серпня сорок першого, дійсно воював на захід від Москви, а через три роки переправлявся через Друть… і п’ять років тому разом з якимось Бєльським отримав авторське свідоцтво на якусь там бездимну технологію… Але до розгадки це мене не наблизило ні на крок.

Що ж, буває. Приспів час зайнятися найближчим оточенням нашого героя, друзями, родичами, знайомими і так далі. З’ясуванням подробиць його приватного і навіть інтимного життя. Як чесна людина, визнаю, що, строго кажучи, я не мав на це права, але мертвим не боляче, а зупинитися я вже не міг. Чув, чув я, що за загадочкою цією криється щось грандіозне, мало не глобальне… Втім, сам побачиш і судитимеш.

Я опитав близько двадцяти чоловік. Більшість із них нічого цікавого не повідомили. Хороший був мужик, компанійський хлопець, фахівець відмінний, такий милий, добрий чоловік… усе в такому дусі. Умів і любив випити; анекдоти розповідав — луснеш від сміху; нерідко перед начальством ставав на бік скривджених; такого-то мало не з-під суду витягнув; такому-то мало не з самого ВЦСПС путівку в спецсанаторій для дитини вибив… нічого не боявся… нічого для себе не вимагав… хорошому своєму приятелеві публічно ляпас вліпив за хамство старій жінці-технологу… Ну, декого потискував, не без цього… Словом, ангел, і саме в плоті. Вийшов я, до речі, і на деякого Бобкова, в минулому інструктора-самбіста, а нині п’яницю з ображено-гидливою фізіономією. Микита Сергійович займався в нього в середині п’ятдесятих і був у нього кращим учнем. Як Бобков виразився, «з ним, з Микитою, хоч би й гній їсти, усе прямо з рота вихоплював, такий був хлопець».

І лише п’ять чоловік дали мені воістину цінні відомості — втім, на жаль, лише посилили загадку. Якщо, звичайно, як і раніше ставитися до неї з точки зору здорового прокурорського глузду. Ось ці люди.

(Варахасій витягнув зі своєї червоної теки кілька листків паперу, скріплених могутньою канцелярською скріпкою.)

Віра Хомівна Самохіна, в дівоцтві Корнєєва, 46 років, хімік-технолог, товаришка по службі Воронцова по номерному інституту, познайомилася з ним у п’ятдесят восьмому році.

Валентина Мирленівна Самохіна, дочка Віри Самохіної, 24 роки, працівниця Патентної бібліотеки, познайомилася з Воронцовим у сімдесят четвертому році та стала його коханкою.

Світлана Федорівна Панікеєва, в дівоцтві Кривоносова, 47 років, домашня господарка, племінниця Воронцова.

Мікаел Григорович Хачатрян, 54 роки, капітан 1-го рангу у відставці, шкільний друг Воронцова.

І нарешті, Костянтин Пантелійович Шерстобитов, 55 років, робітник Митищинського машинобудівного заводу, фронтовий друг Воронцова, познайомився з ним у сорок другому році в запасному полку.

Ну, так от. Усі бесіди я вів під магнітофон і після, звичайно, за непотрібністю стирав, але записи бесід з цією п’ятіркою зберіг, навіть зробив витяги з них, — те, що здалося мені найцікавішим. Крутити записи підряд займе надто багато часу, так що давай я прочитаю тобі витяги, а де треба — прокоментую. Згоден?

(Олексій Т. квапливо закивав, показуючи, що так, він згоден, налив у стопки горілку, перевернув свою і запив захололим чаєм, після чого вимовив сілим голосом:

— Давай читай…)

— Ладненько, — промовив Варахасій, теж перевернув свою й теж запив захололим чаєм. — Читатимемо. Почнемо з Віри Хомівної Самохіної. Мене прямо-таки виштовхнув на неї той запис у щоденнику, пам’ятаєш? «Віронька Корнєєва, вона ж Воронцова, вона ж Неко-тян»… Читаю:

«— Познайомилися ми на якійсь вечірці. Не пам’ятаю вже зараз, чи то чийсь день народження був, чи то свято якесь… Легко сказати, чверть століття минуло! Зате як зараз пам’ятаю, що він сидів за столом майже навпроти й дивився на мене не відриваючись. Це я краєм ока бачила, що він дивиться не відриваючись, а як на нього погляну, він уже й очі встиг опустити… Ну, мені було тоді двадцять шість, чи що, чоловіки мене увагою не обходили, але все одно було приємно… Не в тому суть. Потім, коли стіл відсунули й стали танцювати, він мене запросив, і ось тут я вперше поглянула йому прямо в очі. Мене немов струмом ударило… Ні-ні, не подумайте, нічого такого жіночо-чоловічого. У нього очі були якісь такі… страшні, мудрі ніби й тужливі, чи що… Тобто очі-то в нього були звичайні, сіро-зелені, але так він дивився… Я відразу вирішила: ні, це лицар не мого роману. Взагалі-то він був веселий, говорив цікаво, говорив дотепно досить вдало, а дехто прямо на шию йому вішався… Втім, в очі ми більше один одному не заглядали.

— Ваш чоловік теж був на цій вечірці?

— Н-ні… Ні-ні, він з Валькою залишився, вона тоді зовсім малятком була, рочків три… чи чотири… Так от що найдивніше тоді сталося. Я втомилася, та й сп’яніла сильно, і сіла відпочити на диван. І зараз же до мене підсів Воронцов. Сів поруч, як зараз пам’ятаю, руки на колінах склав і неголосно говорить мені, на мене не дивлячись: «Ви не турбуйтеся, Віро Хомівно, з гландами у вас усе обійдеться благополучно». Я так очі й витріщила. З гландами у мене справді з самого дитинства було не в порядку, останні роки я все збиралася оперуватися, та не наважувалася, але йому-то звідки про це знати? Я його запитую: «Звідки ви знаєте про мої гланди»? Ось тут він до мене нахилився й говорить мало не пошепки: «Я про вас, Віро Хомівно, ще й не таке знаю. Наприклад, що маєте ви чарівну родимку на…». І називає, пробачте, місцинку на тілі, яку й рідному чоловікові не часто показуєш. Я обмерла, рот роззявила, не знаю, чи то ляпас йому дати, чи то ще що, а він встав і пішов. Зовсім пішов з вечірки…

— Але родимка є?

— У тому-то і річ, що є… І на тому самому місці!

— І як з гландами, благополучно обійшлося?

— Прекрасно обійшлося. Хочете вірте, хочете ні, але я якось відразу боятися перестала й буквально через тиждень пішла на операцію. І усе вийшло як по маслу… Скажіть, товаришу слідчий, ось ви, я бачу, Воронцовим і після смерті його займаєтеся. Ви теж думаєте, що він був ніби як чаклун чи ясновидець?

— А самі ви як думаєте, Віро Хомівно? Адже я його живого в очі не бачив, а ви з ним як-небудь майже два десятки років пліч-о-пліч в одній установі, напевно спілкувалися, розмовляли. У вас яке склалося враження?

— Не знаю навіть, що сказати… Сказати правду, ми більше й не спілкувалися ніколи. Хіба що по роботі. А так зустрінемося в коридорі або у буфеті — «добридень», «привіт», — тільки й усього. Хоча, звичайно… Дійсно, два десятки років пройшли, чого тільки не сталося за цей час! Багато що забулося, а я його на тій вечірці як зараз бачу.

— І він відтоді так жодного разу з вами і не заговорив?

— Жодного разу. Напевно, відчував…

— Що?

— Та ж боялася я його, товаришу слідчий! Як чуми боялася. Як діти хоху бояться. Коли Валька розповіла мені, що зійшлася з ним, я тиждень тряслася від горя і страху. Зараз смішно згадати, але рвалася навіть заявити в партком, в міліцію, ще бозна-куди. Добре ще, що чоловік мене утримав. Здорово б це вийшло: старий лиходій спокусив бідну дівчинку, а бідній дівчинці двадцять третій рік минув…

— До речі, а як Валя сприйняла смерть Воронцова?

— Ви знаєте, напрочуд спокійно. Ні слова, ні сльозинки… Можливо, не так уже й кохала.

— Можливо… Скажіть, Віро Хомівно, вас ніколи не прозивали таким слівцем — Неко-тян?

— Неко-тян? Ні, уперше чую. Що це таке?

— Це слово японське. «Кішечка» означає.

— Кішечка… Мене мама в дитинстві звала Кішечкою…»

. . . .

— Ось усе по Самохінй, — сказав Варахасій. — Вражає?

— Вражає, — промовив Олексій Т. — Цікаво, де це була в неї родимка?

— Соромітник, — з огидою сказав Варахасій.

— Вибач. Я пожартував. Читай далі.

Варахасій пошелестів паперами.

— А далі у нас піде дочка Самохіної, — сказав він. — Валентина Мирленівна. Чарівна особа, доповім я тобі. Ну, з нею я розмовляв з першою, вона сама вийшла на мене — з проханням повернути її речі, що залишилися на квартирі у Воронцова. Тут ми й поговорили. Читаю:

«— Як ми з ним познайомилися? Дуже просто й узагалі-то досить випадково. У жовтні… ні, в листопаді минулого року начальство наказало мені терміново відрецензувати довідник з австрійської системи патентування. А я німецькою ні в зуб ногою, в інституті вчила англійську, але це було перше мені серйозне завдання на роботі, та й самолюбство грало. Ну, обклалася словниками, поповзла за текстом, день скнію, другий, і все на першій сторінці… Ні, думаю, нічого в мене так не вийде. Стала думати, що робити. Перебрала всіх друзів і знайомих — як на зло, нікого з німецькою. Хто з англійською, хто з іспанською, один навіть з есперанто, а з німецькою жодного. Тоді вирішила я підключити батьків: можливо, у них є хто-небудь. Вийшла до них, а в мами — пам’ятається, була субота — гості, дві пари з її інституту. Так і так, кажу, товариші, допоможіть бідній дитині, терміново потрібен знавець німецької мови. Та нічого простіше, кричать, у нас Воронцов відмінно німецький знає, Микита Сергійович… І тут же дядько Сєва дістає записник і дає мені його домашній телефон. Мама було на диби, не смій, мовляв, турбувати людину, але вони її заговорили, що Воронцов — мужик добрий, що йому нічого не варто та інше. Ну а я — в передпокій, до телефону. Подзвонила, назвалася, сказала, в якій справі вторгаюся в його домашній спокій. Він помовчав кілька секунд і дуже спокійно, неголосно так сказав: «Із задоволенням допоможу вам, Валя. Я вільний, можете приїхати хоч зараз…» — і продиктував адресу. І я тут же до нього поїхала.

— І допоміг він вам?

— Не допоміг — сам усе зробив. Коли я через два дні після роботи до нього поїхала, як ми умовилися, рецензія була готова — надрукована у двох екземплярах, усе честь по честі. Я йому дякувати, а він головою похитав і сказав: «Не треба, Валю, це я в своїх інтересах, щоб нам з вами сьогодні не працювати, а шампанське пити…» І очі у нього були в той момент незвичайні — сумні і якісь сяючі, я таких ні в кого ще не бачила. Напевно, в той момент я в нього й закохалася. Що ж, я — людина рішуча. Прямо при ньому зняла слухавку й подзвонила додому, що ночуватиму у подруги.

— Любов з першого погляду, так би мовити…

— Це що, іронія»?

(Варахасій перервав читання.

— Я вже доповів тобі, — сказав він, — що ця дівиця виявилася чарівною особою. І говорила вона зі мною охоче, немовби тільки й чекала випадку виговоритися. А коли я сказав дотеп щодо любові з першого погляду, обличчя її спотворила лють. Тобто це я говорю — спотворила, насправді воно залишилося прекрасним, це обличчя, тільки іншим, чи що…)

«— Це що — іронія?

— Яка вже тут іронія, Валентино Мирленівно, боже борони…

— Ви його не знали… Та й ніхто його не знав, навіть найближчі приятелі. Одна тільки я знала, тому, напевно, що він був першим в моєму житті чоловіком. Я його любила без пам’яті. Хоча з самого того вечора знала, відчувала, що не надовго мені це щастя…

— Він вам сказав, що скоро помре?

— Нісенітниця! Не міг він мені цього сказати. Він був здоровий, він був абсолютно здоровий і невимовно ніжний… Мати ніколи не була зі мною такою ніжною, як він. Тільки одного разу…

— Що?

— Незадовго до… Ну, тижнів зо два до смерті він раптом сказав мені ні з того ні з сього, вночі, я вже задрімала… Голосно й виразно сказав: «Скоро нам розлучатися», а я спитала крізь дрімоту: «Чому»? І він відповів: «Тому що тобі далі, а мені назад, Неко-тян…»

— Пробачте… як він вас назвав?

— Неко-тян. Він мене так називав іноді. Колись він був у Маньчжурії й закохався там в одну японочку, і вона навчила його так її називати. Пестливе прізвисько. Неко-тян. Мені дуже подобалося, коли він так мене називав…»

. . . .

— Тепер у нас піде чоловік, — сказав Варахасій. — Костянтин Пантелійович Шерстобитов, колишній однополчанин Воронцова. Розповів він багато цікавого, і багато чого я з його оповідань виписав, але всього читати не стану, а зачитаю лише невеликий уривок. Слухай.

«— …Ось там-то, за Друттю, мене й накрило. Друть ми з ходу перескочили, а як на обрив виперлись — трах-бах, і нічого не пам’ятаю. Опритомнів уже в санбаті. Півноги як не бувало, ломить — сил немає, ллю сльози, а що поробиш? Гаразд. І ось за годину, як мене в тил відправляти, являється Микитка. Живий-здоровий, весь у пилюці, рот до вух, ліва рука на перев’язі, теж його зачепило, але легенько, залишився в строю. Як уже він до мене прорвався — не знаю, не скажу. Ну, квапливо перекинулися про те про се, виявляється, комбата у нас знову вбило, поцілувалися на прощання, а потім суне він мені в руку складений папірець і говорить мені: ти, каже, як я тобі написав тут, так і зроби, та не забудь, каже, а то після Перемоги сам тебе знайду і, незважаючи що ти тепер інвалід, рило набік виверну по старій дружбі. І побіг. Ну, розгорнув я папірець, читаю. Зараз уже не пам’ятаю в точності, як там було написано, років-бо багато пройшло, але суть була ось яка. Щоб восени в сорок сьомому році, коли одружуватимуся на Любаші з Медведкова, щоб неодмінно покликав на весілля. Он як.

— І що ви тоді подумали, Костянтине Пантелійовичу?

— Що подумав… Я тоді ні про яку Любашу ні з якого Медведкова чутки не чув. Перше, що я тоді подумав, — що Микита в такий спосіб просто підбадьорити мене хоче: нічого, мовляв, життя триває, ти й без ноги мужик хоч куди, не тушуйся, після війни зустрінемося… Але потім згадав всякі з ним випадки, ну, що я вам уже розповів, і знаєте, товаришу слідчий, приховувати не стану, повеселішав. А потім, поки по госпіталях валявся, усе це, признатися, якось підзабулось. І записку ту я десь загубив, і мучитися дуже-таки довелося, адже мені ще дві операції робили… Словом, згадав я про це тільки через чотири роки, влітку сорок сьомого.

— Розкажіть, будь ласка.

— Розповім. Це цікаво вийшло. Я вже працював на Митищинському. Раз затримався я в майстернях допізна, халтурку одну робив, а діло в кінці серпня було, вечори вже темні, та ще й дощі весь час ішли. Ну, шкандибаю я собі додому, а темінь, а грязюка, а вся вулиця — вибоїна на вибоїні! І тротуар дерев’яний, з до війни нелагоджений. І бебехнувся я в якусь яму. І куксою своєю прямо сторчма в землю. Світ замакітрився. Сиджу, піднятися не можу, тільки стогну. І раптом ніжний такий наді мною голосок: «Ви що, громадянине, розбилися»? Дивлюся — поруч біля хвіртки сукенка біліє. «Розбився, — кажу, — дівчино, та й як не розбитися, коли ви біля свого будинку вовчих ям нарили, а в мене всього одна нога»! Коротше, допомогла вона мені піднятися, завела до своєї кімнатки, всадовила на кушетку, запоралася. І між іншим каже: вулиця, каже, тут і вірно нехороша, тільки, каже, це дім не мій, я тут тільки кімнату знімаю, а живу, каже, я в Медведкові. А звати, запитую, як? Люба мене кличуть. Он як! У мене в голові немов блискавка гахнула — разом усе пригадав.

— І одружилися?

— Звісно, одружився. Куди діватися? Та й то сказати: тридцять років живемо душа в душу, двох синів виростили…

— Воронцова на весілля покликали?

— Ще б пак! Розшукав через адресний стіл, він десь на Великій Андроніївській тоді жив, я потім у нього був рази два… Сидів, сидів він у мене на весіллі… Тут тільки ось яка штука вийшла. Напередодні як нам у загс іти, я розповів здуру Любаші всю цю історію…

— Чому ж — здуру?

— Вийшло, що здуру. На весіллі Люба усе до нього приглядалася і ніби як би щулилася, чи що… Він, правда, нічого, напевно, такого не помітив. Веселий був, розцілував нас, випивав добре, закушував, «гірко» кричав… Тільки через якийсь час зайшла у нас із Любою про нього розмова, і вона мені каже: якщо, каже, ти мене любиш, тримайся від нього чимдалі. Я страшно здивувався. Чому? — кажу. У нього, каже, око нехороше, зловісне. Я її на сміх підняв, засоромив, розсердився навіть, проте вона — ні за що. Твердить одно: якщо, мовляв, мене любиш… Ну, що з нею поробиш? Потайки від неї зустрівся я з Микиткою кілька разів, та так і розійшлися наші доріжки…»

. . . .

Олексій Т. знову взяв щоденник і відшукав запис: «Костя Шерстобитов (поранений на Друті, червень 44; одружився на Любаші з Медведкова, осінь 47)».

— Звичайний випадок ясновидіння, — саркастично пробурмотів він і знову поклав щоденник на стіл. — Читай далі.

— Далі, — сказав Варахасій, — у нас з твого дозволу піде ще один чоловік. Капітан 1-го рангу у відставці Мікаел Грикорович Хачатрян, друг дитинства Воронцова. Читаю:

«— Отже, помер Микита… Ай, як люди навкруги мруть! Ось і мама в мене померла нещодавно. Правда, їй під вісімдесят уже було… Шкода Микиту, дуже шкода. З чоловічої частини ми з ним у нашому класі всього двоє, мабуть, в живих залишалися, інших усіх війна з’їла… Так вам про нього в шкільні роки? Гм… А дозвольте поцікавитися, навіщо це вам?

— Мене, власне, цікавить, чи не помічалися вами в характері, звичках, висловлюваннях школяра Микити Воронцова які-небудь дивацтва, невідповідності… ненормальності навіть?

— Гм… Мабуть, Микита дійсно був у якійсь мірі дивний хлопчина. Гм… Ми з ним були великі приятелі, що називається, водою не розіллєш, але, кажучи відверто, я його іноді побоювався. Тримався він якось занадто по-дорослому, занадто навитяжку, якщо ви розумієте, що я хочу сказати, занадто стримано. А якщо вже розходився, то це у нього виходило просто навіть страшно.

— Боюся, я не зовсім уловлюю…

— Поясню на парі прикладів. Гм… Ось була у нас в школі така шпаниста компанія, чоловік десять хуліганів під проводом такого собі Гришки-Мурзи. Не знаю, чим ми з Микитою їм не сподобалися, але прийнялися вони нас бити. Де не зустрінуть, там б’ють. Сніданки віднімали, кишенькові гроші, шапки зривали й закидали куди-небудь… Самі знаєте, як це у підлітків буває. Первісна жорстокість. Гм… Ми з Микитою років два це терпіли, а то й три… Не пам’ятаю. Не ябедничали, звісно, та й даремно було ябедничати. І ось одного разу зустрічають вони нас на дорозі зі школи й беруться за справу. Зазвичай ми як? Абияк прикриваємося, намагаємося проскочити скоріш і щодуху втекти. І раптом Микита розвертається й видає самому Гришці-Мурзі прямою в перенісся. Мені навіть хрускіт почувся, богом присягаюся. Це було абсолютно несподівано, і вони заціпеніли. А Микита вже одного б’є ногою в пах, іншого хватає за волосся і з тріском ударяє мордою об підставлене коліно, третього ще якось. Гм… Вони опам’яталися й накинулися на нього всім гуртом, про мене забули, а я абсолютно, знаєте, здурів, в очах темно, і кричу нерозбірливо на всю вулицю. Вони здорово тоді побили Микиту, але і самі зазнали втрат… На щастя, збіглися перехожі. Гм… Так. І ось після цього дня Микита став сам підстерігати їх поодинці й бити. Я іноді був присутнім. Це було жахливо. Це було… Це було неймовірно жорстоко, вміло і, я б сказав, по-діловому. Тобто він бився не так, як звичайно б’ються хлоп’ята, — не прагнув образити ударами, принизити, просто показати свою перевагу. Гм… Він ніби працював. Почав він прямо з Мурзи. Напав на нього в шкільній убиральні і всю перерву діловито й страшно його обробляв. Усі ці хлоп’ячі правила — «до першої крові», «під дих не бити», «ніжку не підставляти», «лежачого не чіпати» — усе це він ігнорував. Вже через хвилину нещасний Мурза валявся на кахельній підлозі й хрипів, а Микита працював над ним і кулаками, і черевиками, і по-всякому. Ми заціпеніли від жаху, ніхто не наважувався втрутитися, навіть старшокласники. Богом присягаюся, таку крижану жорстокість я бачив потім тільки в кіно, в гангстерських фільмах!»

(Тут Варахасій знову перервав читання.

— Вражаюче, — вимовив він, усміхаючись, — як чіпко тримається хлопченя навіть в літніх чоловіках! Полковник у відставці, на шостому десятку, а розбурхався так, що мені зачужа страшно стало. Очі викотив, руками розмахує, схопився, ногами показує, як наш Микита стусанами цього Мурзу пригощав… Довго він у такому роді оповідав, ми на цьому зупинятися не будемо, тут і так усе ясно, а перейдемо до наступного пункту. Продовжую.)

«— Зрозуміло, Мікаеле Грикоровичу. Ну, а інший приклад?

— Який — інший?

— Ви обіцяли пояснити на парі прикладів. Один ви навели. А другий?

— Гм… Другий приклад… Я, власне, не мав на увазі… Тільки я вас прошу зрозуміти, що тут у мене швидше враження, своїми, так би мовити, очима я майже нічого не бачив. Гм… Одним словом, з якогось часу я став помічати, що Микита надзвичайно сміливо поводиться з дівчатками. Ви знаєте, як завжди підлітки в чотирнадцять-п’ятнадцять років: і хочеться, і колеться… підглянути там, похихотіти, а самого то в жар, то в холод, і взагалі здебільшого одні лише мріяння безплідні. Так от, Микита раптом знахабнів до крайньої міри. І я майже упевнений, що сталося у нього щось з однією нашою однокласницею…

— Зрозуміло. Мікаеле Грикоровичу, ось ви сказали — «з якогось часу». А точніше не пригадаєте?

— Пам’ятаю. І скажу вам абсолютно точно. У Микити стався напад мозкового розладу. Взагалі-то він був хлопець здоровий, не хворобливий, а тут раптом захворів, втратив пам’ять, в сильній гарячці кілька днів пролежав. Голову він застудив, чи що… чи вдарився… Не пам’ятаю вже зараз. І всі ці, як ми їх з вами називаємо, дивацтва почалися у нього незабаром після цієї хвороби.

— І коли це сталося?

— Пам’ятаю абсолютно точно. У сьомому класі, в зимові канікули. Я це пам’ятаю тому, що під час цих канікул ми з ним почали захоплюватися хімією. Я-то у восьмому класі до неї поохолов і захопився електротехнікою, а Микита так хіміком і залишився…

— Хто така Галина Родіонівна?

— Галина Родіонівна? Галина Родіонівна… Гм… Не пам’ятаю щось…

— Це теж може бути з ваших шкільних років.

— А! Галина Родіонівна! Так-так, як же! Вчителька була у нас така, англійка, прийшла до нас прямо з інституту. Між іншим, Микита англійську знав просто досконало…»

. . . .

Олексій Т. кинув на стіл щоденник і сказав стомлено:

— Хто там у тебе ще залишився?

— Залишилася у нас остання фігура, — відгукнувся Варахасій Щ. — Світлана Федорівна Панікеєва, в дівоцтві Кривоносова, племінниця нашого Воронцова та його єдина спадкоємиця.

— І було там що отримувати у спадщину?

— А як же! Бібліотека після нього залишилася непогана, меблі… з одягу дещо… Якщо ти пам’ятаєш, свого часу вона вийшла заміж і поїхала з чоловіком на Північ, а на початку шістдесятих вони повернулися, обтяжені величезними грошима і цілим виводком діточок. Ну, жінкою вона виявилася невитіюватою, простакуватою, хоча, доповім я тобі, у свої сорок сім рочків ще дуже й дуже… Гаразд, це, звичайно, вбік, а зачитаю я тобі зараз всього лише один маленький витяг, найцікавіший, як мені уявляється.

— Давай. Слухаю.

«— А що йому дано було майбутнє знати, так я це ще дівчинкою зрозуміла. Він мене любив, Микита, жалів дуже і грався, бувало, зі мною, і книжки читав мені, і співав, коли я хворіла… Я часто в дитинстві хворіла. І ось пісні він мені співав інший раз такі, яких тоді ні від кого почути не можна було, а почула я їх знову вже дорослою і багато пізніше після війни. «Ех, дороги, — він співав, — пил та туман», «Чорного кота», «Ви чуєте, гуркотять чоботи»… І про війну він досконально знав, що вона буде, і коли, і якою буде. Ось, пам’ятаю, співає він мені свою кохану, я її теж дуже любила, хоча й мало розуміла, звичайно… Співає це він: «Ах, війна, що ж ти наробила, підла…» І тут тато входить до нас. А Микита ні при кому не любив співати, тільки мені, але не зупинився, до кінця заспівав. Папа дослухав і каже: «Про що це ти співаєш, Микитка»? Він відповідає: «Про війну, Федю, про війну співаю». — «Про яку таку війну»? — «А про ту, що наступного року почнеться, і багато на ній головою накладуть». — «Ех, бодай тобі заціпило», — папа каже. А я дивлюся, Микита на нього дивиться, і в очах сльози…»

. . . .

Олексій Т. додивився, як складаються в теку скріплені скріпкою листки і загальний зошит у цвілій цератовій обкладинці, і перевів погляд на вікно. За вікном панував яскравий сонячний ранок.

— Ну, як це тобі? — запитав Варахасій Щ., зав’язуючи білі тасьомки.

— А тобі? — запитав Олексій. — Розмотав задачку?

— Маю я, маю деякі думки, приховувати не стану…

Олексій Т. скривився глузливо:

— Ясновидець? Мандрівник у часі?

— Ні-і, ясновидець — це, брате, що… Це банальщина. От мандрівник — це вже ближче до справи.

— Нема з чого, так з бубни.

— А давай подискутуємо, — запропонував Варахасій Щ. — Якщо ти не втомився, звичайно.

— Давай, — погодився Олексій Т. — Тільки спочатку докінчимо цю благодать.

І він потягнувся за пляшкою, в якій залишалося ще стопки на дві, а то й на всі три.