Поезії в одному томі

Стилет чи стилос? — не збагнув.

Двояко Вагаються трагічні терези.

Не кинувши у глиб надійний якор.

Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зідхає ароматом

І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць,

Співа трава, ніким ще не зім'ята,

І вабить сном солодких таємниць.

Там зачарують гіпнотичні кобри

Під пестощі золототілих дів...

А тут — жаха набряклий вітром обрій:

Привабить, зрадить і віддасть воді.

Та тільки тут веселий галас бою —

Розгоном бур і божевіллям хвиль.

Безмежжя! Зачарований тобою,

Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!

Завжди напружено, бо завжди — проти течій.

Завжди заслуханий: музика, самота.

Так, без шляху, без батька, без предтечі.

Так — навпростець — де спалює мета.

Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути,

Тим криком, що горить в кривавім стиску уст,

І знать, що випало — загаснути забутим,

І спомином кінця — кісток народних хруст.

Так вийшовши з глухого степу,

З зідхань страждальної землі,

Вирізьблюю німий життєпис

На дикім камені століть.

Так конструюю вічний образ

На сірім цоколі часу,

І мудрість протина, як кобра,

Гадючим зоренням красу.

І розраховує, й шепоче,

І виміряє кожен крок.

Лиш електрично колють очі

Крізь все мереживо морок.

Заплутуюсь густіш і гірше

Під діямантовий гіпноз,

І тільки бачу — камні, вірші,

І тільки чую — гул погроз.

І все боюсь: скінчиться термін,

А я не скінчу завдання

І попливу один, без керми,

У тьму вмираючого дня.

Мушу випити келих до краю —

Полиновий мед самоти,

Так нещадно, так яро згораю. —

Чи ж побачиш, почуєш ти?

Недорізаним звірем — вітер

Проридає в страшний простор.

(Там жито — надовго збите,

Там чорним повітрям — мор)

А я мушу незморено-просто —

Смолоскипом Тобі Одній,

Я — кривавих шляхів апостол

В голубі невечірні дні.

Знов захід буряний. Недобрий.

Знов пророкує кров'ю літер,

Що ми загинем, яко обри,

Що буде степ, руїна й вітер,

Що почорніє світ цей білий,

Що все живе пожруть пожежі.

Що тільки віщий свист Сибілли

Лунатиме в сліпім безмежжі.

Сузір'ям скаже Бог вознести

У мертвім небі пентаграму,

И новий про це напише. Нестор

В самотній катакомбі храму.

На межі двох епох, староруського золота повен,

Зазгучав сонценосно твій соняшно-ярий оркестр, —

І під сурму архангела рушив воскреслий човен,

І над гробом народу хитнувсь кам'яний його хрест.

І на древнім, на скитськім, на кров'ю залитім просторі

Говорили могили, співали козацькі вітри.

І у літери тайн степовії складалися зорі,

Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

Так зродився ти з хвиль злотосиніх космічних вібрацій,

Метеором огнистим ударив в дніпровські степи

І, здавалося, — вріс. І над плугом схилився до праці,

І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.

О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о, ні! —

Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне

И клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...

І бездонним проваллям дихнула порожня луна.

... від клярнета твого — пофарбована дудка зосталась

... в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,

Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.

І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари

Божевільну Офелію — знов половецьких степів.

І час настав. І сталось вічне.

Співали весняні вітри.

І вітер під снігами Січня

Ту зустріч подихом зустрів.

Які ж наворожили зорі,

Що два життя в людській імлі

Побачать віддалі прозорі,

Розквітнуть казкою землі!

Який же ангел зореокий

З нічних небес на нас вказав,

І Бог забув про синій спокій,

І в вічність нас заколисав!

І розійшовся, і розтанув

Цей бідний світ земних пустинь.

З-за міжпланетного туману

Безсмертя заясніла синь...

І вже не знав: ці очі вічні —

Чиї — коханої? Сестри?

Ось.— Квітень розцвітає в Січні,

Співають весняні вітри.

Крізь заходу іконостас,

З нерукотворним ликом Бога,

Стомились спалені уста

Кричать анатему епохам.

Кривавляться сувої хмар

Повстань червленні орифлями

Й, під тиші похоронний марш,

У тьму згорають над полями.

В космічнім рокотанні лір

О, Сонце, отче злої тварі, —

Даремна кров твоїх офір

Перуновій прадавній ярі!

На полум'ї твоїм світи —

Не сплавить, не переробити,

І атоми не спиниш ти

Доконувать старі орбіти.

Згучить все та ж музику зор

Під скиптром диригента - Бога,

І заглуша сліпий простор

Мою анатему епохам.

Несамовитим криком крови

Роздерлися Твої уста:

Сурмиш у рупор пурпуровий.

Вагітна бурями повстань!

Крізь чорних днів крижану хуґу,

Крізь свист степів, крізь порох трун —

Виконуєш космічну фугу

На струнах зореметних рун.

З несамовитого Синаю

Ти — гураґаном голосів —

Гукаєш, кличеш, проклинаєш,

В своїй розіп'ятій красі.

Внук кремезного чумака,

Січовика блідий праправнук, —

Я закохавсь в гучних віках,

Я волю полюбив державну.

І крізь папери, крізь перо,

Крізь дні буденні — богоданно

Рокоче запорозька кров

Міцних поплечників Богдана. —

Тих отаманів курінних,

Що, під гармати революцій.

Уміли кинуть п'яний сміх

В скривавлене обличчя — муці.

Чия залізна голова

І з-під катівської сокири

Жбурляла в чернь такі слова,

Що їй мороз ішов за шкіру.

Хто в дикий вихор гопака

Втіляв життя назустріч степу,

Й чия упевнена рука

Зміцняла сивого Мазепу.

Коли ж в батуринськім огні

Держава рухнула, тоді то

Вони взяли свячений ніж.

Залізняка майбутні діти!

Хай згинуло, хай загуло, —

Вони лишилися, як криця!

І жадний примус, жадне зло

їх не примусило скориться!

Херсонські прерії — мов Січ,

А кобзарем — херсонський вітер,

І рідним був одразу клич:

— Вставайте! Кайдани порвіте!

Бо ж там тече козацький Буг

Й — не раз червоная — Синюха,

А я там весен вербний пух

І дух землі — з дитинства нюхав.

Як не калічила Москва,

Не спокушав її розгон той, —

Та враз підвівсь і запалав,

І з серця кров'ю крикнув Ґонта.

... Даремно, вороже, радій, —

Не паралітик, і не лірник

Народ мій — в гураґан подій

Жбурне тобою ще, невірний!

Ще засилатимеш, на жаль,

До Києва послів московських, —

І по паркету наших заль

Ступати лаптю буде сковзько.