Поезії в одному томі

Ти затуманилась за далями, за димом,

Зайшлась імлою, понялась вогнем.

І ось відходиш невмолимо...

Десь рідний вітер гне

Твоїх топіль високі решти.

Мете шляхів безкрай...

Чи ж затаїш, чи збережеш Ти

На дні ярів, у галявах дібров

Твій тихий рай

І сонцем п'яну кров?

О, сонцем п'яна кров.

Важка, щедробагата й невидюча!

Порогами ще клекотів Дніпро

І на дівичий степ не впала туча,

Ще мерехтів архіпелаг осель

Крізь пломінь голубих просторів, —

Південний бог в

Твоїм сафірнім морі

Знайшов нову купель.

І Геліос, що — ясність і число.

Ось став осліплим з ярости Дажбогом,

І шалом соняшним клекоче зло

В Тобі, небого.

Ти залишилася за обріями миль

І ось тепер Ти — привид і примара,

І марнота зусиль, і суму вічний біль,

І спомину непроминуча кара.

Так несемо в сліпих серцях

Твоє незбагнене обличчя

І давній шлях

В незнане кличе,

І довга путь ось стелиться в безкрай —

її не відвернуть, її не стерти,

Бо лиш вона веде в

Твій чорний рай

З пустелі самоти і смерти.

Навіть снитись мені не хочеш,

Мовчазна, непривітна така...

Тільки б глянули сині очі,

Доторкнулась смаглява рука, —

І весна ця холодна і сонна,

І над парком зелений дим

Задзвеніли б блакитним дзвоном.

Заструмили б теплом золотим.

І усе б повернулось: минуле,

Біла шоса, тонкий молодик,

Що в глухому залізному гулі

Потонули навік.

Ось іще одна осінь, як сум навісна,

І голодні вітри гудуть.

А палала ж весна, а гриміла ж весна,

Як останій суд —

Страшна!

П'яним плугом орала широкий простір,

Але в борозни падала кров,

І лягали, широко розплющивши зір,

І крутився Дніпровий вир.

Причащалася тіла і крови в той час

Грішна чорним гріхом земля,

І залізну молитву хрестом меча

Сотворяв над полями

Час.

Палко й твердо казання казав кулемет,

Били дзвони з гарматних дзвіниць,

І, здавалось, що крицею вічних мет

Вже збагне нашу міць

Баґнет.

Одгриміло. За чергами весен і зим —

Вже Тринадцятий Листопад.

Та крізь млу може блиснуть вогонь і дим.

Може впасти і град,

І грім.

Може сірий туман пропалити весна,

Розігнать хмаровиння облуд.

І спалахне весна, загримить весна,

Як останній суд —

Страшна!

Щербатий місяць, мов розбитий щит.

Над цвинтарем нічного міста.

Пізно.

Ніч нерухомо тишею блищить.

Морозна ніч, заклякла мов залізна.

Лиш в голові важкий вогонь гуде,

Під тягарем — тремтять зомлілі лікті

І в полум'ї нездоланих ідей

Чорніє морок вироком: vae victis!

Безсонна ніч його не подола.

А прийде ранок в сутіні поблідлій

І ще чорніш вогонь тих слів пала

При деннім, при нещаднім світлі.

1.

Місто мріє на дні, а навколо — високий полон:

Губалівка, Носаль і скелястий двогорбий Гевонт.

З по-за гір насуваються хмари. Спадають дощем.

Але верхами — сніг, мов до весни далеко іще.

Листя мертве, зітліло-бронзове іще шарудить

Весна грає лише в плюскотінні гірської води,

Та ялини й смереки про вічно-зелене шумлять

І наїжилась ними дибуча, напнята земля.

2.

Сонце гріло труну так, немов воскресити хотіло

Вітром з гір долітав голубий сніговий аромат.

Мальовничі ґуралі до цвинтаря вносили тіло,

Спопеліле ще в Кракові. Шерегом жалісних втрат

Привітали хрести над гробами нову оцю втрату.

Ксьондз ретельно читав несмертельні латинські слова.

Потім — падали мови: артисту, учителю, брату ...

Древню пісню жалоби ґуральський скрипаль вигравав.

І ущухло. Крізь тишу цвірінькали тільки пташини

Обізвавсь паротяг. Стали кидать на віко грудки.

Сонце лляло тепло. Усміхались снігом вершини.

З рівним рокотом падали води гірської ріки.

30.04.1933

(Похорон К. Стриєнського)

3.

Сірий день. Мандрівництво наше

Залізниця перетина. А в ушах ?—

Коцюбинського кашель,

Булькотіння води й тишина.

Так, мов бачу: ступає поволі

Вгору, вгору — самотній завжди,

І, соромлячись, морщиться з болю,

І вслухається в плюскіт води.

А вночі крізь безсоння і муку

Пригадає Чернйгів, Дніпро,

І напружує змучену руку,

І у хустку викашлює кров.

4.

На обрії скелясті зломи,

Ялини зелень жалібна,

А нижче — вже зелений пломінь.

Зелений дим... Невже весна?!

Ще з-попід снігу, як з-під маски,

Але горить блакитний зір,

Знайомий зір з дитинства, з казки,

Прозорі очі феї гір.

І віллі скоро будуть повні

Спортовців і сухітників,

І дні свій гомін невимовний

З'єднають в нероздільний спів.

Закопане, 01.05.1933

II.

Чепурні, супокійні оселі

В черешневім розмаю весни.

Вколо вруна буяють веселі

І доноситься подих лісний.

Небо ллється над вами ласкаве

І голубить вас леготом хвиль,

А там — крячуть голодні ґави

Над пустелями піль.

Будяками та диким маком

Чорну землю квітчає цей май,

Що чвала бездорожним баскаком

І гукає — „топчи й витинай”.

Під Краковом, 27.05.1933

III.

Глибоке небо, білі хмари

Та плюскіт срібної води

І, поки пам'ять тихо марить,

Шумлять широкі левади —

Так само, як колись шуміли

Тамті, вірніше та, одна.

Де сяяв світ, як мати, милий,

Де осінь гріла, як весна...

Вже жовте жито половіє

По рівних басаманах піль,

Ячмінь підводить довгі вії

В очікуванні пізних жнив.

Овес хвилюється і морем

Пливуть безмежні пшениці ...

Вдивляймось в простори оці

Та днів тих, серце, не повторим...

Хати мої, хати, низенькі, бідні й рідні

В тонкім мереживі зазеленілих віт!

Тут ще чорніш кількасотлітні злидні

Підкреслює карпатський краєвид.

Корчма й нотар. А хліба — ні кавалка,

І світить ребрами замурзана марґа.

Під мовчанку села балака тільки балка —

То Турія — по ріні — наріка.

Сини ростуть — неплодні самосії.

Доньки, як цвіт, — на наймички роздай,

Бо над ім'ям — гнила мара „Россії”,

Щоб ти не був землі своїй ґазда.

1.

Дністер тече прудкіш. Яри стрімкіш, ніж наші.

Мов круча — річище.

Та щось дихне — і враз:

Південне небо — лазурова чаша

І вічність — час.

І все стирається — розлука, зморшки, роки.

І все вертається — дідизна, юність, даль.

Знов простір виника безмежний і високий,

Дзвінкий, як синь, прозорий, як кришталь.

2.

Високий правий берег. Голоси

Доносяться над срібним плесом лунко.

При березі — дорога. І мажара

Порожняком потойбіч торохтить.

На душогубках пропливли рибалки.

Мов кришталева — тиша над Дністром.

Замкнути очі — і на мить немає

Цих двадцяти важких чужинних літ.

Що проорали чоло і поклали

На плечі труд безкрилий, що навік,

Навік прожерли в серці порожнечу.

. . . Замкнути очі .— і зника Дністер,

І замість нього котиться Синюха...

Поцейбік — наш город (ті самі верби,

І баклажани, й дині, й кукурудза),

А по тім боці — в тій ото хатині —

Живе Карайгуз, славний і страшний.

Рибалка в літі, у зимі — мисливий,

А цілий рік — п'яниця. Недарма

Його дружина все, було, виводить,

Що „тяжко жити за пяницею”,

Хоча й не знать, для кого було тяжче?

Він із корчми додому припливав

Вночі човном і, боячися жінки,

Всю ніч сидів на камні прибережнім,

Співаючи сумних пісень всю ніч.

Вночі, було, прокинешся — і чуєш

Глухий, далекий голос самоти

І безнадії — то співав Карайгуз.

В тім співі був і спогад про минуле,

І давня спрага волі степової,

І темний гнів нащадка, й виклик долі,

Й терпка нудьга, і запорозька лють.

І страшно було. І кричать хотілось.

І з уст сухих само зривалось: „Мамо”!

І мама тінню легкою з'являлась,

Казала „спи”, хрестила і зникала,

І медом зліплював повіки сон.

Шумить серпневий вітер, майже

Херсонський, майже степовий.

Мій вітре простору, заграй же

Про молодість і даль! Повій,

Повій на чорну Україну,

Де вод і зор давно чортма,

Де кожен рік, де кожну днину

Бездонна поглина тюрма.

Повій і голос, що не стих ще,

І той вогонь, що ще не згас. ...

О, ще самотніше, ще тихше

Молімось про вогненний час!

Акації цвітуть — п'янкий мадярський квіте —

О, амбро пристрасте солодкої, як мста!

Акації цвітуть. І п'яний душний вітер

Пекучим подихом розхилює уста.

Акації шумлять і де втекти? сховатись?

Вся вулиця в цвіту. Вся вулиця, як сад.

В цій бурі пелюстків розкішно умирати,

Пить смерти й пристрасти пекучий аромат.

Вас пригадало, милий Юріє,

Це літо хворе і жагуче,

А Ви вже там. Мене ж обдурює

Життя і знову, знову учить.

Та чи ж навчить? Боюся, друже мій,

Що вже даремно, бо запізно.

Йду бездорожжями, калюжами

І марно кличе вірш залізний.

О, самото, терпкіш від оцету!

Яка печаль, яка пустеля

Чужі жита у плямах осету,

Далечина, що хмари стеле.

Та все ж іду, хоч спотикаюся,

Ген ледве мріє поле бою...

Ні, вже ніколи не покаюся,

Мобілізований добою.

Смаглявість від того вогню,

Грузинські очі, сухість вилиць.

Слова, що цокали і бились,

Продзьобуючи вихід дню.

Раз — орлій клекіт, раз — стріла,

Раз — вірна куля. І ніколи

Не змусив хам короткочолий

Схилити гордого чола.

Гірська душа зійшла в степи,

Де вітер і козацькі чоти,

І щось, либонь, від Дон-Кіхота,

Бувало, в постаті тремтить.

Щось старовинне, щось п'янке,

Як, пісня, як лицарство й слава,

Щось разом ніжне і тужаве,

Мов криця — тверде і крихке,

І от — ударив буревій

В пориві хижої нестями

Й засипав мертвими снігами

Вогонь очей і ніжність вій...

Лиш десять літ — і вже по всім.

Серця сліпі! Серця калічні!

Коротка ця хахлацька вічність.

Непевна і гірка, як дим.

... І йшли віки, одним ярмом закуті,

Плекаючи каліку і раба.

Зрадливий,хитрий, темний і ледачий,

В гнилоснім тлінні мертвої душі

Він викохав собі павуче серце:

Мале, скоцюрблене, трусливо-ліоте,

Ненависне і заздре на величність,

Покірливе на низькість ханських стіп.

І так лишав беззахисную землю

Й, тікаючи, встромляв у ню свій спис.

І так міняв залізний лад держави

На хижий свист чужого батога.

І продавав на страту свого князя...

І тупо йшов отарою в ясир.

* * *

Підточена, поламана й затрута,

Рослиною, що вирвана з корінням

Ударами важких вітрів азійських.

Котилась Русь, як перекотиполе,

Чіпляючись останніх рубежів,

Де під орлами Риму виростали

Священним пругом ґотиків струнких

Навік опанцеровані народи.

Там битви і молитви трудну путь

Проходили не в лагоді Еллади,

Не під безсилу мудрість Візантії,

А у міцній суворості зусиль,

Напружених божественим законом:

То мідний гул незломних легіонів,

Що крицею єдиної руки

Кермовані — ішли в огонь побіди.

Уста не вимовлять молитви,

Уста забули молитви —

У безумі сліпої битви

Губився тихий голос Твій.

В льохах оглухлих чрезвичайок,

У сніговіях Соловок

Минали судорги відчаю

Та серць короткий кровоток.

Ніколи в очищальнім громі

Земний не розчахнувся час

І жаден знак, і жаден промінь

Не поразив негідних нас.

Лиш попеліли весни ніжні.

Лиш замерзали квіти літ

Під співи парастасів сніжних

На грудях мертвої землі.

Убогий — дар скупої крови,

Неплідне — тлінних дута тепло...

Тоненьку свічечку любови

Задуло переможне зло.

В повітрі мла і смертний одур.

Охляле сонце, як сліпе.

Це спалену твою свободу

І напівмертвого тебе,

Народе мій, вітаю словом

Під небом, від пожеж багровим,

Під туркоти чужих гармат.

Коли мордує брата брат,

Коли пророцтва найлютіші

Оце сповняються навбач,

Коли скупі перерви тиші

Невтішний роздирає плач.

Потрібен пломінь Єремії,

Та, ненароджений, він згас.

Крутіж лихої веремії

Поніс у вир смертельний нас

І несемося, як билини,

Понад румовищем руїни.

Аж поки сіркою й вогнем

Нас згубний подих не здмухйе.

Внизу ж твоє безформне тіло

Звивається під градом кар':

В чужій руці — безкрила сила;

В своїй — безсилля і тягар.

Роздріблене дощенту крушить

Закон життя. І де ж — вогню

На вожденят вошиві душі,

На лицедіїв метушню.

На їдь продажної безради,

На яди дідичної зради,

На віковий коловорот

Хохлацьких охів і глупот?

Актор чужі малпує міни,

Крутій відсотки тне з леґенд,

Нащадний дурень рота слинить

І всіх їх продає — агент.

Ця зоологія убога

Все застує. А збоку десь

Гірким смієтсья сміхом Гоголь —

„З самих себе бо смієтесь” —

І корчить постать вовкулачу,

І тане сміх у пеклі плачу,

І він зникає. І дарма

Сурмить Шевченкова сурма.

Бо і трибун ґрамофоновий,

І рідномовний графоман

Лиш про „недолю” й „чорні брові

Вискиглюватимуть пеан.

В тім ярмарку все творче гине.

Задушується все живе,

Все вічне робиться хвилинне

Й стає живучим неживе.

І мертві душі бенкетують,

Защеплюючи, як отрую,

Ледачу кров духовий гній

Всім паростям гієрархій.

Герой доби встає в цій аврі

Космічних бур, космічних гроз,

Як спраглий містечкових лаврів

Здрібнілий мікромалорос.

Народе мій, оцей непотріб

Ти за які гріхи придбав?

Чи недівоча пристрасть Мотрі?

Мазепи спізнена доба?

Чи за перебіг надто сковзький

Двірської служби Розумовських?

Чи вбогість життєвих спонук

Поганих внуків і онук?

І з того гойного врожаю

Вже пів століття п'ємо жах:

Доба нам обжинки справляє

На наших душах і тілах.

Та ти — не виграшка природи

Не примха лиш земних стихій—

Ти не загинеш, мій народе,

Пісняр, мудрець і гречкосій.

Бо вірю: судні дні недаром

Твій чорний рай зняли пожаром

І пломінь слупамн росте.

Сполучуючи з небом степ.

І небо сходить на країну

Крізь зойк заліз, крізь звіря рик,

Крізь дим руїни — — —

— Україну

Новий узріє чоловік.

Ще мить тому — весна і цвіт,

Чужинний май в співучім сонці

... І вже щось чорне криє світ,

І де ж ви, друзі, оборонці?

Наївний рух крилатих рук —

Ні, свисту куль не заперечить!

І тіло падає на брук,

І ось тріпочуть груди й плечі,

І очі гасить смертна мла...

Сім хижих куль. Сім стрілів зла.

Зміряли в дух — влучили в тіло:

Знялись над мертвим тілом крила

І дійсність легко попливла,

Як марний, як минулий вияв, —

Бо за повіками тремтів

Співучий степ, пшеничний спів,

Полтава, прапори і Київ.

Родина тільки вбогий човен

На невмолимих бурунах.

Над обрієм глухий Бетговен

Жадобу, захват, скрегіт, жах —

Сполучує в єдиний помах.

І буря звуків двиготить,

Вогонь скресаючи на зломах

Нещадних хвиль...

Твій біль, як мить

Твоє життя — поглянь — як атом.

Вичерпуй воду. Затикай

Пробоїни. Будь мужем, татом.

Керуй. Молись. Не нарікай.

Шлях Одисея перейдемо

І десь скінчиться міт сторіч:

День однооким Поліфемом

Всіх звабить у печеру-ніч.

І ти, що полум'я був повен,

Затихнуть змушений тепер:

Сама доба — глухий Бетговен,

Сама доба — сліпий Гомер.

Час, Господи, на самоту й покору.

Все про цей час нагадує: вага

Знекриленого тіла, перше срібло

На скронях та пооране чоло.

І під чолом ті, що колись горіли,

А нині глибше й глибше западають

І пригасають — ті неситі очі...

Бо зір звертається до себе, внутр,

З переситом від людського й земного.

Час, Господи, покори й самоти.

Найперше — це покора. О, навчи

В ночах безсонних, в бичуваннях долі,

У дрібничковій помсті днів і діб,

В безсиллю немощів — навчи, навчи покори,

Найпершої чесноти початок.

Ти дарував її надміру гойно

Твоїм численним найгіднішим слугам, —

Подай її найнижчому — тепер.

Час, Господи, покори й самоти.

Смирися, духу гордий і невдячний —

Збунтованого ангела насліддя!

О, кожен день життя жагуче пив

І все шукав — але не те, що треба.

Все пізнавав, але недовідоме,

І все стримів, але незрячим серцем

І не зважав, що під зухвалим кроком

Розтоптані лишались пелюстки.

Час, Господи, покори й самоти,

О, самото, ти, знаю, найтрудніша,

Тебе навчитись тяжче, ніж покори,

Ти вимагаєш скупчених зусиль,

Як іскра, що рождають криця й кремінь,

Як скорч останній м'язів переможця.

Як крок кінцевий того, що дійшов

Вершини.

Бо якщо покора — мудрість,

То самота — є завжди висота.

Час, Господи!

Вже перейшла блакитна повінь

І ти не Симон, а Петро.

Вже замість білої любови

Лютує в жилах чорна кров.

Лиш дим і чад спливають мертво

Й холоне скудний попіл там

Де на каміннім серці жертва

Палала збуреним богам.

Літа зливаються з віками

На історичному вогні

Й, зростаючи в крилатий камінь.

Готичні застигають дні.

Поглянь на камінь: він мовчить

Мовчанням мудрости і віри.

Гримить війна, дзвенять мечі.

Шаліє кров. Вирують вири.

Та він холодний і нагий —

На перехрестю.

Мчаться авта.

Минає звільна крок нога

Минає все.

Лиш вів, як правда

Найбезумовніша, — застиг

З незримим виразом погорди.

І той його камінний сміх

Не бачать перехожі орди.