Похований_велетень

Розділ дев’ятий

Ті чорні вдови... Навіщо Господь послав їх на гірську стежку поперед мене? Щоби випробувати моє смирення? Хіба замало того, що я врятував те люб’язне подружжя та пораненого хлопчика, здолав диявольського пса, проспав заледве годинку на мокрому від роси листі, а прокинувшись, дізнався, що досі маю силу-силенну завдань і що нам із Горацієм потрібно знову вирушати в путь — і не вниз, де ми могли би знайти пристановище в якомусь гостинному селі, а вгору, крутою стежкою під сірим небом? Але все одно він послав тих удів на мою дорогу, — не сумніваюся, що то був він, — і я добре зробив, що ввічливо до них озвався. Навіть коли вони опустилися до рівня безглуздих образ і почали кидати Горацієві у крижі грудки землі — так наче Горацій із тих, хто запанікує і дремене галопом, — я лише окинув їх поглядом через плече, а тоді прошепотів Горацієві на вухо, щоби він не забував, що ми повинні витримувати такі прикрощі з честю, бо на далеких вершинах, де тепер зібралися грозові хмари, на нас чекало значно серйозніше випробування. Крім того, ті побиті життям жінки в подертому дранті колись були невинними панянками, а декотрі з них ще й були красиві та граційні чи принаймні мали свіжий вигляд, що в чоловічих очах має таку саму цінність. Хіба не такою була та, про котру я згадую час від часу, коли переді мною простягається простір — такий безкраїй, порожній і безлюдний, що не знати, чи проїду я його за цілий похмурий осінній день? Не красуня, проте принадна для моїх очей. Я бачив її лише мигцем, коли був молодий, — і чи озвався я тоді до неї хоч словом? Але все одно вона іноді постає переді мною, і здається, що вона не раз і не двічі навідувалася до мене вві сні, бо часто я прокидаюся з незрозумілим почуттям задоволення, хоча сни мої постійно втікають від мене...

Саме таку млосну радість я почував, коли Горацій розбудив мене сьогодні вранці, тупаючи копитом по м’якій лісовій землі, на яку я приліг після виснажливих нічних справ. Він чудово знає, що сили в мене вже не такі, як колись, і що після такої ночі мені нелегко знову вирушити в путь, проспавши тільки якусь годину. Та, побачивши, що сонце піднялось уже високо над тінявим лісовим дахом, він вирішив будь-що мене розбудити. Він переступав копитами, аж поки я підвівся, дзвенячи кольчугою. Я все частіше проклинаю свої обладунки. Від чого вони мене вберегли? У найкращому разі — від однієї маленької ранки чи, може, від двох. За міцне здоров’я мені потрібно дякувати мечу, а не латам... Я зіп’явся на ноги й оглянув листя навкруги. Літо ж заледве почалося, чому ж навколо стільки опалого листя? Може, дерева, під якими ми знайшли пристановище, страждають від якоїсь напасті? Горацієві на морду впав промінь сонця, пробившись крізь високу крону, і я бачив, як кінь захитав головою з боку в бік, так наче то був не промінь, а муха, яку хтось послав, аби йому дошкулити. Його ніч також була не з приємних: прислухатися до навколишніх лісових звуків, думати про те, назустріч яким небезпекам вирушив його лицар... Хоча я і був незадоволений тим, що він так рано мене розбудив, одначе підійшов до нього лише для того, щоби ніжно обняти за шию і на мить схилити голову йому на гриву. Суворий йому трапився господар, я знаю. Я підганяю його вперед, розуміючи, що він утомився, чи лаю його, тоді як він не зробив нічого поганого. І все це залізяччя — для нього не менший тягар, аніж для мене. Скільки ще нам судилося проїхати разом? Я ніжно його поплескав, примовляючи: «Уже зовсім скоро ми знайдемо пристановище в якомусь гостинному селі, й ти поласуєш кращим сніданком, аніж той, що ти щойно спожив».

Я казав це, вважаючи, що питання з паном Вістаном уже вирішено. Та щойно ми вийшли на стежку — навіть із лісу виїхати не встигли, — як натрапили на забрьоханого ченця у стоптаних черевиках, котрий поспішав поперед нас до табору лорда Бреннуса. І що він нам розповідає? Що пан Вістан, як виявилось, утік із монастиря, а всі його нічні переслідувачі віддали Богові душу, ба більше: від декотрих залишилися тільки обвуглені кості! Ото чолов’яга — цей Вістан! Дивно, та серце моє сповнилося радістю, коли я почув таку новину, незважаючи на те, що тепер знову треба братися до справи, з якою, я думав, уже покінчено. Тож ми з Горацієм відігнали думки про сіно, смаженину та добре товариство і натомість знову підіймаємось угору. Дякувати Богові, що ми принаймні віддаляємося від того проклятого монастиря. У глибині душі — і це правда — я почуваю полегшу, що пан Вістан не прийняв своєї смерті від рук тих ченців і негідника Бреннуса. Ну й ну, ото чолов’яга! Він стільки крові проливає щодня, що від неї й Северн вийшов би з берегів! Він поранений, принаймні так думав той забрьоханий чернець, але хто ж повірить, що такий чоловік, як пан Вістан, отак просто ляже і спокійнісінько віддасть Богові душу? Ото дурницю я втнув, що дозволив тому хлопчині Едвінові втекти! І хто тепер може поручитися, що вони не знайдуть один одного? Дурницю я зробив, так, але я тоді був страшенно стомлений та й не думав зовсім, що пан Вістан зможе втекти. Ото чолов’яга! Якби він був таким у наші часи, то, хоча він і сакс, Артур би ним захоплювався. Навіть найкращі з-поміж нас боялися би вийти з ним на бій як із ворогом. Однак учора, спостерігаючи, як він бився зі солдатом Бреннуса, я помітив, що в захисті зліва він дав слабинку. Чи то був такий хитрий прийом? Якщо мені доведеться ще раз поспостерігати за ним у бою, я добре роздивлюсь і знатиму це достеменно. Хай там як, а у воєнній справі він мастак, і потрібно бути лицарем Артура, щоби щось запідозрити. От я і запідозрив, коли спостерігав за ним. Я сказав собі: «Дивись, онде недогляд зліва». Умілий супротивник дуже навіть може цим скористатися. Та хто з нас не поважав би його?

Але ті чорні вдови... Чому наші стежки перетнулися? Хіба ми й без того не мали без міри клопотів? Хіба наше терпіння не було вже безліч разів випробувано? «Зробимо привал на наступному гребені гори», — казав я Горацієві, поки ми піднімалися схилом. «Зробимо привал і відпочинемо, хоч і збираються чорні хмари й, напевно, буде буря. І, якщо там не буде дерев, я все одно всядуся просто на кущі вересу, і ми перепочинемо хай там що». Проте, коли дорога нарешті перестала йти вгору, ми побачили тільки величезних птахів, які вмостилися посеред скель, — і раптом вони всі одночасно піднялись, але полетіли не в темне небо, а до нас. Тоді я й помітив, що на стежці перед нами зібрались аж ніяк не птахи, а старі жінки в накидках, які розвіював вітер.

Навіщо вибирати для зборів таке пустельне місце? Ні каїрну[7], ні висохлої криниці, щоби хоч якось його позначити. Ні деревця, ні куща, щоби захистити мандрівника від сонця чи від дощу. Самі лише крейдяні скелі обабіч дороги, з яких вони і здійнялися. «Переконаймося, — сказав я Горацієві, — переконаймося, що мої старечі очі мене не підводять і це не розбійники, котрі збираються на нас напасти». Проте видобувати меча з піхов не довелося (лезо досі смердить слизом того диявольського пса, хоча я й устромив меча глибоко в землю, перш ніж заснути), бо то і справді виявилися старі жінки, хоча нам би не завадило захиститися від них щитом, а то і двома. Хіба ж ті пані, — Горацію, тепер, коли ми нарешті їх позбулися, згадуймо про них, як про пань, — не заслуговують на те, щоби їх пожаліли? Ми не називатимемо їх старими відьмами, хоча їхні вчинки і спокушають нас так їх називати. Не забуваймо, що колись бодай декотрі з них були вродливі та граційні.

«Ось і він! — закричала одна. — Лицар-самозванець!» Коли я під’їхав ближче, інші підхопили її крик, і, може, ми й промчали би риссю крізь їхні ряди, та я не з тих, хто втікатиме від випробувань. Тому я різко зупинив Горація просто посеред них, але дивився на наступну вершину, так наче вивчав хмари, які дедалі щільніше скупчувалися. Тільки тоді, коли навколо мене затріпотіло на вітрі їхнє дрантя і я відчув, як від їхніх криків стрясається повітря, я глянув униз із висоти сідла. Їх було п’ятнадцять? Двадцять? До Горація потягнулися руки, щоби торкнутися до його боків, і я прошепотів йому на вухо щось заспокійливе. Відтак я випростався і сказав: «Пані, якщо ви хочете поговорити, припиніть шуміти!» Вони притихнули, та погляди їхні залишилися сердиті. І я продовжив: «Що вам від мене потрібно, пані? Чому ви на мене так накинулися?» На те одна жінка вигукнула: «Ми знаємо, що ви той самий сміховинний лицар, котрому все ніяк не вистачить сміливості виконати те, що йому доручено». І ще одна: «Якби давним-давно ви зробили те, про що просив вас Господь, то хіба ми поневірялися би тут, страждаючи від горя?» І ще одна: «Він боїться виконати свій обов’язок! Це написано в нього на обличчі! Він боїться виконати свій обов’язок!»

Я стримав гнів і попросив їх пояснити, що вони мають на увазі. Після того одна з них, увічливіша за інших, зробила крок уперед.

— Пробачте нам, лицарю. Ось уже багато днів ми поневіряємося під цими небесами, і, побачивши як ви власною персоною сміливо скачете нам назустріч, ми не змогли стриматись і вирішили будь-що зробити так, аби ви почули наш лемент.

— Добродійко, — звернувся я до неї, — може, я маю вигляд обтяженого літами, та я залишаюся лицарем великого Артура. Якщо ви розповісте мені про ваші негаразди, я радо допоможу, чим зможу.

Мене неабияк спантеличило, що у відповідь вони всі — й увічлива також — зайшлися саркастичним сміхом, а потому чийсь голос сказав: «Якби ви виконали свій давній обов’язок і вбили драконку, ми би не поневірялись отак, прибиті горем».

Ці слова мене приголомшили, і я вигукнув: «Та що ви про це знаєте? Що ви взагалі знаєте про Квериґ?» — але вчасно спам’ятався. І продовжив уже спокійно: «Пані, поясніть, що змушує вас отак блукати дорогами?» Після того з-за моєї спини пролунав хрипкий голос: «Ви запитуєте, лицарю, чому я так блукаю з місця на місце? Радо вам розповім. Коли човняр ставив мені запитання, а тим часом мій коханий чоловік уже спустився в човен і простягав до мене руки, щоби допомогти мені приєднатися до нього, виявилося, що мої найсокровенніші спогади у мене вкрали. Тоді я ще не знала, та знаю тепер, що злодієм, котрий мене пограбував, був подих Квериґ — того самого чудовиська, котрого ви мали вбити вже давним-давно».

«Проте звідки ви це знаєте, добродійко?» — запитав я, вже не здатний приховувати свого приголомшення. Бо ж як могло статися, що таємниця, яку надійно ховали, стала відома таким пройдисвіткам? На те ввічлива жінка дивно посміхнулась і сказала: «Лицарю, ми вдови. Тепер мало що можна від нас приховати».

Лише тоді я помітив, як тремтить Горацій, і несподівано для самого себе запитав: «Хто ви такі, пані? Ви живі чи мертві?» У відповідь жінки знову розреготалися, ще й так глумливо, що Горацій аж нервово переступив із ноги на ногу. Я заспокійливо його погладив і сказав: «Пані, чому ви смієтеся? Хіба я поставив аж таке дурне запитання?» І хрипкий голос позаду відповів: «Бачите, як він перелякався! Тепер він лякається нас так само, як і дракона!»

«Пані, що за нісенітниці ви верзете? — закричав я сердито, а Горацій, попри мою волю, зробив крок назад, і мені довелося натягнути вуздечку, щоби втримати його. — Не боюся я ніякого дракона, і, хоч би яка люта була Квериґ, мені доводилося ставати лицем до лиця і супроти гірших чудовиськ. Якщо я і не поспішаю її вбити, то лише тому, що вона хитрюща й підступно ховається серед високих скель. Ви дорікаєте мені, пані, та чи часто ви тепер чуєте про Квериґ? Були часи, коли вона тільки те й робила, що кожного місяця чи й частіше нападала на села, та відтоді, коли ми востаннє чули про щось таке, хлопці встигли стати чоловіками. Вона знає, що я близько, от і не сміє випхати носа за межі цих гір».

Навіть поки я говорив, одна зі жінок відкинула свою порвану накидку — й у Горацієву шию вдарилася грудка землі. Мій терпець урвався, сказав я йому, час нам їхати далі. Та що ці старушенції взагалі можуть знати про нашу місію? Я підштовхнув його вперед, але, на мій подив, він стояв як укопаний, і мені довелося дати острогами йому під боки, щоби він нарешті зарухався. Дякувати Богові, чорні силуети попереду нас розступилися, і я знову спрямував погляд у далекі верхів’я. Від думки про ту пустельну височину серце моє стиснулося. Навіть товариство тих старих відьом, котрі не мали в серці нічого святого, це все одно краще, ніж завивання тамтешніх пронизливих вітрів. Але, немов аби розвіяти такі мої думки, жінки почали щось скандувати в мене за спиною, і я відчув, як у наш бік полетіли нові грудки землі. Тільки що ж бо вони скандують? Вони сміють обзивати мене боягузом? Я вже було вирішив обернутись і скерувати на них свій гнів, але вчасно спам’ятався. Боягуз, боягуз... Та що вони знають? Вони там були? Того далекого дня, коли ми поскакали назустріч Квериґ? Цікаво, чи тоді вони б обізвали боягузом мене чи когось іще з нас п’ятьох? І навіть після такого великого походу, з якого повернулися тільки троє, хіба я не поквапився, пані, навіть як слід не відпочивши, дістатися до краю долини, щоби дотриматися слова, що його я дав юній панні?

Едра — так її звали, як вона мені потому сказала. Не красуня й одягнена по-простацькому, проте, як і в тій, іншій, котра іноді приходить у мої сни, в ній цвіла весна, яка торкнулася мого серця. Я вперше побачив її, коли вона йшла узбіччям дороги, несучи обома руками мотику. Вона лише нещодавно перетворилася з дівчини на жінку і була маленька й тендітна. І вигляд такої невинності, яка беззахисно брела так близько до небезпек, із лабетів яких мені щойно вдалося вислизнути, змусив мене усвідомити, що я не можу проїхати повз неї, хоч і поспішаю виконати свою місію.

— Панно, вертайся назад! — гукнув я їй зі свого жеребця, бо то було ще до Горація, коли навіть я ще був молодий. — Яка нечиста сила несе тебе в той бік? Хіба ти не знаєш, що в долині триває запеклий бій?

— Чудово знаю, сер, — відповіла вона, безстрашно дивлячись мені в очі. — Я довго йшла, щоби дістатися сюди, і невдовзі спущусь у долину й долучуся до бою.

— Панно, невже нечистий затуманив тобі голову? Я щойно повернувся з тієї долини, і там навіть бувалі воїни блюють кишками від страху. А до тебе хай не долетить і далеке відлуння того бою! А навіщо здалася тобі така велика мотика?

— Зараз у долині б’ється один знайомий мені саксонський лорд, і я з цілого серця молюсь, аби Господь його захистив і врятував йому життя. Адже після того, що він зробив із моєю матір’ю та зі сестрами, він повинен померти лише від моїх рук — для цього я й несу мотику. Зимовими ранками вона добре пробиває мерзлу землю, а отже, зі саксонськими кістками впорається й поготів.

Я був просто зобов’язаний спішитися й узяти її за руку, хоча вона і намагалася вирватися. Якщо вона досі жива — Едра, так її звали, як вона мені потому сказала, — то тепер їй приблизно стільки само років, як і вам, пані. Може навіть бути таке, що вона зараз посеред вас, — звідкіля мені знати? Не писана красуня, проте, як і в тій, іншій, мене привабила її невинність. «Пустіть, сер!» — закричала вона. На те я відповів: «Ти не підеш униз у ту долину. Уже з її краю видовище буде таке, що ти миттю втратиш тяму». «Я не слабачка, сер! — закричала вона. — Відпустіть!» І так ми стояли на узбіччі, наче двоє дітей посеред сварки, і мені вдалося заспокоїти її лише ось якими словами:

— Панно, бачу, тебе нічого не переконає, що не варто туди йти. Проте подумай, наскільки мізерна ймовірність того, що ти самотужки здійсниш помсту, якої так жадаєш. Зате з моєю поміччю твої шанси збільшуються у безліч разів. Тому потерпи і посидь трохи в затінку. Отам, сядь-но під тією бузиною і дочекайся, поки я повернуся. Я поспішаю приєднатися до чотирьох моїх товаришів, аби виконати місію, хоч і смертельно небезпечну, та яка все-таки надовго мене не затримає. Якщо я згину — ти побачиш, як я проїду тут прив’язаний до сідла цього ж таки коня, і так знатимеш, що я вже не зможу виконати своєї обіцянки. Якщо ж ні — то присягаюся, що повернусь і що ми разом вирушимо в долину, щоби здійснити твою мрію про помсту. Потерпи, панно, і, якщо діло твоє праве — а я вірю, що це так, — Господь не дозволить цьому лордові згинути раніше, ніж ми до нього дістанемося.

Пані, хіба ж це слова боягуза, хоч і вимовив я їх того самого дня, коли мчав на своєму коні назустріч Квериґ? Варто нам було завершити наше завдання, а мені — зрозуміти, що я живий (хоча двом із нас п’ятьох не вдалось уникнути наглої смерті), як, незважаючи на виснаженість, я поквапився назад, на край долини, до бузини, де все ще чекала на мене та панна, так і не випускаючи мотики з рук. Вона скочила на ноги, й від її вигляду мені знову стиснулося серце. Проте, коли я знову спробував змусити її відмовитися від своїх намірів, адже мені страшно було навіть уявити, як вона заходитиме в ту долину, панна гнівно відповіла: «Невже ви ошуканець, сер? Ви не дотримаєте слова, яке мені дали?» Тож я посадив її в сідло — вона трималася за вуздечку, а мотику притискала до грудей, — а сам, спішившись, повів коня з панною на ньому схилом униз. Чи зблідла вона тоді, коли до нас уперше долинув шум битви? Чи коли на краю поля бою ми натрапили на саксів, котрі в розпачі втікали від своїх переслідувачів, а ті вже наступали їм на п’яти? Чи вона жахнулася, коли виснажені воїни навпомацки переповзали нашу стежку, волочачи за собою зранені кінцівки? Декілька сльозинок зросило їй очі, і я бачив, як затремтіла її мотика, проте панна не відвернулася. Її очі мали пильну роботу, то зиркаючи праворуч-ліворуч по кривавому полю, то вдивляючись у далечінь, то розглядаючи те, що було зовсім поруч. Тоді я також заскочив на коня, тримаючи її перед собою, наче ніжну овечку, і ми разом рушили у вир бою. Хіба тоді скидалося на те, що мені бракувало сміливості виконати своє завдання? Я рубав мечем, прикривав її щитом, розвертаючи коня то в один бік, то в інший, аж поки бій швиргонув нас обох у болото. Проте вона відразу ж скочила на ноги і, знову схопивши мотику, почала прокладати собі шлях посеред безформних та розчетвертованих навалів. Наші вуха наповнилися дивним криком, але вона його наче й не чула — от як порядна панна-християнка пропускає повз вуха безсоромні вигуки неотесаних чоловіків, котрих їй доводиться минати. Тоді я був молодий і прудкий, тому бігав навколо неї з мечем, розрубуючи кожного, хто важився завдати їй шкоди, і прикриваючи її від стріл, які градом падали на нас. Нарешті вона побачила того, кого шукала, та — диво дивнеє! — нас мовби навмання несли бурхливі хвилі, й, хоча наш острів і здавався близьким, ми ніяк не могли до нього дістатись. Отак воно було того дня. Я боровся, сипав ударами і повсякчас її охороняв, але мені здалося, що минула ціла вічність, поки ми нарешті опинилися перед тим саксом. А з ним були ще троє, котрі його прикривали. Я передав щита панні, кажучи: «Добре захищайся, бо винагорода вже майже у твоїх руках», — і, хоча я й вийшов один супроти трьох і бачив, що вони майстерні воїни, я повбивав їх одного по одному, перш ніж опинився лицем до лиця зі саксонським лордом, котрого вона так ненавиділа. Його коліна вкривала запечена кров, через яку він пробирався, та я побачив, що воїн із нього нікчемний, і звалив лорда на землю, де він і розпластався, важко дихаючи, з ногами, які вже були йому ні до чого не придатні, й із ненавистю витріщаючись на небо. Тоді підійшла вона і стала над ним, відкинувши щит убік, — і від її погляду кров у моєму тілі застигла швидше, ніж від будь-чого іншого на тому жахливому полі бою. Потому вона опустила вниз мотику — не з розмаху, а проштрикуючи його, знову і знову, так наче шукала городину в землі, аж поки я закричав: «Убий його, панно, або я сам це зроблю!» На те вона відповіла: «Облиште мене, сер. Я вдячна вам за службу, та ви своє діло вже зробили». «Тільки наполовину, панно, — сказав я, — бо я ще мушу вивезти тебе цілою та неушкодженою з долини». Проте вона вже не слухала й узялася знову за свою брудну роботу. Я би продовжив нашу суперечку, але тієї миті з юрби вийшов він, тобто добродій Аксель. Під цим іменем я знаю його тепер. У ті дні він був чоловік значно молодший, аніж сьогодні — без сумніву, — та вже тоді з ликом мудреця. І щойно я його побачив, як здалося, що весь шум бою навколо нас умить затихнув і навкруги все замовкло.

— Чому ви зовсім без укриття, пане? — закричав я. — Ваш меч і досі у піхвах? Принаймні підберіть із землі чийсь щит і прикрийтеся.

Та було видно, що його думки літали деінде, так наче він стояв посеред ромашкового поля в сонячну днину.

— Якщо Господь вирішить скерувати сюди стрілу, — відповів він, — я їй не перешкоджатиму. Сер Ґавейн, радий бачити вас живим і здоровим. Ви прибули нещодавно чи були тут зі самого початку?

Так, наче ми зустрілися на літньому ярмарку! І я знову був змушений закричати:

— Прикрийтеся, пане! На полі бою ще досі ворогами аж кишить.

А він усе знай оглядає собі місцевість. Я ж пригадав його запитання й почав відповідати:

— Я був тут на початку бою, та Артур вибрав мене як одного з п’ятьох, кому було доручено виконати місію надзвичайної ваги. Я щойно повернувся з того завдання.

Нарешті я привернув його увагу.

— Місію надзвичайної ваги? І чи успішно вона завершилася?

— На жаль, ми втратили двох товаришів, але добродій Мерлін залишився задоволений нашою роботою.

— Добродій Мерлін... Може, він і вчений, але від цього стариганя мене кидає у дрож.

Потому він іще раз озирнувся навсібіч і промовив:

— Мені шкода ваших полеглих товаришів. До закінчення дня не дорахуються ще багатьох...

— Але перемога обов’язково буде за нами, — сказав я. — Прокляті сакси! Навіщо так запекло битися, якщо їм ніхто за це не подякує, а попереду на них чекає лише смерть?

— Гадаю, вони це роблять лише з гніву та ненависті до нас, — мовив він. — Адже до їхніх вух уже мали дійти чутки про те, що сталося з невинними саксонськими сім’ями, які залишились у селі. Я сам щойно повернувся звідти, то чому ж цій новині не досягнути і саксонських лав?

— Про яку новину ви кажете, добродію Акселю?

— Про таку, що їхні жінки, діти й літні люди, котрі залишилися геть незахищеними, після того як ми дали клятву їх не зачіпати, всі безжально вбиті нашими ж руками! Навіть найменші немовлята. Якби таке зробили з нами, то хіба нашій ненависті колись настав би кінець? Хіба не билися би ми до останнього, як і вони, вважаючи кожну рану, завдану ворогові, бальзамом для власної?

— Навіщо роздумувати про це, добродію Акселю? Сьогоднішня перемога вже в наших руках, і вона принесе нам славу.

— Навіщо про це роздумувати? Сер, це ті самі села, чию прихильність я здобув в ім’я Артура. В одному з них мене називали Лицарем Миру, а сьогодні я на власні очі бачив, як дюжина наших-таки солдатів промчала селом без крихти милосердя, і виступити проти них могли тільки хлопчаки зростом заледве нам до плечей.

— Дуже сумно чути таку новину. Проте я знову прошу вас, пане: візьміть хоча би щита.

— Я їхав зі села в село і бачив одне й те саме. А наші власні люди вихвалялися тим, що накоїли.

— Пане, не звинувачуйте ні себе, ні мого дядька. Великий закон, який вдалося встановити за вашого посередництва, був дивовижним досягненням, поки він зберігав силу. Скільком невинним: і бритам, і саксам — поталанило завдяки йому за ці роки врятувати життя? У тому, що він не зберіг своєї сили назавжди, немає вашої провини.

— Та до сьогоднішнього дня сакси вірили в нашу домовленість. Це я здобув їхню довіру там, де раніше були тільки страх і ненависть. А сьогодні наші вчинки перетворили мене на брехуна й убивцю, тож Артурова перемога мене нітрохи не тішить.

— Пане, що за дикі слова ви кажете? Якщо ви задумали зраду, то негайно станьмо лицем до лиця!

— Сер, вашому дядькові нічого не загрожує з мого боку. Проте як вас, сер Ґавейн, може тішити перемога, здобута такою ціною?

— Добродію Акселю, зробити те, що сьогодні сталось у саксонських поселеннях, мій дядько наказав би лише з важким серцем, не бачачи іншого способу зробити так, аби запанував мир. Подумайте, пане! Через дуже короткий час ті саксонські хлопчаки, котрих ви оплакуєте, стали би воїнами і понад усе прагнули би помсти за своїх батьків, чиї голови сьогодні полягли. А маленькі дівчатка невдовзі виношували б у своїх лонах нових воїнів, і це коло різанини було би годі коли-небудь розірвати. Подивіться, яке глибоке буває прагнення помсти! Ось погляньте на цю чарівну панну, котру я сам сюди привіз: дивіться, вона все ще за роботою! Проте завдяки сьогоднішній великій перемозі ми маємо рідкісний шанс. Ми можемо раз і назавжди розрубати це замкнене коло зла, і для цього великий король мусить діяти без вагань. Тож нехай сьогоднішній день, добродію Акселю, стане тим днем слави, від якого на наших землях на багато років запанує мир!

— Сер, я не розумію вас. Хоча ми сьогодні й убили ціле море саксів: і воїнів, і немовлят, — але ж на іншому березі їх іще сила-силенна. Вони прибувають зі сходу, пришвартовують кораблі до наших берегів і щодня будують нові й нові села. Після того, що ми зробили сьогодні, сер, кола ненависті не розірвано, а обкуто його залізом! А зараз я піду до вашого дядька і повідомлю його про події, свідком яких я став. І я побачу з виразу його обличчя, чи вірить він у те, що Господь усміхнеться у відповідь на такі наші вчинки.

Убивці дітей. Ось, виходить, ким ми були того дня? А та, котру я привіз на поле бою, — яка доля спіткала її? Вона зараз посеред вас, пані? Навіщо так оточувати мене зі всіх боків, коли я поспішаю виконати свій обов’язок? Відпустіть старого чоловіка з миром. Убивця дітей... Але мене там не було, а навіть якби і був, то хіба я міг би собі дозволити сперечатися з великим королем, котрий до того всього ще й доводиться мені дядьком? Тоді я був звичайним молодим лицарем, а крім того, хіба Артурова рація не стає дедалі очевиднішою з кожним роком? Хіба не в мирний час ви всі жили і зустріли свою старість? Отож, дайте нам поїхати геть і не обсипайте нас прокльонами навздогін. Закон про невинних — це дійсно великий закон, який наближає людей до Господа. Чи то сам Артур так завжди казав, чи то добродій Аксель так називав цей закон? Тоді ми кликали його Акселюм або Акселюс, але тепер усі зовуть його Акселем і він має чудову дружину. Чому ви дорікаєте мені, пані? Хіба я винен у вашому горі? Уже незабаром настане і моя година, та я не повернуся назад блукати цими землями, як ви. Я радо привітаюся з човнярем, сяду в його човен, який хитатиметься на хвилях, навколо мене плюскатиме вода, і, можливо, я ненадовго задрімаю під сплески його весла. І дрімота моя перейде в напів’яву, і я побачу, що сонце вже повиснуло над самою водою, а берег ген-ген віддалився, і знову порину в сни, аж поки мене легенько потривожать слова човняра. І якщо він, якщо вірити пліткам, ставитиме мені запитання, я відповідатиму чесно, бо ж що мені приховувати? Дружини я не мав, хоч інколи й дуже хотів її мати. Але зате я був благородним лицарем, котрий виконав свій обов’язок до кінця. Так я йому і скажу, й він побачить, що я не кривлю душею. Я не матиму нічого проти нього. У теплому заході сонця на мене падатиме його тінь, коли він переходитиме від одного кінця човна до іншого... Та це ще зачекає. А сьогодні ми з Горацієм під цими сірими небесами повинні піднятися пустельним схилом до наступної вершини, бо справи нашої ще не завершено і Квериґ на нас чекає.

Розділ десятий

Він не мав ані найменшого наміру обманювати воїна. Це сталося так, наче обман непомітно підкрався до них полем і накрив із головою.

Бондареву хижу було поставлено всередині глибокого рову, і її солом’яний дах був так близько до землі, що Едвінові, який пригнув голову, щоби пройти під ним, здалося, наче він залізає в нору. Тому до темряви він уже був готовий, але задушливе тепло та густий деревний дим застали його зненацька, й він повідомив про своє прибуття нападом кашлю.

— Радий бачити тебе цілим і неушкодженим, мій юний товаришу.

Вістанів голос долинав із темряви з-поза вогню, що тлів і димів, тож Едвін лише поступово розгледів воїнів силует на ліжниці з дерну.

— Воїне, вас важко поранено?

Коли Вістан сів, повільно присуваючись ближче до світла від вогню, Едвін побачив, що його обличчя, шию та плечі вкривав піт. Але руки, які воїн простягнув до вогню, тремтіли, наче від холоду.

— Рани — дріб’язкові. Та через них почалася гарячка. Спочатку було гірше, і я погано пам’ятаю, як дійшов сюди. Добрі ченці сказали, що прив’язали мене до спини кобили, і думаю, що я цілу дорогу белькотів собі щось під ніс, як і тоді в лісі, коли вдавав зі себе недоумкуватого з відвислою щелепою. А як ти, товаришу? Сподіваюся, ти не маєш інших ран, окрім тієї, якої зазнав раніше?

— Я при чудовому здоров’ї, воїне, та стою перед вами, згораючи від сорому. Товариш із мене нікудишній, адже я спав, поки ви боролися. Прокляніть мене і проженіть геть із очей, як я і заслужив...

— Едвіне, не поспішай. Може, минулої ночі ти мене й підвів, але незабаром я розповім, як ти зможеш загладити свою провину переді мною.

Воїн обережно опустив ноги на підлогу, простягнув руку й підкинув у вогонь дровиняку. Тоді Едвін побачив, що Вістанову ліву руку було туго перев’язано мішковиною, а на його обличчі збоку темнів великий синяк, від якого запливло око.

— Маєш рацію, — сказав Вістан, — коли я вперше зиркнув униз із вершечка вежі, що палахкотіла, і воза, який ми так ретельно підготували, там не виявилося, мені захотілося тебе проклясти. Навколо мене вже клубочився гарячий дим, а попереду чекав хіба що довгий політ до кам’яної землі. Прислухаючись до агонії моїх ворогів унизу, я замислився, чи варто мені повернутися до них і продовжити свою справу, навіть якщо тим часом ми разом із ними перетворюватимемося на попіл? Чи ліпше розбитися наодинці під нічним небом? Але, поки я вибирав рішення, віз усе-таки під’їхав, запряжений моєю власною кобилою, яку тягнув за вуздечку чернець.

Я навіть не обмірковував, чи чернець був мені друг чи ворог, а стрімголов стрибнув із тієї пічної горлянки. І, товаришу мій, варто визнати, що напередодні ми з тобою потрудилися на славу, бо я пірнув у сіно, мов у воду, ні на що не нахромившись. А прийшов до тями я на столі, й добрі ченці, віддані отцеві Джонасу, оточили мене зусібіч такою увагою, наче я був їхньою вечерею. Напевно, вже тоді мене охопила гарячка: чи то від ран, чи від сильного жару вежі, — бо ченці сказали, що їм довелося слухати мої марення, поки вони несли мене до отця Джонаса — від гріха подалі. Та якщо боги на нашому боці, то гарячка скоро мине і ми вирушимо закінчити те, що почали.

— Воїне, я все одно почуваю страшний сором. Навіть коли я прокинувся і побачив солдатів навколо вежі, то дозволив якимось чарам заволодіти мною і втік із монастиря слідом за тими літніми бритами. Я б і далі благав вас проклясти мене чи принаймні побити, але, якщо я правильно почув, у мене є спосіб спокутувати сором минулої ночі. Воїне, розкажіть — як, і я відразу кинуся виконувати будь-яке ваше завдання...

Ще коли він промовляв ці слова, материн голос уже кликав його, відлунюючи в маленькій хижі, тож Едвін навіть не був певен, чи дійсно сказав усе те вголос. Напевно, таки сказав, адже Вістан йому відповів:

— Мій юний товаришу, ти гадаєш, що я обрав тебе лише через твою відвагу? Ти сильний духом — це правда, та, якщо ми виконаємо це завдання і повернемося живими, я попіклуюся, щоби ти досягнув майстерності, яка зробить із тебе справжнього воїна. Проте наразі ти не загартоване лезо, а тільки брусок. Я обрав тебе, Едвіне, а не когось іншого тому, що побачив у тобі дар мисливця — до пари твоєму звитяжному духу. Володіти й одним, і другим — це велика рідкість.

— Як таке може бути, воїне? Я ж нічогісінько не тямлю в мисливстві.

— Навіть вовченя, яке смокче материне молоко, може на природі вловити запах здобичі. Гадаю, це — дар природи. Хай-но лише мине ця гарячка — і ми вирушимо далі в гори. І б’юсь об заклад: саме небо нашіптуватиме тобі, на яку стежку повернути, аж поки ми опинимося біля самого входу до лігва драконки.

— Воїне, боюся, ви вірите в те, чого насправді не існує. Ніхто з моїх родичів ніколи не хвалився такими вміннями, й ніхто не припускав, що їх матиму я. Навіть Стеффа, який розгледів мою душу воїна, ніколи не казав нічого подібного.

— Тоді нехай я буду єдиним, хто в це віритиме, юний товаришу. І ніколи не скажу, що ти хвалився чимось таким. Щойно мине гарячка, ми вирушимо до гір на сході, де, якщо вірити чуткам, і є лігвище Квериґ, і на кожній розвилці я йтиму слідом за тобою.

Саме тоді й почався обман. Едвін не планував його заздалегідь і не зрадів йому, коли, мов ельф із темного закутка, він просочився і став третім у їхньому товаристві. Мати продовжувала кликати: «Едвіне, знайди сили заради мене. Ти вже майже дорослий. Знайди сили і прийди порятуй мене». Урешті-решт саме бажання задобрити її в поєднанні з прагненням виправдатися перед воїном змусили його сказати:

— Цікаво, воїне. Зараз, коли ви про це заговорили, я якось відчуваю, як мене тягне до драконки. Це щось більш схоже на смак у вітрі, ніж на запах. Потрібно якнайшвидше вирушати, бо хтозна, як довго я його відчуватиму.

Варто було йому це сказати, як у нього в голові замерехтіли картини: ось він заходить до їхнього табору, заставши їх зненацька, поки вони сидять півколом і спостерігають, як його мати намагається вивільнитися. Тепер вони вже перетворилися на дорослих чоловіків — найімовірніше, бородатих та пузатих, — і вже нічого не залишилося від тих юнаків, котрі того дня з пихатим виглядом походжали їхнім селом. Величезні неотесані чоловіки, щойно схопившись за сокири, відразу побачать, що за Едвіном крокує воїн, і в їхніх очах з’явиться страх.

Але як же він зможе обманювати воїна — свого вчителя та чоловіка, котрим він так захоплювався? А Вістан задоволено кивав і говорив: «Я зрозумів це, щойно тебе побачив, добродію Едвіне. Навіть коли звільнив тебе від оґрів біля річки». Він зайде до їхнього табору. І звільнить його матір. Тих величезних чоловіків він уб’є, а може, дозволить їм утекти в гірський туман. А далі що? Едвінові доведеться пояснювати, чому, незважаючи на те, що вони з воїном поспішали виконати невідкладне завдання, він вирішив його обдурити.

Почасти, щоби відвернути себе від таких думок — адже відступати вже було надто пізно, — він сказав:

— Воїне, я маю до вас запитання. Утім, воно може видатися вам зухвалим...

Вістан опускався назад у темряву, знову відкидаючись на постіль. Тепер усе, що Едвін міг бачити, це голе коліно, яке повільно рухалося з боку в бік.

— Запитуй, юний товаришу.

— Мені цікаво от що, воїне. Чи між вами та лордом Бреннусом є якась особлива ворожнеча, яка змусила вас залишитись і битися з його солдатами, хоча ми могли втекти з монастиря й уже на півдня наблизитися до Квериґ? Мусить бути дуже вагома причина, чому ви відклали виконання свого завдання...

Мовчанка, яка запала опісля, затягнулася настільки, що Едвін уже було подумав, що воїн знепритомнів од задухи. Та потому коліно повільно ворухнулось, і, коли з темряви нарешті пролунав голос, легеньке його тремтіння від гарячки, здавалося, випарувалося.

— Мені немає виправдання, мій юний товаришу. Можу лише визнати, що я вчинив нерозважливо і навіть після попередження доброго святого отця не забув про свій обов’язок! Бачиш, яка слабка рішучість твого господаря? Та насамперед я воїн, і мені непросто втекти від бою, знаючи, що я можу в ньому перемогти. Маєш рацію: ми вже зараз могли би стояти біля лігва драконки і гукати її, щоби вийшла до нас. Але я знав, що це — солдати Бреннуса, й у мене не згасала надія, що він з’явиться власною персоною. Тож я не міг устояти перед спокусою залишитись і влаштувати йому теплий прийом.

— Отже, я правий, воїне: між вами та лордом Бреннусом є якась ворожнеча.

— Ворожнеча — це надто гучно сказано. Ми знайомі з дитинства. Нам було тоді стільки років, скільки тобі зараз. То було у краї на захід звідси, у фортеці, яку добре охороняли і де нас, хлопчаків — двадцятьох чи й більше — від ранку до ночі готували стати воїнами для армії бритів. З часом я дуже полюбив своїх товаришів із тих часів, адже вони були чудові хлопці й ми жили як брати. Усі, крім Бреннуса, бо той, як син лорда, вважав нижчим від своєї гідності водитися з нами. Та ми часто тренувалися разом, і, хоча навички його були нікудишні, щоразу, коли комусь із нас доводилося виступати проти нього з дерев’яним мечем чи боротися із ним у піщаній ямі, ми мусили дати йому перемогти. Якщо лордів син не здобував славетної перемоги, то покарання чекало на нас усіх. Можеш собі уявити, юний товаришу? Нам, гордим хлопцям, день у день доводилося дозволяти слабшому за нас супротивнику вдавати, що він нас перемагає? Ба більше, Бреннус обожнював принижувати суперників, хоча ми й симулювали поразку. Йому приносило задоволення наступати нам на шию чи копати нас, коли ми падали перед ним на землю. Уяви, товаришу, як ми тоді почувалися!

— Добре уявляю, воїне.

— Та сьогодні я маю причину бути вдячним лордові Бреннусу, бо він урятував мене від жалюгідної долі. Я вже казав тобі, Едвіне, що полюбив своїх товаришів із тієї фортеці як рідних братів, незважаючи на те, що вони були брити, а я — сакс.

— Але хіба це аж так ганебно, воїне, якщо ви виростали разом із ними й гуртом виконували складні завдання?

— Звісно, що ганебно, хлопче. Мені досі соромно згадувати ту приязнь, яку я до них мав. Але саме Бреннус указав мені на мою помилку. Можливо, тому, що вже тоді я вирізнявся своїми вміннями, він обожнював обирати саме мене за суперника на навчальному полі бою і притримував саме для мене найдошкульніші приниження. Він одразу помітив, що я сакс, і, скориставшись цим, дуже швидко налаштував усіх моїх товаришів проти мене. Навіть ті, з ким я до того дуже близько товаришував, об’єдналися проти мене, плювали мені в їжу чи ховали мій одяг, коли ми холодними зимовими ранками поспішали на тренування. Тоді завдяки Бреннусові я засвоїв важливий урок, і коли зрозумів, як осоромився, полюбивши бритів як рідних братів, то вирішив утекти з фортеці, хоча за її стінами я і не мав ані друзів, ані родичів...

Вістан на мить перервав оповідь, і з-за вогню долинуло його важке дихання.

— Воїне, то ви помстилися лордові Бреннусу, перш ніж покинути фортецю?

— Вирішуй сам, товаришу, помстився я чи ні, бо я не маю певної відповіді. За традицією тієї фортеці, нам, учням, після денних тренувань увечері давали годину, коли ми могли разом трохи побайдикувати. Ми розпалювали у дворі вогнище, сідали довкола нього, розмовляли і сміялися, як звичайні хлопчаки. Звичайно ж, Бреннус ніколи не сідав із нами, бо він мав власні привілейовані покої, але того вечора — не знаю чому — я помітив, як він проходить повз нас. Я відділився від решти, але так, що мої товариші нічого не запідозрили. Та фортеця, як і будь-яка інша, мала безліч таємних ходів, і я їх усіх добре знав, тому невдовзі опинився в потаємному закутку, де зубці фортечної стіни відкидали на землю чорні тіні. Й от я побачив, як мені назустріч прямує Бреннус — сам-один, — і, коли я вийшов із тіні, він зупинився й перелякано подивився на мене. Він одразу зрозумів, що наша зустріч — аж ніяк не випадкова. Ба більше — що його звична влада раптом перестала діяти. Було дуже цікаво, пане Едвіне, спостерігати, як пихатий лорд миттю перетворився на маленьку дитину, готову обмочитися переді мною зі страху. Я мав дуже велику спокусу сказати йому: «Пане, бачу, ви маєте при собі меча. Знаючи, наскільки вправніше за мене ви ним володієте, ви не побоїтеся видобути його і стати до бою». Та я не сказав нічого такого, бо, якби я поранив його в тому темному закутку, то на що тоді перетворилися би мої мрії про життя за межами тих стін? Я не сказав нічого — просто мовчки стояв перед ним, затягуючи паузу, бо хотів, аби він тієї миті не забув ніколи. Бреннус тремтів зі страху та покликав би на допомогу, якби якісь залишки гордості не підказали йому, що такий вчинок назавжди заплямує його ганьбою, — тож ніхто з нас не промовив ані слова. А потому я пішов. Тож, Едвіне, як ти бачиш, між нами відбулось усе і не відбулося нічого. Я зрозумів, що мені варто втікати тієї ж таки ночі, а через те, що війна тоді вже скінчилась, охороняли фортецю не дуже пильно. Я тихенько шаснув повз вартових, ні з ким не попрощавшись, і незабаром опинився сам-один під місячним сяйвом — іще хлопчак, чиї дорогі серцю товариші залишилися позаду, чиїх родичів було вбито. І мені нічого було взяти зі собою в подорож, окрім відваги та нещодавно здобутої майстерності.

— Воїне, ви думаєте, що Бреннус досі полює за вами, тому що боїться вашої помсти за старі вчинки?

— Хтозна, які демони і що нашіптують на вухо тому телепневі. Тепер він великий лорд цих країв і сусідніх, але продовжує жити у страху перед будь-яким мандрівником-саксом, котрий проходить його землями. Може, він не раз підживлював у собі страх, який пережив тієї ночі, й тепер той засів у ньому, наче гігантський черв’як? Чи це дихання драконки змусило його забути про всі причини мене боятися, проте страх, ставши безіменним, зараз іще посилився? Торік одного воїна-сакса з болотного краю, мого доброго знайомого, вбили, коли він мирно їхав цими землями. Та я все одно у боргу перед лордом Бреннусом за урок, який він мені дав, адже, якби не він, я міг би досі вважати воїнів-бритів своїми братами. Що тебе турбує, мій юний товаришу? Ти переступаєш із ноги на ногу, наче тобі передалася моя гарячка.

— Пробачте, воїне. Просто мій мисливський інстинкт не дає мені всидіти на місці, я боюся загубити запах, а сонце вже майже встало...

— Ми вирушимо, щойно я зможу видертися на спину кобилі. Та дай мені ще трохи часу, товаришу, бо ж як нам виступити проти такого супротивника, як ця драконка, якщо моя гарячка не дозволяє мені й меча підняти?

Розділ одинадцятий

Він дуже хотів знайти острівець світла, щоби Беатрис зігрілася на сонці. Та, попри те, що протилежний берег річки купався в уранішніх променях, на їхньому боці так і залишалося тіняво й холодно. Аксель відчував, що тепер дружина спирається на нього під час ходи і щоразу сильніше тремтить. Він уже хотів було запропонувати влаштувати черговий привал, коли вони нарешті помітили за вербами дах, який виступав над водою. Їм знадобився час, аби впоратися з багнистим спуском до елінгу, і, коли вони ступили під його низьку арку, від півсутіні та плюскоту води відразу біля їхніх ніг Беатрис затремтіла ще сильніше. Вони пройшли далі вологою дощаною підлогою і побачили за піддашшям високу траву, очерет і широку річку. Потім у тіні ліворуч від них виріс чоловічий силует.

— Хто ви такі, друзі?

— Хай вам Бог помагає, пане, — привітався Аксель. — Пробачте, якщо ми вас розбудили. Ми лише втомлені мандрівники, котрі хочуть спуститися річкою до синового села.

На світло вийшов широкоплечий бородатий чоловік середнього віку, вдягнений у звірячі шкури, і пильно їх роздивився. Урешті, не без лагідності в голосі, він запитав:

— Ця пані нездужає?

— Вона просто втомилася, пане, і через те пройти решту шляху їй не до снаги. Ми сподівалися, що ви зможете позичити нам баржу чи маленький човен. Ми покладаємо великі надії на ваше добре серце, бо волею нещасного випадку ми нещодавно залишилися без своїх клунків, а отже, і без жодного шматка олова, щоби з вами розрахуватися. Бачу, пане, що зараз у вас на воді лишень один човен. Якщо дозволите ним скористатися, то я можу пообіцяти щонайменше доправити цілим і неушкодженим будь-який вантаж, який ви зможете нам довірити.

Човняр кинув погляд на човен, який плавно погойдувався під дахом, а потому знову подивився на Акселя.

— Друже, цей човен іще не скоро попливе рікою вниз, тому що я чекаю на свого напарника, котрий має привезти ячмінь, аби навантажити човен. Але я бачу, що ви обоє втомилися та що з вами нещодавно трапилася якась біда. Тож дозвольте мені дещо запропонувати. Погляньте туди, друзі. Бачите ті кошики?

— Кошики, пане?

— На вигляд вони, може, й ненадійні, зате добре тримаються на воді й витримають вашу вагу. Щоправда, потрібно буде сісти кожному в окремий кошик. Ми часто кладемо в них мішки зі зерном, а часом і заколену свиню, потому прив’язуємо їх до човна — і так вони без пригод пливуть навіть бурхливою річкою. А сьогодні, як бачите, річка спокійна, тому вам нічого хвилюватися...

— Ви добрі до нас, пане. Та чи нема у вас кошика, в який помістилися би ми обоє?

— Друзі, ви повинні сісти в різні кошики, бо інакше, боюся, можете піти на дно. Та я охоче зв’яжу їх докупи — і вийде майже те саме, що й один. Коли нижче за течією на цьому ж березі ви побачите такий самий елінг — знайте, що ви вже прибули. Залиште кошики там, але міцно прив’яжіть.

— Акселю, — прошепотіла Беатрис, — не роз’єднуймося. Ходімо вже ліпше пішки, але разом, навіть якщо ми і просуватимемося повільно.

— Принцесо, йти пішки нам уже не до снаги. Нам обом потрібно зігрітись і поїсти, а річка швидко принесе нас до сина, де він нас гостинно зустріне.

— Будь ласка, Акселю. Я не хочу, щоби ми роз’єднувались.

— Але цей добрий чоловік обіцяє зв’язати наші кошики, і це буде майже те саме, якби ми йшли попід руки.

Він повернувся до човняра і сказав:

— Дякуємо вам, пане. Ми приймаємо вашу пропозицію. Будь ласка, зв’яжіть кошики якомога міцніше, щоби навіть швидка течія не змогла нас роз’єднати.

— Друзі, небезпека — не у швидкості річки, а в її повільності. Біля берега легко заплутатись у водоростях, після чого можна вже не зрушити з місця. Та я позичу вам міцну палицю, щоби відштовхуватися, тому вам нічого боятися.

Коли човняр відійшов до краю пристані й почав поратися біля мотузки, Беатрис прошепотіла:

— Акселю, будь ласка, не розлучаймося.

— Ми й не будемо розлучатися, принцесо. Дивися, які вузли він в’яже, щоб утримати нас разом.

— Акселю, течія все одно може нас роз’єднати, хай би що казав цей чоловік.

— Усе буде добре, принцесо, і ми вже незабаром дістанемося до синового села.

Й ось човняр їх погукав, і вони обережно спустилися по невеликих каменях туди, де він притримував довгою жердиною два кошики, які гойдалися на воді.

— Їх добре вистелено шкурами, — сказав човняр. — Ви майже не відчуватимете холоду від річки.

Хоча йому й боліло згинатись, Аксель обома руками підтримував Беатрис, аж поки вона щасливо опустилась у перший кошик.

— Не намагайся вставати, принцесо, бо можеш перекинутись.

— А ти не сідаєш, Акселю?

— Сідаю поруч із тобою. Дивися: цей добрий чоловік міцно прив’язав нас одне до одного.

— Акселю, не залишай мене тут саму.

Та, навіть говорячи це, Беатрис уже виглядала спокійнішою, ніж на березі, й лягла собі на дно кошика, наче дитина, котра от-от засне.

— Добрий пане, — сказав Аксель, — бачите: моя дружина тремтить від холоду. Чи не знайдеться у вас щось таке, щоби її накрити і що ви могли би нам позичити?

Човняр також дивився на Беатрис, яка згорнулася, лігши на бік, і заплющила очі. Раптом він зняв із себе одну зі шкур і, нахилившись, накрив нею Беатрис. Вона мовби цього й не помітила: очі її так і залишалися заплющеними, — тож подякував йому за турботу Аксель.

— На здоров’я, друже. Залиште все в елінгу внизу, а я потому заберу. — Чоловік жердиною підштовхнув їх до течії. — Не вставайте і тримайте палицю напоготові, щоби не заплутатись у водоростях.

На річці стояв лютий холод. То тут, то там пропливали брили льоду, проте кошики легко їх обминали, іноді м’яко вдаряючись один в одного. Формою кожен кошик нагадував човен: із носом і кормою, — та вони мали схильність крутитися, тому час від часу на очі Акселеві потрапляв елінг, який усе ще було видно на березі вгору за течією.

Крізь осоку, яка погойдувалась обабіч від них, уже проливався світанок, і течія, як і обіцяв човняр, не була надто швидкою. Втім, Аксель усе одно постійно озирався на кошик Беатрис, який виглядав так, наче був по вінця наповнений тваринячими шкурами, і присутність жінки виказували тільки декілька пасем волосся, які виглядали з кошика. Одного разу Аксель крикнув їй: «Ти не встигнеш і оком змигнути, як ми вже будемо там, принцесо!» А що відповіді він не дочекався, то дотягнувся до її кошика й підсунув його ближче до себе.

— Принцесо, ти спиш?

— Акселю, ти ще тут?

— Звичайно, я тут.

— Акселю, мені здалося, що ти знову мене покинув.

— Чому це я мав би тебе покидати, принцесо? До того ж човняр дуже міцно зв’язав наші кошики докупи.

— Не знаю, наснилося мені це чи пригадалося. Та я щойно бачила, як стою в нашій кімнаті, а навколо глупа ніч. Це було давно, і я загорталась у накидку з борсучих шкур — ту саму, яку ти колись із любов’ю зшив мені в подарунок. Отак я і стояла, а було це в нашій старій кімнаті — не в тій, де ми живемо зараз, — тому що вздовж стіни зліва направо простягалися гілки бука, і я дивилася, як по стіні повільно повзе гусениця, і запитувала себе, чому гусениця не спить, адже вже так пізно...

— Бог із нею, з тією гусеницею. Ти сама чому не спала і посеред ночі розглядала стіни?

— Думаю, я стояла так тому, що ти пішов і покинув мене, Акселю. Можливо, хутро, яким мене накрив човняр, нагадало мені про ту накидку, бо я загорталась у неї, коли там стояла, — в ту, яку ти пошив для мене з борсучих шкур і яка потому згоріла в пожежі. Я дивилася на гусеницю і питала, чому їй не спиться та чи вміє взагалі така істота розрізняти день і ніч. Але, мені здається, що причина все-таки була в тому, що ти пішов, Акселю.

— Поганий сон, принцесо, а може, ще й гарячка починається. Та ми вже зовсім скоро будемо біля теплого вогню.

— Ти ще тут, Акселю?

— Звичайно, я тут, і елінг уже давно зник із очей.

— Тієї ночі ти покинув мене, Акселю. І нашого дорогого сина — також. Він пішов за день чи за два до того, сказавши, що не має жодного бажання бути вдома, коли ти повернешся. Тому я була зовсім сама в нашій старій кімнаті, а навколо стояла глупа ніч. Але тоді ми мали свічку, і я могла роздивитися ту гусеницю.

— Дуже дивний сон тобі наснився, принцесо. Це все, напевно, від гарячки та від холоду. Шкода, що сонце встає так неквапливо.

— Ти маєш рацію, Акселю. Мені холодно навіть під шкурою.

— Я зігрів би тебе у своїх обіймах, але ріка не дозволяє.

— Акселю, може таке бути, що наш син колись покинув нас у гніві, а ми зачинили за ним двері, звелівши йому не вертатися?

— Принцесо, перед нами у воді щось є. Може, якийсь човен застрягнув в очереті.

— Акселю, тебе відносить усе далі вбік. Я тебе вже майже не чую.

— Принцесо, я тут, поруч із тобою.

Він сидів на дні кошика, простягнувши ноги, але зараз обережно став навприсядки, тримаючись обома руками за краї кошика.

— Тепер мені його видно ліпше. Це — маленький човен, і він застрягнув в очереті біля вигину берега. Ми пливемо просто туди, і потрібно бути уважними, щоби ми також не застрягнули.

— Акселю, не лишай мене.

— Принцесо, я тут, біля тебе. Але дозволь мені взяти палицю, щоби ми могли триматися на відстані від заростів.

Тепер кошики пливли ще повільніше, ніж раніше, їх затягувало в напрямку мулистої заводі — там, де річка повертала. Запхнувши палицю у воду, Аксель виявив, що легко дістає нею до дна, проте варто було йому спробувати відштовхнутися до середини плеса, як дно річки мовби ковтнуло кінець палиці, позбавляючи його точки опори. І ще він побачив — у ранковому світлі, яке пробивалося крізь високу осоку, — що водорості густо оповили обидва кошики, так наче хотіли їх міцно прив’язати до цієї застояної заводі. Човен уже був майже перед ними, і, поки кошики кволо дрейфували до нього, Аксель виставив палицю й, упершись нею в корму човна, різко їх зупинив.

— Муже мій, це вже другий елінг?

— Ще ні. — Аксель кинув погляд туди, де річка все ще жваво текла вниз за течією. — Пробач, принцесо. Ми застрягли в очереті. Проте маємо тут човен, і, якщо він на плаву, ми можемо ним скористатися, щоби довершити переправу.

Ще раз відштовхнувшись від дна палицею, Аксель повільно розвернув кошики вздовж човна.

Знизу човен видався їм величезним, і Аксель зміг детально роздивитися пошкоджене загрубіле дерево та нижню частину планшира[8], з якого, наче застиглий віск, рядочком звисали маленькі бурульки. Опустивши палицю у воду, Аксель обережно став на повен зріст і зазирнув до човна.

Ніс човна купався в янтарному світлі, й Аксель не відразу розгледів, що купа дрантя на дні насправді була літньою жінкою. Нетиповість її одежі — то були зшиті докупи численні маленькі темні клапті — й чорний, мов сажа, бруд, розмазаний по цілому її обличчю, на якусь мить увели його в оману. Крім того, вона сиділа в дивній позі, сильно схиливши голову вбік, аж та майже торкалася дна човна. Щось в одязі старої жінки видалося йому знайомим, але тієї миті вона розплющила очі, втупивши в нього погляд.

— Допоможи мені, незнайомцю, — тихо сказала вона, не змінюючи пози.

— Ви хворі, пані?

— Рука мене не слухається, інакше я б уже давно встала й узяла весло. Допоможи мені, незнайомцю.

— З ким ти там говориш, Акселю? — пролунав іззаду голос Беатрис. — Будь обережний: може, це якийсь демон...

— Це лише бідолашна жінка наших літ, а може, і старша. Вона сидить поранена в човні.

— Не забувай мене, Акселю.

— Забути тебе? Чого би це я мав тебе забувати, принцесо?

— Через імлу ми забули стільки всього. Чому би через неї нам не забути й одне одного також?

— Цього ніколи не станеться, принцесо. А зараз я мушу допомогти цій бідолашній жінці, і, якщо пощастить, ми всі троє попливемо течією вниз у її човні.

— Незнайомцю, я чую, про що ви балакаєте. Я охоче розділю з вами човен. Але спершу допоможіть мені, бо я слабка і зранена.

— Акселю, не залишай мене тут. Не забувай мене.

— Я лише перейду в човен, який зовсім поруч, принцесо. Я повинен допомогти цій бідолашній незнайомці.

Акселеві руки та ноги задубіли від холоду, і, перебираючись у більше судно, він мало не втратив рівноваги. Та йому вдалось утриматись, і він роззирнувся навкруги.

Човен здавався простим і міцним, без явних ознак протікань. Біля корми було навалено якийсь багаж, але Аксель не став його розглядати, бо жінка знову заговорила. Її все ще заливало ранкове сонце, й він помітив, що її погляд прикуто до його ніг. Вона так упилася туди поглядом, що він не стримався і собі подивився на них.

Не помітивши нічого незвичайного, Аксель рушив до неї, обережно переступаючи через ребра човнового каркаса.

— Незнайомцю, бачу, ти немолодий, але сили ще маєш. Покажи їм розлючене обличчя. Таке розлючене, щоби вони розбіглися.

— Ну ж бо, пані. Ви можете сісти рівно? — Він сказав це тому, що його турбувала її дивна поза: розпущене сиве волосся звисало вниз, торкаючись вологих дощок. — Дозвольте вам допомогти. Спробуйте сісти вище.

Коли він нахилився і доторкнувся до неї, іржавий ніж, який вона стискала в руці, впав на дно. Тієї самої миті з-під її дрантя вискочила якась маленька тваринка і зникла в тіні.

— Пані, вам дошкуляють щури?

— Вони там, незнайомцю. Кажу ж вам, покажіть їм своє розлючене обличчя.

Аксель тільки тепер зрозумів, що цілий той час вона дивилася не йому під ноги, а кудись за ними, на щось у віддаленому кінці човна. Він повернувся, та його засліпило низьке сонце, й Аксель не зумів розгледіти, що там ворушилося.

— Пані, це щури?

— Вони бояться тебе, незнайомцю. Мене спочатку також боялися, та потому мало-помалу випили всі мої сили. Якби ти не з’явився, вони вже обліпили би мене цілу, з головою.

— Пані, заждіть хвилинку.

Аксель наблизився до корми, затуляючись рукою від низького сонця, й уважно придивився до купи, що лежала в напівтемряві. Йому вдалося розгледіти сплутані сіті, наскрізь промокле зіжмакане покривало, поверх якого лежав якийсь інструмент із довгим держалном — щось схоже на мотику. А ще там була дерев’яна коробка без накривки — на кшталт тих, які використовують рибалки, щоби зберігати улов свіжим. Але коли він зазирнув усередину, то побачив там не рибу, а оббілованих кроликів — силу-силенну кроликів, — і втрамбованих так щільно, що їхні крихітні лапки наче сплелись. А потому, поки він усе ще дивився, ціла та маса сухожиль, суглобів і кісточок заворушилася. Не встиг Аксель зробити і кроку назад, як побачив спочатку одне око, яке розплющилось, а тоді й друге. Якийсь звук змусив його обернутись, і він помітив на іншому кінці човна, який усе ще заливало світанкове світло, стару жінку, котра зіщулилася, захищаючись від ельфів. Їх була тьма-тьменна, і вони обсіли її зусібіч. На перший погляд, жінка здавалася задоволеною, наче купалась у розкошах, поки маленькі кістляві істоти гасали спершу по її лахмітті, а потім і по голові та плечах. Аж от із річки їх почало налізати все більше й більше, і вони видиралися через борт човна.

Аксель простягнув руку до знаряддя з довгим держалном перед собою, та відчув, як його огорнуло дивне почуття спокою, і помітив, що дістає жердину зі сплутаних сітей напрочуд повільно. Він знав, що з води вилазить дедалі більше істот. Скільки їх уже перевалило через борт? Тридцять? Шістдесят? Хор їхніх голосів нагадав йому голоси дітей, котрі ніби гралися віддалік. Але він усе-таки зміг опанувати себе й підняти довгий інструмент — то таки була мотика, безперечно. Адже хіба не закінчувалася вона іржавим лезом, яке тепер стриміло до неба? Чи це причепилася ще одна істота? Аксель із розмаху опустив лезо на крихітні кісточки пальців і на коліна, які видряпувалися на борт. Тоді замахнувся ще раз — цього разу в напрямку коробки з оббілуваними кроликами, звідки вискакували все нові й нові ельфи. Проте він ніколи не славився вмілим поводженням із мечем, маючи значно більший хист до мистецтва дипломатії та, коли було потрібно, навіть підступу, — але хіба міг хтось сказати, що він хоч колись зрадив чиюсь довіру, здобуту цим його вмінням? Навпаки, це його зраджували, та він усе ще вміє поводитися зі зброєю, тож тепер рубатиме наліво і направо. Бо ж хіба він не мусить захистити Беатрис від навали цих істот? Але ось вони прибувають, їх усе більше й більше — вони все ще лізуть із коробки чи з’являються з мілководдя? Невже вони зараз рояться і навколо Беатрис, яка мирно спить у кошику? Останній удар мотикою не був безрезультатний, адже декілька істот звалилося назад у воду, а від іще одного удару двоє чи навіть троє їх відлетіло геть. Але ж та жінка йому зовсім чужа, — хіба обов’язок перед нею міг бути вищим за обов’язок перед власною дружиною? Втім, ось вона була перед ним, ця дивна жінка, котрої вже майже не було видно під переплетеними на ній істотами, й Аксель пішов уздовж човна, піднявши вгору мотику, і знов окреслив нею в повітрі дугу, щоби скинути якомога більше ельфів, не зачепивши старої жінки. Та як же вони в неї вп’ялись! І тепер вони навіть насмілилися заговорити до нього! Чи це говорила з-під них сама стара жінка?

— Залиш її, незнайомцю. Залиш її нам. Залиш її, незнайомцю.

Аксель знову замахнувся мотикою, і вона розітнула повітря, наче воно було щільне, як вода. Проте удар таки відбувся, й від нього декілька істот розбіглося навсібіч, хоча нові все далі прибували.

— Залиш її нам, незнайомцю, — повторила стара жінка, і лише тепер — із несподіваним пронизливим страхом, який здався йому бездонним, — Аксель усвідомив, що йшлося не про незнайомку, котра помирала перед його очима, а про Беатрис.

Він обернувся до кошика дружини, який застрягнув в очереті, й побачив, що вода навколо неї ожила від рук, ніг і плечей, якими там аж кишіло. Його власний кошик майже перевернувся під натиском істот, які намагалися туди залізти, і його втримувала тільки вага тих, хто вже опинився всередині. Проте до його кошика вони лізли лише для того, щоби дістатися до сусіднього. Побачивши, як на тваринячій шкурі, якою була вкрита Беатрис, скупчуються ці істоти, він виліз на борт човна і кинувся у воду. Там виявилося глибше, ніж він очікував — вище від пояса, — та від несподіванки йому перехопило подих лише на якусь мить, а потім він видав воїнський клич, який немов повернувся до нього з далеких спогадів, і кинувся до кошиків, піднявши мотику високо над головою. Його щось тягнуло за одяг, і вода була тягуча, наче мед, але, коли він щосили вдарив мотикою по своєму кошику, хоча його зброя і розтинала повітря страшенно повільно, все-таки з кошика у воду повипадало значно більше істот, аніж він очікував. Наступний удар виявився ще більш нищівним — певно, цього разу він рубонув лезом уперед, бо хіба ж не шматки закривавленої плоті підлетіли в повітря у яскравому світлі сонця? Та Беатрис залишалася недосяжною. Вона спокійно погойдувалася на воді, а кількість істот навколо неї невпинно зростала, бо тепер вони прибували навіть зі суходолу і сунули до них крізь осоку на березі. Істоти вже навіть звисали з його мотики, й він кинув її у воду, бо його раптом охопило одне-єдине бажання: опинитися поруч із Беатрис.

Аксель продирався крізь водорості й поламаний очерет, ноги його застрягали в мулі, та Беатрис усе одно залишалася дуже далеко від нього. Потому знову пролунав голос незнайомки, і, хоча тепер, із води, Акселеві вже не було її видно, стара жінка зі страхітливою виразністю постала перед його внутрішнім зором: скоцюрблена на дні човна під ранковим сонцем, тоді як ельфи вільно бігали по ній туди-сюди, а вона бурмотіла слова, які долинали до нього:

— Залиш її, незнайомцю. Залиш її нам.

— Будь проклята, — пробурмотів Аксель собі під ніс, пробираючись уперед. — Я ніколи, ніколи її не покину.

— Ти ж мудрий чоловік, незнайомцю. Тобі вже давно відомо, що немає таких ліків, які би її врятували. Як ти витримаєш те, що тепер на неї чекає? Хіба ж ти з нетерпінням ждеш того дня, коли твоя найдорожча кохана людина скорчиться у смертельних муках, а ти не зможеш їй запропонувати нічого, крім добрих слів? Віддай її нам — і ми полегшимо її страждання, як полегшили вже багатьом до неї.

— Будь проклята! Я тобі її не віддам!

— Віддай її нам — і ми позбавимо її від болю. Ми омиємо її в річкових водах — і роки спадуть із неї, і їй здаватиметься, наче вона у приємному сні. Навіщо вона тобі? Що ти їй можеш дати, крім смертельних мук приреченої на забій тварини?

— Я від вас позбавлюся! Геть звідси! Злазьте з неї!

Аксель склав руки в замок і розмахував ними, наче молотом, із боку в бік, розчищаючи прохід у воді та пробираючись уперед, аж поки нарешті опинився перед Беатрис, яка все ще міцно спала в кошику. На тваринячій шкурі, якою вона була вкрита, аж кишіло ельфами, й він почав скидати їх одного за одним і шпурляти геть.

— Чому ти не віддаси її нам? Прояви до неї хоч трохи милосердя.

Аксель штовхав кошик, аж поки перед ним виріс берег і вони разом із Беатрис опинились у мокрому намулі посеред осоки й очерету. Він схилився вперед, узяв дружину на руки й підняв її з кошика. На щастя, Беатрис уже прокинулася — принаймні настільки, щоб обхопити його за шию. І, похитуючись, Аксель разом із нею вибрався спочатку на берег, а потому пішов далі, в поля. Він опустив Беатрис лише тоді, коли земля під ногами стала сухою і твердою. Вони обоє сіли у траву: він — переводячи подих, вона — поступово прокидаючись.

— Акселю, куди це ми прийшли?

— Принцесо, як ти зараз почуваєшся? Нам потрібно йти звідси. Я понесу тебе на спині.

— Акселю, ти мокрий як хлющ! Ти впав у річку?

— Це лихе місце, принцесо, і нам потрібно якнайшвидше звідси піти. Я радо понесу тебе на спині — так, як носив колись у молодості, коли ми пустували, насолоджуючись весняним теплом.

— І ми повинні піти геть від ріки? Проте сер Ґавейн мав рацію: вона значно швидше доправить нас туди, куди ми прямуємо, ніж дорога пішки. Судячи з місцевості, ми так само високо в горах, як і раніше.

— Ми не маємо вибору, принцесо. Мусимо відійти якнайдалі звідси. Ну ж бо, вилазь мені на спину. Ну ж бо, принцесо, хапайся за мої плечі.

Розділ дванадцятий

Знизу до Едвіна долинав воїнів голос, який благав його підніматися повільніше, та хлопець на це не зважав. Вістан рухався надто помалу та й узагалі наче зовсім не розумів невідкладності їхнього завдання. Не встигли вони подолати і половини підйому на круту скелю, як він запитав Едвіна: «Юний товаришу, це хіба не яструб щойно пролетів повз нас?» Але ж яка різниця, хто там був? Воїн дуже ослабнув після гарячки — і духом, і тілом.

Підніматися залишилося ще зовсім трошки, й Едвін от-от мав опинитися по той бік скелі на твердій землі. Тоді він зміг би побігти — як же хотілося йому побігти! — але куди? На ту мить пункт їхнього призначення раптом вилетів із його пам’яті. Крім того, йому потрібно було сказати воїнові щось важливе: він уже довго обманював його, і тепер майже настав час зізнатися. Коли вони почали підйом, залишивши виснажену кобилу прив’язаною до куща поруч із гірською стежкою, Едвін постановив собі щиро в усьому зізнатися, опинившись із Вістаном на вершині. Зараз вони вже майже туди дісталися, та в його пам’яті не було нічого, крім якихось переплутаних фрагментів.

Едвін видерся по останніх каменюках і, чіпляючись за край урвища, підтягнувся й переліз на той бік. Земля, яка відкрилася перед його очима, була гола й усюди пошарпана вітрами. Вона плавно піднімалася до блідих вершин на обрії. Поблизу подекуди видніли острівці вересу чи гірської трави, та будь-яка рослинність заледве діставала до щиколоток. Але, на диво, ще далі бовваніло щось схоже на ліс, де дерева з пишними кронами спокійно стояли супроти жорстокого вітру. Невже якийсь божок, маючи таку забаганку, вирвав пальцями десь ділянку густого лісу і переніс його на цю негостинну землю?

Незважаючи на важке дихання після підйому, Едвін усе-таки змусив себе перейти на біг і кинутись уперед. Ті дерева, безперечно, й були тим місцем, де він мав опинитись, і варто лише йому до них дістатися, як він одразу все згадає. Десь за спиною знову лунав голос Вістана, який щось йому викрикував. Напевно, воїн нарешті видерся нагору. Та Едвін, не озираючись, пришвидшив біг. Він почекає зі зізнаннями, аж поки дістанеться до дерев. Під їхнім покровом пам’ять його проясниться, а їхній розмові не заважатиме завивання вітру.

Земля помчала Едвінові назустріч, і йому перехопило подих. Це сталося так несподівано, що від приголомшення йому довелося на мить прилягти на землю, а коли він спробував скочити на ноги, то відчув, як щось м’яке, але сильне втримує його на землі. Тоді він зрозумів, що йому в спину впирається Вістанове коліно та що той зв’язує йому за спиною руки.

— Ти запитував, навіщо нам мотузка, — сказав Вістан. — Тепер сам бачиш, що вона може дуже навіть стати у пригоді.

Едвін почав пригадувати їхню коротку розмову внизу, на початку стежки. Хлопчикові кортіло якнайшвидше почати сходження, і його дратувало, що воїн так повільно й акуратно перекладав речі зі свого сідла у два мішки, які вони мали взяти зі собою.

— Воїне, нам треба поквапитися! Навіщо нам усе це?

— Ось, товаришу, тримай свій мішок. Драконка за будь-яких обставин — це дуже грізний ворог, і бракувало ще нам ослабнути від голоду та холоду їй на користь.

— Але ж ми згубимо запах! І навіщо нам здалася мотузка?

— Вона може нам знадобитися, мій юний друже, і ми не знайдемо її на деревах, тому що там вона не росте.

Тепер ту саму мотузку було обмотано довкола Едвінових талії та зап’ясть, і коли він урешті зіп’явся на ноги, то зрозумів, що кожен його рух стримує міцно натягнутий повід.

— Воїне, то ви вже не мій друг і вчитель?

— Я досі й той, і той, але, крім того, ще і твій захисник. Починаючи з цього місця, тобі доведеться йти, сповільнивши крок.

Як виявилося, мотузка не надто докучала Едвінові. Через неї він ішов, наче мул, і це нагадало йому, як зовсім нещодавно йому довелося симулювати саме цю тварину, намотуючи кола навколо візка. Хіба він не перетворився зараз на того самого мула, який уперто йде вгору схилом, хоча мотузка і тягне його назад?

Едвін тягнув і тягнув, іноді примудряючись пробігти декілька кроків, перш ніж мотузка різко сіпалась і він був змушений зупинятись. У його вухах звучав голос — знайомий голос, — чи то наспівуючи, чи скандуючи дитячу пісеньку, яку він добре знав іще з малих літ. Голос цей водночас і заспокоював, і дратував, й Едвін виявив, що коли він повторював слова пісеньки з голосом в унісон, то тривога трохи розвіювалась. Отож він почав монотонно наспівувати, спочатку собі під ніс, а потім уголос проти вітру: «Хто це скинув глечик сидру? Хто хвоста відрізав звіру? Хто змію лишив у відрі? Це все братик наш Едні». У пісеньці були ще якісь рядки, яких він не пам’ятав, але, на його подив, йому вистачало тільки підспівувати в унісон із голосом — і правильні слова добиралися самі собою.

Дерева були вже близько, і воїн знову потягнув хлопця назад.

— Не поспішай, мій юний товаришу. Щоб увійти в цей дивний перелісок, самої відваги замало. Глянь-но туди. У тому, що на такій висоті ростуть сосни, немає загадки, та хіба це не дуби і в’язи височіють біля них?

— Воїне, яка різниця, які тут ростуть дерева чи які птахи ширяють у цьому небі! У нас мало часу, і нам потрібно поквапитися!

Вони зайшли в перелісок, і земля під їхніми ногами відразу змінилася: тепер вони ступали по м’якому моху, по кропиві й навіть папороті. Крони дерев над ними були такі густі, що майже утворювали стелю, і якийсь час Едвін із Вістаном блукали в сірих півсутінках. Але все-таки це був ліс, адже незабаром перед ними відкрилася галявина, над якою висів круглий острівець чистого неба. Едвінові прийшло до голови, що якщо це все і справді було справою рук якогось божка, то, вочевидь, той мав намір приховати за деревами те, що мало лежати попереду. Він сердито потягнув за мотузку і сказав:

— Воїне, пощо гаяти час? Невже ви боїтеся?

— Подивися на це місце, юний товаришу. Твій мисливський інстинкт добре нам прислужився. Вочевидь, оце вже перед нами лігво дракона.

— З нас двох мисливець — я, і кажу вам, що ніякого дракона на цій галявині немає. Нам потрібно якнайшвидше перейти через неї, рухаючись далі, бо дорога перед нами ще довга!

— Як там твоя рана, юний товаришу? Дай-но мені подивитися, чи вона не загноїлася?

— Та забудьте ви про мою рану! Кажу ж вам: я згублю запах! Воїне, відпустіть мотузку. Я побіжу вперед, навіть якщо ви залишитеся тут!

Цього разу Вістан відпустив його, й Едвін чимдуж кинувся вперед крізь зарості чортополоху, перечіплюючись через сплутане коріння. Іноді він майже втрачав рівновагу, бо був зв’язаний і не міг випростати руки для балансування. Та хлопець таки дістався до галявини і зупинився біля її краю, щоби роздивитися видовище, яке тепер відкрилося перед ним.

У центрі галявини було озеро. Його сковувала крига, і людина, котрій вистачило би сміливості чи глупоти, могла би зробити лише двадцять чи трішки більше кроків, аби опинитися на протилежному боці озера. Гладінь льодової поверхні було порушено тільки біля протилежного краю, де її пробив стовбур сухого дерева. Далі на березі, неподалік від мертвого дерева, біля самого краю криги, спершись на коліна та на лікті, присів величезний оґр і повністю занурив голову під воду. Можливо, істота пила чи шукала щось під водою — і так її зненацька застав мороз. Якщо уважно не вдивлятися, то оґр міг би здатися просто тілом, яке позбавили голови, коли воно нахилилося, щоб утамувати спрагу.

З острівця неба над головою на оґра падало дивне світло, й Едвін якийсь час не міг відірвати погляду від чудовиська, майже очікуючи, що воно от-от повернеться до життя, піднявши страшне, налите кров’ю обличчя. Потому, здригнувшись, хлопець збагнув, що на дальньому правому березі озера біля самої води була ще одна істота, котра сиділа точнісінько в такій самій позі. І — це ж треба! — ще й третя, неподалік від нього, на тому ж таки березі, добре замаскована заростями папороті.

Оґри зазвичай викликали в нього лише відразу, та ці істоти і зловісна меланхолія їхніх поз викликала в Едвіна напад жалю. Що довело їх до такої загибелі? Він почав було йти до них, але мотузка знову натягнулась, і він почув Вістанів голос, який звучав зовсім поруч:

— Ти все ще заперечуєш, що це лігво дракона, товаришу?

— Не тут, воїне. Нам потрібно йти далі.

— Але все-таки це місце щось мені промовляє. Навіть якщо це й не лігво Квериґ, то хіба не сюди вона приходить пити і купатися?

— Гадаю, це місце прокляте, воїне, і воно не вельми добре для того, щоби стати з нею тут до бою. Тут на нас неминуче чекатиме нещастя. Подивіться на цих бідних оґрів. А вони майже такі самі здоровенні, як і ті чудовиська, яких ви вбили тієї ночі.

— Про що це ти, хлопче?

— Хіба ви їх не бачите? Подивіться отуди! І туди!

— Пане Едвіне, ти виснажився, як я і боявся. Перепочиньмо трохи. Хоча це й похмура місцина, та вона принаймні захищатиме нас від вітру.

— Воїне, як ви можете говорити про відпочинок? І хіба не так оці бідолахи зустріли тут свою смертну годину, надто довго гаючи час у цьому зачарованому місці? Воїне, візьміть до уваги їхнє попередження!

— Єдине попередження, яке я беру до уваги, каже мені, що потрібно змусити тебе відпочити, поки ти не надсадився.

Едвін відчув, як щось відтягує його назад, і вдарився спиною об кору дерева. Потому воїн узявся втомлено ходити навколо нього, намотуючи мотузку довколо його грудей і пліч, аж поки хлопець міг ворушитися хіба що ледве-ледве.

— Це добре дерево не завдасть тобі ніякої шкоди, юний товаришу. — Воїн ласкаво поклав руку йому на плече. — Навіщо витрачати сили на те, щоби вирвати його з корінням? Заспокойся й відпочинь, поки я уважно розвідаю цю місцину.

Едвін спостерігав, як Вістан пробирається до озера крізь зарості кропиви. Дійшовши до краю води, воїн якийсь час повільно походжав туди-сюди, втупивши погляд у землю і час від часу присідаючи, щоби роздивитися те, що привернуло його увагу. Потому він вирівнявся і надовго завмер, наче перебуваючи у стані марення й не відводячи погляду від дерев на протилежному березі озера. Для Едвіна воїн перетворився на ледь помітний силует на тлі замерзлої води. Та чому ж він жодного разу навіть не зиркнув на оґрів?

Раптом Вістан ворухнувся, і несподівано в його руці блиснув меч, а рука, піднята над головою, завмерла в повітрі. Потому зброя повернулася до піхов, і воїн, відвернувшись від води, рушив назад до Едвіна.

— Ми далеко не перші, хто сьогодні тут побував, — сказав він. — Менш як годину тому тут хтось пройшов, але то не була драконка. Добродію Едвіне, я радий бачити, що ти вже заспокоївся.

— Воїне, мені потрібно де в чому зізнатись. Ідеться про щось таке, що може змусити вас зарубати мене на місці, поки я стою тут, прив’язаний до дерева.

— Кажи, хлопче, і не бійся мене.

— Воїне, ви твердили, що я маю дар мисливця, і варто було вам про це заговорити, як я відразу відчув, наче мене щось сильно тягне, й дозволив вам повірити, що я ніздрями вловлював запах Квериґ. Але цілий той час я вас обманював.

Вістан наблизився і зупинився просто перед хлопцем.

— Продовжуй, товаришу.

— Не можу, воїне.

— Тобі потрібно більше боятися свого мовчання, ніж мого гніву. Говори!

— Не можу, воїне. Коли ми починали підніматись угору, я знав, що саме маю вам сказати. Але зараз... Я не пригадую точно, що від вас приховував.

— Це — наслідок дихання драконки. Раніше воно на тебе мало діяло, але тепер узяло над тобою гору. Непомильний знак, що ми вже близько.

— Боюся, що мене зачаровує це прокляте озеро, а може, і вас — також, бо ж ви охоче гаєте тут час, але жодного разу навіть оком не кинули на тих потонулих оґрів. Одначе я знаю, що повинен у чомусь зізнатись, і мені так хотілося би пригадати, в чому саме...

— Покажи мені шлях до лігва драконки — і я пробачу тобі будь-яку дрібну неправду, яку ти мені сказав.

— Воїне, ось у цьому й річ. Ми їхали верхи на кобилі, поки її серце мало не розірвалося, потому дерлися крутим гірським схилом, але цілий цей час я веду вас зовсім не до драконки.

Вістан підійшов так близько до Едвіна, що хлопець аж відчув його подих.

— А куди ж ти, добродію Едвіне, мене ведеш?

— До своєї матері, воїне, я щойно пригадав. Моя тітка мені — не мати. Мою справжню матір забрали, і, хоча я тоді був іще зовсім дитина, я бачив те на власні очі. І я пообіцяв їй, що одного дня поверну її назад. Тепер я майже виріс, та й ви стоїте пліч-о-пліч зі мною, і навіть ті чоловіки побояться виступити проти нас обох. Я обдурив вас, воїне, та зрозумійте мої почуття і допоможіть мені, бо ж ми тепер так близько до неї.

— Мати, кажеш?.. І вона зараз неподалік?

— Так, воїне. Але не тут. Не в цьому проклятому місці.

— Що ти пам’ятаєш про чоловіків, котрі її забрали?

— Вони виглядали розлюченими, воїне, і звичними до вбивств. Жоден чоловік у селі не наважився того дня вийти супроти них.

— Сакси чи брити?

— То були брити, воїне. Їх було троє, і Стеффа казав, що вони, напевно, не так давно служили солдатами, бо він упізнав їхні солдатські звички. Мені тоді ще і п’яти років не було, інакше я би боровся за неї.

— Мою рідну матір також забрали, юний товаришу, тому я чудово тебе розумію. Я теж тоді був слабкою дитиною. То було в часи війни, і — за своєю наївністю — я, бачачи, скількох людей жорстоко вбивають і вішають, тоді зрадів, коли побачив, що вони їй посміхаються, бо повірив, що вони ставитимуться до неї добре та прихильно. Можливо, з тобою було так само, добродію Едвіне, коли ти був малий і ще не знав чоловічих підступів.

— Мою матір забрали в мирні часи, воїне, тому їй не заподіяли великої шкоди. Вона подорожує з краю в край, і, можливо, таке життя не надто й погане. Та вона прагне повернутися до мене, й ті, з ким вона подорожує, і справді іноді поводяться з нею жорстоко. Воїне, прийміть моє зізнання, та покарайте мене потім, а зараз допоможіть зустрітися лицем до лиця з її викрадачами, бо вона чекала на мене стільки років!..

Вістан спрямував на нього дивний погляд. Він наче от-от збирався щось сказати, але потому похитав головою й відійшов на декілька кроків од дерева, так ніби чогось соромився. Едвінові ще ніколи не доводилося бачити воїна в такому настрої, тож він здивовано за ним спостерігав.

— Я охоче пробачу тобі твій обман, добродію Едвіне, — нарешті сказав Вістан, знову повертаючись обличчям до нього. — І будь-яку іншу дрібну неправду, яку ти мені сказав. Незабаром я відв’яжу тебе від дерева і ми вирушимо назустріч тому ворогові, до котрого ти нас приведеш. Але натомість я попрошу тебе дещо мені пообіцяти.

— Скажіть що, воїне.

— Якщо мені судилося стріти тут свою загибель, а ти виживеш, то пообіцяй мені ось що. Що ти нестимеш у серці ненависть до бритів!

— Що ви маєте на увазі, воїне? До яких бритів?

— До всіх бритів, юний товаришу. Навіть до тих, котрі ставитимуться до тебе добре.

— Не розумію, воїне. Мені потрібно ненавидіти брита, котрий розділяє зі мною свій хліб? Чи рятує мене від ворога, як-от нещодавно зробив добрий сер Ґавейн?

— Є такі брити, котрі схиляють нас до того, щоби почувати до них повагу чи навіть любов. Кому, як не мені, це знати! Але зараз на нас чекають важливі та невідкладні справи, і те, що ми один до одного почуваємо, просто дурниця. Це брити за часів Артура вирізали наш народ. Це брити забрали наших матерів. Наш обов’язок — ненавидіти кожного чоловіка, жінку та дитину, в кому тече бритська кров. Отож, пообіцяй мені ось що. Якщо мені судилося загинути до того, як я встигну передати тобі свою майстерність, обіцяй, що плекатимеш у серці цю ненависть. І, якщо вона колись похитнеться чи почне згасати, дбайливо її затули, поки полум’я розгориться знову. Ти пообіцяєш мені це, добродію Едвіне?

— Добре, воїне, обіцяю. Та зараз я чую клич матері, а ми занадто довго затримуємось у цьому похмурому місці.

— Тоді ходімо до неї. Та будь готовий до найгіршого, бо може статися так, що ми прийдемо надто пізно, щоби її врятувати.

— Що ви хочете сказати, воїне? Як таке можливо? Я ж навіть у цю хвилину чую її погук!

— Тоді поспішімо на нього. Лише запам’ятай одну річ, мій юний товаришу. Навіть коли вже запізно для порятунку — ще не запізно для помсти. Тож нехай я ще раз почую твою обіцянку. Пообіцяй, що ненавидітимеш бритів аж до того дня, коли впадеш від ран чи під тягарем літ.

— Я охоче обіцяю вам це ще раз, воїне. Та відв’яжіть мене від цього дерева, бо тепер я добре знаю, в який бік нам іти.

Розділ тринадцятий

Коза, як спостеріг Аксель, почувалась у цій гірській місцевості зовсім як удома. Вона задоволено жувала колючу траву та верес, не звертаючи уваги на вітер чи на те, що ліва половина її тіла разом із ногами була значно нижче, ніж права. Тварина вміла несамовито шарпати навсібіч — у цьому не раз переконався Аксель під час сходження, — і надійно її прив’язати на той час, поки вони з Беатрис перепочивали, було непросто. Але він помітив засохле коріння, яке виступало зі землі, й старанно намотав на нього шворку.

З того місця, де вони сиділи, козу було видно як на долоні. Дві великі скелі, які прихилились одна до одної, мовби літнє подружжя, було видно ще знизу. Втім, Аксель сподівався, що їм пощастить знайти інше прикриття від вітру ще до того, як вони дістануться до тих скель. Одначе гірський схил був геть голий, і вони були змушені продовжувати шлях вузькою стежкою, а сіпання кози було таким самим несамовитим, як і пориви вітру. Діставшись нарешті до скель-близнюків, Аксель і Беатрис подумали, що сам Господь створив для них цей захисток, адже, хоч би як свистіли навколо шалені пориви вітру, вони відчували тільки легенькі порухи повітря. Незважаючи на це, вони все одно сіли близько одне біля одного, мов імітуючи скелі, які нависали над ними.

— Акселю, цілий цей край досі знизу перед нашими очима. Невже річка так нікуди нас і не винесла?

— Нас зупинило до того, як ми встигли заплисти далеко, принцесо.

— І ми знову піднімаємось угору.

— Саме так, принцесо. Боюся, дівчинка приховала від нас істинну складність цього завдання.

— Без сумніву, Акселю, вона говорила про це, як про легку прогулянку. Та хто ж її звинувачуватиме? Вона ще дитина, а турбот має більше, ніж можна витримати в такому віці. Акселю, глянь-но туди. Там, унизу, в долині, бачиш їх?

Приклавши долоню до лоба, Аксель спробував розгледіти, на що вказувала дружина, та врешті-решт похитав головою.

— Мій зір значно гірший за твій, принцесо. Я бачу долину за долиною там, гори спадають донизу, а крім того, нічого особливого.

— Отам, Акселю, стеж за моїм пальцем. Хіба це не солдати йдуть шеренгою?

— Так, тепер бачу. Тільки вони не рухаються.

— Вони рухаються, Акселю, і таки схоже на те, що це солдати, бо розтягнулись у довгу шеренгу.

— Принцесо, мої нещасні очі бачать лише те, що ті люди стоять на місці. І навіть якщо то солдати, вони надто далеко, щоби нас потурбувати. Мене більше тривожать грозові хмари, які пливуть на захід, адже вони принесуть біду швидше, ніж будь-які солдати на обрії.

— Твоя правда, муже, і мені цікаво, чи далеко нам іще йти. Дівчинка вчинила нечесно, сказавши, що дорога буде легка. Та хіба ми можемо її звинувачувати? Батьків нема, а вона мусить опікуватися молодшими братами. Вона, певно, була у відчаї, якщо вирішила попросити нас виконати її прохання.

— Сонце виглянуло з-за хмар, принцесо, і тепер мені їх видно вже ліпше. Це не солдати й узагалі не люди, а птахи, які сіли в ряд.

— Акселю, що за нісенітниця? Якби то були птахи, як ми взагалі змогли би їх звідси розгледіти?

— Вони ближче, ніж тобі здається, принцесо. Темні птахи розсілися рядком, як це часто буває в горах.

— Тоді чому, поки ми на них дивимося, жодна птаха не злетіла в повітря?

— Може, ще злетить, принцесо. І я, звичайно ж, не звинувачую ту дівчину, бо хіба ж вона не опинилась у великій біді? І що було би з нами, якби вона нам не допомогла, бо ми ж промокли до нитки і тремтіли від холоду, коли її зустріли? Крім того, принцесо, наскільки я пам’ятаю, не лише дівчинка хотіла, щоби ми відвели козу до каїрну велетня. Тобі ж також страшенно хотілося це зробити, й відтоді ще навіть години не минуло, хіба не так?

— Мені й досі хочеться, Акселю. Хіба ж не було би чудово, якби Квериґ убили, а імла розвіялася? Просто коли я дивлюся, як ця коза жує землю, то мені важко повірити, що таке дурне створіння може впоратися з великою драконкою.

Уранці, коли вони натрапили на маленький кам’яний будиночок, коза їла з таким самим апетитом. Будиночка, який заховався в тіні біля підніжжя загрозливої скелі, було легко не помітити, і, навіть коли Беатрис указала на нього, Аксель помилково подумав, що це — вхід до поселення, схожого на їхнє, виритого глибоко у схилі гори. Лише підійшовши ближче, він зрозумів, що це — окрема будівля, в якій і стіни, і дах було вимурувано з уламків темно-сірого каменю. Уздовж схилу з великої висоти спадала тоненька цівка води, збираючись неподалік будиночка в маленьке озерце, і звідти витікала вниз — туди, де земля різко спадала, зникаючи з очей. Неподалік від будиночка було маленьке обгороджене пасовище, яке зараз заливало яскраве ранкове сонце, і цим пасовищем походжала одна-єдина коза. Тварина, як і зазвичай, була перейнята їжею, та тієї миті перестала жувати і вражено глипала на Акселя з Беатрис.

Одначе діти й далі не помічали їхньої присутності. Дівчина та двоє її молодших братів стояли на краю канави, спиною до гостей, і зосереджено розглядали щось у себе під ногами. Один із хлопчиків присів і швиргонув щось у канаву, спонукавши дівчину хутко схопити його за руку й відтягнути назад.

— Акселю, що вони там таке роблять? — запитала Беатрис. — Вигадують якісь збитки, не інакше, а молодші ще такі малі, що можуть мимохіть упасти вниз.

Коли вони пройшли повз козу, а діти все ще їх не помічали, Аксель якомога м’якше гукнув: «Бог у поміч!» Усі троє стривожено повернулися.

Винуваті обличчя дітей підтверджували припущення Беатрис про якусь витівку, та дівчинка — на голову вища за хлопців — швидко оговталася й усміхнулася.

— Старці! Ласкаво просимо! Щойно вчора ввечері ми молилися Господові, щоби він вас послав, — і ось ви прийшли. Заходьте! Заходьте!

Вона рушила до них багнистою травою, розбризкуючи навсібіч болото, а брати хвостиком пошкандибали за нею.

— Ти помилилася, дитино, — сказав Аксель. — Ми лише двійко заблукалих мандрівників, змерзлих і втомлених. Наш одяг промокнув у річці, де зовсім нещодавно на нас напали дикі ельфи. Чи могла би ти покликати матір або батька, щоби вони дозволили нам погрітись і обсохнути біля вогню?

— Ми не помилилися, пане! Учора ввечері ми молилися Господові Ісусу — й ось ви прийшли! Прошу, старці, заходьте в дім — вогонь іще горить.

— Але де ж твої батьки, дитино? — спитала Беатрис. — Хоч які ми втомлені, та не зайдемо без запрошення, а зачекаємо, поки господиня чи господар покличуть нас увійти.

— Крім нас трьох, тут нікого немає, тому можете вважати господинею дому мене! Будь ласка, заходьте й зігрійтеся. До балки підвішено мішок, у якому є їжа, а поруч із багаттям лежать дрова, щоби підкидати їх у вогонь. Заходьте, старці, й відпочивайте спокійно. Ми вас не тривожитимемо, бо нам потрібно попоратися біля кози.

— Щиро вдячні за твою доброту, дитино, — сказав Аксель. — Але скажи, чи далеко звідси до найближчого села?

Обличчям дівчинки пробігла тінь, і вона переглянулася з братами, котрі тепер вишикувалися поруч із нею. Потому вона знов усміхнулась і сказала:

— Ми дуже високо в горах, пане. Звідси до будь-якого села ще дуже далеко, тому, будь ласка, залишіться тут із нами і прийміть тепло нашого вогню та їжу, яку ми вам пропонуємо. Ви, певно, дуже втомились, і я бачу, як ви обоє тремтите від вітру. Тому, будь ласка, жодних розмов про те, щоб іти кудись далі. Заходьте й відпочивайте, старці, бо ж ми так довго на вас чекали!

— Що такого цікавого в тій канаві? — раптом запитала Беатрис.

— О, нічого, пані! Взагалі нічого! Але чому ж ви досі стоїте на вітрі в мокрому одязі? Хіба ви не хочете прийняти нашу гостинність і перепочити біля нашого вогню? Бачите, як дим піднімається над дахом?

— Дивись! — Аксель відхилився від скелі й на щось показав. — Птаха злетіла в небо. Хіба я не казав, принцесо, що то птахи сидять рядком? Бачиш, як вона піднімається в небо?

Беатрис, яка кілька хвилин тому звелася на ноги, трохи вийшла за межі їхнього кам’яного захистку, й Аксель помітив, як вітер одразу ж почав шарпати її одяг.

— А й справді, птаха, — сказала Беатрис. — Але вона піднялася не звідти, де були ті інші силуети. Напевно, Акселю, ти так і не побачив, куди я показувала. Отам, на дальньому гребені, чорні силуети майже на тлі неба.

— Я добре їх бачу, принцесо. Але зійди-но вже з вітру.

— Солдати чи ні, та вони повільно рухаються вперед. І та птаха не має до них жодного стосунку.

— Зійди з вітру, принцесо, й сідай. Нам потрібно набратися якомога більше сил. Хтозна, як далеко нам іще тягнути цю козу.

Беатрис повернулася до їхнього захистку, щільно загортаючись у накидку, яку їм позичили діти.

— Акселю, — сказала вона, знову сідаючи поруч із ним, — ти справді в це віриш? Що драконку судилось убити не великому лицареві чи воїну, а нам, літньому подружжю, якому у власному селі заборонено навіть свічку запалювати? І що ця норовлива коза нам у цьому допоможе?

— Хтозна, як усе складеться, принцесо. Може, ця дівчинка лише видає бажане за дійсне, от і все. Та ми вдячні за її гостинність і тому не можемо не виконати її прохання. І хіба хтось знає достеменно, що вона помиляється та що Квериґ не можна вбити в такий спосіб?

— Акселю, скажи мені. Якщо драконку і справді буде вбито й імла розвіється... Акселю, тобі ніколи не буває страшно побачити те, що тоді може нам відкритися?

— Хіба це були не твої слова, принцесо? Наше спільне життя — це казка зі щасливим кінцем, і неважливо, які повороти долі до нього привели.

— Я раніше дійсно так казала, Акселю. Та зараз, коли Квериґ може згинути від наших власних рук, у мені прокинувся страх перед тим, що буде, коли імла розвіється. А ти хіба не почуваєш того самого?

— Можливо, й так, принцесо. Можливо, я завжди цього боявся. Та найбільше я боюся того, що ти сказала нещодавно, коли ми відпочивали біля вогню.

— Що я тоді сказала, Акселю?

— Хіба ти не пам’ятаєш, принцесо?

— Між нами спалахнула якась безглузда сварка? Якщо так, то я вже геть нічого не пам’ятаю, крім того, що мені вже майже ввірвався терпець через холод і бажання відпочити.

— Якщо ти нічого не пам’ятаєш, принцесо, то нехай цей епізод і надалі залишається забутим.

— Але я щось відчуваю, Акселю, ще відтоді, як ми вийшли від тих дітей. Так наче ти йдеш не біля мене, а трохи осторонь, і не лише тому, що тебе в різні боки шарпає коза. Може, ми напередодні посварилися, хоча я цього й не пам’ятаю?

— Я не мав наміру триматися віддалік від тебе, принцесо. Пробач. Якщо це не через козу, яка шарпалася з боку в бік, то я, напевно, просто все ще думав про якісь дурниці, яких ми одне одному наговорили. Повір, найліпше — про це забути.

Аксель знову роздмухав вогонь на підлозі в центрі кімнати, й усе інше всередині маленького будиночка занурилось у тінь. Поки Беатрис мирно спала поруч, загорнувшись у ковдри, він сушив свій одяг, по черзі підносячи кожну річ до полум’я. Та раптом Беатрис рвучко сіла і роззирнулася навсібіч.

— Тобі занадто гаряче біля вогню, принцесо?

Ще якусь мить Беатрис спантеличено розглядалась, а потому знову втомлено опустилася на ковдри. Втім, очі її залишалися розплющеними, й Аксель уже хотів повторити своє запитання, коли вона тихо сказала:

— Я думала про одну давню-давню ніч, муже. Коли ти пішов і залишив мене в самотній постелі гадати, чи вернешся ти, чи ні.

— Принцесо, хоча ми й урятувалися від річкових ельфів, але, боюся, на тобі ще залишилися чари, які навіюють такі сни.

— Це не сон, муже мій. Просто повернулося кілька спогадів. Ніч була темна-темна, і я сама лежала в нашому ліжку, чудово знаючи, що ти пішов до іншої — молодшої та вродливішої за мене.

— Чому ти мені не віриш, принцесо? Це все — витівки тих ельфів, котрі все ще сіють між нами зло.

— Може, ти і правий, Акселю. А якщо це і справді спогади, то вони про дні, які вже давним-давно минули. Та все одно...

Беатрис замовкла, й Аксель уже вирішив, що вона знову задрімала. Та дружина заговорила:

— Та все одно, муже, від цих спогадів мені хочеться триматись осторонь від тебе. Коли ми відпочинемо і знову рушимо в дорогу, дозволь мені йти трохи попереду, а сам іди позаду. Продовжмо наш путь саме так, бо я наразі не хочу, щоби ти йшов поруч зі мною.

Спочатку Аксель не відповів на це нічого. Потому поклав одежину якнайдалі від вогню і повернувся, щоби подивитися на Беатрис. Її очі знову були заплющені, та він знав, що вона ще не заснула. Коли до Акселя нарешті повернувся голос, йому вдалося тільки прошепотіти:

— Мені буде невимовно сумно, принцесо, йти окремо від тебе, коли дорога дозволяє рухатися так, як ми йшли завжди.

Беатрис ніяк не показала, чи почула вона це, чи ні, а вже через декілька секунд її дихання стало рівним і довгим. Тоді Аксель надягнув щойно прогріту одіж і ліг на покривало недалеко від дружини, проте не торкаючись до неї. Його охопила страшна втома, та він знову побачив ельфів, якими кишить вода, і мотику, якою він махає в повітрі, раз у раз розмітаючи їх нею навсібіч, і те, як він боровся — майже як воїн, — із люттю в голосі. А тепер вона сказала те, що сказала. Перед його очима з’явилася картина, виразна і жива, як вони з Беатрис ідуть гірською дорогою під безкраїм сірим небом, вона — на декілька кроків попереду, — і його охопила страшна туга. Так вони й ішли, старе подружжя, з похиленими головами, за шість кроків одне від одного.

Коли Аксель прокинувся, полум’я ледве тліло, а Беатрис уже встала і виглядала назовні крізь маленькі отвори в кам’яному муруванні, які слугували такому будиночку, як цей, вікнами. Він пригадав їхню нещодавню розмову, та Беатрис озирнулася (він побачив на її обличчі трикутний сонячний зайчик) і радісним голосом сказала:

— Акселю, я хотіла розбудити тебе раніше, коли тільки побачила ранкове світло назовні. Але потому подумала, що ти промокнув до нитки в тій річці та що тобі потрібно більше часу, ніж коротко покуняти.

Лише коли він на це так нічого і не сказав, вона запитала:

— У чому річ, Акселю? Чому ти на мене так дивишся?

— Я просто дивлюся на тебе з полегшенням і з радістю, принцесо.

— Я почуваюся значно краще, Акселю, ніж напередодні. Мені потрібно було всього-на-всього відпочити.

— Я бачу. Тоді якнайшвидше вирушаймо в дорогу, бо, як ти сама сказала, сонце встигло піднятися високо, поки ми спали.

— Я все спостерігаю за цими дітьми, Акселю. Вони і зараз стоять біля тієї самої канави, де стояли, коли ми вперше їх побачили. Там є щось таке, що їх притягує, і я готова посперечатися, що вони задумали якісь збитки, бо часто озираються — наче бояться, що хтось із дорослих їх викриє і насварить. Куди могли подітися їхні батьки, Акселю?

— Це не наше діло. Крім того, вони виглядають ситими й одягненими. Попрощаймося з ними і ходімо своєю дорогою.

— Акселю, чи може таке бути, що ми з тобою нещодавно посварились? У мене таке враження, що між нами щось не так.

— Між нами не виникнуло нічого такого, чого не можна тимчасово відкласти, принцесо. Може, ми ще поговоримо з тобою про це сьогодні, хтозна? Та наразі рушаймо в дорогу, поки голод і холод знову не запанували над нами.

Коли вони вийшли на прохолодне сонячне світло, Аксель побачив плями інею на траві, безкрайнє небо та — скільки сягав зір — гори навколо. Коза жувала у себе в загоні, а під її ногами валялося перевернуте відро, заляпане болотом. Троє дітей знову стояли біля канави, дивлячись у неї, спинами до будинку, і, здавалося, сварилися. Дівчинка першою помітила наближення Акселя та Беатрис і, різко повернувшись, розпливлася в усмішці.

— Дорогі старці! — Вона квапливо відходила від канави, тягнучи братів за собою. — Сподіваюся, вам було зручно під нашим дахом, хоча дім наш і скромний?

— Так, нам було зручно, дитино, і ми дуже вам удячні. Тепер ми добре відпочили і готові знову рушити в путь. Але що сталося з вашими батьками, що вони отак залишили вас самих?

Дівчинка перезирнулася з братами, котрі стали обабіч неї. А потому сказала, ніби вагаючись:

— Ми даємо собі раду самі, пане, — і обняла кожного з хлопчаків однією рукою.

— А що такого в тій канаві, що вас туди так тягне? — запитала Беатрис.

— Там лише коза, пані. То колись була наша найкраща коза, та вона померла.

— Як же так сталося, що ваша коза померла, дитино? — лагідно запитав Аксель. — Зрештою, ота інша коза виглядає здоровою та доглянутою.

Діти знову перезирнулися, наче приймаючи спільне рішення.

— Ідіть подивіться, якщо хочете, пане, — сказала дівчинка й, відпустивши братів, відступила вбік.

Коли Аксель рушив до канави, Беатрис пішла слідом за ним. Не встигли вони пройти й половини дороги, як Аксель зупинився і прошепотів:

— Принцесо, дозволь мені спершу підійти самому.

— Акселю, ти справді думаєш, що я ніколи не бачила мертвої кози?

— Усе одно, принцесо. Зачекай тут.

Канава була глибиною з людський зріст. Сонце, яке тепер світило майже прямо в неї, мало би допомогти Акселеві роздивитися те, що було в нього перед очима, та натомість воно насилало тіні, які збивали його з пантелику, а там, де були калюжі та лід, миготіли міріади сяйливих поверхонь. Коза, судячи з усього, була гігантських розмірів і лежала розчленованою на декілька шматків. Тут — задня нога, там — шия з головою, на морді застигнув умиротворений вираз. Аксель не відразу розпізнав м’який, перевернутий догори, живіт тварини, бо в нього втискалася гігантська рука, що тягнулася з темного болота. Лише тоді він усвідомив, що більша частина того, що він спочатку сприйняв за останки кози, насправді належала іншій істоті, яка лежала вперемішку з козою. Отой горбок — це насправді плече, а оцей — задерев’яніле коліно. Потому він помітив, що щось ворушиться, і зрозумів: істота в канаві була все ще жива.

— Що ти там бачиш, Акселю?

— Не підходь, принцесо! Таке видовище не додасть тобі настрою. Тут лежить якийсь нещасний оґр, котрий помирає повільною смертю, і, певно, ці діти через свою нерозважливість кинули йому козу, подумавши, що їжа допоможе йому відновити сили.

Навіть поки Аксель говорив, величезна лиса голова з витрішкуватим оком повільно зарухалась у багні. А потому болото жадібно засмоктало оґра, і голова зникла.

— Ми не годували оґра, пане, — пролунав позаду Акселя голос дівчинки. — Ми знаємо, що оґрів не можна підгодовувати, а коли вони приходять, потрібно зачинятись у хаті. Тож коли прийшов оцей, ми так і зробили, пане, і спостерігали через вікно, як він поламав наш паркан і схопив нашу найкращу козу. Потому він усівся просто там, пане, на тому самому місці, де ви зараз стоїте, звісив ноги і почав ними махати, наче мала дитина, й узявся їсти козу — сирою, як завжди роблять оґри. Ми знали, що не можна відчиняти дверей, та й сонце вже сідало, а оґр і далі поїдав козу. Та нам було видно, пане, що він почав слабнути. Тоді нарешті він підвівся, тримаючи те, що ще залишалося від кози, й упав: спочатку на коліна, а потому — на бік. А далі він скотився в канаву, і коза разом із ним, і вони лежать там ось уже два дні, та оґр і досі не помер.

— Відійдімо звідси, дитино. Це видовище — не для тебе і для твоїх братів. Але від чого ж цьому бідолашному оґрові стало так погано? Може, ваша коза була хвора?

— Не хвора, пане, а отруєна! Ми понад тиждень годували її так, як навчила нас Бронвен. Шість разів на день особливим листям.

— Дитино, чому це ти надумала так зробити?

— Як чому, пане? Щоби зробити козу отруйною для драконки. Бідолаха оґр не міг того знати, от і сам отруївся. Та ми не винні, пане, бо він не мав отак залазити сюди і бешкетувати!

— Зажди, дитино, — сказав Аксель. — Ти хочеш сказати, що ви навмисно годували козу так, аби вона стала отруйною?

— Отруйною для драконки, пане! Та Бронвен сказала, що нам ця отрута нічого не зробить. Звідки ми могли знати, як та отрута може подіяти на оґра? Ми не винні, пане, і не хотіли нічого поганого!

— Дитино, ніхто й не думає вас звинувачувати. Лише скажи мені ось що. Навіщо ви хотіли підготувати отруту для Квериґ? Ви ж про цю драконку кажете, я так розумію?

— О, пане! Ми молилися зранку й увечері, а часто — й удень також. І, коли сьогодні вранці прийшли ви, ми зрозуміли, що вас послав сам Господь. Тому, будь ласка, пообіцяйте нам допомогти, бо ми лише нещасні діти, забуті батьками! Ви відведете козу — оту єдину, яка в нас залишилася, — стежкою догори, до каїрну велетня? Дорога туди легка, пане: менш як за півдня можна дійти туди і повернутися назад, і я сама пішла б, але не можу залишити цих малюків самих. Ми годували цю козу точнісінько так само, як і ту, яку з’їв оґр, навіть на три дні довше, тому отруйного листя вона з’їла ще більше. Якби лише ви погодилися відвести її до каїрну велетня і прив’язати там для драконки, пане! Дійти туди — це легка прогулянка. Будь ласка, старці, пообіцяйте, що зробите це, бо ми боїмося, що вже нічого не поверне нам наших дорогих матір і батька.

— Нарешті ти про них згадала, — сказала Беатрис. — Що потрібно зробити, щоби батьки повернулися до вас?

— Хіба я щойно не сказала, пані? Просто відведіть козу до каїрну велетня — туди, де, як усім відомо, драконці постійно залишають їжу. І тоді, хтозна, може, вона й загине так само, як оцей бідолаха оґр, хоча він і виглядав напрочуд сильним, коли починав трапезувати! Ми завжди боялися Бронвен, адже вона знається на чарах, але коли вона побачила, що ми тут самі, забуті власними батьками, то пошкодувала нас. Тому, старці, будь ласка, допоможіть нам, бо хтозна, коли сюди ще хтось забреде? Ми боїмося показуватися на очі солдатам чи незнайомцям, але ви — це ті, кого ми випрошували у своїх молитвах до Господа Ісуса!

— Але що такі малі діти, як ви, можуть знати про цей світ? — сказав Аксель. — Ви вірите, буцімто отруєна коза поверне вам батьків?

— Так сказала нам Бронвен, пане. І хоча вона і страхітлива старушенція, проте ніколи не обманює. Вона сказала, що драконка, котра живе там, угорі, змусила наших батьків про нас забути. Звісно, мама частенько гнівалася на нас через наші витівки, та Бронвен каже, що того дня, коли вона про нас згадає, вона чимдуж кинеться назад до нас і обійме всіх по черзі — отак.

Дівчинка раптом притиснула до грудей невидиму дитину, заплющила очі й почала плавно погойдуватися з боку в бік. Потому вона розкрила очі й продовжила:

— Та поки що драконка наслала якісь чари, щоби змусити наших батьків нас забути, тому вони й не вертаються. Бронвен каже, що драконка наклала прокляття не лише на нас, але й на всіх решту, і що швидше вона загине, то буде ліпше для всіх. Тому ми щосили старалися, пане, і годували обох кіз точнісінько так, як вона сказала: шість разів на день, кожної Божої днини. Будь ласка, зробіть те, що ми просимо, — інакше ми вже ніколи не побачимо своїх батьків. Ми ж не багато хочемо: просто прив’яжіть козу біля каїрну велетня, а тоді йдіть собі своєю дорогою.

Беатрис хотіла щось сказати, проте Аксель її випередив:

— Дитино, мені дуже шкода. Ми хотіли би вам допомогти, проте підніматися ще вище в ці гори нам не до снаги. Ми старі та, як бачите, виснажені далекою дорогою. Ми не маємо іншої можливості, крім як якнайшвидше вирушити далі в дорогу, поки з нами не трапилася ще якась біда.

— Але ж, пане, сам Господь спрямував вас до нас! Та й дорога туди недалека — стежка починається відразу тут, і вона зовсім не стрімка.

— Дорога дитино, — сказав Аксель, — ми щиро вам співчуваємо і попросимо про допомогу в найближчому селі. Та самі ми заслабкі, щоби виконати те, що ти просиш, а незабаром тут точно проходитиме ще хтось і охоче відведе вашу козу нагору. Нам, старим людям, це вже не до снаги, та ми молитимемося за повернення ваших батьків і за те, щоби Господь вас завжди охороняв.

— Старці, не йдіть! Ми не винні, що оґр отруївся!

Узявши дружину за руку, Аксель повів її геть від дітей. Він не озирався, аж поки вони не проминули козячу загороду, а тоді побачив, що діти стоять на тому самому місці, троє в ряд, і мовчки дивляться на них, а над дітьми нависають скелі. Аксель привітно помахав рукою, та щось, схоже на сором, — і ще, можливо, слід якогось давнього спогаду про день, коли він теж так прощався, — змусило його пришвидшити крок.

Але не встигли вони відійти далеко — болотиста земля пішла на спуск, і перед ними відкрився вигляд на долини, — як Беатрис шарпнула чоловіка за руку, щоби він уповільнився.

— Муже мій, я не хотіла перечити тобі при тих дітях, — сказала вона. — Та хіба ми і справді не можемо зробити того, що вони просять?

— Їм не загрожує невідворотна небезпека, принцесо, а нам і своїх клопотів вистачає. Як твій біль?

— Так, як і раніше. Акселю, подивися, як ці діти стоять там, де ми їх залишили, і не відводять очей, хоча ми й віддаляємося від них. Зупинімося принаймні за скелею і поговорімо про це, гаразд? Не втікаймо так, ніби нам геть байдуже.

— Не озирайся на них, принцесо, бо через це вони лише плекатимуть марну надію. Ми не повернемося назад і не забиратимемо їхньої кози, а спустимося донизу, в долину, до вогню та до їжі, якою тамтешні добрі люди зможуть із нами поділитись.

— Але, Акселю, подумай, про що вони нас просять! — Беатрис змусила чоловіка зупинитися. — Хіба нам іще колись випаде така нагода? Подумай лише! Ми випадково натрапили на це місце, так близько до лігва Квериґ. І ці діти пропонують нам отруйну козу, з допомогою якої навіть ми, двійко слабких стариганів, можемо вбити драконку! Акселю, ти лише подумай про це! Якщо Квериґ загине, імла відразу ж почне розсіюватися. Хто може з певністю сказати, що діти помилились і що нас не послав до них сам Господь?

Аксель якийсь час не говорив ані слова, борючись зі спокусою озирнутися назад на кам’яний будиночок.

— Невідомо, чи та коза взагалі зможе завдати Квериґ якоїсь шкоди, — врешті сказав він. — Той нещасний оґр — це одне, а драконка, здатна розтрощити цілу армію, зовсім інше. І хіба це мудро, щоби пара старих дурнів, як ото ми з тобою, блукала так близько біля її лігва?

— Акселю, нам не доведеться виходити з нею на бій — ми лише прив’яжемо козу й одразу ж накиваємо п’ятами. Можливо, мине декілька днів, перш ніж Квериґ прийде на те місце, і до того часу ми вже будемо у безпеці в синовому селі. Акселю, хіба ми не хочемо, щоби до нас повернулися спогади про довге життя, яке ми прожили разом? Чи ми станемо одне одному чужі, як незнайомці, котрі однієї ночі зустрілись у випадковому пристановищі? Ну ж бо, муже, скажи, що ми повернемося назад і зробимо те, про що нас попросили діти.

Отак вони й ішли, піднімаючись усе вище і вище, а вітер дедалі дужчав і дужчав. Наразі скелі-близнюки були для них хорошим прихистком, але ж не можна було залишатися тут назавжди. Аксель знову запитав себе, чи не зробив він дурниці, скорившись волі дітей і Беатрис.

— Принцесо, — нарешті сказав він. — Припустімо, що ми дійсно це зробимо. Припустімо, Господь дозволить нам успішно здійснити задумане і ми знищимо драконку. Тоді я хочу, щоби ти мені дещо пообіцяла.

Вона сиділа близько біля нього, хоча її очі й далі вдивлялись у далечінь на ряд маленьких силуетів.

— Що пообіцяла, Акселю?

— Ось що, принцесо. Якщо Квериґ і справді помре й імла почне розсіюватися... Якщо спогади повернуться і ти згадаєш про всі ті рази, коли я тебе розчарував... Чи навіть гірше: ти пригадаєш негідні вчинки, які я колись учинив, і через них опісля, дивлячись на мене, ти вже не бачитимеш того чоловіка, котрого бачиш зараз... Пообіцяй мені хоча би це... Пообіцяй, принцесо, що не забудеш тих почуттів до мене, які зараз живуть у твоєму серці. Бо який хосен із того, що спогади, які повернуться після зникнення імли, витіснять собою інші спогади? Пообіцяєш, принцесо? Пообіцяй назавжди берегти у своєму серці те, що зараз почуваєш до мене, хоч би що ти побачила, коли розсіється імла.

— Обіцяю, Акселю, це для мене анітрохи не складно.

— Не можу описати, принцесо, наскільки мене заспокоїли твої слова!

— Дивний у тебе настрій, Акселю. Та хтозна, скільки нам іще йти до каїрну велетня. Не гаймо часу, годі розсиджуватися серед цих каменів. Діти хвилювалися, проводжаючи нас, і вони чекатимуть на наше повернення.

Розділ чотирнадцятий

Проклятий вітер! Це що, буря насувається? Горацій стерпить і вітер, і дощ, тільки от зараз у сідлі сидить не його старий господар, а незнайомка. «Це просто втомлена жінка, — кажу я йому, — котрій більше потрібно бути в сідлі, ніж мені. Тому поводься чемно і вези її». Тільки чому вона взагалі тут? Невже добродій Аксель не бачить, як вона ослабнула? Привести її на таку безжальну висоту — він що, взагалі розуму збувся? Та вона йде так само рішуче, як і він, і жодні мої слова не можуть переконати їх повернутись. От я і шкандибаю пішки, під вагою цієї поіржавілої вдягачки, тримаючи Горація за вуздечку. «Хіба ж ми не завжди ґречно поводилися з дамами? — прошепотів я Горацієві. — Хіба ми могли поскакати геть, залишивши напризволяще це добре подружжя та їхню норовливу козу?»

Коли я вперше їх побачив, вони були тільки крихітними силуетами далеко внизу, і я сприйняв їх за тих, інших. «Подивися-но туди, Горацію, — сказав я тоді. — Вони вже зустрілись. І вже тут як тут, наче той чолов’яга не зазнав од Бреннуса жодної рани».

І Горацій задумано глянув у мій бік, наче запитуючи: «Тоді, Ґавейне, чи може статися таке, що ми з тобою востаннє видряпуємося цим пустельним підйомом разом?» І я не знайшов іншої відповіді, крім як ласкаво погладити його шию, хоч у той час подумав собі: «Той воїн — молодий і страшний чоловік. Але, може, і я побив би його, хто знає? Я дещо помітив, ще коли він зарубав Бреннусового солдата. Хтось інший не звернув би на це уваги, проте не я. Невеличке слабке місце ліворуч... Для вправного супротивника... Та як наказав би мені вчинити зараз Артур? На цих землях усе ще лежить його тінь і не відпускає мене. Чи змусив би він мене причаїтися, наче звіра, що підстерігає свою здобич? Але ж де ховатися на цих голих схилах? Хіба ж самого лише вітру досить, аби заховатися? Чи мені потрібно вилізти на край якоїсь прірви і скинути на них великий камінь? Ледве чи так пасує робити лицареві Артура. Найкраще я відкрито вийду до нього, привітаюсь і ще раз спробую з ними домовитися. „Вертайтеся назад, пане. Ви наражаєте на небезпеку не лише свого невинного товариша, але й усіх добрих мешканців цих країв. Залиште Квериґ тому, хто знає її звички. Ви ж бачите, що я саме їду її вбивати“. Проте до таких моїх благань його вуха завжди були нечулі. Хіба послухає він мене тепер, коли вже добрався так близько до мети, а хлопчик із укусом веде його просто до її порога? Чи зробив я дурницю, врятувавши хлопчину? Втім, абат мене страшенно залякує, і я знаю, що Господь мені подякує за мій вчинок».

«Вони крокують так упевнено, наче мають мапу, — сказав я Горацієві. — Ну, де на них чекатимемо? І де зустрінемося з ними лицем до лиця?»

Перелісок. Тоді ж бо я про нього і згадав. Дивно, як на тому місці розрослися буйні дерева, незважаючи на вітер, що змітає довкола все до билинки. Перелісок стане добрим укриттям для лицаря та для його коня. Я не нападатиму зненацька, наче розбійник, але навіщо показуватися на очі, коли до нашої зустрічі ще добра година?

Тож я легенько пришпорив Горація (втім, він на це тепер уже майже не реагує), і ми перевалили через гребінь гори, не піднімаючись різко вгору і не скачучи вниз, — але цілий час нас немилосердно шмагав вітер. Ми обоє були раді дістатися до тих дерев, хоч і ростуть вони так дивно, що аж задумуєшся: чи не сам Мерлін наклав закляття на це місце? Ну й чоловік був пан Мерлін! Колись мені здавалося, що він зачаклував саму Смерть, але навіть Мерлінові довелося-таки вирушити в інші світи. Де тепер його дім: у раю чи в пеклі? Може, добродій Аксель і вважає Мерліна слугою диявола, та наш чародій не раз застосовував свої сили задля справ, дивлячись на які Бог усміхався. Про Мерлінову відвагу також не варто забувати. Не раз стояв він із нами пліч-о-пліч під стрілами та сокирами ворогів. Дуже навіть може бути, що це — Мерлінів ліс, а посаджено його з єдиною метою: щоб одного дня я міг у ньому знайти пристановище, очікуючи на того, хто хоче знищити плоди нашого великого подвигу, здійсненого того дня. У битві проти драконки загинуло двоє з нас п’ятьох, але добродій Мерлін стояв поруч із нами, не втрачаючи самоконтролю під помахами хвоста Квериґ, бо ж як іще він міг виконати своє завдання?

Коли ми з Горацієм дісталися до лісу, там панували тиша та спокій. Навіть пташка чи дві виспівували в листі, й, хоча гілляччя нестримно гойдалося від вітру, внизу було так тихо, як погожого весняного дня, коли думки старого чоловіка нарешті можуть спокійно перелітати від одного вуха до іншого, а не коли їх одразу підхоплює шалена буря! Відтоді, як ми з Горацієм востаннє були в цьому лісі, минуло, мабуть, уже декілька років. Бур’яни розрослися до страхітливих розмірів, листя кропиви вже завбільшки з дитячу долоню, а одним стеблом можна двічі опоясати дорослого чоловіка. Я залишив Горація на м’якій галявинці, щоби він міг собі попастись, а сам трохи поблукав під кронами дерев. Чому би мені тут не відпочити, спершись на цього доброго дуба? А коли — в належний час — вони прийдуть сюди, що неодмінно станеться, ми зустрінемося з воїном лицем до лиця, як брати за зброєю.

Я продирався через височезну кропиву — чи не для цього я ношу це скрипуче залізяччя, щоби захищати гомілки від болючих опіків? — аж поки дістався до галявини та до озерця, над яким крізь листя видніло сіре небо. Навколо озера, біля самого краю води, росли три величезні дерева, та кожне з них було розколене посередині й усі вони впали кронами у воду. Без сумніву, коли ми були тут востаннє, ці дерева гордо стояли на повний зріст. У них влучила блискавка? Чи, знеможені старістю, вони запрагнули помочі від озера — помочі завжди такої близької, проте недосяжної? Тепер вони можуть пити досхочу, а на їхніх зламаних спинах гніздяться гірські птахи. Чи в такому місці мені судилося зустрітися зі саксом? Якщо він переможе мене, то, можливо, мені вистачить сил доповзти до води. У воду я би не падав, навіть якби мене не стримував лід, адже розбухати під латами — це не надто приємно, та й чи можна сподіватися, що Горацій, сумуючи за господарем, дістанеться вузлуватим корінням до води і витягне звідти мої останки? Та мені доводилося бачити, як поранені у битві товариші понад усе прагнули ковточка води чи як декотрі з них намагалися доповзти до краю річки-озера, незважаючи на те, що тим вони подвоювали свої муки. Чи є якась велика таємниця, яку знають лише вмирущі? Мій старий товариш, добродій Бюель, благав про воду того дня, коли лежав на червоній глині тієї гори. Я казав йому, що в моїй флязі ще залишилася вода, та ж бо ні: подавай йому озеро або річку. «Але ми дуже далеко й від того, й від того», — казав я йому. «Будь ти проклятий, Ґавейне! — кричав він. — Це моє останнє бажання! Хіба ти можеш мені відмовити? Ми ж з тобою товариші, котрі відбули стільки жорстоких битв!» «Але драконка розрубала тебе майже навпіл, — казав я йому. — Якщо я понесу тебе до води, то, перш ніж ми туди дістанемося, мені доведеться йти під літнім сонцем, тримаючи під кожною пахвою по одній твоїй половині». Та він відповідав: «Серце моє зустріне смерть, лише коли ти покладеш мене біля води, Ґавейне, де очі мої зімкнуться під її тихий плюскіт». Ось чого він вимагав, і його не турбувало, чи впоралися ми зі своїм завданням і чи дорого заплачено за його життя. Лише, коли я нахилився, щоби його припідняти, він запитав: «Хто ще вижив?» І я відповів, що пан Міллюс поліг, але ми троє все ще стоїмо в лаві, й пан Мерлін — також. Але він усе одно не питав, чи нашу справу зроблено, а балакав тільки про ріки та озера, а відтак іще й навіть про море. І, тимчасом як у долині вирував запеклий бій, мені залишалося постійно пам’ятати, що переді мною мій товариш і неабиякий сміливець, котрого обрав Артур — як і мене — для виконання надзвичайно важливого завдання. Хіба він забув про свій обов’язок? Я підняв його, й він заволав до небес, лише тепер зрозумівши ціну навіть кількох маленьких кроків. І ось ми опинилися на вершечку червоної гори в час літньої спеки, а до річки звідти — година навіть верхи. І, коли я його опустив на землю, він марив тепер лише про море. Його очі — сліпі, й, коли я хлюпнув йому на обличчя воду з фляги, він подякував мені так, наче внутрішнім зором побачив, що стоїть на березі. «Що мене порішило: меч чи сокира?» — запитав він, і я відповів: «Товаришу, про що це ти? Тебе вдарив хвіст драконки! Та нашу справу виконано, і ти відходиш із честю і славою». «Драконка? — спитав він. — Що сталося з драконкою?» «Усі списи, крім одного, стримлять у її боці, — відповів я, — і зараз вона спить». Але він знову забув про наше завдання й узявся верзти про море та про човен, у якому плавав, коли був маленьким хлопчиком, і в якому одного тихого вечора вони з батьком відпливли далеко від берега.

Коли настане моя смертна година, я теж прагнутиму до моря? Гадаю, мені вистачить і землі. І я не вимагатиму, щоби мене поховали в якомусь конкретному місці, а нехай лише дадуть мені спочити в цих краях, де ми з Горацієм удосталь намандрувалися за ці роки. Ті чорні вдови розкудкудакалися би, якби почули ці мої думки, й одразу нагадали би, з ким я можу розділити своє останнє пристановище. «От дурний лицар! Кому-кому, а тобі треба уважно вибирати місце поховання, бо ще чого доброго станеш сусідом того, кому ти і збавив віку!» Хіба не так вони жартували, коли кидали в Горація болотом? Та як вони сміють! Хіба вони там були? Чи може таке бути, що ця сама жінка, котра сидить зараз у моєму сідлі, сказала би таке саме, якби почула мої думки? У тому смердючому тунелі, поки я рятував їх від чорних замислів ченців, вона торочила про вбитих немовлят. Та як вона сміє? А тепер вона сидить у моєму сідлі верхи на моєму дорогому бойовому коні, й хтозна, скільки нам із Горацієм іще залишилося мандрувати...

Ми з Горацієм уже було подумали, що їдемо в останню путь, але я помилково сприйняв це добре подружжя за тих саксів, і поки що ми знову маємо час їхати з миром. Але, ведучи Горація за вуздечку, мені доводиться постійно озиратися, тому що ті точно йдуть слідом, хоча ми й добряче їх випередили. Пан Аксель іде поруч зі мною, та йому не дає йти рівно коза. Чи він здогадується, чому я так часто озираюся? «Сер Ґавейн, ми з вами не були колись товаришами?» — ось що він мене запитав сьогодні рано-вранці, коли ми вийшли з тунелю, і я порадив йому знайти човна й попливти вниз за течією. Та ось він тут, високо в горах, і його добра дружина — поруч із ним. Я дивитимуся йому в очі. Літа вкрили нас обох, як ото трава та бур’ян укривають поля, де ми колись воювали і жорстоко вбивали. Чого ви шукаєте, пане? І пощо вам здалася ця коза?

«Вертайтеся назад, друзі, — сказав я, коли вони натрапили на мене в лісі. — Ця дорога — не для таких літніх мандрівників, як ви. І подивіться, як добра пані тримається за бік. Звідси до каїрну велетня ще добра миля, а то й більше, а єдиний захисток — низькі скелі, за якими доводиться зіщулюватися, пригинаючи голову. Вертайтеся назад, поки ще маєте сили, а я сам доведу козу до каїрну й міцно прив’яжу її там». Але вони обоє з підозрою глянули на мене, а пан Аксель ніяк не відпускав кози. Над нашими головами шелестіло листя, і його дружина присіла на коріння дуба, дивлячись на озеро та на розламані дерева, які схилилися над водою, а я тихо сказав: «Пане, ця мандрівка вашій добрій дружині вже не до снаги. Чому ви не прислухалися до моєї поради і не сплавилися річкою вниз, аби минути ці гори?» «Ми мусимо відвести цю козу туди, куди пообіцяли, — відповів на це пан Аксель. — Це — обіцянка, яку ми дали дитині». І чи, кажучи це, він і справді кинув на мене дивний погляд, чи мені те наснилося? «Ми з Горацієм відведемо козу, — сказав я. — Ви не доручите нам такого завдання? Мені не надто віриться, що коза завдасть Квериґ хоч дещицю клопотів, навіть якщо та проковтне її цілу, — хоча це може принаймні трохи відволікти драконку і дати мені перевагу. Тож доручіть тварину мені, а самі спускайтеся з гори, бо ж ви геть валитеся з ніг».

Вони відійшли за дерева, покинувши мене, і звідти долинали їхні приглушені голоси, та слів розібрати було годі. Й от пан Аксель підійшов до мене і каже: «Моя дружина ще хвилинку перепочине, і ми підемо далі, сер, до каїрну велетня». Я побачив, що сперечатися марно, та й мені теж кортить уже продовжити путь, бо ж хто відає, наскільки відстали від нас пан Вістан із тим хлопчаком?

Розділ п’ятнадцятий

Комусь із вас зведуть чудовий пам’ятник, який допоможе живим пам’ятати про заподіяне вам зло. Комусь дістанеться лише неотесаний дерев’яний хрест чи пофарбований камінь, а комусь із вас судилося навік заховатись у тіні історії. Так чи інак, а всі люди — це учасники споконвічної процесії, тому можна припустити, що каїрн велетня спорудили в давні часи, щоб ушанувати місце трагедії, коли під час війни загинули невинні діти. Крім цієї, складно припустити іншу причину його постання. Бажання наших предків увічнити чергову перемогу чи чергового короля в низинах не викликає особливого подиву. Та навіщо навалювати купу важкого каміння понад людський зріст у місці такому високому та віддаленому, як оце?

Я певен, що, коли Аксель утомлено піднімався схилом гори, він спантеличено обдумував те саме запитання. Коли дівчина вперше згадала про каїрн велетня, він уявив щось таке, що височіє на вершині великого Кургана. Та цей каїрн просто виріс перед ними на гірському схилі, й ніщо навколо не пояснювало його присутності. Попри це, виникло враження, що коза відразу збагнула його важливість, адже варто було каїрну темним пальцем вистромитися на тлі неба, як вона почала ошаліло вириватися. «Чує свою долю», — прокоментував сер Ґавейн, ведучи вгору коня з Беатрис у сідлі.

Та ось коза забула про свій нещодавній страх і задоволено жувала гірську траву.

— Чи може таке бути, що імла Квериґ однаково діє і на кіз, і на людей?

Це запитала Беатрис, обома руками втримуючи мотузку, до якої було прив’язано тварину. Аксель передав козу дружині ненадовго — поки сам забивав каменем у землю дерев’яний кілок із уже намотаним на нього другим кінцем мотузки.

— Хтозна, принцесо. Та, якщо Богові кози хоч трохи не байдужі, він якнайшвидше приведе сюди драконку — інакше то буде геть самотнє очікування для бідолашної тварини.

— Акселю, а якщо коза помре ще до приходу Квериґ, думаєш, драконка все одно потрапезує її м’ясом, хоча воно й не буде живе та свіже?

— Хтозна, яке м’ясо любить драконка. Втім, тут є трава, принцесо, — хай і геть кепська, та на якийсь час козі її вистачить.

— Дивись-но, Акселю. Я думала, що лицар нам допоможе, коли побачить, як ми обоє втомилися. Та він геть забув про свої звичні манери.

І справді, варто було їм дістатися до каїрну, як сер Ґавейн став навдивовижу небагатослівним. «Ось те місце, яке ви шукаєте», — сказав він майже ображеним голосом і відійшов. Тепер він стояв, повернувшись до них спиною і втупивши погляд у хмари.

— Сер Ґавейн, — покликав його Аксель, відірвавшись від роботи. — Допоможіть, будь ласка, потримати козу. Мою бідолашну дружину це надто виснажує.

Старий лицар не відреагував ніяк, і Аксель, думаючи, що той його не почув, уже було зібрався повторити прохання, коли Ґавейн несподівано повернувся, причому з таким тріумфальним виглядом, що вони обоє на нього витріщилися.

— Вони внизу, я бачу, — сказав старий лицар. — І тепер ніщо не змусить їх розвернутися назад.

— Кого ви там бачите? — запитав Аксель.

А потому, коли лицар знову нічого не відповів, перепитав іще раз:

— Там солдати? Ми нещодавно бачили довгу шеренгу на горизонті, проте вирішили, що вони йдуть у протилежному від нас напрямку.

— Я кажу про наших нещодавніх супутників, пане. Тих самих, із котрими ви мандрували вчора, коли ми зустрілися. Вони щойно вийшли з лісу, і хто тепер їх зупинить? У мене вже було спалахнула надія, що це лише дві чорні вдови, котрі відбилися від своєї пекельної процесії. Та це хмари так пожартували зі мною, а зараз я точно бачу, що це вони й ніхто інший.

— Отже, пан Вістан таки спромігся втекти з монастиря, — сказав Аксель.

— Ще і як спромігся, пане! А зараз він іде сюди, а до його мотузки прив’язана не коза, а той хлопчина-сакс, котрий тепер указує йому дорогу.

Нарешті сер Ґавейн таки помітив, яких зусиль коштувало Беатрис утримувати козу, і поспіхом зійшов із краю урвища, щоби схопити мотузку. Та Беатрис її не відпустила, і якусь мить здавалося, що вони з лицарем почали бійку за козу. Втім, обоє хутко заспокоїлися й уже тримали мотузку разом, а старий лицар зупинився на кілька кроків попереду Беатрис.

— Сер Ґавейн, а наші друзі нас бачили? — запитав Аксель, повертаючись до роботи.

— Б’юсь об заклад, що в нашого воїна зір ого-го і що він бачить нас просто зараз, на тлі неба, — силуети, які змагаються в перетягуванні линви, а наш супротивник — коза! — Лицар засміявся сам до себе, та в його голосі бринів смуток. — Так, — урешті сказав він. — Гадаю, він чудово нас бачить.

— Тоді ми з ним об’єднаємо наші сили, — сказала Беатрис, — аби вбити драконку.

Сер Гавейн тривожно подивився на своїх супутників. А тоді сказав:

— Добродію Акселю, ви досі в це вірите?

— Вірю в що, сер Гавейн?

— У те, що ми зібралися тут, у цьому забутому Богом місці, як товариші за зброєю.

— Пане лицарю, висловіться зрозуміліше.

Гавейн повів козу туди, де стояв на колінах Аксель, і при тому лицар геть не звертав уваги на Беатрис, яка мусила рушити слідом за ним, усе ще стискаючи в руках свій кінець мотузки.

— Добродію Акселю, хіба наші дороги не розійшлися багато років тому? Я залишився з Артуром, а ви...

Раптом він наче усвідомив, що позаду нього стоїть Беатрис, і, повернувшись до неї, ввічливо вклонився:

— Мила пані, благаю вас відпустити мотузку і перепочити. Я не дам тварині втекти. Сядьте отам, біля каїрну. Він бодай трохи захистить вас від вітру.

— Дякую, сер Гавейн, — сказала Беатрис. — Тоді я доручаю вам цю тварину, — вона нам дуже дорога.

Беатрис рушила до каїрну, і щось у її ході, в тому, як сутулилися на вітрі її плечі, пробудило в закутку Акселевої свідомості фрагмент спогаду. Почуття, породжене ним, перш ніж Аксель устиг його придушити, здивувало і шокувало його, бо до непереборного бажання негайно кинутися до дружини і захистити її від стихії, додався виразний присмак гніву та злості. Вона говорила про довгу ніч, яку вона провела наодинці, й про те, як страждала через його відсутність, але чи не могло бути таке, що йому самому також випало провести таку ніч або навіть декілька в подібних муках? Потому, коли Беатрис зупинилася біля каїрну і схилила голову перед камінням, наче просячи вибачення, він відчув, як дужчають водночас і спогади, і гнів, — тому страх змусив його відвернутися від неї. Лише тоді він помітив, що сер Гавейн також упився очима у Беатрис — із ніжністю в погляді — й повністю поринув у свої думки. Та невдовзі лицар оговтався й, підійшовши до Акселя, нахилився якнайнижче, немовби щоби не дати Беатрис ані найменшої можливості підслухати їхню розмову.

— Як знати достеменно, що ваш шлях не був більш праведний, аніж мій? — сказав він. — Відмовитися від гучних слів про війну та мир. Відмовитися від чудового закону, який наближав людей до Господа. Раз і назавжди відмовитися від Артура, щоби присвятити себе... — Він знов озирнувся на Беатрис, яка й далі стояла, майже доторкаючись лобом до купи каміння, щоби тільки заховатися від вітру. — ...Добрій дружині, пане. Я спостерігав, як вона ходить побіч вас, наче добра тінь. Може, й мені варто було вчинити так само? Та Господь спрямував нас різними дорогами. Я мав обов’язок. Ха! І хіба я його зараз боюся? Ніколи, пане, ніколи! І ні в чому вас не звинувачую. Великий закон, який установили за вашого посередництва, втопили у крові! Та все-таки він діяв, хай і недовго. Утопили в крові! Хто тепер нас за це звинувачуватиме? Чи боюся я молодих? Але хіба супротивника здолаєш самою тільки молодістю? Нехай іде, нехай іде. Згадайте, пане! Я бачив вас того самого дня, і ви казали, що у ваших вухах відлунює крик дітей і немовлят. Я чув те саме, та хіба той крик не був схожий на ревіння, яке долинає з намету лікаря, де людині рятують життя, хоча лікування приносить муки? Проте я мушу це визнати: бувають дні, коли я теж дуже хочу, щоби за мною всюди ходила добра тінь. Навіть зараз я все ще озираюся з надією її побачити. Хіба кожна тварина, кожна птаха в небі не прагне мати ніжного супутника? За життя мені стрілась одна жінка чи дві, котрим би я охоче віддав свої літа. То чому мені його тепер боятися? Я боровся з норманами, котрі мали оленячі морди, і це були аж ніяк не маски! Усе, пане, прив’язуйте козу. Скільки ж можна забивати той кілок? Ви що, зібралися до нього лева припинати, а не козу?

Передавши Акселеві мотузку, Гавейн покрокував геть і не зупинявся, аж поки став там, де край землі наче зустрічався з небом. Аксель, опустившись у траві на одне коліно, міцно закріпив мотузку навколо зарубки на дереві й знов озирнувся на дружину. Беатрис і далі стояла біля каїрну, й, хоча щось у її позі знову змусило його серце стиснутися, він із полегшенням відчув, що від попередньої злості не залишилось і сліду. Натомість Акселя заполонило майже непереборне бажання її захистити: не лише від безжального вітру, а й від чогось величезного і темного, що навіть тієї миті нависало над ними. Він піднявся і поспішив до неї.

— Усе, принцесо, козу міцно прив’язано, — сказав він. — Щойно ти будеш готова, ми почнемо спуск із цієї гори. Бо ж хіба ми не виконали того, що обіцяли тим дітям і собі?

— Ох, Акселю, я не хочу вертатися до того лісу.

— Про що ти, принцесо?

— Акселю, ти так і не підійшов до краю озера, бо був заклопотаний розмовою з лицарем. Ти так і не зазирнув у ту крижану воду.

— Ці вітри виснажили тебе, принцесо.

— Я бачила їхні обличчя: діти дивились угору, наче лежали у своїх ліжечках.

— Які діти, принцесо?

— Немовлята! І так близько, під самою поверхнею води. Спочатку я подумала, що вони посміхаються, а дехто з них — навіть махає мені, та потому я наблизилась і побачила, що вони лежать нерухомо.

— Тобі просто наснився ще один сон, коли ти відпочивала біля того дерева. Пригадую, я бачив, що ти заснула, і це мене дуже втішило, навіть поки я розмовляв із лицарем.

— Я бачила їх насправді, Акселю! Посеред зелених водоростей. Не повертаймося до того лісу: там — я певна — витає якась нечиста сила.

Сер Ґавейн, утупивши погляд униз, підняв руку і, не повертаючись, прокричав проти вітру:

— Скоро вони будуть тут! Вони вже деруться нагору, і дуже завзято.

— Ходімо до нього, принцесо, тільки загорнись у накидку. Нерозумно було з мого боку привести тебе так далеко, та незабаром ми знову знайдемо пристановище. А тепер погляньмо, що так турбує нашого лицаря.

Коли вони проходили повз козу, та щосили натягувала мотузку, проте кілок навіть не ворушився. Акселеві кортіло побачити, наскільки близько були силуети, які рухалися до них, але старий лицар уже йшов назустріч йому та Беатрис, тож усі троє зупинилися неподалік від того місця, де було прив’язано козу.

— Сер Ґавейн, — сказав Аксель, — моя дружина слабне, і їй потрібно повернутися до місця, де будуть дах над головою та їжа. Чи можемо ми звезти її вашим конем униз так само, як і привезли нагору?

— Що ви таке просите? Пане, це вже занадто! Коли ми з вами зустрілись у Мерліновому лісі, хіба я не просив вас не підніматися вгору? Та ви самі наполягли на тому, щоби прийти сюди.

— Можливо, сер, ми зробили дурницю, та в нас була мета, і, якщо нам доведеться повернутися назад без вас, ви мусите пообіцяти, що не відпустите кози, бо ж нам коштувало таких зусиль привести її сюди.

— Відпустити козу? Та яке мені діло до вашої кози, пане? Скоро тут буде воїн-сакс, а що він за чолов’яга! Ідіть і подивіться самі, якщо не вірите! Яке мені діло до вашої кози? Добродію Акселю, я дивлюся на вас і пригадую ту ніч. Вітер тоді був такий самий безжальний. І ви сипали прокльони просто Артурові в обличчя, поки ми всі стояли, схиливши голови! Бо ж ніхто не хотів отримати наказу вбити вас на місці. Ми уникали зустрітися з Артуром очима через страх, що він самим поглядом накаже розрубати вас мечем, хоча ви й були беззбройні. Та розумієте, пане, Артур був великий король — і ось вам іще один доказ! Ви обсипали його прокльонами у присутності його найкращих лицарів, а він усе одно відповів вам лагідно. Пригадуєте, пане?

— Я нічого такого не пригадую, сер Гавейн. Через дихання вашої драконки я все забув.

— Я опустив очі, як і всі решта, і чекав, що голова ваша прокотиться біля моїх ніг, поки я, власне, отак стояв, утупившись у них поглядом! Але Артур говорив із вами лагідно! Ви взагалі нічого не пригадуєте? Тієї ночі вирував вітер, майже такий самий сильний, як і зараз, і наш намет поривався злетіти в темне небо. Втім, Артур відповів на прокляття добрим словом. Він подякував вам за службу. І за дружбу. І наказав нам усім ставитися до вас із честю. Коли ви, пане, понесли свою лють назустріч бурі, я сам пошепки з вами попрощався. Ви мене не почули, бо я сказав те собі під ніс, але прощання моє було щире, і я в цьому не був самотній. Пане, ми всі почасти поділяли вашу лють, хоча ви й неправильно чинили, проклинаючи Артура, а водночас і день великої перемоги! Ви кажете, що подих Квериґ не дає вам цього пригадати, — а може, то лише роки чи просто сьогоднішній вітер? Бо навіть і його самого досить, аби перетворити мудрого ченця на дурня.

— Сер Гавейн, мені байдуже до всіх цих спогадів. Сьогодні мені потрібна пам’ять про іншу буремну ніч — ту, про яку розповіла мені дружина.

— Я щиро з вами попрощався, пане, й зізнаюся, що, коли ви проклинали Артура, вашими вустами частково говорив і я. Ви ж бо уклали великий договір, якого дотримувалися роками. Хіба всі чоловіки: і християни, і язичники — не спали завдяки ньому спокійно, навіть напередодні бою? Хіба ми не билися, знаючи, що жінкам, дітям, старим, котрі залишились у наших селах, нічого не загрожує? Та все одно, пане, війни не скінчилися. Там, де ми колись билися за землю та за віру, ми почали битися, щоби помститися за загиблих товаришів, котрих також жорстоко вбили з помсти. Як можна було покласти цьому край? Немовлята ставали чоловіками, бачачи лише війну. І ваш великий закон уже порушили...

— До того дня закону непорушно дотримувались обидві сторони, сер Гавейн, — сказав Аксель. — Порушити його було святотатством.

— Ага, то ви згадали!

— Я згадав, як зрадили самого Господа Бога, сер. І я не шкодуватиму, якщо імла й надалі приховуватиме від мене ці спогади.

— Іноді, добродію Акселю, я бажав од імли того самого. Та невдовзі я осягнув задум істинно великого короля. Адже війни нарешті зупинилися, хіба не так, пане? Хіба від того самого дня на наших землях не запанував мир?

— Сер Ґавейн, не нагадуйте мені про це. Я вам не подякую. Ліпше допоможіть мені побачити життя, яке я розділяв зі своєю дорогою дружиною, котра зараз тремтить поруч зі мною. То ви не позичите нам свого коня, сер? Принаймні щоби доїхати до того лісу, де ми зустрілися? Ми залишимо його в надійному місці, де він вас дочекається.

— Ох, Акселю, я не повернуся до того лісу! Чому ти так наполягаєш, аби ми пішли звідси і спустилися вниз до того лісу? Невже, муже, ти все ще боїшся, що імла розсіється, незважаючи на мою обіцянку?

— Мого коня, пане? Ви хочете сказати, що Горацій мені вже не знадобиться? Ви перегнули палицю, пане! Я його не боюся, хоча молодість і на його боці!

— Сер Ґавейн, я не хотів сказати нічого такого — просто прошу допомоги у вигляді вашого чудового коня, щоби звезти дружину донизу, де ми знайдемо пристановище...

— Мого коня, пане? Як ви забажаєте: прикрити йому очі чи нехай дивиться, як його господар падає мертвим? Та ж це бойовий кінь, пане! Не якийсь там поні, що весело скаче на квітучому полі! Це бойовий кінь, пане, і йому цілком до снаги побачити мене переможцем або переможеним — якою вже буде Божа воля!

— Пане лицарю, якщо я не маю іншого виходу, крім як нести дружину на спині, то нехай буде так. І все-таки я подумав, що ви могли би позичити свого коня, щоби нам доїхати принаймні до лісу...

— Я залишуся тут, Акселю. Забудь ти про цей жорстокий вітер, а якщо пан Вістан уже близько, то ми дочекаємося його і побачимо, для кого сьогоднішній день стане останнім: для нього чи для драконки. Чи, може, ти, муже мій, таки хотів би, щоб імла взагалі не розсіялася?

— Пане, я таке вже бачив багато разів! Як завзятий юнак падає від руки мудрого старця. Багато разів!

— Сер, дозвольте мені ще раз попросити вас пригадати ваші лицарські манери. Цей вітер висмоктує з моєї дружини останні сили.

— Муже мій, хіба не досить тієї обіцянки, яку я дала тобі сьогодні вранці: що не забуду своїх почуттів до тебе, хай би що нам відкрилося, коли розсіється імла?

— Пане, хіба ви не розумієте діянь великого короля? Нам залишається тільки дивитись і дивуватися. Великий король, подібний до самого Бога, мусить робити вчинки, від яких здригаються навіть смертні! Думаєте, жодна жінка мені не приглянулася? Що мені не зустрілася ніжна квітка чи навіть дві, що їх я хотів би притиснути до грудей? Невже ця залізна одежина так і залишиться єдиною, з ким я розділятиму своє ложе? Хто називає мене боягузом, пане? Чи вбивцею дітей? Де ви були того дня? Ви були з нами? Мій шолом! Я забув його в лісі! Проте навіщо він мені тепер? Я б і лати зняв, але, боюся, ви почнете сміятися, побачивши, який обідраний лис ховається під ними!

Якийсь час усі троє перекрикували одне одного, а завивання вітру було четвертим голосом, який звучав разом із їхніми, — та раптом Аксель помітив, що і Ґавейн, і Беатрис замовкли й дивляться на щось за його спиною. Обернувшись, він побачив, що на краю урвища стоїть воїн із хлопчиком-саксом — майже на тому самому місці, звідки нещодавно сер Ґавейн задумано розглядав довколишні пейзажі. Небо ще більше нахмурилося, й Акселеві здалося, що Вістан із Едвіном піднялися сюди на хмарах. На відстані вони скидалися на туманні силуети, причому обоє дивно завмерли: воїн тримав обома руками вузду, наче керував колісницею, а хлопчик нахилився вперед, витягнувши обидві руки, ніби для того, щоби втримати рівновагу. У вітрі линув новий звук, і Аксель почув слова сера Ґавейна: «А! Хлопчина знову співає! Пане, можете змусити його замовкнути?»

Вістан засміявся. Два силуети порушили свою заціпенілість і рушили їм назустріч. Хлопець, натягнувши мотузку, тримався попереду.

— Прошу пробачити, — сказав воїн. — Але це єдине, що я можу зробити, щоби не дати йому перестрибувати зі скелі на скелю, аж поки він щось собі зламає.

— Акселю, що це з хлопчиком? — запитала Беатрис, нахилившись до чоловікового вуха, й він із удячністю помітив, що до її голосу повернулася лагідна сердечність. — Перед тим, як з’явився той пес, він поводився точнісінько так само.

— Йому обов’язково так фальшивити? — знову звернувся сер Ґавейн до Вістана. — Я набив би його по вухах, але, боюся, він нічого не відчує!

Воїн, і далі наближаючись до них, знову засміявся, а тоді весело глянув на Акселя та Беатрис.

— Друзі мої, оце несподіванка! А я думав, ви вже давно в синовому селі. Що привело вас натомість у це пустельне місце?

— Те саме, що й вас, добродію Вістане. Ми хочемо порішити драконку, яка краде у нас найсокровенніші спогади. Бачите, пане, для цього ми привели зі собою отруєну козу.

Вістан подивився на тварину і захитав головою.

— Друзі, ми маємо справу з могутньою та підступною істотою. Боюся, найбільша шкода, якої може завдати їй коза, обмежиться легкою відрижкою.

— Добродію Вістане, привести її сюди коштувало нам неабияких зусиль, — сказала Беатрис, — хоча нам і допоміг наш люб’язний лицар, котрого ми знову зустріли дорогою нагору. Тепер, коли з’явилися ви, мені вже веселіше, бо коза перестала бути нашою єдиною надією.

А тим часом Едвін співав уже так голосно, що вони ледве могли почути одне одного.

Притому хлопчик щосили шарпав за мотузку, а сам неначе прикипів поглядом до чогось, що було на гребені сусіднього схилу. Вістан різко смикнув мотузку і сказав:

— Очевидно, панові Едвіну кортить дістатися до тих скель. Сер Гавейн, що там, за ними? Я бачу камені, навалені одні на одних, ніби для того, щоби заховати яму чи лігво.

— Чому ви мене питаєте, пане? Запитайте свого юного супутника, і, може, він навіть перестане співати!

— Пане, хоча я і веду його прив’язаним, але керувати ним можу не більше, ніж ошалілим гобліном.

— Добродію Вістане, — сказав Аксель, — охороняти цього хлопця — наш спільний обов’язок. На цій висоті потрібно уважно за ним пильнувати.

— Правду кажете, пане. Якщо дозволите, я припну його до того самого кілка, до якого ви прив’язали козу.

Воїн повів Едвіна до того місця, де Аксель забив кілок, і, присівши навшпиньки, взявся прив’язувати хлопчикову мотузку. Акселеві здалося, що Вістан робив свою справу нетипово старанно, по кілька разів перевіряючи і кожен свій вузол, і навіть надійність Акселевої конструкції. Тим часом сам хлопець не звертав на те, що відбувалося, жодної уваги. Він трохи заспокоївся, та його погляд було і далі прикуто до верхівки сусідньої гори, й Едвін продовжував наполегливо сіпати мотузку. У його співі, хоч уже й не такому пронизливому, як нещодавно, зараз бриніла впертість, і це нагадало Акселеві про те, як виснажені солдати без угаву співають, аби тільки продовжувати крокувати. Коза відійшла настільки далеко, наскільки їй дозволила мотузка, і захопленими очима витріщалася на все, що відбувалося навколо неї.

Що ж до сера Ґавейна, то він дуже уважно стежив за кожним Вістановим рухом, і — як здалось Акселеві — у лицаревому погляді з’явилися проблиски хитрощів і підступності. Поки воїн-сакс клопотався своєю справою, Гавейн непомітно наблизився до нього, витягнув меча з піхов і, ввіткнувши його в землю, сперся на нього цілим тілом, поклавши руки на широке руків’я. У такій позі Ґавейн і спостерігав за Вістаном, і Аксель раптом подумав, що лицар, імовірно, запам’ятовує всі деталі воїнового тіла: зріст, довжину рук, силу ніг, перев’язану ліву руку...

Задоволений своєю роботою, Вістан підвівся і повернувся до сера Ґавейна. На якусь мить у поглядах, якими вони обмінялися, промайнуло дивне напруження, а тоді Вістан привітно усміхнувся.

— Ось один зі звичаїв, які відрізняють брита від сакса, — сказав він, показуючи рукою. — Бачите, сер. Ви видобули меча з піхов і використовуєте його як опору, так наче він родич кріслу чи підставці для ніг. Будь-якому саксові це видасться дивним, навіть якщо його навчали брити, як і мене свого часу.

— Доживіть до моїх ветхих літ, пане, і тоді поміркуєте, чи це дійсно так дивно, чи ні! Гадаю, що у дні миру, як зараз, добрий меч лише радий будь-якій роботі, навіть якщо вона полягає в тому, щоби дати перепочити кісткам господаря. Що ж у цьому такого дивного, пане?

— Але ж, сер Ґавейн, зверніть увагу, як він утискається в землю. Для нас, саксів, вістря меча — це предмет постійних хвилювань. Ми боїмося зайвий раз витягати лезо навіть на повітря, щоби воно ні на йоту не втратило своєї гостроти.

— Справді? Гострота леза важлива, добродію Вістане, я не заперечуватиму. Та хіба не надто її переоцінюють? Уміння рухатися, розумна стратегія, холоднокровна відвага... І дещиця дикості, щоби зробити воїна непередбачуваним! Ось, пане, що визначає результат двобою. А ще впевненість у тому, що твоя перемога догодить Господові. Тож дайте старечим плечам відпочити. Крім того, хіба не буває так, що меча, який залишається в піхвах, вихоплюють надто пізно? Я стояв так не на одному полі бою, переводячи подих, і мене заспокоювало те, що меча я вже видобув і що він готовий до битви, а не буде ще протирати очі й питати мене, чи день зараз, чи ранок, поки я силкуватимуся ним гідно скористатись.

— Отже, це ми, сакси, ставимося до мечів безсердечніше, ніж ви. Адже ми вимагаємо, щоби вони не спали ніколи, навіть у темряві піхов. От, наприклад, мій меч. Йому добре знайомі мої звички. І він знає, що після ковтка повітря він неминуче скуштує смаку плоті й крові.

— Просто відмінність у звичаях, пане. Це нагадало мені про одного сакса, котрого я колись знав, — чудового чоловіка, — і як одного разу холодної ночі ми з ним збирали хмиз для багаття. Я обрубував гілки зі сухих дерев мечем, а він, пліч-о-пліч зі мною, обламував їх голіруч, іноді допомагаючи собі тупим каменем. «Друже, ти що, забув, що маєш гостре лезо меча? — запитав я його. — Навіщо уподібнюватися пазуристому ведмедеві?» Та він не хотів мене і слухати. Тоді я думав, що він із глузду зсунувся, та зараз ви відкрили мені очі. Навіть у мої роки завжди є чого повчитися!

Вони обоє коротко засміялись, а потому Вістан сказав:

— Можливо, сер Ґавейн, для мене це більше, ніж просто звичай. Мене завжди вчили, що, навіть поки мій меч пронизує одного супротивника, я вже маю подумки готуватися пронизати наступного. Тож якщо вістря притупилося, сер, і лезо хоча би на мить сповільнилося, зачепившись за кістку чи застрягнувши у ворожих нутрощах, я точно запізнюся завдати наступного удару, а від цього може залежати: закінчиться поєдинок для мене перемогою чи поразкою.

— Маєте рацію, пане. Гадаю, що то мій старечий вік і довгі роки миру зробили мене таким байдужим до цього. Відтепер я наслідуватиму ваш приклад, але наразі мої коліна підгинаються після важкого сходження і я прошу вас дати мені цю маленьку поблажку.

— Звичайно, сер, робіть так, як вам зручно. Я лише поділився з вами думкою, яка прийшла мені до голови, коли побачив, як ви сперлися на меч.

Раптом Едвін перестав співати, а почав кричати. Він раз за разом вигукував одні й ті самі слова, тож Аксель, повернувшись до Беатрис, яка стояла поруч із ним, тихо запитав:

— Принцесо, що він хоче?

— Він кричить, що там, на горі, лігво якогось розбійника. Благає нас піти за ним туди.

Вістан і Ґавейн обоє втупили в Едвіна погляд, у якому проглядався сором. Хлопчик іще якийсь час покричав і пошарпав мотузку, а тоді раптом замовкнув, гупнув на землю і виглядав так, наче от-от заплаче. Запала дуже довга, як усім здалося, мовчанка, і чути було тільки завивання вітру.

— Сер Ґавейн, — урешті сказав Аксель. — Ми сподівалися на вас. Скиньмо маски. Ви захисник драконки, чи не так?

— Так, пане, — Ґавейн обвів очима кожного по черзі, включно з Едвіном, і в погляді його наростала непокірність. — Її захисник, а віднедавна — ще і єдиний друг. Ченці роками її підгодовували, прив’язуючи тварин там само, де ви прив’язали козу. Але тепер вони всі пересварилися між собою, і Квериґ передчуває зраду. Проте в моїй вірності вона впевнена.

— Тоді, сер Ґавейн, — сказав Вістан, — якщо ваша ласка, скажіть, чи ми зараз стоїмо близько до лігва драконки?

— Вона близько звідси, пане. Ви таки знайшли дорогу сюди, хай вам і пощастило натрапити на цього хлопчину, котрий і привів вас.

Едвін, скочивши на ноги, знову почав співати, лише цього разу тихо та монотонно.

— Можливо, на пана Едвіна ще чекає велике майбутнє, — сказав воїн. — Підказує мені чуття, що як учень він швидко перевершить свого вбогого наставника й одного дня здійснить для свого народу великі подвиги. Можливо, не менш великі, ніж ті, які здійснив Артур в ім’я свого народу.

— Та де там, пане! Ви про цього хлопчину, котрий ото виспівує і рветься з прив’язі, наче йому клепки бракує?

— Сер Ґавейн, — перервала їхній діалог Беатрис, — скажіть виснаженій старій жінці, якщо ваша ласка. Як вийшло так, що такий доблесний лицар, як ви, та ще й небіж великого Артура, став захисником драконки?

— Пані, можливо, добродієві Вістану самому кортить усе пояснити...

— Навпаки, я прагну почути вашу розповідь не менше, ніж пані Беатрис. Але на все свій час. Спершу потрібно з’ясувати от що. Мені відв’язати пана Едвіна і подивитися, куди він побіжить? Чи ви, сер Ґавейн, самі покажете нам дорогу до лігва Квериґ?

Сер Ґавейн порожнім поглядом подивився на Едвіна, який намагався звільнитися від мотузки, й зітхнув.

— Залиште його там, де він є, — важко сказав він. — Я відведу вас.

Лицар випростався на повний зріст, витягнув меча зі землі й з обережністю повернув його до піхов.

— Дякую вам, сер, — сказав Вістан. — Я вдячний, що нам не доведеться наражати хлопчика на небезпеку. Зрештою, зараз я міг би вгадати дорогу і без провідника. Нам потрібно піднятися до тих скель на вершині сусідньої гори, правильно?

Сер Ґавейн знову зітхнув, подивився на Акселя, наче просячи про допомогу, і понуро похитав головою.

— Правильно, сер. Скелі зусібіч оточують яму, а вона чималенька. Яма глибока, мов каменярня, й у ній спить Квериґ. Добродію Вістане, якщо ви справді надумали стати з нею до бою, вам доведеться спуститись усередину. І зараз я запитаю вас, пане: ви дійсно замислили піти на таке божевілля?

— Заради цього я здолав довгий шлях, сер.

— Добродію Вістане, — сказала Беатрис, — пробачте, що стара жінка втручається у вашу розмову. Ви щойно посміялися з нашої кози, та на вас чекає великий бій. Якщо лицар вам не допомагатиме, дозвольте принаймні нам відвести козу на вершину гори і кинути її в яму. Якщо вам доведеться боротися з драконкою самотужки, то хай хоча б отрута сповільнить її рухи.

— Дякую, пані, ваша турбота знайшла відгук у моєму серці. Хоча дрімота Квериґ і створила би для мене сприятливі умови, та все ж застосовувати отруту я не хотів би. Крім того, мені забракне терпіння чекати ще півдня чи більше, щоби дізнатися, чи драконка отруїлася своєю вечерею.

— Тоді покінчімо з цим, — сказав сер Ґавейн. — Ходімо, пане, я вас поведу.

І додав, звертаючись до Акселя та Беатрис:

— Друзі мої, зачекайте тут, заховавшись від вітру за каїрном. Очікувати вам доведеться недовго.

— Але ж, сер Ґавейн, — сказала Беатрис, — дорогу на цю гору ми з чоловіком подолали. І на ту, останню, також піднімемося, якщо шлях безпечний.

Сер Гавейн знову безпорадно похитав головою.

— Добре, друзі, ходімо всі разом. Гадаю, нічого поганого з вами не станеться, та й мені буде спокійно у вашій присутності. Ходімо, друзі, до лігва Квериґ, але розмовляйте якомога тихіше, щоби не потривожити її сну.

Поки вони піднімалися стежкою, вітер поступово вщух, хоча їм усе виразніше здавалося, що вони от-от торкнуться неба. Лицар із воїном розмірено крокували попереду них, один до одного схожі на двох старих друзів, котрі вийшли подихати свіжим повітрям, і незабаром між озброєними чоловіками та літнім подружжям утворилася велика дистанція.

— Принцесо, це безглуздя, — сказав Аксель, ідучи. — Навіщо нам дертися догори слідом за цими добродіями? І хто знає, які небезпеки чигають на нас попереду? Повернімося назад і зачекаймо поруч із хлопчиком.

Але Беатрисин крок залишався рішучим.

— Ми повинні йти далі, — сказала вона. — Акселю, візьми мене за руку і не дозволь мені зневіритися. Бо тепер мені здається, що це я більше боюся, що імла розсіється, а не ти. Там, біля того каміння, я пригадала, що колись давно погано повелася з тобою, муже. Відчуваєш, як моя рука тремтить у твоїй від думки, що ми можемо пригадати той мій учинок? Що ти тоді мені скажеш? Відвернешся й підеш геть, покинувши мене на цій пустельній горі? Десь у глибині душі мені хочеться побачити, як цей відважний воїн, котрий іде попереду нас, загине, та я не хочу, щоби ми з тобою одне від одного ховалися. Ні, Акселю, я не ховатимусь! А ти? Роздивімося добре дорогу, яку ми з тобою пройшли разом, — байдуже, чи в пітьмі ми йшли, чи під лагідним сонцем. І якщо воїнові й справді доведеться стати з драконкою до бою в її ж таки лігві, зробімо все, що зможемо, щоби підтримати його. Попередження, висловлене у правильному місці, чи у вирішальну мить, коли він потребуватиме отямитися після жорсткого удару, може змінити перебіг битви.

Аксель не переривав її, проте слухав лише краєм вуха, бо в далекому кутку його пам’яті знову щось заворушилося: буремна ніч, гіркий біль у серці, самотність, яка розверзалася перед ним, наче безкрайні води. Чи можливо, що насправді то він, а не Беатрис, стояв сам-один у порожній кімнаті, неспроможний заснути, при світлі маленької свічки?

— Що сталося з нашим сином, принцесо? — раптом запитав він і відчув, як її рука стиснулася. — Чи він справді чекає на нас у себе в селі? Чи ми цілий рік шукатимемо його на цих землях, але так і не знайдемо?

— Я про це теж замислювалася, та не наважувалася висловити ці побоювання... Але тихіше, Акселю, інакше нас почують.

Дійсно, сер Ґавейн і Вістан, які йшли попереду, зупинилися на стежці, щоби дочекатися їх, і, судячи з усього, люб’язно бесідували. Підходячи до них, Аксель почув, як сер Ґавейн сказав підсміюючись:

— Зізнаюся, добродію Вістане, що я вельми сподіваюся на те, що дихання Квериґ от-от заб’є вам памороки і ви забудете, чому, власне, йдете поруч зі мною. Чекаю не дочекаюся, коли ви мене запитаєте, куди це я вас веду! Проте, судячи з вашого погляду та з ваших кроків, забуваєте ви мало.

Вістан усміхнувся:

— Гадаю, сер, саме через мій дар чинити опір невідомим чарам король і доручив мені це завдання. У нас на болотах ніколи не водились істоти на подобу Квериґ, але траплялись інші — з дивовижними вміннями, — й усі помічали, як мало я улягаю їхньому впливу навіть тоді, коли мої товариші непритомніли чи засинали глибоким сном. Думаю, це — єдина причина, чому король вибрав мене, бо майже всі мої товариші-земляки у бою перевершують того, хто зараз іде поруч із вами.

— Добродію Вістане, в це неможливо повірити! І чутки, і мої спостереження підтверджують ваші виняткові здібності.

— Ви переоцінюєте мене, сер. Учора, коли мені довелося убити того солдата у вас на очах, я чудово усвідомлював, як людина ваших умінь може оцінити мої скромні таланти. Їх не забракло, щоби перемогти переляканого сторожа, та, боюся, до вашої похвали мені ще далеко.

— Що за нісенітниці, пане! Ви вправний воїн, і це моє останнє слово! А зараз, друзі, — Ґавейн повернувся до Акселя та Беатрис, аби вони його також почули, — ми вже зовсім близько. Ходімо далі, поки вона ще спить.

Далі вони йшли мовчки. Аксель із Беатрис уже не відставали, бо Ґавейн і Вістан раптом посерйознішали й ішли вперед із церемоніальною швидкістю. Хай там як, а дорога стала менш виснажливою, ніж раніше, і схил поступово перестав бути крутим, перетворившись на щось схоже на плато. Скелі, про які вони говорили, стоячи внизу, тепер з’явилися перед їхніми очима, й, підійшовши ще ближче, Аксель побачив, що шпилі утворюють нерівний півмісяць на вершині насипу по їхньому боці стежки. Йому тепер теж було видно, що на схилі насипу був ряд менших камінців, які утворювали щось на кшталт східців, а ті піднімалися до самого краю чогось, що могло би бути лише надзвичайно глибокою ямою. Трава навколо почорніла і вигоріла, й це особливо сприяло тому, що від цього місця — де і так не було ні кущів, ані дерев — віяло атмосферою занепаду. Ґавейн, зупинивши всіх біля підніжжя примітивних східців, повернувся до Вістана і, трохи подумавши, сказав:

— Пане, востаннє пропоную вам відмовитися від цього небезпечного плану. Чому би вам не повернутися назад до сироти, котрий сидить там прив’язаний? Його голос доносить сюди вітер навіть зараз.

Воїн озирнувся назад — туди, звідки вони прийшли, — потому знову глянув на сера Ґавейна.

— Сер, ви ж знаєте. Назад мені дороги нема. Покажіть мені цього дракона.

Старий лицар задумано кивнув, наче Вістан щойно зробив звичайне, проте цікаве спостереження.

— Гаразд, друзі, — сказав він. — Тоді говоріть якомога тихіше, бо навіщо ж її будити?

Сер Ґавейн повів їх угору схилом насипу й, діставшись до каміння на вершині, подав знак зупинитися. Потім обережно зазирнув через край і тихо сказав:

— Друзі, ходіть сюди і станьте отут — звідси вам буде добре її видно.

Аксель допоміг дружині вилізти на виступ поруч зі собою і перехилився через один із каменів. Яма внизу виявилася ширшою та мілкішою, ніж він очікував, і більше нагадувала висохлий ставок, аніж вириту котловину. Вона була майже ціла залита блідим сонячним світлом, і здавалося, що дно повністю складалося зі сірих камінців і гравію: почорніла трава різко обривалася біля краю ями, — і єдиним носієм життя, крім самої драконки, був тут самотній кущ глоду, який недоречно пробився крізь камінь у самому центрі ями.

Що ж до самої драконки, то, на перший погляд, складно було визначити, жива вона чи мертва. З її пози — вона лежала, скрутивши голову набік і розкинувши лапи, — можна було припустити, що труп драконки скинули в яму з висоти. Ба більше, було важко зрозуміти, чи це взагалі драконка: вона була така змарніла, що радше скидалася на черв’якоподібну рептилію, яка звикла до води, проте помилково вибралася на суходіл і тепер страждає від зневоднення. Її шкіра, яка мала би бути лискуча й відливати бронзою, кольором нагадувала черево якоїсь риби і була жовтаво-біла. Від крил залишилися тільки складки шкіри, які, коли не придивлятись уважно, могли би здатися сухим листям, нагромадженим по обидва боки драконки. Голову на сірій гальці було повернуто набік, і Аксель бачив тільки одне око, яке скидалося на око черепахи і яке летаргійно розплющувалось і заплющувалося відповідно до якогось внутрішнього ритму. Цей рух разом із ледве помітним підійманням і опусканням спини вздовж хребта слугував єдиною ознакою того, що Квериґ усе ще жива.

— Акселю, невже це справді вона? — тихо запитала Беатрис. — Ця бідолашна істота, від якої залишилися самі шкіра й кості?

— Але подивіться-но туди, пані, — пролунав за їхніми спинами голос Ґавейна. — Поки вона ще дихає, Квериґ виконує свій обов’язок.

— Вона хвора, чи, може, її вже отруїли? — запитав Аксель.

— Вона просто зістарілася, пане. Цієї долі нікому з нас не уникнути. Проте вона ще дихає, і Мерлінова справа ще живе.

— Тепер я щось пригадую, — сказав Аксель. — Мерлін зробив тут якусь чорну справу...

— Чорну, пане? — перепитав Ґавейн. — Чому чорну? То був єдиний вихід. Задовго до переможного результату битви ми, п’ятеро добрих товаришів, вирушили приручити це чудовисько — в ті дні могутнє та презле, — щоби Мерлін міг накласти на його дихання велике закляття. Може, він і був темною людиною, та цим він здійснив волю Божу, а не лишень Артурову. Хіба настав би колись мир без дихання драконки? Подивіться, пане, як ми тепер живемо! Старі вороги — немов родичі, й так від села до села. Добродію Вістане, ви наче втратили дар мови, побачивши цю картину. Я запитаю ще раз: невже ви не дозволите цій нещасній істоті дожити її останні дні? Дихання Квериґ уже не таке, як раніше, та чари ще тримаються. Подумайте, пане, що може прокинутися на цих землях, щойно її дихання зупиниться, — хай і минуло вже стільки років! Так, визнаю, ми вбивали жорстоко та без ліку, не розбираючи, чи б’ємо сильних, чи слабких. Може, Господь нам і не усміхнувся б, але ми очистили ці землі від війни. Пане, йдіть звідси, благаю вас. Може, ми й молимося різним богам, але ваші, безперечно, благословлять драконку так само, як і мій.

Вістан відвернувся від ями і глянув на старого лицаря.

— Якому богові до вподоби, щоби зло залишалося забутим і непокараним?

— Гарне запитання, добродію Вістане, і я знаю, що мій Бог із важким серцем дивиться на те, що ми зробили того дня. Проте це все — давно в минулому, й кістки полеглих укрив приємний зелений килим. Молодь про них нічого не знає. Благаю, ідіть звідси і дайте Квериґ іще трохи попрацювати. Рік чи два — більше вона не протягне. Та навіть цього часу може вистачити, щоби старі рани назавжди загоїлись і між нами запанував вічний мир. Дивіться, пане, як вона чіпляється за життя! Будьте милосердні й покиньте; це місце. Нехай ця країна спочиває в забутті.

— Дурниці, сер. Як можуть старі рани загоїтися, якщо вони кишать личинками? І як може мир триматися вічно, якщо його побудовано на кровопролитті й на чаклунському ошуканстві? Я бачу, як щиро ви хочете, щоби ваші давні жахіття перетворилися на прах. Але вони білими кістками лежать у землі й чекають, аби їх знайшли. Сер Ґавейн, моя відповідь незмінна. Я повинен спуститися до ями.

Сер Гавейн понуро кивнув.

— Я розумію, пане.

— Тоді я також запитаю вас, пане лицарю. Чи залишите ви це місце мені, а самі повернетеся до вашого вірного старого жеребця, який чекає внизу?

— Добродію Вістане, ви знаєте, що я не можу цього зробити.

— Так я і думав. Тоді гаразд.

Вістан пройшов повз Акселя та Беатрис і спустився камінцями донизу. Знов опинившись біля підніжжя насипу, він роззирнувся навкруги і сказав цілком новим голосом:

— Сер Ґавейн, земля тут виглядає дивно. Чи може таке бути, що її випалила драконка у свої кращі дні? Чи сюди часто вдаряє блискавка, щоразу випалюючи землю і не даючи зійти новій траві?

Ґавейн, який пішов слідом за Вістаном униз насипом, також спустився східцями, і вони вдвох якийсь час прогулювалися туди-сюди, наче друзі, котрі вирішують, де їм найкраще поставити намет.

— Добродію Вістане, для мене це також завжди було загадкою, — сказав Ґавейн. — Бо, навіть коли Квериґ була молодшою, ніж зараз, сюди вона не спускалася, тому не думаю, щоби цю землю випалила вона. Напевно, так було завжди, навіть коли ми вперше принесли її сюди й опустили в цю яму. — Ґавейн постукав п’яткою землю, ніби випробовуючи її. — Та, попри все, пане, місце тут хороше.

— Дійсно так. — Вістан, повернувшись спиною до Ґавейна, також перевірив землю ногою.

— Хоча, напевно, трохи завузьке? — зазначив лицар. — Бачите, як край доходить до самого урвища? Якщо загинути тут, то вниз не скотишся, проте кров швидко розтечеться вигорілою травою і почне крапати через край. Не говоритиму за вас, пане, та особисто я аніскілечки не хотів би, щоби мої нутрощі сочилися зі скелі, наче пташиний послід!

Вони обоє засміялись, і Вістан сказав:

— Нічого цим і перейматися, сер. Бачите, земля трішки піднімається перед урвищем. А щодо протилежного краю, то він надто, далеко звідси, і на цьому відтинку вистачає спраглої землі.

— Добре підмічено. Ну, отже, місце нам підходить! — Сер Ґавейн звів погляд на Акселя та Беатрис, які й далі стояли на насипі, тільки тепер повернувшись спиною до ями.

— Добродію Акселю, — весело гукнув він, — ви завжди були мастак у дипломатії. Чи буде ваша ласка скористатися своїм красномовством, аби ми могли піти звідси друзями?

— Пробачте, сер Ґавейн. Ви проявили до нас велику доброту і ми вам за це вдячні. Та ми прийшли сюди побачити, як зустріне свою смерть Квериґ, і якщо ви станете на її бік, то ні мені, ні моїй дружині буде нічого сказати на ваш захист. У цій справі ми згідні з паном Вістаном.

— Розумію, пане. Тоді дозвольте вас попросити принаймні ось; про що. Я не боюся чоловіка, котрий зараз стоїть переді мною. Та якщо мені судилося спіткати тут свою смерть, то чи відведете ви мого дорогого Горація вниз? Він не буде проти провезти на своїй спині пару добрих бритів. Вам може здатися, що він ремствує, та ви для нього не важка ноша. Заведіть мого любого Горація якнайдалі звідси, а коли він вам уже не буде потрібен, знайдіть йому гарну зелену луку, де він зможе досхочу їсти і згадувати старі часи. Друзі, виконаєте моє прохання?

— Ми охоче це зробимо, сер, і ваш кінь стане для нас спасінням, адже вниз із цих гір дорога не з легких.

— До речі, пане, — Ґавейн підійшов до самого підніжжя насипу, — я якось уже радив вам поплисти вниз річкою і повторюю свою пораду. Нехай Горацій відвезе вас униз, але, коли дістанетеся до річки, знайдіть човен, яким ви зможете поплисти на схід. У сідлі є олово та монети, щоби заплатити за переправу.

— Дякуємо, сер. Ми розчулені вашою щедрістю.

— Але, сер Ґавейн, — сказала Беатрис. — Якщо ваш кінь повезе нас обох, то як же ми спустимо з цієї гори ваше тіло? У своїй доброті ви забули про власний труп. І нам буде шкода поховати вас у такому пустельному місці, як це.

На мить вираз обличчя старого лицаря став урочистим, майже жалобним. Але потому він усміхнувся і сказав:

— Пані, змилуйтеся. Не обговорюймо плани поховання, поки я все ще сподіваюся на перемогу! Але хай там як, а ця гора для мене анітрохи не самотніша за будь-яке інше місце, і, крім того, якщо двобій закінчиться не на мою користь, мені страшно, на що доведеться надивитися моїй душі, коли мене поховають унизу. Годі, пані, ні слова про трупів! Добродію Вістане, чи є щось таке, про що ви хочете попросити друзів на той випадок, якщо фортуна від вас відвернеться?

— Я, як і ви, сер, волію не думати про поразку. Та лише цілковитий дурень не вважав би вас грізним супротивником, незважаючи на ваші роки. Тому я також маю одне прохання до цього доброго подружжя. Якщо мене не стане, то, будь ласка, допоможіть панові Едвіну дістатися до якогось гостинного села і скажіть йому, що я вважав його найбільш достойним серед учнів.

— Добре, пане, — сказав Аксель. — Ми зробимо все, щоби якнайліпше про нього подбати, хоч і через ту рану, яку він має, майбутнє його виглядає нерадісним.

— Гарно сказано. Ви ще більше нагадали мені про додаткові причини вийти живим із цього двобою. Отже, сер Ґавейн, приступімо?

— Я маю ще одне прохання, — сказав старий лицар, — цього разу до вас, добродію Вістане. Мені трохи соромно зачіпати цю тему, бо вона стосується того, що ми нещодавно мали приємність обговорювати. Я маю на увазі, пане, як нам оголювати меч. У моїх літах я тепер затрачаю неймовірно багато часу на те, щоби видобути свою стару зброю з піхов. Якщо ми з вами почнемо двобій, не оголивши мечів заздалегідь, то, боюся, я стану для вас нікчемною розвагою, бо ж відомо, як швидко вихоплюєте зброю ви. Уявіть: я шкутильгаю, бурмочучи під ніс прокляття, і шарпаю за свою залізяку то однією рукою, то другою, а ви тим часом розслаблено дихаєте свіжим повітрям, роздумуючи, чи відрубати мені голову, чи заспівати оду, чекаючи на мене! От якби ми домовилися оголити мечі перед двобоєм... Мені страшенно ніяково про таке просити, пане!

— Сер Ґавейн, ані слова більше. Я ніколи не був високої думки про тих воїнів, котрі сподівалися вихопити якнайшвидше меча, щоби здобути перевагу над супротивником. Тому зійдімось, оголивши мечі заздалегідь, як ви і пропонуєте.

— Щиро дякую, пане. Зі свого боку, хоча я і бачу вашу перев’язану руку, присягаюся не користатися цим для того, щоби шукати для себе виграшного становища.

— Дякую, сер, хоча рана й незначна.

— Гаразд, пане. З вашого дозволу.

Старий лицар видобув меча — йому і справді знадобилося для цього чимало часу — й стромив вістря в землю, точнісінько так само, як і раніше біля каїрну велетня. Та замість того, щоби спертися на зброю, він зміряв її поглядом, у якому поєднались утома та прихильність. Потому Ґавейн узяв меча обіруч і підняв його — при цьому поза його стала надзвичайно величною.

— Акселю, я відвернуся, — сказала Беатрис. — Повідомиш мене, коли двобій закінчиться, і нехай він не буде ні довгий, ні нечесний.

Спочатку обоє чоловіків стояли, спрямовуючи мечі вістрями донизу, щоби не втомити рук. З висоти Аксель добре бачив їхні позиції: суперники стояли щонайбільше за п’ять кроків один від одного, тільки Вістан під невеликим кутом відхилився у протилежний від Ґавейна бік. Постоявши так якийсь час, Вістан зробив три повільні кроки праворуч, через що могло здатися, що його виставлене вперед плече вже не було під захистом меча. Проте, щоби скористатися такою перевагою, Ґавейнові довелося би подолати відстань між ними майже блискавично, й Аксель анітрохи не здивувався, коли лицар, із докором дивлячись на воїна, і собі зробив декілька обережних кроків праворуч. Тим часом Вістан змінив положення обох рук на руків’ї меча, й Аксель не був певен, що Ґавейн помітив цю переміну, — ймовірно, Вістан своїм тілом частково загороджував лицареві огляд. Але Ґавейн також змінив положення рук, даючи можливість вазі меча переміститися з правої руки на ліву. Тож суперники застигли у своїх нових позиціях, і недосвідченому глядачеві могло би видатися, що їхні положення один щодо одного майже не змінилися. Втім, Аксель збагнув, що ці нові позиції мали інше значення, ніж початкові. Йому вже давно не доводилося спостерігати за двобоєм так виразно, і його не полишало неприємне враження, що він усе одно не бачить і половини того, що насправді відбувається перед ним. Але чомусь він знав, що протистояння досягнуло апогею, що в такій позиції довго тримати паузу неможливо, тому хтось зі суперників буде змушений почати бій.

Попри це, його все одно неймовірно здивувала несподіваність того, як Вістан і Ґавейн зійшлись у сутичці. Усе сталося так, наче вони обоє зреагували на якийсь сигнал: раптом відстань між ними зникла і вони зчепились у міцних обіймах. Це відбулося так швидко, що Акселеві здалося, ніби суперники відкинули мечі й тепер тримали один одного у складному взаємному переплетенні рук. При цьому вони трохи крутилися, ніби танцівники, й Аксель нарешті побачив, що леза їхніх мечів — напевно, внаслідок величезної сили зіткнення — злилися в одне. Обоє суперників, дещо втихомирені таким розвитком подій, щосили намагалися роз’єднати зброю. Та зробити це було вкрай непросто, і обличчя старого лицаря було викривлене від напруження. Хоч Аксель і не міг роздивитися Вістанового лиця, він усе-таки помітив, як тремтять шия та плечі воїна, коли той робив усе можливе, щоби зарадити цій біді. Проте їхні зусилля були марні: з кожною секундою мечі наче склеювалися дедалі сильніше,і, здавалося, єдиним виходом було кинути зброю і почати двобій знову. Та жоден зі суперників не виявляв бажання поступитися, незважаючи на те, що ризикував у такий спосіб витратити всі свої сили... Урешті-решт щось піддалось — і леза роз’єдналися. При цьому якась темна крупинка — ймовірно, та сама субстанція, яка намертво зчіплювала їхню зброю докупи, — злетіла в повітря між ними. Ґавейн, у чиєму погляді були і подив, і полегшення, розкрутився трохи вбік і впав на одне коліно. Вістан натомість силою інерції майже повністю прокрутився навколо своєї осі й зупинився спиною до лицаря, спрямувавши вістря вільного тепер меча на хмари за скелею.

— Поможи йому, Господи, — сказала Беатрис, яка стояла поруч, і Аксель зрозумів, що цілий цей час вона спостерігала за поєдинком. Коли він знову подивився вниз, Гавейн уже опустив на землю і друге коліно. А потому високий силует лицаря викривився і повільно впав на темну траву. Він іще якусь мить пововтузився, наче засинав, намагаючись зручно вмоститись, і коли повернувся обличчям до неба, то, хоча його ноги так і залишалися підігнутими під тулубом, лицар виглядав задоволеним. Коли Вістан, стривожено крокуючи, наблизився до нього, Ґавейн щось сказав йому, проте Аксель був надто далеко, щоби розчути ті слова. Якийсь час-воїн стояв над суперником, забувши про меч, який він тримав біля боку, й Аксель побачив, як із кінчика вістря на землю падають-чорні краплі.

Беатрис притиснулася до нього.

— Хоча він і був захисником драконки, — сказала вона, — але ми від нього мали тільки добро. Хтозна, Акселю, де би ми були зараз, якби не він, і мені шкода бачити його загибель.

Аксель притиснув Беатрис до себе. Відпустивши її, він спустився трохи нижче, звідки йому було добре видно Гавейнове тіло, яке лежало на землі. Вістан мав рацію: кров дотікала тільки до невеличкого підвищення біля урвища і збиралась у калюжу без ризику перелитися через край. Від цього видовища Акселя охопила туга, та він також почував іще щось — хоча те почуття й було віддалене і розмите, — що великий гнів, який тлів у його душі, нарешті згаснув.

— Браво, пане! — вигукнув Аксель. — Тепер уже нічого не стоїть між вами та драконкою.

Вістан, який цілий той час стояв, утупивши погляд у загиблого лицаря, повільно, дещо похитуючись, підійшов до підніжжя насипу, і коли він подивився вгору, то виглядав наче вві сні.

— Я давним-давно навчився, — сказав він, — не боятися Смерті під час бою. Та все одно під час поєдинку мені здалося, що я чую в себе за спиною її тихі кроки. Вік віком, але він майже мене переміг.

Помітивши нарешті меча, затиснутого в руці, воїн зробив порух, наче збираючись устромити його в підніжжя насипу. Та в останню мить, коли вістря вже майже зайшло в землю, зупинився і, випроставшись, сказав: «Чи не рано ще витирати меч? Чому би крові лицаря не змішатися з кров’ю драконки?»

Він піднявся схилом насипу, все ще похитуючись, ніби п’яний. Зачепивши по дорозі Акселя та Беатрис, він перехилився через каміння і зазирнув у яму, а плечі його піднімалися й опускалися з кожним подихом.

— Добродію Вістане, — лагідно сказала Беатрис. — Ми дуже хочемо побачити, як ви вб’єте Квериґ. Але після того ви поховаєте бідолашного лицаря? Мій чоловік утомився, і йому потрібно берегти сили на решту дороги.

— Він був родичем ненависного Артура, — сказав Вістан, повертаючись до Беатрис, — але я не залишу його воронам. Не сумнівайтеся, пані: я про нього подбаю, і можливо, навіть покладу його в цю саму яму, поруч із істотою, яку він так довго охороняв.

— Тоді покваптеся, пане, — сказала Беатрис, — і покінчіть із цим: Бо, хоча драконка і слабка, ми не заспокоїмося, не переконавшись у її смерті.

Проте Вістан мовби зовсім не чув її слів. Він спрямував погляд на Акселя, і було помітно, що воїнові думки літають десь дуже далеко.

— Усе гаразд, пане? — врешті запитав Аксель.

— Добродію Акселю, — сказав Вістан, — можливо, що це наша остання розмова. Тому дозвольте запитати вас іще раз: чи ви не той благородний брит із мого дитинства, котрий колись їздив нашим селом, ніби мудрий принц, сіючи в нас помисли про те, як уберегти від війни старих і дітей? Якщо ви це пригадуєте, то прошу вас: чесно скажіть мені, перш ніж ми попрощаємося.

— Якщо я і був тим чоловіком, то сьогодні я бачу його лише крізь пелену дихання цієї істоти, й він виглядає мені телепнем і мрійником, хоч і з хорошими намірами. І він страждав від того, що врочисті клятви зійшли нанівець у жорстокому кровопролитті. Були й інші, хто розносив саксонськими селами вістки про ті домовленості, проте якщо моє обличчя викликає у вас якісь почуття, то навіщо припускати, що то був хтось інший?

— Пане, я подумав про це, коли ми познайомилися, та не був певен. Дякую за вашу відвертість.

— Тоді й ви, будь ласка, дайте мені відверту відповідь на одне запитання, бо це гнітить мене від нашої вчорашньої зустрічі, а якщо зовсім чесно — то, можливо, й набагато довше. Добродію Вістане, той чоловік, котрого ви запам’ятали, — один із тих, кому ви мрієте помститися?

— Що ти таке кажеш, муже? — Беатрис кинулась уперед, ставши між Акселем і воїном. — Яка ворожнеча може бути в тебе з цим воїном? А коли й так, то йому доведеться спершу вбити мене.

— Пан Вістан веде мову про шкуру, яку я скинув задовго до нашої з тобою зустрічі, принцесо. Про шкуру, яка, як я сподівався, давно зітліла на забутій стежці.

Він звернувся до Вістана:

— Що скажете, пане? Меч ваш іще не висох. Якщо ви прагнете помсти, то нагода перед вами — тільки благаю вас захистити мою дорогу дружину, котра так за мене тремтить.

— Тим чоловіком я колись звіддаля захоплювався, і це правда, що потому я часто хотів, аби його було жорстоко покарано за участь у зраді. Та зараз я бачу, що в його діях не було підступності й що він бажав блага і для свого народу, і для нашого. Якби я зустрів його знову, пане, то відпустив би з миром, хоча я і знаю, що мир тепер не може протриматися довго. А зараз, друзі, пробачте, але мені потрібно спуститися вниз і закінчити своє завдання.

Унизу в ямі ні положення, ні поза драконки не змінилися: якщо чуття попередило її про наближення незнайомців — особливо того, котрий уже спускався крутою стінкою ями, — то Квериґ нічим цього не видала. Чи, може, вона почала виразніше, ніж до того, піднімати й опускати спину під час дихання? Чи частіше розплющувати і заплющувати око? Аксель не міг визначити достеменно. Та, поки він розглядав істоту, котра лежала внизу, йому спало на думку, що кущ глоду — єдиний живий організм у ямі, крім неї, — став для неї джерелом неабиякої утіхи і що навіть тепер вона бачить його своїм внутрішнім зором та прагне до нього. Аксель усвідомлював, що думка ця химерна, та що довше він дивився, то більш правдоподібною вона йому здавалася. Бо ж звідки раптом самотньому кущу взятись у такому місці, як це? Хіба не могло бути так, що сам Мерлін посадив його тут, аби драконка мала товариство?

Вістан продовжував спускатися, тримаючи меча оголеним. Він майже не відводив погляду від того місця, де лежала драконка, — так ніби чекав, що вона несподівано підніметься, перетворившись на величезного демона. Одного разу він послизнувся і був змушений увіткнути меча в землю, щоби не з’їхати вниз на спині. Через цей випадок униз каскадом посипалися камінці та гравій, але Квериґ навіть не поворухнулася.

Відтак Вістан без пригод дістався до дна ями. Він обтер із лоба піт, кинув погляд угору на Акселя та Беатрис і рушив до драконки, зупинившись за декілька кроків од неї. Потому згадав про меч і почав уважно розглядати лезо, відверто здивований тим, що його поплямовано кров’ю. Декілька хвилин Вістан так і простояв наче вкопаний, аж Аксель подумав, що, може, дивний настрій, який охопив воїна після здобутої перемоги, раптом змусив його забути, навіщо він спустився до ями.

Раптом — із непередбачуваністю, яку він уже демонстрував у двобої зі старим лицарем, — Вістан кинувся уперед. Він не біг, але швидко йшов, переступаючи через тіло драконки, не збиваючись із кроку, й поспішав уперед, наче йому кортіло якнайшвидше дістатися до протилежного боку ями. Та дорогою він блискавично окреслив мечем низьку дугу, й Аксель побачив, як голова драконки злетіла в повітря й кілька разів перекрутилася, перш ніж назавжди спочити на кам’янистому дні. Та голові випало там лежати недовго, бо її затопив могутній потік, який спочатку омивав її, а потому підхопив, піднімаючи доти, доки вона почала плавати, гойдаючись із боку в бік. Голова зупинилася біля куща глоду, де й залишилася, горлянкою до неба. Це видовище нагадало Акселеві голову того пса-монстра, яку Ґавейн відрубав у тунелі, й він відчув, що туга знов от-от накриє його з головою. Він змусив себе відвернутися від дракона, а натомість подивитися на Вістанів силует, який усе ще продовжував крокувати. Тепер воїн ішов назад, обходячи озерце крові, яке збільшувалось і збільшувалось, і, так і не вклавши меча назад до піхов, почав видряпуватися нагору.

— Усе скінчено, Акселю.

— Так, принцесо. Та в мене залишилося запитання до воїна.

Вістанові знадобилося навдивовижу багато часу, щоби вибратися з ями. Коли він нарешті знову постав перед ними, то вигляд мав приголомшений і анітрохи не тріумфальний. Не кажучи ні слова, воїн сів на почорнілу землю біля самого краю ями і нарешті ввіткнув меча глибоко в землю. А тоді втупив порожній погляд — але не в яму, а поза неї: на хмари та на бліді гори віддалік.

Минула якась мить, і Беатрис підійшла до нього й лагідно доторкнулася до його руки.

— Добродію Вістане, ми вдячні за ваш подвиг, — сказала вона. — І на цих землях є ще багато таких, хто вам подякував би, якби вони зараз були тут. Чому ви такий пригнічений?

— Пригнічений? Не хвилюйтеся, пані, до мене незабаром повернеться гарний настрій. Але зараз...

Вістан відвернувся від Беатрис і знов узявся розглядати хмари. А потому сказав:

— Можливо, я задовго жив серед вас, бритів. Боягузів серед вас зневажав, а найкращими з-поміж вас захоплювався та любив їх. І те, й те — з дуже юних літ. І ось я сиджу тут і тремчу: не від утоми, а від самої лише думки про те, що зробили мої руки. Мені доведеться загартувати своє серце, інакше я буду жалюгідним воїном для свого короля в майбутній справі.

— Пане, про що ви? — запитала Беатрис. — Яке нове завдання на вас чекає?

— На мене чекають справедливість і помста, пані. Й уже дуже швидко вони спішитимуть сюди, бо й так уже надто затрималися. Та зараз, коли година от-от проб’є, серце моє тріпоче, наче дівоче. Я не маю для цього іншого пояснення, крім того, що надто довго пробув серед вас.

— Пане, — сказав Аксель, — я пам’ятаю ваш останній коментар. Ви сказали, що хотіли би відпустити мене з миром, але що мир протримається вже недовго. Поки ви спускалися до ями, я запитував себе, що могли означати ваші слова. Чи могли би ви нам зараз пояснити?

— Бачу, добродію Акселю, ви починаєте розуміти. Мій король послав мене вбити драконку не для того, щоб увічнити пам’ять про наших земляків, котрі полягли тут давно. Ви починаєте розуміти, що дракон помер, аби своєю смертю прокласти шлях для майбутнього завоювання.

— Завоювання, пане? — Аксель підійшов до нього. — Добродію Вістане, як таке може бути? Невже армія саксів так розрослася завдяки вашим заморським родичам? Чи ваші воїни такі люті, що ви задумали завоювати землі, де давно панує мир?

— Це правда, що армії наші нечисленні, навіть у болотному краї. Та подивіться навкруги. У кожній долині, вздовж кожної ріки тепер є саксонські поселення, а в кожному з них — сильні чоловіки та юнаки. Завдяки їм і примножаться наші лави, коли ми рушимо на захід.

— Добродію Вістане, перемога вам, певно, затуманила голову, — сказала Беатрис. — Як таке може бути? Ви ж бачите, як у цих краях ваш народ і наш змішалися від села до села. Хто з них виступить проти сусідів, котрих вони люблять із дитинства?

— Бачите обличчя свого чоловіка, пані? Він починає розуміти, чому я сиджу тут, відводячи погляд, нібито світло надто ріже мені очі...

— Це правда, принцесо, від воїнових слів мене кидає у дрож. Ми з тобою понад усе бажали смерті Квериґ, думаючи лише про власні дорогі спогади. Та хто знає, яка застаріла ненависть воскресне тепер у цілому краї? Нам потрібно плекати надію, що Господь таки відшукає спосіб зберегти тісні зв’язки між нашими народами, хоча нас завжди розділяли звичаї та підозри. Хто знає, що станеться, коли гострі язики заримують давні образи зі свіжим прагненням землі й завоювань?

— Цього варто боятися, пане, — сказав Вістан. — Велетень, колись глибоко похований, тепер заворушився. Коли ж він повстане — а це неодмінно станеться, — дружні зв’язки між нами здадуться нам вузликами, які дівчата в’яжуть зі стебел маленьких квіточок. Ночами чоловіки спалюватимуть сусідські будинки. На світанку — вішатимуть на деревах дітей. Від річок клубочитиметься сморід трупів, роздутих від довгого плавання. І, просуваючись уперед, наші армії ставатимуть дедалі більшими, підживлюючись гнівом і жаданням помсти. Для вас, бритів, це буде те саме, якби вам назустріч котилася вогняна куля. Залишиться тільки рятуватися втечею або вмирати. Ця земля, край за краєм, стане новою країною — країною саксів, — де від вашого народу не залишиться і сліду, хіба що одна-дві здичавілі отари овець, які блукатимуть схилами.

— Акселю, невже все справді так? Він, напевно, марить.

— Він може помилятися, принцесо, та це — не марення. Драконки вже немає, слідом за нею потьмяніє й Артурова тінь.

Аксель звернувся до Вістана:

— Принаймні, пане, мене заспокоює бодай те, що ви бачите мало радості в тих жахіттях, які змальовуєте.

— Я би побачив радість, якби міг, добродію Акселю, бо це буде справедлива та заслужена помста. Проте роки, проведені серед вас, мене надламали, і, хоч би як я силкувався, щось у мені не дає розгорітися вогню ненависті до вас. Мені соромно за цю слабкість, але вже незабаром я приведу на своє місце воїна, котрого навчу всього сам і чия воля значно чистіша, ніж моя.

— Ви про хлопця Едвіна, пане?

— Так, і наважуся припустити, що тепер, коли драконка мертва й уже не має влади притягувати його до себе, він швидко оговтається і заспокоїться. У тому хлопчику живе дух істинного воїна, і дуже небагатьом судилося мати це в собі. Він швидко опанує все інше, і я загартую його душу, щоб у неї не просочилися жодні м’якосерді сентименти, які загарбали моє серце. У тій справі, яка на нас чекає, він буде безжальний.

— Добродію Вістане, — сказала Беатрис, — я досі не знаю, чи говорите ви щиро, чи в нападі гарячки. Та ми з чоловіком дедалі слабшаємо і мусимо йти вниз, аби знайти хоч якесь пристановище. Ви не забудете про свою обіцянку поховати доброго лицаря як належить?

— Обіцяю, пані, хоча, боюся, птахи вже встигли до нього дістатися. Дорогі друзі, ви попереджені, а отже, маєте час, аби врятуватися. Беріть лицаревого коня і якнайшвидше скачіть геть із цих земель. Відшукайте синове село, якщо це потрібно, та не затримуйтеся там довше, ніж на день чи два, бо хто знає, як швидко наші армії запалять смолоскипи й підуть у наступ? Якщо син не прислухається до ваших застережень, залиште його й утікайте якомога далі на захід. Можливо, ви зможете уникнути різанини. Ідіть і знайдіть лицаревого коня. І, якщо побачите, що пан Едвін уже заспокоївся, а його дивна лихоманка минула, розріжте мотузку, а його відішліть сюди нагору до мене. На нього чекає жорстоке майбутнє, і я хочу, щоби він побачив це все: загиблого лицаря, розрубану драконку — перш ніж він зробить свої подальші кроки. Крім того, він так хвацько риє могили, маючи лишень один чи два камені! А зараз, любі друзі, покваптесь і прощавайте.

Розділ шістнадцятий

Коза вже досить давно топтала траву біля самої Едвінової голови. Навіщо тварині було потрібно підходити так близько? Хоча їх із хлопцем і було прив’язано до одного стовпа, проте навколо не бракувало місця для обох.

Едвін міг би піднятись і відігнати козу, та він надто втомився. Трохи раніше виснаження охопило його з такою силою, що він повалився на землю, притиснувшись щокою до гірської трави. Він уже був готовий провалитись у сон, але раптом здригнувся, прокинувшись від несподіваного усвідомлення, що матері вже немає. Хлопець не ворухнувся і не розплющив очей, а лише вголос пробурмотів у землю: «Мамо. Ми йдемо. Залишилося ще зовсім трішки».

Відповіді не надійшло, й Едвін відчув, як у нього всередині розверзається бездонна пустка. Відтоді він кликав її ще кілька разів, то засинаючи, то прокидаючись, але відповіддю була тільки тиша. А тепер іще й коза жувала траву під самим його вухом.

— Мамо, пробач мені, — лагідно сказав він у землю. — Вони мене зв’язали. Я не міг вивільнитися.

Над ним зазвучали голоси. Лише тоді він зрозумів, що кроки, які він чув поблизу, не належали козі. Хтось розв’язував йому руки і витягував із-під нього мотузку. Чиясь ніжна рука підняла Едвінові голову, і, розплющивши очі, він побачив перед собою ту літню жінку — пані Беатрис, — яка дивилася на нього зверху. Він усвідомив, що вже не зв’язаний, і встав на ноги.

Одне коліно дуже боліло, та, похитнувшись від вітру, Едвін усе-таки встояв на ногах. Він озирнувся: сіре небо, земля, що здіймалась угору, скелі на гребені сусідньої гори. Зовсім нещодавно ці скелі були для нього дуже важливі, та зараз матері там уже не було — у цьому він не сумнівався. І йому згадалися воїнові слова, що коли вже запізно для порятунку — ще не запізно для помсти. Якщо все так і є, то ті, хто забрав його матір, дуже дорого за це заплатять.

Вістана ніде не було видно. Поруч узагалі не було нікого, крім літньої пари, та навіть її присутність заспокоювала Едвіна. Старенькі стояли перед ним і стривожено на нього дивилися. Від вигляду доброї пані Беатрис йому зненацька захотілося розплакатись. Але раптом хлопець зрозумів, що вона щось каже — щось про Вістана, — і спробував прислухатися.

Вона говорила по-саксонськи, і її було складно розуміти, та ще й вітер ніби відносив слова геть. Урешті-решт Едвін перервав її, щоби запитати: «Пан Вістан загинув?»

Вона замовкла, нічого не відповівши. Лише коли Едвін повторив запитання, підвищивши голос, аби перекричати вітер, пані Беатрис категорично захитала головою.

— Пане Едвіне, хіба ви мене не чуєте? Кажу вам: пан Вістан — живий-здоровий і чекає на вас угорі, вкінці отієї стежки.

Ця новина принесла йому полегшення, й він уже кинувся бігти, проте йому відразу ж запаморочилось у голові, й Едвін був змушений зупинитися ще до того, як дістався до стежки. Він випростався й озирнувся. І побачив, що літнє подружжя вже зробило кілька кроків йому назустріч. Лише тепер він помітив, якими крихкими здаються старі. Ось вони перед ним: стоять разом на вітрі, прихилившись одне до одного, і виглядають значно старішими, ніж тоді, коли він уперше з ними зустрівся. Чи вистачить їм сили спуститися з гір? Але зараз обоє дивилися на нього з дивним виразом обличчя, а коза позаду нарешті перестала безперервно жувати і також глипала на нього. Едвінові промайнула дивна думка, що він у ту мить раптом виявився з ніг до голови вимащений кров’ю, і саме тому його так пильно розглядають. Але, опустивши очі, він не побачив на своєму одязі нічого незвичайного, крім бруду і трави.

Раптом старий чоловік щось вигукнув. Він крикнув мовою бритів, і тому Едвін нічого не зрозумів. Це попередження? Прохання? Потому крізь вітер долинув голос пані Беатрис.

— Пане Едвіне! Ми обоє вас благаємо. У прийдешні дні пам’ятайте про нас. Пам’ятайте про нас і про нашу з вами дружбу, коли ви були дитиною.

Почувши це, Едвін пригадав ще щось — обіцянку, яку він дав воїнові: свій обов’язок ненавидіти бритів. Але Вістан точно не мав на увазі це люб’язне подружжя. Й он пан Аксель невпевнено махає йому рукою. Це знак прощання чи спроба його втримати?

Едвін відвернувся й побіг, і цього разу, незважаючи на те, що з одного боку несамовито задував вітер, тіло його не підвело. Мати щезла, і її ледве чи можна було повернути, проте воїн — живий і чекає на нього. Хлопець біг і біг, навіть коли стежка стала значно крутішою, ніж раніше, а біль у коліні посилився.

Розділ сімнадцятий

Вони приїхали верхи в розпал грози, коли я ховався під соснами. Не найкраща погода для такої літньої пари і для кониська, не менш утомленого, ніж вони. Невже старий злякався, що серце коня не витримає зайвого кроку? Навіщо тоді зупинятись у болоті за двадцять кроків до найближчого дерева? Та кінь терпляче стояв під зливою, поки старигань опускав супутницю на землю. Цікаво, чи вдалося би їм упоратися з цим завданням іще повільніше, якби вони були персонажами, намальованими на картині?

— Друзі, ходіть сюди, — гукаю я їх. — Покваптеся в укриття.

Жодне з них мене не чує. Може, це через глухий шум дощу? Чи то вік затулив їм вуха? Я гукаю знову — й ось старий роззирається довкола і нарешті помічає мене. Урешті-решт його супутниця зісковзує йому на руки, і, незважаючи на те, що вона худа як тріска, помітно, що йому заледве вистачає сил, аби її втримати. Тож я виходжу зі свого соснового укриття й іду мокрою травою, чвакаючи, від чого старигань стривожено обертається. Та він приймає мою поміч, адже хіба він не мав щойно впасти на землю разом із дружиною, котра обхопила його за шию? Я забираю її від нього і поспішаю назад під дерева, впоратися з такою ношею мені — за виграшки. Я чую важке дихання стариганя в себе за спиною. Може, він боїться за дружину в руках незнайомця? Тому я обережно опускаю її вниз — на доказ того, що налаштований по-товариськи. Я прихиляю її голову до м’якої кори, і тепер вона надійно захищена від дощу, навіть якщо іноді поруч і падає крапля-друга.

Старигань присідає поблизу неї, шепочучи слова підтримки, і я відходжу геть, аби їм не заважати. Я знову стою на старому місці, де дерева зустрічаються з відкритим простором, і дивлюся, як дощ заливає поля, порослі вересом. Хто звинуватить мене в тому, що я заховався від дощу? Я легко надолужу втрачений час, коли вирушу в дорогу і матиму побільшені сили для тижнів виснажливої праці, які чекають на мене попереду. Я чую, як вони перемовляються в мене за спиною, і що мені робити? Вийти під дощ, аби не чути їхнього шепотіння?

— Ти мариш через гарячку, принцесо.

— Ні, ні, Акселю, — каже вона. — Я пригадую ще щось. Як же ми могли таке забути? Наш син живе на острові. На острові, який видно з маленької бухти, і вона зараз уже зовсім близько.

— Як таке можливо, принцесо?

— Акселю, ти хіба не чуєш? Я чую навіть зараз. Хіба це не море шумить поблизу?

— Це лише дощ, принцесо. Чи, може, річка.

— Ми забули про це, Акселю: нас накрила імла, — та зараз спогади повертаються. Неподалік звідси є острів, і син чекає на нас там. Акселю, хіба ти не чуєш моря?

— Ти просто мариш від гарячки. Ми невдовзі знайдемо пристановище, і тобі поліпшає.

— Акселю, запитай цього незнайомця. Він знає ці краї краще за нас. Запитай, чи є тут десь поруч бухта.

— Він лише добрий чоловік, котрий прийшов нам на поміч, принцесо. Звідки він має знати про такі речі?

— Запитай його, Акселю. Що в цьому поганого?

Мені й далі мовчати? Що мені робити? Я повертаюсь і кажу:

— Добра пані має рацію, добродію.

Старий здригається, і в очах у нього страх. Частина мене хоче знову замовкнути, відвернутись і дивитися на старого коня, який непорушно стоїть під дощем. Але, сказавши «а», я мушу сказати і «б». Я вказую напрямок позаду від того місця, де вони зіщулились одне біля одного.

— Отам, між деревами, є стежина, яка веде до бухти — саме така, про яку каже пані. Та бухта майже ціла вкрита галькою, та під час відпливу, як-от зараз, каміння поступається місцем піску. І все саме так, як ви сказали, добродійко. Недалеко в морі є острів...

Вони мовчки дивилися на мене: вона — втомлено й ощасливлено, він — із наростанням страху. Невже вони так і не скажуть ані слова? Чи я мушу продовжити?

— Я спостерігав за небом, — кажу. — Дощ незабаром закінчиться, і вечір буде ясний. Тому, якщо ви бажаєте, я охоче переправлю вас на острів.

— Акселю, хіба я тобі не казала?

— Отже, пане, ви човняр? — сумно запитує старигань. — І чи може бути таке, що ми з вами вже колись зустрічалися?

— Так, я човняр, — кажу йому. — А от зустрічалися ми раніше чи ні — цього я вже не згадаю, бо мені доводиться перевозити надто багато людей щодня по багато годин поспіль.

Тепер старий мав узагалі переляканий до смерті вигляд. Він присів біля дружини і притиснув її до себе. Вирішивши, що варто змінити тему, я кажу:

— Ваш кінь так і стоїть під дощем. Але ж він неприв’язаний, і ніщо йому не заважає сховатися під деревами.

— Це старий бойовий кінь, пане, — відразу ж відповідає старий, зрадівши, що ми вже не балакаємо про бухту. — Він не забуває про дисципліну, хоч і залишився без господаря. Коли настане час, потрібно буде про нього подбати, бо ми це нещодавно пообіцяли його відважному власникові. Та зараз я хвилююся лише про свою дорогу дружину. Ви не знаєте, пане, де ми можемо знайти дах над головою та вогнище, щоби її зігріти?

Я не можу брехати, а обов’язок є обов’язок.

— До речі, в тій самій бухті є невелике пристановище, — відповідаю. — Я сам його побудував: саморобний дашок із гілок і ганчірок. Поруч із ним іще годину тому тліло вогнище, тож його можна буде знову роздмухати.

Старигань вагається, уважно розглядаючи моє обличчя. Очі старої жінки заплющені, а голова її лежить на його плечі.

— Човняре, моя дружина просто марила в гарячці. Не потрібні нам ніякі острови. Найліпше ми перечекаємо дощ під цими гостинними деревами і поїдемо своєю дорогою.

— Акселю, що ти таке кажеш? — промовляє жінка, розплющуючи очі. — Хіба син мало на нас чекав? Нехай добрий човняр відведе нас до бухти.

Старий усе ще вагається, та відчуває, як дружина тремтить у його обіймах, і його очі дивляться на мене з відчайдушним благанням.

— Якщо хочете, — кажу, — я сам відведу добродійку, так вам буде найлегше дістатися до бухти.

— Ні, я сам її відведу, пане, — каже старигань так, наче він уже зазнав поразки, та все ще пручається. — Якщо вона не зможе йти своїми ногами, я понесу її на руках.

І що на таке можна відповісти? Адже чоловік майже такий самий слабкий, як і дружина!

— Бухта — неподалік, — лагідно кажу я. — Та дорога туди йде круто вниз, до того ж на ній повно ям і коренищ. Будь ласка, пане, дозвольте мені віднести вашу дружину. Так буде найбезпечніше. Ви підете поруч, близько біля нас, де дозволятиме стежка. Нехай лише дощ трохи вщухне — і ми відразу поквапимося донизу, бо ви ж самі бачите, як ваша добра пані тремтить від холоду.

Незабаром дощ ущухнув, і я поніс жінку стежкою, що збігала вниз схилом пагорба, а старигань шкандибав слідом за нами. І, коли ми вийшли на берег, небо виглядало так, ніби чиясь нетерпляча рука змела всі темні хмари на один бік. Цілий берег було поцятковано червонястими барвами заходу, серпанкове сонце опускалось у море, а на хвилях погойдувався мій човен. Ще раз проявляючи люб’язність, я кладу її під примітивним накриттям із висушених шкур і гілок, спираючи її голову на подушку з порослого мохом каменя. Не встигаю я відійти вбік, як він уже тут як тут — клопочеться біля неї.

— Бачите? — кажу я, сідаючи навшпиньки біля вогнища, яке ще тліє. — Отам острів.

Аби побачити море, жінці досить лише трішки повернути голову, і вона тихо скрикує. Натомість йому доводиться розвертатися на твердій гальці, й він спантеличено дивиться на хвилі.

— Отам, друже, — кажу я. — Дивіться отуди. На півдорозі між берегом і горизонтом.

— Мої очі вже мене підводять, — сказав він. — Але так, зараз мені здається, що я його бачу. Що це там? Верхівки дерев? Чи зубчасті скелі?

— То дерева, друже, бо там — благодатне місце, — я кажу це все, ламаючи хмиз і розпалюючи багаття.

Вони обоє дивляться на острів, а я стаю на коліна, в які відразу впивається тверда галька, і роздмухую жарини. Ці чоловік і жінка — хіба вони прийшли сюди не з власної волі? «Нехай кожен сам вибирає собі дорогу», — кажу я до себе.

— Тобі тепліше, принцесо? — запитує він. — Невдовзі ти оклигаєш.

— Акселю, я бачу острів, — каже вона, й хіба я можу втручатись у таку інтимну розмову між ними? — Там на нас чекає син. Як дивно, що ми взагалі про це забули.

Він бурмоче щось у відповідь, і я бачу, що старий знову починає тривожитися.

— Звісно, принцесо, — каже він, — але ми ще остаточно не вирішили. Ми справді хочемо їхати в таке місце? Крім того, нам нічим заплатити за переправу, бо ми залишили олово та монети з конем.

Я що, мав мовчати?

— Друзі, не переймайтеся цим, — кажу я. — Опісля я просто візьму зі сідла те, що ви будете мені винні. Ваш кінь не відійде далеко.

Хтось може назвати такі мої слова хитрістю, проте я говорив зі щирого співчуття, чудово знаючи, що того коня я вже ніколи не побачу. Вони й далі тихо перемовлялись, а я повернувся до них спиною, роздмухуючи вогнище. Хіба мені личило втручатись у їхню розмову? Та раптом жінка починає говорити голосніше, зміцнілим голосом.

— Човняре, — каже вона. — Колись давно — можливо, ще в дитинстві — я чула одну легенду. Легенду про острів, де багато тихих лісів і річок, але на тому острові траплялися дивні речі. Багато хто на нього переправляється, та кожному мешканцеві здається, що він єдина жива душа, котра ходить островом, тому що сусідів не видно і не чути. Чи може таке бути, що ця легенда — саме про той острів, який зараз лежить перед нами, пане?

Я продовжую ламати хмиз і обережно кладу його до вогнища.

— Добродійко, я знаю про декілька островів, які можна було би так описати. Хто знає, чи цей острів — один із них?

Ухильна відповідь, і вона додала їй хоробрості.

— Човняре, я також чула, — каже вона, — що іноді ці дивні умови не діють. Що бувають мандрівники, котрі отримують особливий дозвіл. Чи я правильно все почула, пане?

— Добра пані, — кажу, — я лише скромний човняр. Не мені просторікувати на такі теми. Та що нікого іншого тут нема, то дозвольте дати вам таку відповідь. Я чув, що іноді: під час шторму на кшталт того, який щойно відшумів, чи літньої ночі під час повні — мешканці острова можуть відчути в подиху вітру, як поруч із ними йде ще хтось. Напевно, добра пані, ви чули про це...

— Ні, човняре, — каже вона, — я чула значно більше. Я чула, що чоловіка та жінку, котрі прожили разом ціле життя і котрих пов’язує надзвичайно сильна любов, можуть переправити на острів одночасно, а не по одному. І що вони можуть і надалі насолоджуватися товариством одне одного, як робили те протягом довгих років до того. Човняре, чи те, що я чула, правда?

— Повторю ще раз, добра пані. Я лише човняр, котрому доручено перевозити тих, хто хоче потрапити на той бік. Я можу говорити лише про те, що бачив на власні очі, виконуючи свою важку роботу.

— Але тут, окрім вас, човняре, нікого немає. Тому я запитую про це вас, пане. Якщо ви переправите нас із чоловіком, то чи можна зробити так, аби нас не розлучали й опісля ми могли вільно гуляти островом попід руку, як ми і звикли?

— Гаразд, добра пані. Скажу вам відверто. Таку пару, як ви з чоловіком, нам, човнярам, доводиться зустрічати рідко. Я помітив вашу незвичайну відданість одне одному, ще коли ви їхали верхи під дощем. Тому навіть не сумніваюся, що вам буде дозволено жити на острові разом. Можете бути в цьому впевнені.

— Човняре, ваші слова мене ощасливлюють, — каже вона й від полегшення неначе трохи згасає.

А тоді додає:

— Хтозна, можливо, під час шторму чи тихої місячної ночі ми з Акселем десь неподалік побачимо нашого сина. Може, навіть перекинемося з ним парою слів.

Багаття розгорілось, і я піднявся на ноги.

— Бачите, отам, — кажу я, вказуючи на море. — На мілині погойдується мій човен. Але весло я ховаю в печері неподалік, у заводі, де кружляють маленькі рибки. Друзі, зараз я піду по те весло, а ви, поки мене не буде і вам не заважатиме моя присутність, обговоріть усе між собою. Якщо ви справді захочете переправитися на острів, ваше рішення має бути остаточне. Зараз я вас ненадовго залишу.

Та вона так просто від мене не відчепиться.

— Перш ніж ви підете, човняре, хочу вас іще дещо запитати, — каже вона. — Зізнайтеся: коли ви повернетеся, то, перш ніж дасте згоду на переправу, ви поставите нам декілька запитань — кожному окремо? Бо я чула, що такий у вас, човнярів, спосіб виокремлювати ті рідкісні пари, які зможуть жити на острові не розлучаючись...

Вони обоє уважно дивляться на мене, а на їхні обличчя падає світло призахідного сонця. Старий щось підозрює — це в нього на лиці написано. Я зустрічаюся поглядом із його дружиною — не з ним:

— Добра пані, дякую вам за нагадування. Поспішаючи, я мало не знехтував те, що, згідно зі звичаєм, зобов’язаний зробити. Усе саме так, як ви кажете, проте у вашому випадку це — просто данина традиції. Адже, як уже було мовлено, я відразу помітив, що вас із чоловіком пов’язує надзвичайна відданість. А тепер даруйте, друзі: в мене обмаль часу. Вам потрібно прийняти рішення до мого повернення.

Тож я покинув їх і пішов вечірнім узбережжям, а тим часом шум хвиль у моїх вухах невпинно наростав і галька під ногами поступово змінилася мокрим піском. Щоразу, коли я озирався на них, то бачив одну й ту саму картину, просто з кожним разом дедалі меншали її розміри: сивий старий чоловік присів поруч із дружиною, і вони серйозно щось обговорюють. Жінки я майже не бачив, бо її заступала скеля, на яку вона сперлась, і мені було помітно хіба що руку, якою вона жестикулювала, коли говорила. Віддана пара... Та обов’язок є обов’язок, і я попрямував до печери по весло.

Коли повернувся, несучи весло на плечі, то прочитав рішення в їхніх очах іще перед тим, як він промовив:

— Човняре, просимо переправити нас на острів.

— Тоді поспішімо до човна, бо я вже й так дуже затримався, — кидаю я і відходжу вбік, так ніби кваплюся назустріч хвилям.

Але відразу ж повертаюсь і кажу:

— А, зачекайте. Спочатку потрібно виконати той безглуздий звичай. Тому, друзі, дозвольте вам дещо запропонувати. Ви, добрий пане; якщо ваша ласка, встаньте і трішки від нас відійдіть. Щойно ви перестанете нас чути, як я швиденько перекинуся словом із вашою люб’язною дружиною. Їй підводитися не буде потрібно. Потому я підійду туди, де стоятимете на пляжі ви. Ми швиденько з цим покінчимо і повернемося, щоби перенести добру пані в човен.

Він пильно дивиться на мене, і я бачу, що у глибині душі він хоче мені вірити. Нарешті він каже:

— Добре, човняре, я пройдуся берегом.

А потому звертається до дружини:

— Принцесо, ми розлучимося тільки на мить.

— Не хвилюйся, Акселю, — каже вона. — Мені вже значно поліпшало, й під захистом цього доброго чоловіка зі мною нічого не трапиться.

І старий іде, повільно крокуючи до східного краю бухти у величезній тіні скелі. Від його наближення птахи розлітаються навсібіч, але швидко повертаються і знову подзьобують водорості й каміння. Він накульгує, і спина його зігнута, як у людини, котра вже готова прийняти поразку, — та я бачу, що всередині в ньому все ще горить маленький вогник.

Жінка сидить переді мною і мило усміхається. Що ж мені в неї запитати?

— Добра пані, не бійтеся моїх запитань, — кажу я.

Як би я хотів, аби поруч була довга стіна, на яку я міг би дивитися, говорячи з нею! Та стіни нема, а є лише вечірній бриз і призахідне світло, яке падає мені на обличчя. Піднявши робу до колін, я присідаю поруч із нею, як раніше робив її чоловік.

— Човняре, я не боюся ваших запитань, — тихо каже вона. — Бо знаю, які почуття до чоловіка живуть у моєму серці. Запитуйте, що завгодно. Відповіді мої будуть чесні, та засвідчать вони лиш одне.

Я ставлю декілька запитань — таких, як і завжди, бо ж хіба не часто мені доводилося це робити? Час від часу, щоби її підбадьорити і показати, що я слухаю, питаю ще щось. Але в цьому майже немає потреби, тому що вона говорить вільно. Власне, вона говорить і говорить, іноді заплющуючи очі, проте незмінно розбірливо і твердо. І я уважно слухаю, як велить мені обов’язок, хоча мій погляд спрямовано в інший кінець бухти — на силует утомленого старого чоловіка, котрий тривожно крокує серед маленьких скель.

Потому я пригадую, що на мене чекає робота в іншому місці, й перериваю потік її спогадів, кажучи:

— Дякую, добра пані. Дозвольте мені тепер поквапитися до вашого доброго чоловіка.

Старий явно починає мені довіряти, інакше чому він тоді відійшов так далеко від дружини? Він чує мої кроки і повертається, наче прокинувшись зі сну. На його обличчя падають промені призахідного сонця, і я бачу, що підозри його зникли, а натомість з’явився глибокий смуток і в очах стоять сльози.

— Як усе минуло, пане? — тихо запитує він.

— Слухати вашу добру дружину — саме задоволення, — відповідаю я, підлаштовуючись під його тихий голос, хоча навколо і завиває вітер. — А тепер, друже мій, коротко поговорімо, щоби якнайшвидше вирушити в дорогу.

— Запитуйте що завгодно, пане.

— Друже, я не випитуватиму нічого особливого. Ось ваша люба дружина щойно згадала день, коли ви обоє несли яйця з базару. Вона сказала, що несла їх у кошику, тримаючи його поперед себе, а ви йшли поруч і цілу дорогу заглядали всередину, боячись, аби вона не спіткнулась і не розбила яєць. Згадуючи про це, вона була щаслива.

— Мене ці спогади також ощасливлюють, — каже він і дивиться на мене з усмішкою. — Я хвилювався за яйця, бо перед тим вона таки спіткнулась і розбила кількоро. Коротка прогулянка, але того дня вона принесла нам обом багато радості.

— У неї про той день залишилися такі самі спогади, — кажу я. — Гаразд, не гаймо на це часу, бо така розмова — лише данина звичаю. Повернімося по нашу добру пані й перенесімо її до човна.

І я починаю вести його назад до захистку та до його дружини, але тепер він ледве переставляє ноги, змушуючи мене також сповільнити крок.

— Друже, не бійтеся хвиль, — кажу я, вважаючи, що саме через це він так переживає. — Естуарій[9] добре захищено, й у дорозі на острів нам нічого не загрожує.

— Я охоче повірю вашим словам, човняре.

— Друже, до речі, — кажу я, бо чому би нам не заповнити цієї неспішної прогулянки балачками? — Я маю одне запитання, яке я поставив би, якби ми мали хоч трохи більше часу. Та, оскільки ми вже йдемо разом, ви не проти, якщо я скажу, що це за запитання?.

— Анітрохи.

— Я просто збирався запитати, чи є у вас якийсь спогад про ваше спільне життя, який досі завдає вам болю? От і все.

— Пане, це запитання — теж частина допиту?

— О ні, друже. Допит закінчено. Я запитав те саме вашу любу дружину, тому тепер хочу просто задовольнити свою цікавість. Не хочете — не відповідайте, друже, я не ображуся. Подивіться туди. — Я вказую на скелю, повз яку ми проходимо. — Це не прості мушлі. Якби ми мали більше часу, я показав би, як відламати їх від стіни і приготувати з них вечерю. Я часто підсмажую їх на багатті.

— Човняре, — сумно каже він, іще більше сповільнюючи крок. — Якщо хочете, я дам відповідь на ваше запитання. Не знаю, як відповіла на нього дружина, бо навіть таке подружжя, як ми, має багато недомовленого. Крім того, до сього дня драконка отруювала повітря своїм диханням, забираючи у нас спогади: і щасливі, й сумні. Та ось драконку вбито, й у моїй голові вже багато чого прояснилося. Ви запитали, який спогад завдає мені особливого болю. Тут усе очевидно — спогад про нашого сина, котрий був уже майже дорослий, коли ми з дружиною бачили його востаннє. Він покинув нас раніше, ніж йому виросла борода. Це сталося після сварки, та й пішов він усього-на-всього до сусіднього села, — і я думав, що він обов’язково повернеться, що це лише питання кількох днів...

— Друже, ваша дружина згадала про те саме, — кажу йому я. — І звинувачує себе в тому, що він пішов.

— Якщо вона звинувачує себе у тому, що сталося спочатку, то те, що було потому, лежить важким тягарем на моїй совісті. Правда в тому, що був певний час — він тривав зовсім недовго, — коли вона не була мені вірною. Можливо, човняре, я зробив щось таке, що штовхнуло її в чужі обійми. Чи, навпаки, може, я чогось не сказав або не зробив... Зараз усе це так далеко, наче птаха, яка промайнула повз тебе і стала цяткою в небі. Та син став свідком того, як змінилися наші почуття, а він тоді був уже надто дорослий, аби його можна було задурити добрими словами, проте надто юний, аби усвідомити, якими незрозумілими та мінливими бувають людські серця. Він пішов, присягнувшись, що ніколи-ніколи не повернеться, тож, коли ми з дружиною щасливо возз’єдналися, він усе ще був далеко від дому.

— Ваша дружина про це розповідала. І про те, що незабаром прийшла звістка, що ваш дорогий син став жертвою чуми, яка поширилися тими краями. Та чума забрала і моїх батьків також, і я добре все пам’ятаю. Проте навіщо звинувачувати себе? Чуму насилає чи Бог, чи диявол, — а де ж тут ваша вина?

— Я заборонив дружині навідувати синову могилу. То було жорстоко. Вона хотіла, щоби ми разом пішли туди, де його поховано, та я навідріз відмовився. Минуло вже багато років, і лише декілька днів тому ми нарешті вирушили на пошуки того місця, проте імла драконки так затуманила нам пам’ять, що ми вже й самі не знали, що шукаємо.

— Ось у чому річ, — кажу я. — Цим ваша дружина зі мною не поділилась. Отже, це ви завадили їй відвідати синову могилу!

— Я вчинив жорстоко, пане. То була страшніша зрада, ніж дріб’язкова невірність моєї дружини, що тривала якийсь місяць чи два!

— Чого ж ви хотіли домогтися, пане, не дозволяючи ні дружині, ні самому собі оплакати сина над місцем його вічного спочинку?

— Домогтися? Та нічого вже було домагатися, човняре. То були тільки дурість і гординя. І що там іще ховається у глибинах чоловічого серця?.. Можливо, пане, я хотів покарати дружину. На словах і в поведінці я ніби пробачив, але всі ті роки в моєму серці залишався закуток, у якому я за сімома замками ховав бажання помсти. Мій учинок був нікчемний та лихий: і щодо дружини, і щодо сина.

— Дякую, що довірилися мені, — кажу я йому. — Можливо, це й на краще. Адже, хоча наша розмова й не має жодного стосунку до мого обов’язку і зараз ми просто два товариші, котрі збавляють день за балачками, зізнаюся: мене досі щось тривожило — якесь враження, що я ще не все почув. А тепер зі спокійною душею радо переправлю вас на той бік. Але скажіть, друже, що змусило вас змінити рішенець, якого ви непохитно дотримувалися протягом довгих років, і все-таки вирушити в дорогу? Чиїсь слова? Чи внутрішня переміна, така сама незбагненна, як приплив або як небо над головою?

— Човняре, я б і сам хотів це знати. Тепер мені здається, що ця переміна сталася не через щось одне, а що її поступово наближали роки, які ми прожили разом. От і вся причина. Рана, яка загоювалася повільно, проте врешті-решт, на щастя, таки загоїлася. Нещодавно був один ранок, коли світанок приніс перші прояви весни, і я дивився на дружину, котра ще спала, хоча кімнату вже й заливало сонце. І тієї миті я зрозумів, що рештки моєї внутрішньої темряви розсіялися. Тоді ми й вирушили в цю подорож, пане, а зараз дружина згадала, що син переправився на той острів перед нами, тож його поховано там у лісі чи десь на тихому березі. Човняре, я був із вами чесний і сподіваюся, що це не змусить вас засумніватись у вашому попередньому враженні про нас. Адже, гадаю, хтось інший, почувши мої слова, вирішив би, що наша любов — зіпсута й понівечена. Проте Господові відомо, як повільно в літньому подружжі визріває любов, і Господь розуміє, що без темних тіней не було б і цілісного почуття.

— Не хвилюйтеся, друже. Те, що ви мені розповіли, перегукується з тим, що я побачив, коли ви з дружиною приїхали сюди тієї грозової ночі на втомленому коні... Ну, та гаразд, пане, кінчаймо з балачками, бо хтозна, коли знову може початися гроза. Поспішімо до вашої дружини й віднесімо її до човна.

Вона сидить, прихилившись до скелі, з умиротвореним обличчям, а поруч димить багаття.

— Човняре, цього разу я сам її понесу, — каже він. — Сили до мене повернулися.

Мені погодитися? Мого завдання це анітрохи не спростить.

— Друже, йти цією галькою дуже важко, — кажу я. — Якщо ви спіткнетеся з дружиною на руках, то ціна може бути надто висока. Я давно звик до цього, бо ваша дружина — далеко не перша, кому знадобилася допомога, щоби дійти до човна. Ви можете рухатися поруч і розмовляти з нею, якщо хочете. Нехай буде так, як тоді, коли вона несла яйця, а ви схвильовано йшли поруч.

На його обличчя повертається страх. Але він тихо відповідає:.

— Гаразд, човняре. Нехай буде по-вашому.

Він іде поруч зі мною, шепочучи їй слова підтримки. Може; я крокую надто швидко? Адже тепер він відстав, і, коли я заношу її в море, його рука у відчаї чіпляється мені за спину. Та баритися тут не можна, бо мені потрібно намацати ногами причал, який ховається під холодною водною поверхнею. Я ступаю на каміння, і хвилі знову відкочуються назад. І я заходжу в човен, майже не нахилившись, незважаючи на свою ношу. Шмаття на кормі промокло під дощем. Я ногою відкидаю верхній мокрий шар і обережно кладу жінку. Тепер вона сидить, майже торкаючись головою до планшира човна, і я шукаю ящик зі сухими покривалами, щоб укрити її від морського вітру.

Я чую, як він залазить у човен, іще поки я її загортаю, і його кроки розхитують дно.

— Друже, — кажу я, — ви ж бачите, що море стає дедалі бурхливіше. А човен мій — геть малий. Я не посмію взяти на борт більш як одного пасажира за один раз.

Тепер мені добре видно вогонь, який горить у ньому, бо з його очей променіє полум’я.

— Човняре, — каже він, — я думав, що ми з вами зрозуміли одне одного і що ми з дружиною перепливаємо на острів нерозлучно. Хіба ви не повторили це декілька разів і хіба не для того ставили всі ті запитання?

— Друже, будь ласка, не зрозумійте мене неправильно, — кажу я. — Ідеться виключно про практичний аспект переправи. Не сумнівайтеся: ви житимете на острові разом і ходитимете попід руку, як і звикли. І якщо десь у затінку знайдете синову могилу, то зможете прикрасити її польовими квітами, яких багато росте на острові. Там буде верес, а в лісах — навіть нагідки. Та щодо переправи я прошу вас трохи зачекати на березі. Я потурбуюся про те, щоби вашій дружині було там зручно, і знаю місце поруч із пристанню, де три прадавні скелі дивляться одна на одну, мовби старі друзі. Там ваша дружина й залишиться: у надійному захистку, але з виглядом на хвилі, — а я покваплюся назад по вас. А тепер залиште нас і ще трішки почекайте на березі.

Його освітлює багряний захід сонця, чи то все ще вогонь у його очах?

— Я не зроблю ні кроку з човна, пане, поки моя дружина ще в ньому. Переправте нас разом, як і обіцяли. Чи мені самому нас переправити?

— Я тримаю весло, пане, і це все ще мій обов’язок — визначати, скільки осіб можна взяти в море. Невже, незважаючи на нашу започатковану дружбу, ви підозрюєте мене в підступному обмані? Боїтеся, що я не повернуся по вас?

— Я ні в чому вас не звинувачую, пане. Та ми чули багато чуток про човнярів і про їхні хитрощі. Не хочу вас образити, але благаю: перевезіть нас обох, — і годі гаяти час.

— Човняре, — лунає її голос, і я обертаюся саме вчасно, щоби побачити, як вона тягнеться рукою в порожнечу, наче сподіваючись знайти мене там, хоч очі її так і залишаються заплющеними. — Човняре! Залиште нас на хвилинку. Дозвольте нам із чоловіком поговорити наодинці.

Чи наважуся я залишити їх самих у човні? Проте жінка — точно на моєму боці. Стискаючи весло в руках, я проходжу повз старого і переступаю через борт у воду. Вона дістає мені до колін і намочує облямівку роби. Човен надійно прив’язано, весло — у мене. Яке лихо може статися? Та все-таки далеко я не відходжу, й, хоча погляд мій спрямовано на берег і стою я нерухомо, наче скеля, виявляється, що я знову втручаюсь у їхню інтимну розмову. Крізь тихий плюскіт хвиль долинають старечі голоси.

— Акселю, він пішов?

— Він стоїть у воді, принцесо. Йому не хотілося виходити з човна, і, думаю, він не дасть нам багато часу.

— Акселю, зараз не час сваритися з човнярем. Нам дуже пощастило, що ми з ним сьогодні зустрілись і що він поставився до нас так прихильно.

— Але ж ми стільки чули про їхні хитрощі, хіба не так, принцесо?

— Я довіряю йому, Акселю. Він дотримає слова.

— Принцесо, чому ти така впевнена в цьому?

— Я знаю, Акселю. Він хороша людина і не підведе нас. Зроби, як він каже, і дочекайся його на березі. Він хутко по тебе повернеться. Зробімо все так, як він каже, Акселю, — інакше, боюся, ми втратимо велику милість, яку нам запропонували. Нам обіцяно, що на острові ми будемо разом, а це дається небагатьом навіть із тих, хто ціле життя прожив без розлук. Навіщо ризикувати такою нагородою через кілька хвилин очікування? Не сварися з ним, бо хто-зна, може, наступного разу нам трапиться якийсь грубіян. Акселю, будь ласка, помирися з ним. Навіть зараз я боюся, що він розгнівається і передумає. Акселю, ти все ще тут?

— Досі перед тобою, принцесо. Невже ми дійсно збираємося піти кожен своєю дорогою?

— Муже, це лише на кілька хвилин. Що він зараз робить?

— Непорушно стоїть, як і раніше, показує нам лише свою високу спину та сяйливу лисину. Принцесо, ти справді думаєш, що ми можемо довіряти цьому чоловікові?

— Можемо, Акселю.

— Ти щойно з ним говорила. Ваша розмова минула добре?

— Добре, муже. А в тебе хіба було не так?

— Гадаю, що так, принцесо.

Над бухтою — захід сонця. У мене за спиною — тиша. Чи вже наважитися до них повернутися?

— Скажи, принцесо, — я чую його слова. — Ти рада, що імла розсіялася?

— Без імли для цих земель можуть настати страшні часи. Та для нас вона розсіялася саме вчасно.

— Я подумав, принцесо... Чи могло бути так, що наша любов із роками ніколи так і не зміцніла би, якби імла не відібрала у нас наші спогади? Можливо, завдяки їй загоїлися старі рани?

— Яка тепер різниця, Акселю? Помирися з човнярем, і нехай він переправить нас на острів. Якщо він візьме спочатку одного, а опісля — другого, то навіщо з ним сваритись? Акселю, що ти думаєш?

— Гаразд, принцесо. Я зроблю, як ти скажеш.

— Тоді залиш мене і повертайся на берег.

— Зараз, принцесо.

— То чого ж ти зволікаєш, муже? Думаєш, човнярам ніколи не вривається терпець?

— Добре, принцесо. Та дозволь мені ще раз тебе обняти.

Вони що, обіймаються, незважаючи на те, що я загорнув її в покривала, наче немовля? Незважаючи на те, що йому доводиться стати на коліна і скоцюрбитися на твердому дні човна в дивній позі? Гадаю, що так, і, поки триватиме тиша, я не посмію обернутись. Весло в моїх руках — це воно відкидає тінь на неспокійну воду? Скільки ще чекати? Нарешті вони знову заговорили!

— Ми наговоримося на острові, принцесо, — каже він.

— Наговоримось, Акселю. Тепер, коли імла розсіялася, нам буде про що поговорити. Човняр усе ще стоїть у воді?

— Стоїть, принцесо. Піду помирюся з ним.

— Тоді прощавай, Акселю.

— Прощавай, моя єдина справжня любове.

Я чую, як він бреде по воді. Він хоче зі мною поговорити? Він сказав, що збирається помиритися. Та, коли я повертаюся, він навіть не дивиться в мій бік, а лише на берег і на призахідне сонце над бухтою. Я теж не прагнув упіймати його погляд. Він проходить повз мене, не озираючись. «Друже, — тихо кажу я, — зачекайте мене на березі». Та він не чує і бреде далі.