Поклик Ктулгу

II Розповідь інспектора Леґрасса

Другу частину цього чималого рукопису було присвячено більш віддаленим у часі подіям, саме через які сни скульптора та його барельєф справили на мого дідуся настільки значуще враження. Виявляється, що колись професор Енджелл уже стикався з огидними обрисами невідомої потвори, морочив голову над незвіданими ієрогліфами та чув зловісні звуки, які складалися лише у дивне «Ктулгу»; тож настільки схвилював та жахав подібний збіг, що загалом анітрохи не дивно, що професор прискіпливо допитував юного Вілкокса, потребував найменших подробиць.

Випадок, про який ідеться, стався у 1908 році, за сімнадцять років до подій сьогодення, коли Американське археологічне товариство проводило щорічне засідання в Сент-Луїсі. Професор Енджелл був людиною різнобічною та впливовою у цих колах, його виступи були «перлинами» всіх засідань; тому саме до нього насамперед і звернулися кілька сторонніх осіб, які скористалися цією зустріччю науковців, щоб поставити питання та отримати точні відповіді, а також почути думку експертів.

Ватажком цієї сторонньої групи людей — невдовзі він зосередив на собі цікавість всіх присутніх на засіданні — був звичайнісінький на вигляд чолов’яга, середнього віку. Він приїхав із Нового Орлеана, оскільки не зміг дістати ніякої інформації з жодного з місцевих джерел. Його ім’я було Джон Реймонд Леґрасс, інспектор поліції. Із собою на зібрання археологів він привіз і предмет, який спричинив його візит до Сент-Луїса: ґротескну, огидну, вочевидь, дуже давню кам’яну статуетку, походження якої залишалося для інспектора таємницею за сімома печатками. Не слід вважати, що інспектор Леґрасс цікавився археологією. Навпаки, його рішуче бажання дізнатися більше про дивну річ було викликане суто професійною цікавістю. Цю статуетку, ідола, фетиша — хай там що це було — знайдено кількома місяцями раніше у порослих лісом драговинах на півночі Нового Орлеана під час поліцейської облави на прибічників магії вуду, що, як припускали, зібралися на болотах. Проте обряди цього культу виявилися настільки своєрідними та страхітливими, що поліції нічого не залишалося, як погодитися з тим, що вони стикнулися із чимось темним та цілком їм невідомим, до того ж навіть жорстокішим, ніж найбільш диявольські африканські чаклуни вуду. Щодо походження цього релігійного служіння, попри дивні та неймовірні історії, які випитали у заарештованих адептів, більше нічого дізнатися не вдалося; отже, поліції конче потрібна думка видатних археологів та знавців давнини, які б допомогли встановити, що це за жахливий символ, а вже опісля простежити за ним до самого початку.

Інспектор Леґрасс навряд чи був готовий до сенсації, яку викликала його знахідка. Лише одного погляду на цю річ було достатньо, аби всі вчені мужі неабияк розхвилювалися та в одну мить скупчилися навколо інспектора, щоб подивитися на невеличку статуетку, яка вже самим своїм надзвичайно дивним та непідробним виглядом сивої давнини переконливо натякала на недосліджені архаїчні світи. Жодна з відомих мистецьких шкіл не створювала подібного жахіття, проте, здавалося, що цілі століття, навіть тисячі років увічнилися у тьмяній, зеленкуватій поверхні цього невідомого каменя.

Фігурка, яку присутні зрештою почали неквапно передавати одне одному задля більш ретельного вивчення, була заввишки сантиметрів 18–20, вирізьблена витонченим митцем. Вона являла собою чудовисько, яке обрисами віддалено нагадувало людину, проте з головою восьминога, а замість обличчя мало численні щупальця, лускате тіло, схоже на ґуму, на передніх та задніх лапах — величезні страхітливі кігті, за спиною — довгі, вузькі крила. Ця товста істота, здавалося, сочилася жахливою та неприродною люттю, була сповнена якоїсь гордовитості. Ця втілена у камені лють сиділа навпочіпки на прямокутній кам’яній брилі або п’єдесталі, вкритому нерозбірливими письменами. Кінчики крил торкалися брили позаду, сама істота була посередині, а задні ноги чудовиська вчепилися у передній край п’єдесталу, немов воно приготувалося до стрибка; при цьому кігті тих ніг спускалися мало не на чверть висоти всієї брили. Голову головоногого молюска було нахилено вперед, тож кінці щупалець на обличчі зачіпали велетенські передні лапи, якими істота стискала коліна, що стирчали. Уся ця аномалія здавалася по-справжньому живою, а тому ще більш страхітливою, оскільки ніхто нічого про неї не чув. Безумовним було єдине — поважна, жахна давнина статуетки; проте жодних натяків на відомі надбання мистецтва на світанку цивілізації… чи то будь-яких часів узагалі. Навіть сам камінь, з якого зроблено статуетку, являв таємницю; ані геологи, ані мінералоги не знаходили ніяких відповідників цьому мильному, чорно-зеленому каменю із золотавими або райдужними цятками та рисками. У письменах на п’єдесталі крилася така ж таємниця; і жоден із присутніх мужів, попри те, що на конференцію зібралася половина світових фахівців у цій галузі, навіть гадки не мав, що там може бути написано. І сама річ, і матеріал, з якого її було зроблено, належали чомусь, що жахно натякало на давні, невідомі періоди життя, де не було місця нашому світу і які ми не здатні збагнути.

Попри те, що всі присутні науковці хитали головами, визнаючи власну поразку перед загадкою інспектора, один чоловік на цих зборах припустив, що в цій потворній істоті та письменах пробивається щось віддалено знайоме. Він незабаром, дещо соромлячись, розповів дивну історію. Цим чоловіком виявився покійний Вільям Ченнінґ Вебб, професор антропології Принстонського університету, видатний дослідник. Сорок вісім років тому професор Вебб подорожував Ґренландією та Ісландією у пошуках якихось рунічних написів, які йому так і не вдалося розкопати, і десь високо в горах на узбережжі Західної Ґренландії зіткнувся зі своєрідним племенем ескімосів, які вже вироджувалися на тій території, та їхнім культом. Їхнє вірування — дивна форма вшанування диявола — налякало професора своєю навмисною кровожерливістю та огидністю. Про це вірування мало що було відомо навіть іншим ескімосам: згадуючи про цю релігію, вони здригалися, запевняючи, що цей культ сягає сивої давнини, навіть ще до створення світу. Крім того, огидні звичаї та жертвоприношення людей були успадкованими запаморочливими ритуалами вшанування вищого диявола, якого місцеві називають торнасук — професор Вебб старанно записав (наскільки йому вдалося передати почуте звичними літерами) кожен звук, як його промовляв літній ангекок, тобто шаман. Проте зараз найважливішого значення набував фетиш, якому вклонялися послідовники цього культу, навколо якого танцювали, коли ранкова зірка здіймалася високо над крижаними скелями. За словами професора, цей фетиш являв собою необробний кам’яний барельєф, де було зображено якусь потворну картину та загадкові письмена. І наскільки професор міг бачити, знайдений у Ґренландії барельєф у головному дещо нагадував чудовисько, яке зараз лежало перед науковцями, що зібралися.

Присутні разом з інспектором Леґрассом з підозрою та здивуванням прийняли заяву професора; поліцейський одразу ж почав прискіпливо розпитувати професора. Занотувавши та скопіювавши ритуальні вигуки прибічників культу, яких його підлеглі заарештували серед драговини, благав професора пригадати якомога точніше звуки, які він занотував серед тих жорстоких ескімосів. Одразу ж почали виснажливо порівнювати подробиці, а потім запала шаноблива тиша, коли інспектор та науковець погодилися, що два пекельні ритуали, віддалені й у часі, й у відстані, послуговуються майже тією самою фразою. По суті, і чаклуни-ескімоси, і відуни з драговин Луїзіани наспівували своїм спорідненим ідолам щось на кшталт цього (стосовно відокремлення слів — це суцільна здогадка, враховуючи притаманні наспівам паузи): «Пг'нґлуі мґлв’нафг Ктулгу Р’лієг вґаг’наґл фгтаґн».

Інспектор Леґрасс мав перевагу перед професором Веббом, бо кілька заарештованих-метисів повторили йому те, що означає ця фраза, за словами старших сановників. У такому вигляді, як її наспівували, виходило щось таке:

«У кам’яній темниці у величному місті Р’лієг померлий Ктулгу спить довічним сном, очікуючи на свій час».

Потім інспектор Леґрасс на численні прохання наполегливої публіки розповів якомога докладніше свою історію про шанувальників культу в драговині; саме цій розповіді мій дідусь, наскільки я бачу, приділив значну увагу. Вона мала присмак найшаленіших мрій того, хто складає міфи, та ще й теософа, і демонструвала приголомшливий ступінь космічної уяви серед таких напівкаст і парій, чого ніхто не міг очікувати.

Першого листопада 1907 року до поліції Нового Орлеана надійшов виклик із північного регіону, де розкинулися драговини та лагуни. Місцеві мешканці, головно прості, проте добродушні нащадки французів, перебували у тенетах неймовірного жаху через невідому істоту, яка полювала на них вночі. То було, вочевидь, якесь божество вуду, проте досі невідоме й більш страхітливе; і кілька жінок та дітей зникли відтоді, і десь в глибині темного лісу, населеного привидами, куди жоден мешканець не насмілювався ступити, безупинно почав звучати зловісний ґонґ. Далі лунали несамовиті крики, ніби когось катували, монотонний спів, від якого холонуло серце, і танцювало диявольське полум’я. Переляканий посланець додав, що люди більше не можуть терпіти.

Тож двадцять поліцейських у двох екіпажах та автівці надвечір вирушили на місце. Тремтячий місцевий мешканець був їм за провідника. Коли скінчився шлях, де можна було проїхати, поліцейські решту шляху — кілька кілометрів — долали пішки, мовчки хлюпаючи порослим кипарисами лісом, де ніколи не проглядало сонячне проміння. Повсюди шлях їм заступало бридке коріння та лихі петлі іспанського моху. Деінде купа вологого каменю чи то залишки зруйнованої стіни тільки посилювали підозри про те, що тут десь існувало зловісне поселення, а кожне потворне дерево та кожен губчатий острівець навіювали сум і жах. Урешті забовваніло поселення місцевих — жалюгідна купка хатинок. Мешканці в істериці вискочили надвір, тіснилися навколо ліхтарів, що мерехтіли. Зараз ледь чутно лунав ґонґ — десь далеко-далеко попереду; а коли дув вітер, інколи було чутно крик, від якого всі ціпеніли. А ще здавалося, що за блідою памолоддю за безкраїм темним лісом блискали червоні спалахи. Попри небажання знову залишатися наодинці всі перелякані мешканці рішуче відмовилися зробити хоч крок до сцени поклоніння дияволу, тож інспекторові Леґрассу з його дев’ятнадцятьма помічниками довелося поринати самим, без супроводу, у чорні аркади жаху, куди жоден з них раніше не ступав.

Територія, на якій зараз опинилося безліч поліціянтів, традиційно мала зловісну репутацію, про неї мало що було відомо білим, вони рідко сюди навідувалися. Побутували легенди про існування якогось таємничого озера, яке не спроможні побачити смертні, у глибині цього озера мешкає велетенська безформна біла істота, схожа на поліпа, з очима, що світяться. Місцеві подейкували, що з підземних печер опівночі виринали дияволи з крилами кажана, аби вшанувати цього ідола. Казали, що він мешкав там ще до Д’Ібервілля, ще до французького дослідника Лассаля, ще до індіанців, ще до того, як у лісі з’явилися тварини та птахи, які зробилися з часом дичиною. Ця істота сама являла собою страхіття, тож побачити її означало померти. Істота навіювала на людей марення, тому вони трималися якнайдалі. Оргія вуду, про яку йдеться, відбувалася на самому узбіччі цього відразливого місця, проте обране місце було досить непривітне; отже, саме місце відправи налякало місцевих мешканців сильніше, ніж жахні звуки та видіння.

Лише поет або божевільний міг би виправдати звуки, які чули підлеглі Леґрасса, коли насилу дерлися крізь чорні трясовини назустріч червоному спалаху та приглушеним ударам ґонґа. Лунали крики, притаманні людині, і крики тварини, однак було жахливо чути, коли із першого народжувався другий. Тваринна лють та несамовита розбещеність поєдналися до диявольського ступеня у завиваннях і пронизливих криках захвату, що роздирали та відбивалися луною в цьому нічному лісі, мов згубна несамовита буря з безодні. Час від часу безладні завивання вщухали, а потім із того, що здавалося добре тренованим хором хрипких голосів, линула наспівом ця таємнича фраза чи то ритуал: «Пг'нґлуі мґлвнафг Ктулгу Р'лієг вґаг’наґл фгтаґн».

Чоловіки, діставшись місця, де дерева рідшали, раптом стикнулися із самим видовищем. У чотирьох запаморочилося в голові, один знепритомнів, а двоє почали здригатися у шаленому крику, який, на щастя, поклав край божевільній какофонії оргії.

Леґрасс бризнув водою з болота непритомному в обличчя, а решта стовбичила, здригаючись усім тілом, майже загіпнотизована жахом.

Серед драговини десь із півгектара займала поросла травою прогалина — такий собі острівець відносно сухої землі, де не росло жодного дерева. На цій галяві зараз стрибала та вигиналася купка людей, яких навіть важко описати — аномалія того, що відбувалося, була гідна містичних картин Сидні Саймса та Ентоні Ангароли. Ці виродки-метиси, повністю оголені, ревіли, мов віслюки, мукали, корчилися навколо жахливого багаття у формі кола; у його середині інколи проглядав крізь вогняну завісу величний гранітний камінь заввишки 2,5 метра; згори на камені стояла, взагалі недоречна тут через власний малий розмір, вирізьблена статуетка, що сіяла смерть. На десяти ешафотах, розташованих по колу на однаковій відстані, де посередині й здіймався оточений полум’ям моноліт, висіли головами донизу дивним чином спотворені тіла безпорадних, нещодавно зниклих місцевих мешканців. Саме в середині цього кола волали та стрибали відправники культу: основний напрямок коливання цієї людської маси був праворуч у нескінченній вакханалії між колом із тіл та полум’я.

Можливо, через гру уяви чи то луну один з поліцейських — нестриманий іспанець — божився, що чув звідкись здалеку, із самої непроглядної хащі давніх легенд та жаху, антифонні відповіді на ритуальне наспівування. Пізніше я зустрів та розпитав цього поліцейського, Джозефа Д. Ґальвеса; він виявився, як це не прикро, особою, наділеною багатою уявою. Він договорився до того, що натякнув на ледь помітні помахи велетенських крил, на мерехтіння очей, що палали, і на щось біле, величезне за найвіддаленішими деревами — проте, як на мене, він наслухався місцевих забобонів.

Правду кажучи, поліція ненадовго заціпеніла від жаху — обов’язок узяв гору, тож попри те, що в натовпі нараховувалося близько сотні метисів-відправників ритуалу, поліцейські, покладаючись на власну зброю, рішуче пірнули у це огидне скупчення. Цілих п’ять хвилин вирував такий галас та хаос, що й не описати.

Завдавали безжальних ударів, лунали постріли, хтось кудись тікав; однак врешті Леґрассові таки вдалося нарахувати сорок сім похмурих заарештованих, яких він поспіхом змусив одягнутися, попадати на землю між двома рядами поліцейського кордону. П’ятеро з шанувальників культу вбито, ще двох важко поранено, тож їх віднесли на імпровізованих ношах самі ж заарештовані. А статуетку з моноліту Леґрасс обережно зняв та забрав із собою.

Як пізніше, після надзвичайно стомливого повернення, з’ясувалося у відділку, всі заарештовані виявилися розумово відсталими метисами. Більшість — рибалки, нащадки негрів та мулатів (переважно з островів Вест-Індії) або ж креолів з островів Зеленого Мису, і це надало їхній зібраній звідусіль потроху релігії присмак вуду. Однак ще до того, як були поставлені численні запитання, стало зрозуміло, що йдеться про дещо глибше та давніше від сивої давнини, ніж фетишизм негрів. Попри власну неосвіченість і занепад заарештовані, на диво, сумлінно трималися головної ідеї свого огидного вірування.

За їхніми словами, вони вшановували Великих Старих, які жили сторіччя до того, як на землі з’явилися люди; і ці Великі Старі спустилися на юну землю з небес. Тепер вони сховалися під землю та в глибини морів; проте їхні мертві тіла повідали свої таємниці уві сні першим людям, які й започаткували культ, що ніколи не помре. Саме таким був їхній культ, і заарештовані запевняли, що він завжди був і буде довічно, прихований від сторонніх очей у віддалених пустелях і темних місцях по всьому світу, доки не прийде час і не прокинеться великий жрець Ктулгу у власній кам’яній темниці у славетному підводному місті Р'лієг і знову пануватиме на землі. Одного дня він покличе, коли зірки на небі стануть певним чином, а таємничий культ завжди напоготові звільнити свого верховного жерця.

Більше нічого дізнатися не вдалося. Це була така таємниця, що навіть тортури були безсилі. Люди не єдині розумні істоти на землі, оскільки із темряви виходять створіння, щоб навідати купку вірян. На землю являються не Великі Старі. Ніхто з людей ніколи цих Старих не бачив. Вирізьблений з каменю ідол — великий Ктулгу, проте жоден не міг сказати, чи інші істоти нагадують цього верховного жерця. Жодному несила було прочитати стародавні письмена, однак зміст написаного переходив із вуст до вуст. Не був таємницею ритуальний наспів — про нього ніколи голосно не кричали, лише згадували пошепки. У наспіві мовилося: «У кам’яній темниці у величному місті Р’лієг померлий Ктулгу спить довічним сном, очікуючи на свій час».

Лише двох затриманих було визнано осудними та повішено за вироком суду, решту перевели до різних спеціалізованих закладів. Усі заперечували участь у ритуальних убивствах — натомість твердили, що вбивали Чорнокрилі, які являлися до них зі стародавніх місць зборів у лісі, населеному привидами. Однак щодо цих таємничих чужинців зрозумілих пояснень так і не отримано. Майже всім, що спромоглися дізнатися поліціянти, вони завдячують старому, як Божий світ, метису на ім’я Кастро, який переконував, що колись ходив до дивних портів та розмовляв із безсмертними ватажками культу в горах Китаю.

Старий Кастро пам’ятав дещо з огидної легенди, на тлі якої блякнули теорії теософів і саме існування людства на землі здавалося чимось скороминущим та випадковим. Цілу вічність у світі панували Інші, мешкали Вони в славетних містах. Їхніх Нащадків — як запевняв його безсмертний китаєць — і досі можна знайти на островах у Тихому океані. Величезні, неокатані та необроблені — циклопічні — камені і є ці Нащадки. Вони всі дуже давно померли, ще до появи людства, проте існує магія, що здатна відродити їх, коли зірки на небі знову опиняться у певному місці у колі вічності. Насправді Вони самі спустилися з небес і принесли із собою свої статуї.

За словами Кастро, ці Великі Старі — істоти не з плоті та крові. Вони мають форму — невже цей народжений на небесах витвір тому не ліпший доказ? — проте форма — зовсім не головне. Коли зірки на небі вишикуються своїм порядком, Вони матимуть змогу крізь небо занурюватися в інші світи; однак коли зірки не на своїх місцях — Вони мертві. Проте загалом Вони більше не живі, однак насправді і не померли. Вони всі лежать у власних кам’яних домівках у славетному місті Р’лієгу, під чарами могутнього Ктулгу задля чудового воскресіння, коли зірки та земля вчергове будуть готові до їхньої появи. Але весь цей час сила зовні має служити задля того, щоб вивільнити їхні тіла. Ті самі чари, які зберігають їх незайманими, перешкоджають їм зробити перший крок; тож їм залишається лише лежати у темряві та розмірковувати, у той час коли плинуть незліченні мільйони років. Їм відомо про все, що відбувається у всесвіті, проте їхня здатність розмовляти перетворилася на силу думки. Навіть тепер вони спілкуються у своїх могилах. Коли після безмежного хаосу з’явилися перші люди, Великі Старі звернулися до найчутливіших поміж них уві сні, оскільки лише в такий спосіб їхня мова спромоглася дістатися хтивого розуму ссавців.

А потім, як шепотів далі Кастро, ці перші люди заснували культ вшанування невеличких ідолів, яких явили Великі Старі і привезли їх із темних зірок у потаємних скарбницях. І цей культ ніколи не зникне, доки зірки знову не вишикуються у певному порядку, а таємничі жерці не викличуть великого Ктулгу із могили задля того, щоб він повернув до життя своїх служок та відновив власне панування на землі. Цей час легко буде пізнати: тоді людство стане подібним до Великих Старих — вільним та несамовитим, за межами добра та зла, коли закони і мораль буде потоптано і всі люди волатимуть, убиватимуть та втішатимуться, і потім вивільнені Великі Старі навчать їх нових способів кричати, вбивати, розтлівати — увесь світ охопить нищівний екстаз і свобода. А доти культ, відправляючи відповідні ритуали, повинен пам’ятати про ці давні способи та зберігати в таємниці пророцтво про їхнє повернення.

За сивої давнини обрані розмовляли з похованими Великими Старими вві сні, однак потім щось сталося. Славетне кам’яне місто Р’лієг зі всіма монолітами та могильним камінням пішло під воду, і ці глибокі води, сповнені первородної таємниці, зімкнулися настільки щільно, що навіть думка не могла подолати товщу води — примарний зв’язок обірвався. Проте пам’ять не вмирала, і верховні жерці сказали, що місто знову підійметься з глибин, коли зірки вишикуються у певному порядку. І тоді з надр землі з’явилися чорні духи, застарілі й таємничі, сповнені туманних натяків, які підібрали в печерах під забутими морськими глибинами. Однак про них старий Кастро розповідати не наважився. Він поспіхом обірвав сповідь, а потім жодними вмовляннями чи то хитрощами не можна було витягти з нього одкровення. Щодо зросту Великих Старих — він також, як не дивно, відмовився відповідати. Осередок культу, на його думку, десь серед непрохідних арабських пустель, там ховається недоторканий Ірем — Місто Стовпів. Цей культ не мав жодного стосунку до європейських чаклунів та відьом — по суті, останні про нього навіть не знали. У жодній книзі не було й натяку на нього, хоча безсмертний китаєць запевняв, що в «Некрономіконі» божевільного араба Абдули Альхазрета криється подвійний зміст, який спочатку мали б читати, як годиться, особливо цей римований двовірш:

Леґрасс, глибоко вражений та вельми спантеличений, даремно розпитував про те, як ця релігія трактує історію. Кастро, вочевидь, казав правду, коли твердив, що це цілковита таємниця. Авторитетні фахівці з університету Тулейна не пролили світла ані на сам культ, ані на зображення, тож зараз детектив звернувся до найвпливовіших науковців країни, а у відповідь отримав лише казку про Ґренландію професора Вебба.

Відлуння гарячкової цікавості, що виникла на зустрічі через розповідь Леґрасса, яку підтверджувала продемонстрована статуетка, надалі обізвалося у листуванні присутніх; проте в офіційних наукових джерелах про це майже не згадувалося. Обережність — перше правило тих, хто звик іноді стикатися із шарлатанами та шахраями. Леґрасс на певний час віддав статуетку професорові Веббу, однак після його смерті статуетка знову опинилася в Леґрасса, там і залишилася. Я нещодавно її у нього бачив. Це насправді щось жахливе і, поза сумнівом, подібне до скульптури, що наснилася молодому Вілкоксу.

Не дивно, що мого дідуся схвилювала історія скульптора: які ще думки могли виникнути після почутого, коли тобі достеменно відомо, що Леґрасс дізнався про культ? Про чутливого молодого чоловіка, якому не тільки наснилася фігура і ті самі ієрогліфи, як на статуетці, що її було знайдено в драговині, і на диявольській дощечці в Ґренландії? Який у власних снах натрапив щонайменше на три точні слова наспіву, що його виконували ескімоси — шанувальники диявола, та метиси з Луїзіани? Цілком природно, що професор Енджелл, не гаючи часу, почав власне, надзвичайно ретельне дослідження, хоча особисто я підозрював, що юний Вілкокс десь краєчком вуха почув про цей культ і вигадав сни, щоб підсилити таємницю й подовжити її вік за рахунок мого дідуся. Розповіді тих, кому щось дивне наснилося, та вирізки із газет, що зібрав професор, являли собою, звичайно ж, вагомі докази; проте власний раціоналізм і безглуздість самої теми змусили мене дійти, на мою думку, найбільш розумних висновків. Тож після чергового ретельного вивчення манускрипту та антропологічних нотаток про розповідь Леґрасса стосовно культу я вирушив у Провіденс, побачити скульптора та винести йому догану, на яку він, на мій погляд, заслуговував за те, що нахабно нав’язав свої страхи вченому літньому чоловіку.

Вілкокс досі мешкав сам на вулиці Томас-стрит в будинку Флер- де-Ліс — потворній імітації бретонської архітектури XVII століття, що хизувалася підштукатуреним фасадом серед прекрасних колоніальних будинків на давньому пагорбі, під тінню найгарнішої в Америці дзвіниці часів короля Георга. Коли я завітав, скульптор працював удома, тож я відразу ж погодився, зважаючи на розкидані зразки, що юнак має надзвичайний, справжній талант. Припускаю, що одного дня він вважатиметься одним із найвидатніших представників декадансу; молодий скульптор уже досяг майстерності у глині і колись відобразить у мармурі ті страхіття та фантазії, які Артур Мейчен втілює у прозі, а Кларк Ештон Сміт — у віршах та малюнках.

Похмурий, кволий та якийсь нечесаний, він мляво обернувся, коли я постукав, і запитав, навіщо прийшов, навіть не підводячись із місця. Коли я назвався, він неабияк зацікавився: мій дідусь привернув увагу, коли досліджував його дивні сни, проте так і не пояснив суті свого дослідження. У природу дідусевої цікавості я заглиблюватися не став, однак намагався усілякими хитрими способами розговорити юнака. За нетривалий проміжок часу переконався, що скульптор цілком щирий: він розповідав про власні сни у такий спосіб, що помилитися було неможливо. Ці сни та осад від них у підсвідомості відверто вплинули на його мистецтво. Він продемонстрував огидну статую, обриси якої змусили мене здригнутися від темної сили, яку випромінювали. Юнак не пам’ятав, що колись десь бачив оригінал цієї істоти — лише на власному барельєфі, що йому наснився, проте руки не слухалися й самі виліплювали істоту. Жодних сумнівів — цього велетня він бачив, коли марив. Невдовзі стало очевидно, що йому нічого не відомо про таємничий культ — лише те, що промайнуло у численних питаннях, які ставив мій дідусь. І знов-таки я намагався припустити, яким ще чином він міг би натрапити на подібні дивні фантазії.

Про свої сни юний скульптор розповідав у дивній поетичній манері: я одразу ж уявив, ніби побачив на власні очі, вологе циклопічне місто зі слизьким зеленим камінням — чия геометрія, як він чудернацьки висловився, була цілком неправильною — та почув із жахним передчуттям невпинний, незбагненний поклик з-під землі: =«Ктулгу фгтаґн», =«Ктулгу фгтаґн». Ці слова — частина страшного наспіву, в якому йдеться про мертвого Ктулгу, який спить довічним сном і чекає на свій час у кам’яному склепі у славетному місті Р’лієг. Я, попри власні раціональні погляди, був глибоко вражений. Був певен, що Вілкокс десь почув про культ та швидко забув через безліч таких самих дивних книжок, що читав, та завдяки нестримній уяві. Пізніше, через відверто приголомшливу природу цього культу, його підсвідомість втілила все уві сні, в барельєфі, в цій страхітливій статуї, що я зараз тримав у руках; тож він сам не розумів, як ошукав мого дідуся. Цей молодик належав до такого типу людей — водночас і трішки манірних, і трохи невихованих — які зазвичай мені не подобалися; проте маю віддати належне і його таланту, і його щирості. Ми розійшлися на приязній ноті, я побажав йому подальших успіхів у розкритті свого таланту.

Тема культу досі захоплювала, і часом уявляв, як слава спіткає мене через дослідження джерела та зв’язків цього культу. Я навідався до Нового Орлеана, поспілкувався із Леґрассом та іншими поліціянтами, які брали участь у тому рейді, на власні очі побачив ту жахливу статуетку і навіть розпитав тих в’язнів-метисів, яким досі пощастило залишитися живими. На жаль, старий Кастро вже помер. Те, що зараз почув, буквально кажучи, із перших вуст, навіть попри те, що воно більш детально підтвердило те, що вже записав мій дідусь, знову викликало в мене хвилювання. Був певен, що виявив щось важливе, якусь таємницю, стародавню релігію, відкриття якої зробить мене відомим антропологом. Досі ставився до всього суто матеріалістично — тож не брав до уваги із незрозумілої норовливості збігу обставин у нотатках про сни та в дивних газетних вирізках, які збирав професор Енджелл.

Єдине, що я почав підозрювати — і боюся, що тепер я в цьому певен — що смерть мого двоюрідного дідуся взагалі не випадковість. Він упав на пагорбі, на вузькій вулиці, що вела від старого району порту, де юрмилися метиси-чужинці, після того як його необачно штовхнув якийсь матрос-негр. Із думки не йшла змішана кров та заняття (риболовля) відправників культу в Луїзіані, тож я б не здивувався, якби дізнався про таємні методи та отруйні голки, такі ж безжальні та відомі за сивої давнини, як і таємничі звичаї та вірування. Леґрассу та його підлеглим, і це правда, дали спокій; проте в Норвегії один рибалка, який став свідком дивних подій, помер. Невже наполегливі розпитування дідуся після зустрічі зі скульптором дісталися злих вух? Мені здається, професор Енджелл помер через те, що багато знав чи то мав дізнатися. Чи спіткає мене його доля — побачимо, оскільки я тепер знаю дуже багато.