Поклик Ктулгу

III Божевілля, яке йде з моря

Якщо небеса будь-коли являть свою милість, вона знітиться перед цілковитим випадком, через який я кинув поглядом на певне видання серед інших видань на полиці. Воно не мало жодного стосунку до тих часописів і газет, на які я зазвичай натикаюся щодня, оскільки то був старий номер австралійського часопису «Сиднейський бюлетень» від 18 квітня 1925 року. Він якимсь чином не потрапив на очі прес-бюро, яке на час випуску видання старанно збирало матеріал для дідусевого дослідження.

Я зосередив власне розслідування на тому, що професор Енджелл назвав «культом Ктулгу», і навідався до одного вченого мужа в Патерсоні, Нью-Джерсі, — керівника місцевого музею та відомого мінералога. Коли одного дня я вивчав запасники музею, зразки, що зневажено купчилися на полицях у задній кімнаті, мою увагу привернула дивна світлина зі старої газети, яку було підкладено під каміння. То був той самий «Сиднейський бюлетень», про який я вже згадував. Мій приятель мав широкі зв’язки у всіх можливих кінцях світу, навіть в Австралії. На знімку було аутотипне зображення огидної кам’яної статуї, майже ідентичної тій, яку Леґрасс знайшов у драговині.

Я поспіхом звільнив вирізку від її дорогоцінного вмісту, прискіпливо розглянув зображення: як не прикро, але світлина була невеличка за розміром. Однак те, що на ній було зображено, стало зловісним підтвердженням моїх млявих пошуків. Я обережно відірвав сторінку, щоб невідкладно діяти. У статті було написано:

Ось і вся стаття разом зі світлиною пекельного ідола; проте який вир думок вона викликала в мене! Ось нові дорогоцінні крихти інформації про культ Ктулгу та доказ того, що він має невідомий інтерес як на морі, так і на землі. Які мотиви спонукали чудернацький екіпаж зафрахтувати «Емму», коли вона пливла зі своїм бридким ідолом? Що за невідомий острів, на якому загинули шість членів екіпажу «Емми»? Що приховує Йогансен? І що з’ясували у віце-адміралтействі? Що відомо в Данідині про цей потворний культ? І найдивовижніше — наскільки глибоко та надприродно пов’язані дати, які виявилися зловісними та, безперечно, мали сенс у розвитку різноманітних подій, що так ретельно занотовував мій дідусь?

Першого березня — по-нашому 28 лютого відповідно до Міжнародної лінії зміни дат — стався землетрус і вирував шторм. Із Данідина «Пильний» та його мерзенний екіпаж нетерпляче здійнявся з якоря, ніби за командою, а з іншого боку, поети та митці почали бачити дивне вологе циклопічне місто, юний скульптор виліпив уві сні жахливого Ктулгу. Двадцять третього березня екіпаж «Емми» висадився на невідомому острові, де залишилося шість мерців. І в цей день чутливим людям яскраво наснилося переслідування велетенським чудовиськом, у той час як архітектор збожеволів, а скульптор раптом почав шукати! А шторм 2 квітня? День, коли припинилися всі сни про вологе місто, а Вілкокс очуняв живим та неушкодженим після тенет дивної лихоманки? А інше? Усі ці натяки старого Кастро про народжених на зірках Великих Старих, що занурилися в морську безодню? Про їхнє панування в майбутньому? Про їхній культ? Панування у снах? Невже я крокую краєм космічних жахів, які людині несила терпіти? Якщо я маю рацію, ці жахи існують лише в уяві, оскільки з невідомих причин 2 квітня поклало кінець цій величезній небезпеці, яка оточила людську душу.

Увечері, після цілого дня квапливих перемовин та узгоджень телефоном, я попрощався з господарем та сів у потяг до Сан- Франциско. Менш ніж за місяць я був уже в Данідині, де, однак, з’ясував, що мало що відомо про дивних відправників культу, які чекали на свій час у старих морських печерах. Портові покидьки нічим від своїх «братів» не відрізнялися, тож не заслуговували на особливу увагу; однак подейкували про одну подорож у середину країни, яку здійснили ці метиси. Під час цієї подорожі десь за віддаленими пагорбами ледь чутно лунав барабанний дріб та мерехтіли червоні спалахи. У Окленді дізнався, що Йогансен повернувся «сивим, мов лунь» після недбалого та непереконливого допиту в Сиднеї, а опісля продав свій будиночок на Західній вулиці та відплив до себе на батьківщину в Осло. Про ті сповнені хвилювання події, свідком яких він став, навіть друзям розповідав не більше, ніж урядовцям із адміралтейства. Єдине, чим спромоглися допомогти — дати його адресу в Осло.

Пізніше я попрямував до Сиднея, поспілкувався з моряками та членами адміралтейського суду, але марно. Бачив «Пильний», який вже продали та використовували у комерційних цілях, на Круглому причалі в затоці Сиднея, проте нічого не дізнався, дослідивши його вантаж, що навіть цікавості не викликав. Ідол, що плазував, із головою каракатиці, тілом дракона та вкритими лускою крилами, на розписаному ієрогліфами п’єдесталі зберігався у музеї в Гайд-парку; я довго та ретельно її вивчав, визнавши, що сама статуетка вироблена з лиховісною, витонченою майстерністю, затаївши в собі таку ж цілковиту таємницю сивої давнини та неземного походження матеріалу, які, помітив, притаманні зменшеній копії Леґрасса. За словами керівника музею, геологи зіткнулися із жахливою загадкою: вони одностайно запевняли, що на землі не існує такої породи. І тоді я із дрожем пригадав те, що старий Кастро розповів Леґрассу про Великих Старих: «Вони дісталися із зірок і принесли із собою своїх ідолів».

Здригаючись від подібного перевороту в думках, чого ніколи раніше зі мною не відбувалося, тепер я вирішив навідатися в Осло до Йогансена, помічника капітана. Дістався морем Лондона, одразу ж пересів на судно до столиці Норвегії, і одного осіннього дня опинився на охайній пристані в тіні замку Еґеберґ. Я дізнався, що адреса, за якою мешкає Йогансен, — у Старому Місті короля Гарольда Сміливого, завдяки якому місто зберігало свій дух і назву Осло протягом тривалого часу, коли його офіційно називали Христианією. Після короткої подорожі на таксі я із завмиранням серця постукав у двері охайного стародавнього будинку із штукатуреним фасадом. Мені відчинила сумна жінка у чорному, і я відчув розчарування, коли вона ламаною англійською повідомила, що Ґустава Йогансена більше з нами немає.

Його дружина зізналася, що він жив недовго — події на морі у 1925 році підірвали його здоров’я. Їй повідомив не більше, ніж розповідав стороннім, проте залишив великий рукопис — як він пояснив, «технічні подробиці» — англійською, вочевидь, задля того, щоб вона утрималася та не пхала носа у небезпечний текст. Під час прогулянки вузьким провулком біля доків Ґотенбурґа з горища одного з будинків вивалилася купа паперу, Йогансен упав. Двоє матросів-індійців одразу ж допомогли йому підвестися, проте він помер ще до приїзду карети «швидкої допомоги». Лікарі жодних насильницьких причин смерті не виявили, тож все списали на проблеми із серцем та слабку статуру небіжчика.

Тепер мене роз’їдали передчуття, що цей таємничий жах ніколи не дасть мені спокою, поки я також не «упокоюся з миром» — «через нещасний випадок» чи то іншим чином. Я переконав удову, що мій зв’язок із «технічними подробицями» її чоловіка надає мені право ознайомитися із самим рукописом, тож на борту судна, що поверталося до Лондона, я почав читати цей документ. То були прості, непов’язані записи — наївна спроба моряка вести щоденник постфактум — намагання пригадати день за днем той останній вояж. Мені несила буквально передати рукопис через його заплутаність та багатослів’я, проте розповім його суть, щоб пояснити, через що плеск води об борт судна став настільки нестерпним, що я заткав вуха ватою.

Йогансену, дякувати Богові, мало що було відомо, попри те, що він бачив і місто, й Істоту, проте я ніколи не спатиму спокійно, коли думаю про всі ті жахи, що крилися безупинно за життям в часі та просторі, і про тих грішних блюзнірів із давніх зірок, які сплять під океаном, яких вшановує кошмарний культ, що готовий та лише мріє вивільнити їх, пустити на землю, коли наступного разу землетрус пересуне жахливе місто знов до сонця та вітру.

Подорож Йогансена починалася саме так, як він розповідав у віце-адміралтействі. «Емма», завантажена баластом, 20 лютого вийшла з Окленда і цілком відчула несамовитість бурі, що народилася внаслідок землетрусу та здійняла з морських глибин ті жахи, якими сповнені сни людей. Далі судно знову лягло на курс, доволі далеко просунулося, коли 22 березня його намагалися пограбувати з «Пильного». І я відчував, як тужив помічник капітана, коли описував, як його судно потрапило під обстріл і потонуло. Про смаглявих шанувальників культу із «Пильного» він розповідає з виразним жахом. Було в них щось таке огидне, що знищити їх здавалося ледь не за обов’язок, і Йогансен відверто дивується звинуваченням у жорстокості, висунутим проти його екіпажу під час розгляду справи в суді. А потім, на захопленій яхті під командуванням Йогансена, екіпаж побачив величезний кам’яний стовп, що здіймався із моря, а у точці із координатами 47°9′ південної широти та 126°43′ західної довготи моряки натрапили на узбережжя із липкої багнюки, мулу, із порослою бур’янами циклопічною кладкою. Узбережжя було нічим іншим, як реальним втіленням найжахливішого страху на землі — містом мерців Р’лієг із нічних кошмарів. Місто звели у часи сивої давнини велетенські відразливі істоти, що просочилися на землю з таємничих зірок. Саме тут лежить великий Ктулгу зі своїми прибічниками, замуровані у зелені слизькі склепи; він, після незліченних циклів, транслює думки, які поширюють острах, приходячи у сни до найбільш чутливих осіб, і владно наказує відправникам культу далі ходити на прощу, щоб звільнити та поновити старий порядок. Про все це Йогансен навіть не підозрював, однак Богу відомо, що він достатньо бачив!

Я припускаю, що з води з’явилася лише одна гірська вершина — потворна, увінчана монолітом, де був похований великий Ктулгу. Коли я думаю про розміри того, що залишилося під водою, я майже хочу накласти на себе руки. Цей мокрий Вавилон стародавніх демонів викликав своєю космічною величчю у Йогансена з екіпажем острах та благоговіння — чоловіки навіть без натяків здогадалися, що їхня знахідка не має стосунку ані до цієї, ані до будь-якої іншої розумної планети. Кожна сторінка опису наляканого помічника капітана пронизана трепетом перед неймовірною величчю зеленкуватих кам’яних глиб, перед висотою, від якої навіть у голові паморочиться, величного вирізьбленого моноліту та приголомшливої подібності величезних статуй і барельєфів до дивного ідола, знайденого у раці на «Пильному».

Навіть не розуміючи, що таке футуризм, Йогансен сягнув дуже близько цього поняття, коли розповідав про місто; оскільки замість того, щоб детально описувати структуру чи будівлі, він докладно спиняється на загальних враженнях від величезних кутів та кам’яних поверхонь — поверхонь настільки величних, що вони не належать цій землі, нечестивих, спаплюжених жахливими зображеннями та ієрогліфами. Я посилаюся на його розповідь про кути, бо на щось таке натякав Вілкокс, коли розповідав свої жахливі сни. Він згадав, що геометрія цього міста зі сну була аномальною, не геометрією Евкліда, вона одразу ж викликала відразу своїми сферами та вимірами, несхожими на наші. Тепер цей неосвічений моряк відчував те ж саме, витріщаючись на жахливу реальність.

Йогансен з екіпажем зійшли на спадистий мулистий берег цього потворного Акрополя, здерлися, повсякчас зісковзуючи, через велетенські тванисті глиби, які не могли бути сходами, зведеними смертними людьми. Здалося, саме сонце спотворилося, якщо дивитися на небо крізь шкідливі випари, що здіймалися від цього зануреного в море збочення, а викривлена небезпека і тривога зачаїлися в тих невловимих кутах із вирізьбленої породи, де після прискіпливішого погляду видніла западина, що спершу здалася вгнутістю.

Щось дуже схоже на переляк охопило всіх дослідників острова перш, ніж вони розгледіли трохи більше, ніж просто скелі, липку грязюку та очерет. Кожен з них, не вагаючись, накивав би п’ятами, якби не побоювався зневаги з боку інших. Вони без ентузіазму обшукали місто — як виявилося, марно — сподіваючись знайти щось, що можна було б забрати із собою на судно.

Португалець, на ім’я Родригес, здерся до основи моноліту й прокричав про свою знахідку. Решта наслідувала його приклад, і вже всі із цікавістю дивилися на величезні різні двері з тепер вже знайомим барельєфом, на якому зображений дракон із головою кальмара. За словами Йогансена, вони нагадували двері величезної комори через пишно оздоблену перемичку, поріг та одвірки, хоча моряки так і не вирішили: вони лежать горизонтально рівно, на кшталт пастки, чи то косо, на кшталт дверей до підвалу. Як прокоментував би Вілкокс: геометрія місця була неправильною. Неможливо було з упевненістю сказати, що море та земля розташовані горизонтально, отже, місцеположення решти здавалося примарно мінливим.

Брайден із різних боків намагався посунути глибу — марно. Потім Донован обережно обмацав її, натискав на різні місця. Нескінченно здирався вздовж Гротескного ліпного карнизу — так, це можна було б назвати «здирався», якби камінь не лежав горизонтально — і всі моряки гадали: невже у всесвіті є такі величезні двері? Потім дуже м’яко двері, площиною майже в півгектара, почали потроху піддаватися посередині, і чоловіки побачили, що вони зрівноважені. Донован зісковзнув уздовж одвірка чи то якимось іншим дивом опинився внизу поряд із товаришами, а потім всі разом, завмерши, спостерігали, як відступають велетенські вирізьблені ворота. Мов у фантастичному призматичному викривленні, рухалися вони в незвичний спосіб, за діагоналлю, тож здавалося, що взагалі не діяли закони переміщення матерії та перспективи.

Отвір був настільки чорним, що цю темряву відчули на дотик. Ця безпросвітність була, правду кажучи, «позитивною якістю», оскільки вона ховала такі частини внутрішніх стін, які мали б відкритися оку. Ця темрява насправді вирвалася назовні з довічного ув’язнення, мов дим, застилаючи сонце, крадькома намагаючись дістатися зморщеного, горбатого неба, змахуючи перетинчастими крилами. З отвору, що тільки-но розверзнувся, тхнуло неймовірно, а потім чутливе вухо Гокінза вловило огидне хлюпання, десь внизу. Усі прислухалися і так і застигли, коли з’явилося Щось незграбне, слиняве; Воно навпомацки протискало власну зелену желатинову неосяжність крізь цей чорний отвір назовні, в уражене повітря цього отруйного божевільного міста.

Рука бідолашного Йогансена у цьому місці тремтіла — написане ледь можна було прочитати. Із шістьох моряків, які так і не дісталися судна, на його думку, двоє загинули від самого погляду на це кляте створіння. Цю Істоту не можна описати — бракує слів, щоб зобразити подібну безодню стародавньої несамовитості, що волає, подібне надприродне спростування всіх відомих законів, фізичних сил та космічного порядку. Гора, що крокує чи то, точніше сказати, спотикається. Боже милосердний! Не дивно, що на протилежному краю землі один відомий архітектор збожеволів, а бідолашний Вілкокс почав марити у лихоманці, отримавши телепатичний сигнал. Істота, втілена в ідолах, зелене, липке породження зірок прокинулося, щоб заявити про власні права. Зірки знову вишикувалися у певному порядку, і те, що не спромоглися зробити відправники стародавнього культу, випадково зробив екіпаж наївних моряків. Після незчисленних років великий Ктулгу знову звільнився і жадав насолодитися отриманою свободою.

Ніхто навіть поворушитися не встиг, як трьох було знищено гігантськими, обвислими кігтями. Хай Бог їх впокоїть, якщо взагалі у всесвіті є спокій. Загинули Донован, Геррера та Анґстром. Паркер зісковзнув, коли троє, що залишилися, мов несамовиті, кинулися безкраїм простором зеленого, критого мулом, камінням до судна, і Йогансен присягається, що бідолашного проковтнув кут кам’яної кладки, якого взагалі не мало там бути; кут був гострий, але здавався тупим. Тож лише Брайдену та Йогансену пощастило дістатися судна, вони щодуху веслували до «Пильного», поки велетенське страховище послизнулося на камінні та борсалося біля води.

Попри те, що всі вісім членів екіпажу зійшли на берег, це не завадило помічникові капітана з приятелем запустити паровий двигун: знадобилося лише кілька хвилин, щоб «Пильний» ліг курсом. Повільно яхта почала збивати лопатями смертоносні води, а на кам’яній кладці того берега, що навіть землею не можна вважати, берега, який поневолила велетенська зоряна Істота, яка тепер щось нерозбірливо бурмотіла, на кшталт Поліфема, котрий слав прокльони услід судну Одисея. І раптом великий Ктулгу — більш зухвалий, ніж легендарний Циклоп — плавно зісковзнув у воду та кинувся їх переслідувати широкими, космічно могутніми змахами. Брайден озирнувся і збожеволів: почав пронизливо хихотіти, і так і далі час від часу сміявся, допоки якось вночі його не спіткала смерть, а Йогансен блукав палубою у стані марення.

Проте Йогансен не став опускати руки. Розуміючи, що Істота здатна наздогнати «Пильного», якщо не мчати на всіх парах, він відважився на відчайдушний вчинок: повний хід, блискавичний зліт на капітанський місток, оберт штурвалу. Сморідні морські води спінилися, коли паровий двигун набирав обертів, а хоробрий норвезький моряк спрямував ніс свого судна просто на желе-переслідувача, що здіймався над брудною піною, мов корма диявольського галеону. Голова огидного кальмара зі щупальцями, що звивалися, ледь не дісталася бушприту верткої яхти, проте Йогансен непохитно нісся вперед. Пролунав вибух, ніби луснув пузир, ніби розрізали бридку, сльотаву рибу-місяць, сморід здійнявся жахливий, мов розрили тисячі могил, а звук лунав такий, що жодному літописцю не передати його на папері. За якусь мить яхту оповило їдкою зеленою хмарою, що засліплювала, а потім вода за кормою закипіла від отрути; де — Господи милостивий! — шматки желеподібної маси цієї народженої на небі невідомої істоти набували — зросталися — огидної первісної форми, а відстань між цим чудовиськом та «Пильним» з кожною секундою, завдяки рушійній силі пари, стрімко ставала дедалі більшою.

Усе. Далі Йогансен просидів у рубці, роздивляючись ідола, час від часу готуючи їжу для себе й божевільного, що сидів поряд та хихикав. Помічник капітана навіть не намагався керувати яхтою після першої нахрапистої атаки — сили залишили його. А потім 2 квітня вирував шторм, свідомість помічника капітана затьмарилася. Описувалося відчуття примарного вихору крізь нестійку прірву безмежності, запаморочливої гонки на хвості комети крізь всесвіти, що оберталися, істеричні пірнання із безодні на місяць, а потім назад: із місяця в безодню, і все це божевілля супроводжувалося реготом спотворених, веселих давніх богів та зелених, із крилами кажана, глузливих бісенят із самого пекла.

Посеред цього марення прийшов порятунок — «Невсипущий страж», пізніше був суд віце-адміралтейства, вулиці Данідина, довгий шлях додому, у старий будинок біля замку Еґерберґ. Він не міг нічого розповісти — його б визнали божевільним. Усе, що йому було відомо, він перед смертю занотував, проте його дружина не мала ні про що здогадатися. Він вважав би смерть милосердям, якщо вона могла б викреслити все із пам’яті.

Такий був рукопис, що я прочитав, а тепер сховав його в жерстяну скриньку поряд з барельєфом та паперами професора Енджелла. Сюди ж я сховаю власні доробки, свідоцтво про своє психічне здоров’я, щоб у такий спосіб зібрати разом усі елементи загадки, що, я сподівався, ніколи не буде зібрана знову. Я подивився у вічі всесвітнього жаху, і відтоді навіть весняне небо та літні квіти здаватимуться мені отрутою. З іншого боку, підозрюю, що довго я не проживу. Помру так само, як помер мій дідусь, як помер бідолашний Йогансен. Надто багато мені відомо, а культ досі живий.

І сам Ктулгу також живий, знову чекає у глибокій кам’яній ущелині, де ховався за часів, коли сонце було юною зіркою. Його прокляте місто знову занурилося під воду — після квітневого шторму «Невсипущий страж» пропливав тим курсом; проте відправники культу на землі у відлюдних місцях продовжують ревти, ставати дибки, вбивати навколо монолітів з ідолами нагорі. Напевно, він досі утримується темними водами в чорній безодні — в іншому разі весь світ тепер би галасував від страху та сказу. Хто знає, чим все закінчиться? Усе, що пірнуло, може здійнятися на поверхню, а те, що здійнялося на поверхню, може піти на дно. Утілення огиди спить мертвим сном у глибині, вичікуючи, а занепад огортає зруйновані міста людей. Настане час — проте я не повинен, не хочу про це думати! Якщо я не переживу цей рукопис, благаю про єдине: нехай мої духівники не зроблять хибного кроку та не дозволять, щоб цей документ хто-небудь побачив.