Полонені Барсової ущелини

Розділ перший

Про те, як у горах блукав козел з шапкою на голові

На хребтах Малого Кавказу лютувала хурделиця, а на південних схилах гір, в ущелинах і міжгір’ях, що спускалися в Араратську долину, була відлига, сніг розтавав і брудними потоками збігав в Аракс.

Дикі кози й барани перейшли з холодних вершин у привітні низини, ближче до сіл. Коли б мисливець Арам, шукаючи любимого сина, не поїхав на Далекий Схід, він, як завжди, вилазив би вранці на плаский дах свого будинку і дивився б на диких кіз, що гордо стояли на вершині пагорка край села.

Гнані негодою, тварини спускалися з плоскогір’їв у долини і, шукаючи їжу, рили копитцями колгоспні озимі поля. Вони збиралися і на колишніх кладовищах, вилизуючи стародавні плити, які пастух Авдал посипав сіллю для овець. Перекочували вниз і паслися на просторих схилах гір — колгоспному пасовиську. Пустотливим і неспокійним козам скрізь тісно. Вони тікають з улоговин вище, залазять на скелі і часом зустрічаються тут із своїми дикими родичами. А буває й навпаки: дикі кози або гірські барани — муфлони, чимось налякані, цілою отарою вриваються в колгоспну череду і, збудораживши її, знову стрімголов тікають у гори. Шалено гавкаючи, кидаються за ними вівчарки, але куди там — за муфлонами і арабський жеребець не вженеться.

… Небо знов затяглося хмарами, знов час від часу йде сніг.

Пастух Авдал сидить під скелею і, притулившись спиною до холодного каміння, виграє на старенькій сопілці. Це були не звичайні мелодії. Кожну з них по-своєму розуміють вівці. Своєю грою він переганяє отару на новий випас, заспокоює бешкетливих кіз, жене овець на водопій. Здається, чари живуть у його невибагливих мелодіях.

Авдал народився в наметі на гірському пасовиську, виріс серед овець і добре розумів їх. Тварини теж розуміли й любили його, покірливо виконували всі його накази.

Коли Авдал — високий, у чорній бурці на широких плечах — стоїть на скелі, здається, що в цих краях він володар усіх отар. У нього густі чорні вуса, чорні очі, обпалене сонцем бронзове обличчя — справжній бедуїн!

Тепер пастух Авдал часто на своїй сопілочці виливає тугу за любимим сином Асо. Грає Авдал журливу пісню, і хочеться йому, щоб і гори навколо, і небо, і скелі переживали його горе, разом з ним лили сльози…

Ей-гей, де ж ти, сину мій?.. Ей-гей, де ж ти, соколе мій?..

Зсунувши на вухо чорну каракулеву папаху, Авдал підпирає рукою скроню, заплющує очі і, похитуючи головою, на мотив жалісливої курдської пісні співає хвалу своєму синові:

Вдалині на схилах і скелях стоять вівчарки — пильні сторожі отари — і ніби прислухаються до звуків знайомої пісні. Вірні друзі і радісних, і суворих днів життя свого господаря, вони ніби розуміють, яке велике горе переживає він, і здається, теж сумують за Асо…

Ось один собака — вовкодав з рябими боками — ласкаво крутячи хвостом, нерішуче підійшов до Авдала, лизнув йому долоні і ліг біля ніг, поклавши голову на передні лапи. Скільки смутку в очах тварини, спрямованих на пастуха!..

— І ти сумуєш за Асо, Чало-джан? І твоє серце щемить за ним? — питає Авдал, і в голосі його бринять сльози. — Пішов, загинув наш Асо. Полетіло з моїх рук орля. Нема в мене сина, Чало-джан. Хто ж буде підтримувати вогонь у моєму житлі, коли я постарію і помру?.. Погасне моє вогнище, Чало-джан!..

Невимовна туга скувала серце пастуха, сльози підступили до горла. Він замовк, і тільки важке зітхання виривалося з грудей Авдала… «Ех, де ж ти, де, під якою скелею, під яким каменем, мій соколе?..» — з глибоким сумом думав Авдал. Він намагався підбадьорити себе, розвіяти тугу, що гнітила серце, хоч на одну годину забути про втрату. Але не міг. Кожна скеля, кожен видолинок, кожний кущик, струмочок — усе нагадувало про сина. Отут Асо чіпляв свій ковпак на полицю і, розмахуючи нею, дзвінким голосом скликав овець. На отой великий камінь сідав і брав у руки свою сопілку… Як гірський струмок, дзвеніла його пісня…

Як забути? Як позбутись гнітючих дум? Ніде, ні на хвилину не міг забути пастух про сина.

Приходив старий на ферму чи зустрічав приятелів, годував собак чи втихомирював пустотливих кіз, приймав ягнят чи ще щось робив, — перед ним завжди стояв образ Асо — його помічника і люблячого сина. Хоч би поговорити з ким, розділити своє горе…

… Раптом з-за найближчої скелі висунулась чиясь шапка. Оце добре! Може, хтось із ферми. Буде з ким поговорити, душу відвести…

— Це ти, Сурен? Їсти приніс? — запитав Авдал, але на превеликий подив шапка миттю зникла. Незабаром вона знову показалася з-за каменя, трохи нижче.

— У піжмурки, чи що, надумав гратися, дурню? — не розуміючи» в чому справа, пробурмотів Авдал і знову гукнув: — Ей, Сурен! Куди ти? «Сурен» підвів голову, і Авдал побачив, що то великий козел з шапкою на розі.

— Згинь, пропади, нечиста сила! — перелякано пробубонів пастух і протер очі: чи не привиділось?..

Козел зник. «Що ж де таке? — думав пастух. — Козел у шапці?! Мара якась!»

І, щоб не думати про нього, Авдал знову почав грати на сопілці.

Поблизу на рудих скелях щось затріщало. Собака, що лежав біля ніг пастуха, підхопився й нашорошив вуха. Авдал перестав грати і прислухався. Він знав, що слідом за отарою спустилися з гір вовки, і тому кожний кущик, кожний камінь, ледь чутний шурхіт здавалися йому підозрілими.

Але це були дикі кози, які саме билися величезними рогами. Починався період парування, а отже й бійок. «Чр-чрхк, чр-чрхк!..» — чулося в скелях. Та як не напружував Авдал свого зору, він нічого не міг побачити. Хіба на сірому фоні каміння розглядиш сірих тварин?

Аж ось два величезні козли піднялися на кряж і, забувши про небезпеку, зчепилися в лютій бійці. Б’ючись лобами, вони на мить зупинялись, відступали один від одного на кілька кроків, а потім знову розлючено збігалися. На голові в одного з них Авдал виразно побачив шапку…

Вівчарка, що стояла на скелі, заливчасто загавкала на козлів. Ті перестали битися і кинулись тікати. Ось вони пробігли повз Авдала. Шапка, що висіла на розі козла, то відлітала на потилицю, то спадала йому на лоба, лякаючи тварину. Намагаючись звільнитися від неприємного вантажу, козел розлютовано трусив головою, але шапка міцно трималася.

Ну й дивина!..

Наткнувшись на камінь, козел на мить зупинився, вибираючи собі шлях далі, і пастух знову побачив шапку.

— Ой, це ж шапка Арамового сина!.. — прошепотів Авдал.

Звичайно, це була вона. Авдал не міг помилитись. Верх у неї був з червоного сукна, а підняті догори вуха — з шкури вовка, якого сам Авдал торік загнав собаками і добив дрючком…

Промчавши гребенем пасма, козел зник на другому його боці…

Авдал розповів працівникам ферми про зустріч з загадковим козлом.

Дружина Авдала і мати Шушик почали ридати, а пастухи, зібравшись увечері в читальні, обговорювали незвичайну подію і сушили голови над її розгадкою.

І справді: як і за яких обставин шапка зниклого Ашота могла опинитися на рогах дикого козла?.. І чи це його шапка? Якщо так, то чи живі ж діти?

Довго радилися працівники ферми, і всі зійшлися на тому, що школярів треба шукати не на Далекому Сході, а десь поблизу Айгедзора.

В село відрядили з ферми чоловіка — повідомити матір Ашота, що в горах гуляє козел з шапкою її сина…

Мати, звісно, нічого не зрозуміла, тільки ще дужче схвилювалась. Та й хто міг щось зрозуміти в цьому загадковому явищі, крім Арама, чудового знавця природи. Він пішоїв би в гори, знайшов і вбив козла. Але ж Арама не було в селі.

— Дайте йому телеграму, хай швидше повертається, — сказала крізь плач мати Ашота.

В останньому листі, який вона одержала, Арам і Аршак повідомляли, що їм не пощастило натрапити на слід школярів. У краях, округах і районах Далекого Сходу — скрізь поставлені на ноги органи міліції, але й вони не можуть знайти дітей… «Е, якщо так, треба написати їм, щоб їхали назад», — вирішили нарешті айгедзорці, і Паруйр напідпитку подав Арамові таку телеграму: «Дикий козел шапкою твого сина на голові розгулює верхніх ущелинах Приїжджай обміркуємо що робити».

Телеграма про козла і шапку Ашота схвилювала Арама й Аршака. Тисячі припущень змінювались в їхніх головах, поки вони приземлилися на аеродромі у Вірменії.

Приїхавши в рідне село, Арам прибіг додому, обняв дружину й дітей, сунув у кишеню кілька шматочків хаурми[26], загорнутої в лаваш, і помчав у гори.

Як не умовляла його дружина сісти відпочити, з’їсти хоч скибку хліба, Арам відмовився. Хіба міг він проковтнути хліб, коли шапка сина була на рогах дикого козла?..

Недовго йшов Арам. У теплих ущелинах за селом зібрались отари колгоспної ферми, і сюди із засипаних снігом гірських вершин та плоскогір’їв зійшли дикі кози й муфлони.

Сонце було вже на заході, коли Арам розшукав на одному з лугів пастуха Авдала. Мисливець привітався й сів поруч.

— Що ж, друже Арам, так і пропали наші діти?.. — сумно запитав Авдал, і очі його затуманились..

Арам мовчки курив. Як схуд, як змінився цей завжди веселий, безтурботний чоловік! Під очима синці, а в волоссі прибавилося сивини…

Витягнувши з кишені пачку грошей, Арам простяг їх пастухові.

— Це гроші, які ти давав мені на витрати. Привіз назад, не знадобилися. — І як не відмовлявся пастух, Арам таки примусив їх узяти.

— Скажи, Авдал, чи справді ти бачив шапку Ашота?

— Що тобі сказати, друже Арам?.. Верх шапки був червоний, а хутро те, що я тобі дав, того вовка… Не знаю, може мені показалось…

Арам мовчки роздумував. Авдал забобонний чоловік, може й справді це йому привиділося? Ні, треба самому походити по горах і ущелинах, знайти загадкового козла і з’ясувати таємницю шапки.

— Брате Авдал, а, крім тебе, ніхто цього козла не бачив?

— Ні.

— Ходім пошукаємо його разом.

— Охоче піду, — промовив Авдал, підводячись. Він доручив отару іншим пастухам, а сам пішов слідом за Арамом.

Авдал — хороший товариш у важкі дні. Він не допустить, щоб Арам сам блукав у горах.

Вони піднімались угору по ущелинах, бродили схилами гір, зазирали у всі складки й тріщини скель, полохаючи диких кіз, але до заходу сонця так і не натрапили на козла в шапці.

Увечері обидва повернулися на ферму. Арам лишився там ночувати.

Неспокійно спав мисливець. Так багато вражень за день! Такий довгий день! А ще кажуть, що зимові дні короткі!.. Снідав він у Сталінграді. Пролетів Ростов — сонце вставало, а коли, перетнувши хмари, літак мчав над хребтами Закавказзя, воно тільки наближалося до зеніту…

У вухах Арама ще стояв гул пропелера, ще тремтіло його серце. Розігнавши дрімоту, мисливець розплющував очі; перед ним, сумно схиливши голову, сидів біля вогнища пастух Авдал. У зашкарублих пальцях він тримав стару сопілку, і м’які меланхолійні курдські мелодії дзвеніли в повітрі…

Розділ другий

Про те, як незручно тварині носити шапку

Вдосвіта Арам з Авдалом знову піднялися в гори.

Арам знав, що дикі кози виходять із своїх сховищ на світанку, щоб встигнути попастись, поки немає собак з отарами. Нашвидку попасуться і знову ховаються в неприступних печерах.

Повільно йшли Арам з Авдалом по скелястих вершинах, часто лягали і оглядали зверху нижні скелі. Передранковий холод щипав за обличчя, але всередині в них усе кипіло від нетерпіння, від палкого бажання натрапити на слід своїх синів.

Нарешті зійшло сонце. Руді скелі заблищали в його промінні, стали схожими на казкові фортеці й палаци.

На одній з них з’явилося кілька кіз. Вони то нахилялись, пощипуючи траву, то піднімали вгору свої красиві мордочки і пильно прислухались. Арам і Авдал, лежачи за виступом скелі, байдуже дивились на них. Їх погляди, ковзаючи по кам’янистих пасмах, шукали козла в шапці.

Зненацька пастух витяг з-під бурки руку і штовхнув Арама.

— Бачиш?

— Бачу, — прошепотів Арам і підніс до очей бінокль.

По той бік від кіз-матерів, з-за скелі, показалась голова великого козла. На його рогах справді стриміла шапка з червоним верхом.

Побачивши шапку, Арам страшенно розхвилювався. Він не хвилювався так навіть перед ведмежим лігвом, коли, ревучи й форкаючи, кошлатий звір вилазив, щоб розправитися з тим, хто порушив його спокій.

Арам підняв рушницю й прицілився, але від хвилювання нічого не бачив, і в такт неспокійним ударам серця здригалося дуло його рушниці…

Козел — видно, вожак отари — стояв на своєму сторожовому посту, оглядаючи все навколо. Він обнюхував повітря, нашорошуючи вуха то в один, то в другий бік, прислухаючись до кожного звуку, до кожного шелесту. Як батько оберігає спокій і безпеку своєї родини, так він оберігав свою отару.

Ось з вершини гори до козла долинув — підозрілий запах. Вожак глянув угору і подав сигнал тривоги: фршт… фршт!

Кози-матері здригнулись, напружились і, помітивши край чорної бурки, злякано шарахнули вниз.

Вважаючи своє завдання виконаним, козел-сторож збирався й собі тікати слідом за козами і вже зігнувся, приготувавшись до стрибка, як тієї ж миті, бджолою прогудівши під самою його шиєю, пролетіла куля. Мисливець промахнувся.

Багатоголосою луною озвався в горах грім пострілу. Кози зникли. Чути було тільки, як поступово затихає цокіт їх копитець та шелестить дрібне каміння, осипаючись із скелі.

Не минуло й хвилини, як кози спустились в ущелину і граціозними стрибками вже перебігали на схил сусідньої гори. Попереду, розмахуючи метровими рогами, на яких теліпалась шапка, біг знайомий нам козел. Козел зник, лишивши в душі мисливця Арама сумніви.

Авдал обернувся до свого супутника:

— Ну що, друже Арам, на козлі Ашотова шапка?

— Очі в мене сльозились, добре не роздивився. Поки не вб’ємо козла, не взнаємо… Ходім!

І Арам з рушницею напоготові поспішив за козами.

Перебравшись на той бік пасма, Арам і Авдал помітили групу озброєних людей, що йшли знизу їм назустріч. Ті подавали знак зупинитися, махаючи шапками.

Це були місцеві мисливці, а з ними Аршак і голова районного товариства мисливців.

— Спізнився… Ходив у район по допомогу, — виправдовувався Аршак, витираючи піт з чола.

Бідолаха! Що лишилося від нього, цього кремезного сильного чоловіка!..

— Даремно ви турбувались, — самовпевнено сказав Арам, — я сам спіймаю його в Барсовій ущелині.

— Та ми ще здалеку помітили, що кози тікали в той бік, — підтвердив мисливець. — А по-твоєму, вони справді в Барсову ущелину втекли?

— Так. Я налякав їх. Вони підуть у такі місця, де їм ніхто не заважатиме битися. Зараз же у них такий період, — пояснив Арам.

— Не поспішай, Арам, — спокійно перебив його мисливець. — Почекай, поки підійде Борода Асатур із своїми хлопцями. Тоді й вирішимо, як бути. Він людина досвідчена, може, дасть пораду.

— Борода Асатур? А які справи в нього у наших краях?

— Хіба не ти йому писав? Ні? Ну, якось він дізнався і приїхав нам допомагати. Цієї ночі всі вони були на одній з верхніх ферм. Я розмовляв з ним уранці по телефону…

— А чи знайде він нас? — зрадів Арам, почувши ім’я відомого мисливця з Севанського краю. Борода Асатур!.. Він обов’язково щось придумає, підкаже.

— Знайде. Ми домовилися зустрітись на Орлиній скелі. Здається, й сліди кіз туди ведуть.

Арам так зрадів, що стрімголов побіг до Орлиної скелі, хоча сліди кіз повернули трохи праворуч від цього шляху. Мисливці рушили за ним. Незабаром Арам радісно вигукнув: на вершині гори сидів сам дід Асатур. Його величезна овеча папаха чорніла на голубому фоні неба. Навколо старого сиділи на камінні ще якісь люди.

Мисливці зупинились, помахали шапками.

Старий у папасі, що сидів на скелі, трохи підвівся, махнув рукою (мовляв, помітив) і мовчки зійшов зі скелі. Мисливці зрозуміли: розмовляти не можна.

Аршак рушив назустріч гостям і гаряче обняв юнака, що йшов із старим мисливцем.

— Грикор-джан, і ти прийшов?..

Грикор, племінник Аршака, був майже ровесником Гагікові і дуже на нього схожий — такий же пустун і жартівник. Обнявши дядька, він, ледве стримуючи сльози, притулився до його плеча.

— Чоловікам плакати не личить, — добродушно промовив дід-мисливець, ховаючи за пазуху свою довгу бороду. — Доброго здоров'я, айгедзорці!.. — привітався він, підходячи ближче.

Любимий собака діда — Чамбар — з цікавістю розглядав незнайомих людей. Він розумів, що на людей, з якими так дружелюбно розмовляє його хазяїн, гавкати не можна.

— Доброго здоров’я тобі, дітям і внукам твоїм, дядьку Асатур! — знявши шапку, шанобливо вклонився дідові Арам і додав — На радість очам нашим ти прийшов до нас.

— Хай буде ласкаве до тебе око небесне, Арам-джан, хай здійсниться твоя мрія, — відповів дід Асатур за звичаєм.

Оглянувши всіх присутніх, старий кивком голови похвалив їх. «З такими людьми багато дечого зробити можна», — говорив його погляд.

Потім дід Асатур сів на камінь і спокійно почав набивати тютюном свою стареньку люльку.

— Познайомся, Арам. Це моє левеня — внук Камо. Ти про нього, мабуть, чув. А це наш жартівник Грикор. Той, хто з ним товаришує, смутку не знає.

В обох хлопців ноги були мокрі до колін: очевидно, вони пройшли через гори в глибокому снігу.

— Пити тобі, мабуть, хочеться, дядьку Асатур?

— Звісно, Арам-джан, налий, намучились ми в горах. Але яку це ти мені воду даєш? Червону?.. Щасливі люди Араратської долини — замість води п’ють вино!.. Ну, будьте здорові! Хай кожний свою втрату знайде, хай мир буде всім! — І старий з задоволенням випив вино з великого глиняного кухля.

— А дорогою не зустріли ні звіра, ні птаха?

— Як не зустріли?.. У Хосровському лісі ці левенята разом з Чамбаром диких кабанів вигнали.

— І ти підстрілив?

— А як думаєш, не підстрілив? — зухвало глянув на нього дід.

Вино вдарило йому в голову, старому хотілось якнайпишніше розповісти про полювання на кабанів. Але, помітивши, що Арам насупився і виявляє ознаки нетерпіння, дід встав.

— Одного кабана я вбив. Та не кабана, а цілого буйвола! — поспішив він похвалитися і, не зрозумівши, чому на обличчях слухачів замість здивування грає усмішка, посміхнувся сам. Виявляється за його спиною Грикор знаками показував, що дід підстрілив мале порося…

— Де ж твій кабан? — запитав Арам, коли вони вже вирушили в дорогу.

— Дичина належить не мисливцеві, а тому, хто її з’їдає, — поважно й повчально сказав дід Асатур. — Зараз на фермі її смажать і їдять… Ну от. А тепер ти розповідай, Арам, — перейшов старий до діла, — що за історія у вас сталася? Як діти? Як усе це було?..

Вислухавши розповідь Арама, дід Асатур поцмокав язиком, похитав головою:

— Бачу, що в твого Ашота, як і в мого внука, в голові вітер гуляє. Яких тільки турбот він мені не завдав! Ну, нічого, все обійшлося. І в тебе все добре буде… Не бійся.

— Але шапка на голові у козла — як вона там опинилась? — хвилювався Арам.

— Еге, це й справді якесь чудо, — задумливо пробурмотів старий і відразу ж додав: — У нас, можна сказати, теж немало різних чудес було, та всі вони виявились обманом… На нашому Далі-дагу є чорні скелі. Завжди в них щось шуміло, гуло. Люди казали, що там пекло і в великому казані киплять душі грішників. А ось наш Камо з своїм гуртком натуралістів відкрив цю таємницю. Висадили в повітря скелю — виявилось, що під нею річка тече. Ніякого чуда! На озері Гіллі у нас віками хтось ревів на всю округу. Говорили — водяник, сатана, водяний буйвол… Теж виявилось, що обман. Просто збігав з гір підземний потік і з гуркотом вливався в Гіллі. Ні, Арам-джан, ніяких чудес нема зараз. Ми твого козла, де б він не був, знайдемо і знімемо з нього шапку. Незручно, бачиш, щоб козли в шапках стрибали.

Бадьорий тон старого до деякої міри заспокоїв Арама.

— Твоїми устами мед пити, дядьку Асатур, — зітхнув Арам.

Знайшовши сліди кіз, мисливці пішли по них, ледве пробираючись вузькими і слизькими стежками. Земля на схилах, де розтанув сніг, була ще мокра, подекуди навіть грузька, тому досвідченому мисливцеві неважко було помітити, куди тікали кози. В балках і на схилах, де ще лежав сніг, тварини залишили відбитки своїх гострих копит.

То тут, то там зупинялись кози, відпочивали, відкопували з-під снігу зелену парость, але, відчуваючи, що їх переслідують, знову зривалися з місця і мчали вперед, до неприступної фортеці — Барсової ущелини.

Мисливці переслідували кіз до полудня і, дійшовши до гірського хребта, що відділяв їх від Барсової ущелини, нарешті, зупинились.

Тут сліди кіз, що тяглися на той бік хребта, з’явилися знову на іншій стежці і вели назад, спускаючись вниз, до Араратської долини. Сліди були свіжі, бо в ямках від копитець у м’якому снігу стояла вода.

А може, це інша отара?..

Мисливці почали лічити сліди: чотири кози-матері, троє козенят, козел тільки один. Де ж другий? Чи не пішов він Диявольською стежкою, що веде до Барсової ущелини? І чи не був це той самий козел — з шапкою на голові?..

Мисливці сіли на каміння, задумались.

— Ну, як по-вашому, це та отара чи ні? — запитав Аршак.

— Мабуть, та сама. Можливо, в ущелині кози зустріли ведмедя і повернули назад. Хоча, хтозна… — Трохи подумавши, старий мисливець Асатур додав: — Вони зараз у долині сіль лижуть, ходімо!.. — І рушив уперед.

Мисливці спустилися в Араратську долину і повернули праворуч, до того місця, де лежало гирло таємничого потоку. Уздовж його берегів росла трава — зараз вона була суха, — а трохи збоку, на лисих місцях, мерехтіли на сонці білі плями солі, що виступили з землі, ніби за ніч впала на землю роса, яку не може висушити сонце. Сюди з гір спускаються лизати солончаки вірменські муфлони й дикі кози. Та он і вони!

Кілька тварин, нахиливши голови, зосереджено лижуть природну сіль. Здалеку можна подумати, що це домашня отара. Але гострий погляд мисливця швидко виявляє те, що шукав.

— Той самий, у шапці! — схвильовано закричав Авдал.

— Так, так, — стверджує Арам. — Стійте, подумаємо, що робити.

Справді, на відкритому місці не підійдеш до таких обережних і чутливих тварин. Дід Асатур визначає, звідки дме вітер, і викладає свою тактику:

— Якщо ми сполохаємо кіз, то вони кинуться до скель, до своїх сховищ. Тоді ми з Арамом загородимо їм дорогу — ляжемо під тим кущем угорі і будемо чекати. А ви обійдіть їх ззаду і женіть на нас. Зрозуміли?

Ховаючись у прибережних кущах, мисливці піднялися вгору по річці Аракс і, обійшовши кіз з тилу, вийшли до солончаків.

Почувши людей, кози миттю скупчились навколо вожака. Ще мить, і вони помчали до рятівних скель. Не знали тварини, що на їх шляху ховаються за кущем мисливці Борода Асатур і Арам з рушницями в руках. Вітер дув від кіз до куща, і вожак з шапкою на голові не відчував найстрашнішого для себе людського запаху.

Ось тварини зовсім близько від мисливців. Уже яскраво видно чорну смужку, що перетинає землистого кольору корпус вожака. Груди в нього рябі, на череві біла пляма, а роги хитаються, мов два величезні карабіни…

Легко стрибаючи, за ватажком бігли кози, стрункі, тонконогі, з гострими маленькими ріжками і ніжним вигином шиї. Коли вожак зупинявся і поглядав назад, вони теж зупинялися й ніби по команді, оглядалися. Кожна мати прикривала грудьми своє малятко.

— Стріляй, ти краще бачиш, — прошепотів дід Асатур.

— Ні, я хвилююсь… Не влучу…

Дід Асатур весь напружився. Так буває завжди, коли мисливець готується до пострілу. Від того, що він підвів рушницю, на зрадницькому кущі ледве помітно ворухнулася гілочка. Цього було досить, щоб кози зупинились і стривожено подивились уперед. Та, перш ніж вони відчули небезпеку, з-за кущів гримнув постріл, блиснуло полум’я, піднявся димок. Вожак стрибнув і важко впав на землю…

Кози панічно помчали в гори.

Арам підійшов до козла, який ще бився в агонії, нахилився, зірвав з рогів хутряну шапку і завмер. Це була шапка його сина Ашота…

Розділ третій

Про того, хто обікрав юних мандрівників

Удар був такий несподіваний і важкий, що наші герої кілька хвилин не могли отямитись. Мов скам’янілі стояли вони на порозі печери. Ніхто не міг і слова вимовити. А коли нарешті опам’яталися, всі разом зачинили двері і підперли їх дрючком. Потім, затамувавши подих, прислухалися. Гагік навіть рота затулив рукою, щоб стримати кашель.

Поступово заспокоївшись, хлопці прикрили попелом ще тепле вогнище і знову якийсь час постояли, напружуючи слух.

— Чи не вийти нам на розвідку? — пошепки запитав Ашот і глянув на Асо — на кого ж він ще міг розраховувати в цей страшний час?..

— Ходім. Пошукаємо сліди, — погодився Асо, глянувши на кінець свого списа.

Вони обережно прочинили двері і з порога оглянули все навколо, — скелясту стіну проти печери й кучеряві кущі під нею, — потім, набравшись сміливості, вийшли.

Високо піднявши списи, хлопці ступили кілька кроків уперед і оглянулись. За ними йшли всі мешканці печери, теж озброєні списами.

Ашот суворо глянув на товаришів, і Шушик з Саркісом неохоче повернулися до вогнища. Гагік, високо піднявши сокиру, виступив наперед.

— Нас пограбувала людина! — раптом вигукнув він, показуючи на сніг.

І справді, сліди були такі, наче босий чоловік пройшов по стежці.

— Приготувати зброю! — крикнув Ашот.

Пройшовши кілька кроків, він нахилився над свіжими слідами, уважно придивився до них і твердо сказав:

— Ведмідь…

Усі інстинктивно відступили назад, повернулись до печери й зупинились біля дверей, готові в першу-ліпшу хвилину заховатися за ними.

— Напевно, п’яний, бідолаха. Виноградний сік бродить у животі і паморочить йому голову, — прошепотів Гагік, клацаючи зубами. — Ой, як холодно!..

Асо розумів, від чого стало так холодно Гагіку, але змовчав. «Ех, — подумав він, — не всі ж люди сміливі!..»

— Піду зігріюсь, — сказав Гагік і зайшов у печеру. Що там таке? — з тривогою запитала Шушик.

— Нічого, дрібниці.

— Що?

— Та нічого… Ведмідь… Якийсь боязкий ведмідь. Пожер наші запаси і втік.

— Що ж він тепер будете робити?

— Уб’ємо його!

І Гагік, набравши войовничого вигляду, глянув на дівчину, що зіщулилася ввід страху, і додав: — Не дамо ж ми йому перетравлювати украдене!..

Він сказав це з таким безтурботним виглядом, наче йшлося не про звіра, а про ягня.

— А як же ви вб’єте ведмедя? — наївно поцікавилася Шушик.

— Як? Так, як завжди: вдаримо сокирою по голові, і все…

В печеру зайшли Ашот і Асо. Вони підкинули в вогнище дров і сіли навпочіпки.

— Через тебе всі голодні, — вигукнув Саркіс на Ашота. — Чому ти нікого не залишив у печері?

Саркіс був правий, але Ашот не міг з ним погодитись. Гордощі заважали йому визнати свою помилку.

— А ти не кисни! — вибухнув він гнівом.

— Ти… ти… ти!.. — кричав Саркіс, бризкаючи слиною.

Ашот ледве стримувався. Здавалося, ось-ось він замахнеться і вдарить товариша. «Ясно, нерви не витримали в хлопця». — подумав Ашот і, шукаючи якоїсь причини, щоб змінити розмову, сказав:

— Може, вийдемо, Асо? Пошукаємо їжі. А захиститися віл ведмедя можна головешками.

Вони взяли по головешці і вийшли з печери.

Саркіс схопився. Очі його спалахнули. Він хотів ще щось сказати, але махнув рукою і знову сів. Хлопець взагалі сьогодні 6ув якийсь дивний, роздратований і дивився на всіх неспокійним поглядом.

Що з ним? Злякався, чи що?

Саркіс і ІІІушик лишилися в печері. Для безпечності двері підперли важкими колодами, у вогнище підкинули дров.

Надворі Ашот сказав:

— Якщо ведмідь випив стільки молодого вина, він сп’янів…

З сокирою в одній руці, з головешкою в другій, Ашот рушив по слідах ведмедя. Асо і Гагік не відставали від нього.

Вийшовши з «коридора», звір повернув праворуч і попрямував у скелі. В одному місці серед кущів він, очевидно, валявся, як іноді валяються на вулиці п’яні люди. А за кілька кроків звідси знову лежав, але вже на снігу. Ашот мовчки показував товаришам на сліди і постукував себе пальцем по лобі: «У ведмедя тут не все гаразд».

І в хлопця виникла смілива думка — знайти звіра в лігві і вбити, вдаривши обухом по голові!.. Оце діло! Толі вже їм ні зима, ні сніг не будуть страшні — живи собі спокійно до весни!

Ця думка так захопила Ашота, здалася йому такою реальною, що його страх почав потроху переростати у відвагу. І як тільки десь чувся шелест, Ашот зараз же насторожувався — не від страху, а від бажання знищити ворога…

Хлопці піднялися на верхній схил гори. Тут сліди ведмедя перевалили через пасмо і вели кудись до хребтів, що закривали ущелину зі сходу.

— Втік з ущелини! — вирішив Ашот. — Хіба він залишиться тут, відчуваючи людину?

Ашот справді був певен, що ведмідь зник зовсім, і відмовився переслідувати його. Ні з чим повернулися хлопці в печену, але на всякий випадок вирішили вжити деяких запобіжних заходів. Швиденько спорудили в коридорі дві високі барикади з каміння. Проте, закінчивши роботу, зрозуміли, що для ведмедя такі барикади не можуть бути перешкодою. Тоді хлопці надумали поставити «сторожів» перед кожною барикадою. Напхали сорочки травою, в розчепірені рукави встромили палиці, на голови опудалам наділи ковпак Асо і шапку Саркіса. Здалеку справді могло здатися, що два чоловіки — один у курдському ковпаку, другий у суконній шапці — пильно оглядають усе навколо.

Темний вечір спустився над ущелиною. Сумні й стомлені сиділи хлопці: скільки каміння їм довелося переносити! Тільки Саркіс не брав участі в цій важкій роботі. Він то лежав біля вогнища і тихо стогнав, то схоплювався і диким поглядом озирався навколо себе. Що з ним сталося?

Розділ четвертий

Про те, чому самітник повинен був протоптати своїми «святими» ногами ще одну стежку

Крізь щілини ветхих дверей пробивалося світло. Починався тридцять восьмий день полону наших героїв. Вони прокинулись і сумно подивились на згасле вогнище.

Як добре було вчора! В кутку печери ще зберігалась купка «курочок» Гагіка, їв глиняному глечику бродив пахучий виноградний сік, наче ждав, що його скоро покуштують.

Усього цього сьогодні не стало. Не було і грон барвистого, як райдуга, винограду. Якась безжальна істота позбавила мандрівників усього того, що було зібрано на зиму. Куди тепер іти? Що шукати? Хлопцям здавалося, що в Барсовій ущелині вже ніякої їжі не знайдеш. І вони сиділи похнюпившись. Не хотілося нічого робити, навіть розпалювати вогнище. В одному кутку лежала глина, принесена для спорудження печі, їв другому — лоза для кошиків. А перед ними знову стояв голод, знову треба було думати про їжу.

— Ходім пошукаємо «курочок», що тоді повтікали, — запропонував Гагік.

— Можна спробувати, — погодився Ашот. — Далеко полетіти вони не могли. Сховалися де-небудь поблизу.

— А ведмідь? А барс? — запитала Шушик.

— Ведмідь покинув ущелину, і барса давно не видно. Мабуть, він теж зник, — зовні спокійно відповів Ашот і, вставши, розібрав кам’яну барикаду біля дверей.

Він обережно висунув з печери голову. День був ясний, холодний. На вершинах барикад стояли пильні «сторожі». Ашот подивився на них і гірко посміхнувся. Потім разом з Асо вийшов з печери. Як досвідчені мисливці, хлопці навшпиньках обійшли все навкруги і, не помітивши ніяких слідів, нічого підозрілого, повернулися, щоб заспокоїти товаришів.

— Здається, все гаразд, — впевнено-сказав Ашот. — Дим вогнища всіх звірів налякав. І вони повтікали… Ходім!..

— А мені дайте спокій, — раптом спалахнув Саркіс. — Годі!..

Він сів. У напівтемряві очі хлопця неприродно блищали, а велика голова погойдувалась на тонкій шиї.

— Що з тобою? — здивовано запитав Ашот.

— Нічого… Дай спокійно вмерти! — І Саркіс з такою рішучістю витягнувся на своєму ложі, що ніякі вмовляння не змусили б його підвестися.

Гагік постукав себе пальцем по лобі, мовляв, чи не з глузду з’їхав?

Ашот здивовано знизав плечима. Несподівана зміна в поведінці Саркіса примусила його серйозно замислитись: чи знову показує свій характер, чи тут щось інше?.. Він встав, збираючись вийти.

— Ходімо!

Всі підвелися, тільки Саркіс не зрушив з місця.

— Дайте мені спокій! — закричав він знову, хоч його ніхто не чіпав.

Біля виходу Ашот дзвінким голосом сказав товаришам:

— Не бійтесь, не пропадемо…

— В природі взагалі нічого не пропадає, — філософськи відгукнувся Гагік, хоч голос його був сумний. — Щонайбільше — станемо поживою для звірів… Не пропадемо, звичайно, тільки видозмінимося, перетворимось на щось інше…

— Не бійтесь, — заспокоював товаришів Ашот. — Якщо будемо сидіти на місці й хникати — звичайно, станемо поживою для звірів. А треба діяти, рискувати, і виживемо…

Саркіс роздратовано кривився і люто розгрібав гілля, на якому лежав. Потім перевернувся на живіт, почав дряпати нігтями землю й лизати її.

— Солі! Краплю солі!.. — жалібно застогнав він і рвучко перевернувся на спину.

Солі?! Так ось у чому справа! Сіль була їх мрією. За дрібок солі вони віддали б, здається, життя. Навіть слово «сіль» викликало такі сильні рефлекси, що в них текла слина і судорожно стискалися нутрощі. Сіль! І як вони не розуміли, що це найдорожче в світі, що це — саме життя!..

— Потерпи, Саркіс, і сіль знайдемо, — намагався заспокоїти хлопця Ашот, хоча й сам не вірив своїм словам.

— «Потерпи»! Досить мені твої проповіді слухати! Набридло! Ти в усьому винен! — і, підвівшись трохи, Саркіс втупився в Ашота своїм палаючим поглядом. — Убив ти нас, убив!.. — Він упав на свою постіль і забився в конвульсіях.

Ашот понурив голову. Адже й справді він був причиною цих нещасть. Але він знайде, мусить знайти порятунок для своїх товаришів.

Та настрій Саркіса передався й іншим. Усі стали задуманими, роздратованими. У Шушик розболілася голова. Її почало нудити. Чого б це? Ашот не знав, як почуває себе людина, коли в її організмі не вистачає солі, але пам’ятав, що батько, йдучи на полювання, завжди насипав у баклажку з водою солі. «Сіль не дає людині ослабнути», — говорив він.

Отже, нестерпна кволість була, звичайно, і наслідком нестачі солі, її запас в організмі вичерпався. «Від цього, мабуть, людина й померти може», — подумав Ашот, а вголос сказав:

— А хіба ви не знаєте, — в усьому, що ми їмо, є сіль? І в шипшині, і в корінні.

Він намагався підтримати товаришів, але відчував, що нова непередбачена небезпека дуже велика і що їй не можна протиставити ні відвагу, ні терпіння.

Так, вони пережили багато, але нестача солі — чи не найбільше з нездоланних нещасть. Організм не зможе з цим миритися, що особливо ясно на прикладі з Саркісом. І проблема солі в важких умовах їхнього життя була дуже гостра.

Як бути? Сіль — не ягоди, її не знайдеш у кущах.

Сіль!.. Все, що досі турбувало юних мандрівників, — барс, ведмідь, їжа, — все відійшло на задній план.

— Хлопці! — вигукнув Гагік, вдаривши себе по голові, в моєму черепку народилась блискуча думка. — Чи думали ви про те, де брав сіль пустельник?

— Де?..

— В соляних копальнях.

Саркіс підскочив на своєму місці:

— Де ці копальні?.. — гукнув він не своїм голосом і затремтів.

— Де?.. Під скелями. Самі подумайте: де могли виникнути наші вапнякові скелі? Під морем! Де утворюється сіль? Теж у морі. Чи бачили ви соляні копальні, коли їздили на екскурсію в Нахічевань? Усі вони поруч з вапняковими горами. Коли море висохло, воно залишило тут вапняк і сіль. Ми повинні знайти її. Знайдемо і будемо лизати, як вівці…

— Ну, припустімо, що в ущелині є сіль, — сказала Шушик. — А як ми її знайдемо?

— А як знайшов її пустельник? Треба шукати! І до того ж, що він пив по-вашому?

— Топив сніг і пив, — сказала Шушик.

— А влітку?.. Очевидно, десь находив воду. Ходімо знайдемо її й ми. В тутешній воді повинні бути солі, особливо вапнякові.

Справді, якщо тут жила людина, то десь, в якомусь куточку ущелини має бути й вода!

— Ще одна блискуча думка! — приклавши палець до лоба, сказав Гагік. — Можна сказати, що воду ми вже знайшли. Ви спитаєте — як? Дуже просто. Коли в ущелині є струмок, то до нього обов’язково має бути стежка…

— Золота думка! — вигукнув Ашот і поплескав Гагіка по спині. — Не голова в тебе на плечах, а цілий карас розуму. Справді, якщо пустельник прожив тут десять років і щодня ходив по воду, то він пройшов стежкою принаймні три тисячі разів. Стільки ж разів повертався назад. Ясно, що від порога печери до струмка повинна бути стежка!

Не довго думаючи, хлопці взяли списи й головешки і подалися шукати воду. Коли пройшли через Південну барикаду, — так вони назвали купу каміння біля входу в печеру, — Ашот зупинився і почав пильно оглядати стежку, що вела до виноградника. Хлопець помітив: від неї відгалужується і відходить праворуч, кудись униз, ще одна ледве помітна стежечка.

— Дивись, Гагік! Це й є та стежка до джерела, про яку ти говорив, — сказав Ашот і ступив на неї. Асо і Гагік попрямували слідом за ним.

Стежка спускалася вниз і вела до скелі, що закривала Барсову ущелину з заходу. Ця руда скеля утворила тут коліно, яке весь час ховало від наших хлопців той таємничий куток ущелини, до якого колись щодня ходив пустельник. І коли вони з острахом, — зліва від стежки чорніло провалля, куди збігав загадковий потік, — обійшли виступ скелі, попереду відкрився досі невідомий яр. На дні його блищала стрічка води.

— Джерело! Джерело! — вигукнув Гагік і побіг уперед. За ним кинулись Ашот і Асо.

Проте якимсь дивним було це джерело. Воно витікало з печери і тут же зникало в тріщині скелі. Вода вливалась у величезну криву «ванну», краї якої обросли жовтувато-білими, схожими на крижані бурульками.

— Сіль! — закричав Ашот.

Троє товаришів припали до джерела і почали жадібно лизати жорсткі краї «ванни». Вони набирали повні пригорщі води і не могли напитися.

— Досить! — нарешті відірвався од джерела Ашот.

Асо неохоче підвівся, облизуючи солоні губи.

— Гагік, ти забуваєш про нашу умову, — сказав Ашот. — Забуваєш про дисципліну!.. Досить. Встань!

Ашот побоювався, що велика кількість солі може погубити товаришів, які давно вже її не вживали.

Хлопці одійшли від джерела і сіли на камінні. Кожним нервом, кожною клітиною свого організму вони відчували оздоровчу дію життєдайної речовини — солі.

— Ну, а тепер треба подбати про Шушик і Саркіса, — мовив Ашот.

— Я віднесу, — висловив бажання Асо і підвівся.

Гагіку хотілося самому віднести сіль, але, згадавши про ведмедя, він нічого не сказав. В душі хлопця почалася боротьба. Дорікаючи собі за слабовілля, він рішуче підвівся з місця, відламав велику соляну бурульку і рушив до печери.

Ашот і Асо переглянулись.

— Ти багато взяв, викинь половину! — спинив його Ашот.

Гагік мовчки послухався. Він чув, що людям, які довго голодували, не дають зразу багато їсти. Так само, мабуть, і з сіллю. А чи не зустріне він ведмедя? Хто знає, що п’яному може збрести на думку.

Хлопець мимоволі обернувся. Товаришів не видно. Страшно! Але це добре, що їх нема, — не побачать, як він боїться. Хто боїться? Хіба він боїться? Ні! Він же не Саркіс. Ні, він такий, як Ашот і Асо…

Так, сам себе підбадьорюючи, Гагік обережно йшов уперед, крадькома пробираючись за кущами.

І раптом хлопець зупинився, почувши якийсь шелест. Серце закалатало. Він ступив ще кілька кроків уперед і знову зупинився. «Це вільшанка», — поклавши руку на серце, спробував заспокоїтись Гагік. Але ноги не слухались. Незадоволений собою, хлопець ледве примусив себе йти далі і помаленьку добрів до сходів печери. Тут він обернувся, погрозив неіснуючому звірові кулаком і твердою ходою піднявся нагору.

Серце Гагіка було сповнене радості. Сьогодні він сам, — один як палець, — блукав по місцях, де «кишать ведмеді і барси». Коли почує мати, не повірить, не повірять і товариші в селі. Як шкода, що їх не було тут!..

— Саркіс, тримайся, я тобі сіль приніс! — ще з порога закричав Гагік.

— Сіль!.. Сіль!.. — одночасно пролунали два голоси.

І не встиг Гагік розповісти про свою небезпечну подорож, як шматок солі був уже в руках Шушик… Сидячи біля вогню, дівчина лизала його, обсмоктувала, ламала зубами. А Саркіс, ухопивши свій шматок, підстрибував і викрикував божевільним голосом:

— Сіль, сіль, сіль!..

Розділ п’ятий

Про те, ще розповіли сліди великих і малих копит

Коли Гагік пішов, Ашот і Асо ще довго сиділи біля джерела, відчуваючи, як поступово заспокоюються їх збуджені нерви. Тепер вони знову згадали про їжу. Сіль і вода є! А що ж їсти?

Хлопців знову почав охоплювати розпач. Але як часто непередбачений випадок підливає масла в згасаючий світильник надій!

Так було і з нашими героями. На вершині скелі Асо випадково помітив якісь кущі з червоними ягодами. Він не сказав про них Ашоту. «Хай собі відпочине хлопець у цьому теплому куточку, а я піду й принесу», — вирішив пастух і подався до кущів. І раптом еін кинувся вниз.

— Що трапилось? — здивувався Ашот.

Замість відповіді Асо показав товаришеві пучок якогось темного волосся.

— Вовна? Ну й що ж?

— А те, що я знайшов цю вовну нагорі. Це — темна, а ось біла.

Ашот байдуже знизав плечима, але потім, щось зміркувавши, жваво запитав:

— Де ти її знайшов?

— Там наверху, в кущах.

— Ходімо туди! Це вовна свійських овець.

— Ні, чекай. Ось що я придумав. — сказав Асо. — Коли тут є вівці, то вони неодмінно повинні приходити до джерела, до води… Давай пошукаємо їхні сліди.

Навколо джерела грунт був кам’янистий, і ніяких слідів не лишалося. Хлопці відійшли трохи, далі і почали уважно оглядати місцевість. До джерела спускалася стрімка скеля, за якою була балка. В балці ще лежав сніг. Чим далі Ашот і Асо сходили по ній на гору, тим вона ставала вужчою, переходячи, нарешті, в ущелину. На дні цієї вузенької ущелини хлопці й знайшли стежечку, протоптану в снігу тваринами, що приходили до води.

Схилившись над слідами, Асо приклав руку до рота і прошепотів:

— Троє. Велика вівця, ягня і молодий баран.

Досвідченому пастухові неважко по слідах копит визначити, які це тварини, скільки їх, якого приблизно вони віку і навіть розміру.

— А чи не з’їв твоїх овець ведмідь? — запитав Ашот.

— Коли ж? Ведмідь тільки недавно забпів сюди. Коли б він прийшов раніше, ми його давно помітили б. Учора він був ситий. А сліди овець свіжі. Ось глянь: вранці вівці зійшли до води, попили й пішли назад. Мабуть, вони так само, як і дикі, десь ховаються.

— Звичайно, інакше еони б не вціліли. Ходім, Асо, мені кортить довідатись, що це за вівці.

І Ашот з Асо почали дертися схилом вгору до невідомого сховища тварин.

Розділ шостий

Про те, куди привели полонених сліди овець

З слідів було видно, що вівці часом зупинялись, зривали з кущів сухе листя, розривали копитцями сніг. На колючках чагарників подекуди лишилися пасма воївни.

Вівці не люблять неприступних улоговин. Це стихія кіз. А ці тварини пройшли важкими стежками, і хлопці зробили висновок, що вони здичавіли.

Чим вище піднімались Ашот і Асо, тим ширше відкривався перед ними небокрай. Важко дихаючи, мокрі від поту хлопці вилізли нагору і вийшли з ущелини десь посередині правого пасма скель.

Там сліди овець зникали — на кам’янистому грунті снігу не було.

Ашот розгублено зупинився.

— Вернімось, — запропонував він.

Асо поблажливо посміхнувся.

— Куди ж нам іти? Стежки нема, — доводив Ашот.

— Є, — посміхався пастух. — Тільки її не видно. Очі твої не звикли, йди за мною.

Асо розумів, що стежка має бути, якщо вівці кожного дня ходили до джерела і повертались до свого хліва, тому він пішов уперед, приглядаючись до ледве помітних слідів. Але — дивна річ! — сліди вели не до печер, які чорніли здалеку, а вище — до вершини гребеня. Йти ставало дедалі важче. Захекавшись, хлопці досягла вершини скелі. Звідси було видно незліченні відроги гір Малого Кавказу, що спускаються до Араксу, і занесену снігом турецьку частину Араратської долини. Скільки свободи, скільки простору навкруги! А вони…

У Ашота стискалося серце, на очі набігли сльози. Коли ж, коли вони вийдуть у цей вільний широкий світ? І чи вийдуть взагалі?..

— Вітер дужчає, ходімо швидше, — квапив товариша Асо.

— Ходім! Ходім! Тільки в цих скелях нема проходу, інакше батько знав би про нього, — вголос міркував Ашот.

— Є прохід! Стежка виводить нас із ущелини, подивись! — схвильовано сказав Асо.

Тримаючись за виступи скелі, хлопці йшли вузькою стежкою, що огинала схил. Здається, вона виведе їх з Барсової ущелини! Так вони дісталися до сідловини. Барсова ущелина лишилась позаду.

Ашот і Асо зупинились перепочити. Від хвилювання обидва ніби скам’яніли. Невже й справді вони знайшли дорогу, яка виведе на «білий світ»?..

Та скоро хлопцям довелося жорстоко розчаруватись. Стежка привела їх зовсім не до виходу з Барсової ущелини, а до іншої, маленької, з усіх боків закритої ущелини. Вони шукали очима виходу з неї, але марно.

Ззаду і з боків ущелина була оточена рудими скелями, а спереду обривалась проваллям — так само, як і Барсова. Ні, звідси ніяк не вийдеш…

Настрій у хлопців зіпсувався. Від недавнього збудження не лишилося й сліду. Сидячи на камінні, вони переживали зараз, очевидно, таке розчарування, як переживає в пустелі знесилений без води подорожній, який бачить оазис, поспішає до нього і раптом переконується, що то було марево.

Але ні! В долі наших героїв було дещо й втішне. В маленькій ущелині живуть вівці.

Знайти б цих овечок, спіймати, і тоді можна було б вважати, що мандрівники наполовину врятовані.

І оптимізм знову повернувся до Ашота й Асо. Схвильовані вступили вони в ущелину.

Це була одна з тих таємничих ущелин, які нерідко зустрічаються у південно-східних відрогах Малого Кавказу. Високі скелясті стіни приховують їх від очей людини.

Ущелина була невелика, але своєю дикою красою привабливіша, ніж Барсова. Над лужками, що поросли високою травою і ріденькими чагарниками, з трьох боків нависли кам’яні стіни. Подекуди чорніли темні пащі печер. Які безпечні сховища! Які чудові пасовиська!.. Непогане місце вибрали вівці для свого житла. Не такі вже вони дурні, як вважають люди…

Тепер хлопцям було зрозуміло, як можуть такі безпорадні тварини існувати в умовах суворої, сповненої небезпеки природи.

На південному схилі, захищеному од вітрів, було так багато сонця, що сніг не затримувався. Це було прекрасне зимове пасовисько!..

Стежкою, що спускалась по карнизу гори, хлопці обережно зійшли вниз. Усе свідчило про те, що тут живуть вівці: і об’їдена, подекуди притоптана суха трава і лайно на кожному кроці.

Асо ще раніше визначив приблизне місцеперебування овець. Тому він так упевнено ступав попереду.

Хлопці пройшли весь схил, на якому росла розкішна, майже до плечей трава, і на другому кінці схилу знайшли витоптану вівцями стежку. Незабаром ця стежка привела до печери з круглим вузьким входом, звідки на хлопців війнуло, ніби з хліва…

Нерішуче потупцявши коло входу, Ашот і Асо нагнулись і зайшли в печеру. Печера була глибока, але низька і темна. В кінці її чорніла ніша. Холод знадвору не доходив сюди, і в ніші було порівняно тепло. Товстий шар лайна на долівці свідчив про те, що вівці тут ночують.

— Тепер зрозуміло, — сказав Асо.

— Що?

— Що курдюки на місці… — Білі зуби Асо блиснули в напівтемряві.

— А куди їм подітись?

— Куди? Коли вівці взимку лишаються на морозі, у них може відмерзнути курдюк. А в такій печері і з людиною нічого не трапиться.

Ашот і Асо вийшли надвір і, примруживши очі, почали оглядати місцевість, сподіваючись надибати овець. Попереду білів великий Арарат. Ліворуч лежало пасмо скель, що високою стіною відділяло Барсову ущелину од Вівчарні, як назвав цю ущелину Асо.

— Може, вони десь у траві поховались? Іди сюди!..

Асо піднявся на вершину стрімкої скелі. Весь луг був у нього як на долоні.

— Поглянь, як вони там притаїлись! — схвильовано сказав Асо, показуючи рукою на високу траву, що росла трохи нижче стежки.

Можна було й без гострого зору помітити чорну вівцю, що паслася в жовтій траві. Біля неї були ще дві білі тварини — одна з кривими рогами, друга — безрога, з маленькою голівкою.

Вівці, звичайно, помітили хлопців, і так само, як їхні дикі родичі, завмерли на місці, щоб не виказати себе. Та ось вони відчули, що на них дивляться, зірвалися з місця і, трусячи жирними курдюками, кинулись ліворуч, до єдиного виходу з ущелини.

Асо правильно все визначив. Справді, тут була одна велика вівця, молодий баран і семи-восьмимісячне ягня.

— Ой, та це ж наша Чорнуха!.. Чорнуха! Чорнуха! Чорнуха! Гди! Гди! Гди! Чорнуха!.. — закричав пастух.

І вівця, що бігла позаду, почувши свою майже забуту кличку, зупинилась, оглянулась і жалібно забекала. Зупинився й молодий баран, але далеченько, посеред кам’янистої стежки, так, щоб при першій же нагоді кинутись навтіки. А ягня легкими стрибками побігло до Барсової ущелини і через кілька хвилин уже визирнуло з-за скелі. Воно, здавалось, було здивоване поведінкою матері. Чого вона не тікає від цих двоногих істот? Та ось Чорнуха повільно і спокійно пішла до своїх дітей.

— Що це за Чорнуха? — не розумів Ашот.

— Чорнуха — це вівця з нашої ферми. Торік, у квітні, коли ми переганяли овець з нижніх зимовищ, вона відбилась від отари разом з чотиримісячним ягням, бо коли овець женуть з рівнин у гори, ягнят від матерів не забирають. Ми з батьком узяли собак і пішли шукати пропажу. Шукали, шукали — так і не знайшли. Це було дивно. Якби вовк з’їв, то хоч кісточки лишилися б… А вона ось де! І на думку нам не спало шукати її тут! Бир, бир, бир! Гди, гди!.. — знову кликав пастух вівцю такими звуками, від яких у незвиклої людини мурашки побігли б під шкірою. Але Чорнуха добре знала їх; можливо, ці звуки викликали в її затуманеному мозку солодкі спогади про веселу метушню на фермі, про тисячі подруг, разом з якими вона так спокійно й безтурботно паслась на гірських луках…

— Добре, але як же вона потрапила сюди? І чому в неї знову ягня? — допитувався Ашот.

Асо тільки посміхнувся, — для пастуха це не становило загадки.

— Коли Чорнуха відстала од своїх і заблудила в горах, вона, певно, зустрілася з дикими козами, не розібралась і з переляку пустилася слідом за ними. Вівці, сам знаєш, не такі вже розумні, буває, і за вовком біжать… Кози побігли до Барсової ущелини, і вона за ними. Паслась на цілині все літо, осінь, і до зими так здичавіла, що вже могла й сама про себе подбати… А ягня це теж її.

— Молодець, Асо! — вигукнув Ашот. — Сьогодні ввечері ти розповіси про все це нашим…

Асо сором’язливо посміхнувся і змінив тему розмови.

— От здивуються на фермі, коли ми приведемо назад Чорнуху та ще й з ягнятами.

— Навіщо ми її приведемо? А їстимемо що?

Асо довго не відповідав. Потім сказав:

— Ні, в мене рука не підніметься…

— Не заріжеш ти, то я заріжу.

— І ти не заріжеш… — тихо заперечив пастух.

— Чому?

— Хіба не бачиш? У неї не сьогодні-завтра буде ягнятко.

— Виходить, і ягня в нас буде?

Ашот так зрадів, що затанцював би, якби не соромився Асо.

А вівця-мати повільно, невпевнено підходила до них. Звуки, якими закликав її Асо, стурбували Чорнуху. Що робити? Чи підкоритися наказу свого давнього господаря, чи йти назад?..

І все ж інстинкт матері переміг. Чорнуха рішуче повернула назад, і тепер уже ніякі заклики не впливали на неї.

Тоді Асо вирішив вдатися до сильнішого засобу. Він сів на камінь і, витягнувши з-за пояса сопілку, заграв чарівну мелодію, ту саму, яка примушує завмирати на місці всю отару.

Асо заграв так, що заплакало б і каміння, коли б у нього було серце.

Чорнуха зупинилась, обернулась і жалібно замекала. Ступивши кілька кроків, вона знову стала. Коли ж Асо повільно рушив їй назустріч, вівця кинулась до своїх дітей.

— Що ж нам робити, Асо? Адже в нас нема іншого шляху. Коли ми підемо тією стежкою, якою прийшли, вівці втечуть… А там небезпечно…

Хлопці розгубилися. Та поки вони стояли й роздумували, над вівцями з’явились два величезні грифи.

Вівці стрімголов кинулися назад. Тут, наскочивши на хлопців, вони звернули вбік і побігли вниз, в ущелину.

— А що коли в ущелині є звірі? Почують їхній запах, прийдуть уночі і з’їдять?.. Що ж робити, Ашот?

— Що?.. — Ашот замислився. — Розпалимо в найвужчому місці стежки вогнище…

Ягнятко і молодий баран дуже занепокоїлись, коли побачили вогонь. А на Чорнуху вогнище справило інше враження. Тепер вона майже не боялася хлопців.

— Але як же сталося, що барс, проживши кілька тижнів недалеко від овець, не зачепив їх?..

— Хто знає! В природі, як виняток, бувають і такі випадки. У Середній Азії, наприклад, мисливці знайшли качку — пеганку, яка жила з усім своїм виводком у норі лисиці, поруч з хижою сусідкою… Звісно, голодний барс не помилував би овець; очевидно, він не зустрічав їх. Адже Вівчарня відокремлена від Барсової ущелини гірською стіною, і, мабуть, цієї стіни звір не переходив.

Вівці, правда, самі щодня приходили на водопій у Барсову ущелину, але між ущелиною, по якій вони піднімались, і Барсовою ущелиною лежало довге пасмо скель, і за ним тварин важко було помітити.

Крім того, хижі звірі, особливо барси, мають звичку вдень спати. На полювання вони виходять тільки вночі. Вівці ж навпаки: вечорами забираються у свій «хлів» і дрімають там, поки не розвидниться. На світанку, коли барс зникає в своєму лігві, вівці виходять на пасовисько. Можливо, це й було причиною того, що вони не зустрілися.

І, нарешті, як це не дивно, барс міг не зачепити овець, навіть зустрівши їх. Так, так! Одна справа, коли йому пощастить підстерегти їх із своєї засідки, коли тварини пасуться або п’ють воду, і зовсім інша — гнатись за ними… Ні, навіть Чорнуху і ту він не міг би наздогнати, а тим більше її ягнят, які чудово засвоїли повадки гірських баранів.

Але ж барс може стрибнути на п’ять-шість метрів. Це правда, стрибає він чудово, зате бігає погано. Звірі котячої породи — лев, тигр, барс, рись та й сам кіт — погані бігуни. Недарма кажуть, що «біг кота недовгий — від хати та до клуні».

Про лева кажуть, що він великодушний. Кинеться на вибрану жертву і якщо промахнеться, то більше її не переслідує — «дарує життя». Ну яка ж тут великодушність! Хай тільки він зловить будь-яку тварину — зараз же розірве й з’їсть. А коли леву, тигру чи барсу доводиться робити один або два стрибки марно, вони розчаровуються, лягають на землю, жадібно облизуються і люто б’ють хвостом об землю.

Тому-то барс протягом багатьох віків звик робити свої напади із засідки, а не бігати за здобиччю. Та й нема в нього таких міцних «черевиків», як у Чорнухи. Барс босий, підошви звіра м’які, нічим не захищені, хіба йому бігати по гострих кам’янистих скелях ущелини?

Це ще одна причина того, що, живучи більше місяця поряд із страшним сусідом, вівці лишилися цілі.

Приблизно так міркували хлопці про цей незвичайний випадок.

Розділ сьомий

Пре те, які по ді ї ще сталася того д ня

Отже, після минулих невдач і нещасть цей день приніс хлопцям стільки подарунків, що почали забуватися всі прикрості, яких завдав їм злодій-ведмідь.

— Ну й поталанило ж нам — шашлики самі, своїми ніжками до нас прийшли! — весело потирав руки Гагік, чекаючи тієї щасливої хвилини, коли його склад знову буде заповнений продуктами. — Ніякої ферми я не визнаю. Як тільки вівці потраплять нам до рук, зразу й поріжемо.

— І де це Асо? Чи не зустрівся з ведмедем? — турбувалася Шушик.

Всі з нетерпінням чекали повернення пастуха — тільки він міг придумати, як спіймати овець.

Нарешті Асо повернувся. Обличчя його сяяло, чорні очі блищали.

— Якщо звірі й водяться в ущелині, то до Чорнухи вони не пройдуть. Он погляньте, — показував задоволений своєю роботою Асо на протилежні скелі.

Праворуч від вершини однієї з них піднімався димок.

— Ну, тепёр, коли вівці заспокоїлись, чи не спробувати нам піймати їх? — запитав Ашот.

Асо помітив у його руці списа й посміхнувся. Він сказав, що так не годиться. Овець треба спершу приручити, привчити вірити людині, не боятися її. А для цього потрібен час.

У хлопців зразу зіпсувався настрій.

— А я сподівався сьогодні ввечері з голови й ніжок зварити суп! — признався Гагік. — Ех. Асо, хіба голодній людині читають проповіді про терпіння?..

— Та що зробиш! Коли це необхідно — можна потерпіти ще кілька днів. Але що тепер їсти?

— Давайте поки що спробуємо козу вбити, — запропонував Ашот. — У період парування кози стають необережними.

— Які б вони не були необережні, все одно до себе не підпустять, — заперечив Асо. — Якщо ми й знайдемо кіз, то хіба що в глибоких ущелинах, де вони ховаються вдень.

— А якщо застанемо в печерах, тоді вони наші, — самовпевнено заявив Ашот і встав.

Узявши списи, сокиру й головешки, хлопці вийшли з печери. Шушик і Саркіс вийшли й собі, сказавши, що хочуть пошукати в кущах ягід.

— Ашот, ти тільки кидай списа так, щоб у вічі не влучити: осліпне, — серйозним тоном сказав Гагік.

— Хто? — насупив брови Ашот.

— То коза ж!.. І чого ти вгору дерешся? Хіба не знаєш, що вниз іти легше?

Спускатися, звісно, було легше, Ашот це знав, але він знав і те, що кіз можна знайти тільки в улоговинах верхніх скель, які закривають Барсову ущелину.

— Ашот, я боюсь! А що коли ведмідь причаївся вгорі за камінням? — прошепотіла Шушик.

Чи від цього попередження, чи то пригадавши, що вони йдуть по свіжому сліду ведмедя, наші герої були пильними. Незабаром вони вийшли на вершину скелі над печерою пустельника і лягли на її «дах», де земля вже висохла. Нечутно пересуваючись, долізли до того місця, звідки добре було видно і нижню частину Барсової ущелини з виноградником, і південні пасма хребта з Диявольською стежкою.

З протилежної тераси виразно долинули сухі звуки бою.

Асо, в якого був дуже гострий зір, стурбовано штовхнув Ашота в бік:

— Твоя шапка!..

Козли то відступали, то знову шалено нападали один на одного. У більшого козла метлялась на рогах хутряна шапка.

Ашот, гірко посміхаючись, похитав головою. Для кого пошили цю шапку, а хто її носить!..

Мандрівники, затамувавши подих, спостерігали бійку козлів, і кожному страшенно хотілося, щоб один із суперників розбив другому череп. Але природа нагородила цих тварин міцними головами, вони чудово витримують щоосени жорстокі бої. Хоч якими дужими були удари, жоден з козлів не зазнав ушкоджень.

Поки козли в запалі билися, а кози паслися, чекаючи на результат бою, небезпека нечутно підкрадалася в Барсову ущелину й нависла над головами тварин. На одному з верхніх карнизів скель блиснула на сонці руда спина величезного кота. Випустивши гострі кігті, барс повис на мить у повітрі і впав на козлів, що в запеклому поєдинку забули про все на світі.

Кози з переляку кинулись до виходу з ущелини, за ними побіг козел з шапкою на рогах. Другий упав — його збив барс.

Не витримавши цього видовища, Шушик скрикнула і відступила назад. Саркіс позеленів. Він хотів закричати, але Ашот закрив йому рота рукою, потягнув назад і штовхнув на другий бік скелі.

— Сиди тут, і ні звуку! — сердито зашепотів він, з досвіду знаючи, що погрози миттю заспокоюють людей слабкої волі.

Припавши до землі і затамувавши подих, Асо, Гагік і Ашот спостерігали поле бою.

Поваливши козла, барс зігнув спину своїй жертві, всадив у горло тварини гострі ікла і, рикаючи й переможно б’ючи об землю довгим хвостом, почав пити теплу кров.

Сховавши голови за кущем, хлопці стежили за огидною трапезою хижака, таємно сподіваючись, що барс залишить і їм щось від своєї здобичі.

Обережність мандрівників була даремною. Барс, і не бачачи хлопців, знав, що вони тут, відчував їх запах, чув їх шепіт. Проте барс належить до тих звірів, які зневажають своїх суперників і навіть у присутності людини здатні робити свої злочини. Зрідка хижак поглядав на кущ, за яким ховалися хлопці, і спокійно насолоджувався своєю жертвою.

Гагік, ледве стримуючи тремтіння щелепи, не міг одірвати очей від козла і в мріях уже смажив шашлик з його печінки. Та хлопець помилився в своїх розрахунках. І барс, і вовк передусім пожирають печінку й серце своєї жертви.

Нарешті звір наситився, ліниво підвівся і, облизуючи вуса, рушив до печер, в одній з яких, очевидно, збирався подрімати.

Вражені хлопці закам’яніли за кущем, боячись поворухнутися.

День був теплий. Швидко танув сніг, котрий уже раз оголюючи південні схили. Хлопці лежали на розігрітому щебені і, коли б не пережитий щойно жах, могли б і задрімати.

Не менше хвилювала їх і здобич барса, що лежала зовсім недалеко. Ось тобі й щастя! Вони вийшли полювати кіз без будь-якої надії знайти їх, і раптом — перед ними величезний козел!

Нарешті Гагік прошепотів на вухо Асо:

— Ану, підведи голову, подивись: козел на місці чи барс забрав його? Підводься, не бійся, я ж з тобою!..

Асо підвівся на коліна і виглянув з-за кущів.

— На місці… Ой Ашот, прилетів орел, хоче з’їсти… Кш… кш!..

Асо жбурнув камінь, і орел неохоче полетів геть.

— Чи не піти нам по залишки козла? — хоробрився Гагік.

Мертвий козел, що лежав так близько, не давав хлопцям спокою. Але Ашот побоювався, що повернеться барс, і тому вагався.

— Барс має такі повадки, як і вовк?.. — запитав Асо. — Вовк, коли наїсться, лягає де-небудь і спить до вечора…

Ашот мовчав. Хлопець і так вважав, що він — причина багатьох нещасть, і боявся нового лиха.

Поступово мандрівники сміливішали й почали говорити голосніше.

— Як собі хочеш, Ашот, а козла ми повинні взяти зараз, — заявив Гагік. — Ідіть і принесіть, поки орли не розтягли, а все інше я беру на себе.

Довго вагалися хлопці, та, нарешті, голод переміг. Перед тим як спуститися вниз. Ашот вирішив вивести Гагіка з незручного становища. Він знав, що хлопцеві, як би він не боявся, самолюбство не дозволить відстати від товаришів.

— Ти, Гагік, іди в печеру, — пошепки сказав він. — Розпаліть там вогонь, поки ми повернемось.

— А як же без мене? — заклопотано спитав Гагік. — А що коли барс повернеться?

— Якось без тебе вправимось, — посміхнувся Ашот.

І Гагік не міг не послухати свого керівника. Він покликав Шушик і Саркіса.

— Ех, ви! Через вас я не можу піти випотрошити барса… Ну, ходімо готувати шампури.

Шушик тихенько засміялася. Ну й Гагік!

З палаючими головешками в руках Ашот і Асо одразу попрямували до виступу, на якому виднілися роги роздертого козла. Звір, як і інші хижаки, з’їв печінку, серце й стегна своєї жертви, а решту залишив на вечерю.

Асо схопив був козла за роги й потяг тушу тварини вниз, але Ашот спинив його.

— Не можна! Барс прийде за нами по сліду, — шепнув він.

Хлопець сокирою відрубав об’їдені хижаком частини і відкинув, а решту — голову, груди й лопатки — взяв собі на плечі. Потім він подав Асо знак, щоб той замітав сліди вогнем і димом.

Вони йшли, час від часу оглядаючись назад. У кожного завмирало серце: чи не повернувся барс? І разом з тим обоє були щасливі: адже вони несли додому половину туші козла. Ашот навіть зігнувся під вагою своєї ноші. Асо старанно замітав сліди. В руках у нього палахкотіла головешка. І це виявилося зовсім не зайвим. Небезпека прийшла, хоч і не з того беку, звідки її чекали.

Не дійшли ще вони до печери пустельника, як зверху долинув грізний рев, і якийсь кудлатий звір, ламаючи кущі, скидаючи сніг і каміння, звалився з урвища вниз. Ведмідь!

— Асо, підніми головешку! Розмахуй! — закричав Ашот і скинув ношу з плечей.

В цю мить ведмідь, схопивши Ашота за полу, кинув його в купу снігу. Ашот загруз у кучугурі. А звір, не чіпаючи ні його, ні м’яса, з ревом посунувся по схилу. Часом він ставав на задні лапи, перекидався і, заховавши голову між задні ноги, котився вниз…

— Що ж мені робити, Ашот? — прошепотів Асо, ще розмахуючи головешкою. Пастух зблід і так тремтів, що ледве тримався на ногах. Не менше перелякався й Ашот. Але з дивовижної поведінки ведмедя і з запаху вина він зрозумів, що звір був п’яний.

— Стривай, давай налякаємо його. Нарви трави.

Хлопці зібрали сухої трави, чортополоху, скрутили її в жмут, припасували до списа й підпалили.

Ведмідь, видно, стомився, сів на снігу трохи нижче від хлопців і, похитуючи головою, щось тихенько бурмотів.

Ашот закричав: «Гог! Го! Го!» — і кинув у нього вогненний сніп. Ведмідь заревів і метнувся тікати. Запах горілої шерсті долинув до юних мисливців.

— Ну, тікай, та не оглядайся!

І, взявши свою здобич, сокиру й головешки-смолоскипи, хлопці побігли в печеру.

— О, принесли! Козла принесли! — радісно вигукнула Шушик. — А хто там ревів?..

— Ніхто…

Біля вогнища поклали половину туші козла — понад два пуди м’яса. Здавалося, щастя почало усміхатися юним мандрівникам. Проте найсміливіший з них був чомусь неспокійний і, частенько оглядаючись на двері, до чогось прислухався.

А Гагік, побачивши м’ясо, забув про всі свої страхи. Він вистругав шампури і нарізав шматочками м’ясо, примовляючи:

— Я ж казав, що все скінчиться добре! Таку вечерю приготую, що й не снилося! Асо, потримай голову над вогнем — обсмали. Ба, ба, ба! Не життя, а рай!..

І знову на блідих обличчях полонених Барсової ущелини з’явилася посмішка, знову виникли жваві розмови, в які впліталися захоплені вигуки Гагіка, особливо коли він почав знімати з шампурів підсмажене м’ясо.

Розділ восьмий

Про те, що нещастя і щастя — рідні брати

Справді, сьогодні щастя посміхалося юним мандрівникам. Та коли хвилювання вгамувалось, вони вирішили, що їхня радість передчасна, бо наскільки їх становище поліпшилось, настільки ж і погіршало. Правда, тепер вони забезпечені їжею принаймні на два тижні і можуть терпеливо чекати, поки Асо, граючи на своїй сопілці, приведе з Вівчарні покірну йому «отару». А солі й води вистачило б на ціле село. Про все це вони й мріяти не могли відтоді, як потрапили в Барсову ущелину.

Але разом з тим хіба вони могли забути, що поряд живуть два страшні звірі. Правду кажуть айгедзорці: щастя й нещастя — рідні брати.

Щасливі були мандрівники сьогодні, дуже щасливі! Але ж поблизу їхнього житла, можливо, бродить барс! Прийде він, побачить, що зникла його здобич, розізлиться і почне полю. вати на когось із них.

А ведмідь звідки взявся? Де він досі був? Виходить, вони помилково вважали, що звір покинув ущелину.

Школярі, правда, чули, що ведмідь не нападає на людей. Але хто погодиться йти по воду до джерела, де він блукає?.. А коли їв скелях притаївся барс, з яким серцем ти підеш приручати овець?..

Обговорюючи все це, мандрівники зробили висновок, що вони, власне, позбулися всіх своїх надбань — солі, води, овець. Отже, рано вони раділи, що вдасться спокійно дожити до весни. Звірі не випустять їх з печери, через два тижні їжа закінчиться, а без солі ще й раніше можна збожеволіти. Щоб мати воду, доведеться знову розтоплювати сніг, але ж у сніговій воді нема й каплі солі.

Отож, насамперед треба подумати, як знищити або вигнати з ущелини хижаків.

Ашот запропонував розпалити в різних місцям вогнища, а потім, озброївшись палаючими смолоскипами, щосили галасуючи, пройти цепом з одного кінця гір до другого. Може, це налякає звірів, примусить їх втекти з ущелини.

Але Гагік дотепно пояснив, що взяти участь у цьому грандіозному заході зможуть всього три чоловіки. Який же то «цеп»?

Коли всі повечеряли свіжим шашликом, Ашот узяв з кутка печери капкан і, перевертаючи іржаве залізо в руках, сказав:

— Це ж капкан саме для барса!..

— Але навіщо було пустельникові ловити барса? Адже його м’ясо він би не їв, а шкуру не продав би, — заперечив Гагік.

Шушик про щось згадала, трохи подумала і нарешті сказала:

— Я десь читала, що один пустельник, зібравшись у дорогу, прив’язав собі до ніг дзвіночки. Вони мали попереджувати всіх комах і мурашок про наближення людини, щоб ті могли вчасно втекти з дороги…

— Це казочка, — засміявся Гагік.

— Ні, Шушик права, — заступився за дівчину Ашот. — Вона хотіла сказати, що пустельники були добрими людьми.

— Звичайно! А Гагік завжди так, не дасть доказати! — розсердилась Шушик. — Коли б пустельник не був доброю людиною, він ловив би кіз, а не звіра, який п’є їхню кров…

— Молодець! — вигукнув Гагік. — Але я вважаю, що дядечко пустельник творив добро, щоб потрапити в рай за свої діла.

Товариші засміялись. Тільки Ашот не посміхнувся, він думав про інше: «Якщо пустельник ловив барсів цим капканом, то чого б і нам не спробувати?» Батько показував йому, як ставити капкани.

Висловивши свою думку товаришам і діставши їх схвалення, хлопець тут же взявся за діло.

Що треба для того, щоб зарядити капкан? Шматок м’яса. М’ясо в них було, але капкан так заржавів, що користуватися ним було важко.

— Звір злякається запаху іржі, не підійде, — Пояснив Ашот і пригадав, що його батько завжди змащував сталь жиром. Жир убивав запах металу й іржі. Добувши з товстої кишки й нирок козла трохи жиру, Ашот змастив капкан і спробував дію стальної пружини.

— Боюсь, що не витримає, — сумно похитав він головою. — Коло правого кігтя іржа майже переїла шийку.

Біля капкана теліпалась якась залізячка, схожа на якір.

— Це щоб звір не міг далеко втекти. Гачок буде чіплятися за кущі й гальмувати, поки мисливець встигне добити звіра, — пояснив Ашот.

— А чи не можна цей гачок припасувати до дерева, щоб барс лишився на місці? — поцікавився Гагік.

— Так він тобі й стоятиме. Вирве лапу і втече. Якір для того й залишають вільним, щоб він тягнувся за звіром, — сказав Ашот хвилюючись, бо вперше в житті готувався піймати такого страшного звіра, як барс.

— Ану, Гагік, дай шматок м’яса!..

— Ні! — різко заперечив Гагік. — Моїм серцем заряджай капкан, а м’яса не дам! Обійдемось без твоїх спроб…

— Можна взяти з обгризених барсом шматків, — сказав Асо, який досі скромно мовчав.

На верхню терасу, яку мандрівники назвали Терасою барса, злетілося чимало орлів, і хлопці насилу розігнали їх камінням. Жадібні птахи не залишили й шматка м’яса, хіба що об’їдки навколо суглобів. Ашот відрубав один з них, зарядив капкан, присипавши його снігом, а зверху лишив шматок кістки. Щоб віднадити орлів, хлопці зібрали всі залишки й кинули їм, а самі повернулись у печеру. «Ох, якби спіймати барса! Камо з Лчавана помре від заздрощів. Адже про це і в газету можна написати. Щасливіших від нас не буде на світі!» — думав Ашот. Хлопець знову почав мріяти про подвиги. Обличчя його зашарілося, в очах спалахнув вогник.

— Барсу лишилось жити лічені години, — впевнено сказав він, заходячи в печеру. — Тепер подумаємо, як розправитися з ведмедем. Я вважаю, що ми повинні…

Ашот не доказав. Знадвору долинув якийсь глухий рев, ветхі двері печери упали і на поріг ввалився п’яний ведмідь…

Розділ дев’ятий

Про те, чим був так незадоволений Борода Асатур

Можна сказати, що всі події цього дня були справді нещасливою грою долі. Коли б не прийшли мисливці на допомогу Араму, а він не повіє довгої розмови з ними, все могло б статися інакше. По сліду диких кіз Арам, напевно, прийшов би на вершину пасма гір, що проти Барсової ущелини, і з ущелини хлопці могли б побачити його. А побачивши людину, вони б, звичайно, закричали і цим виказали місце свого перебування…

Та кози зустріли в Барсовій ущелині страшного звіра і швидко втекли звідти на солончаки.

А тепер ось козел лежить мертвий, а Арам сидить біля багаття, дивиться на шапку свого сина і плаче, плаче без сліз… Як потрапила шапка козлу на роги?.. Як розгадати цю таємницю?.. От коли б тварина могла розмовляти! Арам поставив би тоді тисячу капканів у скелях, придумав би тисячу способів, щоб спіймати цього козла. А спіймавши, запитав би: «Де хазяїн шапки?..» Та козел мертвий лежить біля вогнища…

Дід Асатур похмуро курив свою стару люльку. Всі погляди були звернуті на нього, від нього чекали рішення. А що міг сказати старший мисливець? Багато чого бачив він на своєму віку, та пояснити тисячі дивних явищ природи, але зрозуміти, яким чином на рогах у козла опинилася шапка Ашота, він не міг.

Старий був незадоволений собою і почував себе ніяково перед чужими людьми.

— Ех ти, моє левенятко, видно, даремно ми сюди прийшли, якщо нічим не допомогли! — з болем сказав він своєму онукові Камо.

— Ні, дядьку Асатур, коли б ке ти, козел не лежав би тут і цієї шапки ми не впізнали б, — заперечив Арам. — Твій постріл допоміг нам зрозуміти, де шукати синів. Сьогодні вранці я стріляв у козла і не влучив. Тільки прицілився — серце защеміло, все перед очима затуманилося… Ходімо, стає холодно. Та й відпочинемо в селі.

Мисливці підвелися й спустилися в село. Дід Асатур в внуком пішов ночувати до Арама, а Грикор — до своєї тітки, Гагікової матері.

Побачиши племінника, тітка розплакалась і вилила на хлопця всю ніжність своїх материнських почуттів. Все найсмачніше, що знайшлося в хаті, поставила вона на стіл.

— Їж, їж, мій любий, і за себе, і за Гагіка їж, хай моє серце заспокоїться, — говорила жінка і, відвернувшись, витирала ріжком фартуха сльози…

— Все буде гаразд, жінко, не плач. Де їм дітися? — заспокоював дядько Аршак скоріше себе, ніж дружину…

— Що говорити!.. — сумувала тітка. — Був би тут Гагік, як він зрадів би, побачивши тебе, Грикор-джан!

Поява Грикора ще більше роз’ятрила рану в серці бідолашної матері. Жінка всю ніч не могла стулити очей… Уранці, почувши, як задзвонили в школі, вона знову гірко заплакала.

— Ідуть… Усі до школи йдуть, усі, крім мого синочка!.. Кожного разу, як почую цей дзвінок, серце розривається; як побачу Гагікових товаришів, сльози очі заливають… А гляну на підручники та чорнильницю — в голові починає паморочитись…

— Годі, жінко… — м’яко сказав Аршак і пішов до свого друга Арама.

А в домі Арама дід Асатур саме гримав на голову колгоспу, дорікаючи йому:

— Ну й байдужі ж ви люди!.. Ваші хлопці й дівчина зникли, а ви тільки те й знаєте, що, як білки, гніздо своє набиваєте запасами!

— А що ж ми повинні робити? — запитав голова.

— Що робити? Тривогу бити, ось що!.. — спалахнув дід. — Кожен з них п’яти таких, як ти та я, вартий. А ти, я чув, більше про єреванські магазини думаєш, ніж про людей!

Кров прилила до обличчя старого мисливця, так він розгнівався, а рука його інстинктивно тяглася до кинджала.

— Не Асатур, а вогонь, просто вогонь! — прошепотів колгоспник, що стояв біля порога.

— Еге ж, залізо розпечене, а не людина…

Дід Асатур, віддихавшись і трохи заспокоївшись, сказав:

— Ну, вставайте, Арам і Аршак, збирайте людей, підемо в гори. У вашому селі мені дихати нічим. А он і Камо прийшов із своїми товаришами, — глянув старий у вікно, і зморшки на його обличчі зразу розгладились, а суворий погляд потеплішав. — Сиран-джан, — просто звернувся він до Арамової дружини, — дай мені їсти на дорогу, спатиму в горах, а звідти прямо додому…

— Чому? Хіба ти не повернешся, дядьку Асатур? — стурбувалася Сиран.

— Ні, в селі, де такий безсердечний голова, більше ноги моєї не буде, — коротко відрізав дід і, взявши рушницю, вийшов з хати.

… Загони колгоспників і школярів розбрелися по горах, заглядаючи в кожен куточок, у кожну щілину, сподіваючись наткнутися хоч на якісь сліди зниклих мандрівників. Вечорами вони спускались у видолинки, ночували у пастухів, а вранці знову йшли в гори. Оглянули всі схили Малого Кавказу, всі балки, скелі, але нікому й на думку не спало заглянути в Барсову ущелину, хоч і не раз вони проходили коло неї. Хіба можна було подумати, що Ашот з товаришами пішов туди, куди і влітку не наважувались заглядати найсміливіші люди?..

Тоді Арам запропонував школярам повернутися в село, а дорослим сказав:

— Дякую вам усім, мої дорогі односельчани, дякую і тобі, дядьку Асатур. Ви зробили для нас усе, що могли, більше вам мучитись не варто… Повертайтесь собі додому. Я залишусь на фермі, буду ходити з пастухами на гірські пасовиська. Може, й відчиняться де-небудь двері, за якими ховається моє щастя…

— Ні, ні, що ти кажеш, Арам! Я не так розумію дружбу, — запротестував старий мисливець.

Асатур ніяк не погоджувався вернутися в село, і все ж Арам умовив його, тим більше, що Грикору не можна було пропускати навчання в школі.

Поцілувавши свого молодого товариша, старий мисливець філософськи сказав:

— На світі людина живе надією, Арам. І ъи не втрачай її. Чує моє серце, що діти живі…

— Спасибі, хай тобі дасть небо все те, що твоє серце бажає, дядечку Асатур! Щасливої тобі дороги…

Арам провів лчаванців до шляху і повернувся на ферму.

Розділ десятий

Про те, як розвіявся міф про втечу дітей на Далекий Схід

Арам не знав ні сну, ні спокою і, мабуть, до весни не повернувся б у село, якби не один випадок.

Та частина Араратської долини, що лежить проти Барсової ущелини, як уже було сказано, безлюдна й гола.

В літню спеку тут росте лише верблюжа колючка та полинь з сріблястими ворсинками й п’янким запахом. Інша рослинність зустрічається тільки вздовж русла загадкового потоку. Від нижнього краю скелі, що оточує ущелину, й до берегів Араксу тягнуться три вузькі смужки. Середня — кам’яниста, сіра — це шлях потоку, а по обидва боки її — жовті смуги трави. Взимку холодний вітер жалібно висвистує в сухих стеблах цієї трави.

Не встигне розтанути сніг, як до трави прямують усі копитні, і першими — муфлони.

Пастух Авдал розподілив випаси колгоспної ферми на окремі частини і по черзі переганяв худобу з однієї на іншу, поки не дійшов до цілини. Тут він зупинився.

Полюючи з Арамом на диких кіз, Авдал набрів на багаті трави, що виросли по берегах потоку, і вирішив привести сюди колгоспні отари.

Поки мисливці блукали по навколишніх скелях, вівці паслись, потопаючи в морі рудої трави. Іноді Авдал, сівши на камені, починав грати на сопілці, сумні свої мелодії. Ло, ло, ло, ло…

У курдів є звичай водити за отарою одного-двох ослів. Ослики возять на собі повні хурджини з їжею. А коли на луках ягняться вівці, новонароджених кладуть у хурджини, і спокійна тварина, м’яко погойдуючи на своїй спині ягнят, обережно приносить їх на ферму. В ті дні, коли окоту не буває, віслюка навантажують зібраним у горах паливом — нема чого тварині, що звикла носити на собі вантажі, повертатися додому порожняком.

Якось перед заходом сонця, коли пастухи набрали хмизу й почали вантажити його на віслюків, звідкись знизу прибіг сторожовий собака. В зубах у нього було старе курдське аба. Собака приніс його прямо Авдалу.

Розумні очі пса, здавалось, говорили: «Поглянь, чи не нашого Асо це одяг?».

Серце пастуха стислося від болю. Він крутив у руках брудну, задубілу одежу сина, і йому хотілось кричати, всьому світові розповісти про свою втрату.

— Де ти знайшов її, Чало-джан, де? — ковтаючи сльози, питав він собаку.

Авдала оточили товариші. Оглянувши аба, вони закам’яніли: це ж одяг Асо.

— Ходім, Чало-джан, покажи, де це ти знайшов…

Собака повів їх Вони пройшли по слідах потоку, перетнули дорогу з Айгедзору і зупинилися біля понівеченого водою куща. Тут собака знайшов одяг.

— А це що за папери?

Один пастух нагнувся і витяг з мулу якусь книжку. Потім знайшли в багні зошит.

— Гей, поніс потік дітей! — сумно сказав Авдал. І, сівши край русла, затулив обличчя руками.

Після довгих блукань повернувся їв село мисливець Арам, повернувся з розбитим серцем. Глибоко переживаючи своє горе, він поволі зайшов у хату і важко сів на стілець.

— Нема нашого Ашота, — ридаючи, промовила дружина. Очі її були сухі — виплакала всі сльози. Тільки худі плечі здригалися.

— Скажи ж що-небудь, щоб я зрозумів… — пробурмотів Арам, дивлячись на дружину поглядом раненої тварини.

— Потік поніс… дітей…

— Який потік?

— Пеклом посланий.

І жінка з плачем розповіла про речі, знайдені пастухами. Потім дістала з-під ліжка брудний зошит Ашота й додала:

— Оце все, що лишилося від нашого Ашота…

Арам мовчки підвівся, пішов на колгоспну конюшню, осідлав двох коней і помчав до Аршака.

— Сідай, поїдемо.

— Куди?.. — ледве ворушачи губами, запитав Аршак.

— Поїдемо до русла потоку. Там подивимось.

Аршак мовчки сів на коня, і вони помчали до зловісного русла, яке, крім жаху й нещасть, нічого не подарувало айгедзорцям.

Сонце вже сідало за гори, коли вершники приїхали на місце. Прив’язавши коней до куща, Арам і Аршак пішли по руслу вниз. На кожному кроці вони зупинялися, нагинались, оглядаючи кожну гіллячку. Ось із-під каменя виглянув край книжки. Підняли, розгорнули. Чия? Невідомо, неможливо взнати, коли вся книжка в грязюці, текст розплився. Вони перегорнули її, знайшли кілька чистих сторінок. Книжка була російська. Можна було розібрати уривок з якогось вірша Джамбула:

— Що за книжка, Аршак?

— Стривай… Пригадую, це наш Гагік учив напам’ять. Підручник для восьмого класу. Ех, Гагік-джан, де ти?.. — заголосив нещасний батько. Йому виразно пригадалось завжди веселе обличчя сина, чорні очі з іскринками сміху, жарти… Як може забрати земля такого хлопця?..

— Ходімо далі, Аршак, подивимось. Може, ще щось, знайдемо.

Слідом за обома батьками прийшли школярі, сусіди, друзі загиблих. Вони теж пішли понад потоком до самісінької річки Аракс і теж знайшли кілька книжок та зошитів. Потім усі зібралися, сіли й зробили висновок, що хлопці, проходячи дорогою, зненацька потрапили в потік, він захопив їх і помчав до річки Аракс.

— Але куди ж вони йшли цим шляхом? — дивувався Аршак. — Адже вони писали нам інше. Який же тут Далекий Схід?

Єреванський шлях проходив недалеко від залізничної станції. Можливо, замість того, щоб сісти на полустанку, поблизу ферми, вони вирішили піти на станцію і тут потрапили в пащу потоку…

Незрозумілим було тільки одне: чому юні натуралісти не втекли від потоку? Адже вода завжди мчить з гуркотом, з шумом. Не могли ж вони цього не чути!

— Хто знає, може вони стомилися й сіли на траву відпочити… — сказав комірник Паруйр. — Поїли, а потім лягли подрімати, заснули… Що сонний, що мертвий — однаково. І говорити нічого, так воно й було…

Хай Паруйр був напідпитку, однак висловлена ним думка багатьом здалася правдоподібною. Але як же потрапила на роги козлу шапка Ашота?..

Сум охопив усе село в ці дні. Були відкладені всі свята, весілля. У льохах стояли повні караси вина, але веселитися не було бажаючих…

Розділ одинадцятий

Про те, як міцніє в нещасті серце людини

Коли ветхі двері упали і в печеру ввалився п’яний ведмідь, мандрівників охопила паніка. Саркіс дико закричав і кинувся в найдальший куток. Шушик тривожно вигукнула й завмерла на місці.

— Вогню! Вогню!.. — заволав Ашот.

Асо кинув сокиру, яку тримав у руках, і, схопивши палаючі головешки, пошпурив ними у ведмедя.

Ведмідь заревів, вискочив з печери і, присівши недалеко в кущах, почав облизувати обсмалену лапу. Він незадоволено бурчав, обурюючись, певно, з того, що недавно гостинна печера зустріла його так недружелюбно.

Ашот, Асо і Гагік, озброївшись палаючими головешками, стали біля входу і дивились на ведмедя. Їм здавалося, що тепер звір не такий страшний, як тоді, коли п’яний звалився на них з гори. І Гагік, що однією ногою стояв ще в печері, раптом показав ведмедеві язика й пожартував

— Що? Шашличку захотів?

Ведмідь не зводив очей з печери, звідки пахло смаженим м’ясом. Гагік розмахнувся і шпурнув головешку в звіра.

Головешка впала в сніг. Шипіння й дим від неї так налякали клишоногого, що той кинувся тікати.

— Е, та він боягуз! І ви. Його злякалися? — вигукнув Гагік.

Хлопець так зрадів своєму відкриттю, що в нього виникло нестримне бажання сміятися й жартувати. Це був переломний момент у житті Гагіка, момент, коли дитяча боязливість починає поступатися сміливості, яка зароджується в грудях юнака, і він з радістю відчував це.

— Стривайте, я зараз спалю йому кожуха, — ставав дедалі хоробрішим хлопець і, схопивши смолисту соснову гілляку, що яскраво палахкотіла, метнувся слідом за ведмедем. — Я сам з ним упораюсь!.. Чого ви йдете за мною? — крикнув він, хоч хлопці стояли нерухомо.

Але Ашот і Асо зрозуміли свого відважного товариша (не відразу ж людина стає сміливою?) і побігли йому навздогін, схопивши головешки. А ведмідь, ламаючи кущі, тікав… Він був так наляканий, що, поспішаючи, не встиг перескочити через якусь кам’яну перепону, спіткнувся і сторч головою полетів униз.

Захекані й стомлені, повернулися хлопці в печеру. Всі здивовано поглядали на Гагіка, наче вперше бачили його. Худе обличчя хлопця розчервонілось, очі світилися, як вуглинки.

— Лаври готові, моя рідна? — звернувся він до Шушик, яка боязко стежила з порога за цим мужнім єдиноборством.

— Готові, зараз принесу…

Дівчина принесла з глибини печери гілку вічнозеленої хвої, зігнула її, з’єднала кінці і урочисто поклала на голову Гагіка, а на груди прикріпила сміючись сухий, жовтий, мов золотий, листок.

— Це тобі орден «Переможця ведмедів»…

— Ну, не час для жартів! — сказав Ашот. — Треба розкласти вогнища біля входу в печеру і нижче, біля сходів, а то звір відчув запах м’яса й тепер не відчепиться.

Хлопці негайно взялися до роботи. Незабаром біля печери, на сходах і навіть на «барикадах» диміли багаття. Дивлячись на них, Ашот знову дав волю своїм мріям. «Це наша фортеця, — думав він. — Ось із веж піднімаються язики полум’я, пильні сторожі стоять на її стінах..»

Саме тоді десь у горах почувся постріл, і луна від нього прокотилася Барсовою ущелиною. Ашот зблід. Невже батько?.. Полює чи шукає їх?..

У напруженому мовчанні минуло кілька хвилин, але постріл не повторився. Тоді всі почали кричати:

— Ми тут, тут!..

Луна підхопила їхні крики і понесла далеко в скелі.

Знову, затамувавши подих, мандрівники уважно прислухалися. Відповіді не було.

Сонце сіло за Великий Арарат. Ставало холодно, але всі ще стояли на південній «барикаді», підкидаючи в багаття хмиз. Їм так хотілось вірити, що невідомий мисливець побачить довгі язики полум’я і спробує зійти в ущелину…

Неспокійно минула ніч. Саркіс іноді кричав у сні і тривожно схоплювався. Шушик, стулюючи очі, весь час бачила якісь мерехтливі вогні, а Ашот і крізь сон кликав: «Хто ти, хто? Ми тут, тут!..»

Розділ дванадцятий

Про сварку між тими, хто уникає не тільки сварок, а й зустрічей

Жадібний барс, ще не перетравивши вчорашньої пайки козлиного м’яса, зібрався поснідати.

Сонце вже позолотило снігові вершини Арарату, коли він вийшов із свого тимчасового лігва.

Великий і важкий звір ступав легко й м’яко. Вранішнє проміння сонця вигравало на гладенькій, блискучій рудій шкурі, густо вкритій глянцувато-чорними плямами. Ці плями надавали звірові особливої краси і разом з тим робили його невидимим на тлі таких же рябих гірських схилів. Струнке й гнучке тіло барса пересувалося так легко й швидко, ніби це був якийсь казковий вогненний дракон, що повз між камінням.

Витягнувши здоровенний хвіст і тихо муркочучи, барс зупинився на виступі гори і поглянув униз, де вчора вранці снідав. Чи ціла його здобич?..

— Але від козла лишились тільки кісточки. Побачивши це, хижак розсердився, гнівно вдарив хвостом об землю і заревів. Потім ліниво підійшов до притрушених снігом недоїдків м’яса й кісток. Та не встиг простягнути до них лапу, як з-під снігу вискочила якась залізячка. Гучно клацнувши, вона так вчепилася гострими кігтями йому в лапу, так затиснула її, що звір страшенно заревів від болю. Намагаючись звільнитися, він сіпнув лапу, але біль тільки посилився, а лапу ще більше стиснуло.

Барс розлютився. З усієї сили вдарив залізякою об камінь, зламав її і, звільнившись, глянув навкруги налитими кров’ю очима, ніби шукаючи таємного ворога.

А внизу безтурботно спав п’яний ведмідь.

Так ось де він!..

Барс припав до скелі й зіщулився, наче сталева пружина, що ось-ось розвернеться.

Бідолашний мишко!.. Крізь шум, що стояв у голові од учорашнього молодого вина, ведмідь почув t огидний рев ворога, глянув на барса каламутними очима і, якби в нього були руки, певно, відмахнувся б ними — чого ти, мовляв, причепився!.. Бездумно відвернувшись, ведмідь знову задрімав, та нараз відчув, як щось важке навалилось йому на спину, запустивши гострі пазури в шию і в боки…

Від несподіванки й болю ведмідь так заревів, що здригнулися г. ори в ущелині.

Перелякані незвичайним ревом мандрівники вибігли з печери. Перед їхніми очима боролися два дикі звірі, один з яких відзначався силою, а другий — великою спритністю.

Божевільно крутячись на одному місці, ведмідь намагався скинути з спини й розтоптати непрошеного вершника. Але даремно. Іклами й передніми лапами він уп’явся в загривок суперника, а гострими пазурами задніх лап розривав йому боки.

Ревучи від болю, ведмідь з барсом на спині кинувся до нижнього краю скель, що оточували ущелину, але, добігши, зупинився: скелі обривалися проваллям.

Він побіг назад, домчав до саду й перекинувся в сніг, підім’явши барса під себе.

Тоді підступний ворог змінив свою тактику і застосував найстрашніший спосіб. Він іклами вп’явся ведмедеві в морду, а пазурами передніх лап — у шию і знову пустив у хід гострі ланцети своїх задніх лап. Ними він розпоров ведмедеві черево, геть пошматувавши шкіру, Ведмідь насилу підвівся, струсив із себе барса і хитаючись пошкандибав до виходу з ущелини, та не ступив і кількох кроків, як упав і скотився вниз.

Барс не переслідував його. Він побрів до підніжжя скель — праворуч. Зализав рани і, ледве тягнучи задні ноги, зник серед каміння.

Хлопці не наважились переслідувати звіра. Налякані кривавою сутичкою, що зараз відбулася, вони заціпеніли на своїх місцях.

Та це була й радісна подія для них. Ще вчора вранці мандрівники вишукували хоч жменьку ягід, а сьогодні перед ними лежить туша ведмедя завбільшки з корову… Оце так щастя! Не менш важливо й те, що одного з їхніх страшних ворогів уже нема! Другий же, поранений, зник у своєму лігві. Хто знає, коли він знову з’явиться тут! Адже й йому не солодко довелося в лапах ведмедя…

Хлопці були надзвичайно раді і в думках дякували пустельникові за подарунок. Хоч капкан і не відіграв своєї основної ролі, однак саме він розлютував барса. Інакше звір ніколи не кинувся б на ведмедя, а спробував би уникнути зустрічі з ним.

Коротше кажучи, капкан дуже допоміг хлопцям, і вони тепер мали нагоду здобути жирну величезну тушу ведмедя.

Мовчки, тільки обмінюючись знаками, хлопці взяли сокиру, списи, головешки і, ніби змовники, обережно рушили до вбитої тварини. Сокирою й ножем Ашот і Асо відділяли від туші лопатки і задні ноги. Вони аж упріли за роботою, весь час з острахом поглядаючи в той бік, куди пішов барс.

Хлопці квапились так, як тільки можуть квапитись злодії, що залізли в чужу хату. У них не було часу навіть на те, щоб оббілувати ведмедя. Тому, взявши на спину окремі частини туші, вони поспішили до свого житла. Коли вже підійшли до південної «барикади», Ашот штовхнув її ногою і розвалив. Сторож-опудало, що стояв на пагорбі, упав на землю. Тепер він був не потрібен!

Захекані хлопці вбігли в печеру, скинули з плечей свій дорогий вантаж і посміхнулись щасливою усмішкою. Потім так само мовчки вийшли з печери. В «коридорі» Ашот зупинився, прислухався і знаком велів повернути назад.

— Решту доведеться поки що залишити.

— Чому? Голову свою залишу там, а м’яса — ні! — посміливішав Гагік. — Самі ж будете вимагати від мене щодня м’яса!..

Але Ашот вважав, що туша ведмедя повинна лишатись на своєму місці доти, поки не буде з’ясовано, що сталося з барсом: живий він чи ні? Якщо живий, то, виголодавшись, неодмінно прийде за своєю жертвою. А якщо не прийде, то це означатиме, що він здох від ран.

— Поки ми чекатимемо на барса, орли все з’їдять, — сперечався Гагік. — Не робіть дурниць.

— Удень ми будемо відганяти їх, а ввечері вони й самі втечуть. А барс прийде тільки вночі.

— Вовк теж такий: він уночі приходить доїдати здобич, — підтримав Ашота, Асо.

Гагік незадоволено поплентався в куток печери і приніс звідти кошик власного виробу. Поклавши в нього величезне стегно ведмедя, він покректуючи відніс кошик назад і поставив на купку хмизу.

— Це м’ясний склад, несіть усе м’ясо сюди, — кинув він холодно. Видно, Гагік не переставав думати про покинуту надворі ведмежатину.

На всякий випадок хлопці переставили своїх «сторожів» до залишків ведмедя — хай лякають орлів! І, треба сказати, опудала чудово виконували свою роль: орли не наважилися й близько підлітати.

— Увечері, Асо, коли орли долетять спати, ти принесеш ці опудала додому, — сказав Ашот. — Якщо барс живий, залишати їх біля ведмежатини на ніч не треба.

Потім хлопці заходилися лагодити поламані ведмедем двері, а Асо мав іти у Вівчарню.

— Ти, Ашот, знову захоплюєшся і забуваєш про небезпеку! — розсердилася Шушик. — Коли ми всі тут, нам не страшно, а як можна посилати самого Асо?

Пастух почервонів і соромливо простягнув руку до голови, щоб натягнути ковпак на очі, але його там не було.

Хлопці дружно розсміялись. Засміялася й Шушик. Дівчині завжди подобалось, що Асо ніяковіє, коли вона піклується про нього.

— Ти думаєш, що я посилаю Асо в пащу барсові? — запитав Ашот. — Барса нема, не бійтеся. А якщо він живий, то в такому стані, що піднятися до Вівчарні не зможе. Справа ось у чому. Барс був голодний, коли напав на ведмедя. А ви ж помітили, що він нічого не з’їв. Виходить, не до їжі йому було. Це по-перше. А по-друге, барс зразу пішов до води: так завжди роблять важко поранені звірі. По-третє: коли він ішов, то хитався, а голова була опущена. Він зовсім не був схожий на переможця. І по-четверте: напившись води, хижак не повернувся на верхні скелі, а поліз у своє лігво, бо вже не мав сили. Дикі звірі завжди шукають притулку вгорі, над ущелинами й долинами, звідки можна непомітно стежити за ворогом і майбутньою жертвою. Все це мені батько показував і пояснював. Так і барс. Згодні зі мною?..

— Нічого, докази твої розумні, — відповів Гагік.

— Ну, коли згодні, то займемось ділом. Ти, Асо, лишайся, оскільки Шушик… — Ашот глянув на дівчину й посміхнувся.

Чи тому, що не стало ведмедя, чи завдяки поясненням Ашота, напруження минуло, і в печері знову настали «мирні дні».

Та чи довго вони могли тривати і що чекало на юних мандрівників у майбутньому — цього, звісно, ніхто не знав.

Розділ тринадцятий

Про те, що після бурхливих подій можуть настати дні, сповнені дрібних турбот

Події останніх днів так схвилювали Ашота, так вразили його уяву, що хлопець був готовий зробити якийсь незвичайний вчинок. Він був певен, що народився для боротьби, а не для спокійного, одноманітного життя. Справді, що то за життя, відклавши зброю, носити глину для посуду, місити її, як жінка… Ні, видно, минули рицарські часи. А як було чудово, коли ведмідь та барс перекидались у снігу і ущелина гриміла від їхнього реву! Оце життя!.. Кров закипає від таких видовищ, і людина мимоволі проймається героїзмом.

Єдине, що зараз цікавило Ашота, — це барс. Що ж все-таки з ним? Живий чи здох? От якби знайти його, пораненого, і… одним ударом списа… Та, зрештою, хоч би й мертвого знайти. Зняти б з нього шкуру, а потім, повертаючись у село, покласти її на плече. Хіба цього мало? Все село вийде подивитися. А так що? Полагодив двері — носи глину, бо треба зробити караси для води.

А втім, глина знадобилась і для іншого, важливішого діла…

Якою зручною не була печера невідомого пустельника, а дим від вогню все-таки збирався під її стелею, і, щоб він не виїдав очі, нашим полоненим доводилося весь час сидіти або лежати.

Шушик не раз говорила про те, щоб зробити піч. Сидячи біля вогню, дівчина щовечора перевертала з боку на бік складені по краях вогнища саморобні цеглинки, від яких піднімалася ледве помітна пара.

— Цегла вже висохла, чого ж ви чекаєте? — підганяла вона товаришів.

Піч вирішили поставити в кутку печери недалеко від входу. Але якої форми вона мала бути, ніхто не знав.

— Давайте складемо в три стінки, а спереду хай буде відкрито, — запропонував Ашот.

— Чого в три? Досить і двох. Третьою буде стіна печери — щось на зразок кухонної плити.

Пропозиція Шушик здалася всім найприйнятнішою, тільки ніхто не знав, чим прикрити піч зверху і як зробити комин.

— Гаразд, ви поки що ставте стінки, я зараз повернуся, — сказав Асо й вийшов.

Він давно помітив надворі тонку, але досить велику кам’яну плиту і тепер, крекчучи, притягнув її в печеру.

— Чудово! — зрадів Ашот. — Це буде верхом для нашої плити.

Не минуло й години, як стінки печі були складені, кожна майже метр заввишки. А віддаль між ними підказала плита, яку приніс Асо. І вийшло справді щось схоже на кухонну шшту.

— Тепер лишилося найважче, — сказав Гагік, — але це доручіть мені.

Ніхто не знав, як зробити комин. Але Гагік уже приступив до роботи. В печері ще залишилась глина, якою він обмастив стіни печі, а зверху зробив щось незграбне на зразок труби. Внизу ця труба була широка, а далі вужчала. Взагалі, вона нагадувала велику глиняну воронку, поставлену гострим кінцем угору. Ця споруда й мала правити за комин.

Лишилося ще зробити труби для димоходу.

— Ну, тепер ми почнемо виготовляти труби по півметра кожна, — сказав Гагік. — Що вас дивує? Чим колгосп одвів воду з гірського джерела в село? Хіба не глиняними трубами? Отож і ми зробимо такі труби: один кінець ширший, другий вужчий, потім з’єднаємо одну з одною. Зробимо й коліно, щоб вивести димохід з печери через отвір над дверима. От і все…

Для димоходу треба було чотири труби й два коліна.

— Біжіть, хлопці, по глину. Труби робитимемо всі. Хто порушить розмір — оштрафую. З одного кінця отвір має бути шістнадцять сантиметрів, з другого — дванадцять. Майте на увазі це. Шушик, дай лінійку!..

Цілий вечір полонені Барсової ущелини виготовляли труби. Для зручності вони сплели з гілок каркаси майбутніх труб, а тоді вже на них накидали глину. І хоч Гагік прославляв себе як найбільшого майстра, найкращу трубу зробила все-таки Шушик. У всіх інших труби вийшли грубими, з товстими стінками, але й ними можна було користуватися. А це найголовніше.

Склавши труби біля вогнища, мандрівники задоволено посміхалися одне до одного: чудово! Тепер у них буде піч!..

Скориставшись вільною хвилиною, Ашот запропонував товаришам відпочити.

І Асо — сьогодні був його день, — не чекаючи запрошення, почав народну казку про Леніна: «… Ленін-паша осідлав свого вогненного коня, взяв на плече тисячопудову палицю і пішов проти царя…»

Розповідав пастух казку про Леніна і, час від часу прикладаючи сопілку до губів, співав:

Розділ чотирнадцятий

Про те, чого ведмідь забрів до Барсової ущелина

Сонце тільки-но виглянуло з-за гір, що оточували Барсову ущелину зі сходу, як хлопці почули тривожний крик Гагіка:

— Орли ведмедя з’їли!

Залишивши Саркіса й Шушик у печері, Ашот і Асо взяли зброю і помчали в ущелину. Справді, орли й грифи, мабуть, з усієї ущелини зібралися на трупі ведмедя. Своїми гострими, схожими на кирки дзьобами вони розривали на шматки жирне м’ясо (ведмедя.

Хлопці зчинили галас і палицями почали розганяти хижаків. Важко змахнувши крилами, орли відлетіли й сіли на найближчих скелях. Чистячи об каміння закривавлені дзьоби, вони злобно поглядали на своїх нападників.

Боки ведмедя були пошарпані, черево зовсім розпатрошене. Величезна голова мирно лежала на прим’ятих кущах.

Гагік мовчки зняв шапку і трагічним голосом почав:

— Скажи, навіщо ти крав наше добро?.. Звісно, іншого кінця й не могло бути, якщо ти їв і пив чуже, — закінчив Гагік, витираючи рукавом сухі очі.

Ашот оглянув усе навколо і, переконавшись, що барс не приходив сюди, наказав оббілувати ведмедя. Поки товариші розбирали тушу, він оглянув ще раз брили, що нависли над входом в ущелину. Ого! Ведмідь прийшов сюди з-за гір по Диявольській стежці. Незграбний, а по яких небезпечних карнизах проліз, над яким проваллям!.. «Певно, він, як людина, чіплявся лапами за каміння», — подумав Ашот і спустився вниз до товаришів.

Хлопці ще поралися біля туші. Треба було розрізати м’ясо на шматки і віднести в печеру. Але Ашоту, якого завжди цікавило навіть найдрібніше нерозгадане питання, не терпілося розповісти товаришам, яким шляхом і чого прийшов сюди цей ведмідь.

— Перерва! — дав він команду. — Сядьте відпочиньте. Зараз ми повинні з’ясувати одне питання: чого сюди приходив ведмідь. Я думаю, що в нашій країні нема кутка, безпечнішого для зимової сплячки ведмедя, як ця ущелина. За всю зиму сюди не заглядає жоден мисливець. Ведмеді про це знають і завжди приходять в ущелину взимку. Ось і цей: прийшов, а тут раптом дим з печери валить, пахне людиною… Якщо поблизу є людина, ведмідь не засне…

— От він і вирішив: давай я залишу їх голодними, може, втечуть звідси, — продовжив думку Ашота Гагік, нанизуючи нирки на прутик і з такою радістю поглядаючи на них, що навіть Асо не витримав і посміхнувся.

— Ведмідь побачив, що в ущелині є люди, — вів далі Ашот, — і нетерпеливо чекав, поки ми підемо. Думав, дурний, що ми тут з власного бажання. Добре, що він зустрівся з барсом, а то ми не мали б спокою ні вдень ні вночі.

— Ні, скільки я бачив ведмедів — усі забиралися геть, навіть не чіпали овець, — заперечив Асо.

— Правильно, ведмідь — мирна тварина. Він і Чорнуху не зачепив. Але ведмідь спокійний лише тоді, коли в лісі багато корму. А в цій замкнутій ущелині нічого нема, тому він з голоду весь час швендяв би коло нашої печери.

Коли м’ясо було порізане на шматки, перенесене ї сховане в холодному кутку печери, Ашот задоволено оголосив:

— Ну, тепер ми можемо бути спокійні: барс здох. Якби він був живий, то вже показався б.

— А чи не піти нам по його шкуру? Знімемо й накинемо на нашу Шушик Аветівну. Адже її шубка без коміра, якось недобре…

Шушик сиділа біля вогню й сумно дивилась на своє жалюгідне вбрання. Але ж ця суха собача шкура врятувала їй життя!

— Нічого, Шушик, не журися, — сказав Ашот, помітивши поганий настрій дівчини. — Від ведмежого жиру ми ще подужчаємо… Скоро повернемось додому, ти надінеш красиве плаття, підеш у клуб…

— … І танцюватимеш з Асо, — закінчив Гагік.

На обличчі пастуха спалахнула добра, сором’язлива посмішка.

— Ну, ви тут балакайте, а я піду до своїх овець, — сказав він і підвівся.

— Добре, — погодився Ашот, — а ми будемо кошики плести. Без діла не сидітимемо.

Асо попрямував до Вівчарні.

Біля джерела свіжих слідів не було. Отже, здичавілі тварини не наважились перестрибнути через вогнище і сьогодні зовсім не пили води. Але це Асо не турбувало. Набравши в глиняний глечик води, пастух рушив до ущелини, де була Вівчарня. Недалеко від «овечого хліва» він поставив глечик з водою на плоский камінь, а сам повернувся до вогнища й почав грати на сопілці.

Клуби диму, що повільно піднімались від багаття, і звуки сопілки з неймовірною силою вабили овець. Чорнуха мов скам’яніла, почувши звуки, якими скликають овець до водопою. Потім по її тілу пробіг легкий дрож — очевидно, вівця пригадала, як разом з тисячами своїх подруг сходила згори до струмка, що так приємно дзюркотів унизу, в ущелині. А її так мучить спрага!

І під чарівливі звуки Чорнуха повільно підходила до води. Біля глечика вона обережно простягнула вперед морду, потім форкнула, злякавшись чогось, і відійшла. Але вода владно спокушала.

Пересвідчившись, що їй нічого не загрожує, Чорнуха почала пити. Напилась досхочу, потім обернулась і замекала. Мабуть, кликала своїх дітей. А втім, їх не треба було кликати. Старший уже сам підходив до матері, боязко оглядаючись, щоб кожну мить бути готовим до втечі. А маленька вівця так і лишилась у своєму сховищі.

Асо встав і почав повільно підходити до Чорнухи, витягнувши вперед руку. «Прру, прру, прру…»! — видавав він губами звуки, добре знайомі свійським вівцям. Звук цей означав, що в руці у хлопця є сіль — любимі овечі ласощі. Але сіль не спокусила Чорнухи. Вона щодня пила солону джерельну воду.

Цілий день просидів Асо біля вогнища. Цілий день співала його сопілка. Пастух кашляв і говорив сам з собою, щоб поступово привчити тварин до свого голосу, переконати їх, що небезпеки немає. І вівці, нарешті, повірили, що в людини мирні наміри, що від неї їм не буде ніякого зла.

Але досвід, здобутий в суворій боротьбі за існування, вимагав від них обережності.

Надвечір Асо з порожнім глечиком повертався додому. Дорогою він вирішив оглянути верхні тераси, спробував ловити куріпок і, блукаючи ущелиною, в одному відкритому для сонця місці натрапив на за. рості якоїсь колосистої трави.

Розтерши колосок на долоні, хлопець побачив невеличкі продовгуваті зернята. Розжувавши їх, Асо щосили закричав:

— Ашот, Гагік! Пшеницю знайшов, пшеницю! Сюди!

Звістка схвилювала жителів печери. Пшениця?!. Вона була їхньою мрією. Адже людину, що звикла до хліба, не може задовольнити саме тільки м’ясо. «Ми стали справжніми ескімосами», — часто говорив Ашот. Він хотів сказати, що коли ескімоси можуть жити на м’ясі, без хліба, то й вони проживуть. Проте сильний і здоровий хлопець сам страждав без хліба. Від напівсирого шашлику в нього болів живіт. Трохи виручала м’ята, знайдена під вербою, та дикі плоди, особливо шишки мушмули, що завжди зберігалися в Шушик.

— Ідемо-мо-о!.. — гукнув Ашот знизу.

І скоро він, Гагік і Шушик, важко дихаючи, вилізли на гору. За ними повільно плентався Саркіс.

Асо чекав товаришів, стоячи серед колосся. Всі жадібно накинулись на дрібненькі зернята, ледве встигаючи очищати їх від остюків.

— Мої дорогі, ріднесенькі!.. — примовляв Гагік. — Де ж ви були? Ми скучили за вами до смерті…

— Не можна, хлопці! Сире зерно їсти не можна, — спинив їх Ашот.

Оцей ще Ашот! Може замучити своїми правилами та розпорядженнями! Не дає людям жити так, як їм хочеться… Та що ж робити? Дали слово слухатись — заперечувати не доводиться!

Нарвавши колосків, усі повернулись у печеру і тут, біля вогнища, почали м’яти їх, вилущуючи й провіваючи зерно. Потім, зібравши зернята в глиняний горщик, поставили на вогонь підсмажити. Ото була смачна страва!

— От ми й досягли життєвого рівня нашого пустельника, земля йому пером… — напхавши рот, ледве вимовив Гагік. — Цікаво, який же був кінець цього бідолахи?

— Мабуть, помер у печері, а дід нашого ведмедя знайшов його й витяг звідси, — висловив свою думку Ашот.

— Чого ти так думаєш?

— Там у кущах якийсь череп лежить…

— Ой, череп?! — злякано глянула на двері Шушик.

— Ну, годі. Краще поговорімо про щось інше, — втрутився Асо.

Замовкли. Як тільки стихали в печері розмови, кожний поринав у власні невеселі думки. Знову всіх огортав сум. За щоденними турботами про їжу полонені Барсової ущелини забували про все. А тепер, коли їжі начебто вистачить на цілу зиму, думки їхні полинули до рідних, близьких і знайомих. Кожен спробував уявити собі вимріяну зустріч з батьками, коли пощастить вийти з цього кам’яного мішка, і серце стискалося від болю…

Помітивши настрій товаришів, Ашот твердо сказав:

— Завтра нам треба буде назбирати якнайбільше пшениці. М’ясо і сіль у нас є. Коріння малини збере Асо, а по слідах барса підемо післязавтра…

Розділ п’ятнадцятий

Про те, як одна бідолашна тварина стала жертвою своєї материнської любові

Другого дня Асо з нетерпінням і глибоким хвилюванням, яке завжди охоплює пастуха-курда, коли він розшукує зниклу тварину, шукав свою Чорнуху.

У Асо батько пастух, і дід був пастухом, і прадід, і прапрадід. Такі курди. Для них іншого життя, іншої роботи немає. У них навіть прислів’я є: «Якщо хочеш, щоб твій син став людиною, зроби його пастухом».

Закоханий в гори, курд розлучається з ними тільки заради великої любові, любові, здатної на жертви. «Заради тебе я піду на все. Хочеш — кину гори і стану пастухом у вашому задушливому селі», — співає курд вірменській дівчині в одній з пісень.

Спуститися з гір у гарячу Араратську долину?.. Та піти на це можна лише заради коханої. Якщо хочеш покарати курда, примусь його покинути свої любимі гори, вкриті квітами луки, росяні схили.

Отакий і Асо. Шість тижнів минуло, як він розлучився з рідною отарою. А для нього це була вічність. Як може курд так довго не бачити ні овець, ні собак!

Асо знудьгувався за отарами ферми. Він знав, що зараз вівці почали ягнитися; в хлівах топчуться на кволих, нестійких ніжках і тоненько мекають рябенькі ягнята. Ой, коли б хоч Чорнуху приручити! Як би він доглядав її, свою журбу забув би! Цей Ашот зовсім людей не знає! Вівці наверху, на горі, а він його, пастуха, на інші роботи посилає. Та хай йому накажуть залишатись у Вівчарні вдень і вночі, він буде задоволений. Може, й не піймає здичавілу вівцю з ягнятами, зате хоч здалеку побачить їх, почує милі голоси…

На Вівчарні Асо уважно оглянув здалеку всі кутки, всі кущі і витягнув з-за пояса свою сопілку. Скоро з-за кущів сухого чортополоху виглянули. роги. Показалась і маленька овечка, нашорошивши, мов косуля, вуха, кожну мить ладна кинутись тікати. А де ж сама Чорнуха?..

Ло, ло, ло, ло!..

Асо довго грав мелодію, якою скликали овець додому, але Чорнуха не приходила. «А, знаю, в чому справа», — догадався пастух і, підвівшись, рушив прямо до сховища овець.

Тільки-но він зайшов у печеру, як із темряви назустріч йому вискочила Чорнуха і почала стурбовано мекати.

— Знаю, знаю, у тебе ягнятко… — лагідно сказав Асо і навпомацки пішов уперед.

Скоро очі його звикли до півтемряви в печері, почали помічати її непривабливі нерівні стіни.

Чорнуха стурбовано мекала. Не за себе, звісно, боялась вона, а за ту маленьку істоту, яка, певно, зараз лежала в якомусь куточку і злякано тремтіла. Неспокійне мекання матері навівало тривогу. І ягнятко відповідало тоненьким-тоненьким голоском.

Асо навмання йшов уперед, і ось, нарешті, крихітна, ще мокра тваринка опинилася в його руках.

— Брру, бру, бу… — м’яко, наче колискову пісеньку, наспівував пастух новонародженому і зігрівав його коло своїх грудей.

Скоро можна було бачити таку картину. Під скелею, на стежці, горіло вогнище, від якого повільно клубочився дим. Біля вогню сидів Асо, обнімаючи маленьке біленьке, з чорною мордочкою ягня, а поряд мирно стояла Чорнуха і лизала своє малятко. Правда, від кожного руху Асо вівця здригалась і злякано відстрибувала назад. Та хіба вона могла покинути ягня? І хіба могла Чорнуха не довіряти людині, яка так ніжно пестила й зігрівала її дитя?

Асо поставив перед Чорнухою воду в глечику. Вівця, яка щойно окотилася, почала жадібно пити. Напившись, вона вихопила у хлопця з рук пучок трави, з’їла і підвела голову, щоб її погладили. Так потроху в ній оживали колишні звички, відновлювалась втрачена приязнь до людей.

— Дай-но я тебе видою, Чорнухо, шкода мені твого ягняти, — умовляв її Асо.

Але цього, вівця не захотіла: не зовсім ще довіряла. Адже своїх дітей їй доводилося захищати їв боротьбі. Правда, тут, в ущелині, вона не зустрічала найзапеклішого ворога овечого роду — вовка. Зате часом з-за гребеня гори до неї долинав і турбував її незнайомий запах і страшний рев. Очевидно, це було тоді, коли сюди приходив барс. Щоосени в Барсовій ущелині поселявся ведмідь. Але його Чорнуха не дуже боялась. Вона бачила, що звір весь час проводив під деревами, збираючи падалки.

Найбільше лякали її орли. Мовчки, нерухомо сиділи вони на камінні, вичікуючи, коли ягня одійде від матері. Ло, ло, ло, ло…

Ніжно й журливо звучала сопілка Асо, тривога поступово покидала тварину, вона заспокоювалась.

Умовляннями й ласкою Асо зумів привернути до себе Чорнуху. Він підніс до її дійок ягня, і те почало ссати, швидко крутячи хвостиком.

Коли ягнятко наїлося, Асо перев’язав новонародженому пупок і замість креоліну припалив його попелом, щоб ніяка зараза не пристала.

З ягням на руках хлопець почав повільно спускатися вниз.

Витягнувши вперед голову, Чорнуха йшла за ним. Іноді вона мекала і оглядалась. Почуття її роздвоїлися. Старші ягнята здивовано дивились услід, не розуміючи, чому мати кидає їх і покірно йде за якоюсь незнайомою і підозрілою істотою. Проте й вони обережно, тримаючись якнайдалі від матері, все-таки пішли тією ж стежкою, що вела в ущелину.

З краю стежки, там, де вона починала спускатися вниз, ягнята побачили, як мати зупинилась перед якоюсь печерою. Тут вона оглянулася, замекала — чи то кликала їх за собою, чи то прощалась — і слідом за людиною ступила всередину…

Висунувши голову з-за скелі, сумним поглядом проводжали її молодий баран і вівця.

Коли Асо ввійшов у печеру, там нікого не було. Незабаром повернулась Шушик. Дівчина вражено зупинилася на порозі.

— Ой, яке ж ти хороше! — радісно закричала вона, побачивши ягнятко.

Чорнуха злякано підхопилася з місця, підбігла до ягняти й стала над ним. Так роблять вівці-матері, побачивши орла.

— Тихше, Шушик, не лякай… Давай приготуємо для маленького м’яке місце.

Незабаром зручне гніздо з моху й сухої трави було готове, і в нього поклали ягнятко. Мати, спершу дуже стурбована, нарешті начебто все зрозуміла й заспокоїлась. Вона, здається, була задоволена: адже тепер її дитині не загрожував ні холод, ні ворог.

— Зараз, хушке, я почастую тебе чимось таким, чого ти, мабуть, ніколи в житті не їла. На, добре вимий. — І Асо простягнув Шушик тонкий, прозорий баранячий міхур, який він приніс з Вівчарні.

Дівчина старанно помила цей міхур.

— Ну, а тепер стань на коліна й тримай, поки я надою.

Чорнуха спочатку дуже неохоче дозволила Асо подоїти себе. Але вим’я її було повне молока, і, звільняючись від нього, вівця відчувала приємне полегшення.

— Ти нічого ягняті не залишив…

— Це молозиво — перше молоко. Ягняті його багато не дають, може захворіти, — пояснив пастух, показуючи дівчині важку жовтувату масу в міхурі. — Поглянь тепер, що я робитиму.

Асо міцно перев’язав отвір міхура. Вийшло щось на зразок м’яча. Потім він поклав його в гарячий попіл, добре засипавши зверху.

— Ой, — злякалася Шушик, — згорить, і виллється молоко!

— Ні, воно вже скисло, затверділо, як сир, — посміхаючись заспокоїв дівчину Асо.

Якийсь час вони сиділи мовчки, дивились на вогонь.

— Асо, скільки років твоїй маленькій племінниці? — порушила мовчання Шушик.

— Адлаї?.. Їй уже два роки, — відповів Асо з теплом у голосі.

— Вона тепер бігає за вівцями з лозинкою в руках і, напевно, запитує в мами: «Де ж наш Асо?», — сказала Шушик і пошкодувала: на очах у хлопця виступили сльози.

— Так, я за нею дуже скучив… Коли б ти знала, яка вона мила дівчинка!.. Уже тепер візьме голову вівці й каже мамі: «Дій, дій». Хорошою дояркою буде. «Хорошою дояркою буде» — це найвища похвала в устах курда.

— Підійде до матері: «Мамо, змішай молоко з мацуном[27], погодуй мене». Змішають, дадуть. А вона: «А тепер відділіи мацун від молока, не хочу змішане».

Шушик беззвучно сміялась. Вони знову задумались, дивлячись на вогонь. І знову дівчина запитала:

— А чого це ви так її назвали — Адлаї? У курдів, здається, такого імені нема.

— Нема, — підтвердив Асо. — Це ім’я нове. «Адлаї» означає «мир». Зараз багато курдів на Алагезі називає так своїх дочок.

— Хороше ім’я. Красиве, розумне, — ствердила Шушик і подивилась на вогонь. «Чи не час?..» — хотіла запитати, але стрималась. Незручно… Не така вже вона ненажера, як Гагік…

Але Асо й без того розумів її стан: хто може спокійно всидіти біля вогню, коли там достигає така смачна їжа?

— А як ви потрапили в наше село, Асо? Я давно хотіла тебе запитати.

— Ми втекли сюди з вірменами з підніжжя Арарату. Ми — курди-єзіди, а є ще курди-мусульмани. Турки підняли курдів-мусульман проти вірменів, а наші діди заступились — адже ми завжди з вірменами по-братському жили. Ну, турецькі паші почали бити і вірменів, і нас. І тоді ми разом втекли. Перейшли Араз[28], і тут нас російські війська взяли під свій захист. Так ми врятувалися від турецьких ятаганів. Сам я, звичайно, нічого цього не бачив. Про все це розповів мені батько. Тепер наші курди побраталися з вірменами, працюють на фермах. До нас добре ставляться. Незабаром я буду вчитись у вірменській школі.

— Ти вже добре розмовляєш по-вірменському, і вчитися неважко буде, — сказала Шушик. — Я тобі допоможу, хочеш?..

— А чому б ні! Я так хочу вчитись! І старатимусь, — відповів Асо, на знак згоди доторкуючись рукою до правого ока. Хлопцеві хотілося ще сказати, що він дуже вдячний Шушик за її тепле ставлення до нього, але посоромився…

— Вважатиму це своїм обов’язком, — і Шушик теж доторкнулась рукою до ока. — Ну як, по-курдському чи по-вірменському вийшло?

— По-курдському, — посміхнувся Асо. — Ну, мабуть, уже час, — хлопець поворушив палпчкою у вогнищі і витягнув обсмалений, аж коричневий, міхур.

— Хіба це можна їсти? Самісінький попіл, сажа! — відсунулась Шушик.

Асо добродушно посміхнувся.

— Хто ж їсть у такому вигляді! Почекай, я зараз приготую. Побачиш, що це таке. Дай-но зошита!..

Він зняв шкірку з міхура, поклав на зошит схожу на облуплене яйце масу й розрізав її на дві частини.

— А тепер їж. Ми це називаємо «сулуг» і завжди готуємо на пасовиську. Покуштуй! Хіба може бути щось смачніше?

І справді, чудовою була ця проста їжа пастухів. Шушик охоче з’їла б усе до крихти, якби їй не було соромно…

— Чого ж ти, Асо? їж!.. — умовляла вона пастуха.

— Е, я стільки його їв… Навесні ми щодня робимо сулуг… Їж, їж сама.

І, щоб дівчина не соромилась, Асо вийшов з печери, ніби для того, щоб нарізати лози.

Але Шушик не могла думати тільки про себе. Вона розділила молозиво на п’ять рівних частин, посолила свою і з’їла.

Коли Асо з оберемком лози зайшов у печеру, дівчина сміючись запитала його:

— Ну, а інші ягнитися не будуть? Який смачний цей сулуг!

— Ні, — посміхнувся Асо. — Одна з них ще дуже молоденька вівця, а другий — баран. Але я завжди присилатиму тобі сулуг з ферми, — додав він.

— Еге, ви тут самопостачанням займаєтесь! — сказав Гагік, заходячи в печеру. — О! Чорнуха-джан? Прийшла нас провідати?..

Вівця злякано форкнула й кинулась до свого маляти.

— Тихше, тихше! — приклавши руку до губів, попередив Асо товаришів, що входили слідом за Гагіком.

Хлопці склали в кутку принесені снопи дикої пшениці і оточили ягня:

— Значить, будем пити молоко?.. Дорогий ти мій братику! — і Гагік, обнявши Асо, закружляв з ним по печері.

— Ні, про молоко й не думайте. Молоко тільки ягняті, жодної краплини не дам вам.

— Чому, джан? Чому Робінзон міг доїти чужу ламу, а ми не можемо доїти вівцю з нашої ферми?..

Асо посміхнувся.

— Якщо будемо добре годувати матір, то зможемо брати в неї півсклянки молока на день, для Шушик…

— От тобі й на! Собача шкура — для Шушик, смачний шматок — для Шушик, тепле місце — теж для Шушик!.. Дуже шкода, що я не народився дівчиною… Що це, сир? Ні, на смак інше: наче смола. Чудова штука!.. Одна хиба — мало! І до шлунку, мабуть, не дійде.

Розділ шістнадцятий

Про те, що напередодні великого бою людина повинна зміцніти фізично й морально

Вранці Гагік дістав глини, зліпив з неї п’ять чашок і поставив їх біля вогню.

— Не думайте, що вони тільки для чаю, — пояснив він. — З них ми й хаш будемо їсти.

Чи то Гагік і справді буїв ненажерою, чи, може, тільки жартував, але через його жарти сталася неприємність.

Цього вечора Ашот збирався розповісти товаришам про будову голови козла. Але Гагікові так захотілося хашу, що вдень, скориставшись з відсутності Ашота, він обсмалив голову, розрубав на дрібні шматки і, склавши в горщик, поставив на вогонь. Лишились тільки роги й частина черепа. Ашот розсердився. Довелося обходитись цим «наочним приладдям».

— Як ти гадаєш, навіщо природа дала козлові такі великі роги? — звернувся Ашот до Гагіка.

— Навіщо? Для того, щоб він міг визвати з твоїх рук шапку.

Шушик пирснула.

— А ще навіщо? — не звертаючи уваги на жарт, запитав Ашот.

— Для того, щоб перемагати своїх суперників-козлів, — уже серйозно відповів Гагік.

— Ще?

Ніхто не знав. Тоді Ашот вирішив розповісти те, що знав.

— Якось мій батько, полюючи, загнав козлів на вершину однієї скелі, — почав він. — Тікати назад вони не могли, боячись потрапити під постріли, а попереду було провалля. І вони кинулись у провалля. Я зрадів, думав — розбились і лежать під скелями, а батько розсердився: «Втекли з наших рук!» Ми глянули з скелі вниз — жодного, всі втекли!.. Питаю батька: «Як же це так? Як вони ніг це переламали?» — «Вони ж не ногами, а головою вниз кидаються», — каже він. Ось гляньте сюди, які товсті й міцні в них роги. Бачите зазубринки? Це від каміння. Як тільки кози побачать, що іншого виходу в них нема, так і кидаються головою вниз. А коли б вони падали на ноги, звичайно, не підвелися б.

— А чого в свійського козла не такі роги? — запитала Шушик.

— Бо наші козли не б’ються і з скелі не кидаються, — відповів Асо.

— А тепер, — вів далі Ашот, — спробуймо довідатись, скільки років було цьому козлові… Шушик, як ти гадаєш?

Величезній тварині з товстою шиєю і майже метровими рогами, на думку Шушик, могло бути років тридцять. Але на всякий випадок вона скинула половину:

— П’ятнадцять.

Асо розсміявся:

— Хіба бувають кози такого віку? Стривай, я зараз полічу кільця на рогах. Одно… два, три… сім, вісім… Вісім років йому було, старий уже…

— Але чого ці кільця йдуть нерівно? Подивіться, — Шушик взяла лінієчку, — це дванадцять сантиметрів, а це, останнє, всього п’ять…

— Почекай, перш ніж відповісти, я поміркую… — Приклавши палець до лоба, Гагік почав думати. — Це пов’язано з харчуванням? — запитав він у Ашота.

— Звичайно.

Хлопці оглянули одне за одним усі кільця на рогах у козла, намагаючись пригадати, яка рослинність була на луках кілька років тому.

До дитинства козла вони, звісно, не дорахувались — хто знає, яке літо було сім років тому!.. Кліматичні зміни останніх років збігалися, проте, з «показниками» козлиних рогів. Відстань між кільцями, що з’являлися в засушливі роки, була коротша, в урожайні — довша.

— Ось яке відкриття ми зробили. Напишемо про це в газету, — пожвавився Ашот, — і наше повідомлення грунтуватиметься на вивченні цих рогів. Шушик, бери олівець…

Вогонь м’яко потріскував, глиняний горщик повільно здригався, і пара розносила м’які, приємні пахощі.

— Може, час покуштувати? — покірливо запитав Гагік.

— Пізно, вже спати час. Ми й так багато шашлику з’їли, а перед сном наїдатися шкодить, — сказав Ашот.

— Пізно?.. В Лондоні о другій годині ночі біфштекс їдять, слово честі! Я в одному журналі вичитав!..

Але Ашот був непохитний.

— Ану, Асо, заспівай нам краще хорошу курдську пісеньку, — звернувся він до пастуха.

І Асо, як завжди відвернувши обличчя в темний куток печери, почав дзвінким голосом:

— Беріване, Беріване!..

Кого кличе ця пісня моя?

Куди стелеться стежка твоя?

Хто стоїть — на чинару схиливсь?

Хто тобі, джан, на стежці тій стрівсь?

Довго і ніжно співав пастушок. Коли він закінчив, Гагік уже випалив на вогні свої чашки і, перед тим як лягти спати, знову почав умовляти Ашота:

— Наші діди завжди їли хаш рано, на світанку…

— А що нам до дідів? Ось як зійде сонце, тоді й будемо їсти, — протестував Ашот.

— Ні, недооцінюєш ти, юначе, досвіду наших предків, — сказав Гагік і, зрозумівши, що нічого не вийде, знову взявся за кошика, якого почав плести вчора.

Не домовляючись, усі заходилися плести кошики. Вони ніби змагалися: кожному хотілося закінчити якнайраніше і зробити якнайкраще.

Першим пролунав переможний вигук Ашота:

— Ну, мій готовий!.. — І він поставив у кутку печери великого, важкого кошика.

Але ніхто не міг плести таких гарних кошиків, як Шушик. Її тоненькі, гнучкі пальці вміли і шити, й добре малювати, і найкраще в класі писати…

З лози різної товщини й різного кольору Шушик сплела такого чудового кошика, оздобленого барвистою смужкою, що найвимогливіші майстри похвалили б її. А про пастуха Дсо і казани нічого. Він стояв, розкривши рота, й зачудовано дивився на роботу дівчини.

— Ми його на виставку пошлемо, — вирішив Ашот.

— Краще подарувати комусь, хто гідний цього, — підморгуючи Шушик і непомітно показуючи на себе пальцем, сказав Гагік.

— Так і я думаю. Я подарую його одному дуже достойному й дуже хорошому товаришеві, — спокійно, урочисто промовила Шушик.

Всі нетерпеливо чекали — хто ж цей товариш?

Звичайно, і Ашот, і Гагік в однаковій мірі могли розраховувати на подарунок. Хіба вони не гідні його?..

Але дівчина не квапилась. Вона підвелася, поправила волосся, що закривало чоло, і, простягнувши кошика Асо, лагідно сказала:

— В нього ти будеш збирати ягоди. Згадуватимеш наші важкі дні, нашу дружбу…

— Браво!.. Я й не думав! — заплескав у долоні Гагік.

А пастух, засоромившись від цього несподіваного знаку поваги й дружби, розгублено бубонів щось по-курдському:

— Заф, заф разіма[29]… Ти моя сестричка, світло моїх очей… — І прикладав до серця свою праву руку, схиляючи голову.

Коротко висловив свої почуття Асо, але саме в такі короткі слова курди вкладають свою вірність, вдячність і задоволення — все те хороше, що відчувають вони до дівчини, яку називають сестрою. За сестру курд може й життя віддати…

— І ти мій брат… — відповіла Шушик соромлячись і з теплою посмішкою подала свою маленьку руку Асо.

— Ура, ура!.. — знову заверещав Гагік.

Та Асо миттю заспокоїв його Взявши в руки свою палицю, він посварився на Гагіка і сказав:

— Щоб ти тепер не смів дратувати Шушик!..

Гагік знав, що це жарт, проте став серйозним і відійшов убік.

Настрій у всіх був хороший, голод не мучив, усі були задоволені. Тільки Ашот був чимось заклопотаний. Він давно вже вирішив підготувати товаришів до одної важливої справи і лише чекав нагоди. Сьогодні така нагода випала.

Коли всі стомилися і відклали свої кошики, Гагік нагадав:

— Ну, Ашот, сьогодні твоя черга розповідати.

І справді, що їм лишалося, як не розповідати казки? Нескінченні історії, переважно з веселим кінцем, пом’якшували тягар випробувань, що випали на долю юних мандрівників, скорочували ночі, а з ними — й час неволі в цій ущелині.

— Гаразд, — швидко погодився Ашот. — Я розповім вам одну історію, яка вчить винахідливості. Цю історію я вичитав у нашого історика середніх віків Себеоса й сучасного письменника Стефана Зор’яна. Слухайте.

І Ашот розповів.

У сьомому столітті одна частина Вірменії перебувала під владою персів, а другою-правив грецький імператор.

Вірменський князь Смбат Багратуні звернувся до народу з закликом повстати проти грецьких загарбників і гнобителів. Довідавшись про це, імператор наказав полонити Багратуні. Його повезли в Візантію і, закованого в кайдани, кинули у в’язницю. Імператор вирішив віддати полоненого на поталу звірам. Роздягнутий догола Смбат стояв на арені цирку і, схрестивши на волосатих грудях дужі руки, презирливо дивився на глядачів. Це був міцний, високий, широкоплечий чоловік, досвідчений воїн. У багатьох битвах він показав свою силу й відвагу.

Та ось відчинилися дверці клітки для звірів, і звідти на Смбата посунув величезний чорний ведмідь…

— Ну скажіть, коли ми зустрінемося з ведмедем, як будемо з ним битись? — запитав Ашот.

— Як і личить мужчинам, хоробро! — випнув груди Гагік.

— Справа не тільки в хоробрості. Тут потрібен і розум. Смбат знав, — знайте ж і не забувайте цього й ви: ведмідь злякається, коли на нього несподівано й голосно крикнути. Так і тоді було. Ведмідь вибіг і на Смбата. А той кинувся на ведмедя та як крикне йому на вухо — і кулаком по найчутливішому місцю: по сонній артерії. Звір похитнувся, відступив назад і впав. Упав і більше не встав…

Тоді на Смбата випустили скаженого бика. Бик вирвався на арену і кинувся на свою жертву. Але Смбат і тут не розгубився. Він спокійно чекав бика, простягнувши вперед руки, і схопив його за роги. Почалася напружена боротьба.

Глядачі, серед яких був і сам імператор Маврикій з дружиною, затамувавши подих, чекали кінця поєдинку.

Бик намагався вирватись і посадити людину на роги або перекинути її собі через голову, а людина, напружуючи м’язи, намагалась скрутити бикові шию…

Нараз дикий, скажений рев бика злякав глядачів. Мотаючи закривавленою головою, тварина метнулась тікати… Смбат вирвав у бика роги й відкинув їх геть. Наздогнавши тварину, він схопив її за хвоста й за ногу. В руках Смбата лишилось копито, бик утік «босий на одну ногу»… Глядачі полегшено зітхнули, а імператор від жаху втратив мову.

Що ж це було? Чим переміг Смбат? Силою чи розумом? І силою, і розумом. А більше розумом. Смбат бачив, що бик старий, а в старих биків і роги, й копита слабкі.

Звісно, перш ніж боротися з ворогом, треба узнати його слабке місце.

Всі чекали, що Маврикій накаже звільнити хороброго вірменина, але марно. Імператор був похмурий і жадав помсти. За його наказом на арену випустили лева — вогненно-рудого, рухливого, лютого звіра. Смбат відчув, що йому загрожує смерть, але спокійно стежив за рухами ворога. Він знав, що лев, нападаючи, прицілюється на свою жертву метрів за сім-вісім, а потім кидається на неї. Так роблять і барс, і тигр. Тому, хто знає це, не важко уникнути нападу. Як тільки лев згорнеться в пружину — відскоч убік. Він не кинеться на тебе, не побіжить, а припаде до землі і знову почне готуватися до стрибка. Якщо не розгубишся, то будеш живий. Так Смбат і зробив. Коли лев скочив, він відступив убік, потім миттю схопив його за гриву, стрибнув йому на спину і почав з, страшенною силою стискати звірові горло… Лев задихався, крутив головою, вигинався всім тілом, бігав по арені поки не задихнувся, так вп’ялися йому в шию тверді, як сталь, пальці мужньої людини. Нарешті лев упав, і з його напіврозкритої паші вивалився язик.

Збожеволівши від захоплення, натовп почав бурхливо аплодувати Смбату. Пролунали вигуки: «Помилувати!.. Помилувати!..»

Імператор Маврикій змушений був подати знак, і Смбата звільнили…

Ашот на мить замовк, поворушив палицею у вогнищі і вже спокійно сказав:

— Барс ще в ущелині, ми можемо зустрітися з ним. Хтозна, може він ще не здох. Завтра підемо по його сліду. Ви тепер знаєте, як такі хижаки нападають на людину? Знаєте. Отож, коли не розгубитесь, він не зможе завдати вам ніякої шкоди. Ведмідь, можливо, вперше в житті мав справу з таким звіром, а то й він би, звісно, відскочив убік, коли барс був ще в повітрі…

— Ашот, від твоєї розповіді я переродився! — вигукнув Гагік. — Я готовий зараз же зустрітися з левом, схопити його за гриву й стрибнути йому на спину. Кров у мене так і кипить… Слово честі. Ходім на барса! — І, взявши головешку, хлопець рушив до виходу.

— Думаєте, покличу назад? Хай піде, потренується, загартує свої нерви, — посміхнувшись, прошепотів Ашот.

А Гагік, вийшовши з печери, розгублено зупинився. Густа темрява спустилась в ущелину… «Доведеться йти, а то подумають, що я боягуз», — вирішив він і, піднявши над головою смолоскип, ступив ще кілька кроків уперед. Головешка тріщала, розсипаючи іскри, і вони, мов падаючі зірки, на мить освітлювали все навколо.

— Ходім, Асо, подивимось, чи не приходив який звір увечері до нашого ведмедя, — сказав Ашот трохи згодом.

А намір у нього був інший. Збираючись повести товаришів на барса, він хотів заздалегідь потренуватись.

Взявши смолоскипи й списи, хлопці вийшли з печери. Біля вогнища лишилися Шушик із Саркісом.

— Ой, і ви сюди? — вигукнув Гагік, який ще недалеко відійшов. — Наче одного мене для барса мало! — Але тут же хлопець злякався своїх слів: «А що як справді підуть назад?..» І безтурботно додав: — Ну, гаразд, якщо хочете, то йдіть за мною хвостиком.

Розмахуючи головешками, хлопці побігли вниз в ущелину. Вони зчинили такий крик і галас, що коли б їх зустріла ціла зграя тигрів, а не барс, то й ті злякалися б і втекли…

Це видовище знову розпалило уяву Ашота.

В бойовому порядку хлопці добігли до «поля бою» і, за командою Ашота, метнули списи прямо їв черево ведмедю. При світлі смолоскипів оглянули все навкруги, але не знайшли нових слідів. Тільки старі, залишені барсом, виднілись на снігу і свідчили про те, що звір не йшов, а майже повз.

— Ну, тепер усе зрозуміло. Завтра ми підемо по цих слідах, — урочисто оголосив Ашот. — А зараз повернемось додому.

Розділ сімнадцятий

Про те, як людина мужніє в боротьбі

Цю ніч Ашот спав неспокійно. Так, очевидно, полководець проводить ніч напередодні вирішального бою. Та Ашот і уявляв себе маленьким полководцем. Час від часу він піднімав голову з постелі, оглядаючи своє «військо» ніжно й гордо, як Георг Марзпетуні[30] напередодні битви під Гарні!

Так, хлопці його зміцніли. З таким військом справді можна піти в атаку на барса, якщо він поранений!..

Першим встав Гагік. Підморгнувши Ашоту, він тоном змовника запитав:

— Що, хаш не готовий ще? Ні? То чого ж ти так рано схопився?..

Ашот пирхнув і похитав головою.

Гагік посолив хаш і благально глянув на Ашота:

— Може, почнемо, Ашот-джан?

Ашот прочинив двері печери:

— Е, хлопче, надворі ще ніч!

— Яка там ніч! Он куріпчин півень уже два рази проспівав!.. Асо, вийди надвір, подивись по зірках — чи не час?..

Асо, зіщулившись, вийшов і тут же повернувся.

— Вранішня зірка ще не зійшла, — оголосив він.

— Ох, наївний пастух! Не може навіть збрехати для такого випадку! — почухав потилицю Гагік.

Але кому хотілося зважати на зірки, коли від вогнища тягнуло приємним запахом хашу, аж голова паморочилась? Навіть байдужий останнім часом Саркіс і той жадібно поглядав на горщик.

— Добре, почнемо. І їжте досхочу. Ми підемо шукати звіра, і невідомо, коли повернемось, — сказав Ашот.

— А можна не йти? — невпевнено запитав Саркіс. — Хто знає, що може статися!

— Не можна! Не знайшовши барса живим або мертвим, ми не можемо спокійно жити. Хіба це не ясно?

Якби не було тут дівчини, Асо й Гагік, можливо, заперечували б, а так довелося погодитись.

Коли, нарешті, розвиднілось і з-за гір виглянуло сонце, Ашот узяв свою зброю і патетичним тоном сказав:

— Ходімо, всі ходімо!.. Ми повинні повернутися в село з шкурою барса!

Підбадьорені цією перспективою, хлопці озброїлись усім, що В них було — списами, дрючками, кам’яними молотками, сокирою — і вийшли з печери.

Колону замикали Шушик і Саркіс, і не можна сказати, щоб у їхніх серцях не було страху. Чому ж цього разу Ашот не запропонував їм лишитися дома? «Може, хоче і нас навчити бути сміливими», — подумала Шушик.

Гагік крокував хоробро, як півень, що виходить на бійку. Всі зрозуміли, що він підбадьорює себе. А сам Гагік думав: «Треба ж хоч раз і мені бути першим!.. Справа честі!» І, обганяючи товаришів, ще й покрикував на них:

— Чого ви так позгиналися? Сміливіше йдіть за мною.

Шушик здивовано й запитливо дивилася на нього. Чи це той Гагік?.. Дівчина часто лишалась у печері біля вогнища і не помітила, як, зустрічаючись з небезпекою, хлопець поступово загартувався й змужнів.

Так полонені Барсової ущелини спустилися до виноградника і тут зупинились: на снігу виднілися сліди. барса, що вели до скель.

Усі мовчали, всім було страшно.

— Давайте спочатку потренуємося в киданні списа. Можливо, знадобиться, — запропонував Ашот.

— Значить, ви будете битися з барсом? — злякано прошепотіла Шушик. — Чому ж Ашот казав, що звір уже мертвий?

— Та він, мабуть, здох, — сказав Ашот. — Бачиш сліди крові на снігу? Але… хтозна? Починаймо. Хай нашою мішенню буде отой камінь. Кидатимемо з п’ятнадцяти кроків.

Він саме приготувався метнути свого списа, коли Гагік схопив його за руку:

— Ех ти, голова! Гострий кінець списа затупиться!

— Ой, правильно! Ну, а яку ж іншу ціль вибрати?

— У снігову бабу… Ні, навіщо! У снігового барса.

— Оце розумно!

За кілька хвилин хлопці зліпили з снігу якесь чотириноге, швидше схоже на барана, ніж на барса, чудовисько, і почали кидати в нього списи.

От так штука!.. З п’яти кидків тільки одне влучання. Такого сумного результату ніхто не чекав.

— Вище, Гагік, вище! Кидай так, щоб спис у повітрі робив дугу, тоді влучиш у ціль. А в тебе він пролітає над ціллю, — повчав товариша Ашот.

Асо мовчав, нікому не робив зауважень, хоч кидав найкраще, дуже влучно. Ну, та йому не звикати: завжди палицями й каміннями жбурляв у кіз.

Шушик спостерігала, як точно влучав Асо, і мовчки милувалась хлопцем. Вона знала, що Ашоту неприємна будь-яка перевага Асо над ним.

А втім, потренувавшись, Ашот навчився добре кидати. Через півгодини його спис, хоч і не щоразу, але все-таки влучав у «барса». Щодо Гагіка й Саркіса, то вони так і не досягли якихось успіхів, і коли зрідка й влучали в ціль, то удари їхні були дуже слабкі — спис навіть не протикав снігової товщі.

Проте Гагіка ця обставина зовсім не бентежила. Він весело метушився. Останніми днями хлопець помітно округлився від достатку їжі, його очі знову заблищали; хлопцеві хотілося бігати й скакати, як молодому лошаті!

— Ашот, я просто з жиру дурію! Кидай списа, давай поборемось…

— Іншим разом! Ходімо!..

Кров’яними слідами слідопити обережно спустилися вниз і дійшли до нижнього краю стрімких скель, що замикали ущелину. Звідси сліди вели праворуч до печери, круглий вхід якої був прикритий гілками шипшини. На колючих гілках зависло пасмо шерсті; барс, очевидно, проліз всередину.

Мандрівники зупинились і несміливо глянули на свого ватажка. Чекали, що він скаже. Товариші не сумнівалися в його відважності й винахідливості, але чорна паща печери і таємнича тиша навколо наводили на них жах.

За знаком Ашота всі поклали головешки на гілки шипшини, яка разом з покладеним на неї сушняком загорілась і почала диміти.

— Одійдіть далі від входу, — знаком розпорядився Ашот, а сам з сокирою став збоку біля отвору, наче вбивця, що підстерігає свою жертву.

Розрахунок Ашота був простий. Не витримавши диму, звір повинен буде вийти з свого лігва або задихнутися в ньому.

Шушик заховалася за виступом скелі і тремтячи стояла з головешкою в руках, а Саркіс з кам’яним молотком на плечі причаївся трохи далі від неї. У хлопця так смикалась велика кругла голова, наче його трясла лихоманка. А Гагік усе ще бадьорився, підморгував товаришам, вдавано посміхався. Ашот, хоч і побоювався, зовні був, як і належало ватажкові, спокійний і стриманий.

Припавши до скелі зліва і справа від входу в печеру, юні герої напружено чекали. Дим клубами тягло в печеру, але звідти не було чути жодного звуку.

Поступово всі заспокоїлись, напружений стан минув. Почало згасати й вогнище.

— Значить, здох, — оголосив Ашот. — З печери ж він не виходив.

— А що б він нам міг зробити? — хоробрився Гагік. — Нічогісінько! Може, піти туди й здерти з нього шкуру?

Ашот добродушно посміхнувся. Коли б не було Шушик, він сказав би цьому хороброму Назарові…

А хоробрий Назар всунув у дірку печери свою палицю, постукав нею об стіни і крикнув:

— Ей, ти! Виходь, я по твою душу прийшов!..

Підбадьорені вигуками Гагіка, Шушик і Саркіс вийшли з своєї схованки.

— Асо, наламай гілля! — крикнув Ашот.

Через кілька хвилин мандрівники з палаючими гілками ялинки в руках зайшли в печеру.

— Ідіть, не бійтесь, — заохочував товаришів Ашот. — Вогню жоден звір не витримає.

Вузький хід печери вів у коридор, який круто піднімався вгору. Він то розширювався, утворюючи просторі камери, то звужувався так, що хлопці ледве пролазили.

Подекуди хід розгалужувався, і частина відгалужень закінчувалась тупиками. На долівці й серед каміння то тут, то там жовтіли смужки глини, а з стелі звисали вапнякові утворення — сталактити.

По всій печері, в бокових розгалуженнях і особливо в западинах стіни, валялись кістки різних тварин.

З першої камери, де кісток було найбільше, боковий хід вів кудись вглибину, але проникнути туди наші герої не могли — він був занадто вузький.

Коли Ашот освітив смолоскипом середину цього грота, всі остовпіли від здивування і страху: скільки тут білих кісток, черепів великих і малих тварин, гіллястих рогів, голів таких тварин, що давно вимерли. Що це? Кладовище тварин?..

Та ось гілки ялинки зашипіли й погасли, мандрівники опинились у темряві. Лише десь далеко ззаду було видно тьмяну смужку світла, що пробивалося крізь вхідний отвір.

Настала гнітюча тиша.

— Повернемось, — сказав Ашот.

Навпомацки вони якось вибралися з печери, і Ашот зараз же послав Асо по скіпки із смолистого коріння ялини — колись хлопці приготували їх, щоб освітлювати свою печеру.

Незабаром Асо приніс оберемок скіпок, і Ашот почав зв’язувати їх по дві й по три, щоб краще горіли. Саме тоді з-за високого каменя висунулась голова Гагіка. Чекаючи, поки повернеться Асо, хлопець вирішив пошукати в кущах ягоди.

— Асо, поглянь, що я знайшов! — покликав він пастуха, показуючи гілку, що зігнулася від важких ягід горобини.

Асо підійшов до Гагіка. Поки Ашот готував смолоскипи, Саркіс наважився ще раз спробувати відговорити товариша від небезпечного діла.

— Кинь, Ашот, — сказав він, — навіщо це тобі? Чи не краще завалити вхід у печеру камінням і спокійно взятися за наші справи?

Ця порада була розумна. А й справді: коли замурувати вхід, барс — якщо він живий — звідти вже не вийде, здохне від голоду.

Та хіба переконаєш Ашота? Як мисливець, збуджений близькою здобиччю, він зовсім втратив здатність спокійно міркувати. Перспектива заволодіти чудовою шкурою барса не давала йому спокою. Коли Шушик приєдналась до думки Саркіса, Ашот роздратовано кинув їм:

— Злякалися? Ну тоді не заважайте мені! Завалити вхід у печеру? Який розумний! Щоб така шкура там згнила?..

Шушик обурилася.

— Знову тебе розібрало? Тільки про те й думаєш, щоб чимсь здивувати світ! Все одно далеко тобі до Камо! — ущипливо сказала вона і тут же пошкодувала.

Ашот почервонів, як печений рак. Кров закипіла в його жилах. Навіть щока засмикалась. Кинувши на Шушик вогненний погляд, він різко сказав:

— Раз так, я йду сам… Я один піду проти барса і всім доведу, що…

— Дивись, який самолюбивий! — лукаво поблискуючи очима, глузливо вигукнула Шушик. — Заспокойся!

Не встигла вона отямитись, як Ашот, гордо підвівши голову, зник у печері.

— Ашот! Вернись! Що ти робиш? — злякано крикнув Саркіс.

Захвилювалась і Шушик, проте сміливість Ашота, його мужність і воля їй подобались.

— Хай піде й досягне слави Камо!.. — засміялась дівчина, але тут же стала серйозною.

— Звірі бояться вогню, правда, Саркіс?.. Та він там довго й не буде. Погасне вогонь — вийде, — заспокоювала вона себе.

Шушик помилилась. Вона не зважила на той вогонь, який ніколи не згасав у серці відважного хлопця.

В печеру до Ашота ще долинули слова Шушик:

— Вернись, Ашот, я пожартувала!..

— Ти ще поплачеш… Думаєш, повернусь?.. — бурмотів Ашот, прямуючи вузьким проходом.

Хлопець ішов швидко, не зупиняючись, не оглядаючись і не думаючи про небезпеку.

Склепіння печери стало ще нижчим. Коридор звивався ліворуч і праворуч, помітно звужуючись.

Ашот пригнувся, потім став на коліна і поплазував.

Скіпка в його руках тріщала й кожну мить могла погаснути. Але він і не думав повертатися. Не до шкури барса було тепер Ашоту — слідів звіра тут зовсім не видно. Хлопця кликала вперед властива юним цікавість до нового, до недосліджених світів і незвіданих небезпек. Він сміливо повз далі, розмовляючи в думках то з Шушик, то з прославленим Камо.

Коли, нарешті, обдерши коліна об гострі виступи скель, Ашот вийшов з вузького проходу і опинився у великій печері, він був уже так далеко від входу, що знадвору до нього не долинало жодного звуку. І тут невиразне, схоже на страх почуття охопило хлопця.

— Дурниці! — сказав він голосно, щоб заспокоїтись, але, наче у відповідь йому, десь з темного кутка почувся дикий регіт…

Серце в Ашота здригнулось і, здавалося, стало. А луна підхопила той регіт — холодний, сухий — і він зловісно гримів під похмурим склепінням печери…

Розділ вісімнадцятий

Про те, як вогника, що мерехтіли в темряві, показали правильний шлях

Читач знає, що з виноградника і з порога печери пустельника було видно частину Араратської долини, по якій проходить шлях Нахічевань-Єреван.

Крізь вузеньку смужку між високими скелями можна було розгледіти тільки маленьку ділянку цього шосе — таку маленьку, що машина, яка мчить по ньому, лишається в полі зору всього кілька секунд.

Ось чому полонені Барсової ущелини не могли повідомити нікого про те, де вони перебувають.

Щоправда, хлопці розпалювали великі вогнища на найвищому місці ущелини, біля Вівчарні, сподіваючись, що їх помітять з шосе. І справді, люди, які проїжджали там уночі, бачили вогнища на далеких вершинах. Але кому могло спасти на думку, що це сигнали зниклих школярів? «Мисливці розпалили багаття, на здоров’я їм», — думали люди й поспішали далі.

— Що зробиш, нема серед нас Горлан-Ована![31] — журився Гагік. — Він би перев’язав собі живіт ведмежою шкурою і так закричав, що голос його загримів би й долинув до берегів Аразу… Гей, гей, ми тут!.. — кричав тоненьким голосом Гагік, помічаючи машину, яка мчала по шосе. Але тільки гори відгукнулись багатоголосою луною на його крики.

Тієї ночі, коли, розмахуючи смолоскипами, хлопці спускалися в балку, щоб побачити, чи не приходив якийсь звір поласувати м’ясом ведмедя, комірник Паруйр повертався з чергової поїздки в Єреван.

Закутавшись у кожух, він сидів у кабіні шофера і мовчки курив. Сумні думки лізли Паруйру в голову. Він відчував, що хмари збираються над ним і що навіть всевладні гроші не в силі їх розігнати…

І це його дивувало. Адже досі Паруйр тільки й вірив у гроші. В хвилини, коли вино паморочило йому голову, він не соромлячись казав: «Гроші всі темні місця освітлюють», «Гроші — це оголений меч», «Гроші людину і в рай і в пекло ведуть», «На небі — бог, на землі — гроші».

Щоправда, Паруйр забував одну «незначну» обставину: народ склав ці прислів’я зовсім за інших умов і порядків. А тепер і люди іншими стали, і мета грошей зовсім інша…

І тільки останнім часом Паруйр починав розуміти, що грішми не від усього можна відкупитися.

Що робити? До кого звернутись? Не змінилось би становище голови Арута, можна було б на нього покластись, але його дні вже скінчились, у колгоспі тільки й чекають загальних зборів… Пропав тоді Паруйр.

Отакі гіркі думки полонили комірника Паруйра, коли його машина проїжджала повз Барсову ущелину. І якраз тоді він помітив на схилах у темряві рухливі вогні. «Що за диво?» — з острахом подумав комірник і, очевидно перехрестився б, якби поряд не сидів шофер.

— Сероб, що це за вогні бігають там, у горах? Га? — спитав він злякано.

Шофер засміявся.

— Які там вогні? Тобі здалося.

Але машину зупинив. Обидва вийшли й довго вдивлялися в темряву, проте більше нічого не побачили.

— Кажу, привиділось тобі… Прочитай молитву, що (відганяє злих духів, і твоїм очам більше нічого не здаватиметься, — пожартував шофер і поліз у кабіну. «Мабуть, починаю божеволіти. Занадто багато думаю», — крутилося в голові Паруйра.

Машина рушила.

До самісінького села Паруйр не промовив і слова, але вогники, що мерехтіли на схилах гір, не давали йому спокою.

В селі Паруйр нікому не сказав, що бачив, побоявся — глузуватимуть. І тільки через кілька днів розповів про це своїй дружині. Та розказала сусідці, сусідка — приятельці. Так сільський «бездротовий телефон» протягом дня розніс чутку про вогники на схилах гір Барсової ущелини по всьому колгоспу.

Почув про них і Арам.

— Ет, від страху Паруйру казна-що привидиться! — безнадійно махнув рукою мисливець. — Боязкий він.

Вогні, що промелькнули вночі в горах, могли б показати людям справжній шлях, де шукати дітей. Проте їв селі не знайшлося нікого, хто б повірив Паруйру. Речі, знайдені в руслі потоку, здавалося, беззаперечно доводили, що юних натуралістів захопила вода. І навіть батьки, серця яких щеміли від болю змушені були примиритися з своїм горем, хоч і не втрачали надії.

Розділ дев'ятнадцятий

Про те, як загублені шукають загубленого

Спочатку Шушик кликала Ашота, але той не озивався, і дівчина вирішила, що він навмисне мовчить.

— Не відповідає, думає налякати мене, помститися… — говорила вона.

Проте незабаром дівчина почала хвилюватись.

— Що ж робити, Саркіс? Чи не піти й нам за ним? — тривожно спитала Шушик.

Саркіс був не менш занепокоєний. Раніше він байдуже сказав би: «А яке мені діло? Як пішов, так нехай і повертається». А тепер… Ні, тепер, після всіх пригод, слово товариш зовсім по-новому звучало в серці Саркіca. Звичайно, певну роль відігравав і страх перед новим невідомим лихом. Він, цей страх, підказував: підтримай товариша, щоб завтра і він тебе підтримав, допоміг тобі… Але це вже не було тільки егоїстичним розрахунком. І саме це нове розуміння підказало Саркісу вчинок, на який раніше він не наважився б. Запаливши дві смолисті скіпки, хлопець пішов у печеру вигукуючи:

— Ашот! Ашот!

Голосним криком він хотів розвіяти свій страх.

Притискуючи до грудей оберемок гілок, за Саркісом увійшла в печеру й Шушик, весь час натикаючись на кістки.

Нерівне світло смолоскипів танцювало по стінах і відкидало від Саркіса довжелезну тінь. І сам він, худий, високий, скидався на тінь. «Яким він став сміливим!» — дивувалась Шушик, не розуміючи, що не сміливість вела Саркіса вперед, а внутрішній поклик відплатити добром за добро. Це прагнення допомогти комусь він відчував уперше в житті.

Там, де шлях розгалужувався, Саркіс нерішуче зупинився. Куди пішов Ашот — ліворуч чи праворуч?..

— У тебе вогонь гасне… На, візьми нову скіпку, — прошепотіла Шушик. Вона чомусь боялась голосно розмовляти і щоразу, коли Саркіс гукав Ашота, здригалася.

Поки Саркіс брав у Шушик скіпку й намагався розпалити нею свою, погасли обидві.

Спочатку Саркіс і Шушик не могли навіть розгледіти одне одного. Але поступово очі їх звикли до темряви, та й пітьма начебто розсіялась, змінившись на сутінки, R яких ще можна було сяк-так пробиратись.

— Ходімо назад, — злякано прошепотіла Шушик.

Але Саркіс не міг з цим погодитись — він же все-таки мужчина.

— Ні, не знайшовши товариша, ми не маємо права піти звідси… Ходімо праворуч, цим широким проходом, — урочисто оголосив хлопець і рушив уперед, намацуючи ногами дорогу.

Чим далі вони йшли, тим темніше ставало навколо.

Було зрозуміло, що без вогню їм тут робити нічого. Саркіс уперто ступив ще кілька кроків. Та раптом якийсь звук примусив його завмерти на місці. Кіт! Жалібно нявкав кіт!..

Вони прислухалися. Звук повторився — справжнісіньке нявкання, — а за ним інший, теж дуже знайомий: котяче бурчання і… відчайдушний писк миші.

Але чи може бути кішка в цьому підземному світі?

Шушик інстинктивно вхопилася за Саркіса і відчула, що він тремтить.

Знову пролунав писк, звідкись зі стелі печери.

Хлопці підняли голову і побачили… Ні, не кішку і не мишу побачили вони там, а велику круглу голову з круглими фосфоричними очима.

— Ай, ай! — Не своїм голосом закричав Саркіс.

І тут сталося щось дивовижне. Кішка раптово замала крила і, м'яко змахуючи ними, пронеслася у хлопців над головами.

— Сова! — Пробурмотів Саркіс і позадкував. Спотикаючись об каміння, натикаючись на кістки, вони бігли до виходу, і їм здавалося, що з темряви хижо дивляться їм услід страшні істоти.

На повітрі вони набрали скіп і навіть запалили їх, але повернутися в печеру не наважилися. Саркіс, щоправда, знову згадавши про почуття честі, зробив кілька кроків до входу в печеру, але йому було ясно, що Шушик почне кричати, відмовляти його від небезпечного замислу. Саме так і сталося. Шушик закричала, і він повернувся.

— Недобре! Недобре, Шушик, що не даєш мені йти на пошуки Ашота. — В його голосі звучала образа.

— А чи не краще знайти нам Асо і Гагіка і сказати їм? Чи не краще піти в печеру всім разом?

— Гаразд, — неохоче погодився Саркіс.

Піднявшись на верхівку скелі, звідки як на долоні було видно всі ущелини скель і балки, він крикнув, склавши долоні рупором:

— Е-гей! Гагік, Асо!

Хлопці почули його заклик.

— Ідіть, ідіть! — Кричав Саркіс.

— Ашот пішов за звіром і не повернувся. Ідіть! — Зі слізьми пояснила Шушик, коли хлопці наблизилися.

Важким молотом звалилася ця звістка на серця хлопців. Як не повернувся? Значить, звір…

Але ні, їм навіть страшно було додумати до кінця цю жахливу думку.

Схопивши лучини, хлопці кинулися в печеру. Похапцем добралися вони до розгалуження ходів і, не замислюючись, звернули вправо. Хіба не ясно було, що Ашот не міг піти вліво, в цей непроглядний, похмурий, вузький хід?

Вони і далі вибирали найчистіші і широкі розгалуження, не підозрюючи того, що все більше віддаляються від Ашота.

Їхній шлях, мабуть, йшов уздовж правої стіни гори, бо подекуди крізь її ущелини пробивався денне світло. Але йти було важко, тому що хід неухильно піднімався вгору.

— Ашот, Ашо-от! — Час від часу кричали хлопці, потім, напружуючи слух, зупинялися і знову розчаровані йшли вперед.

Тісний хід привів їх в освітлене денним світлом підземне приміщення. Це була простора і дуже висока печера, акуратна, немов викладена руками людини. Сірі камені її стін, здавалося, були спочатку витесані і лише потім один на інший укладені від підлоги до самої стелі. А в кутах височіли колони, теж рівні, навіть гарні. Нагорі вони вигиналися, з'єднувалися кінцями і утворювали величні склепіння.

Це був чудовий підземний храм.

Хлопці зупинилися, в подиві розкривши рот. Хто і навіщо обтесав в глибині гір тисячі кам'яних брил, склав з них ці масивні стіни? Якої напруги сил це коштувало, якої праці!

Звідки було знати цим дітям, які так мало ще бачили і знали, що вони потрапили в нерукотворний храм, створений самою природою. І потужні колони, що підтримують на своїх плечах глибокий купол зали, і гладкі камені стін — все це було складено з кристалічного базальту, і лише ті, хто незнайомий з історією Землі, хто не знає, які етапи проходить вулканічна лава після того, як вона виривається на поверхню, могли наївно вважати, що це справа рук людини.

— Ой, хто це там стогне? — Раптово збліднувши, запитала Шушик.

І вірно: звідкись з дальнього кута печери до них ясно долинули зітхання, хворобливі стогони.

— Ашот, Ашот! — Закричали хлопці. Але відповіді не було.

Минуло кілька важких миттєвостей, і раптом звідти ж, звідки щойно долинали стогони, почувся дитячий плач.

Хлопці з жаху завмерли.

Знову крикнула і заплакала дитина, знову хтось застогнав, потім голосно і важко зітхнув кілька разів. Ніби там, у кутку печери, лежала хвора жінка, а поруч з нею кричала і плакала голодна дитина.

Це було так страшно, що хлопці втекли. Важко дихаючи, вони зупинилися на невеликому майданчику — там, де хід трохи розширювався — і подивилися один на одного. Очі у всіх були повні страху. Здавалося, їх переслідували якісь невидимі духи.

Асо дістав свій ніж і, направляючи в різні боки його відкрите лезо, щось бурмотів по-курдськи; ймовірно, якісь підслухані у бабусі заклинання. Впевненість у тому, що людині з гострою сталлю в руках чорти не можуть заподіяти шкоду, настільки підбадьорила хлопця, що він сказав:

— Ходімо, нічого не бійтеся!

З острахом рушили мандрівники знову в печеру, розмахуючи своїми смолоскипами. Особливого освітлення для дороги не треба було, але багато рухливих вогників, здавалось, оберігали їх від можливої небезпеки. Попереду, виставивши ножа, йшов Асо. Сталь при світлі блищала, і це надавало сміливості хлопцеві.

Ледве вони ступили в печеру, як знову почувся плач.

— Хто ви? — крикнув Гагік. Зараз, без Ашота, він вважав себе «ведучим». — Люди, озовіться!..

Ніякої відповіді…

Підбадьорюючи одне одного, високо піднявши смолоскипи, мандрівники обійшли всю печеру, освітили всі її кутки, але ніде не знайшли ні хворого, ні дитини. Тільки з одної високої колони злетіли дві довговухі сови й безшумно зникли в отворі, що білів під склепінням.

Друзі знову обійшли всі закутки й здивовано переглянулися.

— Чи не здалося це нам? — знизала плечима Шушик.

— Чи в-сі в-ви чули одне й те ж? — запитав Гагік.

— Що саме?

— Стогін хворої і плач дитини?

— Так, так…

— Не могло ж усім почутися?..

Кілька годин проблукали наші герої темними ходами, гротами і печерами цього похмурого підземного лабіринту, поки, нарешті, вибрались на білий світ. Опинившись на вершині скелі, вони здивовано оглянули місцевість.

— Та це ж наша Вівчарня! — вигукнув Асо. — Он, погляньте, і дика вівця нашої Чорнухи!..

Справді, з-за зубчастого виступу скелі видно було голівку вівці з маленькими ріжками, що насторожено стежила за людьми.

Стомлені й розчаровані мандрівники сіли на каміння й задумались. Що робити? Куди йти? Зрозуміло тільки одне: вони вибрали не той шлях, яким ішов Ашот, інакше знайшли б його…

— А може, він уже вийшов звідти?.. Може, сам шукає нас? — зрадів своєму передбаченню Саркіс.

— Ходімо… Будемо кликати, може, відгукнеться, — підбадьорилась Шушик.

Вони вийшли на гребінь скелі і почали спускатися стежкою, що вела до Барсової ущелини.

— Ашот! Ёй, Ашот… — гукали разом, але ніхто не озивався.

Сумні вернулись друзі в свою печеру, кинулись до вогнища — чи не спить Ашот?

Але в печері нікого не було… Зникла остання надія.

Всі були вкрай стомлені, проте страшна думка, що Ашот пропав безслідно, не давала спокою. Вони не могли відпочивати. Треба продовжувати розшуки.

Надходив вечір, вологий і похмурий. Полонені тремтіли від утоми й холоду.

— У нас і смолоскипів більше нема. А без них не можна йти, — сумно розвів руками Гагік.

Довелося відкласти похід до ранку. Іншого виходу не було.

Хлопці принесли в печеру сучки зрубаного раніше смолистого дерева, за ніч висушили їх біля вогнища, а вранці, набравши скіпок, знову вирушили в печеру барса.

— Треба шукати сліди Ашота. Інакше нічого не вийде… Знову будемо блукати, — сказав Саркіс.

— Хіба на сухому камінні побачиш сліди? У цих тунелях нема ні землі, ні пилу, де міг би лишитися слід.

Втупивши погляд у хитке полум’я вогнища, всі замовкли і глибоко замислились. Серця їх були сповнені одного бажання. Ех, коли б з’явився зараз на порозі печери їх дорогий товариш! Більше б у них не було й турбот!..

Та ніч здавалася їм такою довгою, як цілий рік.

Розділ двадцятий

Про те, як багато простих явищ природи можуть здатися чудом, коли не вмієш їх пояснити

Порівняно з новим лихом усе пережите раніше здавалося нашим друзям дурницею. Вони втратили товариша, та ще й якого! Що перед цим голод, холод! Без Ашота вони ніби осиротіли.

— А як я через кожну дрібницю дражнив його, як глузував з кожного його промаху! — вболівав тепер Гагік. — Якби він був зараз тут, — хай хоч до світанку говорив би свої промови, хай би з ранку до вечора робив свої зауваження!..

І — дивна справа! — як не намагався Гагік пригадати в Ашота хоч якусь ваду, він не знаходив її.

Шушик сиділа, обхопивши коліна руками, і тихо плакала.

Пастух Асо лагідно шепотів їй:

— Засни, хушке Шушик, засни, вже пізно.

Та хіба могла вона заснути?.. Не міг стулити очей і Саркіс.

Ледве зійшло сонце, хлопці з підпухлими й червоними очима були вже біля печери барса і запалювали свої смолоскипи.

Це був сороковий день їхнього полону в Барсовій ущелині.

— Саркіс, може, тобі краще лишитися тут із Шушик і підтримувати вогонь? — порадив Гагік.

— Ні, я в боргу перед Ашотом. Я будь-що повинен піти, — рішуче заявив Саркіс.

Товариші не могли не зважити на високе почуття, що народилося в серці хлопця.

А Шушик вважала за краще йти з товаришами назустріч будь-якій небезпеці, ніж мучитися, чекаючи біля печери. Дівчина взяла скіпки і рушила вперед, але, побачивши похмурі, з западинами і вибоїнами стіни, злякалась. Їй здалося, що ці ніші — житла казкових драконів або лігва небачених звірів. Пропустивши товаришів, дівчина боязко попленталася позаду.

Тримаючи над головами запалені скіпки, друзі, як і вчора, пішли темними ходами, час від часу вигукуючи: «Ей, Ашот! Аго-ов, гей!..»

Дійшовши до розгалуження ходів, Гагік сказав:

— Учора ми пішли праворуч, широким ходом, сьогодні доведеться дослідити лівий, вузький тунель.

Товариші погодилися, хоч вважали, як і раніше, що Ашот не міг вибрати цей вузький і темний хід. Не знали ж вони, що слова Шушик боляче зачепили самолюбство гордого хлопця…

Зігнувшись, часом спотикаючись і обдираючи об каміння коліна, пробирались мандрівники цим вузьким звивистим ходом, шукаючи на долівці й на стінах слідів товариша.

— Стійте! Геніальна думка!.. — раптом стукнув себе по лобі Гагік. — Ашот не догадався робити позначки на стінах, забув, але ж повинен він був кидати на землю догорілі скіпки, га?..

— Звичайно… Як тільки починало припікати пальці, кидав їх, — погодився Асо.

— Одної скіпки вистачить не більше як на сто кроків. Добре придивляйтесь собі під ноги…

Тепер друзі йшли, зігнувшись майже вдвоє, освітлювали кожну ямку, перекидали камені, які зустрічалися їм на шляху.

— Повернемось, — велів Гагік. — Тут не пройдеш — хід дуже звужується.

Але Саркіс так захопився розшуками, так хотів натрапити на слід Ашота, що, не слухаючи Гагіка, просувався далі.

— Саркіс, вернись!

— Розохотився! — посміхнувся Асо.

— Людиною стає, — прошепотів Гагік. Він тільки хотів розкрити рота, щоб повторити команду, як почув крик Саркіса:

— Знайшов, знайшов!..

Товариші зігнувшись кинулись уперед. В руках у Саркіса була маленька, як палець, обгоріла трісочка.

— Ходімо! Знайшовся слід, ходімо! — схвильовано повторював Саркіс. Він так почервонів, так зрадів, ніби знайшов не жалюгідний недогарок, а самого Ашота.

— Ашот, гей! Ашот!.. — задзвеніли під склепінням голоси. Тунель став такий вузький, що доводилось плазувати.

— Погляньте, ціла скіпка! — вигукнув Гагік. — Із-за пояса, мабуть, випала. Асо, ти допомагаєш Шушик? Взяв у неї скіпки? Молодець!.. Ну, йдіть за мною. Не бійтеся!..

А де ж у цей час був наш гордий і хоробрий Ашот?

Пройшовши напередодні вузький прохід, він опинився у великій і світлій печері, де, як пам’ятає читач, почув регіт, що налякав його. Від страху в хлопця заворушилось волосся, ослабли коліна. «Хто це?.. Чи не пустельник збожеволів на старості літ?» — це було перше, що спливло йому на думку. Хлопець хотів тікати назад, у вузький хід, з якого щойно вийшов, але побоявся: там важко буде захищатися.

З протилежного боку печери виднівся хід у широкий коридор, в кінці якого блимало світло, що падало, очевидно, з якоїсь тріщини. Ось де можна врятуватися. І, розмахуючи сокирою в правій руці, а лівою тримаючи смолоскип, Ашот прожогом перебіг печеру.

В коридорі він зупинився й оглянувся, його ніхто не переслідував. Хлопець крикнув і завмер прислухаючись. Тільки луна…

Ашот трохи заспокоївся, але страх, такий страх, якого хлопець ніколи ще не відчував, не покидав його.

Світло падало в коридор згори, з якоїсь вузької щілини в склепінні. От коли б долізти до неї і ще раз глянути на білий світ! Як мало цінив він досі яскраве сонячне світло, що осяває все навкруги радістю!..

Треба повернутись тим же шляхом назад, щоб вийти з цієї підземної тюрми на волю, в… Барсову ущелину…

На цю думку хлопець гірко посміхнувся. Яким звичайним здавалося тепер становище, в якому вони опинились, потрапивши в Барсову ущелину! Досі мандрівники вважали її тюрмою. Але ось вона, справжня тюрма!.. Ашот з товаришами весь час намагався вийти з Барсової ущелини, на волю, а тепер йому здалося волею саме Барсова ущелина, з її чистим повітрям, дзвінкими вітрами, рудими, освітленими сонцем скелями. Справді, швидше б вийти з цього пекла. Товариші, мабуть, турбуються.

Ашот вирішив іти назад, але не ступив і кількох кроків, як знову почув страшний регіт, і знову всі мрії хлопця розвіялись. «Божевільний пустельник» перепиняв йому шлях, а скіпки догоряли, кінчалися… Лишалось одне: йти вперед, сподіваючись якось вийти на світ…

Так Ашот зостався замкнутим у підземній тюрмі. Він не заблудив. На диво легко орієнтуючись, хлопець міг би безпомилково знайти вихід з печери, незважаючи на кілька розгалужень. Але він так злякався, що не міг примусити себе йти в той бік, звідки було чути жахливий регіт. Отож назад дороги не було…

Завмираючи від страху, Ашот пішов уперед навмання. Раптом праворуч у світлі скіпки похмурим дзеркалом блиснуло велике водоймище. Це був підземний став, що чорним драконом лежав під такими ж чорними стінами печери. Побачивши воду, Ашот від несподіванки здригнувся і відступив. Але йти назад було неможливо, там чекав на нього «божевільний пустельник». Подумавши трохи, хлопець все-таки вирішив іти вперед.

Він освітив водоймище й зупинився мов укопаний: підземний хід тут замикався…

Побачивши в одній із стін нішу, він сів у ній. Там було не холодно, але хлопцеві стало моторошно. Мабуть, дорослий, мужній чоловік і той не витримав би.

Ашот встав і повернувся до кінця широкого коридора, куди проникало світло. Але й тут уже було темно… Значить, за стінами печери настає вечір…

Хлопець жалібно скрикнув. Було так страшно, що він, мабуть, збожеволів би, якби не покликав на допомогу розум і волю. Треба підбадьоритися, взяти себе в руки!..

Та й чого, справді, він боїться?.. Адже відомо, що ніяких чортів та духів нема і бути не може ніде, навіть у таких темних підземних світах… Чого ж боятися?.. А якщо й блукає тут якийсь божевільний дід, то в цьому нема нічого страшного. Вогонь і сокира є… Ні, дурниці, треба піти назад — не кожний же божевільний нападає на людей.

Так міркував Ашот, намагаючись заспокоїти і підбадьорити себе. Раптом він помітив, що в руках догоряє остання скіпка. За поясом їх теж більше нема. Очевидно, загубив дорогою, а може, непомітно витратив усі.

Страх і розпач знову охопили хлопця. Він зразу ослаб, руки опустились.

Сівши на камінь, Ашот замислився. Лишалось одне: провести тут ніч, а завтра вдень спробувати вийти знайомим ходом. Удень добре! То тут, то там крізь тріщини в печеру проникає світло. Навіть у найтемніших кутках мерехтять смужки світла і додають йому сили. Світло — це життя, надія!

Ашот повернувся до кінця тунелю, до знайомої сухої ніші і влаштувався в ній, згорнувшись клубочком, не випускаючи з рук сокири. Останні скіпки догоріли й згасли. Стало так темно, що не було видно власної руки. Десь однотонно й сумно капала вода. Незважаючи на пережитий страх, а може, саме завдяки йому й цьому однотонному капанню, повіки Ашота помаленьку стулились, і незабаром хлопець заснув міцним сном. І добре, що заснув — сон позбавив його зайвих переживань у цій жахливій тюрмі.

Чи то занадто стомився Ашот, чи ослаб, він довго не прокидався. Іноді хлопець кричав, схоплювався, але, не зовсім прокинувшись, засинав знову важким сном.

Якесь шарудіння розбудило Ашота. Він схопився і, зовсім ще сонний, піднявши сокиру, закричав:

— Геть, а то розколю череп!..

Як виявилось, проте, «череп розколювати» було нікому.

Відігнавши сон, Ашот пригадав усе, що з ним сталося, і знову його охопив страх. Хлопець зробив кілька кроків до ставка, хотів умитись, але вода здавалася такою похмурою й страшкою, що в нього не вистачало духу підійти до неї.

Вдалині мерехтіло світло, що падало з щілини склепіння. Хлопець попрямував до нього невпевненими кроками. Дорогою він трохи заспокоївся. «Мабуть, сонце вже високо піднялося, — подумав він. — Що зараз роблять товариші? Очевидно, полякались, розгубилися… Шушик плаче…» І хлопець відчув докори сумління.

Далекою згадкою було для нього все те, що лишилося за стінами печери, навіть товариші. Тільки бліде обличчя Шушик — у ластовинні, з голубими очима, в яких ніби світилося сонце, з ніжною лагідною посмішкою, — дедалі яскравіше оживало в його уяві. Коли Шушик дивиться знизу, очі її трохи косяться. І це дуже подобалось Ашоту. Тепер, згадуючи її погляд, хлопець відчув тепло на душі. «Піду, жаль їх, — вирішив він. — Цікаво, що робить зараз мій «божевільний пустельник?»

Та не ступив Ашот ще й кількох кроків до печери, звідки вчора чувся регіт, як зверху біля тріщини в склепінні мелькнула якась тінь і хтось сказав досить виразно й чітко: «Сплю, сплю», а потім щось голосно крикнув.

Хлопець з жахом відбіг назад, зачепився за камінь і впав на якусь тріщину в долівці печери. Звідти сильно смерділо чадом. Від цього смороду голова Ашота стала такою важкою, що він ледве встав і, відійшовши трохи вбік, сів на камінь. Усе попливло перед його очима, все перемішалося, запаморочилась голова. Він знепритомнів…

Саме тоді його товариші пройшли найвужчий коридор і, вступивши в простору печеру, уважно оглядали її, сподіваючись знайти сліди Ашота. І раптом у темряві під склепінням фосфорично блиснули чиїсь очі, почувся хрипкий свист.

Усі від страху відступили, тільки Асо спокійно посміхнувся.

— Не бійтеся, це пугач, — і, взявши камінець, жбурнув на птаха.

Пугач беззвучно розправив крила і вилетів у широкий коридор.

Цим коридором хлопці й Шушик вийшли в той світлий куток печери, де Ашот почув слова: «Сплю, сплю». Тут, високо під склепінням, було видно чимало якихось темних цяточок.

— Гагік, твої курочки! — посміхнувся Асо, впізнавши кажанів, що розташувалися тут цілою колонією.

Голос пастуха розбудив кількох маленьких сов. Вони спурхнули з місця й вилетіли в тріщину, що біліла зверху. За кілька кроків від себе хлопці побачили невелике темне озеро, а коли підійшли до нього й підняли смолоскипи, в очі впала якась темна постать, що сиділа збоку біля стіни.

— Ашот! — крикнула Шушик і, помітивши, що він не рухається, безсило присіла коло нього…

— Ашот, Ашот!.. — трусили його за плечі товариші.

Але він не подавав жодних ознак життя.

— Давай віднесемо його в той світлий куток, — сказав Гагік і підняв разом з Асо свого товариша.

— Шушик, Шушик знепритомніла! — злякано крикнув Саркіс.

Асо повернувся і, нахилившись над дівчиною, хотів освітити її обличчя скіпкою, та вогонь одразу погас.

— Дай сюди! — Асо вихопив з рук Саркіса іншу скіпку, але й вона погасла, як тільки Асо наблизив її до землі.

З якоїсь щілини йшов задушливий чад, від якого паморочилось у голові. Не розуміючи, що це за явище, хлопці підняли Шушик і перенесли її в той же широкий куток коридора, де вже лежав Ашот.

Над Ашотом схилився Гагік. Очі його збуджено блищали.

— Дихає! — крикнув він товаришам.

— Справді? — отямилась і Шушик.

— Почекайте, я його розбуджу!.. — І Гагік почав розтирати Ашоту вуха і легенько бити по щоках.

— Що ти робиш? — обурилась Шушик, схопивши його за руку. Вона нахилилась над Ашотом і доторкнулась пальцями до його широкого білого чола.

Нарешті, хлопець розплющив очі, але, глянувши на Шушик туманним поглядом, знову стулив повіки.

— Це я, я, Шушик! — трясла його за плечі дівчина.

Ашот очуняв, трохи підвівся і тихо спитав:

— Де я?

— Ти разом з нами, не турбуйся. Зараз вийдемо на волю.

— Не можу сісти, голова болить… Знайшов вас, чи це мені сниться?!

— Ні, не сниться, але це краще, ніж солодкий сон… — сказав Гагік одвернувшись, щоб приховати сльози радості.

Не минуло й години, як друзі вже сиділи біля вогнища і жваво розмовляли.

Ашот дивився на руді скелі, що золотом горіли на сонці, на Арарат, повитий легеньким туманом, і серце його стискалося від радості. Як світло, як хороше навколо!..

— Ну, тепер ти догнав Камо з Лчавана, — лукаво блиснувши очима, сказала Шушик і підморгнула товаришам.

— Не згадуй Камо, а то він знову схопиться й побіжить у темний світ, — посварився на неї Гагік.

— І справді темний світ, — лагідним і стомленим голосом підтвердив Ашот.

Те, що сталося з ним, здавалось далеким-далеким сном. Хлопець був щасливий, що в цьому чудовому світі він знову не сам, поруч-вірні друзі…

— Знаєте, як було страшно! — сказав він. — Признаюсь, що такий страх запав у серце, якого я ніколи не відчував.

На губах у Ашота грала чарівна посмішка, а очі були лагідними й добрими. «Таким він значно приємніший. Не люблю, коли кричить і командує», — подумала Шушик, зустрівшись з ним поглядом.

— Чого ж ти не повернувся? Заблудив? — спитав Саркіс. Він вперше з такою любов’ю і повагою дивився на колишнього свого суперника.

— Я хотів повернутись, але пустельник став мені на дорозі, — сміючись відповів Ашот.

— Який пустельник? Господар нашої печери? — захвилювалась Шушик, злякано підвівши на Ашота блакитні очі.

— Еге ж, наш господар… Мабуть, з глузду з’їхав від самотнього життя… Він реготав у Світлій печері.

— Ти його на власні очі бачив?.. — запитав Асо, якого страшенно злякала така звістка.

— Ні, тільки чув голос…

Пастух посміхнувся.

— Це був пугач, — спокійно сказав він і, вставши, пішов по хмиз.

— От тобі й на! Хіба ж пугач може реготати, як людина?

— Асо й справді злякав пугача у тій печері, — підтвердила Шушик.

Ашот розгублено мовчав.

— Ну, чого ти знітився? — засміявся Гагік, дивлячись на нього.

— Цей регіт дуже налякав мене, — признався Ашот почервонівши і спідлоба глянув на Шушик… — Ні, Асо помиляється, в тих закутках були люди. Один навіть виразно сказав: «Сплю, сплю».

Асо, повернувшись з оберемком хмизу в руках, тихенько засміявся. У відблисках вогнища виразно біліли його рівні, красиві зуби та білки очей.

— А це була сова. Я їх наслухався в лісах. Спершу теж боявся, думав — чорти. Сміються, свистять, скрегочуть, бурмочуть щось… Хочуть обдурити: «Сплю, сплю», а самі от-от накинуться. Батько мені потім усе показав і пояснив. Це вони реготали, ти даремно боявся…

Невже справді пугачі й сови? Добре, що товариші не бачили, в. якому він був стані, не чули, як він божевільно кричав. Соромно було Ашотові своєї слабкодухості і прикро, що він, син мисливця і сам трохи мисливець, не знав такої простої речі — не знав, як кричать пугачі й сови.

Навіть піт виступив на чолі в Ашота. Ой, як соромно!.. Що скажуть у селі, як узнають?.. «Звичайно, Асо ночує в горах і чув, як кричать пугачі. А ми з батьком увечері вже повертаємося з полювання. Ми можемо й не знати», — втішав себе Ашот.

— Годі, не вішай носа! — сказав Гагік. — Ми не менше злякались. Потрапили в одну печеру — не печера, а лікарня: там хтось плаче, там зітхає, стогне… Страшно було, правда, Шушик? Я, звісно, не з лякливих, але теж моторошно було слухати і шкода, що мучаться люди. Серце так і розривалось. Мабуть, Асо знову скаже, що це були пугачі та сови…

— Ні, я ніколи не чув, щоб сови плакали й стогнали… — пастух з острахом подивився на похмурий вхід у печеру барса.

Тепер розсміявся Ашот:

— А це були справжнісінькі сови! Вони плачуть, як діти, пищать, як миші, зітхають…

— Справді, пищали! — зраділа Шушик. — От тобі… Значить… значить, і ми…

— І ви!.. — підхопив Ашот. — Ви теж подумали, що в печерах якісь злі духи. От що буває, коли погано знаєш природу! Виходить, якби ви були на моєму місці, а я — на вашому, то ніхто б із нас не зазнав такого страху. А взагалі, коли в цих печерах нема ніяких чудес, ходімо туди знову! Час здерти з барса шкуру, а то сови й пугачі зіпсують її.

Ашот підвівся з місця.

— Чи вистачить скіпок? Молодець Асо, це, певно, ти розколов ножем — тонкі не гаснуть.

— Все одно гаснуть, Ашот… Коли ми хотіли підвести Шушик, у мене скіпка погасла і у Саркіса, — сказав Асо.

— Як же так? Чому? — здивувався Ашот. — Стривай, де це було?

— Там, де ти знепритомнів.

— А де я знепритомнів? — Ашот задумався. — Так, так, я наскочив на якусь щілину в долівці, і звідти вибивалось чадне повітря…

— Я нагнувся, і скіпка в мене погасла, — втрутився в розмову Саркіс, який починав розуміти, що це щось важливе.

— Ти кажеш, Шушик знепритомніла? А я?.. Оце загадка! А я не лежав над цією щілиною?

— Ні, ти сидів вище.

— Оце і врятувало мене, — сказав Ашот. — Вуглекислий газ важчий за повітря, (він скупчується внизу, пам’ятаєте? Значить, мені загрожувала смеріь, а ви мене врятували, так? Навіть Саркіс брав участь?..

— Як це «навіть Саркіс»? Коли б не він, ми б тебе зовсім не знайшли… Він натрапив на твій слід, — зауважила Шушик і обвела всіх переможним поглядом: «А що я казала про Саркіса?»

Ашот ще не міг зрозуміти того, що трапилось. Якесь чудо!.. Саркіс врятував йому життя!.. Та ще в підземних галереях! Саркіс, якого він — та й не тільки він — вважав колись шкурником! І Гагік з його всім відомим боягузтвом, і ця квола дівчина, яку він взагалі не брав до уваги!.. Адже порівняно з ним усі вони були слабими і безпомічними, — так принаймні він досі вважав. Ні, тут якесь непорозуміння. Очевидно, він погано знав своїх товаришів, неправильно оцінював їх можливості. Чи легкою справою було зайти в це підземне пекло?.. А вони пішли. Де взялися у них сили? Чи, об’єднавшись заради спільної мети, ці сили злилися в єдину могутню силу, як це буває, коли з’єднуєш тонкі й гнучкі лозинки, що разом стають міцними, наче стовбур дуба?

Якийсь час Ашот мовчав, і товариші відчували: в його душі відбувається щось важливе. Та й сам він розумів, що за ці кілька годин дуже змінився.

А втім, не можна сказати, що все це сталося так раптово. Характер Ашота мінявся повільно й непомітно — щодня, щогодини, а останні хвилини були завершенням тих сорока днів, які юні мандрівники провели в полоні. Так підземні води Барсової ущелини, щогодини, щомиті збираючись у глибині землі, досягають свого найвищого рівня і раптом бурхливим потоком вириваються на поверхню.

Напучення, які він робив товаришам, особливо Саркісу, Ашот, виявляється, повинен був зробити й собі. Хлопець думав, що він безстрашний і сильний, а життя показало, що без колективу і він ніщо.

Ніби підслухавши ці думки, Гагік обережно й лагідно сказав:

— А правильно, друзі: одне без одного ми б давно загинули… Навіть найвідважніший з нас. Правда, Ашот?

Ашот відповів не зразу.

— Ну, що було, те минулося, — промовив він глухо, не підводячи голови. — Пора на барса!.. Беріть зброю!

Він знову став таким Ашотом, як і був, — відважним, Мужнім, самовідданим. В його очах знову палало натхнення.

Бачачи, що товариші ще вагаються, Ашот глузливо запитав:

— Сови, мабуть, вас здорово налякали?

— Знайшов боягузів! — випнувши груди, вихопився Гагік. — Даремно ти нас ведеш, ось що! Два дні ми там по всіх дірках і тріщинах лазили: нема твого барса, втік звідти.

Саркіс і Шушик підтримали Гагіка, але Ашот з ними не погоджувався. Він вважав, що після таких мук і тривог не можна відмовитись од розшуків. Це нагадувало б дії війська, яке, обложивши фортецю і зазнавши багато втрат, у найрішучіший момент раптом розгублюється і відступає. Ні, Ашот не з тих полководців, які так швидко розчаровуються. Але треба спершу умовиш «військо»!..

Хлопець став на коліно край входу в печеру і показав товаришам круглий слід на піску. Відбитки пазурів звіра були виразні і вели в глиб печери. Назад барс не виходив.

— Ну, зрозуміли? Пересвідчилися, що він там? — запитав Ашот. В голосі його дзвенів докір.

— А може, він пройшов через печеру і вийшов через Вівчарню? — навів свій останній доказ Саркіс.

Ашот в’їдливо посміхнувся… Ну, як пояснити цим людям, що ранена тварина не може подолати такий крутий і довгий шлях!

— Він увійшов у печеру й десь тут поблизу, в якомусь темному кутку ліг… — переконував товаришів Ашот. — Хіба ви не бачили, що там ходи розгалужуються?

— Розгалужуються, — признався Саркіс.

— Чого ж тоді ви кажете, що оглянули всі дірки й тріщини? Ходімо! Сором нам, якщо ми не принесемо в село з собою шкуру барса — прапор наших перемог!

Слова Ашота здалися всім переконливими. Його запал вплинув, і слідом за своїм командиром наші друзі знову вступили в печеру барса.

Розділ двадцять перший

Про те, як небезпека народжує в людях рішучість і відвагу

Залишивши важку зброю біля печери, хлопці взяли з собою довгі списи, якими легко було нападати на звіра; Асо прихопив ще свою нерозлучну герлигу, Гагік — сокиру, Шушик несла смолисті соснові скіпки.

Коли мандрівники зупинились на розгалуженні підземних ходів, Ашот запитав у товаришів:

— Ви були в правому коридорі, від нього відходять вбік інші печери?

— Так. Трохи далі коридор розділяється на два.

— Зрозуміло. Отже, барс не пішов ні праворуч, ні ліворуч — обидва коридори мій вже вивчили: один — я, другий — ви. Тепер зрозуміло, куди нам іти.

Рушили праворуч. Кроків через двадцять відгалужувався хід ліворуч, і мандрівники не вагаючись пішли цим новим для них шляхом, де теж валялись кістки різних тварин.

Полонені Барсової ущелини набули багато досвіду в своїх підземних подорожах, однак несвідомий страх все ж мимоволі сковував їхні серця.

Та й справді, похід на барса — це не жарт. Адже зараз вони могли зустріти звіра. Всі інші гроти були вже оглянуті.

Гагік був незвичайно серйозний, Саркіс ішов не кваплячись, трохи відставав, а Шушик, вглядаючись в обличчя товаришів, намагалася зрозуміти, чи велика небезпека чекає на них.

Тільки Ашот ішов уперед, безтурботно посвистуючи, намагаючись показати, що ніякої небезпеки немає і що взагалі для нього все це дрібниці.

Незабаром на розкиданих повсюди кістках з’явилися сліди крові, і мандрівникам стало ще страшніше. Зосереджено, мовчки йшли вони цими слідами.

Ашот освітив стіни печери, долівку, скерував полум’я смолоскипа вправо і, раптом здригнувшись, відскочив назад. В одній з ніш блиснула плямиста шкура барса…

— Відступіть! — гукнув він.

Хлопці припали до стіни печери. В червонуватому світлі смолоскипів шкура барса палала пурпуром, ніби золототканна королівська мантія, кинута під стіну печери.

Барс повільно підвів голову і важким поглядом каламутних очей подивився на непрошених гостей. Якби життя не згасло в ньому, очі його світилися б холодним фосфоричним блиском, характерним для всіх звірів з родини котячих.

Ашот зрозумів, що барсу лишилось жити лічені години.

— Не тікайте… Він здихає… — прошепотів хлопець.

Проте барс поступово повертався до життя. В ньому почали прокидатися згасаючі сили. Ось він поворушив вусами, підняв тремтячу верхню губу, оголивши свої страшні ікла. Мороз пробіг по спинах мандрівників.

Печера їв цьому місці була досить широка, і вони відійшли далі від звіра.

Тремтячими руками хлопці стискували свої списи, а Шушик інстинктивно підняла з землі камінь… Усі напружено чекали, що скаже Ашот.

— Не бійтеся, — шепотів він, сам добре наляканий і блідий. Хлопець помітив, що, розправляючи кігті і б’ючи довгим хвостом об каміння, барс готується до стрибка. Зіщулившись, як кіт, він усім тілом припав до землі, вигнувши спину дугою. Очі ожили й відшукували жертву. З п’яти постатей, що стояли перед ним, він вибирав одну, щоб кинутись саме на неї.

Отут і пригодилися спокій і швидка реакція Ашота. Коли барс напружився, готуючись до стрибка, хлопець раптом пригадав, як на Малайських островах полюють на тигра. Знайшовши звіра, туземці оточують його і, розмахуючи списами, починають швидко танцювати навколо нього. Тигр дивиться і не може вирішити, на кого ж напасти. А люди з криком, галасом усе більше звужують коло і кидають у тигра списами…

І Ашот зараз же вирішив скористатися тактикою малайців.

— Рухайтесь! Рухайтесь, щоб барс не міг вибрати ціль! — крикнув він. — Танцюйте «кочарі»! Асо, грай на сопілці!

Міркувати не було часу. Розгубившись від страху, хлопці несвідомо повторювали за Ашотом усі його рухи, а Асо злякано вигравав щось на своїй сопілці.

Це все могло здатися безглуздим у такий критичний момент. Але барс розгубився. Він не міг вибрати, на кого стрибнути.

Мандрівники побачили, що обрали правильний спосіб самозахисту.

— Звужуйте коло, звужуйте! — командував Ашот.

Звір так розгубився від музики й вогню, який стрибав у руках невідомих істот, що тільки головою мотав.

— Кидайте списи! — крикнув Ашот.

Чотири списи разом злетіли в повітря, а Шушик кинула камінь, який упав біля ніг барса.

Звір став на диби, заревів, потім знову припав на передні лапи. Лише один спис врізався йому в бік. Древко нахилилось до землі і погойдувалось при кожному рухові звіра, завдаючи йому нестерпного болю.

Хлопці лишилися без зброї, тільки Ашот тримав у руках важку палицю, до кінця якої було прив’язано великого каменя.

— Беріть каміння, не бійтеся… І головне, не переставайте рухатись. Не стійте на одному місці!..

Ашот був наче в лихоманці. Кров батька-мисливця кипіла в ньому. Палаючими очима стежив він за кожним рухом звіра і в той же час не випускав з поля зору товаришів, не дозволяючи нікому ні на мить затримуватись на одному місці.

— Сунь йому в пащу кінець своєї палиці, відверни його увагу! — крикнув Ашот, звертаючись до Асо.

Пастух прицілився і всунув у зуби знесиленого барса кінець своєї палиці. Барс схопив її і почав оскаженіло гризти. А Ашот в цей час шмигнув у темний куток печери, підійшов до звіра збоку і з усього розмаху вдарив по голові своїм важким «молотом».

По тілу звіра пробігла судорога, ноги його сіпнулись, він повернувся на бік і витягнувся.

— Бачили, що зробив цей хлопець? — захоплено закричав Гагік, кулаком б’ючи себе в груди. — Стривайте, я теж як слід угощу хижака!

Він підняв сокиру пустельника, щоб ударити барса, але роздумав і відійшов під стіну печери.

— Ще, чого доброго, схопиться та випустить з мене кишки, — пробурмотів він і, піднявши великий камінь, сказав: — Краще здалеку каменем. Відійдіть! Зараз я вб’ю барса…

Але барс більше не реагував ні на каміння, ні на світло. Та й мертвий звір був такий страшний, що довгенько ніхто не наважувався підійти до нього. Знову кинули в нього каміння; звір не ворухнувся.

Нарешті, полонені Барсової ущелини підійшли до барса, потягнули його за хвіст.

— Обережно, не волочіть, попсуєте шкіру. Почекай, витягну списа. Ого, як глибоко врізався… Ти, Саркіс, піднімай за хвіст, а ти Асо, за голову. Гагік, бери за лапи. Шушик, іди вперед і світи нам…

Так гуртом взявши барса, вони ледве винесли свою ношу на сонячне світло. Тут поклали на землю і, радісно посміхаючись, глянули одне на одного. Оце щастя!.. От здивуються люди, коли дізнаються про їх подвиг!

— Зараз, Ашот, я нагороджу тебе медаллю «За перемогу над барсом», — сміючись сказала Шушик, причепивши йому до куртки красивий листочок клена, і обдарувала теплим поглядом.

Ашот запротестував:

— Усім, усім!.. Чому тільки мені?.. — І, засоромившись, поспішив змінити тему розмови: — Хвастатись нічим. Ми заволоділи тим, що вбив ведмідь.

— І зовсім не так! — заперечила Шушик. — Ні ведмідь, ні барс не дались би нам у руки самі — обох ми добули своєю силою.

— Дивіться, яке зауваження!.. Як це розуміти? — запитав Гагік.

— А дуже просто! Коли б Ашот не поставив капкана, то ні цей звір не лежав би тут, ні м’ясо ведмедя не висіло б у нас у печері.

А правильно! Про це навіть сам Ашот не подумав. Капкан відіграв, мабуть, більшу роль, ніж вони думали. Адже звір розлютився від болю, якого завдала йому залізяка, що вп’ялася в ногу. В нормальному стані барс не кинувся б на ведмедя, не був би так сильно поранений у боротьбі з ним і, нарешті, не забрався б здихати в темну печеру.

Знову товариші хвалять Ашота, знову віддають йому перевагу! Вперше з того часу, як вони потрапили в Барсову ущелину, Ашот зашарівся. Ні, таки справедливі в нього товариші…

Ашот пригадав те злополучие таємне голосування і… посміхнувся доброю посмішкою. Адже він завжди пригадував той день з тремтінням. «Гарячий був, товаришів ні за що не мав», — з щирим каяттям подумав Ашот. За кілька днів хлопець, здавалося, виріс.

Так, ці зміни сталися швидко, навіть дуже швидко. Але хіба події, що відбувалися в Барсовій ущелині, не змінювалися з такою ж швидкістю?.. І хіба не завдяки цим подіям з години на годину міцніли, ставали дорослішими, мужніли наші герої?

Ашот підвівся, підійшов до Асо, що білував барса.

— Асо, обережніше знімай шкуру… Саркіс і Шушик тобі допоможуть. А ми з Гагіком підемо в печеру й зберемо списи. Дивись, не порви… Напхаємо її травою, і в нашому шкільному кабінеті природознавства буде справжній барс.

І Ашот рушив у печеру.

— «Не порви!» — повторив Асо. — Коли вона вже й так порвана! Поглянь, Шушик.

— Як думаєш, чиїм це списом? — запитав Гагік, вказавши пальцем собі на груди.

— Судячи з сили удару, безумовно, твоїм, — посміхнулася Шушик. — А цю подряпинку зробив, певно, Ашот… Асо, подивись уважно: два інші списи, здається, зовсім не влучили в звіра. Ось які молодці!

Але Асо знайшов на шкірі ще одну дірку, хоч і невеличку. Виходить, троє з чотирьох влучили.

— Добре, зараз ми з Ашотом принесемо списи, і все з’ясується, — сказав Гагік, прямуючи в печеру.

Але поки вони тут розмовляли, Ашот уже зібрав зброю і вийшов з печери з сокирою й кам’яним молотком на плечі, з в’язанкою списів у руках. Осліплений сонячним світлом, він мружив очі і довго не міг отямитись. Хлопцеві хотілося швидше оглянути списи й з’ясувати, хто влучив барсові в бік. Але Асо, помітивши кров, захололу на вістрі свого списа, швидко вихопив з рук Ашота всі списи і повтикав їх гострими кінцями в землю.

— Що ти робиш?.. — взяв його за руку Ашот.

— Нічого, чищу… Замазались… — простодушно відповів пастух.

Земля стерла сліди крові, і назавжди лишилося загадкою, чиїм же списом було завдано барсові смертельного удару.

— Ми ж повинні були вирішити… — пробурмотів Ашот.

— Навіщо? Хіба не ясно? — І, широко посміхнувшись, Асо подав Ашотові його списа: — Ось! Кров була на цьому списі… Тримай!

— Справді?.. — у Ашота радісно забилося серце.

А Шушик дивилась на пастуха і захоплено думала: «Яке благородство… наче рицар».

Асо перехопив її погляд і сором’язливо опустив голову, продовжуючи білувати барса.

— Кров справді була на моєму списі? — схвильовано перепитав Ашот і, легенько зітхнувши, попрямував до печери.

Він тепер повірив цьому і був дуже радий і гордий собою.

Коли Ашот знову пішов з Гагіком у печеру по кістки, Шушик тихо запитала в Асо:

— Навіщо ти так зробив?

Пастух зніяковів, ніби його спіймали на гарячому. Спершу він намагався запевнити дівчину, що сказав правду, але, зрозумівши, що вона все знає, признався.

— Принижувати товариша не можна, — сказав він серйозно й урочисто.

Розділ двадцять другий

Про те, що це була за печера і що знайшли хлопці в її темній глибині

Асо ще не скінчив своєї роботи, коли з печери вибіг Гагік, притуливши до голови здоровенні роги.

Шушик відскочила:

— Ой, які роги! Чиї це?

— Керівник натуралістів вважає, що колись вони прикрашали голову велетенського кавказького оленя. Таких оленів більше нема. Ви тільки гляньте — ніби гілки дуба! І як цей олень пройшов таким вузьким проходом?.. Дивина!..

Вийшов з печери і Ашот. В одній руці він ніс шкільну сумку Шушик, наповнену дрібними кістками, в другій — череп з закрученими рогами. Якій тварині вони належали? Звісно, ні муфлонові, ні козлу. Але кому?..

— І навіщо тобі стільки кісток? — здивувалась Шушик.

— Що? — обурився Ашот. — Жодної не залишу! Ти розумієш, ми знайшли кладовище тварин. Побачиш, скільки вчених займеться цими кістками… Ну, швидше, Гагік, Шушик, ідіть туди!..

Вже надвечір юні мандрівники, стомившись носити кістки, сіли біля печери й почали радитись.

— Ми тут і пообідаємо, — оголосив Ашот. — Гагік, збігай додому по м’ясо. Поїмо і спробуємо розібратися, зрозуміти, що це були за тварини і чого вони тут ховалися.

Поки на вогнищі смажилась наколота на саморобний шампур печінка, Асо закінчив своє діло і напнув плямисту шкуру барса на плечі Шушик.

Гладенька, блискуча шкура так і сяяла на сонці, червоне золото хутра мінилось, вигравало яскравими барвами. Важко було уявити собі, що така краса зовсім недавно належала страшному кровожерному хижакові.

Шкура була велика — метра півтора завдовжки, та й хвіст не менший метра.

— Ось зараз я стану барсом і подивлюся, чи витримає Саркіс… — Гагік вліз у шкуру звіра й загрозливо заревів: — Уахк, уахк, уахк!..

Усі розсміялись, поблажлива усмішка з’явилась і на обличчі Саркіса.

— Хвала небесам, нарешті сонце з-за хмар виглянуло! — вклонився Гагік Саркісові. — Ну, розстеліть шкуру. На ній і пообідаємо. Подумати, лишень, що робиться на світі?! Кілька днів тому він на нас страх наганяв, а сьогодні ми товчемося по ньому…

Пообідавши, мандрівники захопилися кістками, знайденими в печері. Вони уважно розглядали кожну кістку, робили різні припущення щодо їх історії.

Виявилося, що Ашот досить серйозно вивчав зоологію, перечитав багато книжок, знав усі дрібниці про будову тіла різних тварин, їх повадки.

Яких тільки кісток тут не було! Від пазурів лисиці — до метрового стегна велетенського оленя. Ашот просто любувався ними.

— Це кістка дикого барана, — говорив він, — це — Дзьоб куріпки, а це, здається, кістка шакала.

— Чекай, друже! — перебив Ашота Гагік. — Ти мені, як дядько пустельник, євангеліє над головою не читай. Яке відношення має куріпка до цієї глибокої, темної печери?

— Куріпка? Її приніс у печеру пугач, — не розгубився Ашот.

— Так, це може бути… — неохоче погодився Гагік. — Може, ти й правий, але кому це потрібно?

— Як? — здивувався Ашот. — Адже кожна з цих кісток про щось розповідає… Оці роги, наприклад, належали велетенським оленям, які жили в лісах. Отже, колись тут були буйні ліси…

— Мудрі речі каже, га? — змушений був визнати Гагік, звернувшись до товаришів. — Але найголовнішого ти й не сказав: чого наш милий барс заліз у цю печеру?..

Юний натураліст на мить задумався, а потім, ніби пригадавши щось дуже важливе, пожвавішав.

— Ця печера була кладовищем тварин, — відповів хлопець. — Сюди вони приходили, коли відчували близьку смерть, залазили в найтемніші закутки та ніші і там здихали. Я чув від старих мисливців, що тварина, яка збирається помирати, намагається сховатися якнайдалі від чужих очей, зникнути.

— Отепер я повірю, що ти мисливець. Ну, а оскільки я на два тижні старший, підійди, я по-батьківськи тебе поцілую в чоло… Тепер ти наш визнаний ватажок. Говори, скільки хочеш.

Гагік встав і, взявши з вогню вуглинку, великими літерами написав над входом у печеру барса:

Зробивши такий напис, Гагік відступив кілька кроків і, взявшись у боки, гордо розглядав свою роботу.

— Ось і меморіальна дошка! Хіба не я казав, що, кінець кінцем, усе буде добре?!

Ашот зліпив сніжку і витер нею слова «під керівництвом Ашота Сарояна». «Раніше він би ніколи цього не зробив», — мимоволі майнула думка в Шушик. Дівчина нічого не сказала, тільки посміхнулась Ашотові, а він, задоволений своїм вчинком, тихо, ніби сам до себе, промовив:

— Так буде краще. Ну, вставайте, час повертатись, уже пізно.

Сонце зайшло, і відблиски його проміння згасали за горами, коли, навантажені своїми трофеями, юні натуралісти прийшли додому, в Печеру пустельника.

На серці у них було спокійно. Тепер було ясно, що вони не тільки не загинуть, а навіть принесуть якусь користь своїй країні, науці.

Розділ двадцять третій

Про те, що в Барсовій ущелині настав мир і спокій

Після багатьох випробувань і переживань юні мандрівники могли тепер знову спокійно сидіти навколо вогнища. У них було все: житло, їжа, сіль… Їм ніщо не загрожувало.

Шушик розстелила широке пальто Ашота і, висипавши на нього зерно пшениці, уважно перебирала його. Дівчина збиралася варити кашу. Гагік з цікавістю стежив за її роботою.

— Плов з м’ясом готуватимеш, Шушик? — з незвичайною для нього скромністю запитував Гагік.

— «Плов, плов»!.. У тебе одне на думці — як би поїсти добре! — І, підвівши голову, Шушик почала докоряти хлопцям: — Ви всі тільки про їжу й турбуєтесь. А чистота? Мій зовсім здичавіли. Гагік і Саркіс навіть не вмиваються.

І справді, тепер, коли всі були ситі, життя ставило до них нові вимоги. Ще десять днів тому Шушик хотіла порушити це питання, але побоялася, що хлопці глузуватимуть з неї. А зараз її слова досягли мети.

— А як же вмиватися без мила? — спитав Гагік.

— Мило я знайшла.

— В Барсовій ущелині — мило?..

— Ну, те, що може замінити мило.

— Очевидно, «вороняче мило»? Хоча ні, його можна дістати тільки навесні.

Шушик знала, що таке «вороняче мило». Це травичка з дрібненькими синенькими квіточками. У воді вони піняться і добре змивають бруд.

— Ні, не те. А що — це моя справа… Піду зараз принесу, тоді й побачите.

Нижче глиняних копалин Шушик зупинилась і довго щось добувала із землі. Скоро вона повернулася в печеру з грудкою сірої маси в руці.

— Що це?

— Дике мило, кіл… У ньому є рослинні жири. Під час війни мати прала цим милом. А якщо додати сюди ще трохи жиру, зовсім добре буде… Давайте робити мило!.. Наріжемо жиру, розтопимо. Ну, Гагік?..

Гагік зовсім не був чистьохою і неохоче взяв участь у виробництві мила, тим більше, що на це треба було витратити багато ведмежого жиру.

Але все-таки всі пристали до пропозиції Шушик. Коли змішали розтоплений жир з диким милом, добре вимісили масу і порізали на шматочки, Шушик сказала:

— Ну, беріть тепер кожний по куску і мийтесь, а я зливатиму… От нечупари, тільки про їжу й думаєте!..

Кіл і гаряча, вода справді чудово змивали бруд з обличчя й рук. Шушик з допомогою Гагіка вимила собі навіть голову цим милом.

— Нагрійте ще води і помийте ноги, — сказала вона, і ніхто не заперечив: усі розуміли, що тут Шушик хазяйка. — І взагалі, оголошую сьогодні санітарний день. Наберемо води в усі посудини, нагріємо, і я виперу білизну — свою і вашу.

— Еге, це важке діло!

— Нічого важкого… Ну, ходімо по воду.

— Ходім. Ллє навіщо ти будеш прати? Свою білизну ми й самі поперемо, — сказав Ашот.

Гагікові така делікатність не зовсім припала до смаку.

— Ей, не даєш людині послужити для колективу! — з досадою сказав він.

— Ви тільки подумайте, як добре: тепер у нас буде чиста білизна! — раділа Шушик.

Вона запропонувала навіть, влаштувати баню:

— Це так просто! Треба тільки законопатити тріщини в дверях, розжарити каміння і облити його водою. Підніметься така пара, що печера стане справжньою банею. Вода гаряча — купайтеся досхочу!

Гагік уже відкрив рота, щоб заперечити, але Ашот не дав йому вимовити й слова:

— Шушик має рацію. День сьогодні теплий, справжній банний день. Будемо купатись… Шушик, ти набери дрібного каміння біля печери, Асо наріже гілля і зробить для кожного віник, — по-російському будемо митись. А ми з Гагіком підемо по воду.

— Що-небудь і мені доручи… — сказав Саркіс.

— Тоді ти будеш робити віники, а Асо хай разом з Шушик збирає каміння.

Готуватися довго не треба було. Години через дві вода нагрілася, каміння розпеклося, і від великого вогню в печері стало зовсім тепло.

— Ну, ви поки що роздягайтесь, а я збігаю наберу ще трохи кілу, — сказав Гагік і вибіг з печери.

Шушик з ягнятком на руках тим часом пасла на лужку Чорнуху. Вона мала купатися в другу чергу. Але чекати довелося довго. «Видно, щось сталося в печері», — почала турбуватись дівчина.

А сталося ось що.

Хлопці давно вже викупались і чекали Гагіка. Але той як у воду впав. Ашот вирішив збігати по нього. Він знайшов товариша за камінням: Гагік сховався у верболозі і заснув.

— Як тобі не соромно! Чого ти злякався?

— Не можу, — коротко відповів Гагік.

— Чого ти не можеш? Захворів чи що?

— Не можу… не можу… не можу… — тупо твердив Гагік. — Дома помиюсь…

Ашот не знав, що йому робити — сміятися чи сердитись, але вдача взяла гору, і він почав вичитувати хлопцеві:

— А ще про хиби Саркіса говорив, про те, що його важко виправити! Поглянь на себе! Утік! Від чого втік? Від миття!..

— Перемінюся я, братику, перемінюсь… На який хочеш зразок, на той і перемінюсь. Тільки про баню краще зі мною не говори, я в такий холод роздягатись не можу.

— «Не можу, не можу!..» Завів одне й те ж! — розсердився Ашот. — Ти про колектив краще подумав би! Не можна ж порушувати правила співжиття в колективі!

— Знову лекція!.. Ах, Ашот-джан, твої промови — моя насолода! Важко відірватись од них!

І, ніби приречений до страти, Гагік поплентався додому, а Ашот, побоюючись, що товариш знову втече, конвоював його аж до самої печери.

Розділ двадцять четвертий

Про те, що лихо не без добра

У боротьбі за існування мандрівники випадково зробили ряд важливих для країни відкриттів. Але вони й не догадувались про це, їм і на думку не спадало, що досвід їх перебування в печері може пригодитися не тільки їхньому селу, а й усій країні.

Лише Ашот робив деякі висновки з їхніх відкриттів і вважав їх дуже важливими, не міг дочекатися зручного моменту, щоб урочисто розповісти про них товаришам.

І цей момент настав.

Після купання всі сиділи біля вогнища, свіжі, веселі. Правда, Шушик, відокремившись з Асо, щось терпляче пояснювала йому — здається, граматичні правила.

— Нам треба обговорити кілька нових подій, що відбулися останніми днями, — офіційно оголосив Ашот. — Насамперед про Чорнуху.

— Ну, що тут обговорювати? Чорнуха — вівця. Вона народила ягня і прийшла слідом за ним, — позіхаючи, сказав Гагік. — Давайте краще продумаємо, як нам зберегти ведмеже м’ясо, щоб воно до весни не зіпсувалось.

— Не зіпсується, не бійся. Хай собі лежить у тому кутку, ціліше буде. А ти от скажи, чому Чорнуха народила саме тепер?

— Е, чи мені не все одно?

— Ні, не все одно. Коли б Асо не нагодився, мокре ягня замерзло б у холодній печері — воно народилося несвоєчасно.

Асо ствердно хитнув головою.

— Так, — сказав він, — ось уже десять років, як наша ферма посилає тварин на Муганські степи. Там зими нема. В грудні повсюди зелень, наче їв березні чи квітні, Люди живуть у наметах… Ось чому ми пускаємо баранів в отари овець не в жовтні, а в середині літа. Це для того, щоб вівці ягнилися в грудні. Так вони й звикли. Бідна Чорнуха забула, що це не Мугань, а Барсова ущелина, де ягня, народжене взимку, не виживе.

— Правильно! Зрозуміли тепер, що значить бути пастухом? — пожвавішав Ашот. — А як же вижило друге ягня Чорнухи?

— Друге народилося весною… Я ще здалеку побачив, що йому не більше, як вісім місяців.

— Ягнята Чорнухи принесуть нашій фермі велику користь. Це, — Ашот показав на новонародженого, — вже нова порода овець. Вони не будуть гинути взимку від холоду, а їжу шукатимуть собі під снігом.

Асо так зрадів, як радіють лише простодушні люди.

— Правильно! — вигукнув він. — Нова порода! Мій батько буде дуже радий!..

Ашотові дай тільки волю — до самого світанку говоритиме про тварин, про природу… Розмова про «морозостійке» ягня навела його на нову думку.

— А хто знає, якої шкоди завдав колгоспові теперішній ранній сніг? — несподівано запитав він.

— Частина бавовни лишилася під снігом.

— Ні, Шушик, бавовну можна буде зібрати й навесні, хоч якість її вже буде не та. А от виноградні лози ми, звичайно, не встигли накрити землею, вони опинились на холоді і замерзнуть. Ходімо, поки ще день тільки почався, у виноградний сад, там усе й з'ясуємо.

В саду вони розкопали сніг, підняли з-під нього лози і знайшли там ягоди винограду. Вночі був мороз, і ягоди стали тверді, як горішки.

— Ой, минулися щасливі деньочки, коли ми їли свіжий виноград! — зітхнув Гагік. — І навіщо ти нас сюди привів?.. Щоб нагадати нам про кращі дні?

— Ні, — сказав Ашот. — Ми повинні обрізати лозу і накрити її землею. Асо, дай ножа, а ви візьміть сокиру й прорубайте в землі рівчак.

Коли вже багатенько чубуків було зібрано й закопано в землю, Ашот сів на камінь.

— Так, — урочисто сказав він, — не мало горя нам — тут дісталось, але заради цих чубуків варто було й постраждати. Адже вони дадуть можливість посадити в колгоспі новий сад, і в цьому саду не треба буде заривати лозу на зиму і весною відривати: тутешня лоза звикла до морозу…

Асо здивовано дивився на сяючих радістю товаришів — Гагіка, Шушик і навіть Саркіса. Проводячи всі свої дні з отарами овець, пастух не розумів, наскільки важливо вивести морозостійкі сорти винограду так, як розуміли це діти виноградарів. Вони знали, з якими труднощами й витратами пов’язані осінні та весняні роботи у виноградниках. Тим більше, що цю роботу й механізувати неможливо. Кожної осені після збирання винограду не тільки всі колгоспники, а й запрошені люди з гірських районів вкривали виноградну лозу. А коли зима, як цього року, наставала раптово, лоза гинула, і цілих три роки треба було чекати, поки нові кущі почнуть давати плоди.

Дикий виноград Барсової ущелини багато чого міг підказати виноградарям — адже й цю лозу посадила людина. Частина її взимку загинула, а частина пристосувалася до суворих природних умов, до холоду, посухи і плодоносила. Виноград здичавів без догляду, зате з роками набув особливої життєстійкості і тепер чинив опір і негоді, і хворобам.

Усе це юні натуралісти чудово розуміли і тому з захопленням взялися за роботу. Вони викопали траншеї і дбайливо сховали в них багато чубуків.

— Оце діло! По цю лозу сюди, може, і вчені приїдуть, — сказав Ашот.

Поки друзі працювали, до ущелини непомітно підкралися сутінки, і в тріщинах скель повис густий туман.

— Хай він пропаде, цей потік! — підморгнувши товаришам, сказав Гагік. — Не забрав би він мого аба, я б зараз Шушик прикрив.

Асо, зрозумівши натяк, погрозив Гагіку палицею.

— Ай справді: опівдні в бані парились, а зараз теж як із бані — всі мокрі. Ходім додому, — звелів Ашот, — не захворіти б…

Тепер полонені Барсової ущелини ще з більшим нетерпінням чекали того дня, коли повернуться в село.

Не з порожніми руками вони прийдуть, а з цінними, корисними знахідками. І люди скажуть, що навіть замкнуті серед скель, одірвані від життя юні натуралісти села Айгедзор думали про свою країну, зробили для неї дещо хороше.

Цього вечора в печері було тихо, спокійно, мирно. Співуче гула нова піч, поширюючи навколо приємне тепло. Ні диму, ні чаду не відчувалося, повітря було чисте й свіже.

Асо знову витягнув сопілку, і її солодкі, мелодійні переливи переносили наших героїв на зелені луки Кавказьких гір, у світ чистих душею пастухів-курдів.

Асо грав, а Чорнуха, жуючи свою жвачку, прислухалась до звуків сопілки. Так, трохи нахиливши голову, слухав колись свого хазяїна і його друг Бойнах. Ягнятко зручно вмостилося на своєму звичайному місці — на колінах у Шушик. Навіть уночі дівчина не розлучалася з своїм улюбленцем і засинала, міцно обнявши його. Очевидно, в подяку за це Чорнуха особливо ніжно ставилася до Шушик. Вівця теж лягала ближче до дівчини і до самого світанку спокійно ремигаючи, не зводила очей з ягняти.

Другий вихованець Шушик — їжак — цього вечора чомусь зовсім не вийшов із свого сховища. Це було дивно.

Шушик пішла по нього, принесла до печі, але їжак був якийсь кволий і ні на що не реагував.

— Захворів їжачок… — стурбувалася дівчина. — Поглянь, Ашот: він не бігає і не їсть…

— Засинає… Це зимова сплячка, не буди, — пояснив Ашот. — Давай віднесемо його в гніздо.

Вистеливши западину їв стіні сухим листям і травою, вони поклали туди їжака.

— Хай ніхто його не турбує, він уже заснув… до березня, — сказав Ашот.

Розділ двадцять п‘ятий

Про те, як Ашот керував би селом, коли б…

Саркіс сидів, похмуро опустивши свою велику голову. Чим більше він зближувався з колективом, тим задумливішим і мовчазнішим ставав. У душі хлопця відбувалася велика внутрішня боротьба.

Звівши очі на Ашота, він сумно запитав:

— Коли ми повернемося в село, як мені бути з батьком?

Це питання, певно, мучило його вже давко.

— Так, як підкаже твоя совість.

— Моя совість?.. Моя совість каже, що він обдурює колгоспників.

— Ну, а далі?..

— Далі? Мені важко. Адже він мій батько…

І справді, важке запитання поставив Саркіс товаришам. Треба було заспокоїти хлопця, щось порадити йому. Товариші задумались, і тільки Ашот, дивлячись у вічі Саркісові, запитав:

— Що ж, по-твоєму, важливіше: особисті інтереси чи інтереси всього села?

Саркіс задумався. Думали й усі інші. Очевидно, товариші були згодні з Ашотом, який саме так поставив питання.

— Добре, — тільки й сказав Саркіс, але погляд, вираз обличчя, тон, яким було вимовлене це слово, — все говорило про перемогу, здобуту хлопцем над собою.

Через кілька хвилин Саркіс знову заговорив:

— Раніше мені ніхто нічого не казав про батька.

— Не казали, бо в нас не було коня… — втрутився Гагік. — Чув прислів’я: «У того, хто каже правду, повинен стояти кінь під сідлом…» Щоб, сказавши, можна було сісти і втекти.

Хлопці розсміялись, посміхнувся і Саркіс, а Гагік серйозно вів далі:

— Той, хто казав правду, повинен був би зараз же втекти в Барсову ущелину, щоб зберегти голову… Ну, а коли ми й так опинилися тут, чого ж мовчати?

— Це, звичайно, відповідь несерйозна, — заперечив Ашот. — Справа в тому, Саркіс, що в селі це на тебе не вплинуло б. А тут — інша справа. Умови інші. Тут ми всі разом відкрили тобі очі, і цьому допомогли обставини… Сам знаєш, які… А крім того, ти думаєш, що ми в селі не говоримо про несправедливі вчинки? Говоримо! Але там нам роти затуляють, кажуть: «Це не вашого розуму діло». Ні, ми все бачимо! — підвищив він голос. Ліва щока його нервово засмикалась, а очі заіскрились знайомим для друзів вогнем. — Хай не думають, що ми нічого не розуміємо… Ми все помічаємо і розуміємо!

— Ашот, а ти, коли виростеш, будеш нашим головою? — простодушно спитав Асо.

Всі засміялись, а Ашот так прямо й відповів:

— Буду! Я стану агрономом, повернусь у село і буду з усіх сил допомагати колгоспникам.

— Цікаво! А як же ти керуватимеш колгоспом? — лукаво посміхаючись, запитала Шушик…

Ашот відкрив, було, рота, щоб відповісти, але подивився на Гагіка і стримався.

— Думаєш, зауваження робитиму?.. Ні, я так скучив за твоїми промовами. Говори!.. — сказав Гагік.

Ашот якийсь час мовчав. Але не зміг не поділитися своїми планами.

— Ось візьмемо тваринництво. Наш голова Арут цифрами замилює очі райкому. Скуповує у колгоспників дрібну худобу, відправляє на ферму, а потім повідомляє в район, що план поголів’я виконано… Далі. Що це за ферма, де ми з вами були? Корів там усього четверта частина, та й що то за корови! А решта, куплених на базарі — бички та телички. Я цьому край покладу, — розпалився Ашот. — До п’ятисот. гектарів землі кукурудзою, травою та буряками засію і так корів годувати почну, що не тільки село, а й район молоком заллю… — Ашот захопився. Здається, він уже вважав себе головою. Це було і цікаво, і трохи смішно. — Арут примушує колгоспників продавати фермі корів. Бачили, що зробив торік?.. — гнівно звернувся він до товаришів. — Ні грама сіна не видав на трудодні і заборонив колгоспникам косити траву на полях. В горах трава так і посохла. Хіба це справедливо? А в тих, хто за кущами трохи нарвав, забрав усе та ще й звинуватив їх у тому, що, мовляв, кинувши колгоспні справи, взялися за особисті. Чому мати Шушик свою корову продала? Чому ми продали? Тому, що не було чим годувати. Хіба ж так з людьми роблять?..

— Почекай, Ашот, — перебив його Саркіс. — От ви багато говорили про колгоспну комору і про магазин у Єревані. Навіть Гагік якось сказав, що комора і магазин псують людей. Це правда. Я цю справу знаю. А ти скажи, що треба зробити, щоб наш магазин не псував продавця. Адже там продукти, гроші… Яку б чесну людину не поставив, усе одно крастиме. Магазин і комора — це дуже спокуслива штука…

— Неправильно! — заперечив Ашот. — Оскільки сьогодні черга моя, дозвольте, я розкажу вам одну історію, і ти, Саркіс, побачиш, що комора може спокусити лише слабовольну, малодушну і, пробач, жадібну людину. Цю історію розповів мій батько, — Ашот якусь мить дивився на Саркіса, а потім, махнувши рукою, почав: — Може, те, що я скажу, дійде до людини, якої воно стосується… Коли Радянська влада тільки-но встановилась у Єревані, мого батька призначили в охорону центрального єреванського складу. З тією ж зброєю, яка в нього була, в тій же похідній шинелі він і пішов туди. У Вірменії тоді лютував голод, люди хворіли на тиф та інші хвороби. Всі одержували на день по півфунта оселедців і по чвертці фунта хліба. В дні воєнного комунізму, казав батько, зарплати не було. Але працювали всі з великим натхненням — адже вирішувалась доля народу.

В ці дні з Півночі прийшов поїзд і зупинився біля єреванського вокзалу. Вагони до стелі були набиті борошном і шоколадом. Поїзд розвантажили, продукти перевезли на підводах в центральний склад. Коли працівники складу вивантажили все і розійшлися по домівках, вони, звичайно, сподівались, що їм теж дещо перепаде, і цю радісну звістку принесли своїм сім’ям.

Цілий день голодні люди працювали на складі, і запах шоколаду паморочив їм голови. Дехто, може, й думав хоч по шматочку взяти для дітей. Хіба помітять? Але навіть у цих ще не письменних людей революція виховала високу свідомість. «Як можна?.. З якою совістю ти понесеш своїм дітям шоколад, коли інші діти вмирають з голоду?..»

В серцях працівників складу відбувалася жорстока боротьба, але край їй поклав народний комісар продовольства, який приїхав у склад.

Він обійшов усі приміщення й лишився задоволений. Запах шоколаду і його роздратував, — адже комісар одержував тоді пайок не більший, ніж рядовий робітник. «Товаришу комісар, ви б хоч шматочок з’їли», — запропонував йому завскладом.

Але комісар відмовився. Він попросив скликати працівників складу і сказав їм: «Товариші, зараз наша країна — це країна сиріт. Я приїхав, щоб особисто попросити вас берегти цей шоколад: Радянська Росія прислала його для наших сиріт…»

Сказав і поїхав. І ніхто з сорока семи чоловік не доторкнувся до шоколаду. «Хіба можна об’їдати сиріт?» — казали працівники складу.

Бачите тепер, що чесну людину не зіпсує ніяка посада.

Розділ двадцять шостий

Про те, що пи ш е знатний мисливець Борода Асатур своїм айгедзорським друзям

Вогники серед скель, які побачив Паруйр, коли проїжджав уночі повз Барсову ущелину, не давали йому спокою. Вони невідступно виникали перед ним, то яскраво спалахуючи, то гублячись у темряві, ніби падаючі зірки. Інстинкт підказував Паруйру, що тут щось криється, але думки були невиразні, плутались, розв’язати цю загадку він не міг.

І все ж одного разу вночі, коли Паруйр неспокійно перевертався в постелі, йому раптом спало на думку: «Коли зникли діти? Сьомого листопада. А коли промчав потік? Двадцять п’ятого… Як же могли потрапити в нього діти через вісімнадцять днів після того, як вони зникли?..»

Від цієї думки серце Паруйра тривожно забилося. «Невже справді, Саркіс…»

— Жінко, вставай! — вигукнув він і засвітив світло.

— Ти що, здурів, чоловіче? — розсердилась дружина.

— Здурієш… Ось скажу зараз — здурієш і ти. Син наш не втопився!

І Паруйр схвильовано розповів дружині про свої міркування цієї ночі. Втрачені надії знову ожили в серцях подружжя, і вони всю ніч не спали, захоплено будуючи різні здогадки. А вранці, ледь засіріло, Паруйр розповів про все сусідам. Скоро матері й батьки зниклих дітей зібралися на нараду.

Не любив Арам комірника, не вважав його за серйозну людину, а тому, не вислухавши Паруйра як слід, не подумавши, різко кинув:

— Теж сказав!.. А може, потік і сьомого промчав? Звідки ти знаєш?..

І Арам пішов. Не міг він дивитися в облудливі очі Паруйра.

Почалися суперечки, розпитування, проте ніхто не міг сказати точно, чи промчав сьомого листопада з Барсової ущелини потік. Це ж так далеко від села, та й місце пустинне…

І так же швидко, як з’явилась, розвіялась нова надія. Дуже незаперечні були факти: адже, що не кажи, а речі знайдено в руслі потоку. Великою загадкою лишалося тільки те, що це сталося через багато днів після зникнення дітей.

Не встиг Арам обміркувати все, як прибув лист від старого мисливця — Бороди Асатура.

Лист діда Асатура по-новому висвітлював чутки, які поширював Паруйр.

Схвильований новими подіями, Арам вийшов з дому й заспішив до свого друга Аршака.

— Аршак, ми з тобою шукали дітей нижче від головної дороги, а вище, ти не знаєш, ніхто не шукав? — запитав він.

— Ні. Навіщо шукати, коли вже все ясно було… — сумно відповів Аршак.

— Ясно то ясно, але було б непогано подивитись і вгорі. Оскільки жодного тіла не знайдено, ми можемо ще сподіватися…

— Ех! — махнув рукою Аршак. — Якби були живі, то вже подали б голос… Ні; даремно де… Знайшли ж ми одяг у руслі потоку.

— Одяг? Як же міг потік зняти з них одяг? — повторив Арам слова діда Асатура. — Ходімо, кажу… Послухай мене.

Аршак погодився. Сівши иа коней, вони спустилися до гирла потоку. Тут припнули коней до кущів; Арам і Аршак знову пішли по слідах, залишених потоком, але тепер уже не вниз, а вгору від дороги, до країв кряжів, за якими вдалині було видно руді скелі Барсової ущелини. Дорогою вони натрапляли на гілки, винесені з ущелини водою.

— Звідки б їм узятися, цим гілкам? Адже вода через ліс не пробігає. Раніше ми тут ніколи не бачили гілок… — вголос міркував Арам.

І ось, нарешті, він знайшов те, чого, здавалося, шукав, і розхвилювався. Це була соснова гілка, залишена потоком на одному з його берегів.

— Вони були в Барсовій ущелині, наші діти!.. — вигукнув Арам, узявши в руку гілку.

— Чому ти так думаєш?

— Гілка обрізана ножем. Певно, Асо різав, бо в наших дітей ножів немає.

— Е… Ще гілка! — безнадійно махнув рукою Аршак.

Загартований у мисливських пригодах і походах, Арам не належав до тих, хто швидко розчаровується. Він вперто продовжував свої розшуки.

Арам вірив у щастя не так, звичайно, як забобонні люди. Він вірив у випадковість, тому що на полюванні часто трапляються щасливі випадки…

— Знову ти не так зрозумів, Аршак. Справа не тільки в ножі, а в тому, що гілка сюди потрапила з Барсової ущелини…

— Звідки ти знаєш? — недовірливо запитав Аршак.

— А ти подумай! Де ти ще бачив сосни на шляху потоку? Ніде їх нема!

Аршак глянув угору, звідки збігав потік. Там у промінні призахідного сонця мінились червоно-руді скелі, що височіли навколо ущелини. Здалеку вони були схожі на багатоповерховий палац, оточений стінами й вежами. І на цих червоних скелях подекуди зеленіли невеликі лапаті сосонки.

— Гаразд… Скажімо, що гілка ця й справді з Барсової ущелини. Ну, то що з цього?

— А те, що й книжка з Барсової ущелини, і аба Асо.

— Е, брат Арам, чи не все одно, де загинули наші діти — в полі чи в горах? — скрушно сказав Аршак. — Темніє, їдьмо додому.

— Ні, нам треба піти в Барсову ущелину. Хто знає! На світі буває багато несподіванок, схожих на чудо… — 1 раптом радісна посмішка освітила смагляве мужнє обличчя Арама. — А що як вони живі? Якщо вони і одяг, і книжку навмисне кинули в потік, щоб хоч так повідомити про себе? Ой, де ж ти, щастя мисливське? — І Арам так зітхнув, що, здавалось, уся душа його вихопилася з цим зітханням. — Ну, чого ти зажурився? Ходімо!

— Що ж, ходім.

Вони підійшли до скелі і зупинилися біля гирла потоку, там, де він падає з страшенної висоти, забираючи з собою все, що лежить на його шляху. Коло самого підніжжя потік вирив яму, і біля цієї ями Арам знайшов дівчачий черевик.

— Бачиш, Аршак! — радісно вигукнув він. — Я тобі кажу, вони були в Барсовій ущелині! Мудрець цей дід Асатур, прямо мудрець!.. Це, певно, черевик Шушик, дочки Ашхен… Бідолашна дівчина! Ні, Аршак, видно загинули наші діти… Не справдилась моя надія. Вони кидали б папери, щоб дати звістку, а не черевики, щоб ходити босими по снігу.

І Арам стомлено сів на камінь. Серце його стискалося так, що, здавалось, ось-ось розірветься… Ні, пропав, загинув його сокіл — улюблений син; він готував з Ашота мисливця, безстрашного, як барс, спритного, як рись, і з серцем лева… Так… Велике майбутнє пророчив Арам своєму синові, розумному і чесному…

— Ходім, — опам’ятався він і підвівся. — А втім, ні, Аршак. Ти піди, візьми коней і повертайся в село.

— А ти?..

— А я вийду на гору, прийду пізніше. Ніч буде місячна. Трохи поблукаю там, за скелями. Подивлюсь… Повернутись додому!.. А що робити дома? Серце розривається… Ну, іди, йди…

Аршак пішов до коней, а Арам, повернувши праворуч, вздовж скель, піднявся вгору по схилах.

Коли він сходив на вершину скель, що наближались до Барсової ущелини зі сходу, у його серці ще жевріла надія. «Ех, доле, де ти?.. Справдилися б слова мисливця Асатура — і більше нічого мені в світі не треба», — подумав Арам, виходячи на виступи рудих скель.

Нарешті мисливець вийшов на вже знайомий нам край Диявольської стежки, сів на виступ і окинув поглядом усю Барсову ущелину, що розіслалася внизу.

Була остання ніч осені… Двадцять третього грудня опівночі на північній половині нашої планети починалася зима.

Місяць ще тільки сходив на блідий небозвід, його тьмяне світло осяяло хребти, звернуті на захід, по той бік ущелини. На східних хребтах, якими зійшли діти, було ще темно. Внизу похмуро розкривало свою пащеку чорне глибоке провалля.

Арам сидів на камені, напружено вслухаючись у голоси природи і вдивляючись у протилежні скелі. Але серед тиші, що панувала навколо, він чув тільки, як пульсує кров у його скронях.

Ось місяць яскраво освітив верби і поряд з ними карагачі. «Що це? — здивувався Арам. — Адже там, між вербами, завжди росли карагачі з темною корою. Чому вони стали білими? Хто міг так оголити ці дерева?..»

Дивне дерево з розкинутими в сторони оголеними білими гілками стурбувало Арама. Проте він стримував себе. Досвідчений мисливець був схожий на людину, яка стоїть на березі вузенької бистрої річки і не може вирішити, перестрибнути на той берег чи ні. Йому треба було крикнути, подати звідси, з вершини скель, голос — для того ж він і йшов сюди цілу ніч, ледве переводячи подих. Та Арам боявся. Якщо тільки скелі відгукнуться йому своєю луною, загине його остання надія…

Довго сидів він так і, нарешті, наважився.

— Ну, — сказав сам собі, — подивлюся, яке в мене мисливське щастя!

Він встав, високо підвів голову і відкрив, було, рота, щоб крикнути, але так і не зміг. Ніби якась сила здушила йому горло, серце застукало швидко-швидко. Здавалося, що від цього крику залежить усе його життя — бути йому чи ні.

Арам почекав, примусив себе трохи заспокоїтись, відкашлявся і, глибоко вдихнувши прохолодне повітря гір, щодуху закричав:

— Ашот, гей! Ашо-о-о-от!

Голос його полинув ущелиною, відбиваючись од скель гучною луною.

Арам замовк. Він весь перетворився на слух, завмер і, намагаючись не дихати, схилився над ущелиною. Минали секунди, секунди тривожного чекання. Вони здалися Араму вічністю.

І раптом з протилежних пасом гір долинув до нього тоненький голос:

— Ге-ей!

А потім той же голос тривожно крикнув:

— Вставайте, Ашот, Гагік! Вставайте, нас гукають!..

Нічне повітря було таке чисте, що до чутливих вух Арама виразно долинули не тільки цей голос, а й слова нарікань хлопців: «Що таке, Асо, чого ти кричиш?»

Почувши голоси хлопців і ім’я сина, якого він любив понад усе в житті, Арам безсило сів на камінь і заридав… Гарячі сльози капали з очей, текли по обпаленому вітрами і сонцем обличчю цього міцного, як скеля, чоловіка. З серця зсувався важкий тягар, що мучив його протягом довгих тижнів. На душі ставало легко-легко…

А навпроти з скель долинало:

— Тут ми, тут!..

— Допоможіть нам вийти звідси!..

— Хто це прийшов? Хто ти?..

Почув Арам і плач. Голосно ридала дівчина — очевидно, від щастя, як і він, дорослий, загартований життям чоловік.

Мисливець хотів озватися, відповісти, але не міг — голос не слухався його. Тоді Арам схопив рушницю, і один по одному випустив два заряди з своєї двостволки: «думб-думб». Спалахнули два вогники, що вихопились із стальних трубок рушниці.

— Джан! Батько мій, батько!..

Ашот знав ці постріли. Так на полюванні батько кликав сина, коли вони губилися в горах. Це був їхній умовний сигнал.

— Дядьку Арам, дядьку Арам!.. — продзвенів приємний тенорок Гагіка.

— Батьку, батьку!.. — схвильовано кричав Ашот.

А Шушик весь час плакала й плакала.

Вночі в горах кричати не треба. Досить просто чітко й виразно говорити і, коли між тими, що розмовляють, лежить ущелина, а від одного схилу до другого дуже далеко, повітря з ущелини донесе кожне слово, таке воно чисте й спокійне.

— Гей, синку, ви живі?.. Всі?..

— Живі! Живі!.. — на все горло закричав Ашот.

— Говори тихо, так як я!.. Здорові? Хворих нема?

— Здорові, дядечку Арам. Ми тут прямо як на дачі! Повітря чисте, прохолодне, — озвався Гагік.

Арам так гучно розсміявся, що аж у скелях загриміло.

— Гей, хлопче! Ти все такий же жартівник! Ну, як ви?.. Як жили?

— Не видно тебе, батьку, вийди на світло! — попросив Ашот.

Арам піднявся на виступ, освітлений місяцем, і полонені Барсової ущелини побачили могутню постать чоловіка з рушницею в руках.

— Ой, колій ж ти встиг стати таким великим, дядечку Арам? — дивувався Гагік.

Він, звичайно, жартував, адже на фоні неба й орел, який сидить на вершині гори, здається великим-превеликим. Що ж тоді казати про людину!..

Почалася тривала розмова. Схвильовані серця потроху заспокоювались.

— Як моя мама? Як сестрички? — запитала Шушик.

— Мама твоя зараз над твоїм черевиком плаче… Черевика твого знайшли ми в гирлі потоку… Там же знайшли й книжки ваші, і аба Асо… Ну, гаразд. Я зараз до вас прийду.

— Не треба, тату! Стежка засипана снігом! Повертайся в село, а завтра вранці прийдете по нас, — сказав з тривогою в голосі Ашот.

— Іду, йду до тебе, моє ти левенятко! Що мені в селі робити?..

— Стежка покрилась льодом, не йди! — злякано закричав Ашот. — Повертайся додому, заспокой маму, всіх заспокой у селі.

— Це правильно, синку мій. Людина не повинна радіти сама. Чекайте, ми прийдемо завтра!.. Ну, на добраніч, я повернусь.

І Арам пішов так легко, наче його ноги не торкалися землі, наче він летів на хмарах…

Іноді він зупинявся, оглядаючи світ, який розіслався внизу. Мисливець почував себе гордим і сильним, йому здавалось: ніяка сила в світі не зможе його перемогти…

На пагорбі, що височів над селом, Арам зупинився. Гори, які тяглися аж до полів, тут кінчалися, і від підніжжя пагорба стелилася рівнина.

Біля пагорба обривалась і балка, що відходила від гір. Коло її нижнього краю лежало його рідне село. Зараз воно спало. На схилах гір снігу не було, але ущелина й сади були вкриті білою ковдрою.

Арам сів на камінь, подивився вниз на село, потім підвівся і крикнув з усієї сили:

— Ей, айгедзорці! Вставайте! Дітей знайшов!..

Він звів рушницю до неба і повідомив про радісну звістку пострілами з обох стволів.

— Гей, люди! Вставайте, дітей знайшов!..

Розбуджені пострілами, айгедзорці посхоплювались, у хатах засвітились вогні, заскрипіли двері, напіводягнені люди вибігали на вулицю:

— Арам, це Арам! Діти знайшлися! Вставайте! — неслося по селу.

Ще не розвиднілось, коли на природних стінах, що оточили Барсову ущелину, з’явилися люди. У всіх у руках були смолоскипи, і в їхньому світлі рухи людей набували фантастичного вигляду. Тіні розросталися, множились і так химерно рухались по скелях, що полоненим Барсової ущелини, які дивились на них знизу, почало здаватися, ніби там, у горах, іде гарячий бій з ворогами, що обступили середньовічну фортецю.

Це колгоспники звільняли від льоду Диявольську стежку. Десятками товпились люди на скелях, розмахували смолоскипами, і до наших героїв долинали зворушливі слова:

— Діти, діти наші знайшлися! Дорогі наші діти!..