Полювання на Снарка

Сказ восьмий

Зникнення

І наперсток, і ніжність пустили у хід,

В хід пустили надію і вила,

Котировкою Снарка лякали як слід,

Шармом вабили усмішки й мила.

Та маячила вже і загроза невдач –

Сонце майже на схилі дороги!

Й на вершечку хвоста враз пустився навскач

Пан Бобер, очевидно, з тривоги.

«Це кричить наш «А-хто-це?» – гукнув Капітан, –

Верещить, мов скажена канарка!

Він махає руками й танцює канкан –

Щоб я здох, він натрапив на Снарка!»

Всі заклякли в блаженстві, й лише Боброріз

Шепотів: «Відчайдух цей хлопчина!

Безіменний герой, він на скелю поліз,

І скорилась герою вершина!»

На вершині, стрункий, він стирчав, наче кий,

А за мить, в надвечірнім промінні,

Як справдешній харциз, сміло кинувся вниз –

Всі чекали у благоговнінні.

«Так, це Снарк!» – донеслося нарешті до них

(Чи ж буває хвилина святіша!) –

Грім овацій і злива «Ура!» навісних,

Раптом зойк: «Ой, це Бу...» – й мертва тиша...

Хоча декому вчувся іще один шум,

Наче сумно зітхнув хтось поблизу,

Наче видихнув: «...джум!». Іншим спало на ум,

Що це був лиш легкий подих бризу.

Всі шукали в запарці аж до темноти,

Але марна була ця запарка,

Не вдалося їм навіть і місця знайти,

Де нещасний зустрів свого Снарка.

На півслові умовкши, урвавши свій крик,

Горе в радості стрівши невчасно,

І раптово, і тихо наш Булочник зник,

Бо той Снарк був Буджумом! Це ясно?