Пора серця. Листування

Листування Інґеборґ Бахман і Пауля Целана, яке охоплює часовий проміжок з 1948 по 1961 рр. (останній лист Целана, після тривалої перерви, датований червнем 1967 р.), є хвилюючим документом новітньої історії літератури. Спершу воно розгортається як кохання після Аушвіцу, з усіма симптоматичними перешкодами й кризами внаслідок такого полярно протилежного походження партнерів та їх важко поєднуваних життєвих концептів як жінки й чоловіка та як людей пишучих. Але водночас це й боротьба за дружбу й кохання чи, принаймні, хоч за якісь стосунки. Як доповнення до майже двохсот свідчень цієї сповненої непідробного драматизму кореспонденції видання містить також листування між Інґеборґ Бахман і Жизель Целан-Лестранж, а також листування між Паулем Целаном і Максом Фрішем.

Упорядники

Бертран Бадью, науковий співробітник Еколь нормаль сюпер’єр (Париж), упорядник творів і листів Пауля Целана, виданих у Німеччині й Франції, опікується разом з Еріком Целаном спадщиною поети.

Барбара Відеман, д-р філології, літературознавець, доцент Тюбінгенського університету, упорядниця творів і листів Пауля Целана.

Ганс Гьоллер, д-р філології, професор германістики Зальцбурзького університету (Австрія), автор численних книг про сучасну німецькомовну літературу, співупорядник зібрання творів Томаса Бернгарда й Жана Амері.

Андреа Штоль, д-р філології, працює як автор для видавництв, театрів, кіно- і телестудій. Опублікувала низку книг і статей про Інґеборґ Бахман,

Перекладачі

Петро Рихло, доктор філологічних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, автор низки досліджень про німецькомовних письменників XX ст., перекладач творів Пауля Целана.

Лариса Цибенко, кандидат філологічних наук, докторантка Львівського національного університету імені Івана Франка, авторка численних праць з німецькомовної літератури, перекладачка творів Інґеборґ Бахман.

^{Bibliothek der deutschsprachigen Literatur}

^{Бібліотека німецькомовної літератури}

^{Меридіан серця}

^{Meridian des Herrenz}

Herzzeit

Ingeborg Bachmann — Paul Celan

Der Briefwechsel

Mit den Briefwechseln zwischen Paul Celan und Max Frisch

sowie zwischen Ingeborg Bachmann und Gisele Celan-Lestrange

Herausgegeben und kommentiert von Bertrand Badiou, Hans Höller, Andrea Stoll und Barbara Wiedemann

Ins Ukrainische übersetzt

von Larissa Cybenko und Petro Rychlo

Czernowitz

Knyhy — XXI

2012

Пора серця

Інґеборґ Бахман — Пауль Целан

Листування

З листуваннями між Паулем Целаном і Максом Фрішем,

а також між Інґеборґ Бахман і Жизель Целан-Лестранж

Упорядкували й прокоментували Бертран Бадью, Ганс Гьоллер, Андреа Штоль і Барбара Відеман

Переклали Лариса Цибенко та Петро Рихло

Чернівці

Книги — XXI

2012

Листування Інґеборґ Бахман — Пауль Целан

1 ^{1} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, вірш і присвята в альбом Матісса, Відень, 24 (?) 6.1948

У Єгипті^{2}

Для Інґеборґ

Відень, 23-го травня 1948 р.^{3}

Педантично Пунктуальній,

через 22 роки після дня її народження,

Педантично Непунктуальний

2 ^{4} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, Різдво 1948, не надісланий лист

Різдво 1948 р.

Любий, коханий Паулю!

Вчора й сьогодні я багато про Тебе думала, якщо хочеш — про нас. Я пишу Тобі не для того, щоб змусити Тебе знову написати^{5} мені, а тому, що мені це приносить радість, і тому, що хочу писати. Я також хотіла зустріти Тебе цими днями десь у Парижі, однак потім через своє безглузде, марне почуття обов’язку лишилася тут і нікуди не вирушила. Тільки як це: десь у Парижі? Я зовсім нічого не знаю, та, мабуть, це було б дуже гарно!

Три місяці тому я раптом отримала в подарунок томик Твоїх віршів^{6}. Я не знала про те, що він вийшов. Це було так…, хода моя стала такою легкою й окриленою, а руки ледь-ледь тремтіли. Потім знову так довго нічого. Кілька тижнів тому по Відню ходили чутки, що Жене^{7} поїхали до Парижа. Отож, і я зібралася вирушити з ними в дорогу.

Я ще й досі не знаю, що означала минула весна. — Ти ж знаєш, я завжди хочу знати все до останку. — Вона була гарною, — і вірші, і вірш, який ми створили разом^{8}.

Ти й сьогодні любий мені, і такий присутній. Я неодмінно хочу сказати Тобі про це, — тоді я часто цього не робила.

Як тільки матиму час, то зможу приїхати на кілька днів. Чи Ти також захочеш мене побачити? — Годину, а то й дві.

Всього, всього любого!

Твоя

Інґеборґ.

3 ^{9} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 26.1.1949

31, Рю дез Еколь^{10}

Париж, 26.1.1949 р.

Інґеборґ,

я намагаюся на мить забути те, про що так довго й так уперто мовчав — я мав дуже багато клопотів, більше, ніж мій брат міг забрати у мене, мій добрий брат, чий дім Ти напевне не забула. Пиши мені так, як би Ти писала йому, йому, котрий завжди думає про Тебе й котрий вклав у Твій медальйон^{11} листок, який Ти вочевидь загубила.

Не примушуй мене, не примушуй його чекати!

Обнімаю Тебе

Пауль

4 ^{12} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 12.4.1949

Відень, 12-го квітня 1949 р.

Любий, послухай,

я така рада, що надійшов цей лист, — а тепер і я змусила Тебе знову так довго чекати, без жодного наміру, без жодного неприхильного помислу. Ти ж і сам знаєш, що деколи так буває. Не знати чому. Двічі, а то й тричі я писала Тобі листа, однак так і не надіслала його^{13}. Та хіба це важливо, якщо ми думаємо одне про одного й робитимемо це, напевно, ще дуже довго.

Я промовляю не тільки до Твого брата, сьогодні я розмовляю майже тільки з Тобою, бо завдяки йому Ти весь цей час мені любий, і Ти не повинен думати, що я проминула повз Тебе. — Незабаром знову настане весна, торішня була така особлива, така незабутня. Авжеж, я ніколи більше не зможу йти через Штадтпарк без думки про те, що він може бути всім світом, і щоб знову не стати маленькою рибкою, як тоді.

Те, що Тебе гнітила журба, я відчувала увесь цей час, — дай мені знати, чи допоможе Тобі, якщо отримуватимеш більше листів!

Восени друзі подарували мені Твої вірші^{14}. Ця мить була для мене сумною, бо я отримала їх від чужих, без жодного слова від Тебе. Та з кожним рядком усе налагодилось знову.

Тобі, напевно, буде приємно дізнатись, що деколи тут про Тебе запитують, нещодавно я мусила навіть дати цілком незнайомим людям із Ґрацу^{15} Твою адресу, щоб вдовольнити їх. А очі малої Нані та Клауса Демуса^{16} й далі просвітлюються, коли вони говорять про Тебе.

Сьогодні, як ніколи, я розумію, що Ти прийняв правильне рішення, поїхавши до Парижа. А що б Ти сказав на те, якби я зненацька теж опинилася там восени? Після закінчення докторантських студій я маю отримати стипендію до Америки або до Парижа^{17}. Я ще ніяк не можу повірити в це. Це було б надто гарно.

У мене немає особливих новин. Я дуже багато працюю, незабаром закінчую студії, окрім того — пишу для газет, для радіо^{18} і т. д., більше, аніж раніше. Намагаюсь про себе не думати та, заплющивши очі, дійти до того, про що, власне, йдеться. Безперечно, усі ми перебуваємо у великій тривозі, не здатні звільнитися й ходимо манівцями. Та боязнь того, що якось ми опинимося в безвиході, завдає мені часом болю.

Насамкінець я ще хочу сказати Тобі, — листок, який Ти поклав до мого медальйона, не загубився, навіть якщо він давно вже не мав би там бути; мої думки належать Тобі, я Тебе безупинно слухаю.

Інґеборґ.

5 ^{19} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, кінець травня — початок червня 1949 р. (?), незакінчений начерк листа

Паулю, коханий Паулю,

я тужу за Тобою і за нашою казкою. Що маю робити? Ти так далеко від мене, і Твоїх вітальних листівок^{20}, якими я донедавна була так вдоволена, тепер мені недостатньо.

Вчора я отримала від Клауса Демуса кілька Твоїх віршів, яких раніше не знала, три з них — написані нещодавно^{21}. Мені майже нестерпно, що вони надійшли до мене таким кружним шляхом. Прошу, дуже прошу Тебе, не допускай цього. Має ж бо ще трохи чогось лишитися і для мене.

Я можу читати їх краще, ніж інші, бо я зустрічаюся в них з Тобою від часу, як більше немає Беатріксґасе^{22}. Мені завжди йдеться про Тебе, я думаю дуже багато над цим і промовляю до Тебе, обіймаю Твою чужу, засмучену голову своїми руками й хочу зняти камінь з Твоїх грудей, взяти гвоздики з Твоєї руки^{23} й почути, як Ти співаєш. Зі мною не сталось нічого такого, що б раптом змусило мене ще палкіше про Тебе думати. Усе, як завжди, я маю роботу й успіх, на мене звертають увагу чоловіки, однак, це нічого не значить: знаєш, гарне й важке розмірюють дні, які проминають.

6 ^{24} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 20.6.1949

Париж, 20-го червня 49 р.

Інґеборґ,

«непунктуально» й пізно^{25} приходжу я цього року. Але, можливо, це так тільки тому, що я волію, аби не було нікого, окрім Тебе, коли я ставитиму на стіл Твого дня народження^{26} маки, дуже багато маків, і пам’ять^{27}, так само багато пам’яті, два великі, палахкотливі букети. Вже кілька тижнів я радісно очікую цієї миті.

Пауль

7 ^{28} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 24.6.1949

Відень, 24-го червня 1949 р.

Любий, послухай,

напевно, тому що я зовсім про це не думала, сьогодні, напередодні — рік тому це ж також сталося напередодні — справді «прилетіла» Твоя листівка, у саме моє серце, так, це так, я кохаю Тебе, тоді я ніколи цього не казала. І знову мак полонив чуття, глибоко, дуже глибоко, Твої чари були чародійні, я ніколи їх не забуду.

Деколи мені нічого більше не треба, лиш тільки піти звідси геть, дійти до Парижа й відчути, як Ти доторкаєшся до моїх рук, як Ти мене всю огортаєш квітами, а потім знову не знати, звідкіля Ти прийшов і куди йдеш. Ти прийшов до мене з далекої Індії, або з іще віддаленішого, таємничого, брунатного краю, Ти для мене — пустеля і море, і все, що є таїною. Я й далі нічого про Тебе не знаю, і тому мене часто за Тебе охоплює страх, я не можу собі уявити, щоб Ти робив щось таке, що всі ми тут робимо, я мусила б мати для нас прекрасний замок і забрати Тебе до себе, щоб Ти міг бути в ньому моїм чарівним володарем, у нас там буде безліч килимів і багато музики, і там ми винайдемо кохання.

Мені часто спадало на думку, що «Corona» — найкращий Твій вірш, він — довершене передбачення миті, коли все стане мармуром і залишиться назавжди. Та тут для мене не прийде «час»^{29}. Я спрагла на те, чого не отримаю, усе тут таке дріб’язкове й банальне, безживне й знесилене ще до того, як було вжите.

У середині серпня я хочу бути в Парижі, хоча б кілька днів. Не запитуй мене, чому й навіщо, але будь там для мене, на один вечір, або на два, а то й три… Для мене, на березі Сени, — ми дивитимемося так довго у воду, аж доки не станемо маленькими рибками і не впізнаємо одне одного знову.

Інґеборґ.

8 ^{30} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 4. (?) 8.1949

Інґеборґ, люба,

лише кілька рядків, дуже квапливо, щоб сказати Тобі, як я радію, що Ти приїдеш^{31}.

Сподіваюся, що цей лист надійде ще вчасно, і Ти напишеш, коли Ти прибудеш: можна мені зустріти Тебе? Чи мені цього не дозволено, бо я не смію також розпитувати Тебе «чому» і «для чого»?

Я сповнений нетерпіння, люба.

Твій Пауль

Ось мій телефонний номер:

DAN 78-41^{32}

9 ^{33} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 20.8.1949

31, Рю дез Еколь

Париж, 20-го серпня 49 р.

Моя люба Інґеборґ,

отже, ти приїдеш тільки через два місяці — чому? Ти не говориш цього, Ти також не кажеш, наскільки, не кажеш, чи Ти отримаєш стипендію. А тим часом, як Ти пропонуєш, ми могли б «обмінюватися листами»^{34}. Знаєш, Інґеборґ, чому я так рідко писав Тобі упродовж останнього року? Не тільки тому, що Париж загнав мене у жахливе мовчання, з якого я й досі не виборсався; але й тому, що я не знав, що Ти думаєш про ті короткі тижні у Відні. Який висновок міг я зробити з твоїх перших, хапливо накиданих рядків^{35}, Інґеборґ?

Можливо, я помиляюся, можливо, все виглядає так, що ми уникаємо одне одного саме там, де воліли б зустрітися, можливо вина лежить на нас обох. Інколи я кажу сам собі, що, можливо, моє мовчання є промовистішим за Твоє, позаяк темрява, яка накладає його на мене, давніша.

Ти знаєш: великі рішення слід завжди приймати самому. Коли надійшов той лист^{36}, у якому Ти запитуєш мене, що Тобі краще вибрати — Париж чи Сполучені Штати, мені так кортіло сказати Тобі, що я б несказанно радів, якби Ти приїхала. Ти розумієш, Інґеборґ, чому я цього не зробив? Я сказав собі, що коли Тобі й справді щось (себто, більше, ніж щось) залежить на тому, аби жити у місті, в якому живу і я, то Ти не повинна була б запитувати в мене поради, а якраз навпаки.

Минув безкінечний рік, рік, за який Ти напевне чимало пережила. Однак Ти не говориш мені, як далеко відійшов за цей рік наш власний травень, наш червень…

Як далеко чи як близько Ти тепер, Інґеборґ? Скажи мені це, щоб я знав, чи Ти заплющуєш очі, коли я тепер цілую Тебе.

Пауль

10 ^{37} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 24.11.1949

Відень, 24-го лист. 1949 р.

Любий, любий Паулю,

уже настав листопад. Мій лист, якого я написала ще в серпні, дотепер лежить тут — усе це так сумно. Ти напевно, на нього чекав. Чи приймеш його ще сьогодні?

Я відчуваю, що надто мало кажу, що я не можу допомогти Тобі. Я мала б прийти, поглянути Тобі в очі, забрати Тебе звідтіля, цілувати й тримати, щоб Ти знову не зникнув. Прошу Тебе, вір тому, що я з’явлюся одного дня й поверну Тебе. Я дивлюся з великим страхом, як Ти вирушаєш у безмежне, відкрите море, та я хочу побудувати собі корабля, щоб повернути Тебе додому з Твоєї загубленості. Однак і Ти повинен щось для цього робити й не надто мені все ускладнювати. Час, та й багато чого — проти нас, та він не має права знищити те, що ми хочемо вирятувати із нього.

Напиши мені якомога скоріше, будь ласка, і напиши, чи хотів би Ти ще почути від мене хоча б одне слово, чи можеш прийняти ще мою ніжність, мою любов, чи можна Тобі ще чимось зарадити, чи Ти деколи ще сягаєш мене й огортаєш тим безпросвітнім, глибоким сном, в якому я хотіла б запроменіти.

Спробуй, напиши мені, запитай мене, випиши до останку все, що лежить на Тобі тягарем!

Я всією душею з Тобою,

Твоя Інґеборґ.

10.1 Додаток

Відень, 25-го серпня 1949 р.

Коханий,

цей лист не буде легким; минув рік без жодних запитань і без жодних відповідей, з не багатьма, хоча дуже ніжними привітаннями, обережними спробами поговорити, з яких донині нічого не вийшло. Чи Ти пам’ятаєш іще наші перші телефонні розмови? Як тоді було тяжко; мені завжди щось стискало горло, почуття, подібне до того, яке досі проймає наші листи. Я не знаю, чи й Ти відчуваєш те саме, однак так мені видається.

Очевидно, мовчанка Твоя була іншою, аніж моя. Для мене це очевидно, що ми тепер не говоритимемо ані про Тебе, ані про ті причини, які спонукали Тебе мовчати. Вони завжди є і будуть для мене важливими, проте якщо й треба щось покласти ще на шальку терезів, то в жодному разі не те, що має стосунок до Тебе. Ти для мене — це Ти, Ти для мене ні в чому не «винен». Ти не мусиш нічого казати, хоча я радію навіть найменшому слову, яке Ти промовляєш до мене. Зі мною усе виглядає інакше. З поміж нас обох я, напевно, не настільки складна, та все-таки мушу радше сама себе пояснити, бо Тобі важче це зрозуміти.

Моя мовчанка насамперед означає, що я намагалася зберегти ці тижні такими, якими вони були, мені нічого більше не треба було, як тільки деколи отримувати листівку від Тебе, підтвердження, що я не снила, що наяву все було, як було. Я любила Тебе, цілковито незмінно, у тій площині, що була «за каштанами»^{38}.

Тоді надійшла цьогорічна весна, і все наринуло з новою силою, стало тужливішим, і вийшло з-під дзвону зі скла, під який я його поставила. З’явилось багато планів, я прагнула до Парижа, прагнула знову Тебе побачити, та не можу сказати Тобі, чому та з якою метою. Я не знаю, чому хочу бути з Тобою й навіщо, і я з цього дуже радію. А втім, я знаю це надто добре.

Цей рік був для мене надзвичайно насиченим, дещо мені вдалося, я мала багато роботи, закінчила й підготувала до видання кілька перших речей^{39}, сповнена сумнівами, нерішучістю та надіями.

Чи пам’ятаєш іще, як Ти ніяковів завжди від моєї відвертості в деяких справах? Я не знаю, що б Ти хотів тепер знати, а що ні, однак Ти, напевно, міг би припустити собі, що час, який минув від тієї миті, як ми були разом, не минув у мене без стосунків з чоловіками. Я задовольнила бажання, яке Ти мав стосовно цього всього тоді; про це я також іще Тобі не сказала.

Однак ніщо не стало зв’язком, я ніде не затримуюсь, мене проймає, як ще ніколи, неспокій, я не хочу й не можу нікому щось обіцяти. Ти запитаєш: як далеко в минулому опинилися за всім цим наші травень та червень — ні на день, мій коханий! Травень і червень тривають для мене сьогоднішнім вечором, вони будуть завтра опівдні, і так — через багато, багато років.

Ти пишеш із гіркотою, що, нібито, я дуже дивно поводилась, коли опинилася перед вибором поміж Америкою та Парижем. Я надто добре Тебе розумію, і тому мені тепер теж завдає великого болю, що Ти саме так це сприйняв. Усе, що б я не сказала на це у відповідь, буде неправдою. Може, я хотіла в такий спосіб побачити, чи Тобі на мені ще залежить, не навмисно, либонь, підсвідомо. Я не хотіла також вибирати поміж Тобою й Америкою, а лиш те, що осторонь нас. До цього ще додається дещо, те, що мені важко Тобі пояснити, як часто день у день руйнуються плани, як вони набувають іншого, нового обличчя. Сьогодні це стипендії, про які завтра не може бути жодної мови, бо треба було подати заяву до конкретного терміну, дотриматися якого немає змоги, окрім того — бракує підтверджень, які неможливо одержати. Сьогодні я вже настільки далеко, що маю кілька рекомендацій^{40}, одну для стипендії до Парижа, іншу — до Лондона, проте я не можу сказати з певністю, що з цього вийде, я подаю ці заяви без жодної конкретної думки, а тільки в надії, що одна з них якось реалізується. Окрім того, дехто хоче взяти мене зі собою у приватну подорож до Парижа. Я навіть досить певна, що якось це вдасться, бо одного разу це вже мало не сталося^{41}. У цей момент я сама собі на заваді, бо мої завершальні іспити для докторату^{42} затягуються настільки, що я б ніколи не змогла собі уявити, що це можливо.

Ти, напевно, дійдеш після цього до висновку, що я від Тебе дуже віддалилась^{43}. Я можу відповісти лише одне, наскільки неймовірним це б не видалося тепер навіть мені самій, я Тобі дуже близька.

Це гарна любов, у якій я з Тобою живу, і тільки тому, що боюся сказати надто багато^{44}, я не кажу, що вона — найкраща.

Паулю, мені хочеться обійняти Твою безталанну, красиву голову, потрясти її й роз’яснити, що я висловлюю цим дуже багато, надто багато для мене, бо Ти ж мав би ще знати, наскільки важко мені віднайти відповідне слово^{45}. Я сама бажаю собі, щоб Ти зміг усе відчитати з моїх рядків, геть усе, що стоїть поміж ними.

11 ^{46} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 10.6.1950

Відень, 10-го червня 1950 р.

Любий,

за кілька днів Нані Маєр їхатиме до Парижа^{47}, і я попрошу її поговорити з Тобою про те, що мені важко висловити в листі.

Отож, я хочу вислати наперед багато, багато думок і надіятися, що незабаром ми дивитимемося на водну гладінь, яка знову межуватиме з Індією та з тими мріями, якими одного разу ми снили.

Та якщо Ти більше не можеш, або якщо Ти занурився вже в наступне, найближче море, забери мене зі собою, рукою, яка лишилася вільною!

Я дуже, дуже вдячна Тобі,

Інґеборґ.

12 ^{48} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 6.9.1950

Відень, 6-го верес. 1950 р.

Мій найдорожчий,

аж тепер, коли повернулися наші друзі, Нані та Клаус^{49}, і я змогла впродовж вечора порозмовляти з ними, я зрозуміла, наскільки багато непорозумінь пролягло поміж нами. Вір мені, я не зробила, принаймні свідомо, тих помилок, які так віддалили та відчужили мене від Тебе. Я дуже хворіла впродовж кількох тижнів; мене вивело з ладу нервове виснаження^{50} з усіма супровідними явищами, я не в стані була адекватно реагувати і щось вирішувати. Окрім того, я думала, — це тільки одне з непорозумінь — що я не повинна сама писати Тобі.

Пробач мені, якщо зможеш, і, все-таки, допоможи мені звідси виїхати! Чи не міг би Ти спробувати надіслати мені запрошення? Я змогла б приїхати в жовтні й напевно матиму до того часу достатньо грошей, щоб перебути перший час у Парижі так, щоб надто Тебе не обтяжувати.

Любий Паулю, мені важко писати більше, бо я відчуваю, що все зможе налагодитися тільки тоді, коли в мене буде нагода стати навпроти Тебе, взяти Тебе за руку й усе, усе Тобі розповісти.

Не змушуй мене чекати на відповідь, якою б вона не була!

Обіймаю Тебе і в думках лишаюся разом з Тобою!

Інґеборґ.

13 ^{51} Пауль Целан — до Інґеборґ Бахман, Париж, 7.9.1950

Париж, 7-го вересня 1950 р.

Моя люба Інґеборґ,

тут лист, у якому пані д-р Розенберґ^{52} запрошує Тебе до Парижа: я сподіваюся, його вистачить, щоб отримати французьку візу. Будь ласка, зроби потрібні кроки і дай мені знати, чи все йде своїм нормальним ходом. Не відкладай цього, Інґеборґ: якщо Ти справді хочеш приїхати до Парижа, то, найкраще, приїжджай тепер. Тобі не треба турбуватися про своє перебування тут, жодним чином. Я радий, що Ти прибудеш, і, можливо, Ти вже нині була б тут, якби вчасно відповіла на листа Нані^{53}. Сподіваюся, що консулат не відкладе видачі візи в довгу шухляду, в усякому разі Тобі й самій треба трохи подбати про це. Клаус, який знає французькі звичаї, напевне зможе дати Тобі кілька порад.

Як мені стало відомо з усних і письмових розповідей^{54} Нані, у Тебе були проблеми, Інґеборґ. Мені дуже шкода. Проте я гадаю, що Париж зможе звільнити Тебе від цих проблем: саме цих проблем. І, можливо, я зможу трохи допомогти Парижеві в цьому. Бачиш, я також мусив довго боротися, перш ніж Париж по-справжньому прийняв мене і зарахував мене до своїх. Але Ти будеш не такою самотньою, як я, не такою ізольованою і відторгнутою, яким був я. Тому що перше право, яке тут виборюють для себе, саме це: захистити своїх друзів від речей, супроти яких самому доводилося так довго бути таким беззахисним, таким наївним.

Клаус і Нані, напевне, розповідали Тобі, наскільки прекрасний Париж: я буду радий зустрічі з Тобою, якщо Ти це помічаєш.

Дай мені якомога скоріше відповідь. Обіймаю Тебе

Пауль

Щирі вітання Клаусові у й Нані.

14 ^{55} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, після 7.9.1950

Коханий,

я Тобі дуже, дуже дякую за Твого дорогого листа, за запрошення, і за все, що Ти робиш для мене. Я відразу все налагодила, була в консульстві й тепер з нетерпінням чекаю на візу. Коли все вже буде готовим, і я зможу їхати, цієї миті я ще не знаю, однак надіюся, що зможу рушати на першому тижні жовтня.

Звісно, перед тим, як вибиратися в таку далеку й таку вирішальну подорож, треба багато зробити, я дуже хвилююся, як мені тут — і наскільки — зніматися з місця. Окрім того, я ще чекаю, яким буде рішення стосовно моєї книжки у С. Фішера; та вирушу й без повідомлення від д-ра Бермана^{56}, як тільки буду готова. Щоб не впасти цілком знесиленою у Твої обійми, коли прибуду, я маю намір зупинитися в Інсбруці^{57} й Базелі^{58} у своїх знайомих, на один день, а то й ніч, — а також для того, щоб приїхати до Парижа, перепочивши. Мені важко тепер багато писати; збережімо, краще, усе для прийдешніх днів, коли будемо разом.

Як тільки знатиму більше, насамперед — час від’їзду або прибуття, напишу знову.

Передай, будь ласка, пані д-р де Розенберґ, яку я, на жаль, особисто не знаю, мою сердечну подяку!

Невдовзі цілком

Твоя

Інґеборґ.

15 ^{59} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 27.9.1950

Коханий,

я так прагну мати хоч трошки захистку, що вже майже боюся, що незабаром знайду його. Ти мусиш мати зі мною багато терпіння — або сприймати мене дуже просто. Я розгублена, розпачлива й роз’ятрена, і я знаю, що не повинна очікувати від самого Парижа подолання всіх цих внутрішніх труднощів, і що, натомість, багато залежить від мене й від наших стосунків.

Я то радію прийдешньому, то боюся його; усе-ще переважає страх. Спробуй, будь ласка, бути добрим до мене, і спробуй мене утримати! Деколи мені видається, що все це — тільки бентежливий сон, і що Тебе цілком не існує, не існує Парижа, а тільки страхітлива, стоголова Гідра нестатків, яка безжально мене розчавлює й не відпускає.

Свою візу я повинна забрати 5-го жовтня; надіюся, вона таки вже буде готова. Якщо б, окрім цього, надійшли ще потрібні гроші^{60}, то я, після довгого часу, знову мала б підставу для того, щоб бути щасливою.

Я обіймаю Тебе, дорогий, і незабаром надішлю Тобі звістку, коли виїжджаю!

Твоя

Інґеборґ.

27-го вересня 1950 р.

16 ^{61} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 14.10.1950 ^{62} або після цієї дати

Люба Інґеборґ,

зараз пів на п’яту, і мені потрібно йти до свого учня^{63}. Це мало бути наше перше рандеву в Парижі, моє серце сильно билося, але Ти не прийшла.

Я мушу дати сьогодні ще два уроки, маю далеко їхати й повернуся лише за чверть до дев’ятої.

Під’єднання для Твоєї праски є в лампі; але будь обережною і добре замикай двері, щоб обслуга готелю не помітила, що Ти прасуєш. Повідписуй також свої листи. Чекати листів завжди важко.

І подумай трохи над тим, що на мене наринуло, коли я говорив з Тобою.

Пауль

17 ^{64} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, ймовірно, Париж, після 14.10.1950 або після 25.2.1951 ^{65}

Люба Інґе,

я повернуся приблизно о 1.45 — зачекай мене, будь ласка,

Пауль

18 ^{66} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 4.7.1951

Коханий мій Паулю,

сьогодні ввечері Клаус має їхати до Парижа; я хочу передати йому цього листа, а також інші, написані вже давно, або й зовсім недавно. Навіть якщо Ти не матимеш часу мені написати, я, напевно, дізнаюся незабаром від Клауса, як Тобі там ведеться.

Прошу, обдумай усе щодо своїх віршів; думаю, що Ти не помилишся, якщо спробуєш щось зрушити з місця з допомогою Юнґера^{67} й Додерера^{68}.

І не май мені, передовсім, за зле, що найважливіші листи я завжди писала на друкарській машинці. Вдаряти по клавішах настільки ввійшло мені в звичку — та навіть стало чимось більшим, ніж звичка — що я вже майже не в стані вимальовувати чорнилом на папері слова, які йдуть від серця.

Сьогодні я була у Французькому інституті; там я дізналася, що, напевно, усе-таки зможу поїхати до Парижа вже на наступний літній семестр (у лютому або березні 1952 р.^{69}). Клаус мені дуже сподобався: останнім часом ми часто бачилися й розмовляли, було б дуже добре, якби ми всі четверо^{70} не губили одне одного цілковито з очей.

З любов’ю

Твоя

Інґеборґ.

Відень, 4-го липня 1951 р.

18.1 ^{71} Додаток

Березень 51 р.

Паулю, коханий,

сьогодні — Великодній понеділок^{72}, і я вперше встала після хвороби, яка була не надто важкою, однак виявилась для мене дуже важливою, бо мовби чудом стала в пригоді. Я вже не знала, як мені бути, як тут вийти із ситуації. Першою помилкою було те, що я впродовж тижня далі провадила гру свого колишнього віденського життя^{73}, цілком так, ніби нічого не сталося, потім розпачливо й істерично обірвала його, не хотіла виходити з дому, хоча й знала, що так не може більше тривати, а потім додалося до цього ще щось іззовні, що було дуже поганим, майже найгіршим з того, що було дотепер^{74}. Згодом приїхала моя сестра^{75}, і я захворіла на грип. Тепер тут так тихо, як після бомбування^{76} під час війни, коли дим розсіявся й бачиш, що будинку більше немає і не знаєш, що тут казати; та й що тут казати?

Завтра, напевно, я зможу вже вийти, буду шукати роботу. Завжди щось можна знайти. Телефон сьогодні цілковито мовчить — мов у потаємній, просвітленій згоді.

Восени я, напевно, буду в Парижі. Хоча поки що нічого не вирішено. Однак якщо мені й доведеться залишитись тут, я не хочу бути сумною. У мене було так багато всього, я так багато отримала, що цього могло б вистачити надовго; однак навіть, якщо й не вистачить — людині так мало потрібно. Колись згодом ми так чи так зможемо взяти тільки дуже мало в дорогу, можливо, й зовсім нічого.

Ти ж не очікуєш, що я сьогодні скажу щось про «нас» обох, тепер я не можу по-справжньому думати, мені треба спочатку відійти від усього, та я боюся, що й від Тебе я буду тоді надто далеко.

Пиши мені часом, будь ласка. Не пиши мені надто невизначено, розкажи мені тихо про те, що завіса перед нашим вікном вже знову згоріла, і що з вулиці на нас дивляться люди^{77} —

Сердечно

Твоя

Інґеборґ

Щире вітання від мене Нані.

Міло Дор^{78} дуже зрадів.

4-го липня: я докладаю тільки цього листа, він — один з багатьох, більшість із них, однак, уже зібгані — щоб Ти хоч трохи зорієнтувався.

18.2 Додаток

Червень 1951 р.^{79}

Любий, будь ласка, чи я можу отримати від Клауса Твої вірші, а чи Ти надішлеш їх мені незабаром; нарешті я маю протекцію до Німеччини, та ще й, окрім того, від чоловіка, який знає Твої вірші й дуже цікавиться ними. Я всіма засобами спробую зробити все, що можу, щоб схилити його на Твій бік. Однак манускрипт має бути в моїх руках до середини, або до кінця серпня^{80}! (Це — Гайміто фон Додерер, з видавництва Бек, другого, після Котти, найстарішого видавництва в Німеччині, — ми розмовляли досить довго про Тебе).

18.3 Додаток

Відень, 27-го червня 1951 р.

Любий, любий Паулю,

за кілька днів Клаус їхатиме до Парижа; він має взяти багато листів, які я написала Тобі, надуманих, або й щирих, мені завжди бракувало мужності, надіслати їх поштою. Він найкраще зможе розповісти Тобі найголовніше про те, що тут варте уваги, а також трохи про інше, набагато важливіше, що нелегко, або й цілком неможливо висловити.

Я не знаю, чи маю намагатися це зробити.

Я так тужу, так сильно тужу за Тобою, що деколи майже хвора від цього, й бажаю собі лиш одного, знову Тебе побачити, де-небудь, та не коли-небудь, а якнайскоріше. Однак, коли я намагаюся собі уявити, як і що Ти на це міг би сказати мені у відповідь, стає дуже тяжко, виринають давні суперечки між нами, яких я так хотіла б позбутись.

Чи Ти, властиво, ще знаєш, що ми, попри все, усе ж були дуже щасливими разом, навіть у найгірші часи, коли ставали найзапеклішими ворогами?

Чому Ти ніколи мені не писав? Хіба пані Жене не була ще в Парижі? Чому Ти більше не відчуваєш, що я ще хочу прийти до Тебе зі своїм шаленим, бентежним серцем, переповненим суперечностями, яке час до часу, як і раніше, ще скероване проти Тебе? — Помалу я починаю вже розуміти, чому я так захищалась від Тебе, чому, напевно, ніколи не перестану цього робити. Я кохаю Тебе і не хочу Тебе кохати, це надто багато, і надто тяжко; проте, насамперед, я кохаю Тебе — сьогодні я кажу Тобі це, навіть з ризиком, що Ти цього не почуєш, або більше не захочеш почути.

До осені я ще в жодному разі не зможу залишити Відня, маю дуже багато роботи, і я не можу собі дозволити залишити місце^{81}, яке погодилася зайняти. Потім я, імовірно, вирушу до Німеччини, щоб роздивитися, або щоб побути там деякий час. А втім, моя паризька стипендія^{82} перенесена на 1952-й рік. Як я це витерплю, я ще не знаю, найкраще для мене було б до тих пір податися до Америки, щоб скоротати час. — Хоча всі ці плани, про які я розповідаю Тобі, ще надто хисткі; усе може бути цілком по-іншому — може статися, що я змушена буду лишитися тут і не зможу досягнути всього того, до чого прагну дійти цього року.

Прийми від мене усе, що любе, прийми від мене усю любов, безмежну кількість цілунків й обійми, яких Ти не можеш прийняти, дозволь побути хоч подумки трохи з Тобою…

Твоя

Інґеборґ

19 ^{83} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Левалуа-Перре, 7.7.1951

Пауль Целан

п/а д-р В.Адлер

14 вілла Шапталь

Левалуа-Перре^{84}

(Сена)

Левалуа, 7-го липня 1951 р.

Моя люба Інґе,

тиждень тому пані Жене принесла мені Твій пакетик, а вчора прибув Клаус з іншим подарунком від Тебе — дякую, щиро дякую Тобі за це! Сердечно вдячний також за листи: першого^{85} з них, якого так само переправила мені пані Жене, я отримав ще кілька тижнів тому, пані Жене була така люб’язна, щоб надіслати його ще з Відня, оскільки вона розраховувала на тривале перебування в Заарланді й не хотіла змушувати мене чекати.

Дуже важко відповідати на ці листи, Інґеборґ, Ти знаєш це, Ти знаєш це навіть краще за мене, тому що можеш поглянути на ситуацію, в якій ми перебуваємо, з тієї перспективи, яка великою мірою (щоб не сказати вирішальною) спричинилася до її виникнення. Цим я хочу сказати, що контури Твоєї особистості окреслюються для Тебе чіткіше, аніж для мене, котрий — не останньою чергою через Твоє уперте мовчання — стоїть перед проблемами, розв’язання яких створює лише нову проблему, а саме одну з таких, які виникають завдяки тому, що їх так довго підгодовуєш сенсом і значущістю, аж поки врешті-решт не опиняєшся перед ними як перед абсурдом, нездатний навіть поставити запитання, а як, власне кажучи, дійшло до такого. Якби я був непричетним — як захопливо це було б, як доцільно водночас — стежити за цим двостороннім сяганням понад самих себе, цією діалектично посиленою нереальністю нашої все ж підживлюваної кров’ю серця дійсності! Але, на жаль, я п р и ч е т н и й, Інґе, і тому заплющую очі на те, що Ти в тому старанно закресленому, та все ж при бажанні прочитуваному місці в одному зі своїх листів називаєш «показовим»^{86} у наших стосунках. Як мав би я в цьому випадку показово покарати сам себе? Такі перспективи ніколи не були моєю справою, мій зір не бачить, коли від нього вимагають не бути нічим іншим, як тільки зором, проте не м о ї м зором. Якби все це було по-іншому, я б не писав віршів.

Там, де, як нам здавалося, ми перебували, Інґе, там думки промовляють слово серцям, а не навпаки. Але те, що сталося якраз протилежне, не може зробити недійсним змах руки, навіть якщо він єдиний, який комусь у важку мить здатен замінити зізнання. Нічого неможливо повторити, час, життєвий час, зупиняється лише єдиний раз, і це страшно — знати, коли і наскільки.

Це дуже важко — демонструвати Тобі, саме Тобі те, що давно вже належить до Твоїх найінтимніших постійних рис, — але скажи, хіба Ти вважаєш правильнішим якимось навмання пошепки кинутим у далину словом зробити світ ще непроникнішим, ніж він є насправді?

Я був би щасливим, якби міг сказати собі самому, що Ти відчуваєш усе, що відбулося, як щось таке, що справді було реальним, як щось таке, що неможливо спростувати, але можна знову збудити в пам’яті як правдивий спогад. Для цього — і не тільки для цього — Ти потребуєш спокою, Інґеборґ, спокою і певності, і я гадаю, що Ти найкраще досягнеш їх, якщо шукатимеш їх не в інших, а в собі самій. Ти маєш перспективу одержати стипендію, Інґе, отож працюй задля цієї стипендії і не намагайся скоротати час, який відділяє Тебе від Парижа, поїздкою до Америки. Чому саме до Америки? Невже тобі й справді залежить на тому, щоб накопичувати досвід саме там, де його так охоче міряють успіхом?

Інґе, досі Ти отримувала від життя більше, аніж чимало твоїх ровесників. Жодні з дверей не були для Тебе зачиненими, і щоразу перед Тобою відчинялися нові двері. Ти не маєш підстав бути нетерплячою, Інґеборґ, і якщо б я посмів висловити прохання, то воно було б таким: подумай, як швидко Тобі все вдається. І будь трішки ощадливішою зі своїми амбіціями.

У Тебе також є більше друзів, більше людей, які дбають про Тебе, ніж у будь-кого іншого. Можливо, навіть занадто багато. Або інакше: забагато тих, які гадають, що вони знають, куди веде Твій шлях. Хоча насправді вони мусили б знати, що їхній шлях, на який вони вже ступили, аж ніяк не уповноважує їх заглядати за такі горизонти, які конче потрібні, коли хочеш щось порадити друзям. У мене таке відчуття — і це відчуття підтверджується з різних боків, — що у Відні лише в найрідкісніших випадках людина й справді є тим, ким вона намагається себе репрезентувати. Цим я хочу сказати, що чимало людей, які задають тон у Відні, здебільшого мають закупорені вуха й надто гучне горло. Ця констатація, повір мені, навіває на мене сум так само, як і на Тебе, позаяк я люблю Відень, незважаючи ні на що. Я кажу Тобі це, позаяк хочу остерегти Тебе від певного успіху: він може бути дуже короткочасним, і люди, котрі, як і Ти, вкорінені в меланхолії, мусили б знати, як його оминати.

Але досить добрих порад! Ще одне слово: Ти знаєш, яке важке переживання^{87} стоїть за ними.

Про себе можу сповістити небагато. Тепер шість тижнів я житиму на околиці міста, у знайомих у невеличкому будиночку, з вікон якого можна бачити липи. Ніякого вуличного шуму, жодних студентів, які дефілюють туди-сюди, ніяких американців, які переживають «Paris by night»[1], … і друкарська машинка. Я знову переклав кілька віршів Аполлінера, можливо, їх умістить «Меркур»^{88}.

За Твоє опікування моїми віршами я дякую Тобі особливо. Я дуже добре пам’ятаю Гайміто фон Додерера — чи не могла б Ти вислати мені його адресу? Чи не матимеш Ти нагоди бачити Гільду Шпіль^{89}? Вона вмістила найлюб’язнішу рецензію на мої опубліковані в альманасі вірші — я так радо подякував би їй особисто. Ти не знаєш, чи буває вона коли-небудь у Парижі?

Люба Інґе, я завершую. Я завершую проханням писати мені частіше й регулярніше.

Всього найкращого!

Пауль

20 ^{90} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 17.7.1951

Відень, 17-го липня 1951 р.

Любий Паулю,

це для мене — велика радість тримати в руках Твого листа, я надіюся, що так ми розпочали розмову, яка для обох нас — пробач, коли, попри все, я припускаю це — напевно дуже важлива. Відповідь, яку Ти даєш на те, що в моїх листах є найінтимнішим, віє на мене безмірним холодом, однак я надто розумію й поважаю Тебе, щоб не дати зародитися гіркоті, і я спробую продовжити там, де Ти з дуже невизначеного і «пошепки кинутого в далину» визначуваного, вилущив те, про що можна вести розмову.

Я, напевно, висловилася дещо неясно, якщо Ти зміг припустити, що я вірю в «уміння-зробити-нескоєним», і сьогодні, цілком у Твоєму сенсі, я за правдиве пригадування. В якомусь куточку серця я, усе-таки, залишилася романтичною; у цьому, мабуть, причина того, що я, нехай і в несвідомій нечесності, хотіла повернути прикрашеним те, від чого свого часу відмовилась, бо воно видалося мені не достатньо красивим.

Перед Твоїми порадами я дещо розгублена; те, що Ти думаєш про подорож до Америки — яка, найімовірніше, і не відбудеться — видається мені дуже важливим, однак я ж не знаю, наскільки Клаус^{91} зміг пояснити Тобі її умови — у кожному разі, я не думаю примножувати свій досвід в Америці, моє ставлення до цієї країни надто, напевно, збігається із Твоїм, я не очікую для себе від цього нічого, як тільки нагоди удосконалити свою англійську. Тут мені дали зрозуміти, що на моєму шляху не було б перешкод, якби мої знання мови підійшли після цього «фірмі»^{92}, в якій я працюю, — окрім того, підвищення на посаді поліпшило б мою фінансову ситуацію. Саме в цьому мені надзвичайно тут тяжко, і я, властиво, не знаю, чого мені більше боятися: втратити своє місце, бо на це завжди треба зважати, а чи зберегти його за собою. За останній рік життя в Австрії^{93} стало набагато тяжчим і безнадійнішим, треба мати дуже багато відваги, щоб день у день звикатися наново. І те, що Ти зачисляєш тепер до моїх успіхів, до яких Ти, — та й сама я тепер, властиво, не меншою мірою — завжди ставився досить скептично, стало для мене дуже сумнівним, так, що я мушу себе запитати, чому мені заздрять. Зрозумій мене правильно, я не хочу себе жаліти, і не хочу жалощів ні від кого — я хочу тільки все з’ясувати. Те, що я висуваю вимоги, можливо, навіть надто високі, я не хочу мати собі за зле, саме це, з усього, у чому Ти мені дорікаєш, відповідає дійсності, а також те, що я нетерпляча і невдоволена, та мій неспокій жене мене, я певна цього, не на шляхи, які ведуть в нікуди. Я вже кілька разів була в ситуації, коли змушена була приймати рішення супроти самої себе, і, можливо, мені доведеться зробити це ще раз, а потім знову й знову робити вибір поміж собою і тим надзвичайно ясним, що завжди мене супроводжувало, поміж людиною, яка себе не обтяжує, шукає комфорту, яка прагне подобатись, і ще багато такого, та поміж тим іншим, чим та заради чого я насправді живу, і від чого, зрештою, не відступлюся ні за що в світі — я можу це висловити лишень так банально.

Відень — більше, напевно, ніж будь-яке інше місце — це ґрунт для двозначностей, тут справді треба остерігатися, щоб духовно не схибити; однак саме тепер стає мені у пригоді, хоча це майже парадоксально, моя унікальна професія (насправді доречніше було б вжити тут вислів «заняття»), яка мені увиразнює, що я маю робити з тим малим часом, який мені залишається, наскільки мушу бути ощадною, і марнотратство без жодного плану, до якого тут час до часу тебе спокушають, редукується, мовби саме собою, до суттєвого та важливого.

Щодо Гільди Шпіль я знаю на цей момент небагато, у квітні вона приїздила до Відня і кілька тижнів тому була, очевидно, ще в Лондоні — про це я дізналася з її інтерв’ю, яке опублікував один німецько-англійський часопис. Адреса її — Місіс Г. Шпіль Мендельсон, 20, Вімбледон Клоус, Лондон ПЗ 20.

Гайміто фон Додерер буде в Австрії ще цілий серпень, сьогодні він їде за місто, однак планує щотижня приїжджати до Відня, переглядати пошту, і тому подібне. Його адреса: Відень VIII, Бухфельдґасе 6.

Я бажаю Тобі всього якнайкращого впродовж тихих тижнів у Левалуа. Чи маєш Ти змогу бачитися з Клаусом та Нані? А потім знову повернешся на Рю дез Еколь?

Ти зовсім не згадуєш, чи плануєш іще приїхати на деякий час до Австрії^{94}. Нещодавно у Віденській Сецесії читали Твої вірші^{95}. Я відчуваю, що ім’я Твоє стає тут дедалі відомішим.

Напиши, будь ласка, чи повинна я передати Додерові Твої вірші, які Клаус залишив мені, а чи Ти хочеш надіслати їх йому сам.

Я залишатимуся впродовж літа у Відні, може, мені вдасться отримати п’ятиденну відпустку, щоб відвідати свою сестру в Санкт Вольфґанґу^{96}. Отож, Ти завжди можеш писати мені на Ґотфрід Келлерґасе — роби це, будь ласка!

Інґеборґ

21 ^{97} Інґеборґ Бахман бо Пауля Целана, Ст. Вольфґанґ, 30.8.1951

Ст. Вольфґанґ, 30-го серпня

Любий Паулю,

маю надію, що цього разу Ти отримав мого листа; я відіслала його тоді на адресу, яку Ти написав на конверті, і тільки згодом помітила повну в самому листі.

Тим часом я поїхала до Зальцкаммерґуту. Моя відпустка дуже коротка, всього тільки тиждень, однак це мене не засмучує, бо дні такі гарні, а у Відні на мене чекає нова, краща робота^{98}, яка, хоча й вимагатиме від мене багато, однак в усьому задовольнятиме більше, аніж та, яка була в мене досі. На радіо «Рот-Вайс-Рот» я майже сама готуватиму наукові трансляції, а також працюватиму для підробітку в так званому сценарному відділі над текстами радіоп’єс; як-не-як, це можна було б порівняти з професійним вишколом, і, наскільки загалом можна думати про забезпечення, ця праця уможливила б мені існування на роки, доти, поки зможу повернутися до університету.

Хоча я тепер безпосередньо й не зайнята в літературному відділі, та хотіла б запитати Тебе, чи можу впорядкувати з Твоїх нових віршів, які передав мені Клаус, радіопередачу. Я вже розмовляла з д-ром Шьонвізе^{99} (Зальцбург), який тоді долучив би їх до своєї рубрики. Звідти вони знову повернулися б до нашої студії і транслювалися б тут, у Відні. (Однак чи вдасться мені запросити для читання віршів Едіт Міль^{100}, я не знаю.)

Клаус, як тільки повернувся з Мілштату, провідав мене; я була дуже щаслива, бо він видається мені дуже приязним, а якщо тут буде ще й Нані, то мені вже не буде настільки тужно від цієї нічиєї землі, якою став Відень.

Всі ці новини ніяк не впливають на паризьку стипендію^{101}, можливо наприкінці вересня або на початку жовтня я зможу дізнатися, чи рішення було на мою користь.

Любий Паулю, коли я сьогодні себе запитую про мої бажання, про мої справжні бажання, то вагаюся віднайти відповідь, можливо, я навіть прийшла до висновку, що нам не належить бажати, що ми маємо тільки виконати певний обсяг роботи, що те, що ми завжди робимо, ні на що не впливає, однак поміж восьмою ранку та шостою вечора повинні вдавати, ніби це дуже важливо, коли ставиш на аркуш паперу кому або двокрапку.

Однак, ще раз повертаючись до бажань — бо не тільки я бажаю собі чогось, а також і дехто інший; як Ти гадаєш, чи не вдасться Тобі приїхати цієї зими до Австрії, скажімо, десь на Різдво? Ти не мав би на час перебування тут жодних клопотів, Ти мусиш хоч трохи передихнути, відчути себе в гостях, удома. Забудь будь-яку делікатність, я кажу це не тільки від себе, а також від імені Клауса, від Нані та ще від кількох людей, які дуже хочуть Тебе тут побачити, я вимовляю на віденський лад «хоч трішки», і надіюся, задля Австрії, яка ще не виконала своїх зобов’язань супроти Тебе, я промовляю до Тебе як до поета й людини, яка, після всього, й далі зі мною.

З вітаннями й безліччю помислів!

Інґеборґ

22 ^{102} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Лондон, 10.9.1951

10.9.51

Люба Інґе, Твій другий лист віднайшов мене в Лондоні^{103}, де я пробуду ще два дні (відтак моя адреса буде знову старою: 31 Рю дез Еколь). Я радію Твоїм успіхам і сердечно дякую Тобі за Твої такі милі старання про мої вірші. Я напишу Тобі детально з Парижа.

На все добре!

Пауль

23 ^{104} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 25.9.1951

не надісланий лист

Відень, 25-го вересня 1951 р.

Дорогий Паулю,

цими днями я хотіла віддати Тобі того персня, якого Ти мені дав торік, тільки не знаю, чи можу довірити його без жодних вагань послугам пошти, а чи мушу чекати, доки хтось їхатиме до Парижа. Як тільки дізнаюсь, напишу Тобі, чи можу вибрати перший, простіший шлях.

Я мушу ще повідомити, що нарешті виявилася нагода побути наодинці й порозмовляти з Нані; отож, ми говорили про різне, про те різне, на чому мені залежало знати.

Мене не так вразило Твоє бажання отримати назад перстень, як ті спогади, які Ти пов’язуєш з цим. Мені було б цілком зрозуміло, що Тобі дуже залежить на тому, аби зберегти цю сімейну пам’ятку, і вже тільки тому я ні на мить не вагалася б віддати його Тобі, у мене, звичайно, не виникло б жодних сумнівів, мене б це аж ніяк не образило.

Тепер, однак, я змушена зробити висновки з натяків Нані, хоча вони й були надзвичайно тактовними, що чи Тебе, чи мене спогад про ті обставини, які супроводжували цей «подарунок», затьмарив. Підозра, яка зародилася у Твоєму серці — можливо, також і до Нані, і яку Ти висловлюєш щодо мене, видається мені такою жахливою, що я, довідавшись про це все, вже другий день мушу себе опановувати, щоб ясно мислити й не виявляти гіркоти й розпачу, який хоче мене поглинути.

Паулю, невже Ти насправді думаєш, що я могла б привласнити перстень, історію якого знала — ця історія для мене свята, і Ти не мав би так дорікати мені — ніби це була моя примха, бо я, як його побачила, відразу ж, мовляв, уподобала? Я не хочу виправдовуватися перед Тобою, я також не хочу, щоб правда була на моєму боці, бо тут не йдеться ані про Тебе, ані про мене, у кожному разі, мені не йдеться — а винятково про те, чи здатне те, що обстоюю я, устояти перед тим, що стоїть за цим перснем. І я нічого не можу сказати Тобі, окрім того, що перед мертвими, які носили цей перстень, я маю чисте сумління. Я отримала його як дарунок від Тебе, носила, а чи зберігала, завжди усвідомлюючи його значення.

Сьогодні я розумію багато речей набагато краще: я знаю, що стала Тобі осоружною, що Ти якнайглибше не довіряєш мені, однак я сповнена жалю до Тебе — бо не можу доступитися до недовіри, яку Ти маєш — я ніколи не зрозумію її — я сповнена жалю до Тебе, бо Ти, для того, щоб подолати розчарування, мусиш у своїх та чужих очах ущент знищити іншого, того, хто приніс Тобі цю зневіру.

Те, що я все ж кохаю Тебе, має тепер стосунок тільки до мене. Однак, на відміну від Тебе, я не прагнутиму в той, а чи той спосіб розірвати з Тобою стосунки, забути Тебе, а чи викреслити зі свого серця; сьогодні я знаю, що, напевно, ніколи не зможу цього зробити, і що гордість моя, попри все, від цього не постраждає, так само як і Ти колись будеш гордим, що Тобі вдалося приборкати всі думки про мене як думки про велике зло.

Не забувай, будь ласка, писати мені про свої вірші; я б не хотіла, щоб усі інші наші домовленості постраждали від особистих сутичок поміж нами.

24 ^{105} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 4.10.1951

Дорогий Паулю,

сьогодні я розмовляла з д-ром Шьонвізе; разом із Клаусом я відібрала вірші й маю намір надіслати їх найближчими днями до Зальцбурґу. На радіопередачу, звісно, треба буде ще почекати.

Місячник «Ворт унд Варгайт»^{106} помістив Твої два вірші, «Як галузиться час…» і «Засни, а я думками в даль полину…» — на жаль, цей примірник іще не вийшов — я лише маю гранки, які мушу знову віддати. Як тільки він вийде, Ти отримаєш цей примірник.

З багатьма якнайкращими привітаннями,

Інґеборґ.

Відень, 4-го жовтня 51 р.

25 ^{107} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 30.10.1951

31, Рю дез Еколь

Париж, 30-го жовтня 1951 р.

Моя люба Інґе,

це життя, здається, зіткане з самих упущень, і, мабуть, краще було б не мудрувати над ними надто довго, а то інакше не вдасться зрушити жодного слова. Листи, які пробували чинити це, вертали під судомно стиснутим обмацувальним пальцем назад у сферу, з якої їх було вирвано. Отож я тепер перед Тобою у великому боргу, а та папська грамота з Лондона^{108} — все, що протистоїть Твоїм листам, подарункам, зусиллям — кружляє й миготить мені в голові. Отже, пробач і поговорімо, нарешті, одне з одним.

Я хотів би дещо сповістити, повідомити — це, мабуть, найчіткіше. В Лондоні: заспокоєння, домашній затишок, сади і книги, час до часу прогулянка містом. Жодних зустрічей, окрім з Еріхом Фрідом^{109}, яка освіжає та оживляє завдяки сердечності й теплу. Безсумнівно, дуже виразне, сильне поетичне обдарування. З інших відгалужень «духовного Відня» я бачив Ганса Флеша^{110}, якого запросив до себе Е. Ф., позаяк я читав у нього вірші. Гільди Шпіль я, на жаль, не бачив, вона була на той час ще в Австрії. Я залишив в Еріха Фріда рукопис, який вже декілька днів мав би бути в пані Шпіль. (Кілька рядків^{111} від неї свідчать про це.)

Важке повернення до Парижа: пошуки кімнати й людей — розчарування в тому й іншому. Забалакані самотності, талий сніговий ландшафт, вишептані громадськості приватні таємниці. Словом, звеселяюча гра з мороком, звичайно, на благо літератури. Часом вірш видається маскою, яка існує лише тому, що іншим час до часу потрібна річ, за якою вони можуть сховати свої причислені до лику святих буденні мармизи.

Але досить богохульних слів — ця земля неспроможна стати круглішою, а в Парижі й цієї осені вдруге зацвіли каштани^{112}.

Люба Інґе, я повинен подякувати Тобі й Клаусу за публікацію обох віршів у «Ворт унд Варгайт»*^{113} — можливо, на цьому шляху вони досягнуть вуха, яке не засипане піском. Ти, напевне, будеш рада почути, що й берлінський часопис «Дас Лот»^{114} прийняв кілька моїх віршів; вони будуть надруковані у наступному, лютневому числі. Крім того, дещо з моїх поезій має вийти в перекладі шведською^{115}. Сподіваюся, що відтак також і німецькою.

---------------

* Mais il les [а] bien publiés entre parenthèses, ce eher Hansen-Löve… (франц.) — Але ж гарно в дужках опублікував він їх, цей милий Ганзен-Льове…

Ти помічаєш? я набуваю контурів, я обходжу в цій місцевості кожен будинок, я наздоганяю сам себе… Якби я тільки насправді знав, котру годину щойно вибило! Але чи справді він лежав перед моїми дверима, той камінь, який я намагаюся зрушити? Ах, слово приходить лише етерним шляхом і приходить — я знову боюся цього — вві сні.

Я не знаю, Інґе, чи Клаус показував Тобі обидва вірші^{116}, які я останнім часом послав йому. Я додаю тут новий, «останній», сподіваюся, не найостанніший. (Милосердний Боже, якби ти не скупився так на слова!)

А Ти, Інґе? Ти працюєш? Скажи мені щось про це, гаразд? А Твої плани? Я докоряю собі, що у своєму листі з Левалуа відраджував Тебе від Твоєї запланованої поїздки за океан^{117} — отож я беру все сказане назад, моє тодішнє судження було дуже поверховим.

Пиши мені все, що варто сповіщати, а крім цього інколи, можливо, й одне з тих тихих слів, які зринають, коли залишаєшся на самоті й можеш промовляти лише в далину. Тоді я також чинитиму так само.

Найсвітлішого цієї години!^{118}

Пауль

Додаток: вірш «Вода й вогонь»

26 ^{119} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 10.11. — 16.12.1951

Відень, 10-го листопада 1951 р.

Коханий Паулю,

Твій лист приніс мені стільки радості, більше, аніж Ти можеш собі уявити, я навіть себе запитую, чи був Ти мені настільки близьким, як у ці дні — бо Ти вперше в листі насправді прийшов до мене. Не зрозумій тільки хибно мого вияву радості, я добре вчуваю усю гіркоту — мені радісно тільки від того, що Ти зміг мені про це написати.

Я розумію Тебе, я можу спів-відчувати з Тобою, бо віднаходжу підтвердження саме тому, що мені підказує моє чуття. Мізерність стремлінь довкола — чи існують вони загалом? — культурна діяльність, в якій я сама відіграю тепер якусь роль, уся ця гидка метушня, безцеремонні розмови, бажання подобатись, Сьогодення з великої букви — воно для мене день у день стає дедалі чужішим, я перебуваю в центрі всього цього, і тому мені видається іще химернішим, як усі інші втішаються своїм турбулентним рухом.

Я не знаю, чи Ти відчуваєш, що я, окрім Тебе, не маю нікого, хто б зміцнював мою віру в «інше», що подумки я завжди шукаю Тебе, і не тільки як єдину кохану людину, яка в мене є, а також як того, хто, хоча й сам знедолений, утримує ту позицію, в якій нам вдалося ошанцюватися.

Насамперед хочу Тобі відповісти: публікація Твоїх віршів принесла мені радість; однак, Ти справді не маєш дякувати мені за «Ворт унд Варгайт» — та й загалом, Ти не повинен дякувати мені — ніколи — бо в такі хвилини на мене лягає ще більший тягар провини перед Тобою, яку я глибоко відчуваю, хоча й не можу її ближче окреслити. Було б добре, якби Ти налагодив контакт із Гільде де Мендельсон; вона мені дуже подобається, окрім того, я також, до певної міри, ціную її. — А тепер я розповім Тобі трохи про себе, це буде дуже банальний звіт, та Ти мусиш мені повірити, що мої помисли і мої дії не вичерпуються цілком тільки тим, що я роблю назовні.

Ти знаєш, що я маю місце сценариста й редактора на радіо «Рот-Вайс-Рот»; я сиджу в одному приміщенні з двома іншими чоловіками та двома секретарками; разом із цими чоловіками я опрацьовую тексти театральних вистав для радіо, окрім того, я мушу час до часу й сама писати власну радіоп’єсу^{120}, підготувати критичний огляд фільмів за тиждень, прочитати й написати рецензію на безліч майже абсолютно бездарних рукописів. Те, що мені вдається зробити, не завжди цілковито погане, як на Австрію, і те, що ми пропонуємо слухачам, навіть досить сміливе, від Ануя до Еліота^{121}, хоча ми маємо, як не дивно, з усім цим навіть деякий успіх. Ти, напевно, матимеш мені за зле, що я в такий спосіб страшенно «старанна», навіть дечого досягла і змогла створити собі за короткий час досить добру позицію, і, хоча сатисфакцію маю не завжди й не в усьому, я навіть охоче виконую свою роботу, і рада, що маю її. Я наміряюся — хоча не знаю, чи вдасться реалізувати задумане — бути тут тільки рік і потім податися до Німеччини, працювати на німецькому радіо — коли вже цілком опаную це ремесло. На радіо мене привів випадок^{122}, і досі мені не спадало на думку обрати цю працю для свого фаху, однак тепер, коли бачу, що отримую шанс, і не найгірший, якщо подумати, що нині страшенно важко здобути якусь більш-менш порядну професію, я хотіла б його не втратити. Однак, я хочу запитати Тебе, якої Ти думки про все це, бо думаю, як би Тобі це не видалось дивно, саме про «нас».

Любий Паулю, я знаю, що Ти вже не кохаєш мене і не думаєш більше про те, щоб забрати мене до себе — та я, одначе, не можу інакше, як жити надією, як працювати у сподіванні створити підґрунтя для спільного з Тобою життя, підґрунтя, яке дало б нам деяку фінансову забезпеченість, яке б уможливило нам тут, а чи там, знову почати спочатку.

Я не хочу й не можу більше давати запевнянь та обіцянок. Я радше шукаю підтвердження, байдуже, чи Ти приймеш його, а чи ні; можливо, у Твоїх очах це буде хибне й погане підтвердження. Та я дійшла до переконання, що «цей» бік життя я можу краще «полагодити», що я, якщо стверджую, що кохаю Тебе, мушу зуміти його полагодити.

Те, що Тебе тут немає, полегшує та обтяжує мені все водночас. Мене охоплює за Тобою якась особливо болюча туга, та все-таки я деколи рада, що не маю нагоди піти до Тебе; я мушу стати ще впевненішою, я мушу стати для Тебе впевненішою.

Не давай мені відповіді на ці рядки в моєму листі — хіба що Ти мусив би дати її сам від себе. Тільки пиши мені загалом, пиши мені, щоб я знала, що Ти існуєш, і щоб я не була такою самотньою з цими скороминущими днями й подіями, юрмою людей, горою роботи.

Щойно в мене були Нані та Клаус. Нані знайшла кімнату неподалік Головної митниці й дуже радіє із цього. Два вірші, які Ти надіслав Клаусові, я вже знаю, я доклала їх до всіх інших. Сьогодні перепишу для Клауса «Воду й вогонь»^{123}, щоб Ти не мусив пересилати його.

До цього вірша: він для мене — цілком несподіваний і новий, мені видається, ніби Ти вирвався з неминучості асоціацій, ніби перед Тобою розчинилися нові двері. Це, напевно, найкращий Твій вірш, і я не боюся, що він «найостанніший». Я невимовно щаслива від цього, і, хоча Ти переживаєш тепер безпросвітні часи, сповнена щодо Тебе надією. Ти не раз закидав мені, ніби я байдужа до Твоїх віршів. Я дуже прошу Тебе, не думай так — і це я кажу не тільки з огляду на цей вірш, а маю на увазі й інші. Часом я живу й дихаю тільки завдяки їм.

Прийми мої якнайкращі зичення, і — якщо я маю право використати Твої слова — «думай про те, що я була тим, ким є»^{124}!

Інґеборґ

Любий, сьогодні я надсилаю з тією ж поштою невеликий пакуночок до Різдва; нехай він Тобі принесе трохи радості. Прийми до Святвечора всі, усі мої побажання, і спробуй уявити собі в думках, що я постійно про Тебе думаю.

Нані та Клаус з нетерпінням чекають на звістку від Тебе.

16-го груд. 1951 р.

26.1 Додаток

Відень, 3-го листопада 1951 р.

Дорогий Паулю,

я вже з таким нетерпінням чекаю на звістку від Тебе, і не тому, що хотіла б дізнатись, чи панна Ваґнер^{125} у Тебе була, як через те, що рік добігає кінця, і Різдво вже ближче і ближче. Як тільки я зустрічаюся з Нані та Клаусом, ми обговорюємо Твою різдвяну поїздку до Відня^{126}, хоча й не певні, чи Ти насправді хочеш і можеш приїхати.

Я не знаю, чи повинна надто переконувати Тебе, щоб Ти приїхав; звичайно ж, я бажаю собі цього від усього серця, бо мала б так багато сказати Тобі. Я не можу довіритися листові, бо мої листи завжди приносили до Парижа незгоду. Якщо б Ти не зміг приїхати, я б приїхала на Різдво до Тебе, однак, я тепер уже знаю, що матиму тільки два вільні дні, а це насправді замало часу для подорожі до Парижа.

А тепер про інше: Тебе запросили на весняну сесію німецької Групи 47, вона відбуватиметься десь у Західній Німеччині. Міло Дор^{127} напише незабаром Тобі про це більше. Можливо, що я також приїду, якщо термін збігатиметься з моєю відпусткою, яку я можу взяти десь у квітні, а то й у травні. Група 47 призначає дві премії, одну розміром 2000 німецьких марок, іншу — 1000 марок. Незалежно від цього, це буде для Тебе дуже важливим, бо туди запрошені представники всієї німецької преси, літературні кола німецьких радіостанцій і т. д., які відразу купують найкращі оповідання, вірші і т. д.

Якщо не говорити про те, що я постійно перевтомлена від роботи, справи в мене загалом досить добрі, мені майже не вистачає часу роздумувати над тим, що буде далі, я тільки знаю, що хочу й мушу витримати на цьому місці щонайменше рік, що цей «професійний вишкіл»^{128} мені на користь. Потім, звісно, я хотіла б знову потрапити до Парижа — не до Америки, і не до Англії — тепер я відчуваю це непомильно, що тільки Франція може мені щось сказати, і що я, якщо буде хоч найменша можливість, хотіла б там жити, саме там, а не в іншому місці.

27 ^{129} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 26.1.1952

Відень, 26-го січня 1952 р.

Коханий мій Паулю,

уже так давно я не маю жодної звістки від Тебе. Я нічого не знаю про те, чи надійшов до Тебе мій лист і пакуночок, ані про те, чи будеш Ти в Австрії. Однак це зовсім не докір. Я тільки турбуюсь — я ж зовсім не знаю, як тепер ведеться Тобі, і «де» Ти тепер.

Передусім я хочу сповістити Тобі: наприкінці квітня я можу взяти свою першу відпустку. Хоча це й буде тільки 14 днів, або три тижні, однак я неодмінно хочу до Тебе, хочу Тебе побачити. Геллери^{130} знову зможуть прийняти мене. Та Ти маєш знати, що я приїду заради Тебе.

Напиши мені якомога скоріше, будь ласка — це не мусить бути якийсь довгий лист. Подай же, нарешті, ознаку життя! — І я б зраділа, якби Ти хоч трохи зрадів моєму приїздові.

Я маю, як і раніше, дуже багато роботи, гарної, однак і такої, яка не приносить жодної сатисфакції, і майже не встигаю передихнути. Дні проминають, і важко берегти розуміння того, що незмінне. Та я пам’ятаю про нього завжди, щогодини, і Ти належиш до цього незмінного. Бо нічого не може змінити того, що частка мене завжди з Тобою, а частка Тебе завжди зі мною.

Інґеборґ.

28 ^{131} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 16.2.1952

16.2.1952

Люба Інґеборґ,

тільки тому, що мені так важко відповісти на Твого листа, я пишу лише сьогодні. Це не перший мій лист^{132} до Тебе, відколи я шукаю відповіді, але, сподіваюся, цього разу це той лист, якого я також відішлю.

Ось те, що я наважуюся сказати: не говорімо більше про речі, які неможливо повернути, Інґе, — вони лише сприяють тому, що рана знову відкривається, вони збуджують у мене гнів і обурення, вони сполохують минуле — а це минуле так часто здавалося мені порушенням пропорцій, Ти знаєш це, я дав Тобі відчути, та й усвідомити це — вони занурюють речі у морок, над яким треба довго стояти навпочіпки, щоб знову витягнути їх на світло, дружба вперто відмовляється виступити тут рятівником, — Ти бачиш, відбувається щось геть протилежне до того, чого Ти бажаєш, що Ти чиниш, іншими словами, які час розсіює перед Тобою з не надто малими інтервалами, це неясності, з якими я знову так само нещадно воюю, як свого часу й з Тобою.

Ні, не кружляймо більше навколо того, що безповоротно втрачене^{133}, Інґеборґ. І не приїжджай, будь ласка, заради мене до Парижа! Ми завдаватимемо одне одному тільки болю — Ти — мені, а я — Тобі — який у цьому сенс, скажи?

Ми достатньо знаємо одне одного, щоб усвідомлювати, що між нами можлива тільки дружба. Все інше безповоротно втрачене.

Якщо Ти писатимеш мені, то я знатиму, що ця дружба для Тебе ще щось значить.

Ще два запитання: д-р Шьонвізе, напевне, не має більше наміру робити передачу про мої вірші? Міло не написав мені, отже із запрошення до Німеччини також нічого не вийшло?

Від Гільди Шпіль^{134} я отримав десь зо два місяці тому милого листа, досі це все; на мого листа, в якому я запитую, чи існують перспективи знайти видавця, вона не відповіла.

Мені дуже прикро від цієї історії з віршами, проте ніхто не допомагає. Tant pis[2]^{135}.

Дай невдовзі знову чути про себе, Інґе. Я завжди радію, коли ти пишеш. Я справді радію^{136}

Пауль

Твого пакуночка я, на жаль, не одержав; напевне, він загубився.

29 ^{137} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 21.2.1952

21-го лютого 1952 р.

Дорогий Паулю,

вчора я отримала Твого листа за 16-те — я Тобі дякую. Пробач, що я все-таки ставлю Тобі ще декілька запитань, і, якщо Ти віриш у можливість дружніх стосунків між нами, то відповісти на них не має бути для Тебе обтяжливо.

Отож, я не хочу створювати Тобі нових проблем, і вимагати від Тебе знову продовжити наш зв’язок від того моменту, коли ми його розірвали; я не буду в Парижі^{138} заради Тебе. Однак може статися, що я все-таки буду там, раніше, а чи пізніше, — це може статися легко у зв’язку з моєю професією. І, щоб не виникло жодних непорозумінь, я хочу Тебе запитати, чи захочеш Ти знати, коли я приїду, чи матимеш Ти, наприклад, бажання, зустріти мене в цьому випадку, а чи ні? А може, Тобі неприємно буде знову мене побачити? Не сердься, коли я ставлю таке запитання, та Твій лист мене дуже збентежив, я розумію Тебе, і не розумію Тебе; я завжди пам’ятаю, наскільки все було складно, — Твої обурення й «гнів» зрозумілі — однак, чого я не можу збагнути, і про це я мушу якось сказати — то це цю жахливу непримиренність, це «жодного прощення й жодного забуття»^{139}, страшну недовіру, яку Ти даєш мені так відчути. Коли я вчора знову й знову перечитувала Твого листа, на душі мені було дуже злиденно, усе видавалось мені позбавленим сенсу й даремним, мої зусилля, моє життя, моя праця. Не забувай, що «неясності», з якими Ти йдеш до суду, — це наслідок того, що я говорю в порожнечу. Я більше не маю можливості будь-що виправити, а це найгірше, що може із будь-ким статися. Моя ситуація стає дедалі примарнішою. Я все поставила на одну карту, і я програла. Що далі зі мною станеться, мене мало цікавить. Після того, як я повернулася з Парижа^{140}, я більше не можу так жити, як раніше жила, я забула, що значить експериментувати, та й не хочу вже більше цього, я вже нічого не хочу. І не бійся, що я ще раз почну говорити про це — я маю на увазі минуле.

Поговорімо про інші речі: Шьонвізе транслюватиме Твої вірші^{141} — наступного тижня він буде у Відні, і я переконана, що під час обговорень між його та нашою студіями цей «пункт» полагодять також позитивно. Зволікання не мають нічого спільного ні з Тобою, ні з нами, а цілковито залежать від зовнішніх труднощів. Радіостанція пережила саме велику кризу, дещо тепер виглядає по-іншому — і весь цей час було так багато технічних проблем, які впливають на функціонування великого підприємства, що безпосередня робота була дуже занедбана. Тим паче сумно, що нічого не чути від Гільди Шпіль. Та не падай духом! Це не повинно Тебе стосуватись.

Намагайся, будь ласка, бути свідомим того, що ми — Нані, Клаус, я та багато інших — часто думаємо про Тебе, і що одного разу хтось із нас матиме вільні руки й достатньо впливу, щоб усе обернути на ліпше.

Інґеборґ

29.1 Додаток

Останній абзац я вилучила,

бо тим часом надійшов Твій лист.

Відень, 19-го лютого 52 р.

Дорогий Паулю,

вчора Клаус читав в Арт-клубі^{142} Твої вірші. Хоча я не могла там бути, бо не маю змоги так рано піти зі студії, проте зустрілася з Нані та Клаусом після читання. Ми посиділи ще трохи разом і випили келих вина за Тебе. Навколо нас було майже так, як у Парижі, навіть люди виглядали мало не так, як у Дьо Маґо^{143}. Та все це не так важливо, бо атмосферу Парижа навіяли нам усе-таки Твої вірші, або сяйво, яке залишилося після них, і ми обговорювали, що Ти ймовірно робиш у цей же час. Може, у Парижі теж випав сніг, як і тут, а може, Тебе охопила туга за Австрією, і Ти думав про нас. Може, Ти кинув невелику сніжку зі свого балкона^{144}, а ми спіймали її.

Після Твоїх віршів запанувала тиша, їх слухали, так, як би Ти собі цього тільки міг побажати.

Я зібрала для Тебе критичні замітки за останній період, однак не додаю їх до цього листа, а привезу зі собою. У травні — бо я насправді зможу поїхати в найперші дні травня. Клаус розповів мені також, що він знає від когось, ніби Ти бажаєш отримати повне зібрання творів Ніцше. Ми спробуємо знайти його, це не буде найближчими днями, однак я маю трохи надії отримати його у свого продавця книжок, ще до мого від’їзду. Чи Ліхтенберґ^{145} є ще в списку бажаних подарунків??

Ганс Тіміґ читав у театрі «Космос»^{146} — причому, прекрасно — Твої три вірші. «Фугу смерті», «Хто своє серце», «Спи собі…»

Гроші Клаус зняв з рахунку.

30 ^{147} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 8.4.1952

Дорогий Паулю,

напевно Ти отримав уже цими днями запрошення Німецької видавничої спілки^{148} у Штутґарті на конференцію Групи 47 у Гамбурзі^{149}. Я дуже рада, що все, нарешті, уже так далеко зайшло. Міло Дор^{150}, який щойно повернувся сюди, відразу мене повідомив про це — я обговорила з ним усе ще до його від’їзду. Однак вичерпно поговорити з ним я зможу тільки завтра або позавтра, бо саме тепер я знову маю так багато роботи, що рідко виходжу з радіо ще до півночі. Та вперше за тривалий час я знову маю надію. Тепер усе знов-таки мусить повернути на ліпше. Мені також здається, що Твоє ім’я з кожним місяцем стає дедалі відомішим, для багатьох воно стало вже чітко окресленим поняттям.

Мені хочеться деколи, дуже коротко, на якусь мить прийти до Тебе й сказати: май терпіння, май ще трішки терпіння — хоча я знаю, наскільки тяжким усе стало, наскільки сумнівним, і що Ти вже довго, надто довго чекав і чекав. Та май ще терпіння, попри все!

Клаус у Греції, повернеться після Великодня; Нані поїхала до Каринтії — та і я мала б туди поїхати, хоча б на декілька днів, бо на Великодні свята в моєї сестри весілля, однак знову все виглядає так, що я не зможу вирватись звідси. На Різдво було те ж саме — та тепер я невдоволеніша, бо дуже скучила за рідним краєм і хочу зустрітись з батьками. Окрім того, останні місяці були особливо напруженими. На думку Нані, я стала «тінню», однак не все так погано, хоча в цьому є частка правди, у дещо іншому сенсі. — Я переклала драму Томаса Вулфа^{151}, її прем’єра відбулася тут, на радіо; потім я сама написала радіоп’єсу^{152}, яка незабаром транслюватиметься у Брюсселі та у Швейцарії. Успіх приніс мені радість, однак усе так скоро минає, усе таке бліде й швидкоплинне, а залишається тільки почуття великої втоми та виснаження.

Дещо втішить Тебе: нещодавно я познайомилася з Гермен фон Клеборн^{153}. Вона видається мені дуже приємною й людяною, і ми були дуже щасливими, коли говорили про Тебе. Вона давно вже не має жодних вістей від Тебе. Чи не міг би Ти якось їй написати?

Дорогий Паулю, чи можу просити Тебе цього разу не зволікати з відповіддю? Мені конче потрібно знати, чи поїдеш Ти до Німеччини, і саме коли. Якщо я можу допомогти Тобі — наскільки це в моїх силах — облегшити організаційний і технічний бік подорожі, Ти маєш сказати мені. Міло Дор сповнений добрих намірів, однак він не зовсім надійний.

Кілька днів тому я зустрічалася з проф. Фіхтнером^{154} з «Фурхе». Ми розмовляли також про Тебе, і він одразу вирішив розмістити Твої вірші на одній шпальті — ймовірно, влітку. Бідолаха насправді надзвичайно мужній, він намагається вже деякий час торувати в цьому архіконсервативному часописі новий шлях. Він зумів розмістити в одному з останніх номерів дещо з Бенна^{155}, і не втратив своєї посади.

Я могла б розповісти Тобі ще дуже багато, однак, уже надто пізно, і очі мені заплющуються — а, окрім того, дещо я хочу зберегти і для себе, щоб одного дня зробити для Тебе сюрприз.

Щовечора я молю Бога оберігати Тебе.

Інґеборґ

Відень, 8-го квітня 1952 р.

31 ^{156} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 6.5.1952

6.V.52

Дорогий Паулю,

якщо б я не захворіла, то написала б Тобі раніше, а так я змушена була попросити Клауса^{157}, щоб він написав до Тебе кілька рядків. Та сьогодні мені вдалося нарешті дізнатися про подробиці, і мені не хочеться зволікати з новинами, які мають стосунок до Тебе:

Запрошення від Ганса Вернера Ріхтера були, напевно, надіслані дещо пізніше, аніж я припускала, бо й Ільзе Айхінґер^{158} тільки вчора отримала поштою від нього листівку. Конференція відбуватиметься від 23-го до 25-го травня, а саме, у Гамбурзі; місце самих засідань ще не відоме. Однак Північно-західнонімецьке радіо надає в розпорядження конференції свого автобуса, який заїде по учасників до Мюнхена^{159}, Штутґарта і Франкфурта. Цей автобус виїжджає в четвер, 22-го цього місяця з Мюнхена, отож буде впродовж дня у Штутґарті, і, насамкінець, заїде до Франкфурта — звідти він прямуватиме безпосередньо до Гамбурга. Якщо Ти хочеш сісти до цього автобуса в Мюнхені, а не в одному з наступних міст, то мав би вчасно звернутися в Штутґарті до Німецької видавничої спілки, а у Франкфурті — до видавництва С. Фішер, Фалькерштайнерштрасе 24, які матимуть вичерпну інформацію, коли впродовж четверга проїжджатиме цей автобус, і де саме він зупинятиметься.

Однак про всі ці технічні справи стосовно подорожі я зможу написати Тобі докладніше тільки за кілька днів — Ганс Вернер Ріхтер саме приїде до Відня.

Гроші на дорогу до Мюнхена, відповідно, до Штутґарта, а чи Франкфурта Ти отримаєш заздалегідь. А там — Ти гість Північно-західнонімецького радіо та Німецької видавничої спілки. Хоча в запрошенні зауважено, що проживання та харчування на час конференції учасники мусять оплатити самі — та оскільки досі ніколи цього не було, Ти не повинен про це турбуватися.

Окрім того, поміж попутників Ти знайдеш Міло Дора, який зможе допомогти Тобі в усіх організаційних питаннях краще, ніж будь-хто інший.

Ти мав би зараз лишень написати, чи Ти загалом хочеш їхати, і саме мені, бо я могла б до середини травня без проблем залагодити все те, що німці, з недбальства, можуть забути зробити.

Цвіллінґери^{160} були у Відні; я двічі зустрічалася з ними. Вони, ймовірно, уже телефонували Тобі й переказували від мене вітання.

Не ображайся, що вийшов всього-на-всього діловий лист. Тепер я очікую з нетерпінням звістки від Тебе.

Прийми усі мої сподівання на прийдешній час!

Інґеборґ

Ганзен-Льове приїде 15-го травня до Парижа. Він хоче найближчим часом знову помістити Твої вірші у «Ворт унд Варгайт»^{161}.

32 ^{162} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 9.5.1952, разом з листівкою без дати від Ганса Вернера Ріхтера та Міло Дора до Пауля Целана

Дорогий Паулю,

уже страшенно пізно, але я скоренько повинна написати Тобі: Ганс Вернер Ріхтер несподівано приїхав до Відня. Я відразу з ним говорила. На жаль, мої потаємні побоювання справдились. Тобі не надіслали запрошення — однак не з якихось причин, а тільки через погану організацію. Ріхтер написав одразу Тобі листівку, яку я забрала, щоб тепер таки вже надіслати її; вона набагато сердечніша, аніж це видається, коли читаєш, і я справді переконана в тому, що Ти повинен поїхати. Без зволікань напиши Ернстові Шнабелю^{163}, інтендантові ПЗНР, що у Відні Ріхтер вніс Тебе до списку учасників, щоб у Гамбурзі також своєчасно про це дізналися. Якщо часу залишиться обмаль, їдь безпосередньо до Гамбурґа, хіба що я змушена буду дати Тобі інші вказівки. Бо автобус із Мюнхена до Гамбурґа, напевно, уже переповнений. Тому спробуй, будь ласка, бути 22-го ввечері, або, найпізніше, 23-го на Північно-західнонімецькому радіо в Гамбурзі (Гамбурґ 13, Розенбаумшосе 132-34). Хоча сама конференція триватиме тільки два-три дні, однак Ти будеш потім ще кілька днів гостем ПЗНР. Про проживання і харчування Ти не повинен, звісно, аж ніяк турбуватися. Так само і про зворотну дорогу! Тепер ідеться тільки про те, як оплатити дорогу до Гамбурґа: отож Клаус, Нані та я вирішили самі — бо в нас не залишалося більше часу поговорити з Тобою про це, передати Твої австрійські гонорари Ганзен-Льове, який 15-го чи 16-го травня буде в Парижі, або ж у якийсь інший спосіб переслати їх своєчасно Тобі. Ти так чи так незабаром знову матимеш якісь гроші у Відні, бо «Ворт унд Варгайт», «Фурхе» та «Рот-Вайс-Рот» незабаром оприлюднять Твої вірші^{164}. Іще щось: кожен учасник може півгодини читати з неопублікованих текстів, лірику або прозу. Та раджу Тобі не використовувати повністю ці півгодини, а тільки прибл. 20 хвилин. І прочитай, неодмінно, «Фугу смерті»^{165} — попри все — бо мені видається, що я трохи знаю Групу 47.

І візьми, будь ласка, зі собою усі манускрипти.

Я дуже надіюся, що все буде добре; хоча не можу гарантувати, що Твоє перебування справить те враження, на яке ми всі сподіваємося. Вибач, я надто втомлена й намагаюся тільки все пояснити Тобі якомога докладніше. Думаю, Ти можеш вважати ці інформації за остаточні.

Щасливої дороги й усілякого успіху!

Інґеборґ

Відень, 9-го травня 1952 р.

32.1

Вельмишановний пане Целан,

буду радий, якби Ви змогли взяти участь у конференції «Групи 47». Конференція відбудеться в Гамбурзі ^{166} з 23-го по 25-те травня. 22-ге травня — день приїзду. Якщо Ви їхатимете, то сповістіть, будь ласка, Північно-Західнонімецьке радіо, бюро Ернста Шнабеля (інтендант). Там Ви дізнаєтеся усі подробиці.

З сердечним вітанням

Ганс Вернер Ріхтер

Дорогий Паулю! Я надіюся, що Ти приїдеш. Ти не повинен занадто турбуватися про кошти на перебування, нашкреби лишень грошей на дорогу і приїжджай.

Сердечно

Твій

Міло

33 ^{167} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 10.7.1952

Відень, 10-го липня 1952 р.

Дорогий Паулю,

я вже не хочу довше чекати на Твого листа. Та спробуй мені написати, прошу Тебе, бо мені дуже хочеться знати, як Твої справи! Із Мюнхена я поїхала ще до Штутґарта, де розмовляла з д-ром Кохом^{168}, якого дуже засмутила Твоя відмова^{169}. Він уже домовився про читання для Тебе, яке, ймовірно, було б дуже важливим. З Тобою хотів познайомитися Дінґельдей^{170}, директор видавничої спілки. Ти неодмінно повинен написати Кохові, щоб ці переклади^{171}, а може й збірка віршів^{172} могли бути виданими. Не забувай, що й «Франкфуртські зошити» — видавництво^{173} — виявляють неабияке зацікавлення.

І насамперед — негайно перешли Ровольтові^{174} рукопис. Свій я, звісно ж, не відіслала, бо не хочу, щоб нас іще раз «зіштовхували» одне з одним, і щоб повторився Ніендорф. У цьому не було моєї вини, а Ти зложив її всю на мене — як би Ти тепер засудив мене? Отож зрозумій, я не можу відіслати свого рукопису^{175}. Цими днями я остаточно відмовлю Ровольтові.

Я знову бачилася з Нані та Клаусом. Мені було дуже тяжко говорити з ними про Тебе й розповідати про ці дні в Німеччині, тим паче, що я не знаю, як Ти до цього ставишся після того, як поглянув на все відсторонено. Сама я й досі не розумію, чому дійшло до такої напруги. Я тільки виразно бачу, що всі мої сподівання й зусилля торік зруйнувала наша перша розмова, що Тобі краще вдалося мене поранити, аніж я ранила Тебе будь-коли. Я не знаю, чи Ти вже зміг усвідомити, що Ти мені сказав тієї хвилини, коли я була цілковито готова прийти до Тебе, повернути Тебе, піти з Тобою разом у «хащі», у тому чи тому значенні, і мені тільки незрозуміло, чому кілька годин, а чи днів по тому, як я вже знала, що Ти йдеш до іншої, Ти зміг мені дорікнути, ніби я не була обік Тебе в цих жахливих німецьких «хащах». Скажи, як я можу бути поруч з Тобою, якщо Ти від мене вже давно пішов геть. Я холону від думки, що це сталося вже давно, а я цього не відчула й була такою довірливою.

Та я хочу зберегти цю дружбу, на яку Ти зважився поміж нами. Вона ще довго не звільниться від сум’яття, незалежно від того, чи Твоя дружба може бути для мене від нього вільною.

Отож і тепер я всім серцем поруч з Тобою^{176}.

Інґеборґ.

Нані дуже розгнівана,* що я не привезла рукопису, а віддала Тобі. Прошу, перешли якнайшвидше нам одного примірника.

А втім, мені терміново потрібні для радіо, а також для «Фурхе» останні вірші^{177}, приблизно десять-дванадцять. Проф. Фіхтнер щойно знову телефонував мені й цікавився ними. «Вода й вогонь» і «Полічи мигдаль, полічи, що було в нім гірким… «мають бути між ними, чи не так?

*Вона мені дуже дорікала в цьому.

34 ^{178} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 24.7.1952

Відень, 24-го липня 1952 р.

Дорогий Паулю,

Ти мав би знати, наскільки виснажує чекати на пошту. Ти справді не можеш писати мені? Можливо, мій лист до Тебе був не зовсім розумним, однак у ситуації, яка стає для мене дедалі темнішою та гнітючішою, я не можу зберігати дистанції саме до того, що мене постійно пригнічує. Це літо не має кінця, і я запитую сама себе, що настане після всього цього.

Я думала якусь мить — бо Нані та Клаус припускали це, що Ти приїдеш до Ґрацу^{179}, однак, якщо мене не обманює моє почуття, Ти не зробиш цього. У кожному разі маю надію, що Ти приймеш запрошення Ганзен-Льове до Відня. Австрійський коледж має намір уможливити Тобі переліт літаком. (Чи знаєш, що можеш летіти?!) Однак це запрошення на жовтень^{180} Ти отримаєш не раніше осені, коли повернеться Ганзен з Америки.

М. Д. розповідав мені, що Франкфуртські зошити й Німецька видавнича спілка з Тобою ведуть перемовини; він розраховує, що Твої вірші з’являться в НВС^{181}. Що з цього всього правдиве, що насправді тут відбувається?

Наприкінці серпня або на початку вересня, під час відпустки я хочу разом зі своєю сестрою поїхати до Італії^{182}, лиш на кільки днів, однак я радію властиво більше від того, що вона надзвичайно тішиться змозі вирватися із Каринтії.

У Відні панує мертвенна тиша, тут це чи не найкраще, однак відчуження поміж мною та містом я вже нічим пояснити не можу. У серпні я могла б поїхати на конгрес до Парижа, та Ти ж розумієш, що я не маю бажання засідати з якимись чужими мені людьми й перейматися справами, які мене не стосуються. Це для мене — мов зрада Парижа. Краще я приїду туди іншого разу сама.

Ти знаєш, що я більше не хочу залишатися тут, що в Німеччині я мала думку податись до Гамбурґа, або до моря, та мені бракує відваги йти назустріч будь-яким змінам, а це доконче потрібно. Я упускаю усі можливості, які з’являються переді мною, і, отож, змушена буду лишитися. Цей стан безпорадності й слабкості мені видається і помічним, і жахливим. Хоча цей вислів також невдалий і не зовсім має стосунок до причин мого настрою.

Я роблю спроби трохи писати; хоча це важче і гірше, аніж раніше. Чи не запитувала я вже Тебе якось, чи можу дещо надіслати^{183} Тобі? Може, Ти б допоміг мені в цьому.

Та важливішим для мене буде Твій лист, в якому Ти розповіси про себе, якщо й без відповіді на мій. Я вже якось змирюся з тим, що мене оминають.

Пиши мені, прошу!

Інґеборґ

35 ^{184} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 15.8.1952 (?)

Дорогий Паулю,

чи міг би Ти все-таки надіслати свої вірші? Вони терміново потрібні для «Фурхе» і радіо^{185}! Достатньо, якщо Ти впорядкуєш збірку для Клауса й Нані — так само, як попередню^{186} — я перепишу тоді потрібні вірші й поверну її Нані та Клаусу.

Інґеборґ

Відень, 15-го серпня^{187}.

36 ^{188} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Позітано, 16.9.1952

Позітано^{189}, 16.ІХ.52.

Дорогий Паулю,

можливо, до Відня цими днями надійшов Твій лист — а мене там немає.

Я поїхала до Італії зі своєю сестрою, очікуючи, властиво, багато для себе від подорожі; я надіялась, що вона наверне мене на інші думки, полегшить мій стан, що тиск цих останніх місяців облишить мене. Та мені радше стало ще гірше. Ця країна видається мені нестерпною, і я хочу повернутись раніше, аніж було заплановано.

Власне кажучи, я хотіла спочатку написати Тобі й запитати, чи міг би Ти сюди також приїхати. Однак потім я була надто переконана в тому, що в жодному разі Ти не приїдеш. Тепер уже пізно, рік незабаром дійде кінця, сповнений буденної праці, без жодних змін. Я знову багато думаю про Париж, та оскільки знаю, як мало Ти хочеш, щоб я приїхала, то знову й знову переношу поїздку. Я боюся минулого там, і боюся, що буду там ще самітнішою, аніж удома.

Спробуй усе-таки, якщо Ти ще не зробив цього, знову написати мені.

Інґеборґ

37^{190}Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, дарчий надпис у збірці «Мак і пам'ять»^{191}, Париж, березень 1953

Для Інґеборґ,

кухлик блакиті^{192}

Пауль

Париж, березень^{193} 1953 р.

38 ^{194} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 29.6.1953

Відень, 29-го червня 1953 р.

Вибач, що я тільки сьогодні дякую за вірші^{195}. Мені бракувало мужності.

Тепер Нані і Клаус багато розповідають мені про Париж^{196}, і мені вже не видається настільки тяжким писати цього листа.

У серпні я їду із Відня^{197} геть, до Італії, і не повернуся більше ніколи.

Я дуже шкодую, що не приїхала в травні^{198}.

Вірші — це найдорожче для мене з того, що беру зі собою. Бажаю Тобі великого щастя, і знаю, тепер воно прийде до Тебе.

Інґеборґ

39 ^{199} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 18.7.1953

Відень, 18-го липня 1953 р.

Дорогий Паулю,

Нані та Клаус розповідали мені, що Ти упорядковуєш антологію австрійської лірики^{200}. Я охоче надішлю Тобі дещо, однак, будь ласка, не почувайся зобов’язаним помістити там і мого вірша. Зроби це тільки тоді, коли відчуватимеш, що можеш відповідати за нього. Я визнаю слушність Твого рішення, яким би воно не було.

Єдина умова: десь має стояти примітка, що вірш узятий зі збірки «Відрочений час» (видавництво Франкфуртер Ферлаґанштальт, 1953). Там ці вірші вийдуть у вересні^{201} в серії «Студіо».

Наступними місяцями пошта може мені надходити на каринтійську адресу (Клаґенфурт, Гензельштрасе 26). До 1-го серпня я ще буду у Відні.

Бажаю Тобі гарного літа.

Інґеборґ

У додатку: вірші «Вість», «Березневі зорі», «Опади, серце, із дерева часу», «Полководцеві» та «Великий ландшафт біля Відня».

Вість

Березневі зорі

Опади, серце

Полководцеві

Великий ландшафт біля Відня

40 ^{202} Нані та Клаус Демус разом з Інґеборґ Бахман до Пауля Целана та Жизель Целан-Лестранж, 1.8.1953

[Нані Демус] 1-го серпня 1953.

На прощання ми зібралися разом — це останній день Інґе у Відні^{203}. У сумовито-красивому, відомому тільки «посвяченим» місці ми підіймаємо келихи за наступну зустріч колись у Парижі. [Клаус Демус] Ніхто з нас про прийдешнє нічого не знає, навіть матерія, із якої воно має виникнути, залишається невідомою. Однак ми зможемо, напевно, сказати: завжди було гарно. Епізодичне Завжди, пройняте такими незбагненними місцями, як оце — зовсім далеко від Тут. Ті, хто пливуть по ріках, убачають пшенично-білі береги світу в картині ночі. — Мур тепер зовсім чорний, однак він яснітиме, коли Ти прийдеш. Келихи спорожніли, однак, вони переповняться, коли Ти прийдеш.

[Нані Демус] Щиро:

Нані — Клаус — Інґеборґ

[Нані Демус] Сердечні вітання Жизель ^{204} .

41 ^{205} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Сан Франческо ді Паола, 2.9.1953

Сан Франческо ді Паола

Каза Ельвіра Кастальді

ФОРІО д’ІШІА

(Неаполь)

Сан Франческо ді Паола, напочатку вересня

(до 12-го жовтня).

Дорогий Паулю,

чи міг би Ти якомога скоріше написати мені, якого вірша Ти хочеш помістити до антології^{206}? Франкфуртське видавництво повідомляє, що віддає кілька рукописів для іншої німецької антології^{207}, і я думаю, що це недобре, якщо там з’явиться раптом один із віршів, які друкуватимеш Ти. Та, звісно, я надаю Тобі право першості.

У середині жовтня я їхатиму до Німеччини^{208} і, можливо, у листопаді змогла б недовго побути в Парижі^{209}. Та я ще не маю повного уявлення про прийдешнє. Мені тут так добре, що не хочеться думати, що буде далі. Я живу в невеликому сільському будинку, зовсім сама, у безлюдній, красивій місцині, яку тут зовуть «обпалене море»^{210}, і деколи бажаю собі ніколи більше не повертатися до «Європи».

Інґеборґ

42^{211}Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, дарчий надпис у збірці віршів «Відрочений час»^{212}, Рим (?), грудень 1953

Паулеві —

в обмін, щоб віднайти розраду^{213}

Інґеборґ

у грудні 1953 р.

Відрочений час

43 ^{214} Інґеборґ Бахман разом з Гайміто фон Додерером та Гансом Вінтером до Пауля Целана, Відень, 7.1.1955

Поетові, якого ми втратили тут, і який утвердиться там — ми переконані в цьому! — сердечні вітання!

Гайміто фон Додерер

7.1.55

Пан фон Вінтер щойно стільки розповів мені про зустріч у Парижі! Це принесло мені надзвичайно велику радість!

Інґеборґ

Усі люди доброї волі люблять Вас тут і надсилають Вам разом з нами своє вітання. Я часто із задоволенням думаю про traduttore-traditore [3] та подальші розмови ^{215} . Сердечно

Ганс Вінтер

44^{216}Інґеборґ Бахман і Пауль Целан, розмовні нотатки, Вупперталь^{217}, між 11 і 13.10.1957

[Інґеборґ Бахман]

Коли Ти від’їжджаєш?

І коли повернешся знову?

[Пауль Целан]

-------------

Я від'їжджаю сьогодні близько восьмої години до Дюссельдорфа^{218}. Повернуся назад завтра вранці.

-------------

Зазвичай я часом також їду.

Гадаю, ти можеш часто повертатися.

45 ^{219} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 17.10.1957 р. (?)

Читай, Інґеборґ, читай:

Для Тебе, Інґеборґ, для Тебе —

Біле й легке

Інші додані вірші ^{220} : типоскрипти (без посвяти) поезій «Ніч», «Натюрморт з листом і дзиґарем», «Я приїду» і «Matière de Bretagne» [4] .

46 ^{221} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 18.10.1957

Берег Рейну

(Човен з галькою II^{222})

Париж, 18-го жовтня 1957.

47 ^{223} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 20.10.1957

Кельн, Ам Гоф ^{224}

Париж, набережна Бурбон^{225}, неділя, 20-го жовтня 1957 р., пів на третю пополудні —

48 ^{226} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 23.10.1957

23-го жовтня 1957 р.

Я можу зрозуміти, Інґеборґ, що Ти мені не пишеш, не можеш писати, не писатимеш: я ж завдаю Тобі своїми листами^{227} й віршами багато жалю, більше, ніж досі.

Скажи мені тільки, чи повинен я писати Тобі й надсилати вірші? Чи повинен я приїхати на кілька днів до Мюнхена (або кудись іще)?

Ти повинна зрозуміти: інакше вчинити я не міг. Якби я вчинив інакше, то це б означало, що я зрікаюсь Тебе — а цього я не можу зробити.

Заспокойся й не пали так багато!

Пауль

49 ^{228} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 25.10.1957

25.Х.57.^{229}

Сьогодні поштовий страйк, сьогодні не може надійти лист від Тебе.

В одній французькій газеті я прочитав максиму: «Il est indigne des grands cceurs de répandre le trouble qu’ils ressentent.»[5]^{230}

І все таки! Тут!

----------------------

За дві години:

Ще одне, воно не сміє залишитися несказаним:

Оце «…Ти знаєш, куди він вказував»^{231} мусить бути доповнене: В життя, Інґеборґ, в життя.

Чому я говорив про все це^{232}: щоб зняти з Тебе почуття провини, яке прокинулося в Тобі, коли мені запався світ. Щоб назавжди зняти його з Тебе.

Ти повинна, Ти мусиш написати мені, Інґеборґ.

50 ^{233} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 26-27.10.1957

26-27-го жовтня 1957 р.

51 ^{235} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 28.10.1957

Я НАПИШУ СЬОГОДНІ ТЯЖКО ПРОБАЧ

ІНҐЕБОРҐ

52 ^{236} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 28.-29.10.1957

Понеділок, 28-го жовтня 1957 р.

Мюнхен

Паулю,

уже десять днів минуло^{237}, як надійшов Твій перший лист. Відтоді я щодня намагаюся відповісти, та проминаю нагоду, бо годинами веду з Тобою розмови, сповнені розпачу.

До яких скорочень я мушу вдатися тепер у листі! Чи Ти, усе-таки, зрозумієш мене? Чи думатимеш про ті моменти, коли перед моїми очима — тільки вірші, або тільки Твоє обличчя, або Nous deux encore?![6]^{238}

Я не можу ні з ким порадитись, Ти це знаєш.

Я вдячна Тобі, що Ти про все розповів дружині^{239}, бо «заощадити» їй це все означало б, усе-таки, брати на себе більшу вину, а також її принижувати. Бо вона є такою, якою є, і Ти любиш її. Та чи здогадуєшся, що важать для мене її покора та розуміння? А для Тебе? Ти не смієш покинути її та Вашу дитину^{240}. Мені Ти відповіси, що це вже сталося, що вона вже й так покинута. Однак я прошу Тебе, не покидай її. Чи мушу це обґрунтовувати?

Коли я змушена буду думати про неї та про дитину — а я завжди про них буду думати — я не зможу обіймати Тебе. Що далі — я нічого не знаю. Доповнення, кажеш Ти, мусить значити «У життя»^{241}. Це стосується наснилих^{242}. Та чи ми всього тільки наснилі? І чи це доповнення не існувало завжди, і чи ми не зневірилися в житті, саме тепер, коли думаємо, що все залежить від одного кроку за межі, у потойбіч, разом?

Вівторок^{243}: я знову не знаю, що далі. Я не могла заснути до четвертої ранку й хотіла змусити себе далі писати, однак не змогла доторкнутися до листа. Коханий мій Паулю. Якби Ти зміг приїхати наприкінці листопада! Я так прагну цього. Чи смію? Тепер ми повинні бачитися.

У листі до принцеси^{244} я мусила вчора, щоб не уникати теми, написати кілька слів про Тебе, «сердечних» слів. Раніше мені, попри все, це вдавалося легше, бо я була незмірно щаслива, вимовляти або писати Твоє ім’я. Тепер я вже майже думаю, що повинна просити в Тебе пробачення, коли не лишаю його тільки для себе.

Хоча ми вже знаємо, як нам доводитиметься посеред інших. Та нам це вже більше не буде завадою.

Коли я тиждень тому повернулася до Донауешінґена, то раптом мала бажання про все розповісти, бажання мусити про все розповісти^{245}, як Ти мусив зробити це у Парижі. Однак Ти мусив, а я навіть не сміла, я ж бо вільна, і в цій волі самотня. Чи знаєш, що я маю цим на увазі? Проте це одна тільки думка, із довгого ланцюга думок, із полонення.

Ти сказав мені, що назавжди примирився зі мною, я ніколи цього не забуду. Чи мушу думати, що знову роблю Тебе нещасливим, що знову несу руйнування, їй і Тобі, Тобі й собі? Що можна бути настільки приреченою, — цього я збагнути не можу.

Паулю, я надсилаю листа таким, як він є, хоча прагнула бути набагато точнішою. —

Ще в Кельні я хотіла сказати Тобі, попросити Тебе іще раз прочитати «Пісні під час втечі»^{246}, тієї зими, два роки тому, я дійшла кінця і прийняла твою відмову. Я більше не мала надії бути виправданою. До якого кінця?

Інґеборґ

Вівторок увечері:

Сьогодні вранці я написала: тепер ми повинні бачитися.

Це огріх, який я вже відчувала, і який Ти повинен мені ще простити. Бо я не можу відмовитися від слів: Ти не смієш залишити її та вашу дитину.

Скажи, чи вважаєш Ти несумісним те, що я хочу Тебе зустріти й кажу Тобі це.

53^{247} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 31.10. — 1.11.1957

3-го жовтня 1957 р.

Сьогодні. День із листом.

Руйнація, Інґеборґ? Ні, безсумнівно ні. Натомість: правда. Бо ж це, напевне, також і тут, протилежне поняття: позаяк це засадниче поняття.

Чимало опускаю:

Я приїду до Мюнхена наприкінці листопада, близько 26-го^{248}.

Повертаючись до опущеного:

Я не знаю, що це значить, не знаю, як я повинен це називати, призначенням, можливо, долею чи місією. Пошук найменувань не має сенсу, я знаю, що це так, назавжди.

Мені також ведеться, як і Тобі: те, що я смію вимовляти й писати Твоє ім’я і не ставати на прю із жахом, який мене при цьому опановує — для мене це, попри все, — ощасливлення.

Ти знаєш це: Ти була, коли я Тебе зустрів, для мене і тим, і тим: чуттєвим і духовним. Це завжди нероздільне, Інґеборґ.

Згадай-но «У Єгипті»^{249}. Кожного разу, коли я читаю його, я бачу, як ти входиш у цей вірш: Ти — життєвий ґрунт, зокрема й тому, що Ти є і продовжуєш бути виправданням мого промовляння. (На це я натякав і тоді в Гамбурзі^{250}, хоча й не здогадувався цілковито, як правдиво тоді говорив.)

Проте саме собою промовляння, воно ще нічого не значить, адже я волів також бути з Тобою безмовним.

Інша царина в темряві:

Чекання: я взяв до уваги і це. Але чи не означає це також чекати на те, що життя піде нам якимось чином назустріч?

Нам життя не піде назустріч, Інґеборґ, чекати на це було б для нас найневідповіднішим способом бути тут.

Бути тут, так, це ми можемо й сміємо. Бути тут — одне для одного.

І хай це лише кілька слів, alla breve[7], якийсь лист, один раз на місяць: серце почне оживати.

(І все ж, конкретне питання, на яке Ти мусиш відповісти якомога скоріше: Коли Ти їдеш до Тюбінґена, коли до Дюссельдорфа^{251}? Мене також запросили туди.)

Ти знаєш, що я тепер знову можу говорити (і писати)?

Ах, я мушу Тобі ще багато чого розповісти, також речі, про які навіть Ти не здогадуєшся.

Пиши мені.

Пауль

P.S.

Дивним чином мені треба було, по дорозі до Національної бібліотеки, купити «Франкфуртер альґемайне». І наштовхнутися на вірша^{252}, якого Ти надіслала мені разом зі своєю збіркою «Відрочений час», написаного на клаптику паперу, від руки. Я завжди витлумачував його для себе, аж ось він знову повертається до мене — в якому контексті!

1.Х. 57

Вибач, Інґеборґ, вибач дурний учорашній постскриптум — я, напевне, більше ніколи не буду так думати й говорити.

Ах, я був такий несправедливий до Тебе, усі ці роки, і постскриптум був, напевне, лише рецидивом, який прагнув прийти на допомогу моїй безпорадності.

Хіба «Кельн, Ам Гоф»^{253} не гарний вірш? Гьоллерер, якому я недавно передав його для «Акцентів»^{254} (я мав на це право?) сказав, що це один з моїх найкращих віршів. Завдяки Тобі, Інґеборґ, завдяки Тобі. Хіба він коли-небудь з’явився б, коли б ти не розповіла про «наснилих»^{255}? Одне Твоє слово — і я можу жити. І яке щастя, що тепер я знову чую Твій голос!

54 ^{256} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 2.11.1957

День усіх святих ^{257}

3.ХІ.57

55 ^{258} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 5.11.1957

5-го листопада 1957 p. /Andrew Marvell^{259}, The Definition of Love S.77./[8]

Коротка інформація, Інґеборґ, якою я, можливо, випереджу Твою відповідь: сьогодні прийшов лист із Тюбінґена, мені пропонують перший тиждень грудня^{260}, я прийму цю пропозицію. Подорож проляже, напевне, спочатку через Франкфурт, де я хочу забрати у видавництві Фішер гонорар за невеличкий переклад^{261}, над яким я тепер працюю, 29-го або 30-го я буду в Мюнхені. Я зможу залишитися на кілька днів, три або чотири, скажи, чи Ти ще хочеш цього.

Жизель знає, що я хочу поїхати до Тебе, вона така мужня^{262}!

Я не піду від неї, ні.

А якщо Ти не хочеш, щоб я час до часу приїжджав до Тебе, то я спробую змиритися і з цим. Але одне Ти мусиш мені неодмінно пообіцяти: писати мені, посилати якусь звістку, хоча б раз на місяць.

Вчора я послав Тобі три книжки^{263}, для нового помешкання. (Це несправедливо, що я маю так багато книг, а ти так мало.) Історій рабі Нахмана^{264} я зовсім не знаю, але це таки справжня книга, вона мусить належати Тобі, крім того, я люблю Бубера.

Чи знаєш Ти англійську антологію^{265}? Можливо, що я мав її вже тоді, коли Ти була в Парижі — пізніше вона кудись запропастилась. Відтак, у поїзді, що розминався з іншим, я розгорнув англ. антологію, яку мені подарували у Вупперталі^{266} й знову прочитав один вірш, який я раніше дуже любив: То His Соу Mistress[9]^{267}. У перші дні після свого повернення я спробував перекласти його, це було важко, але врешті-решт він піддався мені, за винятком кількох рядків, які я тепер швидко мушу подати в «Лот» — відтак ти отримаєш його. Прочитай також інші вірші Марвелла, поряд із Донном він, мабуть, найвидатніший. А також інших, вони всі заслуговують цього.

У вірші «День усіх святих» з’явилася зміна; тепер він звучить так:

56 ^{268} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман. Париж, 7.11.1957

7-го листопада 1957 р.

Ти дозволиш послати Тобі два переклади, які з’явилися кілька днів тому, за наполяганням моєї вуппертальської господині (пані Клее-Палі), яка впорядковує для видавництва Лімес французьку антологію^{269}?

Це небагато, я знаю, але якусь хвильку Твої очі насолоджуватимуться ними.

Вчора я був змушений, позаяк через кілька днів має відбутися переселення, перебирати всілякі старі папери. При цьому я натрапив на кишеньковий календар за 1950 рік. Під датою 14 жовтня стояла нотатка: Інґеборґ. Це той день, коли Ти приїхала до Парижа. 14-го жовтня 1957 р. ми були в Кельні, Інґеборґ.

О годинники глибоко в нас.^{270}

Пауль

Я призначив читання в Тюбінґені^{271} на 6-те грудня, отож зможу до цього або після цього приїхати до Тебе — будь ласка, вирішуй сама.

Додатки: Переклади Антонена Арто, «Молитва» і Жерара де Нерваля «Сидаліски».

57 ^{272} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 7.11.1957

Четвер

Цей тиждень надто виснажливий^{273}, і я вже побоююсь, що не закінчу свого листа, доки він не мине. Я цілком виснажена від роботи, Паулю, пробач мені, це справді так. Я тремчу від знесилля, однак на початку наступного тижня буде краще! Я не можу написати листа до Тебе за десять хвилин!

Вдячна за все, — Ти знаєш.

Інґеборґ

У цьому пансіоні^{274} я буду, все-таки, до 1-го грудня.

58 ^{275} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 9.11.1957

29^bis Рю де Монтевідео

з 20.XI: 78 рю де Лоншан, Париж 16^е{276}

9-го листопада 1957 р.

Інґеборґ, люба!

Лист, сьогодні також, я не можу стримати себе, хоча й кажу собі, що всім цим я лише сію хаос, що я говорю про речі, про які Ти б не воліла говорити. Вибач.

Позавчора я був у принцеси, мова зайшла (як і під час мого першого візиту^{277}) відразу про Тебе, я був радий, що смію зі звільненим серцем називати Твоє ім’я, принцеса говорила увесь час про «Інґеборґ», і зрештою я також сказав: Інґеборґ.

Ти написала, якщо я правильно зрозумів, «п’єсу» («une ріèсе»): чи можу я прочитати її, чи можеш Ти переслати її мені?

А потім, у своїй надмірності, я вчинив щось таке, що, очевидно, вийшло за межі того, що я смів чинити: принцеса заговорила про німецькі матеріали для весняного числа Б. О., і тоді мені (не зовсім несподівано, мушу зізнатися) спала ідея зробити їй пропозицію, що ми обоє, Ти і я, здійснимо вибір текстів. Це було надто гучно, вибач, адже Ти можеш, як імовірно й досі, сама здійснити цей вибір, для чого Ти потребуєш, власне кажучи, при цьому мене? Не сердься, Інґеборґ, те, що так гучно заявило про себе, було лише цим прагненням-до-Тебе, що раптово (або й не зовсім раптово) наважилося впіймати шанс, у невразливому, і не дати вкрасти цей шанс, принаймні цей.

Принцеса погодилася, я ж її заскочив зненацька, проте рішення за Тобою, якщо Ти цього не хочеш, то все знову можна врівноважити.

«Боттеґе Оскуре»: це обіцяє трохи темряви й захищеності^{278} — чи не подати нам тут одне одному руки й обмінятися кількома словами?

Завтра Ти в’їдеш у нове помешкання: чи можу я невдовзі приїхати й піти з Тобою на пошуки лампи?

Пауль

59 ^{279} Інґеборґ Бахман до Пауля Цєлана, Мюнхен, 14.11.1957

Мюнхен, 14-го листопада 1957 р.

Паулю, я ще не в новій квартирі — мушу чекати до 1-го грудня. Вчора телефонувала власниця й повідомила, що там для мене вже лежить лист, перший, із «Монтевідео»^{280}. Він тільки що надійшов, і був від Тебе; на паризькому штемпелі чітко видно було лиш Монтевідео.

Я мала б відповісти на так багато листів, подякувати, подякувати за чудові книжки^{281}, і я роблю це, коли відповідаю без зволікання на Твого нинішнього листа, гаразд?

(Хоча: буде добре, якщо Ти приїдеш, наприкінці листопада, або на початку грудня, до Тюбінґена^{282}!) До Різдва я безперервно залишатимуся у Мюнхені. Я не можу поїхати звідси, бо маю надто багато роботи, і з новою ще не зовсім знайома.

Pièce[10], про яку говорила принцеса, — це англійський переклад «Цикад»^{283}. Однак Тобі, напевно, ця радіоп’єса відома.

Буде дуже добре, якщо Ти допоможеш принцесі; я завжди дещо побоююсь приймати подібні рішення, однак цього разу, навесні, вона була без підтримки, і мені на тому залежало, щоб подати Клауса до Б. О.^{284}, і, окрім цього, назвати ще кілька важливих імен. Те, що я, попри все інше, поважаю принцесу від усього серця, Ти зрозумієш, коли краще її пізнаєш. Я рада, що Ти хочеш допомогти їй порадами.

«День усіх святих» — чудовий вірш. А також «Кельн, Ам Гоф»… Ти мусиш знову писати так, як маєш у цьому потребу. Я ще не казала Тобі, що за останні два-три роки я відчувала деколи страх за Твої вірші. Тепер він облишив мене. Про все інше поговоримо за три тижні — я сама цілком безпорадна.

Іноді я промовляю до Тебе в Париж так, ніби там Ти на самоті, і часто німію, коли осягаю Тебе там з усім, коли осягаю себе тут з усім. Однак потім ми встановимо ясність, і більше не будемо викликати сум’яття — підемо разом на пошуки лампи!

Інґеборґ

60 ^{285} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 16.11.1957

Париж, 16-го листопада 1957 р. Сьогодні знову прийшов лист від Тебе: сердечно дякую.

Прохання: чи можеш Ти вже тепер написати принцесі й сказати їй, що Ти готова допомогти їй разом зі мною у виборі німецьких текстів? І скажи їй, будь ласка, також, щоб надіслала Г. М. Енценсберґерові^{286} (СТРАНДА, Норвегія) кілька примірників Б. О. (Я вже просив її про це, але, можливо, вона знову забула про моє прохання.)

Чи не попросити мені у Вальтера Єнса^{287} щось із малої прози? Скажи мені, будь ласка, також, кого Ти пригледіла. Все інше ми зможемо обговорити потім у Мюнхені. Я приїду туди, позаяк Ти залишила рішення за мною, після читання у Тюбінґені, себто 7-го або 8-го грудня.

У понеділок я переїжджаю; якщо Ти писатимеш мені, то, будь ласка, на нову адресу:

78 Рю де Лоншан, Париж 16е

(Тел.: Poincaré 39–63)

У пошуках лампи

Пауль

61 ^{288} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 16.11.1957

Паулю, коханий,

я написала Тобі, що мене влаштовуватиме будь-який час. Та тепер мушу все-таки просити Тебе в листопаді не приїжджати.

Отож, приїдь, будь ласка, до Тюбінґена^{289} після 4-го грудня. Тоді я буду вільнішою.

Суботній вечір^{290}, я майже не виходжу з дому і намагаюсь закінчити одну роботу за іншою, однак все рухається так повільно. На чверть години я вийшла в Англійський сад, щоб подихати свіжим повітрям, там є невеликі водойми, які нагадали мені про Віденський Штадтпарк^{291} і про міст, на якому ми якось стояли, мов зачаровані.

Інґеборґ

62 ^{292} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 22.11.1957

Четвер

Минуло сім років^{293} відтоді, як ми востаннє разом святкували Твій день народження. Нерозумно і сумно.

Та тепер я на хвилю підсяду до Тебе й цілуватиму Твої очі. До останнього я хотіла надіслати Тобі щось до Парижа, та потім відчула усе-таки, що для мене це неможливо, надіслати Тобі щось туди^{294}. Ти мусив би це приховати або знову завдати болю.

Я поклала подарунок для Тебе напоготові тут, і Ти віднайдеш його в мене, коли приїдеш. (Наші останні листи перетнулися — вони знову це роблять, а може, це сталося вперше!) Я думаю про Тебе, Паулю, і Ти думай про мене!

Інґеборґ

63 ^{295} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 23.11.1957

23-го листопада 1957 р.

Тільки один рядок, який прагне подякувати Тобі, від серця, за все.

Як ми могли тоді до смерті зацьковувати свої серця такою кількістю дріб’язкового, Інґеборґ! Кого ми тоді слухали, скажи, кого?

Вже зовсім скоро я приїду, ненадовго, на день або на два — якщо Ти цього хочеш і дозволиш мені.

Ми підемо тоді на пошуки лампи, Інґеборґ, Ти і я, ми.

Пауль

64 ^{296} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 2.12.1957

2-го грудня

Коли Ти приїдеш, любий Паулю? Надішли мені з Тюбінґена^{297} телеграму, щоб я могла зустріти Тебе. (На Франц-Йозефштрасе 9а^{298}, Мюнхен 13)

Тепер це лише кілька днів…

Інґеборґ

65 ^{299} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Штутґарт ^{300} , 5.12.1957

Четвер

Післязавтра, в суботу, я буду в Мюнхені — біля Тебе, Інґеборґ.

Чи можеш Ти прийти на вокзал? Мій потяг прибуває до Мюнхена о 12⁰². Якщо Ти не зможеш прийти, то за півгодини я буду прогулюватися перед Твоїм домом на Франц-Йозефштрасе.

Завтра я буду в Тюбінґені (адреса: готель «Ламм» або книгарня Осіандера).

Ще два дні, Інґеборґ.

Пауль

66 ^{301} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман: дарчий надпис на добірці з 21 вірша з книги «Мовні ґрати», Мюнхен (?), між 7 і 9.12.1957 (?)

Для Інґеборґ

67 ^{302} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, посвяти до 23 віршів у книзі «Мак і пам’ять» ^{303} , Мюнхен (?), між 7 і 9.12.1957 (?)

д. Т.[11]^{304}

над віршами «Вночі твоє тіло», «Спомин про Францію», «Нічний промінь», «Літа від тебе до мене», «Хвала далечі», «Ціле життя», «Corona», «У мандрах», «У Єгипті», «Прибій», «Хто серце своє», «Кристал», «Вночі, коли маятник зваби», «Спи собі», «Ти стала мов чужою», «Міцна фортеця», «Найбіліший голуб», «З сердець і мозку», «Ландшафт», «Тиша!», «Вода й вогонь» і «Полічи мигдаль».

і д. Т.

над віршем «Вона чеше своє волосся»

68^{305}Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, дарчий надпис у збірці «Відрочений час»^{306}, Мюнхен (?), між 7. та 9.12.1957 (?)

Мюнхен, Ам Гоф^{307}

Інґеборґ

69 ^{308} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Франкфурт-на-Майні, 9.12.1957

Франкфурт, понеділок уночі^{309}

Інґеборґ, кохана моя Інґеборґ —

Я потім ще раз виглянув з потяга, Ти також обернулася, однак я був уже надто далеко.

Відтак воно наринуло й стиснуло мені горло, шалено.

А потім, коли я повернувся в купе, сталося щось дивне, воно було таким дивним, що я довірився йому на всю подальшу дорогу — я хочу це Тобі тут описати, так, як воно охопило мене — Але Ти мусиш уже тепер вибачити мені, що я міг чинити так безконтрольно.

Отож, я знову повернувся в купе і витягнув з портфеля Твої вірші^{310}. Це було так, наче я тону в чомусь прозоро-ясному.

Коли я підвів погляд, то помітив, як молода жінка, що сиділа біля вікна, дістала «Акценти»^{311}, останнє число, й почала гортати його. Вона гортала й гортала, мій погляд міг стежити за цим гортанням, адже він знав, що дійде до Твоїх віршів і Твого імені. Відтак дійшло до них, і рука, що гортала, завмерла. І я бачив, що гортання припинилося, що її очі читали, ще і ще. Я був переповнений вдячністю. Потім на якусь мить я подумав, що це міг бути хтось, хто був присутній на Твоєму літературному вечорі, бачив Тебе і тепер знов упізнав.

І відтак я хотів знати це. І запитав. І сказав, що це була Ти, перед цим.

І запросив даму, молоду письменницю, яка здала в Мюнхені рукопис у видавництво Деша, яка також, як вона розповіла мені, пише вірші, на горнятко кави. Відтак я почув, як дуже вона захоплюється Тобою.

Я не промовив нічого необережного, Інґеборґ, проте вона, очевидно, вже здогадалася, для неї це було відкриттям.

Потім я подарував їй обидві мої збірки^{312} й попросив почати читати їх лише тоді, коли вона вийде з потяга.

Це була молода жінка, можливо, тридцяти п’яти років, вона напевне знає тепер усе, але я не думаю, що вона понесе це між люди. Я справді не вірю в це. Не сердься, Інґеборґ. Не сердься, будь ласка.

Це було таким дивним, це було щось зовсім із нашого світу — людина, якій я завдячую цим, мала право знати, кого вона бачила перед собою. Скажи мені щось на це, лише одне слово — будь ласка!

Я тепер також подумав, що Ти могла б передати цій жінці вітання, я записав для Тебе її адресу:

Марґот Гіндорф^{313}

Кельн-Лінденталь

Дюренер штрасе 62

Напиши мені кілька слів до Парижа, я буду там у середу.

У Франкфурті, була якраз восьма година, я зателефонував пані Кашніц^{314} — ніхто не відповів. Я ще раз спробую завтра вранці. Я мушу знову бачити Тебе, Інґеборґ, я ж кохаю Тебе.

Пауль

Я мешкаю тут у Крістофа Шверіна^{315}: наші книжки стоять поруч.

70 ^{316} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 11.12.1957

Середа

Паулю, коханий,

у мене тут у готелі тільки цей зім’ятий папір, усе інше — на Франц-Йозефштрасе, там, де світильник^{317}. Сьогодні пополудні я забрала звідти Твого листа. Це дивна й гарна історія, яка тепер стала нашою. Чому б я мала сердитися? Тільки писати цій жінці^{318} не буду, пробач, я не можу додати більше нічого важливого. (І писати до інших мене обтяжує).

Увечері, в понеділок увечері, я, тримаючи чорний пенні в руці, пішла ще до Піпера, і все вдалося; я також змогла відразу перейти до готелю (називається він Блакитний дім^{319}) — я залишуся тут до п’ятниці зранку.

Сьогодні мені змінили номер телефону; ось той, який матиму: 337519. Інший Ти можеш викреслити.

Кожен день повен відлуння. Однак Ти не повинен тепер через мене ігнорувати Жизель. Не з обов’язку, а зі звільнення. Кому ми зможемо дякувати за все?

Інґеборґ

71 ^{320} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 12.12.1957

БУДЬ ЛАСКА НЕ НАДСИЛАЙ ЩЕ МОРАСУ^{321} ВІРШІ ДО ПОБАЧЕННЯ СКОРО

ПАУЛЬ

72 ^{322} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 12.12.1957

Париж, четвер

---------

Позавчора я був у пані Кашніц, я передав їй Твого листа й Твої троянди, вони були червоні, сім^{323}. І таку саму кількість, таких самих, від мене. Вона склала їх докупи.

Скажи мені, чи побачимося ми після Бремена^{324} (26-го січня) знову в Кельні, надовго.

Щойно я надіслав Тобі телеграму, щоб попросити Тебе на хвильку затримати призначені для Мораса вірші: Гьоллерер, який у наступних «Акцентах»^{325} дає вірша «Кельн», бажає додати ще щось, я обіцяв йому, це повинні бути найкращі, завтра я скажу Тобі, які.

Позаяк Гухель^{326} не відповідає, я напишу йому, що все вже віддав; тоді й для Мораса буде достатньо.

У Зуркампа, де всі були дуже люб’язні, я зустрів Ганса Геннеке^{327}. Я мусив сказати йому, що прибув з Мюнхена, він хотів знати, чи я бачив Тебе, я відповів ствердно. Відтак я мусив також дати йому Твою адресу.

Від Енценсберґера надійшов лист: принцеса ще не вислала йому обіцяні примірники Б. О.^{328}

Чи повинні ми просити його вже цього разу послати вірші? У всякому разі, я попрошу добірку в Неллі Закс^{329}.

Інґеборґ, Інґеборґ.

Я так переповнений Тобою.

І я знаю, нарешті, якими є Твої вірші.

Скажи мені щось про цю історію в потязі до Франкфурта.

73 ^{330} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 13.12.1957

Париж, 13.ХІІ.1957.

Один день і ще один ^{331}

74 ^{332} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 16.12.1957

Понеділок увечері

Паулю, Твої троянди були вже тут, коли я ввійшла^{333}, тепер уже не бракує майже нічого, тільки чорнила для цього листа. Потім надійшли гроші^{334}, і я, усе-таки, дуже зраділа цьому з огляду на Різдво й на починання на цьому місці. Я Тобі дякую!

Щойно надійшов Твій вірш^{335}; Ти написав його 13-го, у п’ятницю, коли я саме переселялася до світильника (бо це було водночас).

У цій квартирі я втомлена і щаслива, мушу дуже багато зробити, та мене це вже так не роз’ятрює.

Інґеборґ

PS

Завтра я напишу до редакції Б. О.^{336} стосовно Енценсберґера; принцеса самостійно нічого не зробить, отож я не буду її цим обтяжувати. Долучи Енценсберґера, якщо ще є місце, хоча, думаю, це буде вже забагато.

У середу вранці я їду додому.

75 ^{337} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, дарчий надпис в окремому відбитку з перекладами поезій Аполлінера, Париж, Різдво 1957

Для Інґеборґ, Різдво 1957 р.

Пауль

76 ^{338} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 27.12.1957

Мюнхен 27.ХІІ.1957

Принаймні на кінець року Ти повинен мати листа! Книжки^{339} надійшли саме 24-го, я поклала їх під ялинку. Вони такі гарні!

Сьогодні я купила для світильника гарну свічку. Із Клаґенфурта я змушена була несподівано повернутися, через нову роботу^{340}. Пробач, що надсилаю Тобі тільки такі новини. Наступними днями я мушу дуже багато зробити.

Несподівано я отримала телефонний дзвінок із Відня^{341} (!), за два тижні маю там виступати з читанням. Я погодилася, однак, їхатиму туди з острахом, і тільки на один-два дні. Найкраще було б відмовитися. Прошу Тебе, супроводжуй мене в думках, щоб тамтешня мерзенність не могла мене заторкнути! Єдиний захист для мене — це наш час, коли ми були там разом.

А як Ти тепер живеш? Дай мені знати.

Інґеборґ

77 ^{342} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 1.1.1958

Дорогий Паулю,

я щойно написала для Б. О.^{343} до Ґюнтера Айха^{344} та Г. Гайсенбюттеля^{345}, бо принцеса пише мені сьогодні^{346}, що рукописи потрібні їй до 15.І. (Якщо Ти також уже це зробив, це нічого.) Однак, будь ласка: до кого ще?!

Тут так холодно. І саме на ці дні громадиться уся праця.

Інґеборґ

Чи Ти запитаєш Гольтузена^{347}, а чи мені це зробити? Не забудь Єнса, можливо, і Ґраса^{348}.

78 ^{349} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 2.1.1958

2.1.58.

Інґеборґ, кохана, що я можу сказати?

Ти їдеш до Відня^{350}, моє серце супроводжує Тебе, не турбуйся. — Піди до Нані й Клауса. (Ти можеш зателефонувати Клаусові в Бельведер — Австрійська галерея^{351}:

72-64-21 або

72-43-58)

Коли Ти їдеш до Берліна, коли до Гамбурґа, Кіля^{352} і т. д.? Скажи мені, будь ласка, я повинен це знати. 26-го я їду до Бремена, це триватиме, напевне, лише кілька днів — чи не зустрітися нам під час зворотної поїздки, коли Ти також будеш там нагорі, у Кельні?

Приїжджай, Інґеборґ.

Пауль

Чи отримала Ти маленький календар та обидва нотатники?

Боттеґе Оскуре:

Ґюнтер Айх і Гольтузен ще нічого не надіслали принцесі — Чи не могла б Ти попросити у них добірки — а чи зробити мені це самому? Ти повинна відповісти мені на це запитання негайно, принцеса хоче мати тексти до 15-го січня.

Досі мені надіслали свої матеріали тільки Неллі Закс, Гьоллерер, Енценсберґер^{353}. Жодної відповіді від К. І. Шнайдера (спадщина Гайма)^{354} і Гайсенбюттеля. Я ще раз напишу обом. Чи знаєш Ти ще когось?

Чи переправити Тобі копії надісланих матеріалів — куди?

Будь ласка, не зволікай із відповіддю.

79 ^{355} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 3.1.1958

3-го січня 1958 р.

Лише кілька слів, Інґеборґ, щоб відповісти на Твого листа стосовно Боттеґе, радше, щоб доповнити відповіді, які містив мій вчорашній лист до Тебе.

Вчора ввечері надійшла ще «перлина» нашої німецької частини: неопублікований вірш Ґеорґа Гайма. «Актор». Досі надіслали свої матеріали:

Неллі Закс

Гьоллерер

Енценсберґер

Ти сама віддаси вірші принцесі? Я, напевне, запропоную «П’яний корабель», але мене не дуже тішить перспектива бути представленим в антології, яку частково я укладав.

За Твоєю спонукою я щойно написав Єнсові^{356}. /Ще в Тюбінґені я просив його дати щось із малої прози, проте він нічого не має, нині я прошу в нього фрагмент його ще не закінченої драми (про існування якої я довідався сьогодні вранці./

Ґрасові^{357} я написав кілька днів тому, а також Гайсенбюттелеві, вдруге, вчора. Відповіді ще немає.

Я міг би, якщо Ти вважаєш це доцільним, написати Шрьорсові^{358}, який, напевне щось має. Я зробив би це навіть вельми охоче.

Чекаю на швидку відповідь!

Твій

Пауль

Отож, Ти скажеш Ґюнтерові Айху та Гольтузенові, щоб вони що-небудь надіслали — гаразд? Найкраще тоді копію — мені, щоб забезпечити коректуру.

80 ^{359} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 6.1.1958

6.1.58

Мій любий,

тепер ми повинні раптом обмінюватися листами про чужі рукописи. Мене це, однак, не засмучує, бо від часу, як ми загалом знову змогли писати, мене все влаштовує.

Я написала до Айха, він нічого не має. Гольтузен, мабуть, також нічого, але він мені ще телефонуватиме. Від Гайсенбюттеля я теж не маю ще відповіді. Не забудь Єнса і, можливо, ще Ґраса. Тоді, думаю, буде досить.* 11-го січня я ще розмовлятиму у Відні з Клаусом — можливо, можна буде знову помістити ще щось його. Як Ти гадаєш? Напиши мені, будь ласка, про це листа на його адресу у Відні^{360}, бо вже у п’ятницю я мушу їхати звідси, моє читання — у суботу пополудні, о 17-й^{361}; я пишу Тобі про це так докладно, бо дуже хочу, щоб Ти думав про мене й позбавив страху. —

Придбати доробок Гайма, звичайно, дуже важливо.

Будь ласка, не надсилай мені жодних копій, я з усім згідна, і ми ж домовилися про імена.

Сьогодні я напишу ще Мартінові Вальзеру^{362}, якого дуже ціную, та й добре було б помістити дещо більше прозових творів.

Я вже радію календареві^{363}, однак він ще не надійшов.

Свою подяку за Твої вірші^{364} я поки що заощаджу, бо вона не годиться для цього листа, якого мушу надіслати Тобі якнайскоріше!

Інґеборґ

-------------------------

*разом із Закс, Енценсберґером, Гьоллерером.

81 ^{365} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж 7.1.1958

Рука

------------

Париж, 7-го січня 1958.

82 ^{366} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 8.1.1958

Коханий,

щойно надійшов Твій лист. І мені спало на думку, що можу ще запитати терміновою поштою Ернста Шнабеля й Вальзера. Я щойно зробила це, бо інакше в нас зовсім не буде прози. Шрьорс, на мою думку, не зовсім підходить, із об’єктивних причин, у такому разі деякі інші мали б бути скоріше на черзі. Однак якщо Ти, попри це, цього разу хочеш…

Я не маю віршів, можливо — прозу, та це ще не певно, бо в мене так багато роботи, що я не знаю, з чого почати.

Ти неодмінно мусиш^{367} щось дати принцесі, Ти ж бо не відповідальний редактор цього видання, Тебе запросили натомість одним із перших, а збирання всіх інших творів — це люб’язність та послуга щодо неї. А тому я вважаю Твої сумніви хибними.

Я напишу тепер ще Ойґенові Вальтеру^{368} й повідомлю його, чого йому попередньо очікувати.

Після 15-го ми знову зможемо писати нормальні листи, слава Богу^{369}.

Інґеборґ

83 ^{370} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 11.1.1958

Субота

Ти читаєш тепер^{371}

Я згадую Твій голос.

84 ^{372} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 13.1.1958

Понеділок, 13.1.58.

Паулю,

кілька слів з Відня^{373}. Усе тут було таким дивним, що так просто й не розповісти. Гірше, аніж я думала, краще, аніж можна помислити.

Нані та Клаус раді за нас, вони засвідчили мені якнайкращу і найщирішу дружбу — в усі ці проблемні часи. Перед тим, як поїду, помахаю Тобі рукою. Бувай!

Інґеборґ

85 ^{374} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 18.1.1958

Субота

18-І-58

Пруст надійшов^{375}. Як це гарно!! (Однак, Ти так мене обдаровуєш!)

Після того, як Ти того вечора ще раз зателефонував^{376} мені, я безупинно думала тільки про те, як Ти запитав мене: Мені приїхати? Ти не знаєш, що значить для мене почути таке запитання. Я раптом розплакалася, тільки тому, що це існує для мене, і що я ніколи цього не мала.

Їдь щасливо, радій, і не дозволь мізерності, яка існує завжди, завадити Твоїй радості. Я подумаю ще про місце й напишу до Бремена^{377}. Цього разу я оберігаю Тебе!

Інґеборґ

86 ^{378} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 21.1.1958

Вівторок

Я їду післязавтра, Інґеборґ, до суботи зранку буду в Кельні, зателефоную Тобі в п’ятницю близько десятої.

У всякому разі, телеграфуватиму Тобі з Бремена (так само і з Гамбурга^{379}), коли тут усе закінчу.

Чи не було б простіше, якби я приїхав до Мюнхена?

Вибач за поспіх (і за жахливий папір^{380})

Пауль

Подумай над тим, чи не могли б ми зустрітися десь на півдорозі. Можна у Вюрцбурзі, Франкфурті, Гейдельберзі та ін. Або ж у Фрайбурзі, Базелі, Страсбурзі.

Але я можу приїхати також до Мюнхена^{381}, одним з експресів.

Своєї адреси у Бремені я не знаю; очевидно, готель міського сенату (або щось подібне)

87 ^{382} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 26.1.1958 ^{383}

Я ДУМАЮ ПРО ТЕБЕ

ІНҐЕБОРҐ

88 ^{384} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Гамбурґ, 27.1.1958

ЗАВТРА ДЕСЯТА ТРИДЦЯТЬ ТРИ

ПАУЛЬ

89 ^{385} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 2.2.1958

Недільного вечора

Паулю,

праця^{386}, яка так мене мучила й обтяжувала, закінчена. І тепер, не гаючись, я беруся писати до Тебе листа, доки мені не склепилися очі.

Щодо нового інциденту з Ґоль^{387}: я прошу Тебе, зруйнуй ці історії у собі, тоді, думаю, вони й назовні зруйнуються. Мені видається часто, що переслідування тільки тоді нам можуть завдати шкоди, коли ми готові до того, щоб нас переслідували.2

Правда все-таки в тому, що Ти стоїш вище, і згори можеш усе це усунути.

Я отримаю «Фаціле»^{388}? Справді, стало легко і просто, і жодної миті я вже більше не думала, що мені тужливо. Після Кельна^{389} мені було дуже тужливо. Тепер це зникло.

Страх, який я відчуваю останнім часом, стосується не нас обох, а Жизель і Тебе, того, що Ти можеш розминутися з її гарним, непростим серцем. Однак Ти знову зможеш тепер чітко бачити й зняти пелену також із її очей. Я не говоритиму більше про це, і Ти не мусиш відповідати мені.

Після Твого від'їзду я вперше знову працювала охоче, навіть монотонне стукання на друкарській машинці впродовж годин принесло мені радість, і я в осяйному піднесенні.

Хіба це не добре? Незабаром я вирушаю до Тюбінґена. Услід за Тобою^{390}.

Інґеборґ

90 ^{391} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 8.2.1958

8.2.58

Травень — літературні читання у Дюссельдорфі^{392} — я не знаю, чи зможу так довго чекати, я спробую писати крізь цей безкінечно тривалий час.

Дивно, але я переклав цього разу дещо з російської, гадаю, це саме той поетичний твір революції^{393}, додаю його (вибач, але оригінал я надіслав видавництву Фішера, Ти отримуєш лише відбиток) — скажи мені, якщо можеш, чи він Тобі подобається, я видобуваю тут незвичні регістри…

Другий вірш, перекладений вчора, належить Єсеніну^{394}, він один із його найкращих.

Чи отримала Ти «Фаціле»? Напиши мені.

Якби Ти могла надіслати мені відбиток радіоп’єси^{395}!

Ти знаєш, Інґеборґ, Ти ж знаєш

Пауль

Додатки: Переклади творів Олександра Блока «Двенадцать» і Сергія Єсеніна «Устал я жить в родном краю».

91 ^{396} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 12.2.1958

12.2.58

Одне прохання Інґеборґ:

Надішли Жизель обидві свої збірки віршів^{397} — я сказав їй, що Ти зробиш це.

Пауль

92 ^{398} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 17.2.1958

17-го лютого 1958 р.

Паулю, я майже не здатна писати, відповідати Тобі. Стільки роботи, стільки втоми й виснаження. Книжки^{399} я відішлю сьогодні чи завтра!

Переклад «Дванадцяти»^{400} став великою несподіванкою; я хочу сказати, він дуже добрий — занадто сміливий, але саме тому й дуже добрий! Поезію Єсеніна^{401} треба любити. Коли я читала останній рядок, то мимоволі подумала замість «rollen» ще раз ужити «fallen»[12]. «Fallen» видається мені гарнішим і, при повторі, проникливішим.

Після Тюбінґена й Вюрцбурґа^{402} — обидва місця були дуже привітними — я захворіла на грип, а тепер уже кілька днів віє фен, у повітрі — несамовите тепло й шаленство. Я цілковито пригнічена, однак тільки від цього.

Інґеборґ

93 ^{403} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 27.2.1958

27.2.1958

П о л ь Е л ю а р^{404}

Nous avons fait la nuit [13]

94 ^{405} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 4.3.1958

Паулю, я не поїхала до Берліна^{406}. Після Твого дзвінка я несподівано захворіла (грип, запалення середнього вуха) — та тепер, нарешті, уже трохи краще. Тут дуже поганий клімат.

Наприкінці цього тижня я знову зможу виходити на свіже повітря. А до Берліна поїду вже 19-го. Я хотіла нарешті Тобі сказати про це, але Ти не переживай!

Напиши кілька слів про себе. Усього лиш, чи все гаразд, чи Ти працюєш, мій любий.

Інґеборґ

Вівторок, 4-го березня 1958 р.

95 ^{407} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 14.3.1958

ЯК СПРАВИ РАДІОП’ЄСА^{408} ТАКА ЧУДОВА ТАКА ПРАВДИВА Й ПРЕКРАСНА ТИ Ж ЗНАЄШ ЦЕ СЯЙНОГО І НАЙСЯЙНІШОГО ІНҐЕБОРҐ Я ДУМАЮ ПРО ТЕБЕ ЗАВЖДИ

ПАУЛЬ

96 ^{409} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, після 23.3.1958 і 3.4.1958

Кінець березня

Паулю,

багато цей лист містити не буде. Я цілковито спустошена після Берліна^{410}, цілком виснажена біганиною по різних відомствах, бо в моєму паспорті бракує штемпеля^{411}, і я маю у квітні виїхати, «бути випровадженою з країни». Однак сьогодні «підключилося» радіо^{412}, і все, напевно, закінчиться добре. Ці вислови, і цей світ! Проте шок був настільки великим, що я не маю бажання залишатися тут надовго, та й посісти посаду^{413} на радіо я, мабуть, не погоджуся. Я не можу, я зрозуміла це цими днями, хоча ще не знаю, як тоді буде далі. Я не можу.

І до цього — насамперед — додається пригніченість з огляду на політичний розвиток у Німеччині^{414}.

3-го квітня: з документами має бути все добре.

На вісім днів я виїду^{415} звідси на Великодні свята, і тішуся з того, що побуду якийсь час на селі й на повітрі.

Мій любий, тепер навіть сонце сяє, і незабаром травень^{416}. Тож порадіймо з цього. Я часто собі повторюю, що я у Твоїх думках. Повторюй і Ти собі, що Ти також у моїх думках.

Інґеборґ

97 ^{417} Пауль Целаи до Інґеборґ Бахман, Париж, 6.6.1958

Париж, 6-го червня 1958 р.

Тривожні часи, Інґеборґ. Тривожні, жахливі часи. А як воно може бути інакше: все це ж уже тут було. Зробити те чи те? Ми намагаємося дати відповідь, наважуємося на те або те, відчуваємо лещата.

Цими днями я, попри все, багато працював^{418}, à fonds perdu[14]^{419}. Переклав вісімнадцять віршів Мандельштама^{420}, я надішлю їх Тобі найближчими днями. Закінчив також нову збірку віршів^{421}. Усе це — до якого фінішу?

Вір своєму серцю, Інґеборґ, нехай воно буде пильним, завжди і скрізь.

І напиши мені кілька рядків.

Пауль

98 ^{422} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Париж, 25.6.1958

Понеділок, 23-го червня 1958 р.

Паулю,

я тепер у Парижі^{423} (цього не знає ніхто) — та чи Ти також тут, а чи все ще в Німеччині^{424}? Я маю поговорити з Тобою. Чи міг би Ти прийти в середу о 16-й годині до кав’ярні Жорж V.^{425}, цієї миті мені нічого ліпшого не спадає на думку, це біля станції метро, яка також так називається. Якщо Тебе не буде цієї середи, я напишу Тобі ще раз і попрошу прийти іншого разу.

І не кажи, будь ласка, знайомим, якщо їх зустрінеш, що я тут.

Жизель, звичайно, я на увазі не маю.

У середу буде мій день народження; десять років тому ми святкували моє двадцятидвохліття^{426}.

Коли Ти телефонував мені, я ще не знала, як усе відбуватиметься. Однак я знаю, що Ти намагатимешся зрозуміти мене, щоб прийти на поміч, порадою або безпорадно. Якби Ти тільки прийшов, подивився на мене хоч кілька годин —

Інґеборґ

Додаток: вірш «Куди нам вертати у громовиці троянд»^{427}.

У громовиці троянд

99 ^{428} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Посвята в окремому відбитку Артюра Рембо, «П’яний корабель», Париж, червень 1958

Для Інґеборґ —

Пауль

Париж, червень 1958^{429}

100 ^{430} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Неаполь, 16.7.1958

Неаполь, віа Ґенерале Парізі 6

6-го липня 1958

Паулю, я все-таки поїхала далі, до Неаполя^{431}, з огляду на подальше «перебування»^{432} у Мюнхені, і буду тут до кінця літа. Однак мені сумно, я байдужа до всього, де б не була. Я почала працювати й не хочу думати ні про що інше, як про роботу^{433}, працювати, не підводячи погляду. Деколи мені видається, що буде війна^{434}; з усіх новин та висловлювань, як ніколи, проривається зло й безумство. Що ми можемо ще зробити? Скажи. Я думаю в розпуці про Тебе, знову й знову про Тебе пополудні на Іль Сен Луї^{435}, тоді було так, немовби ми були в рівновазі, під дощем, і нас не мусило забирати жодне таксі.

Я рада, що біля Тебе Жизель і дитина^{436}, а Ти — біля них обох, — це захисток, наскільки тут може бути ще захисток.

А ми — ох, Паулю, Ти ж знаєш, і я не можу тепер дібрати для цього жодного слова, щоб висловити повністю все, що нас ще тримає.

Інґеборґ

101 ^{437} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 21.7.1958

21-го липня 1958 р.

Інґеборґ, Твій лист, Твої листи^{438} надійшли, сьогодні.

Куди нас несе, я не знаю, відбувається так багато жахливого.

Прийми ці два вірші Єсеніна^{439}, мені було гарно перекладати їх, тепер над ними знову висить пелена.

Il у aura toujours l’Escale[15]^{440}

Пауль

Ми їдемо на природу^{441}, на вісім днів.

Додатки: переклади Сергія Єсеніна, «Проплясал, проплакал дождь весенний» та «О пашни, пашни, пашни».

102 ^{442} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Неаполь, 10.8.1958

Віа Генерале Парізі 6 (ну ось, будь ласка: Парізі!)

Неаполь, 10-го серпня 1958

Паулю, коханий.

Одна з цих мертвих неділь. Я знову перегортаю сторінки Мандельштама^{443} й перечитую останні вірші Єсеніна^{444}. «…Не изменят лик земли напевы, не стряхнут листа….» І, все-таки, я пишу, й радію з острахом, робота йде повільно, ще немає нічого визначеного й завершеного. І загалом нічого. Майже байдужість у цій самоті. Один день нагадує інший. Жодних людей. Поруч працює Ганс, час до часу на вихідних ми ходимо в кіно, як це роблять тут усі люди. Це цілком добре життя, людині так мало потрібно, якщо тільки це осягнути. Це, так чи так, тільки передих, один із тих, які бувають нечасто, які нам дозволено мати. І «розв’язки», можливо, не буде, тієї, якої шукала, і яку, напевно, колись знову пробуватиму шукати. Страшно ставити запитання, коли вочевидь так багато безглуздя. Яку інстанцію Ти міг би назвати? Саме тому я не маю кого просити, захистити Тебе — мені це теж спадає на думку. Я маю лише свої руки, щоб обійняти Тебе, коли Ти зі мною, лише кілька слів, щоб Тобі щось сказати, аркуш паперу, щоб послати Тобі до Парижа своє ім’я. Ох, Паулю.

Інґеборґ

Жизель^{445} так мило написала мені, також і про ваші дні на селі. Що робить Ерік? Чи міг би він якось зателефонувати мені? Зі свого маленького телефону.

103 ^{446} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 1.9.1958

Париж, 1-го вересня 1958 р.

Ти ще в Неаполі^{447}, Інґеборґ? (Я пригадую, що у вересні Ти знову хотіла повернутися до Мюнхена.)

Мій серпень був, за винятком чотирьох віршів^{448}, порожнім, вересень принесе, мабуть, багато хвилювань^{449}, настрій мій не найкращий.

Десь зо два тижні тому тут був Неске, стосовно запису на грамплатівку^{450}, я написав Тобі доволі нерозумну листівку^{451} — Ти не сердишся? Як Тобі ведеться, Інґеборґ, Тобі й Твоїй роботі? Ти збиралася щось надіслати^{452} мені — зроби це, будь ласка! (Послати Тобі нові вірші — куди?)

Невдовзі після Твого від’їзду^{453} зателефонувала принцеса: Тобі вона також написала, до Мюнхена, стосовно гонорарів — чи отримала Ти листа^{454}? Гьоллерер ще не отримав свого гонорару, я боюся, що й інші ще чекають, мені це дуже неприємно, будь ласка, напиши принцесі, нехай вона, якщо вона ще не зробила цього, перекаже гонорари (які, мабуть, не менші, ніж в «Акцентах»^{455}). Вибач, що я обтяжую Тебе цим — я маю відчуття, що смію лише незначною мірою розраховувати на прихильність принцеси.

Ще одне: я сказав Карлові Кролову^{456}, який вже кілька місяців мешкає тут, у відповідь на його повторні запитання, що Ти була тут, дуже недовго, у той час, коли сам він перебував у Брюсселі. (Він так часто запитував, що я сказав собі, напевне, він знає це від Белля^{457}, якого він тут зустрів. Від Неске я чув, що Ти тепер в Іспанії^{458}.)

У вересні, десь близько 14-го, приїде Клаус^{459}, я радий цьому візитові.

Як Ти гадаєш, чи вистачить існуючих поезій — додай до цього ще кілька віршів і «Стретту»^{460} — на збірку? Фішер вимагає від мене рукопис вже тепер, себто наприкінці вересня, хоча книжка може з’явитися лише навесні. Усе видається мені таким мізерним!

Напиши кілька слів, Інґеборґ!

Твій

Пауль

104 ^{461} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 5.10.1958

Мюнхен, 5-го жовтня 58 р.

Паулю, любий Паулю,

я так довго мовчала, і, все-таки, так багато думала весь цей час про Тебе, бо чеснішим мені видавалось мовчання тоді, коли я могла б написати Тобі тільки одного листа, у якому не йшлося б про те, що насправді було. І, все-таки, мене це все дуже мучило, вже тільки тому, що я дуже боялась за вас ці минулі дні, коли в Парижі було так неспокійно^{462}!

Цей серпень і вересень: безліч сумнівів, і нове^{463}, те, що сталося. Чи пригадуєш, як якось пополудні, коли ми пішли з Рю де Лоншан^{464} і випили келих перно, Ти жартував — чи я, бува, не закохалася? Тоді цього не було, а згодом сталося в такий дивний спосіб, тільки назвати це так я не смію. Кілька днів тому я повернулася з Каринтії, де була останнього часу… я мушу все-таки розпочати інакше, сказати відразу. Минулими днями, які були першими в Мюнхені, приїхав Макс Фріш, щоб запитати мене, чи змогла б я жити з ним разом, і тепер я вже прийняла рішення. Ще зо три місяці буду в Мюнхені й потім переселюся до Цюриха. Паулю, якби ж Ти був тут, якби я могла поговорити з Тобою! Я дуже рада, дуже захищена в доброті й любові, порозумінні, й тільки деколи мені сумно за себе, бо страх і вагання не зовсім полишають мене, вагання, яке стосується тільки мене, не його. Гадаю, що можу Тобі сказати про це, ми ж бо знаємо, що для нас, либонь, неможливо, жити разом із кимсь іншим. Однак, оскільки ми знаємо це, то не піддаємось омані й не намагаємося ввести в оману інших і, може, зі щоденних старань постане все-таки щось добре, тепер я в це вірю.

Я хочу знати Твої думки, коли Ти прочитаєш цього листа. Подумай щось добре для мене!

Коли Ти приїдеш? Чи я маю приїхати куди-небудь? Чи Ти приїдеш до мене? Скажи! Я можу робити це тільки відкрито, я завжди смітиму це робити, і я радію із цього.

Надішли мені також свої вірші, усе, що тільки є нового! І промов до мене хоч слово!

Інґеборґ

P.S.

Десь близько семи тижнів тому я ще раз написала Ойґенові Вальтеру, думаю, усе налагодилося, ще до того, як надійшов Твій лист. Коли я поверталася з Неаполя, то хотіла вийти в Римі^{465} й відвідати принцесу, тільки я не змогла зустрічатися з людьми, я не змогла собі дати ради з усім цим. Уже цієї принуки в Мюнхені (я мушу працювати ще чотири тижні для телебачення) мені забагато, знову поміж людей, листи за три місяці, я цілком очманіла, усе переплутую.

Однак тут був Клаус, він піднявся сходами саме тоді, коли я поставила валізки додолу, він прийшов прямо з вокзалу, був щасливий, після Парижа і Тріра^{466}, це було дуже гарно, у нас було ще два вечори, ще як він мав повернутись до Відня з картинами. Як часто я могла промовляти «Пауль»…

І.

105 ^{467} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 8.10.1958

Париж, 9-го жовтня^{468} 1958 р.

Моя люба Інґеборґ!

Ти кажеш, що я повинен щось добре подумати для Тебе — я охоче думаю, я думаю, що Твій лист, з якого добро промовляє з такою однозначністю, випереджує мої думки. Захищеність, доброта, любов і розуміння: Ти мовиш про це, і вже ця можливість-промовляння-про-це доводить, що вона мусить існувати для Тебе. Можливо, кажу я собі, Ти не повинна надто довго залишатися в Мюнхені: три місяці — це тривалий час.

Чи мала Ти також змогу працювати? Не забувай, що Ти хотіла мені щось надіслати, прозу або вірші.

Я кажу своєму серцю, що воно повинно побажати Тобі щастя — воно так і чинить, охоче, доброхіть: воно чує, як Ти сподіваєшся й віриш.

Пауль

106 ^{469} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 26.10.1958

Неділя, 26/10/1958

Паулю,

я Тобі дякую! Ти зміг передбачити, Ти сказав мені, не знаю чому, що я повинна швидше поїхати звідси, і я справді вже незабаром їду з Мюнхена, 15-го листопада. Я прагну порядку і спокою, а тут лиш неспокій, надто багато байдужого, так багато завад, які день у день докучають мені щораз більше.

Спочатку я матиму в місті квартиру для себе (Цюрих, на адресу Онеґґер-Лаватера, Фельдеґґштрасе 21), пізніше, однак, навесні, я буду поблизу за містом.

У мене були тяжкі дні, сповнені сумнівів, розпачу, однак страх можна винести в дійсність і там позбутись його, не в думках.

Та Ти не кажеш мені, коли приїдеш, коли нам вдасться побачитись. Ти не надіслав віршів^{470}! Не відбирай у мене своєї руки, Паулю, я прошу Тебе, не відбирай.

І пиши про себе, пиши, як минають у Тебе дні, я маю знати, як Ти.

Твій гарний, Твій любий лист, іще раз, і багато разів я радію йому — жодної «тиші».

Інґеборґ

107 ^{471} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 20.11.1958

Фельдеґґштрасе 21

в Онеґґера

Цюрих / Швейцарія

Тел.: 34 97 03

20-го листопада 1958 р.

Паулю,

незабаром Твій День народження^{472}. Я не можу спонукати пошту точно дотримати^{473} дня та години, однак знову можу спонукати Тебе й себе.

Тут так тихо. Півгодини минуло після першого речення, і в цю осінь намагається увійти минула.

Інґеборґ

108 ^{474} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, дарчий надпис у кн.: «Милосердний бог Мангеттену», Мюнхен (?), листопад 1958

Паулю, для Тебе.

Інґеборґ

Листопад 1958

109 ^{475} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, дарчий надпис у книзі: Артюр Рембо, «Bateau ivre / П’яний корабель», Париж, 24.11.1958

Для Інґеборґ —

Пауль

Париж, 24.XI.1958^{476}.

110 ^{477} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 1.12.1958

1-го грудня 1958 р.

Люба Інґеборґ,

прохання: скажи мені, чи Ти написала принцесі й чи Ти назвала суму окремих гонорарів^{478}. Річ у тім, що гонорари й досі не переказані. Для мене це більше, ніж неприємно. Проте я б хотів, перш ніж написати до Риму, довідатись від Тебе про деталі.

На все добре!

Пауль

111 ^{479} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 2.12.1958

Фельдеґґштрасе 21

Цюрих, 2-го грудня 1958 р.

Дорогий Паулю,

я написала принцесі; проте ще раніше отримала її листа з Риму, в якому стоїть не зовсім зрозуміле для мене речення: «…I am waiting for а hit (?)^{480} with what I should pay for the last issue with Germans. I long to get this in order…»[16] Я написала принцесі, особливо з огляду на Неллі Закс, — надіюся незабаром отримати від неї відповідь і дізнатися, які ж там є труднощі, якщо такі є взагалі.

Прийми подяку за «П’яного корабля» і за вірші Клауса^{481}! (Я маю намір ще раз написати тепер до Ойґена Вальтера, незрозуміло, що сталося цього разу.)

Мені ще важко робити висновки з цих новин, з листів і речей, думати цілковито про все, я деколи надто втомлена, а Ти теж видаєшся німим, я намагаюся зрозуміти, хотіла б, щоб труднощі, як це бувало торік, вирішувалися в розмовах.

Інґеборґ

112 ^{482} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 2.12.1958

2.ХІІ.58

Люба Інґеборґ,

я пересилаю Тобі копію повідомлення про свій боннський літературний вечір^{483}. (Лист належить одному студентові.) Скажи, будь ласка, що Ти думаєш про це.

Пауль

112.1 Додаток (Жан Фірґес, фрагмент листа)

«…інші вважали, начебто озвучення Ваших заголовків мають щось від комізму Гайнца Ергардта^{484}. (Я не згоден з такою думкою.) Але насамперед нападали на Ваш пафос у пасажі з осанною^{485}. Некоректна критика потрапила мені на очі після вечора у вигляді карикатури. На ній стояв у схиленій позі закутий раб, який із сопінням протестував проти своїх кайданів. Під малюнком стояло (і тут починається підлість): Осанна синові Давида!»

113 ^{486} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 10 і 23.12.1958

10.XII.58

Паулю,

я роздумую над Твоїм запитанням і над Твоїм листом, не можу всього написати, що спадає на думку, скажу тільки дещо стосовно кінця. Я думаю, що відповіді на це немає, для Тебе, про Тебе, немає відповіді на цю заувагу; їй місце у смітнику. Ми ж бо знаємо, що такі люди є, у Німеччині й будь-де інде, і нас здивувало б, якби раптом усі вони позникали. — Питання, радше, у тому, чи годиться, чи готові ми в залі людей, яких не можемо собі напитати, усе-таки читати для тих, які мають бажання слухати й відчувають сором за інших. Щось робити й вирішувати треба, насправді, тільки з такої позиції.

Як усунути зло зі світу, я не знаю, і чи потрібно його лиш терпіти, також не знаю. Однак Ти є тут, і тут є Твій вплив, і вірші говорять самі за себе й водночас захищають Тебе — у цьому відповідь і протидія у світі.

23-го грудня

Різдво вже так близько, я маю поквапитись. Сьогодні вранці надійшов ваш пакуночок; завтра я покладу його під ялинку, і тільки тоді відкрию. Минулого тижня я також надіслала подарунок для вас і дуже надіюся, що він щасливо й своєчасно надійде. Невдовзі після Нового року я поїду на кілька днів до своїх батьків, нам треба про дещо поговорити. Мій брат планує провести свою наступну практику^{487} в Ізраїлі. Він дійшов до цієї думки цілком самостійно, і це мене тішить з певних причин і водночас безпричинно.

Завтра я думатиму про вас. Про Еріка, який зробить цей вечір справжнім. Нам це насправді важко вдається.

З любов’ю.

Інґеборґ

P.S. Принцеса написала мені; Неллі Закс вона надіслала 100 доларів^{488}. Гайм заплатить і надішле також іншим чеки. Повідом, будь ласка, мене, чи Ти вже щось зміг отримати! У кожному разі, я, не чекаючи на Твою відповідь, ще раз напишу їй про це кілька слів, щоб усе залагодити, я це зроблю, бо вона мене просить про все їй нагадувати, отож це буде цілком природно.

І.

114 ^{489} Інґеборґ Бахман до Жизель Целан-Лестранж і Пауля Целана, картка до подарунка з дарчим надписом, Різдво 1958 (?)

Pour Gisele, pour Paul[17]^{490}

Інґеборґ

115 ^{491} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Дарчий надпис у виданні: Олександр Блок ^{492} , «Дванадцять», Париж, Різдво 1958 р. (?), кінець січня / початок лютого 1959 р. (?)

Для Інґеборґ —

Пауль

116 ^{493} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 2.2.1959

2-го лютого 1959.

Інґеборґ, я кажу собі, що Твій обіцяний лист не надходить лише тому, що Тобі важко написати його, себто оскільки своїм потоком слів телефоном я ще більше ускладнив Твоє становище, яке й без того було вже складним. Отож напиши мені, будь ласка, лише кілька рядків, я знаю, що Ти знаєш, про що мені йдеться, також і в цій негідній боннській справі^{494}.

Я поїду до Німеччини^{495} тільки в березні — якщо Ти вважаєш, що я можу щось зробити для Тебе, то я охоче приїхав би куди-небудь, щоб поговорити з Тобою, можливо, в Зальцбург або в Базель. Чи, може, Ти б хотіла радше приїхати до Парижа?

На все добре, Інґеборґ!

Пауль

117 ^{496} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 8.2.1959

Цюрих, 8-го лютого 1959 р.

Паулю, я не відразу написала листа, бо мала тут кілька прикрих днів, з усілякою метушнею, та до всього ще й грип, не тяжкий, та я почуваюсь нездатною будь-що робити, працювати не можу, а саме до цього все так добре вдавалося. Тепер знову те ж: гаяння часу в сумнівах, пригнічений стан.

Я доконче хочу Тебе побачити й розмірковую тільки, чи пасуватимуть цього разу Базель чи Страсбурґ, уперше після цієї зміни для мене. Чи не зустрітися нам у Цюриху? Причина в тому, що для Макса все було б легшим, якби відбулася зустріч^{497} поміж ним і Тобою; він попросив мене, вже набагато раніше, не уникати його. Я не знаю, чи добре Тобі це пояснюю — він знає, що Ти важиш для мене, і завжди погоджуватиметься, щоб ми зустрічалися, у Базелі, або в Парижі, або в якомусь іншому місті, однак я не маю дати йому відчути, що з ним уникаю Тебе, а чи з Тобою його.

Скажи мені, як Ти це відчуваєш! Я можу собі уявити, що це нелегко для Тебе, можливо, це буде навіть і важко, встановити контакт, однак, усе ж таки, можна було б одне одного визнавати. І Ти, звичайно ж, не повинен боятися, що в Цюриху в нас не буде достатньо часу для самих себе.

Я ще не розмовляла з Максом про наше бажання знову зустрітися, бо хотіла б спочатку знати, що Ти скажеш на це.

Паулю, будь ласка, попри це, ще хочу сказати щось стосовно Твого дзвінка, — Ти тільки тоді мені все утруднюєш, коли починаєш гадати, що я можу зрозуміти щось хибно. Ти все-таки маєш казати мені все те, у чому маєш потребу казати, нерозважне, а чи розважне, для мене це все одне, завжди підходяще й завжди все одне.

Блок^{498} — чудовий, несамовитий, без жодних зусиль, це вибух німецькою, вартий подиву. Я дуже щаслива від цього, це така цілість!

Незабаром вийдуть Твої вірші, знову з нашого часу^{499}. (Не забудь поцікавитися обкладинкою^{500}, дуже легко стаються небажані несподіванки).

Я так часто, так багато про Тебе думаю!

Інґеборґ

118 ^{501} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 11.2.1959

Поштова листівка.

Панні

Інґеборґ Бахман

Цюрих

Фельдеґґштрасе 38

в Онеґґера

Вітання з Відня. 1-й район. Ам Гоф^{502}.

119 ^{503} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 18.2.1959

Усього лише невелика стаття^{504}, яка має увійти до книжки про музику; і тому, що має минути ще деякий час, доки я зможу показати Тобі нинішні спроби^{505}!

Інґеборґ

Додаток манускрипту есе «Музика і поетична творчість» адресат не отримав.

120 ^{506} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 18.2.1959

18.2.59.

Інґеборґ,

кілька днів тому я надіслав Тобі стару віденську поштову листівку, вона була, як я тепер помітив, не зовсім точно адресована^{507} — сподіваюся, Ти отримала її. (Я знайшов її в одного букініста, на набережній, майже на тому самому місці, де торік написав вірша^{508}.)

Я охоче приїду до Цюриха, Інґеборґ, можливо, це вдасться у травні. Але, можливо, Ви будете ще до цього тут?

Я перекладаю Мандельштама^{509}, книга повинна з’явитися восени, у Фішера.

Доброго самопочуття, Інґеборґ, пиши — і надішли мені, якщо можеш, кілька сторінок.

Клаус читає 26-го у Фішера^{510}, чи не могла б Ти попросити пані Кашніц прийти туди?

На все добре, Інґеборґ, на все добре!

Пауль

121 ^{511} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж (?), 23.2.1959

23-го лютого 1959 р.

Лише кілька слів, Інґеборґ, щоб запитати Тебе, чи Ганс Вайґель, який має тепер намір примножити свої заслуги перед молодою австрійською літературою за рахунок бібліофільної антології, звертався до Тебе, а також до Піпера^{512}. До мене саме надійшов запит Німецької видавничої спілки, (яка, між іншим, не пропускає жодної нагоди, щоб найбруднішим чином мене паплюжити…^{513}). Я надто охоче відхилив би цю «честь», однак усе це мало б сенс лише тоді, коли б і Ти так вчинила. Напиши мені, будь ласка, кілька рядків.

Пауль

122 ^{514} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 2.3.1959

від 15-го березня:

Гаус цум Ланґенбаум

Зеестрасе

УЕТІКОН біля Цюриха

Тел.: 92 92 13 (Цюрих)

2-го березня 1959 р.

Любий Паулю,

я справді не вірю, чи можна зробити щось проти критичних відгуків^{515}, дописів звикло не роблять, їх, наскільки я знаю, і не друкують. Можна тільки зробити спробу звернути на книжку увагу кількох людей, і в такий спосіб, можливо, досягнути того, що вона, якщо її й так ще не оцінили, отримає інші критичні відгуки, які зрівноважуватимуть попередні.

Вчора я розповіла про вірші Куно Реберові^{516} (можливо, Ти зможеш його пригадати), бо він готує для радіо обговорення. Я сама передам Вернерові Веберу^{517} збірку для «Ноє Цюрхер Цайтунґ». Звичайно, не завжди буде легко цим зацікавити, ми ж знаємо з власного досвіду, як довго це може часом тривати; перші несміливі рецензії на мою першу збірку^{518} з’явилися тільки за рік після виходу, і то тільки подекуди, однак час, усе-таки, потім працює на користь віршів, і він зробить це і для віршів Клауса, я в це вірю, та й ми, разом з іншими друзями, поруч — це ж посприяло вже трохи останнім часом. Морас^{519} знову щось надрукує, і я ще могла б, якщо Ти вважаєш це правильним шляхом, написати Швабові-Фелішу^{520} з ФАЦ, щоб він саме тепер, після цієї примітивної критики, надрукував у газеті вірш Клауса.

Було гарно чути Твій голос, я завжди рада, коли він лунає з білого апарата, який стоїть на столі, де я пишу. За чотирнадцять днів ми переселимося в іншу квартиру^{521}, на березі озера, недалеко від Цюриха, це так важко — знайти щось у місті. Думаю, що навряд чи ми зможемо 1-го травня поїхати звідси до Риму^{522}, бо я мала б закінчити книжку^{523} ще до від’їзду, а так виглядає, що я не встигну.

Це так виснажливо, усе видається таким сумнівним, ця безкінечна кількість сторінок та речень; навіть зусилля втримати все в полі зору видається мені досягненням.

Я радше приїхала б до Парижа^{524}, однак мені ведеться так, як Тобі, саме тепер я не можу зрушити з місця, переїзд уже знову стоїть на порозі, і Ти повинен мати ще трохи терпіння, будь ласка. Стосовно перекладу Шара^{525} напишу Тобі згодом, я ще не прочитала його до кінця, насправді це можна робити тільки частинами.

Від Вайґеля — жодних вістей, видається, що й видавництво не отримало жодних запитів. Тому я не знаю, що маю в Тебе просити. Я хотіла б, якщо це якось можливо, і якщо мене запитають, сказати «ні» після всіх цих образ^{526}, однак, з іншого боку, боюся накликати їх ще більше, образ, які мене безглуздо нервують, і яким неможливо давати відсіч. Я безпорадна. Можливо, Ти сам зможеш поки що вирішити це для себе.

Коханий, нам так багато що завдає мук, уже навіть думка про все це, однак намагайся відкинути геть стільки, скільки зможеш, не варто марнувати на це стільки сили. Якби ж ти зміг приїхати в травні!…

Макс надсилає Тобі вітання. Він теж радітиме Твоєму приїздові.

Я рада, що вийшла вже Твоя книжка^{527}, і радітиму кожній звістці від Тебе!

Інґеборґ

123 ^{528} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 12.3.1959

12-го березня 1959 р.

Люба Інґеборґ,

дозволь мені насамперед привітати Тебе з Твоєю премією^{529}. Її ж присуджують сліпі, один із них, напевне, все-таки виявився зрячим — можливо, навіть декілька з них.

Я не можу багато сповістити Тобі. Щоденно я переживаю кілька ницостей, надмірно сервірованих, на кожному розі. Останній «друг», який обдарував мене (і Жизель) своєю брехливістю, зветься Рене Шар^{530}. А чому би й ні? Я ж переклав його (на жаль!), а тому його вдячність, яку я вже й раніше, щоправда, у менших дозах, відчув на собі, не мала права залишитися невисловленою.

Брехня і підлість, майже скрізь.

Ми самотні й безпорадні.

Вітай Макса Фріша —

Хай Тобі ведеться добре й легко —

Твій Пауль

124 ^{531} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, дарчий надпис у книзі «Мовні ґрати», Франкфурт на Майні, 20.3.1959

Для Інґеборґ

Франкфурт-на-Майні, у Пальменґартені^{532},

20-го березня 1959.^{533}

Пауль

125 ^{534} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 22.3.1959

Париж, 22.3.59 р.

Чи Ти отримала книжку^{535}, Інґеборґ? (Я надіслав її у п’ятницю^{536} з Франкфурта, з дурного розуму, як бандероль авіапоштою — сподіваюся, вона дійде.)

Як не дивно, але цієї миті я знаю, що вона має вагу.

Твій Пауль

126 ^{537} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Уетікон ам Зее, 23.3.1959

ДОРОГИЙ ПАУЛЮ ДЯКУЮ ТОБІ ЗА ВХІДНИЙ КВИТОК ДО ВІРШІВ^{538} ДО ПАЛЬМОВОГО САДУ^{539} ДО NOUS DEUX ENCORE[18]^{540} ДЯКУЮ ЗА ЦІ ВІРШІ

ІНҐЕБОРҐ

127 ^{541} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 14.4.1959

Паулю,

отож, у вівторок або в середу^{542}, як Ти хочеш і зможеш! Я приїду зустріти Тебе. Напиши мені ще, будь ласка, час прибуття або надішли телеграму!

А тепер я чекаю.

Інґеборґ

14-го квітня 1959 р.

128 ^{543} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 18.4.1959

15.4.59^{544}

Люба Інґеборґ,

вибач, але я не приїду наступного тижня, а лише за тиждень, я мушу — я вже давно обіцяв це — поїхати в Англію до старої тітки^{545}, яка навряд чи вибачить, якщо я знову, як це вже раз було, підведу її. Будь ласка, не засмучуйся, я приїду, коли Вам буде зручно, скажімо, наприкінці квітня, й залишуся на два або на три дні.

Твій

Пауль

129 ^{546} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 20.4.1959

20 — 4 — 1959

Дорогий Паулю,

нам так само приємно буде наступного тижня, я хочу відразу сказати Тобі про це! Приїжджай, коли Тобі найзручніше. Ми не плануємо нічого конкретного, працюємо далі й бажаємо тільки погожих днів, коли Ти будеш із нами. Однак приїжджай якнайшвидше.

Інґеборґ

130 ^{547} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 22.4.1959

22 квітня 1959 р.^{548}

Моя люба Інґеборґ,

я знову пишу, вже сьогодні, щоб, на жаль, повідомити Вам, що й наступного тижня я не зможу приїхати: поїздку до Англії^{549} ми змушені були відкласти, тому що Ерік підхопив до свого ще не зовсім вилікуваного коклюшу сильний нежить; крім того, Фішер насідає на мене з перекладами Мандельштама^{550}, вони повинні бути там не пізніше 15-го травня, отож я змушений, якщо мені щось важить пунктуальність і я хочу побачити книжку восени, дуже «старатися»: хоча переклад і завершений, проте ще не віддрукований, а в кількох місцях, на жаль, ще не все з’ясовано.

Чи будете Ви в Цюриху близько 20-го травня? Будь ласка, не сердься, Ти знаєш, як охоче я хотів би приїхати.

Твій Пауль

131 ^{551} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Уетікон ам Зеє, 16.5.1959

16 — травня — 59 р.

Дорогий Паулю,

пробач мені, прошу, що пишу Тобі тільки тепер, після Твоєї розмови телефоном із Максом! Я рада, що Ти не витлумачив хибно мого мовчання, бо я всього лиш була надто обтяжена через хворобу; тільки недавно я змогла знайти дівчину, і вже стає трохи легше поратися по господарству й доглядати за хворим.

Гарно, що ви приїжджаєте. Ми обоє цьому радіємо. Я зараз піду до готелю на тому боці, щоб вибрати вам кімнати. А в четвер^{552} приїду до Цюриха, щоб вас зустріти. Надішли, будь ласка, телеграму напередодні.

Стосовно загрози зараження я хотіла ще щось сказати: ця хвороба менш небезпечна для Еріка та Жизель, аніж для Тебе, бо жовтяниця передусім «хвороба чоловіків», і бацили не подорожують в повітрі, а передаються безпосередньо, при їжі з тієї ж тарілки і т. п., а цього можна, відповідно, уникнути. Я кажу Тобі це, щоб, з одного боку, Тебе заспокоїти, однак з іншого, звернути, усе-таки, Твою увагу на те, що я не зовсім можу гарантувати, що нічого не станеться. Проте ця хвороба видається мені насправді не такою поширеною, і, в кожному разі, до неї має бути вже деяка попередня схильність. Дорогий Паулю, отож, і те, і те залишається в силі: що ми радіємо й віримо, що небезпеки немає, і що ми, якщо вам це видаватиметься сумнівним, ні на мить не розсердимося й зрозуміємо це цілковито.

Я хочу подбати про добру погоду й недовгі та зручні екскурсії; неподалік озеро Ґрайфензее з будинком ландфоґта^{553}, на диво гарне, та ще дещо інше.

Приїжджайте, звичайно ж!

Твоя

Інґеборґ

132 ^{554} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Уетікон ам Зее, 31.5.1959

Уетікон, 31-го травня 1959 р.

Коханий мій Паулю,

як добре, що ви не приїхали! Того четверга, коли саме ви мали приїхати, Максові раптом погіршало, а в п’ятницю^{555}, тобто 10 днів по тому, його забрали в лікарню. Тепер його годуватимуть почасти штучно, він зовсім ослаблений, йому не дозволили навіть зі мною побачитись, — та ми, попри це, живемо надією, що добрий догляд впродовж трьох тижнів допоможе йому настільки, що він зможе поїхати до К’янчіано^{556}, до одного з найкращих, а то й найкращого курорту в Італії, де лікують печінку.

Мені також недобре, напевно тому, що я зовсім нічого не можу зробити й почуваюся такою зайвою; працювати я також не можу, хоча ще ніколи не мала для цього такого безміру часу. Ми домовилися з тих, та ще з інших причин, що я поїду до Риму дещо раніше, десь за днів чотирнадцять, і пошукаю для себе в Кампаньї^{557}, де значно дешевше, невелику літню квартиру, звідти я також зможу за дві години бути в К’янчіано, щоб навідати Макса.

Паулю, що нам тепер робити? Як і коли ми побачимось? Мені так мало спадає на думку цієї миті, у цій пустці, яка мене поглинає дедалі більше. Як довго ви будете ще в Крімлі^{558}? Навіть якщо б ви приїхали до 15-го, або близько 15-го червня, розмова навряд чи могла б відбутися, так, як цього хочеш Ти, і як хоче Макс, йому заборонили відвідування, у кімнаті на дверях — вікно, крізь яке можна поговорити, це так гнітюче, і він завжди дуже виснажений, цей стан триватиме довго, так що я думаю, ми повинні ще почекати до осені, доки він внутрішньо й зовнішньо зовсім одужає.

Отож, лишається можливість побачення тільки для нас, однак я насправді мушу 15-го, або 16-го, можливо, навіть 14-го червня поїхати. Я подивилась на мапу в надії, що місце, де ви перебуваєте, дещо ближче, та воно дуже далеко. Ти можеш якось зарадити? Передай від мене Жизель та Ерікові велике вітання.

Ох, Паулю, я цілковито заклякла від різкого похолодання надворі, та ще від дечого іншого.

Інґеборґ

133 ^{559} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Рим, 9.7.1959

Bia делла Стеллетта^{560} 23 Рим

Тел.: 56 30 39

9-го липня 1959 р.

Найдорожчий мій Паулю,

прийми подяку за телеграму^{561}! І вибач, що я пишу лиш сьогодні, і можу написати тільки так небагато. Я не можу дійти ладу від пустки та виснаження, і це триває вже кілька тижнів. Макс мав би сюди вже приїхати до санаторію, на курорт, де лікують печінку, неподалік Риму, однак він мусить, усе-таки, попередньо бути в Німеччині, у Бад Мерґентгаймі^{562}. Сьогодні я отримала від нього листа, він пише, що Ти був у Цюриху й намагався віднайти його в Уетіконі; однак він був у Тальвілі^{563} у своїх друзів, щоб перебути дні між лікарнею та санаторієм. У серпні Макс приїде сюди, і я, отож, буду тут до 20-го вересня, а потім мушу, щоб заробити трохи грошей, здійснити подорож літаком^{564} і написати про це, взагалі, я повинна була б працювати, однак не можу, мені все валиться з рук. Паулю, якось ми поговоримо, тепер надто тяжко, май зі мною терпіння.

Інґеборґ

134 ^{565} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Сільз-Базелья, 15.7.1959

Пансіон Шасте, Сільз^{566} в Енґадіні, 15-го липня 1959 р.

Моя люба Інґеборґ,

тепер Ти в Римі, я прошу Тебе запитати принцесу, чому вона не надіслала гонорару^{567} за матеріали для «Боттеґе Оскуре», які я зібрав. Ґрас^{568}, якого я зустрів у Цюриху, досі не отримав свого гонорару. У зв’язку з цим я потрапив у надзвичайно неприємне становище, адже я обіцяв усім авторам гонорари.

Численні листи Еженові Вальтеру, якого справді неможливо стерпіти, серед них один рекомендований, залишилися без відповіді. Чи це просто недбалість, чи це, як я змушений, на жаль, припустити, щось інше? Будь ласка, допоможи мені вийти з цієї прикрої ситуації, допоможи внести ясність.

Ми пробудемо тут до 24-го, відтак повертаємося, не в останню чергу, щоб відпочити від таких довгих канікул, назад до Парижа.

Я також не завжди почуваюся добре.

Всього найкращого

Твій

Пауль

135 ^{569} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Сільз-Базелья, 20.7.1939

Моя люба Інґеборґ,

вчора тут був Макс Фріш, несподівано, я був зовсім непідготовлений до цього, приїхали також цюрихські знайомі, Алемани^{570}, розмова була короткою, лише якусь мить насправді такою, на яку ми обидва сподівалися.

Мені ведеться — мій останній лист свідчить про це у свій нерозумний спосіб — не надто добре, і хоча я й переклав «Юну парку»^{571}, проте почуваюся геть розбитим, це стосується мене самого й усього того, що пов’язано з писанням^{572} — але що має робити той, хто вжився у писання? Та й взагалі…

Перед тим, як написати Тобі листа про гонорар за «Боттеґе Оскуре», я написав Тобі іншого — але не надіслав; я додаю його тут з усіма напівміркуваннями й запитаннями…

Можливо, це все-таки правильно, що Ти прийняла франкфуртську доцентуру^{573} — адже всі ми вже давно — жертви компромісів.

Проте із навколосвітнім польотом на реактивному літаку^{574}, Інґеборґ, справа виглядає трохи інакше: дозволь мені сказати Тобі, що щось дуже інтимне в мені опирається цьому намірові, а тому, оскільки для мене неможливо відділити його від себе, просить Тебе ще раз добряче обдумати все це; якщо ж Ти не в змозі зробити цього, то знай, що тоді я буду підноситися своїми думками ввись і навертати Тебе назад додому.

За кілька днів ми повертаємося до Парижа^{575} — будь ласка, пиши мені туди! Пиши частіше!

Твій

Пауль

135.1 Додаток

Пансіон Шасте, Сільз-Базелья

11-го липня 1959 р.

Моя люба Інґеборґ,

я був трохи занепокоєний. Але тепер я вже менше тривожуся, адже Ти — в Римі, отож певним чином удома, і живеш Ти, як мені, принаймні, підказує моя італійська, на Зоряній вулиці^{576}…

Вісім днів ми вже тут, після тривалих дощових тижнів в околиці Зальцбурґа, восьмиденного перебування у Відні, одноденної біганини в околицях Генуї (точніше: Монте-россо, яке Ліллі фон Заутер^{577} рекомендувала нам як безлюдну й абсолютно тиху місцевість…), трьох днів у Цюриху^{578}.

З Відня я намагався зателефонувати Тобі, ввечері, але Тебе не було, це пов’язано, мабуть, з тим, що я телефонував із Вестбангофу, а не з поштамту на Ландштрасе. Я трохи працював, якийсь диявол бажає, аби тепер, замість того, щоб зайнятися собою, я перекладав «Юну парку», з 510 віршованих рядків перекладено вже 460, о невтомний дияволе чи хтось із його найближчих родичів, допомагай мені й надалі!

Перш ніж прийшов Твій лист, я довідався з газети, що Ти отримала «запрошення» до Франкфурта, в університет — моє сердечне вітання! (Але, цілком довірливо: чи справді можна таке викладати? Чи слід це робити?) «Camarado[19], це не книга, той, хто торкнеться її, торкнеться людини!» Я боюся, що душевні відростки^{579}, які сягають аж до кінчиків пальців, у більшості вже давно ампутовані операційним способом, між іншим, в ім’я human relations[20])

Інґеборґ, не літай так багато! Ти ж знаєш, ми «хтонічно фіксовані»… (Між іншим, позаяк це словечко було народжене у Вупперталі: чи запросив Тебе туди «Бунд»^{580} на жовтень? Ти поїдеш?)

Ще одне прохання: запитай-но принцесу Каетані, чому не були переказані гонорари^{581} за ті матеріали, які я зібрав; у всякому разі Ґрас, якого я зустрів у Цюриху, нічого не отримав, ймовірно, що й інші також. (Спитай, будь ласка, в Енценсберґера.) Для мене це страшенно неприємно, крім того, я запитую себе, що, власне, за цим стоїть — адже щось або хтось повинен за цим стояти!

Я сиджу тут нагорі — нехай Ніцше пробачить мені! (Ти пригадуєш, як він хотів розстрілювати всіх антисемітів^{582}? Тепер вони піднімаються сюди на своїх «мерседесах»…)

Хай Тобі добре ведеться, Інґеборґ —

Я зберіг для Тебе цвіт тирлича й тому залишився із золотою скередою та багатьма

дзвіночками^{583}.

Твій Пауль

136 ^{584} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, 26.7.1959

26-го липня 1959 р.

Париж^{585}, знову, — сподіваюся, що в Римі не така спека, як тут…

Минулої середи^{586} Макс Фріш був ще раз у Сільзі, ми прогулювалися з ним годину (або й довше) по Шасте^{587}, це була, гадаю, добра розмова. Чи не могла б Ти допомогти йому, якщо б приїхала — він говорив про це — до Енґадіну? І потім: повітря, океан світла, модрини, поблизу — оголені скелі… (Якось Ти мала б потрапити до Альп Ґрюму^{588}, де якнайясніше можна побачити, що ця земля не обов’язково створена для людей.)

Одне прохання, Інґеборґ: можливо, у Римі знайдеться ця книга:

Renato Poggioni, Pietre di paragone, Firenze 1939 (вона містить «Commento a Mandelstam»)[21]^{589}. Я багато місяців тому замовив її у книгарні Флінкера^{590} — марно. Скажи мені, будь ласка, куди мені надіслати Тобі книжку до дня народження^{591}!

І напиши мені також, що Ти робиш і що думаєш!

Твій

Пауль

137 ^{592} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Уетікон ам Зеє, 5.8.1959

Уетікон ам Зее, Гаус Ланґенбаум

5-го серпня 1959 р.

Мій любий Паулю,

я хочу відповісти Тобі на так багато запитань; розпочну від кінця. Позаяк у Римі^{593} мені було дуже погано, я несподівано поїхала геть до Скуолу^{594}, і побачила, що це було правильне рішення, а тепер я з Максом уже знову в Уетіконі.

Я рада, що ви ще раз побачились, однак я теж дуже хотіла б при цьому бути! Відразу після вашої зустрічі в Енґадіні дуже похолодало, я застала це місце вже майже осіннім, майже зимовим, на горах лежав свіжий сніг. Та ми, напевно, поїдемо, коли погода знову поліпшиться, ще раз на кілька днів до Сільз Марії^{595}, а потім я піду тим шляхом, який Ти вказав мені в останньому Твоєму листі.

Щодо «Боттеґе Оскуре»: ще цілком на початку я якось провела Марію Луїзу фон Кашніц до редакції; вона також хотіла отримати свій гонорар^{596}. Однак редактор там був новий, на місці Ойґена Вальтера вже кілька місяців молодий ірландець, який зміг їй тільки сказати, що йому видається, ніби грошей немає. Принцеса тепер не в Римі, а в Парижі. Одного разу я також бачила Вальтера, у результаті якоїсь розбіжності в поглядах він пішов геть, або його попросили піти від принцеси, однак він сказав мені, що хоче подати їй ще раз список тих авторів, які ще й досі не отримали гонорару. (Я напишу йому імена, наскільки я їх пам’ятаю). — Паулю, це дуже прикро, також і для мене, бо я просила Вальзера^{597} подати рукопис, однак наразі облишмо це все з досадою. За цим, безсумнівно, не приховується нічого, окрім того, що принцеса вже не дає собі ради, вона ж бо дуже стара, і, напевно, їй дають погані поради. (Енценсберґові я вже все пояснила; Ґрасові, якщо він ще тут, або якщо він знову сюди приїде, я також можу про це сказати).

Подорож літаком^{598} і семестр у Франкфурті^{599} мене дуже пригнічують. Обидві ці пропозиції я прийняла тоді, коли була не цілком у здоровому глузді, не знала, що маю робити далі. Хоча політ аж настільки мене не хвилює, і Твої сумніви з цього приводу я не цілком поділяю. Ти говориш про компроміс, на який ми всі вже йдемо, саме це мене зачепило найбільше, бо досі, стосовно самої себе, я майже не мала цього почуття — для мене розпочинається компроміс із Франкфуртом, я боюся, що маю робити з цим те, чого ніколи не хотіла робити, і тепер я шукаю виходу. Та оскільки вже майже неможливо відмовитися, я хочу спробувати наразитися на небезпеку, яку бачу, коли не просторікуватиму про літературні питання, не говоритиму «про», додаючи до балаканини, яка вже існує, іще одну.

Паулю, будь ласка, напиши мені, чи віриш Ти, що можна про щось говорити, коли надто вже сумніваєшся, коли керуєшся багатьма сумнівами!

Я сприймаю подорож літаком дещо інакше, я бачу в цьому передусім роботу, яка забирає багато зусиль, і за яку отримаєш стільки-то грошей, і я маю писати тільки про те, про що хочу, це може бути не вартим уваги або несуттєвим, та через це я собі не зраджую й себе не переінакшую. Небезпеку я бачу насправді тільки в «почесному» Франкфурті, бо там, де підозрюване не є очевидним, наражаються на двозначність. Подорож, імовірно, — безглуздя, та я не боюся вчинити дурниці; після того я зможу принаймні сказати Ерікові, де справді живуть слони і як виглядає південна частина Тихого океану, а його батько, похитуючи головою, стане поблажливим, якщо обіцятиму, що більше ніколи туди не подамся.

Паулю, оскільки подорож закінчується наприкінці жовтня в Лондоні, я могла б повертатися через Париж. Маю на це надію. Тоді ми змогли б усе-таки незабаром побачитися.

Сьогодні мені телефонував пан Неске, стосовно статті до ювілейного збірника Гайдеґґера^{600}, і я мушу запитати Тебе стосовно цього про дещо, бо для мене це належить до компромісу. Прошу, якщо тільки зможеш, надішли мені кілька слів у відповідь, бо не знаю, що маю робити. Я ж бо написала багато років тому критичну працю про Гайдеґґера^{601}, і хоча не надаю цій обов’язковій для виконання вправі в ретельності жодного значення, я все-таки ніколи не змінювала свого погляду стосовно Гайдеґґера, його політичний промах^{602} залишається для мене поза дискусією, я також бачу, як і раніше, прогалину, яка зумовила це в його мисленні, у його творах, і водночас я знаю, бо знайома з його філософськими працями, значення й рівень цих праць, до яких я інакше, аніж критично, ставитися не буду. — До цього додається іще, що я охоче, якщо тільки врешті видадуть Вітґенштайна^{603} німецькою мовою, напишу вступне слово — та якщо я не мала б його писати, то нехай, бо боюся, що маю недостатньо хисту для цього, хоча це було б моєю прямою потребою.

Мені давно вже відомо, що маю писати статтю до ювілейного збірника, я також хотіла цього, раділа, коли почула, що Гайдеґґер знає мої вірші, однак підсвідоме вагання впродовж кількох місяців стало тепер усвідомленим. (Якщо я відмовлю Неске, то зроблю це без жодних пояснень, бо не хочу зайвих розмов, а чи з’ясовувань, я тільки хочу сама гідно повестися перед собою й запитати Тебе. І я не хочу, передовсім, збивати Тебе з пуття, з огляду на Твою згоду, бо не існує схематично правильної поведінки; інакше ми позбавили б себе усілякої повноти життя.)

Напишу незабаром знову. Я думаю багато про Тебе.

Твоя

Інґеборґ

138 ^{604} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 10.8.1959

Париж, десятого серпня 1959 р.

Нелегко відповісти на Твої запитання, але я спробую, прямо тепер.

Стосовно ювілейного збірника: Неске написав мені кілька днів тому^{605}, до листа був доданий список^{606}, я є в цьому списку, хоча мене не запитали про згоду, себто без того, щоб Неске, якому я рік тому сказав, що подумаю про свою участь, коли знатиму імена інших учасників ювілейного збірника, дотримав свого слова. Отож, він не дотримав, я ж, натомість, внесений до списку, і це, безперечно, має свої (доволі мізерні) причини, а тепер я повинен якомога швидше надіслати свого вірша… Такий ось контекст, і цей контекст спонукає мене й до інших роздумів. Словом, я нічого не надішлю. Цим учинком Неске, хоча, певна річ, аж ніяк невипадково, полегшив мені завдання. Я бачу також, що Мартіна Бубера, про якого Неске свого часу казав мені, буцімто він також обіцяв йому матеріал, тут нема. Це щодо безпосереднього. А тепер Гайдеґґер. Ти знаєш, що я, цілком певно, буду останнім, хто зможе заплющити очі на його інавгураційну ректорську промову у Фрайбурзі^{607}, а також і на дещо інше; проте я кажу собі, особливо тепер, коли маю досвід спілкування з такими патентованими антинацистами, як Белль^{608} або Андерш^{609}, що той, хто страждає від своїх помилок, хто не поводиться так, начебто він ніколи їх не чинив, хто не приховує своєї ганьби, є кращим, аніж той, хто найзручніше й найвигідніше влаштувався зі своєю тогочасною непричетністю (якщо вона й була, тоді я мушу, і я маю на це всі підстави, запитати, чи й справді вона була такою вже непричетністю у всіх своїх складниках?), так зручно, що він може тут і тепер — щоправда, тільки «приватно», а не привселюдно, позаяк це підриває, як відомо, престиж — творити найочевидніші ницості. Іншими словами: я кажу собі, що Гайдеґґер, можливо, дещо усвідомив; водночас я бачу, скільки підлості міститься в тому ж Андерші або Беллі; я бачу, далі, що пан Шнабель^{610}, «з одного боку», пише книжку про Анну Франк і з гідною подиву великодушністю жертвує гонорар за цю книжку на певні покутні цілі, а, «з іншого боку», той же пан Шнабель присуджує панові фон Реццорі за його книжку, яка — на якому тлі! — вміє так гарно й так весело і — чи ж не правда? — так дотепно сервірувати увесь «до-нацистський» антисемітизм (і відтак, після того, як я — але чому це повинен бути я, коли йдеться про такі речі? — вказав йому на це, демонструє нечувану образу «формою», в якій я це зробив).

Ось що я бачу, моя люба Інґеборґ, бачу сьогодні.

А тепер до Твоєї франкфуртської доцентури: тут я мав, я маю — було б некоректно замовчувати це перед Тобою — справжні сумніви. Поминувши те, що цех (і не тільки він) залишає за собою, так би мовити, тільки поезію — і, вибач, але саме це належить до федеративно-республіканського чванства, у такий спосіб «ми» не гірші від Оксфорда^{611}, поминувши те, що, коли беруть собі вірш до серця (бо ж існує програма, а до неї належить також, згідно з добрими й найкращими чутками, ще й щось «третє»^{612}), то так найпереконливіше демонструють «продуктивність» цієї душі — поминувши все це (й багато чого іншого), я не думаю, що «поетика» може допомогти віршеві там, куди він, під нашими похмурими небесами^{613}, готовий здійнятися. Однак, і це я кажу не тому, що Ти не можеш відмовитися від цього всього, однак: спробуй, усе-таки, авжеж, спробуй. Щось, що, можливо, ще не зовсім ясно окресленим з’являється перед Твоїми очима, щось ледве зриме, якесь затинання очей перед гадано над-ясним, допоможе Тобі, напевне, віднайти те чи те справжнє сповіщення. (Примітка на берегах: я цілковито за артикульоване.)

А тепер Твій політ^{614}, Інґеборґ: лети будь ласка, якщо Ти не можеш відмовитися. Але якщо ти можеш відмовитися, то не лети. Врешті-решт Твоя «свобода» писати про це так чи так є лише невеликою вишуканістю рекламної ідеї, долученої до Твого польоту. Бо ж те, що Ти летиш, саме Ти: цього, Інґеборґ, людям досить. (Ти називаєш це працею; подумай, будь ласка, про додаткову вартість і обдумай при цьому, що вірш, який Ти пишеш, вносить у це свою долю.) І, зрештою, Інґеборґ, про трішки там-побувати… Стільки-то годин у південній частині Тихого океану, слони… Чи не краще було б, якби Ерік намалював Тобі слона, який, якщо Тобі пощастить, буде дуже схожим на польову мишу? Проте (тут також): у наш час люди літають — то чому б і Тобі не летіти, можливо, Ти вилітаєш при цьому для себе щось таке, що я, який лише лічені рази запускав паперового змія, зовсім неспроможний бачити й побачу лише тоді, коли Ти зробиш це зримим? Отож, на все добре, також і в повітрі!

Вітання Максові Фрішу!

Твій Пауль

Чи приїдеш Ти наприкінці жовтня до Вупперталю^{615}?

139 ^{616} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Уетікон ам Зеє, 3.9.1959

Уетікон ам Зее

3 — 9 — 59

Любий Паулю,

я відмовилася від польоту^{617}. Це завдало багато клопотів — відмовитися від зобов’язань, на які я раніше погодилася, й останні дні я займалася саме цим. Я не хотіла писати Тобі раніше, до того, коли б могла з певністю повідомити Тобі результат. Тепер мені легше. Ще залишається Франкфурт^{618}…

Звісно, я розумію, що Ти висловлюєш стосовно Гайдеґґера, я також, як і раніше, переконана в тому, що відмова не повинна хибно тлумачитися як образа, тим паче, як присуд.

Надійшов «Валері»^{619}, книжка до мого дня народження, це для мене велика радість! Однак тоді, у Парижі^{620}, Ти міг би дати мені особисто ці зріднені вже книжки. Коли я знову Тебе побачу? Взимку, у Франкфурті? Чи надішлеш мені свій переклад?

Тут дуже тихо, усе в порядку, я намагаюся працювати, хоч трохи, та почуваюся дуже втомленою, виснаженою постійними сумнівами, ще до того, як розпочну.

Я все думаю й думаю, однак мовою, до якої більше не маю довіри, якою я більше не хочу висловлюватися. — Прощавай, любий Паулю.

Інґеборґ

140 ^{621} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 7.9.1959

7-го вересня 1959 р.

Інґеборґ, я радий, що Ти не летиш.

Тепер, коли Ти остаточно відмовилася від цього, я можу Тобі сказати, що тим, що мене примушувало шукати всі ці (вторинні) аргументи, було насамперед відчуття моторошності, яке мала для мене ця звістка.

Я справді дуже радий, що Ти не летиш.

Франкфурт^{622}: не відмовляйся, будь ласка, усе, цілком певно, буде добре.

Ювілейний збірник Гайдеґґера: Неске, у цьому я вже ні секунди не сумніваюся, є нечистою людиною. Після мого досвіду з платівкою^{623} й після того, як без моєї згоди я внесений до його списку, я мушу собі й іншим також сказати, що в ювілейному збірнику, якщо його надрукують, може опинитися те чи те раніше не згадуване ім’я (Фрідріх Ґеорґ Юнґер^{624} також не є одним із найкращих…), у сусідстві з яким я в жодному разі не хотів би бути… Отож я тільки сказав йому, що сподіваюся на те, що він, Неске, своєчасно повідомить мене, коли до 75-річчя від дня народження^{625} Гайдеґґера знову публікуватиме ювілейний збірник…

(Я також не є, Бог свідок, «пастухом буття»^{626}…)

Я надсилаю Тобі першу третину «Юної парки», Інґеборґ. Це коректура для «Ноє Рундшау»^{627} — найчиткіший текст, який я в цей момент маю. Будь ласка, поверни мені його, після того, як прочитаєш, назад; на початку жовтня я, ймовірно, доведу все до чистового варіанта — тепер мої думки спрямовані не туди — , потім Ти отримаєш його.

Мандельштам незабаром з’явиться, проте я маю з ним уже такий гіркий досвід^{628}, що не обіцяю собі багато від його буття у вигляді книжки. (Між іншим, я знову перебуваю у сфері пітьми.)

Чи приїдеш Ти до Вупперталя^{629}? Я маю кілька запрошень на публічні читання, одне з них навіть до Відня (!), на ранкову виставу в Бурґтеатрі^{630}; але я втомлений від читань, всі ці листи залишаються поки що без відповіді; крім того, я отримав посаду німецького лектора^{631} в Еколь Нормаль, не останньою чергою через пов’язану з нею місячну платню. Гадаю, мені слід уже пробитися крізь надто тривале мовчання^{632}.

На все добре, Інґеборґ!

Пауль

Додаток: виправлена від руки верстка фрагментарної публікації перекладу Поля Валері «Юна парка» для журналу «Ноє Рундшау».

141 ^{633} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 22.9.1959

22.9.59^{634}

Одне прохання, Інґеборґ: чи не могла б Ти повернути мені «Юну парку»? Я саме бачу, що не вніс коректури в машинопис…

Як ведеться Тобі? Добре, сподіваюсь, що добре.

Пауль

142 ^{635} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 28.9.1959

Кірхґасе 33^{636}

Цюрих, 28 — 9 — 59

Паулю,

пробач, що я ще не відповіла. Цими днями я перебираюсь до Цюриха, у невелику квартиру, де працюватиму; вона нам дісталася випадково. Макс залишається в Уетіконі, я, звісно, теж, однак на такій близькості одне від одного нам ніяк не вдавалося взятися до роботи. Це рішення прийняте в спокої, воно не міняє нічого.

До «Юної Парки» я зробила для себе декілька приміток^{637}; чи можу їх Тобі надіслати?

С. 3-я, 16-й рядок:

Дух — він не настільки чистий, щоб (чи не був би цей порядок слів кращим?)

С. 5-а, 3-й рядок знизу:

Щока горить, немов палахкотів на ній і т. д. (-ів, чи ні? бо в Твоєму варіанті можливе змішування з теперішнім часом)

Остання сторінка, 4-й рядок:

Моє чуття…, немовби спало — (тут «немовби», бо інакше можна було б думати про імперфект.)

Оце й усе. Переклад має бути дуже важким, при такій обмеженій свободі пересування. Він гарний.

Я не приїду до Вупперталю^{638} (здається, я й не отримала запрошення).

Не знаю, що сказати до твоєї посади викладача^{639}; мені дуже шкода, що Ти повинен займатися цим, однак, можливо, це буде добре, принаймні на час очікуваної безмовності, як діяльність. Напиши мені, чи робота ця стерпна й не надто обтяжлива.

Прощавай, Паулю.

Інґеборґ

Писатимеш мені на Кірхґасе? Я перебираюся туди 1-го жовтня, це старий будинок, він має назву «Штайнгаус» і найвищий у місті, поміж будинками Цвінґлі^{640}, Бюхнера^{641} й Ґотфріда Келлера.

Додаток. Верстка для часткової публікації в «Ді Ноє Рундшау» «Юної парки» Поля Валері в перекладі Пауля Целана з власноручно доданими коректурами перекладача.

143 ^{642} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 17.10.1959

17.Х.59

Люба Інґеборґ,

додана рецензія^{643} надійшла сьогодні вранці — будь ласка, прочитай і скажи мені, що Ти про це думаєш.

Пауль

143.1 Додаток (Ґюнтер Бльокер, рецензія на збірку «Мовні ґрати»)

ВІРШІ ЯК ГРАФІЧНІ СТРУКТУРИ

Заголовок нової збірки віршів ^{644} Пауля Целана надзвичайно точний і водночас викривальний. Тонкі лінеатури цих віршів насправді є мовними ґратами. Виникає, щоправда, запитання, що ж можна побачити крізь ці ґрати. На це запитання — як завжди в Целана — дуже важко відповісти, оскільки його лірика вельми рідко стосується реального об'єкта. Зазвичай її вербальна філігрань розвивається як прядиво якоюсь мірою із самих мовних залоз. Багатство метафор Целана загалом ані добуто з реальної дійсності, ані служить їй. Поетичний образ як глибше осягнута, прискіпливіше побачена й чистіше відчута реальність є для нього винятком. Його образна мова живе із власної милості. Читач присутній при своєрідному першотворенні образів, які відтак складаються в розділені, розчленовані площини. Вирішальним тут є не спосіб бачення, а комбінаторика.

Навіть там, де Целан вводить у свої вірші природу, це не ліричне називання в сенсі віршів про природу. Його чебрецевий килим у «Літньому донесенні» («Sommerbericht») не випромінює ніякого сп’яніння, він геть без запаху, — ознака, що характерна для цієї лірики загалом. Вірші Целана переважно графічні структури. Нестача в них емпіричної чуттєвості не може бути подолана також за рахунок музикальності. Хоча автор й охоче вдається до музикальних понять, напр., в уславленій «Фузі смерті» зі збірки «Мак і пам’ять» або в «Стретті» з рецензованої збірки — проте це радше контрапунктні вправи на нотному папері чи на беззвучних клавішах — музика для очей, оптичні партитури, які не зовсім призначені для звучання. Лише зрідка в цих віршах звук доведено до того пункту, де він може прийняти на себе смислові функції.

Целан демонструє нам у сфері німецької мови більшу свободу, ніж його численні колеги-поети. Це пов’язано, мабуть, із його походженням. Комунікаційний характер мови сковує і гнітить його менше, ніж інших. Щоправда, саме це спокушує його до того, щоб реалізувати себе в порожньому просторі. Нам видаються найпереконливішими ті з його віршів, у яких він не зовсім пориває контакти з дійсністю, розташованою поза його схильним до комбінацій інтелектом. Наприклад, рядки на кшталт початкових із вірша «Nacht» («Ніч»):

Kies und Geröll. Und ein Scherbenton, dünn,

als Zuspruch der Stunde.

(Рінь і жорства. Й шурхіт уламків, тоненький,

як утіха годині.)

Особливо вражає, як нічна переляканість («Рінь і жорства», об які спотикаєшся) пом’якшується тут шорханням ніг, і «тоненький шурхіт уламків» набуває сонорного звучання заспокоєння: сфокусоване на найтемнішу голосну словосполучення «Zuspruch der Stunde» («Утіха годині»). Або як у вірші «Die Welt» («Світ») із голих стовбурів постають знамена, під якими бореться покинута всіма людина:

/Zwei Baumschaften ……… den Fahnen/

(/Два стовбури ………. біля стягів/) ^{645}

Це справжні ліричні метаморфози, які лежать потойбіч надто одержимої комбінаторики. У цьому напрямку можна було б уявити собі подальший розвиток цього автора, цілком у сенсі його твердження, що поет є людиною, яка «прямує зі своїм буттям до мови, зранена дійсністю і шукаючи дійсності ^{646} .»

Ґюнтер Бльокер, «Дер Таґесшпіґель», Берлін, 11.Х.59.

144 ^{647} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 9.11.1959

Кірхґасе 33

Цюрих, понеділок. / 9-го листопада 1959 р./

Дорогий Паулю,

я недовго була в Німеччині^{648} й повернулась додому з тяжким грипом, який супроводжував сильний головний біль. Він завадив мені відповісти Тобі відразу. А тепер стоїть на заваді щось інше, я не можу Тобі відповісти так, як це звикло робила, бо на все впала тінь від того, що я знаю про листа, якого написав Тобі Макс^{649}, тінь моїх страхів і безпорадності, які охопили мене. Я могла б перешкодити відіслати цього листа, та я все ще тієї думки, що не мала права зробити це, і саме тому мушу знести наступні дні в невідомості.

Я хочу віднайти в собі сили повернутися до вихідного пункту й дати Тобі свою відповідь, незалежну від цього всього, однак вона мало не вислизає у мене, не тому, що бракує мені самостійності, а тому, що перша проблема зникає за іншою.

Чи відповів Тобі Бльокер^{650} у будь-якій формі, і що саме? Те, що він може у своїй критиці образити деколи навмання в найнеобачніший спосіб, мені добре відомо відтоді, як він це вчинив щодо мене, коли вийшла моя друга збірка^{651} віршів. Чи має це тепер іншу підставу, чи має підставу антисемітизм? — після Твого листа я також так думала, однак я не певна, тому запитую Тебе про його відповідь. — Дозволь мені розпочати з іншого: Паулю, я часто побоююсь, що Ти зовсім не зауважуєш, наскільки захоплюють Твої вірші, який вони мають вплив, звісно, що тільки через славу Твою (дозволь мені цього разу вжити це слово й не відхиляй його) знову й знову робиться спроба її поменшити, у будь-який спосіб, і, на кінець, існує ще напад без жодних мотивів — так, ніби з незвичним не можна миритися, ніби воно нестерпне. Найкраще, якби я зателефонувала Тобі, щоб поговорити про все, та телефон цього разу мене відлякує, бо розмова триває так коротко, і я не знаю, в якому стані застану Тебе.

25-го та 26-го листопада я буду у Франкфурті^{652}, потім ще раз за чотирнадцять днів, читатиму лекції.

Якби ж нам вдалося побачитись! Якщо Ти жодного разу не будеш у Франкфурті взимку, я спробую приїхати до Парижа^{653}.

Любий Паулю, тут так мало написано з того, що хвилює мене. Якби Твоє почуття могло це доповнити, доки я знову побачу Тебе!

Твоя

Інґеборґ

145 ^{654} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 12.11.1959

Париж, 12-го листопада 1959 р.

Я написав Тобі 17-го жовтня, Інґеборґ — у крайній безвиході. 23-го жовтня, коли все ще не надійшло жодної відповіді, я написав, також у безвиході, Максові Фрішу^{655}. Відтак, оскільки безвихідь тривала й далі, я спробував зв’язатися з Вами телефоном, багато разів — марно.

Ти була — я довідався про це з газет — на засіданні «Групи 47» і мала зі своїм оповіданням, що зветься «Все»^{656}, великий успіх.

Сьогодні вранці надійшов Твій лист, сьогодні пополудні — лист від Макса Фріша^{657}. Ти знаєш, Інґеборґ, що Ти мені відповіла.

Те, що написав мені Макс Фріш, Ти також знаєш.

Ти знаєш також — чи, радше, знала колись — , що я намагався сказати у «Фузі смерті». Ти знаєш — ні, Ти знала — і тепер я повинен нагадати Тобі про це — , що значить для мене «Фуга смерті»: це епітафія і могила. Той, хто пише про «Фугу смерті» те, що написав про неї цей Бльокер, той оскверняє могили.

Моя мати також має тільки цю могилу.

Макс Фріш підозрює мене в честолюбстві й марнославстві; він відповідає на мій безвихідний рядок — авжеж, це був тільки один рядок: як багато смів я (здуру) сподіватися від Вас! — всілякими дотепними коментарями й припущеннями стосовно різних проблем «письменника», так, наприклад, стосовно «нашого ставлення до літературної критики загалом». — Ні, я мушу процитувати тут — хоча я припускаю, що Макс Фріш зберігає відбиток свого листа — я також пишу тепер лише з відбитком… — , ще одне речення: «Бо якщо бодай іскорка цього (маються на увазі «порухи честолюбства й враженого марнославства») присутня у Вашому гніві, тоді всяке заклинання таборів смерті є, здається мені, недозволеним і страхітливим.» — Це пише Макс Фріш.

А Ти, Інґеборґ, утішаєш мене моєю «славою».

Яким би важким це не було для мене, Інґеборґ — а мені це важко — , я змушений тепер просити Тебе не писати мені, не телефонувати мені, не надсилати мені ніяких книжок; ні тепер, ні в наступні місяці — довго. Таке ж прохання я адресую, через Тебе, й Максові Фрішу. І, будь ласка, не ставте мене в становище, щоб я відсилав Вам Ваші листи назад!

Я не маю бажання, хоча ще дещо зринає перед моїм зором, продовжувати цього листа.

Я мушу думати про свою матір.

Я мушу думати про Жизель і дитину^{658}.

Від усього серця бажаю Тобі всього доброго, Інґеборґ! Прощавай!

Пауль

146 ^{659} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 17.11.1959

17.ХІ.59

Я в тривозі за Тебе, Інґеборґ —

Але Ти мусиш зрозуміти мене: мій крик душі — Ти не чуєш його, Ти не при собі (де Ти мала би бути, як я припускаю), Ти… в літературі^{660}.

І Макс Фріш, котрий робить цей «випадок» — який є криком! — літературно цікавим^{661}…

Отож напиши мені, будь ласка, або надішли мені — телеграфом — свій телефонний номер на Кірхґасе.

(Не телефонуй мені, будь ласка: у нас гість: Рольф Шрьорс^{662}…)

Пауль

147 ^{663} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 18.11.1959

Полудень середи,

щойно, кур’єрською поштою, надійшов Твій лист, Паулю, слава Богу! Я знову можу дихати. Вчора, охоплена розпачем, я пробувала написати Жизель^{664}, тут лежить незакінчений лист, я не хочу її бентежити, однак всією душею тепер проситиму через Тебе в неї сестринського почуття, того, що зможе передати Тобі моє сум’яття, конфлікт у мені, — а також залежність мою у тому листі, який був недобрим^{665}, я знаю, що він був мертвим.

Останні дні тут, відтоді, як надійшов Твій лист — усе це було жахливим, усе похитнулося, дійшло межі краху, ми всі нанесли одне одному стільки ран. Та я не можу й не смію говорити звідси^{666}.

Я мушу говорити про нас. Це не має так бути, щоб ми розминулися знову, — це знищить мене. Ти кажеш, ніби я вже не при собі, а… в літературі! Ні, я прошу Тебе, де Ти блукаєш у своїх думках! Я там, де завжди, тільки часто доходжу до відчаю, тільки падаю під тягарем, тяжко нести нехай навіть одну людину, яка стає дедалі самітнішою від саморуйнації та хвороби. Я мушу бути здатна на більше, я знаю, і я буду здатна на це.

Я почую Тебе, однак Ти також допоможи мені тим, що мене чутимеш. Я надсилаю телеграму з номером телефону й молюся, щоб ми віднайшли слова.

Інґеборґ

148 ^{667} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 18.11.1959

342987 ТІЛЬКИ НЕ СЬОГОДНІ ВВЕЧЕРІ ВІДНАЙДІМО СЛОВА

ІНҐЕБОРҐ

149^{668} Інґеборґ Бахман разом з Клаусом Демусом до Пауля Целана, Цюрих, 20—21.11.1959

Цюрих, 20 — 21-го лист. 1959

Вітаємо Тебе, Паулю —

Твої найближчі, найвірніші друзі.

Інґеборґ Клаус^{669}

150 ^{670} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 23.11.1959

МУЗИКА^{671} ДО ТВОГО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ^{672} І БАЖАЮ ТОБІ ВСЬОГО ДОБРОГО ВСЬОГО ЯКНАЙКРАЩОГО

ІНҐЕБОРҐ

151 ^{673} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 21.12.1959

Понеділок, 20 — 12 — 59^{674}

Любий Паулю,

тепер, після довгих вагань, я надіслала тільки вітання до Дня народження. Надіюся, що мені спаде щось на думку, а чи прийде щось на поміч, що б я могла сказати Тобі, щоб нам усім стало легше, бо не тільки я і Ти приголомшені, надіюся, Клаус ще змалює Тобі картину труднощів^{675}, які тут панують, краще, аніж я це можу зробити в листі. Вчора ввечері я бачила Клауса^{676} впродовж години, ми змогли тільки трохи поговорити в гаморі гучномовців поміж двома поїздами, і тільки потім на мене все знову звалилось, питання, питання, мені так на душі, ніби я знаю не більше, аніж раніше, попри дуже прихильні, чималі зусилля Клауса. — Паулю, я мушу тому ще дещо сказати дуже відверто, щоб не було неясностей і нічого не залишалося нерозв’язаним. Вихід, який я не змогла знайти в телефонній розмові — чи пригадуєш? Я мушу про дещо попередньо сказати; це починається з того, що Ти не вважав за потрібне відповісти на Максового листа^{677}, і що образа, висловлена зневажливою відмовою^{678} в листі до мене, для нього залишається в силі, також після того, як ми з Тобою віднайшли рятівне слово одне для одного. Це нічого не значить для нього, бо причиною, передусім, був його лист, це обтяжує навіть його думки, також стосовно мене, бо виглядає так, ніби мені залежить лише на Тобі, на Твоїй біді, на наших взаєминах. Тоді, після першого листа від Тебе^{679} та лиха, яке заподіяв він поміж мною і Максом, коли я повинна була боятися за все, мені вдалося досягнути тільки одного, — щоб ми мовчали про це (і поміж нами запанувала велика, гнітюча мовчанка). А нещодавно мені розповів Гільдесгаймер^{680}, коли був тут проїздом, ніби Макс видається Тобі «підозрілим», я була при цьому сама й нічого Максові не сказала, хоча це повідомлення вжахнуло мене, і я не можу збагнути, чого Ти чекаєш від мене, як оця мовчазна згода, ця ніяковість, можуть бути сумісними з тими найменшими побажаннями, з якими сміє звернутись до нас людина, з якою ми спільно живемо. Я була деколи настільки не при своєму розумі, що хотіла піти звідси геть, назавжди, і хотіла ніколи більше Тебе не бачити, саме з цієї причини, і тому, що думала, що можна або втримати і те, і те, або втратити, а тепер побачила, що це неможливо. Однак можливість існує, вона не може не існувати, та самому неспромога її здійснити. Я думаю, Ти мусиш Максові написати, так чи так, але з чіткістю, яка внесла б ясність. І я знаю, що для нього нестерпне — думати, що те, що сталося поміж вами, має стосунок саме до мене.

Паулю, я здогадуюсь, який лихий час Тобі довелось пережити, та чи маєш Ти гадку про те, що відбувалося тут — часто я сумніваюся в цьому. Навіть Клаусові я не могла сказати всього, це було неможливо.

Окрім цього, ще все навантаження, Франкфурт^{681}, робота вдень і вночі впродовж тижнів, порядкування у двох квартирах без жодної допомоги, гірше не може бути, і деколи дивно, що досі все це витримуєш. Так далі бути не може, як тільки семестр закінчиться, ми хочемо виїхати в сільську місцевість, у Південну Швейцарію або Верхню Італію, без повернення, — якщо тільки до того вдасться усе це витримати.

Тепер ще Різдвяні свята. До Каринтії я не поїду, мушу працювати безперестанку, свята не буде. — Сьогодні пополудні я написала Жизель, — не обтяжуй її, ніколи, будьте щасливі, у вас є Ерік, я часто про нього думаю, про те, що він, усе-таки, є.

Інґеборґ

152 ^{682} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 28.12.1959

28 — 12 — 59

Любий Паулю,

ще раз дякую Вам, Тобі та Жизель, за дзвінок у Різдвяний вечір, я не могла багато сказати, і моя французька була цілковито безладною, однак і так це було дуже добре. А тепер угамуймося, усі ми, залишмо розмову до наступної зустрічі.

Я пишу тут і там, та краще, я надішлю Тобі рукопис^{683}, як тільки закінчу частину до книжки^{684}, — я вже давно хотіла Тобі показати його, однак тепер я не просунулась далі з виправленням.

Подяка від мене ще раз — передай її також і Жизель.

Інґеборґ

153 ^{685} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 29.12.1939

Вівторок вночі

Дорогий Паулю,

я дізналася від Рольфа Шрьорса про аферу в Бремені^{686}, й оскільки мусила телефонувати йому, бо не мала адреси й сумнівалася щодо «звернення», я ще дізналася, що Ти цим дуже занепокоєний. Паулю, я прошу Тебе, дозволь мені Тебе заспокоїти, хоча я розумію думки, які турбують Тебе; бо, на жаль, це насправді так, що навряд чи хтось із лауреатів премії був би у стані мати гроші, щоб повернути їх, і це нікому не допоможе, я не бачу в цьому жодного сенсу, коли саме цей сенат виграє від публічної демонстрації. Натомість мені, з огляду на Твої думки, спало щось інше на думку. Думаю, що, можливо, демонстрація мала б сенс ось у чому: чи не зробити нам, Тобі й мені, а також іншим спробу зібрати стільки грошей, відповідно до наших зусиль, щоб ми змогли вручити їх, замість премії, Ґюнтеру Ґрасові, — так ми підтримали б ухвалу журі й провчили б у найдієвіший спосіб сенат. Я не знаю, можливо ця думка надто безглузда; скажи мені, що Ти думаєш! Однак мені дуже хотілося б, якщо щось повинно статися, то щоб сталося те, що насправді матиме сенс.

Додаю Тобі копію мого листа до сенату, щоб Ти знав, що я їм написала.

І не тривожся за все це так!

Інґеборґ

153.1 Додаток

Інґеборґ Бахман

Кірхґасе 33 / Цюрих

29-го грудня 1959 р.

Сенатові Вільного Ганзейського міста Бремен

Державна канцелярія — Б р е м е н

Вельмишановні панове,

дозвольте мені, оскільки я мала честь отримати три роки тому^{687} Літературну премію Вільного Ганзейського міста Бремен, висловити Вам свій подив щодо Вашого вето на цьогорічне рішення журі. Я думаю, що ухвала авторитетного журі, до складу якого, наскільки мені відомо, поміж іншим входять пан професор фон Візе^{688} і д-р Рудольф Гірш^{689}, не повинна бути дезавуйована, і вибір не може бути скасований — інакше кожен раніше схвалений вибір і кожен, який Ви могли б схвалити в майбутньому, треба оголосити як безпринципний та невеселий фарс.

Тому я надіюся, що журі не відступиться від свого рішення, і що Ви, вельмишановний пане Сенаторе^{690}, а також Ви, вельмишановні панове з Сенату, віднайдете шлях, який для жодного з нас не був би блокованим — шлях повороту назад з огляду на хибну дію такої засадничої послідовності, що вона не може не вразити і стривожити ні мене, ні, напевно, кожного з тих письменників, кого таке вшанування вже сповнило радістю.

З глибокою повагою

154 ^{691} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 3.1.1960

3-го січня 1960 р.

Всього доброго, Інґеборґ!

Я послав Вам Мандельштама^{692}, вчора, Вам обом.

Від Гільдесгаймера^{693} надійшов гарний лист, я відповів на те, що прояснює світлим, зроби, будь ласка, те ж саме.

Твій Пауль

(Бременському сенатові^{694} я надіслав 30-го грудня лист-телеграму.)

155 ^{695} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 22.1.1960

22-го січня 1960

Паулю,

д-р Гірш, напевно, уже розповів Тобі, як було у Франкфурті^{696}, я мало що там не лишилася. Однак, імовірно, для Тебе так було краще, бо в іншому випадку Ти б сповістив мене.

Прийми подяку за вірші Мандельштама; вийшла чудова збірка, для мене вона важливіша, аніж переклад Шара та Валері. Найулюбленіша поряд з Блоком^{697}. Та чи можеш Ти знову працювати для себе^{698}?

Франкфурт не дає мені перевести дух, я шукаю кілька вільних годин, щоб нарешті переписати начисто те, що я написала торік^{699}.

Усього, усього доброго!

інґеборґ

(Поміж мною та Гільдесгаймером усе налагодилося.)

Іще щось: чи отримав Ти вже, чи отримав нарешті, а чи не отримав досі гонорару^{700} від Боттеґе Оскуре? До мене надійшов несподівано лист із Риму, де питають про це.

156 ^{701} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 1.2.1960

1-го лютого 1960

Це перша історія. Я нічого не можу додати, лиш тільки надіятись…

Вітання!

Твоя

Інґеборґ

Додаток. Оповідання «Усе».

157 ^{702} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 19.2.1960

Лютий 1960

Цюрих

Дорогий Паулю,

після всього, що сталося, я думаю, що для нас немає більше продовження. Для мене це більше вже неможливо.

Мені дуже тяжко казати це.

Я бажаю Тобі всього якнайкращого

Інґеборґ

158 ^{703} Ганс Маєр та інші разом з Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Ляйпціґ ^{704} , поміж 29. і 31.3.1960

(2.4.1960.)

Дорогий Паулю Целане, саме ця листівка гарна й достатньо чуйна, щоб надіслати Вам наші сердечні вітання. Ми дуже надіємося, що зможемо привітати й Вас, так само як і наступних поетів, як гостя нашого університету.

Сердечно, Ваш Ганс Маєр ^{705}

Зі щирими вітаннями

Ґеорґ Маурер^{706}

Сердечно! Ваш Петер Гухель

Інґеборґ

Дружні вітання

Ернст Блох^{707} Вернер Краус^{708}

Інґе Єнс ^{709}

Вальтер Єнс. — Кароля Блох^{710}

Вернер Шуберт^{711} Інґебурґ Кречмар^{712}

Г. М. Енценсберґер Стефан Гермлін^{713}

159 ^{714} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 19.5.1960

/Пуанкаре 39–63/^{715}

Париж, 19-го травня 1960 р.

Я пишу Тобі^{716}, Інґеборґ.

Чи Ти ще пам’ятаєш, що я сказав Тобі, коли бачив Тебе востаннє, два роки тому, в Парижі, в таксі, перед Твоїм від’їздом^{717}?

Я ще пам’ятаю це, Інґеборґ.

«Не пускайся в пригоди, Інґеборґ» — ось що я сказав Тобі.

Ти пустилася в пригоди — і те, що Ти цього навіть не помітила, є… доказом цього.

Усім тим, хто надто охоче очорнює мене, Ти віриш на слово; мене Ти навіть не запитуєш. Все брехливе, що поширюється про мене, є для Тебе очевидним^{718}. Мене самого Ти не хочеш сприймати, не бажаєш визнати, не хочеш запитати.

Інґеборґ, де Ти? — Раптом з’являється якийсь Бльокер, з’являється осквернитель могил, я пишу Тобі, у повному відчаї, а Ти не маєш для мене жодного слова, Ти їдеш на літературні зібрання. (А коли йдеться про якісь літературні премії, Ти пишеш «у вівторок уночі»^{719}.)

А одного прекрасного дня — багато дечого я тут опускаю — я отримую листа, в якому Ти — «після всього, що сталося»^{720} — відмовляєш мені у дружбі…

Тобі не соромно, Інґеборґ?

Я пишу Тобі, Інґеборґ.

Я пишу Тобі також тому, аби сказати, що 24-го я поїду до Цюриха, щоб побачитися з Неллі Закс^{721}.

Я знаю, що Ти чекатимеш на неї в аеропорту. Я з задоволенням супроводжував би Тебе туди — але тепер я був змушений сказати Неллі Закс, що цю можливість у мене відібрано.

Якщо ж Ти все-таки вважаєш це за можливе, то скажи це відразу тепер Неллі Закс, і скажи це, будь ласка, також мені. Неллі Закс це, без сумніву, втішить.

А якщо хочеш, щоб ми поговорили одне з одним, то скажи мені, будь ласка, також і це.

Я був у ці останні місяці дуже розгніваний на Тебе, Інґеборґ, — якщо Ти тепер на якусь мить можеш бути собою, то збагнеш, чому.

І — прошу Тебе — : не запитуй тепер, перш ніж ти надішлеш мені відповідь, поради в інших — запитуй себе саму.

Пауль

160 ^{722} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, дарчий надпис у книзі: Поль Валері, «Юна парка», Париж, 30.5.1960

Для Інґеборґ,

30-го травня 1960 р.^{723}

Пауль

161 ^{724} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 7(?).6.1960

Дорогий Паулю,

прийми подяку за «Юну Парку». Велика радість бачити її так гарно виданою — дещиця винагороди за ТВОЮ неоплатну, чудову працю.

Надіюся, Ви повернулися додому^{725} з добрими почуттями й живете без труднощів^{726}. Неллі Закс прибуде до Парижа у понеділок, 13-го^{727} о 16.15, літаком, який відлітає о 15.05 із Цюриха. Ти знаєш, вона летить туди тільки заради Тебе. Я була дуже щаслива і впевнена в ті дні, коли вона була тут^{728}, я відчула, що мене розуміють. Вона має велике серце.

Прощавай —

Твоя

Інґеборґ

162 ^{729} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Уетікон ам Зее, 10.7.1960

Уетікон ам Зее

Гаус цум Ланґенбаум

10 — 7 — 1960

Прийми подяку, дорогий Паулю, за чудову книжку^{730}! День народження^{731} був гарним, та примножування років осягаєш не без страху, бо з’являється стільки обмежень.

Ви, можливо, вже на селі^{732}. Нехай вам там дуже добре поводиться!

Інґеборґ

163 ^{733} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 28.8.1960

28 — 8 — 60

Дорогий Паулю,

тепер ті листи, які були незакінчені, вже застаріли. Ці два останні тижні разом з родиною^{734}, клопоти та гонитва, в які нас увігнала Боббі^{735}, а потім ще й Твої тривожні новини — цього було надто багато. Телефоном я вже сказала Тобі, що не маю звістки зі Стокгольма^{736}, однак забула сказати, що листівка від Неллі Закс надійшла із запізненням, вона написала її раніше й подала іншу адресу, для фройляйн Гелли АППЕЛЬТОФТ^{737}, ГЯЛМАР СЬОДЕРБЕРҐС — ВЕҐЕН 16с, СТОКГОЛЬМ, та, чого доброго, ця адреса також уже недійсна, навіть дуже можливо, що вже недійсна. Я теж не знаю, як цьому всьому зарадити. А в середу вранці ми від’їжджаємо, — прошу, якщо Ти маєш для мене якісь повідомлення, пиши мені так, щоб я змогла отримати Твого листа близько 14-го вересня до запитання в Мадриді^{738}! А від 10-го жовтня я знову буду в Уетіконі.

Та ще стосовно спростовання Клауса^{739}: Паулю, я мушу сказати Тобі, мушу, на жаль, написати це також і Клаусові, що я з ним не згідна, що в такій формі воно видається мені тільки шкідливим^{740}. Я не можу запропонувати нічого кращого, як попросити д-ра Гірша взяти на себе формулювання. Факти губляться в цьому рукописі й не впливають належним чином, і тон видається мені також невдалим.

Від Марії Луїзи фон Кашніц^{741}, а також від д-ра Гірша я не чула нічого, та дуже охоче дізналася б, що вони кажуть про це.

Прощавайте, Ти, Жизель, Ерік, — я бажаю вам доброго завершення літа, і найкращі вітання від Макса!

Твоя

Інґеборґ

164 ^{742} Інґеборґ Бахман і Макс Фріш до Жизель Целан-Лестранж та Пауля Целана, Мадрид, 11.9. 1960

Мадрид, 11 — 9 — 60

Дорога Жизель, дорогий Паулю,

ми прибули сюди надто рано, і тому, що нас вабить тепло та південь, ми їдемо завтра далі й вітаємо вас!

Інґеборґ

Якби можна було пережити стільки, скільки переживаєш під час однієї такої подорожі!

Сердечно, Ваш Фріш

165 ^{743} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, дарчий надпис в окремому відбитку «Розмови в горах», Париж, 29.10.1960

Для Інґеборґ

Пауль

Париж, 29-го жовтня 1969 р.^{744}

166 ^{745} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 17.11.1960

17.ХІ.60

Моя люба Інґеборґ,

чи Ти, чи Ви ще в Цюриху? Я їду туди 25-го, мушу поговорити з доктором Вебером^{746}.

У журналі «Вельт» від 11.11. знову з’явилася ницість^{747} у майже неперевершеній формі. А також у «Кріст унд Вельт»^{748}.

Бачиш, Інґеборґ, я знав, що навіть Бюхнерівська премія не зможе зупинити цих підступів… Як добре, що з’явиться Ваше спростовання^{749} — від усього серця дякую Тобі за те, що Ти поставила свій підпис під ним. Хай Вам добре ведеться, urbi et orbi[22].

Твій

Пауль

167 ^{750} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Уетікон ам Зее, 18.11.1960

18 — 11 — 60

Любий, любий Паулю,

я буду тут 25-го — і ми побачимось! Я така рада, що можу радіти, що віднайшла Тебе знову того дощового дня у Парижі^{751}. Ми також знайдемо вихід і шлях, щоб усунути цей «Світ» («Welt») зі світу. Я бачитиму д-ра Вебера наступного тижня, ми говоритимемо про це, він також покаже мені ці аркуші. Видається, що Сонді^{752} опублікував у газеті дуже добре спростовання.

Я була всього кілька днів у Римі, щоб полегшити там Максів почин, щоб налагодити необхідне. Тепер я мушу залишатися тут ще чотири тижні, зачинитися на замок, працювати, це тільки тут можливо зробити, інакше це нереально. Напиши мені, будь ласка, коли Ти приїдеш, щоб я змогла зустріти Тебе. Не телефонуй, бо я вимкнула телефон! І де хочеш Ти жити? Я хотіла б сказати — тут, та не можу, бо будинок, де ми винаймаємо нашу квартиру, такий «швейцарський»!

Я стоятиму на вокзалі —

Твоя

Інґеборґ

168 ^{753} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Уетікон ам Зее, 23.11.1960

УСЬОГО ВСЬОГО НАЙКРАЩОГО ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ^{754} ПАКУНОЧОК^{755} ЧЕКАЄ ТУТ

ТВОЯ ІНҐЕБОРҐ

169 ^{756} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 24.11.1960

Завтра о п’ятнадцятій 49 до вечора неділі Цюрих Прошу зарезервувати кімнату Урбан^{757} або поблизу

Твій вдячний Пауль

170 ^{758} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, картка до подарунка, вільно вкладена в книжку (Ґертруда Стайн, «Три життя» ^{759} ), Уетікон ам Зее, (?), між 25. і 27.11.1960

Дорогому Паулю

до Дня народження

цими кількома листопадовими днями^{760}

Твоя

Інґеборґ

171 ^{761} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 2.12.1960

Мабуть щось трапилося Я не можу більше чекати^{762} Зателефонуй будь ласка

П.

172 ^{763} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Уєтікон ам Зее, 3.12.1960

МАРНО НАМАГАЛАСЯ ТОБІ ТЕЛЕФОНУВАТИ ЗАСЕКРЕЧЕНИЙ НОМЕР^{764} НЕ ПОВІДОМЛЯЮТЬ ПРОШУ ТЕЛЕФОНУЙ МЕНІ ПЕРЕД 10.00 РАНКУ АБО НАДІШЛИ ТЕЛЕГРАМОЮ СВІЙ НОМЕР

ТВОЯ ІНҐЕБОРҐ

173 ^{765} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Уетікон ам Зее, 3.12.1960

У суботу вночі

Паулю,

Жизель я вже написала^{766} найголовніше. Сьогодні ввечері говорила ще з Гіршфельдом^{767}, який напише видавцеві^{768} листа.

Щось усе-таки діється, однак це потребуватиме ще багато днів, доки дасться взнаки, Ти ж розумієш. Паулю, коханий, Ти мусиш працювати, не думати безупинно про це, це спустошить Тебе, цього не повинно статися.

Бажаю Тобі багато, багато невідступних, добрих думок!

Твоя

Інґеборґ

174 ^{769} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 5.12.1960

5 — 11 — 60^{770}

Дорогий Паулю,

д-р Вебер захворів на грип, домовленість знову перенесли на один тиждень. Для Курта Гіршфельда я придбала вже матеріали^{771}, найголовніше, щоб він зміг надіслати це видавцеві. Він напише. У «Тат»^{772} ще не з’явилось нічого, однак це, мабуть, зволікання — або я придбала інші примірники. У середу вранці я мушу вирушити на три дні до Франкфурта^{773}. Потім напишу знову!

Усього якнайкращого.

Інґеборґ

175 ^{774} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Рим, Різдво 1960

Паулю,

нехай Добро з добром залишається, а все інше стане Добром!

Інґеборґ

Різдво 1960

176 ^{775} Інґеборґ Бахман і Макс Фріш до Жизель Целан-Лестранж і Пауля Целана, Рим, 24.12.1960

ВЕСЕЛИХ РІЗДВЯНИХ СВЯТ БАЖАЮТЬ

ІНҐЕБОРҐ І МАКС ФРІШ

177 ^{776} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман і Макса Фріша, Монтана, 27.12.1960

Монтана^{777}, 27-го грудня 1960 р.

Дорога Інґеборґ, дорогий Максе Фріш!

Наші різдвяні побажання вже кілька днів у дорозі: я послав телеграму^{778} спочатку на «152, Вія Джулія^{779}», відтак «125» і нарешті, позаяк і цей номер будинку виявився неправильним, на стару адресу в Уетіконі. Вибачте, будь ласка, за це запізнення. (У поспіху від’їзду я залишив занотовану біля телефону^{780} римську адресу на своєму столі.)

Отож іще раз, також тут: Всього радісного й світлого Вам обом!

Я повертаюся вже післязавтра назад, через Цюрих^{781}. /Ще одне, для інформації: Леонгардт надіслав^{782} мені, окрім різдвяних вітань, статтю Абеля, в цій справі треба, як він сам висловився, «вистояти», найкраще, пише він, для нього було б, якби я сам відповів…

Ці «посланці» є скрізь: учора я зустрів тут, у Монтані, чоловіка, який багато років тому відвідав мене в Парижі: Енрік Бек^{783}. Чи я вже читав, що написали про мене в останньому числі журналу «Культур»^{784} (за грудень)…/

Найсердечніші вітання й побажання!

Пауль

178 ^{785} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Рим, 3.1.1961

3-го січня 1961 р.^{786}

Дорогий Паулю,

прийміть подяку за телеграму й мою подяку Тобі за листа! Натомість усі, усі випуски «Комерс»^{787} надійшли сюди 24-го, завдяки чудові пошти, хоча пошта не завжди здатна на чудеса. — Я додаю листа, якого я написала Тобі кілька днів тому, бо в ньому є речі, які Ти повинен знати; спочатку я не хотіла відсилати його, щоб не ятрити Тебе на канікулах. Я переглядала «Культур»; однак там нічого немає. Напевно, д-р Вебер дав Тобі в Цюриху пораду^{788} щодо Леонгардта.

Незабаром мала б з’явитися вже декларація лауреатів премії Бюхнера^{789}.

Дозволь запросити Тебе до Риму вже навесні, бо зима тут негарна, весь день тільки й тремтиш від холоду, і я почуваюсь увесь час хворою або напівхворою.

Хай щастить Тобі, любий Паулю!

Твоя

Інґеборґ

178.1 Додаток

Дорогий Паулю,

від Леонгардта, якому я свого часу писала, після того, як він затримав статтю Абеля, надійшло повідомлення^{790}; він пише, що надіслав цю статтю Тобі (а саме цього я й хотіла не допустити, щоб Ти хоч коли-небудь побачив її!), бо, очевидно, я дала йому надто мало вихідних даних для того, що б він тепер міг зробити, виходячи з позиції «журналіста»! Ти ж уже знаєш, що д-р Вебер вважає це нерозсудливим та недобрим, щоб я, або хтось інший, кого я назву, відповідали на це, бо тут нема що відповідати — Абель мусить спершу все поправити. Леонгардт, очевидно, хоче для своєї газети насамперед щось «журналістське», «цікаве», а на це не можна піти.

Сам Абель також мені написав, він робить закид мені щодо тексту «Спростовання» у «Ноє Рундшау», щодо деяких формулювань. Доречно було б залишити його без відповіді, та я, імовірно, усе ж таки відповім йому^{791}; думаю, що він молодий, і, можливо, сказане слово йому допоможе визнати, що він неправий.

Мені потрібно ще трохи часу, бо я мушу нас іще влаштувати; початок тут — нелегкий. Маю надію, що в Монтані добре, і вам ведеться там непогано.

Я страшенно пригнічена.

Твоя

Інґеборґ

Віа Джіулія 102

Рим 23 — 12 — 60

179 ^{792} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 9.1.1961

Париж, 9-го січня 1961 р.

Моя люба Інґеборґ,

саме надійшли обидва Твої листи — я хочу відразу відповісти на них, дуже коротко й квапливо, оскільки мені вже час іти на Рю д’Ульм^{793}.

Першу статтю Абеля в журналі «Вельт» Ти знаєш; вона базується на ницих наклепах — в ній запитується, чи я, смертний, взагалі існую — і на сфальсифікованих «цитатах» і датах. Після «Спростовання» і статті Петера Сонді^{794} все безперешкодно, себто іще підступніше, триває далі, див. «Ді Цайт»^{795} і гранки цієї газети.

Якщо Абель Тобі напише, Інґеборґ, то це провокація. Будь ласка, не йди на неї! У жодному разі, Інґеборґ!

Маурер^{796}, я довідався про це позавчора, спростував у журналі «Вельт» від 31.12. слова про «майстра плагіату», які К.Ґ. вклала йому в уста.

Інґеборґ, не забувай: так звана спадщина є чистою вигадкою — це легко довести. Після смерті Ґ. існувало лише кілька віршів, написаних німецькою мовою. Наведені К.Ґ. у зв’язку з цим дати 1951, 1956 і 1960 рр., а також порівняння обох «варіантів» її написаних в 1951 та 1960 рр. передмов до «Трави марення» («Traumkraut») виразно свідчать про те, що тут підправляли, а також про те, як і чому.

Три цикли, які я переклав, К.Ґ. опублікувала, після того, як вона їх «переробила» — це також легко довести — під своїм ім’ям. (Видавництву Лухтерганд це достеменно відомо.^{797})

Ще раз, Інґеборґ: Абель діє mala fide[23]. Не дай себе спровокувати!

Я додаю до цих рядків, для Тебе й для Макса Фріша, фотокопію з журналу «Баубуденпоет»^{798}: щоб Ви побачили, що і в який саме спосіб тут досягається…

Всього доброго!

Твій Пауль

Про те, що це не «Культур»^{799}, а «Панорама»^{800}, я Вам уже писав…

Додаток: Фотокопія статті Клер Ґоль, «Невідоме про Пауля Целана».

180 ^{801} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Уетікон ам Зее, 20.1.1961

Уетікон ам Зее

20 — 1 — 1961^{802}

Дорогий Паулю,

прийми подяку мою за листа! Щодо «Панорами»: єдино правильним є, безперечно, те, щоб видавництво Фішер надіслало до цієї редакції «Ноє Рундшау»^{803} з супровідним листом, щоб інформувати її та надати їй права.

Отож Абелеві я не писатиму. Хоча я вже зробила деякий начерк листа^{804}, та тут справді якимось фатальним чином вплутуєшся в цю справу, і немає жодної певності, що з другого боку є добра воля — та, власне, все цьому й суперечить. Однак так хотілося б припустити існування доброї волі й цим спокуситися…

Деякий час, до початку лютого, я буду ще тут, у Швейцарії; далі, до 20-го березня адреси не матиму, бо буду в дорозі (виступи з читаннями^{805}). А на початку березня знову перебуватиму в Римі. А потім, надіюсь, і Ти незабаром приїдеш.

Твоя Інґеборґ

181 ^{806} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 27.1.1961

27 — 1 — 61^{807}

Любий Паулю,

пересилаю Тобі статтю, яка з’явилася у студентському часописі НОТІЦЕН^{808}!

Усього якнайкращого.

Інґеборґ

Додаток. Оригінал статті Юрґена Вальмана «Цькування Пауля Целана».

182 ^{809} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Уетікон ам Зее, 28.1.1961

Дорогий Паулю,

я дізналася, що з’явилися ще інші статті на Твій захист, одна з них — Сонді^{810} в «Ноє дойче Гефте» та інша в «Дас Шьонсте»^{811}, стосовно «Ноє Рундшау»^{812}. На жаль, я їх не отримала й тому не можу надіслати Тобі. І те, що Маурер^{813} на Сході відмовився від свого недоброго твердження, дуже важливо й матиме вплив. Будь у доброму настрої, тепер Ти вже можеш мати його.

Твоя

Інґеборґ

183 ^{814} Інґеборґ Бахман і Макс Фріш до Пауля Целана, Рим, 25.4.1961

МИ СТУРБОВАНІ КВАРТИРА В УЕТІКОНІ ДО ВАШИХ ПОСЛУГ КЛЮЧ У ҐУЕНТАРТА В БУДИНКУ

ІНҐЕБОРҐ І МАКС ФРІШ

184 ^{815} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман і Макса Фріша, Париж, 25.4.1961

78, РЮ ДЕ ЛОНШАН. XVI^е

Дорога Інґеборґ, дорогий Максе Фріш,

я дякую Вам, ми дякуємо Вам за телеграму.

Виїхати? — цього ми не можемо. Бути тут, залишатися тут^{816}: ми відчули, особливо в ніч з неділі на понеділок^{817}, що це єдино правильне рішення. (Що не має нічого спільного з будь-якими прогнозами.)

Ще раз дякуємо за телеграму

Сердечно

Пауль

Париж, 25-го квітня 1961 р.

185 ^{818} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман і Макса Фріша, Париж, 2.5.1961, не надісланий лист.

Париж, 2-го травня 1961.

Дорога Інґеборґ, дорогий Максе Фріш,

кілька днів тому я написав Марії Луїзі Кашніц — я сподіваюся, що вона показала Вам мого листа.

Те, що Казак — він не єдиний інтриган у цій справі — здійснив разом із нацистом Мартіні^{819}, не може залишати Вас байдужими.

Сердечно

186 ^{820} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Рим, 31.5.1961

ВІА де НОТАРІС 1 Ф^{821}

РИМ

31 — 5 — 61

Любий Паулю,

дякую Тобі за листа. Тепер уже, слава Богу, найгіршого вдалося уникнути; я розумію також, чому Ви так вирішили, та, попри це, Ви завжди маєте знати, що ця можливість для Вас існує, що ми Вам готові допомогти!

Нас деякий час не було, ми були в Греції^{822}, час до поїздки та після неї минув у пошуках нової квартири, які врешті закінчилися, саме тепер ми переїжджаємо, і нова адреса зазначена на першій сторінці.

Я отримала від видавництва Фішер^{823} листа в справі Клер Ґоль^{824}, у ньому пишуть, що Ти мав би знати про це. Думаю, на нього не варто відповідати. А може, Ти іншої думки? Я його ще не викинула до смітника, бо хотіла знати, чи Ти надаєш йому значення. Нічого іншого не можна було чекати, — нові ниці наклепи, яким передують старі.

--------------------

Промову до премії Бюхнера^{825} я знову перечитала з великою радістю, а тепер також усі вірші Єсеніна^{826}. Вони такі гарні, ті, які Ти дібрав. Тобі доведеться ще виявити поблажливість до моїх перекладів Унґаретті^{827}, які я невдовзі зможу надіслати Тобі. Аркуш за аркушем…

Чи Ти приїдеш до Риму — ? у новій квартирі є гостьова кімната, вона чекає. (Ми винайняли цю квартиру на два роки.)

Прощавай, мій любий Паулю, вітай Жизель^{828}, і прийміть велике вітання від Макса.

З багатьма помислами, часто сповненими тривог —

Твоя

Інґеборґ

187 ^{829} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, дарчий надпис у кн. «Тридцятий рік», Рим, 4.6.1961

Для Пауля —

Інґеборґ

Рим 4 — 6 — 61

188 ^{830} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, дарчий надпис у кн.: Джузеппе Унґаретті, «Вірші», Рим (?), літо 1961

Для Пауля —

Інґеборґ

Літо 1961 р.

189^{831}Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 11.9.1961, не надісланий лист

Дорога Інґеборґ,

мені тепер, а надто після провокації «Форвертс»^{832} (яка, певна річ, не остання), дуже зле. Я думаю — і це, ймовірно, не зовсім егоцентрична думка — , що допомогти, роз’яснити, прояснити все могла б розмова з Тобою і Максом Фрішем. Тому я прошу Тебе й Макса Фріша про таку розмову.

На жаль, я не можу приїхати до Вас — будь ласка, приїздіть сюди, будь-коли, завтра чи післязавтра, але дайте мені вже тепер знати.

Сердечно бажаю Вам всього доброго!

Пауль

11.9.61

190 ^{833} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 27.9.1961

78, рю де Лоншан

(Роі 39–63)

27.9.61.

Моя люба Інґеборґ,

я довго не писав, я не встиг привітати Тебе з днем народження, подякувати Тобі за книги^{834}. — Дозволь мені тепер надолужити це.

Всього, всього доброго, Інґеборґ!

Я кажу собі — і кажу це також Максові Фрішу: те, що поміж нами постало — це тільки непорозуміння, таке, яке важко розплутати, але це тільки непорозуміння.

Спробуймо спільно усунути його з нашого світу. Я вірю в розмови, Інґеборґ. То ж поговорімо одне з одним — я прошу про це також Макса Фріша.

Всього доброго!

Пауль

191 ^{835} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, після 27.9.1961, не надісланий лист

Любий Паулю,

кілька хвилин тому відбулася наша телефонна розмова — однак дозволь мені попри це спробувати відповісти на Твого листа. Я не знаю, чи це тільки непорозуміння, яке з’явилося поміж нами, а чи щось інше, що вимагає роз’яснення. Я це відчуваю інакше: вторгнення безмовної тиші, брак найпростішого відголосу, усе це робить мене безпомічною, бо тільки можу робити припущення, в яких повинна блукати, а потім знову чую від Тебе, так, як чую тепер, як погано Тобі^{836}, і залишаюсь такою ж безпомічною, як і в мовчанці, і не знаю, як знайти вихід, і як мені коли-небудь знову стати для Тебе живою й реальною. Деколи я дуже добре бачу причини, кілька речей, випадки з недобрих часів торік^{837}, яких я не розумію, і досі не розумію, які я намагаюсь забути, бо не хочу їх визнавати, бо не хочу, щоб це було так, наче Ти їх вчинив, написав, сказав. І тепер я знову злякалася, коли Ти сказав мені телефоном, що мав би за щось попросити прощення, я ж не знаю, що Ти маєш тут на увазі, та мені знову страшно, не стільки від того, що мені знову щось могло б завдати жалю, а тому, що я відчуваю, наскільки це мене позбавляє віри в дружбу, дружбу, яка виходить за межі звичайного співчуття й побажання, щоб для Тебе все обернулось на краще. Цих почувань для мене замало, і для Тебе їх мало б бути замало.

Любий Паулю, це знову, можливо, неслушний час, щоб висловити те, що важко піддається висловлюванню, але ж слушного часу немає, інакше мені вдалося б уже якось це подолати. Я справді думаю, що найбільша біда — у Тобі самому. Ницість, яка приходить ззовні, — і Тобі не треба мене запевняти, що це так, бо я знаю це більшою мірою — хоча й діє, наче отрута, але перед нею можливо вистояти, потрібно вистояти. Тепер це залежить тільки від Тебе, реагувати на неї правильно, Ти ж бачиш, що всі заяви, кожне втручання^{838}, наскільки правильним воно б не було, не зменшило в Тобі горя, коли я чую, як Ти говориш, мені видається, ніби все залишається бути таким, яким було рік тому, ніби для Тебе не має жодного значення те, що так багато людей доклали зусиль, ніби значення має тільки те інше, бруд, віроломство, безумство. Ти також втрачаєш друзів^{839}, бо вони відчувають, що для Тебе мало що має значення, що і їх заперечення не має для Тебе значення, там, де воно видається їм доконечним. Заперечення легко має злощасніші наслідки, аніж згода, та деколи воно все ж корисніше, нехай навіть тим, що потім сам усвідомлюєш краще, ніж інші, у чому помилка. Облишмо, одначе, інших.

Із усіх кривд та образ, яких я зазнала досі, найгіршими для мене завжди будуть ті, яких завдав мені Ти — також і тому, що я не можу відповісти на них зневагою або байдужістю, бо не можу боронити себе від них, бо моє почуття до Тебе завжди пересилює і робить мене беззахисною. Звичайно, для Тебе йдеться тепер передусім про інші речі, про Твою скруту, та для мене, для того, щоб могло йтися про неї, передусім йдеться про наші стосунки, щоб можна було вести дискусію про те інше. Ти кажеш, що не хочеш нас втратити, а я це перекладаю для себе як «Тебе втратити», бо цей позверхній стосунок до Макса — без мене ви, ймовірно, ніколи й не познайомилися б — або за інших умов, яким я надаю більше шансів, аніж умовам, які я сама створила — отож, скажімо все-таки чесно, щоб не втратити одне одного. І тепер я себе запитую, хто я для Тебе, хто, після стількох років? Фантом, чи реальність, яка більше не відповідає фантому. Бо в моєму житті багато чого відбулося, і я хочу бути тим, ким я сьогодні є, та чи сприймаєш мене Ти сьогодні? Саме цього я не знаю, і це доводить мене до розпачу. Якийсь час, після нашого нового побачення у Вупперталі^{840}, я повірила в це сьогодення, ми утвердили одне одного — я Тебе, а Ти мене — у новому житті, так мені видалося, я прийняла Тебе, і не тільки разом із Жизель, а й з новими зрушеннями, новими болями і змогами щастя, які для Тебе відкрилися після часу, який був нашим.

Ти якось мене запитав, що я думаю щодо критики Бльокера^{841}. Тепер Ти вітаєш мене з виходом книжки, відповідно, книжок^{842}, і я не знаю, чи враховуєш Ти тут критику Бльокера^{843}, усі інші критичні відгуки, а чи думаєш, що одне речення проти Тебе значить більше, аніж тридцять речень супроти мене? Ти справді так думаєш? І чи Ти справді думаєш, що часопис, який цькує мене з першого дня свого існування, «Форум», наприклад, отримує своє виправдання в тому, що милостиво зійде до Твого захисту^{844}? Коханий, я ніколи звикло не скаржуся ні на кого з огляду на ниці вчинки, та вони спадають мені на думку, коли люди, здатні на них, посилаються раптом на Тебе. Ти не мусиш мене розуміти хибно.

Я можу стерпіти все незворушно, часом, у найгіршому випадку, може статися напад. Мені не спадало на думку звертатися до кого-небудь по допомогу, до Тебе також, бо я чуюсь сильнішою.

Не нарікаю. Не знаючи, знала, що цей шлях, який я хотіла обрати, який я обрала, не буде встелений пелюстками троянд.

Ти кажеш, що Тобі вселяють відразу до Твоїх перекладів^{845}. Любий Паулю, це, можливо, єдине, де я сумнівалася, — маю на увазі не Твої повідомлення, а їх наслідки, однак тепер я вірю Тобі цілковито, бо теж мала нагоду відчути всю злобу професійних перекладачів, чийого втручання я також не передбачила. Вони сиплять дотепами, коли говорять про мої помилки, яких я нібито припустилася^{846}, люди, які, хоча це мене не образило б, гірше володіють італійською мовою, а також інші, які володіють нею, можливо, і краще, та, у кожному разі, люди, які не мають уявлення, як би мав виглядати вірш німецькою мовою. Зрозумій: я вірю Тобі, в усьому, усьому. Тільки не вірю, що плітки, критика завершуються на Тобі, бо з таким же успіхом я могла б вірити, що вони завершуються на мені. І я могла б Тобі це довести, як і Ти доводиш мені, що це так.

Чого я не можу: довести це Тобі цілковито, бо анонімні або інші клапті паперу я викидаю, бо вірю, що я сильніша, аніж ці клапті, і хочу, щоб Ти був сильнішим, аніж ці клапті, які нічого, нічого не значать.

Та Ти не хочеш визнати того, що це нічого не означає, Ти хочеш, щоб це виявилося сильнішим, хочеш, щоб Тебе поховали під ними.

У цьому Твоя біда, яку я вважаю більшою, аніж біду, яка випадає Тобі на долю. Тобі хочеться бути жертвою, однак від Тебе залежить не бути жертвою, і я думаю все про книжку, яку написав Сонді, про епіграф^{847} до книжки, який мене вразив, бо я, коли читала його, не могла інакше, як думати при цьому про Тебе. Безперечно, це буде, це прийде, це прийде зараз іззовні, однак Ти це санкціонуєш. І питання в тому, чи Ти це санкціонуєш, чи приймаєш. Однак тоді це — Твоя історія, і вона не буде моєю історією, коли Ти дозволяєш, щоб це все Тебе розчавило. Коли Ти на це все йдеш. Ти йдеш на це. Це я маю Тобі за зле. Ти йдеш на це і так розчищаєш усьому цьому шлях для вільного руху. Ти хочеш бути тим, кого це погубить, але я не можу санкціонувати цього, бо Ти можеш усе це змінити. Ти хочеш, щоб вони були винними перед Тобою, і я не зможу цьому перешкодити, щоб Ти й далі цього хотів. Зрозумій же мене, виходячи з [нерозбірливе слово]: я не вірю, що світ може змінитися, однак ми можемо, і я хочу, щоб Ти зміг це зробити. Саме тут доклади зусиль. Не «підмітальник вулиць» може вимести це, а Ти можеш зробити це, тільки Ти. Ти скажеш, що я вимагаю надто багато від Тебе для Тебе. Так, я роблю це. (Однак я вимагаю цього і від себе для себе, тому наважуюсь Тобі це казати). А більше вимагати не можна. Я не зможу цього цілковито здійснити, і Ти не зможеш цього цілковито здійснити, однак на шляху до здійснення багато чого відпаде.

Часто мені дуже гірко, коли я про Тебе думаю, і деколи я не пробачаю собі, що не ненавиджу Тебе, за того вірша, це звинувачення в убивстві^{848}, яке Ти написав. Чи винуватила Тебе хоч одна людина, яку Ти любиш, у вбивстві, коли Ти невинний? Я не ненавиджу Тебе, і це божевільно, однак, якщо коли-небудь ще щось має бути щирим і добрим, то спробуй і Ти розпочати відповідати мені, і не письмовою відповіддю, а почуттям, по-справжньому. Я не сподіваюсь на це, як і на дещо інше, жодної відповіді, жодного вибачення, бо жодного вибачення недоставатиме, і я не зможу його прийняти. Я чекаю, що Ти, коли допоможеш мені, сам собі допоможеш, Ти — собі.

Я сказала Тобі, що Тобі дуже легко зі мною, та наскільки б це не було правдою — правдою буде й те, що Тобі буде зі мною важче, аніж із будь-ким іншим. Я щаслива, коли Ти підходиш до мене в Отель дю Лувр^{849}, коли Ти вільний і радісний, я все забуваю й радію, що Ти нічим не затьмарений, що можеш бути таким. Я багато думаю про Жизель, хоча мені не годиться надто це розголошувати, найменше перед нею самою, однак я справді про неї думаю й захоплююсь нею за велич і стійкість, яких Ти не маєш. Це Ти маєш мені пробачити: однак я вірю, що її самозречення, її прекрасна гордість і її терплячість до мене важать більше, аніж Твої нарікання.

Ти достатній їй у своїй біді, проте вона Тобі ніколи не буде достатньою у біді. Я жадаю, щоб чоловікові годі було утверджуватися через мене, проте їй Ти цього не дозволиш, яка це несправедливість.

192 ^{850} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Базель, 24.10.1961

24 — 10 — 61

Мій любий Паулю,

кожного, майже кожного вечора я намагалася далі писати листа, який ставав щораз довшим. Тепер я не можу його відіслати, бо він очікує надто багато. Краще я привезу його до Парижа^{851} й доповню в розмові, і Ти його доповниш в розмові. Щоб роз’яснити те, що стосується тільки Тебе й мене. Я не бачу непорозумінь, які Ти припускаєш; я тільки подумала, коли від Тебе не було жодних вістей, що книжки мої^{852} Тобі не сподобались. —

Цієї хвилі я ще не можу назвати Тобі точної дати. До 5-го або 7-го листопада — коли закінчиться Максова робота в театрі^{853} — про приїзд не може бути жодної мови. І до Парижа я можу поїхати тільки сама, бо Макс дуже виснажений, а потім буде ще виснаженішим, і в будь-якому разі йому треба буде відразу повернутись до Риму.

Я дуже надіюся, що Тобі тепер краще, я від серця Тобі бажаю цього й напишу наступного тижня, коли зможу приїхати!

Велике вітання Жизель.

Інґеборґ

193 ^{854} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Рим, 5.12.1961

5 — 12 — 61

Віа де Нотаріс 1 Ф

Рим

Любий, любий Паулю,

чи не щодня я хотіла написати Тобі, однак наше повернення, та для мене ще одна подорож^{855} поміж тим, не дали мені ні до чого дійти; якби ж то я ще могла, як це можуть інші, написати листа за годину або впродовж вечора — але вже віддавна це стало мовби хворобою, я не можу писати, я вже ушкоджена, вже тоді, коли ставлю дату або закладаю аркуш у друкарську машинку.

Я хочу, я бажаю Тобі, щоб Тобі врешті-решт стало краще, щоб Ти більше беріг здоров’я^{856}, або, ще більше, щоб самовладання і новий спокій цілковито повернули Тобі здоров’я.

Часто мені видається, що Ти вже знаєш, скільки від Тебе залежить, і що Ти зможеш опанувати себе саме звідти, де Ти себе зрозумієш.

Наші уроки стають дедалі складнішими. Дозволь їм навчити нас.^{857}

Вітай Жизель, і приїдьте, або приїдь, коли це буде можливо!

Усього любого, усього найкращого.

Твоя

Інґеборґ

194 ^{858} Інґеборґ Бахман і Макс Фріш до Жизель Целан-Лестранж і Пауля Целана, Рим, грудень 1961

Грудень 1961 р.

Дорога Жизель, дорогий Паулю,

Бажаємо вам гарних Різдвяних свят, доброго, кращого часу!

Інґеборґ Макс Фріш

195 ^{859} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 21.9.1963

78, Рю де Лоншан Париж, 21-го вересня 1963 р.

Люба Інґеборґ,

коли я прочитав у газеті, що Ти була в Росії, я страшенно позаздрив Твоїй мандрівці, надто перебуванню у Петербурзі^{860}. Але невдовзі після цього, наприкінці серпня, я довідався у Франкфурті від Клауса Ваґенбаха^{861}, що все це не відповідає дійсності, що Тобі натомість було дуже недобре і що Ти недавно лише вийшла з лікарні^{862}. — Я хотів після цього зателефонувати Тобі, одначе Ти ще не мала телефону^{863}.

Тепер я пишу Тобі, лише кілька рядків, щоб так само попросити Тебе написати мені кілька рядків. Дай мені, будь ласка, знати, як Тобі живеться.

У мене за плечима низка не надто втішних років^{864} — «за плечима», як прийнято казати.

У найближчі тижні повинна з’явитися моя нова збірка віршів — вона ввібрала в себе різне^{865}, адже я йшов, немовби це було мені наперед визначено, доволі «далеким від мистецтва» шляхом^{866}. Це, якщо хочеш, своєрідний документ кризи — але чим була б поезія, якби вона не була також і цим, причому в доволі радикальний спосіб?

Отож напиши мені, будь ласка, кілька рядків.

Я бажаю Тобі всього доброго, Інґеборґ

Сердечно

Пауль

196 ^{867} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Франкфурт-на-Майні, 30.7.1967

Люба Інґеборґ,

через доктора Унзельда^{868} я довідався, повернувшись три дні тому із Фрайбурґа^{869}, про аферу стосовно Ахматової; відтак я купив собі «Шпіґель»^{870}.

Дозволь мені сердечно подякувати Тобі за те, що Ти відрекомендувала мене Піперові як перекладача російської поетеси — її вірші я знаю віддавна. Мандельштам був одним з її найвірніших шанувальників.

Може, Ти напишеш мені як-небудь кілька рядків. Якщо зважишся, то прошу писати на адресу^{871}: П.Ц. Еколь Нормаль Сюпер’єр, 45, Рю д’Ульм, Париж 5е.

Всього доброго!

Сердечно

Пауль

Франкфурт, 30-го липня 67

Листування Пауль Целан — Макс Фріш

197 ^{872} Пауль Целан до Макса Фріша, Париж, 14.4.1959

78, Рю де Лоншан

Париж, 14-го квітня 1959 р.^{873}

Дорогий Максе Фріш,

я телефонував Вам учора, несподівано, в надії, що Ви, як це вже трапилось одного разу^{874} — але тоді я не знав цього — , будете біля телефону: я хотів попросити у Вас поради, напроситися на розмову, в Цюриху, в Базелі, хотів спитати Вас, що можна було б зробити — адже щось потрібно робити! — перед лицем усієї цієї брехні, підлоти й гітлерівщини, що розповзається дедалі ширше й ширше: кілька годин тому я саме отримав одного листа, від Генріха Белля, листа, який довів мені ще раз, скільки ницості гніздиться в душах, які, доволі легковірно, — але хто, якщо він прагне зберегти віру в людей, хотів би відмовитися від своєї «легковірності»? — , зараховувалися до тих, на яких «залежить».

Але, о лихо, щойно відкриєш їм очі на те, що вони насправді чинять і чим вони є, — як вони миттєво знову перетворюються на самих себе. Цей (аж ніяк не новий) досвід я здобув тепер від спілкування з Беллем. Ідеться не про те, що я був до цього не підготовлений; хоча, Бог свідок, я не чекав того, що все це станеться саме так, так однозначно у своїй ницості.

Отож я зателефонував Вам, щоб запитати Вас та Інґеборґ, чи можу я приїхати з усіма цими запитаннями й безпорадністю — які Вам знайомі, віддавна, у всякій подобі! — до Цюриха, скажімо, за тиждень. Будь ласка, скажіть мені, чи підходить Вам цей термін, я ж бо можу — насправді — приїхати також пізніше (а до того, й навіть поза тим, і далі жити зі своїми запитаннями), можливо, у травні, дорогою до Австрії^{875} (де ми хочемо провести літо), або в червні.

Пробачте мені, будь ласка, квапливість та уривчастість цих рядків і дозвольте привітати Вас якнайсердечніше

Ваш Пауль Целан

198 ^{876} Макс Фріш — Паулю Целану, Уетікон ам Зее, 16.4.1959

Уетікон, 16.4.59

Шановний і дорогий Паулю Целане,

щойно надійшов Ваш лист. Перед цим я відніс на пошту листа Інґе^{877}. Приїжджайте якомога швидше! Я прошу Вашої поблажливості, якщо цей лист виявиться не надто спонтанним, учора я написав Вам спонтанного^{878}, проте пані володарка знайшла там неприйнятним якесь підрядне речення, якесь дріб’язкове речення, просторічне речення, що стосувалося фольксваґена, який мав забрати й доставити Вас сюди, а я не люблю дезинфікувати такі листи. Отож ми посварилися! — між іншим, той лист, який я зім’яв, намагався сказати Вам, що я щиро радію зустрічі з Вами, що я вже тривалий час бажаю її, що я трохи лякаюся її, тому що багато знаю про Вас, від Інґе, лякаюся не через Інґе, а через Вашу творчість, якою захоплююся, наскільки це доступно мені, лякаюся, позаяк вона й донині не цілком доступна мені. Я гадаю, що Уетікон краще за Базель, де зустрічаються лише в ресторанах; тут поблизу, за двісті кроків від цього помешкання, є милий готель, де Ви могли би переночувати, і тут нам буде спокійно, ми зможемо також виїхати в ту, а чи ту місцину. Однак не поспішайте від’їжджати! Треба забезпечити собі шанс кращого порозуміння при повторній розмові, після того, як виспишся. Чи зможете Ви залишитися на кілька днів? Вірте мені, що я цьому щиро радію.

В очікуванні й сердечно Ваш

Макс Фріш

199 ^{879} Пауль Целан до Макса Фріша, Париж, 18.4.1959

15-го квітня 1959 р.^{880}

Дорогий Максе Фріш,

Ваш лист уже тут, лист Інґеборґ також: сердечно вдячний!

Проте я не зможу приїхати вже наступного тижня, а лише після наступного, позаяк мені щойно нагадали про один обов’язок, якого я не можу уникнути, про обов’язок небожа — дану мною ще кілька місяців тому обіцянку приїхати на єврейську Пасху до Лондона, до старенької тітки^{881}, отож мені доведеться, хоча я й не пригадую, щоб коли-небудь переселявся з Єгипту, відсвяткувати це свято в Англії, зі своїми родичами, які, навіть якщо вони й не споживають лише прісний хліб, відзначають це свято (крім того, вони не мусять іти на роботу).

Отож ми від’їжджаємо наступного тижня до Лондона, відтак я зміг би прибути до Цюриха 28-го або 29-го квітня — сподіваюся, у прийнятний час.

Найсердечніші вітання

Ваш Пауль Целан

200 ^{882} Макс Фріш — Паулю Целану, Шульс, 20.7.1959

20.VII.

Дорогий Паулю Целане!

Мої лікарі^{883}, тут і в Цюриху, забороняють мені втечу до Сільз-Марія, на жаль, і малюють мені чорта на стіні, якщо я поїду туди. Отож мені не залишається нічого іншого, як послухатися, а Рим далі, ніж я думав. — Я дуже радів, радію, що зустрівся з Вами, Паулю Целане. Можливо, в середу я все-таки ще раз поїду (таємно) на Сільзер-Зее^{884}. Я не встиг попрощатися з Вашою дружиною^{885}; вітайте її від мене.

Ваш Макс Фріш

201 ^{886} Пауль Целан — Максові Фрішу, 23.10.1959

23.Х.59

Дорогий Максе Фріш,

гітлерівщина, гітлерівщина, гітлерівщина. Кашкети.

Погляньте, будь ласка, що пише пан Бльокер, критик першої німецької генерації з благословення пана Рихнера^{887}, автор, ах, статей про Кафку й Бахман^{888}.

На все добре!

Ваш Пауль Целан

201.1 Додаток

Пауль Целан

78, Рю де Лоншан (16е)

Париж, 23-го жовтня 1959 р.

(Рекомендований лист)

Редакції літературного відділу газети «ТАҐЕСШПІҐЕЛЬ», Берлін

Оскільки, з огляду на те, якими знову є справи в Німеччині, я не можу припустити, що хтось із Ваших, сподіваюся, численних читачів, сказав про вміщену у Вашому виданні від 11-го жовтня ц. р. рецензію на мої вірші (рецензент: Ґюнтер Бльокер) те, що про неї мало б бути сказано, то я роблю це сам: це пов'язано, мабуть, як і моя більша свобода в лоні німецької мови — моєї рідної мови — , з моїм походженням.

Я пишу Вам цього листа: комунікативний характер мови стримує й обтяжує мене менше, ніж інших: я творю в порожнечі.

«Фуга смерті», легковажним автором якої я змушений себе визнати, і справді є графічною структурою, в якій звучання не доведене до того пункту, де воно може взяти на себе смислове значення. Вирішальним тут є не світогляд, а комбінаторика.

Аушвіц, Треблінка, Терезієнштадт, Маутгаузен, убивства, умертвіння газом: там, де вірш нагадує про це, там ідеться про контрапунктні вправи на нотному папері.

Бо давно вже настав час викрити того, хто — це пов’язано, мабуть, з його походженням — не зовсім безпам’ятно пише німецькі вірші. При цьому особливо рекомендуються такі надійні вислови, як «схильний до комбінаторики інтелект», «позбавлений запаху» тощо. Певні автори — це пов’язано, мабуть, з їхнім походженням — одного прекрасного дня викриють себе самі; короткої вказівки на здійснене самовикриття буде достатньо; після чого можна знову спокійно продовжувати писати про Кафку.

Але, закинете Ви, під «походженням» рецензент має на увазі ніщо інше, як місце народження автора тих графічних структур. Я мушу погодитися з Вами: факти Бльокера, не останньою чергою дружні поради наприкінці його рецензії, недвозначно промовляють на користь такого сприйняття. Отже цей лист, скажете Ви тепер, ставлячи кінцеву крапку, не має нічого спільного з рецензією. Тут я також змушений погодитися з Вами: Справді. Нічого. Нічогісінько. Я творю в порожнечі.

(Пауль Целан)

P.S. Все підкреслене в цьому листі запозичене з публікації Вашого співробітника Бльокера.

Інший додаток: копія статті Ґюнтера Бльокера «Вірші як графічні структури».

202 ^{889} Макс Фріш до Пауля Целана, Уетікон ам Зее, 3.11.1959, не надісланий лист

Уетікон, 3.11.59

не відіслано^{890}

Дорогий Паулю Целане!

Це вже четверта спроба^{891} листа, яким я мав би відповісти Вам, отож вона вже не може бути доброю. Майте трохи поблажливості! Перший був сердечнішим, проте сердечність не можна переписати. Ми з Вами друзі? Я ж зовсім не знаю, наскільки серйозно Ви ставитеся до мене, сприймаєте мене поза тим колом, яке є Вашим. Наша коротка зустріч у Сільзі: я був радий, що мав змогу побачити Ваше обличчя й почути Ваш голос, після того, як Ваше ім’я, вже віддавна як ім’я поета, стало ім’ям у моєму власному житті, завдяки Інґеборґ. Я знаю одне: Ви обдаровуєте мене кредитом довіри, що я не антисеміт. Навіть з цим мені непросто жити. Розумієте, що я маю на увазі? Я побоююся, що Ви редукуєте мене до ролі надійного антинациста. Або ж ненадійного, якщо я відреагую на цю рецензію Бльокера не так, як Ви цього сподіваєтеся. Чи готові Ви до дружби, якщо я не погоджуся з Вами? Я живу з раною, якої, щоправда, завдали мені не Ви, також і не Гітлер, але також з раною, сенсибілізованою до хворобливості, надто легко я відчуваю себе зрадженим, відданим на поталу, висміяним, відштовхнутим, покинутим, випадкові тони отруюють мене, і достатньо простої недбалості, щоб здерти з мене захисну шкіру, і часто, надто часто, мені потрібно докладати неабияких зусиль, аби не бути травмованим самим лише навіюванням, щоб не трансформувати мій розум у блискучу самовпевненість із необхідності. Для чого я все це кажу? Поранений, який звертається до мене, як оце Ви, мусить знати, що він звертається до пораненого; перед Вами, дорогий Паулю Целане, я також почуваюся невільним через потребу бути шанованим, надто схильним до згоди з Вами. Проте я не згоден з Вашою позицією у цій ситуації. Цього літа я часто читав Ваші нові вірші^{892}, вже в лікарні^{893}, а відтак знову й знову, оскільки з частиною з них я маю проблеми. І якщо комунікація не вдається, тоді я завжди думаю, що причина в мені; я почуваюся некомпетентним і мовчу. Те, що пише про це пан Бльокер, якого я не знаю, не є моєю думкою, але все-таки я сприймаю це як спробу судження. Адже зазвичай дозволено багато суджень. Я вважаю його текст не надто добрим, не вільним від двозначних висловів. Тут я з Вами погоджуюся. Одначе Вам ідеться не про те, що критик дозволяє собі негативні оцінки, а про симптоми політичного ґатунку. Очевидно, Ви, на жаль, маєте у цьому сенсі, рацію. Чи дружня послуга, якої Ви очікуєте від мене й інших, пов’язана з тим, що ми, ведені проникливістю Вашого спростовання, неодмінно мусимо визнати, що Ви маєте рацію? Я надто мало Вас знаю, дорогий Паулю Целане, я, наприклад, зовсім не знаю, як би Ви відреагували на обмежену порцію критики Вашої творчості у випадку, коли підозра антисемітизму абсолютно виключена. Я в жодному разі не хочу прирівнювати Вас до себе; я не знаю, як Ви, але про себе скажу, що я був би радий констатувати, якби критик, який не хвалить мене, був би політично або якось інакше сумнівною фігурою. Здебільшого вони й справді є сумнівними фігурами, на жаль. Позаяк до мене не можна застосувати підозри, що мене ганять або ж фальшиво розуміють з антисемітських міркувань, то до чого мені тоді апелювати? Я мушу впоратися з собою сам, що завжди є важким і гидким заняттям; при цьому я маю досвід, що різка критика зачіпає мене менше, аніж випадкові тони визнання, які показують мені, де критик взагалі бачить мою миттєву слабкість чи мою межу. Здебільшого це не надто важко — побити критика його ж власними недоречностями, але що мені з того? Моя проникливість стає спільником моєї самовпевненості, от і все. Починаючи з певного віку, особливо коли ти вже можеш похвалитися певними досягненнями, менше страждаєш від невдачі, ніж від чітко помітних меж своїх можливостей загалом, і я можу припустити, що від цього страждає ще хтось, чиї можливості великі й незвичайні, себто хтось такий, як Ви. Від згадки про табори смерті, у цьому контексті, мені не по собі. Вона змушує мене думати, що Ваше обурення критикою Бльокера абсолютно вільне від усяких інших порухів, які така критика здатна збудити в того чи того автора. Мені хотілося б думати так. Ви змушуєте мене до цього. Бо якби у Вас була, у зв’язку з цією критикою, бодай іскорка враженого честолюбства, то згадка про табори смерті, як мені видається, була б недозволеною, страхітливою. Не зрозумійте мене хибно, дорогий Паулю Целане, я не сумніваюся у Вашому жахові перед симптомами гітлерівщини, які мене також жахають, і якби Ваш вигук ГІТЛЕРІВЩИНА, ГІТЛЕРІВЩИНА, ГІТЛЕРІВЩИНА, КАШКЕТИ! не прозвучав у зв’язку з літературною критикою, яка вже сама собою є для Вас такою нестерпною, то я розглядав би її як політичну проблему. А так для мене це неможливо, бо солідарність у політичному сенсі, яку Ви в мені справедливо припускаєте, тільки прикривала б те, в чому між нами немає згоди, немає згоди через умовчання. Тому мені від цього недобре. Ви змушуєте мене до листа, який може призвести до того, що Ви спишете мене в архів, як Беля^{894}, як і багатьох інших, майже всіх, або ж до мовчання, яке означає кінець дружби, перш ніж вона розпочалася. Можливо, Вам і не потрібна ніяка дружба, проте це єдине, що я можу Вам запропонувати.

Сердечно вітаю Вас

Ваш

203 ^{895} Макс Фріш до Пауля Целана, Уетікон ам Зее, 6.11.1959

Уетікон, 6.11.59^{896}

Дорогий Паулю Целане!

Я написав Вам уже чотири листи, довгі, а відтак ще й п’ятого, короткого, проте всі вони не годяться. Але я не можу залишити Вас без відповіді. Що ж мені Вам написати? Політична солідарність, яку Ви можете припустити в моєму випадку, лише прикривала б те, що мене у Вашому короткому листі особливо непокоїть, себто Ваша особиста проблема, говорити про яку мені не личить, надто коли Ви ставите її переді мною не як таку, а як політичну, об’єктивну. Я перебуваю в певному сум’ятті, вірте мені, і лист до Вас уже кілька днів не відпускає мене, я витратив на нього вже багато ранків і вечорів. Ви обдаровуєте мене кредитом довіри, що я не антисеміт. Ви розумієте, що я маю на увазі, коли я скажу Вам, що з цим мені не надто комфортно жити? Я не маю уявлення, який ще кредит Ви мені даєте. Я маю досвід, що між людьми не ведеться ось так, як оце між Вами й мною, коли я просто визнаю за Вами рацію, і я стурбований тим, коли мене редукують до ролі надійного антинациста^{897}. Ваш лист, дорогий Паулю Целане, не запитує мене, Ваш лист дає мені шанс виправдати мою репутацію, якщо я відреагую на критику Бльокера^{898} так, як Ви. Саме це мене й дратує. Я хотів, після стількох листів, які зазнали невдачі, написати тільки це: Ви маєте рацію, Ви маєте рацію. Я хотів скоритися долі. Але як мені важко, дорогий Паулю Целане, упокоритись. Наша зустріч у Сільзі^{899}: я був радий, що мав змогу побачити Ваше обличчя й почути Ваш голос, після того як Ваше ім’я, вже віддавна як ім’я поета, стало ім’ям у моєму власному житті. Я боявся Вас, тепер я знову боюся. Чи готові Ви до дружби^{900}? Навіть тоді, коли я з Вами не згоден? Я смію запевнити Вас, що симптоми гітлерівщини мене так само жахають, відтак вказати на те, що нові загрози, як ми знаємо, заледве можна буде розпізнати за схожістю зі старою гітлерівщиною. Але якщо ми будемо думати в політичному річищі, то ми мусимо, як мені здається, відсторонитися від усіх випадків, які можуть змішатися з проблемою того, як ми взагалі ставимося до літературної критики. Не знаю, як Ви, але що стосується мене, то як би радо я констатував, що критик, який вразив моє честолюбство, політично сумнівна фігура. І що мене, наприклад, зачіпає найбільше — то це не різка критика, а випадкові тони визнання, які показують мені, що критик (як би злиденно він не висловлювався), учув мою миттєву слабкість або, загалом, мою межу. Починаючи з певного віку, особливо коли ти вже можеш похвалитися певними досягненнями, менше страждаєш від невдачі, ніж від чітко помітних меж своїх можливостей загалом, і я можу припустити, що від цього страждає також хтось інший, той, чиї можливості великі й незвичні, себто хтось такий, як Ви. Не гнівайтесь, дорогий Паулю Целане, якщо я згадаю про те, скільки болю завдає публічне непорозуміння навіть тоді, коли підозра, що воно випливає з антисемітизму, не має підстав. ГІТЛЕРІВЩИНА, ГІТЛЕРІВЩИНА, ГІТЛЕРІВЩИНА, КАШКЕТИ!^{901} пишете Ви. Я не вважаю критику Бльокера доброю, вільною від двозначних висловів, в цьому я з Вами згоден, проте я хотів би сказати й інше: Я вважаю Ваше заперечення^{902}, хоча воно і є шедевром мовної гостроти, також недобрим. Воно змушує мене (а я шаную Вас за власним бажанням) шанувати Вас, себто беззастережно вірити, що Ви, дорогий Паулю Целане, абсолютно вільні від порухів, які притаманні мені й іншим, порухів честолюбства й враженого марнославства. Бо якщо бодай їхня іскорка жевріє у Вашому гніві, то згадка про табори смерті, як мені видається, є недозволеною і страхітливою. Кому я це кажу! Якщо Ви з критики, такої, як критика Бльокера, робите політичний феномен, то частково це відповідає дійсності, а частково ні, і одна проблема викривляє іншу. Мені нелегко відсилати листа, який може призвести до того, що Ви відвернетеся від мене, або ж призведе до мовчання, яке означатиме кінець дружби, перш ніж вона розпочалася. Можливо, Ви зовсім не потребуєте того, що я розумію під дружбою, не бажаєте його, проте це єдине, що я можу Вам запропонувати.

Сердечно Ваш

Макс Фріш

204 ^{903} Макс Фріш до Пауля Целана, дарчий надпис в «Ґлосах до Дон Жуана» ^{904} , Уетікон ам Зее (?), кінець 1959 року

Паулю Целану

наприкінці

тривожного року^{905}

Макс Фріш 1959 р.

205 ^{906} Макс Фріш до Пауля Целана, дарчий надпис на окремому відтиску бюхнерівської промови «Емігранти» ^{907} , Уетікон ам Зее, 27.5.1960

Паулю Целану

в Уетіконі,

27.V.60^{908}

сердечно МФ

206 ^{909} Пауль Целан до Макса Фріш, Париж, 29.5.1960

Дорогий Максе Фріш,

я хотів би ще раз подякувати Вам за розмову у Вас в Уетіконі.

Багато чого, я знаю, не хотіло втілюватися в слово, не давало вхопити себе. Але, можливо, саме це було нашою спільною перемогою: таке чітке проступання контурів, яким ми завдячуємо психологічному чинникові — воно, безсумнівно, належить до неминучого — , має, гадаю, свій зворотний бік — : віддалі, простори, стояння-речей-у-часі, все це за таких обставин усувається. (У нашій розмові воно залишилося неусунутим.)

Я справді думаю, що існує щось таке, що тут «підіграє», усім нам — так чи так — підіграє; я маю тут на увазі те, що в розмові з Вами я назвав «об’єктивним демонізмом» — насправді не назвавши його цим означенням. «Випадок» був би, можливо, іншим допоміжним словом для цього, у тому сенсі, що воно є для нас тим, що випало й випадає нам; також слово «доля» могло б стати тут «помічним». З усім цим ми, напевне, стикаємося^{910}, коли пишемо.

З сердечними вітаннями

Ваш

Пауль Целан

Париж, 29-го травня 1960 р.

207 ^{911} Пауль Целан до Макса Фріша, Требабю пар Де Конке ^{912} , Кінець липня / початок серпня (?) 1961, перерваний начерк

Дорогий Максе Фріш,

ці рядки задумані як сердечні — я прошу Вас сприйняти їх саме так, не інакше.

Мабуть, повз Вашу увагу не пройшло те, в яку фазу вступила вся ця затіяна проти мене справа з публікацією Шрьорса-Мондштраля^{913}. Не пройшло, мабуть, повз Вашу увагу й те, яку мету все це має і як за допомогою різних надмірно дружніх свідків її вже досягнуто. Ви знаєте, що все це рівнозначне оголошенню вироку про недієздатність, і воно має свої — я ж бо письменник — матеріальні аспекти.

Ви також знаєте, що я так само неспроможний щось протиставити цьому, як і так чи так травестованому мотиву про шарлатана, шахрая і злодія. Вся ця історія свідомо знущається з усякої очевидності — мої (Бог свідок) численні зусилля достатньо мені це довели.

Фальшування відзначаються найочевиднішою незграбністю — проте їх терплять й охоче підтримують. Так само, як і наклепи. До найпідступніших належить певний спосіб захисту. І всякого роду подвійна гра — під час якої (але й тут багато хто віддавна знає все якнайкраще) режисер сидить у найнеймовірнішому місці й послуговується найнеймовірнішими інструментами й методами.

Чи можна мені сказати це зовсім коротко: тут був і тут є, напевне, від самого початку, Agent provocateur[24], і до нього я — але також і Ви, й Інґеборґ — по-різному потрапили на гачок.

Дорогий Максе Фріш! Коли я був неабияк знервований статтею Бльокера^{914} — це також уже достовірно належало до цього контексту, — Ви пропонували мені Вашу дружбу^{915}. Тоді між нами виникло непорозуміння — я добросовісно намагався його усунути. Я не можу повірити, що Ви тепер відмовите мені. Я прошу Вас висловитися з цього приводу, і я прошу Вас приїхати до Парижа, тому що Ви не зможете повірити в те, що я Вам кажу, доки я Вам не покажу все це. Його багато^{916}, Максе Фріш, дуже багато.

Інґеборґ мала рацію, коли назвала «Спростовання»^{917} згубним, фальшивим у «тоні». Проте тим, хто задавав цей тон, був, у багатьох сенсах, Рудольф Гірш^{918}.

Однак […]

208 ^{919} Пауль Целан до Макса Фріша, Требабю пар Ле Конке, 22.8.1961, не надісланий лист

Керморван, Требабю пар Ле Конке (Фіністер), 22.8.1961.

Дорогий Максе Фріш,

повз Вашу увагу не могло пройти, в яку фазу вступило тепер затіяне проти мене, і що це мусить означати для письменника — бачити своє ім’я, так само як і своє перо, дискредитованим у такий спосіб.

Завдяки цьому, щоправда, стало ще чіткішим те, чому увесь цей — Бог свідок, який низькопробний, — обман зі спадком^{920} і пов’язані з цим наклепи так довго допускалися і підтримувалися. Чіткою стала також узгодженість «одних» і «других»; «контроверза» «Форвертс» з її зовсім невипадково алітеруючими суперлативами^{921} пояснює — також — і це.

Для мене все це має ту перевагу (…), що відтепер я знаю справжнього — осілого в найнеймовірнішому місці — режисера всієї цієї історії.

Я кажу собі також, що тут, мабуть, Вас та Інґеборґ удалося обвести навкруг пальця: це від самого початку було методою подібних людей — а їх немало, Максе Фріш! — , здатних усіма фальсифікаціями й провокаціями вбивати клини поміж мною та моїми друзями.

І я кажу собі наостанок, що Ви, коли б Ви мали перед очима все те, що маю перед очима (й вухами) я, повстали б супроти цього як той, проти кого все це, зрештою, й затіяно: як особистість.

Вітайте Інґеборґ!

Сердечно

Ваш

209 ^{922} Пауль Целан до Макса Фріша, Париж, 23.9.1961, не надісланий лист

Париж, 23-го вересня 1961 р.

Дорогий Максе Фріш,

я сердечно прошу Вас та Інґеборґ сказати слово.

Я не можу повірити, що Ви не бачите, звідки йдуть усі ці провокації* — Шрьорс^{923} є лише одним з багатьох. Я не можу повірити, що Ви не бачите, що і хто тут задіяні — і чому.

--------------

* Нас — Вас, Інґеборґ і мене — спровокували, Максе Фріш. У найвишуканіший спосіб, у найпотворніший спосіб…

Ви знаєте, що означає для письменника читати й слухати те, що про мене пишуть і поширюють. (І які «свідки» для цього знаходяться!)

І Ви також знаєте, що я так само не можу спростувати цього, як і всього попереднього: жодному з цих молодиків не йдеться про істину. Саме тому, всупереч усякій очевидності, вся ця бездонна ницість^{924}.

Я не можу припустити, що Ви байдуже споглядаєте всі ці речі. (Що стосується мене, то я, нарешті, чудово розумію погодженість гри «тих» і «тих» — включно з «єврейською» участю…^{925})

Навколо нас багато брехні, Максе Фріш. І багато брехні ввійшло поміж нас. То ж прояснімо й усуньмо все це — я сердечно прошу про це Вас та Інґеборґ. І зробімо це спільними зусиллями.

Я охоче приїхав би до Вас — однак мушу просити Вас приїхати до Парижа.

І водночас я прошу Вас зберігати все це у строгій конфіденційності.

Сердечно Ваш

Пауль Целан

Дорогий Максе Фріш! Прошу Вашого розуміння, що я також не міг подякувати за заяву лауреатів Бюхнерівської премії^{926}: замість викрити злісні наклепи й літературних фальшивомонетників, замордованого нагороджують німбом «непідкупності»… Я не Робесп’єр, Максе Фріш! Я така ж людина, як і Ви чи хтось інший. Не більше, не менше.

А ця — жахлива — історія зі збірником на пошану Неллі Закс^{927}. Як я можу публікуватися поряд із поплічником Клер Ґоль та її співфальшувальником Пінтусом^{928}?

210 ^{929} Пауль Целан до Макса Фріша, Париж, 27.9.1961

78, Рю де Лоншан

Париж, 27.9.61

Дорогий Максе Фріш,

я часто запитую себе, чому поміж нас увійшло так багато мовчання.

Тут може йтися хіба що про непорозуміння, якісь вагомі, безперечно, однак такі, що їх могла б, гадаю, усунути розмова.

Спробуймо з’ясувати все, раз і назавжди!

З газети я знаю, що восени Ви приїдете до Кельна^{930} — це недалеко від мене. Чи, може, Ви будете ближчим часом у Парижі?

Я пишу одночасно й Інґеборґ^{931} — у цьому ж сенсі, у цьому ж сподіванні.

Сердечно Ваш

Пауль Целан

211 ^{932} Пауль Целан до Макса Фріша, Париж 10.10.1961

10.10.61

Дорогий Максе Фріш,

від доктора Унзельда, який перед цим зателефонував, — я зміг ще своєчасно прилучитися до збірника на пошану Неллі Закс^{933} — , я знаю, що Ви в Цюриху. Доктор Унзельд згадав також про листа, якого, як він невиразно пригадує, Ви кілька місяців тому написали мені — цей лист не дійшов до мене, дорогий Максе Фріш! Сам я десь днів з десять тому написав Вам та Інґеборґ, на її римську адресу.

Сподіваюся, що небавом випаде нагода зустрітися для тривалішої розмови^{934}!

Сердечно Ваш Пауль Целан

212 ^{935} Макс Фріш до Пауля Целана, дарчий надпис в «Андоррі» ^{936} , Рим (?), грудень 1961 р.

Паулю Целану

сердечно

Макс Фріш

XII.1961

Листування Інґеборґ Бахман — Жизель Целан-Лестранж

213 ^{937} Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман, Париж, перед Різдвом ^{938} 1957 (?)

Ма chère Ingeborg, …

Моя дорога Інґеборґ,

дозвольте мені побажати Вам від щирого серця гарного Різдва!

Жизель Целан

214 ^{939} Інґеборґ Бахман до Жизель Целан-Лестранж, Мюнхен, перед 24.12.1957

Дякую Вам від усього серця — дорога Жизель!

Інґеборґ

215 ^{940} Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман, Париж, 29.12.1957

78 Рю де Лоншан

Париж 16^е

29 грудня 1957 р.

Ма chere Ingeborg, …

Моя дорога Інґеборґ,

я одержала Ваші троянди ввечері 24-го, це так мило, так мило! Мене дуже зворушило — отримати їх від Вас, і я з радістю написала б Вам довгого листа, та не маю до цього хисту, пробачте мені, будь ласка.

Дуже дякую за ці троянди, я збережу їх у себе, я отримала їх від Вас, вони такі гарні!

Жизель

216 ^{941} Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман, Париж, 23.1.1958

78 Рю де Лоншан

Париж 16^е

23-го січня 1958 р.^{942}

Ма chère Ingeborg, …

Моя дорога Інґеборґ,

сьогодні ввечері я вперше читала Ваші вірші^{943}, дуже довго. Вони мене вразили. Завдяки їм я зрозуміла дуже багато, і мені стало соромно за свою реакцію на те, що Пауль до Вас повернувся. Мені здається, що від сьогоднішнього вечора я знаю Вас трохи краще. Я розумію, як Вам довелося страждати впродовж цих минулих шести років. Я плакала, Інґеборґ, коли читала більшість Ваших віршів. Я зрозуміла, і мені стало соромно. Світ насправді був надто несправедливим до Вас. Як усе погано влаштовано!

Я страждала, Ви знаєте це, коли відчула, що Пауль віддаляється, так далеко… коли він у жовтні повернувся з Кельна, проте Вам довелося страждати ще більше. Ще більше.

Я з великою охотою потисла б Вам руку, Інґеборґ.

Жизель

217^{944}Інґеборґ Бахман до Жизель Целан-Лестранж, дарчі написи у кн. «Відрочений час» і «Заклинання Великої Ведмедиці»^{945}, Мюнхен, 10.3.1958

Для Жизель.

Інґеборґ

Мюнхен, березень 1958 р.

Для Жизель

в затінку троянд^{946}.

Інґеборґ

Мюнхен, 10-го березня 1958 р.

218 ^{947} Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман, Париж, 5.4.1958

78 Рю де Лоншан

Париж 16^е

5-го квітня 1958 р.

Ма chère Ingeborg, …

Моя дорога Інґеборґ,

я вже давно хотіла подякувати Вам за Ваші книжки^{948}, вибачте, що не зробила цього раніше.

Я про Вас дуже часто думаю, дуже часто думаю про Ваші вірші

Жизель

219 ^{949} Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман, Рошфор-ан-Івелін, 30.7.1958

Ле Мулен^{950}

Рошфор-ан-Івелін

30-го липня 1958 р.

Ма chere Ingeborg, …

Моя дорога Інґеборґ,

я дуже Вам дякую за такого люб’язного листа^{951}!

Мені було насправді надзвичайно приємно познайомитись з Вами, і я дякую Вам за те, що Ви приїхали до нас у Париж^{952}.

Я хочу побажати Вам гарного літа, багато сонця, дуже багато хорошої праці, а також чогось дуже ніжного для Вашого серця. Чи смію Вам побажати цього?

Доки ми знову розпочнемо працювати в Парижі, усі ми — Пауль, Ерік, великий м’яч і я — поїхали на два тижні на село. Пауль вудить щук, Ерік бігає за метеликами, а я дивлюсь на обох.

Як і Вас, події на Близькому Сході^{953} нас дуже стурбували, ми так бажаємо дещо більше спокою у світі. Та чи справді можна на це сподіватися?

Я часто думаю про Вас, надіюся, що ми незабаром знову побачимось, і що Ви напишете нам про себе. Навколо нас так мало друзів!

Жизель.

Ви навіть не знаєте, наскільки я подивляю Вашу добру французьку! Для мене це справжня радість, що Ви так володієте моєю рідною мовою.

220 ^{954} Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман, Вальд ім Пінцґау, 13.6.1959

Готель Вальдервірт

ВАЛЬД ІМ ПІНЦҐАУ^{955}

(Зальцбург)

Австрія

13-го червня 1959 р.

Ма chère Ingeborg, …

Моя дорога Інґеборґ,

пишу коротко, щоб сказати, що ми про Вас багато думаємо. Нас засмутила звістка про те, що Макс Фріш^{956} почувається ще не зовсім добре. Маємо надію, що незабаром у Вас будуть для нас кращі новини, і що Ви обоє гарно проведете відпустку, сповнену сонцем і доброю працею.

Від усього серця вітаємо Вас, від усього серця

Жизель

221^{957}Інґеборґ Бахман до Жизель Целан-Лестранж, Цюрих, 17.(?).11.1959^{958}, незакінчений начерк листа

Кірхґасе 33

Цюрих / Швейцарія

Ма chère Gisèle,

Моя дорога Жизель,

я звертаюсь до Вас у розпачі після Паулевого листа^{959}, і навіть не знаю, чого маю у Вас просити. Я так добре розумію його, і водночас мені видається жахливим, що мій лист^{960} виявився таким лихим, однак я була в такому сум’ятті, коли писала його, хто може зрозуміти це краще, ніж Ви, а тепер це крає мені душу ще більше. Я не знаю, як маю жити в такому стані, відштовхнута, я ж бо не знала, як маю поводитись, щоб не зрадити Макса і не втратити Паулевої довіри^{961}, і, що найгірше, я вже більше не знала, чого хоче від мене Пауль.

Я могла б пояснити причини, сукупність обставин, які випливають також із образи, однак для цього тепер не слушний час, цей час насамперед неприйнятний для Пауля. Жизель, я хочу сказати Вам, що я не знесу вже цього віддалення та відторгнення — чи Ви гадаєте, що я заслужила його, я не знаю, куди заведе мене все це… якщо тільки Ви ще вагаєтеся, Жизель, не відповідайте мені, якщо не можете зробити цього, та пошліть мені коли-небудь слово надії, що загалом це моя помилка… Ваше місце — біля Пауля, і я мушу надавати перевагу тому, що він у Вас більше впевнений, аніж у мені

…в якому оціпенінні… коли я знову стану для Пауля видимою, якою була, як мені видавалось, завжди, та, можливо, це для нього ніколи не мало жодного значення.

Я тільки Вас прошу, якщо це для Вас можливо, передайте йому до Дня народження невеликий пакуночок^{962}, який я надішлю цими днями.

222 ^{963} Інґеборґ Бахман до Жизель Целан-Лестранж, Цюрих, 20.12.1959

Кірхґасе 33

Цюрих, 20 — 12 — 59

Ма chère Gisèle, …

Моя дорога Жизель,

можливо, Ви знаєте^{964}, що я хотіла Вам написати листа й просити Вашої допомоги, коли була останнього місяця в такому великому розпачі. Однак, по суті, я дуже хочу, щоб тільки Ви зносили біль та клопоти Пауля, і я знаю, що все це вимагає усієї Вашої великої й гарної сили. Отож, мені залишається мало що ще сказати — однак я маю, як і раніше, більше довіри до Вашої сили та Вашої присутності, аніж до всіх слів, аніж до всіх листів. Дружби ніколи не стане, щоб допомогти Паулеві в його біді, щоб звільнити його від усіх підозр, там, де вони безпідставні, проте стане цієї присутності й усього того, що Ви даєте йому, невичерпної і мужньої любові. — Жизель, я ще раз шкодую, що ми не зустрілися влітку^{965}, і часто мені здається, що багато чого так погано не склалося б, коли б ми змогли одна з одною поговорити. Я дедалі більше боюся листів, бо вони невблаганно стоять у нас перед очима, коли тільки шукаємо живого слова — та чи навіть живого висловлення незгоди.

За кілька днів Ерік чекатиме на Різдвяного Діда. Однак усі ми, хто не чекає на нього, і навіть на щонайменше чудо… ми повинні чекати на нього, одне задля одного, і тому я живу в терплячім очікуванні того, що все налагодиться.

Бажаю Вам від усього серця спокійних, гарних днів, бажаю Вам щастя!

Інґеборґ

223 ^{966} Інґеборґ Бахман до Жизель Целан-Лестранж, Уетікон ам Зее, 24.5.1960

ТІЛЬКИ ТЕПЕР ПОВЕРНУЛАСЬ ДО ЦЮРИХА^{967} ПРОШУ НАДІСЛАТИ ТЕЛЕГРАМОЮ АДРЕСУ ПАУЛЯ В ЦЮРИХУ АБО ПОПРОСИТИ ЙОГО ТЕЛЕФОНУВАТИ 342987 СЬОГОДНІ ВВЕЧЕРІ АБО ЗАВТРА ВРАНЦІ

ІНҐЕБОРҐ

224 ^{968} Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман, Цюрих, 26.5.1960

Четвер увечері

Ма chère Ingeborg, …

Моя дорога Інґеборґ,

мені приємно, що сьогодні ввечері відбулась поміж нами ця коротка розмова, і я надіюся, що в майбутньому ми частіше матимемо змогу бачитися. Я хотіла сказати Вам, що і я не завжди можу допомогти Паулеві. У нього дуже тяжке життя і доля, він дуже нещасний^{969}, і мені нелегко бути для нього тим, чим я мала би бути, чим я дуже хотіла би бути.

Я знаю, що у Вас дуже багато труднощів і щиро бажаю Вам віднайти правильний шлях, який принесе Вам хоч трохи щастя; сьогодні ввечері, цієї миті, коли Ви разом з Паулем^{970}, я найбільше бажаю, щоб він зміг зрозуміти Вас, і щоб Ви змогли зрозуміти його. Я Вам бажаю цього від усього серця.

Поряд спить Ерік, він щасливий, він повен довіри. Він знає багато, і не знає нічого — я хочу подбати, щоб він якомога довше залишався дуже щасливим, та я також знаю, що завжди так бути не може. Дуже важко виховати дитину в цьому недоброму світі, який так погано влаштований. Як захистити його? Як допомогти йому? Тепер це ще просто, він цілковито належить нам, проте діти недовго належать нам. Це наш великий шанс, мати сина, однак і велика щоденна турбота. Це син Пауля, він подібний до нього, я думаю, він його зрозуміє.

Надіюсь, до скорої зустрічі, вважайте мене, будь ласка, своєю подругою, я — Ваша подруга —

Жизель

225 ^{971} Інґеборґ Бахман до Жизель Целан-Лестранж, Цюрих, 24.6.1960

24 — 6 — 60

Цюрих, Кірхґасе 33

Ма chère Gisèle, …

Моя дорога Жизель,

Ваш лист так зворушив мене! Я дуже Вам дякую. Надіюсь, що Ваші думки того вечора допомогли нам усім. Після Вашого від'їзду та від'їзду Неллі Закс^{972} я безперервно працюю^{973} — я майже не помічаю, як швидко спливає час цього задушливого і спекотного літа. 15-го липня я залишаю Кірхґасе й буду знову в Уетікон ам Зее. Ми перебуватимемо там до вересня, попри наш попередній план (податися до Іспанії^{974}), бо я вже не бачу кінця цій книжці. І Макс повинен за кілька днів ще раз поїхати до Скуоля^{975}, щоб пройти повторний курс лікування.

Я взяла в цирку в Цюриху^{976} цю маленьку хустинку для Еріка, клоуни теж такі мають. — Напишіть мені, чи можу я знайти для Вас рами! Це принесе мені радість, коли я зможу хоч трохи допомогти Вам.

Бажаю Вам усього якомога найкращого, спокійного й легшого літа після цього, такого тяжкого, року! Ваша подруга —

Інґеборґ

226 ^{977} Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман, Париж, 2.12.1960

78 Рю де Лоншан

Париж 16^е

2-го грудня 1960 р.

Ма chère Ingeborg, …

Моя дорога Інґеборґ,

вісім днів минуло відтоді, як Пауль поїхав до Цюриха, він їхав туди з легким серцем й надією зустріти людяну й правдиву реакцію, він не був розчарований, він бачився з Вами. А також із Вебером^{978}. Він знову зібрався на силі та повернув надію.

Минуло вже вісім днів!… І нічого не сталося, Інґеборґ. Пауль у розпачі. Пауль виснажений, Паулеві ведеться недобре. Він більше не має жодної сили, цю історію неодмінно потрібно правдиво викрити. Я прошу Вас, зробіть для цього все, що тільки Ви можете. Доведіть до людей, що ця історія ганебна^{979}, і що не можна споглядати її бездіяльно.

Усе це триває вже сім років^{980}, для Пауля стає вже запізно, дуже пізно, тут не йдеться лише про слова, не йдеться лише про втішання, тепер потрібно діяти, люди мусять писати в газети^{981}, мусять викривати брехню, ганьбити наклепи, однак вони мусять робити це швидко, Інґеборґ, вони мусять робити це без зволікання. Їхній обов’язок — робити це в ім’я Правди, в ім’я Поезії, що є одним і тим же — тут потрібний бунт, потрібне обурення, не можна дозволити, щоб усе це тривало далі. Я ще раз це повторюю Вам, Інґеборґ, Пауль більше не може. Він щоразу чекає, коли надійде пошта, щоразу, коли виходять газети, його голова переповнена всім цим. Для іншого більше немає місця. — Та чи могло б бути інакше після цих семи років?

Повернувшись із Цюриха, він насправді знову був повен надії, повен сили й рішучості працювати, майже щасливий. Та відтоді він не побачив ані рядка. В НЦЦ^{982} кількома рядками згадано про відозву в «Рундшау»: оце все, це дуже мало, і якщо на цьому все закінчиться, це буде жахливо. Був ще телефонний дзвінок від Арміна Молера^{983}, колишнього наці, який, якщо цього ще не сталося, хоче написати ще щось для газети Рихнера; Ви розумієте, що саме це не додає нам особливої радості, і що ми сподіваємося на інші втручання, аніж саме його. Армін Молер, колишній наці, береться захищати Пауля: Ви ж розумієте, Інґеборґ, яка це образа.

Казак: Пауль телефонував йому, коли повернувся з Цюриха, він хоче «Пісок з урн»…. Так, звісно, однак чи справді треба бачити докази^{984}? Чи неможливо піднятися проти тих, хто зводить наклеп на Пауля, реагувати відразу, коли нападають на його «Фугу смерті»^{985}, викривати мерзенності, якими його оточують через неї? Хіба не можна описати його обурення, не тримаючи в руках його першої збірки? Усе це жахливо. У присутності Пауля люди повні обурення, вони його слухають, однак як тільки його немає, все втрачає на силі, так, ніби нічого їх не турбує.

Інґеборґ, Ви бачилися з Вебером, можливо, Ви знову мали розмову з директором Бурґтеатру^{986}, Ви написали про це Максові Фрішу. Я Вас благаю, робіть це, робіть це без зволікання й тримайте Пауля в курсі того, що відбувається.

Зателефонуйте йому, будь ласка^{987}. Допоможіть людям діяти. Якби ж Ви знали, наскільки Пауль самотній, наскільки нещасний і цілковито зруйнований через те, що йому випадає на долю.

Я Вас благаю, зробіть усе, що тільки Ви можете, щоб якомога швидше сталося щось позитивне. Не залишайте його без новин.

У неділю до Парижа приїде пані Фішер^{988}, ми мали побачитись з нею у друзів. Однак… яким неймовірним це не видається, туди запрошені також і друзі К.Ґ., ось до чого дійшло. Пауль сам не знає, кого зустріне у своєму видавництві. Він учора відмовив.

Ось така ситуація, Інґеборґ, вона дуже погана. Дозвольте мені ще раз сказати Вам, що необхідно діяти, швидко діяти — не залишайте Пауля в біді, тримайте його в курсі справ. Ви можете допомогти йому. Зробіть це, прошу. Зробіть це негайно. І не словами чи втішаннями, вони його не розрадять. Факти, вчинки, конкретні й відважні дії — в ім’я Правди, в ім'я Поезії, в ім’я Пауля, я прошу Вас, я благаю про це.

Сприймайте, будь ласка, мого листа винятково як особистого й не розмовляйте ні з ким про те, що я написала Вам про Паулів стан.

Ми в цілковитому розпачі, я кажу про це Вам, Вам, яка зможе це зрозуміти.

Жизель.

227 ^{989} Інґеборґ Бахман до Жизель Целан-Лестранж, Уетікон ам Зее, 3.12.1960

3 — 11 — 60^{990}

Ма chère Gisèle, …

Моя дорога Жизель,

я щойно отримала Вашого листа. Я розумію Ваше занепокоєння, однак прошу Вас не впадати в розпач, не тепер! Коли Пауль від’їхав, у понеділок^{991}, я написала Максові Фрішу — з огляду на нерегулярність італійської пошти, я очікую відповіді тільки наступного тижня. Того ж дня я зустрічалася з паном Вебером, він дуже квапився, я змогла тільки попросити його про статті Сонді^{992}, копії надійшли лиш учора, через помилку в адресі (Кірхґасе!)^{993} Тепер я побачу Вебера наступного понеділка (або за день), щоб поговорити про це предметно. Учора я зробила копію, щоб мати змогу краще інформувати, й надіслала її разом із листом панові Леонгардту (Ді Цайт). Я дуже надіюся, що він щось зробить, і надіюся, що віднайшла слова, щоб переконати його, щоб пояснити, наскільки це потрібно і спішно. Завтра я йду до директора Міського театру^{994}, який сьогодні надвечір повертається з подорожі; він також, відразу після Пауля, від'їхав.

Жизель, повірте мені, я роблю все можливе, я справді займаюся цим! Усе це не виходить мені з думок! Та нам треба мати терпіння, ницості, яка триває вже сьомий рік, не вдасться зупинити всього за тиждень. Ви зможете заспокоїти Пауля. Обидва дні, коли Пауль був тут, я була дуже щасливою, після цього жахливого і хворобливого року довіра повернулась до мене. Люба Жизель,

Інґеборґ

Десь 14-го я відїжджаю до Риму. Попередньо телефонуватиму!

228 ^{995} Інґеборґ Бахман до Жизель Целан-Лестранж, перед Різдвом 1960 (?)

Ма chère Gisèle….

Моя дорога Жизель,

від щирого серця — Вам, Паулю й Ерікові — щасливого Святвечора!

Інґеборґ

229 ^{996} Інґеборґ Бахман до Жизель Целан-Лестранж, дарчий надпис у кн. «Тридцятий рік», Рим, 4.6.1961

Chère Gisèle….

Дорога Жизель, для Вас —

Інґеборґ

Рим, 4 — 6 — 61^{997}

230 ^{998} Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман, Париж, 10.5.1970

78 Рю де Лоншан

Париж 16^е

10-го травня 1970 р.

Ма chère Ingeborg, …

Моя дорога Інґеборґ,

я не знаю, чи дійде до Вас мій лист. Думаю, Ви дізналися про жахливу звістку. Та, попри це, я хотіла Вам написати. У четвер, 16-го квітня, мій син Ерік помітив, коли, як звикло, обідав з Паулем, що йому знову стало дуже погано. Я сама зателефонувала йому наступного дня, і потім телефонувала щодня, до неділі, 19-го квітня; друзі, які намагалися налагодити з ним контакт, чи ті, хто з ним зустрічався, тільки підтвердили мені, що в нього знову розпочалася криза.

Проти ночі з неділі на понеділок, з 19-го на 20-е квітня, він залишив свою квартиру, щоб ніколи не повернутися.

Я скрізь розшукувала його впродовж п’ятнадцяти днів, я втратила всю надію віднайти його ще живим. Першого травня його знайшла поліція, тобто за п’ятнадцять днів після його жахливого вчинку. Я довідалася про це лише 4-го травня —

Пауль кинувся в Сену^{999}. Він вибрав найанонімнішу й найсамотнішу смерть.

Що ще я можу сказати, Інґеборґ. Я не змогла допомогти йому, як би я цього не хотіла.

Наступного місяця Ерікові виповниться п’ятнадцять.

Я обіймаю Вас

Жизель Целан

230.1 Додаток (Жан Болак ^{1000} , повідомлення)

Сьогодні вранці поховали Пауля, о 9-й годині на цвинтарі де Тьє ^{1001} у присутності близько 30-ти осіб, родини Жизель і деяких друзів ^{1002} . Не враховуючи агента з муніципальної поліції. Під дрібним весняним дощем. Вклонилися могилі й обійняли потім Жизель та Еріка, який дуже змінився і був надзвичайно подібний до свого батька.

Вівторок, 12-го травня 1970 р.

Жан

231 ^{1003} Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман, Париж, 23.11.1970

78 Рю де Лоншан

Париж 16

23-го листопада 1970 р.^{1004}

Ма chère Ingeborg, …

Моя дорога Інґеборґ,

як маю Вам висловити, наскільки зворушили мене сьогодні Ваші квіти з вітальною карткою^{1005}? Ви насправді єдина, хто сьогодні згадав про мене. І Ви знаєте, чим могло б бути 23-тє листопада цього року!

Я завжди радітиму, коли знову бачитиму Вас, коли Ви приїдете до Парижа^{1006}. Багато разів я була в Римі, однак не мала Вашої адреси, не знала, чи хочете Ви зустріти мене й не наважилась подати Вам знак.

Я часто хотіла Вам написати.

Від часу тих жахливих днів останнього квітня я думаю, знову й знову думаю про все це нещастя, без відповіді, без поради.

Пауль обрав найанонімнішу й найсамотнішу смерть, яка тільки може бути. Тут можна тільки мовчати, поважати його, проте це надзвичайно тяжко, Ви ж знаєте. Ви, очевидно, знаєте, що останні два роки я не жила разом з ним^{1007}. Я не могла вже допомогти йому, я тільки руйнувала себе разом з ним, і при цьому був Ерік. Мені здається, що Пауль справді це деколи розумів. Однак це було дуже тяжко. Чи було це правильним рішенням? Чи існувало рішення? І яке саме? Чи мала я рацію? Я багато думаю над цим. Якби ж я знала! Як я цього боялася! Я не можу писати про все це, але й жити з цим мені дуже тяжко. Мене супроводжують тільки невдачі. Однак навіщо Вам розповідати про все це!

Деколи до мене доходили чутки про Вас, дуже непевні, про те, що Вам поводиться зле^{1008}, і я часто думала про Вашу нелегку долю.

Повірте мені, я завжди бажала Вам усього найкращого. Вам особисто, у житті й роботі.

Я намагаюсь боротися, деколи надто важко це зносити, і часто я сама готова впасти під цим тягарем.

Ось тут Ваші квіти: троянди. Одного разу Ви вже надсилали мені такі ж^{1009}. Я цього не забула — квіти, які так любив Пауль. Вони тут, вони від того, хто також страждав за Пауля, і хто Пауля також кохав.

Пробачте мені, що я можу сказати Вам ці слова лише так незграбно, однак це мене дуже зворушує — знати, що сьогодні Ви мені настільки близькі. —

Коли я приїду до Риму — може, близько Різдва? — то чи можу відвідати Вас?

Ерікові виповнилося п’ятнадцять, у цьому віці батько потрібен, напевно, найбільше. Він дуже хороший, однак завдає мені дуже багато клопотів.

Він сам собою незадоволений, почувається нещасним, не працює належним чином і цілковито ще у хлоп’ячому віці. У цьому немає нічого страшного, однак йому важко допомогти.

Я обіймаю Вас, Інґеборґ, з усією своєю прихильністю і дякую ще раз

Жизель

Напишіть мені щось про себе. Мені принесло б радість дізнатися, що Вам тепер добре ведеться. Я Вас прошу.

232 ^{1010} Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман, Париж, 20.12.1970

78 Рю де Лоншан

Париж 16

Неділя

Ма chère Ingeborg, …

Моя дорога Інґеборґ,

наближаються свята^{1011}, які вже давно стали для мене обтяжливими. Ерік їде кататись на лижах до Австрії.

Останнім часом я часто мала невеликі проблеми зі здоров’ям і мушу залишити Париж і свою квартиру, які мене дедалі більше пригнічують. Оскільки я завжди була досить незграбною щодо складання планів, то тільки сьогодні наважилася поїхати звідси. Одна дуже мила приятелька запрошує мене до Риму^{1012}. Уже завтра я спробую отримати місце в потязі, який їде до Риму.

Я дуже охоче хотіла б зустрітися з Вами, якщо це не перешкодить Вам^{1013}, і спробую телефонувати, якщо віднайду Ваш номер.

Якщо отримаю місце на наступну середу, то буду вранці в четвер у Римі. А ні, то наступного дня, надіюсь. Я буду там близько десяти днів.

Житиму в пані Маріанни КРАЙСКІ^{1014}, віа Людовіко ді Монреаль 12 (квартира 16) 580 74 55.

Надіюся, що у Вас усе добре, і що Ви можете працювати.

До скорої зустрічі. Від щирого серця

Жизель.

233 ^{1015} Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман, Рим, 1.1.1971

1-го січня 1971 р.

Ма chère Ingeborg….

Моя дорога Інґеборґ,

наша зустріч у Римі була для мене справжньою зустріччю, важливою і значущою, як справжні речі. Таке буває нечасто.

Я тільки боюся, що надто втомила Вас, що залишалася надто довго й перешкодила піти спати. Надіюсь, що у Франкфурті все пройшло добре^{1016}, і що Ваше повернення до Риму стане новим початком.

Пам’ятайте завжди, для мене важливо знати, що Ви є, що у Вас усе добре, що Ви можете працювати.

Я багато думаю про Вас. Я обіймаю Вас

Жизель

Дякую за Ваше дружнє прийняття

234 ^{1017} Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман, Париж, 11.—13.2.1971

78 Рю де Лоншан

Париж 16

11-го лютого 1971 р.

Ма chère Ingeborg, …

Моя дорога Інґеборґ,

я думаю дуже багато про Вас цього вечора, можливо, дещо егоїстично. Якби Рим не був так далеко, я б зателефонувала Вам, щоб сказати: проведімо цей вечір разом, я більше не маю сили бути на самоті! Отож, я пишу Вам.

Якщо це для Вас можливо, надсилайте мені час до часу звістку. Знаєте, я турбуюсь про Вас. Як Ви тепер почуваєтесь? Я б дуже хотіла, щоб історія з Вашим плечем^{1018} Вас більше не турбувала. Я б дуже хотіла, щоб Ви змогли сказати мені, що Ви почуваєтеся в Римі добре, що можете працювати, що читаєте, пишете, що Вас оточують милі друзі, коли Ви цього бажаєте, і щоб життя, нарешті, не так вороже обходилось з Вами!

Коли з’явиться Ваша книжка? Ви повинні її мені надіслати, я надіюся, що її також перекладуть французькою мовою^{1019}, і то незабаром.

Коли ми бачилися у Римі, я почувалася, після дуже важкого часу, краще, відтоді мене супроводжують і піднесення, і падіння. Безсоння й час до часу періоди занепаду духу! Я намагаюся зберегти римський запал, малюю гуашшю — і завжди, щойно це дозволяє моя робота задля шматка хліба^{1020}, працюю. Однак, Ви ж знаєте, це дуже зневірює, коли офорти й гуаші^{1021} не віднаходять можливості до справжнього діалогу. Усе залишається лежати в шухляді, і це дуже зневірює. Попри все, я намагаюся працювати далі, бо це єдина можливість жити, попри все. Проте я дуже самотня.

З Еріком дедалі важче. Я розумію його проблеми, його труднощі, його спротив, його невдоволення у ліцеї, та деколи я ледве його витримую. Він може бути — як це часто буває в цьому віці — дуже егоїстичним, навіть недобрим — і, Вам відомо, що це також дуже, дуже тяжко — не мати змоги допомогти дитині, яка тобі так близька, і яку, як би хотілось думати, загалом розумієш. —

Що ще сказати? Я ходжу то туди, то сюди, убиваю час, з одними ходжу в ресторан, з іншими переглянути фільм, а потім почуваюся ще самотнішою, одначе так я тікаю принаймні на кілька годин зі своєї квартири, тікаю від самої себе. — Це жахливо — зайти так далеко, і в основних речах я роблю помилки, допускаю ляпсуси й потрапляю в украй несприятливі ситуації. — Та про це все я не хотіла б Вам говорити.

(… Субота)

Беда Алеман ще в Парижі, його, як професора, запросили на рік читати лекції в Ґран Пале (де є мовні інститути Сорбонни, зокрема Інститут німецької мови). Саме там я працюю, і, отож, його часто бачу.

Мені видається, він почав дуже серйозно працювати з віршами Пауля, однак для мене це майже нестерпно. У той час, як він отримує за цю працю мільйони франків^{1022} і збирається ще запросити двох своїх асистентів на три роки до Парижа, я думаю, і не без деякої гіркоти, що за життя Пауля було не так легко жити з його віршів, і, коли я бачу всю цю роботу з картотеками, фотокопіями, посиланнями, то запитую себе, де тут насправді поезія. Однак, так є — сьогодні без особливих вагань застосовують найсучасніші засоби, щоб якомога скоріше все видати.

Чи Ви якось приїдете до Парижа?

Якщо я приїду до Риму^{1023}, то сповіщу Вас.

Мені так хочеться деколи все це кинути й залишити позаду себе і цю роботу, й друзів, яких я тут маю, і це місто, й цю квартиру^{1024}!

Тепер я їду з Еріком на 100 км від Парижа^{1025}, туди, де ми маємо дім. Ви, напевне, це знаєте. Там лише усамітнення і спокій. Ерікові це дуже подобається, його поглинають подорожі на мопеді або майстрування з дерева. Я роблю довгі прогулянки, на яких не зустрічаю нікого, і загалом я там можу читати та малювати, і сплю я там досить добре. Однак по всіх цих місцях блукає так багато примар зі спогадів, так багато присутностей і відсутностей, що мені й там важко, дуже важко вдається почуватися добре.

Однак де ще я можу тепер почуватися добре?

Я посилаю Вам свої дружні вітання й обіймаю Вас

Жизель

235 ^{1026} Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман, 18.3.1971

78 Рю де Лоншан

Париж 16

18-го березня 1971 р.^{1027}

Ма chère Ingeborg, …

Моя дорога Інґеборґ,

як мені дякувати за Ваш дзвінок? Я була дуже зворушена, і знаки дружби надійшли цього дня до мене здалеку: із Тель-Авіва, Риму й Відня, вдома, в Парижі, почуваєшся набагато самотніше!^{1028}

Я передала Петерові Сонді Ваше повідомлення, надіюсь, він Вам телефонуватиме, як обіцяв. Я дуже давно його бачила й була рада побачити знову.

Саме тепер я вирішила полетіти на Великдень на два тижні до Ізраїлю. Ви ж бо знаєте, що мені завжди дуже важко зважитись кудись поїхати, однак залишатися у Парижі під час відпустки від цієї ідіотичної роботи в Ґран Пале для мене завжди обтяжливо, бо я не зможу працювати для себе і боюся самотності в такому неспроможному стані. Прийняти це рішення мені допомогло надзвичайно сердечне й миле запрошення з Тель Авіва. Я їду з 3-го до 20-го квітня. Однак не хочу розминутися з Вами, коли Ви приїдете до Парижа.

Якщо бажаєте, то напишіть мені коротко, коли б Ви змогли приїхати.

Книжка з перекладами Паулевих віршів з’явиться, ймовірно, сьогодні в Меркюр де Франс^{1029}, завтра я отримаю її до свого Дня народження. Це зворушує мене ще й тому, що деякі книжки Пауля вийшли в світ саме цього дня, і він завжди дуже радів з цієї дати публікації. (Я саме дізналась про це завдяки дзвінкові Андре дю Буше).

Звідки Ви знали про мій День народження?

Цими днями з’являється Ваша нова книжка, мої думки ще раз із глибини серця линуть до нього, до Вас. Бажаю Вам доброго перебування в Німеччині.^{1030}

Надіюсь, ми дуже скоро побачимось. Обіймаю Вас.

Нехай Вам щастить —

Жизель.

236 ^{1031} Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман, окремий дарчий надпис на трьох офортах «Кінець року 1971» ^{1032} , Париж, кінець 1971 р.

З моїми найкращими побажаннями на

1972-й рік

Жизель

237 ^{1033} Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман, Париж, 2.1.1973

704 39 63

2-го січня 1973 р.

Ма chère Ingeborg, …

Моя дорога Інґеборґ,

я досі відчуваю зворушення після Вашого дзвінка вчора ввечері. Я була дещо скована несподіванкою, віддаллю, тим, як багато Ви для мене важите, і не змогла віднайти слів, які охоче б мала для Вас.

Увага, яку Ви мені даруєте, мене розчулює, я відчуваю з великою силою, наскільки важливо для Вас, щоб у мене все було добре, і щоб я віднайшла шлях для себе. Дякую Вам за такі теплі, сердечні думки.

Ви знаєте, знаєте… труднощі, які кожен має сам зі собою, зі своїм життям. Робиш спроби, збиваєшся на манівці, знаходиш дорогу, яка виявляється хибною, робиш кроки, які не завжди правильні, і знову потрапляєш у безвихідь…

Так триває чотири роки^{1034}. Мені пощастило, що не завжди було так. Я мала, Ви знаєте це, і якою ціною, роки справжнього життя, які належали мені, роки, коли істинність, правда шляху ніколи не піддавались сумніву. Одного дня я втратила все, я віддалилась від цієї правди, від моєї правди. — Відтоді одна невдача приходить за іншою, марні намагання, і після того — самотність. Я маю друзів, хороших друзів, кількох, і це для мене — дуже важливо, однак…

Маю великі труднощі з часом: з учора, з якого я все ще живу, учора, яке належить до мого сьогодення. Те, чим я є сьогодні, я стала завдяки цьому вчора, яке стає сьогоденним. Однак учора деколи сковує сьогодні, бо воно домінує. Я пробувала віддалитися, очевидно, у надто жорстокий спосіб, і мене знову наздогнало це сьогоденне вчора. Я певна, що ніколи не відречуся від нього, що я ані не зможу цього зробити, ані не схочу. Однак мені нелегко вдасться віднайти рівновагу поміж життям із ним і подальшим життям^{1035} з необхідним мінімумом віддалення від усього. Я намагаюся, намагаюся, роблю кроки, іду — проте в мене не дуже виходить.

Праця допомагає мені, однак, знаєте, у такому віці, і з такою швидкою зміною поколінь прірва самотності щодня стає глибшою, і деколи я почуваюся цілком знеохочено перед мідною дошкою, коли намагаюсь гравірувати. — Та я намагаюся далі залишатися собі вірною в цій роботі.

Упорядкування паперів Пауля, у чому мені допомагає один австрійський друг^{1036}, який живе в Парижі й вільно володіє французькою, знову й знову мене вражає. Воно додає мені також сил. — Ми робимо це дуже добросовісно, надзвичайно повільно, з усією повагою, якої заслуговує така праця — я надіюся — , однак деколи мене це пригнічує. У щонайменшу сторінку вписано так багато життя, яке мені трішки довелось розділити. На щастя, я довіряю цьому другові, його дискретність і чулість мені дуже допомагають, коли я надто пригнічена.

Однак Алеман дещо мене непокоїть. Він дуже зайнятий у своєму університеті, зі своїми студентами, своєю особистою працею, і останнього року має великі клопоти зі своїм здоров’ям — його заняття, які мають стосунок до Пауля, не просуваються належним чином. — Це не було б так зле, якби він хоч щось робив, та я боюся, щоб його асистенти не взяли верх з огляду на його слабкості, в такому випадку я не думаю, що це належним чином послужить Паулеві.

Можливо, я поїду на кілька днів до Бонна^{1037}. Алеман залишив без відповіді вже шість листів, які, однак, були дуже важливими —

Мене саме це непокоїть, і вже декілька тижнів я знову не сплю ночами, та це не поліпшує справи. Ви також сказали, Ви знали: ці часи показних святкувань не допомагають, я вже давно цілком не можу дати собі з ними ради. Я вважаю Вас за мужню людину, коли Ви знову й знову віднаходите силу почати все спочатку в іншій країні. Після Австрії, Німеччини, Італії — Африка^{1038}. Усі мої побажання — щоб Ви отримали там якнайщирішу зустріч, я Вам зичу цього від щирого серця.

Та я б хотіла бачити Вас частіше.

Саме тепер я не наважуюсь залишити Еріка наодинці, і не тому, що він цьому не радітиме, радше, що навпаки. Однак його дії, його друзі дещо мене непокоять. Він не раз вплутується в акції, які мене дуже турбують, навіть якщо тепер це його не цілком захоплює і триває тільки обмежений час, я дуже, попри все, неспокійна.

Йому важко з самим собою, з навколишнім світом, зі своїм віком. Та чи могло б бути інакше? Деколи мене вражає його серйозність, деколи засмучує його легковажність. Він шукає, шукає себе, йому складно допомогти тепер. Я намагаюся бути присутньою, коли він хоче цього, деколи це буває; намагаюся залишати для нього щось подібне до відчинених дверей, зберігати готовність. Думаю, що я не можу більше для нього зробити, а це дуже мало.

Якщо зможете, напишіть мені якось кілька рядків. Якщо ні, то я усе ж знаю, що ми з Вами близькі одна одній, я розумітиму й шануватиму Вашу мовчанку.

Я про Вас думаю, часто. Для мене важливо знати, щоб у Вас усе було добре, що Ви працюєте, що Ви десь мужньо існуєте, де-небудь у цьому світі. Та мені хочеться більшого. Я б хотіла дізнатися, що Ваше життя нарешті хоч трохи оточене приязню, ніжністю, хоч трохи справжнім життям.

Я обіймаю Вас. Обіймаю Вас сердечно й з любов’ю.

Жизель.

Я надіслала Вам «до 1973 року»^{1039} невеличкий знак своєї праці. Чи допровадила Вам його італійська пошта?

Ілюстрації

Коментар