Портрет митця замолоду

Розділ п'ятий

Він допив до решти третю склянку водявого чаю і заходивсь жувати підібрані зі столу шкуринки підсмаженого хліба, втупивши погляд у темну ковбаньку на дні чайника. Залишки жовтої рідини були вичерпані, в гущі залишилася ямка, і ковбанька на її дні нагадала йому землистого кольору воду в купальні Клонґовза. Коробка із закладними, що лежала біля його ліктя, уже була перерита, і він ліниво, одну по одній, брав масними пальцями синьо-білі, поспіхом нашкрябані й присипані піском, пожмакані квитанції з іменем поручника — «Дейлі» або «Маківой».

1 пара чобіт

1 поношене пальто

З різні речі, білі

1 чоловічі панталони.

Він одклав квитанції і, задумливо дивлячись на накривку подзьобаної шашелем коробки, невпевнено спитав:

— На скільки зараз спішить годинник?

Мати підкрутила старий будильник, що лежав боком посеред камінної полиці, поки стрілки не показали за чверть дванадцяту, і знову поклала його на бік.

— На годину й двадцять п'ять хвилин, — мовила вона. — Зараз двадцять на одинадцяту. Їй-богу, міг би й поквапитись, а то спізнишся на лекції.

— Наготуйте мені миття, — сказав Стівен. Кейті, наготуй Стівенові миття.

— Буді, наготуй Стівенові миття.

— Не можу, мені ніколи. Наготуй ти, Меґґі.

Коли, зрештою, в кухонну раковину вставлено емальований шаплик, а на край його лягла стара рукавиця до миття, він дав матері терти йому шию, порпатися у вухах та закапелках ніздрів.

— Оце дожився, — сказала вона. — Студент, а такий брудний, що мати мусить його мити.

— Тобі ж це в приємність, — спокійно одказав Стівен.

Згори долинув пронизливий свист, і мати тицьнула йому в руки вогкий халат:

— Витирайся і йди уже, заради Бога.

Після другого різкого посвисту, довшого, бо сердитого, одна з дівчат побігла до сходів.

— Що, тату?

— Ця ледача сучка, твій брат, ще не пішов?

— Пішов, тату!

— Точно?

— Так, тату!

— Гм!

Дівчина повернулась, показуючи йому, щоб поспішив і тихенько вийшов через чорний хід. Стівен засміявся:

— Дивне уявлення про граматику, якщо «сучка» в нього — чоловічого роду.

— Ох, Стівене, який сором, — сказала мати. — Ти ще проклянеш той день, коли вступив у той заклад. Ти став на себе не схожий.

— Всього всім найкращого, — посміхнувся Стівен, посилаючи усім на прощання повітряний поцілунок.

Вуличка позад веранди вся насякла водою, і, коли Стівен ішов нею, обережно ступаючи між купами мокрого сміття, з божевільні для черниць за муром почувся пронизливий голос божевільної черниці: — кусе! О, кусе! кусе!

Сердито крутнувши головою, він витряс той крик із вух і, обминаючи гнилі покидьки, наддав ходи, але серце його вже точив біль відрази й гіркоти. Батьків свист, буркіт матері, лемент невидимої причинної злились у хор образливих голосів, що зазіхали на його юнацьку гідність. Він вигнав із серця останній їх відгомін лайкою, але поки ішов вулицею, відчуваючи, як огортає його сіре вранішнє світло, що лилося крізь мокрі дерева, і коли вдихнув дивний густий запах вогкого листя й кори, душа його звільнилась од мук.

Набряклі дощем дерева викликали в ньому, як і завжди, спомини про дівчат і жінок у п'єсах Ґергарта Гауптмана; і згадки про тихий їх смуток та пахощі, що скапували з мокрих гілок, злились у настрій погідної радості. Ранкова прогулянка по місту почалась, і він знав наперед, що, проминаючи багнисті поля Ферв'ю, думатиме про по-чернечому строгу, гаптовану сріблом прозу Ньюмена; що коли йтиме Норт-Стрендською дорогою, позираючи байдужно на вітрини продовольчих магазинів, пригадає меланхолійність Ґвіда Кавальканті й усміхнеться; що біля каменярні Берда в Талбот-плейсі його, наче різкий вихор, пройме дух Ібсена, дух свавільної юнацької краси, і що, проходячи повз бруднющу рибальську крамницю по той бік Ліффі, він повторить подумки пісню з Бена Джонсона:

Душа його, коли стомлювалась шукати сутність краси у примарних словах Арістотеля чи Томи Аквінського, залюбки зверталася до добірних пісень єлизаветинців. Душа його, в облаченні монаха-єретика, не раз крийкома ставала під вікнами тої доби, щоб почути поважно-пустотливу гру лютністів чи щирий сміх камізельників, аж поки вульгарний смішок чи заяложений часом вираз камерного, фальшивого гонору не вражали його монашу гідність й не виганяли з криївки.

Наука, яку він, вважалося, гриз цілими днями так, що вона геть зовсім одірвала його від друзів юності, обмежувалась вибіркою витончених сентенцій з поетики й психології Арістотеля та «Синопсисом Томи» — Synopsis Philosophiae Scholasticae ad mentem divi Thomae.[7] Думки його — суцільні сутінки сумнівів і невіри в себе — часом осявалися блискавками інтуїції, і були то блискавки такі яскраві, що земля зникала йому з-під ніг, мов поглинута вогнем; після цього язик йому затерпав, а очі, стрічаючи погляди інших, німували у відповідь; бо він відчував, огорнений, наче мантією, духом краси, що спізнав благородство, принаймні у мріях. Але коли ця гордість мовчання вже його не підносила, він радо повертався у гущу звичайних життів, ідучи своєю дорогою крізь брудне, галасливе і ледаче місто без страху і з легким серцем.

Біля огорожі над каналом він стрів сухотника з обличчям ляльки, у капелюсі без крис, у щільно застебнутому пальті шоколадного кольору, що спускався з мосту, дрібочучи, і тримав перед собою складену парасолю, мовби чарівну паличку. «Мабуть, уже одинадцята», — подумав він і зазирнув у молочну — дізнатися, котра година. Годинник у молочній показував за п'ять п'яту, та, обертаючись, він почув, як десь поруч невидимий йому годинник швидко і справно вибиває одинадцяту. Він засміявся: бій годинника нагадав йому МакКанна, і він ніби побачив його — приземкуватого, у мисливській куртці й бриджах, з русявою цапиною борідкою, що стоїть на розі Гопкінса на вітрі і каже:

— Дедалусе, ти — антисоціальний елемент, задивлений сам у себе. А я — ні. Я — демократ, я працюватиму й діятиму заради соціальної свободи та рівності між усіма класами й статями в майбутніх Сполучених Штатах Європи.

Одинадцята! Отже, він запізнивсь і на це заняття. Який сьогодні день тижня? Він спинився біля кіоска й поглянув на заголовок газети. Четвер. З десятої до одинадцятої англійська. З одинадцятої до дванадцятої — французька, з дванадцятої до першої — фізика. Стівен уявив собі заняття з англійської, і навіть на такій відстані відчув неспокій і безпорадність. Він мов побачив покірливо схилені над зошитами голови товаришів, коли ті записували все, що їм казано записувати — визначення за назвою і визначення за суттю, приклади; дати народження і смерті, найважливіші твори, схвальні відгуки поруч з несхвальними. Тільки в нього голова була не схилена, бо думки його ширяли далеко, і, незалежно від того, куди він дивився — на їх невеличкий студентський гурт, чи крізь вікно на занедбану зелень саду, — завжди переслідував його важкий запах підвальної цвілі і тління. Але ні — ще одна голова на передніх лавах, просто перед нього, гордовито зносилася над іншими похиленими головами, мов голова священика, коли той сміливо звертається до Бога від імені смиренних віруючих навколо. Чому це так — коли він думає про Кренлі, то ніколи не може уявити його інакше, а тільки голову й обличчя? Навіть у ту мить він бачив перед собою на тлі сірої завіси ранку ніби мару, обличчя відтятої голови, а чи посмертної маски, увінчане в надбрів'ї, мов залізною короною, цупким, чорним, їжакуватим волоссям — обличчя наче священика, бліде, з широким носом, з тінями під очима й вилицями, обличчя священика з довгими, безкровними, ледь усміхненими вустами. Вмить пригадалося, як він щодня і щовечора звіряв Кренлі всі бентеги, неспокої й поривання своєї душі, на що приятель відповідав цілковитою мовчанкою, і Стівен сказав би, що то — обличчя грішного священика, котрий сповідає, вже не маючи права дати розгрішення, якби знову у пам'яті не зринув погляд його темних і мовби жіночих очей.

А в глибині цього образу постала на мить дивна, темна печера думок, але він одсахнувсь, відчуваючи, що заходити ще не час. Та дурман приятелевої байдужості, здавалось, отруював повітря круг нього невловимим смертоносним духом, і він раптом помітив, що погляд його стрибає то праворуч, то ліворуч, від одного випадкового слова до іншого, і мляво здивувався, що слова ці так тихо і мовчки втратили свої безпосередні значення; врешті щонайпересічніша вивіска зневолювала його ум, мов магічне заклинання, а душа марніла, зітхаючи від старості на цій вуличці, заваленій купами мертвої мови. Його власна свідомість мови почала відпливати з мозку й перехлюпуватися в слова, що сплітались і розплітались у свавільному ритмі:

Чи хто коли чув таку нісенітницю? Всемогутній Боже! Хто коли чув, щоб плющ хлипав на стіні? Жовтий плющ — це зрозуміло, жовта слонова кістка — теж. Ну, а якби так: слоновокостий плющ?

Тепер слово це блиснуло у мозку яскравіше й виразніше, ніж слонова кість, відпиляна з прожилкуватих бивнів слона. Слонова кість, ivory, ivoire, avorio, ebur. Один з перших прикладів, вивчених ним з латини, звучав: India mittit ebur. Він згадав проникливе обличчя ректора, півничанина, що учив його тлумачити «Метаморфози» Овідія вишуканою англійською мовою, з химерними вкрапленнями таких речей, як «кнурик», «череп'я» і «хребетне сало». Певне уявлення про латинське віршування він почерпнув з потріпаної книжки одного португальського ченця.

Злами, перемоги й розколи історії Риму подавались йому у заяложених словах in tanto discrimine, а в суспільне життя міста міст він намагався прозирнути крізь фразу implere ollam denariorum, які ректор пишномовно перекладав «наповнити горнець динаріями». Сторінки його пошарпаного часом Горація ніколи не були холодні на дотик, навіть коли горталося їх закляклими пальцями; то були живі, людські сторінки, і п'ятдесят років тому їх гортали живі, людські пальці Джона Дункана Інвераріті та його брата Вільяма Малькольма Інвераріті. Авжеж, на тьмяному форзаці стояли їхні шляхетні імена, і навіть такому убогому латиністові, як він, стьмянілі рядки пахли, ніби пролежали всі ці роки в мирті, лаванді й вербені; все ж йому муляла думка, що він так назавжди й залишиться несміливим гостем на бенкеті світової культури і що на монашу науку, в категоріях якої він виковує свою філософію естетики, у його часи дивляться не менш зверхньо, ніж на витончений і химерний жаргон геральдики й соколиних ловів.

Сіре громаддя коледжу Трійці ліворуч, важко вставлене в неуцтво міста, мов тьмяний камінь у грубий перстень, тиснуло на його свідомість, і, намагаючись вивільнити ноги з пут реформованого сумління, він вийшов на чудернацький пам'ятник народному ірландському поетові.

Він дивився на нього без гніву; бо хоча тілесна й духовна недолугість, як невидима черва, повзла по статуї від шаркітливих ніг угору по складках плаща і довкола холопської голови, вона, здавалося, покірно усвідомлювала свою жалюгідність. То був фірболг у позиченому плащі мілезійця; і йому згадався його друг Дейвін, студент зі села. Жартома він називав його саме так, але той не ображався:

— Що ж, Стіві, ти сам кажеш, що я тугодум. Називай мене, як хочеш.

Його приємно зворушило оте-от домашнє «Стіві», коли почув його вперше з вуст друга, бо сам розмовляв з людьми так само сухо, як і вони з ним. Часто, сидячи у Дейвіновій квартирі на Ґрантгем-стріт і поглядаючи на добротні черевики друга, вишикувані парами під стіною, він виголошував для його нехитрого вуха чужі вірші й ритми, за якими крилися його власні туга і пригніченість. Простий фірболзький розум його слухача притягував до себе його розум і тут же відштовхував: притягував вродженою спокійно-ввічливою увагою, незвичним зворотом старої англійської мови, силою захвату перед грубо-тілесною спритністю (Дейвін був шанувальником ґела Майкла К'юсака), відштовхував миттєво й несподівано бідністю думки та почуттів чи тупим виразом ляку в очах, того душевного ляку зголоднілого ірландського села, яке й досі щовечора боїться сигналу гасити світло.

Окрім геройських подвигів свого дядька-силача Мета Дейвіна, молодий селянин обожнював ще смутну легенду Ірландії. Язикаті студенти, котрі за всяку ціну намагались наповнити якимсь сенсом одноманітне життя в коледжі, залюбки видавали його за молодого фенія. Нянька навчила його говорити по-ірландському й виховувала його вбогу уяву в непевному світлі ірландського міфу. І він ставився до цього міфу, по якому ще жоден ум не пройшовся різцем краси, і до незграбних переказів, що розпадалися, ідучи колами у глибину, так само, як і до римо-католицької релігії, — з тупою вірнопідданістю. Цілою своєю душею, покірною єдиному гаслові, він противився всьому, що приходило до нього з Англії чи через англійську культуру; а зі світу за межами Англії він знав лише про французький Іноземний легіон, у якому збирався служити.

Через оте честолюбство, що поєднувалося з загальним нахилом Дейвінової вдачі, Стівен часто називав його ручним гусаком, і в цьому назвиську звучало навіть певне роздратування, викликане мовчкуватістю і вайлуватістю друга, що часто ставали стіною між допитливим розумом Стівена та глибинними течіями ірландського життя.

Одного вечора цей молодий селянин, розворушений пристрасним красномовством Стівена, в яке той утікав від холодного безмов'я свого збунтованого розуму, викликав у Стівеновій уяві дивний образ. Вони поволі йшли темними вузькими вуличками убогого єврейського кварталу в напрямі Дейвінової квартири.

— Така мені раз пригода трапилася, Стіві, тамтої осені, ближче до зими. Я нікому ні півслова не сказав, тобі першому. Не тямлю вже, чи був то жовтень чи листопад. Певно, Що жовтень, бо то було ще до того, як я приїхав сюди вступати до університету.

Стівен, улещений довірою, подививсь усміхнено в обличчя друга, з приємністю дослухаючись до його простої говірки.

— Весь той день я був далеко від дому, у Баттеванті, — не знаю, чи ти знаєш, де це, — на хокейному матчі. Грали крокські «Наші Хлопці» проти лімерицьких «Безстрашних Турлів», і присягаюсь, Стіві, то була гра! Мій двоюрідний брат Фонсі Дейвін грав на воротах за Лімерик. Так з нього всю одіж здерли, а він раз по раз виривався із форвардами вперед і кричав, як дурний. Ніколи не забуду того дня. Один із крокських як махне ключкою, і, Бог мені свідок, мало не втрапив братові в скроню. Їй-бо, якби він його зачепив кінцем — був би братові гаплик.

— Добре, що все обійшлось, — засміявся Стівен, — але хіба це і є твоя дивна пригода?

— Ну так, може, тобі й нецікаво, але най там, — після матчу такий був гармидер, що я спізнився на поїзд і не знайшов ані одного запрягу, щоб підвіз мене додому, бо, як на зло, того ж таки дня в Каслтавнроші був якийсь з'їзд, і всі візники околиці стояли там. Тож вибір був один — заночувати у Баттеванті або перти пішки. Ну, я ноги на плечі та й іду, іду, вже й ніч западає, коли я ще в Беллігурських пагорбах — це добрих десять миль від Кілмаллока, — а там далі довга безлюдна дорога. І на дорозі тій ані натяку нема на якесь людське житло, тихо, як у вусі. Уже так стемніло, хоч в око стрель. Раз чи два я приставав під кущем розпалити люльку і, якби не рясна роса, то там-таки, під кущем, впав би й заснув. Зрештою за поворотом бачу-таки хатину, і в вікні світиться. Підходжу, стукаю в двері. Запитують, хто там, я й кажу, що був на матчі у Баттеванті, йду додому і прошу води напитися. За якийсь час відчиняє двері молода жінка й виносить мені великий кухоль молока. Жінка вже напівроздягнута, ніби саме вкладалась, коли я постукав, волосся розпущене; з її фігури, а чи по очах, видно, що вона, мабуть, вагітна. Вона довго балакала зо мною на порозі, і то було дивно, бо груди і плечі мала голі. Запитала мене, чи не стомивсь я і чи не хочу заночувати. Каже, вона в домі сама-самісінька, бо чоловік ще вранці поїхав до Квінставна відпроваджувати сестру. І знаєш, Стіві, вона очей з мене не зводить, і підступила так близько, що чути, як дихає. Я вже віддаю їй кухоль, а вона хап мене за руку, тягне через поріг і каже: «Заходь, залитися на ніч. Не бійся. Там нікого нема, тільки ми...» Я, Стіві, не зайшов. Лиш подякував і пішов собі далі, хоч кров стугоніла мені в жилах. На першому ж повороті я озирнувсь — а вона все ще стоїть у дверях.

Останні слова Дейвінової оповіді забриніли в Стівеновій пам'яті, і жінка з цієї оповіді постала перед ним, множачись у постатях інших селянок, не раз бачених з брички на порогах будинків у Клейні — уособлення її і його народу, лиликова душа, що в пітьмі, в таємниці й самотності прокидається до усвідомлення себе, що через очі, і голос, і рухи простої жінки кличе чужинця до свого ложа.

Хтось поклав йому руку на лікоть, і юний голос вигукнув:

— Це я, паночку, ваша слуга! Зробіть почин, паночку. Купіть цей чудовий букетик. Прошу вас, паночку!

Сині квітки, простягнуті йому, і її по-дитячому сині очі здалися в ту мить образом самої простоти. Він почекав, поки образ розвіється, і тепер бачив лише обшарпану сукенку, мокре жорстке волосся й хлопчакувате обличчя.

— Будьте ласкаві, паночку. Пожалійте слугу вашу!

— У мене немає грошей, — мовив Стівен.

— Купіть, чудові квіточки! Всього один пенні.

— Ти чула, що я сказав? — спитав Стівен, нахиляючись до неї. — Я сказав, що не маю грошей. Повторити ще раз?

— Що ж, дасть Біг, колись ви їх матимете, — помовчавши, відповіла дівчина.

— Можливо, — сказав Стівен, — але навряд.

Він швидко пішов геть, побоюючись, щоб її панібратство не обернулося глумом, і не бажаючи ні чути, ні бачити, як вона пропонуватиме свій товар комусь іншому — туристові з Англії чи студентові з коледжу Трійці. Графтон-стріт, що нею він саме простував, тільки поглибила образ зневаженого убозтва. На початку вулиці була встановлена меморіальна плита Вулфові Тону. Стівен згадав, що був тут з батьком при її відкритті. З гіркотою згадав він цю сцену дешевого вшанування. В екіпажі сиділо четверо делегатів-французів, й один із них, усміхнений молодий гладун, тримав на держалні плакат зі словами: Vive l'Irlande!

А дерева на Стівеновій Луці пахли дощем, і набухла від дощу земля парувала запашним тліном, що легким запахом ладану крізь шар перегною пробивався з багатьох сердець. Душа цього веселого, продажного міста, про яку йому розповідали старші, з плином часу змарніла настільки, що не зберегла нічого, крім легкого запаху тліну, що здіймавсь од землі, і він знав — за хвилину, увійшовши в похмурий коледж, він відчує дух іншого розтління, аніж від Піжона Іґа-на і Палія Вейлі.

Підніматись у кабінет французької було вже пізно, тож він перетнув вестибюль і звернув ліворуч у коридор, що вів до фізичної авдиторії. Коридор був темний і глухий, але здавалось, ніби тут хтось є. Звідки таке відчуття? Може, тому, що він знав — за часів Піжона Вейлі тут були потаємні сходи? А може, цей єзуїтський коледж — чужоземна власність, і він у ньому — серед чужинців? Ірландія Тона і Парнелла немов відступила кудись.

Він відчинив двері до амфітеатру фізичної авдиторії і став у прохолодному сизому світлі, що ледь пробивалося крізь запорошені шибки. Перед ґратами каміна хтось сидів навпочіпки, розпалюючи вогонь, і по сухорлявості та сивизні він упізнав декана. Стівен нечутно причинив двері й підійшов до каміна.

— Доброго ранку, сер! Допомогти вам? Священик скинув на нього очі:

— Зачекайте, пане Дедалус, дещо побачите. Розпалювання вогню — це теж мистецтво. Є науки вільні, а є практичні. Це одна з практичних наук.

— Спробую навчитись, — мовив Стівен.

— Лиш би вугілля не забагато, — спритно пораючись, сказав декан, — ось один із секретів.

З бічної кишені сутани він вийняв чотири недогарки і вправно примостив їх між вугіллям і скрутнями паперу. Стівен мовчки спостерігав. Отак стоячи навколішках на камінних плитах при розпалюванні вогню, заклопотано розкладаючи паперові віхті й недогарки, декан, як ніколи, скидався на смиренного служителя, левита Господнього, який готує жертовник у порожньому храмі. Як і полотняна роба левита, вицвіла й зношена сутана огортала зігнуту постать того, кого церковне облачення чи розшитий бісером ефод тільки дратували і сковували б. Тіло його зістарілось у доземному служінні Богові — в догляданні жертовного вогню, таємному переданні вісток, в піклуванні про мирян, в нанесенні стрімких ударів за наказом зверху, — а однак нітрохи не набралось благодатної святості чи красоти прелатства. Ні, навіть душа його зістарілась у цьому служінні, не підносячись до світла й краси, не розточуючи довкола духмяний аромат святобливості — залишилась умертвлена воля, так само байдужа до трепетливості власного послуху, як старіюче тіло, худе й жилаве, посивіле від срібного пушку — до радощів любові чи борні.

Декан розпрямив спину і стежив, як вогонь охоплює паліччя. Щоб урвати мовчання, Стівен сказав:

— Я, напевно, не зумів би розпалити вогонь.

— Адже ви митець, чи не так, пане Дедалус? — глянув на нього декан, кліпаючи вицвілими очима. — Завдання митця — творити прекрасне. Що таке прекрасне — то вже інше питання.

Замислившись, він поволі потирав сухі руки.

— Ви можете дати відповідь на це питання?

— Тома Аквінський, — відповів Стівен, — каже: Pulchra sunt quae visa placent.

— Ось цей вогонь, — мовив декан, — тішить око. Значить, він прекрасний?

— У плані зорового сприйняття — а за даних обставин, гадаю, воно тотожне естетичному пізнанню — цей вогонь прекрасний, але Тома Аквінський сказав також: Bonum est in quod tendit appetitus. В плані задоволення тваринної тяги до тепла, вогонь — добро. Натомість у пеклі він — зло.

— Цілком слушно, — сказав декан. — Просто в око.

Він прудко підвівся, пішов до дверей, прочинив їх і мовив:

— Кажуть, у таких випадках помагає протяг.

Коли він, ледь накульгуючи, але досить моторно вернувся до каміна, Стівен побачив, як з вицвілих, позбавлених любові очей визирає мовчазна душа єзуїта. Як і святий Ігнатій, декан був кульгавий, але в очах не мав ані іскорки Ігнатієвого запалу. Навіть легендарна підступність ордену, підступність тонша й секретніша, аніж їх легендарні книги секретної й витонченої мудрості, не запалила його душу апостольським завзяттям. Здавалося, він послуговується вивертами, вченістю й хитрістю світу так, як йому казано — на більшу хвалу Божу, але не відчуває ні втіхи в їх застосуванні ані ненависті до присутнього в них зла, а тільки рішучим жестом послуху обертає їх проти них самих; і, попри все оте мовчазне служіння, здавалося, він зовсім не любить свого пана, та й зовсім мало, або й того менше — діло, котрому служить. Similiter atque senis baculus — він був тим, чим хотів його бачити засновник ордену, — посохом у руках старця. Цей посох можна забути в кутку, можна на нього спертися в дорозі, коли западе ніч, чи в люту негоду, його можна покласти в саду на лавці поруч із духмяним дамським букетиком, можна ним і погрозливо замахнутися. Декан повернувся до каміна, потираючи підборіддя.

— Коли можна буде почути ваші думки на тему естетики? — спитав він.

— Мої? — здивувався Стівен. — Та в кращому випадку мені якась думка приходить раз на півмісяця.

— Це дуже глибока тема, пане Дедалус, — мовив декан. — Це як дивитись у морські глибини з Могерових скель. Багато хто заходить так глибоко, що вже й не вертається звідти. Тільки тренований пірнальник може зануритись у ті глибини, дослідити їх і випливти знов на поверхню.

— Якщо ви маєте на увазі мислення, — озвався Стівен, — то і я певен: вільна думка не існує, оскільки кожне мислення має межі, окреслені його ж власними законами.

— Ага!

— Мені на моїй дорозі зараз достатньо світла від двох-трьох думок Арістотеля й Томи Аквінського.

— Розумію. Дуже добре розумію, про що ви говорите.

— Зараз вони мені потрібні тільки для власної користі й ужитку, поки в їхньому світлі я добуваю щось для себе. Коли лампада чадить чи смердить, я спробую вкоротити ґніт. Коли з неї мало світла, я продам її й куплю іншу.

— Епіктет теж мав лампаду, — мовив декан, — по його смерті її продали за фантастичну ціну. Він писав при цій лампаді свої філософські твори. Ви ж знаєте, хто такий Епіктет?

— Старець, — відповів різко Стівен, — котрий казав, що душа дуже подібна до відра води.

— Просто, по-домашньому він розказує нам, — вів далі декан, — що поставив залізну лампаду перед статуєю одного з богів, але злодій украв лампаду. Що ж зробив філософ? Розміркувавши, що красти — то сутність злодія, він другого дня вирішив, що купить глиняну лампаду, замість залізної.

Від деканових недогарків рознісся запах розтопленого лою і злився у Стівеновій свідомості з брязкотом слів: відро і лампада, лампада й відро. У голосі священика теж з'явився якийсь брязкіт. Стівенові думки інстинктивно спинили біг, вражені цим дивним тоном і образами, та ще обличчям священика, що було подібне до незапаленої лампади чи до зле сфокусованого рефлектора. Що крилося за ним чи в ньому? Ступор душі чи тупість громової хмари, налитої пізнанням і здатної пролитись Божим мороком?

— Я не такі лампади мав на увазі, сер, — сказав Стівен.

— Само собою, — відповів декан.

— Однією з найтрудніших речей у дискусії про прекрасне, — вів далі Стівен, — є визначити, як ужито слово — за літературною чи за базарною традицією. Пригадую, у Ньюмена є речення, де він говорить про Пречисту Діву, що її затримано у сонмі святих. Ну, а в щоденній мові це слово вжи-вається в іншому значенні: Сподіваюсь, я вас не затримую?

— Аніскільки, — ввічливо сказав декан.

— Ні-ні, — посміхнувся Стівен, — я мав на увазі...

— А, так-так, розумію, — швидко погодивсь декан, — чудово розумію, про що ви говорите: затримувати.

Він випнув підборіддя і сухо бухикнув.

— А щодо лампади, — мовив, — заправляти її — теж немалий клопіт. Мусите мати чисту олію і наливати обережно, щоб не розхлюпати, не влити більше, ніж вміститься у лійку.

— Яку лійку? — спитав Стівен.

— Лійку, через яку вливають олію до лампади.

— А-а, — мовив Стівен. — То ця річ зветься лійкою? А не цідилом?

— Яке ще цідило?

— Отаке... Лійка.

— Хіба її звуть в Ірландії цідилом? — спитав декан. — Ніколи чогось подібного не чув.

— Її звуть цідилом у Нижній Драмкондрі, — засміявся Стівен, — а в них англійська хоч куди.

— Цідило, — мовив декан замислено. — Яке цікаве слово. Треба подивитися в словник. Доконче, доконче.

Щось у його ґречності було від нещирості, і Стівен зміряв цього наверненого в католицтво англійця таким самим поглядом, яким, мабуть, старший брат у притчі дивився на молодшого, блудного сина. Смиренний неофіт, що влився у цілий потік гучних навернень, убогий англієць в Ірландії, він ступив на сцену історії єзуїтів, коли ця дивна гра інтриг, страждань, заздрощів, боротьби і приниження вже добігала кінця — останній прибулець, запізнілий дух. Звідки ж він прийшов? Може, він народивсь і виріс між переконаних іновірців, тих, хто бачив спасіння лише в Ісусі і ненавидів пишноту офіційної церкви? Може, він відчував потребу в непоказній вірі — серед сектантського мотлоху та белькоту войовничих схизматиків, визнавців шести принципів, людей особливих, баптистів сімені і змії, супралапсарських догматиків? Може, знайшов він правдиву церкву неочікувано, змотавши до кінця, мов моток прядива, якусь вигадливу нитку розмислів про натхнення, чи опокладення, чи про сходження Святого Духа? А може сам Христос торкнувсь його й повелів іти за собою, як тому апостолові, що сидів і збирав мито — може й він отак сидів під дверима каплиці з оцинкованим дахом, позіхаючи й підраховуючи церковну дрібноту?

Декан ще раз повторив:

— Цідило! Так-так, цікаво!

— Питання, щойно вами поставлене, здається мені цікавішим. Про те, що є краса, яку митець силкується вивести з груддя глини, — холодно мовив Стівен.

Одне мале словечко немов повернуло гостру рапіру його сторожкості проти цього ввічливо-чуйного супротивника. З гострим болем розпуки він відчув, що той, до кого він говорить — земляк Бена Джонсона. Він подумав:

— Мова, якою ми говоримо, це насамперед його мова, а вже потім моя. Як по-різному звучать слова — «дім», «Христос», «ель», «пан» — в його вустах і в моїх! Я не можу промовити чи написати ці слова, не схвилювавши душу. Його мова, така знайома і така чужа, для мене завжди буде чимось набутим. Не я створив, не я приймав її слова. Мій голос не довіряє їм. Моя душа стогне під тінню його мови.

— А ще як розрізняти прекрасне і високе, — докинув декан, — моральну красу і красу матеріальну. А також встановити, який тип краси властивий кожному з видів мистецтва. Ось вам кілька цікавих питань, в яких варто розібратись.

Стівен, збентежений рішучим, сухим тоном декана, мовчав; замовк і той; в запалій тиші зі сходів долинув тупіт ніг і гамір.

— Проте, віддавшись цим розмислам, — завершив декан, — можна наразитись на небезпеку померти з голоду. Насамперед отримайте диплом. Хай це буде вашим завданням номер один. А потім, крок за кроком, вийдете на свою дорогу. Я розумію це в найширшому значенні — дорогу в житті і в мисленні. Спочатку, може, й доведеться іти під гору. От хоча б містер Мунан. Не зразу він дістався вершини. Але ж дістався.

— У мене, можливо, нема його таланту, — неголосно озвався Стівен.

— А оце-от і невідомо, — весело заперечив декан. — Нам годі знати, що в нас закладено. Зневірятись мені аж ніяк не слід. Per áspera ad astra.

Він хутко відступив од вогню й вийшов на сходи — приймати першокурсників гуманітарного відділу.

Спершись об камін, Стівен чув, як він енергійно й безпристрасно вітається з кожним у групі, і мало що не бачив щирі посмішки на обличчях простакуватіших учнів. Його ж дражливе серце скропила роса співчуття до цього вірного слуги шляхетного Лойоли, до цього зведеного брата священнослужителів, розкутішого від них у мові, зате твердішого душею, до цього душпастиря, якого він ніколи не назвав би своїм духовним отцем; і він замислився, чому чоловіка цього та його товаришів називали сьогосвітниками — називали так не лише духовні, але й світські особи, — бо впродовж усієї своєї історії на суді Божої справедливості вони заступались за душі слабких, і літеплих, і обережних.

Про прихід професора сповістило, кількома хвилями, тупотіння важких чобіт тих, хто сидів на найвищому ярусі похмурого амфітеатру, під сизими від павутини вікнами. Почалася звірка, присутні відгукувались на свої імена хто як, поки черга не дійшла до Пітера Берна.

— Присутній! — глибоким басом озвався хтось з верхнього ярусу, а по інших лавках одразу ж пробігла хвиля покашлювань на знак протесту.

Професор спинився і назвав наступне прізвище:

— Кренлі! Відповіді не було.

— Містер Кренлі!

Усміх майнув Стівеновим обличчям, коли він подумав, що зараз вивчає його друг.

— Пошукайте у Леопардставні! — озвався голос позад нього. Стівен хутко обернувсь, але схоже на рило лице Мойнігана, оторочене сизим світлом, не виражало нічого.

Професор продиктував формулу. Під шелестіння зошитів Стівен обернувся знов:

— Дай мені паперу, ради Бога.

— Що це тобі припекло? — вишкірив зуби Мойніган. Він вирвав аркуш паперу зі свого блокнота і передав униз,шепочучи:

— У разі потреби це може зробити будь-хто з мирян чи жінок.

Формула, яку він слухняно записав на аркуші паперу, розгорнені і знов згорнені математичні викладки професора, примарні символи сили та швидкості — все це чарувало й висушувало Стівенів розум. Від когось він чув, що старий професор — атеїст і масон. Ох, що за сірий, отупілий день! Неначе передпекло безболісної, терплячої свідомості, де блукають душі математиків, проектуючи з площини на площину довгі, гінкі фактури дедалі рідших і дедалі блідіших сутінків, розсилаючи прудкі вихори до крайніх меж усесвіту, щораз ширшого, щораз віддаленішого і щораз невловнішого.

— Отож належить розрізняти еліпс та еліпсоїд. Можливо, декому з вас, панове, відомі твори містера В. Ш. Ґілберта. Одна з його пісеньок говорить про більярдного шахрая, який приречений ганяти

— Ідеться про кулю у формі еліпсоїда, про основні осі якого я тільки-но говорив.

Мойніган нахилився до Стівенового вуха й прошепотів:

— Ціни їм нема, тим еліпсоїдним яйцям! За мною, панянки, я кавалерист!

Грубий гумор товариша шквалом промчав крізь монаший затвор Стівенової свідомості, струснувши до веселого життя обвислі священичі облачення на стінах, аж вони загойдались-застрибали у свавільному шабаші. З розмаєних одінь поставали члени їхньої спільноти: декан факультету; опасистий, квітучий скарбник з кучмою сивого волосся; ректор, низенький священик з волоссям, як пух, що пише побожні вірші; присадкувата селянська постать викладача економіки; довгов'яза персона молодого викладача психології, який на сходовій клітці обговорює проблему сумління з групою студентів, немовби жирафа общипує листя з верхівок дерев поверх стада антилоп; статечний і невеселий префект братства; опецькуватий, круглоголовий викладач італійської з очима пройдисвіта. Всі вони сунули підтюпцем і підстрибом, спотикаючись, перекидаючись, задираючи подоли ряс, наче грали в довгу лозу, переймали одне одного, трусячись у вдаваному реготі, плескали одне одного по сідницях і самі сміялися з власних капостей, узивали один одного прізвиськами або скипали обуреною гідністю при дуже вже грубій вихватці і шепотілись по двоє, затулившись долонями.

Професор підійшов до скляної вітрини на бічній стіні, взяв з полиці набір котушок, поздував з них пилюку, заніс обережно на стіл і, тримаючи на них пальця, вів лекцію далі. Дроти у сучасних котушках, сказав він, робляться зі сполуки, званої платиноїдом і винайденої недавно хіміком Ф. В. Мартіно.

Він виразно вимовив ініціали та прізвище винахідника. Мойніган ззаду шепнув:

— Наш добрий знайомий Фантазер і Вигадник Мартин!

— Спитай його, — шепнув у відповідь Стівен з невеселим гумором, — чи не треба йому випробувати на комусь електричний стілець. Я за охотника.

Бачачи, що професор схилився над котушками, Мойніган підвівся і, безгучно ляскаючи пальцями правої руки, затягнув плаксивим голосом зануди:

— Пане вчителю! Пане вчителю! Цей хлопець ужив погане слово!

— Платиноїд, — врочисто сказав професор, — має перевагу перед нейзильбером у тому, що в нього нижчий коефіцієнт опору при зміні температури. Для ізоляції платиноїдного дроту використовують шовкове покриття, що намотується на ебонітові бобіни якраз у тому місці, де мій палець. Якщо намотати сам дріт, без ізоляції, в котушках індукувався б додатковий струм. Бобіни просочені гарячим парафіном...

З нижньої лави спереду Стівена зринув різкий голос з ольстерським акцентом:

— А хіба нас будуть питати з прикладної науки?

Професор повагом взявся жонглювати термінами — теоретична наука, прикладна наука. Кремезний студент у золотих окулярах з подивом глянув на того, хто задав це питання. Ззаду Мойніган пробурмотів своїм звичайним голосом:

— Ет, не уступить МакАлістер свій фунт плоті, хоч ти трісни!

Стівен холодно глянув униз на подовгастий череп, порослий закошланим волоссям кольору клоччя. Голос, акцент, спосіб мислення студента, який задав питання, роздратували його, і він з власної волі дозволив цьому роздратуванню перерости у недоброзичливість, накинувши собі думку, що краще б батько МакАлістера послав свого сина вчитися до Белфасту, зекономивши таким чином гроші на проїзд.

Подовгастий череп внизу не повернувся навстріч стрілі його думки, зате стріла вернулася до своєї тятиви; бо на мить перед ним постало бліде обличчя кольору сироватки.

— Це не моя думка, — швидко сказав він сам собі. — Її накинув мені той ірландець-балагур ззаду. Терпіння. Хіба можна знати достеменно, хто продав душу твого народу і зрадив його обранця — цей прискіпуватий чи той пересмішник? Терпіння. Згадай Епіктета. Це, мабуть, у його вдачі— поставити таке запитання в таку хвилину і таким тоном.

Монотонний голос професора і далі повільно, раз за разом намотувався на котушки, про які говорив, удвоє, втроє, вчетверо нарощуючи свою снодійну силу, в міру того як котушки нарощували оми свого опору.

Ззаду, вторячи далекому дзвоникові, пролунав голос Мойнігана:

— Кінець заняття, панове!

У великому вестибюлі панували товкітня й галасливі розмови. На столі біля дверей стояли дві фотографії у рамках, а між них — довгий аркуш паперу, на якому виднівся нерівний хвіст підписів. МакКен моторно сновигав серед натовпу, вів перемови то з одним, то з другим студентом і підводив їх, одного за одним, до стола. У малому вестибюлі стояв декан і розмовляв з молодим викладачем, поважно погладжуючи підборіддя і киваючи головою.

Натовп запруджував вихід, і Стівен нерішуче спинився. З-під широких спадистих крис м'якого капелюха на нього дивилися темні очі Кренлі.

— Ти підписався? — спитав Стівен.

Стиснувши тонкі губи, Кренлі замисливсь, а тоді відповів:

— Ego habeo.

— Для чого?

— Quod?

— Навіщо це?

Кренлі повернув бліде лице до Стівена й сказав, лагідно і гірко водночас:

— Per pax universalis.

Стівен кивнув на фотографію царя і мовив:

— У нього обличчя нетверезого Христа.

Зневага та злість у його голосі відірвали Кренлі від спокійного оглядання стін вестибюлю.

— Тобі щось не до вподоби? — спитав він.

— Ні, — відповів Стівен.

— Настрій поганий?

— Ні.

— Credo ut vos sanguinarius mendax estis, — мовив Кренлі, — quia faciès vostra monstrat ut vos in damno malo humore estis.

По дорозі до столу Мойніган сказав Стівенові на вухо:

— МакКен перевершив сам себе. Радий і дух спустити. Новенький, просто з фабрики, світ. Жодних стимулянтів, а сучкам — право голосу.

Стівен посміхнувсь над Мойнігановим способом звірятися, а коли той відійшов, знов обернувся, щоб зустрітися з очима Кренлі.

— Може ти знаєш, — мовив, — чому він так охоче виливає душу мені у вухо? Поясни.

Тупе невдоволення зморщило Кренлі чоло. Він глипнув туди, де над столом схилився Мойніган, записуючи й себе у список, бовкнув:

— Підлиза!

— Quis est in malo humore, — сказав Стівен, — ego aut vos?

Кренлі не відповів на цю шпильку. Він набурмосився, подумав і знову бахнув:

— Плюгавий, паршивий підлиза, ось він хто!

Це була його епітафія для всіх його втрачених друзів, і Стівен питав себе, чи колись і його пам'ять буде пом'януто таким-ото тоном. Важка безформна фраза повільно випадала з його слуху, осідаючи, мов камінь у драговину. Стівен бачив, як вона осідає, як осідало до неї багато інших схожих фраз, і відчував її вагу на власному серці. У мові Кренлі, на відміну від Дейвінової, не було ані рідкісних виразів єлизаветинської англійської, ані химерних перелицьованок ірландських ідіом. У протяжності її голосних вчувалася луна дублінських набережних, відбита похмурою, занепалою гаванню, а в її експресивності — відгомін дублінського церковного красномовства, що гриміло з казальниць у Віклоу.

Невдоволення спливло з Кренліного обличчя, бо з іншого кінця вестибюлю до них шпарко чимчикував МакКен.

— Ти тут! — весело сказав МакКен.

— Я тут! — сказав Стівен.

— І як завжди, з запізненням. Чому б не поєднати успіхи в навчанні з пошаною до пунктуальності?

— Це питання не обговорюється, — сказав Стівен. — Яке наступне?

Його усміхнені очі вп’ялися у плитку молочного шоколаду в сріблястій обгортці, що визирала з нагрудної кишені пропагандиста. Навколо них зімкнувся невеличкий гурт цікавих послухати битву умів. А між них встромилось обличчя сухореброго студента зі шкірою оливкового кольору й прямим чорним волоссям, що з кожною реплікою переводив погляд з одного на другого, немов норовив піймати кожну летючу фразу в роззявлений вологий рот. Кренлі вийняв з кишені сірого м'ячика і став ретельно його розглядати, обертаючи в руках.

— Яке наступне питання? — сказав МакКен. — Гм!

І кашлянув голосним сміхом, широко посміхнувсь і двічі смикнув солом'яну цапину борідку, що звисала з його квадратної щелепи.

— Наступним питанням є підписання заяви.

— Скільки заплатиш, якщо підпишу? — поцікавився Стівен.

— Я думав, ти ідеаліст, — сказав МакКен.

Схожий на цигана студент оглянув присутніх і невиразним, мекливим голосом сказав:

— Чорт, от дивні уявлення. Я такі уявлення називаю гендлярськими.

Голос його поглинула тиша. Ніхто не вділив уваги його словам. Він звернув своє оливкове, з конячим виразом лице на Стівена, немов запрошуючи: говори!

Але жваво й невимушено заговорив МакКен — про царський рескрипт, про Вільяма Стеда, про всезагальне роззброєння, про арбітраж у разі міжнародних конфліктів, про знаки часу, про новий гуманізм та нове євангеліє життя, яке ставить завданням спільноти щонайдешевшим чином забезпечити щонайбільше щастя якомога більшій кількості людей.

Завершення цієї тиради циганчук підкріпив вигуком:

— Тричі слава всесвітньому братству!

— Давай, Темпле, — сказав огрядний червонощокий студент, що стояв поруч. — Я тобі пінту пива виставлю.

— Я вірю у всесвітнє братство, — сказав Темпл, розкидаючи позирки своїх темних подовгастих очей. — А Маркс — він просто дурисвіт.

Кренлі міцно стис його за рамено, щоб притримав язика, і, ніяково посміхаючись, наказував:

— Ну, тихо! Ну, тихо! Тихо!

Але Темпл, випручуючи рамено, продовжував горлати з піною на вустах:

— Соціалізм заснував ірландець, а першим, хто проповідував свободу думки в Європі, був Коллінз. Ще двісті років тому. Коллінз, філософ з Мідлсексу, викривав попів. Тричі слава Джонові Ентоні Коллінзу!

Тонкий голос десь на околиці озвався:

— Гіп-гіп!

Мойніган замурмотів Стівенові над вухом:

— А що ж бідолашка-сестричка Джона Ентоні?

Стівен засміявсь, і Мойніган, вдоволений ефектом, знову замурмотів:

— Як не постав на Джона Ентоні Коллінза, а своїх п'ять грошів дістанемо.

— Я чекаю на твою відповідь, — просто сказав МакКен.

— Вся ця справа нітрохи мене не цікавить, — знуджено мовив Стівен. — Ти добре знаєш. Навіщо ж робити комедію?

— Чудово! — цмокнув губами МакКен. — Значить, ти — реакціонер?

— Думаєш справити на мене враження, — сказав Стівен, — дерев'яною шабелькою махаючи?

— Метафори! — відрізав МакКен. — Ближче до діла. Стівен почервонів й одвернувся. МакКен, не здаючи позицій, сказав неприязним тоном:

— Другорядні піїти, мабуть, не опускаються до таких тривіальних питань, як питання всезагального миру.

Кренлі підвів голову і в миротворчому жесті підніс м'ячика їм обом зі словами:

— Pax super totum sanguinarium globum. Розштовхавши плечем тих, хто поруч, Стівен сердито шарпнув ним у напрямку царського портрету і сказав:

— Ну й тримайтеся своєї ікони. Якщо вже нам так потрібен Ісус, то хай він буде законний.

— Чорт, нічого собі! — звернувся циганкуватий студент до сусідів, — гарно сказано. Мені це страшенно подобається.

Він ковтнув слину в горлі, ніби фразу ковтав, мацнувши рукою вершок свого твідового кашкета, й повернувся до Стівена:

— Даруйте, сер, а що саме ви мали на увазі під висловом, який тільки-но виголосили?

Сусіди його стали буцати його ліктями, то він і їм пояснив:

— Мені цікаво знати, що він хотів сказати цими словами. І знов повернувся до Стівена, переходячи на шепіт:

— Ви вірите в Ісуса? Я вірю в людину. Я, звісно, не знаю, чи вірите ви в людину, але я подивляю вас, сер. Я подивляю ум людини, що не залежить від жодних релігій. І ви такої ж думки про ум Ісуса?

— Давай, Темпле, — сказав огрядний червонощокий студент, що мав звичку торочити одне і те ж, — пиво чекає.

— Він гадає, що я дебіл, — пояснив Стівенові Темпл, — бо я вірю у силу ума.

Кренлі вхопив Стівена з його шанувальником попід руки й сказав:

— Nos ad manum ballum jocabimus.

По дорозі Стівен догледів розчервоніле грубувате обличчя МакКена.

— Мій підпис нічого не значить, — мовив він чемно. — Ти добре робиш, що йдеш своїм шляхом. Дай мені йти моїм.

— Дедалусе, — дзвінко сказав МакКен, — ти, по-моєму, непоганий хлопець, тільки тобі бракує гідності альтруїста й відповідальності індивіда.

Ще хтось сказав:

— Інтелектуальним викрутасам не місце у цьому русі.

Впізнавши шорсткий тон МакАлістерового голосу, Стівен навіть не повернув голови. Кренлі врочисто пробирався крізь студентську юрбу, тримаючи Стівена з Темплом під руки, немов священик, що прямує до вівтаря разом з помічниками.

Темпл миттю перехилився в бік Стівена:

— Ви чули, що сказав МакАлістер? Цей хлопчисько вам заздрить. Ви це бачили? А от Кренлі, ручуся, не бачив. Чорт, я це відразу побачив.

У малому вестибюлі декан саме намагався відкараскатися від студента, з яким вів розмову. Він уже ступив ногою на першу сходинку, з жіночою ретельністю підібравши поношену сутану, але все ще кивав головою й повторював:

— Без сумніву, містере Гакет! Аякже! Без жодного сумніву!

Посеред вестибюля префект братства тихим роздратованим голосом поважно розмовляв з якимось студентом-пансіонером. Говорячи, він морщив вкрите ластовинням чоло і покусував у паузах тоненький кістяний олівець.

— Сподіваюсь, першокурсники прийдуть усі. Другокурсники будуть напевно. І третьокурсники теж. Мусимо забезпечити нових людей.

Коли вони виходили надвір, Темпл знов перехилився до Стівена і шпарко зашепотів:

— А ви знаєте, що він одружений? Він був одружений, поки не навернувся. У нього десь є жінка й діти. Чорт, гадаю, це дуже дивні уявлення! Чиста тобі чудасія! Правда?

Його шепіт перейшов у лукаве хихітливе квоктання. Тільки-но вони опинилися надворі, як Кренлі грубо схопив його за шию і затряс ним, кажучи:

— Ти, несосвітенний плюгавий дурню! Та я на смертному ложі заприсягся би, що в цілому цьому плюгавому, паршивому світі нема, розумієш, у цілому світі нема паршивішої мавпи, ніж ти!

Темпл звивався у нього в руках і, знай, хихотав з лукавою втіхою, а тимчасом Кренлі все тряс і тряс його й тупо повторював:

— Несосвітенний, плюгавий, паршивий придурок!

Вони разом пішли через зарослий бур'янами садок. По одній зі стежок назустріч їм ішов ректор, загорнений у важкий широкий плащ, і читав часослов. В кінці стежки, перед тим як звернути, він спинився й підвів очі. Студенти привіталися — Темпл, як раніше, намацуючи вершок свого кашкета. Далі вони попростували мовчки. Коли вони підійшли до майданчика, Стівен почув глухі удари рук, вологе ляпання м'яча і голос Дейвіна, який схвильовано скрикував при кожному ударі.

Всі троє пристали біля ящика, на якому сидів Дейвін, щоб і собі поспостерігати за грою. Через кілька хвилин Темпл бочком підсунувся до Стівена і сказав:

— Даруйте, я хотів спитати — як ви гадаєте, Жан-Жак Руссо був щирий чоловік?

Стівен пирснув сміхом. Кренлі, що якраз підбирав зламану клепку від барильця з трави під ногами, миттю обернувся і строго сказав:

— Темпле, Бог мені свідок: якщо ти ще одне слово скажеш, будь-кому і на будь-яку тему, затям собі — я вб'ю тебе super spottum.

— Гадаю, він був такий, як ви, — сказав Стівен, — емоційний чоловік.

— Щоб він згорів, вилупок чортів! — відрізав Кренлі. — Не озивайся до нього. Хіба не бачиш — з ним говорити, з цим Темплом — все 'дно, що з плюгавим нічним горшком. Іди додому, Темпле. Заради Бога, йди додому.

— Мені начхати на тебе, Кренлі, — відповів Темпл, відходячи на безпечну відстань від знесеної клепки і кивнув на Стівена: — Він, як на мене, — єдиний чоловік в цій інституції, котрому властивий незалежний триб думок.

— Інституція! Незалежний триб! Та йди ти додому, придурку, ти просто безнадійний.

— Я емоційний чоловік, — сказав Темлп. — Це дуже правильно сказано. Я емоціоналіст, і я горджуся цим.

Він вислизнув з майданчика, лукаво всміхаючись. Кренлі дивився за ним з порожнім, безвиразним обличчям.

— Ти ба! — мовив він. — Чи бачив хто такого попідстінника?

Цю його фразу зустрів чудний сміх: сміявся студент у насуненому на очі гостроверхому кашкеті, що стояв, притулившись до стіни. Сміх був схожий на тихе іржання і виходив з такого дебелого тіла, що здавався іржанням слона. Все тіло його трусилося, і, виливаючи веселощі, він з насолодою потирав руки у паху.

— Лінч прокинувся, — сказав Кренлі.

Замість відповіді Лінч випростався й випнув груди.

— Лінч надимає груди, на знак несхвалення життя, — сказав Стівен.

Лінч лунко вдарив себе в груди і сказав:

— Кому не подобаються мої об'єми?

Кренлі піймав його на слові і вхопив за барки. Коли лиця їм від напруги налились кров'ю, вони розійшлися, важко дихаючи. Стівен нахиливсь до Дейвіна, який пильно стежив за грою і до розмови не прислухався.

— І що мій ручний гусачок? — спитав він. — Теж підписався?

Дейвін кивнув і сказав:

— А ти, Стіві?

Стівен похитав головою.

— Ти, Стіві, страшний чоловік, — сказав Дейвін, вийнявши з рота куцу люльку. — Завжди сам по собі.

— Тепер, коли ти підписав петицію за всезагальний мир, — мовив Стівен, — ти, я гадаю, спалиш той зшиточок, який я бачив у твоїй кімнаті.

А що Дейвін мовчав, Стівен почав цитувати:

— Ширше крок, фіанна! Праворуч, фіанна! Фіанна, відлічи, честь віддати, раз, два!

— То інша річ, — сказав Дейвін. — Я — ірландський націоналіст, насамперед і передусім. Але чого ж іще від тебе чекати? Ти вроджений цинік, Стіві.

— Коли ви наступного разу піднімете бунт, озброївшись ключками, — сказав Стівен, — і знадобиться надійний інформатор, дайте мені знати. Я знайду вам не одного в нашому коледжі.

— Не розумію я тебе, — сказав Дейвін. — То ти проти англійської літератури, ти — проти ірландських інформаторів. А з таким прізвищем і з такими ідеями... Чи ти взагалі ірландець?

— Пішли до геральдичної палати — покажу тобі моє генеалогічне дерево, — сказав Стівен.

— Тоді будь одним із нас, — сказав Дейвін. — Чому ти не вчиш ірландську? Чому кинув курс Ґельської ліги після першого ж заняття?

— Одну з причин ти знаєш, — відповів Стівен. Дейвін похитав головою і засміявся.

— Перестань, — сказав він. — Через оту панночку й отця Морана? Все це — плоди твоєї уяви, Стіві. Вони просто балакали собі, сміючись.

Стівен помовчав і по-дружньому поклав руку Дейвінові на плече.

— Пам'ятаєш, — сказав він, — коли ми з тобою зустрілися вперше? Того ранку, коли ми познайомились, ти спитав, де тут читають лекції для першокурсників, сильно наголошуючи на останньому складі. Пам'ятаєш? Тоді ще ти всіх єзуїтів кликав «отче», пам'ятаєш? Так от, я теж думаю собі про тебе: Чи й він такий нелукавий, як його мова?.

— Я людина проста, — сказав Дейвін. — І ти це знаєш. Коли ти розказав мені того вечора на Гаркорт-стріт про своє особисте життя, їй-богу, Стіві, мені вечеря не лізла до рота — так мені було погано. І вночі довго заснути не міг. Навіщо ти мені все це розказав?

— Дякую, — сказав Стівен. — Ти хочеш сказати, що я потвора.

— Ні, — сказав Дейвін. — Але ліпше б ти не розказував. Під спокійною поверхнею Стівенової приязності скипіла хвиля.

— Таким мене породив цей народ, ця країна і це життя, — сказав він. — Я буду таким, яким є.

— Стань одним із нас, — повторив Дейвін. — В глибині серця ти — ірландець, але ж гордощі в тебе сильніші.

— Мої предки зреклися власної мови і прийняли іншу,

— сказав Стівен. — Вони дозволили жменьці чужинців підкорити себе. Думаєш, я збираюся власним життям і душею сплачувати борги, яких вони наробили? Заради чого?

— Заради нашої волі, — сказав Дейвін.

— Від часів Тона й до часів Парнелла, — сказав Стівен, — всіх чесних і щирих людей, які присвятили вам своє життя, молодість, почуття, ви як не продавали ворогові, то підводили в скруті або ганьбили й покидали напризволяще. І ти кажеш ставати одним із вас. Та хай вам грець.

— Вони віддали життя за свої ідеали, Стіві, — сказав Дей-він. — Ще прийде наш день, повір мені.

Думаючи свою думу, Стівен якусь мить мовчав.

— Душа народжується, — невпевнено сказав він, — щойно в такі хвилини, про які я тобі говорив. Народження її повільне і темне, і ще таємничіше, ніж народження тіла. Коли чиясь душа народжується у цьому краї, на неї відразу ж накидають сіті, аби вона не злетіла. Ти говориш мені про національність, мову, релігію. Я спробую злетіти попри ці сіті.

Дейвін витрусив попіл з люльки.

— Занадто мудровано, Стіві, як на мене, — мовив він. — Але вітчизна для людини — найперша річ. Спершу Ірландія, Стіві. А потім вже будь собі поетом чи містиком.

— Ти знаєш, що таке Ірландія? — спитав Стівен в холодному шалі. — Стара свиноматка, що пожирає свій виводок.

Дейвін підвівся з ящика і, сумно похитуючи головою, пішов до гравців. За мить смуток його як водою змило, бо він вже гаряче сперечався з Кренлі та обома гравцями, що вже закінчили гру. Вони домовились про партію вчотирьох, але Кренлі наполягав, щоб грати його м'ячем. Він кілька разів ударив ним до землі, а тоді з блискавичною силою жбурнув у глиб майданчика, відгукнувшись на його глухий стукіт:

— Твою душу!

Стівен з Лінчем стояли, поки рахунок не почав рости. Тоді він смикнув Лінча за рукав — пора, мовляв. Лінч слухняно кивнув:

— Ходімо ж пріч, як каже Кренлі. Стівен тільки всміхнувсь на цю шпильку.

Вони вернулися через садок і знов перетнули вестибюль, де старенький швейцар тремтячими руками вивішував оголошення у рамці. Під сходами вони зупинилися; Стівен вийняв з кишені пачку сигарет і запропонував товаришеві.

— Знаю, що у тебе грошей не гурт, — сказав він.

— Чума на твій жовтий язик, — відказав Лінч.

Цей другий доказ Лінчевої обізнаності теж викликав у Стівена посмішку.

— То був великий день для європейської культури, — мовив він, — коли ти вирішив лаятись у жовтому ключі.

Вони закурили і повернули праворуч. Помовчавши якусь мить, Стівен почав:

— Арістотель не дав визначення жалю і жаху. А я дав. По-моєму. ..

Лінч став і твердо мовив:

— Припини! Не буду я слухати! Мене нудить. Вчора ми пили до жовтої гарячки — я, Горан і Гоґґінс.

Та Стівен вів своє:

— Жаль — це почуття, яке зупиняє душу при зустрічі з чимось серйозним і незмінним у людських стражданнях і єднає її зі страждальцем. Жах — це почуття, що зупиняє душу при зустрічі з чимось серйозним і незмінним у людських стражданнях і єднає її з таємною причиною їх.

— Ану повтори, — сказав Лінч. Стівен повільно повторив.

— Кілька днів тому в Лондоні, — продовжував він, — в двоколісний екіпаж сіла дівчина. Вона їхала на зустріч з матір'ю, якої не бачила багато років. На якомусь розі голобля підводи вдрузки розбиває віконце екіпажу в подобі зірки. Довга тонка скалка розбитого скла пронизує серце дівчини і вона помирає на місці. Репортер назвав цю смерть трагічною. Але це не так. За моїми визначеннями, в ній мало спільного з жахом і жалем.

— Насправді трагічність — це наче обличчя, що дивиться у два боки — в напрямку жаху і в напрямку жалю, що є її фазами. Я недарма ужив слово «зупиняти». Я маю на увазі, що трагічна емоція — статична. Точніше, драматична емоція — статична. Неправдиве мистецтво збуджує кінетичні почуття — хотіння або нехіть. Хотіння штовхає нас до чогось, спонукає нас оволодіти ним; нехіть каже його відкинути, відштовхує від нього. Тому мистецтво, яке збуджує їх— порнографічне чи дидактичне, — це мистецтво неправдиве. Отож естетична емоція (я вживаю загальний термін)— статична. Душа спиняється, підносячись понад хотінням чи нехіттю.

— Ти кажеш, мистецтво не повинне збуджувати хотіння, — мовив Лінч. — Я ж розказував тобі, як колись у музеї написав олівцем своє ім'я на сідниці Праксителевої Венери. Хіба це не було хотінням?

— Я говорю про нормальну природу людей, — сказав Стівен. — Ти також розказував мені, як колись, у своїй чудовій школі кармеліток їв шматочки сухих кізяків.

Лінч знову зайшовся тихим слонячим іржанням і знову став терти руки в паху, не виймаючи їх з кишень.

— О так, їв! Таки їв! — вигукнув він.

Стівен повернувсь до товариша і подивився йому просто у вічі. Оговтавшись від сміху, Лінч зустрів його погляд по-сумирнілими очима. Вузький, подовгастий і плескатий череп під видовженим гостроверхим кашкетом викликав у Стівеновій уяві образ вбраної у ковпак рептилії. І такий, як у рептилії, незмигний погляд і холодний блиск його очей. А однак у ту мить в цих очах, посумирнілих і насторожених, засвітилася крихітна людська цятка, віконце зіщуленої душі, стражденної і згірклої.

— Зрештою, — ввічливо додав Стівен, — всі ми тварини. І я теж.

— І ти теж, — сказав Лінч.

— Але зараз ми є в духовному світі, — вів далі Стівен. — Хотіння і нехіть, збуджені неправдивими естетичними прийомами, не є естетичними емоціями не лише тому, що вони кінетичні за характером, але й тому, що вони суто фізичні. Якщо наша плоть сахається від страху перед чимось, чи реагує на те, чого хоче, то це — чистий рефлекс нервової системи. Наша повіка заплющиться раніше, ніж ми усвідомимо, що в око ось-ось влетить муха.

— Не завжди, — закинув Лінч.

— Подібним чином, — сказав Стівен, — твоя плоть прореагувала на статую оголеної жінки, але, повторюю, то був просто рефлекс. Краса, виражена митцем, не може пробудити в нас емоцію, яка є кінетичною, чи відчуття, яке є суто фізичним. Вона пробуджує — повинна пробудити, — а чи породжує — повинна породити — естетичний стаз — ідеальний жаль або ідеальний жах — завмирання, яке постає, триває і врешті розчиняється в тому, що я зву ритмом краси.

— Що ж воно таке? — спитав Лінч.

— Ритм, — мовив Стівен, — це перше формальне естетичне співвідношення частин в естетичному цілому, або ж відношення естетичного цілого до його частини чи частин, або ж кожної частини до їх цілого.

— Якщо це ритм, — сказав Лінч, — тоді скажи, що ти звеш красою? І не забувай, будь ласка — хоч колись мені й трапилося поласувати пасочкою з кізяків, але люба мені тільки краса.

Стівен підняв кашкета, немовби на знак вітання. І, зашарівшись, поклав руку на Лінчів рукав із товстого твіду.

— Ми праві, — сказав він, — неправі вони. Говорити про ці речі й пробувати збагнути їх природу, а збагнувши, пробувати — неквапом, смиренно й невідступно, з грубої землі, чи з творив її, витворити наново, відтворити, вивести через ворота нашої ув'язненої душі, якими є форма, і барва, і звук, образ краси, яку ми збагнули, — це мистецтво.

Вони підійшли до містка через канал, але звернули зі шляху, пішли далі попід деревами. Непривітне сіре світло, віддзеркалене у застояній воді, та запах вологих галузок над головами, здавалось, повставали проти ходу Стівенових думок.

— Але ти не відповів на моє запитання, — мовив Лінч. — Що таке мистецтво? Що таке краса, яку воно відтворює?

— Та це ж було найперше визначення, яке ти від мене почув, оспала твоя голово, — сказав Стівен. — Ще тоді, коли я сам почав з'ясовувати це для себе. Пам'ятаєш той вечір? Коли Кренлі розійшовся і поніс щось про вікловське сало.

— Пам'ятаю, — сказав Лінч. — Про їхніх з біса вгодованих свиней.

— Мистецтво, — сказав Стівен, — це вміння людини розпорядитися чуттєвим або інтелектуальним матеріалом з естетичною метою. Про свиней ти запам'ятав, а про це забув. Тяжкі ви люди, ти і Кренлі.

Лінч скроїв гримасу до незугарного сірого неба й сказав:

— Якщо я вже маю вислуховувати твою естетичну філософію, то дай принаймні ще одну цигарку. На дідька мені твоя філософія. На дідька мені жінки. На дідька ти сам і все решта. Мені потрібна робота за п'ять сотень у рік. Ти мені такої не знайдеш.

Стівен простяг йому пачку. Лінч взяв останню сигарету:

— Продовжуй!

— Аквінець, — сказав Стівен, — називає прекрасним усе, що миле в сприйнятті.

Лінч кивнув.

— Це я пам'ятаю, — сказав він, — Pulchra sunt quae visa placent.

— Словом visa, — сказав Стівен, — він позначає всяке естетичне сприйняття — зорове, слухове чи будь-яке інше. Слово це нечітке, але й так зрозуміло, що воно виключає добро і зло — збудники хотіння і нехоті. Воно, безперечно, означає стаз — не кінез. Це про красиве. А що можна сказати про правдиве? Воно теж породжує стаз душі. Ти б не написав олівцем своє ім'я на гіпотенузі прямокутного трикутника.

— Ні, — сказав Лінч, — мені подавай гіпотенузу Праксителевої Венери.

— Тобто, статику, — сказав Стівен. — Платон, здається, сказав, що краса — це сяйво істини. Не думаю, щоб у цім був якийсь інший сенс, аніж той, що правдиве і прекрасне — родичі. Істину споглядає розум, умиротворений бездоганною пов'язаністю розумового; красу споглядає уява, вмиротворена бездоганною пов'язаністю чуттєвого. Першим кроком в напрямку істини буде збагнути засяг і можливості самого розуму, охопити думкою сам акт пізнання. Вся філософська система Арістотеля виросла з його книги з психології, а та, на мою думку, виросла з його твердження, що той сам атрибут не може водночас і в тому самому зв'язку належати і не належати тому самому суб'єктові. Першим кроком у напрямку краси буде збагнути засяг і можливості уяви, охопити думкою сам акт естетичного сприйняття. Ясно?

— А що ж сама краса? — нетерпляче спитав Лінч. — Ану викладай якесь інше визначення. Усе, що миле оку! Невже ви з Аквінцем на щось більше не спроможні?

— Візьмімо жінку, — сказав Стівен.

— Візьмім її! — палко підхопив Лінч.

— Греки, турки, китайці, копти, готтентоти, — сказав Стівен, — всі вони захоплюються різними типами жіночої вроди. Це здається лабіринтом, з якого не вийти. Однак я бачу два виходи. Один — це припущення, що всяка фізична якість жінки, якою захоплюються чоловіки, прямо пов'язана з її різноякою роллю в продовженні виду. Це можливо. Це означало б, що світ похмуріший, ніж навіть ти, Лінче, годен уявити. Як на мене, то мені цей вихід не подобається. Він веде не так до естетики, як до євгеніки. З лабіринту він виводить тебе у веселеньку новітню авдиторію, де МакКен, поклавши одну руку на «Походження видів», а другу — на Новий Завіт, каже тобі, що ти в захваті від пишних клубів Венери, бо відчув — вона приведе тобі дужих нащадків, та й пишні перса її подивляєш тому, що відчув — буде для ваших дітей добре молоко.

— Значить, МакКен — жовтосірчаний брехун, — переконано мовив Лінч.

— Залишається другий вихід, — сказав Стівен, сміючись.

— Тобто? — сказав Лінч.

— Інше припущення, — почав Стівен.

З-за рогу лікарні імені сера Патріка Дана виїхала довга хура, навантажена старим залізяччям, і перекрила кінець Стівенової промови страшним брязкотом і гримкотом металу. Лінч заткнув вуха і знай лаявся, поки хура не проїхала. Тоді він різко крутнувся на п'яті, відвертаючись. Стівен теж відвернувсь і чекав, поки товаришеве роздратування не знайде свій вихід.

— Інше припущення, — почав Стівен ще раз, — пропонує такий вихід: хоч один і той самий об'єкт здається прекрасним не всім, кожен, хто подивляє якийсь прекрасний об'єкт, бачить у ньому певні пов'язаності, що є для нього бездоганними і збігаються з самими стадіями естетичного сприймання. Отже, ці пов'язаності чуттєвого, видимі тобі через одну форму, а мені — через іншу, і є не що інше, як неодмінні якості краси. Тепер нам варто вернутися до нашого старого приятеля, святого Томи, за ще одною дрібкою мудрості.

Лінч засміявся.

— Мене сміх бере, — сказав він, — коли ти згадуєш його раз за разом так, немов він — просто веселий, вгодований ченчик. Ти що, смієшся собі у вус?

— МакАлістер, — відповів Стівен, — назвав би мою естетичну теорію прикладним Аквінцем. По цей бік естетичної філософії я можу в усьому покластися на Аквінця. Коли ж ми підійдемо до таких явищ, як художній задум, виношування його чи художнє відтворення, мені знадобиться нова термінологія і новий особистий досвід.

— Звичайно, — сказав Лінч. — Зрештою, попри весь його інтелект, той Аквінець і був веселим, вгодованим ченцем. Але про новий досвід та нову термінологію розповіси іншим разом. А зараз закругляйся з першою частиною.

— Хто знає? — сказав Стівен з усміхом. — Може, той Аквінець краще зрозумів би мене, ніж ти. Він сам був поет — написав гімн для співу в Страсний Четвер. Починається він словами Pange lingua gloriosi. Кажуть, нема кращого за нього — він вишуканий і лагодить душу. Мені він до вподоби, та жоден гімн не дорівняється жалобній і величній процесійній пісні Vexilla Regis Венанція Фортуната.

Лінч тихо і врочисто заспівав глибоким басом:

— Люкс! — вдоволено мовив він. — Прекрасна музика!

Вони звернули на Ловер-Маунт-стріт і не встигли пройти кількох кроків, як їх перепинив товстий парубок з шовковою хусткою на шиї.

— Ви чули результати іспитів? — спитав він. — Ґріффін провалився. Галпін та О'Флінн проскочили на державну службу. Мунан — п'ятий у черзі на Індію, О'Шонессі — чотирнадцятий. Вчора ввечері ірландці, що працюють у Кларка, добряче почастували їх, усі скуштували індійського перцю.

Його бліде обрезкле обличчя повнилося добродушною зловтіхою, і в міру переказування новин його невеличкі, заплилі жиром очиці втонули у ньому зовсім, а слабкий, з присвистом голос і цілком сів.

Та у відповідь на Стівенове запитання і очі його, і голос знову вигулькнули назовні:

— Аякже, МакКаллаф і я, — мовив він. — Він вибрав теоретичну математику, я — конституційну історію. Там двадцять предметів. Я записався також на ботаніку. Ви ж знаєте, я — член польового клубу.

Він маєстатично відступив назад і поклав пухку руку у вовняній рукавичці собі на груди, звідки тут же вирвався глухий, з присвистом, сміх.

— Привези й нам пару ріпин та цибулин, коли поїдете на природу, — мовив Стівен сухо. — Зготуємо раґу.

Товстун засміявсь поблажливо і сказав:

— Ми в нашому польовому клубі — респектабельні люди. Минулої суботи ми їздили в Ґленмалюр, всі семеро.

— З жінками, Доноване? — спитав Лінч. Донован знов поклав руку на груди:

— Наша мета — набуття знань. Тоді швидко промовив:

— Я чув, ти пишеш якісь есеї з естетики. Стівен невиразно заперечив.

— Ґете і Лессінґ, — сказав Донован, — багато написали на цю тему, класична школа, романтична школа і всяке таке. Мені було дуже цікаво читати «Лаокоона». Звісно, все це дуже в німецькому дусі — ідеалістичне і дуже вже глибоке.

Йому ніхто не відповів. Донован ґречно розпрощався.

— Мушу йти, — тихо і добродушно сказав він. — Маю сильну підозру, недалеку від певності, що сьогодні моя сестра збиралась напекти млинців на обід родини Донованів.

— Бувай, — сказав Стівен йому навздогін. — Не забудь про ріпу для нас двох.

Лінч дивився йому вслід, і губа його повільно викривлювалась у глузливу посмішку, аж обличчя стало схоже на диявольську машкару:

— Подумати тільки, це жовте млинцеїдне лайно дістане гарну посаду, — сказав він нарешті, — а я мушу курити дешеві цигарки!

Вони повернули у напрямку Мерріон-сквер і прошкували якийсь час мовчки.

— На закінчення того, що я говорив про красу, — мовив Стівен, — скажу, що бездоганні пов'язаності чуттєвого повинні відповідати необхідним фазам художнього сприймання. Знайди їх — і ти знайдеш властивості універсальної краси. Тома Аквінський каже: Ad pulchritudinem tria requiruntur, integritas, consonantia, claritas. Я перекладаю це так: Красі потрібні три речі — цілісність, лад, яскравість. Чи відповідають вони фазам сприймання? Ти розумієш все це?

— Звичайно, — сказав Лінч. — Якщо ти вважаєш, що розуміння в мене лайняне, то біжи за Донованом — хай він тебе слухає.

Стівен вказав на кошик, що його служка м'ясника почепив собі на голову догори дном.

— Глянь на цей кошик, — сказав він.

— Бачу, — сказав Лінч.

— Аби побачити цей кошик, — сказав Стівен, — твоя свідомість насамперед виокремлює його з решти видимого всесвіту, який кошиком не є. Перша фаза сприймання — це вирізнення об'єкта, який сприймається. Естетичний образ являється нам у просторі або в часі. Почуте вухом являється в часі, побачене зором — у просторі. Але насамперед — часовий він чи просторовий — естетичний образ явно сприймається як самообмежений і самодостатній на безмірному тлі простору або часу, які ним не є. Ти сприймаєш його як щось одне. Ти бачиш його як одне ціле. Сприймаєш його цілісність. Це і є integritas.

— Як в око вліпив! — сказав Лінч, сміючись. — Давай далі.

— Далі, — сказав Стівен, — ти рухаєшся від точки до точки, як ведуть тебе лінії його форми; сприймаєш його як рівновагу частин в межах цілого; відчуваєш ритм його структури. Інакше кажучи, після синтезу безпосереднього сприйняття іде аналіз сприймання. Відчувши спершу, що це щось одне, тепер ти відчуваєш, що воно якесь. Ти вже сприймаєш його як щось різнояке, багаточленне і подільне, як щось складне, утворене з частин, як їх результат і сума — тобто як щось зладнане. Оце і є consonatia.

— І в друге око вліпив! — дотепно сказав Лінч. — Тепер поясни, що таке claritas і дістанеш сигару.

— Значення цього слова, — сказав Стівен, — не зовсім певне. Аквінець вживає термін, але він, схоже, неточний. Це слово довгий час збивало мене з пантелику. Ти починаєш гадати, чи не мав він на увазі символізм або ідеалізм, для яких найвища якість краси — це світло з якогось іншого світу, ідея, матерія якої — всього лиш її тінь, реальність якої — всього лиш символ. А може, думав я, він хотів сказати, що claritas — то мистецьке виявлення божественної мети в усьому або сила узагальнення, яка надає естетичному образові універсальності, заступає своєю яскравістю його властиву природу. Проте все це літературні балачки. Я ж розумію це так. Сприйнявши кошик спершу як щось одне, проаналізувавши його потім за його формою і сприйнявши його як якусь річ, ти робиш єдино можливий, логічно й естетично дозволенний синтез. Ти бачиш цю річ як саме цю річ, а не іншу. Яскравість, про яку говорить святий Тома, це схоластична quiddatias, сутність речі. Цю найвищу якість митець відчуває, ще коли естетичний образ лише зароджується в його уяві. Стан ума в цю таємничу мить Шеллі прегарно порівняв із згасаючою вуглиною. Мить, коли ум, в захваті перед цілісністю краси, в подиві перед її ладом ясно сприймає оту її найвищу якість — чисте яскріння естетичного образу, — ця мить і є стаз, ясний безмовний стаз естетичної приємності, настрій духа, дуже схожий на той сердечний стан, що його італійський фізіолог Луїджі Ґальвані назвав, майже так само гарно, як Шеллі, очаруванням серця.

Стівен спинивсь і, хоч товариш його не озивався, відчув, що після слів його довкола стала очарована думкою тиша.

— Те, що я сказав, — знову заговорив він, — стосується краси у ширшому смислі слова — тому, який воно має в літературній традиції. У мові загалу це слово має інакший смисл. Коли ми говоримо про красу в цьому другому смислі, на наше судження справляє вплив саме ж таки мистецтво, форма цього мистецтва. Образ, зрозуміло, неминуче стане між розумом і чуттям самого митця та розумом і чуттям інших. Якщо пам'ятати це, то цілком очевидно, що мистецтво не могло не поділитися на три форми, у певному поступальному розвитку. Ось ці форми: лірична, в якій митець пов'язує образ з собою; епічна, в якій він ставить образ між собою й іншими; драматична, в якій він пов'язує образ з іншими.

— Це ти говорив мені ще кілька днів тому, — сказав Лінч. — З цього й почалася наша знаменита дискусія.

— У мене вдома є зошит, — сказав Стівен, — з питаннями, значно цікавішими, ніж ті, що ти тоді ставив. Знаходячи відповіді на них, я винайшов теорію естетики, і оце пробую її викласти. Ось кілька питань, які я сам собі поставив: Майстерно виготовлений стілець трагічний чи комічний? Чи можна сказати, що портрет Мони Лізи добрий, якщо мені хочеться його побачити? Погруддя сера Філіпа Кремптона ліричне, епічне, чи драматичне? Чи може бути твором мистецтва екскремент, дитина або воша? А якщо ні, то чому ні?

— Ай справді, чому й ні? — засміявся Лінч.

— Якщо хтось, без тями гатячи сокирою по колоді, — вів далі Стівен, — витеше з неї зображення корови, чи буде це зображення твором мистецтва? А якщо ні, то чому ні?

— От гарне питання, — знову засміявся Лінч. — Оце вже страх як смердить схоластикою.

— Лессінґові, — сказав Стівен, — не треба було братися за опис скульптурної групи. Оскільки мистецтво менш досконале, воно не дає чіткого розрізнення форм, про які я говорив. Навіть у літературі, найвищому й найдуховнішому з мистецтв, ці форми часто змішані. Лірична форма — це фактично найпростіше словесне одіння миттєвої емоції, ритмічний вигук, яким споконвіку підбадьорювала себе людина, налягаючи на весло чи тягнучи камінь на гору. З вигуком людина усвідомлює радше момент емоції, ніж себе як когось, хто її відчуває. Ми бачимо, коли саме з ліричної літератури виростає найпростіша епічна форма — коли митець розсуває межі і мислить себе в центрі епічної події, і ця форма розвивається, аж поки центр емоційного тяжіння не стає рівновіддаленим від митця і від інших. Те, що розповідається, перестає бути суто особистим. Особистість митця переходить в саму розповідь, граючи довкола дії й дійових осіб, наче життєдайне море. Цей розвиток дуже добре видно по старовинній англійській баладі «Герой Турпін», де оповідь починається від першої особи, а закінчується від третьої. Драматична форма досягається тоді, коли ота життєдайність, яка вирувала довкола кожної дійової особи, наповнює кожну такою життєвою силою, що вони дістають правдиве нетілесне естетичне життя. Особистість митця — спершу вигук, ритм або настрій, а тоді плинна, ряхтлива розповідь — врешті витоншується до небуття, інакше кажучи, знеособлюється. Естетичний образ у драматичній формі — це життя, очищене в людській уяві і наново народжене нею. Таїнство естетичного сотворення, подібне до сотворення матеріального, звершилося. Митець, подібно до Бога-Творця, залишається збоку — чи поза, чи понад — творивом рук своїх, незримий, витоншений до небуття, байдуже шліфуючи собі нігті.

— Щоб і їх витоншити до небуття, — сказав Лінч.

З високого, повитого в хмари неба посіявся дощ, і вони звернули на Дукову галяву, щоб поспіти до Національної бібліотеки ще до зливи.

— І що ти хочеш довести, — похмуро спитав Лінч, — балачками про красу та про уяву на цьому нещасному, Богом забутому острові? Воно й не дивно, що творець сховався десь збоку чи позад творива рук своїх, встругавши цю країну.

Дощ припустив. Вийшовши з провулка біля Королівської академії, вони побачили гурт студентів, що сховалися під аркадою бібліотеки. Кренлі сперся на колону і колупав у зубах загостреним сірником, слухаючи, хто що говорить. Ближче до дверей стояло кілька дівчат. Лінч шепнув Стівенові:

— Твоя пасія тут.

Не зважаючи на рясний дощ, Стівен мовчки став на сходинку нижче від гурту студентів, час од часу зиркаючи на неї. Вона теж мовчки стояла серед подруг. Нема священика, ні з ким пофліртувати, в'їдливо подумав він, згадуючи останню їхню зустріч. Лінч мав рацію. Всі запаси теорії і завзяття в ньому вичерпались, і охляла душа запала назад у незворушність.

Він прислухався до балачок студентів. Йшлося про двох друзів, що здали випускний іспит з медицини, про шанси влаштуватися на океанських лайнерах, про бідну й небідну лікарську практику.

— То все дурня. Найкраща практика — в Ірландії на селі.

— Гайнз був два роки в Ліверпулі і так само каже. Жахлива, каже, була діра. Самі лише пологи, півкрони за візит.

— Ти хочеш сказати, що ліпше працювати тут, у провінції, ніж у такому багатому місті? Я знаю одного типа...

— Просто у Гайнза курячі мізки. Чистий зубрій, на зубрінні і виїхав.

— Не слухайте його. У великому торговому місті купу грошей можна заробити.

— Залежить від практики.

— Ego credo ut vita pauperum est simpliciter atrox, simpliciter sanguinarius atrox, in Liverpoolio.

Голоси долинали до його вух мовби здаля, поодинокими хвилями. Вона лаштувалась іти, разом з подругами.

Рясна легка злива відступила, осівши діамантовими гронами на кущах прямокутного подвір'я, де дихала випарами почорніла земля. Стоячи на сходах під колонадою, дівчата постукували підборами чепурних черевичків, тихо й весело перемовлялись, зиркали на хмари, вправно підставляли парасольки під останні краплини дощу і знову їх закривали, статечно підсмикуючи подоли спідниць.

А що, як він судив її занадто суворо? А що, коли життя її просто спливає ружаною вервицею годин, життя просте й незнане, як життя пташини, веселої вранці, невгамовної вдень, потомленої під вечір? І серце у неї — просте й самовільне, як серце пташини?

Досвіта він пробудивсь. Ох, яка солодка музика! Вся душа його була росяно-волога. По сонному тілі пробігли бліді прохолодні хвилі світла. Він лежав нерухомо, а душа немов колихалась у прохолодних водах, наслухаючи ледь чутну солодку музику. Його свідомість повільно просиналася до тремтливого вранішнього знання, до вранішнього натхнення. Дух наповнював його — дух чистий, як найчистіша вода, ніжний, як роса, зворушливий, як музика. А як легітно вдихався йому той дух, як безтрепетно, мовбито самі серафими дихали на нього! Душа його повільно прокидалася, боячись прокинутися повністю. Стояла та сама безвітряна досвітня пора, коли обуджується нестяма, й відкриваються до світла химерні рослини, й мовчазно вилітає нічний метелик.

Очарування серця! Сю ніч було очаровано. У видінні, вві сні чи наяву, він спізнав екстаз серафічного життя. Чи була то лиш мить очарування, а чи довгі години, чи дні, роки, віки?

Здавалось, у мить натхнення збіглися звідусіль водночас відбитки маси туманних обставин — того, що сталося, і того, що статись могло. Мить спалахнула, наче світляна точка, і ось від хмаровиння непевних обставин наступає безладна форма, м'яко повиваючи її ясноту. О! В непорочному лоні уяви слово стало тілом! Архангел Гавриїл вступив у світлицю діви. В духові його, звідки майнув білий пломінь, наливалася яснота, наливалася палким ружаним світлом. Те палке ружане світло — то її самовільне серце, чудне і незнане, не пізнане досі жодним чоловіком і непізнаванне, а самовільне відколи почався світ; і падають архангельські хори з небес, ваблені тією палкою, мов ружа, загравою.

Вірші зіслизали з думки на губи і, шепочучи їх знов і знов, він відчув, що вони нанизуються на ритм віланелли. Ружане світіння променіло римами: знадо, радо, ладо. Це проміння спалювало світ, спопеляло людські та янгольські серця: проміння ружі, якою було її самовільне серце.

А далі? Ритм погас, завмер, знов ворухнувсь і забився. Що ж далі? Далі дим, фіміам, що здіймається з вівтаря світу.

Фіміам зноситься з цілої землі, з імлистих океанів, фіміам її хвали. Земля вихитується, гойдається, немов кадило — еліпсоїдна куля, яйце ладану. Ритм ураз завмер; крик його серця зламавсь. Губи знов зашепотіли перші рядки; ще раз і ще раз; далі, затинаючись, промимрили ще кілька і змовкли, спантеличені. Крик серця зламавсь.

Сповита в імлу безвітряна пора проминула, і за шибками голого вікна набирало сили вранішнє світло. Десь дуже здаля долинав ледве чутний дзвін. Цвірінькнула пташка; ще одна, ще. Вмовкли і дзвін, і пташки; і тьмаве біляве світло розійшлося на схід і на захід по світі, накриваючи ружане світло в його серці.

Боячись втратити все, він рвучко підвівся на лікті, роззираючись за папером та олівцем. На столі не було ні того, ні того — лиш глибока тарілка, з якої він їв рис на вечерю, та свічник у патьоках воску, з паперовим пазом, обсмаленим останнім пломенем свічки. Він неохоче потягся рукою до узніжжя ліжка, де висів піджак, обмацав кишені. Пальці натрапили на олівець, а відтак — на пачку від цигарок. Він одкинувся на подушку, розірвав пачку, виклавши останню цигарку на підвіконня, і на шорсткому картоні став виводити дрібними охайними літерами строфи віланелли.

Скінчивши писати, він ліг на стовчену подушку і почав шепотіти їх знову. Грудки збитої повсті під головою були як грудки збитого кінського волосу у софі в її вітальні — де, бувало, він сидів, усміхнений або серйозний, і питав себе, навіщо він сюди прийшов, злий на неї, на себе, збентежений літографією Святого Серця над порожнім сервантом. Він бачив її, як у хвилю затишшя в розмові підходить до нього і просить заспівати одну з його незвичайних пісень. Бачив себе, як сидить за старим фортеп'яно і, м'яко видобуваючи акорди з пожовклих клавіш, серед розмови, що знову знялася в кімнаті, співає їй — а вона слухає, спершись об камінну полицю — вишукану пісню єлизаветинців, смутне і ніжне небажання розлуки, переможний кант Азенкуру, незрівнянні «Зелені рукави». І поки він співав, а вона слухала — чи вдавала, що слухає — серце його спочивало, та коли чудні старовинні пісні скінчилися і він знов почув голоси в кімнаті, йому згадався його власний сарказм: юнаків у цьому домі трохи заскоро починають звати на ім'я.

Іноді здавалось, що очі її ось-ось довіряться йому, але чекав він намарне. Вона пройшлася по його пам'яті в легкому танці, як того вечора на карнавальному балу — біле плаття ледь розмаяне, у волоссі кивається галузка білих квітів. Вона легко ступала у хороводі. Ступала назустріч йому, а коли вони стрілись, очі її дивилися вбік, і слабкий пломінчик з'явився на її щоці. При переміні рук долоня її на мить лягла в його долоню — тиха мить обміну.

— Щось тебе останнім часом не видно.

— Що ж. У мене монаша вдача.

— Боюсь, ти єретик.

— Так уже й боїшся?

У відповідь вона потанцювала далі вздовж ланцюга рук, ступаючи легко й зграбно, не віддаючись нікому. Біла галузка кивалася в такт танцю, а коли вона потрапляла у тінь, пломінчик на її щоці глибшав.

Монах! Тут висунувся його власний образ: ось він — осквернитель монастиря, францисканець-єретик, який водночас хоче і не хоче служити — снує, як Ґерардіно да Борґо Сан Донніно, тонку павутину софістики і нашіптує їй на вухо.

Ні, це не його образ. Це радше образ того молодого священика, в товаристві якого він бачив її останньо — це на нього вона визирала очима голубки, перебираючи знічев'я сторінки свого ірландського розмовника.

— Так, так, дами до нас тягнуться. Я переконуюсь у цьому щодня. Дами нас люблять. Це найкращі помічниці для мови.

— А церква, отче Моран?

— І церква теж. Теж до нас тягнеться. Там теж робота не стоїть на місці. Щодо церкви не турбуйтеся.

Казна-що! Він добре зробив, що вийшов тоді з класу, повен зневаги. Він добре зробив, що не привітався з нею на сходах бібліотеки! Він добре зробив, що покинув її там: хай собі фліртує зі своїм священиком, хай заграє з його церквою, помийницею християнського світу.

Брутальна злість вигнала останню загайну мить екстазу з його душі. Вона вмить поламала ясний її образ і розкидала скалки навсібіч. А зусібіч повисипалися з пам'яті криві відображення: квітникарка в обшарпаній сукенці з мокрим жорстким волоссям та хлопчакуватим обличчям, що назвалась його слугою і просила зробити почин; служниця з сусіднього будинку, що протяжно, як на селі, виспівувала під калатання тарілок перший куплет балади «У горах й над озерами Кілларні»; дівчина, яка весело засміялася, коли він спіткнувся, перечепившись наддертою підошвою об залізну решітку в хіднику неподалік Корк Гіллу; дівчина з соковитими губками, на яку він задивився на виході з кондитерської фабрики Джейкоба, що гукнула йому через плече:

— Гей ти, зализаний красунчику з в'юнкими бровами, як я тобі подобаюсь?

І все ж він відчував — хоч як би ганьбив і висміював він її образ, злість його теж була певною формою поклоніння. Тоді він вийшов з класу, повен зневаги, що була не зовсім щира, бо чуття говорило йому: за тими темними очима під стрімкою тінню довгих вій криється, мабуть, таємниця її раси. Блукаючи тоді вулицями, він говорив собі гірко, що вона є уособленням жіночої душі її країни — лиликової душі, яка прокидається до усвідомлення себе у пітьмі, в таємниці й самотності і, погравшися трохи, без любові й гріха, зі своїм несміливим коханцем, покидає його, щоб вишептати свої безневинні переступи в зарешечене вухо священика. Його злість проти неї вилилась у грубі слова на адресу її залицяльника, чиє імення, і голос, і риси ображали його спантеличену гордість: селюк, що пошився в попи, один брат його — поліцай у Дубліні, другий — розливає пиво у шинку в Мойкаллені. І це перед таким розповиває вона соромливу наготу своєї душі — перед чоловіком, котрий ледве навчився відправляти формальний обряд, а не перед ним — жерцем невмирущої уяви, котрий преображає насущний хліб досвіду в яскристе тіло вічноживого життя.

Яскристий образ євхаристії знов миттю зібрав його гіркі й розпачливі думки, і крик їх, незламаний, знісся у співі благодаріння.

Він проговорював рядок за рядком від самого початку, аж поки душа, всотавши музику й ритм, налилася тихою благістю; відтак він старанно переписав вірші, щоб краще відчути їх зором; тоді відкинувся на подушку.

Тим часом надворі розвиднілось. Не чути було ні звуку, та він знав, що життя довкола ось-ось прокинеться своїм звичним гамором, хрипкими голосами, півсонними молитвами. Відсахнувшись од такого життя, він повернувсь до стіни, накрив голову каптуром ковдри і став розглядати великі вицвілі яскраво-червоні квіти на обдертих шпалерах. Він спробував оживити свою танучу радість у їх шарлатному палахкотінні, уявляючи ружану доріжку, встелену шарлатними квітами, від свого ліжка увись, до небес. Стомивсь! Стомивсь! Він теж стомився од палахкотіння.

Лагідна тепла хвиля млосної втоми прокотилась від закутаної в ковдру голови униз по хребту. Він начував цю хвилю і, уявляючи себе збоку, всміхнувся. Зараз він засне.

Це вже вдруге він написав для неї вірші. Десять літ тому вона, напнувши шаль каптуром навколо голови, бризкала теплим подихом у нічне повітря, постукуючи черевичком по склистому хіднику. То була остання конка; худі гніді коні знали це й застережливо баламкали дзвіночками в ясну ніч. Візник і кондуктор розмовляли між собою, покивуючи головами в зеленому світлі вагонного ліхтаря. Вони стояли на сходинках конки: він на верхній приступці, вона — на нижній. За час розмови вона не раз піднімалась на його приступку і знов верталася на свою, а раз чи двічі затрималась біля нього, забувши спуститися, але потім усе ж таки спустилася. Ну й нехай! Нехай!

Десять літ минуло від тої дитячої мудрості до його нинішньої маячні. А якщо послати їй цього вірша? Його прочитають уголос за сніданком, під тріск яєчної шкаралупи. Чим не маячня! її брати, сміючись, сильними, грубими пальцями вириватимуть картку один в одного. Ґречний священик, її дядько, прочитає його з усмішкою в своєму фотелі, тримаючи картку на відстані витягнутої руки, і похвалить літературну форму.

Ні, ні; це вже маячня. Навіть якби він послав їй вірша, вона не покаже його нікому. Ні, ні; цього вона нізащо не зробить.

Він відчув, що був несправедливий до неї. Відчуття, що вона невинна, зворухнуло в нім щось схоже на жалощі — невинності цієї він не усвідомлював, аж поки не спізнав її через гріх, невинності цієї не усвідомлювала й вона, поки жила невинною, поки вперше не спізнала дивне приниження власної природи. Тоді щойно душа її почала жити, як і його, коли він уперше згрішив, і ніжне співчуття наповнило його серце, коли згадалися її тендітна блідість та очі, принижені й засмучені темним соромом жіночості.

Деколи після екстазу душа його западала у млість — де була вона? Може, у ті самі хвилини її душа, якось, у тайнощах духовного життя, відчувала його поклоніння? Можливо.

Пломінь бажання знов запалив його душу, зайняв і виповнив собою його тіло. Відчувши його жагу, вона — спокусниця з його віланелли — просиналася з запашного сну. Її темні очі млосним поглядом відкривались його очам. Вона дарувала йому свою наготу, яскриста, тепла, пахуча й щедротіла, обіймала його осяйною хмарою, обтікала плинним життям; і, немов хмара пари чи кругобіжні води, через мозок його ринули плинні літери мови, символи тайнощів.

Що то за птахи? Втомлено спершись на ясеневий ціпок, він спинився на сходах перед бібліотекою і дивився. А вони все кружляли над виступом будинку на Молсворт-стріт. Політ їх виразно простежувався в повітрі цього пізньоберезневого вечора, їхні темні, стрімкі, трепетливі тільця вирізнялися на тлі неба, наче на тлі провислого рядна димчастого, безплотного блакиту.

Він слідкував за їх летом, пташка за пташкою: темний зблиск, пошуг уверх, знову зблиск, порив убік, зліт по кривій, тріпотіння крилець. Він пробував полічити усі ці стрімкі й трепетливі тільця так-таки на льоту: шість, десять, одинадцять. Цікаво, яке число вийде — парне чи непарне?

Дванадцять, тринадцять — он іще двоє спустилося колами з небес. Вони літали то вище, то нижче, але завжди колами, шугали по прямих чи кривих лініях, але завжди зліва направо, облітаючи повітряний храм.

Він прислухавсь до їхніх криків: немов миша пищить за обшивкою стіни — різкий переливчастий звук. Але звук цей не такий, як у щурів чи мишей: довгий, різкий і дзижчливий, він заламувався на терцію або й на кварту униз і дрижав, коли летючі дзьоби розсікали повітря. Різкий, виразний і тонкий крик, що падав, звиваючись, немов нитки шовкового світла з дзижчливих шпульок.

Цей нелюдський галас зняв напругу у вухах, де безнастанно бриніли схлипи й докори матері, а темні, тендітні, тремтячі тільця, що кружляли, і пурхали, і шугали навкіл повітряного храму безплотних небес, зняли напругу в очах, де все ще стояв образ материного обличчя.

Що виглядає він угорі, стоячи тут на сходах, наслухаючи їх різкий переливчастий крик, стежачи за їх летом? Яке знамення? В голові майнула фраза з Корнелія Аґріппи, а відтак заметушились безформні думки зі Сведенборґа — про відповідність між птахами й речами розумовими і про те, як створіння небесні набираються знань і знають свою пору та час, бо, на відміну від людини, вони улягають порядкові свого життя, а не псують його раціональним розумом.

Не одне століття дивилися люди угору, як оце дивиться він, на птахів у польоті. Колонада над ним обернулась в уяві античним храмом, а ціпок, на який він втомлено сперся, — посохом авгура. В глибині його втоми ворухнулось чуття страху перед невідомим — перед символами і лихими знаменнями, перед чоловіком-яструбом, чиє ім'я він носить, чоловіком, що вирвався зі свого полону на крилах з лози, перед Тотом, богом письменних, що писав очеретиною на табличці і носив на вузькій ібісовій голові шпичастий місяць.

Він усміхнувся, бо образ цього бога викликав в його уяві образ судді у перуці, з товстим пляшковидим носом, який проставляє коми в документі, тримаючи його на відстані витягнутої руки; та й ім'я цього бога прийшло на пам'ять тільки тому, що асоціювалося з ірландською присягою. Ні, це таки маячня. Але, мабуть, не з маячні ж збирається він назавше покинути дім молитви й розважливості, в якому народився, і порядок життя, в якому виріс?

Вони знов пролетіли з пронизливим криком над виступом будинку, темні летючі цятки у блякнучому повітрі. Що то за птахи? То, либонь, ластівки повернулися з півдня. Значить пора і йому в путь, адже ластівки вічно відлітають і повертаються, вічно будують нетривкі домівки на піддашшях людських будинків і вічно покидають домівки заради мандрів.

М'яка плинна радість, наче гул повноводдя, розлилася по пам'яті, й він відчув у своєму серці тихий спокій мовчазних обширів блякнучого безплотного неба над водами, спокій океанічної тиші, і ластівок, що літають у морських сутінках над плином вод.

М'яка плинна радість лилася в словах, де м'які довгі голосівки зіштовхувались безгучно і розпадались, плеснувши, і відпливали назад, невтомно поденькуючи білими дзвониками хвиль у німому дзвоні, у німому передзвоні, у тихому вмліваючому зойку; і він відчув, що знамення, котре він шукав у кружлянні стрімких пташок та в блідому обширі неба над головою, вилетіло з його серця, наче пташка з вежі — спокійно й прудко.

Що це — знак від'їзду чи самоти? Вірші, що бриніли в усі його пам'яті, поволі відтворювали перед пам'ятливими очима сцену в залі у вечір відкриття національного театру. Він самотньо сидів збоку на балконі й дивився змученими очима на дублінський бомонд у партері, на крикливі декорації, на людських ляльок, залитих сліпучим світлом рампи. Позаду нього пітнів кремезний поліцай, готовий, здавалось, в будь-яку мить взятися за діло. Серед розсипаних по залі студентів раз у раз здіймалися брутальні вихори сичання, свисту та глумливих вигуків.

— Наклеп на Ірландію!

— Німецькі штучки!

— Блюзнірство!

— Ми ніколи не продавали нашої віри!

— Жодна ірландка не робила такого!

— Геть атеїстів-аматорів!

— Геть новоспечених буддистів!

З горішніх вікон раптом долинуло коротке сичання — то в читальні увімкнули електричні лампи. Він проминув колони вестибюлю, який тепер заливало м'яке світло, піднявся сходами і пройшов крізь турнікет, який клацнув йому вслід.

Кренлі сидів біля полиць зі словниками. На дерев'яній підставці перед ним лежала товста книга, розкрита на титульній сторінці. Він сидів, відкинувшись на опертя крісла й наблизивши вухо, наче сповідник, до студента медицини, який читав йому задачу з шахової сторінки якогось журналу. Стівен сів праворуч од нього, а священик з того боку стола сердито, з виляском закрив свій номер «Скрижалів» і встав.

Кренлі неуважно подивився йому вслід. Студент-медик вів далі, знизивши голос:

— Пішак на е-4.

— Краще б нам забратися звідси, Діксоне, — перестеріг Стівен. — Він пішов скаржитись.

Діксон згорнув журнал і з гідністю підвівся, кажучи:

— Піхота відступила у повному бойовому порядку.

— Зі зброєю і з худобою, — додав Стівен, вказуючи на титульну сторінку Кренліної книжки з написом: «Хвороби великої рогатої худоби».

Коли вони йшли між рядами столів, Стівен сказав:

— Кренлі, мені треба поговорити з тобою.

Кренлі не відповів, і навіть не обернувся. Він здав книжку і пішов до виходу, його пристойно взуті ноги глухо гупали по підлозі. На сходах він став і, дивлячись на Діксона відсутніми очима, повторив:

— Пішак на оте бісове королівське е-4.

— Хай і так, якщо ти так хочеш, — мовив Діксон.

Він мав тихий, безбарвний голос, вишукані манери, і раз по раз поблискував перснем з печаткою на пещеному пальці.

У вестибюлі до них підійшов карликуватий чоловічок. Його неголене обличчя під куполом невеличкого капелюха розпливлось у вдоволеній усмішці, і він щось пробурмотів. Але очі його були сумовиті, як в мавпи.

— Доброго вечора, капітане, — сказав Кренлі, спиняючись.

— Добривечір, панове, — відповіло поросле щетиною мавпяче обличчя.

— Дуже тепло нині, як на березень, — сказав Кренлі. — Нагорі навіть вікна повідчиняли.

Діксон посміхнувся і крутонув свій перстень. Темнаве, по-мавпячому зморщене обличчя зібгало свої людські вуста з виразом лагідної насолоди, а голос промуркотів:

— Чудесна погода, як на березень. Просто чудесна.

— Там, нагорі, дві гарні панни, капітане, чекають вас, дочекатися не можуть, — сказав Діксон.

Кренлі всміхнувся і лагідно мовив:

— У капітана одна лиш любов: сер Вальтер Скотт. Правду я кажу, капітане?

— Що ви тепер читаєте? — поспитав Діксон. — «Ламмер-мурську наречену»?

— Люблю я доброго старого Скотта, — сказали вигинисті губи. — Як він пише — це щось премиле! Жоден письменник не дожене сера Вальтера Скотта.

Він помахував у такт похвалі всохлою темною ручкою, а тонкі прудкі повіки раз по раз злітали над його сумовитими очима.

Але ще сумнішою для Стівенового вуха була його мова — манірна говірка, невиразна й розпливчаста, спотворена помилками, і, слухаючи його, він питав себе — невже правда, що рідка кров, яка живить цю зморщену істоту — блакитна і сплоджена кровозмісною любов'ю?

Дерева в парку отяжіли від дощу; а дощ усе падав, монотонно і безперестанно, на сірий щит озера. Тут плавала лебедина зграя, і вода та берег були закаляні зеленаво-білим лебединим послідом. Вони ніжно обіймалися, піднесені сірим дощовим світлом, мокрими мовчазними деревами, озером-дозорцем, лебедями. Вони обіймалися без радості і без пристрасті — його рука лежала в сестри на шиї. Сіра вовняна накидка сповзла їй з одного плеча, а білява голова прихилилась у соромливій згоді. У нього було довге темно-руде волосся і гарні сильні ніжні руки, вкриті ластовинням. Обличчя? Обличчя не видно. Над її білявими косами, що пахли дощем, схилилося братове обличчя. А ластата рука, що пестила її, сильна і гарна, була рукою Дейвіна.

Він насупився, сердячись на свої думки і на висхлого манекена, який їх зродив. З пам'яті вигулькнув спогад про батькові кпини над тими паршивцями з Бантрі. Він відвернувся від них і знов почав думати свою думу. Чому б цій руці не бути рукою Кренлі? Може, Дейвінова простота і невинність глибше запали йому в серце?

Вони з Діксоном рушили далі, лишивши Кренлі церемонно прощатися з карликом.

Під колонадою серед невеличкого гурту студентів стояв Темпл. Хтось із них вигукнув:

— Ходи-но сюди, Діксоне, щось почуєш. Темпл тут таке витинає!

Темпл звернув на нього свої темні циганкуваті очі.

— Ти лицемір, О'Кіффе, — сказав він. — А Діксон — усміхач. Чорт, чим не художній вираз?

Він шельмувато засміявся, заглядаючи Стівенові в лице, і повторив:

— Чорт, мені це страшенно подобається — «усміхач». Огрядний студент, який стояв нижче на сходах, сказав:

— То як там було з тою полюбовницею, Темпле? Хочемо послухати.

— Він мав полюбовницю, їй-бо, — сказав Темпл. — До того ж він був жонатий. Туди всі ксьондзи ходили обідати. Чорт, їм певно всім там щось перепало.

— Як кажуть, трясися на шкапі, щоб поберегти рисака, — сказав Діксон.

— Скажи нам, Темпле, — мовив О'Кіфф, — скільки пінт пива ти вже в себе влив?

— Ти вклав у цю фразу всю свою інтелігентну душу, О'Кіффе, — сказав Темпл з відвертою зневагою.

Волочачи ноги, він обійшов товариство і звернувся до Стівена:

— Ти знаєш, що Форстери — королі Бельгії?

З дверей вестибюля вийшов Кренлі, зсунувши капелюх на потилицю і старанно колупаючись в зубах.

— А ось і наш розумаха, — сказав Темпл. — Ти знав це про Форстерів?

Він замовк, чекаючи відповіді. Кренлі саме виколупав грубою зубочисткою зернятко смокви з-поміж зубів і став уважно його розглядати.

— Рід Форстерів, — сказав Темпл, — походить від Бодуєна Першого, короля Фландрії. Його прозвали Форестером.

А Форестер і Форстер — одне і те ж. Нащадок Бодуена Першого, капітан Френсіс Форстер оселився в Ірландії й одружився з донькою останнього вождя клану Брассілів. А є ще Блейк-Форстери. Це вже інша гілка.

— Від Бодвена, короля Фландрії, — сказав Кренлі, знову неквапно колупаючись у своїх лискучих вишкірених зубах.

— Де ти викопав всю цю історію? — спитав О'Кіфф.

— Я й твого роду історію знаю, — сказав Темпл, повертаючись до Стівена. — Знаєш, що каже Ґіральд Камбрійський про твій рід ?

— Він теж походить від Бодуена? — спитав довготелесий, сухотний студент з темними очима.

— Від Бодвена, — повторив Кренлі, обцмокуючи дірку між зубів.

— Pernobilis et pervetusta familia, — сказав Темпл Стівенові. Огрядний студент, що стояв нижче на сходах, коротко пукнув. Діксон повернувся до нього і сказав неголосно:

— Це що, янгол промовив?

Кренлі теж повернувся і сказав з запалом, але без гніву:

— Знаєш, Ґоґґінсе, такого огидного, брудного типа, як ти, я зроду не бачив.

— Від такого ж чую, — відрубав Ґоґґінс. — Кому воно зашкодило? Нікому.

— Будемо сподіватися, — зграбно втрутився Діксон, — що воно не належить до явищ, відомих науці як paulo post futurum.

— Хіба я не казав, що він усміхач? — на всі боки завертівся Темпл. — Хто, як не я, назвав його так?

— Ти, ти. Ми не глухі, — сказав довготелесий сухотник.

Кренлі усе ще поглядав лихим оком на огрядного. Врешті, пирхнувши з відрази, брутально попхав його геть зі сходів.

— Гуляй звідси, — грубо сказав він. — Гуляй, ти, мішок з лайном. Бо ти і є мішок з лайном.

Ґоґґінс поскакав униз по сходах, аж на жорству, й одразу ж вихопився назад, не втративши доброго гумору. Темпл знов обернувся до Стівена:

— Ти віриш у закон спадковості? — спитав він.

— П'яний, чи що? До чого ти хилиш? — повернув Кренлі на нього повне подиву лице.

— Найглибша з усіх глибоких думок, — із запалом мовив Темпл, — написана в кінці підручника з зоології. Відтворення — це початок смерті.

Він ледь торкнув Стівена за лікоть й енергійно додав:

— Кому, як не тобі, поетові, відчути всю глибину цієї думки?

Кренлі виставив на нього довгий вказівний палець.

— Дивіться! — сказав він з презирством. — Оце — надія Ірландії!

І слова, і жест усіх розсмішили. Темпл відважно пішов у напад:

— Кренлі, ти постійно знущаєшся з мене. Я це добре бачу. Та я нічим від тебе не гірший. Знаєш, що я думаю, коли порівнюю тебе з собою?

— Любий мій, — галантно відказав Кренлі, — ти ж не здатний, розумієш, абсолютно не здатний думати.

— То ти знаєш, — не вгавав Темпл, — що я думаю, порівнюючи тебе й себе?

— Давай, давай, Темпле! — гукнув знизу огрядний. — Викладай все начистоту!

Темпл вертівся і дригався на всі боки, говорячи.

— Я — яйця, так, — сказав він, розпачливо мотаючи головою. — І я знаю це. І я це визнаю.

Діксон м'яко поплескав його по плечі:

— І це під кожним оглядом робить тобі честь, Темпле.

— Але він, — Темпл показав на Кренлі, — він такі ж яйця, як і я. Тільки що він того не знає. І більше різниці між нами я не бачу.

Вибух реготу вкрив його слова. Тут він повернувся до Стівена і несподівано енергійно сказав:

— Це слово — страшенно цікаве слово. Це єдина двоїна в англійській мові.

— Справді? — неуважливо сказав Стівен.

Він дивився на тесане, стражденне обличчя Кренлі, освітлене усмішкою вдаваного терпіння. Грубе слово прокотилося по ньому, немов брудна вода, якою плеснули на терплячий до кривд старовинний кам'яний образ; він дивився і бачив, як той підняв капелюх у вітанні, показавши цупке чорне волосся, що стирчало над чолом, мов залізна корона.

Вона вийшла з вестибюля і кивнула попри Стівена, відповідаючи на вітання. Як, і він теж? І чи не рум'янець, бува, промайнув по його обличчю? Невже аж так зачепили його слова Темпла? Світло убуло зовсім. Годі щось добачити.

Чи не в цьому причина байдужного мовчання приятеля, різких реплік, несподіваних вибухів грубості, якими він так часто уривав Стівенові звіряння, палкі й химерні? Стівен легко йому пробачав, бо цю ж грубість він знаходив й у собі самому. Згадався вечір, коли він зліз із позиченого скрипливого велосипеда в гаю під Малагайдом, щоб помолитися Богові. Він зніс руки і промовляв в екстазі до тінистої нави дерев, знаючи, що стоїть на святій землі й у святу годину. Але коли на закруті похмурої дороги показалося двоє поліцаїв, він обірвав молитву і почав голосно насвистувати мелодію з останньої святочної пантоміми.

Він став бити в підніжжя колони стовченим кінцем свого ясеневого ціпка. Хіба Кренлі його не почув? Що ж, він зачекає. Балачка на мить завмерла, з горішнього вікна знов зірвалося тихе сичання. Але більше в повітрі не було ні звуку; ластівки, за польотом яких він знічев'я спостерігав, заснули.

Сутінками пройшла вона. Того-то й повітря німувало, — тільки оте сичання впало зверху. А ось і теревені навколо нього вмовкли. Спадала темрява.

Тремтка радість, мерехтлива, мов вутле світло, грала навколо нього зграйкою фей. Але чому? Тому що вона пройшла крізь темряве повітря, а чи то вірш заграв своїми чорними голосівками, звучним, як у лютні, першим акордом?

Він повільно відійшов у глибшу темінь в кінці колонади, м'яко постукуючи ціпком по каменю, ховаючи свою замріяність од студентів, і дозволив уяві прикликати до себе добу Довленда, Берда і Наша.

Очі, що відкриваються з темряви бажання, очі, що затьмарили східну зорю. Що таке їх томлива грація, як не м'якість закритих покоїв? І що таке їх мерхіт, як не мерехтіння шумовини у двірській клоаці слинявого Стюарта? Мовою пам'яті він смакував бурштинові вина, завмираючі переливи ніжних мелодій, гордовиту павану, а очима пам'яті бачив щедросердих шляхтянок із цмокливими вустами на балконах площі Ковент Ґарден, віспуватих дівок із шинків, молодичок, які, радо віддавшись своїм спокусникам, знову і знову хапали їх в обійми.

Викликані ним образи не принесли йому жодної втіхи. Вони були потайні і жагучі, все ж її образу прихопити вони не змогли. Не так треба думати про неї. Та він і не думав про неї так. Значить, його ум не може довіряти сам собі? Старі фрази, солодкі лише викопною солодкавістю смоковичних зернят, що їх Кренлі добував зі своїх лискучих зубів.

Це не був помисел, ані видіння, але він якось знав, що постать її іде зараз містом додому. Спершу невиразно, тоді виразніше відчув він запах її тіла. Кров скипіла свідомим неспокоєм. Авжеж, це її тіло так пахне, п'янко і млосно; літеплий запах обіймів, над яким спрагло витає музика його віршів, невидима м'яка білизна, просякла пахощами й росою її плоті.

Ззаду по його шиї повзла воша, і він двома пальцями вправно зловив її під нетугим коміром. Повальцювавши якусь мить її тільце, ніжне й ламке, немов рисове зернятко, він скинув її з пальців. Цікаво — виживе вона чи ні? Пригадалася чудна думка з Корнелія Ляпіда — що воші, народжені з людського поту, не були створені Богом разом з іншою живністю на шостий день. Від свербіння шкіри на шиї почервоніла і роз'ятрилася душа. Життя його тіла — зле зодягненого, недогодованого, завошивленого — обізвалося раптовим спазмом розпачу, від якого стиснулися повіки, й у пітьмі він побачив крихкі ясні тільця вошей, що сіялися просто з повітря, обертаючись на льоту. Ні, то не темрява спадала з повітря. То яснота.

Він навіть не може пригадати як слід Нашів рядок. Усі викликані ним образи неправдиві. Його уява порозводила паразитів. Думки його — гниди, народжені з поту неробства.

Він притьмом вернувся вздовж колонади назад до товариства. Ну що ж, хай собі йде, куди хоче, з кінцями. Хай собі покохає якогось чистьоху-атлета з чорним волоссям на грудях, який миється щоранку до пояса. Хай.

Кренлі видобув з кишені ще одну сушену смокву й заходився поволі її плямкати. Темпл сидів на цоколі, спершись на колону й насунувши кашкет на сонливі очі. З вестибюля вийшов присадкуватий юнак з затиснутою під ліктем шкіряною течкою. Він простував до товариства, стукаючи об плити закаблуками і штирем важкої парасолі. Піднявши її в знак привітання, сказав:

— Добрий вечір, панове.

Знову постукав у камінь й хихикнув, нервово посіпуючи головою. Довготелесий сухотник, Діксон і О'Кіфф говорили по-ірландському й не відповіли. Тоді він повернувся до Кренлі:

— Добрий вечір особисто вам.

Він ворухнув парасолею в бік Кренлі і знову хихикнув. Кренлі усе ще жував смокву, голосно плямкаючи:

— Добрий? Так. Непоганий сьогодні вечір. Присадкуватий серйозно глянув на нього і лагідно-докірливо потряс парасолею.

— Я бачу, — сказав він, — ви готові стверджувати очевидні речі.

— Угу, — відказав Кренлі, простягаючи недоїдений плід до рота присадкуватому, немов пропонував скуштувати.

Той не скуштував, тільки вірний своєму особливому настроєві, сказав поважно, так само підхихикуючи й підтверджуючи сказане парасолею:

— Ви маєте намір...

Він затнувся, вказав на пожовану смокву і голосно додав:

— Маю на увазі це.

— Угу, — як і раніше відказав Кренлі.

— Ви маєте намір, — озвався присадкуватий, — сказати це як ipso facto, чи, скажімо, як так би мовити?

Діксон одвернувсь од свого гурту, кажучи:

— Тут Ґоґґінс чекав-чекав тебе, Ґлінне, та й пішов шукати вас з Мойніганом до «Адельфі». Що в тебе тут? — спитав він, поплескуючи по Ґлінновій течці.

— Контрольні роботи, — відказав Ґлінн. — Я даю їм щомісяця контрольні, щоб знати, чи засвоюють вони мою науку.

Він теж поплескав по течці, кашлянув і всміхнувся.

— Науку? — грубо обізвався Кренлі. — Це ти про ту босоногу малечу, що має за навчителя такого паршивого осла, як ти? Поможи їм, Боже!

Він дожував свою смокву і відкинув хвостик.

— Я не бороню діткам приходити до мене, — зичливо проказав Ґлінн.

— Паршивий осел, — з притиском повторив Кренлі, — ще й богохульник!

Темпл схопився на ноги і, відсунувши Кренлі, мовив до Ґлінна:

— Це з Нового Завіту, ця фраза: «Пустіте дітей, щоб до мене приходили, і не забороняйте їм».

— Йди спи собі далі, Темпле, — порадив йому О'Кіфф.

— Гаразд, — вів далі Темпл, все ще звертаючись до Тлінна. — А якщо Ісус каже, щоб діти приходили до нього, чого ж тоді церква посилає усіх їх до пекла, коли вони вмирають нехрещеними? Чого?

— А сам ти хрещений, Темпле? — спитав сухотник.

— Чого ж їх посилають до пекла, якщо Ісус сказав, щоб усі йшли до нього? — не вгамовувався Темпл, заглядаючи Ґліннові в очі.

Ґлінн кашлянув і спокійно сказав, насилу гамуючи нервовий смішок і при кожному слові пускаючи в рух парасолю:

— Так от, якщо це так, як ти твердиш, то мені вельми цікаво, звідки береться ця «такість»?

— А звідти, що церква безсердечна, як і всі старі грішники, — відповів Темпл.

— А ти певен, що твій погляд на це питання ортодоксальний? — вкрадливо поспитав Діксон.

— Святий Августин твердив, що нехрещені діти йдуть до пекла, — відповів Темпл, — бо й він був старий безсердечний грішник.

— Схиляюсь перед тобою, — втрутився Діксон. — Але я завжди думав, що для таких випадків існує передпекло.

— Не сперечайся з ним, Діксоне, — грубо сказав Кренлі. — Не забалакуй з ним і не дивись на нього. Тягни його додому на налигачі, як мекливого цапа.

— Передпекло! — вигукнув Темпл. — Теж гарний винахід. Так само як пекло.

— Але не такий неприємний, — посміхнувся Діксон і обернувся до товариства: — Гадаю, що цим я висловлюю думку всіх присутніх.

— Висловлюєш, — твердо сказав Ґлінн. — У цьому Ірландія одностайна.

І вдарив залізною ферулою своєї парасолі по кам'яній долівці колонади.

— Пекло, — мовив Темпл. — Я ще можу погодитися з цим винаходом сірої супружниці Сатани. Пекло — римського походження, воно міцне й незугарне, як римські мури. А що таке передпекло?

— Кренлі, дай йому пипку, — гукнув О'Кіфф.

Кренлі підскочив до Темпла і тупнув на нього ногою, як на курку:

— Киш!

Темпл спритно відсунувся і закричав:

— А ви знаєте, що таке передпекло? Знаєте, як ми у Роскоммон і таке називаємо?

— Киш на тебе! Цур тобі! — кричав Кренлі, плескаючи в долоні.

— Ні перед, ні зад! — переможно вигукнув Темпл. — І я його так називаю!

— Дай-но твого патика, — мовив Кренлі.

Він вирвав ціпок Стівенові з рук і скочив на сходи, але Темпл, чуючи гонитву, утік у пітьму, мов спритний, легконогий дикий звір. Чути було, як важкі черевики Кренлі потупотіли через подвір'я і потім як він, збитий зі сліду, важко повертається назад, на кожному кроці копаючи носаками жорству.

Кроки були сердиті, й так само сердито та різко тицьнув він ціпка Стівенові назад у руки. Стівен відчув, що гнів Кренлі має іншу причину, але, удавши терплячого, тихо сказав йому, торкнувши за плече:

— Кренлі, ти чув, що я хочу поговорити з тобою? Відійдім.

Кренлі мить дивився на нього, потім спитав:

— Зараз?

— Так, зараз. Але не тут. Ходімо.

Вони мовчки перетнули подвір'я. Під колонадою хтось почав м'яко насвистувати пташиний поклик із «Зіґфріда», і цей мотив линув їм услід. Кренлі обернувсь, а Діксон (свистів він) гукнув:

— Куди ви, хлопці? А як же наша партія, Кренлі?

Повітряну тишу перетнуло кілька вигуків — вони домовлялися про партію більярду в готелі «Адельфі». Далі, у тишу Кілдар-стріт, Стівен рушив сам. Напроти готелю «Клен» зупинився і став терпляче чекати. Назва готелю на безбарвній лакованій дошці, безбарвний фасад будинку шпигнули його, як шпигає погляд ввічливої зневаги. У відповідь він недобрим оком зиркнув на м'яко освітлене готельне фойє, уявляючи собі пригладжене, затишне життя ірландських аристократів. Вони думають про офіцерські чини й агентів з продажу землі; селяни кланяються їм на сільських дорогах; вони знають назви кількох французьких страв і дають візникам накази вискливими провінційними голосами, що випирають з їхніх врослих у шкіру говірок.

Як поцілити в їхні сумління, як проникнути в уяви їхніх дочок, перш ніж їх запліднять їхні ж паничі, як зробити, щоб вони привели на світ хоч трохи шляхетніших нащадків? У дедалі густіших сутінках він відчував думки й прагнення народу, до якого належав, що летіли, мов лилики, темними сільськими дорогами, попід деревами на берегах потічків, понад розцвічені озерцями мочарі. На порозі чекала жінка, коли Дейвін проходив повз її дім уночі, і кухлем молока зваблювала його на ложе; бо в Дейвіна — лагідні очі чоловіка, який вміє зберігати таємниці. Тільки його ще не зваблювали жодні жіночі очі.

Хтось міцно схопив його попід руку, і голос Кренлі сказав:

— Ходімо ж пріч.

Вони мовчки йшли на південь. Врешті Кренлі озвався:

— Він викінчений ідіот, цей Темпл! Клянуся Мойсееві, я, щоб ти знав, колись-таки його приб'ю.

Проте гніву в його голосі вже не було, і Стівен подумав, чи не згадався йому її уклін під колонадою.

Вони звернули ліворуч. За якийсь час Стівен озвався:

— Кренлі, нині я мав неприємну сварку.

— З родичами? — спитав Кренлі.

— З матір'ю.

— Через релігію?

— Так, — відповів Стівен. По паузі Кренлі запитав:

— Скільки років твоїй матері?

— Ще не стара, — промовив Стівен. — Вона хоче, щоб я причастився на Великдень.

— А ти?

— Я не хочу, — відказав Стівен.

— Чому? — допитувавсь Кренлі.

— Я не хочу служити, — мовив Стівен.

— Я вже таке чував раніше, — спокійно сказав Кренлі.

— А зараз ти чуєш це пізніше, — спалахнув Стівен. Кренлі стис Стівенову руку:

— Тихо, тихо, дорогенький. Диви-но, який вразливий, чортів син! — сказав він з нервовим сміхом і, заглянувши Стівенові в обличчя зворушеними і приязними очима, додав:

— Ти знаєш, який ти вразливий?

— Смію сказати, що так, — і собі засміявся Стівен. Душі їхні, щойно такі чужі, раптом зблизилися між собою.

— Ти віриш у святе причастя? — спитав Кренлі.

— Ні, — мовив Стівен.

— Отже, не віриш?

— Ні. Ні вірю, ані не вірю, — відповів Стівен.

— Багато хто має сумніви, навіть духовні особи, — сказав Кремлі. — Але вони або долають, або відкидають їх. Хіба твої сумніви такі вже непереборні?

— Я не хочу їх бороти, — відповів Стівен.

Кренлі, на мить знітившись, знову поліз до кишені по фігу і вже підносив її до рота, коли Стівен сказав:

— Перестань, прошу тебе. Не можна ж говорити про такі речі з повним ротом жуйки.

Кренлі оглянув плід при світлі ліхтаря, під яким вони пристали. Потім приклав його по черзі до кожної ніздрі, надкусив, виплюнув і пожбурив його у канаву, кажучи навздогін:

— Геть від мене, проклятий, ув огонь вічний! Тоді знов узяв Стівена під руку й повів далі.

— Ти не боїшся, що почуєш ці слова в судний день?

— А що ти мені запропонуєш натомість? — спитав Стівен. — Вічне блаженство в товаристві нашого декана?

— Він, не забувай, сподобиться раю.

— Атож, — мовив Стівен трохи ущипливо, — він розумний, тямущий, безпристрасний і передусім проникливий.

— Цікава річ, розумієш, — спокійно вів далі Кренлі, — наскільки сам ти насяк релігією, в котру — на словах — ти не віриш. А в школі ти вірив? Можу закластися — вірив.

— Вірив, — відповів Стівен.

— І був тоді щасливіший? — лагідно спитав Кренлі. — Щасливіший, наприклад, ніж нині?

— Я часто бував щасливий, — відказав Стівен, — і часто нещасливий. Тоді я був кимось іншим.

— Як це — кимось іншим? Що ти хочеш цим сказати?

— Я не був собою — як я є нині, — сказав Стівен, — як і повинен був стати.

— Не був, як ти є нині і як повинен був стати, — повторив Кренлі. — Дозволь мені спитати одну річ. Ти любиш свою матір?

Стівен повільно похитав головою.

— Я не знаю, що означають ці слова, — відповів він просто.

— Хіба ти ніколи нікого не любив? — спитав Кренлі.

— Жінок тобто?

— Я не про це, — тон у нього похолоднішав. — Я питаю, чи було коли в тебе почуття любові — байдуже, до кого чи до чого?

Стівен ішов поруч друга мовчки, похмуро потупивши очі.

— Я намагався полюбити Бога, — сказав він нарешті. — Здається, нічого в мене не вийшло. Це дуже важко. Я щохвилі намагався з'єднати свою волю з волею Бога. Іноді це мені вдавалось. І я міг би, можливо, й тепер...

Кренлі урвав його на півслові:

— А твоя мати була щаслива у житті?

— Звідки мені знати, — відповів Стівен.

— Скількох дітей вона народила?

— Дев'ятеро чи десятеро, — відказав Стівен. — Деякі померли.

— А батько... — Кренлі на мить замовк. — Я не хочу втручатись у ваші родинні справи, — сказав він, — але чи був твій батько заможний чоловік? Коли ти був малий?

— Так, — сказав Стівен.

— Ким він був? — помовчавши, запитав Кренлі. Стівен, не затинаючись, почав перераховувати всі батькові означення:

— Студентом медицини, веслярем, тенором, актором-аматором, галасливим політиканом, дрібним землевласником, дрібним акціонером, пияком, «своїм хлопцем», байкарем, чиїмсь секретарем, кимось там на горілчаному заводі, податковим інспектором, банкрутом, а зараз він — вихваляч свого минулого.

Кренлі засміявсь, міцніше затиснувши Стівенову руку, й сказав:

— Про горілчаний завод — це ти люкс сказав!

— Щось іще тебе цікавить? — спитав Стівен.

— А нині вам добре живеться?

— Хіба по мені не видно? — відрубав Стівен.

— Значить, — задумливо мовив Кренлі, — ти народився в достатку і розкоші.

Останню фразу він вимовив чітко і голосно — він часто так виголошував ходові вирази, ніби підказував слухачеві, що говорить не від серця.

— Твоя мати, певно, немало вистраждала, — озвався він знову. — Ти не хотів би її вберегти від нових страждань, навіть якщо... Хотів би?

— Якби я тільки міг, — одказав Стівен, — мені це було б неважко.

— А ти спробуй, — порадив Кренлі, — зроби так, як вона хоче. Для тебе це дрібниця. Ти ж не віриш. Формальність, та й годі. А для неї — велика полегша.

Він замовк, а Стівен не відповідав. Потім, немов оголошуючи хід власних думок, Кренлі почав говорити:

— В такій смердючій купі гною, як наш світ, усе може бути непевним — тільки не материна любов. Мати приводить тебе на світ, виносивши в тілі. Що ми знаєм про її почування? Але що б вона не почувала, почування її принаймні справжні. Напевно справжні. А що таке наші ідеї, чи амбіції? Гра! Ідеї! У того паршивого мекливого цапа Темпла є свої ідеї. І в Мак-Кена теж. Кожен осел на дорозі гадає, що в нього є ідеї.

Стівен, відчитуючи, що ховалося за цими словами, ніби знічев'я мовив:

— Паскаль, якщо не помиляюсь, не давав матері цілувати себе — так боявся жіночого доторку.

— Паскаль був свиня, — сказав Кренлі.

— Алоїзій Ґонзаґа, здається, теж мав таке наставления, — додав Стівен.

— Тож і він був свиня, — сказав Кренлі.

— Церква зове його святим, — заперечив Стівен.

— А мені начхати, хто як його зове, — відрізав Кренлі. — Для мене він — свиня.

Стівен, зважуючи подумки кожне слово, вів далі:

— Ісус теж, здається, на людях ставився до своєї матері не досить ласкаво, але Суарес, єзуїтський теолог та іспанський ґранд, виправдує його.

— А тобі не приходило на думку, — спитав Кренлі, — що Ісус був не тим, за кого себе видавав?

— Першим, кому прийшла ця думка, — відповів Стівен, — був сам Ісус.

— Я питаюся, — у голосі Кренлі з'явилася тверда нота, — чи не приходило тобі на думку, що сам Ісус був свідомим лицеміром, гробом повапленим, як він називав тогочасних євреїв? Або простіше — що він був негідником?

— Таке ніколи мені не спадало на думку, — відповів Стівен. — Та хотів би я знати: ти що це — навертаєш мене чи відвертаєш себе од віри?

Він глянув приятелеві в обличчя й побачив на ньому прямолінійну посмішку, що їй певне зусилля волі намагалось надати відтінку значущості.

Голос Кренлі зазвучав рівно й тверезо:

— Скажи правду: тебе якось вразили мої слова?

— Трохи, — відказав Стівен.

— І чим же вони тебе вразили? — допитувався Кренлі тим самим голосом. — Адже ти певен, що наша релігія облудна, а Ісус — не Син Божий.

— І зовсім я не певен, — відповів Стівен. — Він більше схожий на Сина Божого, ніж на сина Марії.

— То ти ще й тому не хочеш причащатися, — сказав Кренлі, — бо цього ти теж не певен, бо маєш відчуття, що може й справді гостія — тіло і кров Сина Божого, а не хлібна облатка? Бо боїшся, що так воно і є?

— Так, — тихо відказав Стівен. — Я відчуваю це і тому боюся.

— Розумію, — сказав Кренлі.

Стівен, вражений його тоном, який означав закінчення розмови, одразу ж почав її наново:

— Я боюсь багатьох речей: собак, коней, вогнепальної зброї, моря, грози, машин, сільських доріг уночі.

— Але чого боятися шматочка хліба?

— Мені за всім, чого я боюсь, ввижається якась лиха дійсність.

— Ти, значить, боїшся, що Бог римо-католиків вразить тебе насмерть і прокляне, якщо ти по-блюзнірському причастишся?

— Бог римо-католиків міг би зробити це й зараз, — відказав Стівен. — Я більше боюся хімічного процесу, що почнеться в моїй душі від нещирої пошани до символу, за яким стоять двадцять століть авторитету і поклоніння.

— А в разі смертельної загрози, — запитав Кренлі, — ти б допустився цього блюзнірства? Наприклад, якби ти жив у часи переслідувань за віру?

— Я не можу відповідати за минуле, — відповів Стівен. — Можливо, що й ні.

— Гадаю, ти не збираєшся йти в протестанти?

— Я сказав, що втратив віру, — сказав Стівен, — але не почуття гідності. Що б то була за полегша — відкинутись логічного й послідовного абсурду і пристати на інший абсурд, нелогічний і непослідовний?

Вони вже були в околиці Пембрука. Тепер, коли вони повільно простували неширокими вулицями, дерева й вогники де-не-де у віллах влагіднювали душу. Довколишня атмосфера добробуту й супокою примусила їх майже забути про їхні нестатки. По той бік лаврового живоплоту, в кухонному вікні мерехтіло світло й чувся спів служниці, що наточувала ножі. Вона співала, нерівно й уривчасто, «Розу О’Ґрейді».

Кренлі спинився, вслухаючись:

— Mullier cantat.

Лагідна краса латинських слів торкнула чарівним доторком вечірню пітьму, доторком невловнішим і переконливішим, ніж дотик музики чи жіночої руки. Боротьбі їхніх душ прийшов кінець. Жіноча постать, як вона з'являється у церковній літургії, пройшла безгучно крізь тьму: постать у білих шатах, невеличка й струнка, наче хлопчача, з розв'язаним поясом. Її голос, по-хлоп'ячому високий і ламкий, речитативом доносив з далекого хору слова жінки, що прохромлюють морок і гамір першої пісні Страстей Господніх:

— Et tu cum Jesu Galilaeo eras.

І всі серця зворушились, потяглися до того голосу, що сяяв, як нова зірка — ясніше на наспівному пропаракситоні, і менш ясно в кінці музичної фрази.

Спів припинивсь. Вони рушили далі. Кренлі підкреслено ритмічно повторив кінець приспіву:

— Оце тобі справжня поезія, — зауважив він. — Оце справжня любов.

І з дивною посмішкою зиркнув нишком на Стівена:

— По-твоєму, це поезія? А може ти знаєш, що означають ці слова?

— Спершу я б хотів поглянути на Розу.

— Її не важко знайти, — відповів Кренлі.

Капелюх наїхав йому на чоло. Він зсунув його назад, і в теміні дерев Стівен побачив його бліде обличчя, обрамлене пітьмою, й великі темні очі. Так. Обличчя в нього гарне, а тіло — сильне й туге. Він говорив про материнську любов. Отже, він відчуває страждання жінок, слабкість їхніх тіла й душі, і захищатиме їх дужою й рішучою рукою, і схилиться до них умом.

Тоді пора: час у путь. Якийсь голос шепоче до самотнього Стівенового серця, кажучи — «йди», кажучи, що їхній дружбі настає кінець. Так, він піде. Він не буде боротися з ближнім. Він знає, що йому робити.

— Певно, я поїду звідси, — мовив він.

— Куди? — спитав Кренлі.

— Куди зможу, — відказав Стівен.

— Так, — мовив Кренлі. — Може, тепер тобі й важко буде тут жити, але хіба через це ти їдеш?

— Мушу їхати, — відповів Стівен.

— Але, — вів далі Кренлі, — ти тільки не думай про себе так, ніби ти не хочеш їхати, а тебе виганяють, або що ти якийсь єретик чи злочинець. Багато добрих католиків мислять так, як ти. Дивно? Церква — це не кам'яна будівля і навіть не духівництво з їхніми догматами. Церква — це ціла маса людей, що в ній народилися. Не знаю, чого ти прагнеш у житті. Може, того, про що ти казав мені тоді ввечері, як ми стояли біля зупинки на Гаркорт-стріт?

— Так, — сказав Стівен, несамохіть посміхнувшись з того, як Кренлі прив'язує в пам'яті думки до місць. — Тоді, як ти півгодини сперечався з Догерті про найкоротшу дорогу від Салліґапа до Ларреса.

— Недоумок! — зазначив Кренлі зі спокійним презирством. — Що він знає про дорогу від Салліґапа до Ларреса? Та й що він узагалі знає про дороги, помийна його голова!

Він зайшовся довгим голосним сміхом.

— Ну, — відповів Стівен, — а що було далі, пам'ятаєш?

— Про те, що ти сказав? — перепитав Кренлі. — Чого ж, пам'ятаю. Знайти таку форму життя чи мистецтва, в якій твій дух міг би виявити себе з нескованою свободою.

Стівен підняв капелюха на знак визнання.

— Свобода! — повторив Кренлі. — Її в тебе не вистачає навіть на те, щоб допуститися блюзнірства. А грабувати ти зміг би, скажи?

— Вже радше пішов би на жебри, — відказав Стівен.

— А якби нічого не вижебрав, грабував би?

— Ти хочеш почути від мене, — відповів Стівен, — що права власності умовні і що за певних обставин грабунок не є беззаконням. Кожен грабував би на такій підставі. Але я так не відповім. Прочитай єзуїтського теолога Хуана Маріану де Талаверу — той тобі пояснить іще, за яких обставин ти можеш законно вбити свого короля, і чи краще дати йому отрути в келиху, а чи натерти нею одіж його чи сідло. Краще спитай, чи дав би я іншим пограбувати себе, або, якби мене таки пограбовано — чи накликав би я на них те, що зветься відплатою світського правосуддя?

— То накликав би?

— Думаю, — відповів Стівен, — мені від цього було б не менш тяжко на душі, ніж коли б мене пограбували.

— Розумію, — сказав Кренлі.

Він вийняв свого сірника і почав прочищати дірку між зубами. Потім недбало кинув:

— Слухай, а ти, приміром, зайняв би незайману дівчину?

— Вибач мені, — ввічливо мовив Стівен, — хіба не цього домагається більшість юних джентльменів?

— А ти сам як ставишся до цього? — перепитав Кренлі.

Остання фраза, з кислуватим запахом, наче дим з деревного вугілля, згнітила серце й розтроюдила Стівенів мозок, над яким, схоже, зібрались його власні випари.

— Слухай, Кренлі, — сказав він. — Ти питаєш, що б я зробив, а чого б не зробив. То я скажу тобі, що я зроблю, а що — ні. Я не служитиму тому, в що більше не вірю, байдуже, як воно зветься — домом, батьківщиною чи церквою; і спробую реалізувати себе якимсь чином, у житті чи в мистецтві, якомога свобідніше й повніше, маючи для захисту єдину зброю, до якої дозволю собі вдатися — мовчання, втечу і хитрощі.

Кренлі схопив його попід лікоть і розвернув назад до Лісон-парку. Він засміявся ледь що не лукаво і з прихильністю старшого стиснув його руку.

— Хитрощі! — мовив він. — Не може бути! Ти і хитрощі! Ти, бідний поет!

— А ти — мій сповідник, — мовив Стівен, пройнявшись дрожем від цього потиску. — Стільки всякої всячини я тобі звірив, хіба ні?

— Так, дитя моє, — відповів Кренлі все ще весело.

— Я тобі висповідав мої страхи. Але я скажу тобі також, чого я не боюся. Я не боюся самотності, не боюся постраждати за іншого, не боюся покинути те, що мені треба покинути. І я не боюся зробити помилку, хай навіть велику, помилку на ціле життя, чи, можливо, й на вічність.

Споважнілий Кренлі вповільнив ходу і сказав:

— Самотність, повна самотність. Її ти не боїшся. А ти знаєш, що означає це слово? Не тільки відособлення від інших людей, а й коли немає жодного приятеля.

— Я ризикну, — відповів Стівен.

— А також коли немає нікого, — вів далі Кренлі, — хто був би більш ніж приятелем, чимось більшим навіть, ніж найшляхетніший і найщиріший приятель.

Ці слова мовби зачепили якусь глибоку струну в його власній природі. Чи не говорить він про себе — такого, як є, чи такого, яким хотів би бути? Якусь хвилю Стівен мовчки споглядав його обличчя. На ньому лежав холодний смуток. Він говорив про себе, про власну самотність, якої боїться.

— Про кого ти говориш? — врешті запитав Стівен. Кренлі не відповів.

20 березня: Довга розмова з Кренлі на тему мого бунту. Він був в ударі. Я — податливий і тактовний. Напав на мене з приводу любові до матерів. Пробував уявити собі його матір: не можу. Одного разу він прохопився, що батькові його було шістдесят один, коли народився він. Можу собі його уявити. Яскраво виражений селянський тип. Костюм у кашку. Квадратні стопи. Кошлата борода з сивиною. Мабуть, ходить на собачі перегони. Регулярно, хоч і не дуже щедро, сплачує датки отцеві Двайєру з Ларреса. Іноді вечірком заговорює з дівчатами. Але мати? Дуже молода чи вже стара? Навряд щоб дуже молода, тоді Кренлі говорив би по-інакшому. Значить, стара. Ймовірно, до того ж занедбана. Звідси й душевний розпач: дитина виснаженого лона.

21 березня, ранок: Думав про це вночі у ліжку, але був заледачий і надто вільний, щоб дописати. Вільний, саме так. Виснажене лоно — це лоно Єлизавети і Захарії. Значить, він — предтеча. Заувага: їсть здебільшого грудинку і сушені фіги. Читай: сарану і дикий мед. А ще, думаючи про нього, завжди бачу сувору стяту голову або посмертну маску на тлі сірої завіси чи на плащаниці. Усікновення глави, так називається цей празник. Дещо спантеличив мене святий Іван біля Латинської брами. Що я бачу? Обезглавлений предтеча намагається зламати замок.

21 березня, ніч: Вільний. Вільна душа, вільна уява. Зостав мертвим хоронити мерців їхніх. Так. Зостав мертвим шлюбити мерців їхніх.

22 березня: Разом з Лінчем ув'язалися за дебелою сестрою милосердя з лікарні. Лінчева ідея. Противно. Двоє худих голодних хортів у гонитві за телицею.

23 березня: Не бачив її ще з того вечора. Недужа? Сидить біля каміна, мабуть, з маминим шалем на плечах. Але не вередує. З'їси тарілочку вівсянки? Невже не з'їси?

24 березня: День почався з суперечки з матір'ю. Тема: П.Д.М. Був у невигідному становищі через свою стать і вік. Щоб викрутитись, протиставив стосунки Ісуса з Батьком стосункам Марії з її сином. Сказав, що релігія — не пологовий будинок. Мама була поблажлива. Сказала, у мене химерний розум і я забагато читаю. Неправда. Прочитав мало, а зрозумів іще менше. Тоді вона сказала, що я таки прийду до віри, бо в мене непогамовна душа. Це означало б вийти з церкви через задні двері гріха і знов увійти через дахове вікно покаяння. Я не здатен покаятись. Сказав їй це і попросив шість пенсів. Дістав три.

Тоді пішов у коледж. Ще одна сутичка з круглоголовим і шельмооким коротуном Гецці. Цього разу через Бруно Ноланця. Почав італійською, а скінчив ламаною англійською.Сказав, що Бруно — страшний єретик. Я кажу — страшне те, як його спалили. Він погодився з цим, ніби скрушно. Тоді дав мені рецепт на страву, яку називає risotto alla bergamasca. Коли він вимовляє м'яке «о», то випинає свої тілисті губи, немовби цілує цей звук. Може й справді? А він здатен покаятись? Звісно, що здатен: ще й витисне дві чисті шельмівські сльозини, по одній з кожного ока.

Переходячи через Стівенову — себто мою — Луку, згадав: то його, Стефанові, а не мої співвітчизники придумали те, що Кренлі на днях назвав нашою релігією. Четверо солдатів з дев'яносто сьомого піхотного полку сиділи під хрестом і кидали кості, кому випаде плащ розп'ятого.

Пішов у бібліотеку. Взяв три часописи, спробував читати. Марно. Вона ще не одужала. Я стривожений? Чим це раптом? Тим, що вона вже й не одужає.

Блейк писав:

Ой леле, бідний Вільям!

Якось я був на діорамі в Ротонді. В кінці показували фотографії великих цяць. Серед них — Вільям Юарт Ґладстон, що якраз був помер. Оркестр заграв «О, Віллі, як ми тужим за тобою».

Народ телепнів!

25 березня, ранок: Тривожна ніч сновидінь. Дуже вже тиснуть на груди.

Довга, вигнута галерея. З долівки підносяться стовпи темних випарів. Навколо — статуї казкових королів, витесані з каменю. Руки їх стомлено згорнені на колінах, а очі потемніли, бо перед ними темними випарами невпинно зносяться хиби людей.

З якоїсь печери насувають дивні постаті. Вони нижчі, ніж люди, і мовби злучені між собою. Їхні обличчя світяться, помережані несвітлими смугами. Вони пильно дивляться на мене і наче питають про щось очима. Не говорять.

30 березня: Нині ввечері під колонадою Кренлі загадав Діксонові та її братові загадку. Мати впустила дитину в Ніл. І знову він грає на матері. Дитину схопив крокодил. Мати просить віддати. Крокодил каже: гаразд, він віддасть, якщо вона скаже, що він зробить з дитиною — з'їсть її чи ні.

Такий спосіб мислення, сказав би Лепід, і родиться з вашого болота під дією вашого сонця.

А мій? Хіба в мене — інакший? Туди його, у нільське болото!

1 квітня: Останню фразу не схвалюю.

2 квітня: Бачив її, як пила чай з тістечками у кав'ярні Джонстона, Муні й О'Брайєна. Точніше, побачив її зіркий, як рись, Лінч, коли ми йшли мимо. Він каже, брат її запросив Кренлі до них додому. Цікаво, взяв він з собою свого крокодила чи ні? Отож, зараз він — світло світу? То я його знайшов. Урочисто заявляю, що знайшов, його я. Він тихо світився за мішком вікловських висівок.

3 квітня: Зустрів Дейвіна в крамниці з сигарами навпроти Файндлейтерової церкви. Він був у чорному светрі і з хокейною ключкою. Спитав, чи це правда, що я від'їжджаю, і чому. Я відповів, що найкоротший шлях до Тари веде через Голігед. Тут якраз нагодився мій батько. Знайомство. Батько ввічливий і уважний. Запропонував Дейвінові піти підкріпитися. Дейвін не міг — ішов на збори. Коли ми розпрощалися, батько сказав, що у нього хороші, чесні очі. Спитав, чому б мені не вступити до веслярського клубу. Я пообіцяв обміркувати цю ідею. Тоді він розповів, як колись завдав Пенніфедерові горя. Хоче, аби я вивчав право. Мені, мовляв, просто судилося бути юристом. Знову болото, знов крокодили.

5 квітня: Шалена весна. Хмари мчать стрімголов. О життя! Темний, вируючий потік болотяної води, в який яблуні скидають свій тендітний цвіт. Очі дівчат між листви. Дівчат стримано-пустотливих. Жодної чорнявки — усі русяві або рудуваті. Рум'янець у них гарніший. Гоп-ля!

6 квітня: Звичайно, вона пам'ятає минуле. Лінч каже, всі жінки пам'ятають. Тоді вона пам'ятає часи свого дитинства — і мого теж, якщо тільки воно в мене було. Минуле згорає в теперішньому, а теперішнє живе лиш тому, що несе у собі майбутнє. Якщо Лінч каже правду, всі жіночі статуї мають бути повністю задраповані, і рукою у скрушному жесті повинні триматися тильних частин.

6 квітня, пізніше: Майкл Робартес згадує забуту красу і, коли бере її в обійми, то обіймає все любе, що давно пішло зі світу. Не те. Зовсім не те. Я прагну стиснути в обіймах те любе, яке ще не прийшло на світ.

10 квітня: Ледь-ледь, під важкістю ночі, крізь тишу міста — яке від снів перейшло у сон без сновидінь, наче стомлений, незворушний до пестощів коханець, — чути стукіт копит по дорозі. На підході до мосту він голоснішає; а в мить, коли вони минають затемнені вікна, тривога стрілою тне тишу. І знову вони даленіють — копита, що зблискують у ваготі ночі, мов самоцвіти, кваплячись ген поза сплячі поля до мети своєї подорожі — куди? — до чийого серця? — з якою вісткою? Й квітня: Прочитав написане минулої ночі. Невиразні переживання в невиразних словах. А їй сподобалось би? Може й так. Значить, мусить подобатись і мені.

13 квітня: Оте цідило довго не сходило мені з голови. Я виявив у словнику, що то — англійське слово, ще й старе-престаре. До дідька декана з його лійкою! Чого він сюди приїхав — вчити нас своєї мови чи вчитися її від нас. Так чи інак — до дідька!

14 квітня: Джон Альфонс Малреннен тільки-но повернувся з західної Ірландії. (Матеріал для європейських та азійських газет.) Він розказав, що побував у гірській хижі одного діда. У діда були червоні очі і коротка люлька. Дід говорив ірландською. І Малреннен говорив ірландською. Потім дід і Малреннен перейшли на англійську. Малреннен розповідав йому про всесвіт, про зірки. Дід сидів, слухав, покурював, попльовував. А тоді сказав:

— Гм, на тамтому кінці світу, певне, самі чудиська живуть.

Я боюсь його. Я боюсь його рогастих очей у червоних обідках. Це з ним мені боротися цілу ніч, аж до рання, аж до смерті — його чи моєї, душити його жилгзе горло, аж поки... Поки що? Поки він не скориться мені? Ні. Я не бажаю йому зла.

15 квітня: Нині на Ґрафтон-стріт налетів просто на неї. Нас зіштовхнув натовп. Обоє спинилися. Вона спиталася, чому я не заходжу, сказала, що ходять про мене всілякі чутки. Все це так, для заповнення часу. Спитала, чи пишу я вірші. Про кого? — спитав я. Це ще дужче її спантеличило, аж мені стало жаль, і я почувся негідником. Я тут же перекрив цей клапан й запустив той духовно-героїчний холодильний апарат, що його винайшов і запатентував у всіх краях Данте Аліґ'єрі. Затуркотів про себе, про свої плани. Посеред усього цього у мене, як на гріх, вирвався певний жест революційного характеру. Так ніби я жбурнув у повітря жменю гороху. Люди почали поглядати на нас. За хвилю вона потисла мені руку і вже на ходу висловила надію, що я здійсню усе, про що їй говорив.

Оце так дружні стосунки, правда?

Так, нині вона мені подобалась. Трохи чи дуже? Не знаю. Вона мені подобалась, і це якесь ніби нове почуття. В такому разі все решта, все, що я ніби думав, і все, що я ніби відчував, все решта, що було дотепер, насправді... Ех, облиш, чоловіче! Заснеш — забудеш!

16 квітня: Пора! Пора!

Чари рук і голосів: білі руки доріг обіцяють міцні обійми, а чорні руки високих кораблів на тлі місяця повідають про далекі народи. Простягнуті руки мовби говорять: «Ми самі. Йди сюди». А голоси їм вторують: «Ми — твій рід». Їх так багато, що повітря гусне, коли вони кличуть мене, рідного, готуючи в путь, б'ючи крилами запальної своєї палкої, небезпечної молодості.

26 квітня: Мати вкладає мій новий одяг з чужого плеча. Молиться за те, каже, щоб далеко від дому і друзів я спізнав, яке воно, серце, і що воно чує. Амінь! Хай станеться так. Я вітаю тебе, життя! Я рушаю на зустріч, у мільйонний раз, з дійсністю досвіду, щоби в кузні моєї душі кувати несотворену совість мого роду.

27 квітня: Прадавній отче, прадавній мастаче, будь мені до помочі нині і повсякчас.

Дублін 1904

Трієст 1914