Мабуть, згадуючи зиму сорок першого року і поразку від Червоної Армії під Москвою, поразку від армії, кілька разів оголошеної дощенту знищеною, яка пішла в бій просто з військового параду на Красній площі, фюрер, що особисто обійняв обов'язки головнокомандувача групи армій «А», у наказі штабові першої танкової армії фон Клейста змушений був обережно зазначити: «… на всьому Східному фронті в російське революційне свято 7 листопада слід чекати значних наступальних операцій; фюрер висловлює надію, що війська захищатимуть кожен клапоть землі до останнього вояка». Так уже було під Москвою, коли німецькі вояки роздивлялися в бінокль околиці радянської столиці і не могли пройти вперед ані на крок. Так сталося й під столицею Північної Осетії — теж з біноклями і безсилим тупцюванням на місці. А німцям, що там вели наступ, став відомий короткий і страшний наказ парторга однієї з рот каспійських моряків-курсантів, які героїчно захищали непохитний Майрамадаг, Рафаеля Хуцішвілі[61]: «Ворог набагато сильніший за нас, і ніхто з комуністів не має права загинути, аніж перед тим не знищить десятьох фашистів». Бий ворога і веди рахунок! До хлопців-моряків прийшли на підмогу місцеві горяни і лягли поруч в обпалені вогнем окопи. А серед них — навіть такі, як столітній Тасалтан Базров та вісімдесятирічний Миколай Батнєв… От і довелося «підкорювачеві Кавказу», що ховався від білого світу у бетонованому підземеллі свого вовчого лігвища «Вервольф», забути слово «наступ» і згадати «захист до останнього вояка…» Лякала його 25-та річниця Великого Жовтня! А воно — революційне свято Країни Рад, уже друге за цю нещадну війну, — невблаганно наближалося. А «дранг нах Остен» знову зупинився…
Приблизно такі думки снували в голові гауптмана Адольфа Шеєра — «Буде на нашій вулиці свято!» — коли він разом з Гансом Лютке виїхав у гори, у цілком певне місце, яке вказав йому «дід Маклай».
Була й інша задумка: перехопити тут, на дорозі, бравого аса Густава Готтфріда, аби нарешті у, так би мовити, невимушений спосіб скористатися його запрошенням на банкеті в казино відвідати аеродром. Знав, що Густав повертатиметься саме цим шляхом, і знав, звідки він повертатиметься, бо вчора й сам отримав запрошення до князя Гуріані, обозного князя фашистського вермахту, ще одного кандидата в маріонеткові «правителі» з інкубатора тотожних «правителів» рейхслейтера Розенберга. Не поїхав до князя, бо не був певен, що вчасно вирветься з несумнівної гульні, а зустріч — ось тут — з людиною «дідуся Маклая» конче мала статися, і в час суворо обумовлений. Що ж, зустріч відбудеться, а Ганс Лютке з машиною уважно пильнує на шляху…
Затулений деревами й колючим чагарником, десь за скелями з невтомним шумом кипів бурхливий Терек, з ущелин тягло вогким холодом, хоч гранчасті білі гостряки Кавказького пасма вже рожево заіскрили. Шеєр дістався сюди у справі, і все ж величні гори, завжди дивно неповторні, ніби вони і досі не бачені, мимоволі вражали вигадливою, чистою красою.
Краєм ока він помітив, як з кущів підіймається озброєна людина, і рвучко обернувся до неї, до націленої на нього цівки німецького «шмайсера», хапаючись за пістолет.
— Я прийшов з гір, а гори ваші друзі, — мовила темна постать у кущах, ще густо сповитих тут, у низині, ранковими сутінками.
— Гори нас збережуть, — відгукнувся Шеєр з полегшенням, радіючи, що вийшов на зустріч точно. А ще більше зрадів, коли впізнав цю людину, що вийшла з чагарників: — Чомай! Оце зустріч! Зовсім не чекав тебе побачити…
— Гори стелять стежки друзям і добрим людям. Я впізнав тебе, куначе, і слухаю.
Так, Уянаєв мав рацію — для емоцій не час. І Шеєр перейшов до справи:
— Передайте секретареві підпільного райкому: наказано активізувати підривну діяльність у районі Гізель — Ардон — Алагір. Особливу увагу слід звернути на дезорганізацію роботи штабів і служб. Сигнал — початок наступу Червоної Армії у вказаному районі. Щоб жоден дріт не лишився неушкодженим… Друге: комуніста Михальського разом з іншими арештованими завтра вночі повезуть до Ставрополя. Необхідно, щоб партизани визволили їх. Це єдина можливість врятувати Михальського. Арештанти їхатимуть у критій вантажній машині. У двох «опелях» — офіцери СД. Мотоциклетний конвой. На брезенті машини, вгорі, прикмета — жовта пляма від розлитої фарби. Вночі ця прикмета малопомітна. Отже, максимум уваги…
— На чолі групи, — суворо мовив Чомай, — підуть брати Тамірбулат і Димітр Дзбоєви. Вони присягайся, що не житимуть, якщо не врятують товариша Михальського.
— Ну, навіщо ж так, — навіть розгубився від холоду цих слів Шеєр.
Чомай поглянув на нього, зрозумів, що той нічого не знає з подій серпневих днів, і коротко пояснив:
— То гірська присяга кревняків: товариш Михальський врятував Тамірбулата і Димітра від смерті.
— Он воно що! Тим краще…
Гуркіт мотора урвав їхню розмову.
— Шеєр, де ви? — почулося зі шляху.
Чомай Уянаєв нечутно зник у чагарнику.
Гукав не Ганс Лютке, і — головне — голос був знайомий, той, якого чекав…
— Агов! — озвався. — Ходьте сюди!
Крізь кущі хтось ломився, важко відсапуючись. Гауптман вийняв фотоапарат і націлився в рожеве, гранчасто виблискуюче підсоння.
— Доброго ранку, Адольфе! — З кущів навпростець пер міднопикий ас Густав Готтфрід. — Чого тебе зрання в кущі понесло? — ревів він. — Та ще без дівки…
— Сфотографувати схід сонця на Тереці. — І підморгнув: — Відтепер — німецького сонця. Для книги потрібні й екзотичні краєвиди, Густаве… Стривай, я й тебе клацну. Де бажаєш? На фоні цих диких скель чи на березі бурхливого Тереку?
— На фоні місцевої княгівни! — масно посміхнувся мордань.
— Де ж її узяти?
— А я привіз… Цій гультяйці закортіло подихати гірським повітрям.
— І хто ж вона така?
— Справжнісінька княгівна, дочка самого князя Гуріані… Тьху на того князя! Розумієш, Адольфе, внаслідок того, що ми ніяк не візьмемо Владикавказа, цей родовитий тхір порішив уже зараз накивати п'ятами назад до Берліна. От і напустив на мене власну дочку, щоб умовила дати їм літака для них і на їхні родинні бебехи, а як на мене — награбовані і накрадені… Їх тепер порозвелося, отих князів — завезли їх сюди цілий «уряд». Уявляєш, я гуляв у вельми сановитій компанійці, і все колишні втікачі звідси — князі Зафір та Довгателі… Тепер зібралися тікати вдруге!
— А що ж княгівна? — зупинив цей геральдичний слововилив Шеєр.
— О! Мов ломовик, і невтомна, як повія з портового борделя, — дав вичерпну характеристику хвацький ас. — Але ще одна така скажена ніч, і я не зможу триматися за штурвал… Ні, в ім'я елементарного самоврятування я того «правителя»-князька разом з його хтивою донькою таки відвантажу в Берлін. Якнайшвидше! Нехай княгівна знесилює тилових пацюків. Зрештою, їм з-під ковдри не лізти просто в пащу до костомахи з косою…
— Любий Густав, е, невже ти й це можеш? Хіба у твоїй владі пакувати до вантажних літаків отакий породистий багаж?
— Начальник штабу авіачастини асів Люфтваффе може все! — хвальковито запевнив майор.
— Хіба ти начальник штабу?
— А хто ж іще! Невже ти про це досі не дізнався? А ще кореспондент… До речі, Адольфе, ти не забув своєї обіцянки уславити в книзі моїх «цвинтарних» фаталістів?
— Про що мова, Густаве!
— Тоді поїхали. Зараз же! Подивлюся, яке воно — твоє слово.
— Що ж, охоче… Не заперечуєш, якщо спочатку я надрукую нарис в газеті «Панцер форан». Скажімо, під назвою «Друзяки панцерних лицарів — хрестоносні валькірії»?
— О, це було б чудово! — ж спалахнув від задоволення Готтфрід. — Однак ідемо нарешті — мене чекають.
Біля машини Готтфріда двоє офіцерів розважали «східну красуню» з посірілим за бурхливо проведену ніч обличчям, так-сяк підфарбованим.
— Панове! — бадьоро проголосив Густав. — До нашої уславленої частини їде кореспондент з Берліна гер Адольф Шеєр. Рекомендую! Прощу поступитися місцем у моїй машині і пересісти в авто пана історика.
— Айн момент! — зупинив їх Шеєр, націлюючись фотоапаратом. Густав Готтфрід вмить опинився біля «східної красуні» і картинно охопив її за талію. Гауптман клацнув затвором і пообіцяв: — Гарний буде знімок, рідкісний.
— Сподіваюся, не для газети «Панцер форан», — стурбувався Густав. — Честь дами, інтереси високої політики…
— Скажімо, так, — ледь помітно куточками губів усміхнувся Шеєр, — для вашого трофейного альбому.
Ас аж звеселився від цього двозначного дотепу і з властивою йому безцеремонністю зареготав.
… На аеродромі панувала метушня, зовсім не подібна на звичну для Густава картину. Він тільки отетеріло дивився на бронетранспортер з автоматниками, незнайомих офіцерів з СД, на оскаженілих собак, що рвалися з повідків. На злітному полі стовбичив і сам оберштурмбанфюрер Хейніш.
— Карпере! — нервово заволав Готтфрід до чергового. — Що тут у нас коїться?
Карпер службово виструнчився:
— Нібито знешкоджують саботажників.
— Тобто як це — «нібито»? Кажи точно!
— Таж хіба ці служаки з СД щось толком скажуть? У них усе секрет або найсуворіша таємниця.
— Когось арештували?
— Лише одного підсобного робітника з місцевих.
— А зараз що роблять?
— Обшук. Трусять геть усе.
— Ну й діла! Зайвий клопіт на голову…
— Лютке! — навмисне підвищивши голос, гукнув Шеєр. — Забери з машини камеру і все фотоприладдя. Не лишай нічого! Чорт забирай, ніколи невідомо, що ці нишпорки винюхають і як витлумачать.
Густав Готтфрід зрозумів цей невисловлений натяк і з вдячністю поглянув на гауптмана.
— Карпере! — похопився він. — Поки не минеться уся ця шпигунська веремія, сховай оту жінку, що в машині, у мене. А потім негайно поклич Гюнтера Зура і Зігфріда Гюде: у них братиме інтерв'ю військовий кореспондент.
— Буде зроблено, пане майор!
Густав, дивлячись на злітне поле, де зараз гарчала собарня, мовив до Шеєра:
— Вчасно нагадали, Адольфе! Однак і я не залишуся у боргу: Зур і Гюде — мої найкращі аси… Але, Адольфе, кого я бачу! Воістину сьогодні день несподіванок!
Адольф Шеєр і собі помітив, що з машини, яка щойно зупинилася, випурхнула фрейлейн Крістіна Бергер. У глибині її завважив ще Віллі Майєра, який не квапився з'являтися на світ божий. Після розмови в казино гауптман спостеріг, що Майєр уникає зустрічей з ним, якщо вони не пов'язані зі службовими обов'язками.
— Пане майор! — покликав Готтфріда черговий. — Ваша дама вередує і не хоче йти з машини без вас.
— О господи! За що муки мої?.. Адольфе, я миттю повернуся.
В очах Крістіни Шеєр побачив неприховану тривогу.
— Доброго ранку, фрейлейн!
Вона, не відповідаючи на вітання, заговорила швидким шепотом:
— Прибув фон Дітріх для повторення зйомок деяких епізодів кінофільму. Заходив до СД, розшукує свого знайомого по Берліну історика Шеєра, хоче бачитись з ним… Від нас він пішов до абверу. Штюбе тут?
— Ні, немає.
— Значить, скоро будуть…
«Провал, — майнуло в голові Шеєра. — Неминучий провал!..»
— Я приїхала з Майєром за викликом Хейніша. Когось тут допитуватимуть на місці… У тебе лічені хвилини, Адольфе! Тікай…
Розвідник, який діє по той бік фронту, у таборі ворога, нерідко потрапляє у таку складну обстановку, яку неможливо передбачити завчасно, і тоді він повинен приймати рішення самостійно, бо тут радитись ні з ким і часу для цього немає, — діяти треба негайно. Тікати? Але аеродром оточений есесівцями, не випустять, і взагалі — раптова відмова від послуг Готтфріда і від'їзд з аеродрому тільки викличуть підозру і контрміри… Відкласти виліт? Але через кілька хвилин тут з'являться Дітріх і Штюбе. Це — провал!.. Він подивився на літак: льотчик і радист… двоє на двоє… Ну, а якщо упадемо, то на своїй території. Летіти! Тільки летіти!.. Ганс Лютке з тривогою прислухався до їхньої квапливої мови.
— Гансе, ти все чув?
— Т-т-так т-очно!
— Узяв, як наказано?
— Т-так.
— Що ти замислив, Адольфе?
— Ще не знаю, чи вийде, Крістіно… А тобі нема чого ходити за мною. Негайно» йди до Хейніша. Це — наказ!
— Фрейлейн, куди ж ви? — до них хутенько тупотів збуджений ас Густав.
— Служба, пане майор! — привітно всміхнулася йому Крістіна.
— Ох, ці жінки… Хай їм грець! Зараз будуть Зур і Гюде. Де братимеш інтерв'ю, Адольфе?
— Звісно, у повітрі…
— Тобто як у повітрі? — отетерів майор.
— Я ж бачу, виліти не скасовані…
— Воно дійсно… Але отак — раптом летіти. — Густав нерішуче почухав потилицю.
Далеко в полі край шляху линвою здіймалася курява. Ця линва, спочатку гостра, а чим далі до обрію пухнастіша й розпливчаста, списом пронизувала степ у напрямку до аеродрому. Візуальний слід машини, яку саму ще й оком не можна було спостерегти. «А якщо це вже Дітріх?»
— Згадай власні слова, Густаве: «Начальник штабу авіачастини асів Люфтваффе може все!» Чи ти просто хизувався переді мною? Що ж, тоді поглянь на мій офіційний припис. Читай ось тут: «Представникам військової і громадянської влади всіх рангів усіляко сприяти гауптманові Адольфу Шеєру у виконанні його обов'язків військового кореспондента; забезпечувати за його вимогою всіма видами транспорту, в тому числі бойового…» Утямив?» «За його вимогою…» «В тому числі бойового…» А ти перепудився! Ех ти, ас… На ось, візьми собі на схов мій припис, поки я літатиму.
— Та що ти, Адольфе! Я б і так! — Однак припис взяв, акуратно згорнув і сховав до кишені кітеля. — А вигадка у тебе все-таки пречудова — інтерв'ю в повітрі! — знову пожвавішав він. — І справді блискуча… Є в тебе на плечах кебета!
До них лінивою ходою наблизився рудий унтерштурмфюрер Майєр.
— Про що у вас торг? — запитав ніби знехотя.
— Ось споряджаємо пана кореспондента в бойовий виліт! — гордовито пояснив майор. — Таки недарма його нагородили медаллю за хоробрість…
— За пана Шеєра відповідаєте головою.
— Головою відповідатимуть мої найкращі аси-винищувачі Гюнтер Зур і Зігфрід Гюде! До того ж маю спецлітак для аерофотозйомок. З запанцированим салончиком… На ньому пан Шеєр і полетить. Якраз літак готують на розвідвиліт. Ти готовий, Адольфе?
— Ще б пак! Лютке, камеру перевірив?
— Т-т-так…
— Відповідай жестами. Отже, летимо! Ясно?
Ганс Лютке розуміюче хитнув головою.
— Ага, ось і мої хлопці — Зур та Гюде! От що, панове, сьогодні будьте особливо уважні — з Петерсоном полетить пан військовий кореспондент Адольф Шеєр. Відповідаєте головою! А то, бачите, за нього вже СД турбується… Отож, пам'ятайте: в повітрі у пана Шеєра ви — служба безпеки. Ясно?
— Слухаюсь, пане майор! — виструнчилися аси, зверхньо позираючи на рудого Віллі.
— Де Петерсон?
— Уже в літаку.
— Тоді ходімо!
— До побачення, Віллі!
— Щасливо повертайся, Адольфе!
— Передай фрейлейн Бергер мій повітряний поцілунок!
Густав Готтфрід зареготав: з приписом пана кореспондента в кишені почував себе дуже впевнено.
За кілька хвилин Шеєр і Лютке вже крокували до літака з парашутами за плечима. З ними Готтфрід.
Їх зустрів лейтенант. Назвав себе Петерсоном і доповів про готовність до вильоту.
— Вернер там?
— Ні… Вчора загинув… Поведу сам, без штурмана.
Готтфрід сумно зітхнув, співчутливо похитав головою.
— Останнім часом людей не вистачає… Але нічого, у вас буде надійне прикриття, — сказав Шеєру.
— Завдання одержав?
— Одержав, пане майор.
— Зроби для кореспондента аерофотозйомки.
— Слухаюсь.
Готтфрід повернувся до Шеєра:
— Літак летить до росіян, за лінію фронту… Фотозйомка шляхів і таке інше…
«У тил, до росіян, — відгукнулось у серці Шеєра. — Випадок, якого більше може не бути…»
— Мене цікавлять серйозні операції, Густаве, — відповів Шеєр, — а небезпека… Це якраз те, що зацікавить мого читача.
— Вас супроводжуватимуть двійко «месерів». Можливо, тобі пощастить взяти участь у повітряному бою.
Густав Готтфрід заглянув у літак до Петерсона, потім повернувся до Шеєра:
— Ось ти, Адольфе, кпинив з моїх «цвинтарних» помовок. А чи знаєш, що на деяких аеродромах були випадки, коли партизани до літаків ліпили міни? І на що лишень розраховують ці російські фанатики? Тобі не здається, Адольфе, що скоро нам кластимуть міни до кишень?
Шеєр мовчки роздивлявся літак, який мав вирішити його долю. Це була двомоторна фортеця з великим розмахом крил, добре озброєна. Виглядав на бомбардувальника. Але де ж його бомбові люки?
— Заздрю тобі, Адольфе, — між тим невтомно просторікував бравий Густав. — Ти такий опанований і водночас нерозважний. Тебе теж ніякий біс не бере. І тоді, на вечірці, ти був надміру терплячий. Сто чортів! А потім спокійнісінько набив пику тому нахабі…
Шеєр посміхнувся:
— Ось таким ти мені подобаєшся, Густаве.
— Яким це?
— Коли жартуєш.
— Атож, моя весела вдача до смаку всім!
— Ось що, Густаве, я, звісно, не авіатор, але як кореспондент, сподіваюся, маю право поцікавитись… Мені здається, що цей літак — бомбардувальник, але…
— Абсолютно точно, Адольфе! Цей чудовий літак має інше призначення. Замість бомболюків зроблено гарний салон для транспортування вищих чинів. Зручно, хіба ні? Тому мене й штурмують місцеві князі.
«Дідько візьми, — помислив, — а що, коли у цьому салончику мені одягнуть наручники, і — прямісінько нах Берлін…»
— Цей же літак, — провадив майор далі, — використовується і для аерофотозйомки:. має винятково чутливе устаткування для цього.
— А «фоке-вульфи»? — запитав Шеєр. — Я вважав, що лише наші славні «фоки» використовуються для повітряної розвідки.
— Це так, коли вони є, — відповів майор. — Та позавчора росіяни останнього збили. Нових ще не одержали. Ось і вивозить нас цей бундючний «пан на спецзамовлення…» Ну, Адольфе, — Густав поглянув на годинник, — тобі вже час! За півгодини побачимося. Чекатиму тебе тут, мов найвродливішу коханку! Бувай!
Автомашина, що перекреслила курявою степ, наближалася до аеродрому. Зараз Шеєр не вагався: вже було видно — машина абверу.
Шеєр шепітливо застеріг Лютке:
— Спробуємо… На нашому боці… За найменшої нагоди, коли станеться повітряна сутичка або потрапимо під вогонь зеніток… Твоє завдання знешкодити стрільця-радиста. Слідкуй за мною… Повертатися нам — ніяк!
За кілька хвилин аерофоторозвідник набирав висоту. За ним чорними торпедами шугонули двійко «месерів». Шеєр сидів на місці штурмана, поряд з Петерсоном, допитливо роздивляючись численні тремтливі прилади. Та дарма. Відчував: однаково не добере, що й до чого.
Як зреагує Петерсон на погрозу зброєю? Скоса поглянув на нього. Спокійне, зосереджене довгасте обличчя. Шолом з навушниками вкриває лоб, щоки, щелепи, підборіддя. Тільки великий ніс рішуче випнувся наперед.
Лютке влаштувався в салоні, біля ілюмінатора, так, щоб зручно було вести кінозйомку і водночас тримати в полі зору стрільця-радиста.
— Пане Петерсон, прошу зв'язати мене з офіцерами, яких рекомендував майор Готтфрід.
— О, чудові хлопці! Одна мить…
І справді, за кілька секунд у навушниках залунало:
— Я Гюде!
— Я Зур!
— Я Шеєр! Чому не бачу ваших літаків?
— Супроводжуємо з боків, трохи згори і ззаду.
— Ясно! Пане Гюде, ви давно воюєте на Східному фронті?
— З двадцять другого червня сорок першого року.
— Ого! З першого дня війни?
— Так.
— І скільки ви особисто провели повітряних боїв?
— Понад сорок.
— Які наслідки?
— Двадцятьох гробонув я, тричі гробонули мене…
— А ви, Зур, давно тут?
— З місяць. До цього бив французів і британців в Африці.
— Маєте нагороди?
— Лицарський хрест і подяка особисто від фюрера.
— Чому перевели на Північний Кавказ?
— Спецпідготовка до боїв у гірських умовах. Окрім того, до війни двічі побував тут як турист. Знаю візуально, де і що…
— Спасибі за інтерв'ю! Поки що припиняю розмову.
Петерсон клацнув тумблерами.
— Хвальки, — пробурчав він, — я почав війну на Східному фронті трохи раніше…
— Як так? — зацікавився Шеєр.
— Я мав честь служити в авіаційному спецз'єднанні полковника Ровеля, — охоче відповів Петерсон. — Воно поділялося на три загони. Літати над Росією і фотографувати з великої висоти прикордонну смугу, військові і промислово-транспортні об'єкти ми почали ще в жовтні сорокового року.
— Багато літали?
— Тоді це було найсуворішою таємницею: балачки про мир, Пакт про ненапад і така інша нісенітниця… А ми літали! Перший. загін базувався, замаскований серед озер Східної Пруссії. Вів розвідку білоруського району. Мав машини «хейнкель-111» зі спеціальними висотними моторами. Другий загін вів зйомки з бази Інстербург і діяв над всім Прибалтландом аж до озера Ільмень. Мали чудові літаки «ДО–215» і «Б-2»…
— А ви особисто в якому загоні були?
— У третьому. Вели фотозйомки Чорноморського узбережжя. Базувалися в Бухаресті. У цьому розумінні нам найбільше пощастило… Між іншим, я тут літав ще тоді, коли Зур тільки тупцював туристичними стежинами.
Вдалині над пасмом гір нараз зринув сліпучий гігант, могутній, як Ельбрус.
— Казбек! — кивнув Петерсон.
Під літаком, укриті лісистими ущелинами, рухалися гірськими шляхами війська. І все в одному напрямі — на схід, де палали Гізель і Майрамадаг..
— Можна трохи нижче? Зробимо кілька знімків.
Петерсон поглянув на прилади.
— Висота для зйомок достатня, — мовив. Потім зрушив один важельок, другий, притиснув на кілька секунд кнопку і повідомив: — Усе — зйомку здійснено! Якщо хочете, переведу зйомку на автоматику.
— Буду щиро вдячний! Такі чудові краєвиди! Для моєї книги — це буквально скарб. Німецьке вояцтво на шляхах Кавказу, серед гірського хаосу і льодовиків…
— Дивіться вперед, пане Шеєр… Владикавказ!
— А оті селища поблизу, що в диму?
— Це Гізель, Майрамадаг, Нова Саніба…
— Бачите низку безперервних спалахів? Фронт!
— Чи можна сфотографувати?
— Одна мить… Готово! Матимете лінію фронту мов на долоні… Але дивно…
— Що саме?
— Сьогодні не видно в повітрі росіян. Останніми днями вони страшенно дошкуляли — з'являються нові літаки.
— Де базуються?
— Якби знаття!
— Я — «Сьомий». Я — «Сьомий»! З півдня — літаки росіян! — почулося в навушниках.
— Ет, таки наврочив, дідько б їх узяв! — вилаявся Петерсон.
У навушниках знову тривожно залунало:
— Увага! У повітрі «танки»!
— Які «танки»? Чому «танки»? — здивувався Шеєр.
— Новий літак росіян — «Ільюшин». Ми звемо їх «повітряними танками». Страшна машина! Штурмовик з гарматами! Уявляєте?
— У небі «міги»!
— Ну, тримайтеся, пане літератор, зараз буде пекло!
Справді, все закружляло в шаленій каруселі. Гори раптом зависли над головою усім своїм грізним громаддям. Небо кружляло блакиттю, воронкою під ногами. Літак кидало в несамовиту круговерть, де небо й земля мінилися в шалено-калейдоскопічному розмаїтті. Шеєр з незвички нічого не міг устежити в цьому повітряному шаленстві і тільки чув гострі, збуджені голоси, що вдиралися в навушники німецькою і російською мовами:
— Позаду росіяни! «П'ятий», позаду росіяни!..
— Бачу!..
— «Двадцятий», набери висоту, попереду праворуч «міг»…
І нараз у навушники увірвався радісно збуджений милий російський голос:
— На тобі, гад!..
— «П'ятий»! Вогонь на фюзеляжі! Тягни до лінії фронту!..
— Добий гада, Ваня, добий! — знову милий голос. — Атакуй фоторозвідника!..
Літак нараз різко хитнувся. Петерсон вп'явся очима в прилади. Гойднув штурвалом — слухається.
— Петерсон, ти гориш! Тягни! Прикриємо!..
— Я — Гюде! Петерсон, тягни!
— Кат би їх узяв! — вилаявся Петерсон. — Швидкість згасає!..
«Час настав!» — вирішив Шеєр, відчинив дверцята до салону і позирнув на Лютке…
За кілька секунд щось дико затріщало в навушниках і раптом зовсім мов заціпило: Лютке зробив свою справу — знешкодив стрільця-радиста і вивів з ладу рацію.
— Тільки цього бракувало! — вилаявся Петерсон, який за гуркотом моторів нічого не почув.
З-під капота майнули швидкі вогняні леза. Кабіна напрочуд швидко наповнювалася ядучим димом. Стиснувши губи, Петерсон закам'янів за штурвалом і уперто, рівно, мов по ниточці, тягнув літак до своїх, до лінії фронту, який вже близько спалахував вибуховими сплесками.
Шеєр звільнився від пристібних ременів.
— Будемо стрибати?
— Ви що, з глузду з'їхали? — заволав пілот. — Під нами — росіяни!.. Здохну, але дотягну до своїх!..
Шеєр вихопив пістолет.
— Сідай! — наказав Петерсонові. — Сідай, бо пристрелю!
— Не дурій! — вибалушив очі той. — До наших недалеко! І там будемо стрибати!
— Сідай, кажу! Рахую до трьох!
Петерсон тремтячими руками перебрав важелі управління. Літак зробив розворот через ліве крило.
Шеєр подивився туди, де знаходився Лютке: той квапливо виймав касету з фотокамери літака.
Скориставшись цим, Петерсон переключив керування на автопілота і відстебнув ремені. Блискавичним рухом полоснув Шеєра ребром долоні по очах. Другим ударом збив його на приладову дошку, і гауптман важко осів, втративши свідомість. Карабін парашута зачепився за приладову дошку, і в кабіну рвучко випорснув білий шовк. Петерсон кинувся до непритомного Шеєра, щоб оволодіти пістолетом, але не встиг: Лютке вистрелив йому у спину.
— Костянтине Васильовичу! — заволав. — Товаришу капітан!
Відповіді не було.
Сорокін озирнувся на забитого Петерсона: по його парашуту гуляв вогонь…
Він діяв швидко і рішуче — знав: кожна секунда важить: Звільнив капітана від його розчахнутого парашута, одягнув на нього свій, прив'язав. до ременів і пасів фото-касети, заздалегідь вийняті з літака, фотоапарат і кінокамеру. Причепив фалу до скоби парашута і виштовхнув непритомного Калину з літака. Бачив: парашут розкрився.
Задихаючись в ядучому диму, він кинувся до парашута стрільця-радиста, але вже було пізно: палаючим смолоскипом упав літак на кручі, вибухнув, розкидаючи по схилах вогняні уламки…
… Хейніш навіснів, волаючи в трубку:
— Алло! Майор Готтфрід? Я Хейніш! До мене дійшла жахлива вістина… Це правда?
Голос майора бринів глухо:
— Окрім фоторозвідника, на базу не повернувся один «месер». Загинув Зігфрід Гюде…
— Я вас питаю про Адольфа Шеєра! Він живий?
— Хтось вистрибнув. Один із чотирьох, що були на борту…
— Хто це був?
— Невідомо, але це не має значення.
— Що ви мелете?
— Його розстріляли росіяни в повітрі. Приземлився труп…
— Ну, майоре, я вам не заздрю…
— Я теж дуже шкодую…
— Ви ще дужче пошкодуєте!
— Не думаю, — спокійно відповів Готтфрід.
— Ви наївна людина, майоре, — засичав Хейніш. — Гадаєте, матимете справу зі мною? Та вас за Шеєра розпинатимуть у самому Берліні! Утямили?
— А мені що? Я виконував наказ.
— Який ще наказ?
— Рейхсміністра пропаганди і ОКВ! Я не погоджувався на виліт, то Шеєр наполіг і вручив мені свій офіційний припис.
— То він у вас?
— Ще б пак! Я собі не ворог…
— Це міняє справу, майоре… Де його машина?
— Тут, під охороною.
— Добре! Зараз я пришлю до вас Віллі Майєра. Матимете справу тільки з ним. Зрозуміли?
— Ясно, пане оберштурмбанфюрер. Тільки Майєр, і більше ніхто!
— Ви мене правильно зрозуміли, майоре…
Оберштурмбанфюрер звівся і сам відчинив двері до приймальні.
— Віллі! — погукав. — Негайно їдьте на аеродром і приженіть машину Шеєра. Огляньте її ретельно! До канцелярії Геббельса приготуйте шифрограму приблизно такого змісту: «Спеціальний військовий кореспондент, гауптман Адольф Шеєр загинув під час аерозйомок у районі Владикавказа. Літак, на якому знаходився Шеєр, у нерівному бою був підбитий, внаслідок чого спалахнув і вибухнув у горах». Побалакайте з льотчиком, що був у бою, дізнайтеся про подробиці і складіть докладний звіт. І щоб відповідно! Як про героя!
— Слухаюсь, пане оберштурмбанфюрер!
Увечері фрейлейн Бергер, засмучена і враз змарніла, тихо спитала Майєра, дивлячись кудись убік:
— Віллі, скажіть правду… Він…
Майєр поквапився відповісти. Хоч не наважився сказати прямо — «загинув», але й не лишив надії:
— Літак розбився у горах. Втішних вістин нема…
Цієї миті Крістіні здалося, що в ній ворухнулося життя…