Посланець

Розділ сьомий ВАРІАНТ «ЕСМЕРАЛЬДА»

Під ранок, коли за вікном ще тільки починало ледь сіріти, в узголов'ї гауптмана Функеля настирно задзвонив телефон. Цей телефон дзвонив лише на випадок нагальної тривоги або ж на випадок термінової розмови з дуже високими чинами, і сон покидав коменданта на перший же його деренчливий поклик.

Досі телефон промовляв до гера коменданта виключно німецькою мовою, і тому, коли Функель зачув російську, він за своєю рефлекторною звичкою не годен був одразу щось второпати. Справа ускладнювалася ще й тим, що сам Функель ніколи не ходив у завеликих мовознавцях, а тицяти в груди твердим, мов цвях, пальцем зараз було геть нікому. Отож, долати мовні труднощі доводилося, нервово тупцюючи на ногах-жердинах у вузьких блакитних кальсонах та ще босоніж на охололій за ніч підлозі.

— Хто говоріль? — люто волав у телефон гер гауптман.

— Зазроєв, гер комендант…

— Какой такой комендант Зазрой до тойфельмутер[43]? Я вас буду розстріляйт! Ві отшень вінувайт!

— Вибачаюсь, пане-гер комендант. Я — рядовий поліцай Зазроєв. Зараз стою на посту! Мушу доповісти…

— На посту? Отшень карашо! Но потшеиу на посту меня буділь? А?

— Мюллер спить! — простогнало у телефоні.

— Ах, так! — нараз визвірився Функель. — Ті — тупа остсвиня, Зазрой! Мюллер отшень спіт, а ті посмель меня отшень буділь? Каналья!

— Вибачаюсь, дуже п'яний…

— Ті отшень п'яний свиня, Зазрой? Випівка водка для зольдат і офіцір єст отшень карашо… Гут! Но потшему ті випіль шнапс на слюжба?

— Так не я п'яний, а Мюллер п'яний спить…

— А затшем ті к нему прішьол? Я тебе не понімайт нікак. Ферштест ду?[44]

— Перепрошую, пане-гер комендант, але це не я до Мюллера прийшов, а навпаки — Мюллер приїхав на своєму авто і спить… Всім — страх і жах Мюллера будити. Що мені робити, гер комендант?

— Охраняйт! Куда Мюллер прієхаль шляфен, то іст поспаль?

— На штрассе Станична, на перехресті з Владєй-Кауказштрассе.

— Зазрой, слушаль мой слово: стоять на Штанішнаштрассе і нікого к машина нє подпускайт. Я буду отшень бістро приєхаль на твой пост і сам смотрель, как отшень некарашо Мюллер шлефт… Ферштест ду?

— Ясно, пане-гер комендант!

«Невже цей мерзотник Мюллер і справді так по-свинськи набрався, що спить серед вулиці? — поспіхом одягаючись, гнівно думав гауптман Функель, добре знаючи про алкогольні нахили і п'яні витівки свого помічника. — Це ж ганьба! Сором! Боже мій, страх і подумати, що станеться, коли про все дізнається цей закоханий в плакатну арійність Хейніш… Проте добре, що ця тубільна свиня Зазрой таки допетрав мені вчасно зателефонувати. Ну ж і влаштую я цьому нікчемі Мюллеру побудочку!..»

За кілька хвилин «опель-гапітан» Функеля вже мчав свого господарів передранкових, ще сонних сутінках. На перехресті Станичної та Владикавказької вулиць, у грузькій тіні платанів з обдертими стовбуринами, внаслідок чого з них, оголених і удень рожевих, химерно зависали довгі ремінні ласки сухої брунатної кори, і справді чорніло авто обер-лейтенанта Мюллера. Від цього огидного видовища комендант ще більше знавіснів: «Подумати тільки, цей нікчемний п'яничка дійсно перетворив вулицю дорученого йому міста в нічліжку! Ні, без добрячої прочуханки не обійтися…» З тіні платанів відокремилася незграбна постать у волохатій папасі, насунутій на самі очі.

— Спіт? — суворо запитав Функель вартового.

— Так точно, гер комендант! — виструнчився поліцай. Функель рвонув дверцята машини і осатаніло гаркнув, не шкодуючи голосових зв'язок:

— Мюллер!

Обер-лейтенант і не ворухнувся. Спав собі на задньому сидінні, вкритий з головою шинеллю і закинувши ноги на спинку переднього сидіння. Його лискучі чоботи визивно позирали просто в обличчя пана коменданта ще не стертими, кутими залізом підошвами.

— Ауфштеен, швайнкерль! — заревів Функель і, ухопивши полу шинелі, рвучко смикнув цю імпровізовану ковдру на себе.

«Встати, свиняче рило!» — з повагою до мовних вправ гера коменданта переклав собі подумки поліцай. Та Мюллер не спав…

Його очі були широко розплющені. У цих некліпних очах скляним холодом застиг тваринний, смертний жах. Функель відчув, як його ноги-жердини вкінець задерев'яніли, а по вузькій спині спочатку гостро вдарило морозом, а наступної миті зволожило бридким потом.

— Ті затшем обманівайт мєня? — недобрим, видзвонюючим голосом тихо запитав він поліцая, неквапом витягуючи парабелум. Його очі теж виблискували смертю, швидкою і невблаганною. — Кто убіль обер-лейтенанта Мюллер? Ті стрілял?

Поліцай отетерів. Його важка щелепа відвалилася, і складалося дивне враження, ніби між волохатою папахою з цяточками нажаханих очей і неголеною чадрою-щетиною утворилося чорне печерне провалля.

— О господи! — глухо долинуло з тієї порожнечі. — Гер комендант, — похапливо заблагав поліцай, — ніхто нікого не вбивав і не стріляв усю ніч… Слово даю! Я особисто бачив, як пан обер-лейтенант зводили приїхати сюди, потім вийшли з машини і, ледь тримаючись на ногах, пересіли на заднє сидіння… Там і поснули вони…

— Ті авто подходіль?

— Підходив… І коли побачив, що гер обер-лейтенант уклалися на задньому сидінні спочити, я почав сумлінно охороняти їхній шляхетний спокій… Згідно з вашим наказом, гер комендант!

— Ті сволочной штючка, Зазрой! Ті придумайт со мной шютка шютіль, да? — Довготелесий Функель схопив невеличкого на зріст поліцая за комір і мало не поволік до машини. — Смотреть! Што ті відель?

— Не може бути! — відсахнувся Зазроєв від мертвих очей Мюллера. — Я ж сам, на власні очі бачив…

Він дійсно бачив, як обер-лейтенант, хитко ступаючи і ледь соваючись, перебрався на заднє сидіння. Він справді деякий час спостерігав, як Мюллер незграбно й п'яно вовтузився там. вкладаючись спати. Він достеменно знав, що на спинці переднього сидіння стирчать ноги спочиваючого начальства. Спритної і швидкої тіні, що майнула в темінь з протилежного боку машини він не помітив.

— Сдавайт оружіє! — Комендант зірвав з плеча очманілого від розпачу поліцая гвинтівку. — Садісь в мой «опель». Будешь расказивайт в слюжба безопасность. Ферштест ду? Гансе! — гукнув він до свого водія німецькою. — Поведеш услід мені машину покійного бідолахи Мюллера.

На подвір'ї СД Функель з неприємністю запримітив всюдисущого руданя Віллі Майєра. Справа не в тім, щоб надто веселий помічник Хейніша чимось дратував коменданта або сунув носа не в своє діло, заважаючи гідно виконувати іншим свій високий обов'язок перед «тисячолітнім» рейхом і особисто фюрером. Ні, цією службовою вадою чиновної нишпорки Майєр не відзначався. Просто Функель вчасно не дотямив привести забитого Мюллера в більш-менш пристойний вигляд, і зараз, як і раніше, ноги небіжчика красувалися ще не стоптаними підошвами поряд із заклопотаним обличчям водія машини. Прикро, та вже нічого путнього не вдієш. А Віллі Майєр легкою ходою пружного, тренованого тіла хутко сунув до них, цікаво позираючи саме на чоботи Мюллера, безумовно, зайві і недоречні як розважальне видовисько.

— Що трапилося? — запитав він Функеля, забувши ранкове «гутен морген» або «хайль».

— Самі подивіться, — буркотливо відповів гой.

Майєр тільки кинув до машини оком і одразу ж діловито поцікавився:

— І хто ж де його?

Функель, їло встиг вилізти з «опеля», лише мовчки знизав плечима.

Майєр відчинив дверцята машини і, зігнувшись, поліз до задубілого Мюллера. Пристрелили обер-лейтенанта зі спини, проте навколо закривавленої цяточки порохового гару ніби не було. А коли це так, що має точно встановити експертиза, то стріляли не впритул, отже, вбивство сталося не в машині. На підлозі валялися розчавлений кимось кашкет небіжчика і шинель, що горбом сповзла гід час руху. Майєр підхопив її, аби прикрити байдужого до його клопотів обер-лейтенанта, і з кишені вішали чудові, гарної роботи рукавички. Майєр знову мимовільно звернув увагу на їхню вишукану елегантність, і йому пригадалося, як позаминулого вечора Мюллер ледь не перед кожним хизувався французьким коньяком «Мартель» найвищого гатунку та ананасами до нього, а також оцими рукавичками, що їх надіслала йому з окупованого Парижа певна Ельза, заможна дочка юнкера-багатія зі Східної Пруссії. «Мартель» — для всіх моїх друзів! — ліз із пляшками сп'янілий Мюллер. — Дівоча увага і пестощі — лише для мене!» Нахвалявся, бідолаха, по війні з Ельзочкою побратися, а повінчався з костомахою. Проте видудлені пляшки справді сіяв скрізь, у будь-якій компанії…

— Варто вам, гауптмане, особисто доповісти Хейнішу про вбивство Мюллера, — порадив Майєр. — Буде лихо, якщо повідомить хтось інший. А так все вийде на гаразд — ви, наскільки я розумію, принаймні перший опинилися на місці злочину.

— Саме так! — гаряче підхопив Функель. — Я для цього й прибув безпосередньо до вас. Та як знати, коли заявиться; гер штурмбанфюрер?

— Він тут, у себе в кабінеті.

— Чого ж ви досі мовчали, Віллі?

— Боже мій, вам, гауптмане, все треба розжовувати до дрібниць. Невже ви гадаєте, що я з власної примхи стовбичу тут з самісінького передранку?

— Авжеж, любий Віллі, я про це не подумав… Невиправна втрата сердеги Мюллера геть вибила мене з колії. Але, Віллі, не відмовте в маленькій люб'язності…

— Слухаю вас.

— Я волів би зайти до Хейніша разом з вами. Ви ж його улюбленець, і ваша присутність, сподіваюся, дещо згальмує цілком виправданий гнів пана штурмбанфюрера.

— Згода! У цій делікатній справі я охоче складу вам компанію.

— О, Віллі, навіть не знаю, чим вам віддячити…

— То не біда, бо я знаю — білозубо всміхнувся Майєр. — Порахунки підіб'ємо у казино, чи не так?

— Про що мова, Віллі? Безумовно, так.

— Ну, а цього, — Майєр зневажливо хитнув головою в бік до краю одурілого поліцая, — поки що здамо під варту. Хай буде нашим цапом!

У кабінеті господар перебував не сам. Навколо штурмбанфюрера знервовано купчилося кілька офіцерів СД і навіть двійко абверівців. Відтак перебіг ночі, вочевидь, не обмежився лише однією надзвичайною подією, бо про загибель Мюллера жоден з присутніх ще не міг знати.

Хейніш відірвав погляд від паперів, розкладених на столі, і з подивом зиркнув на посірілого під цими удавано байдужими очима Функеля.

— У вас щось трапилося, що ви вдираєтеся отак зранку? — мерзлим голосом процідив він.

— Так точно! — вичавив із себе Функель. — Мюллера вбито!..

— Чотири, — незрозуміло зазначив Хейніш. Він узяв олівець і почав його стругати. Він завше так робив, коли відчував, що починає нервувати, а зовнішню витримку за будь-яких обставин штурмбанфюрер вважав однією з найвищих рис у нордичному характері істинного арійця. Однак останнім часом справи повелися до того кепсько, що всі олівці були ретельно загострені, і, аби вгамувати нерви, доводилося котрийсь з них навмисне ламати.

— На те війна, — зронив він сухо. — Цієї ночі — трьох… Мюллер — четвертий. Вас, гауптмане, коли вже самі нагодилися, я попрошу негайно посилити охорону довіреної вам місцевості, особливо у передгірках. Налагодьте діловий контакт з дислокованими у нас військовими частинами — хай допоможуть вояцькими патрульними групами на бронетранспортерах. Необхідно замкнути цих дикунів я кинджалами в горах! Інакше багатьом з нас не проминути сумної долі Мюллера.

— Яволь, гер штурмбанфюрер, зроблю все, як наказано. Негайно!.. Але дозволю звернути вашу увагу на випадок з Мюллером. В його тілі сидить не кинджал, а куля. Стріляли зі спини, а труп знайдено на задньому сидінні його власної машини. Загадкові обставини, за яких труп знайдено, наводять на думку, що Мюллера прибрав професіонал. — І Функель докладно виклав увесь відомий йому перебіг подій.

— З цього слід було починати! — суворо зазначив Хейніш. — А то вломилися в галасом «Мюллера вбито, Мюллера вбито…» Здається, він комусь дуже дошкульно став на заваді. Справді, маємо справу з ювелірно вчиненим злочином. Виникає запитання: чи не пов'язане усунення Мюллера з появою радянського парашутиста? До речі, досі не зловленого! — штурмбанфюрер, ніби караючи невисловленою доганою, по черзі обвів усіх присутніх важким поглядом. — Гадаю, моє припущення цілком вірогідне?

— Дуже слушне, гер штурмбанфюрер! — запопадливо підхопив Функель.

— Схоже на те! — провадив далі Хейніш. — Зрозуміло, вбивство Мюллера ми не залишимо без найретельнішого розслідування. Гауптштурмфюрер Кеслер, — звернувся він до одного з есесівців, що юрмилися за його плечима, — доручаю цю справу вам. Передусім разом з експертами огляньте труп, з'ясуйте, де саме був забитий обер-лейтенант. І негайно доповісти!

— Слухаюсь!

— До речі, пане комендант, куди ви поділи арештованого поліцая?

— Я взяв його під нашу варту, — вклинцювався у розмову сумлінний щодо своїх обов'язків Віллі Майєр.

— Чудово! — враз пожвавішав Хейніш. — Тоді не зволікатимемо. Нехай його зараз же приведуть до мене. І ще — запросіть для перекладу фрейлейн Бергер. Адже, гауптмане, ваш поліцай напевне не тямить німецької?

— Лише у межах найпростіших наказів — «Стій! Увага!» — точно окреслив мовні знання поліцая Функель.

Двійко дужих есесівців недбалими, але відчутними поштовхами запровадили Зазроєва до кабінету. Крістіна Бергер гидливо поглянула на нього, на людину, що зрадила свій народ, що свідомо погодилася бути підошвою, яка перша ступає в бруд і чавкає в ньому, на плюндруючому рідну землю чоботі окупанта.

— Зазрой? — мовив штурмбанфюрер.

— Зазроєв, з вашого дозволу, ласкавий пане, — поліцай схилився в низькому, догідливому уклоні.

— У який час і де саме ти помітив машину обер-лейтенанта Мюллера? — запитав Хейніш. — Фрейлейн Бергер, прошу перекладати.

— Приблизно опівночі, — замислено відповів поліцай. — З'явилася вона з провулка на Станичнаштрассє і зупинилася трохи віддалік перехрестя з Владєй-Кауказштрассе.

— Хто був за кермом?

— Гер обер-лейтенант Мюллер! Кому ж іще? Я на власні очі бачив, як вони виходили з машини. — Зазроєв скоса розпачливо згіркнув на Функеля.

— Расказивайт, Зазрой, всьо расказивайт, — поблажливо заохотив його комендант.

— З того, як їх хитало з боку на бік, я зробив висновок, що пан обер-лейтенант, вибачте, надужили, і я з обережності вирішив без потреби не трапляти їм на очі.

— Чому?

— У такому стані, звиняюсь, вони завсігда всім поліцаям, які лишень на око трапляли, полюбляли зуби рахувати. А кулацюга у них була — не приведи господи!

— Куди він прямував? — зупинив ліричний слововилив поліцая Хейніш.

— Прямісінько на заднє сидіння. Щоб, значить, перепочити…

Хейніш пограв олівцем і запитав мало не приязно:

— Він звалився до чи після того, як ти стріляв?

Зазроєв сполотнів. Це було дивовижне видовище — нажахана блідість, що світилася крізь щетинну паранджу.

— Я не стріляв, пане штурмбанфюрер. Можна ж перевірити — я звечора почистив гвинтівку й не зробив з неї жодного пострілу.

— Тоді хто ж стріляв?

— Взагалі ніхто не стріляв, — знизав плечима поліцай. — Ніч минулася спокійно…

— Ті опьять отшень любішь шютка шютіль, Зазрой, — не стримався Функель. — Ті нє стріляйт, нікто не стріляйт, а Мюллер застріляйт. На твой пост застріляйт, Зазрой!

Гострі думки нуртували Крістіну Бергер. Не виникало жодних сумнівів, що ось зараз Хейніш хвилина за хвилиною, крок за кроком вивірятиме маршрут та дії Мюллера, і неодмінно дізнається, що обер-лейтенант виявив до неї, так би мовити, автогалантність. Одразу спливе запитання: чому сама не розповіла? А не розповіла — отже, приховала. Чому приховала? Чи не підозріло, якщо вона приховує, здавалося б, безневинний факт? Адже залицяння для бабія Мюллера — норма поведінки, річ така ж природна, як щовечора перехилити кілька келихів шнапсу… І Крістіна поклала собі випередити дізнання штурмбанфюрера.

— Пане Хейніш, дозвольте мені мовити. Можливо, це важитиме для перебігу слідства.

— О. безумовно, фрейлейн! — начальник СД весь перетворився на увагу.

— Учора ввечері, коли я, ідучи зі служби, минала офіцерську їдальню, мене перестрів обер-лейтенант Мюллер і запропонував підвезти додому.

— І що ж?..

— Я погодилася з вдячністю. Отже, коли він повертався…

— Коли ви пішли зі служби?

— На початку одинадцятої. Хвилин п'ятнадцять, не більше…

— І коли прибули додому?

— Коли я увійшла до кімнати, годинник саме показував одинадцяту.

— Мюллер до вас завітав?

— О ні! Він добряче набрався, а мені не бажано ускладнювати стосунки з панами офіцерами… Він провів мене трохи і одразу ж поїхав.

Хейніш замислено кинув олівець до мармурового конуса, що їжачився нагостреним віялом. «Якщо їй вірити, то Мюллера забито поміж одинадцятою і дванадцятою. Але поліцай твердить, що бачив його живим ще опівночі!..»

— Зазрой, ти переконаний, що в машині за кермом був Мюллер? — наполіг штурмбанфюрер.

— Їхнього обличчя я, звісно, не бачив. Але ж бачив усе інше! Мюллер ліг спати і от, — поліцай безпорадно похнюпився, — не піднявся…

— Ти робив спробу розбудити його?

— Ні… Однак зазирнув до машини. Вони вкрилися з головою, проте на рукаві шинелі я розпізнав металевий знак, який з усіх офіцерів носили тільки вони. На світанку я подзвонив панові коменданту…

— До камери! — змахнув Хейніш рукою в бік Зазроєва. — Ви теж, фрейлейн, можете йти, однак не залишайте свого службового місця. — Він провів її поглядом і лише тоді узяв телефонну трубку. — Кеслер? Уже впоралися?

— Так, пане штурмбанфюрер!

— Чому ж зволікаєте з доповіддю?

— Щойно вбирався… Доповідаю: експертиза підтверджує попередні дані. Мюллера вбито близько опівночі. Убивство сталося не в машині. Найвірогідніше — в приміщенні, бо стріляли зі спини, а кульового отвору на шинелі нема.

— Цікаво… Дякую, Кеслере! — Хейніш поклав трубку. — Майєре?

— Слухаю, пане штурмбанфюрер.

— Отже, увечері він проводжав її додому…

— Ви гадаєте, що Крістіна Бергер… — обережно мовив Віллі.

— Я нічого не гадаю. Я з'ясовую лише факти, які незаперечно мали місце. От що, Віллі, їдьте по «Есмеральду». Вона живе поряд з Бергер. Виходить, мусила дещо зауважити, якщо сумлінно виконує свій обов'язок…

У квартирі «Есмеральди», таємної агентки СД, панував типово пияцький розгардіяш, коли від початкової застольної краси лишається брудний хаос неконтрольованої й безсоромної оргії. На ніжках перекинутого стільця неохайно зависла зіжмакана сукня, до того ж рясно просякнута вином. Поливали господарку з пляшки, чи що? Із чарки отак не обіллєшся… На підлозі — розбита тарілка, розчавлені чобітьми недокурки і навіть цукерки, на стіл краще й не дивитися… Сама вона, розкуйовджена, з розмазаною на обличчі помадою, тулилася під ковдрою і задурено лупала на Майєра опухлими від нічної пиятики очима, що досі блищали алкогольним туманом.

— Дуже перепрошую, пане Майєр, — силкувалася вона щось пояснити ламаною німецькою мовою, — тут все такне до ладу… незатишно… Пробачте, я не чекала такого вранішнього візиту…

— То мені байдуже, — поблажливо мовив Віллі. — Скажіть-но краще, яке це стихійне лихо вас спіткало? На мій погляд, стався щонайменше високобальний землетрус.

— Не зовсім, пане Майєр, просто життєвий вихор заніс до мене увечері одразу аж двох красунчиків, до краю спраглих по жіночому теплу… Ой голівонька моя!.. Як її скласти докупи… Не голова, а суцільні уламки…

— Хто вони, якщо не секрет?

— Від вас, Віллі? Секрету нема, але біс їх знає… Їхали на передову і ось — перепочили…

— Звання? Хоч знаки розпізнали?

— Здається, гауптман та лейтенант…

— Може, обер-лейтенант?

— Можливо, ви ж знаєте, я на цьому не вельми розуміюся…

— Проте в іншому…

— О, Віллі! Погляньте, я досі в ліжку…

— Чи не здається вам, що ви надто широко розумієте свої обов'язки перед рейхом?

— Ну, хоч почастуйте даму чарочкою… Голівонька ж бо розвалюється…

Майєр посунув до столу. Спиною до Есмеральди, не знімаючи рукавичок, почав поратися, піднімаючи зі столу пляшку за пляшкою.

— І французький коньяк пили?

— Пили все, що на столі… Невже ви гадаєте, що я встигла вивчити геть усі європейські мови? Й німецької задосить на всю Європу…

— Слушно, — погодився Віллі. — Ви розумна жінка. — Він непомітним рухом виставив з кишені шинелі порожню пляшку з-під коньяку. — Проте іноді варто й знати, чим розкошували… Наприклад, чи знаєте ви, яка насолода чаїлася в цій плящині? — він підняв щойно виставлену з кишені пляшку. — «Мартель» найвищого гатунку!

— Був би добрий, якби хоч на денці лишився…

— Такий ніколи не лишається. Ану, візьміть пляшку, хоч знатимете, що пили…

— То, може, є хоч якийсь непотріб?

— Трохи є, але, видно, для іншої нагоди. А зараз одягайтеся: вас викликає штурмбанфюрер. І не забудьте вмитися холодною водою. Обов'язково холодною — приводить до тями.

Есмеральда знітилася, зщулилася під ковдрою, ніби й у габаритах поменшала.

— Розумієте, я вчора не могла, — вона повела рукою по кімнаті, винувато позираючи на Майєра. — Ті двоє мало не силоміць тримали…

— А що вас турбує?

— Вчорашнього вечора я бачила, як до сусідки завітав якийсь військовий.

— То й що з цього? — запитав Майєр.

Він зняв рукавички і стояв, недбало поляскуючи ними по столу.

— Про все, що коїться по дворах сусідів, я повинна негайно доповідати…

— А ви не доповіли. Все ясно. Одягайтеся! Я чекатиму вас у машині.

Того дня. Хейніш мав тривалу бесіду з непрохмеленою Есмеральдою, змушений був навіть дати їй ляпаса, але, зрозуміло, виключно із службових міркувань — якось же треба було повернути їй пам'ять. Та навіть попри отакі рішучі службові заходи, пам'ять Есмеральди за межами уже повідомленого Майєрові кульгала. Тоді розлючений штурмбанфюрер викликав Кеслера і наказав йому негайно арештувати і привезти до нього хазяйку будинка, де оселилась Крістіна Бергер.

— Ви гадаєте…

— Я не гадаю, я наказую! — Хейніш зламав олівець.

Цього разу Кеслер, попри свою огрядність (давався взнаки істинно нордичний потяг до пива), діяв як метеор, — упорався за лічені хвилини. А втім, на подяку не заслугував — у кабінеті вже чекали на нього, окрім самого пана штурмбанфюрера, новий співробітник СД, який прибув лише днями і ще не встиг з усіма познайомитися, і перекладачка Бергер. Крістіну Хейніш запросив зумисне. По-перше, хотів спостерігати її під час допиту. По-друге, волів перевірити ретельність її перекладу — новий співробітник чудово володів російською мовою, але ще не мав нагоди виявити своїх знань.

— Вибачте, фрейлейн, — Хейніш не пускав Крістіну з ока, — довелося потурбувати вашу хазяйку.

— Бачу, — лаконічно відповіла вона. Поводилася, як завжди, стримано, службово опановано, не виявляючи жодних недоречних емоцій. — Що накоїла ця стара відьма?

— Зараз дізнаєтеся! Перекладайте! Скажіть, — звернувся він до Варвари Іванівни, — хто з чоловіків відвідував вас останнім часом?

— Що ви верзете, пане? — обурилася стара жінка. — Я не того віку, який цікавить чоловіків.

Крістіна ретельно переклала слово в слово.

— Я не про те, — хмарно виголосив Хейніш. — Скажімо так: хто з чоловіків навідується до вашого дому?

— Тепер ніхто, якщо не зважати на панів офіцерів, що супроводжують ось її, — вона вказала на Крістіну. — Її й питайте, хто за нею п'яти несе.

— Ви дуже зухвалі, матко! Відповідайте конкретно: хто вчора приходив? Увечері?

— Учора? Та нікого я не бачила…

— Ви не одверті, — похмуро зазначив Хейніш.

— А з якого б це лиха мені брехати?

— Будьте розумні. Врахуйте, нам відомо все, і зараз я це доведу. Учора пізно ввечері, десь на ніч, що вашого будинку підійшла машина. З неї вийшли фрейлейн Бергер та офіцер Мюллер. О котрій годині це сталося?

— А звідки мені знати, коли я давно лягла спати? Усі тутешні рано лягають. Але я чула і впізнала свою німкеню з голосу. — Варвара Іванівна чомусь вперто уникала навивати Крістіну на ім'я, вона й сама не годна була б собі дати ради, чому саме. — Потім мотор знову загув, і машина поїхала, а я знову заснула.

— Проте який був час?

— Було темно, а тепер рано темніє… Може, одинадцята минула, а може, ще ні…

— А куди ж офіцер подівся?

— Який офіцер?

— Той, що заходив у дім.

— Я вже казала, пане, ніхто не заходив. Ось тільки вона сама, хоч її хтось привіз машиною. Було темно, я вже давно спочивала в ліжку.

— А до вас особисто так-таки ніхто й не завітав?

— Чому ж? Мало кого несе нечиста сила. Оце причалапало одне одоробало…

— От і гут! — зрадів Хейніш. — Значить, хтось приходив?

— Авжеж…

— І заходив у дім?

— Навіть не питаючись, вдерся…

— Хто ж він?

— Відомо хто — ваш вояк. Вимагав млека, яйка… Нажерся і пішов… Він приходив раніше, не цієї ночі…

— Базікаєш багато! — гримнув Хейніш.

— Так ви ж самі питаєте.

— От що, домовимося так: відповідаєш на два запитання, — він розчепірив пальці, — лише на два, і йдеш собі геть.

— Які ще запитання?

— Скажи, солдат, що приходив до тебе, був переодягнений партизан чи радянський розвідник? Хто цей бандит?

— Та ваш власний бандит, німецький…

— Що? — збичився Хейніш. — Зараз я з тобою, російська відьмо, інакше побалакаю!

Варвара Іванівна нараз відчула неймовірну слабкість в усьому тілі. Різкий біль у грудях — там, де б'ється серце, — обпік вогнем, мов струмом. Стиснув, мов залізними лещатами, і не давав дихати. Вона відчула, що ось-ось впаде, і збирала до крамі останні сили, щоб не впасти, щоб гордо вистояти перед цими виродками до кінця.

— Хитруєш, матко! — Хейніш витяг пістолет. — Ось бачиш? Хочеш кулю в лоб? Відповідай швидко! З ким ти зустрічалася перед приїздом фрейлейн? Ну!..

— Не «нукай», ще не запріг…

— Кого ховала в домі?

— У домі — я та миші, а вони самі ховаються…

— Ти що, знущаєшся з нас? — і Хейніш точним коротким порухом фахового м'ясника вдарив Варвару Іванівну, мов рубонув, рукояттю в обличчя.

Варвара Іванівна схопилася за серце, за своє хворе серце, як і тоді, коли побачила Мюллера. Вона ковзнула останнім, уже несвідомим поглядом по Крістіні і повільно похилилася на підлогу…

— Фрейлейн Крістіно, хлюпніть на цю відьму води!

Та коли Крістіна нахилилася над Варварою Іванівною з графином і склянкою в руках, вона побачила, що все марно, що життя пішло із серця цієї мужньої жінки, яка нічого не встигла зробити, окрім одного й величного, — вмерти Невідомим солдатом Батьківщини і смертю своєю запалити Вічний вогонь людської пам'яті. А більше вона не встигла нічого…

— Ну, то що ця стара? — запитав Хейніш. — Прийшла до тями?

— Вона вмерла, — здушено відповіла Крістіна, ледь стримуючи сльози.

— Дідько б її узяв! — спересердя вилаявся штурмбанфюрер. — З якогось одного, виключно службового удару… Фрейлейн Бергер, ви вільні — це видовище не для вас. А ви, Майєре, накажіть прибрати труп… Кеслере, що маємо робити далі?

— Клята стара, — буркітливо мовив пивний черевань, — усю гру зіпсувала… Доведеться потягти ниточку з іншого кінця. Експерти дійшли висновку, що Зазроєв з гвинтівки не стріляв. Іншої зброї ніхто і ніколи у нього не бачив, а кулю пущено з пістолета системи «Вальтер».

— Ваші пропозиції?

— А що, коли все-таки фрейлейн Бергер… — обережно почав Кеслер, уп'явшися оченятами в затіяних мішках в обличчя Хейніша, аби не проминути й найменшої його гримаси. Добре відав, як ревниво ставиться штурмбанфюрер до своїх протеже і як слідкує за їхнім зразковим виконанням обов'язків. А фрейлейн Бергер викликала особливу його увагу. Той факт, що штурмбанфюрер подарував перекладачці «Майн кампф» великого фюрера, для Кеслера не становив секрету. Кинути тінь підозри на Крістіну — значить, якоюсь мірою зазіхати на авторитет самого Хейніша. Адже він власноручно складав документацію на зарахування фрейлейн Бергер до СД. І все ж Кеслер наважився висловити свою думку: — Інтереси Великонімеччини…

— Коротше, які у вас докази? — роздратовано перепинив його штурмбанфюрер.

— Виходячи із загальновідомої прихильності Мюллера до гарних жінок і зокрема до Бергер, неможливо уявити, щоб він і на поріг не ступив її квартири. А якщо це так, — уже впевненіше провадив Кеслер, — то він там цілком міг натрапити на невідомого, котрий, як випливає з донесення Есмеральди, буцімто з'явився дещо раніше. А тоді, — хвацько завершив Кеслер, — сутичка між двома півнями та ще напідпитку неминуча!

— Ви що, усе це верзете свідомо, Кеслере? — здивовано звів брову Хейніш.

— А чому б ні? Бергер — дівчина принадна, аж тут — фронтові пристрасті, молодечий запал, те, се… А фрейлейн мовчить із зрозумілих причин — не хоче зіпсувати свою цнотливу репутацію…

— І що ж, ви пропонуєте арештувати фрейлейн Бергер?

— Саме так, гер штурмбанфюрер. Вона може виявитися тим відсутнім кільцем, через який не тримається купи весь ланцюг перебігу подій.

— Цікава версія, Кеслере, — іронічно зауважив Хейніш, — просто захоплююча. У мене є до вас одне-єдине запитання. Як ви гадаєте, коли Мюллер побачив, за вашою кримінальною термінологією, невідомого півня, він що, панічно кинувся навтьоки?

— Ні в якому разі! Тому-то сутичка між ними була неминуча. Щоб Мюллер тікав від спіднички гарненької жінки?.. Такого не траплялося ніколи!

— Тоді ви бовдур, Кеслере, викінчений йолоп! Адже Мюллера пристрелено в спину! Окрім того, якщо виходити з вашої версії, якого біса було Мюллерові знімати шинель?

Осоромлений Кеслер пригнічено замовк, а Хейніш відкрито тріумфував, переможно добиваючи його своєю залізною логікою:

— Ви б ліпше додумалися ознайомитися з рапортами нічних патрулів! Ось один з них. Одразу по одинадцятій годині біля будинку, де живе фрейлейн Бергер, була помічена комендантська машина з ввімкнутим мотором. У ній перебував обер-лейтенант Мюллер. Не виходячи з машини, він розпрощався з Бергер і вирушив у бік вулиці Темрюкської… Хочете прочитати на власні очі?

— Ет! — відмахнувся Кеслер. — Але тоді я не розумію, чому Есмеральда твердить, Що в будинок заходив невідомий офіцер?

— Ось це, — замислено мовив Хейніш, — і мене непокоїть. А хазяйка вмерла…

Цієї миті двері розчинилися, і увійшов заклопотаний чимось Віллі Майєр:

— Дозвольте доповісти. Прибув майор Штюбе, з абверу. Каже, у справі Мюллера.

— Кличте!

Майор Штюбе, як і більшість абверівців, відомчо не полюбляв служби безпеки. Як і всі, гарним тоном вважав поділяти байки й легенди про артистизм і вишукану винахідливість служби адмірала Канаріса, чого, мовляв, абсолютно бракує невігласам з СД. Кулацюга і кийки — ось їхній метод! Абвер факти здобуває, СД факти вибиває. А ці неприхильні відомчі стосунки спонукали іноді до маленьких, дрібних перемог, яких сягали виключно в ім'я високого реноме власної фірми, щоб хоч якось дошкулити конкуруючій організації. Грубо кажучи, намагалися один одному втерти носа.

Майор Штюбе теж з'явився зі своєрідним і дошкульним носовичком для надто занозистого носа штурмбанфюрера Хейніша. Добре вгодований, добре виголений, напахчений і хрумкий від свіжовипрасуваного одягу, він зовні аж світився приязню, лагідністю і сердечною прихильністю до служби безпеки в цілому, а до гера штурмбанфюрера зокрема, про що й поспішив повідомити без жодних зволікань. Та Хейніш, зрозуміло, не йняв йому віри ані на гріш, зустрів насторожено й вичікувально.

— Мені доповіли, — мовив з холодком, від якого анітрохи не зів'янула лагідна посмішка майора, — що ви прибули у справі Мюллера?

— Саме так!

— Таж яке відношення ви до неї маєте?

— О, пане Хейніш, — ще більш розквітнув Штюбе, — справа у нас спільна — оборонити тили доблесної армії фюрера від ворожих агентів. Чував я, ніби ота стара завдала вам відчутного удару, сконавши прямо у вас в кабінеті. Атож, що не кажіть, а тяжко б'є по нас невблаганна рука долі…

Штурмбанфюрер нервовим порухом вихопив з мармурового конуса олівець.

— Що ви цим хочете сказати, Штюбе?

— Тільки те, пане Хейніш, що ви йшли невірним слідом.

— Он як? Чи не завітали ви до нас з біблійськими настановами про путь істинну?

— Скидається на те, — охоче погодився майор Штюбе. Він відімкнув портфель і витяг з нього рукавичку. Поклав на стіл, радісно світячи очима. — Ось він — той несхибний шлях.

— Рукавичка — не шлях? — Хейніш не вважав за потрібне ховати іронію. — Чував і я, що офіцери абверу кохаються в туалетах, — він зареготав, як і завжди, втішений власною двозначною дотепністю.

— Річ у тім, — з притиском мовив Штюбе, — що ця рукавичка належала обер-лейтенантові Мюллеру. Одну знайдено в машині поряд з тілом забитого, друга — у вас на столі. Так званий речовий доказ…

Кеслер уп'явся очима в рукавичку і визнав:

— Так, це вона, з тієї пари від нареченої Ельзи, якою бідолаха Мюллер усім нахвалявся.

— Де ви її знайшли? — Хейніш піднявся, важко зіпершись кулаками край столу. — Чи ви, пане Штюбе, вважаєте, що ми тут збираємося базікати і марнувати час?

— Що ви, пане Хейніш, боронь боже! — удавано нажахався Штюбе. — Навпаки, ми від душі вітаємо службу безпеки з видатним успіхом: рукавичку знайдено у будинку номер сорок два по вулиці Темрюкській. Якщо не помиляюся, там оселилась офіціантка з офіцерської їдальні на прізвище Несмітська… — Уламки розтрощеного олівця впали на полірований стіл Хейніша.

«Це ж наш агент Есмеральда! — мов окропом ошпарило його. — Невже вона причетна до вбивства помічника коменданта? Жах! Ганьба!»

— Що, у Несмітської? — прохрипів він, аж синіючи від непоборної люті.

— Абсолютно точно! Саме у неї, — статечно запевнив Штюбе. — Вночі у неї в домі пиячили двоє офіцерів. Один з них був загиблий обер-лейтенант Мюллер.

— А ви не помиляєтеся, Штюбе? — Голос Хейніша, що почував себе вкрай осоромленим і не здатним знайти рятунок від неминучої ганьби, видзвонював. Це ж треба — через якусь паскудну Есмеральду виставити себе на потіху і кпини дотепників з абверу! І все ж він шукав оту осоружну рятівну соломинку. — Докази! — наполіг він. — Чи маєте ще якісь докази?

— Безумовно: абверові, бачте, не властиво помилятися, — повчально підняв вказівного пальця Штюбе. — Якщо пригадуєте, Мюллер перед усіма хвалився: «Мартель» — для всіх моїх друзів, дівоча увага і пестощі — лише для мене». Так от, у Несмітської виявився добрячий нюх і на французький «Мартель». Оцю пляшку, — він витяг усе з того ж портфеля скляну, розцяцьковану немислимими ярмарковими нагородами посудину, — знайдено на столі кімнати, де живе офіціантка. А на склі — виразні відбитки пальців бідолахи Мюллера!

— Це неможливо! — Хейніш з такою, силою грюкнув кулацюгою по столі, що аж олівці вистрибнули з підставки і покотилися на поліровану поверхню.

Майор Штюбе споважнів. Веселі іскорки в його очах згасли, глумлива посмішка зникла. Він майже співчутливо мовив штурмбанфюрерові:

— Ви, гадаю, далекі від думки, що рукавичка залетіла до кімнати Несмітської у квартирку, а коньяк обер-лейтенанта пив хтось інший, хтось такий, що має чудесну дактилоскопічну тотожність з Мюллером на власних пучках. Часи чудасій давно минулися, любий штурмбанфюрере.

— Несмітську до мене! — ревнув Хейніш. — Негайно!

— Вона тут, — втрутився Штюбе. — Абвер передбачав ваше палке бажання призначити їй побачення.

— Та киньте ви нарешті свої кпини, Штюбе! Вважайте, що ви домоглися свого і відмінно довели несумнівну користь абверу!

— Яволь.

— От і добре… Зараз я вичавлю з тієї повії ім'я вбивці.

— Не просто вбивці, а радянського парашутиста, якого всі ми розшукуємо.

— Лотар Краузе?!

— Не Лотар Краузе, а старший лейтенант Олексій Марков. Є повідомлення від нашої агентури у Владикавказі: він повернувся до своїх… Не виключено, що цей Марков-Краузе прибув налагодити зв'язок. Явка…

— У Несмітської?..

— Мабуть, так. Але хай вона сама про це скаже.

— А вбивство? Навіщо було агентові червоних наражатися на подвійну небезпеку, вбиваючи помічника коменданта?

— Щось між ними трапилося. Можливо, Мюллер його викрив. Адже він знав ім'я розшукуваного гауптмана Краузе. І повівся необережно, бо перебував у дуже високому ступені сп'яніння — це також встановлено експертизою… Очевидно, Краузе-Марков не мав іншого виходу, як пустити в хід вогнепальну зброю. Адже краще було б скористатися кинджалом, як це діялося минулої ночі. Місцевий колорит…

— За цей «місцевий колорит» узято двісті заложників! — жорстко мовив Хейніш. — Узято і розстріляно! Самі собі могилу копали… Але чи все так, як ви тлумачите, пане Штюбе?

— У вас виникають якісь заперечення або досі нуртують сумніви?

— На жаль, жодних, — буркнув штурмбанфюрер. — Визнаю, як і належить істинному арійцеві, хоч і на мій превеликий жаль. Годі, Штюбе, годі! Кеслере, ану, давайте сюди цю красуню з хатнього борделя!

Есмеральда сиділа у передпокої до кабінету Хейніша свіжофарбована, з цигаркою в наквацьованому яскраво-червоною помадою роті. Темні плями під очима — візуальні сліди надто бурхливої ночі — підблакитила косметикою, що надала їй млосного виду легкої, розніженої втоми. Зрідка слівцем або двома ліниво перекидалася з секретаркою із новеньких — Крістіною Бергер.

Вона не хвилювалася. Її не збентежив несподіваний візит до неї майора з абверу. Штюбе поводився ідеально, як зразково-показовий кінокоханець. Був чемний, дотепний, до міри грайливий, іноді дружньо кепкував, але не переступаючи тієї інтимної межі, де для жінки починається образа. Навіть нічого не взяв без її дозволу. «Ви дозволите узяти цю рукавичку? — благав він. — Дуже елегантне пошиття. Хочу й собі замовити такі». Або: «Ласкаво прошу подарувати мені цю пляшку. Як і всі люди на світі, маю свою ваду — кохаюся на етикетках. А такої пречудової в моїй колекції нема». Тому коли її нарешті покликав до штурмбанфюрера потворний на вигляд черевань Кеслер, Есмеральда тільки полегшено зітхнула, знудьгована мало не цілогодинним чеканням. Навіть коли вона побачила на столі Хейніша знайому рукавичку і пляшку з-під «Мартеля», це її анітрохи не стурбувало. Навпаки, було приємно, що тут присутній привітний майор з абверу Штюбе. Слід запам'ятати прізвище цього охайного у поводженні з жінкою офіцера…

— Це у вас взято? — суворо запитав Хейніш, вказуючи все на ту ж рукавичку і пляшку.

— Так точно, — відповіла Есмеральда, даруючи панові штурмбанфюреру найзвабливішу посмішку зі свого відпрацьованого перед дзеркалом асортименту.

— Як потрапила до вас рукавичка?

— А що таке?

— Тут я питаю! — з погрозою гримнув Хейніш.

— Певно, хтось з панів офіцерів забув, — відповіла вона, враз присмирніла.

— Які офіцери? Хто вони?

— Я їх уперше бачила. Один з них — гауптман, другий, здається, обер-лейтенант. Розумієте, вони одразу познімали кітелі, бо дуже поспішали на фронт…

— Як ви з ними запізналися?

— Вони пили в їдальні. Капітан побачив мене і одразу запитав: «Чи має фрау коханців?» Я й відповіла: «Трапляються, проте лише тимчасові». Тоді він сказав: «Чудово! Ми саме з таких».

— Це був пароль?

— Який пароль? Звичайне залицяння…

— Будемо вважати, що це був пароль кохання, — поблажливо вклинцювався в розмову майор Штюбе. — Чи не так?

— Ну, хай буде пароль, — вдячно всміхнулася йому Несмітська.

— Що було далі? — підстьобував Хейніш.

— Та я вже розповіла ще вранці панові Майєрові, — сказала вона. — Хіба не так, Віллі?

— Я не розпитував так детально, як пан штурмбанфюрер, — ухильно зазначив Майєр. — Ліпше відповідайте я-найдокладніше панові штурмбанфюреру.

— Вони запитали мене, чи маю квартиру, потому поїхали до мене машиною. Мали багато найрізноманітніших напоїв. Я швидко сп'яніла…

— І ви запевняєте, що не знаєте цих панів офіцерів?

— Звідки ж мені знати фронтовиків? Стільки суне частин…

— Не клейте з себе викінчену дурепу! — розлютувався Хейніш. — Може, ви й обер-лейтенанта Мюллера не знали?

— Як хочете, а не знала…

— Нумо, — з докором докинув майор Штюбе. — Не варто заперечувати. Це б ви з вашими непересічними здібностями та не запізналися з таким видатним шанувальником жіночих принад, як нещасний Мюллер?

— Не збагну, чого ви хочете від мене, панове? — розізлилася вона, бо не годна була хоч щось второпати. — Невже волієте, щоб я лягла в ліжко з покійником?

— А чи не у вашому діжку його зроблено покійником? — схопився на ноги Хейніш. — Ось рукавичка Мюллера — її знайдено у вас! Ось його пляшка, з якої він власноручно частував вас коньяком!

— Це провокація! — зойкнула Есмеральда, кинувши нищівно-гнівний погляд на майора Штюбе. Бач, яка підступна сволота цей хитрий лис з абверу!

— Провокація? — знавісніло просичав Хейніш. — На пляшці відбитки пальців Мюллера і ваші теж. Ваші теж! Ви пили у товаристві Мюллера, і не варто цього заперечувати.

Есмеральда збагнула все — рукавичка і клята пляшка міцно в'язали на шиї надійний зашморг. Убивство офіцера їй ніколи не подарують… Таж при чому тут вона? Хіба вона в чомусь завинила? Це її оті пани офіцери товкли, як могли, п'яну й немічну, навіть у голові деталі не тримаються… А зашморг в'яжеться міцно… Ноги її самі увігнулися, вона у розпачі впала навколішки, благально склала руки:

— Не знаю, о боже, я нічого не знаю! Життям заприсягаюся, я вам вірою і правдою слугую! Я слугиня ваша, вірна рабиня!

— Годі базікати! — копнув її і дуже боляче грубезним чоботом Кеслер. — Відповідай на запитання, як наказано, паскудна шльондра!

— Встати! — гаркнув Хейніш. — Був Мюллер? — не давав змоги їй опам'ятатися.

— Можливо… Я справді з ним не знайома! Я ж тут знедавна…

— Всі тут знедавна! — мовив Кеслер і знову з насолодою двинув чоботом в її пишний бік. Відчував якусь дивовижну садистичну втіху, поціляючи нещадно ногою в оте спокусливе для інших тіло і ладен був, якби дозволили, його розтоптати. В його вояцькі чоботи переселилася заздрісна й мстива мораль хтивого міщуха, який всеньке життя з глибоко прихованою огидою несе прапор цнотливості із спідниці власної дебелої фрау і люто заздрить, а відтак за найменшої нагоди безжально карає словом а ділом безжурних до певного часу гульвіс. — Ач, яка слабенька на втори! Точно відповідай на запитання, шлюхо!

— Панове, богом присягаюся, я невинна! — тужливо волала Есмеральда.

— Припиніть скиглити! — нахилився до неї Хейніш з виряченими від люті очима. — Як звали гауптмана?

— Він не називав себе, пане…

— Так-таки й не назвав?

— Зовсім…

— Як же ви до нього зверталися?

— Як до «Пана офіцера»… Як завжди…

— Коли вони поїхали од вас?

— Пізно. Спершу один поїхав, потім… хіба ні… Мали ж одну машину на двох… Ох, усе сплуталося. Дайте згадати… А так! Коли скінчилося вино, обер-лейтенант мовив: «Зачекайте хвильку, я зараз ще додам», — і поїхав…

— О котрій годині?

— Не пам'ятаю… На той час я остаточно сп'яніла. Вони пиячили й без мене, мабуть… Коли я заснула… Вранці і, слід їхній простиг… О, пане штурмбанфюрер, — охопила руками його ноги, — за віщо мені випали такі тортури?

— Ви не відверті з нами, Несмітська, — суворо, як вирок, виголосив Хейніш. — Випивкою і постільними втіхами маскувалася ваша агентурна зустріч з радянським розвідником Марковим. Нам все відомо! Чи ви знали його як Лотара Краузе? Ви добре виспівуєте свою нескладну легенду — «випила, заснула, нічого не знаю і не пам'ятаю…» Кому з вас Мюллер став на заваді? За що його вбили?

— Я нічого не знаю… Повірте мені!

— Ось що, мені набрид цей спектакль. Кеслере! Візьміть її до себе на допит. Дійте, як вважатимете за потрібне!

Черевань аж похитнувся від непоборної насолоди, що затопила його видінням наступних катувань. Він спершу навіть якось ласкаво запустив свою здоровезну п'ятірню в жіночу зачіску, а потім щосили смикнув її за волосся. Есмеральда завищала…

— Штюбе, красно дякую за поміч! — знервовано мовив Хейніш. — За першої нагоди я вам віддячу — служба безпеки не ходить у боржниках.

Він витягнув годинника і клацнув кришкою. Стрілки дісталися рівно сімнадцятої години. Напружений, нерегламентований день без їжі і спочинку нарешті, здається, минав. «Такі дні даються взнаки, — з сумом подумав Хейніш, — вони забирають роки життя і віддячують передчасною сивизною».

— Отже, пане Штюбе, давайте разом підіб'ємо попередні підсумки.

— Згода, пане штурмбанфюрер!

— Об'єктивні обставини розслідування, а також агентурне повідомлення, одержане абвером з Владикавказа, дають підстави вважати, що радянський розвідник Олексій Марков, він же Лотар Краузе, намагався налагодити зв'язок з місцевою агентурою росіян. З цією метою він прийшов на конспіративну квартиру, яку негайно мусив покинути, коли дізнався, що вона перебуває у віданні СД. Тоді він вдався до запасного варіанта — зав'язав контакт з другим агентом росіян в їдальні. Але тут нагодився Мюллер, і Марков вирішив скористатися ним, як надійним прикриттям своїх злочинних дій. Однак своєю необережною поведінкою він викликав підозру Мюллера, внаслідок чого останній був ліквідований. Знаючи, що тепер арешт неминучий, Марков-Краузе втік до своїх через лінію фронту, за що відповідальність несе військовий керівник, у розташуванні якого здійснено перехід.

— Чудово, пане Хейніш! — схвально виголосив Штюбе. — Лаконічно і переконливо.

— Висновки. Своє завдання завдяки пильності наших органів радянський розвідник не виконав. Конспіративні явки виявлено. Таємна агентура росіян знешкоджена. Так будемо доповідати, пане Штюбе?

— О, це право належить виключно службі безпеки.

— За це — щиро дякую. Ще раз наголошую — за першої нагоди віддячу!

Коли ж нарешті за майором Штюбе зачинилися двері, штурмбанфюрер лишився сам на сам з Віллі Майєром. Він замислено постукував пальцями по поверхні столу, де ще й досі перебували речові докази останніх хвилин превеселого життя і наглої смерті бідолахи Мюллера. Віллі Майєр дивився на рукавичку і пляшку, що відіграли у фатальному для Несмітської слідстві вирішальну роль, з бентежним почуттям нереальності усього, що сталося. Труп Мюллера, гола Есмеральда, убивство старої (так, убивство!), самовпевнені кпини Штюбе, чобіт Кеслера… Що ж спонукало його, Майєра, знешкодити справді не причетну до Мюллера Есмеральду? Був один-єдиний поштовх до дії, невиправданий і геть невмотивований: увечері він бачив, як сідала до машини бабія Мюллера чарівна флейлейн Бергер. І якщо вона вдалася до зброї на самозахист… От він, Віллі, й намагався відвернути від неї підозру. А втім, чи варто було взагалі її підозрювати? Хіба він один зауважив автозалицяння Мюллера? І хіба вона сама не першою повідомила Хейнішу про свої вечірні взаємини з Мюллером? Щоправда, якщо виходити з її слів, автопроводини від їдальні до її дому забрали занадто багато часу, і хто зна… А втім, діло зроблено! Повернення нема… Чому ж він, Віллі Майєр, все-таки свідомо і без жодних підстав прирік на катування садистом Кеслером і ганебну смерть Есмеральду? Агента СД! До того ж не з гірших. Він і сам зараз не зміг би цього пояснити. Хіба тому, що він відчув небезпеку, що невблаганно зависла над Крістіною, а часу щось обмірковувати путнє не було? І ось на столі Хейніша наслідки — рукавичка й пляшка. Незаперечні речові докази злочину, якого не було…

— І все-таки цей розумник Штюбе забув про кулю з вальтера, — порушив мовчанку Хейніш. — От що, Віллі, зробіть так, щоб якнайшвидше у мене на столі опинився пістолет Крістіни Бергер. Збагнув? І щоб жоден ніс про це не пронюхав…

— Яволь, гер штурмбанфюрер.

Виходить, підозра ще жевріє… Хто ж вона є насправді, ота Крістіна Бергер? І чи вміє вона взагалі стріляти? І які думки снують в її чарівній голівоньці? А якщо вона… Та Віллі Майєр чомусь не наважився домислити до кінця того, що його найбільше непокоїло.