Потопельник у рожевих рукавичках

Розділ 1

Великдень був весняний, соковитий. Між цвітом вишні небо визирало південно-синім, над молодою травою шастали перші метелики, і, блідо-жовтаві, набирали від сонця густішого забарвлення.

«Хай живуть елементарні радості!» — Соломія сказала це вголос і озирнулася з легенького сорому. Проте почути надмірну поетику не було кому. Сільська вулиця, що вела до пагорбів і берега Росі, у Великодній полудень дрімала пустою. Нарід, треба розуміти, також придрімав після ночі в церкві та ранкового розговіння.

Нижні Боки виблискували до Соломії свіжовимитими шкельцями вікон, де-не-де прочинених. Уперше почувши від Лесечки назву її рідного села, Соломія Лобода реготала.

— Боки, що знизу? Це, часом, не на дупцю так ввічливо кажуть?

Лесечка не образилася за вітцівщину.

— Просто у нас пагорби нижчі, ніж навпроти, де ліс. Солю-Солю, поїдемо влітку, ти мусиш усе це побачити, я не розповідатиму, не хвалитиму, поїдемо, Солю…

Лобода не любила села. За свої 40 років у неї не з'явилося анітрохи досвіду щодо пейзанських задоволень. Бабусь-дідусів вона не застала, батьки були містянами, і підліткову романтику було просякнуто співом трамваїв, неоном вивісок крамниць — ніяк не півнями, не зорями, дикими у безмежності неба без ліхтарів.

Аж ось — минулого літа саме тут, на Черкащині, на Пороссі, маленьке село із кумедною назвою відкрило щось, чого захотілося мати в житті хоч інколи. Будинки тут не стояли один коло одного, вони ховалися у садках. І за невисокими пагорбами жила звивиста дивна Рось.

Ігор, чоловік Лесечки, історик за освітою, говорив про унікальність місцини. Розповідав про українські форпости — тут на великих хуторах селилися родини козацької старшини й заможних реєстрових козаків. А Рось і справді дивна, вона дивна взагалі, бо на різних частинах примудряється бути то рівнинною, як коло Білої Церкви, то заболоченою, ніби забрела з Полісся, щоб тут, коло древнього міста К., раптово подивувати кам'янистою заплавою, вести своє річище серед кристалічних гранітних порід.

— Тому вона тут поцяцькована перекатами, камінням, через яке тече маленькими водоспадами — згадай, скільки перекатів ти бачила вчора?

Соломії не хотілося рахувати перекати, тим більше, що Лесечка вперто називала їх «шумами».

— Великі Шуми, Маленькі Шуми, ми на них все так кажемо.

Зрештою, минулоріч Лобода поїхала б у відпустку з Онищуками, навіть якби їхні Нижні Боки виявилися — як вона попередньо вважала — найбанальнішою сільською дірою.

Літредакторка одного з найуспішніших київських видавництв, пані Соломія, до рук якої радо віддавалися українські письменники будь-якого калібру, прагнула позбутися нудьги. Зрештою, вона звикла до свого «погода: весь час небо буде вкрито хмарами. Без опадів». Кохання пішло з небосхилу кілька років тому. Здається, що назавжди. Бо тоді боляче хряснуло дверима.

Нівроку, після такого грабунку з боку долі, у скриньці лишилися: рівновага; любов до текстів, які оживають під рукою, варто лишень дати рядкові дихання; здорова цікавість до людей та світу.

А те, що по тепло вона вчащає до Онищуків — навряд чи можна назвати гріхом.

Тепла тут — по вінця. Ігор недарма свого часу зламав усі стіни, аби бути з Лесечкою. Скандальне розлучення з давно чужою, але ж про людське око дружиною. Мати, котру поза очі називають Королевою, так і не пробачила синові «ганьби й дурості». Нехай собі вона як хоче. Бо первісток таки втік із Сум. Як то кажуть, у чому стояв. Виклавши на лаковану поверхню стола, перед королівські очі, ключі від помешкання й автівки.

Автівку, улюблену «Тойоту», через півроку в Київ пригнав Сергій, другий син грізної Королеви. Звичайно, з відома «її величності», проте без пробачення у багажнику.

Сірожа — він кожного разу гнівався, коли Ігор уїдливо називав його саме так — старшого брата любив попри «любі», як казав сам з наголосом на «і», обставини. Королева, треба розуміти, закривала дошкульні блискавки своїх очей на те, що мазунчик вчащає в столицю, до непокірного — геть на всі свята.

А Соломія вчащала й у будень. Їхній дружбі з Лесечкою не завадила різниця у десять років. Здавалось, жінки підживлювалися одна від одної. Іронічна одинока пані літредакторка. Й маленька кучерява коректорка, на столі в якої посміхалася фотка шестирічної донечки, лапусі-Дарусі.

Бо Лесечкою Лесечку звали ніяк не за легкодухість. Є люди, які з дитинства ніби вдягнуті у своє повне ім'я, і є навпаки, такі, кому крізь усе життя личить ласкаве здрібніле.

У свої перші робочі дні, в курилці видавництва «новічуха» Олександра Онищук серйозно подивилася на аса літредактури Лободу, сказала неголосно, не запопадливо, просто:

— Я потрапила сюди верхи на брехні. Вимушеній. Знайомий чоловіка рекомендував мене як досвідченого коректора, а я, хоч філологію в універі скінчила, насправді в коректурі ніколи не робила. Буду сидіти ночами, скільки треба, буду вчитися, якщо ви приймаєте цей мій секрет. Подивіться, що я з цим текстом зробила. Тицяйте мене носом. Нам дуже треба цієї моєї зарплати. Я вмію вчитися.

Лесечка вміла вчитися. Вміла забороняти Ігорю хапатися за голову в хвилинному розпачі: «тихо, любий, все буде».

А коли суттєве дещо із бажаного усього таки вибудувалося, коли в однокімнатній, але власній київській квартирі на кухонній поличці оселилися керамічні й пластмасові свинки («Соломія збирає котів, а ми будемо — свиней»), коли крихітна, але ж власна Ігорева фірма з ремонту квартир таки почала приносити прибуток — саме тут, під ляльковим «свинарником», незламна Лобода якось сиділа у свою дуже темну хвилину. Й Ігор, завжди голосний, гримав, аби не надто розчулитися:

— Ну, і що, будеш далі бліда, як та серветка? Аби кожне питало — «чому пані така бл-бляда-а?» Ковток «Кагору», за татця, за мамцю! Бери, кажу тобі, бутер з маслечком, Лесечко, та нагодуй ти її! Мені діло є, я тебе всестрив… Лесечко! Є таке слово — «усестрив», взяв за сестру? Все одно, не будеш до тями приходити, жерти не будеш, я тебе як усестрив, так і... уматерю! Лесечко, я не лаюся, ти що, я нові слова шукаю!

Що ж, що ж. Хмари над головою Лободи тоді якось розвіялися, авжеж.

Життя тривало. І цьогоріч на Великодні канікули вчинили ось як.

Онищуки придбали для Лесеччиної мами, хазяйки садиби у Нижніх Боках, Віри Правденко путівку в Трускавець — їй давно варто було попити «Нафтусі».

А сюди, на Рось, для короткого весняного відпочинку, вирушила тепла компанія.

Ігор та Лесечка з малою Даринкою.

Вірна приятелька Онищуків Соломія Лобода у супроводі визнаного приколіста товариства, свого незмінного супутника Сашка Зайця.

З райцентру Містечко на село приїхала й Ліна — подруга Лесечки зі студентських років. Звичайно, що з Богдасиком, сином. У Ліни не було нікого, окрім цього тихого малюка.

Отже, у будинку, біля якого височіла розлога шовковиця, зібралися п'ятеро дорослих та двоє дітей.

І ні в кого й думки не було, що канікули ці стануть небезпечними.

Що вир неочікуваних подій зачепить не лише веселе товариство, а й отого дивакуватого новоспеченого фермера Віталія Корбута, який наразі придивляється до приїжджих крізь вишняк.

Що компанії доведеться потрапити під око місцевого опера, капітана Зорича.

Що відлуння подій над Россю влучить у Королеву, сувору мати Ігоря Онищука. І що…

Та не будемо забігати наперед.

У перший день Великодня Соломія Лобода вирушила на Рось у чудовому настої. І тішилася ним, поки не побачила у воді незрозумілу постать у моторошних рожевих рукавичках.

…З колін, — бо раптово вклякла вона на високому березі Росі — Соломія піднялася негарно, відштовхнувшись руками від землі. Боком (через нижні боки?)… Сказала собі, що дивитися треба.

Зеленкувато-сіре одоробло у воді, біля великого каменя, на який минулоріч вони легко видиралися з Лесечкою та Ліною під час нічних купань…

Це — людина. Чоловік. Голий. Неживий, треба розуміти. Без обличчя. Тобто, на голову та обличчя натягнуто пухнасту, рожеву балаклаву. Отвору для очей, на відміну від справжніх балаклав, нема. Чому тіло, погойдуючись від течії, стоїть? Рожеві чудернацькі рукавички на руках.

«Я ніколи не бачила ні Ігоря, ні Зайця оголеними. — Брешеш, бачила в плавках, на пляжі. — Но, не думаю, що відсутність деталі туалету не дає впізнати аж так. — Ти б хотіла впізнати когось з них в одороблі?!»

Треба бігти. Ні, не зі страху, не «від» — а «до». Не від покійника. А до живих людей.

Розділ 2

Зустрічі з одороблом початок прогулянки ніяк не передбачав.

«Хмари розійшлися. А на світанні періщив такенний дощ», — думала Соломія, прямуючи до річки у Великодній полудень.

Ніби Червоний Капелюшок, вона несла кошик зі смаколиками. Лесечка спакувала туди кілька крашанок, скибки шинки, покраяну паску, ту, з менш солодких, без родзинок, щоби до м’яса.

— Хай бавляться, якщо придумали собі таке. Вони, мовляв, рибалять, а женщіни носять своїм добитчикам їжу, аби ті не охляли. Солю, підеш? Я тут після нашого розговіння посуд змию, поприбираю, Дарку попасу — якщо я піду, вона на річку також вчепиться, а я хочу, щоб повітря прогрілося — чула, як вона в церкві кашляла? Та й Богданчик уже встав, а Ліна досі не виходила. До речі, якщо рибка у них справді є, тягни до хати, почистимо, смажити будемо. Чистити Лінку заставимо, бо щось її трудового внеску наіщєшся!

І справді, Ліна приїхала дещо таємнича, що там, якась відморожена. Та годі, хай Лесечка з нею й розбирається.

А ось Заєць тут з першої хвилини — ніби давно свій.

Ким був у житті Лободи цей «звір»? Лесечка й Ігор розуміли. А інші — як собі хочуть. Коли в одинокої, нахабно рудої, стрункої особи мешкає молодший від неї на п'ятнадцять років хлоп — що тут довго думати тим, для кого це є пікантним скандалом?

Щоби не думали зайвого — кожного брати за руку, й тягнути в хату, аби показати дві окремі постелі в різних кімнатах? Хапати за рукав і розповідати, що 25-річний програміст в окулярах а-lа Джон Леннон, з чорним хвилястим волоссям чи не до плечей, той що радо виносить пакети зі сміттям — тіпа, хто? Брат? Вірний однодумець і співрозмовник?

Менше з тим. Сашко на прізвище Заєць у Соломії був. З того моменту, коли Лобода сказала юному колезі по редакції, з якої вилетіли вони тоді обоє — щось на зразок: пішли, хлопче, додому.

Але це — інша історія. Вона ще пригадається, хоч і не в цю хвилину.

Минулого літа Заєць не їздив із Соломією в Нижні Боки. У відпустку волочився десь на морях, з черговою «Леді Гагою». Лобода, неініційована естрадною попсою, не уточнювала, чи це ймення справді належить співачці (можливо нє, фігуристці?), й не з'ясовувала, якого милого Заєць саме так називає геть усіх своїх невідомих їй ляль, котрі швидко змінюються. Нинішня «Леді Гага» — виклювала, за його скупим поясненням, Зайцеві печінку акурат перед святами. Онищуки кликали на Рось — Заєць захотів Росі, й устиг розкуштувати її з п'ятниці, з першого побачення.

Єдиний, кого зустріла Соломія дорогою, був дід, що перебирав соняшникове насіння, сидячи на осонні, на цераті біля паркану. Ще до потопельника, коли не дійшла до Росі, саме тут Лобода втрапила у смішну халепу: на неї поласився хижий індик. Вона ще подумала, як смачно розповідатиме компанії про пригоду з цим «іспанським танцюристом-мачо». Але тепер індик геть забувся. Захекано долаючи пагорби, Соломія повторювала собі: соняшниковий дід мусив бачити Ігоря й Зайця, бо тут вони проходили з вудками…

Розділ 3

Напередодні компанія, як і годиться, збиралася святити Великодні наїдки.

Нижні Боки приліпилися до райцентру К. лісопарком навкруги старовинної, нині музейної, садиби Понятовських. Йти до церкви (совєти постаралися, аби в селі храму не залишилося), у місто, через фантастичні тераси перлини паркової архаїки, — це було б чудово. Проте, хвилин сорок в один бік. Пізнім вечором, з дітлахами, то краще автівкою по шосе, котре, дякувати Богові, не зачіпало своїм розжареним прозаїчним бетоном ні парку, ні хутірського поселення. Проїхатись — на раз, хвилин по десять, що туди, що назад.

Поїхали «Ренусею» Соломії та онищуківським авто. Не стільки для параду — задля того, аби не тіснитися й не жмакати кошиків із піщею та пітієм, призначеними для освячення.

Коли на нічному подвір'ї храму почалося кропіння кошиків — Даринка плигала й підставляла заплетену голівку під максимум бризок з кропильниці панотця (чи дяка?). А Богдасик? Тихушник з очима-озерцями, Лінчин золотий безбатченко? Молодший, він всюди тягнувся за Даркою.

На освяченні його вже не було. Все вірно, Ліна ще під час служби сказала, що їй болить голова, просто не витримати. Ігор хотів відвезти її? Так-так. Але Ліна відповіла, що під'їде до хати з кимось із знайомих нижньобоківських. Може, й справді. Може, хтось із сусідів вирішив піти зі Служби Божої раніше.

Коли повернулися, й машини було заведено на траву подвір'я, через дерев'яні ворота — розмовляли досить голосно. Проте Ліна й малий не прокинулися. Кімната, де вони ночували, була за великою сільською кухнею. Колись у цьому затишному закапелку, вікнами на чималий город, і далі, на невидиму Рось — жила бабуся Лесечки. Там вона й заснула колись назавжди, на поважному 95-му році життя.

Поскидали взуття на веранді, у кухню лише заглянули, бо стіл у залі Лесечка накрила заздалегідь, до церкви. Даруся засинала на плечі в мами, лише, як пташка, розтулила рот на крихти свяченої крашанки. Це Соломія попросила зберегти звичай, порізати одне з Великодніх яєць на стільки шматків, скільки людей тут є, «аби ще рік не розставатися». В мужиків, якщо й була іронія на обличчях, проте без зайвої балди. Лесечка зойкнула, вихопила два шматочки — лишити ж треба Ліні й Богдасику, так?

Ігор наливав горілку в чарку, яку навічно поставлено біля портрета покійного батька Лесечки, за склом книжкової шафи. Тут же ж, з іншої чарки, й сам хильнув. За тещу, за її трускавецькі води, нарешті назбирали грошви на путівку… Як завжди — імпровізував якусь фігню: «моя теща — вчителиця, моя мама — вчителиця, але теща — це телиця (Лесечко! Не щипайся, я в сенсі, що лагідна вона!), ну, а мама — хижа львиця!»

Трохи випили, дещо з'їли. Биття крашанками, в носик і в попку, полишили для дітей. Хоча, коли Соломія витяглася на тапчані під класною старою ватною ковдрою (на ці відвідини її нірка була саме в залі), вона чула, що Ігор цокнувся мальованим яйцем із Зайцем, й обоє тихо гигикнули.

Прийшов дощ. Стукав по молодому листю яблунь та волоських горіхів, як ніколи не стукає в місті.

Мужики тріпалися, як зранку вирушать на риболовлю. Ігор переконував глибоко офісного Зайця, мовляв, «верховодок і плотвиць тут просто смикаєш і смикаєш, нічого знати не треба». Зранку, тобто, вже через пару годин? Як собі хочуть, зрештою.

Лесечка зібрала Соломії кошик Червоного Капелюшка, коли сонце всерйоз пестило вікна. Соломія прямувала до річки через тихе село, й бавилася легкими думками, немов крашанками.

Нє, «ідіотизм селянського життя» (за Карлом Марксом?) був їй до снаги в усьому. Хіба що — аби не невідомі тварини. Ще минулого літа її атакували нахабні кози. Тобто, як пояснила Лесечка, і якийсь дядя Ваня, старенький хохмач, що й гнав свою череду повз їхнє обійстя — чотириногі «дівки» з нахабними очима, в яких зіниці стоять вертикальними рисками на тлі облизаної зеленої карамельки, нічого до київської гості не мали. Але хто знає, що вони собі думають, коли мекаючи пруться тобі назустріч?

Цей, сьогоднішній напасник, був без череди. Одинак. Лідер. Величезний індик із крихітною головою, якщо у порівнянні до дебелого тіла, розписного, що тобі собор Васілія Блаженного на Московії. З появою Соломії у полі зору, його перестала цікавити молода травичка. Він випнувся, й почав боком доступати до стежки, аби перетнути шлях Лободі.

Соломія вміла опановувати страх, той, що від розуму, де небезпеку можна формулювати. Але тут? Танцюрист (йой, розправляє крильця, курво, тупцює) — не з'їсть, не понадкушує. Тим не менш лячно. Люди! Рятуйте!

Так, де ж люди? Таки є! Он, біля паркана сидить цілком людський дідусь. Святкова сорочка, застібнута під останній ґудзик, без краватки, зрозуміло. Поряд з ним на старій цераті купа соняшникового насіння, не лузає, схоже, перебирає?

Кричати — «рятуйте!». Так. Але у перший день Паски, на селі, до літньої людини, без привітання, що є обов'язковим?..

Далі сталося одночасно. Індик зробив дурне фуете у бік Соломії, а вона з криком «Христос Воскрес!» — кинулася у бік діда. Старий скочив на ноги легко, до тварюки зробив переконливий жест рукою. З Соломії сміявся: «Воістину, жіночко, Воскрес. Але як живу, не чув ще, аби до птиці христосвоскресом віталися».

Не страшною видалася пригода, а смішною. Лобода піднялася на пагорб. Заблищала кучерява Рось. Треба спуститися з пагорба. Рибалять там, де Великі Шуми переходять у заплаву. Спокійнішу, більш глибоку. Тут, нанизу — клаптик сіруватого піску. З нього заходять купальники. Сільські рибалки сидять під кручею у човнах, знають де, й підважують сачком щучок, які сяють на моментально вихопленій линві. А такі фраєри, як наші, закидають вудки праворуч, згори. Вмощуються під величезним одиноким деревом, на перевернутих відрах, у які щиро сподіваються пакувати здобич.

Але під деревом — наразі пустка. Не сидять. Куди ж поділися Ігор та Зайчисько?

Потвору з рожевою головою, того чи те, що дивно стояло у воді біля великого каменя й злегка гойдалося, — Соломія побачила, коли вдивилася у річку з місця, де повинні були б рибалити хлопці.

... Лобода кинулася від річки, з пагорба вниз, через луку, до житла, до початку вулиці.

«Спокійно. Ще спокійніше. Ти ніколи не вживала наркотиків. Ти не спиш зараз. Вчора — (тобто, сьогодні, вночі) — ти лише ковтнула вина, дозу варто назвати „гулькін хєр“. Отже, ти побачила те, що існує насправді».

Тут не індик, танцюрист з оперети, тут — не треба волати. Треба добігти до старого, може, він бачив хлопців. Або іще щось.

Розділ 4

Дід і досі сидів на своїй цераті, пальці вирізняли з купки те насіння, яке має шанс стати соняхом.

— Але прошу київської пані, на тебе тепер водяний індик накинувся?

— Не скажете мені, тут пару годин тому рибалки не проходили?

— Пару годин тому я ковбаску з білим хріном, сметанковим, їв. Але Бакс гавкав, собака. Бачила дрібного лохмача? Він все, як повз нас йдуть, гавкає, на тебе ж також?

Соломія намагалася дихати гранично глибоко.

За парканом, за спиною в діда, намалювалася дебела тітка, ровесниця Соломії, у «кохті з люрексом». Вона ущипливо вилупилася на одяг Соломії, те, що друзі іменували «хламидою», дивний широкий бавовняний сарафан до землі, у кольорі теракоти.

— Тату, йшли б телевізор дивитися, бо тут туристи задьоргають. Треба інхвормації? Так ваші кохані до риби не дійшли. Морячок перехопив. Надо знать, до Чарчихи повів. Ген, праворуч, свою хату минайте, в хату для всіх, хе-хе, заходьте…

Шок припинився. Лобода йшла у зазначеному їй керунку. На ґрунтовій стежці кроків нечутно, проте не здригнулася, коли соняшниковий дідусь, наздогнавши, поклав їй руку на плече.

— Чуєш? Не психуй. Ви ж до Правденків приїхали? Тато Олесечки, Царство Небесне, ми дружили з ним. І мамцю її поважаємо, йди собі, якщо хочеш, до Валі Чаркіної, тіко не скандаль, бо не треба. Костя-Морячок, він наш, хоч і віявся десь по світах, і ніби відсидів. Рибалка найліпший, абись знала. Правденківський зять, той, Олесчин муж, що з ним ви приїхали, ще коли з Морячком на рибі знюхався. Секрети вивідать хоче.

А Морячок — не бандит, ні, таки рибалка. У Чарчихи кожен день баночку майонезну купує, жінка йому на більше грошей не дає. Ось і лупить до Чарчихи з приїжджими, якщо хтось поведе.

— Нащо йому кожного дня банка майонезу? Тобто, я про інше, Чарчиха — це… чаклунка?

— Борони Боже. Самогонщиця. А хто ні? Бачила невістку, мало їй молоко від Красулі продавати, вирішила Чаркиній на самогоні конкуренцію здєлать. От і психує. А в Чарчихи, у Вальки — сезон, коли туристи приїздять. Наші ж отак, крадькома від бабів, у майонезну баночку, кап-кап, більше не беруть.

— Але ж класно тут самогонщицю прозвали, Чаркіна…

— Куди — прозвали? Ні, то її прізвище, настояще, буває так. Йди, дитинко, йди, тільки на своїх мужиків не сварися.

Здається, у цвіті вишень гули, якщо не класичні хрущі, то, хоча б, джмелі. Котрих нібито навесні бути не може?

Гром-баба, але ніде правди діти, у гарній вишиванці, саме несла з хати безневинну на вигляд пластикову плящину. До Соломії вона заговорила відразу, ніби до знайомої.

— Христос Воскрес! Заходьте-заходьте, гостя дорогенька, заходьте до тьоті Валі, в тьоті Валі не хімія. Натур-продукт!

Дерев'яний стіл під великою грушею здавався накритим гаптованою скатертиною, бо ним гуляла примхлива світлотінь.

Заєць ніяково тицьнув пальцем у бік свіжої пляшки.

— Це ми додому, для всіх, на пробу, і…тут самі попробували…

— Три… Ні, чотири години пробували?

Соломія говорила тихим, незнайомо хрипким голосом.

Ігор піднявся з-за столу.

— Відкашляйся! Чи перестудилася? Добре-добре, підемо зараз додому усі, оголошую обмивання щуки з «трам-пам-пам», з помпою!

Він показав на відро.

Лобода вирішила, що кидати погляд на дещо зеленкувате у воді — для неї зайвина. Проте, думка (нарешті!) запрацювала як годиться.

«Щука. Та, що не ловилася раніше, омріяна щука Ігоря. Впіймали її. У Росі. Не за кілометри звідси. На річці були. Посміхаються. Ніяких потвор у воді, треба розуміти, не бачили. Я бачила, стопроцентно. Коли ж „воно“ ускочило туди?»

Вона присіла на лавку.

— Хлопчики, моя інформація у обмін на вашу (Господи, граюся у дурнуватий детектив)…

«…Стороння смерть. Звичайно, вона все одно прострелила, зруйнувала наш „тихий рай“, рай канікулярний. Мені не хочеться думати про це, відсторонено називаю побачене от як — „ви-па-док“. Заєць цікавиться подробицями, правда, якесь комп’ютерне сприйняття дійсності, ніби чудовиська бувають виключно на екрані, й вони цікаві-цікаві. Але Ігор… До річки його довелося тягнути чи не на мотузці. Несхоже на звичного Онищука бліде обличчя, уста сухі, стягнуті. І як це його знудило, на землю, з судомами? Причім, не тоді, коли я розповіла про свою знахідку. І не тоді, коли півхвилини — та де, менше — він вимушений був подивитися під чорний пластик. Так, саме дорогою, коли зрозумів, що все ж таки ми ведемо його на берег».

Розділ 5

Історія від рибалок виявилася напрочуд простою. Третій застільник, якого побачила Соломія у Чарчихи, Костя-Морячок, сухий, уже засмаглий, поморщений метр з кепкою — перестрів Ігоря та Зайця зрання, біля останніх будинків.

Морячок цінував Ігоря за те, що ні в один із приїздів той не був скнарою. Наливав Морячкові коньяку, коли той знічев'я виростав біля паркана Правденків, красненько з приїздом вітати. Часом вкладав у зашкарублу від весла та лопати руку (останню Морячок, за власними словами, «терпіти ненавидів») десятку чи що там, на поправини в Чарчихи.

Великоднім ранком Морячок шукав пального для душі. Але душка, хоч порипувала без пального, була широкою. Пообіцяти хлопцям щучку, витягти її, принести до хати, продати (ну, добре, гулять так гулять, подарувати) — це «їрунда». А ось вивести цих діячів на щуку!.. Діло. Вони ж від щастя обалдіють.

На пагорби перед Россю троє рибалок піднялися праворуч, а не там, де пізніше йшла Соломія зі своїм кошиком. І спустилися до ріки, до Морячкового човника далеченько від великого каменя. Та й на човні пересунулися вниз за течією. Отже, й вигулькнула їм, з часом, крізь зеленкувату воду Росі не якась там моторошна потвора, а усміхнена срібляста рибина. До речі, не так вже й довго обмивали вони щуку в Чарчихи.

Свою розповідь Соломія намагалася зробити якнайменш емоційною. У річці потопельник. Біля великого каменя, так, саме там, де купаються влітку. Дивний потопельник, він стоїть. Треба викликати міліцію, чи як про таке повідомляють?

Емоції, тимчасом, захлюпали навколо стола. Не від Ігоря з Зайцем. Чарчиха погрожувала комусь вказівним пальцем, повторювала:

— Говорено ж, говорено, що маніяк! А менти собі — случай-слючай, адіночний випадок!

Думку про маніяка, який волочиться околицями, Нижні Боки народили після кошмару, котрий стався у березні, тільки-но сніги посходили.

У Росі, щоправда, не біля каменю, а вниз за течією, так-так, приблизно там, де сьогодні впіймалася щука — знайшли потопельницю, молоду незнайому дівчину. Вона також химерно стояла у воді. Коли витягли, виявилося, що якийсь катюга причепив до ніг нещасної великий пластиковий пакет, набитий камінням, котрого на березі вистачає. Дівчину, до речі, побачив саме Костя-Морячок. До Росі, котру рибалка ласкаво називав своєю корівкою-годувальницею, він вчащав, ледве розтануло.

— Уже й підсохло на землі, але не так, щоб зовсім. Я мотоциклетні сліди надибав, все у відділку розказав. Ну, тримали мене добу, випустили…

Нікому в селі й на думку не спадало, що злодіяння може бути Морячковою справою. Храни, Господи, це на голову не налізло б. Про маніяка чутки проросли, бо всі сходилися: нормальна людина ТАК не потопить. Звичайно, думка про те, що нормальна людина топити взагалі нікого не буде — мала місце. Проте, чомусь саме пакет з камінням, скотчем причеплений до ніг, здавався найбільш жахливою деталлю.

— Жертва маніяка також була наголяса?

Цікавість Зайця видалася Соломії нахабно-недоречною, і... навпаки, дуже доречною.

— Це б ще чому? Не пляжний сезон. У джинсах, і в курточці, ага…

— І, вибачте, як ви зараз рибалите… там?

— Абощо? Душа — на небі, тіло — в землі. А вода… Вона чисто пливе, вода усе очищає.

Своє запитання Соломія задала без ахів-охів. Морячок відповів у тон, серйозно.

Не «02», а конкретний телефон міліційного відділку в К. Чарчиха шукала серед якихось своїх папірців, Ігор пішов за тіткою в хату, витягнувши мобілку з внутрішньої кишені смугастої камізельки, веселої камізельки.

Він повернувся, говорячи до всіх, але очима шукаючи погляд саме Лободи.

— А вже викликали. Хазяйка крайньої хати, знаєте, там, де корова, де молоко беремо — якраз корову тільки що й погнала на траву. Понесло бабу якогось диявола аж над річку.

Верещала, кажуть. Але ж і добре, що понесло дурепу саме туди. Це вона трупака знайшла. Не ми. Розумієш, не ми, Соломіє, ніхто з нас тут ні до чого. Соломіє?..

Звичайно, я представився. І пояснив, чуєш, Солю, слухай сюди — що про випадок просто почув, той же вереск почув, сільські діла-дрова, почути можна. Що опитувати в нашій хаті нема кого — мамки-дітки, що носа до Росі сьогодні не потикали. І висока гостя, чуєш, Солько, ти, відпочиваєш у пароксизмі гранично низького тиску, в обіймах вегето-судинної дистонії. Ми з Зайцем справді нічого не бачили, проте, алібуха є, ми Костю алібнемо, він нас.

Морячок покрутив пустою склянкою, проте, не натякнув на «добавіть».

— Піду подивлюся. З ментами поздоровкаюся, все одно за усе, що тут на воді, Морячка питатимуть.

Соломія піднялася мовчки.

— Треба туди. Ігорю, якщо йдеться за прагматизм, то мене, причім у здивуванні найвищого градусу, у пошуках вас, дякую, що непотоплих — з усіх боків роздивилася та ж таки хазяєчка крайньої хатинки та її свекор-розумник. І взагалі.. Від чого ховатися?

На Зайця глянула коротко. Той відповів лаконічно: «з тобою». І чогось задерся до Ігоря, хоча, попри приятелювання, старших поважав, навіть дещо підкреслено. А тут прямо проспівав: «в авангарді — до кущів, Онищук?» Ігор відповів, як Ігореві й годилося б: «На „слабо“ мене іще ніхто не брав».

Соломії здалося, що у відповіді була дещиця справжньої злості.

Ігор розклеївся дорогою. Йшов він на пару кроків позаду від Зайця та Соломії, і ось, їм у спину долинули напівзадушені чи та схлипи, чи…

Стояв нахилений, із гарчанням віддаючи молодій траві неапетитний коктейль з натур-продукту Чарчихи й власної жовчі.

Махав кволою рукою — не дивіться! Наздогнав, викидаючи в кущі зіжмакані паперові серветки. Його ні про що не питали.

Від середини пагорба було видно, що берегом Росі совається купка людей. Червона-біла аварійна смужка огороджувала клапоть землі.

…Лесечці найважливіше, аби Дарка й Богдасик не почули ніякої страшної зайвини (для них зайвини, поза сумнівом). Лесечка на ґанку патрає щуку. Здається, коли всі повернулися, Соломію вона шкодувала сильніше, ніж свого Ігоря, хоча Лобода, об'єктивно, виглядала цілком спокійною, такою й була насправді. Ігор, звичайно ж, також без істерики. Проте, його мовчазність виглядає незвично. На канікулах, на волі, де еге ж, Онищукові завжди виходило грати роль такого собі голосного господаря прайду… Заліг у маленькій тещиній спальні, просив не чіпати його.

Казала, що рибу чиститиме Ліна? Не зрослося, й розмови про це не було. Ліна тихо застогнала, почувши про потопельника. Перепитувала в Соломії, скільки років могло би бути тому мерцеві, приблизно. Що воно їй?

Розділ 6

Вийшовши від Чарчихи, сяк-так, але до місця жахливої знахідки Лобода, Заєць та Ігор дісталися вчасно.

Від людей на березі відділився високий чоловік, поручкався з Онищуком та Зайцем. Ага, це ж той, сусід, якийсь фермер. До Соломії він увічливо кивнув головою, проте не посміхнувся. Зрозуміло, не місце посмішкам. Просто згадалося, раніше — сусіда посміхався завжди. Ні, аж ніяк не по-дурному, й не для того, щоб лізти з розмовами. Просто так. Посмішка освітлювала обличчя, контрастувала із завжди серйозним поглядом. Контрастувала, проте, здається не брехала щодо приязності?..

Сина дяді Вані — а садок Правденків межував з цим обійстям через паркан — Лесечка називала Вітася. Здавалося, це не зовсім пасує до кремезної статури дорослого мужика. Але так його кликали батьки, й на селі повелося.

Коли компанія, така ж, як зараз, хіба без Зайця, ну, й з Онищуком-молодшим, братом Ігоря Сергієм, вибралася у Нижні Боки святкувати Новий рік — Вітася несподівано притягнув їм ялиночку. Соломія згадала, як охкала Лесина мама, й питала, чи не важко було. Якого б милого важко — он які плечі — думала тоді Лобода. Сусіда, попри запрошення, при столі не залишився. Він з батьком намірявся в К., на вечерю до якоїсь «малої». Ага, молодша сестра здорованя, заміжня у місті, щось таке казав він, здається.

Обличчя в Ліни тоді було напружене. Ніби їй не сподобалося, що малий Богдан підбіг до мужика, й мовчки притулився обличчям до засніженої дублянки випадкового гостя?

Той спускався з ґанку обережно, злегка припадаючи на праву ногу. Пізніше зрозумілими стали уривки розмов між ялинкарем, хазяйкою та Лесечкою. «Скоро назад… Через Дніпропетровськ, на базу… Ні, Віро Іванівно, не забуваю, татові дзвоню, але ж розумієте, не завжди маю як…».

Вітася воював на Донбасі, у Добровольчому корпусі. До батька заїхав коротко, після шпиталю.

Тепер, навесні, здається, від поранення не лишилося й сліду. У перший ранок після приїзду Соломія спостерігала цікаву картинку. Здалека, від траси, ґрунтовою дорогою — наближався такий собі спортсмен. Дивним було не те, що чоловік біг, ритмічно, в принципі, гарно. Таку розминку можна побачити на дорогах усього світу. Але цей бігун в обох руках тягнув сухі деревини середнього розміру. Чим ближче, шаруділи безлисті гілки, здіймалася невеличка курява. Бігун, коли порівнявся із хвірткою, з посмішкою кивнув головою, не змінюючи темпу.

— Кінг-Ко-о-нг… — протягнув Ігор. Проте, жіноцтво заперечило — бігун виглядав гарно.

Лесечка сказала, що його маршрут є звичним, ніхто не дивується, Вітася змолоду робив пробіжки — від хати, дорогою, через шосе, вгору до лісу, а звідтам з важким хмизом, аби й руки напружити. Сухостою у лісі багацько, ось так потренується, а дровеняки на подвір'ї поламає, порубає, на розтопку.

Соломія тоді знічев'я запитала в Лесечки, чи робили вони колись із сусідським хлопцем оченята одне до одного. Виявилося — нічого подібного. «В дитинстві п'ять років — а Віталій від мене старший — є непереборними. Я собі така ляля-дошкільнятко, а з-за паркана чути, як великого школяра-розбишаку батьки за шкоду лають. Думаю собі, а я — дівчинка хороша… А коли його в армію проводжали, мені ж тринадцять ще не виповнилося».

В принципи, особливої дружби не було й потім. Лесечка після школи вступила до Черкаського універу, Віталій ще раніше поїхав учитися, десь працював, чи то служив, і зустрічалися через паркан, у канікули-відпустки. Молодша дочка сусідів («о, тут вже для мене вона була малечею, тоже в п'ять років різниця») вийшла заміж мало не відразу після випускного. Їхня мама, тьотя Оля, померла від хвороби нирок. Дядя Ваня побивався, проте, пас свою козячу зграю, вчащав до дочки й зятя. Дочекався, аж Віталій повернувся з війни, тоді, коли рашистську орду таки зупинили… І ось, місяць тому дядя Ваня остаточно перебрався в К., до дочки, бавити онуків.

— 1 знаєш, Солю, Вітася осів у батьківській хаті, має якісь грандіозні фермерські плани. Цікаво, правда ж? У нього навіть лоша є. Я ще не бачила. А Дарка бігала, Вітасік покликав її та Бодьку. Наші мєлкіє як повернулися, аж верещали від вражень. Так, і Богданчик. Ліна мало не збісилася, коли вийшла з хати, малого нема, я сказала, що він через паркан, що з Даркою пішов. Ліна гнівалася, вона ж Бодю на крок не відпускає. І дарма. Каже, що в хлопця аутизм. Здається, не аутизм, а «мамізм»… Не можна так до себе притискати.

До слова Лесечка згадала, що колись давно, коли вони з подругою приїхали на канікули з Черкас, і Віталій також був у Нижніх Боках, Ліна одного разу сказала, що «цей дурний хлоп» підглядав, як вони купалися на Великих Шумах.

— Ну й що з того, ми ж у купальниках? Але ж ти бачиш, що Лінуся до мужиків — немов дика кішка, лише глянув котрийсь на неї, аж шипить. Вона все така, я звикла…

Правда, оце усе — розмови про чиєсь лоша, та усіляке таке безневинне — були у дещо іншому житті. До потопельника.

Про те, як вона побачила потопельника, Соломію на березі розпитував серйозний пан, у цивільному, проте із папкою, за якою відразу впізнаєш міліцію. Тонка папка на блискавці, аби зберігати усі папірці в строгому розгорнутому вигляді — точна прикмета міліціянта.

Він назвався оперуповноваженим, додав: «капітан Зорич». Лобода бачила, він упізнав Морячка, кинувши: «де потопельник, там і Приходько, еге ж?» Щоправда, кинув без злості.

Костя-Морячок зайшов за аварійну стрічку разом з опером. Опер нахилився над чимось, про щось питав. Морячок заперечливо похитав головою. Вийшов за імпровізовану огорожу. Раптом перехрестився. Зніяковів. І хутко пішов у напрямку села.

Не минув візиту за огорожу й Ігор. Соломія уже роздивилася — там відхиляють пластик із тіла, що лежить на траві. Покійника наразі не обтягнули пакетом, лишень прикрили. Й відхиляють пластик, а потім знову опускають його. Що встиг побачити Ігор? Адже повертався він з прикритими очима, ледве не заточився, землі під собою не видів.

Коли прийшла черга на Соломію, вона заздалегідь примусила себе дихати глибоко й повільно.

Отже. Якщо вирішити для себе — це якась інсталяція (дика!), або що дивишся на екран… Витримати можна.

Те, на що намагалася, лишень чиїсь руки відхилили пластик, присісти муха — мало б бути обличчям. Проте, брудно-рожевий млинець (без очей, носа, о Господи) обличчям не був. І там, де чоло мало б перейти у волосся, також виднілося подібне до жахливого рубаного м'ясного фаршу.

Лобода здригнулася — чиясь рука злегка притримала її за лікоть. Фермер Віталій, здається, потрапив за аварійну стрічку без запрошення, але капітан Зорич не вигнав, більше, ніби обмінявся з ним короткими словами. Зрештою, Соломія до пуття не розчула.

…Аби розставити усе по місцях, треба озвучити. Розповісти комусь дрібниці, що впали в око. Лесечка — занадто тендітна, може, це тільки здається, але ж, але ж виглядає саме так. Ігор. Цей сьогоднішній, не схожий до себе, мовчазно-сірий? Йому, такому, не варто. Ліна — вона далека, і взагалі, тиха істеричка, знову-таки — здається, можливо здається, проте Соломія не налаштована зараз перевіряти чиюсь психіку на міцність. Що ж, зате Заєць буде слухати уважно.

Розділ 7

— Пам'ятаєш, після огляду цього жахливого тіла я відійшла набік? Пішла ліворуч, напрямком до Шумів, там, де такий собі міні-гай, а по низу все кущі. Посередині галявина, також — міні. На ній, уяви собі, стоїть намет. З найменших. Зеленого кольору.

— А в ньому — маніяк на маніяку, еге ж?

— А в ньому — нікого. Ті, ну як воно, тряпчані дверцята, згорнуті й пришпилені до стінок, ніби для свіжого повітря. І всередині — ні одягу, ні їжі, взагалі нічого.

— Ти добре шукала, уважна моя Лободо?

Соломія не шукала ніяк, бо кущі затріщали, й двоє, треба розуміти, колеги Зорича, вигнали її з міні-гаю, махаючи, немов дід на індика. Невидимий за деревами капітан гукнув до них: «Чому місце події, блін, повністю не огороджено?».

— До речі, намет може не мати ніякого стосунку до вбивства.

Це Заєць сказав уже пізніше. До пана опера, що сидів на правденківській кухні, поклавши свою папку на коліна. Лесечка підтакнула, згадавши, що туристи з року в рік ставлять намети, у тому числі й на галявинці в чагарнику.

Ментовський візит був увечері. А день — що ж, якось минув.

Випатрана щука опинилася у холодильнику — бажання готувати, подавати й смакувати чарівну здобич не спостерігалося ні в кого.

Діти бавилися у саду, а потім біля хвіртки виріс незнайомий підліток, у камуфляжній легкій куртці, завеликій на нього. Кашлянув, аби привернути увагу, немов у кінокомедії, і повідомив, що — «Віталій ждєт Даріну і Багдана, єслі можно. Он ім свіноту пакажет». Лесечка відразу не врубалася, що до чого, проте Вітася крикнув зі свого подвір’я, невидимий, крізь вишні — «Олесю, хай малі підуть з другом Деном, відпусти».

Коли навідався капітан Зорич — сутеніло. Дітям Лесечка ввімкнула у залі мультики. П'ятеро дорослих і непроханий гість всілися на кухні.

Опер стримано підкреслював, що йдеться не про допит — про таке собі «опитування можливих свідків». Документи присутніх він переглянув. Ніби й без особливого зацікавлення. Проте, імена й по батькові (як же не терпіла Соломія це неприродне для української мови по батькові!) запам'ятав.

Чи не на початку розмови опер сказав, ніби жартома — мовляв, це нетиповий прецедент, коли опитує не лише він, коли дозволяє, хм, навзаєм, «опитувати правоохоронні органи».

Потопельника у Нижніх Боках не впізнав ніхто. Зараз тіло… Там, де й має знаходитися.

Зокрема, з тих, що не бачили тіла, в райцентр доведеться викликати Олександру Миколаївну та Поліну Степанівну. Можливо.

Час смерті визначити важко, тим паче, що тіло знаходилося у воді. Звичайно, не тиждень, навіть не дві доби, проте й не півгодини. Попередня причина смерті — удар в потилицю, несумісний із життям.

— Оббіловане обличчя, голова, це все лише удар у потилицю?

— Масакру вчинено трохи пізніше, Соломіє Мих…, добре, не любите, коли по батькові, хай буде — пані Соломіє. Ви ж самі казали про руки у жахливих рукавичках, забулися? Так от, кисті рук, долоні, зворотний бік, пальці від початку до кінця — надрубано, дрібнесенько.

Для того, аби особу потерпілого не визначили з відбитків пальців? Це якщо припустити, що особа мала справу зі зняттям відбитків. Ідея новації із закордонними біометричними паспортами не канає, вибачте на слові. Тих паспортів у нас на сьогодні, самі знаєте, нема про що говорити, процес лише розпочався.

Але — чи знаєте, шановні, що для близьких легко впізнати людину саме за рукою? «Портрет» руки, яка передавала сільничку, склянку… Чи лягала на плече?..

Зорич встав зі стільця, крутнувся на каблуках (майже неввічливо).

— Чим масакру пороблено? Як випливає з попередніх обстежень тіла, найшвидше, що звичайною кухонною сокиркою. Як по відбивній, еге ж. По руках — тим боком, де молоток. По обличчю — і лезом, й молотком. Скальпа зрубано без молотка, лезом. Кухонною сокиркою, як оця, що…

Капітан простягнув руку, вказавши на начиння, звичайну планку з отворами, на стіні правденківської кухні. В отворах висіли черпаки, лопатки, великий ніж. І сокирка до м'яса.

«... Коли опер сказав про обличчя, друге людське обличчя, таке собі обличчя руки, яке можна впізнати — Ліна майже перебила його. А це їй взагалі не властиво. Ні, не до нього звернулася. Спитала в Лесечки, чи можна взяти з веранди щось тепле на плечі, ту велику синю хустку, абощо. Ніби раніше тут не питалося за таке? Лахи з веранди брали мовчки?»

Ця деталь, ніби й незначуща, впала Лободі в око.

Розділ 8

Кухонна сокирка виявилася вкритою пилюкою, навіть чимось на зразок павутиння. Того, не від павуків, а маленького жовтуватого, з якихось рослинних ниток, що залітають у вікно, й з часом вкриваються кіптявою.

На обличчі Лесечки промайнула тінь із серії сорому акуратної господині. Вона навіть кинула, мовляв, мама не часто готує таке, що потребувало б цього начиння, ну й…

— Ну й, сьогодні можна подякувати твоїй мамці за ощадність та невибагливість, бо вона мимовільно довела — вбивчої зброї, яка знаходиться тут, давно не торкалися!

Зауваження Зайця видалося несмачним. Соломія кинула в його бік несхвальне, застережливе: «Олександре…». Таке звертання додало холоду в атмосферу. В принципі, повним іменем Лобода кликала свого юного друга нечасто.

— Прошу пана капітана, а… скільки років може бути вбитому?

Ліна втрутилася із запитанням, намацуючи на столі пачку з цигарками Соломії. При тім, що не палила майже ніколи.

— За попереднім оглядом, від ЗО до 35. Звичайно, може бути й 28, і 38.

Капітан Зорич подивився на Ліну уважно, проте, може це лише здалося. Втім, не запитав її про причину цікавості. Це вона вихопилася: «Понад п'ятдесят — йому не може бути?!»

А Лесечка спитала опера за пакет, прив'язаний до ніг потопельника, згадавши про березневу жертву «нижньобоківського маніяка».

Опер, знову похитуючись на каблуках, оповів, що пластиковий пакет не прив'язано, ні, скоріш приклеєно. Як? А просто, знаєте, широкою клейкою стрічкою. Нею затягнуто горловину кулька, набитого камінням, нею ж вантаж причеплено до ніг нещасного.

Той так званий березневий маніяк? Там було дещо по-іншому, там грузило, дійсно, було прив'язано. Довгим шарфом, міцним, бо зі штучного волокна, такі, бавовняні, або дешевші штучні зараз носять усі дівчата. Березневу русалоньку Росі задушили, еге ж, подібно тим же шарфом, як бачите, обійшлося без сокирки. І пакет банальний, здоровенний чорний кульок без написів. А нинішній пакет — жовтий із червоним написом. Та ви, кияни, мусите знати — супермаркети «Billa». Магазинів цієї системи поки що немає ні в К., ні в сусідньому райцентрі Містечко. Та що там, і в Черкасах нема.

Ігор зірвався з місця, копнув пакунок з яблуками та бананами, який стояв попід стінкою кухні.

— У Києві ми скуповуємося виключно у «Великій кишені»! Звичайно, з фірмовими пакетами, але ось такими!

Соломія додала спокійніше: «Ми користуємося якраз „Billa“, проте на цей раз нічого у таких пакетах не маємо, бо везли виключно базарну бринзу…»

— …І геніальне червоне вино «Сапераві» розливу одесько-бесарабського Коблево, проте пляшки я кладу відразу в наплічник, а його в багажник, і таким чином…

На цей раз несхвальний погляд на Зайця кинула Ліна. Хоча, можливо, Соломії це знову-таки лише здалося. Просто на Ліну зараз дивилися усі. Вона рвучко піднялася зі стільця, лишивши на ньому синю хустку, якою накривала плечі. Зробила кілька кроків у затишний закапелок-кімнату, де ночувала з Богдасиком. А коли миттєво повернулася звідти, то висипала із жовтого з червоним фірмовим написом пакету, просто на підлогу, зім'яті шортики, яскраві дитячі шкарпетки. Пакет поклала на кухонний стіл. «Такий, біллівський? Прошу дуже!»

«Дурна від початку до кінця розмова. Про пакети із загальнодоступних супермаркетів. Яких у кого тільки немає». Так думала Соломія. Але все одно — було неприємно.

Демарш Ліни викликав заворушення. Ігор сказав: «востаннє у нас в Києві ти ж була, щоб не помилитися, у листопаді, на мій день народження, навіть якщо щось купила, ти ж не зберігаєш кульки під подушкою, цей же майже новий…» Лесечка зойкнула: «Лі, чисті шмотки малого на підлогу, навіщо?»

Зорич перервав усіх.

— Не моя, звісно, справа, проте чому шановне товариство так нервово реагує на відсторонений від ваших інтересів трагічний випадок?

Товариство зробило паузу.

І тут прорвало Соломію.

— Можливо, ви, капітане, сидите у трупах по вуха! А ми — хотіли тут Пасхи, а не моторошних пригод! До цих маленьких весняних канікул кожен з нас йшов… По-своєму, але, вибачте за надрив, мріючи про тепло… Цей посічений у біфштекс потопельник, це ж занадто для будь-якої людини!

— Ми так хотіли спокою, що навіть домовилися, що кілька днів не говоримо про політику, не висимо в Інтернеті, — докинула Лесечка.

Лобода перевела подих, і пряме запитання вимовила неголосно. Чому, мовляв, органи розслідування мають такий інтерес саме до їхньої компанії? Спитала гранично спокійно, навіть незацікавлено.

Відповідь капітана не те, що не задовольнила Лободу, а викликала ще більше запитань. Він сказав, підкреслено не заглиблюючись у тему: «таке всяке… Справа багатогранна, перед тим, як когось знайшли, хтось зник. Можливо, що є зв’язок… Зв'язок цікавий, що ж, час покаже…».

Говорили далі — про те, що у справі березневої потопельниці було затримано підозрюваного, молодого наркомана, який нещодавно оселився в К., власника мотоцикла, що його слід біля місця події зауважив Костя-Морячок. Наркошу потім відпущено під підписку, еге ж. А розслідування, звичайно, триває. Що за дівчина? Бідолашка, з Черкас. Татова-мамина донька, студентка. Та досить, поки ще не все доведено. Так завершив березневу тему Зорич.

І важко згадати, як саме розмова перейшла на скотч, який було використано у нинішньому потопельництві.

— Це, на відміну від певних фірмових пакетів, є у кожній садибі?

Більше не згадували про посічені в біфштекс свої канікули, й, здається, просто зацікавилися. Ніби читали Агату Крісті, чи інший супердетектив. А Зорич — дивно зрадів.

— У тім-то й справа, що не зовсім так. Це не звичний скотч. Клейка лєнта, вибачте, звичайно, не лєнта, а стрічка, вона камуфляжна. Така сіро-зеленкувато-чорна, дуже міцна, використовувалася на передовій, під час АТО. І для маскування, обтягування снайперських гвинтівок, і для інших потреб… Дуже-дуже міцна.

Заєць обернувся до Ігоря, з нестримним подивом, мало не ляснув себе долонею по чолі, а може й ляснув.

— В п'ятницю, коли приїхали, ми ремонтува…

— Так, нею ми підмотували телескопку, ну, вудку. В майстерні такої стрічки хороший рулон, сусід, цей, Вітася, тещі подарував на господарку.

Ігор не заперечував Зайцеві, він підтвердив про стрічку, й перший рушив на вихід, через веранду, з ґанку, вологою надвечір травою, до дверцят того, що називалося майстернею. Дверцята щільно причинені, проте великий навісний замок, він наразі не більше, ніж фікція, його просто вчеплено в металеві дужки, не зачинено на ключ.

За Ігорем потягнулися усі, тим часом, Дарка й собі вибігла від телевізора до дверей веранди, й Лесечка кинулася заганяти дівча в хату.

«А рулону — немає». Ігор дивувався відверто, демонстрував великий цвях у стіні, при вході в майстерню, пустий цвях.

Усі радили пошукати. Проте майстерня, акуратна ще за покійного тата Лесечки, тримала реманент прозоро — на дерев'яних полицях, у відкритих саморобних ящиках, те, що варто підвісити — на величезних, трохи іржавих цвяхах.

Капітан, який опинився в середині майстерні напрочуд тихо — вийшов з неї надвір, тримаючи в руках якусь несподівану книжку. Її обкладинка ніби розпухла й навіть дещо вивернулася.

— Не в тім справа, що це за чтиво… А в тім, що гляньте, у сарай дощ не потрапляв. Так-так. І не міг сюди дощик досягнути, бо нагорі, другим поверхом, сіновал? Тим часом, книжка промокла. Й лежить собі, мокра, на сухій колоді, біля дверей і пустого стінного гачка.

Соломія взяла книгу — опер не заперечував.

— «Чьорная магія в тєоріі і на практіке»… За виданням — щось подібне до тих, які друкували малюським тиражем у перебудову, в якомусь кооператорському підвалі, там, де тоді робили й «фірмові» джинси… О, папір сторінок — повне, вибачте, «ге», дивно, що не зотліли… А, в реквізитах — не перебудова, вже 2008-й, але взагалі дивні реквізити, так не пишуть порядні видавництва: «Первое ізданіє. 2008. Москва».

— Отже, минулої ночі хтось захоплювався магічним читанням прямо під рясним дощем. А потім пошкодував книгу, й поклав її відпочивати у сухий сарайчик — капітан робив вигляд, що роздумує вголос.

Соломія не сказала б, що Зорич, говорячи це, дивився саме на Ліну. Проте, саме Ліна… Так, Ліна знову вихопилася, чи не на межі істерики:

— 1 що? Так, я бачила цю книгу! Чи тут? Ні, не тут! Уточнюю — бачила таку саму книжку, а не достеменно цю, якщо у міліції здатні зрозуміти тонкощі про книги як такі. Де саме? А я почала відповідати, перш ніж мене про щось запитали! Не пам'я-та-ю…

Вона піднялася сходами на ґанок, зникла на веранді. А капітан розпрощався, «еге ж, на сьогодні».

Пізніше, сидячи на ґанку з останньою переддобранічною сигаретою, Лобода згадала іще кілька дрібниць.

Коли говорили про особливу, мало в кого є, камуфляжну клейку стрічку, Ігор кинув з недоброю іронією, мовляв, якщо сусід подарував таку нашій тещі, то й сам мав подібну, хіба не так? І Зорич відповів зі спокійною загадковістю: «Мав. І сьогодні має». Тут теоретизувати почав Заєць: а хіба не можна відмотати з рулону стільки, скільки знадобиться, і далі маги рулон?

Поки Соломія, теж ніби захопившись відстороненим детективним сюжетом, міркувала, що відмотати клейку стрічку, якісну, що клеїться добре, і відмотати не для миттєвого використання, а в кишеню, це значить відмотати її ввічливо. Тобто, акуратно, не саму на себе, а на патичок, і те, після таких махінацій вона буде клеїтися гірше, і, стривайте, треба знати, скільки знадобиться… Так, звичайно, можна взяти весь рулон, і використавши частину, повернути на місце… Але якщо рулон фермера далі на місці, і його «мають сьогодні»… Він був би мокрим після дощової ночі, правда? Якщо капітан говорить про фермерський рулон, він що, уже бачив його? Так мокрий чи сухий? І куди подівся, тим часом, наш рулон, з майстерні?

Лобода подумки розгортала свої теорії щодо рулонів, а дві жінки з товариства обурилися натяком на Віталія.

Причому Лесечка зробила це наївно: «Вітася й нарубаний потопельник? Нікому на голову не налізе!»

А Ліна — мовила твердо і дивно: «він не вбивав, бо…не вбивав». Переконане «він» про малознайомого мужика, якого, здається, недолюблювала?..

І кому з дівчат злегка посміхнувся капітан Зорич? Зрештою, чи посміхнувся, хоч поглядом, чи це фантазії Соломії, які виникли за підсумками скаламученого дня?

Скаламучений день добігав кінця.

Соломія, сидячи на своєму місці, на ґанку (так, це вже реально намалювалося як її улюблене вечірнє місце у садибі), струшувала попіл у бляшанку з-під оливок. Ніколи б не дозволила вона собі користуватися під недопалки консервною бляшанкою. Десь там — не дозволила б. А тут — навпаки, саме бляшанками, які ревно витрушувала у сміття, що не годиться до перегною, у великий сміттєвий пакет біля стіни майстерні.

Заєць накрився від прохолоди синьою хусткою, що була нині на плечах у Ліни. Перекинув її по-чоловічому, на зразок величезної «арафатки».

Він сказав: «хреново, що аж стільки кінців потопельника веде до цього дому». Сказав не перелякано, з констатацією.

Лобода чи заперечила, чи продовжила: «не до „цього“, а до дому наших близьких, хороших людей. Ніби так?»

Скаламучений день — був передостаннім з більш-менш, якщо брати в порівнянні, некошмарних днів. Назавтра — був останній, причому, навіть кращий від скаламученого.

…Кінці, які ведуть від потопельника до цього дому. Ні Соломія, ні Заєць не забули (напевне, ніхто з тих, що вкладався зараз у домі до сну також не забув) про найвідвертішу, найдивнішу нитку.

Під час відвідин капітан Зорич сказав, що пані Лобода, яка взялася обслідувати ділянку біля маленького зеленого намету, дарма стверджує, що ні в ньому, ні біля нього не було нічого-нічогісінько. Було там, за його словами, знайдено пластикову півлітрову пляшку. У ній залишилося на третину настоянки, особливої. Опер простягнув руку праворуч, до полиці у правденківській кухні. «Ось таке, горілка, але настояна по-домашньому, перелита у пластик, трохи зеленкувата, з довгою травичкою всередині, точно, як у вас тута. До речі, ніде такого не бачив, смачно?»

Спеціально вирощена травка-зубрівка? Пані Поліна привозить такий напій роботи свого батька, знаного агронома з райцентру Містечко? І скільки саме пластикових пляшечок, дві чи три, було цього пасхального разу, скільки випорожнено, не пам'ятаєте? Не пам'ятаєте — буває…

Розділ 9

День після попереднього скаламученого, після ночі, яку кожен проспав як зміг — вирішили провести по-людськи. Таке визначення дав Ігор, що зранку відновив свій традиційний сан самодержавця компанії.

Вибралися на Великі Шуми. З дітьми й собаками, точніше, однією псюркою, з обійстя Правденків, голосною не за розмірами Лаймою, що її підібрала рік тому старша Правденкова. (Дякувати Богові, Лесеччина мама нині безбідна відпочивальниця на курорті, поза драмами Нижніх Боків).

Лайма мешкала на подвір'ї в буді, й проблем з цього не мала. Але Заєць від п'ятниці почав водити собаку на шворці, котру знайшов у майстерні, спадок після колишнього невеличкого мисливського пса тата Лесечки.

Треба було бачити, як псиця, котра до того генетично не знала поводків, крокувала, дорогою оглядаючись на сусідських псів за парканами, з виразом — гавкайте хоч загавкайтесь, а я з Великим Паном на променад іду, мені не до вас.

Взяли їсти й пити. Шахи — Онищук продовжить нескінченний турнір із Зайцем, начувайся, Зайцю!

На Великих Шумах — на березі здоровенне пласке каміння розігрілося від сонця. Соломія із задоволенням заглядала у воду, світлу й дзвінку, летючу через перекати. Купатися тут, на відміну від більш спокійної та широкої течії нижче (тихо, краще не згадувати, бо саме там був потопельник у рожевих рукавичках), можна двома способами.

Сміливо вибратися слизьким камінням у воді на середину, тримаючись за товстий канат, простягнутий від нашого до іншого, недалекого тут, берега. Почути, як у ноги б'є натиск води. Відпуститися! Впасти і летіти водою, викрутитися, якщо вмієш плавати, а інакше не лізь сюди — викрутитися, аби після адреналіну спокійно вигрібати до берега, де Рось ширша (і там — забути, сьогодні забути, знівечений потопельник, розгойдується, розгойдується…).

Або — жіноче щастя. Поза усіма спа-салонами, на природі, обережно всістися на Великих Шумах у химерне кам'яне крісло. Триматися за його краї. І полетить через кожну клітинку тіла навіжена пречиста течія.

Зрештою, хоч як — але нині для купання зазимно, поки що нема про що мріяти.

З'їли супермаркетівських київських курчат, засмажених Ігорем на решітці зрання на подвір’ї (з якого фірмового пакету вони походили, га?).

Лесечка весь час пильнує Дарку й Богдасика, котрі, у своїх грищах, просуваються та просуваються до краю берега.

Ігор і Заєць шахуються на камені.

Ліна читає. Ні, боронь Боже, не маячню про чаклунство. Покетбук Акуніна. Спеціально саме детектив? Навряд чи. Ця книжка від Лесечки, та й усі в цій компанії люблять детективи високого класу. Втім, Ліна читає, здається, не дуже уважно. Очі втомлені після ненайкращої ночі. Й часто вона кидає гортати сторінки, сидить з поглядом перед себе.

Лайма героїчно подає голос, оглядаючись на новоприбраного свого пана — Зайця, котрий, ага, узяв її на таку прогулянку, отже, потребує, разом із «його малими та більшими людьми» беззастережного захисту.

По слизькому камінню, через Рось, з околиці райцентру К., тримаючись обома руками за канат, перебирається чоловік. Міцний, треба сили, аби так перейти ріку.

Сині широкі слакси, закасані високо над колінами. Простора футболка, а кросівки, зв'язані шнурками, завішані на шию.

Лесечка вітається до Вітасі.

... На вечірньому ґанку знову всілися Заєць та Соломія. І Заєць заговорив про фермера, з яким компанія спілкувалася нині на Росі. До слова, знітившись, і про самого себе. Про те, що сам був лише на Майдані, а потім на фронт не взяли, через, соромно сказати, вроджені вади із зором. Усе це Лобода, звичайно ж, знала. А Заєць продовжував:

— Але ми ж, ми читаємо історію і якусь психологію, люди, що прийшли з війни, можуть мати девіації, збочення, саме щодо жорстокості.

Говорив про те, що сусідський Кінг-Конг не викликає симпатії, якби Зайця спитали. «А тепер — після тих розповідей про свинок, сир, Дена й узагалі… Після того Богдасика на його плечах, я не можу думати на нього, хоч би які скотч і не були у його хазяйстві».

Соломія піднялася. «А взагалі, на когось з тих, кого знаємо, думати треба?» Й промимрила, ніби собі — «може, що й треба. Аби розв'язати ситуєвину».

Заєць мало не зрадів. «Тоді давай так, ніби розглядаємо шахову партію. Або розв'язуємо алгебраїчну задачу?»

Лобода у шахи не грала. Алгебру ненавиділа з дитинства. Проте…

— В умовах дано: занадто багато кінчиків від убивства на березі веде до цієї хати і до нашого товариства. Занадто, аби скинути це з рахунку і твердо вірити, що стосунок до справи може мати виключно стороння людина. Питання — який стосунок маємо умовні «ми»? До вбивства або лише до персони невідомої жертви?

Соломія здригнулася, проте, тільки тому, що надвечір похолоднішало.

— Холодно… Я про те, щоб розглядати задачу холодно, відсторонено. От, скажімо, ти, Зайцю. Поклав око на ефектну таємничу Ліну. Просік, що вона бігала на берег, носила настоянку якомусь своєму кавалерові. Ну, і…

— Ага, а м'ясну сокирку я привіз із собою, і тримаю її зараз під подушкою на своєму ложі на веранді…

— Щодо саме сокирки — капітан сказав, що це лише припущення.

— Я не поклав око на Ліну. Вона й нещасною видається, й одночасно — анакондою, яка усе шипить.

— До речі, анаконди шиплять? Але добре, Бог з тобою. Давай далі. Ігор, який страшенно не хотів йти на берег, аж зле йому зробилося. Той сусідський фермер, він все клеїться до нас, а, правда, ж невідомо, якою людина могла повернутися з війни. Та ж сама Ліна — вона то підкреслено признається до біллівського пакета й дурної чаклунської книжки, то навпаки, багато про що мовчить…

А таки — й справді похолоднішало. Соломії страшенно закортіло уже залізти під ту класну раритетну ковдру. І припинити розмову. Добре, наразі — перевести тему у більш безпечне річище (так, українською буде — «річище», не «русло», у тому літредакторка впевнена).

Вона кинула: «я казала, що знайшла в смітнику в неділю ввечері?»

Розділ 10

На березі Росі, в той останній у невдалих канікулах більш-менш пристойний день — сусід, перетнувши річку, присів біля компанії.

Його поява спричинила шум поміж дітлахів. Дарка теревенила за якихось міні-пігів, підкреслено вимовляючи нові слова. Соломія, тим часом, дивилася на золотого безбатченка, як називала поза дитячі очі цього малюка Лесечка. На Богдана.

Аутист? Всяке буває. Проте, тягнеться до сторонньої особи. Що там пишуть про аутистів? Вони, живучи в своєму замкненому світі, просто повторюють слова, які чують? Не дурні, не ідіоти, проте, саме так, уникають спілкування, повторюючи звернені до них слова, своїх слів не потребують додавати.

Слово «принц» Богданчик сказав першим, від себе.

Було так. Оскільки цей долач річки, Віталій, присів біля гурту сушитися, Лесечка попросила — мовляв, ти на краю, придивися, аби мєлкіє не сповзали до води.

Мужик посміхнувся, й, витягнувшись на животі, сказав малим щось на зразок: тепер я страшний крокодил, стережу річку, й нікого не пущу.

Дарина придивилася й розважила — «ні, дядя Вітася, ти не крокодил…»

— Ти — принц!

Так, з розкотистим «р», вигукнув Богдан.

Віталій не знітився, підхопив малого під руки, той осідлав його шию, й почалися гопанки. Соломія крадькома кинула оком на Ліну. Богданова мама не протестувала. Проте напружилася й уважно дивилася на сина та здорованя, який примусив Богдасика розсміятися.

А Дарка повідомила всім, що принца намальовано в книжці, всі спочатку думають, що він пастух, а насправді…

— А насправді — за пастушка, за козячого принца нині не я, а друг Ден. На осінь домовляюся, складе екстерном за дев’ятий клас, і в сільськогосподарський коледж, часу в нього тоді буде мало, та на осінь у нашого козовства буде сіно.

— Вітасю, чому ти на хлопця все кажеш — «друг»? — запитала Лесечка.

— Він звик, у батальйоні звертання — «друже». Друже Кіт, друже Крук, друже Ден.

— У батальйоні? І батьки його туди відпустили?

— Батьки Данили… — Віталій озирнувся на малечу, — вони… Словом, залишилися в Пісках на своєму подвір’ї. Тато під снарядом, і мама теж, через три місяці по ньому. Ну, й тоді звідти не було як винести, ми прямо там хреста поставили, а Ден від обстрілів у підвалі сидів, біля квашеної капусти. Знаєте, ми тут, вдома, капусти ніколи квасити не будемо…

Дарка уважно прислухалася до невеселої розповіді, та сусіда, озирнувшись на неї, почав весело плести, як до бійців прибивалися пси і коти, покинуті господарями, як їх називали і що вони виробляли між собою.

— І, чуєш, кізко, з’явилися в нас три папуги. Двох маленьких зелених назвали — Укроп і Укропчик, а різнокольорового хулігана — Сепар. Ти до нього — «сепар!», і він тобі — «сепарр!»

— Па-пу-га — тут? — Богдасик запитав з недовірливою радістю.

— Нє, ми їх у Днєпр в госпіталь… Хай там живуть, поранених розважають. А зрештою — можна тут тобі папужку прикупити, ти як?

— У нашій клітці нема місця на папугу, — нарешті обізвалася Ліна.

А Дарка запитала, чи «оттудова» привезено не лише Денчика, але й пігів-пігів?

Звичайно ж, що ні. Декоративних міні-свинок, що їх ще називають в’єтнамськими, новоспечений фермер купив у заводчика. Народ вислухав те, що Соломія іронічно (звичайно ж подумки) охрестила одою на честь свиноти. І такі вони, і сякі. «Не пахнуть, ну, не смердять» — хвалився Віталій. Роблять свої справи у певному кутку, можна і в ящику, «як непаршиві коти, не як свині». Стають на задні ноги, щоб випросити гостинця. Обожнюють кабачки. (Лесечка відразу ж додала: «бери в нас, як дозріють, мамі завжди забагато»).

Віталій сказав, що на таких свинок є попит, хоч у Черкасах, хоч у Києві, купують, аби тримати як незвичну домашню тваринку, в квартирі, уявіть, вигулюють бульваром, іншим на заздрість.

— А на м’ясо? — поцікавився Онищук.

— В принципі, так. Якщо куплять у мене великий приплод, коли такий буде, то хто собі як хоче, але я ж їх різати не буду.

І тут Заєць повільно запитав: «Ви не здатні вбивати?»

— Я не вегетаріанець. І… Те, про що ви, як пишуть у жіночих журналах, хотіли б довідатися, але стидаєтеся запитати… Бувало по-всякому. Але я снайпер, не різник.

Ненайкраща нота у розмові. Проте розмова тоді не перервалася. Іще обговорювали козячий сир, котрий Віталій збирався варити. Не просто смакота, а й знахідка для тих, чий організм не сприймає коров’ячого молока. Є адреси, де радо куплять. Збирає обладнання для сироварні, збере, і піде процес, весь час перемішувати треба, у помічниці погодив тьотю Валю, так, Чаркіну, хе-хе, самогон ніяк не єдиний натур-продукт…

То стривайте, коли ж перервалася розмова? Знову заторкнули цих міні-пігів. Що саме бовкнув Вітася, аж Ліна почала різко збиратися з Шумів?

Зрештою, фермер пішов першим. Потім додому рушила й уся компанія. Дорогою були в погідному настрої. Проте, коли показалася правденківська садиба — Ліна напружилася і про щось перемовилася з Лесечкою, нервово зітхаючи.

Біля хвіртки, тримаючи велосипеда, стояв якийсь старший пан. Голомозий. З виголеною головою? Не сільського вигляду. В спортивному костюмі, незаношеному, недешевому.

Він привітався, стримано кивнувши. І лише Лесечка ввічливо назвала прибульця Степаном Петровичем, вимовила щось на зразок запрошення — струсонув плечима і сказав, не звертаючи уваги на інших: «Поліно, прошу до розмови». Так старомодно й сказав.

Нарід розбрівся подвір’ям. А Ліна і гість стояли під великою шовковицею, деревом, що виглядало центром обійстя, було ніби добрим духом садиби. Проте щедра зелень «шовко-мами», наразі, здається була не в змозі захистити тонку жіночу постать.

Але чому Соломії здалося, що Ліна потребує захисту?

Ліна мовчала. Чутно було лише окремі слова повільного чоловічого голосу. Голос такий собі лекторський, а слова — погані. «Розпуста». Ага, ще — «цей вертеп» і «скільки можна чекати».

Ігор не витримав. Підійшов до голомозого, почав сперечатися. Мовляв, не вертеп, і — «дайте дочці дихати хоч інколи».

Проте «лектор», здається, не почув його, та й узагалі, суперечки не вийшло, гість не покинув своєї заторможеної’ розміреності.

— Отже, Поліно, до завтра.

…Ну й таточко, ну й професор, схибнутий на рослинах, той, що у вільний час настоює трунки на ексклюзивних травках — думала Соломія — не так я собі уявляла Лінчиного старого. Й до онука — ні мур-мур, чортів мур…

— Лінчин хрест — сказала Лесечка. І, заки Ліна відійшла у сад, прогулюючись аж до ділянки кукурудзи (жіноцтво садиби, коли наставала така потреба, ходили схлипувати чомусь саме і тільки туди) — продовжила:

— Уяви, старий гризе голову, аби вона віддала золотого безбатченка до притулку ненормальних дітей!

— А може — це Лінчине перебільшення? Вона останнім часом просто на всіх кидається. А батько — що ж, як батько. Коли ми дорослішаємо, батьки часто видаються саме нашим хрестом. Може, насправді він просто хвилюється за неї, бо народила малого невідомо як, ну, і хоче тепер, аби вона була під батьківською опікою, і всяке таке… Це ж дядько серйозний!

Ігор виголосив свою сентенцію без наполягання, й подався шукати Зайця, придумавши якісь господарські справи. Лобода із мовчазним запитанням подивилася на Лесечку. Що там насправді між Ліною і її батьком, як дідусь ставиться до онука?

Коли Лобода згадала Зайцеві про книжкові сторінки, які випадково побачила в смітнику, він перепитав: «то їх було надірвано саме так, як сьогодні зробив цей типус?»

Зі сторінками вийшло ось як. Увечері тривожної неділі, вже потому, як пішов капітан, продемонструвавши всім книжку, що дивним чином опинилася у правденківській майстерні, Соломія, витрушуючи попіл з бляшанки у жовтий мішок для сухого сміття, побачила в мішку два легко зім’яті аркуші. Саме з трактату дешевого чаклунства. Розправила, і зауважила, що обидва боки кожного мали однаковісіньки обережні горизонтальні прориви.

А нині, коли батько Ліни, Степан Петрович, збирався покинути «вертеп», він відкрив свою сумку, перекинуту через плече, заторможено дістав якусь газету, нащось відірвав її першу сторінку, і повільно скалічив краї. Легко пожмакав аркуш, мовчки підійшов до жовтого мішка, й по-господарськи вкинув папір туди.

— Та збіг цей ні до чого. Звичка по-особливому надривати папірці й викидати їх — дивакувата, явно нервова. Та буває ж і таке. А те, що вони опинилися в нашому смітнику, так суворий батько, напевне, регулярно приїздить проконтролювати дочку, коли вона гостює тут. Може, й справді книжка його, і зі сторінками саме він бавився. Але що це мало б до нашої справи?

— Ага, ти забула, знайшлася не просто чужа книга, а дощенту мокра. Під дахом сухої майстерні. Дощ валив у неділю лише під ранок. Хіба би цей голомозий приперся саме тоді, й не озиваючись, шастав, де хотів, а потім просто пішов собі, й ніхто з нас його не бачив. Або хтось бачив, і цей хтось мовчить… Проте, й справді, навіть якщо такий візит був, це не стосується вбивства на березі.

Розділ 11

Коли Ліна пішла блукати кукурудзою, Лесечка розповіла Лободі її історію.

Був собі у Містечку аспірант знаменитого сільськогосподарського інституту, того, з традиціями ще Семеренка, інститут тут неподалік. Возився з рослинами, їздив велосипедом, одружився, народилася доня, захистив кандидатську, потому і докторську, їздив «Нивою», потім знову повернувся до улюблених двох коліс.

Мало було йому дослідних полів на роботі, мало й шести соток на околиці Містечка — то під двоповерховим будинком, у якому була їхня квартира, вигриз у сусідів шматок газону у власне користування, щось сіяв-пересаджував, і здавалося, схилившись над землею, намагався спиною прикрити від усіх своє зілля.

Його не любили. Але ще більше — не любив він. Кого саме? А чи не всіх. Через діабет лікарі відтяли праву ногу плаксивій дружині. Стривайте, це уже тоді, як Ліна вступила в університет, і жила в Черкасах у гуртожитку, разом з Лесечкою.

Так от, він не брав свою калічну жінку у будиночок на приміських шести сотиках, міг би завезти «Нивою», але зась, лишав їй продукти в холодильнику, й все частіше ночував на дачі, кидаючи щось таке — там, мовляв, МОЇ книги, моє життя, яке більше ні для кого.

Ліна в дитинстві не була ні зарозумілою в батька, ні плаксивою в матір. Дівча — світлоокий вітерець з майже чорним волоссям, нечасте поєднання, гарне, правда ж? Одиноко — сусіди помічали, дівчинка ціпеніє, лиш тато розміреним голосом, завжди на повне ім’я, покличе її. Не просто вихованість, не дисципліна, а кроляча безвладність перед очима розміреного удава, ось як виглядає це.

А років у тринадцять дитя дістало глухе безсоння, аж ніяк не дитяче. Й атаки головного болю. Звідки дізналися про це? Коли господаря не було вдома, Лінчина мати розповідала сусідському жіноцтву плаксивим тенором, що доця хворесенька, геть чисто, як вона сама, тільки діагноз невідомий.

«Наш тато» не довіряє цим районним медикам, й привозив до малої, аякже, лікарку найвищого ґатунку. «Може, зарадить Ліночці гіпноз», — вона вимовляла слово із болісною насолодою. Так, як вимовляла «діабет», здавалося, завжди «на ви і шопотом».

Мама по лікарнях гралася у піжмурки зі своїм паном Діабетом. А Ліна на канікули виривалася до тітки Сані, аж у Рівне.

Там не боліла їй голова, і сон приходив, затишний та запашний, мов м’якуш найсвіжішого рогалика під цупкою веселою скоринкою.

Саня не любила свого брата Степана. Коли приїжджала по Ліну, казала, аби дівчинку приводили вже на вокзал, якось підлаштовувала потяги, то й чекали вони на станції недовго.

У Рівному в хаті також не було голосно. Але стримана тиша тут видавалася захисною. Одного разу Ліна прокинулася й побачила, що в жовтому світлі торшера біля неї сидить тітка.

— Якщо захочеш, розповіси мені, що саме тобі болить. Там, вдома, болить. Не зараз, коли захочеш, то й розкажеш, гаразд?

Ліна не висповідалася тітці. Нічого не розповіла й пізніше, коли вже доросла, п’ять років тому, несподівано приїхала до неї з Богдасиком у животі.

До речі, як взялося в неї це дитя, вона не розповіла й Лесечці, найближчій своїй товаришці. Інколи дружба вартує тоді, коли можна не лише сказати, а якраз — не сказати. Це — мій, Бог-дан, «Бог дав». І — тему, звідки взялося дитя, закрито.

— Знаєш, Солю, Лінка в універі вирізнялася лише одним — скаженіла, коли чіплялися хлопці. Казала, що в усіх фацетів смердить зі штанів. Могла й у чоло засвітити, причім не за якесь нахабство, а просто, на елементарне залицяння, аби відігнати. Мені й нашій третій у кімнаті гуртожитку, Тетянці, це не дуже шкодило, ми, знаєш, були досить дитячими щодо сексів-кексів. Потім, якщо й ходили з кимось, сварилися-мирилися-цілувалися, Ліна не зачіпала нас, ми щось розповідали, чи-то їй, чи просто при ній, вона могла й поспівчувати, й посміятися, але так, ніби читала книжку про інше життя.

Прикинь, казати, що хтось, мовляв, чекає на принца, це примітив, пошлість, але наші дівки, не ми з Танею, інші, ляпнули їй, а вона — нічого: так, мовляв, чекаю на принца. «На принца-визволителя». Стривай, це ж Бодько золотий нині Вітасю принцем обізвав? Але Бодько добре малюнки з Дарчиних казок запам’ятовує, він у нас в Києві колись у букеті, що у вазі стояв, тихо, вперто шукав Дюймовочку, я його запитую, а він…

— …А хлопці в універі кидали Ліні поза спиною — «лесбо».

— Ні, Солю, її називали монашкою, і не просто, а «монашка-розбійниця», хоть сказав, прижилося. Вона займалася акробатичними танцями, рухи гарні, але різкі, колесо, перевороти, чорне трико, і в одному номері виходила в чорному короткому плащі на плечах, потім скидала. Вона не лише гнучка, вона сильна. Сильна вона — то так. В общазі якось Петрик-дурник, салага, нахлявся винчика, заліг у коридорі, під дверима до нас, заснув, а ми бігаємо коло нього, як мурашки біля жирного черв’яка… А Лінка каже — «раздайся, морє», підхопила його під руки, і так ловко, до його кімнати, без проблем, дотягла, потім ми на парах сміялися…

Тим часом Лобода подумки вибудовувала дивне.

Отже. Різкі рухи, сильні руки. Дотягла безвладне тіло. Коридором, від дверей до дверей. А потім — тут, інше тіло, від зеленого маленького намету до берега Росі?..

Чому взагалі виникає ця дика паралель?

Хоча б тому, що паралель, Ліна — зелений намет, виразно прослідковується. Забулися? Через знайдену біля намету пляшку з настоянкою на зубрівці, довга поблякла від градусів травичка у плящинці, точно така само, як ця, що опер тицьнув на неї пальцем у нашій кухні, а привезла настоянку саме Ліна.

Ну, то й що? Крадькома від усіх видала зубрівочки на розговіння таємному залицяльникові. І… Зарубала, мало того, оббілувала, притопила з каменюками на ногах? Перед тим геть роздягла. Шмотки та взуття, треба думати, закопала в полі чи лісі, далеченько, поза межами ділянки, яку обнишпорила оперативна група. Станцювала на цій ничці у чорному, зробила колесо.

Усе встигла, ми, треба розуміти, були в астралі й не помітили, що її нема, а вона обтрусила лапки, матеріалізувалася в своїй кімнаті — вийшла з неї — привіталася до Лесечки — обіцяла випатрати потенційну рибу.

Рідкісна чухня!

Тим не менш. Таємний залицяльник. Залицяльник — ключове слово. Залицяльників вона била в чоло. Або в потилицю? Кухонною сокиркою? Тьху, вона що, привезла її, завжди тримала коло себе, носила у чорному волоссі замість шпильки?

Соломія могла уявити, як вишкірюється Ліна на зальотні жарти. Що там особливо фантазувати, Лобода спостерігала таке. Саме так шипіла Ліна на Серьожу, Ігоревого брата, коли стикалися з ним в Онищуків під час київської гостини, чи тут, на Росі. А він співав до неї глупство, ось так: «ми купалісь в негліже, я, і дєвочка-багіня, свєтлячок-псіхологіня, всьо познавшая уже!»

Соломія могла уявити, що Ліна розмахується, й поличкує абстрактного «смердючого фацета». Але уявити, як у кущах вона пригощає когось настоянкою, аби потім довго і нудно, спльовуючи, кромсати тіло…

Але треба думати далі. Ліна чекає (колись дочекалася? Бо Богдан зародився ж не від мрій?) на принца-визволителя. Визволити її він мусив би — від кого? Від тата з його розміреним тоном, що ним ніби вбиває цвяхи в маківку?

І ось, коли вперше розповідали про потопельника, Ліна кілька разів з тривогою запитала, чи не був це літній чоловік…

Віртуальний принц-визволитель. І монахиня-розбійниця. Точніше, задумлива сумна молода мама золотого Богдасика, і… Так, в даному разі — фермер-снайпер. Ліна подобається Віталію, якщо не більше. Може, й давно.

Вона, до речі, не сичить на нього. Напевне, тому не сичить, що він не чіпляється із компліманами та дурними жартами, їй нема до чого присіпатися на очах у всіх.

На очах. А поза очі?

Не в тім справа — Ліна, хоч не хамить, але сторониться, якось закривається у присутності правденківського сусіди, і пасе свого малого тривожними очима. Не робить зауважень, але ніби хотіла б заховати Богдасика за свою спину, від чоловічих гопанок на кремезній шиї… А ось коли з малим бавиться Заєць (хоча це на пальцях перелічити, та й не вміє Зайчисько плигати з дітьми), чи Ігор починає удавано-серйозно вимагати, щоби малий вгадав, у якій руці затиснуто шахову королеву… Тоді Ліна свого аутиста, чи все ж таки не аутиста, добре, просто свого-свого, Бог-даного, до цих розваг заохочує.

Але у підсумку, якась змова, причім така дика — не вимальовується в Соломії. Не римується кошмарна масакра і нормальні люди. Ні, навіть просто таємна спільна справа, між нервовою Ліною та усміхнено-виваженим бігуном сільською дорогою…

І якою б така таємна справа мала бути? Визволити бідолашку від занадто суворого батечка? Так він — ось він, у доброму здравії, акуратно й повільно роздирає папірці, закидає ногу через раму велосипеда, обіцяє дочці нову зустріч. Хто б не загинув на березі, це ніяк не живісінький досі Степан Петрович.

А Лесечка продовжувала свою розповідь.

— …ні, Ліна не проти шлюбів, шлюбів як таких. Вона мене добре розуміла, коли ми з Ігорем… Скінчилося його двомісячне відрядження в Київ, коли ми й покохалися, він поїхав додому, у Суми, сказав мені, що з порога поставить ту, свою першу, перед фактом, що вони давно чужі, і тепер він має справжню дружину, тобто, мене. І потому ж відразу до мене повернеться, «не сумуй, Мишко!»

Йому там із мамою важко прийшлося, він нервував, і так було, навіть на дзвінок від нього п’ять днів я чекала. Добре, кімнату винаймала з телефоном, і ми тоді з Ліною говорили ночами, міжмісто дешевше за мобілку, годинами говорили, роз’єднають через ЗО хвилин, ми знову накручуємо, вона мене просто тримала на дроті, як, ну да, як потопаючого. Ой, вибач, Солю, все, не згадую-не згадую про жодних потопельників…

Коли нас розписували, Лінка свідком була, так, вона і Серьожа. Що? Ну да, Сіренький клеївся до Лінки ще тоді, і навіть думав одружитися, але виглядало все це, ніби гра. Йому в нас добре було, і він собі таке щось вималював, як і собі буде не маминим сином, а главою родини, але нє, ідея була дурнуватою. Як сказати тобі точніше, Сіренький добрий, не тупий, та до Ліни не дотягує, іржав з її книжок, чуєш, розповів анекдот, як жінка чоловіка не любила, і йому порадили з нею про мистецтво говорити, а не тільки «давай борщ і потім у койку», так він, той мужик, прийшов, з порога питає «ти МоцАрта читала? Ні?! Тоді — у койку!», от, всяке таке язиком плескав.

Вони з Ігорем схожі, але лише зовні, в манерах також лише зовні, всі ці віршики-римування, що бачу те й співаю, в Ігоря це жарт на ймення жарт, а в Серьожі по-іншому, буває нав'язливо аж до дурості. Для Ігоря Сіренький — це «малий», хоч різниця всього три роки, від нас із Ліною Сергій навіть на два роки старший, проте, звиклося так, малий — то й малий.

Щодо Богдасика? Не думаю. Навіть якщо Ліна змовчала, Сергій би Ігорю розказав би, думаю, що обов’язково. Про те, що це його син. Ні, напевне що не його.

Вона тоді жила в Містечку, що там у неї було, не знаю. Почала писати мені рідше, аж бачу в пошті — «я у Сані в Рівному, влаштувалася вихователькою в школу на продльонку». Далі листувалися про все і, можна сказати, ні про що, тобто, чому вона у Рівне поїхала, про це не казала. І ось, питаю її одного разу, чи приїде вона до нас, сто років не була, а вона відписує: зараз не встигну, ось-ось народжу свого хлопчика…

Я зраділа, бо Лінка в нас усе з Даркою цяцькалася, думаю, так, народить, буде мати собі свою лялю-сонечко, і добре.

Вона Бодька до нас привезла, до речі, сюди, в Нижні Боки, влітку, коли йому вже рочок був. Ні, у Містечко тоді вона не заїхала. Ні, Степан Петрович тоді сюди не пхався, воно й краще було. Може, не знав, що вони поряд? А минулого літа Ліна зовсім повернулася в Містечко, на роботу в підлітковий консультаційний центр її знову радо взяли. Директорка не проти, аби Богданчика з собою приводила, коли вона працює, він на килимі грається чи малює, там у них не лише кабінети, а й щось на зразок маленької вітальні, в куточку його забавки в коробці, відвідувачі рідко цією кімнатою користуються. Одне, що жити із таким татом, як Степан Петрович, в одній квартирі не солодко, ти ж розумієш. Хоча він все частіше у своєму бункері, ага, на цій дачці на околиці Містечка. А Лінка з малим у Боки — часто приїздить, на вихідні, навіть якщо ми в Києві, до моєї мами, ага, всі звикли…

Тітка Саня померла несподівано. Померла легко, раптово, була в неї, як виявляється, стенокардія, і серце спинилось, коли одного разу сиділа ввечері під жовтим торшером. Раз — і нема тітки Сані.

У цім випадку не варто говорити про містику передчуттів, напевне, це просто співпало, але саме напередодні вона кивнула Ліні на гуцульську різьблену шкатулку, що стояла на старій етажерці серед стосів журналів.

— Чуєш, Лінцю, там лежить щось для тебе. Але пізніше, не тепер, не знаю, чого це я зараз надумала, не переймайся, я так собі.

У шкатулку Ліна так і не зазирнула. По похороні у тітчиній оселі отаборилася невістка. Дарма, що її чоловік, син покійної, давно працював у Тюмені, і, здається, забув про свою дружину, та й про матір, сказати відверто, згадував нечасто.

Проте невістка була прописана, чи то пак, зареєстрована за цією адресою, і вважала, що трикімнатна квартира щасливо звалилася їй у руки. Ліна і так не стала б воювати за квадрати і метри. Але у даному випадку й не було як — Ліна тут не реєструвалася, не подумали вони про це з тіткою Санею.

Невістка — пся кістка не викинула їх з Богдасиком на вулицю. Просто майже мовчки, впевнено, не повідомляючи про свої подальші плани, лишилася ночувати у тітчиній кімнаті, і наступного тижня чи не кожного дня приходила несподівано, відчиняла двері тітчиними ключами, котрі приватизувала відразу ж, щось пересувала та заносила.

Ліна сама сказала, що певне вони з малим незабаром від’їдуть, так, на свою Черкащину. Невістка зраділа, але терпцю у неї було обмаль. Ліна звільнялася з роботи та збиралася, і кожного дня після сухого клацання замка перед нею вимальовувалося обличчя, на якому було без слів зазначено: «Сюрпра-а-айз… Ви, виявляється, ще тут».

Тим часом почалося безгрошів’я. Якась копійка пішла на похорон, у школі гнівалися, що покидає роботу без попередження, ні на яку компенсацію, отже, не було чого розраховувати. А тітчині, тобто, їхні спільні, на хазяйство, гривні — кудись дивно змилилися зі звичної шухляди. Залишки треба було берегти на квиток, і бодай на якесь дожиття у Рівному.

Невістка завідувала відділом у гастрономі. Одного разу приперла, чомусь саме у тітчину квартиру, велику картату торбу ковбас. Проблемних ковбас. Покупці не хтіли «жопок», і нерозумна молода продавчиня краяла всім із середини, от кінчики й позалишалися. А деякі ковбаси просто позавітрювалися. Метка завідувачка вирішила власноруч напекти із непотребу маленькі піцци, та розпродати їх у розливайці при відділі.

До Лінчиного від’їзду залишалася доба. У маленькій кімнаті, за тьоті Сані — «Богдасиковій хатинці», вона поставила перед хлопцем йогурт, запарила з електрочайника «Мівіну».

На кухні царювала невістка, всаджуючи в духовку бляхи, виймаючи спечене. Ковбаса спочатку присмерджувала. Але ось повіяло цілком їстівною смажениною. Невістка наминала власні вироби, напевне, тому що товар лівий, ніхто їх не рахуватиме.

Ліна спроквола думала: зараз ця постукає, почне пригощати. «Я відмовлюся, скажу, що неголодна, відмовлюся, надто вона противна. А Богдасику взяти дозволю. Чи не треба, аби живіт не заболів? Ні, дозволю, воно ж пропеклося, хай йому буде, останнім часом ми мало їмо».

Ніхто не постукав. Коли вночі Ліна вийшла в туалет, то побачила дві спаковані «окупантки», від яких легенько заносило печеним.

Зрештою, коли Ліна потім розповідала Лесечці про конфуз своїх гордих пригощальних роздумів, вони обидві сміялися, голосно, щиро.

Замок вхідних дверей старої квартири Кравченків у Містечку клацав не сухо, а дзвінко. У перший же день повернення, нового етапу життя Ліни й Богдана, Степан Петрович, повернувшись чи то з інституту, чи зі свого бункера, говорив, як забивав цвяхи в маківку.

— Поліно. Ти виродила бридке жабеня із мокрим хвостом спереду. Ти виродила й пустила на світ зайвину.

— Мій син не має стосунку до тебе!

— Си-и-н… Брухт. Цей таки не має до мене жодного стосунку, — завершив батько і дідусь, вагомо наголосивши на «цей».

Лесечка завершила розповідь. Тим більше, що до лавки під шовковицею поверталася Ліна.

Хмари пливли з боку Великих Шумів. До людей заходив дощик. Він іще не проклюнувся, проте обіцяв, що не мине, не втече деінде, і цього разу буде приязним, теплим.

Ден приніс літрову банку молока. Більше й не треба, бо ніхто, крім дітлахів, на дух не терпів «рідкісного козла в рідкому вигляді», як називав цей напій Ігор. А Дарка з Богданом підносили склянки до білої ленти, яка спадала з Денових рук, прицмокували.

— Козя йому молочка дала! — вигукнув Богдан.

— Один із симптомів аутизму. Говорити про себе у третій особі, — тихо кинула Ліна.

Якщо малюк і почув, він навряд чи зрозумів, просто продовжував із захватом:

— Ма, козя Деньці молочка дала!

— Ось тобі й третя особа, ніякий не перенос, особа цілком реальна, — посміхнулася Лобода до Ліни.

Дощик був теплим і дрібним. Він сновигав під темним шатром шовко-мами.

Соломія пригадувала дрібниці дня, що минув.

Ліна, уже з сухими очима, поверталася від кукурудзи, підійшла до них з Лесечкою, коли та, говорячи про черкаську общагу, згадала: «на першому курсі, як оселилися разом, нас називали Ле-Лі-Та. Набокова ми вже прочитали, сміялися, мовляв, майже „Лоліта“, а це було від Леся, Ліна, Таня». Лобода додала: «Отак, по перших складах імен, трьох дівчат називають у романі Жапрізо, здається, До-Ре-Мі, чи До-Мі-Соль, ага, точно — Мі-До-Ля». Тоді Ліна й сказала: «не люблю Жапрізо. Філігранно, проте хочеться хепі-енду, там він рідко буває».

Ця розмова не вартувала б уваги, але Ліна завершила:

«Якщо на хеппі не вдасться заробити, хоча б енду». Саме про те Соломія й розповіла Зайцеві.

— Як думаєш, якого саме енду, тобто, кінця, так прагне Ліна?

— А я про це не думав. Думав собі, Серьожку вона так зашугала, що той сюди не поткнеться. А на Фейсбуці викладав, що Великдень у нього буде на Росі. Трохи шкода, він би чудив, з ним було б весело, поза всякими потопельниками.

До речі, знаєш, я щось дивне почув, коли той типус, старий Ліни, тут вичитував. Ніби так: «мала б називати мене Степаном».

— Хіба би — «мала онука Степаном назвати». Може вважає, що така пошанівка би схилила його, старого чорта, визнати бастарда…

— Та ні, «онука» я не чув. Хоча це єдиний реальний варіант, правда. А взагалі уявляєш такого тестя? Якщо Серьожка свого доб’ється, то нарветься…

Розділ 12

Капітан Зорич відсунув протокол, там йшлося про якесь дрібне порушення й було нашкрябано: «в зв’язку з пронікновенієм жівотного скота…» Треба буде запитувати Круку, тобто Вітасьці, ну й Ден також посміється.

Самому капітанові зараз було не до веселощів. Оно, канєшно, добре, що нижньобоківський потопельник оперативно здобув точні прізвище, ім’я та по батькові, адресу проживання, тобто, проживання його за життя, родичів і друзів. Н-да. Родичів і друзів.

Розслідування заторкне цих осіб. При тім, що одна особа з цього грона до кишок заторкнула друга Крука.

Мамаша потопельника виявилася кам’яною бабою. «Тьфу!» — обірвав себе опер, бо навіть подумки не хотів ображати жінку, яка впізнала у потерзаному трупі молодшого сина.

«Асоційнулося з Родіной-матір’ю з київських пагорбів, її „кам’яною бабою“ називають, і тут таке ж — обличчя суворе, маєстатичність, мовчазна скорбота».

Вона не скрикнула, тим більше, не втратила свідомості, хоча колега Зорича з Містечка, котрий супроводжував у морг, тримав про всяк випадок флакон з нашатирним спиртом, чи якоюсь іншою хернею.

Романія Василівна Онищук іще в п’ятницю зателефонувала до свого колишнього випускника, оперативника в Містечку. На Великодні канікули Сергій відбув недобре. Та не стала б вона вводити сторонню людину в курс сімейних справ. У п’ятницю з’явився привід. Тобто, не тільки привід, не стала б вона користуватися приводом, аби приватно просити поліційного стеження за сином. У всякому разі, так вона казала собі.

Причина, так, поважна причина, не привід, з’явилася, коли Сергійко вдесяте не відповів на мобільний дзвінок. Він дорослий, і не зобов’язаний, так-так. Але ж віддзвонювався, чи відписував їй через деякий час, якщо не міг зразу відповісти! Завжди так було. Так мало бути. Було завжди, навіть коли зависав у «тих». Віддзвонювався, і вона інколи чула, як у слухавці тепло шарудить незнайоме помешкання. Оселя старшого, непокірного сина, Ігоря.

Вона, звичайно, в будь-якому випадку сумно закинула б Сергієві, що на Великдень він покидає маму, закинула б, але скандалу не було б.

Вони посварилися, бо Сергій цілком усерйоз заявив, що хоче одружитися. Такі розмови бували й раніше. Дівиця, колежанка «тамтої», вже виникала в їхньому житті, лупала занадто світлими очиськами з екрана Сергієвого комп’ ютера. Але з часом там з’явилася інша заставка.

Дівиця, не на комп’ютері, а в синівських розмовах, знову виринула десь на Новий рік.

З’ясувалося, що тепер там фігурувало й готове дитинча. Треба розуміти, не від Сергія.

Колись, тепер можна сказати — давно, старший син, Ігор, кинув їй на прощання: «Ти, мамо, терпіла Катю саме тому, що бачила — я не кохаю її. І готова з порогу, заочно, зненавидіти Лесечку, тому що я її кохаю! Не хитай головою, ти, коли я був мєлким, витискала друзів, які були мені потрібні, і солодко наказувала запрошувати в гості тих, кого не терпів я! А все просто, як апельсин. Якщо коло мене нема тих, до кого я прив’яжуся, ти сподіваєшся, що тобі не доведеться ділитися мною. Па-то-ло-гі-я! Патологія здоровенного „я“».

Романія Василівна любила керувати. Це вона вміла. Ігор, щоправда, вислизнув з рук, Сергійко, заявивши про женячку, також напнув поводка.

А ось у школі, де багато років була директоркою, все працювало чітко. І, хочете — не вірте, а були учні, особливо з тих, у кого раніше керувала класом, які корилися їй із задоволенням. І, через роки, дорослі, спиняли джипи, (ті, хто при джипі), побачивши, як тротуаром крокує незабутня Щучка-Онищучка, пропонували підвезти хоч куди.

Тротуар на службову представницьку автівку Романія Онищук змінила тоді, коли після смерті чоловіка покинула школу й міцно взяла у руки кермо невеликої, але надійної сімейної фірми з виробництва меблів.

Ігор не був у родинному бізнесі. Першим його повстанням проти Королеви, як пошепки називали її ті, хто на відміну від школярів на Щучку не наважився, стало обрання історичного, а не економічного фаху. Ще за життя батька, ще до початків сімейної меблевої справи. Вона і тоді бачила його лише економістом, ніби плануючи щось наперед, зокрема, життя, котре він волів уважати своїм.

Проте пізніше… Королева була впевнена, що хвалити когось вголос є зайвиною. Але тут не мала за що сварити. Старший син, хай історик, але працював в апараті обласної держадміністрації. («Й усе покинув, покинув через „тамту“»).

Проте зараз не за старшого мова. Не за його вчинок — бач, покинув першу дружину, дівчину з хорошої сумської родини, кудись повіявся. Та що робити, не про нього мова, не про його теперішнє окремішне життя з якоюсь «тамтою». Мова наразі — про молодшого, про Сергійка. Про його дивну мовчанку, так. Треба щось робити!

Романія Василівна попросила опера з Містечка пошукати свого сина, бо він казав, що на свята зібрався на Рось, саме в ці краї. А тепер чомусь немає з ним зв'язку.

І сліди знайшлися, напрочуд просто. Роль відіграли ретельність колишнього учня Щучки плюс збіг обставин. На маленькому місцевому автовокзалі оперу розповіли, що так, у четвер з маршрутки вийшов такий-сякий, точно за описом, і так, був у нього червоний рюкзак з притороченою скаткою зеленого намету.

Запам’ятали тому, що він тут питав, де б найняти на свята кімнату, платить, мовляв, одразу. Касирка запропонувала канапу у своєму «хлігелі». Аякже, документ попросила. І гроші порядний хлоп простягнув у паспорті.

Паспорт і зараз у хаті, чомусь не забрав, коли подався кудись, а вона й не бачила, з суботи не ночував, та мусить же повернутися, якщо й не по брудну футболку, але ж по паспорт, і ще, чуєте, лежить прямо на підлозі, біля канапи, його наворочена мобіла…

Опер подзвонив до Романії Василівни, заспокоїв. Мовляв, не може наразі ваш синуля перетелефонувати, він, роззява, апарата згубив.

— Дякую, Володю. Почекаю. Мій син тонко відчуває красу, напевне, зараз фотографує краєвиди на Росі, там, біля знаменитого палацу. — Королева різко піднімала підвісний міст, яким, у нервах, зопалу мало не допустила стороннього в сімейну фортецю.

Ретельний мент, не підозрюючи про чиїсь віртуальні фортеці, не заспокоївся, а зв’язався із Зоричем: запитати про новоявлені туристичні намети, бо якщо біля палацу — це парафія райцентру К. І почув від колеги про жертву, можливо, пов’язану саме із зеленим наметом. Саме на Росі неподалік палацу. Жертву невпізнану. Жахливо змасакровану. Яка за віком і статтю, самі розумієте, схожа…

Все зійшлося, є, звичайно, проценти на шалений збіг, але, здається, зелений намет отримав господаря, перед тим втративши його.

Знайшовся не лише паспорт. Під «мама» у знайденій в Містечку мобілці був номер Романії Василівни. «Братуха» — такий собі Ігор Онищук, капітан іще в неділю, на місці злочину занотував собі контакти опитаних. З братом абонент пару останніх тижнів не зв’язувався. А остання отримана абонентом SMS-ка — «прийду ненадовго, прошу, сам до нас не лізь» — надійшла з номера онищуківської гості, Поліни Степанівни Кравченко. Цей номер в абонента значився під «Светлячок».

Так склався в капітана Зорича якщо не пазл, то добряча частина пазла. Звичайно, у знайденого потопельника обличчя немає, нема що порівнювати з фоткою Сергія Онищука. Може бути й так, що залишивши паспорт і мобілку, молодий мужик просто завис десь на свята. І стоїть його зелений намет — бо чи мало зелених наметів — зовсім в іншому місці. Або й так, саме цей Онищук — вбивця, жив у наметі над Россю, й пришив когось невідомого. І сховався. Але більшість відсотків за те, що там загинув саме він. Отакі діла…

У К. Романія Василівна виїхала одразу ж після невиразно-обережного, проте наполегливого міліційного запрошення. Автомобілем керував водій фірми. Її ж руки цього разу були поза кермом. Вона не звикла, щоб поза кермом. Але наразі власні руки видавалися льодяними, а головне — незграбними. Стиснувши їх у колінах, Королева мчала, не знаючи, що саме чекає на неї в кінці шляху.

…На річку у цей день компанія не пішла. Розклали на подвір’ї веселе денне багаття, Ігор анонсував «польову» кулешу.

Його руки були мокрими, отже, коли заверещав телефон, Лесечка сама витягла трубку з кишені веселої смугастої камізельки чоловіка. Ігор плечем притиснув до вуха цей голос. Капітан Зорич ввічливо просив про термінову зустріч. Шкода часу, та нічого не поробиш.

Ігор вивів автівку за ворота, вирушив, у чому був: «на канікулах я не зобов’язаний вилазити з шортів!» Дарка замовляла таткові морозиво.

— Коробку чи «ковбаску»?

— Більше! А що більше?

Авта нечасто їздили у їхньому провулку. І тому, коли гуркіт почувся через десять хвилин по Ігоревім від’їзді, Заєць, не глянувши, кинув: «ага, по довгі штани все ж таки вирішив повернутися». Проте біля паркана загальмувала незнайома машина. Шофер обійшов кругом авта, відчинив дверцята, подаючи комусь руку.

Висока, випростана, в м’якому бежевому костюмі, біля хвіртки встала бліда Королева. Королева на чужині.

— Прошу покликати Ігоря Олеговича.

— Прошу заходити, — Соломія сказала це на автоматі, саме вона опинилася найближче до візитерки.

— Не вас… — Дама махнула рукою дивно, немов пливла, очима вихопила серед усіх одне обличчя. — Проведи мене й винеси крісло… Ле-сеч-ка.

— Мене звати Олександрою. Прошу проходити. Мій чоловік наразі відсутній.

Здається, маленька Мишка, не знаючи причини відвідин, добре знала, від кого боронить своє гніздечко. Звичайно, що знала. Кур’єр між «ворогуючими державами», безтурботний Серьожка, завжди світив на своєму айфоні фотки, і тут, і там.

— Мій старший син побачиться зі мною зараз же. Помер його брат, Сергій Олегович.

Заєць пізніше каявся Лободі, що не хотів бовкнути цієї фігні — «чому ж Ви не задзвонили?»

— Я з переляку, я просто подумав, і виявилося, що вголос. Бо прикинь, у час сучасних комунікацій — пертися фаетоном сюди з Сум, аби повідомити Ігорю про смерть брата…

Зайцева недоречність пройшла всім повз вуха. Усі мовчали, але так, ніби наразі не йняли віри почутому про Сергія. А гостя продовжила.

— Він загинув. Тут. Коло вас. — вона несподівано піднесла голос, — мій син, хай би як, не міг втрапити в халепу через пиятику або… амури. Не мав справ з бандитами. Його, не знаючи взагалі, хто це, випадково позбавив життя ненормальний маніяк. Це для вас, усіх, хто товкся там, біля тіла. А на загал — мій син загинув як екстремал, змагаючися з течією Росі. Трагічна… Трагічна смерть. Смерть чиста.

Даруся бігла додому, від фермерського паркану, добре, що вона була далеко, нічого не чула, бігла підстрибом, а Ден, невидимий через густий цвіт вишняка, щось гукав дівчинці услід.

Мала зупинилася перед незнайомою пані. Усі замовкли.

— Бабо Ромо, добридень! Я тебе з дядісерьожиних картинок упізнала. Дядя Серьожа жартує, що ти сердита, правда ж жартує? Ти привезла нам дядю Серьожу?

І тут Лесечка розплакалася. Та, опанувавши себе, рукою охопила Дарчині рамена, тихо погойдувалася разом з нею, шепотіла, не витираючи сліз:

— Мамі — голівка — від сонця — болить, мама — пігулку — вже зараз — ковтне, не буде боліти, і сльозки — не будуть ся лити..

— Онищуківські версифікації, — тихо сказала Романія Василівна.

На вечірньому ґанку Заєць випадково повторив слова капітана Зорича: «кам’яна баба». Більше зі здивуванням, ніж з осудом.

— А як тобі, Соломіє, ті ментівські пред’яви, тіпа Ігоря не було згадано в заповіті Королеви, контрольний пакет акцій фірми, якби що, відходив до Серьожи, і батьківська квартира, і ще всяке усе…

— Наразі я б це пред’явами не назвала.

— Але його попросили поки не від’їжджати звідси.

— Усіх нас також. Причім, саме попросили. До речі, того наркомана, якого затримували у березні після втопленої дівчини, того, що пізніше відпустили на підписку, знову взяли під варту.

— Звідки знаєш?

— Мені Віталій сказав.

— Наш пострєл вєздє поспєл? Знаєш, Соломіє, я знову не можу второпати, чи подобається він мені.

Розділ 13

А фермер Віталій тим часом, здається, не ставив собі за мету подобатися комусь. Хіба що, крім одної особи. Увечері він підійшов до хвіртки і неголосно гукнув Соломію, яка саме була на подвір’ї сама: «шановна Лободо!»

Соломія відчинила. Він торкнувся її ліктя, скеровуючи спільну ходу вглиб саду. «Як вона?» І Лобода зрозуміла — йдеться не про Лесечку, котрій очі набрякли від тихих сліз. Мова про Ліну.

Цікаво (хоча тут слово «цікаво» не личить) — такий може прибрати суперника? Власноруч? Замочити? Й мочити-мочити, тою проклятою сокиркою. А потім усміхатися, стримано й приязно, до усіх…

— В ніч на неділю, і до дощу, й під час дощу в мене весь час був Зоркий. Ну, капітан Зорич.

— Друг Зоркий, адже так?

— Так, ми у Добровольчому були разом. На службі він написав рапорта з проханням про відпустку, а сам — до нас. І ви, шановна Лободо, вважаєте, що він би мав тепер прикривати фронтового побратима у маніяцькому вбивстві?

— Віталію, чому ви називаєте мене виключно Лободою, а на ім’я ніколи?

— Тут просто є певний збіг, може, колись при нагоді розповім, а може довідаєтеся й так.

— Щодо збігів. Великодня ночівля оперативника у Нижніх Боках, це акція з полювання на маніяка?

— Шановна Лободо… Ви уявляєте собі маніяка, який повідомляє міліцію, де і коли саме наманіячить наступного разу?

І, зрештою, Зорич не стільки, так би мовити, проводив ніч у Нижніх Боках, скільки зустрічав Великдень у нас із Деном. Він зараз один, розумієте, як воно. А для Дена тепер — перший Великдень не в Пісках, не з батьками. А для мене — цей Великдень ніби на повороті. Краще було нам втрьох разом бути.

Соломія не попросила розшифрувати цей «поворот». А фермер провадив далі:

— Це я привіз Ліну та Богдаська з церкви. Вона вперше погодилася проїхатися моїм «козлом». Зорич? Ні, він нічого не вдавав тоді у вас, він з нами не їхав, з Ліною не знайомився, хоча, звичайно, знав про неї, від мене. А вночі він під’їхав до мене пізніше, своїм мотоциклом.

Тоді, у Великодню ніч, малий задрімав у машині. Неквапом піднімаючись із ним на руках сходами ґанку, Ліна раптом сказала Віталію:

— Побудь із ним, якщо, звісно, можеш. Я би прогулялася. Сама. Вважай, що мені хреново, а ти робиш велику ласку.

Вона вперше не відштовхувала. Уперше — майже допустила до свого життя. Хоча б зізнанням — їй хреново.

— Я був у хаті з годину, ні, напевне, менше. Почув мотоцикл Зоркого. Виглядав з вікна, бачив світло в своїй хаті. Я знав, що вони з Деном зі столом порадять, і взагалі, мене не смикатимуть. Та ні, я не бачив, чи брала Ліна з собою хоч пляшку, хоч іще щось. Я в кухню не дивився, двері причинив, Бодько ж спав.

Ні, не сказав би, що вона повернулася схвильованою, така собі, ніби щось закінчила, і ось, тепер відпочине. Я пішов, ще до повернення вас усіх з церкви.

І чуєте, шановна Лободо, так, на всяк випадок, вона більше не вийшла б з хати, не залишила би Богдана самого вночі. Могла піти, коли ви приїхали? Посиділи, потім повдягалися? Вам видніше, в хаті ви були. Але… Мені також інколи видніше. Бо згори.

З невеличкого вікна горища свого будинку (дядя Ваня називав це не горищем, а «мізінінчиком», чи то від «мезоніна», чи від «мізинчика», так і повелося) Віталій інколи спостерігав за сусідським подвір’ям у бінокль. Звичайно, коли випадав вільний час. І коли сюди приїздила Ліна.

На Великдень чоловіче нічне застілля з Деном і Зоричем було нетривалим. Хлопець заснув нанизу, а вони із Зорким піднялися в «мізінінчик». Капітан влігся на широкому й високому матраці, придивляючись до дерев’яної скісної стелі, хоч на ній, звісно ж, нічого не було намальовано. Вітася сидів на старому віденському стільці, біля підвіконня. Тут лежав бінокль, і він час від часу підносив шкельця до очей, дивився в темряву.

«Бо серце було там, на сусідському подвір’ї» — пхе, зависокі слова. Але ж, але ж…

Ні, Віталій не давав би голови навідріз, що спостерігав уважно і бачив на сусідському подвір'ї геть усе протягом тривалого часу. Тим не менш, ніби відчував, що Ліна всередині будинку. Уже на сірому світанні, під дощем, у клейончастій накидці, в гумових чоботах на босі ноги, сусідським подвір’ям прочалапав Ігор, до дерев’яної дискретної споруди, туди-назад. «Наше покоління відрізняється від батьків і тим, що не бажаємо сцяти біля паркану, навіть дощової ночі. Може, не покоління, а окремі індивіди? А може ми просто не розуміємо насолоди змішати свої гарячі потоки із небесними, прохолодними?»

Стривайте, ще до цієї мокрої філософії, до початку світання, до пробіжки Ігоря — спостерігач таки бачив на подвір’ї сусідів дещо незвичне. І про це він також розповість шановній Лободі.

Загалом, надвечір’я дня, коли пролунала разюча звістка про смерть Сергія, було позначене для Соломії тет-а-тетами. Й не лише із фермером.

А день був складний. Візит Королеви — болючим. Вони сиділи під шовковицею, коли водій Романії Василівни нарешті покинув розпечену автівку, у дворі змочив обличчя криничною водою, довго пив її. І Соломії пригадалося хороше, з минулого літа у Нижніх Боках.

Тоді Дарка видала сольний номер у кафешці в центрі К. Лесечка відпустила дочку в місто з тьотьою Солею, по гостинці. Соломія замовила малій збиті вершки, і уже кілька разів питала її — «пити хочеш? Нині жарко, подумай, і скажи, що питимеш, подивися, може, ту зелену водичку, може жовту, або сік?» Лобода не звикла відповідати за малечу, й у нечастих походах з Даркою без Лесечки, смикалася, чи не жарко або чи не зимно дитині.

І тут Дарина, усе обдивившись, подумавши — вимовила дзвінко, як зі сцени: «питки хочу, але не того, а тільки нашої води з криниченьки!» Біля ляди сьорбав каву старенький пан, із вусами, форму яких деякі нахаби називають «плач за Україною». Почувши, він випав від захвату в осад: «Яке дитя! Так-так, лише з нашої криниченьки… І чую це не десь, а в рідних місцях Кобзаря!»

Дарка ж, звичайно, глибоких думок у свій питний вибір не вкладала.

Правда лишень у тім, що тутешня кринична вода справді була дивовижно смачною, Лобода не пила такої ніде більше.

Водій міцно потер обличчя долонями. Романія Василівна попрощалася з усіма, важко опустилася на заднє сидіння, і неасфальтований шлях у напрямку до шосе злегка закурився за автівкою.

Лесечка була коло Ігоря у маленькій спальні, після його повернення з міліції, після усіх кошмарних розмов («Мамо, пробач мені — Давно пробачила — Знову не розумієш, не за те, про що ти подумала, а що Сіренького — ось так, а я не знав, і потім на березі, також… Не впізнав»).

По Дарку й Богдана прийшов сором’язливий Ден, знову забрав їх до лошати, і Ліна нічого на це не сказала.

Вона підійшла до лави під шовковицею, кишнула Зайця. «Соломіє, я можу поговорити з тобою?»

Звичайно, була й чергова нарада на вечірньому ґанку.

— Знаєш, Зайцю, що побачив Віталій у нашому подвір’ї у ніч на неділю? У бінокль. Дощ уже ішов, а в нас рухалося дивне світло.

Сусіда розповів Соломії, що почав придивлятися, й ось що розгледів. Подвір’ям пересувався чоловік. Незле екіпірований, має ліхтарик на лобі, туристи собі такі чіпляють. І ось, світло рухається, але не до ґанку. Убік. У бік майстерні? Цілком можливо. Так, він упевнений, що це був чоловік — темрява, мряка, проте ж, плечі, зрештою, рухи.

«Ні, шановна Лободо, не подібний ні до Ігоря, ні до того вашого Зайця. Чи взагалі до когось подібний? Знаєте — так. Можливо. Є одна деталь, штришок. Втім, казати зарано. Мені здається… Та мало що там мені здається…»

Віталій далі не дивився. «Я ж не думав, що на ранок матимемо подію, і кожна дрібниця важитиме. А тоді Зоркий щось до мене сказав, я від вікна відвернувся, ага, ми вирішили піти униз, по каву».

— І, Зайцю, я тоже бачила дещо дивне. Не тоді вночі, а нині, коли вже Романія Василівна поїхала. Ми усі в напівшоці, а тут намалювався Степан Петрович. Шукав за Ліною, але, знаєш, якось ненаполегливо. Бо чи Лесечка, чи я, сказали йому, що вона скоро повернеться, вона тоді за дітьми до Віталія пішла. Він чекати не став. Але не поїхав. Стривай, так, Лесечка уже сиділа з Ігорем у спальні. Так батько Ліни, тимчасом, через кухню — й у Лінчину кімнату. Та у тім-то й справа, що не заглянув, аби просто пересвідчитися, що її нема! Зайшов, причинив за собою двері, побув там, а далі — без допобачення, на ґанок, на вулицю, до велосипеда. І ось я тепер думаю, що треба знайти слушну хвилину, та…

Розділ 14

А ще, після вечора тет-а-тетів, Лобода сказала Зайцеві, що не зовсім второпала, чому людям закортіло висповідатися саме їй. «Ну, Лесечка, це як завжди, це у наших рамках. Але фермер? І, найдивніше, відморожена Ліна?»

— А це тому, що ти у нас мамця. Така собі Коза, а навколо семеро козенят! Мама-коза. Так, коза-а-а… Тримайте мене двоє, один не втримає, коза Соломія!

— Зайцю, я тебе щодо кози не просікаю, припиняй дурні ржаки…

Лесечка, заплакана (молодець, не на публіку, як завжди вона мужня, ця маленька Мишка, проте, сьогодні зовсім змучена, бідося), розповіла Соломії про нову халепу:

— Солю, я все розумію, точніше, не розумію, не хочу навіть прикидати, як це, готувати своє дитя до похорону… Але — розумію, їй, нарешті, знадобилося онучки, розумію чому. Вона каже до Дарки: «Добре. На літо твій батько тебе до мене привезе. Розпочнемо знайомитися».

Прикинь, знайомився вовк з лошатком! Ця бабця Рома, звичайно ж, освічена, й до порядку може привчити. Але Дарка — ти розумієш, не розбалувана, просто вільна, від народження вільна, а там… Ігор розповідав мені, вона їх, навіть старшокласників, за провину могла по фейсу відшльопати, й примовляла: «руки по швах! Руки по швах тримати!» І Серьожа також розказував, правда, Серьожка як завжди, сміявся і з цього… О, Господи, Серьожка, Сіренький! Як це, його вбили, як, Солю? Ігор сидить, повторює: «Сірий-Сіренький, хлопчик маленький… Котик Сірий, куди бєгал? В гай зелений — шо там дєлал?» Це він його так у дитинстві, а зараз, зараз…

Романія Василівна постановила, що на похороні Ігоря не буде. «Ти занадто давно не повертався… додому. До речі, для всіх, ти пишеш докторську в Канаді. Ах, не захистив і кандидатської? Не обходить. На сороковини „викличу тебе з далекого закордону“».

Незважаючи на удар, Королева спромоглася тут-таки обдумати геть усе. У Сумах ніхто не побачить навіть закритої труни. Транспорт звідси, так, до Києва, вона вже доручила замовити, повезуть без неї, вона ж на Київ уже сьогодні, нікого їй там не треба, «ні, я сказала, в готель, також ні, дякую, Ігорю, у Сергія на все вистачить його власних грошей».

Кремація на Байковому, участь у ритуалі візьме священник та вона, більше нікого, годі обговорювати, «буде тільки так». Урну поховають у Сумах, біля батька, так, на алеї цвинтаря праворуч від центральної, «ти, Ігорю, мав би пам’ятати наше місце». Тут уже відспівають при народі.

— Не знаю, що ти тоді подумала, Солю, Ігор же мені ще в неділю розповів, як його знудило, коли довелося йти на берег до потопельника, і яке у тебе було тоді обличчя. Ти ж таки всяке подумала, правда? А тут — як розмова про могилу батька зайшла, вона, Романія Василівна, нагадала: «я, Ігорю, не дивуюся, що ти не впізнав Сергійка у… цьому. І не лише тому, що спотворено. Ти ж і не дивився? Ти ж свого часу і до труни батька підійти був не годен. Я не гніваюся, ні, зовсім не гніваюся, зрештою, у кожного можуть бути особливості».

Ого, визнати право людей на особливості — це для Королеви таки було проривом…

Лесечка розповідала Соломії, що Ігор, рішучий, в усьому іншому не боягуз — з дитинства не може бачити мертвого тіла. Навіть у благосній обстановці, в труні. Звичайно ж не боїться, що покійник йому зробить щось лихе, а просто… Каже, що оболонка людини, яку покинули рухи, обличчя якої посіло невластивий, новий відбиток, здається йому абсурдом, і від цього охоплює огидна млість.

— Але головне, Соломіє… Я все одно тебе запитаю. Ти… Солю, ти не думаєш, що до вбивства Серьожі ми могли б мати якийсь стосунок? Саме «ми», я ще раз переконалася, немає окремішніх мене чи Ігоря, є ми, і роздумувати, чи міг би Ігор мати до цього стосунок через якусь свою вигоду, ну, чи інші міркування — це для мене так само, як припустити, що моя власна права рука наважилася на злочин, а ліва про це не здогадується. Ой, я таке несу, хіба рука може думати, здогадуватися? Але ж, Солю…

Лобода відчувала, що це запитання, таке, що воно кілька днів тому здавалося б неймовірним — зараз не може залишитися без відповіді. Вона поклала долоню на руку Лесечки, чи то злегка притисла, чи просто погладила смагляву шкіру.

А до себе говорила подумки, нервово. «Я не Лесечку заспокоюю, я й справді не вірю, щоби Ігор, власноруч чи руками найманця…»

Ага, впевнена, що через майно — ніколи. А через конфлікт? Хоча, близькі свідчать, є особливе ставлення, відраза до мертвого тіла. То й до процесу роблення мертвого з живого, еге ж, має бути залізне застереження? О, вже дійшло до «свідчать»… Не бридко формулювати так щодо друзів? І не спиняєшся, ось зараз — у голові розкручується, яким би міг бути немайновий конфлікт.

Дикість, проте… Богдан є сином Ігоря? Ліна хрестила в них Дарусю, і «що за кума, як під кумом не була»? Стривай, ні, тоді, якщо й так, а Ігор від Лесі йти не збирався, він волів би, аби хлопчик був за племінника. Йому не було б чого гніватися на наївного брата, який хотів з Ліною одружитися.

І головне — Соломія не вірила у цей варіант (сама таке придумала, але з життям воно не римується, від Онищуків брехнею не тхне!).

— Не кидай нас, Солю… І так важче нема куди, і, знаєш, Лінка сьогодні таке сказала — мовляв, Сергій через неї загинув, то, може, їй тепер краще вшитися з наших очей?

А Лінка — це ж кусок мого життя, та й не в тім справа, просто, у чому ж вона винна? Бігав Серьожа за нею, хотів її, але, ти ж його знаєш, і це для нього було як усе інше, без зайвих трагедій. І знову — не в тім справа. Просто — як їй було покохати, якщо не кохається?

Іще Лесечка сказала: «те, що Сергій сюди тихенько приїхав, те, що Ліна побачилася з ним, змилася з церкви, притаранила йому ту клятущу настоянку — ні про що не свідчить. Все це могло бути звичайною справою. А потім Серьожа залишився на березі сам, і якийсь звір, цілком-цілком чужий, звідкись узявся та й накинувся на нього».

— Так, Лесечко. Хай би усе було саме так…

— Солю, ти не віриш у маніяка. Я відчуваю це, Солю. То скажи мені щось, може, не зараз, але, Солю, що думає твоя руда розумна голова, як усе могло статися?

А Ліна того дня тет-а-тетів розповіла ось що. Вона мусила поділитися. Вона просто остовпіла, коли Романія Василівна відкликала її набік, та…

— Перекажіть своєму татові, що він може не хвилюватися.

Зі слів Романії Василівни виходило, що Степан Петрович, про існування якого Королева до цього не думала, написав їй листа. «Конверт, надісланий терміновим замовленням, принесли якраз перед тим, як я виїхала сюди. Добре, хоч не на фірму. Не бажаю розмірковувати, як ваш татуньо випантрував адресу й прізвище. В листі ж він повідомив, що мій „оболтус“ чіпляється до його, гм, особливої донечки… І набрид, гм, дівчинці так, що він, батько, звернеться у міліцію, якщо переслідування не припиниться. Так ось, дівчинко… Можете переказати, що…»

Ліну не подивувало, що батько (про нього вона сказала якось незвично, «мій… отець», сказала з паузою, ніби підшукуючи слово) нишпорить у її мобілці, варто лише піти у ванну. Або ще якимось чином збирає свої химерні досьє, знаходить адреси її знайомих.

А з приїздом Сергія — було так. Той пропонував і пропонував, писав і дзвонив, наполягав, аби зустрітися на Великдень. Вона не хотіла. Цього разу — не хотіла особливо. До Нижніх Боків подалася ще до приїзду сюди Онищуків, Лесеччина мама завжди приймала її. Не втікала, ні. «Поїхала й поїхала, не вперше». Серьожа тим часом навідався у Містечко. Телефонував Ліні звідти. Ні, вона не крила, де є.

Те, що він теж рвонув сюди й поставив намет на березі… Це не вперше. Якось минулоріч, у вересні, тоже було так. Онищуки приїхали на довгий уїк-енд, вона, «тут попуткою від Містечка — півгодини», до них приєдналася. А Серьожка щось вигадував, тишком-нишком, ані слова ні братові, ні Лесечці, прискакав зі своїм наметом, і ночував на Росі. Таємничо кликав її дурнуватими есемесками. Тоді вона не прийшла. Те, що він на цей раз забув мобілку на зйомній в Містечку квартирі — так він просто роззява. Й недалеко це, сподівався забрати.

А зараз вона хотіла побачитися з ним, аби переконати більше не чіплятися до неї із заміжжям.

— Тим разом я обдурила усіх, поперлася до нього з їжею та пляшкою. Дивно, що менти нічого не знайшли в наметі, там же був і карімат, і спальник, і пластикові стакани, і, хай йому чорт, він привіз «Шампанське»! І, звичайно, не голим Сергій там сидів. І… Я хотіла, аби він вислухав мене, та забрався. А тепер виходить, треба було хапати його за барки, тягти до хати, здавати Ігореві. Розумієш, і все б обійшлося. Він же… Співав Мендельсона, тобто, вважав, що співає саме марш Мендельсона, «трам-пам-папам-пам-пам-пам». Вигадував, що під цю мелодію ми урочисто заявимося до усіх зранку, «женіхом і нєвєстой». Я накричала на нього, пішла. Лишила його у наметі.

Колись, у наметі, золотого вересневого уїк-енду, Сергій дивився на листя, яке вітер вкидав у течію Росі, дивився на самоті. Зараз, у соковитому темному весняному повітрі — він чув, як до намету знову наближаються людські кроки. Ліна? Вона повертається?..

— Соломіє, я не бажаю обговорювати, «як і чому» і кого я не хочу, тобто, усі ці манси навколо женихання. Усе, усе! Я забороняю тему!

Лобода хотіла сказати, що сама ніяких тем не піднімає, чи не так? Але вимовила лише:

— У форматі заборонених тем говорити важко. Важко так говорити, Ліно.

— Зі мною — важко. Усе. Й усім.

На сусідське подвір’я, по Богдасика, Ліна пішла, поставивши саме таку крапку.

Отже, Степан Петрович її не застав. А Соломія нікому не сказала про відвідини хати «отцем». Ага, сказала Зайцеві, але вже пізно ввечері.

Наступного дня Лобода чекала на те, що назвала «слушним моментом». І ось, Ліна з Лесечкою, прихопивши малечу, відправилися до сільської крамнички — з правденківського подвір’я воно далеченько, та все ж ближче, ніж до магазинів у центрі К., а треба хоча б свіжого хліба.

— Зайцю, стій на ґанку, й воруши вухами. Якщо дівчата повернуться… Ну, або Ігор там на кухню направиться, словом, говори до них що хочеш, тільки голосно, щоб я почула.

— Яволь, мій командире! Дам три зелених свистки, чи ти волієш один червоний?

Соломія переступила поріг Лінчиної кімнати. Що ж, приміщення невелике, речей обмаль. Крем, дезік, щітку для волосся викладено на підвіконня. Так… Ось жовто-червоний біллівський пакет з Богдасиковими лахами. Лобода зважила його в руці. Такий, як і має бути, якщо всередині шкарпетки-шортики. («Що саме я шукаю? Важку бомбу? Закривавлену сокирку?»)

Книга на стільці біля ліжка. Ліжко високе, видно, що під ним нічого. Лінчин одяг — перекинуто через спинку. Поряд сумка. Пуста чи майже пуста. Соломія смикнула за блискавку. Ага, іще одна книжка. А що це за білі аркуші, вони стирчать з-під обкладинки?

Чорним по білому, видрукувані на принтері рядки — «… нищитиму тих, хто може забрати мене від Батька», іще, іще — «не думаючи, не шкодуючи — розтяти голову…»

Лобода занурила пальці у кишеню сумки, обережно витягла брелок з ключами. Кілька секунд потримала здобич у руках, і, рішуче затиснувши у своїй долоні, вийшла з маленької кімнати у кухню.

— Я не забрала сторінки. Просто запам’ятала дещо з того, що там надруковано. Але знаєш, Зайцю, Ліна, як ми сюди приїхали, цю книжку мені показувала, це також детектив, але інший, у твердій обкладинці, не той, що вона зараз дочитує.

— Ну, то й що, вона ж не дала тобі книжку, залишила в себе.

— Я тримала її у руках, гортала, не було там ніяких аркушів-закладок.

— Не було, а з’явилися, бо хазяїн-барин, що хоче, то в книжку й запхає. Точніше, хазяйка…

— Тут у хаті ніякого принтера нема. Везти з собою окремі аркуші незрозумілої писанини, без початку, без кінця? Везти у чомусь іншому, а потім перекласти їх у книгу, яку збираєшся читати, коли доб’єш попередню?

— То добре, чиї ж тоді ці бамажки, і, головне, як вони заповзли в її сумку?

— Може це й справді її папірці… Якщо, наприклад, припустити, що Ліна пробує сили у написанні такого собі тріллера жахів. Але дещо перевірити кортить не тільки тому… Гей, Зайцю-Зайцю, перевіряти доведеться тобі!

— Викладай план, мій командире. Проте, здається, ти занадто довіряєш саме їй, Ліні.

— Занадто? Мені здається — якраз за розміром. Як свого часу тобі…

Розділ 15

Соломія пізніше сварила себе: нащо нагадала Зайцеві за довіру авансом? Проте, здається, він сприйняв це без образ?..

Їхня маленька кримінальна історія сталася років п’ять тому, може, трохи менше. Лобода переходила на нову роботу. Це було ще до видавництва. Проект щотижневика, покликаного нести так званому середньому класу гарно викладені відомості на актуальні суспільні теми, виглядав привабливо. Соломію, чутливу до смаку слова, дещо напружувала назва журналу — «Grot». Чому латинкою? Якщо вже так, то чому без артикля? І, стривайте, первісне значення цього слова в перекладі означає «печера»? У всякому разі, приміщення, позбавлене вікон…

Втім, вікна у приміщенні нової редакції, звичайно ж, були. І те, що з вікон не дме, шеф-редактор Ірен Ляболь, здається, спеціально підкреслювала. Бо коли Соломія прийшла на співбесіду, то побачила даму у шовковій майці на тонких бретелях, при тім, що за вікнами шугав січневий вітер. Літній прикид мав би засвідчувати приналежність до касти, де «ми не залежимо від пори року. Ми не помічаємо погодних змін. Це усе знаходиться за стінами, де хапає дрижаки та кутається плебс».

Затишний світ безхмарного кондішен у офісах та автах… Лобода (теоретично) не мала нічого проти його відокремленого існування. Просто — коли відчуваєш, що приналежність до «там» підкреслюють, стає трішки смішно, анекдот згадується. Їдуть двоє скоробагатьків у автомобілі, в салоні задуха, піт тече. Один каже: «не витримаю, Вован, відчини, бля, вікно». А у відповідь — «терпи, брателло, а то лохи взнають, що в нас, бля, кондиціонер не паше».

На Ірен Ляболь Іра Блажко перетворилася міцно. Не подумайте, не про власноруч намальоване псевдо йдеться, о, ні, «Ляболь» значиться офіційно.

Шість років відсиділа Іра у французькому заміжжі. Саме відсиділа, у всякому разі так розцінювала це сама. Те, що від старого Жерарчика й сірого волосся, яке стирчить йому з носа, її тіпає — знала завжди, перед весіллям знала, еге ж. Але те, що мешкати у Франції можна не в Парижі, уявіть, в якомусь закапелку Бретані… Те, що заможний і охочий до ліжка молодої дружини Жерар Ляболь у вільний від бізнесу час надає перевагу не світським тусовкам, а жлобській грі в шари («курво мамо, які в сраці шари?!»)… Це таки стало її нелегким внеском у нинішній результат. Звичайно ж, не в голе французьке прізвище. У кошти, які вдалося-таки вимантити в старого довгим і нудним процесом розлучення.

Соломія не знала, чому, повернувшись до Києва, Ляболь завела собі саме часопис, а не, скажімо, косметичний салон чи магазин порцеляни. Але менше з тим.

Лободу найняли не лише для літературної правки. У якості першого заступника шефині, Соломія стала фактичним редактором кожного випуску. Треба віддати належне, Ірен тупою куркою не була. Вона хотіла, аби глянцеві зошити «Grot», які регулярно лягали на столи сильних світу сього, було зроблено на високому рівні.

Соломії подобалося будувати номер. Ірен — подобалося, як виглядає готовий товар, і, звичайно, те, що на обкладинці, під гарним портретом, стоїть філігранний розчерк «Ляболь». А гроші шефова платила прийнятні.

Ще на січневій співбесіді Ірен, серед іншого, задала запитання, яке чи то зачепило, чи просто злегка здивувало Лободу. Мовляв, тут молодий колектив, і як ви уявляєте собі співпрацю з таким віковим зрізом? Соломія не вважала старістю свої тодішні тридцять п’ять. Ляболь було не менше, та що там, на певний шматочок більше. І Соломія, якщо йдеться за вигляд і стиль одягу, хоч не молодилася, завжди і всюди виглядала молодшою за свій паспортний вік. А що більш важливо, вона не ззовні, а з середини не відчувала себе раритетом з «раньшего врємєні».

Шефиня тоді, здається, додала щось, де пролунало: «зовсім молоді мужчини»…

Що ж, такі херувими різного калібру й справді крутилися у редакції. Проте серйозні автори, які працювали поза штатом, і від яких Лобода отримувала нариси та есеї, до херувимського сонму не належали. І команда випуску, оці конячки, що й витягають номер у світ, крильцями не мерехтіла.

Чи належав до херувимів класний веб-дизайнер Сашко Заєць? Як виявилося пізніше, і ох, скандально виявилося — Ірен вважала, що так. А Соломія чи то не зауважила, чи просто не дивилася з такої точки.

При тім, якщо брати красавчика в окулярах за лакмусовий папірець «вікового зрізу», стосунки з яким мали б скластися, то вони в них якраз склалися.

Зайцю — а це була його перша робота — було страшенно цікаво верстати сторінки. Цікаво «штурмувати мізки» разом з тими, хто, на запрошення Лободи, на десять хвилин кидав поточну роботу, аби наваяти пропозиції до гасла номера та фотки на обкладинку («валіть усе, навіть коли видається абсурдом, зараз відштовхнемося!»)

Народилася у Зайця звичка, не кожного вечора, але після особливо напружених трудів, підлаштовувати свій вихід з контори — під Лободу. Аби разом йти до метро «Арсенальна». І робити щось на зразок підбиття підсумків. Згодом — він почав вивалювати цій обалденній рудій тітці й про хитросплетіння з приятельками, всілякими «ледями гагами», і про книги, і про те, що десь у Нетішині мама гнівається, адже кинув він хімічний факультет на передостанньому курсі, весь — у комп’ютерах, а зараз завис у редакції…

Лобода не могла б сказати, що відводить цим прогулянкам якесь місце у своєму житті. Але «звір Зайчисько» видавався цікавим. Інколи, згадавши про щось з вечірніх діалогів, вона посміхалася: невже — схоже до материнського почуття? Але це ж треба було би примудритися, народити такого в 15 років…

А у Ляболихи, виходить, стосунки з хлопцем не склалися. Тобто, у розумінні, яке вона, це стало ясним пізніше, вкладала у поняття стосунків.

— Соломіє, я чого дзвоню… Сашка Зайця заарештували. А я знаю, за що? Сказали, він шефиню зуродував й пограбував.

Телефонував Коля, другий редакційний дизайнер. Працював він віртуозно, з віку херувима вийшов, і Зайцеві на початках був учителем. Того вечора Коля зайшов на Зайцеву зйомну квартиру, домовилися, той дасть якусь деталь. Соломія не знала, чи випадає казати «деталь» на комп’ютерні навороти, але вона забулася, як назвав це Коля, і взагалі, не до визначень було після новини.

Ще зранку, на роботі, коли взяли по каві з автомата, і стояли в пустій курилці, Лобода вичитала Зайцеві. Мовляв, він не мав би розповідати таке нікому, як би там не було. А всередині не могла втриматися від сміху.

Бо Заєць розповів, хоч і з неудаваним переляком, проте, барвисто. Соломії було легко уявити, як лізуть на лоба його очиська з-за окулярів, коли у навороченій квартирі шеф-редакторки він побачив, що «сама» виходить із ванної кімнати «розумієте, без нічого, голим-гола, і на нозі, на кістці, золотий ланцюжок, і вона мені посміхається, витягає пазурі…».

Ірен запросила хлопця (якої там запросила, сказала, що має її супроводжувати, ніби виписала наряд) на джазовий концерт. По концерті — воліла прогулятися, і щоб він її провів. Біля під’їзду заявила, що тепер вони будуть слухати джаз у неї. В помешканні попросила розслабитися, почекати хвильку. «Я думав, вона попісять пішла, аж тут…»

— І що ж ви вчинили у ролі прекрасного Иосифа?

— Звалив на фіг з пляжу! Мовчки, до дверей, за двері, вона мало не погналася, але поталанило мені, ліфт спинився, якийсь перець звідти вивалився, я — туди…

Ляболь наступного дня у редакції не з’явилася. Не дивина, вона не мала щоденних обов’язків. Але Зайця, як бачите, ввечері цього наступного дня — пов’язали.

До речі, пізніше, коли стосунки Лободи й Зайця стали міцнішими, вона, після святкового «Біфітера» з тоніком, запитала хлопця, чому він відмовився від сексу з напахченою, оксамитовою після солярію Ірен. Що його відштовхнуло — «давай відверто, ми її навряд чи колись іще побачимо. То що там, може, п’яти порепаними були, чи бюст зів’ялий?» Зайчисько вибухнув: «Я на п’яти не дивився! Я, знаєш, свій „цей“ не на помийці знайшов! Я не коник-стрибунець, щоб можна було отак, не питатися в мене, чи я взагалі з нею хочу!»

— Не знала, що не питають саме в коника-стрибунця… А взагалі — вибач мені, що полізла, що не зрозуміла зразу, вибач, Зайцю.

У заяві потерпіла виклала таке. Підлеглий вислідкував її на джазовому концерті, уже там поводився щодо неї розв’язно, чого вона, звісно, не чекала. Волочився за нею до її будинку, а потім, коли вона почувалася у безпеці за власними дверима, несподівано відчинив їх, увірвався. Робив непристойні пропозиції. Коли вимагала, аби він залишив приміщення, цей монстр кинувся бити жінку, понівечив обличчя. На прощання прихопив гарнітур з білого золота, який вона тільки-но поклала біля дзеркала в передпокої. Як відчинив двері? Їй достеменно невідомо, але можна припустити, що заздалегідь, зі злочинними намірами, зробив копію її ключів, вона про всяк випадок зберігає запасну зв’язку в редакції, у столі, вона завжди довіряла «моїй команді»…

Хоч заарештуйте і її — Соломія була впевнена, не робив Заєць нічого подібного. А якщо звернутий набік ніс та синці й справді, як то кажуть, наліцо на лиці в Ляболихи — не Зайцевих лап це діло!

Звичайно, таку впевненість до справи не пришиєш. І Лобода, у гранично короткий строк, розв’язала, що змогла.

Почала з гарнітуру з білого золота. Всіляко кручені, видно, що дорогі, кульчики, браслет та ланцюжок з підвісками — на Ірен у день концерту були. Проте, запам’яталося, коли та залишала редакцію, ймовірно, якраз на джаз, то вийшла зі свого кабінету (при ньому кімната відпочинку, де й шафа, і все таке) — вдягнутою зовсім не так, як удень. У джинсах з проривами, футболці, що оголює пуп. І так, була вона без ювелірного гарнітуру.

Що ж, зняла, поклала в сумку, а потім, коли вирішила котити на Зайця бочку, десь в своїх апартаментах й заховала. Але… Є шанс.

Соломія затрималася у редакції після усіх. Витягла чужі ключі з чужої шухляди. Перехрестилася, аби у зв’язці виявився ключ від сейфу. Там шефиня не зберігала нічого особливо цінного, коду не було. Що ж… Клац! — і фотка цацок, кинутих на полицю, фотка із зазначеним числом, стала хоч якоюсь щілинкою в облозі, якою Ляболиха оточила Зайчиська.

Соломія тішилася, що встигла зробити це. Наступного дня у редакцію навідався водій Бонка. Той подзвонив до Лободи як до заступника редактора, повідомив, що «я пришлю, приїдуть, заберуть дещо». Водій, зокрема, забрав і зв’язку особистих ключів шефині.

Бонком поза очі (може, у певних колах в очі також) звали такого собі Бончука, чи то авторитета, чи напівавторитета. Підбандиченого бізнесюка. Його якийсь там фонд якогось розвитку-дослідження-відродження значився серед співзасновників журналу «Grot». А Бонк, з усіма підставами, не лише значився, але насправді був нинішнім покровителем і сердечним другом Ірен Ляболь.

Бонк. Про нього говорять — часами скаженіє. Але перш за все, треба спробувати з’ясувати, як там було з цим проникненням Зайця, чи у будинок він дійсно заскочив сам, чи спокійно зайшов разом з Ірен. І виходив же, біг до ліфта — адже цьому й свідок був! Якийсь там, Заєць сказав, перець виходив з ліфта. Звичайно, знайти його нелегко. За яким правом Соломія могла б розпитувати сусідів Ляболь на поверсі?

Стривайте. У будинку, тим більше такому, є консьєрж.

…Ляболь ніколи не брала до уваги «обслугу». Покативши тєлєгу на хлопця, пані Ірен і не подумала перекупити консьєржку.

Лобода також не лізла до тітки з грішми. Проте таки купила її. Нанизуючи слова, збрехала лише в одному, назвалася сестрою «того студента в окулярах, пригадайте, благаю, я присягаюся, що ні одне ваше слово ніде не пролунає офіційно, я просто маю знати, як малий потрапив до тої дами з 53-ї квартири, і хто іще заходив, коли він ішов звідси».

Лобода згадала, що колись читала про мнемотехніку, яка допомагає свідкові відродити картинку подій… І тепер вона застосовувала теоретичні прийоми, не знаючи, чи правильно зрозуміла їхню суть… Проте, старалася. І консьєржка пригадала, змалювала картинки.

Жодне слово із записаних на диктофон, який крадькома, у кишені, ввімкнула Соломія, й справді не пролунало офіційно. Вона просто взялася за телефон.

— Пане Бончук, якщо ви не знайдете для мене півгодини, я надішлю вам листа з певною розгорнутою інформацією на електронну адресу фонду, я ж не знаю вашої лічки. Але погодьтеся, краще ж переговорити, справа стосується нашого журналу, так-так, правильно, вашого журналу…

У підсумку — Бонк прийшов. І мовчки слухав Лободу, а вона повторювала собі подумки: «потрібна стисла, чітка конструкція інформації. Не хвилюватися, ніби я просто пишу колонку в журнал, тільки так».

— Ти не наїжджаєш, ну, не шантажируєш… От, знаю чомусь, що ні, і всє дєла. А таки намалюй собі, я з ліфта, цей сцикунок у ліфт, двері відкриті, курвища у прихожій гола стоїть…

Фейс їй відрихтують, я вже за все гроші вніс. Але сказав, коли пискне, що я руку приклав, то рихтовка не допоможе, потім уже не допоможе, бо ще раз прикладуся. Блін, я думав, скаже, що на вулиці її побили, я не знав, що вона сцикунка замаже, а дєло нам ні к чєму. Ладно, це на мені, заяву вона забере. А знаєш, ти б журналом краще, ніж вона, рулила, хоча тепер уже не поруліш, вєдь панімаєш, як воно тепер.

— Не пригадаю собі, відколи ми з вами на «ти».

— А ти нікого не боїшся…

— Панічно боюся гусей.

«...А не двоногих (рогатих) козлів», — Соломія не додала цього, навіщо хамити впусту?

Із СІЗО Заєць вийшов неголений, мружив очі без окулярів, радісно ніяковів.

— Хоч би з хати дали забрати хурду-мурду, а так — викинуть мене, ясно, мені однушку ж від контори знімали, так домовилися, коли на роботу взяли. Я у Нетішин не повернуся. Робота буде. Знаєш… Ай, вибачте, мені там приснилося, що ми на «ти»… Я дурний зараз, мені здається, що й на вулиці мої шкарпетки смердять. Окуляри? Розби… Тобто, роз-би-ли-ся, нічого, тільки зараз без них голова болить, але це нічого…

— Усе — потім. А зараз — пішли, Зайцю. Додому.

Саме так і з'явився тоді, п'ять років тому, кумедний та вірний Заєць у житті Соломії.

…На вечірньому ганку в Нижніх Боках Лобода пригадала оборудку з ключами від сейфу Ляболихи, й показала Зайцеві свою сьогоднішню здобич з Лінчиної кімнати, заховану в пачку з-під цигарок.

— А якщо Ліна кинеться по ключі? Ну, просто збереться їхати додому?

— Шукатиме — значить, просто загубила. Потім знайде. Десь у кутку. Поїхати — ніби не поїде, не кине Лесечку, та й до свого суворого тата вона не так, аби поспішала. Адресу в Містечку я тобі скажу, я виведу на це розмову, й скажу тобі, або, як будеш при розмові, сам почуєш.

Як, вистачить тобі хакерської геніальності, аби залізти в документи, навіть якщо комп у Ліни вдома запаролено?

Нарешті. Зрушилося. Заєць може доповісти про свій похід у розвідку. Про таємні відвідини квартири Ліни в Містечку. Ну, що ж…

— Комп у неї старенький, проте, не зовсім вбитий, у робочому стані. Щоб усе передивитися, ніяких хитрощів не знадобилося.

Так ось, Соломіє, жодних текстів, де б згадувався святий батечко, любов до нього, яка штовхає на злочини, чи писалося б про розбиті голови, нема ніде! Ні в документах, ні на робочому столі, ні в отриманих чи надісланих листах. Так, я у пошту залазив, це, звичайно, свинство, але в рамках того, що ти мене в розвідку послала…

— Не свинство, Зайцю. У цьому випадку — не свинство. А принтер?

— У квартирі нема принтера. Дві кімнати, кухня маленька, я все обійшов. У кімнаті, яка, напевне, нора старого, є книжкова шафа, там серед книг — ніякої магії.

— Здогадався глянути?

— А що? Я ж-бо не дурак, це дурак би не поняв, що обов'язково треба…

За враженнями Зайця — листи у пошті Ліни звичайнісінькі. Цікавим є хіба що один. Причому, надісланий Ліною якійсь Тані якраз цими днями. Тоді, коли Ліна уже сиділа в Нижніх Боках, причім не привезла сюди ні планшета, ні ноута. Цих цацок вона не мала взагалі. А отже, тут перебувала поза e-mail. Але лист таки надіслано…

— Зайшла в свою пошту з ноута Ігоря, всіх ділов на копійку!

— Хіба так. Вона не просила ноут у тебе, не просила у мене планшет. В Ігоря? Все може бути, Зайцю. Хоча мені чомусь не віриться, ми тут весь час на очах одне в одного, все, так би мовити, прозоро. А чи ця Таня відповіла?

— Відповіла. Мовляв, нічого не розумію, але спробую зробити, як ти, Лі, просиш, під’їду. Стривай, виходить, якраз завтра?

Розділ 16

У Нижніх Боках, у правденківській хаті, компанія якось собі жила. Не так, аби дуже весело, проте… Якось собі жили, а короткі канікули, що в скаженому вирі поєднали страшну смерть Сергія, дзвінке щастя весняної Росі, тривогу, пасторальні походи малечі до лошати та пігів-пігів — добігали кінця.

Капітан Зорич знову запросив Ігоря. Онищук взяв участь у процедурі опізнання підозрюваного.

— За законом суб'єкти для опізнання мають бути схожими. Але вийшла чухня, бо двоє хлопців, хоч і відкинулися на стільцях, позакривали очі, але видно, що грають, значить вони і є підсадні. В третього голова відкинута й повіки опущені зовсім по-іншому, ще й слина капає. Ясно, що він і є наркоша, той, що дівку у березні притопив… А раніше я його ніколи не бачив, так оперу й сказав.

Віталій (цього разу він не послав з молоком Дена, приніс сам) розказав Лободі, що відразу ж після цього слідчого експерименту наркомана перевели у лікарню.

— Палату стережуть, але Зоркий каже, що той навряд чи і з ліжка встати годен. Ні, шановна Лободо, не понівечили, а таким його цього разу й узяли — сильний передоз, на межі коми. Зрештою, справу по студентці і так завершено. Знайшли докази, так, це він, сволота. Інтернет-знайомство, листування, всяке таке, він там гнав дівчині психоделічну пургу, він не зовсім дурний, ну, й з претензіями на філософію. Вона приїхала на побачення. На його мотоциклі рвонули на Рось… Коли його вперше затримали, він при пам’яті був, казав, що посварилися, «вона мєня оскорбіла», може, і вдарив, не пам’ятає, але тіпа поїхав геть, не душив, не топив. Та кажу ж, докази уже зібрали. Але зараз він у такому стані, що далі допитувати ніяк…

Романія Василівна відповіла на дзвінок Ігоря і переказала вітання «Дарині та її мамі» так, ніби зналася з ними усе життя.

А щука із свіжої стала цілком мороженою. Її засмажили, проте, без усілякого піднесення, кавалки порозвалювалися на старій пательні, в результаті риба виявилася несмачною, занадто сухою, чи що?

Перед вечором, на який Ліна призначила побачення студентській приятельці, цій Тані, Лобода знов озадачила Зайця.

— Зайчище, ти чудо. Так класно вивів розмову на Лінчину адресу в Містечку, ця ніби суперечка, чи міг таку струнку чорнявку бачити твій приятель у подвір’ї на вулиці Кропив’яній. «Як це у Містечку такої нема? Він казав, Кропив’яна, номер три, там у нього хтось мешкає! Ага, ти мешкаєш деінде?» — словом, п’ять балів. І зі своєю прогулянкою добре викрутив, мовляв, закортіло для підняття настрою прокататися собі на «Ренусі» до Моринців… Клас у тім, що ніхто в компанію не напроситься, всі не раз були. Але стривай, якби Лесечка потім спитала про враження від Шевченкового села?

— Я туди з екскурсією ще в школі їздив. Слухай, ще хотів сказати, у квартирі в Містечку все виглядає так, ніби живуть там чужі собі люди. У старого — нові жалюзі, всякий інший недешевий наворот. У Ліни й малого — усе потерте, давно уживане. Вона свою кімнатку під ключем тримає. Так, у зв’язці цей ключ був, але зрештою замочок благенький, нігтем відчинити… У старого в кімнаті компа, до речі, немає.

— Потеплішало, він все в бункері, на тій свої дачці. Напевне, усе потрібне в нього там. Але ж ти, Зайчище, ростеш до Шерлока Холмса…

— Хіба до доктора Ватсона, блін!

— Добре, що не до поручика Ржевського, з оцим твоїм вічним «бліном», інтелігенте…

Наразі задача виглядала ось як. Оскільки Заєць стелить собі на веранді, а іншого шляху на ґанок нема, то саме йому, а не Соломії, випадає приглядати, чи піде, і як піде Ліна на таємничу зустріч.

— Як піде — смикнеш мене. Думаю, що мусимо на це подивитися. Я б спробувала піти за нею.

— Я з тобою. Але не знаю, що ми побачимо в темряві, ще й, бачиш, хмари підповзають, такенні, аж розтакенні!

— Можливо, ліхтарик буде в Ліни, Віталій казав, що того разу, коли, пам’ятаєш, вона вибиралася на пізню прогулянку, то спитала його, де б Віра Іванівна могла тримати ліхтарик. А втім — знаєш, як навчити очі трохи бачити в темряві? Вийдеш з-під світла, міцно прикрий повіки, протримай так півхвилини, відкриваєш, і щось уже видно.

Хмари були важкими й холодними. Шугав вітер, розхитувалися високі гілки шовковиці, на подвір’ї було незатишно. І взагалі — незатишно було, де не сховайся. Спати повкладалися рано.

Соломія чекала. Читала лежачи, лишила коло канапи ввімкнену стару лампу, не те, що стару — старовинну, під чорним ебонітовим ковпаком, такі колись стояли на письмових столах у кабінетах.

Соломія чекала, але не чула ніякого руху, та й Заєць сигналу не подавав. Перед тим, як задрімати, неглибоко, здавалося, що ненадовго, вона подумала: невже та невідома Таня сидить зараз одна на Росі? А може не приїхала? Але тоді як вона повідомила про це Ліні? Елементарно, телефоном, хоч та у листі, здається, просила не дзвонити. Але повідомила, й по всьому. Тоді нема на що чекати сьогодні?

А якщо все ж таки приїхала, й зараз там, сама, беззахисна, то, напевне, незле, що вона, Лобода, вибрала сьогодні хвилину, коротко розповіла Віталію про ситуацію…

Стукають! Дивний звук, взагалі, Зайчище не мав би гримати, мусив би просто тихо зайти й покликати її. Та стривайте, це не у двері, так, стукають у вікно!

Соломія сполотніла. Стукіт змінився рипінням по склу. І, при лампі було видно — до вікна притискається бліде, змазане обличчя потопельника. Брудно-рожевий млинець. Долоні у мокрих, закривавлених рукавичках.

«О, Боже, мокрий, просто від дощу мокрий сірий трикотаж, це ж він видався мені голим зеленкуватим тілом потопельника!..»

Коли Соломія, здається, не втримавшись від крику (та ні, вона мусила втриматися, напевне, що мусила, крик залишився всередині), вискочила надвір, клацнувши вимикачем світла над ґанком, Віталій, притримуючи, вів до східців молоду жінку. Чорне волосся робило її дещо схожою на Ліну.

Зараз воно, мокре й скривавлене, липло до лоба та щік, до незнайомого обличчя.

— Танька? Що це, звідки ти взялася?

Ліна, боса, у м’ятих шортах («одежа суха, обличчя сонне» — відзначила Лобода), з’явилася з-за спини Соломії, з дому.

Розділ 17

Коло пораненої з’юрмилися усі. Проте, Віталій, посадовивши дівчину на стілець, жестом попросив не нависати. Соломія направила на потилицю яскравий струмінь світла з ебонітової лампи. Вітася орудував змоченим рушником.

— Не так страшно, як видавалося. Оце усе, це перша кров, вона бризнула, змішалася з дощем, розмазалася, й по руках також. Лесю, дай іще рушника, руки тоже витерти варто. Шкіру на потилиці розсічено, глибоко, це так. Але на той удар, сокиркою, не подібне. На щастя. Каменюка, га? Пошукати б тут на світанні.

Те, що по голові Тетяна дістала не сильно — було єдиною хорошою новиною. Скажімо, єдиною зрозумілою, безперечною. Все інше викликало безліч запитань.

Ліна не писала до Тані місяців зо три. «І взагалі, не думаю, аби я могла б смикнути тебе з вереском — „рятуй, дорогенька Та“», — зазначила вона досить шорстко.

— А я сама не знаю, якого хріна зірвалася, їхала сюди якимись попутками. Думала, йдеться за таку собі смішну авантюру, може, від жениха тебе рятувати…

— Ти мене колись від женихів рятувала?!

— Та ладно, просто нудно у нашому зажопінську, рік у школі до кінця іде, вихідні поспівпадали, тягнуться…

Тетяна Лободі не сподобалася. Була вона якоюсь такою, здається, примітивнішою за своїх студентських подруг. За Лесечку — поза всяким сумнівом. І, до речі, за Ліну також. Та менше з тим, це не означає, що хтось може бити її каменюкою по голові!

На березі, за словами Тані, їй було ні краплі не страшно. Виявилося, що там, де колись вони з дівчатами смажили ковбаски, зараз стоїть намет. «Я подумала, що ти, Лі, мене якраз туди на якусь імпрезку покликала. А там туристи, пара з Варшави, вони переночувати стали, вони якимось гумовим човном, забула, як називається, по Росі униз пливуть».

Лячно стало, коли, не дочекавшись Ліни, Тетяна вирішила йти до Лесеччиної хати. Коли віддалилася від намету, піднімалася на пагорб, спускалася, ще не дійшла до перших будинків — відчувала неприємне. Навіть моторошне. Ніби хтось іде за нею, на відстані, неухильно. Ага, ще тоді, коли говорила з туристами, їй здалося — хтось тихо шастає за кущами.

— Морячок? Але чому ж далі не спрацював, не довів до кінця?

Здавалося, Віталій сказав це лише до Лободи. Заздалегідь почувши від неї, що на березі, в темряві, сама, сидітиме потенційна жертва «нехорошого місця», він відрядив Костю-Морячка припильнувати.

Чому не сам? «Я знав, що сам я тут буду. Коло вас усіх». Пізніше фермер-снайпер розповість Соломії, що ні, не кинув він Морячка, як то кажуть, під танк. Уже знав, що на березі туристи, і, напевне, нічого не станеться, попросив лише підстрахувати. А сам вирішив дочекатися Ліни, якщо і справді піде вона на таємну зустріч. «Я не стежив би, і… Знаєте, нікому б стежити не дозволив. Що би зробив? Спитав би, що сталося, чим допомогти. Пішли б ми туди удвох. Або ніхто би не пішов».

А Костя-Морячок, навпаки, був упевнений, що спрацював, виконав прохання «малого Вітаськи». Непонятна дівуля погуляла над Россю, потерлася біля намету, поцвірінькала з туристами. Вона, жива-ціла, подалася до перших хат. Він піднявся на пагорб, подивився. А тоді розвернувся до намету. Здавалося йому, що звідкись знає польську мову. Одиноко б згадати — горілка це гожалка, чи якось ще? Ага, вудка, точно. Він не жебрає, і знає, що людям, які спортують на човні, рибки не продаси. Але якщо не в дорогу, а на сьогоднішню нічну юшку, га? Або ще щось намалюється?

Тут, щоправда, нарешті зірвався дощ, і Морячок наплював на туристів, почимчикував додому.

Костя не взяв до уваги одного куска шляху дівулі. Там, де скінчилися будинки, і вона звернула у провулок, щоб до хвіртки йти повз темний правденківський садок.

— Я уже психувала, тут ще й дощ зірвався. Обернулася, і побачила, в повітрі танцює світло, ніби ліхтарик, але високо. Ніби хтось підняв його до голови? Потім згасло, щось затупало, і… Отак, з-за спини, хтось притис мене до себе рукою, і знов світло блимнуло, і згасло, і — мене по голові…

Лобода зосереджено простягнула напружену руку до Віталія. «Дайте свою. Ні, ліву. Дивіться, Тетяно!» Усі дивилися не на руку. На Соломію. А Тетяна заблимала круглими драже очей: «Щодо лапи? Ні, не схожа». Посерйознішала: «Правда, не така. В тої на мізинці…» Вона раптом перервала себе. І далі лише повторювала, що ні, ніякої заяви у міліцію не писатиме, і взагалі, якби знала, що тут вбивства і маніяки, ніколи б не приїхала, і зараз — просто поїде геть, і все, і лікаря не треба, бо якщо накладати шов, то вистригати волосся, не хоче вона, само усе заживе.

У рані засичав перекис.

— Днів десять ходитиме нерозчесана, якщо залізе туди гребенем, то ой-ой, — Віталій викинув у кухонне відро останню, ледь червонаву ватку.

— Я образила вас.

— Не так, аби дуже. Шановна Лободо, ви таки вирішили розгребти оцю історію…

— Де саме були ви, Віталію, коли усе сталося?

— Тупо сидів на камені, тому, що на узбіччі нашого провулка. Чекав, чи не з’явиться на вулиці Ліна. А таки тупо сидів, бо не побачив, що з-за рогу виходить дівчина, отямився лише тоді, коли вона заверещала. Кинулася у хвіртку, чомусь незачинену, до вікна, воно єдине світилося. А я спочатку не за нею, не на подвір'я, я рвонув за тим, що втікав, але де там, він у темряві, й не дорогою, і не до шосе, а різко вверх, до того будинку, який нагорі, пустий, на продаж. Він через паркан сигонув, і згинув у кущах, вони ж там непролазні. Напевне, варто було б пошукати. Але я за дівчину перелякався, ну, і за… усіх. То бігом повернувся, а вона вже біля вашого вікна, і ледь не впала.

Соломія й не зауважила, коли Віталій примудрився зателефонувати своєму Зоркому. Проте поки Лесечка напувала Тетяну кавою, той пригнався на мотоциклі.

— Якщо не пишете заяви, то вважайте, я з приватним візитом.

— Добре було б, якщо не стільки з приватним, скільки з привітним!

Ого, Ігор знову жартує, знову намагається грати словами… Лобода мовчки зраділа, а Лесечка відверто засміялася.

— Капітане, я заберу у вас кілька хвилин, будь ласка, — Соломія витягла Зорича на ґанок.

— Про що вона питала тебе, куди поперлася? — Віталій дзвонив до Зорича. Мало не кричав. Спочатку було так — капітан поїхав, захопивши з собою Тетяну. Та погодилася зазирнути до лікаря («анонімно, правда ж? І вааще, я послизнулася і впала сама»), потім автобусом з К. вирушити у свій, як вона тепло називала селище, зажопінск.

І тільки після їхнього від'їзду всі побачили, що Соломії немає. Немає й «Ренусі». Вона нікому не сказала, куди і навіщо вирушила. І, коли Ліна повідомила дещо зовсім дике, Заєць розхвилювався й почав повторювати: «Лобода здатна полізти в пекло, вона здатна, вона…»

Віталій розвернувся, нічого не сказав, пішов до себе. Зателефонував, розпитав опера, мовляв, що Соломії від нього треба було, де вона може бути зараз?

А потім компанія й не помітила, що курява здійнялася за «газоном» фермера. Заєць і Лесечка дзвонили до Соломії. Казенний, й, здавалося, єхидний голос у слухавці з разу у раз пропонував їм «залишити повідомлення».

Розділ 18

Соломія стояла біля вікна, ззовні прикритого дерев’яними заслонами. Друге вікно цього чужого маленького будиночка було заґратованим. Двері зачиненими.

Спиною до Лободи, звичайно, не знаючи про те, що вона в кущах, голомозий чоловік у дорогому спортивному костюмі зачинив двері на кілька замків. Він сів на велосипеда. Нарешті, зник в кінці пустої вулиці. А Соломія для надійності почекала зо чверть години.

Дерев’яні заслони (не так, правильно — віконниці, а російською — ставні) було защеплено на звичайний гачок. Вона відкинула його. Скло не заґратоване.

На світанні, коли Лобода запитала в капітана Зорича, як би довідатися, де у Містечку знаходиться дача Степана Кравченка — опер, на диво, не з’ясовуючи, нащо воно їй, відійшов набік, зателефонував, треба розуміти, до колег із сусіднього райвідділу. І розповів, що кооператив «Зелений» у Містечку єдиний, і знайти садибу Кравченка просто.

Ділянки решти шестисоточників будинків практично не мають. У маленькому місті, де й так половина живе в приватних домах, дачі непопулярні, тут, в кооперативі, люди мають додаткові городи, й спорудили біля них крихітні врем’янки, а то й просто навіси. А Степан Петрович побудувався. Причому, зробив дивний плаский дах, і кажуть, що це виглядає як дерев’яний кубик, ще кажуть — «бункер»…

Капітан, ніби опам’ятавшись, нарешті запитав: «Треба розуміти, взнати про усе це в Поліни Степанівни ви чомусь не схотіли? Та гаразд. Як би там не було, що б вам не здавалося, мусите повідомити мені. Без фантазій, і взагалі, без фокусів».

Лобода відговорилася тим, що обіцяла пізніше приїхати у відділок — «я наразі спробую упорядкувати свої фантазії».

— Є у вас, маю на увазі, в вас самій, щось переконливе, — опер чи то похвалив Соломію, чи покепкував з неї.

Впорядковувати фантазії Лобода вирішила дією. Сіла за кермо, подалася у Містечко. Розшукала дачний кооператив. Дочекалася справжнього ранку.

І тоді, недобрим словом згадуючи власну неспортивність, подолала паркан. Вмостилася в кущах. Звичайні порічки, ще без ягід. Якщо на хвилину прилягти, подивитися знизу — вимальовується справжня фантазія. Щоправда, світла, принадна. Гілки, вкриті чітко вирізьбленим листям — ніби звивисті вулиці маленького теплого міста, кожний листок — зелений будиночок. Добре у цьому місті, там нікому не болить, нікого не ображають.

А тут, хоча й називається кооператив «Зеленим»… Припустити, що тут також усе тепло, мило і чисто?

Соломія до кінця не знала, чого саме чекає у засідці. Якщо господар у бункері, й не збирається найближчим часом залишати його? Або навпаки, саме зараз він не тут, і вона втупилася в пустий будинок, і дочекається, голомозий повернеться, зайде в середину… Яким має бути її план?

Проте, нарешті вона дочекалася хоч чогось. Голомозий з будинку вийшов. Зачинив двері на замки.

Лобода здавала собі справу: те, що вона збирається зробити зараз, тягне не на дрібне хуліганство, о, ні, це серйозніше. Проте… Якщо її припущення, яке сьогодні набрало чітких обрисів, підтвердиться, й саме тут знайдуться якісь докази — то все одно. «Буде енд, буде енд», — мимовільно повторювала вона собі слова Ліни. Якщо ж не отримає нічого, може, їй удасться змитися звідси непомітно, так само, як пробралася у «Зелений».

Соломія зняла з себе цупку і довгу лляну розлітайку. Цю милу «шкірку» цегляного кольору вона купила ще взимку, на секонді, в отому круглому, немов цирк, гендлі на Позняках у Києві. Купила, коли мріяла про теплу весну. «Маю весну гарячу. І зараз вона розжариться до межі».

Але якщо діяти, то час. Лобода лишилася в улюбленій просторій «хламиді». А тканиною верхньої кофтини обернула руки й щосили вдарила ними у скло.

Не порізалася. А криваву подряпину на плечі нажила уже тоді, коли залазила в отвір.

Отже, бункер. Біля однієї зі стін тут книжкові полиці, від підлоги до стелі. Ось воно, так і є, серед іншого — купа дешевої псевдоезотерики. Еклектична суміш з чорної магії, всіляких рунвір. Тут же неоязичництво-вікканство, з його ніби безневинним «Духовний шлях, заснований на вшануванні природи». О, затесалися й респектабельні міфи Давньої Греції, ага, іще щось про єгипетських богів та богинь.

Ноутбук і принтер — на акуратному письмовому столі. Недешеве офісне крісло. Лобода розбудила екран порухом мишки. Компа не вимкнено, й головне, не запаролено!

…А в Нижніх Боках, тимчасом, оговтувалися від сказаного Ліною.

— Мій… отець — мерзотник. Брудним збоченцем він був завжди, але тепер, напевне, остаточно з’їхав з глузду. Та й раніше…

Пам’ятаєш, Лесю, він приїздив у Черкаси, перед нашим дипломом? У якихось своїх справах, поселився у готелі. Так ось, він тоді приставав до Тані, так, приставав у найбруднішому сенсі. Покликав її до себе, сказав, що допоможе з англійською, вона ж, пам’ятаєш, до мов не дуже. Ну, й поліз. Причім, ніс маячню, з піною на губах, про якийсь обов’язок великого всюдисущого Батька.

Але коли вона скочила до вікна, і збиралася закричати, він ніби прокинувся. Тетяна каже, що заговорив до неї іншим голосом, таким розміреним, викладацьким. Сказав, що, мовляв, у житті не треба боятися ніякої гри, а тут, мовляв, нічого й не сталося, цілком спокійно сказав, й не перечив, коли вона пішла. Я тут Таньці вірю. Не питайте, чому вірю!

Я мовчала. Лесю, вона сказала, якщо я тобі розповім, то ти згидишся мною, через нього, почнеш мене уникати. І — знайте, у нього на лівій руці, на мізинці, довжелезний ніготь…

Всі заговорили одночасно.

— Лі, бідолашко, ти жила з усім цим! — це, звичайно, Лесечка.

— Такий ніготь — прибамбас старовинний, ніби так на мізинцях відрощували масони? — Заєць, коли був зніченим, не червонів, а просто ніс щось не до пуття.

— Масони — не масони, а такі мерзькі пожовклі кігті я видів у жлобів, які строять з себе… Та тьху на манікюри! Душу б з гада витрусити! — вибухнув Ігор.

А Віталій мовчки розвернувся, і, намацуючи мобілку в кишені широких синіх слаксів, пішов геть.

Гей, варто б йому озирнутися, хоч на секунду, побачив би, яким поглядом здатна дивитися Ліна, причім, саме на нього… Проте, він явно кудись поспішав.

Лобода нишпорила в бункерному комп'ютері. Маячня, збережена в документах, мала претензійний заголовок: «Народження Бога».

Афіна-Паллада, що вирішила вигулькнути на світ саме з голови Зевса, сусідувала з Ізидою-Озирисом, які були не тільки братом і сестрою, а містичним подружжям. І далі, далі…

«Юнг про бажання кровозмішення: для того, аби народитися знову, причім, неперевершеним, треба знову потрапити у лоно своєї матері. А для того, аби народитися вічно молодим, варто потрапити у лоно своєї дочки? Юнг вважає, що будь-яка жінка, яка є генетично близька тобі, є субстантом матері!!!» «Подвійна генетична близькість. Онучка, яка одночасно є дочкою. Вікканські трави збережуть плідність вічного Батька надовго, і коли субстант доросте до овуляції, настане час…» «Тільки так, тільки з одного кореня! Брат і сестра. Великий Батько не винен, що свого часу сестра не дала йому засіяти своє лоно…»

І ще, ще, таке ж сплутане, навіжене. І — нав’язливий мотив розтятої голови.

Годі було намагатися прочитати усе. Соломія вихоплювала рядки. А перед тим, як зануритися в це словесне трясовиння, вона відчинила внутрішні двері, мало ж тут бути ще одне приміщення, те, із заґратованим вікном.

Ага, щось на зразок кухні-передпокою. Вхідні двері замкнено. На круглому білому столику — блендер із залишками огидної рожево-сіруватої суміші. Стривайте, чого ж огидної? Поряд, на скляній тарелі, виблискують великі рожеві трускавки. Рідина в блендері, це всього-на-всього молочно-ягідний коктейль. Трускавки зараз офігенно дорогі. Чи скуштував вже малий Богдан цієї весни хоч ягідку?..

Лобода притьмом повернулася до комп’ютера. Була впевнена — знайдеться ще один цікавий файл. Куди перекачано кілька сторінок з маячні про народження Бога. І закинуто в текст рядки про пристрасть до батька, ті, які нібито вийшли з-під пальців Ліни.

Соломія не помилилася. Вона знайшла, вона побачила й це.

Але тут — опа! — у бункері раптом стало темно. Хтось, з подвір’я, різко зачинив дерев’яні віконниці.

Втікати нікуди. Отже, не мало значення, чи зрушиться вона з місця. Проте, Лобода інстинктивно піднялася, вийшла з-за стола. Тепер вона стояла на дивному квадраті підлоги, на який звернула увагу, коли тільки-но потрапила в бункер. Дошки тут були такими само, як всюди, проте, це був саме виокремлений чималий квадрат, його межу з усіх боків позначала виїмка, неширока, але глибша за звичайні стики дошок.

Зараз було не до спостережень, це тоді, коли Соломія оглядала кімнату, вона зауважила, що поряд з квадратом лежить схожа за розміром, «плаха», чи як це назвати? Також квадрат, але вищий, прикріплений до підлоги металевими петлями. Ніби кришка роялю. Що це? «Для подіуму чи постаменту занизько», — подумалося тоді.

А зараз стало не до жартів. Клацнули замки вхідних дверей. Пролунали кроки. Перед Лободою, затуляючи їй шлях на вихід, став Степан Петрович.

— Отже, нишпоркою виявилася ця руда… — Він говорив ніби сам до себе.

Соломії видавалося, що усе вона спостерігає збоку. «Чудеса. Хтось посудом грюкне — здригаюся, про індика годі й згадувати. А тут — якась відокремленість. Ніби дивлюся кіно. Ніби — не мій віз, не мій перевіз, най туркоче, куди хоче. Тому і страху майже нема». Наступна думка була більш конструктивною. «Треба спробувати перехопити ініціативу. А там — як піде».

— Доброго дня, великий Батьку! Хоча, інколи Ви називаєте себе вічним Батьком, скажіть, що є більш правильним?

«Як піде» — виявилося занадто позитивним припущенням. Бо не пішло, полетіло… Голомозий різко штовхнув Соломію у груди обома руками.

Коли Лобода була підлітком, інколи її називали рудою бестією. Та треба розуміти, це за гострий язик, бо битися — Соломія й в школі не билася. Отож, втратила рівновагу, гепнулася задом на той квадрат підлоги. І він… О, Божечку! Поїхав униз. Разом з нею.

Господар бункера, не спускаючи очей з теракотового сарафана жінки, яка підступно пробралася у його потаємний світ, спритно крутив невеличке колесо, таке собі кермо, вмонтоване у книжкову полицю. Соломія обіруч схопилася за краї підлоги, що відпливала. Голомозий (о, які ж маленькі відстані у цій кімнаті!), не відриваючись від колеса, вдарив її по руці грубою підошвою свого черевика. «Добре, що по лівій», — майнула думка, загалом, недоречна.

Опускалася в темряву. Це тривало недовго, квадрат, з рипінням, подолав усього зо три метри. Пристрій загальмував на якійсь долівці.

Темрява глухою не була, нагорі ввімкнули світло, й воно впало сюди, через отвір над головою Лободи.

— Тепер говоритимемо. Із зайдою, якого прибрав, я поговорити не встиг. А хочеться розповісти про призначення, особливо тим, хто піде у безвість, і не завадить мені призначення виконати!

Нили, просто скімлили пальці лівої руки. Напівсидячи-напівлежачи, Соломія сперлася на праву.

— І яку Афіну-Палладу для себе, бо в Зевса інша історія, ви сподівалися роздобути з чоловічої голови? Той, як кажете, зайда, він же не Бог, і явно не споріднена жінка, у лоно якої кортить увійти. Що можна знайти у його голові? Невже ви запліднили мужика, великий Батьку?

— Не торкайся своїм язиком того, що не для тебе, ідіотко. Я не розтинаю пусті черепушки, я прибрав його як сміття, не заглянувши туди, де нічого немає. По-лі-на. Ось Паллада! Не з голови з’явилася, але, але… Може бути наступний віраж, і те, що має з’явитися, проросте з її чрева у голову, може…

Лободі було важко втямити, скільки часу тягнеться цей неймовірний діалог. І що станеться, коли розмова скінчиться. Голомозий почне битися в істериці, чи як таке називається в психів? Полізе піна, він там, нагорі, буде качатися підлогою, втратить свідомість? Чи ні, він просто подасться кудись, лишивши її здихати у підвалі свого бункера. Або наважиться сплигнути сюди, і почне… Так, почне вбивати її. Як почне, так і закінчить, це зрозуміло.

Треба слухати. Врешті-решт, це цікаво. Ось промайнула майже точна цитата із записів, які бачила в комп'ютері: «Давні греки чинили справедливо, коли дозволяли батькові, дочка котрого втратила цноту, продати її у рабство. І дарма не написано у давніх греків, що так чинили тому, що вона зрадила саме Батькові!»

— Мені не потрібні боги, я сам інколи відчуваю себе земним втіленням Перуна!

Соломія почула, як відчиняються двері, потім другі, лунають швидкі кроки. «В маніяків не буває спільників» — встигла подумати вона перед тим, як згори почувся неочікуваний голос.

— Втіленням Пер-Дуна!

Віталій кинув це з ненавистю, і з удаваною лагідністю додав: «Дякую, що ти забувся зачинити свою халупу на замок…»

Лесечка обіймала Ліну, а Заєць, забувши, що ще вчора поза спину називав її анакондою, ніс приготовану для неї каву.

— Слухай мою команду, баришні! Сліз не лити — кавусю не солити! — гримів Ігор.

А на сусідньому подвір’ї Ден, босий, сидів на призьбі, і, здається, теж збирався заплакати. Віталій, звичайно, за руку його не водив. Він, Денька, був великим мужиком, порався по господарству, і нічого проти того, що Вітася їде чи йде у своїх справах, звичайно ж, не мав. Але увесь цей час, і в Пісках, і в дорозі, і тут — була традиція: друг Крук спокійно і коротко «вводіл єго в курс дєла», повідомляв, куди йде, коли мав би повернутися. А цього ранку в хлопця чогось так стискалося всередині, ніби вони знову потрапили під обстріл…

Розділ 19

Нагорі, у бункері, билися. Відчайдушно, з гарчанням. «Ага!» — викрикнув високий голос, неподібний ні до того, яким Кравченко вбивав свої лекторські цвяхи, ні до того, яким ніс маячню про призначення. Проте верещав саме він. Удар у підлогу, а через хвилину Лобода почула інший звук — тріск, ніби щось розлетілося на друзки. І Віталій глухо, кілька разів, видавив: «блядь, блядь…».

У підвал (ось він, справжній бункер!) звалилося важке і велике. Соломія й не знала, яким чином їй вдалося відкотитися до стінки. Згори гупнула кришка, нанизу запанувала цілковита темрява.

Через кришку слова голомозого доносилися невиразно. «Очищу світ від вас… Від скверни… Свого не віддам… Засію чистим сім’ям те, що є моїм…» Кроки віддалялися.

На долівці Віталій застогнав крізь зуби, голосно проковтнув слину, заговорив:

— Шановна Лободо, як ви тут, він пошкодив вам? Ви на ногах? Тут обов’язково є вимикач. Якщо можете, шукайте. Я — зараз, я при тямі, лише помацаю кістки, ось, ось…

Соломія нарешті піднялася. Мовчки почала водити долонею по стіні, навпомацки перейшла до іншої, вдарилася коліном у якийсь предмет, рукою почула над ним клавішу. Огидне, мертво-синювате, так зване денне світло залило підземелля. Виявилося воно невеличким, навіть затишним, якби не це неприємне освітлення. Те, на що наткнулася — широка канапа, з подушками, під пухнастим пледом. Якісь книжки — просто на підлозі. Квадратний отвір у стелі, наразі зачинений. На підлозі, на такому ж за розмірами квадраті, уже не лежить, а сидить Вітася.

— Без істерик.

— Я, в принципі, не схильна до них.

— А може я це собі? Він би, курвій, мене фіг заламав, але зацідив якраз по пораненій нозі, офігенним черевиком, я упав, поки сичав від болю, він мене і…вкотив. Ось так, шановна Лободо.

— Ви обіцяли, що розкажете, чому ніколи не називаєте мене на ім’я…

— Та розкажу. Якраз для підняття настрою. Бачите, шановна Лободо, мій татко назвав Соломією нашу найголовнішу козу, такого собі неформального лідера козовства. Її завели, коли він надивився мюзикла, по Гоголю, там, де Вєрка Сердючка Солoxy грає. Назвав Солохою, а потім почав ласкаво Соломійкою кликати. Ваші, до речі, в курсі, регочуться. Минулоріч, це мені Леся розповідала, ви якраз від своєї тезки панічно тікали. Ось так, шановна Лободо.

— Дивіться! — Соломія тицьнула пальцем у протилежний від канапи бік. Коло стіни стояв червоний рюкзак. Вона уже збиралася заглянути, що всередині, але…

— Стояти, не руш! — фермер-снайпер зойкнув, коли підхоплювався на ноги, проте хутко опинився біля знахідки.

— Думаєте, він замінував власний бункер?

— Я не думаю, я… У таких випадках філософія — це зайве. Хай йому чорт, перш за все треба вибратися звідси. Усе інше — потім. У вас мобіла працює?

— Я лишила її в автівці, спеціально. Не хотіла, аби задзвонило, поки буду сюди підбиратися.

— Геніально. Просто вимкнути не можна було?

— Авжеж, хреново. Я буваю часами тупа щодо техніки, всієї, крім компа. Не повірите, боюся мобілку вимикати, здається, що потім не увімкну. Коза Соломія…

Фермер також залишився без телефону. Кравченко під час бійки намацав мобільний Віталія у його кишені, видряпав, примудрився розтрощити, з розмахом кинувши об стінку. Дурний-дурний, а хитрий. Ще під час божевільного діалогу Соломії видалося, що в голомозому — ніби дві істоти. В одній перемішано еклектичну маячню, і це він несе уривчасто, не замислюючись про логіку. А друга постать — з металом у голосі викладає химерні, прямо кажучи, злочинні, проте досить логічні ходи. Наприклад, вона запитала, чого він хотів від Тетяни, навіщо написав підробного листа, викликав, підстеріг, накинувся. Степан Петрович, гигикнувши, і знову назвавши співрозмовницю ідіоткою, пояснив. Мовляв, якщо нишпорять навколо бичка з намету, якого він прибрав, то хай буде в анонімного маніяка чергова жертва, на цьому ж самому місці, хай ловлять бозна-кого… І жертвою хай буде не просто будь-хто, а огидна дівка, яка колись перед ним завинила, хоч і схожа вона волоссям трішки на його Поліну-Палладу.

Лобода заперечила: «таким чином під підозру могли підпасти саме ви, бо хлопець залицявся до вашої дочки, а дівчина з нею товаришувала».

Кравченко на мить перестав бути збоченцем і хитромудрим убивцею. Він просто начальницьким тоном зауважив, що на нього, солідного науковця, навряд чи впала б і тінь підозри. Але чи не відразу ж вигулькнула та, друга істота, істеричний голос плутано поніс, що вбивця відомий, вбивала сама Паллада, «для чужих — Поліна», вбивала саме тих, хто поряд з нею, але не шанує великого Батька… І її б визнали психічно ненормальною, і «в мене дещо знайдеться, я її відкуплю, її з лікарні віддадуть батькові, вона житиме тут, де зараз смердиш ти, тимчасово смердиш. І тут лоно нарешті буде гідно засіяно, і тут, у покорі, у тиші…»

Та досить згадувати цю маячню. Що робити їм з фермером зараз?

— Отже, послуга під назвою «дзвінок другові» є недоступною. І вибиратися нам звідси — виключно самотужки.

— На крилах, і мухою крізь кришку? Хоча там і для мухи отвору немає…

— Щодо через кришку — маємо проблему, шановна Лободо. Або — навпаки, не маємо. Ви не звернули увагу, там, нагорі? Оця довбана покришка має якийсь гачок чи іншу застібку?

— Не знаю… Я взагалі тоді не знала, що цей низенький квадратний подіум на петлях є покришкою…

— А ось щодо крилець, то вони не знадобляться. Система спуску-підйому — це такий собі кухонний ліфт. Чому кухонний? Ставлять у ресторанах, якщо кухня нанизу, таким чином нагору страви витягають. Значить — що? Значить, тут, нанизу, має бути щось таке, якась фігня, що піднімає платформу.

Важелів, чи як це назвати, виявилося аж два. У найближчій до підйомного квадрата стінці один — на рівні трохи піднятої руки, і другий — набагато вище, так, що дотягнутися можна було, уже піднявшись на платформі. «Тепер понятно, як він тут один крутиться, тепер зрозуміло…» — бурмотів Віталій. І ще — «ага, в ресторанах другого, звичайно, не роблять, біфштекс не мусить сам щось крутити, і пан кухар, звичайно, має людський вихід…»

Фермер вправно покрутив важіль, і, дещо піднявши квадрат, закинув своє тіло на нього, скривившись від болю у нозі. Але більш серйозне випробування ноги мусили пережити пізніше. Платформа на товстому гвинті, який вилазив з долівки підземелля, не доїхала до висоти, на якій можна було б відкинути покришку. «Господар не боїться отак зависнути, він, коли залазить у свою нору, треба розуміти, кришки не закриває», — думала Соломія.

— Лободо, крутіть, натискайте, міцно, отак, да-да, ще! Верхній не діє, щось його переклинило…

Але переклинило й нижнє кермо. Вітася різко видихнув, зігнув коліна, і кілька разів пружно підскочив, намагаючись у стрибку вдарити в покришку напруженими долонями. Кришка, гучно гупнувши, відлетіла на п’ятій, ні, на шостій спробі. Він підтягнувся на руках, і ось, дістався поверхні. «Не годна я так підтягнутися. Та це питання стане актуальним лише тоді, якщо холерний квадрат взагалі рухатиметься, і його вдасться спустити по мене…» — думала Соломія.

— Як по маслу! — Вітася нагорі вже опускав платформу. — Стривайте, не ви і рюкзак, а спочатку рюкзак, без вас, зрозуміло? Ага, беріть його, ставте, легесенько, знаєте, у дитинстві я ходив на фехтування, так тренер казав — рапіру мусиш тримати як пташку: не так міцно, щоби задушити, і не так легко, аби вона випурхнула…

Ліфт за Соломією спустився не відразу. Судячи зі звуків, які долітали згори з квадратного отвору, Віталій таки заліз у наплічник. Вилаявся.

Знову зарипів гвинт, платформа досягла долівки так мило, що Лобода всілася на ній без проблем, і нагору дісталася з усіма можливими вигодами.

— Сильно кривавого там немає. Хіба ззаду, на футболці, небагато, з першої рани на потилиці. Весь одяг він з мертвого тіла зняв, перш ніж сокиркою нівечити. Тут одяг, просто зіжмаканий. Та все одно, не дивіться, нащо воно? Так, згорнутий карімат, спальник, чомусь шампанська пляшка, пуста…

Віталій говорив незвично хрипким голосом. І він не подивувався, коли у маленькій кухні Соломія раптом схопила зі столу блендер із рожево-пінними залишками, люто жбурнула ним об підлогу.

Цього разу Кравченко не забув закрити двері на замки. Фермер повернувся у кімнату, проте виглядало, що не від безпорадності, а чітко — до вікна, прихопивши з кухні молоток для відбивних («сокирки в наборі немає, ось пусте гніздо на неї»). Він з акуратною злістю, якщо така буває, а Соломії до голови прийшло саме це визначення, на друзки розбив молотком гострі залишки країв скла. З розмаху гатив по віконницях. «Ножа з кухні, довгого!» І ніж увійшов у щілину, і золоте та блакитне світло відкрилося, коли Вітася відкинув гачка, коли розійшлися дерев'яні завіси.

Вони не оглядалися на бункер, прямуючи до своїх автівок. «Ви, шановна Лободо, машину сховали вправно, проте не оригінально, бачите, я „козла“ саме сюди завів, ще поки вашої не бачив, я теж накинув оком на цей чагарник». З бардачка «Ренусі» («жлобське слово, це називається скринькою для рукавичок» — жлобських слів пані літредакторка не любила) Соломія витягла мобільний. Віталій сказав, що поїдуть вони його «козлом», «ваші колеса на правденківському подвір’ї цьому гадові очі намозолили». У транспорті фермера, роздовбаному газоні, Лобода затиснула розпухлі пальці лівої руки колінами — таки боліло.

— Ігорю? Так, коло мене, не кіпішуйте там, усе потім, зараз просто слухай і роби. Найближчим часом — щоби до вас ніяких візитерів, ні на крок, хвіртка аби зачиненою була, чув? Дітей і Ліну — до мене, там не тільки Денька, там і Чарчиха. І взагалі… Ліна не схоче? Відтягни на руках!

Соломія не чула, аби колись раніше фермер говорив так безапеляційно. У крайньому разі — до когось з їхньої компанії. Але це не завадило їй звернутися до Віталія не менш твердо, тоді, коли натиснувши відбій, той зібрався телефонувати іще.

— Я дуже прошу вас. Дуже. Не дзвоніть наразі до Зорича. Я ще не знаю, що і як робити, я радитимусь з вами, але ось зараз — не дзвоніть, ні про що не повідомляйте. Це — знаєте, задля Ліни, задля Богдасика.

У нагороду за досить дивне прохання, Лобода дорогою довідалася насправді дивовижного. Степан Петрович — не є батьком Ліни!..

Історію, гідну мексиканського серіалу, проте цілком правдиву, фермер розповів стримано.

Він знав, що Ліна народила дитину, і мешкає у Рівному в тітки, а чоловіка немає… Від своїх сусідів, тобто, від Віри Іванівни, від Олесі, а розпитував їх обережно, ніби просто до слова прийшлося — знав про це. Півтора року тому поїхав у Рівне — пам’ятаєте, який тоді був час — поїхав у справах Самооборони Майдану, але хотів, щоб коротке відрядження саме йому випало саме в це місто.

— Олександра Петрівна, Лінчина тьотя, вона просто чудовою людиною була, так… Я її легко знайшов, вона в науковій бібліотеці працювала. Знаєте, вона зрозуміла, повірила мені. Проте, порадила поки що Ліну не чіпати, не лізти їй на очі.

Крім іншого, сказала, аби запам’ятав, що в якусь там гуцульську шкатулку вона покладе для Ліни листа. Щоб я у Ліни пізніше спитав, чи вона його вже читала.

Лободо, чуєте — цей хряк не міг мати дітей! Трахатися — то так, але зачати не міг, Лінчина мати потихеньку на стороні собі вагітність змайструвала. Він не знав, що не від нього, занадто в себе вірив. Він від дружини все дитину вимагав, причому — доньку. Вона перевірилася, зрозуміла, що завагітніти може, а якщо не виходить, то через нього. От і постаралася, Олександра Петрівна вважає, що від якогось свого лікаря, він також не знав про результат, і невдовзі поїхав з Містечка.

Отже, він, той виродок, тіпа тато, Ліну ґвалтував ще у дитинстві, і треба розуміти, потім, потому, коли вона з Черкас, з університету повернулася. Але ж зрозумійте, не рідний батько таке чинив, чужий мужик-збоченець, може, це їй на полегшення вийде… Та ні, слухайте ж, шановна Лободо, вона про це, може, іще не знає, може, так і не прочитала, якби прочитала, думаю, знищила б листа.

Я його читав. Як? По смерті її тітки, по переїзді Ліни з Бодьком сюди, уже зараз, ранньої весни, коли з фронту повернувся, попросив рівненських побратимів знайти ту, ну, спадкоємицю квартири. А вона, на щастя, паперів не спалила, і навіть не продивилася. Викинула у підвал, там такий закапелок для кожної квартири під будинком є. Віддала шкатулку, хлопці переслали. Я попросив, думав, може, там щось хороше для Ліни, від хорошої людини ж, так? Може, я мерзотник, що без дозволу у листа поліз. Але якби ви знали, Лободо… Стільки років, а до Ліни достукатися не можу, не те, щоб саме я їй не подобався, а просто закрита вона, думав, що через якусь біду. А воно ж і справді так, тепер розумієте?

Та зрозумійте ж, так, чому я їй поки що не сказав. Я ж Ліну бачив коротко, коли вона на село сюди приїжджала, і вона ж від мене шугалася, я все набирався духу, аби про такі речі говорити, хоч просто про лист запитати, чи читала, ну, й… Стоп!

Віталій замовк, зменшив швидкість «козла». Попереду, притискаючись до узбіччя шосе, велосипедом їхав Степан Петрович. Виголена, а частково — й так лиса голова виблискувала під сонцем.

— Ви ж здогадалися? Про те, кого я ніби бачив на сусідському подвір’ї в ніч на Великдень? Коли він ліхтарика з голови стягав, а ще не вимкнув, на секунду саме така голомоза черепушка й промайнула. Та впевненості все одно не було, ось я і мовчав. Хоча після листа того, без усякого вбивства ще, я постановив собі — з Ліною говоритиму. Витягну і її, і Богдана з цих лап.

Газон не зменшував відстані між собою та велосипедистом. Можна сказати, що на чотирьох колесах він крався за вершником. На поворот з шосе до ґрунтового куска дороги голомозий не звернув. Зліз із велосипеда, закотив його у густі кущі. Виринув з них, і швидко, цілеспрямовано рушив дорогою, що вела до села. «Куди піде? Через село, на Рось? Чи іще раз заверне, й тоді — тільки до наших двох будинків, більше нема куди…»

Віталій припаркував «козла» на узбіччі, біля непролазних кущів. І тепер, коли він зібрався кинутися за Кравченком, стриманість виявила Лобода. «Тихо-тихо, білий день, нишком не нападе, а якщо остаточно здурів, то там все ж таки є Ігор і Заєць… Не наближаємося, за ним — але тихо…»

Голомозий звернув у провулок. І ось, коли він наблизився до подвір’я Правденків, назустріч йому, від обійстя фермера, з-під ратиць череди здійнялася курява. Ден гнав кози на пасовисько, бо яким би муторним не виявився день, а тварюки, вони жрать хотят… Найнахабніша коза, треба розуміти, саме тезка Лободи, вирвалася уперед. Денька крикнув на неї, а Кравченко рвонув, ніби хотів ударити скотину межи роги. Сонце світило, сонце сліпило очі, і, невідомо чому, голомозий налетів на великий камінь, що лежав тут завжди, зашпортався, впав, і не піднімався, хоча хлопець уже скочив перед козу, завернув череду назад.

Віталій і Лобода бігли, і бачили, як з-за хвіртки до лежачого вискочили Ігор та Заєць, а за ними — так-так, капітан Зорич, який розхвилювався після дзвінка Деньки, та й пригнався у ці чортові Нижні Боки. Світило сонце.

Дай, Боже, та саме так, напевне, це була остання нарада Лободи і Зайця у справі потопельника в рожевих рукавичках. Стояли на ґанку. Навіть присісти не хотілося.

— Уяви, я цілком здаю собі справу з цього. З того, що укриття злочину, тобто, імені справжнього злочинця — це кримінальний злочин. Але і далі я впевнена, що з людської точки зору злочином є підставити Ліну і Богдана під розслідування, яке виверне отакенну гору найогиднішого сміття. І поставити на них печатку — дочка й онук вбивці, збоченця… Хоча, знаєш, Зайцю — не знаю, як би виходила з ситуації, якщо той Степан Петрович би лишився неушкодженим, і далі ніс небезпеку. Я тому і казала Віталію, аби тільки не зараз стукав Зоричу, аби дав мені трішки подумати…

— Хоч одне добре. Якби він втратив свідомість, коли гепнувся на камінь, тобто, від травми, все одно б було таке-сяке розслідування. А інсульт — справа житейська, не тому інсульт, що тут упав, а упав, тому що його шляк трафив!

Потоптану важким черевиком руку, Соломія вирішила не замотувати бинтом. Переламів немає, а що болить — так варто поливати водою. Цією особливою, холодною водою «з нашої криниченьки».

Розділ 20

Лист, зрозуміло, надійде не сьогодні. Навіть не через місяць.

Наразі ж, тут, у весняних Нижніх Боках, має завершитися наша історія.

«Швидка» з «великим Батьком» від'їхала геть.

Дарка і Богдан зависали на фермерському подвір'ї коло лошати й міні-пігів, під орудою Чарчихи. Дивно, але тьотя Валя сама свого самогонного натур-продукту не вживала, і що дітей, що сироварню довірити їй можна було цілком.

Лобода і капітан Зорич прискіпливо дивилися одне на одного.

— Я не знаю, що ви маєте на увазі під посадовим злочином, пані Соломіє. Я не розумію, про що йдеться, коли говорите — «хочу штовхнути вас на…»

Не варто втручатися у розслідування, яке, тим більше, практично завершено, хіба документи не оформлено, бо смикають мене і смикають.

Ач, яка ви цікава! Ну, добре, той наркоман, вбивця студентки, поки коротко був на волі, під своїм зіллям ще кілька разів вештався на Рось, до місця злочину. І одного разу чомусь накинувся на незнайомого туриста. Кому про це знати, як не мені. Я був у нього в палаті, він, перед тим, як впасти в кому, й померти через добу від передозу, в стані якого і взяли його другий раз, ненадовго прийшов до тями, зізнався. Рюкзак з речами жертви, Сергія Онищука, в його помешканні.

Напевне, дещо у цій розмові Лободі таки видалося, причулося. Це коли капітан Зорич, сказавши про речовий доказ, що у житлі наркоші, промимрив слово «…буде». І підморгнув?

А один раз — при словах про інший речовий доказ, цю клятущу сокирку до м'яса, взагалі розгнівався, і також відповів якось дивно: «може, він її в Рось закинув! Потрібна вона вам? А зрештою — запитайте в свого… подільника на „козлі“. Бувають люди, що прагнуть якихось символів…»

Про те, що в Степана Петровича глибокий інсульт, лікарі «Швидкої» сказали ще на місці. Йому відібрало мову, спаралізувало, і так, лежачого, під крапельницею, повезли його на Черкаси.

Ліна з кімнати не виходила. Але до неї по черзі навідалися усі, хіба, крім Зайця та капітана Зорича.

Віталій вийшов швидко. Коли по ньому зайшла Лесечка, Соломія на кухні почула схлипування з-за дверей. Та уривки фраз: «чого ж ти відразу, коли тітка померла… Було б знайти, прочитати», і — «Лі, це справжнє щастя!»

Лобода засіла на веранді з планшетом. Погуглила «аутизм». Так, ясно. Ясно, що нічого не ясно.

У одному джерелі — «така дитина не реагує на матір та інших близьких, не хоче доторкань». У іншому, поряд, «симбіотичний зв'язок з матір'ю, дитина-аутист не відпускає її ні на хвилину». Домовилися б спеціалісти між собою, чи що…

Ага… Ось яка інформація добивала Ліну! Аутизм, крім інших причин, може бути пов'язаний з мутацією гена. Ну, а дія «зіпсутого» гена посилюється у випадку інцесту. Отже, якщо той мерзотник не є батьком Ліни, то й інцесту не було! Але ж, стривайте, його сестра написала, що мерзотник не міг зачати дитину. Виходить, що й Богдан не від нього?..

— Усе там огидно, Солю. Я ж також тільки сьогодні правду почула. Той «отець», мало того, що примушував Лінку до усякої гидоти, коли вона малою була, знову поліз до неї, коли вона з Черкас, з універу повернулася. Вимагав, аби народила йому дівчинку. Раз при тім переконував Лі, що вона є його дочкою, то й сам у це вірив. Онучки захтів, для експериментів… Тому потім й бісився, що народився хлопчик. Але вже сумнівався, що зачне природним способом, може, думав, що з роками все ж таки щось йому сталося?

Лесечка тримала Лободу за руку. Говорила тихо, оглядаючись на будинок, бо сиділи вони під шовковицею. Розповіла, що збоченець-науковець залякав дівчину. Якась лікарка, котра ще в дитинстві Ліни приїжджала чи то гіпнотизувати її, чи ні — одного разу зробила укол, і в хатніх умовах провела їй, безвладній, запліднення сім'ям «великого Батька». Що ж, треба розуміти, раз у житті його живчики спрацювали, бо ж ні з ким Ліна більше не була, а Богдана народила.

— Навряд чи вони б спрацювали. Хто знає, чиє сім'я насправді там було в пробірці…

Лесечка подивилася на Соломію ошелешено, радісно. Зірвалася з лавки, знову схлипнула, і попрямувала у бік кукурудзи — нарешті, виплакатися.

А Ігор викотився з Лінчиної кімнати сердитий, за ним тягнувся шлейф різкого запаху. Він потрясав маленькою аптечною пляшечкою.

— Дві дурепи! Десь відкопали в тещі «Корвалол», і давай заспокоюватися! Не знають, що у цивілізованих країнах ця забодяжка давно заборонена, бо шкідлива!

— Ігорю, хай вже сьогодні — хоч чим заспокоюються. День страшний, а спати треба.

— А в мене що, коньяку немає? Ходи, Солю, хоч тобі наллю, та добре, сиди вже тут, я зараз притарабаню…

Капітан Зорич віддав мобільний, знайдений у сумці інсультника, саме Ігорю. Хай повідомить про випадок комусь зі співробітників чи інших близьких хворого, дочка сама в такому стані, що навряд чи навідає його найближчими днями аж у Черкасах, та й маленька дитина в неї. Ігор не лише зателефонував на кафедру наукового інституту, але й наступного дня, раненько, сам покотив до Черкас на автівці.

Повернувся втомлений, мовчав, поки не перевдягнувся в улюблені канікулярні шорти. А тоді, попросивши Зайця вилити йому піввідра криничної води на шию і плечі, обтрусився, і дещо розповів.

— Є там кому за паралітиком-овочем доглядати. Прискакала ця, давня подруга, доктори ця. Геть чокнута, але з манерами… «Великий натурфілософ… Ніхто не зрозумів його за життя…»

— За життя? То він уже не живе, то гадові — гаплик?

Заєць футболкою протирав свої забризкані краплями води окуляри.

— Наразі животіє. Але лікарі кажуть, що він неоперабельний, і, коротше, безнадійний. Ну, полежить скількись там ще, отак, без розуму. А її, цю падлу, пантеру драну, я не пришиб. Та що ти, Лесечко, руками на мене махаєш, кажу ж — не пришиб, курвищу стару. Правда, сказав… Ой, сказав! Але вона і так перелякана, та й без нього ні на що не здатна, він же ж для неї — гуру. Так і про те, що Сергія він… Вона нічого про вбивство не знає.

Соломія думала, що вода, яка щойно вилилася з відра, отак, виблискуючи проти сонця — це щось неймовірно красиве. Хотілося б, щоб від нинішніх весняних Нижніх Боків, у пам'яті лишилася саме ця миттєва картинка. А всі потопельники в химерних рожевих рукавичках, усі філософи-збоченці та льохи у бункері, хай би собі пішли, як то кажуть, на інші руки…

— Солю, коли ти, нарешті, розставиш нам крапки над «і»?

На Лободу дивилися три пари очей. Що ж…

Вчотирьох, тобто, вона, Ігор з Лесечкою та вірний Заєць, мовчки попрямували в альтанку, оповиту молодим листям дикого винограду. Тимчасом Віталій, який, виявляється, гостював у кімнатці за кухнею, також мовчки спустився з ґанку. Поряд з ним обережно йшла Ліна. Лесечка тільки-но набрала повітря, аби гукнути, проте, фермер озирнувся, й зробив легкий заперечливий жест рукою.

В альтанці Ігор не втримався від іронії: «ми слухаємо вас, шановна міс Марпл…» А Лесечка спитала: «Коли ти почала підозрювати Степана Петровича?»

Соломія раптом відчулася майже спокійною. Усе, що сталося — видалося сторінками пригодницького рукопису. Який варто довести до пуття, розставити чіткі абзаци, усі розділові знаки.

— Ліна, яка все життя шарахається від чоловічих залицянь. Така вона і до народження Богданчика, і після. Правда ж? А в чому справа?

Драматичне кохання юності? Ще шкільне, до універу, до вашого знайомства? Можливо. Але, зрештою, пізніше про таке розповідають близьким подругам, як-от тобі, Лесечко. Або — забувають. І тоді розповідають пізніше, про друге драматичне кохання, те, що подарувало життя золотому безбатченкові.

Добре, бувають такі особи, що не розкажуть ні про що. Але, погодьтеся, є певний процент за варіант: глухою мовчанкою обходять щось не просто драматичне, а те, що відчувається як ганебне.

Та ну тебе, Зайцю, який з мене геній… Я про варіант насильства в дитинстві подумала. А про інцест, спочатку й не замислилася. Просто зачепилися в голові певні клаптики. Скажіть, після якого саме повороту розмови, про що саме, стосовно народження потомства тоді йшлося — Ліна спалахнула, і буквально побігла з річки, тоді, коли біля нас присів Віталій? І, Лесечко, що вона сказала нам з тобою, коли ти, говорячи, що в універі на вас казали Ле-Лі-Та — згадала «Лоліту» Набокова?

Лобода не чекала відповідей, розповіла сама. Тоді, на Росі, коли крокодил-пастух-принц жартував з малечею і теревенив про своїх міні-пігів, Ліна супилася, але сиділа.

І буквально зірвалася з місця після слів, що брати свинку й кнурика в одного заводчика небажано, вони можуть бути батьком і дочкою, і тоді — «принесуть нежиттєздатне потерча». А про славетну «Лоліту» в той же день кинула, мовляв, ця історія про задоволення дівчинки, це жорстока порнографічна брехня, і все це взагалі просто наруга над дитиною.

Ці клаптики вражень забулися б, але тривожним дзвіночком увечері закалатало те, що Заєць ніби чув від старого Кравченка неймовірне: батько вимагав у дочки, аби та називала його просто Степаном.

— Мені дуже не сподобався таємничий візит того типа в Лінчину кімнату, коли нікого там не було. Не знаю, що саме хотіла віднайти, коли нахабно нишпорила. А знайдені папірці — не сподобалися ще більше. Особливо коли Заєць героїчно переконався, що нічого подібного немає в комп'ютері Ліни. Так на чиєму ж комп'ютері набрано це, якщо аркуші, ймовірно, потрапили в Лінчину сумку з рук Кравченка? Я вирішила перевірити це.

Ну, а пізніше, там, у бункері — усе стало на місця, я майже нічого не зробила, докази самі посипалися в руки…

— Рука болить?

Ігор майже сердито кивнув у бік лівиці Соломії, на якій синці дещо зблідли, але набряк іще потворив пальці.

Частинки пазла ставали на місце, Соломія розповідала, як у рюкзаку загиблого Сергія вони з Вітасею знайшли, крім іншого, просякнутий вологою камуфляжний скотч, який Кравченко таки поцупив з правденківської майстерні — «одірвати його — годі й думати, ножа чи ножиць не було, він кусок сокиркою відрубав», і про те, як збоченець признався щодо чаклунської книжки під час тамтої жахливої розмови наодинці — «він, коли слідкував за Ліною, пантрував у кущах біля намету за їхньою з Сергієм зустріччю, мав із собою чтиво. Потім потрапив під дощ, виклав книгу тут у майстерні, й про неї забув». І навіть дрібничка, жовто-червоний пакет з київського супермаркету, знайшла своє пояснення. Кілька таких, новісіньких, було ретельно складено на полиці кухні бункера. Видно, голомозий привіз в одному з них якісь речі з дачі у міську квартиру. Ліна, вибираючись у Нижні Боки, просто склала одяг в перший-ліпший.

А про руку Лободи сперечалися за годину. Коли вирішили рушати на Київ, і Заєць переконував, що за кермо сяде він.

Нарешті — покотили. Гаряче шосе залишало зелень Нижніх Боків позаду, а Соломія все дивилася у вікно, на кучеряві садки села, які звідси, здалека, здавалися маленькими. Хоч погладити їх, як прохолодне волосся, здавалися вони беззаперечно чистими, затишними, ласкавими.

— Як думаєш — там, у цієї парочки, вимальовується щось схоже на хеппі з ендом? — Заєць намагався говорити з насмішкуватою іронією. Так, ніби знічев'я.

…А там, тимчасом, було отак. До Росі дійшли мовчки. Присіли на теплі камені на Великих Шумах. Віталій вмостився не поряд, а навпроти, аби бачити обличчя Ліни. І розпочав — ніби не мовчали вони дорогою, ніби він просто продовжував найважливішу розмову:

— Як собі хочеш, але знай: Бодько пишеться — Корбут! Моє прізвище. Бо мій син. Ми з тобою кохалися п'ять років тому, якщо комусь цікаво. Брехня лише наполовину, бо я тебе… Сама знаєш, що кохав. Потім, тіпа, посварилися, ти втекла. Просто загубилися ми з тобою, так? І ось — знайшлися. А тепер — встань, йди-но сюди, злякайся в останній раз, але подивися, так краще.

З тряпчаної сумки кольору хакі Вітася витяг згорток. З жовтого пакета з червоним написом «Billa» стирчала ручка м'ясної сокирки. Він розмахнувся, і згорток полетів у бурхливу течію.

— Я, коли повернувся, ну, звідтам, з війни — тут одного ножа втопив. Не подумай, я ним крові не пускав. Але… Що там раніше, до мене, з цим лезом було, не знаю. Привіз — і, знаєш, спати з ним в одній хаті не зміг. Думаю, хай Рось забере, вона все очистить.

Я тебе не морочитиму, не грузитиму, ні, зараз до Бодька вертаємося, але потім, потім — я тобі багато розказав би. Якщо слухатимеш. Слухатимеш?

«Ренуся» в'їжджала у столицю. Спинилися на заправці, Заєць скочив у крамничку по величезний хот-дог, і, нарешті звільнивши Лободі місце за кермом, заходився вгризатися у «радість-гадість», що прискала кетчупом.

Соломія думала про те, що канікули скінчилися, а у видавництві вона зараз редагує ніякий не детектив.

Вона не знала, що незабаром зателефонує той Бонк, ну, чи то бандюк, чи бізнесюк, екс-покровитель Ляболихи. І розпочнеться наступна справа, яку розв'яже Лобода.

2015 рік.