Повії теж виходять заміж

Земляки на чужині

- Ніц нєма, – з горлечка пляшки не виповзло ні краплини.

- Ніц, – радісно підтвердив він. Він полюбляв, коли приятель починав уживати напівзабуті слова та інтонації їхнього дитинства.

- Відкорковуй нову.

- Хлопці, може, більше не треба, нам же завтра на поїзд, – дружина другова – також українка, але народжена у Москві.

- Не пішки ж чвалатимемо, потяг нас тягтиме, – приятель відкрив чергову пляшку. Знову гучно лунало «Будьмо!», «А щоб їм усім!» та інше, таке незвичне у тихому провулку між Садовим та Бульварним кільцем. Назавтра друг із сім'єю їхали у відпустку, а йому лишали вільну квартиру у Москві. Несподівано все склалося напрочуд вдало. І минулої ночі потяг радісно вистукував: «Усе як треба! Усе як треба!» Щороку дружина плакалася, що не може сама їхати з дітьми у відпустку, і він їхав із ними, знову відкладаючи на потім давню мрію попрацювати у московській бібліотеці. І раптом – путівка до моря. Відправив сім'ю і зателефонував до білокам’яної.

– Добре, що зібрався зараз, бо відділитесь, потім не пустимо вас до нашої бібліотеки, – засміялася у слухавку другова жона. Він трошки образився на неї, можна подумати – москвичка, але це він їй скаже при зустрічі, а зараз кинувся діставати квиток. Убив два дні, перш ніж зміг виїхати. Але ось нарешті він сидить із друзями у їхньому провулку, п'є вино і навіть зумів підняти на-гора глибинні пласти мовної пам'яті свого друга й однокласника.

- Чи не тужиш ти за нашими порічками – вони саме зараз дозріли? Чи пам'ятаєш іще смак юшки із жаливи?

- Ти і сам живеш у зросійщеному Києві, а не в рідному селі.

Говорили до пізньої ночі. Десь о патріотичній годині другова дружина пішла спати, а земляки сиділи до перших півнів. Вранці, коли хазяї вирушали, він крізь сон почув:

- А що, як раптом з'явиться…

- Нічого, якось розберуться…

Він встав пізно. Щось нашвидку поїв і вирушив до бібліотеки на Волхонку. Пішов пішки, щоб розвіяти вчорашній хміль. Вийшов до пам'ятника Грибоєдову, попрямував по М'ясницькій, сповільнив ходу біля китайського будиночка. Навколо шуміла, дзеленчала, реготала і демонстративно акала гамірлива Москва. До бібліотеки дістався вже по обіді. Його не хотіли записувати, бо в нього не було ні документа про вчений ступінь, ні аспірантського посвідчення. Стара діва у бюро перепусток була невблаганна.

Невже все даремно? Навіщо йому та Москва, до якої він поривався два дні і декілька років? З дружиною мало не посварився… Стара діва зникла, її заступила гарненька дівчина, вона дала йому тимчасову перепустку на 10 днів. І відновився райдужний настрій. «Усе так, як треба! Усе так, як треба!»

Першого дня він вирішив не шукати книжок зі свого мовознавства, виписав збірки української поезії, які йому принесли надвечір. Вилучені з київських та львівських бібліотек, ті «Мандрівки серця» та «Вогонь Купала» спокійно припадали пилом тут, у бібліотеці імені Леніна. Додому, у порожню другову квартиру він повернувся щасливий і просвітлений. Усе гаразд! Перший день минув добре! А наступні дні будуть ще змістовнішими! Він багато встигне!

Житиме спокійно і мудро.

Спокійно і мудро він прожив ще два дні. А на третій з'явилася вона. Майже безшумно відімкнула двері, увійшла до хати і сказала: «Здравствуйте».

- Добрий вечір, – непривітно відказав він. Вона одразу ж перейшла на українську:

- Ви в якій кімнаті влаштувалися? Яка вільна?

Він сидів не в тій кімнаті, де було його ліжко. Довелося встати зі зручного крісла, звільнити кімнату для непроханої гості. Вона миттєво причинила двері, а потім, коли він розмірковував, чи не піти йому до ванни, і вже попрямував туди, вона спритно обігнала його.

Це була двоюрідна сестра з боку мами другової жони.

Приїхала до Москви на курси підвищення кваліфікації творчих працівників. А в чому полягає її кваліфікація і творчість – і сама не знає.

Вони розсміялися. Вона примудрялася однією рукою накладати на себе якісь креми, а другою зладнати непогану вечерю. Він дістав пляшку вина, яку збирався зберегти до повернення друга. Вона добре знала, де що лежить. Витягла звідкись і постелила на стіл вишиті серветки. Він розлив вино. Пильно подивився на неї й урочисто запитав:

- Можна задати вам запитання?

- Я одружена, але з чоловіком живу лише по релігійних святах. Маю сина. За декілька днів матиму фатальні тридцять сім років…

- Ні, що ви, я не про те! Я хотів про інше. Можна? Де ви народилися?

- В Києві. А де ж іще?

- Але ви так добре розмовляєте українською. Як це сталося? Як ви дійшли до цього?

– Ви знаєте, в українському середовищі багато мужчин. Більше, ніж жінок. Ну… ідіотів завжди більше, ніж ідіоток…

- Ви це серйозно? – із жахом запитав він.

- Цілком… Так от, жінок значно менше, жінка гостріше відчуває свою жіночність. – І тільки заради цього ви заговорили по-українськи?!

- А хіба цього мало? Моя сестра з боку батька, так та взагалі заговорила мовою суахілі, коли трапився відповідний мужчина.

- А на якій ви розмовляєте з хазяями цього дому?

- Переважно мовою міжнаціонального спілкування.

З українськими інкрустаціями.

- А з матір'ю? З чоловіком? Із сином врешті?

- Зі свекрухою, – підтримала вона його тональність. – От із нею я общаюся на руско-українськом язику. Так вона міня лучче понімає і передає восени картоплю.

- Тобто ви така прагматична?

- Ну, а то ж як? От із вами почала по-російськи, то ви набундючились, як той сич. А перейшла на рідну мову, то й гарного вина не пошкодували.

Вони нарешті випили і знову розсміялися.

- А ви бачили коли-небудь справжніх сичів? От, даю сто проти одного, що ні! А в нашому селі…

Вони сиділи довго. Вона підкладала якихось страв, він підливав вина. Він розповідав їй про себе і про своє життя. З гордістю оповів їй про свою дружину, яка відмовилась від допомоги своєї матері у вихованні дітей, мужньо несе тягар сім'ї сама, бо русифікована теща не вважає за потрібне спілкуватися з онуками українською.

А вранці, коли він вийшов із своєї кімнати, вона чепурилась біля свічада у передпокої. Мостила на шиї довгого малинового шарфа. Айседора Дункан!..

- А не затягне під колесо?

- Я не сідатиму в авто.

- Девушка в красном…

Навіщо він вимовляє штампи з лексикону дешевих залицяльників?.. А увечері він витяг останню з привезених із дому пляшок вина. Треба буде завтра купити ще. А вона накрила вже не в кухні, а у кімнаті. Взяла із серванта гарний посуд.

- Треба хоча б якось прикрашати своє повсякдення.

А то життя таке собаче, – весело пояснила вона.

- Давай я тобі допоможу.

- Краще не заважай. Я звикла. Мій чоловік, з яким я живу лише по релігійних святах, а був час, коди це траплялося частіше, по сто разів на день повторював про шлунок і шлях до серця, і все таке інше.

- Так низько цінував?

Вона удавано трагічно зітхнула.

Сіли до столу.

- Як кваліфікація?

- Підвищується! Сьогодні вивчали… как его… маатемати-ческое а-абеспечение творческава пра-ацеса.

- А тебе не шокує, що українські творчі працівники підвищують свою кваліфікацію у Москві?

- Я була б у стані шоку, якби на ці курси не потрапила!

По-перше, – вона почала згинати пальці, – я шагаю по Москві, а по Києву я ганяю з торбами. По-друге, я відпочиваю від чоловіка…

- Це від того, з яким лише по релігійних святах?..

- У тебе феноменальна пам'ять. По-третє, вищезгаданий чоловік хоч трошки поспілкується із синочком, бо втікає від нього, як персонаж християнської демонології від святої води.

- Але я не про те… Яка може бути користь творчим працівникам України від цих московських курсів?

- Як це – яка? Стільки нещасних жінок від Владивостока до Кеніґсберґа отримали змогу хоч трошки не годувати своїх трутнів, а ти питаєш, яка користь?

- Але ж це є цілеспрямована акція русифікувати творчий процес на місцях!..

– А скільки у нас романів! – не слухала вона його. – Як у кожному радянському колективчику, баб і дівок – двадцять три, мужиків усього троє, то їх розібрали першого ж дня. Така п'янка атмосфера кохання, аж завидки беруть.

Особливо милі Дільмар із братнього Узбекистану і Галя з братнього Кольського півострова. Він їй під столом руки цілує.

- А як ти взагалі ставишся до таких зв'язків на один місяць?

- На півтора. Позитивно. Може, у жінок вдома такі стегозаври, що першому-ліпшому Дільмару кинешся на шию.

- Ти це серйозно?

- Цілком.

- А я б так не зміг… А ти?

Вона дивно подивилася на нього, і він відвів погляд.

А потім подивився знову. На стіні пульсував химерний світильник, стилізований під свічу. Вогники стрибали по келихах і по пляшці з-під вина. За вікном лунко мовчав Малий Хрюків провулок. Пауза стала нестерпною. Він тяжко підвівся, дійшов до стіни, клацнув вимикачем і накинувся на неї. Вона несамовито упиралася, він був сильний і невблаганний. Вона намагалася розчепити його гарячі руки, він стискав її сильніше і сильніше, тримав її голову так, щоб вона не могла уникнути поцілунків у губи.

- Відчепися! З-здурів зовсім!

- Невже я тобі такий огидний?

- Не огидний… Але це не означає, що я повинна… з тобою злягатися…

- Ну навіщо ти так грубо… я б такого і вимовити не зміг… навіть про себе…

- В-відчепися!.. Невже я тобі… раптом… аж так сподобалася?

- Щось у тобі мені дуже подобається…

- Нічого тобі не подобається!.. Просто бабу треба…

– Ну знову ти так… – образився він, намагаючись розстебнути ґудзика на її тісних джинсах. Сказ-зитися можна!

- Заб-бер-ри свої р-руки!

Він схопив її, поніс до ліжка.

- Н-ненормальний! Я буду кричати!..

Він випустив її.

- Ти зовсім не настроєна сьогодні.

- Я взагалі ненастроєна вже багато років.

- А у мене… все так болить…

- То у мене є анальґін! Давай я тобі дам!

- Ти знущаєшся! Анальґін цього болю не втамує.

- То давай викличемо швидку! Може, вколять тобі промідолу! – вона говорить так, ніби йдеться про ниркові кольки.

- Не треба, ну що ти, не треба, не треба, не треба… – схлипував він.

- Ну все, все, хлопчик заспокоївся, – вона погладила його по похнюпленій голові, – все, все, з кожним буває, це справа житейська… Я тобі не нагадаю про цей інцидент…

Ну все, все. Лягай спати. Надобраніч.

Він спав неспокійно і серед ночі прокинувся. Він увесь був із бажання і болю. Встав і вийшов у передпокій. Підійшов до дверей її кімнати. Там було тихо. Спить. Не кидається по ліжку, не стогне від незрозумілих пристрастей. Жінка. Гарна жінка. Просто жінка. Жінка. Саме ця, колюча, іронічна, навіть зла. Він відчинив двері до її кімнати. Вона щось підсунула до дверей, чи стілець, чи журнальний столик. Вчинився гуркіт.

Швидше, швидше, поки вона не прокинулась остаточно, бо знову почне упиратися, пропонувати анальґін… Боже мій!..

Вчепилася зубами у вухо, дряпає обличчя, шию, груди.

Мабуть, дуже боляче, але він нічого не відчуває, бо інший, диявольський біль у сто разів сильніший. Мабуть, вона кричить, мабуть, лає його усілякими словами. Але ось нарешті… нарешті…

… Коли він прийшов до пам'яті, відчув страшенний біль – тепер уже у вусі, і такий же страшенний сором. Повільно підвівся і не відразу збагнув, що вони з нею вже не в ліжку, а на підлозі поряд. Що тепер робити? Попросити в неї вибачення? Вона ніби мертва. А йому хоч кричи від болю у вусі. Воно, мабуть, теліпається на одній нитці. Вона його, здається, відірвала. Помацав рукою – ні, вухо на місці, тільки дуже гаряче.

Він сів поряд із нею. Вона мовчала. Він підвівся, розрівняв зібгане простирадло, підмостив подушки. Поклав її у ліжко, і вона, така тендітна, здалася йому надзвичайно важкою.

Накрив її і пішов з кімнати, й услід йому почувся солодкий голос:

- Ти куди?..

Відтоді кожна мить перебування у Москві була залита хмільним напоєм і палючим сонцем бажання. Спрага втамовувалася і виникала знову. Ще один чи навіть два дні він ходив до бібліотеки, але потім вони облишили: він – книгозбірню, вона – свою кваліфікацію. Бо який сенс сидіти в урочистій тиші, гортати сторінки раритетів і бачити в імлі… ось він наближається до неї… легенько бере зубами сережку, що перекрутилася у її вушку… повертає на місце… забирає пасмо з чола… яке падає знову…

Неймовірна спека палила Москву. Як перед кінцем світу.

Вони повільно виходили на Чистопрудний бульвар. По так званому Чистому ставу плив чорний лебідь. За парканом дзеленчав трамвай А. По алеях ганяли діти. Вона пропонувала пошукати голову Берліоза, він казав, що не розуміє, про що йдеться. Вона здивовано пояснювала, він казав, що «Майстра і Маргариту» прочитає у якісному перекладі на рідну мову.

Потім вона затягла його у нетрі Телеграфного провулка, і повз жебраків коло церкви Федора Стратілата вони виходили на Кривоколінний провулок і блукали біля будинку, де бував Веневітінов, а Пушкін читав «Бориса Годунова», і вона казала, що дуже любить цей куточок Москви. А він розповідав, що від дитинства вчився ненавидіти Москву, навіть апельсинів, що їх привозив дядько, не їв, бо вони з Москви, але в цих провулочках справді щось є, і, якби не вона, ніколи не заблукав би сюди. А потім повз Лазаревський інститут по Вірменському провулку вони виходили на Маросєйку і знову поринали у плетиво Старосадських та Петроверигівських провулків. Палило сонце. Він клав їй руку на плече або на талію, і вона не заперечувала, і ніхто не звертав на них уваги, ніби вони були юними хлопцем і дівчиною, яким сам Бог велів обніматися на вулиці, тоді як обоє вже були на гіршому боці від тридцяти, як то кажуть англійці, або, ще точніше, на кращому боці від сорока. І далі, повз колонаду кафедральної синагоги, вони виходили на проїзд Сєрова і спускалися на площу Ногіна, і заходили до кав'ярні, де каву варили на піску майже так само, як на Вірменській у Львові, брали по чашечці і голосно розмовляли по-українському.

- Эт кто та-акие? Па-аляки? Чехи? – дивувалися у кав'ярні, а вони навмисно вживали галицькі звороти, щоб більше бути схожими на іноземців.

А вночі… вночі небо падало на них, а земля кудись зникала. Він із особливим захопленням робив їй добре. Щоб хоча ненадовго вона скидала той одвічний панцир іронії.

- Це безодня, безодня, – шепотіла вона. Безодня – було її улюблене слово. Чоловік і жінка – то безодня. Минуле – безодня. Майбутнє – безодня. І творчість – теж безодня.

Не та творчість, що на її курсах, ні, справдешня творчість. А якщо зустрічаються дві безодні, може бути такий резонанс, що почнеться землетрус… Але досить часто божевільна безодня перетворюється на сміттєву яму. Дуже брудну, – поверталася вона у звичне русло.

- Чи не здається тобі, що за твоєю іронією приховане бажання мати надійного чоловіка, з яким живеш не тільки по релігійних святах?

- Ти придурок, – відповідала вона.

- Твоя відповідь доводить сказане мною.

– А твоя – мною.

Час танув, як морозиво в спеку. Одного дня вона вирішила все-таки навідатись на свою кваліфікацію. Напередодні домовились зустрітись у метро, щоб піти пообідати у «Варшаві» на сьомому поверсі. Зранку вона поїхала у своє Ховрино. Він відвик бути без неї, нудився, а потім поїхав до бібліотеки. Його перепустка закінчилася. І його вразила жахлива марність перебування у Москві. Ресторан «Варшава»!

На сьомому поверсі! І без того щодня вино! Вчора стояли у черзі серед російських ханиг! Їй це подобається, а йому – не дуже. Безнадійно поплентався до бюро перепусток. І раптом побачив ту дівчину, що записала його минулого разу.

- Дівчино, дуже прошу вас, ще на два тижні, приїхав тільки заради бібліотеки…

Дівчина продовжила перепустку. Його книжки вже здали до сховища. Він кинувся виписувати їх знову. Знову шукав у шухлядках шифри, інвентарні номери, роки видань.

На призначену зустріч спізнився хвилин на сорок. Її не було. Він роздратовано зачекав ще десять хвилин і повернувся до бібліотеки.

Вдома увечері він згадав: так, сьогодні її день народження.

Він іще розпитував про її знак зодіаку. Так, вона Лев. Левиця.

Хотіла відзначити свій день народження з ним «на сьомому небі».

- Але ж я приїхав до Москви працювати у бібліотеці, а не кохатися! Поїхав наново виписати книжки, бо через нашу з тобою гульню їх повернули до сховища. А коли я ще потраплю до Москви? Мені не світять всілякі там курси творчих працівників. От і запізнився, але могла б зачекати, не влаштовувати істерик… – І де ти, таке миршаве, взялося на мою голову? – перебила вона.

Він закрився у своїй кімнаті. Крізь двері чув, що їй декілька разів дзвонили, вітали з днем народження. Зателефонували і хазяї квартири.

– Навіщо ви мені підселили таке нещастя? – казала вона після стандартних подяк за привітання. – Не могли мені нормального мужика підібрати? А то і вдома хохли, і тут хохли.

Тепер у них все було окремо. Він знову почав щодня ходити до бібліотеки. І можна було кинути усе, поїхати додому, пофарбувати двері та підвіконня, як просила дружина, але він уперто сидів у Москві, чекаючи натхнення перших днів. Але тепер уже не любовний хміль, а лють на неї не давали працювати. В голові складались хльосткі відповіді на ті шпильки, що вона встромляла у нього щовечора.

- А, знову ґвалтівник прийшов, – вітала вона його на кухні, – зараз, зараз розкладемося зі своїм смердючим салом, зачекай хвилинку.

- Скільки ти можеш про це згадувати? І вчора, і позавчора одне і те ж.

- Ко-ти-ку! За зґвалтування сидять п'ятнадцять років! Без права на амністію! А тебе одного разу назвали миршавим, і ти уже образився, як нецілована дівка.

Він намагався мовчати. Проте не мовчала вона. Він із салом перебирався до своєї кімнати, але, як кара Господня, вона йшла за ним.

- Що, не можна замкнутися? Я також шукала якогось засува. Від твого свинотства.

- Послухай, – не витримував він, – тобі те свинство досить-таки подобалось!

- А ти знаєш, що на усіх процесах по зґвалтуванню підсудний завжди кричить: «А їй було добре!» Ти в цьому сенсі неориґінальний. Ти це знаєш?

- Не знаю! Мене завжди більше цікавили політичні процеси, а не ґвалтівні!

- А ти знаєш, як зветься мужик, який сидить за зґвалтування? І що з ним роблять у зоні інші зеки? В тому числі й політичні?

- Неправда! Політичні такого не роблять! Навіщо ти ганьбиш людей, до яких тобі, як до неба! Це брудно! А чистота приходить у світ із жінками, які за своє життя знали лише одного мужчину! Які не носять прикрас! Які не користуються косметикою! З такими, як моя дружина!

- Ну то треба було згадувати світлий образ своєї дружини, коли тобі кортіло в ту ніч!

- Та скільки ти можеш згадувати ту ніч! Я тобі вже казав, що дуже шкодую, що так сталося! І взагалі, невідомо, хто ще з нас більше винен в усьому! А може, тобі варто було перейти до гуртожитку ваших курсів, коли побачила, що виникає пікантна ситуація!

Вона вдарила його в обличчя. А потім знову вчепилася зубами у вухо. Він не міг відірвати її. Вухо вже було не його. І хоч би у друге вчепилася, а то у те ж саме, що і тоді…