Повії теж виходять заміж

Частина перша. Любов і смерть

Як тільки Тала побачила Олесю на порозі, то одразу ж витягла з-під прилавка порцелянову філіжанку. Іншим відвідувачам каву подавали в пластикових стаканах. Старий алкоголік Матвій, який дрімав біля порожньої пляшки й недоїденої канапки, підвівся, вклонився Олесі з особливою галантністю упосліджених і гепнувся на своє місце лише тоді, коли Олеся сіла за сусідній столик. Тала підбігла з ганчіркою, протерла поверхню.

- А мого? – промукав Матвій.

- А обійдешся.

Олеся була гарною, як сонечко. Завжди з усмішкою, з дитячим сяйвом ув очах. Всі, всі, чий погляд зустрічався з Олесиним, мимоволі усміхались їй у відповідь. І чоловіки, й жінки. Її всі любили, цю дівчину-дитину з ямочками на щічках, якій було вже за тридцять. Така дівчина просто не могла вийти заміж. Віртуальний наречений неодмінно здобув би статус недостойного чарівної Олесі.

- Як батько, Олесю? – запитала Тала.

– Батько… батько… – Олеся перестала усміхатися, – він завжди був такий тактовний, такий шляхетний, такий розумний! Кажуть, військові дурні! А він завжди все розумів!..

Батько Олесі пережив інсульт рік тому. Мати померла, доглядаючи старого. А батько встав на ноги, одначе то вже був не батько. Найжахливіше, його не можна було тримати в межах оселі. Він одягався, неслухняними руками в'язав краватку, брав палицю, йшов на люди, розповідав знайомим і незнайомим, що дочка отруїла матір і тепер хоче отруїти його…

- Він вчора був тут. Їв сосиски і салат «Смак».

- Він заплатив?

- Так, не турбуйтесь… Боже, скільки горя на світі!

До кафе увірвалися галасливі хлопці, вони розшаркалися перед Олесею і замовили собі горілки, а Олеся допила каву і попрощалася, повернувши Талі порцелянову філіжанку.

В Олесі сьогодні ранкові уроки. Це для дітей, які ходять до школи на другу зміну. Прийде жебрачка Маруся, яка не ходить до звичайної школи, а тільки до музичної. Обдароване дитя бездарної епохи. Покладе на інструмент свої червоні пальчики, заграє так, як дівчатка її віку не вміють. Маруся не знає нотної грамоти і не хоче вчити. Але гратиме, як мале чортеня.

Заплющивши очі, не помічатиме, що з носа тече на підборіддя.

- Ти би вчилась на скрипці, Марусю. Це тобі може стало б у пригоді.

- Я вчусь для душі. В переході все одно, як грати. Аби більше шуму.

За Марусю вже два місяці не платили. Раніше це робив якийсь родич. Завуч обіцяла більше не допустити Марусю до занять.

На урок до маленької класної кімнатки, куди ледве влазить інструмент, Маруся прийшла вчасно. І завучка прийшла.

- В нас не благодійний заклад, Олесю Олексііївно. Ми не маємо пільгових тарифів для убогих. Тим більше, наша платня невелика.

– Дозвольте хоча б сьогодні, Рито Гаврилівно, – Олеся просить, як школярка, і завучка виходить з класу. Маруся грає «Неаполітанську пісеньку» з «Дитячого альбому».

- В тебе ніякої можливості знайти гроші, Марусю?

- Дядя Міша більше не приходить.

- Якби не мій хворий батько, я вчила б тебе у себе вдома.

- А у вас вдома рояль? – виявила інтерес Маруся.

- Рояль.

- Білий?

- Чорний. Але з дуже добрим звуком.

Після Марусі з'явився Саша, якого привела гувернантка.

А потім приходили інші діти і звучали сонати й етюди, вальси й тарантели.

- Ну хіба так можна, Владику, – заледво не плакала Олеся, – це ж Чайковський! Не адаптована п'єска, це він сам написав, хоча це й технічно дуже просто! Я, пам'ятаю, так пишалася, коли вперше грала Чайковського!

- А покажіть! І вона показує. І сонний Владик нарешті прокидається, і ці дві з половиною хвилини звучання слухає навдивовиж уважно. І заради таких пробуджень варто жити в цьому безладному світі!

- Олесю Олексіївно, вас до телефону!

Вона квапиться до учительської, перервавши урок, чого зазвичай не робить – боїться, що дзвонять із дому. Але на дроті давня подруга Яна Робащук. Колись вони з нею разом вчилися на курсах французької мови.

- Ти повинна сьогодні приїхати до мене.

- Я не можу, в мене нездужає батько.

- Тим більше. Тобі треба розвіятися.

- Яно, він дуже хворий.

- Я знаю. Щойно телефонувала тобі додому, мені доповіли, що ти пішла за ножем, аби його зарізати.

- Яно, це з ним інколи буває. Але все одно…

- Але все одно, ми з Роже заїдемо за тобою. Коли в тебе кінець уроків?

– З яким Роже?

- Я тебе питаю, коли закінчується твій останній урок?

Олеся ніде не була півтора року. Лише на роботі. А коли батько ставав агресивним і виганяв її з хати – це зазвичай траплялось надвечір – блукала навколо дому, стежила за вікнами. Ось всі шість вікон світяться. Це найвищий пік неспокою. Ось меркне вітальня, потім кухня. А ось нарешті тільки в батьковій спальні горить лагідний канделябр. Отже вгамувався. Або й задрімав. Тепер йому можна буде тихенько запропонувати снодійне і мати спокій до ранку.

Перед великим запорошеним свічадом в учительській Олеся розчесала волосся і знову зібрала його на потилиці, але неслухняні русяві кучері впали на скроні і щоки. За вікном посигналило авто.

- Чи не вас, Олесю, чекає синє «Пежо»?

«Пежо» і правда чекає на неї.

- Знайомся, це Роже. C'est Olessya, mon cheri.

Чорнявий невисокий чоловік виходить із-за керма, чемно кланяється Олесі, а та подає йому руку, яку він тисне обережно, але міцно.

Яна штовхає Олесю на заднє сидіння, сама сідає поряд зі словами: «Je prend la place pres d'Olessya», і вони їдуть до Яни, яка завтра разом зі своєю п'ятирічною донечкою Людонькою і з Роже виїздять до Франції. Назавжди. Всі приятелі Роже, з якими він її знайомив, страшенно заздрять йому, бо він зумів знайти собі таку розкішну жінку як ото вона, Яна. І всім захотілось й собі такої самої. Це наші козлороги нас не цінують. А в цивілізованому світі нам, слов'янським жінкам, немає ціни. А сьогодні в нас буде Жан-Марк. Але прошу: жодного слова про хворого батька. Треба думати про життя.

А смерть сама про нас подбає. D'аccord?

Несподівано сама для себе Олеся повторює це слово – D'accord!, і розпочинає з Роже невимушену балачку про погоду і про те, чи подобається йому Київ.

- О! Київ! Saint-Sophie! Laure de Petchersk! C'est magnіfique!

Але в жодному з ваших супермаркетів навіть не чули про беарнський соус!

– Це французьке жлобство мене вже дістає, – коментує Роже Яна. – Як я ненавиджу цих буржуа! Але і в скромних чарах буржуазії щось-таки є! Я перебрала в пам'яті всіх наших дівок з курсів, хто вчив французьку – ти ж знаєш, французи англомовних не люблять, і слава Богу! Згадала про тебе! ЖанМарк – це просто золотко! Це твій стиль! Трошки завумний, трошки романтичний, проте вміє рахувати гроші! У нього власне діло, і добре йде! А мій капіталіст працює на дядю!

На околиці, де мешкає Яна, ще лежить сніг. Роже замикає машину і вони пробираються до під'їзду крізь брудні низенькі кучугури.

- Хоч би скорше випручатися звідси і більше не повертатися! – бурчить Яна.

Стіл накрито на чотирьох. Чекають Жан-Марка, щоб сісти обідати. Мати Яни в сусідній кімнаті не спускає з колін онуки Людоньки, яку завтра вранці заберуть назавжди. А Людонька вередує, поривається за стіл до дорослих. Приходить ЖанМарк. Справді дуже симпатичний хлопець. Сідають за стіл, Роже відкриває біле вино до риби під майонезом, бо беарнського соусу в Києві не знайти. Жан Марк наливає Олесі й усміхається їй.

- Ці наші вина, це просто жах! – кривиться Яна, а ЖанМарк навпаки каже, що це pas mal. Між рибою і м'ясом подається салат, – купила на Бесарабці, та хіба це салат? – скаржиться Яна, але коли ти навідаєшся до нас із Роже до Тура, ми тебе почастуємо таким, що ти і…

До наступної страви Яна подає червоне і щиро зізнається:

- Ненавиджу подавати! Я через те й заміж не виходила, щоб не подавати! Але Роже – це раптом такий шанс!

- Ой, давай я тобі допоможу носити страви! Мені зовсім не важко! – вигукує Олеся і поспішає на кухню, а ЖанМарк – за нею. І, поки вони накладають м'ясо на великий таріль, він розповідає, мовляв, на відміну від інших своїх братів, завжди допомагав мамі накривати на стіл, і навіть дуже любив це. На десерт – шампанське. Це вже не місцеве, а правдиве французьке. «La veuve Clicot». Під дротом, що тримає корок, металевий медальйон з портретом удови.

- Збережи його, – каже Жан-Марк Олесі. – Як запоруку того, що ми питимемо таке шампанське ще раз.

Олеся телефонує додому, батька нема, знову кудись поплентався, можливо, сидить у кафе, їсть сосиски і салат «Смак», ох, як вона змордувалася з ним! Жан-Марк завтра також їде до Франції, сідає в машину до Роже з Яною. Але він неодмінно повернеться! А зараз іде провести Олесю додому.

Поки вони чекають автобус на зупинці, Жан-Марк бере її за руку і каже:

- У вас такі довгі гарні пальці, а нігті підстрижені зовсім коротко.

- Я не маю права на довгі нігті.

- Ви лікар?

- Я піаністка. Вчителька музики.

- Чому ж я не попросив вас заграти?

- В них нема інструмента.

- А й справді! – сміється Жан-Марк. І Олеся сміється. Їй весело вперше за бозна-скільки років.

- В моєму домі у Вуароні є білий рояль. Моя мама найбільше любила грати тридцять третю сонату Айдена. Ви б не могли мені заграти її, якщо колись завітаєте до мене?

- Кого-кого?

- Айдена.

Олеся не може зрозуміти, Жан-Марк намагається написати в повітрі ім'я композитора.

- Ну… такий, у перуці…

- Всі до Бетговена носили перуку.

- Не Бетовен, а Айден. У нього був концерт, гаснуть свічки!

- Гайдн! – нарешті зрозуміла Олеся. – Ні, тридцять третьої сонати я не знаю. Але обов'язково знайду і вивчу!

Під'їхав автобус.

– О, ці околиці! Вони всюди однакові. А ви живете в серці міста? – він так і сказав, au coer de la ville.

Так, Олеся мешкає в середмісті у великому сталінському будинку, який уміло вклинився між старовинних споруд. Ось вони виходять з метро, тепер недалеко. Олеся знаходить очима свої вікна. Всюди суцільна темрява, навіть у батьковій спальні.

Слава Богу, значить батько спить. Все спокійно. Тільки в кухні якесь дивне сяйво.

Олеся прощається з Жан-Марком.

- Ми неодмінно зустрінемось, каже він, ретельно записуючи її адресу латиницею і кирилицею, – якби в мене зараз у руці був келих для прощального тосту, я випив би за тридцять третю сонату Айдена!

Поки ліфт повзе вгору, в Олесиних вухах звучить голос симпатичного француза. Це ж треба, щоб все налетіло так нагло і так божевільно!..

Ключ швидко відмикає двері помешкання. Дивно, батько не замкнувся на ніч. Перше приміщення з передпокою – велика кухня. У темряві світиться розжарений чайник. Олеся стоїть на порозі, заворожена зловісним видовищем і не може відвести погляду. Потім наважується наблизитися до плити, вимкнути газ і падає, на щось налетівши. Дурний біль падіння, ввімкнене світло, спека у кухні, холодний батько на підлозі, 03, швидка допомога, родичі, яких розбудили вночі, чужі люди в домі… на ранок їй сказали, що батько помер від серцевого нападу. Це сталося вдень, коли ще не вмикають світла.

Поставив грітися чайник і впав замертво, коли Олеся ще була на роботі. Якби вона тоді ж повернулася додому, а не їхала до Яни, все було б так само. Тільки чайник не розжарився би до червоного.

- Відмучився, а головне: відмучив бідне дитя, – зітхали під час похорону.

- Все віддав дитині, а вона йому в останню хвилину води не подала. – Перемовлялися між собою одні. Від цих дітей добра не діждешся, – гуділи інші.

Оркестр грав попурі з Шопена, «Замучен тяжелой неволей» і «Не думай о минутах свысока». Курсанти несли труну і подушечки з орденами. Олесю в чорній хустці вели під руки завуч Рита Гаврилівна і далека родичка з боку покійної матері.

Через два тижні в поштовій скриньці з'явився білосніжний довгий конверт з Маріанною на марці. В Олесі не вистачило духу викинути листа, не читаючи. Але вона не відповіла.

Чорний березень закінчився і чорний сніг розтанув.

Зацвіли абрикоси. Учениця Олесі, жебрачка Маруся, знову прийшла на заняття до музичної школи, хоча за неї так ніхто і не платив.

- У вас хтось помер? – кивнула вона на чорну хустку своєї вчительки.

- Батько.

- То можна прийти на ваш рояль?

- Почекай, заки мине сорок днів. А потім, звісно, приходь.

Сорок днів минулося, і прийшов другий лист із Франції…

«Для мене дуже важливим було те, що було тоді, у березні.

Мені здалося, що й для тебе також. Невже це був просто гарний настрій? Чому ти не відповідаєш мені? У цьому світі люди, котрі хоч трохи розуміють одне одного, одне одного не знаходять… Цього мало у вашому світі, цього мало у нашому світі також. Мені здалося, того дня був хороший початок…»

Того дня, того дня… Він повторив ці коротенькі слова декілька разів. Олеся зробила над собою зусилля і написала Жан-Марку, що сталося ТОГО ДНЯ. Розповіла про темряву в квартирі й червоний чайник на плиті. Смерть – це червоний чайник, з якого давно википіла вся вода.

Конверт зник у щілині великої скриньки, звідки листи потрапляють на сортування щопівгодини. З будівлі Головпоштамту Олеся вийшла на гучний Хрещатик. Було тепло, і вона зняла чорну хустку. Світило травневе сонце, облітав цвіт каштанів, перехожі усміхалися одне одному на вулиці просто так.

- Ти зовсім не змінилася, Олесю. Просто диво. А минуло більше десяти років. Не впізнаєш? – Олесю зупинив на вулиці високий кремезний чоловік із шапкою напівсивого волосся, з сивою бородою навколо і без того великого обличчя. – Іван?

- То мене таки можна впізнати?

- Ти добре виглядаєш. Такий солідний чоловік.

- Вип'ємо по п'ятдесят грамів коньячку за зустріч?

Був час обідньої перерви, і в кав'ярнях не було вільних столиків.

- Ходімо до мене. Ти ж пам'ятаєш, я тут поряд. Іван зрадів запрошенню. Олеся навіть була подумала, що він без грошей, радий не витрачатися на кафе. Але поки вони йшли вгору від Хрещатика до Олесиного дому, Іван хутко купив маленьку пляшечку коньяку і велику коробку цукерок.

- Я тепер сама. Батьки померли. Мама минулого року, батько – цього.

- Мої співчуття, Олесю. А моя мама ще жива. Виховує онуків. А ти сама?

- А я сама.

Колись Іван був хлопцем Олесі. В одній-єдиній перегородженій незліченними шафами кімнаті мешкало троє – мати, що була вічно на роботі, батько, якого на роботу не брали, і студент третього курсу Іван. Там, у темному душному закутку за книжковими шафами був його диванчик і письмовий стіл. Куток Іванового батька також було відділено, але шафою для одягу, і той куток був значно ліпший, бо батько захопив собі вікно. В Олесі з Іваном була любов з усіма атрибутами божевільного кохання тих часів, коли воно було єдиною сферою, куди безкарно можна було вкладати енергію молодих сердець. Виникло питання про шлюб. Перший раунд розмов відбувся саме в цій кімнаті. Звичайно, Олеся не могла не подобатись. Яка дівчина! Одна усмішка чого варта! А ще й навчається в консерваторії. Де жити?

- Звісно у нас! У нас чотири кімнати в будинку на провулку Дзержинського! Івась знає, він у нас бував!

- Це до-о-обре треба було прислужитися режимові, щоб отримати житло в тому будинку… – Іванів батько був з репресованих, тому й не мав ні квартири, ні роботи, ні зубів, ні здоров'я. Він дуже пишався своєю політичною неблагонадійністю, бо більше пишатись не було чим. А тут така товаришка ходила до їхнього дому! Іван активно намагався не слухати батька, казав, що йому не жити без Олесі. Він зніме квартиру, піде працювати, але Олесі не покине. А Іванів батько знайшов спосіб зупинити сина. Він помер у той же день, коли Іван і Олеся занесли заяву до загсу. Другий раунд передшлюбних переговорів з батьками Олесі так і не відбувся. Олеся плакала, розповіла своєму батькові усе. Він довго відмовчувався. Потім сказав:

- Якщо Іван все-таки захоче прийти… мій дім… наш дім… для нього відкритий. Якщо ти захочеш піти з ним, я зроблю, що зможу, аби тобі було добре.

Олеся не пішла з дому батьків. І нікого так і не привела в ці радянські хороми… Іван захоплено розглядає Олесине помешкання.

- А можна сюди глянути? А то я вже забув.

- Будь ласка. А я не забула вашої кімнати.

- Було б що пам'ятати, – скривився Іван, розглядаючи то стелю, то підлогу, – прекрасно! І стан цілком задовільний.

- Батько перед хворобою зробив ремонт… Я зварю каву.

Чайника в мене так і нема.

На столі у вітальні сумно задзенькали маленькі філіжанки й чарочки. Вони стояли тут, у цьому ж серванті в ті далекі роки, коли…

- Я хотів запитати тебе, Олесю, тоді, того року… в тебе не було проблем?..

- Яких проблем, Івасю?

- Ну, жіночих…

- Що ти маєш на увазі? Чи не мучилалася за тобою? Дуже мучилася.

- Я розумію, але я не про те…

- А про що?

- Ну… чи не було в тебе… ну… невже ти не розумієш?

- Ні, не було. Я дуже хотіла, щоб було. Думала, тоді б і твій батько… з того світу дозволив би тобі… Ні, не було.

– Я й зараз весь час думаю про тебе, Олесю.

- А я перестала. Довго згадувала. А тепер перестала.

Життя іде.

- Так, життя іде, – сумно погодився Іван і змінив тему. – Ти знаєш, я тепер працюю з нерухомістю. (Як Роже, чоловік Яни, – подумала Олеся). – Якщо надумаєш продавати цю хату… захочеш іншу… на Гаваях, або на Майорці… або на іншій вулиці в Києві – чайник почне тебе переслідувати чи батьків привид – звертайся тільки до мене! – Іван простяг візитівку, – і будь певна, я тобі дам ціну! Ту ціну, за скільки така хата іде далі! Обіцяєш?

- Я поки не думала про це.

- Як надумаєш – дзвони. А зараз, вибач, мені треба бігти. Радий був тебе зустріти!

- Раді, що ви вже відходите від вашого горя, Олесю Олексіївно, – віталися батьки її учнів. А то ми боялися, пропала наша музика! І прийшов третій лист від Жан-Марка:

Тепер я розумію твоє мовчання! Не треба пов'язувати ці дві події! Життя є життя, а смерть є смерть! Давай дивитися вперед на зло всім негараздам світу, наперекір усім прикметам і забобонам!

Ти пам'ятаєш нашу розмову про тридцять третю сонату? Я запрошував настроювача з Парижа! Тепер мій рояль звучить як слід! Ти конче маєш приїхати й подивитися на мій дім. Він належить нашій родині впродовж семи поколінь!

А завтра я неодмінно вишлю тобі сучасний електричний чайник, що вимикається сам, коли вода закипить!

Олеся дістала ноти тридцять третьої сонати Йозефа Гайдна. Все може бути! Настане час і вона добре зіграє цю річ!

Частина друга. Любов і гроші

… І цей день настав. Позаду – черги до посольства, завірені довідки й документи, запитання про те, де познайомилася зі стороною, що запрошує, млосно-ранковий рейс із Борисполя, кава в «Ірландському барі», поки оголосять посадку, офіційні усмішки стюардес: що будете пити – біле, червоне, пиво, віскі, фруктовий сік? Купа валіз, що повзе чорною стрічкою і нарешті обличчя Жан-Марка. І несподівано Олеся відкриває для себе, що він значно старший за того хлопця, з яким зустрілися у день від'їзду Яни. У нього зморшки і рідке волосся. Але він усміхнувся, побачивши її, і вона летить до нього, і вони цілуються, ніби все в них вже вирішено, а потім обоє ніяковіють.

- Я так чекав цього дня. Ми мали б зустрітися раніше.

- Я не могла раніше.

- Не в тому сенсі. Скільки тобі років?

- Тридцять три.

- Я думав, тобі не більше двадцяти семи.

- Ти розчарований?

– Ні. Але тим більше, треба було раніше.

- А тобі ж скільки?

- А мені тридцять два.

- Я чомусь думала, – 36-37.

- Так, я багато встиг як для своїх років, – з гордістю каже Жан-Марк. – Ти зараз це побачиш.

Його авто їде по автостраді між непримітних пейзажів.

До Парижа ще далеко. Янка розповідала, ще з півгодини такої одноманітної дороги, а потім буде Париж. Жан-Марк вимикає радіо, ставить диск з популярними аріями. Все одно їм поки важко щось сказати одне одному. Тож нехай промовляє музика і славетні співаки.

Неподалік від Пале-Рояль Жан-Марк наймає велике помешкання з двома спальнями і кабінетом. На екрані комп'ютера в кабінеті – колонки незрозумілих цифр.

- С'est le prix de monnais, – пояснює Жан-Марк, – Cash, – повторює він по-англійськи для Олесі, котрій важко зрозуміти, як Жан-Марк робить гроші. Він пояснює, що зараз працює з готівкою і безготівкою в банках Східної Європи. На різниці ставок. На цьому можна робити непогані гроші.

- Просто брати з одного банку і класти в інший? – не може збагнути Олеся.

- Так! Великі гроші завжди робляться на межі мислимого і немислимого. Як і велика любов приходить у найнеймовірнішу хвилину. Але зараз ми поїдемо по місту. Ти ж уперше в Парижі?

За кілька днів Олеся вже не витримувала каруселі барв і ліній навкруги. З платанів падало перше листя. Ґотичні будинки з маленькими ґратками біля вікон для провітрювання кімнатних рослин, могли бути декорацією для щастя і тільки для щастя.

- Чому в нього такі сумні очі? – питала Олеся про жебрака біля входу до метро, і Жан-Марк подавав нечесаному дідові купюру в двісті франків, і жебрак миттєво ставав веселим, мріючи про нового заможного закоханого, що йтиме повз нього. Араби, які торгували розмаїтим крамом по вулиці Ріволі, накидали Олесі на плечі барвисті хустки, і Жан Марк ніс великі пакети, і вмощував їх на заднє сидіння залишеного в провулку авто. Співали вуличні співаки, і летіло листя з платанів з кожним днем все дужче і дужче. Прийшла осінь, осінь, прекрасніша за весну.

На шостий день Жан-Марк спитав, чи годі вже з неї Парижа, чи не хоче вона поїхати до Вуарона. Олеся попрохала заглянути до Яни і Роже. Виїхали вранці, були в Турі саме перед обідом. Проте, обідом їх не почастували. Кажуть, у французьких родинах популярною є так звана crise de six ans – криза шести місяців. Роже з Яною переживали crise de six mois.

- Ти знаєш, скільки ти мені коштуєш?! – кричав Роже, абсолютно не переймаючись приїздом приятеля.

- Що розбити сьогодні – супницю твоєї матінки чи настільну лампу татка? – лементувала у відповідь Яна (потім вона пояснила Олесі: «Я виходила заміж без шлюбного контракту і можу перебити в цьому будинку все, що мені заманеться!»).

Жан-Марк запропонував залишити щасливе подружжя, пообідати в дорозі і рушати до Вуарона. Вони з'їхали з гомінкої автостради, й авто покотилося вузенькою дорогою крізь розкішний осінній ліс. І Олеся тихо проговорила вірші свого давнього друга поета Володі: І є на світі вогняні ліси, І є на світі той вогонь високий, Щоб повертати в душу білий спокій, Щоб забувались чорні голоси…

- C'est poesie? – глухо спитав Жан-Марк.

- Так, – відповіла Олеся, і далі до самого Вуарона вони їхали мовчки.

Вуарон був гарненький, як вітрина кондитерської крамнички. Невеличкі одно– і двоповерхові будиночки стояли щільно, як вулики на маленькій пасіці. Жан-Марк зупинив машину біля одного з них. Дістав великого, як у Буратіно, ключа, вклав його у велику іржаву щілину. Повів Олесю великими напівтемними помешканнями.

Частина кімнат були нежилими. Там були звалені старі поламані меблі, старі портьєри, рами від картин, якісь безформні речі. Але у вітальні стояв білий рояль, і запорошені портрети на стінах переморгувалися з пастушками у шафці зі скляними дверцятами. Жан-Марк відчинив віконниці, й осіннє сонце увійшло до вітальні.

- Сядь, відпочинь, я зараз принесу твої речі.

Жан-Марк скоро повернувся, і тут Олеся згадала, що, поспіхом складаючи речі, залишила в паризькій квартирі ноти тридцять третьої сонати. Вона майже знала її напам'ять, але зараз така неймовірна хвилина, вона не зможе грати без них.

- Я забула ноти, – перелякано каже вона неслухняними губами, і Жан-Марк не питає, які ноти, він вибігає до сусідньої кімнатки і приносить стару велику книгу і розгортає її на потрібній сторінці. Він піднімає кришку.

Тридцять третя соната Гайдна ре мажор звучить, як сама радість життя, а у Жан-Марка на очах сльози. І це той момент, коли чоловічі сльози вагоміші за жіночі.

- Скажи, тобі подобається наше західне життя, – запитує Жан-Марк за вечерею в маленькому ресторанчику, де їм подали poulard a la ficele.

- Все це прекрасно. Не буду казати, що не подобається.

Але багато чого з тієї розкоші, що ти мені показав… – зайве!

Всі ці мільйони соусів, і курка, засмажена вертикально.

- О, ти ще всього не бачила! Сподіваюсь, ми з тобою одного дня підемо в ресторан «Вельфур» у Пале-Роялі! Там правдиве розкошество!

- Я можу собі уявити!

- Ні, ти не можеш!

- Але і тут, де ще не той шик, я думаю, навіщо це? Навіщо смажити птицю доконче вертикально, якщо стільки людей взагалі голодують!

- Тобі не подобається ця курка? То давай я замовлю щось інше! Ти не соромся, я заплачу!

- Мені подобається! Але це не те, від чого відчуваєш щось особливе. От коли ми з тобою стояли на Монмартрі над вулицею Лепік, там і справді було неймовірно! І сьогодні вдень у цьому лісі! Але таке відчуття бувало в мене і до Франції… Що краще, ця птиця чи соната, яку я грала тобі?

– Це не треба порівнювати, це різне… – І все одно, по-справжньому мене хвилює те, про що можна писати вірші. І про ліс, і про сонце, про ці собори.

- Про кохання…

- Так, про кохання… Але ти можеш уявити собі вірші! Не іронічні, а ліричні про цю курку!

- Зате скільки неіронічних рядків було написано про голод! Мій дід викинувся з вікна мансарди Монпарнаса…

Бабуся тоді була вагітна моєю матінкою. Дід і бабуся не були в законному шлюбі… Я ненавиджу злидні, але розумію тебе.

Я завжди мріяв зустріти таку жінку, як ти…

Олеся повернулася в Київ до холоду й дощу з мокрим снігом. Добре, що мало хто з друзів знав, куди вона їздила. Їй не хотілось ні розповідей, ні запитань: а що ти вирішила?

Невже ти втратиш такий шанс? Вона ходила великими порожніми кімнатами свого помешкання, іноді сідала за рояль і не розуміла, чи сумує вона за Жан-Марком, чи між ними прірва, якої не подолати. А Жан-Марк зник. Не було ні листів, ні телефонних дзвінків. Може, воно й на ліпше, думала Олеся, але Жан-Марк все одно не озивався і вона почала сумувати.

Спочатку ледь-ледь, а потім затужила нестерпно. Навіть тоді, вічність тому, коли вони розлучилися з Іваном, здається, не було так тяжко. Чому, чому їй так не таланить? Вона згадала своє друге кохання, художника і поета Володю. Це теж було дуже давно. Батьки поїхали на курорт, щоб дати змогу своїй двадцятишестилітній дитині вияснити стосунки з бездомною творчою людиною. З Володею Олесю бачили всі родичі й друзі. Так нестерпно було пояснювати кожному з них, що той дивакуватий, але непересічний бородатий парубок, як виявилось, перебував на обліку в психоневрологічному диспансері… – І в чому ж це у нього виявлялося, Олесю, – не вгамовувалися численні тітоньки й кузини, подруги і їхні мами…

Але Володя теж у минулому. Як і Іван. А де Жан-Марк?

Що сталося між ними? Він так довго тримав її руки в своїх в аеропорту. Її валізи вже зникли наприкінці чорного конвеєра, пора було проходити паспортний контроль, а вони ніяк не могли розпрощатися: вона на стільці, він на колінах перед нею. Їй було ніяково, але ніхто на них не звертав уваги: кожен мав свої турботи. Олеся вже надіслала у безвість два листи.

Паризький телефон мовчав. Олеся написала третього…

«Ти пам'ятаєш, як писав мені навесні: якщо ні, то поясни чому. Тепер я хочу знати, що було не так. Зі мною все гаразд. У нас сніг і мороз, тільки немає звісток від тебе…» І Жан-Марк озвався. Він зателефонував, але Олеся нічого не розуміла. Якісь неприємності, щось не так із готівкою, щось не так із рахунками. ОК, – простогнав Жан-Марк, – я напишу, чекай листа.

Олеся бігала до поштової скриньки по декілька разів на день. Конверт з'явився через два тижні – вже почалася передріздвяна суєта, пошта не могла впоратися з гімалаями привітань. Але ось він, цей грудневий лист, у який засмучений Жан-Марк навіть не поклав різдвяної поштівки. Отже, як він вже пояснив Олесі, він працював з готівкою. І тоді, як її провів, поїхав знову до однієї з тих ваших країн. Його зупинили на митниці і одразу знайшли ті гроші, звісно. Відібрали, а заодно й дозвіл – йому швидко довели, що дозвіл був фальшивим.

Очевидно, ті, хто давали йому ту готівку, самі й повідомили митницю. Тепер його інші рахунки заарештовані, поки він не розрахується з тим. Ти бачиш, це значно серйозніше, ніж смерть старого батька. Кохання сильніше за смерть. Але гроші сильніші за кохання. Не знаю, не знаю, що буде далі. Не вагаючись, продав би свій дім у Вуароні, але на жаль, його іншим власником є ще й син покійної дружини покійного батька від першого шлюбу, з яким не домовишся. Слава Богу, пощастило здати в суборенду квартиру поблизу Пале-Рояль, тому поки маю гроші на їжу. Зараз мешкаю у маленькій кімнатці на Монпарнасі. Мені здається, що це та сама, де багато років тому жив мій дід…

Олеся подзвонила Яні. Так, вони з Роже в курсі, що у ЖанМарка проблеми. Роже багато разів говорив йому, що не варто цим займатись, але Жан-Марк хотів швидких грошей, ну от і має. Кілька разів у нього таке виходило, поки… поки не витяг пікову даму. Але ти ще молода, Олесю, я можу дати твою адресу колезі Роже, це, звичайно, не той мармелад, але … як там, до речі, у вас? Опалення є? А гаряча вода? Отож бо й воно. Який твій поштовий індекс, Олесю?

Замість того, щоб давати свою адресу, Олеся попросила координати Жан-Марка на Монпарнасі. Яна покликала Роже, який знав його мобільний телефон. Олеся почула, як вони перелаялись: не всі такі, як ти, хто любить французів тільки за гроші. Ой, були б ті гроші, відповіла Яна. Роже продиктував Олесі номер, а також висловив припущення щодо суми, яка б врятувала Жан-Марка. Олеся набрала ЖанМарка.

- Я передзвоню тобі, – відразу кинув він і тут же передзвонив, – не вистачало, щоб ти мені телефонувала за свої. Я сиджу у кафе, де колись бував Модільяні. Ти ж знаєш, у Парижі бережуть історичну пам'ять. Ти пам'ятаєш мою квартиру в Пале-Роялі? Ти би бачила, де я зараз! С'est tres exotique.

- Ти п'яний, Жан-Марку?

- Трішки. Скоро Різдво. У нас сніг.

- Я дістану гроші, ти мене чуєш?

- Де ти їх візьмеш? У національному бюджеті вашої країни?

- Дзвони мені. Не зникай. І не впадай у відчай.

Олеся знайшла візитівку Івана. В офісі його не було, і вона подзвонила додому. Жінка довго розпитувала Олесю, хто вона така і в яких стосунках з Іваном. Так тобі й треба, – зловтішно подумала Олеся і, назвавшись подругою юності, залишила свій хатній телефон. Увечері Іван передзвонив.

- Скільки може коштувати моя квартира?

- Як мінімум… – Іван назвав суму, вдвічі більшу, ніж…

Але ти добре подумала? Ти такого собі більше не купиш. Це вже перевірено.

- Я більше не можу тут.

- Я тебе розумію.

Далі все закрутилося, як карусель. Шкода, Новий рік зупинив справи, і Олеся сіла перебирати домашній скарб.

Старі мамині речі… старі батькові речі… посуд… ложки, ножі, виделки… давні фотокартки… рояль… Куди це все? Чи варте кохання цього всього? Але… як писав її давній коханий поет Володя, Світ тримається на божевіллі, Як задурене світло в імлі На гіркому ламкому гіллі, Як той дух у слабкому тілі…

- Як ти хочеш, – готівкою, чи через банк, – запитував Іван.

- Тільки через банк.

- Тоді буде повільніше. Ти все, назавжди?

Олеся не зрозуміла.

- Якщо ні, давай я тобі куплю маленьку квартирку на лівому березі. А то на яку адресу ти відкриєш рахунок?

- А треба адресу?

- Добре, що ти зустріла мене! А то хто б тобі усе це зробив? І ось нарешті після численних підписів, зроблених у присутності численних осіб у численних офісах Олеся отримала кредитну картку і в темряві повернулася до свого нового дому. Притулилась обличчям до темного скла. Стіни затремтіли від зимового вітру, і Олеся подумала, про ЖанМарка – як він там у своїй кімнатці на Монпарнасі? Роже і Яна на Новий рік були у Парижі, бачили Жан-Марка. Роже дав Олесі його адресу, розповів, як дійти до того провулку від метро «Распай». На ранок Олеся пішла до туристичної аґенції, замовила туристичну візу. За три дні прийшла за квитком. Їй сказали, що візу зроблено через посольство Нідерландів, тому варто летіти через Амстердам. А там пересісти на інший літак або на потяг – теж дуже зручно і швидко. В аеропорту «Схіпл»

Олеся отримала в автоматі кількасот гульденів. Взяла таксі до залізничного вокзалу. Перший експрес до Парижа завтра вранці. Олеся вийшла на вокзальну площу. Валіза дуже легенька, вона йде пішки. Прямо – широчезний Дамрак. Грає катеринка, горять ранні зимові вогні. І хто б міг подумати, що отак раптом опинишся в Амстердамі? Вона йде ліворуч, там замість бруківки – вода. Жан-Марк казав, що не любить голландців, мовляв, вони занадто обережні і нешляхетні. Але їхній Амстердам – це й правда щось неймовірне. Олеся витягає карту міста, яку їй дали в туристичній аґенції, знаходить найближчий від вокзалу готель на вулиці – чи то в них не вулиця – Сінгел. Маленький готельчик на шість кімнаток. Залишає речі, знову виходить на вулицю, стає біля кам'яного парапету якогось із каналів. Її лихоманить, в неї тремтять руки, губи, стукотять зуби. В роті відчувся смак крові – мабуть прикусила щоку чи язика. Заспокойся, заспокойся, ти сама цього хотіла. Світ тримається на божевіллі. Вона пригадала останні дні в будинку, де вона народилась, виросла, і якого в неї вже нема. Сиділа на підлозі, розбирала речі, не брала слухавки. Не вимикала телефону, бо чекала дзвінка з Франції, реагувала тільки на особливі міжміські сигнали. І таким чином на неї трапила батькова двоюрідна сестра, яка телефонувала з Боярки. Міжміські сигнали всі однакові – чи з Парижа, чи з українського містечка. Стара жінка розпитувала, коли роковини по батькові, чи не треба прийти допомогти накрити стіл… А як там її учні, в яких вже закінчилися зимові канікули, як їхні мами і бабусі? Її рояль страшенно розстроївся, коли його затягли до зали музичної школи, і завучка Рита Гаврилівна була дуже незадоволена – що то за подарунок такий – спочатку розшукуй гроші, щоб його доставити, тепер шукай щоб настроїти…

В готелі на Сінгел Олеся не змогла заснути. Такого з нею ще не було – щоб за всю ніч не задрімати ні на хвилину.

Декілька разів вставала, щоб зачинити чи відчинити віконниці, але нічого не допомагало. А вранці, сидячи з філіжанкою кави в залі для сніданків, думала, що воно буде за декілька годин. Втім, назад дороги немає. Так, назад дороги немає.

Експрес Амстердам-Париж прибув на Gare de l'Est. Олеся розшукала вхід до метро. В неї було декілька паризьких квиточків, маленьких давніх талісманчиків, подарованих дуже давно кимось із друзів, хто бував у Парижі. Доїхала до площі Італії, там пересіла на іншу лінію, яка вела прямо до Распай. І ось той семиповерховий будинок, де тепер живе ЖанМарк. Консьєрж запитав, до кого вона, і коли почув, то вказав на східці – ліфт до мсьє д'Артуа не ходить. Ліфт взагалі підіймався лише до п'ятого поверху. А далі вгору сходинки зі звичного під'їзду житлового будинку виводили у довжелезний коридор з убогою лампочкою і багатьма дверима по обидва боки. І хто б міг подумати, що в розкішному Парижі є й таке? Не на всіх дверях є номери. Але ось двадцять восьмий. Чи є дзвоник? Здається, нема. Зате є спеціальний пристрій, щоб стукати, і звук іде лункий і гучний. За дверима тихо, втім, минула тільки секунда. Олеся взялася за ручку, і побачила що це вбоге житло незамкнене. Вона відчинила двері і… … І в цю мить ми залишимо її тут, на порозі кімнати ЖанМарка д'Артуа. Що чекає на неї за дверима з номером 28?

Хотілось би вірити, що той великий дар, який вона готова так щедро віддати коханому, радо зустрінуть і сторицею віддячать за нього. Але навіть, якщо цього раптом і не станеться, нехай вона збереже свою доброту, свою чисту віру в кохання, і свої гроші.