Повернення додому

Будинок Бідді Сомервілль, що стояв на пагорбі над містечком Бові-Трейсі, називався «Верхній Біклі». Дата його зведення була вирізьблена на надпоріжнику: 1820 рік, отже будинок був досить старий, міцно мурований із каменю, потинькований і побілений, накритий сланцевим дахом із високими димарями. Стелі у кімнатах були низькі, а підлога подекуди крива. Двері не завжди залишалися зачиненими. На першому поверсі містилися кухня, їдальня, вітальня і хол. Велику шафу перетворили на гардероб, куди повисіли пальта й запхали гумові чоботи, рушниці, вудки, мішки для дичини й багри. Нагорі — три спальні й ванна кімната, а під самим дахом — затхле горище, заставлене моряцькими скринями, старими світлинами, поїденими міллю предметами військово-морської уніформи, давно забутими Недовими іграшковими потягами й пазлами, що їх Бідді не могла змусити себе повикидати.

До будинку вів стрімкий, вузький, звивистий провулок Девон, сповнений ризиків як такий, а за снігової погоди геть непрохідний. Вхід на обійстя лежав через завжди відчинені сільські ворота.

Від воріт посипана морською галькою стежка провадила до причілку будинку, де були вхідні двері. Невеликий садочок — трохи трави перед будинком і безпретензійні клумби. Далі кілька господарських будівель, маленький город і галявина для розвішування випраної білизни. Вище, на схилі пагорба, збереглася обора, де колишній власник тримав поні, а на його верхівці височів лісок жилавих сосен і кам’яний межовий мур. За муром лежали пустища Дартмуру — смуга дерну, папороті, вересу й боліт, що тяглася схилом до далекого небокраю, увінчана задумливими скелями. Взимку дикі поні, шукаючи корму, іноді спускалися аж до муру. Бідді милувалася гарненькими кудлатими створіннями й годувала їх сіном. Узимку тут гуляв вітер, а узбережжя затягало мрякою, але влітку і в ясні дні відкривався приголомшливий південно-західний краєвид на скупчення сірих дахів маленького містечка, зелені поля й живоплоти фермерських угідь — аж до Торбею[137] й мерехтливого Ла-Маншу.

Сомервіллі виявили певну мужність, придбавши «Верхній Біклі» в напівзруйнованому стані. Після смерті старенької, яка мешкала там пів століття, будинок простояв порожнім чотири роки, бо четверо її дорослих дітей, сварячись і ворогуючи, не могли вирішити, що робити з успадкованою нерухомістю. Зрештою, пойнятий розпачем, їхній адвокат наказав упертим членам родини припинити марнування часу на з’ясовування взаємин, опанувати себе і домігся згоди виставити будинок на продаж. Сомервіллі приїхали з Плімута, щоб оглянути садибу, зрозуміли, що ціну за неї правлять до кумедного низьку, і чимшвидше купили будинок. Після цього настав неминучий період реконструкції. Будівельники, електрики, сантехніки, штукатури й теслі тупали чобітьми по старих підлогах, забували встановити життєво важливі елементи оснащення, забивали величезні цвяхи крізь приховані труби, наклеювали шпалери догори ногами й устромляли кінець драбини у скло аркового сходового вікна. Бідді віддавала ремонту свій час і сили, шпетила і вмовляла робітників, поїла їх чаєм і давала раціональні поради. Нарешті Боб проголосив «Верхній Біклі» умовно придатним, гуркітливі вантажівки й фургони востаннє виїхали з воріт, і Бідді оселилася у власному будинку.

Це було перше її житло, яким вона сама володіла. Це житло так відрізнялося від того, яке надавало військово-морське відомство, що їй знадобився певний час, щоб призвичаїтися. Бідді ніколи не була натхненною домогосподаркою, а місис Кліз і Гоббс — надійні її помічники з часів «Кейгем-Террас» — пішли від неї. Місис Кліз відмовилася переїжджати в село, бо не дуже довіряла коровам і взагалі хотіла залишитися у Плімуті. А Гоббса не стало, бо після досягнення певного віку їхні світлості примусово відправили його у відставку, і він майже одразу помер. Бідді, яка сумлінно відвідала похорон, присягалася потім, що чула рипіння його чобіт, коли Гоббс ішов до Великої Літургії на небі.

Довелося шукати інших помічників. У «Верхньому Біклі» бракувало кімнат для челяді, та й Бідді не хотіла, щоб слуги мешкали в домі. Натомість вона найняла двох місцевих жінок, які приходили щодня: одна з них куховарила, а друга прибирала. Вони прибували тандемом, о восьмій ранку, а йшли о дванадцятій. За куховарку була місис Лепфорд, а за покоївку — місис Даґґ. Чоловік місис Даґґ, Білл, працював орачем, з ваговозами, на сусідній фермі, але влітку приходив суботніми вечорами, щоб трохи попрацювати в саду Бідді. Важко сказати, хто з них менше знався на вирощуванні квітів і овочів, але Білл досить добре вмів копати і, ясна річ, завжди міг забезпечити велику кількість кінського гною. Щонайменше троянди під його доглядом буяли розмаєм.

Розв’язавши домашні проблеми, Бідді почала шукати осередки суспільного життя. Вона не мала наміру гаяти дні за розведенням квіток, варінням варення, плетінням шкарпеток або на автобусних екскурсіях із місцевим Жіночим інститутом. Але виявилося, що знайти інші розваги теж не проблема. Бідді вже мала широке коло військово-морських друзів, які мешкали в межах досяжности, а незабаром познайомилася з кількома графськими сім’ями, укоріненими в стародавніх родинних маєтках, оточених гектарами спадкових земель. Прибульці зазвичай не мали вільного доступу до цих величних домів, але приналежність до Королівського флоту автоматично робила Сомервіллів бажаними гостями, і їх усюди щиро приймали. Бідді запрошували на жіночі ланчі з бриджем або маджонгом. Боба кликали постріляти фазанів або пропонували чудову риболовлю. Разом вони відвідували неймовірно офіційні прошені обіди, трохи менш офіційні заходи на перегонах і веселі родинні тенісні зустрічі. Товариські й відкриті, Бідді й Боб не пропускали нагоди відплатити за гостинність відповідним запрошенням, і дуже скоро вони стали почуватися на новому місці цілком затишно та впевнено.

Стояв серпень 1939 року, і Бідді була задоволена. Єдина хмара на її обрії — дуже велика й темна — загроза війни.

Недільний вечір, пів на десяту. Бідді сиділа біля відчиненого вікна вітальні, дивлячись, як густішають сутінки в саду і тьмяніє небо. Вона чекала на Джудіт. Боб на вихідні залишався вдома, але після п’ятигодинного чаю поїхав машиною назад, до Девонпорту. У цьому не було нагальної потреби, однак останнім часом він ставав знервованим, якщо перебував поза офісом більше за добу. Йому треба було навідатися на службу, на випадок імовірного надходження якогось важливого сигналу, що вимагав його негайної уваги й відповідних дій.

Тому Бідді зараз була сама. Втім, не зовсім сама, бо біля її ніг лежала бордер-колі з нерівномірно забарвленою, густою, довгою шерстю і чарівною мордою — наполовину чорною, наполовину білою. Тварина мала хвіст плюмажем, а ім’я — Мораґ. Початково приблуду підібрав Нед, коли брудна й хворобливо худа сука тинялася біля доку в Скапа-Флов, шукаючи по смітниках залишки їжі. Вражений її виглядом, Нед обв’язав шматок мотузки навколо шиї тварини й повів її до місцевої поліційної дільниці, де з’ясувалося, що ніхто не повідомив про загублену улюбленицю. Совість не дала Недові покинути знайду напризволяще, тому колі вийшла з відділку разом із ним, так само на імпровізованому повідці. Час спливав, у нього залишалася година, щоб повернутися на борт, на службу, тож Нед знайшов таксі, сів у нього разом із собакою й попросив відвезти їх до найближчого ветеринара. Ветеринар був доброю людиною й погодився взяти тварину на ніч, покупати її та як слід нагодувати. Залишивши підопічну під наглядом, Нед на тому-таки таксі спромігся вчасно повернутися на корабель. Він таким галопом злетів нагору по трапу, що мало не збив із ніг вахтового офіцера.

Наступного дня, трохи поміркувавши, Нед подав заявку на довгі вихідні. На його подив, їх погодили. Тоді він зателефонував ветеринару, який погодився залишити собаку ще на два дні. У п’ятницю, щойно звільнившись, Нед забрав колі, і вони разом перетнули на поромі протоку Пентленд-Ферт і в Терсо сіли на нічний потяг на південь.

Наступного ранку, близько одинадцятої, він з’явився в будинку своїх батьків — несподівано, без попередження, неголений, з бордер-колі на буксирі.

— Її звуть Мораґ, — сказав він Бідді, наминаючи смажений бекон і сосиски з помідорами, грибами і яйцями. — Вона шотландської породи, тому в неї шотландське ім’я. Я думав, що вона могла б жити у вас.

— Але ж, любий, у мене ніколи не було собаки.

— Саме час це змінити. Вона складе тобі компанію, коли тата не буде вдома. До речі, де тато?

— Стріляє фазанів,

— Коли він повернеться?

— Близько п’ятої.

— Добре, отже, я побачу його. Мені не треба їхати до завтрашнього ранку.

Бідді глянула на собаку. Її собака. Вона вимовила ім’я тварини, і Мораґ сіла, всміхнулася їй і застукала по підлозі пір’ястим хвостом. Око на білому боці її обличчя було трохи іншого кольору, ніж око на чорному боці, що надавало їй особливо грайливого вигляду, ніби вона підморгувала.

— Ти дуже мила, — похвалила її Бідді.

— Вона тебе обожнює. Я це ясно бачу.

Боб, повернувшись із полювання, був такий радий синові, що колі заледве й помітив. А до того моменту, як він зрозумів, що Мораґ має стати постійною мешканкою садиби, Нед устиг почистити батькову рушницю, поставивши Боба в таке становище, що йому ніякову було висувати жорсткі заперечення… що, звісно, не відвернуло певних сумнівів із його боку.

— Вона не робитиме неподобств у хаті?

— Звісно, ні, тату. Вона все зробить у саду.

— А де вона спатиме?

— На кухні, мабуть. Я куплю для неї собачий кошик у Бові-Трейсі. І килимок. І нашийник із повідцем. І мисочку. І трохи їжі…

Та Боб зрозумів, що Нед уже й без того витратив багато часу і грошей на Мораґ, зокрема на рахунки від ветеринара, а також змарнував дорогоцінну дводенну відпустку, щоб привезти собаку до матері додому. Думка про ще якісь витрати з важко заробленої Недової зарплатні молодшого лейтенанта була нестерпною його батькові.

— Ні. Я сам усе це куплю, — він подивився на годинник. — Вечір суботи. У нас залишається якась година, щоб зазирнути в крамницю до закриття. Ти можеш вибрати все, що треба для собаки, а я сплачу рахунок.

Усе це відбувалося два місяці тому, а тепер Бідді насилу могла б уявити собі життя без Мораґ. Мила й невибаглива, собака любила прогулянки на далекі відстані, але була цілком щаслива також можливості просто бавитися в саду, якщо комусь неохота було йти з нею на прогулянку чи хотілося радше зіграти партію в бридж із друзями. Сьогодні вдень Мораґ пропустила прогулянку, бо, попри гарну погоду, Боб здебільшого залишався вдома, даючи лад паперам на своєму столі та своєму одягу в шафі, з якої він відібрав зношені й непотрібні речі. Закінчивши з цим, він звернув увагу на гараж, що гостро потребував генерального весняного прибирання. Щоб позбутися сміття після цієї роботи, він розвів багаття, а все, що спалити було неможливо, як зламані коси, старі каністри, триколісний велосипед без одного колеса чи іржава газонокосарка, він склав біля задніх дверей, де все це мало чекати на черговий виклик сміттєвоза.

Суть чоловікової діяльности була для Бідді цілком зрозумілою. Вона взагалі дуже добре розуміла свого чоловіка та знала, що свої приватні тривоги, які гризли його зсередини, він міг розвіяти тільки шаленою фізичною активністю. Бідді дивилася на нього з кухонного вікна, і їй здавило серце наче лещатами. Здавалося, він уже знає, що війна неминуча, і тепер має намір очистити палуби свого корабля перед початком бою.

Зрештою, не було більше що робити. Він зайшов у будинок, щоб випити чашку чаю, відновити сили, і вони разом сіли за кухонний стіл, коли пролунав телефонний дзвінок. Телефон стояв у коридорі, і Бідді пішла, щоб відповісти.

— Хто це був? — запитав Боб, коли вона повернулася.

Бідді знову сіла й набрала повний рот чаю, але виявила, що він охолов.

— Це була Джудіт.

— Що вона сказала?

— Вона хоче приїхати. Сюди. Зараз. Сьогодні. Вона їде з Корнволлу своєю машиною. Вона каже, що прибуде близько десятої.

Боб насупив густі брови.

— Щось сталося?

— Жодного уявлення.

— Як звучав її голос?

Вона замислилася.

— Трохи силувано-бадьорий. Розумієш? Ламкий.

— Вона не сказала, чому хоче приїхати?

— Ні. Жодних подробиць. Сказала, пояснить, коли приїде.

— Вона телефонувала від Кері-Льюїсів?

— Так.

— Мабуть, щось сталося.

— Можливо, вона посварилася з Лавді, своєю подругою. Або якось скомпрометувала там свою репутацію.

— Це на Джудіт не схоже.

— Ні, не схоже. Байдуже. Хоч би яка була причина, вона вже їде. Вона допоможе мені пошити світломаскувальні штори. Я купила цілу паку жахливої чорної бавовни, але ще не спромоглася її покроїти. Джудіт майстерно працює зі швацькою машинкою.

Вона підвелася, щоб вилити в раковину свій ледь теплий чай, а потім налити свіжого, гарячого, із заварника. Мораґ, сподіваючись, що їй ось-ось перепаде що-небудь смачне, сіла на килимок і дивилася на Бідді,

— Ще не час вечері, ненажеро, — сказала їй Бідді. — Любе створіння, Джудіт ще не знайома з тобою. Вона навіть не знає про тебе. Якщо ти будеш приязна до неї, вона, можливо, водитиме тебе на прогулянку.

Бідді випростала спину і прихилилася до раковини.

— Мені навіть не треба застеляти їй ліжко, бо місис Даґґ у п’ятницю вранці поприбирала в гостьовій кімнаті. Джудіт у будь-якому разі планувала в нас побути: ми ще маємо з’їздити до Лондона, щоб підібрати їй гардероб для Сінгапуру. Ідеться лише про те, щоб зробити це все дещо раніше, — вона зустрілася поглядом із чоловіком, який сидів напроти. — Ні, Бобе, немає сенсу так непокоїтися, не знаючи навіть, чи справді щось сталося. І хоч би що сталося, нам треба спершу про це дізнатися.

— Якщо це справді щось серйозне, вона може тобі й не розповісти.

— Розповість. Я її розпитаю. У нас довірливі стосунки. Я не зможу миритися з невисловленими почуттями чи якимись іншими прихованими коловертнями.

— Кохана, будь із нею тактовною.

— Звісно, любий. Ти знаєш, я обожнюю цю дитину.

Десь після одинадцятої, коли Бідді вже починала хвилюватися, уявляючи собі шляхові аварії та порожні бензобаки, прибула Джудіт. Бідді побачила з вікна фари автомобіля, що підіймався на пагорб, і почула звук мотора. Вона підвелася, швидко вийшла з кімнати, перетнула коридор і ввімкнула світло над вхідними дверима. Стоячи проти темряви, у товаристві Мораґ, що її супроводжувала, вона побачила, як у відчинені ворота заїхав маленький «Морріс».

Фари вимкнулися, дверцята відчинилися і з машини вийшла Джудіт.

— Ой, серденько, яке полегшення. Я вже уявляла тебе мертвою, — вони обнялися. — У тебе була жахлива поїздка?

— Ні, не так погано. Просто дорога далека. І я ж казала, що буду приблизно о такій порі.

— Я знаю, так, ти казала. Але я непокоїлася.

— На останньому відтинку я трохи сама налякалася. Якоїсь миті мені здалося, що я заблукала.

Джудіт спустила очі.

— А це хто?

— Мораґ. Наша улюблениця.

— У вас ніколи раніше не було собаки!

— Тепер є. Нед привів.

— Як зворушливо. Вітаю, Мораґ. Давно вона у вас?

— Два місяці. Ну, чого ми стоїмо надворі, балакаємо. Де твій багаж? — Бідді відчинила задні дверцята «Морріса» й забрала із сидіння валізи Джудіт. — Це все?

— Це все, що мені потрібно.

— А я сподівалася, що ти залишишся років на сто.

— Ніколи не знаєш наперед, — зауважила Джудіт, але в її голосі не було сміху. — Можливо, так і зроблю.

Вони ввійшли в хол. Бідді замкнула за собою вхідні двері й поставила валізу на нижню сходинку. У холодному світлі холу вони подивились одна на одну. Бідді вирішила, що з Джудіт усе гаразд. Трохи бліда й помітно схудла, порівняно з тим, якою Бідді бачила її востаннє, але не хвора, не змарніла. Не в істериці й не схоже, що насилу стримує сльози. Але, можливо, це тому, що вона мужня дівчина…

— Де дядько Боб?

— Після чаю поїхав до Девонпорта. Ти, ймовірно, побачиш його на наступні вихідні. Що б ти хотіла зараз? Поїсти? Випити? Я можу дати тобі супу.

Джудіт похитала головою.

— У ліжко. Одразу в ліжко. Я виснажена.

— Тобі потрібна грілка?

— Мені нічого не треба. Тільки ліжко й подушка.

— Тоді йди нагору. Ти знаєш, де твоя кімната. І не вставай уранці. Я принесу тобі чашку чаю близько дев’ятої.

— Вибач мені, — перепросила Джудіт.

— Заради всього святого! За що?

— Що впала як сніг на голову.

— Ой, не сміши горобців. Нам завжди приємно, коли ти приїжджаєш.

У цю пізню і вразливу годину треба було за будь-яку ціну стримувати почуття. Звірення та зізнання могли зачекати до ранку.

— Іди мерщій до себе. Прихили голівоньку. Солодких тобі снів.

— Дякую…

Джудіт забрала свої валізи й потупала сходами нагору. Бідді дивилася їй услід. Раптом Бідді гостро забракло Боба, і вона пошкодувала, що він мав поїхати. Щоб компенсувати брак його заспокійливої присутности, вона налила собі віскі із содовою і, взявши випивку із собою, пішла на кухню, влаштувала Мораґ спати, позамикала двері, вікна й аж тоді піднялася нагору. Вона побачила, що двері спальні Джудіт зачинені. За відчиненим вікном чути було пугукання сови, але всередині будинку панувала тиша.

Вранці Джудіт розбудила не Бідді, а Мораґ. Крізь сон дівчина почула, як та дряпає двері, а тоді з коридору долинуло тоненьке настирливе скавучання. Напівсонна Джудіт вилізла з-під теплої ковдри, похитуючись, відчинила двері, впустила собаку, зачинила двері, впала в ліжко й майже миттєво знову міцно заснула. Коли о дев’ятій Бідді більш урочисто її розбудила, несучи обіцяну чашку чаю, Мораґ лежала, згорнувшись теплим калачиком, у Джудіт у ногах.

— Я не могла збагнути, куди вона поділася, — сказала Бідді, поставивши чашку з гарячим чаєм на столик біля ліжка. — Я випустила її погуляти, а потім вона зникла. Я припускала, що вона пішла ловити кроликів, а вона, бач, прокралася назад у хату.

Бідді не стала сварити Мораґ чи стягувати її з ліжка, натомість сказала їй, що вона дуже розумна, а потім пішла, щоб відіпнути кретонові штори та впустити в спальню світло нового дня. «Мій перший день без Едварда», — подумала тимчасом Джудіт і пошкодувала, що день цей настав так скоро.

— Ранок туманний, але я думаю, згодом розпогодиться, — спрогнозувала Бідді. — Як тобі спалося?

Крок по кроку. Єдиний спосіб пройти крізь цей нестерпно жалюгідний вакуум. Джудіт зібралася на силі й сіла, підмостивши під спину подушки.

— Спала як колода, — позіхнула вона і прибрала волосся з обличчя. — Я була виснажена.

— Ще б пак. У таку далечінь, сама за кермом. Видно було, що ти геть знесилена.

Бідді сіла на край ліжка, додавши навантаження на рипучі пружини. На ній були полотняні штани й картата сорочка — так, наче вона лаштувалася зараз іти заготовляти сіно. У її кучеряве волосся, колись таке темне, час повплітав срібні нитки, а сама вона трохи набралася тіла, проте її обличчя було таким самим, як колись, із губною помадою і смішинками в яскравих очах.

— Я оглянула твою машинку. Просто цукерочка. Ти маєш страшенно любити її.

— Я люблю, — Джудіт сягнула по чай, що виявився приємно гарячим і дуже міцним.

Бідді трохи почекала, а потім почала:

— Ти хочеш поговорити?

Джудіт здавило серце. Вона спробувала ухилитися.

— Щодо чого?

— Я маю на увазі, обговорити це. Щось сталося. Можливо, ви посварилися з Лавді? Чи сталося щось серйозніше?

Запитання були їй, як голки — гострі й болючі.

— Чого ти так думаєш?

— Серденько, я не така дурна, — дещо різкіше зауважила Бідді. — До того ж я мати і твоя тітка. Мені не подобаються ні емоційні хованки, ні замовчування, ні хандра…

— Я не хандрю…

—…А тобі, я знаю, не властиві імпульсивні рішення. Тому розкажи. Хоч би що це було, що змусило тебе покинути Кері-Льюїсів так поспішно, я зрозумію. Моє власне життя ніколи не було бездоганним. Насправді воно всіяне плямами й ґулями. І завжди краще поговорити.

Джудіт на це не відповіла. Вона пила чай і намагалася впорядкувати думки. Бідді терпляче чекала. Небо за вікном було туманне, але повітря тепле. Маленька спальня — на світлові роки відлегла від прекрасної кімнати в Нанчерров, яка належала тільки їй, — була доволі тісною та обшарпаною, але затишно знайомою, бо саме тут Джудіт завжди спала, гостюючи у «Верхньому Біклі». Тут нічого не змінилося, жодних покращень чи ремонту. Кретонові штори не пасували до візерунчастого килима, покривала на двох односпальних ліжках були жовтими, а шпалери — в синьо-білу смужку. Оздоблення інтер’єрів ніколи не було сильною стороною Бідді. Але в глечику на туалетному столику стояв букет срібноцвіту, а над старомодним каміном висіла картина із зображенням гавані, синього моря й рибальських човнів, на яку приємно було дивитися перед тим, як заснути.

Джудіт зітхнула й зустрілася очима з Бідді. Бідді не просто вдавала, а була справжньою родиною. Перебувати тут, поруч із нею, було все одно, що взути стару пару черевиків після цілого дня в тісних, незручних, на високих підборах. Джудіт поставила чашку й почала:

— Річ у тім, що я виставила себе жахливою дурепою.

— Як саме?

Джудіт розповіла їй майже все, починаючи від самого початку, коли Едвард приїхав по неї у школу, щоб забрати на ті перші літні канікули, і закінчуючи вчорашнім днем, коли все розвалилося, бо вона думала, що Едвард любить її так само, як вона його, і звірилася йому в цьому — тільки для того, щоб зазнати жахливого потрясіння та приниження від його відмови.

Вона розповіла Бідді майже все. Проте не згадала Біллі Фосетта. У якийсь невиразний спосіб це замовчування обумовлене було певною відданістю пам’яті чудової тітки Луїзи. Джудіт також не зізналася Бідді, що насправді переспала з Едвардом, дозволила йому спокусити себе та щасливо віддала свою незайманість. Бідді не так просто шокувати, але з дорослими ніколи не можеш бути впевненою. Коли Едвард кохався з нею, це дало Джудіт таке запаморочливе задоволення, що вона в жодному разі не хотіла відчувати з цього приводу сором чи докори сумління.

—…Найгірше, що в Нанчерров було так багато людей… уся родина і ще друзі. Справжня домашня вечірка. Я не могла змиритися з думкою, що вони всі спостерігають за мною… спостерігають за нами… і здогадуватимуться, що сталося. Це Мері Міллівей підказала мені поїхати до вас. Вона сказала, якщо я однаково планувала погостювати у вас, то могла б також вирушити на кілька днів раніше. І мені здалося, це найкраще, що можна було зробити.

— А що місис Кері-Льюїс?

— Даяна? Вона в ліжку. Зле почувається. Але навіть якби не її недуга, я не змогла б їй довіритися. Вона чудова, але не зовсім та людина, якій я ладна виливати серце. Тим паче коли йдеться про Едварда. Він її єдиний син, і вона його обожнює.

— Ти сказала їй, що їдеш до мене?

— Так.

— Як ти це пояснила? Якою причиною?

— Я вдалася до жахливої вигадки та сказала, буцімто ти перехворіла на грип, що ти сама-самісінька і тебе треба доглядати.

— Сили небесні, — стиха пробурмотіла Бідді.

— На щастя, вона, здається, повірила. Я зайшла до неї, щоб попрощатися. Я більше ні з ким не попрощалася, бо всі вони спустилися до скель над морем, щоб поплавати. Едвард теж. Я навіть не попрощалася з ним.

— Може, воно й на краще.

— Так. Можливо.

— А на скільки часу ти приїхала до нас?

Джудіт закусила губу.

— Ненадовго. Доки спроможуся дати раду своїм почуттям. Це нормально?

— Я сподіваюся, це забере багато років, бо мені подобається, коли ти тут. Знаєш, що я думаю? Сказати тобі, що я думаю?

І вона сказала Джудіт те, що думала, сказала те, що Джудіт чула раніше вже тисячу разів. Можливо, кліше, але вони тому й стали кліше, що підтверджувалися знову і знову. Перше кохання завдає найбільшого болю. І, так, на ньому світ клином зійшовся. Ти ніколи не забудеш Едварда, але життя не закінчується у вісімнадцять, бо воно саме починається. І нарешті, час — великий цілитель. Усе мине. Розбите серце болить нестерпно, але ти видужаєш.

Доки вона закінчила наводити всі ці сентенції, Джудіт ледь посміхалася.

— Що я сказала такого смішного? — спитала Бідді трохи ображено.

— Нічого. Просто це схоже на ті вислови, що люди вишивали хрестиком і вішали у спальні.

— Ти маєш на увазі «Захід чи схід — дім там, де твій рід»?

— Не зовсім.

— Як щодо:

Колись у моєї матері такий висів у туалеті, у будинку вікарія. Це все, що можна було почитати, крім дрібного шрифту на пачці «Бронко»[138].

— Це ж вірш[139], а не прислів’я. Чи приказка. Ну, знаєш, як «Чашці та до рота — нешвидка робота».

— Я щойно згадала чудове. «На перехресті життя вітер шарпає найсильніше». Звучить дуже натхненно, але насправді нічого не означає.

Вони раптом обидві засміялися.

— Ох, Бідді… — Джудіт нахилилася вперед, і вони обійнялися. Тітка колисала її туди й сюди, наче дитину, —…ти зірка. Мені дуже прикро за все.

— Ти не можеш заборонити собі кохати. І не вважай, буцім ти маєш весь час бути веселою. Мене не бентежитиме, якщо ти трішки засумуєш, у разі, коли я знаю, про що йдеться. Чудово допомагає — зайняти себе роботою. У мене є тканина на світломаскувальні штори, які треба покроїти й пошити, і ще цілий список речей, якими, за словами Боба, ми маємо запастися — як парафін, до прикладу, — на випадок, що почнеться війна й миттєво виникне дефіцит. Отже, треба зробити багато покупок. Чому б тобі не прийняти ванну й не одягнутися? Місис Лепфорд на кухні смажить для тебе бекон. Вона образиться, якщо ти не прийдеш і не з’їси його.

Бідді мала рацію. Робота — бажано максимально бездумна — могла б допомогти. Найгірше минуло, усе було сказано, і не було потреби згадувати знову. Бідді все зрозуміла.

Після ванни, одягнена в усе чисте, Джудіт спустилася вниз, де її тепло зустріли місис Лепфорд і місис Даґґ — обидві сказали, що в неї чудовий вигляд і їм надзвичайно приємне її товариство. Потім вона поснідала, і вони з Бідді влаштувалися за кухонним столом і стали складали списки покупок.

Парафін, свічки й електричні лампочки. Бензин для мотокосарки. Супові консерви. Голки для швацької машинки й чорні нитки в котушках для виготовлення маскувальних штор, а також шурупи для кріплення шнурів до вікон. Потім предмети повсякденного вжитку. Їжа для Мораґ, масло, макарони, свіжа курятина, картопля, печиво, хліб. Дві пляшки джину і дві пляшки віскі, сифон для газованої води, тонік і три лимони.

— Звучить так, ніби планується вечірка.

— Ні. Це регулярні припаси. Можливо, ми запросимо кількох людей на вихідні, коли Боб знову буде вдома. А тепер запиши чипси й шоколадне печиво…

Список виявився дуже довгим. Бідді взяла гаманець і кошик, вони вийшли, сіли в її машину й поїхали схилом пагорба вниз, у містечко.

Того дня, після ланчу, який місис Лепфорд залишила для них (відбивні з баранини й рисовий пудинг), вони вивели Мораґ на прогулянку, а потім, повернувшись, узялися до пошиття штор. Поки Джудіт установлювала стару швацьку машинку на столі в їдальні, міняла голку й засиляла нитку, тітка Бідді обмірювала вікна й, стоячи на колінах на підлозі у вітальні, відрізала пілки відповідної довжини. Чорна щільна бавовна трохи відгонила тушшю.

— Ніколи в житті не кроїла нічого такого понурого, — зауважила Бідді. — Яке щастя, що в мене немає величезного будинку з десятками вікон.

Вона віддала Джудіт перші дві пілки, призначені для їдальні. Їх треба було зшити разом (французьким швом, для міцности), а потім прошити облямівку, напрямні шви та глибокий рубець, щоб надати шторам додаткової маси. Щойно була готова перша штора, вони її повісили, протягнувши шнури через облямівку і прикрутивши гачечки до віконної рами, щоб штора прилягала до шибки.

У завершеному вигляді штора мала жахливий вигляд — надто громіздка, щоб можна було її просто не помічати. Вони відступили й не надто задоволено оглянули результат своєї роботи.

— Я ніколи не робила нічого такого непривабливого чи неприємного, — зітхнула Бідді. — Я сподіваюся, що ці штори бодай даватимуть якийсь ефект.

— Проекспериментуємо сьогодні ввечері, коли стемніє, — запропонувала Джудіт. — Ми запнемо чорні штори, потім — фіранки, а тоді я піду в сад і подивлюся, чи не просвічується де-небудь.

— Якщо буде найменша щілинка, нас ув’язнять або оштрафують. І вже скоро час п’ятигодинного чаю, а ми зробили тільки одну штору. Цілий будинок поглине весь наш час.

— Ти просто дякуй долі, що живеш не в Нанчерров. Там має бути близько ста сорока вікон.

— Хто шитиме їхні штори?

— Не знаю. Мері Міллівей, мабуть.

— Не пощастило їй, це все, що я можу сказати, — Бідді запалила цигарку. — Пропоную на сьогодні зупинитися. Я піду поставлю чайник.

Відтак вони вивалили весь метраж чорної бавовни на обідній стіл, де стояла швацька машинка, і зачинили за собою двері, залишивши роботу до наступного дня.

Після чаю Джудіт і Мораґ вийшли в сад. Джудіт трохи пополола грядки, а потім нарвала миску малини на вечерю. Пізніше подзвонив дядько Боб, і коли Бідді закінчила розмову, Джудіт теж побалакала з ним.

— Побачимося в суботу, — закінчив він. — Перекажи Бідді, що я коли-небудь буду вдома.

— Він каже, що в суботу буде вдома.

Бідді сиділа біля відчиненого вікна та знехотя вишивала доволі горбкуватий гобелен.

— Я вже не перший місяць займаюся цим гаптуванням, — поділилася вона з Джудіт. — Я не знаю, чому досі не покинула. На стільці це матиме жахливий вигляд. Може, мені варто повернутися до плетіння? Серденько, ти ж не чекаєш на телефонний дзвінок від Едварда?

— Ні, — похитала головою Джудіт.

— Дуже добре. Це було тільки припущення. Знаєш, це найстрашніша агонія — чекати на телефонний дзвінок. Але якщо хочеш йому зателефонувати, ти знаєш, що можеш це зробити.

— Ти напрочуд мила, але я не хочу. Розумієш, нам нема про що говорити.

Невдовзі Бідді, якій набридло вишивання, встромила голку в шитво й відкинула його вбік. Вона подивилася на годинник, задоволено оголосила, що сонце вже на вечірньому прузі, і пішла налити собі першу склянку вечірнього віскі із содовою. Взявши випивку із собою, вона пішла нагору, щоб прийняти ванну. Джудіт сіла читати газету, а коли Бідді повернулася у своєму благородно-синьому оксамитовому халаті, вони вирішили перевірити ефективність нових світломаскувальних штор.

— Немає сенсу далі над цим працювати, доки ми не переконаємося, що все робимо правильно, — заявила Джудіт.

Вона вийшла в сад, а тим часом Бідді запнула світломаскувальні штори, заслонила фіранки, а тоді ввімкнула світло.

— Ти щось бачиш? — прокричала вона крізь щільну бавовняну ізоляцію.

— Нічогісінько. Ні проблиску. Спрацювало.

Джудіт повернулася в будинок, і вони привітали себе з блискучим успіхом, після чого Бідді налила собі ще скляночку, а Джудіт пішла на кухню, щоб розігріти приготовані місис Лепфорд макарони із сиром і зробити салат, а оскільки обідній стіл був завалений залишками їхнього шиття, вечеряти сіли на кухні.

За вечерею й келихом білого вина вони поговорили про Моллі, а також про Джесс і поїздку Джудіт до Сінгапуру.

— Це ж у жовтні ти відпливаєш? У нас не так багато часу. Нам не варто надовго відкладати поїздку в Лондон на закупи. Спробуймо визначитися з датою. Ми можемо залишитися в моєму клубі й, можливо, сходити в театр чи щось подібне. На наступному тижні або через тиждень. У «Ліберті» завжди є чудова тонка бавовна й літній круїзний одяг, навіть посеред зими. Мушу визнати, що я не можу втриматися від заздрощів, коли думаю, що ти тікаєш від усієї цієї нудьги. Я ладна б сама вирушити човном через Суецький канал — в Індійський океан. Пообіцяй, що надішлеш мені феску з Адена.

Після вечері вони вимили посуд і повернулися до вітальні, а незабаром настав час випуску новин о дев’ятій. Бомбосховища й мішки з піском у Лондоні; нацистські війська на марші; Ентоні Іден літає кудись зі свіжим посланням від британського уряду; неминуча мобілізація резервістів. Бідді, не в змозі терпіти всю цю напруженість, простягнула руку й перемкнула голівку приймача на «Радіо Люксембург», і раптом у кімнаті, м’яко освітленій електричними лампами й вікнами, відкритими на сповнений пахощами й сутінками сад, розлігся голос Ріхарда Таубера:

І Джудіт знову була з Едвардом, у переддень того Різдва, у день, коли він повернувся зі Швейцарії і спеціально прийшов по неї, і вони разом бігли з пакунками в руках по сірих, залитих дощем вулицях, а потім пили шампанське у клубній залі готелю «Мітр». Спогад був таким пронизливо яскравим, що вона почула над головою крики мартинів, яких підкидав штормовий вітер, побачила вогні вітрин, розлиті по мокрих тротуарах, відчула запах мандаринів і ялинових гілок, саму суть Різдва. І вона знала, що так буде завжди. Хоч би як вона опиралася, Едвард завжди буде поруч. «Я пережила один день», — сказала вона собі. Один день без нього. Здавалося, що це перший крок у подорожі завдовжки в тисячу миль.

До того як найближчого суботнього ранку Боб Сомервілль повернувся до «Верхнього Біклі», відбулося кілька різних подій, і деякі з них були доволі тривожними.

Мораґ утекла в болота, де полювала на дрібного звіра, і повернулася з чотирнадцятьма кліщами в густому хутрі, усіх їх довелося ретельно повиймати. Це обтяжливе завдання взяла на себе Джудіт, бо Бідді була надто гидливою, а Джудіт одного разу бачила, як полковник Кері-Льюїс проводив цю жахливу операцію на Тигрі. Врятованій від кліщів Мораг належало зробити антисептичну ванну, яку вона так ненавиділа, що наприкінці наскрізь мокра була не тільки тварина, а й Бідді та Джудіт.

В Австрії, в Оберзальцберзі, гер Гітлер, промовляючи до своїх генералів, оголосив, що днями почнеться знищення Польщі.

Бідді після ланчу пішла до друзів на бридж і повернулася на вечерю в доброму гуморі, бо їй щастило на карту й вона виграла п’ять шилінгів і шість пенсів.

Світ облетіла зловісна новина про те, що нацисти з росіянами підписали пакт про ненапад. Здавалося, тепер ніщо не може запобігти війні.

Бідді й Джудіт, разом із родинами Даґґів і Лепфордів і великою кількістю місцевих мешканців, прийшли в актову залу школи, де усім видали протигази. Вони принесли їх додому, обережно й гидливо, наче то бомби з годинниковим механізмом, поклали їх під стіл у передпокої й віддано молилися, щоб ніколи не мати приводу їх надівати.

Білл Даґґ, прийшовши одного теплого вологого вечора, щоб зо дві години попрацювати в саду, застав Бідді в городі, де вона рвала листя салату на вечерю. Спершись на лопату, він зав’язав із нею розмову, у якій став підводити до думки, що долішню частину колишньої обори треба перекопати, угноїти й посадити там картоплю. Бідді сказала йому, що копання забере кілька днів, що вона не дуже любить картоплю і що віддає перевагу зеленій галявині, але Білл був упертий і сповнений рішучости домагатися свого. Зрештою, зауважив він, скидаючи кашкета, щоб почухати лисину, якщо той Хіттлер посуне війною, то вся Англія голодуватиме. Який сенс толокувати родючу землю, якщо можна щось на ній виростити. А хто має картоплю, той ніколи голодним не залишиться. Після чого Бідді, яку нещадно гризли мошки, дозволила себе переконати, а Білл, тріумфуючи, пішов по клубок шпагату, щоб позначити межі своєї нової грядки.

Нарешті Джудіт виконала грандіозний проект із пошиття світломаскувальних штор. Остання пара призначалася для кімнати Неда, і Джудіт увійшла туди, щоб повісити їх. Кімната Неда була найменшою в домі, і він спав на ліжку з червоного дерева із шухлядами, як у комоді, знизу. Лляні фіранки були темно-синіми, а білі стіни прикрашали групові світлини з підготовчої школи — аж до років навчання в Дартмутському військово-морському коледжі. Був тут також великий кольоровий плакат із зображенням напівоголеної дівчини. З меблів був ще тільки письмовий стіл із лампою і стілець. Щоб закріпити гачки на віконній рамі, Джудіт пересунула стілець і стала на нього, а коли повісила чорні штори й обернулася, щоб злізти зі стільця, раптом побачила поїденого міллю старого Недового плюшевого ведмедика, одноокого й лисуватого, який сидів на подушці в ліжку. Значущість цього Тедді порівняно з грудастою білявкою видалася їй страшенно зворушливою. Джудіт стояла, прихилившись до ліжка, і думала про Неда Сомервілля, і це враз змінило характер її намагань не думати про Едварда Кері-Льюїса. Вона пригадала ті чудові часи, коли вони бували з Недом разом, і їй закортіло чимшвидше знову побачити його, бо він був найближчою подобою рідного брата, якого вона не мала.

— Джудіт, — покликала Бідді знизу.

— Я тут.

— Не бачила мій секатор?

— Ні, але я прийду і знайду його.

Вона спустилася зі стільця, присунула його до столу й вийшла з кімнати Неда, зачинивши за собою двері.

Отже, субота, двадцять шосте серпня. Боб Сомервілль прибув із Девонпорта у «Верхнє Біклі» незадовго до полудня. Бідді, почувши гуркотіння його машини, що долала стрімкий схил пагорба, кинула свою роботу (вона чистила цвітну капусту, бо місис Лепфорд по вікендах не приходила) і вийшла через вхідні двері на сонячне світло, щоб зустріти його саме тоді, коли він вийшов з автомобіля, скуйовджений і втомлений на вигляд. Він був одягнений в однострій. Кашкет із золотим дубовим листям насунутий на чоло, старий кітель здавався трохи обвислим на його кремезній статурі, а відзнака офіцера інженерного підрозділу — чотири смуги оздобленої пурпуром золотої тасьми — зношена й потьмяніла. Він забрав із пасажирського сидіння потертий шкіряний саквояж і портфель, а тоді підійшов до дружини, щоб поцілувати її.

— Я боялася, що ти не зможеш звільнитися, — мовила вона.

— Я вже тут.

— Усе так жахливо. Я подумала, що може виникнути якась паніка.

— Вона триває. І невпинно. Але я хотів побачити вас обох.

Вона вклала свою руку в його, і вони разом пішли до будинку. При сходах вона запитала:

— Хочеш випити?

Він заперечно похитав головою.

— Згодом, Бідді. Я маю спершу скинути із себе це манаття й перевдягтися в цивільне, щоб знову відчути себе самим собою. Звабливі пахощі. Що на обід?

— Ірландське рагу.

— Смакота.

Оскільки світлоізоляцію було вже прилаштовано і швацьку машинку прибрано зі столу, вони повернулися до їдальні після тижня споживання їжі на кухні. Джудіт накрила на стіл, і коли Боб спустився вниз у старому вельветовому костюмі й приємно чистій вицвілій сорочці, вона підійшла, щоб привітати його найніжнішими обіймами. Бідді скинула фартух, і вони всі вийшли в палісадник, умостилися на сонечку й випили аперитиви. Боб випив пива, Джудіт — сидру, а Бідді — свого улюбленого джину з тоніком. Боб запитав про останні новини, і вони розповіли йому про картоплю Білла Даґґа та кліщів Мораґ, а про російсько-німецький пакт чи протигази згадувати не стали. Боб підтягнув Мораґ до себе, погладив її по голові та сказав їй, що вона дурна брудна сука, а вона тулилася до нього й усміхалася йому.

Він відкинувся на спинку крісла й підставив обличчя сонцю. У небі, з бджолиним гудінням, повільно летів аероплан. Споглядаючи сріблясту іграшку, що зависла в часі й просторі, Боб мовив:

— Сподіваюся, на ці вихідні не будемо розважатися чи когось розважати.

— Сьогодні невеличка випивка, — повідомила Бідді. — Тільки цього вечора і все. Тільки старі друзі.

— Хто?

— Баркінги й Торнтони. Не буде потреби докладати великих світських зусиль… — вона завагалася, —…але якщо хочеш, я скасую. Вони зрозуміють. Я просто подумала, можливо, нам усім треба трохи підбадьоритися.

— Ні. Не скасовуй. Мені приємно буде їх побачити.

Літак зникав, дрейфуючи вдалині за напівпрозорою хмарою.

— Це все? — перепитав Боб.

— Це все.

— Коли вони приїдуть?

— О пів на сьому.

Він якусь хвилину обмірковував це, а потім запропонував:

— Чому б нам не запросити міс Ленг?

Джудіт наморщила чоло. З попередніх відвідин вона знала й Баркінгів, і Торнтонів. Баркінги були військово-морською парою у відставці, яка оселилася в Ньютон-Феррарз, придбавши там невеликий будинок із доступом до води та стапелем для вітрильного човна. Після початку військових дій Джеймса Баркінга відкличуть на військову службу. Бідді це знала, і це було однією з причин, чому вона їх запросила. Торнтони, Роберт і Емілі, мешкали в Ексетері. Він був юристом, а також капітаном у батальйоні тероборони Девонширського полку. Емілі Торнтон була однією з подруг Бідді з бриджу й тенісу.

— Але ж міс Ленг…

— Хто така міс Ленг? — уклинилася Джудіт.

— Перестарок, державна службовиця на пенсії, яка перебралася в ці краї. У неї кам’яний будиночок на краю міста, із жовтими вхідними дверима врівень із тротуаром і чудовим садом. Боб закоханий у неї.

— Я не закоханий, — миролюбно заперечив Боб. — Я просто вважаю її напрочуд розумною й цікавою особою.

— Скільки їй років? — поцікавилася Джудіт.

— Гадаю, близько шістдесяти п’яти, — стенула плечима Бідді. — Струнка, енергійна. Ми познайомилися з нею на ланчі в Моррісонів місяців зо три тому. — Вона на мить замовкла, думаючи про міс Ленг. А потім підсумувала: — Ти маєш слушність, Бобе, я маю запросити її. Я це зроблю. Як по-твоєму, це не буде неввічливо… запрошувати день у день?

— Я не думаю, що вона з тих, хто ображається через дрібниці.

— Вона не почуватиметься ніяково в компанії, де вона вперше, а ми всі старі друзі?

— Люба Бідді, ти надто добра господиня, щоб таке допустити. Крім того, я не дуже уявляю собі міс Ленг зніяковілою чи засоромленою. Здається, вона все своє життя організовувала міжнародні конференції, відвідувала Лігу Націй і працювала в посольствах у Парижі й Вашингтоні. Не думаю, що їй відбере мову в компанії кількох пасторальних персонажів девонського періоду.

— Днями її бачила і мала б ще тоді запросити. Але це було в шкільній залі, коли ми отримували протигази, а вона стояла в іншій черзі, і в будь-якому разі це не був відповідний момент для світських запрошень.

— Іди, зателефонуй їй зараз.

Бідді пішла в будинок, зателефонувала й повернулася з інформацією, що міс Ленг у захваті від запрошення, ніяк не нарікала на дещо запізнене його надходження й обіцяла бути у «Верхньому Біклі» о пів на сьому.

Боб узяв руку Бідді й поцілував її.

— Молодчага.

Потім він сказав, що зголоднів, тож Бідді повернулася на кухню, знову наділа фартух і стала готувати ірландське рагу до столу.

Міс Ленг трохи запізнювалася. Торнтони й Баркінги вже прибули, взяли свої напої, закурили й почали невимушену розмову, як буває серед близьких друзів, що давно знають одне одного. За деякий час Джудіт непомітно прошмигнула на кухню, де в духовці розігрівалися воловани з курятиною, про які Бідді явно забула. Вони ледь підгоріли. Джудіт стояла біля столу на кухні, розкладаючи страву на синьо-білій тарелі, коли побачила у вікно маленьку зелену машину, яка в’їхала у відчинені ворота й припаркувалася біля вхідних дверей.

Дівчина покинула випічку й пішла зустрічати останню гостю. На порозі вона застала струнку сиву леді, стримано, але дуже елегантно вбрану — у сіру фланелеву спідницю й кашеміровий кардиган бордового кольору.

— Міс Ленг.

— Я запізнилася.

— Це пусте.

— Акурат коли я виходила, мені зателефонували. Чому завжди так трапляється?

У неї були ясні сірі очі, пильні й розумні, і Джудіт подумала, що такою на вигляд буде, мабуть, міс Катто через двадцять років.

— Ну, а ви хто, юна леді?

— Я Джудіт Данбар, небога Бідді.

— Авжеж, вона мені розповідала про вас. Приємно познайомитися. Ви гостюєте?

— Так, якийсь час. Будь ласка, заходьте.

Вона затрималася в коридорі. Крізь відчинені двері вітальні долинали звуки вечірки, що розгорталася повним ходом.

— Насправді я зараз маю справу з дещо перепеченими волованами…

— Ні слова більше, — розуміюче усміхнулася міс Ленг. — Впевнена, вони будуть смачними. А я здатна сама подбати про себе.

Сказавши так, вона перетнула хол і ввійшла у відчинені двері вітальні. Джудіт почула голос Бідді:

— А осьде й міс Ленг. Як приємно вас бачити…

Дівчина повернулася на кухню й полегшено зітхнула, побачивши воловани цілими, оскільки існувала ймовірність, що ними зацікавиться Мораґ і з’їсть усі вмить. Джудіт закінчила розкладати їх на тарелі, а тоді віднесла частування у вітальню.

Місця було небагато, і вісім людей здавалися чималою юрмою. Коли ввійшла міс Ленг, усі підвелися, щоб були відрекомендованими, а тоді знову зручно вмостилися на стільцях і відновили розмову. Джудіт запропонувала гостям воловани. Вечірка тривала.

Пізніше, коли вона вмостилася при вікні з Емілі Торнтон і Бідді, зацікавлено слухаючи про останній скандал у тенісному клубі, до них приєдналася міс Ленг. Вона подивилася крізь вікно на сад і зелену галявину, на яку лягали довгі вечірні тіні, і висловила своє захоплення з приводу розкішних троянд Бідді.

Та досить приземлено відгукнулася на комплімент щодо свого єдиного успіху в садівництві.

— Це все завдяки кінським кізякам, — пояснила вона. — У мене є доступ до них у необмеженій кількості.

— Не буде надто нечемно, якщо я вийду, щоб помилуватися на них? Вони виняткові.

— Авжеж, прошу. Джудіт проведе для вас екскурсію… ти не заперечуєш, серденько?

— Залюбки, от тільки я не всі назви знаю…

— Це звучить так, ніби мене треба відрекомендувати кожній із них, — засміялася міс Ленг.

Вона поставила свою склянку з хересом, і Джудіт повела її в сад, залишивши Бідді й Емілі Торнтон наодинці — розбирати фінальну порцію пліток із тенісного клубу. Вони з міс Ленг пройшли крізь засклені двері, що вели в палісадник. Там досі стояли шезлонги, у яких вони лежали перед ланчем, а по траві стрибала плиска.

— Який чудовий вечір, — зауважила міс Ленг. — А який краєвид у місис Сомервілль. Я не мала уявлення, який простір звідси відкривається. Мій будинок стоїть просто на головній вулиці, тому про мальовничий краєвид не йдеться, та коли я виходила на пенсію, то подумала, що варто бути ближче до сусідів і магазинів, щоб, коли справді ослабну й не кермуватиму вже, була змога зберегти відносну незалежність.

Вони неквапом чимчикували по галявині.

— Тепер розкажіть мені про себе. Ви та небога, яка їде в Сінгапур? Яка ж гарна ця троянда. Я знаю її на ім’я. «Ена гаркнес». Який розмір! — вона зупинилася, щоб понюхати оксамитову квітку. — А запах справді райський. Коли ви відпливаєте?

— Я планую поїздку в жовтні.

— Давно ви не бачили своїх батьків?

— Маму — чотири роки.

— Стільки часу. Надто жорстока така розлука. Скільки вам років?

— Вісімнадцять.

— Школу, звісно, закінчили.

— Так, цього літа.

— А вступні?

— Я ще не отримала результатів.

— Ох це очікування! Жахливо. Як зараз пам’ятаю. На тривалий час плануєте в Сінгапур?

— Близько року. Якщо я успішно склала вступні, сподіваюся, отримаю місце в Оксфорді. Заради університету я повернуся.

— Просто чудово… Я вважаю, що чи не найщасливішими у моєму житті були роки в університеті.

Вона була не тільки схожою на міс Катто, а й говорила точнісінько як вона.

— І мови. Я раджу вам спробувати сили в різних мовах. Ви, звісно, володієте французькою. Як щодо німецької?

— Я ніколи не вивчала німецької.

— А латину?

— Я не дуже добре володію латиною.

— Шкода. З латиною ви вже на півдорозі до італійської та іспанської. А ось троянда, імені якої я не знаю.

— Я теж.

— Отже, ми маємо запитати в місис Сомервілль.

— Я сумніваюся, що вона знатиме… вона не дуже велика садівниця.

— У такому разі я муситиму сама його пошукати. Ці чотири роки, поки ваші батьки були за кордоном, як ви давали собі раду? Де ви, приміром, відпочивали на канікулах?..

Вона розпитувала з таким щирим зацікавленням і водночас таким безстороннім тоном, що Джудіт, почуваючись цілком безпечно, стала говорити про Кері-Льюїсів і Нанчерров так об’єктивно й відсторонено, ніби йшлося про давно минулий період її життя, що не залишив у її душі істотного сліду. Це було дивно, оскільки вона б не змогла поговорити про це з Бідді чи з Бобом, не наражаючись на спогади про Едварда і без клубка в горлі. Вона пояснила новій знайомій роль тітки Луїзи та Лавді, змалювала великодушність Даяни й Едґара Кері-Льюїсів.

Міс Ленг уважно слухала.

— Які чудові люди, — зауважила вона. — Ми іноді забуваємо про безмежну доброту людей. Я не скажу, що вам пощастило, бо терпіти не можу це слово. Звучить так, ніби йдеться про джекпот у грі, яка не передбачає спеціальних навичок. Але я дуже рада за вас, бо це, мабуть, вплинуло на ваше життя.

— Бідді теж завжди була поруч. Я знала, що будь-коли можу приїхати до Бідді.

— Але у ваших нових друзів ви явно були за члена сім’ї.

Вони обійшли всі троянди. «Спекс єллов» була останньою. Міс Ленг, замилувавшись нею, замовкла, тоді обернулася до Джудіт.

— Мені так сподобалося з тобою спілкуватися. Сподіваюся, ми побачимося знову.

— Я теж на це сподіваюся, міс Ленг.

Міс Ленг завагалася.

— Я ще не обговорювала цього з місис Сомервілль, але хотіла б, щоб ви всі називали мене Гістер. Це моє ім’я. Я зараз тут живу. Це мій дім. Я надто тривалий час була міс Ленг. Гадаю, зараз доречно змінити імідж.

Гістер. Джудіт пригадала той далекий день, коли Даяна Кері-Льюїс сказала їй майже те саме, коли вони мчали разом у відкритому «Бентлі» і всі втрьох кричали «Даяна!», і вітер підхоплював їхні голоси. Вона сказала:

— Я охоче називатиму тебе Гістер.

— Тоді вирішено. Слухай, мошки починають кусатися. Думаю, настав час повернутися до товариства.

З Гейтора[140] відкривався захопливий краєвид на неозорий простір Дартмуру і крихітних сіл, розкиданих по ньому, як іграшки на килимі, на долини, річки й поля, а вдалині, від дельти річки Тін до Старт-Пойнта — сріблясте, мерехтливе море. Джудіт і Боб Сомервілль, у супроводі Мораґ, піднялися на п’ять миль болотистою стежкою й, досягши своєї мети, зупинилися звести дух, а тоді вмостилися в трав’яній западині під великою брилою. Бідді з ними не пішла. Доволі для неї несподівано, вона вирішила піти до церкви. Ланч, запевняла вона їх, то рухомий бенкет, не прив’язаний суто до полудня. Отже, не було потреби поспішати назад, до «Верхнього Біклі». Вони мали час натішитися спокоєм.

Вони сиділи в товариському мовчанні. Тишу сільського ранку підкреслювали віддалені мирні звуки: бекання овець, гавкіт собаки, дирчання машини, що виїжджала на пагорб. Підіймаючись, вони чули передзвін, що долинав із присадкуватих церковних веж, але зараз дзвін уже стих. Подув вітерець і розворушив зарості папороті.

Джудіт зірвала травинку й почала скубти її нігтем великого пальця.

— Дядьку Бобе, як гадаєш, могли б ми поговорити?

Він дістав люльку й кисет і почав наповнювати чашу тютюном.

— Безперечно. Ти завжди можеш поговорити зі мною.

— Ідеться про дещо доволі складне.

— Чи не про юного Кері-Льюїса часом?

Вона обернула голову й подивилася на нього. Боб запалював люльку від сірника з коробки «Свон Вестас». Полум’я згасло, солодко війнуло тютюном, і з люльки тонким сірим плюмажем піднявся димок.

— Бідді тобі сказала.

— Звичайно, вона мені сказала, — він сховав сірники в кишеню старого твідового піджака, такого потертого, що подекуди нагадував нещільне плетиво. — Вона мені все розповідає. Ти сама знала, що вона розкаже. Мені шкода. Нерозділене кохання не робить нас щасливими.

— Я не про Едварда. Йдеться про Сінгапур.

— А що із Сінгапуром?

— Я не думаю, що зможу туди поїхати. Я давно обмірковую це, але ні з ким не ділилася. Це жахливо, бо я відчуваю, ніби мене розриває у двох напрямках. З одного боку, мені дуже хочеться поїхати. Я понад усе хочу знову побачити маму, тата і Джесс. Я чекала чотири роки, чекала з нетерпінням, щохвилини. Лічила місяці, лічила дні. І я знаю, що мама так само чекає. У листах вона писала, ну ось, іще рік. А потім ще пів року. А потім ще три місяці. І вона вже приготувала для мене мою кімнату й запланувала всілякі приємні заходи, як-от організувати велику вечірку на мою честь, поїздку на Пенанг. А я забронювала місце на рейс і про все подбала, і ніщо не перешкоджає мені плисти…

Вона зупинилася. Боб чекав.

— Війна. Усі будуть в епіцентрі подій. Усі, кого я справді люблю. Ти, Нед і всі мої друзі. Джеремі Веллс і Джо Воррен і, мабуть, також Гітер. І Атена Кері-Льюїс, і Руперт Райкрофт… Я думаю, вона вийде за нього, а він у Королівській драгунській гвардії. І друг Едварда, Ґас Каллендер. І Лавді. І Едвард. Я знаю, що, виїхавши до Сінгапуру, я почуватимуся як щур, який покидає корабель, що тоне. Тобто я знаю, що ми не потонемо, але це не заважає мені так почуватися. На тому тижні ми з Бідді отримали протигази, запаслися парафіном і свічками, приладнали світломаскування, а все, що моя мама робить у Сінгапурі, це дає вказівки слугам, ходить до клубу, грає в теніс і відвідує вечірки. Я мала б робити те саме, і це було б надзвичайно цікаво й по-дорослому, але я знаю, що сумління мучило б мене щомиті та щодня. Немає найменшої ймовірності, що війна якось вплине на них, як і в часи Великої війни[141]. Але для мене це було б усе одно, що втекти, сховатися й дозволити іншим виконувати всю брудну роботу. Битися на війні, я маю на увазі.

Вона замовкла — почасти тому, що їй забракло слів, почасти тому, що висловила головне. Боб не відразу прокоментував її монолог. Зрештою він сказав:

— Я розумію твої почуття, але мені шкода твоїх батьків, особливо твоєї матері.

— Оце найгірше. Якби не вона, я б навіть не думала їхати до Сінгапуру.

— Скільки тобі?

— Вісімнадцять. Наступного літа мені виповниться дев’ятнадцять.

— Ти могла б поїхати на рік, а потім повернутися.

— Я не хочу ризикувати. Усе що завгодно може статися. Може не бути зворотного рейсу. Я не зможу повернутися. Я можу застрягти там на роки.

— А як щодо університету? Оксфорд. Здається, це мав бути твій наступний крок.

— Не цього року. І я ще не отримала результатів вступних іспитів. Але я відчуваю, що Оксфорд може зачекати. Це не так важливо, як залишитися в Англії. Можливо, я зможу вступити до університету, але зараз вирішальне те, що я не хочу тікати. Як я можу не бути тут, щоб зробити щось корисне, щоб мати можливість розділити з іншими жахливі події, які неодмінно відбуватимуться.

Дядько Боб, покурюючи свою люльку, відкинувся назад, притулившись обтягнутими твідом плечима до порослого лишайниками граніту.

— То ти хочеш, щоб я тобі що сказав?

— Я сподівалася, ти допоможеш мені ухвалити рішення.

— Я не можу цього зробити. Ти маєш сама обрати його для себе.

— Це так важко.

— Я скажу тільки таке. Якщо ти поїдеш до своїх батьків, я переконаний, ніхто не подумає про тебе нічого поганого й не тикатиме пальцем. Ти надто довго була в розлуці з рідними, і, я гадаю, по всіх цих роках на самоті ти заслуговуєш на розраду. А якщо ти не поїдеш… то маєш усвідомити, як тобі буде важко. Однак це твоє життя. Ти відповідальна за себе.

— Якщо я залишуся в Англії, ти вважатимеш мене жорстокою та егоїстичною?

— Ні. Я вважатиму, що ти демонструєш безмежний патріотизм і самовідданість. І я дуже пишатимуся тобою.

Патріотизм. Це дивне слово, яке нечасто вимовляли вголос, охоплювало емоції навіть глибші, ніж відданість і прихильність до друзів. Джудіт згадала про пісню, яку співали дівчата «Святої Урсули» на День імперії, чи на день народження короля, чи з інших відповідних нагод. Слова її були парафразом із Шекспіра:

«Я дуже пишатимуся тобою». Можливо, це все, що їй було потрібно.

— Отже, я залишуся, — підсумувала вона. — Я зателефоную в транспортну компанію і скасую свою поїздку, а потім напишу мамі. Я знаю, що вона буде спустошена, але вона має мене зрозуміти.

— Я радив би спершу надіслати їй телеграму. З позначкою «Подробиці в листі» наприкінці. Щойно ти це зробиш і спалиш усі човни, ти зможеш написати справді гарного листа й розтлумачити їй усе, що зараз казала мені. У Королівському флоті ми називаємо це «письмовим поясненням причин».

— Так, дядьку Бобе. Так, ти маєш слушність. Я так зроблю. Зразу. Щойно ми повернемося. Я відчуваю неймовірне полегшення — мене вже не мучить невизначеність. Ти святий, дядьку Бобе.

— Я сподіваюся тільки, що ти не пошкодуєш про своє рішення.

— Я знаю, що ні. Я вже почуваюся набагато краще. А якщо зчиниться переполох, ти ж мене підтримаєш?

— Я забезпечу тобі другий рубіж оборони. Тепер, коли рішення ухвалено, що ти із собою робитимеш? Ти обмірковувала дальші плани?

— Так. Взагалі, я хочу приєднатися до однієї зі служб оборони, але в цьому не буде особливого сенсу, доки я не маю певної кваліфікації, інакше закінчиться на тому, що я чиститиму зброю, або триматиму линву аеростата повітряного загородження, або готуватиму гори їжі для благодійних заходів. Гітер Воррен, моя подруга в Порткеррісі, навчатиметься на стенографістку та друкарку. Я подумала, що могла б піти на курси разом із нею. Стенографія й машинопис — це не так багато, але принаймні це вже якась кваліфікація. Тож я зважую можливість перебратися в Порткерріс. Наприклад, спитаю у місис Воррен, чи здасть вона мені кімнату. Я знаю, що вона напрочуд гостинна. Зупинялася в них сто разів, а якщо Джо піде у військо, його кімната буде вільною.

— Порткерріс?

— Так.

— Не Нанчерров?

— Ні. Не тільки через Едварда. Річ у тім, що я доволі довго прожила з Кері-Льюїсами. Я маю сама ставати на ноги. І в будь-якому разі Нанчерров лежить на відлюдді від усього: якщо я хочу навчитися якогось фаху, звідти — всюди незручно.

— Тобі принципово зараз повернутися в Корнволл?

— Не зовсім. Фактично, мені варто, мабуть, триваліший час побути чимдалі від нього. Я ще недостатньо оговталася.

— Тоді чому б тобі не залишитися тут? З Бідді.

— Я не можу жити у вас нескінченно.

— Не нескінченно. Якийсь час. Я хотів би, щоб ти залишилася. Я прошу тебе залишитися.

Джудіт здивовано глянула на нього. Вона побачила його масивний, грубий профіль, з густими бровами й люлькою, що стирчала з рота. Побачила також сиве волосся і глибоку зморшку від носа до підборіддя. Вона легко уявила собі, яким він стане, коли геть постаріє.

— Чому ти хочеш, щоб я залишилася? — запитала вона лагідно.

— Я хочу, щоб ти була за компанію Бідді.

— Але в неї десятки друзів.

— Вона сумує за Недом, і бог зна що станеться зі мною. Їй приємно, що ти поруч. Ви зможете підтримати одна одну.

— Але я маю свої плани. Справді хочу навчитися стенографувати та друкувати.

— Ти можеш це зробити. Їздитимеш в Ексетер або в Плімут.

— Як я діставатимуся туди й сюди? Ти сам казав, що передусім треба заощаджувати бензин. Я б не змогла користуватися своєю машиною, а з Бові-Трейсі ходить лише один автобус на день.

— Яка ти педантична дівчина, — засміявся дядько Боб. — З тебе буде зразковий старшина-писар.

Він нахилився вперед, щоб вибити люльку об каблук черевика.

— Чому б нам не рухатися поступово? Я щось придумаю, обіцяю. Я не кину тебе напризволяще без змоги щось робити. А ти побудь поки що з Бідді.

Її раптом переповнили теплі почуття до нього.

— Гаразд, — погодилася Джудіт, нахилилася вперед і поцілувала його в обвітрену щоку, а він обійняв її.

Мораґ, яка лежала в папороті трохи віддалік, заворушилася й підійшла до них, щоб з’ясувати, що ці люди замислили. Дядько Боб легенько поплескав її по кудлатому боці.

— Нуте, Мораґ, ледащо, лаштуймось додому.

Було майже пів на третю, коли вони повернулися, голодні, спраглі й приємно втомлені. Прогулянка була чудова. Вони підійшли до «Верхнього Біклі» через вересові луки, перелізли кам’яний мур за оборою й рушили по густій траві вниз, до будинку. Мораґ, як завжди жвава, бігла попереду, перестрибнула через мур легко, як атлетка, і помчала вперед, до задніх дверей, де стояла її миска з водою.

Джудіт і дядько Боб рухалися статечніше. Вони, зокрема, зупинилися, щоб оглянути запроектовану Біллом Даґґом картопляну грядку. Ділянка була акуратно розкреслена й розмічена шпагатом, приблизно чверть уже перекопана, трава та бур’яни виполені, і темний, суглинистий ґрунт лежав пухкими грудками. Джудіт нахилилася, набрала жменю землі, від якої пахло солодко й волого, і просіяла її крізь пальці.

— Закладаюся, на цій землі виросте найкраща картопля у світі, — виснувала вона.

— Копав колись. Робота не на мій смак. Нехай радше Білл Даґґ, тоді…

Дядько Боб схилив голову набік, прислухаючись. Джудіт теж чула: автомобіль сповільнює хід і розвертається, щоб в’їхати на пагорб. Боб насупив брови.

— Отакої. Хто б це міг їхати сюди?

Вони стояли пліч-о-пліч і чекали, дивлячись у бік відчинених воріт. Звук двигуна ставав ближчим, а потім сам автомобіль з’явився в полі зору на в’їзді у «Верхній Біклі». Галька заскреготіла під покришками темної машини штабу Королівського флоту, з офіцером в уніформі за кермом.

— Хай йому дідько, — пробурмотів собі під носа Боб.

— Хто це?

— Мій офіцер зв’язку.

Машина зупинилася, і з неї вийшов молодик в однострої лейтенанта. Боб пішов йому назустріч, випереджаючи Джудіт і нахиливши голову, коли проходив під мотузкою для білизни. Джудіт вагалася, витираючи долоню від землі об штани, а тоді повільно рушила за ним.

Лейтенант, наблизившись, відсалютував:

— Капітане Сомервіллю, сер.

— Вайтейкере. Що ти тут робиш?

— Повідомлення, сер. Надійшло близько години тому. Я негайно виїхав, сер. Подумав, що краще доставити вам особисто.

— У службовій машині?

— Я думаю, вам знадобиться транспорт, сер.

Повідомлення було передано. Стоячи в запорошених черевиках і зношеному твідовому піджаку, зі скуйовдженим волоссям, Боб Сомервілль прочитав його. Джудіт тривожно спостерігала за дядьковим обличчям, але його вираз нічого не виказував. Він звів очі.

— Так, краще було доставити особисто. Молодець. Дякую, — похвалив він лейтенанта Вайтейкера й подивився на годинник. — Мені знадобиться п’ятнадцять хвилин. Я маю переговорити з дружиною, з’їсти бутерброд чи щось таке і спакуватися.

— Так, сер.

Боб обернувся, щоб піти в будинок, але в останню мить згадав про Джудіт, яка стояла ні в сих ні в тих.

— О, Вайтейкере, це моя небога Джудіт Данбар. Тобі варто втаємничити її в деталі. І якщо ти будеш до неї приязний, вона, можливо, приготує тобі чашку чаю.

— Думаю, я зумію вижити, сер, щиро дякую.

— П’ятнадцять хвилин.

— Я зачекаю, сер.

Дядько Боб зайшов у будинок. Вхідні двері щільно зачинилися за ним, і Джудіт зрозуміла, що саме цієї миті він не хоче, щоб хтось іще був поруч: він мав побути наодинці з Бідді. Дівчину охопило недобре передчуття. Уява швидко малювала картини ворожого вторгнення, якоїсь катастрофи на морі чи жахливих новин про Неда.

— Що відбувається?

— Передбачається особлива зустріч, — пояснив їй лейтенант Вайтейкер. — Головнокомандувач Домашнього флоту[143] запросив капітана Сомервілля приєднатися до його штабу, — Джудіт відчула певне полегшення: не йшлося ні про що з того жахливого, чого вона боялася. — «Невідкладно. З усією допустимою швидкістю». Ось чому я приїхав на службовій машині.

— Де базується Домашній флот?

— У Скапа-Флов.

— Ви ж не повезете його до Скапа-Флов машиною?[144]

Лейтенант Вайтейкер засміявся, від чого одразу видався Джудіт набагато людянішим.

— Ні. Думаю, капітан Сомервілль скористається з послуг авіації флоту.

— Нед служить у Скапа-Флов.

— Я знаю.

— Це так раптово… — Джудіт зустрілася з ним поглядом, побачила в його очах співчуття та спробувала всміхнутися. — Мабуть, тепер усе так відбуватиметься…

Після цього лейтенант Вайтейкер відкинув офіційний вигляд і став приємним і доброзичливим молодиком.

— Слухай, — запропонував він, — чому б нам не сісти де-небудь і не покурити?

— Я не курю.

— Але я міг би.

Тож вони пішли до кам’яних сходів, що вели до частково всохлої зелені й сіли на осонні на сходинку, а Мораґ приєдналася до них. Лейтенант Вайтейкер закурив цигарку й запитав, що сьогодні робили Джудіт і капітан Сомервілль, і вона розповіла йому про прогулянку до Гейтора і про дивовижний краєвид із вершини пагорба. Також вона сказала йому, що наразі залишиться у «Верхньому Біклі», з Бідді, і вже коли це сказала, Джудіт усвідомила, що тепер у дядька Боба не буде ні часу, ні можливости подбати про плани на майбутнє Джудіт. Вона муситиме впоратися з цим сама.

Точно через п’ятнадцять хвилин Боб вийшов із будинку разом із Бідді. Лейтенант Вайтейкер, викинувши цигарку, спритно підхопився на ноги й підійшов до Бідді, щоб потиснути їй руку. Бідді мала дещо збентежений вигляд, але вона стільки часу була одружена з Королівським флотом, що навчилася сміливо й водночас по-філософськи ставитися до раптових розставань. Що ж до дядька Боба, той знову став іншим собою: знову в уніформі, знову в ролі військового начальника, він був водночас авторитетним і оптимістичним, не незнайомим, але якимось віддаленим, наче вже випередив їх у часі, занурений у професійне життя.

Лейтенант Вайтейкер узяв у нього багаж і пішов до автомобіля, щоб скласти речі в багажник. Дядько Боб обернувся до дружини й обійняв її.

— До побачення, моя люба.

Вони поцілувалися.

— Спробуй побачитися з Недом. Перекажи йому мою любов.

— Неодмінно.

Настала черга Джудіт.

— До побачення.

— До побачення, дядьку Бобе.

Вони обнялися.

— Бережи себе, — побажав він небозі, а вона всміхнулась у відповідь і пообіцяла, що берегтиме.

Лейтенант Вайтейкер чекав, притримуючи дверцята для Боба. Той сів на пасажирське сидіння, а лейтенант зачинив двері, обійшов машину спереду й сів за кермо.

— До побачення!

Машина проїхала у ворота і зникла. Боб Сомервілль поїхав. Бідді та Джудіт махали вслід руками, тоді перестали. Натомість прислухалися, доки могли чути машину, а потім повернулися одна до одної.

— З тобою все гаразд? — запитала Джудіт.

— Ні. Абсолютно розчавлена, — гірко засміялася Бідді. — Іноді ВМФ просто бісить мене. Бідолашний чоловік. Прийшов і пішов, як циганський табір, — тільки бутерброд із яловичиною вхопив. Але ж і задоволений, як пес похвалений. Така честь. Таке престижне призначення. Я справді рада за нього. Мені б хотілося тільки, щоб це сталося не так раптово і щоб Скапа-Флов не був на іншому кінці країни. Я просилася їхати з ним, але він каже, що про це не може бути й мови. Тож моя доля наразі тут сидіти й кукати, — вона подивилася на Джудіт. — Боб сказав мені, що ти думаєш залишитися в нас на якийсь час.

— Ти не проти?

— Знаю, це прозвучить безглуздо, але зараз я просто не витримаю втратити вас обох. Для мене невимовна втіха думати, що ти будеш поруч, мені за компанію. Ох, серденько… — вона труснула головою, ніби відганяючи емоції, —…це така дурниця, але мені щось сльози навертаються…

— Облиш, — взяла її за руку Джудіт. — Ходім, поставимо чайник і заваримо дуже міцного чаю.

Згодом Джудіт завжди згадувала той недільний серпневий день і від’їзд дядька Боба як момент справжнього початку війни. Події наступного тижня — мобілізація Королівського флоту, призов резервістів, німецьке вторгнення до Польщі та промова містера Чемберлена про оголошення війни — ретроспективно сприймалися суто останніми формальностями, що передували першому бою смертельної боротьби, якій судилося тривати майже шість років.

Тут Джудіт схрестила пальці[145] й виклала останній елемент своєї вигадки.

Вона розімкнула пальці.

Відповідь на цей лист надійшла до «Верхнього Біклі» майже за два тижні. Лист прослизнув у щілину поштової скриньки й упав на килимок разом із рештою пошти — великий товстий конверт, з адресою, надписаною дитячими кривулями Лавді, які, разом із безнадійним правописом, роками викликали розпач міс Катто. Джудіт була неабияк здивована, бо зроду не отримувала листів від Лавді, не згадуючи вже про те, що та й не писала ніколи чогось об’ємнішого, ніж лист подяки за гостинність. Джудіт пішла з пухким конвертом до вітальні, згорнулася калачиком у кутку дивана й розпечатала його.

Усередині були результати її іспитів і відносно акуратно згорнуті аркуші розкішного паперу для листів із Нанчерров. Вона спочатку переглянула результати, розгорнувши офіційний бланк з острахом, наче він міг вибухнути. Відразу Джудіт ледь повірила своїм очам, а потім відчула полегшення й одночасно хвилювання та задоволення від своїх досягнень. Якби вона була з кимось з однолітків, то, либонь, підстрибнула б і пішла в танок із радощів, але влаштовувати виставку суто для себе здавалося безглуздям, а Бідді поїхала до Бові-Трейсі, у перукарню, тож вона задовольнилася тим, що перечитала результати, а потім відклала їх і розгорнула листа від Лавді.

Джудіт склала листа і сховала назад у конверт, а потім поклала туди само бланк із результатами іспитів. Приємно було лежати, згорнувшись калачиком у кутку дивана, тож вона там залишилася. Дивилась у вікно й думала про Нанчерров. Було відчуття, ніби вона фізично перенеслася туди. Вона подумала про Атену та Руперта, які одружуються в реєстраційному бюро, про міс Пенберті, яка шиє темні штори, про Ґаса в кілті, про полковника з відрами води та про Лавді, що пасе курей. І про Едварда. «Десь в Англії». Тренувальна база. Тренування з чого? Він уже має ліцензію пілота. Яке безглузде запитання. Тренування з військових дій, звісно: як пікірувати, стріляти з бортової гармати та збивати ворожі бомбардувальники. «Він приємно гає час і п’є пиво».

З тієї останньої неділі в Нанчерров вони не мали жодного зв’язку, відтак першу новину про нього Джудіт отримала від Лавді. Сама вона не написала Едварду й не зателефонувала, бо не могла придумати, що сказати, що ще не сказано, а ще тому, що вона досі здригалася від спогадів про власну наївність і шок через відмову Едварда. Так само Едвард не писав і не телефонував їй, але вона й не очікувала, що він це зробить. Він був незмінно прихильним і проникливим упродовж тривалого часу, але терпіння жодної людини не може тривати вічно. Її втеча з Нанчерров, коли вона нікого навіть не дочекалася, щоб попрощатися, імовірно роздратувала його. І Едварду не було ні причини, ні потреби ганятися за Джудіт. У його чарівному житті ніколи не бракуватиме прекрасних жінок, які стоятимуть у черзі, щоб упасти в його обійми.

З іншого боку, вона нездатна була згадувати його безпристрасно. Вона змушена була виштовхувати зі свідомости його образ як такий, і звук його голосу, і його сміх, і пасмо волосся, що спадає йому на чоло. Усе, з ним пов’язане, сповнювало її захватом.

Відколи вона приїхала в Девон, Джудіт щосили намагалася протистояти солодким маренням: ніби ось вона почує зараз, як на пагорб в’їжджає машина, і це буде Едвард, він приїде та знайде її, приїде, бо він не може жити без неї. Такі фантазії добрі для дітей, для казки зі щасливим кінцем, а вона тепер уже в жодному сенсі не дитина. Проте вона не владна була зупинити його вторгнення у свої сни, і в цих снах бувала мить, дійшовши до якої, вона занурювалась у блаженне задоволення, бо знала, що десь там був також Едвард. І вона прокидалася, сповнена щастя, тільки для того, щоб це щастя розтануло в холодному світлі ранку.

Неминучість. Але тепер, згадавши про нього, вона вже не плакала, тож, імовірно, справа повертає на краще. Усе, безумовно, могло бути гірше. А так вона принаймні успішно склала іспити, і цей об’єктивний успіх мав підтримати її морально. «Здатність покластися на себе саму — це головне», — проповідувала міс Катто. Тож, підбиваючи проміжні підсумки, дві оцінки «винятково» стануть стимулом до майбутнього поступу. Вона почула грюкання дверей і голос Бідді. Бідді повернулася, з відновленою гарячою завивкою. Джудіт підвелася з дивана й пішла до тітки, щоб поділитися новинами.

Був майже кінець вересня, коли Гістер Ленг почала давати їй уроки з машинопису і стенографії, оскільки Гістер мала спершу зробити певні приготування. У неї була імпозантна друкарська машинка — професійна, а не портативна, як у дядька Боба, — але її довелося відвезти в майстерню в Ексетері — почистити, поставити нову стрічку і спеціальний щиток, щоб навчитися друкувати наосліп, не підглядаючи на клавіатуру. Вона також придбала два підручники, оскільки минуло доволі часу, відколи Гістер сама вивчала теорію обох ремесел, і їй потрібно було освіжити в пам’яті деякі подробиці. Нарешті вона зателефонувала у «Верхній Біклі» й повідомила, що готова почати курс.

Наступного дня Джудіт спустилася з пагорба й опинилася біля вхідних дверей будинку Гістер. Загалом це трохи скидалося на повернення до школи на різдвяний триместр. У повітрі стояли пахощі осені, листя на деревах ставало золотим. Дні скорочувалися, і щовечора ритуал світломаскування відбувався трохи раніше… незабаром вони питимуть чай о пів на четверту, зі щільно запнутими шторами. Джудіт сумувала за повільними природними сутінками, а раннє вмикання електричного світла в ізольованій від довкілля кімнаті викликало щось на кшталт клаустрофобії.

Але зараз, о дев’ятій ранку, небо було ясне, повітря прозоре, звідкись тягло димком від спалюваного садового сміття. На вихідні вони з Бідді зібрали кілька фунтів ожини з живоплотів навколо полів місцевого фермера, і той-таки фермер пообіцяв їм купу деревини на дрова, зі старого в’яза, поваленого бурею. Білл Даґґ притягне колоди до «Верхнього Біклі» трактором із причепом і поскладає під стіною гаража, разом із запасами торфу. Дрова допоможуть заощадити запаси вугілля, впевнености в подальшому постачанню якого, з огляду на обставини, бути не могло.

Мурований із сірого каменю триповерховий будинок Гістер із невеличкою терасою був затиснений між сусідами. Їхні будинки мали тьмяніший вигляд, з облупленими чорними або коричневими вхідними дверима й мереживними шторами, що обрамляли аспідистрії в горохово-зелених горщиках. Натомість вхідні двері Гістер були жовтими, а чисто вимиті вікна запнуті білосніжною сіточкою. Поряд із металевою ґраткою для обчищання чобіт вона посадила клематис, і він уже поплівся по стіні. Усе це створювало враження затишку й охайности.

Джудіт натиснула на дзвінок, і Гістер відчинила їй. Як завжди, вона мала бездоганний вигляд.

— Осьде й ти. Тобі бракує тільки шкільного ранця. Який райський ранок. Я саме варю каву.

Джудіт відчувала її свіжі звабні пахощі.

— Я щойно поснідала, — про всяк випадок повідомила Джудіт.

— Тоді випий іще чашечку. Зі мною за компанію. Ми не повинні відразу братися до роботи. Адже ти вперше в мене? Вітальня отам: почувайся як удома, а я зараз приєднаюся до тебе.

Двері були відчинені. Увійшовши, Джудіт опинилася в довгій кімнаті, що тягалася від чола будинку до причілку, завдяки тому, що була видалена розділювальна стіна між колишніми двома маленькими кімнатами. Увесь цей простір здавався приязним і дуже світлим. Крім того, він був умебльований і оформлений у простому сучасному стилі, дуже відмінному від того, що вона очікувала побачити. Трохи схоже на артистичну студію, вирішила Джудіт. Стіни були білі, килим бежевий, а штори з грубого полотна — натурального кольору. Обов’язкова світломаскувальна штора була присутня, але зараз відкинута, а яскраве ранкове світло сіялося крізь тонкі фіранки, наче вони були з легкого мережива. Диван був накритий турецьким килимом, а поруч стояв низенький столик із листового скла, підтримуваного двома старовинними порцеляновими левами, які, здавалося, у дуже давні часи прийшли безпосередньо з Китаю. Столик був завалений яскравими книжками, а в центрі його стояла сучасна скульптура.

Усе дуже дивно. Оглядаючи кімнату, Джудіт побачила над каміном абстрактну картину без рами. Зерниста блискуча фарба, ймовірно, її наносили на полотно просто мастихіном. Обабіч каміна стояли скляні полиці з колекцією зелених і синіх келихів. Інші полиці були щільно заповнені книжками — деякі в солідних шкіряних палітурках, інші в нових глянцевих обкладинках: романи й біографії, які хочеться одразу читати. За вікном розкинувся садочок — довгий вузький газон, облямований буянням айстр «волове око» і яскравих різнобарвних жоржин.

Коли Гістер повернулася, Джудіт стояла біля вікна й гортала книжку з кольоровими вкладками — репродукціями картин Ван Гога.

Вона звела очі, згорнула книжку й поклала її на стіл, до решти, а тоді зауважила:

— Я ніяк не можу вирішити, подобається мені Ван Гог чи ні.

— Хочеш сказати, він є загадкою? — Гістер поставила тацю з кавою на червоний лакований ослінчик. — А я люблю його грозове небо, його жовту пшеницю і його крейдяну блакить.

— У тебе вишукана вітальня. Не така, як я собі уявляла.

Гістер, умощуючись у кріслі із широкими бильцями, засміялася:

— То що ж ти собі уявляла? Антимакасари й порцеляну «Роял Альберт»?[146]

— Ну, не зовсім, але точно не те, що є. Ти придбала будинок уже в такому вигляді?

— Ні. Він був такий, як решта. Я знесла перегородку. Облаштувала ванну кімнату.

— Неймовірно, як швидко ти впоралася. Ти не так давно тут мешкаєш.

— Але я володію будинком п’ять років. Коли ще працювала в Лондоні, приїжджала на вихідні. Тоді не мала часу знайомитися з місцевими мешканцями, бо була зайнята спілкуванням із будівельниками, малярами тощо. Аж коли вийшла на пенсію, змогла тут оселитися й завести друзів. Ти п’єш із молоком і цукром?

— Тільки з молоком, дякую, — вона взяла чашку з блюдцем у Гістер і сіла на край дивана. — У тебе такі цікавущі речі. І книжки. І решта.

— Я завжди була колекціонеркою. Китайські леви залишилися мені від дядька, картину я купила в Парижі, а скло збирала роками. А ця скульптура — від Барбари Гепворт. Скажи, дивовижна? Нагадує якийсь чарівний струнний інструмент.

— А твої книжки…

— Стільки книжок. Забагато книжок. Будь ласка, бери почитати будь-коли, що захочеш. Звісно, за умови, що повернеш.

— Я залюбки позичатиму. І неодмінно повертатиму.

— Бачу, ти завзята читачка. Рідна душа. Що ще ти любиш, крім живопису і книжок?

— Музику. Дядько Боб познайомив мене з музикою. Після цього я придбала патефон, і тепер у мене досить велика колекція платівок. Я їх люблю. Можна вибрати під будь-який настрій.

— Ти ходиш на концерти?

— У Західному Пенвіті буває не так багато концертів, а в Лондон їжджу вкрай рідко.

— Це єдине, чого мені зараз бракує. Ну, і ще театру. Але більше нічого, насправді. Я дуже задоволена своїм життям тут.

— Це було так люб’язно з твого боку — взятися навчати мене стенографії та машинопису…

— Не йдеться про люб’язність. Буде робота моєму мозку, яка відверне його від кросвордів. Усе для занять я налаштувала в їдальні. Для друкування потрібен зручний, дуже стійкий стіл. Гадаю, трьох годин на день достатньо, як вважаєш? Скажімо, з дев’ятої до дванадцятої? Вікенди — вихідні.

— Ти краще знаєш.

Гістер допила каву, поставила чашку й звелася на ноги.

— Тоді ходімо, — запросила вона. — Час почати.

До середини жовтня, впродовж шести тижнів війни, нічого особливого не сталося — ні вторгнення, ні бомбардувань, ні битв у Франції. Але жахи знищення Польщі тримали всіх прикутими до радіопередавачів або до жахних репортажів у газетах, і на тлі нечуваних страждань і різанини, що відбувалася в Східній Європі, малі незручності й труднощі повсякденного життя були майже бажаними, зміцнюючи рішучість і надаючи сенс найбільш тривіальним жертвам.

У «Верхньому Біклі» однією з таких був перехід місис Лепфорд на роботу в заводській їдальні.

Бідді за все своє життя ніколи навіть не зварила яйця. Натомість Джудіт проводила чимало часу на різних кухнях, спостерігала, як Філліс готує пудинги з манної крупи й пишні тістечка, товкла картоплю для місис Воррен і допомагала готувати п’ятигодинні чаї, що були важливою частиною повсякденного життя в Порткеррісі. У Нанчерров місис Неттлбед завжди вітала допомогу з приготування джему й мармеладу і була вдячна, коли хтось брався збивати яйця з цукром для бісквітів. Щоправда, це була межа кулінарного досвіду Джудіт. Однак сказано ж, навчить біда ворожити, як нема що в рот уложити. Джудіт знайшла стару книжку рецептів «Доброго господарювання», наділа фартух і взялася куховарити. Спочатку в неї часто підгорали відбивні, курчата виходили недосмаженими, але трохи згодом вона засвоїла деякі тонкощі й навіть спекла непоганий на смак пиріг, нехай усі родзинки й вишні в ньому й пішли свинцем на дно.

Інша незручність полягала в тому, що торговці Бові-Трейсі — різник, бакалійник, продавці овочів і риби — припинили послуги з доставки. Вони пояснили, що через нормування бензину, і всі це зрозуміли, купили величезні кошики й торби та стали самі носити покупки додому. У цьому не було бозна-якої проблеми, але підійнятися на пагорб до «Верхнього Біклі» навантаженою, як віслюк, було непросто.

На додачу почало холоднішати. Джудіт, згаявши кілька сезонів у Нанчерров, де центральне опалення ніколи не вимикали аж до по-справжньому теплих весняних днів, геть забула, що означає мерзнути. Холодно надворі — це нормально, але холоднеча вдома — це біда. У «Верхньому Біклі» центрального опалення не було. Два роки тому, коли вона приїжджала на Різдво, у спальнях палахкотів вогонь у камінах, а котел працював на повну силу всі двадцять чотири години на добу. Нині ж їм доводилося заощаджувати, тому розпалювали камін тільки у вітальні й лише після обіду. Бідді, здавалося, не відчувала холоду. Зрештою, вона щасливо пережила «Кейгем-Террас», який Джудіт запам’ятала як найхолодніше місце, де вона будь-коли бувала. Холодніше, мабуть, за Арктику. З наближенням зими «Верхній Біклі», імовірно, стане таким самим крижаним притулком. Будинок на пагорбі був жертвою східного вітру, а через погано підігнані старі вікна та двері в кімнатах гуляли протяги. Джудіт без особливого захвату чекала на довгі темні місяці й була невимовно вдячна Мері, яка надіслала їй із Нанчерров величезну коробку з-під суконь (з написом Hartnell's[147]) із її найтеплішими зимовими речами.

Субота, чотирнадцяте жовтня. Джудіт прокинулася й відчула на обличчі морозне повітря, що проникало крізь прочинене вікно, а розплющивши очі, побачила сіре небо й найвищі гілки великого бука з позолоченим рум’яним листям. Незабаром воно почне опадати. Доведеться багато підмітати та спалювати, а дерево зрештою стоятиме голе.

Вона лежала в ліжку й думала, що якби все пішло так, як треба, і не війна, і їй не випало б зважуватися на важке рішення, то саме зараз, цієї миті, вона б на борту океанського лайнера проходила Біскайську затоку, її б хилитало в ліжку з одного боку на інший і, ймовірно, вона мала б перший напад морської хвороби. Але ж однаково — дорогою до Сінгапуру. На мить чи дві вона дозволила собі відчути нестерпну тугу за родиною. Невже їй судилося завжди жити в чужих домівках? Хоч би якими гостинними вони були, іноді здавалося справді принизливим розмірковувати про все, чого їй бракувало. Вона уявляла собі далі той маршрут — через Гібралтарську протоку, до блакитного Середземного моря й загубленого світу вічного сонця. Потім Суецький канал і Індійський океан, і щовечора Південний Хрест підіймається трохи вище в діамантово-чорнильному небі. Вона ясно пригадала, як з наближенням до Коломбо задовго до того, як на обрії з’явиться пляма Цейлону, відчуваєш у повітрі пахощі — прянощів, фруктів і кедрового дерева, — теплим вітерцем розвіяні над морем.

Нерозумно було уявляти собі все це, безглуздо шкодувати. У її спальні було холодно. Джудіт підвелася й зачинила вікно, крізь яке тягнуло вже ранковою вільгістю. Постояла мить, потішила себе надією, що дощу сьогодні не буде, потім одягнулась і спустилася вниз.

Там вона виявила, що Бідді вже на кухні, хоча зазвичай Джудіт спускалася першою. Закутана в халат Бідді кип’ятила воду, щоб заварити каву.

— Що тебе підняло так рано?

— Мораґ мене розбудила скавчанням і скигленням. Дивно, що ти не почула. Я спустилася її випустити, але вона тільки подзюрила — й одразу додому.

Джудіт подивилася на Мораґ, що лежала в кошику, зворушливо зиркаючи звідти розпарованими очима.

— Тобі не здається, що вона хвора? — занепокоєно запитала Бідді.

— Вона точно не така весела, як зазвичай. Може, у неї глисти?

— Навіть не кажи такого.

— Можливо, нам треба буде показати її ветеринару. Що ти хочеш на сніданок?

— Бекону, здається, немає.

— У такому разі варені яйця.

За сніданком вони обговорили, як планують згаяти суботу. Джудіт сказала, що їй треба піти до Бові-Трейсі, щоб повернути Гістер Ленг позичену книжку, а принагідно вона скупиться. Бідді такий план схвалила, бо сама мала намір написати листи. Вона закурила цигарку, потяглася по блокнот і олівець, щоб скласти список покупок. Бекон, собача їжа для Мораґ, баранина на недільний обід, туалетний папір, мило…

—…І чи не могла б ти зробити мені таку ласку й купити в продавця вовни фунт необробленої пряжі?[148]

Джудіт була здивована.

— Навіщо тобі фунт необробленої вовни?

— Мені набрид цей дурний гобелен. Я ж сказала, що знову почну плести. Сплету шкарпетки для Неда.

— Не знала, що ти вмієш плести шкарпетки.

— Не вмію, але я знайшла чудовий шаблон у газеті. Вони називаються спіральними шкарпетками: ти просто йдеш по колу, і тобі не треба виокремлювати п’ятку. Коли в Неда там протреться велика дірка, він просто перекрутить шкарпетку, і дірка опиниться на підйомі стопи.

— Я впевнена, йому це сподобається.

— Там ще є зразок для балаклави. Можливо, ти могла б сплести йому балаклаву. Щоб у нього вуха були в теплі.

— Дякую, але наразі мені достатньо мого вправляння з плетіння гачком. Внеси вовну в список, і я побачу, що зможу знайти. Тобі ще, мабуть, знадобиться набір спиць…

Суботній ранок у Бові-Трейсі чимось нагадував базарний день у Пензансі: мешканці віддалених сіл і розкиданих по болотяних пустищах ферм поз’їжджалися, щоб поповнити міським товаром запаси на тиждень. Вони юрмилися на вузьких тротуарах із кошиками й візками, стояли й балакали на розі вулиць, займали чергу в бакалійній крамниці, обмінюючись плітками та сімейними новинами, і стишували голос, лише повідомляючи про хворобу чи смерть чиєїсь тітки Ґерт.

Це означало, що закупки забрали в Джудіт набагато більше часу, ніж зазвичай, і була вже одинадцята, коли вона з кошиком і торбою підійшла до будинку Гістер Ленг і подзвонила у двері.

— Джудіт!

— Знаю, сьогодні субота, але я не прийшла по стенографію. Просто хочу повернути книжку, яку позичала. Вчора ввечері її дочитала.

— Приємно тебе бачити. Заходь і вип’ємо разом кави.

Кава в Гістер завжди бувала напрочуд смачною. Джудіт, відчуваючи її гіркувато-солодкий аромат, не змусила вмовляти себе. Вона залишила кошик і торбу у вузькому коридорі й витягла книжку з торбинки.

— Я хотіла чимшвидше її повернути, доки вона не забруднилася чи Мораґ її не погризла.

— Бідолашна Мораґ, я впевнена, вона зроду не зробила б такої шкоди. Ти йди, постав книжку на місце й вибери іншу, якщо бажаєш. А я зараз буду з кавою…

Книжка, яку вона принесла, називалася «Великі сподівання» — том у шкіряній палітурці, з повного зібрання творів Чарльза Дікенса. Вона зайшла до вітальні, де навіть цього сірого ранку було світло й радісно, поставила книжку на місце і стала зацікавлено вивчати корінці сусідніх, читаючи заголовки й намагаючись вирішити, яку вона хоче взяти цього разу, коли з передпокою долинув дзвінок телефона. Потім — кроки Гістер, яка йшла, щоб відповісти. З-за прочинених дверей Джудіт почула її голос.

— Вісім-два-шість. Гістер Ленг слухає.

Можливо, цього разу вже не Дікенс. Щось сучасне. Вона витягла «Смертельну бурю» Філліс Боттом і почала читати анотацію на внутрішньому боці суперобкладинки, а потім навмання погортала сторінки.

Телефонна розмова тривала. У перервах між довгим мовчанням Гістер щось говорила, дедалі стишуючи голос — аж до ледь чутного бурмотіння.

— Так, — долинули до Джудіт її слова, — так, звісно.

А потім знову тиша. Джудіт чекала, стоячи сама у вітальні Гістер.

Нарешті, коли їй уже здавалося, що Гістер ніколи не повернеться до неї, розмова раптово урвалася. Вона почула, як дзенькнула покладена слухавка, згорнула книжку й подивилася на двері. Та Гістер увійшла не відразу, а коли нарешті з’явилася, у неї був такий вигляд, ніби потребувала часу і зусиль, щоб відновити самовладання.

Вона нічого не говорила. Через довгу кімнату їхні погляди зустрілися. Джудіт відклала книжку.

— Щось негаразд?

— Так, негаразд… — у Гістер тремтів голос, але вона опанувала себе й почала знову, цього разу своїм звичайним тихим і рівним тоном. — Телефонував капітан Сомервілль.

— Дядько Боб? — здивувалася Джудіт. — Чому він телефонував сюди? Він не може додзвонитися до «Верхнього Біклі»? Учора телефон працював.

— Це не має нічого спільного з телефоном. Він хотів поговорити зі мною, — вона зачинила за собою двері й сіла на маленький позолочений стілець. — Сталося щось жахливе…

У кімнаті було тепло, проте Джудіт враз обсипало морозом. Відчуття приречености тягарем упало їй у шлунок.

— Сталося що?

— Вночі… німецька субмарина прорвала оборону Скапа-Флов. Більша частина Домашнього флоту була в морі, але «Роял Оук» стояв на якорі, у гавані… Його торпедували, він затонув. Дуже швидко. Перевернувся… три торпеди… З нижніх палуб ніхто не міг урятуватися…

Корабель Неда. Але не Нед. З Недом усе гаразд. Нед мав вижити.

—…Вважають, що близько чотирьохсот членів команди врятувалися… У новинах про це ще не було. Боб просить, щоб я повідомила Бідді, перш ніж вона почує по радіо. Він хоче, щоб я пішла і сказала їй. Він не може сказати їй про це телефоном. Я маю піти та сказати їй…

Гістер удруге затремтів голос. Її рука з гарним манікюром потяглася до обличчя, щоб змахнути сльози, які ще навіть не потекли з очей.

— Я зворушена тим, що він подумав саме про мене, але все ж я хотіла б, щоб він звернувся до будь-якої іншої людини у світі…

Вона не плакала. Вона не плакатиме.

Джудіт ковтнула і змусила себе вимовити це.

— А Нед?

Гістер скрушно похитала головою.

— Моя люба дитино, мені дуже прикро.

І аж тоді правда — яка була досі зачаєна, але напоготові — завдала удару, і Джудіт усвідомила, що Гістер Ленг повідомляє їй про смерть Неда Сомервілля.

На цьому місці Джудіт зупинилася, відклала ручку, похукала на свої зсудомлені, змерзлі пальці й подумала, чи не варто заварити чаю. Було близько четвертої, а Бідді з Мораґ ще не повернулися додому з прогулянки. За кухонним вікном сутінки спускалися на білий від снігу, геть заморожений сад. Зеленими залишалися тільки темні гілки сосен, яким не давав спокою східний вітер із моря. Єдиною ознакою життя була вільшанка, що клювала горішки з годівнички.

Джудіт дивилася на пташку й думала про це сумне сіре Різдво, яке вони сяк-так, за сприяння Гістер, зуміли пережити. А потім, дозволивши собі розкіш поринання в ностальгію, згадала торішнє Різдво й Нанчерров. Великий будинок, де повно гостей, світла та сміху. Блискучі прикраси й пахощі ялинки, подарунки, складені під її розлогими гілками.

І звуки. Різдвяні колядки на ранковій службі в церкві Роузмалліона, брязкіт каструль місис Неттлбед на кухні, де готувалося безліч смачних страв, вальси Штрауса.

Вона пригадала, як одягалася на вечерю у власній ошатній рожевій спальні, запаморочливе хвилювання, запах макіяжу й відчуття на тілі шовку її першої дорослої вечірньої сукні. А потім, коли вона стала у відчинених дверях вітальні, Едвард підійшов, щоб узяти її за руку, зі словами: «Ми п’ємо шампанське».

Рік тому, лише рік. А вже інша доба, інший світ. Вона зітхнула, потягнулася до ручки й повернулася до написання листа.

1940

Наприкінці березня, після найхолоднішої зими на пам’яті більшости людей, снігові замети й нарости криги нарешті розтанули — випадкові сліди залишилися тільки по окремих, недоступних для сонця канавах або на кам’яних мурах із північного боку пагорбів. Дні ставали довшими, повівав теплий західний вітер, дерева розпускали бруньки, а птахи поверталися до літніх пристановищ. Дикі первоцвіти всіяли високі живоплоти Девону, а в саду «Верхнього Біклі» коливалися на вітрі жовтими голівками перші нарциси.

У Корнволлі, у Нанчерров, будинок заповнили елегантні біженці з Лондона, які покинули місто заради Великодня на природі. Томмі Мортімер улаштував собі тижневий відпочинок від Цивільної оборони й ручної помпи, а Джейн Пірсон привезла двох дітей на цілий місяць. Чоловік Джейн, солідний і доброзичливий Алістер, тепер був із військом у Франції, а її няня, хоча й молодша роками, ніж будь-хто міг собі уявити, повернулася до медсестринської практики й пішла керувати хірургічним відділенням у військовому шпиталі на півдні Вельсу. Залишившись без няні, Джейн відважно сіла на потяг до Пензанса, щоб розважити й дисциплінувати дітлахів, і щойно прибула, доручила турботи про них Мері Міллівей, а сама, згорнувшись калачиком на дивані, потягувала джин і оранжад, теревенила з Атеною і взагалі розслаблялася на повну. Вона й далі мешкала у будиночку на Лінкольн-стріт і так чудово розважалася, що й не думала залишати Лондон. Зроду їй ще не випадало так весело гаяти час, щодня обідати в «Рітці» чи «Берклі» з хвацькими командирами підрозділів чи молодими гвардійськими офіцерами.

— А як щодо Роді й Камілли? — запитала Атена таким тоном, наче йшлося про цуценят, і Джейн могла б відповісти, що просто помістила їх у вольєр.

— З ними залишається моя нахожа служниця, — безтурботно відповіла Джейн, — або я залишаю їх із покоївкою моєї матері. Ох, моя люба, я маю тобі розповісти. Напрочуд хвилююча історія… — почала вона натхненно змальовувати чергове спонтанне побачення.

Усі ці несподівані гості мали із собою продуктові картки для купівлі масла, цукру, бекону, смальцю та м’яса, а Томмі на додачу привіз набір неймовірних довоєнних делікатесів з «Фортнум-енд-Мейсон»: заливного фазана, горіхи кеш’ю в шоколадній глазурі, ароматний чай і маленькі слоїки з ікрою білуги.

Місис Неттлбед, дивлячись на ці витребеньки, виставлені на її кухонному столі, досить голосно пошкодувала, що містер Мортімер не роздобув натомість добрячу свинячу ногу.

Штат прислуги Нанчерров на той час значно зменшився. Збуджені своєю роллю в обороні країни, Неста і Дженет наділи однострій і пішли на завод, щоб виготовляти амуніцію. Палмера й помічника садівника мобілізували, а єдиною їм заміною став Метті Помрой, старенький пенсіонер із Роузмалліона, який щоранку приїжджав на рипучому велосипеді й працював зі швидкістю равлика.

Звісно, Гетті, надто юна, щоб якось прислужитись обороні, і надалі допомагала на кухні: розбивала посуд і доводила до нестями місис Неттлбед, але загалом тепер гості мали самі себе обслуговувати, дбати кожне про затемнення своєї кімнати, самотужки застеляти ліжка й добровільно викликатися мити посуд і рубати дрова. Їжу все ще подавали в їдальні, з дотриманням основних формальностей, але вітальня стояла зачинена, зачохлена, а найкраще столове срібло було начищене, загорнуте в замшеві мішечки й заховане на весь час війни. Неттлбед, звільнений від нудної роботи з полірування срібла, яка раніше забирала більшу частину його дня, якось непомітно перемістився назовні. Це був поступовий процес. Спершу Неттлбед вийшов із кухні, щоб переконатися, що старий Метті не влаштовує собі чвертьгодинні перекури, ховаючись за повіткою зі смердючою люлькою. Іншим разом він зголосився викопати для місис Неттлбед кілька картоплин і зрізати капустину. Невдовзі він очолив керівництво городом, став планувати посіви й наглядати за Метті Помроєм, виявляючи в усьому свою звичайну ретельність і компетентність. У Пензансі він купив собі пару гумових чобіт і, взувши їх, скопав грядку для бобів. Поступово суворі, бліді риси його обличчя вкрилися засмагою, а штани на ньому трохи обвисли. Атена виснувала, що в глибині душі Неттлбед завжди був сином землі та вперше в житті знайшов своє справжнє покликання, а Даяна, дуже з того потішившись, зауважила, що це шикарно — мати засмаглого мажордома, якби ще тільки він не забував вичистити землю з-під нігтів перед подачею супу.

Саме посеред великодніх свят, у ніч на восьме квітня, померла Лавінія Боскавен.

Вона померла у власному ліжку, у спальні «Вдовиного будинку». Тітка Лавінія так і не одужала повністю від хвороби, що так лякала й непокоїла всю родину, але мирно пережила зиму, щодня вставала, сиділа біля каміна, зосереджено плела шкарпетки кольору хакі. Вона не страждала ні від поганого самопочуття, ні від жодних болів. Якось увечері вона просто лягла спати, як завжди, заснула, але не прокинулася.

Її знайшла Ізобель. Стара Ізобель піднялася нагору з тацею ранкового чаю місис Боскавен (гаряча вода з лимоном), постукала у двері, а тоді ввійшла, щоб розбудити хазяйку. Поставила маленьку тацю на нічний столик і пішла до вікна, щоб розслонити фіранки й відіпнути світломаскувальні штори.

— Чудовий ранок, — зауважила вона, але відповіді не було.

Вона обернулася.

— Чудовий ранок… — повторила вона, хоча, вимовляючи ці слова, уже знала, що відповіді не буде ніколи. Лавінія Боскавен тихо лежала, поклавши голову на пухову подушку, — так, як лягла спати звечора, її очі були заплющені, вона здавалася на роки молодшою й дуже спокійною. Стара Ізобель, знайома з ритуалами смерті, взяла з туалетного столика срібне дзеркальце й піднесла його до губ місис Боскавен. Не було ні віддиху, ні руху. Нерухомість. Ізобель поставила дзеркальце на місце й обережно накрила обличчя місис Боскавен вишитим лляним простирадлом. Потім опустила жалюзі й пішла вниз. У холі дещо неохоче, оскільки терпіти не могла цей неоковирний пристрій, взяла телефонну слухавку, приклала її до вуха й попросила дівчину на комутаторі зв’язати її з Нанчерров.

Неттлбед, який снідав у їдальні, почув телефонний дзвінок, що долинав із кабінету полковника. Він глянув на годинник, побачив, що була за двадцять восьма, акуратно поклав виделку на належне їй місце й пішов, щоб відповісти на дзвінок.

— Нанчерров.

— Містере Неттлбеде?

— Слухаю.

— Це Ізобель. З «Удовиного будинку». Містере Неттлбеде… місис Боскавен померла. Уві сні. Я знайшла її сьогодні вранці. Полковник у себе?

— Ізобеле, він ще не спускався, — насупився Неттлбед. — Ти цілковито впевнена?

— О, так, абсолютно впевнена. Ні подиху з її вуст. Спокійна, як дитина. Люба моя пані…

— Ізобеле, ти там сама?

— Звісно, я сама. Хто ще тут може бути?

— З тобою все гаразд?

— Я маю поговорити з полковником.

— Я покличу його.

— Я зачекаю.

— Ні. Не чекай. Він тобі передзвонить. Просто побудь біля телефона, щоб почути дзвінок.

— У мене зі слухом усе гаразд.

— Ти впевнена, що з тобою все гаразд?

— Просто скажи полковнику, що я дзвонила, — грубо відказала йому Ізобель.

Неттлбед поклав слухавку і хвилину чи дві стояв, дивлячись на неї. Місис Боскавен мертва.

— От халепа, — голосно сказав він нарешті, вийшов із кабінету і спокійно піднявся нагору.

Неттлбед знайшов полковника у ванній, де той голився. Поверх смугастої піжами на ньому був халат з орнаментом «пейслі», на ногах — шкіряні капці, а на шиї — рушник. Він поголив один бік обличчя, а другий був ще білим від запашної піни. Отож він стояв у ванній кімнаті, на килимку, з бритвою в руках і слухав новини з портативного приймача, який поставив на кришку унітаза, виконану з червоного дерева. Наближаючись, Неттлбед чув вагомі, розмірені фрази диктора Бі-Бі-Сі, а коли він делікатно прочистив горло й постукав по панелі відчинених дверей, полковник обернувся до нього й підніс руку, жестом вимагаючи зберігати мовчання. Відтак двоє чоловіків разом дослухали ранковий випуск. Тяжкі звістки. Рано-вранці німецькі війська вдерлися до Данії та Норвегії. Три військових кораблі зайшли в гавань Копенгагена, порти й острови були блоковані, а життєво важливі морські протоки Скагеррак і Каттегат нині перебували під контролем ворога. У Норвегії німецький флот висадив війська в кожному з портів аж до Нарвіка. Британський есмінець був потоплений…

Полковник нахилився і вимкнув радіо. Тоді випростався, обернувся до дзеркала та продовжив голитися. У дзеркалі він зустрівся поглядом з Неттлбедом.

— Отак, — мовив він. — Почалося.

— Так, сер. Здається, так.

— Завжди є елемент несподіванки. А чому, власне, ми маємо дивуватися?

— Не маю уявлення, сер, — барився Неттлбед, не бажаючи переказувати звістку в недоречну мить, але вибору він не мав. — Вибачте, сер, що потурбував, але, на жаль, змушений повідомити вам ще сумнішу новину.

— Шкряб!

Гостра бритва залишила смугу чистої шкіри на намиленій щоці.

— Ізобель щойно телефонувала, сер, з «Удовиного будинку». Місис Боскавен померла. Вночі, уві сні. Ізобель знайшла її сьогодні вранці й негайно зателефонувала. Я сказав їй, що ви передзвоните, сер. Вона чекає біля телефона.

Він зробив паузу. Через якусь хвилю полковник обернувся, і на його обличчі з’явився вираз такого болю, смутку і втрати, що Неттлбед відчув себе вбивцею. На мить між ними запала мовчазна тиша, і Неттлбед не міг придумати належних слів, щоб її заповнити. Потім полковник похитав головою:

— О боже, Неттлбеде, як важко це прийняти.

— Моє щире співчуття, сер.

— Коли телефонувала Ізобель?

— За двадцять восьма, сер.

— Я спущуся за п’ять хвилин.

— Дуже добре, сер.

— І, Неттлбеде… знайди мені чорну краватку, будь ласка.

У «Верхньому Біклі» задзвонив телефон, і Джудіт зняла слухавку.

— Алло.

— Джудіт, це Атена.

— Боже, яка несподіванка.

— Мама попросила, щоб я тобі подзвонила. На жаль, новина дуже сумна. Тобто, у певному сенсі, не така вже й сумна — просто сумна для всіх нас. Тітонька Лавінія померла.

Приголомшена Джудіт не могла нічого сказати. Вона дотягнулася до незручного стільця в передпокої й опустилася на нього.

— Коли? — спромоглася нарешті спитати.

— У ніч на понеділок. Вона просто заснула й не прокинулася. Не хворіла, нічого такого. Ми всі намагаємося бути вдячними, що це так відбулося, і не бути егоїстами, але це трохи схоже на кінець певної епохи.

Її мова була зваженою, дорослою й відповідальною. Джудіт була здивована. Раніше, коли тітонька Лавінія захворіла та налякала всю родину, Атена, як потім стало відомо, у відповідь на звістку впала в істерику й довела себе до такого стану, що Руперт був змушений посадити її в автомобіль і провезти через усю країну, від просторів дикої природи в Шотландії до західного Корнволлу. І ось тепер… Можливо, одруження й вагітність спричинили цю метаморфозу, дозволили Атені поводитися раціональніше. Хоч би там як, Джудіт була вдячною. Було б нестерпно, якби ця новина прийшла з риданнями й розпачем.

— Мені дуже шкода. Вона була такою особливою людиною, частиною родини. Ви всі маєте почуватися спустошеними.

— Так і є, так і є.

— Із твоєю мамою все гаразд?

— Так. І навіть із Лавді. Тато трохи поговорив із нами всіма і сказав, що ми маємо думати не про себе, а про тітку Лавінію, яка знайшла мир і спокій і не змушена хвилюватися через цю криваву війну. Чи зараз не надто все жахливо? Принаймні їй уже не читати газет й не розглядати всіх цих жахливих стрілок на мапах.

— Дякую, що ви повідомили мені.

— О, люба Джудіт, звісно, ми мали тобі повідомити. Тітонька Лавінія завжди вважала тебе членом клану. А мама питає, чи приїдеш ти на похорон? Не дуже весела перспектива, але для нас усіх багато означало б, якби ти змогла приїхати.

— Коли похорон? — вагалася Джудіт.

— Наступного вівторка, шістнадцятого.

— А ви… ви всі там будете?

— Звісна річ. У повному складі. Крім Едварда — він що той в’язень на своєму аеродромі, мабуть, чекає, щоб збивати німецькі бомбардувальники. Він намагався отримати відпустку на підставі жалоби, але дістав відмову. Однак будуть усі наші, включно з Джейн Пірсон, яка тут з дітлахами, і гадаю, Томмі Мортімер захоче приїхати. Геть по-дурному, бо він пробув тут кілька днів, а потім повернувся до Лондона, а тепер йому знову треба їхати сюди. І це в часи, коли нас усіх застерігають: «Чи справді вам конче потрібна поїздка?» Але він страшенно любив тітку Лавінію, попри те що його в неї завжди частували хересом і ніколи не пропонували рожевого джину. Але ти приїжджай. І залишайся. Для тебе все готово. Ми ніколи нікого не пускаємо у твою спальню.

— Мені… мені треба поговорити з Бідді.

— Я впевнена, з нею все буде гаразд. Крім того, настав час нам усім знову тебе побачити. Приїжджай у неділю. Як ти сюди дістанешся? Машиною?

— Можливо, мені варто заощадити бензин.

— Тоді сідай на потяг. Я зустріну тебе в Пензансі. Бензин теж не є гострою проблемою, бо татусь і Неттлбед отримують додаткові талони за те, що вони в Цивільній обороні. Сідай на «Рив’єру»…

— Ну…

— Прошу тебе, приїжджай. Скажи «згода». Ми всі хочемо тебе побачити, і я хочу, щоб ти помилувалася на опуклість мого животика. І всі переказують тобі свою любов, а Лавді каже, що в неї є улюблена курочка, і вона її назвала на твою честь. Мені треба бігти, люба. До зустрічі в неділю.

Джудіт знайшла Бідді й пояснила ситуацію.

— Вони хочуть, щоб я поїхала до Нанчерров. На похорон.

— Тоді, звісно, ти маєш їхати. Бідна старенька. Як прикро, — подивилася Бідді на Джудіт, яка стояла, у нерішучости покусуючи губу. — Ти сама хочеш їхати?

— Гадаю, так.

— Ти наче не впевнена. Едвард там буде?

— Бідді…

— То він буде?

— Ні, — похитала головою Джудіт. — Ні. Його не відпускають.

— Якби передбачалося, що він там буде, ти хотіла б поїхати?

— Не знаю. Напевне, я щось знайшла б на своє виправдання, щоб не їхати.

— Серденько, усе це сталося пів року тому, і відтоді ти живеш зі мною як маленька свята черниця. Ти не можеш тужити за Едвардом Кері-Льюїсом до кінця свого життя. У будь-якому разі все це гіпотетично, якщо ти кажеш, що його там не буде. Тому ти вирушай. Зустрінься знову зі своїми юними друзями.

— Мені тяжко залишати тебе саму. А як щодо приготування їжі? Ти не повинна голодувати.

— Я не голодуватиму. Я накуплю в пекарні пиріжків із листкового тіста та їстиму багато фруктів. А тепер, коли ти мене навчила, я вже вмію зварити яйце. Місис Даґг приготує мені суп, і я просто обожнюю хліб і маргарин.

Джудіт не полишали сумніви. Судячи з усього, Бідді відновила рівновагу. Гістер заохотила її приєднатися до Червоного Хреста, тож двічі на тиждень Бідді йшла вранці до Гістер, щоб пакувати речі для військ у Франції. Крім того, вона знову почала грати в бридж і зустрічатися зі старими друзями. Але Джудіт, перебуваючи з нею щодня, знала, що по смерті Неда щось померло також усередині Бідді, і вона ніколи не зможе змиритися із жахливою втратою єдиної дитини. Інколи, у сонячні дні, коли прозоре повітря аж іскрилося, Бідді ставала схожа на себе колишню: кидала якийсь зі своїх дотепів чи нестандартне зауваження, і вони обидві починали сміятися. На мить здавалося, ніби знову все, як було. Але в інші дні її охоплювала депресія, вона не хотіла вставати з ліжка, викурювала багато цигарок і постійно позирала на годинник, щоб побачити, чи вже настав час для першої чарки. Джудіт знала, що часто вона не могла встояти перед спокусою порушити усталений розпорядок дня. Приходячи з прогулянки, заставала Бідді в кріслі з дорогоцінною склянкою, яку тітка тримала обома руками, ніби від випивки залежало її життя.

— Усе одно мені не подобається залишати тебе саму, — повторила вона.

— Зі мною буде місис Даґґ. Я казала тобі. І Гістер неподалік, і всі чудові леді із Червоного Хреста. І Мораґ мені за компанію. У мене все буде гаразд. Крім того, ти не повинна тут вічно пліснявіти. Тепер, коли ви з Гістер закінчили курс машинопису і стенографії, тобі немає причин залишатися. Звісно, я не хочу, щоб ти йшла від мене, але неправильно, щоб я тебе зв’язувала. Погодься, я маю бути незалежною. Кілька днів без тебе стануть для мене корисною практикою.

Джудіт дозволила переконати себе.

— Гаразд, — усміхнулася вона.

Нерішучість завдяки аргументам Бідді минула, і Джудіт ухвалила рішення.

Раптом вона відчула неабиякий захват, ніби планувала відпочинок, що, звісно, було далеко не так, і хоч вона з величезним нетерпінням чекала на повернення до Нанчерров, факт залишався фактом: двох найбільш особливих людей вона там не зустріне — ні тітоньки Лавінії, бо та померла, ні Едварда, якого поглинула рутина війни. Ні. Дарма. Не війна є причиною. Едварда вона втратила назавжди через власну наївність і недосвідченість. Він пішов із її життя, і ніхто, крім неї, у цьому не винен.

Проте. І це було велике «проте». Нанчерров залишався тим, чим був, і вона поверталася назад, до того місця затишку, тепла й розкошів, де можна було звільнитися від обов’язків і насолоджуватися відчуттям, ніби ти знову дитина. Лише кілька днів. Імовірно, усе це буде жахливо сумно, але вона буде там, повернеться до своєї рожевої спальні, до своїх улюблених речей, свого столу, свого патефона і своєї китайської скриньки. Вона відчинить вікно й вихилиться, щоб побачити подвір’я і далеку смужку моря, почує туркотіння віялохвостих білих голубів. Вона похихотить із Лавді, побуде з Атеною, Мері Міллівей, Даяною й полковником. Її серце переповнювалося вдячністю, і вона ставила цю подію одразу на друге місце за поверненням додому та питала себе, чи тітонька Лавінія — хоч би де вона була — чи усвідомлює вона багатство своєї спадщини.

Подорож до Корнволлу була пронизана ностальгійними спогадами. На плімутському вокзалі, тепер уже доволі знайомому, аж роїлося від молодих матросів із військовими наплічниками — свіжий призов, що прямував усередину країни. Цей молодняк зібрали на протилежній платформі, де роздратований старшина гримав на них, намагаючись сяк-так їх вишикувати. Коли прибула «Корнволлська Рив’єра», вони на мить зникли з поля зору за величезним паротягом, та коли потяг рушив, вони так само ще були на пероні, і Джудіт востаннє побачила їх як суцільну масу, утворену новенькими, жорсткими темно-синіми одностроями й молодими, рожевощокими обличчями.

Дуже скоро «Рив’єра» застукотіла мостом через Тамар. Гавань була заповнена кораблями Королівського ВМФ — уже не сірими, а пофарбованими в камуфляж. А тоді почався Корнволл: рожеві будиночки, глибокі долини, віадуки. Потяг зупинився в Парі. «Пар. Пар. Пар, пересадка на Ньюкі», — звично вигукнув начальник станції. Труро. Джудіт побачила містечко, у центрі якого височіла вежа собору, і пригадала, як приїжджала сюди з містером Бейнсом купувати патефон і як вони обідали в «Червоному леві». Ще вона подумала про Джеремі, як вона його вперше побачила і як він зібрав речі, попрощався й зійшов із потягу в Труро, і вона думала тоді, що вже ніколи його не побачить і точно ніколи не дізнається його імені.

І ось, нарешті, Гейл і естуарій, синій у години припливу, а на тому боці Пенмаррон — гребінь даху «Будинку над річкою» чітко проглядається крізь молоду квітневу зелень дерев.

На вузловому пункті вона зняла саквояж з полиці й стала в коридорі, щоб не пропустити миті, коли у вікнах з’явиться Маунтс-Бей і море. Пляжі, повз які побігла колія, були обплутані загорожами з колючого дроту, всіяні протитанковими пастками й бетонними дотами, у яких уже чатували солдати, готові відбивати вторгнення з моря. Попри те, затока, як завжди, виблискувала на сонці, а повітря було сповнене криками мартинів і різким запахом морських водоростей.

Атена вже чекала на неї, стоячи на платформі, — здалеку помітна білявка, волоссям якої бавився морський бриз. Її вагітність одразу влада в око, бо вона не докладала жодних зусиль, щоб приховати живіт, вбрана в мішкуваті вельветові штани й не заправлену в них чоловічу сорочку із закасаними рукавами.

— Джудіт.

Вони зустрілися посеред перону, Джудіт поставила саквояж, і вони обійнялися. Попри нетиповий для неї недбалий зовнішній вигляд, Атена, як завжди, пахла якимись явно дорогими парфумами.

— Сад небесний, як приємно тебе знову бачити. Ти схудла. А я погладшала, — вона поплескала себе по животі. — Скажи, як захопливо? Він більшає щодня.

— Коли очікуємо?

— У липні. Не можу дочекатися. Це весь твій багаж?

— А що б ще мало бути? Кофри й коробки з капелюшками?

— Машина стоїть перед вокзалом. Ходімо. Мерщій додому.

Машина як така стала несподіванкою — не один із великих солідних автомобілів, яким надавали перевагу в Нанчерров, а маленький пошарпаний фургон із написом на боці: «Г. Вільямс, свіжа риба».

— Хто взявся до рибної торгівлі? — пожартувала Джудіт.

— Скажи, це знахідка? Тато купив уживаний фургон, щоб заощадити бензин. Ти не уявляєш собі, скільки людей сюди можна запхати. Ми отримали його заледве тиждень тому. Ще не встигли зафарбувати напис. Не думаю, що взагалі треба це робити. Гадаю, так дуже стильно. Мамуся так само думає.

Джудіт закинула валізу в салон фургона, що відгонив рибою, і вони рушили: фургон кілька разів різко сіпнувся назад, а потім стрибнув уперед, насилу розминувшись із захисним муром гавані.

— Як чудово з твого боку, що ти зважилася приїхати. Ми всі боялися, що ти в останню мить передумаєш. Як зараз твоя тітка? Якось тримається? Бідолашний Нед. Такий жах. Нам усім було невимовно жаль.

— Вона тримається. Оклигує потроху. Але це була нескінченно довга зима.

— Не кажи. Чим ти займаєшся?

— Вчуся стенографувати й друкувати. У мене зараз непогана швидкість і поправність, тому ніщо не заважає мені вступити на службу чи отримати якусь посаду.

— Коли ти хочеш це зробити?

— Не знаю. Колись… Ви чули що-небудь від Джеремі Веллса? — змінила тему Джудіт.

— Чому ти питаєш?

— Я думала про нього в потязі. Коли ми проїжджали Труро.

— Його батько приїжджав днями, бо Камілла Пірсон упала з гойдалки й трохи розсікла собі шкіру на голові, і Мері подумала, що їй, можливо, треба накладати шов, але цього не знадобилося. Він сказав, що Джеремі ходить на міноносці туди й сюди через Атлантику. Конвої торгових суден. Він не вдавався в деталі, але все це звучить доволі суворо. А Ґас у Франції з Гірською дивізією, але, здається, там нічого особливого не відбувається.

— А Руперт? — запитала Джудіт, перш ніж Атена заговорила про Едварда.

— О, у нього все гаразд. Пише багато кумедних листів.

— Де він?

— У Палестині. Місце під назвою Гедера. Тільки я не маю нікому розповідати, щоб не підслухали шпигуни. А їхній полк досі кавалерійський, бо вони ще не механізовані. Я б думала, справді, що після того, що сталося з польською кавалерією, вони б мали чимшвидше перейти на танки. Та сподіваюся, що військове відомство знає, що робить. Він багато пише. Руперт у захваті від дитини. Постійно пропонує жахливі імена, як Сесіл, Ернест чи Герберт. Фамільні імена Райкрофтів. Жахливі.

— А якщо буде дівчинка?

— Я назву її Клементина.

— Це така помаранча.

— Можливо, вона буде помаранчевою дитиною. Хай там як, вона буде божественною. Я зараз захоплююся дітьми, спостерігаючи за Роді й Каміллою. Завжди вважала, що вони трохи зіпсовані — пам’ятаєш, як діти вередували на Різдво, — але нині Мері Міллівей зробила з них просто лялечок, страшенно милих. А послухати їхні кумедні вислови — втіха.

— А Томмі Мортімер?

— Він буде завтра. Хотів узяти свій сюртук, але татусь сказав, що це було б перебільшенням.

— Мабуть, незвично вам без тітоньки Лавінії?

— Так. Дивно. Усе одно, що знати, що в будинку є порожня кімната, без квітів, із зачиненими вікнами. Це так безповоротно. Я маю на увазі смерть.

— Так. Це безповоротно.

Згодом, коли все безпечно закінчилося, усі вирішили, що похорон Лавінії Боскавен відбувся настільки правильно, ніби вона сама його організувала. М’який весняний полудень. Церква Роузмалліона заповнена квітками, тітонька Лавінія, спокійна у своїй труні, чекає на останнє прощання з найближчими. На вузьких незручних лавах тісняться різноманітні люди, які ні за що у світі не пропустили б цієї події: з усіх куточків графства з’їхалися представники всіх верств суспільства, від лорда-намісника до найскромніших, як відставний матрос із Пенберта, який роками постачав місис Боскавен свіжу рибу, чи навіть нетямкого хлопчини, що розтоплював шкільний котел і чистив примітивні вбиральні.

І, звісно, були там Ізобель і садівник «Удовиного будинку», одягнений у свій найкращий зелений твідовий костюм, з трояндою «слава діжона» в петлиці. З Пензанса прибула трійця професіоналів: містер Бейнс, містер Юстік (менеджер банку) і власник готелю «Мітр». Із Труро — доктор і місис Веллси. Велична вдова леді Треґурра взяла таксі на всю дорогу з Лонстона, що, втім, не позначилося катастрофічно на її стані й вигляді, натомість інші учасники заходу не були такими жвавими й потребували сторонньої допомоги, щоб дістатися від брами воскресіння[150] до церкви, товчучи ціпками й милицями обсаджену тисами тінисту стежку, а щойно їх влаштовували на лаві, вони починали поратися зі своїми слуховими апаратами та слуховими ріжками. Один старенький джентльмен прибув у інвалідному візку, який штовхав його не набагато молодший слуга. Коли церква заповнилася, орган хрипко задуднів музику, у якій, імовірно, належало впізнати Елґарового «Німрода».

Група безпосередньо з Нанчерров зайняла перші дві лави. Едґар Кері-Льюїс і Даяна, Атена, Лавді й Мері Міллівей сиділи попереду. За ними — їхні гості: Джудіт, Томмі Мортімер і Джейн Пірсон, а також містер і місис Неттлбеди. Гетті залишили з Каміллою і Роді Пірсонами. І Мері, і місис Неттлбед були дещо занепокоєні цим рішенням, оскільки Гетті не була ні найрозумнішою, ні найнадійнішою з дівчат, але місис Неттлбед, ідучи до церкви, нажахала Гетті страхом господнім і сказала: якщо, повернувшись додому, вона знайде дітей з намистинами в носі, буде їй біда.

Усі вони, допомагаючи й навзаєм позичаючи, зуміли одягнутись у все чорнильно-чорне. Усі, крім Атени, яка була вбрана в простору сукню для вагітних із кремового крепу, завдяки чому жінка здавалася прекрасним і досить спокійним янголом.

Нарешті всі розмістилися. Дзвін замовк і замовк орган, захрипівши на середині пасажу. З причілка церкви, крізь відчинені двері долинало пташине цвірінькання.

Літній вікарій звівся на ноги й вирішив, що передусім треба висякатися. Це забрало хвилину чи дві, і всі терпляче сиділи й дивилися на нього, а він намацав свій носовичок, витягнув його з-під сутани, голосно просурмив у нього і знову сховав. Після цього вікарій відкашлявся й нарешті тремтячим тоном оголосив, мовляв, місис Кері-Льюїс попросила його повідомити, що після богослужіння всіх запрошують до Нанчерров на традиційне частування. Виконавши це важливе доручення, він розгорнув свій молитовник. Ті з парафіян, хто міг, підвелися, і служба почалась.

Вони заспівали один чи два гімни, полковник Кері-Льюїс прочитав належний уривок із Біблії, а потім була молитва, і все закінчилося. Шестеро чоловіків виступили вперед, щоб підняти труну тітоньки Лавінії на плечі: власник похоронного бюро і його кремезний помічник, полковник, Томмі Мортімер, церковний служитель і садівник у зеленому костюмі, трохи схожий, як зауважила згодом Атена, на милого курдупеля-гнома, який опинився не у своїй компанії. Труну (напрочуд маленьку) винесли на залитий сонцем цвинтар, а за нею з різною швидкістю йшла конгрегація.

Джудіт, тактовно дистанціювавшись від родини, спостерігала за ритуалом поховання і слухала слова молитви. «Прах до праху і попіл до попелу», але важко було змиритися з тим, що все це остаточне має щось спільне з тітонькою Лавінією. Вона озирнулася й побачила високу постать містера Бейнса, що стояв трохи осторонь, і згадала похорон тітки Луїзи під вітром церковного цвинтаря в Пенмарроні. Згадала, яким добрим був до неї містер Бейнс того тяжкого дня. А потім вона впіймала себе на тому, що думає про Едварда, й бажала б — заради нього ж таки, — щоб він був зараз тут і допоміг перенести тітоньку Лавінію до місця її останнього спочинку, провести її в останню путь.

Оскільки вітальня Нанчерров була на час війни законсервована, поминки тітоньки Лавінїї відбулися в їдальні. Усе було заздалегідь підготовлено й урочисто оформлено. Посередині камінної полиці стояла величезна композиція з молодого букового листя та білих нарцисів, яку Даяна складала більшу частину ранку. У каміні весело палахкотіли дрова, хоча квітневий день був таким теплим, що вікна залишили відчиненими, аби впустити в кімнату прохолодне солоне повітря.

Величезний стіл, розкладений на всю довжину, був накритий білою скатертиною й заставлений випічкою місис Неттлбед (цілих два дні роботи), щоб усі мали на що помилуватися, а потім спожити. Бісквітні торти, лимонно-сирні пироги, імбирні пряники, скони, крихітні бутерброди з огірками та пастою з анчоусами, глазуровані тістечка й пісочне печиво.

На буфеті (зона відповідальности Неттлбеда) стояли два срібні чайники, один з індійським чаєм, другий із китайським, срібний глечик з водою, молочник і цукорниця, а також усі найкращі чашки з порцеляни — тонкої, як яєчна шкаралупа. Тут також, але не так наочно, розміщені були графин із віскі, сифон із газованою водою й кілька склянок. Стільці в їдальні були розставлені по периметру кімнати. Поступово їх зайняли найстарші й найслабші гості, а інші стояли або рухалися, обмінюючись короткими діалогами. Зав’язалася розмова, загули голоси, і незабаром захід уже нагадував найприємнішу вечірку з коктейлями.

Підготовлена Даяною, Джудіт допомагала носити таці та роздавати наїдки, час від часу зупиняючись, щоб побалакати, або брала в когось порожню чашку, щоб знову її наповнити. Вона була така зайнята, що не одразу знайшла нагоду поговорити з містером Бейнсом. Попрямувала до буфета із чашкою й блюдцем у кожній руці й на півдорозі опинилася віч-на-віч із ним.

— Джудіт.

— Містер Бейнс. Як втішно вас бачити, і як добре, що ви прийшли…

— Звісно, я прийшов. Ти, здається, дуже заклопотана.

— Усі хочуть добавки чаю. Мабуть, ніхто не звик до таких крихітних філіжанок.

— Я хочу з тобою поговорити.

— Це звучить страхітливо серйозно.

— Не хвилюйся. Не так серйозно. Як гадаєш, можемо відійти на п’ять хвилин? Здається, тут є достатньо кельнерок, і я впевнений, вони впораються без тебе.

— Що ж… гаразд. Але спершу я маю закінчити з цими двома дамами, бо вони, сердешні, чекають, спраглі.

— Я розмовляв із полковником Кері-Льюїсом. Він дозволив нам скористатися з його кабінету.

— У такому разі зараз до вас приєднаюся.

— Чудово. Це забере не більше, ніж десять хвилин.

Повз них проходила Лавді з тарелем сконів, і він майстерно вхопив один:

— Ця булочка підтримає мої сили, доки ти прийдеш.

Коло буфета Джудіт наповнила чашки чаєм і віднесла їх місис Дженнінгс, завідувачці пошти Роузмалліона, та її подрузі місис Картер, яка начищала латунь у церкві.

— Ти чудова дівчина, — похвалили вони її. — Страшенно горло пересохло після всіх тих співів. А прянички ще є? Я знала, що чай буде чудовий, якщо готувала місис Неттлбед.

—…Я не знаю, як вона справляється з таким асортиментом…

—…Зате в неї ще залишиться щось на завтра, можеш не сумніватися…

Джудіт принесла їм імбирних пряників і залишила літніх дам жувати й делікатно змахувати мізинчиком крихти з губ. Ніби мимохідь вона вийшла за двері й відчула певне полегшення, віддалившись від нав’язливої клекотняви балачок. Рушила коридором до відчинених дверей полковникового кабінету. Містер Бейнс чекав на неї, спершись на масивний стіл і мирно доїдаючи викрадений скон. Він дістав шовкову хусточку і витер руку.

— Чудова начинка, — прокоментував він.

— А я нічого не з’їла. Весь час подавала частування іншим.

Джудіт опустилась у провалене шкіряне крісло. Приємно було дати відпочинок ногам і скинути незручні чорні лаковані човники на високих підборах. Вона подивилася на містера Бейнса й насупила брови. Він обіцяв, що «нічого серйозного», але вираз його обличчя був не надто веселим. Залишалося сподіватися, що він не злукавив.

— Про що ви хотіли зі мною поговорити?

— Кілька запитань. Найважливіше, це про тебе. Як справи?

Вона знизала плечима.

— Нормально.

— Полковник Кері-Льюїс переказав мені сумну звістку про смерть твого кузена. Жахлива трагедія.

— Так. Це правда. Йому було ще тільки двадцять. Надто рано, щоб померти. І це сталося на самому початку війни… ще до того, як ми звикли до думки, що справді перебуваємо у війні. Як грім серед ясного неба.

— Полковник також сказав мені, що ти вирішила не виїжджати до своїх, а залишитися в Англії.

Джудіт криво посміхнулася.

— Здається, ви в курсі всіх моїх новин.

— Час від часу я бачу полковника в клубі в Пензансі. Намагаюся не випускати з поля зору своїх клієнтів. Сподіваюся, у тебе добрі новини із Сінгапуру…

Відтак вона переповіла йому останні новини від матері, а потім згадала також про Гістер Ленг і уроки стенографії та машинопису, які допомогли заповнити чимось корисним довгу холодну зиму у «Верхньому Біклі».

— Тепер у мене професійна швидкість, тож я думаю залишити Бідді й улаштуватися на роботу чи якусь службу, але мені трохи боязко за тітку — не знаю, як залишити її саму…

— На все свій час. Можливо, це станеться раніше, ніж ти думаєш. У будь-якому разі ти, здається, даєш собі раду. Тепер я маю тобі дещо повідомити. Щодо полковника Фосетта.

Джудіт заціпеніла. Яку жахливу інформацію має повідомити їй містер Бейнс? Те, що це може бути не жахливо, їй навіть не спало на думку, бо й зараз самої згадки про Біллі Фосетта було достатньою, щоб їй похололо на серці від страху.

— Що саме?

— Не дивися так панічно. Він помер.

— Помер?

— Це сталося на тому тижні. Він прийшов у банк, у Порткеррісі — гадаю, щоб перевести в готівку чек. Менеджер банку вийшов з кабінету й дуже ввічливо сказав, що хотів би поговорити з полковником Фосеттом про овердрафт, тож чи не хоче полковник, будь ласка, пройти до кабінету? Старого охопила несамовита лють, він раптом посинів, тихенько скрикнув і впав горілиць. І знерухомів. Можеш уявити собі цей жах. Виявилося, що в нього стався обширний інсульт. Викликали швидку, яка відвезла його до лікарні, але там лише констатували смерть,

Джудіт не знала, що на це сказати. Поки містер Бейнс говорив, її початковий шок і жах поступово змінилися на істеричне бажання розсміятися, бо вона чітко уявила собі сцену загибелі Біллі Фосетта, і все це видавалося радше кумедним, ніж трагічним… десь такою мірою, як того вечора, коли Едвард Кері-Льюїс скинув його в канаву поряд із «Рухомим такелажем».

Стримуючи нервове хихотіння, вона затулила рота рукою, але її очі видавали сміх, і містер Бейнс їй співчутливо посміхнувся й похитав головою.

— Припускаю, що ми маємо зберігати серйозний вигляд, але, коли мені розповіли про те, що сталося, я зреагував так само, як ти, бо переставши бути загрозою, він став посміховиськом.

— Я знаю, що не повинна сміятися.

— А що ти маєш робити?

— Стільки людей зараз гине.

— Знаю. Це прикро.

— Його встигли притягти до суду?

— Авжеж. Він визнав себе винним перед судом присяжних, а його адвокат навів багато несуттєвих пом’якшувальних обставин: літня людина, вірний солдат короля, травматичний досвід в Афганістані тощо. Тож його звільнили, з великим штрафом і застереженням. Йому пощастило, що не потрапив у в’язницю, але гадаю, що решта його життя була досить нещасною. Ніхто в Пенмарроні не хотів мати з ним нічого спільного, і його попросили геть із гольф-клубу.

— То як він давав собі раду?

— Жодного уявлення. Випивав, мабуть. Ми можемо бути впевнені тільки в тому, що він перестав відвідувати кінотеатр.

— Який жалюгідний кінець життя.

— Я не став би аж так його жаліти. У будь-якому разі тепер уже пізно йому співчувати.

— Дивно, що містер Воррен або Гітер не повідомили мені про його смерть.

— Я ж тобі сказав, це щойно сталося. Був невеликий матеріал у «Вестерн Морнінг Ньюз» зо два дні тому. Біллі Фосетт був таким типом, якого не дуже знали й не дуже любили.

— Це має бути доволі сумно.

— Не сумуй. Просто раз і назавжди викинь його з голови.

Досі містер Бейнс так і стояв, притулившись високим кутастим тілом до краю столу полковника Кері-Льюїса, практично не змінюючи пози. Проте зараз він випростався й пішов по свій портфель, що лежав на стільці. Поставив портфель на килим, а сам сів, схрестивши довгі ноги. Дивлячись на нього, Джудіт здогадалася, що зараз він скине окуляри й поліруватиме їх шовковою хусточкою. Вона давно знала, що в такий спосіб він змірковується.

— А тепер до справжньої справи, — він знову надів окуляри, сховав хусточку й склав руки. — Поспіх може видатися недоречним, але я хотів би обговорити справу, перш ніж ти знову поїдеш до Девону. Ідеться про будинок місис Боскавен…

— «Удовиний будинок»?

— Саме так. Цікаво, яка була б твоя відповідь, якби я запропонував тобі купити його. Як я вже казав, зараз, може, й не найдоречніший момент, але я все обміркував і вирішив, що за теперішніх обставин немає сенсу втрачати час.

Він замовк. Їхні очі зустрілися. Джудіт витріщалася на нього й думала, чи він раптом не з’їхав з глузду. Але він явно чекав на її реакцію щодо цієї дивної оборудки.

— Я не хочу купувати будинок. Мені вісімнадцять. Будинок — це останнє у світі, що мені зараз потрібно. Йде війна, і я, імовірно, піду служити, і мене тут не буде роками. Що я робитиму з будинком, про який треба якось дбати?..

— Дозволь мені пояснити…

—…Крім того, «Вдовиний будинок» навряд чи підлягає продажу. Хіба він — не частина маєтку Нанчерров?

— Колись був. Давно. Чоловік місис Боскавен, щойно зміг, викупив право власности.

— А полковник Кері-Льюїс не захоче відкупити його?

— Я обговорював це з ним, і він точно не хоче.

— Ви вже говорили про це з полковником?

— Звісна річ. Як я міг би починати розмову з тобою, не почувши його міркування щодо цієї нерухомости. Це надто серйозно. Мені потрібне було не тільки його схвалення, а його думка як така.

— Чому це так серйозно? Чому придбання «Вдовиного будинку» таке важливе?

— Як один із твоїх довірених осіб, вважаю, що нерухомість — це чи не найкраща інвестиція, яку ти можеш зробити. Цегла й цемент ніколи не втрачають своєї цінности, і, за належного догляду, їхня вартість лише зростає. А зараз вдалий час для покупки, бо ціни на житло впали до найнижчого рівня, як це завжди буває під час війни. Знаю, ти дуже юна, і майбутнє геть невизначене, але однаково ми маємо дивитися вперед. Хоч би що далі сталося, ти матимеш власний прихисток. Своє коріння. Інше міркування — твоя родина. Завдяки місис Форрестер у тебе є гроші. Посідання «Вдовиного будинку» означало б, що твої мама, тато та Джесс матимуть куди повернутися в Англії, коли їхній час у Сінгапурі спливе. Чи принаймні матимуть де зупинитися, доки шукатимуть собі житло.

— Але цього не станеться ще багато років.

— Так. Але потім станеться.

Джудіт мовчала. Було над чим поміркувати. «Вдовиний будинок». Належатиме їй. Її власний дім. Коріння. Єдине, чого вона ніколи не мала й чого завжди прагнула. Відкинувшись у просторому кріслі, вона дивилася на пустий камін, дозволивши своїй уяві вести її тихими старомодними кімнатами старого будинку, вітальнею, залитою сонячним світлом і відблисками полум’я з каміна. Вона чула цокання годинника й рипіння сходів, бачила вицвілі килими та фіранки, вдихала пахощі квітів. Вона пригадала вогкий кам’яний коридор, що провадив до стародавніх кухонних приміщень, і про зупинену в часі атмосферу давнини, яка завжди її зачаровувала. Далі вона побачила краєвид із вікон, де лінія горизонту перетинається з верхівками монтерейських сосен; а тоді парк, що спускається терасами до фруктового саду, у якому стоїть хатина Атени й Едварда… Чи здатна вона впоратися з такою навалою емоційних спогадів? Отак відразу вона нездатна була цього передбачити.

— Не можу так швидко вирішити.

— Подумай над цим.

— Думаю. Розумієте, я завжди мріяла мати власний будиночок, який не належав би нікому, крім мене самої. Але то була тільки мрія. Якщо я не можу в ньому мешкати, який сенс? Якби я купила «Вдовиний будинок», що я з ним робила б? Його не можна покинути, щоб він просто стояв порожнім.

— Він не повинен стояти порожнім, — підтвердив містер Бейнс дуже розсудливим тоном. — Ізобель, звісно, піде. Вона вже спланувала, що житиме зі своїм братом і його дружиною. Перед смертю місис Боскавен визначила для Ізобель ренту, щоб та могла гідно дожити свої дні. Що ж до будинку, то його можна здавати в оренду. Можливо, якійсь лондонській родині, яка бажає евакуюватися подалі від столиці. Орендарів, я впевнений, не бракуватиме. Чи, можливо, ти знайшла б пару пенсіонерів, готових доглядати за будинком і парком, чи якусь людину, вдячну за дах над головою і невеликий регулярний дохід…

Він говорив далі, переконуючи її, але Джудіт уже перестала слухати. Людина, вдячна за дах над головою, людина, яка доглядатиме за парком і садом, прибиратиме й начищатиме, людина, яка матиме старомодну кухню за верх розкоші й, мабуть, розплачеться з радощів, побачивши маленьку ванну кімнату з обшитими вагонкою білими стінами та унітаз із бачком, з якого звисає ланцюг із тягарцем, на якому написано «Смикати».

—…Нерухомість, треба визнати, не в найкращому стані. Я підозрюю, що на кухонній підлозі є суха гниль, а на стелі горішнього поверху проступає волога, однак…

— Філліс, — перебила його Джудіт.

Зупинившись на середині фрази, містер Бейнс насупився.

— Перепрошую?

— Філліс. Філліс могла б подбати.

Ідея набула нового сенсу й розквітла. Джудіт схвильовано нахилилася вперед, склавши руки на колінах.

— Ви ж пам’ятаєте Філліс. Вона колись працювала в нас, у «Будинку над річкою». Тепер вона Філліс Едді. Вона вийшла заміж за Сиріла, свого бойфренда, і в неї народилася дитина. Я її відвідала, коли гостювала в Порткеррісі влітку. Їздила своєю машиною. Не бачила її чотири роки…

— Але якщо вона заміжня?..

— Стривайте, я поясню. Сиріл був шахтарем, але пішов на флот. Залишив її. Він завжди хотів на море. Він ніколи не хотів бути шахтарем. Вона написала мені й розповіла про все це, коли Неда вбили. Вона написала мені такого зворушливого листа…

Вона стала пояснювати містеру Бейнсу про Філліс і про скромні умови її існування в убогому будиночку, за багато миль від будь-якого центру цивілізації. А оскільки будиночок належав гірничодобувній компанії, вона змушена була виїхати з нього й повернутися до матері.

—…А там мешкає занадто багато людей. Усе, чого Філліс коли-небудь хотіла, це власне житло із садочком і ванною кімнатою. Вона могла б приїхати з дитиною і наглядала б за «Вдовиним будинком». Хіба це не було б найкращим рішенням?

Вона з нетерпінням чекала, що містер Бейнс її похвалить, скаже, яка вона розумна. Але містер Бейнс був занадто обережний.

— Джудіт, ти не купуєш житло для Філліс. Ти робиш інвестицію у своїх інтересах.

— Але ви радите мені купити нерухомість, а я пропоную для неї наглядачку. Я знайшла ідеальне розв’язання проблеми.

Він прийняв її аргументи.

— Справедливо. Але чи схоче Філліс залишити матір і переїхати до Роузмалліона? Чи не сумуватиме за родиною, за будинком компанії?

— Я так не думаю. Пендін був таким похмурим місцем, що там навіть братки не росли в палісаднику. І вона там була за милі від материного дому. До Роузмалліона — невеличка прогулянка вниз по пагорбу. Коли Анна підросте, вона зможе ходити до школи в Роузмалліон. Вони з усіма подружаться. Філліс така чудова, що кожне схоче з нею дружити.

— Не думаєш, що їй буде самотньо?

— Вона однаково самотня, відколи Сиріл на флоті. Вона б краще могла бути самотньою в гарному місці.

Містер Бейнс, явно приголомшений тим, як обернулася справа, зняв окуляри, відкинувся на спинку крісла й потер очі. Тоді знову надів окуляри.

— Здається, ми впали з однієї крайності в іншу. Вважаю, нам варто сповільнити темп і триматися середнього курсу. Розумно плануймо й розставляймо пріоритети. Ми зважуємо важливий крок, моя люба. Тому ти маєш бути абсолютно впевненою щодо нього.

— Скільки нам випаде заплатити?

— Я припустив, десь близько двох тисяч фунтів. І неодмінно знадобляться ремонт і оновлення, хоча більшість робіт мають зачекати до закінчення війни. Ми наймемо землеміра в…

— Дві тисячі фунтів. То це ж астрономічна сума.

Містер Бейнс дозволив собі легку посмішку.

— Таку суму твій траст може легко собі дозволити.

Це було неймовірно.

— Невже в мене так багато? У такому разі зробімо це. Ох, містере Бейнсе, не сперечаймося більше.

— П’ять хвилин тому ти сказала мені, що не хочеш купувати.

— Ну, визнайте, це було трохи як сніг на голову.

— Я завжди відчував, що той будинок сповнений щастя.

— Так.

Вона відвела погляд убік і знову згадала хатину того літнього полудня, запах креозоту і дзижчання джмеля під стелею. Але ці спогади, хоч би якими болючими вони були, не могли перешкодити їй зробити цей напрочуд хвилюючий крок. Думками вона була зараз насамперед із Філліс, і навіть Едвард відступив на другий план.

— Китайці так набувають щастя. Вони поселяють добрих людей у свій дім, щоб вони жили в ньому й наповнювали його духом спокою, — обернулася вона до містера Бейнса й усміхнулася йому. — Будь ласка, купіть його для мене.

— Ти впевнена?

— Цілковито.

Вони ще трохи обговорили всі за і проти, вибудовуючи план. З огляду на той факт, що Боб Сомервілль був недоступний, повністю зайнятий війною за тисячу миль звідси у Скапа-Флов, нарада опікунів явно була неможливою. Та містер Бейнс зв’яжеться з ним, а також із геодезистом. І на цьому етапі нікому нічого не треба говорити. Особливо — Філліс, суворо застеріг містер Бейнс.

— А як щодо моїх батьків?

— Гадаю, тобі варто написати їм і повідомити про наші наміри.

— Вони все одно не отримають листа впродовж трьох тижнів.

— До того часу ми матимемо певне уявлення про те, як усе складається. Коли ти повернешся в Девон?

— За день чи близько того.

— У мене є твій номер телефону. Я тобі зателефоную, коли матиму якісь новини.

— І що тоді?

— Гадаю, ти тоді повернешся до Корнволлу і ми завершимо всі формальності. І аж тоді, коли все буде підписано та скріплено печаткою, ти можеш поговорити зі своєю подругою Філліс.

— Не можу дочекатися.

— Май терпіння.

— Ви були таким добрим.

Він глянув на годинник.

— Я надто довго тебе затримав. Наразі чаювання вже закінчується.

— Це не чаювання. Це поминки.

— А нагадувало вечірку.

— Мабуть, негарно відчувати радісне хвилювання в день похорону тітоньки Лавінії?

— Думаю, — розважив містер Бейнс, — що причина твого хвилювання втішно відгукнеться її душі.

Насправді минув місяць, перш ніж у «Верхньому Біклі» пролунав телефонний дзвінок від містера Бейнса. Зранку в четвер. Бідді пішла до Гістер додому, щоб зустрітися з іншими жінками з Червоного Хреста, Джудіт була в садочку — збирала перші конвалії, щоб прикрасити вітальню. У її долоні дедалі пухкішим ставав жмутик тоненьких жилавих стебел із китичками запашних крихітних дзвоників, обгорнутих довгастим листячком…

З будинку долинув телефонний дзвінок. Джудіт зачекала якусь мить — чи місис Даґґ не почує, чи не відповість, але телефон далі дзвонив, тож вона пробігла через галявину, і далі, через задні двері, у хол.

— «Верхній Біклі».

— Джудіт. Це Роджер Бейнс.

— Містере Бейнсе, — вона обережно поклала жмутик конвалій на стіл у холі, — я дуже чекала на ваш дзвінок.

— Вибачай. Справа забрала більше часу, ніж я очікував. Але думаю, що ми вже можемо остаточно визначитися. Землемір…

Однак Джудіт не хотіла знати, що сказав землемір.

— То ми зможемо купити «Вдовиний будинок»?

— Так. Усе підготовлено. Чого нам зараз бракує — це тільки твоєї присутности й кількох підписів.

— Ох. Яке полегшення. Я вже думала, виникла якась непереборна перешкода або якийсь невідомий родич претендує на спадщину.

— Ні. Нічого такого катастрофічного. Єдине — це те, що будинок коштує три тисячі, а висновок землеміра не надто…

— Не зважайте.

— Але, Джудіт, це ти маєш зважати, — вона почула чи то насмішку, чи то здивування в його голосі. — Ти, як потенційна власниця нерухомости, маєш знати про всі її вади… неправильно купувати кота в мішку.

— У належний час вади ми виправимо. Найважливіше, що ми можемо придбати садибу.

Тепер уже можна сказати Філліс. І це було найкраще. Поїхати до Сент-Джаста й повідомити. Вона вже просто не могла дочекатися, коли побачить її обличчя.

— Що я маю зараз зробити? — запитала вона.

— Якнайшвидше повертайся до Корнволлу, і ми підпишемо й зареєструємо всі юридичні документи.

— Який сьогодні день?

— Четвер.

— Я приїду в понеділок. Це достатньо швидко? Мені потрібно трохи часу, щоб тут усе організувати — харчування для Бідді й решту всього на вікенд. Але я буду в понеділок. Ми з Бідді заощадили багато талонів на бензин, тож я поїду машиною.

— Де ти зупинишся?

— Мабуть, у Нанчерров.

— У разі чого ми з дружиною залюбки тебе приймемо.

— Ви дуже гостинні. Дякую. Але я впевнена, що нормально буде зупинитися в Нанчерров. Я зателефоную вам, коли знатиму все остаточно. Але, ймовірно, приїду в понеділок, пополудні.

— Приїжджай просто до мене в офіс.

— Я так і зроблю.

— До побачення, Джудіт.

— До побачення. І дякую вам.

Вона поклала слухавку на гачок і стояла, всміхаючись, як дурненька, хвилину чи дві. А потім узяла зі столу букетик конвалій і пішла коридором на кухню.

Там вона застала місис Даґґ, яка, зробивши звичну ранкову перерву, сиділа за столом із підобідком: зазвичай це бувала чашка міцного чаю і якась дрібка їжі, яку вона загодя відкладала собі на сланцевій полиці в коморі. Іноді одне чи два суцвіття цвітної капусти, іноді — холодний сандвіч із бараниною. Сьогодні ласувала половинкою консервованого персика, що залишився від учорашнього десерту, присмачивши її Бердовим заварним кремом. Підживлюючись, місис Даґґ завжди читала пікантні повідомлення з ранкової газети, але сьогодні вранці серйозніші новини змусили її забути про улюблену колонку.

Коли Джудіт увійшла, місис Даґґ звела на неї очі. Жилава жінка, сива, з хімічною завивкою, вона була вбрана в яскравий комбінезон, виготовлений у Жіночому інституті[151], з кретону, що залишився від пошиття штор. Барвистий орнамент із мотивами півоній привернув увагу місис Даґґ на церковному розпродажі минулого Різдва. Відтоді його яскраві кольори привертали погляди Джудіт і Бідді.

Зазвичай життєрадісна, зараз вона мала виразно пригнічений вигляд.

— Ну, я не знаю… — скрушно похитала вона головою.

— Чого ви не знаєте, місис Даґґ?

— Та ці німці. Подивися на світлини. Що вони зробили з Роттердамом. Розтрощили його вщент. І тепер нідерландська армія капітулює, а німці просуваються у Францію. Я думала, вони не подолають лінію Мажино. Так усі казали. Сподіваюся, що не буде так, як того разу. Окопи й решта всього. Мій Даґґ сидів у тих окопах і каже, що зроду не бачив такої багнюки.

Джудіт відсунула стілець і сіла навпроти, а місис Даґґ сердито відкинула газету і якось безрадісно їла далі консервований персик.

Джудіт глянула на шпальту з великими чорними заголовками і зрозуміла, що мала на увазі місис Даґґ. Мапи з агресивними так само чорними стрілками. Німці форсували Маас. А де зараз британський експедиційний корпус? Вона думала про них усіх там: Ґаса, і Чарлі Леньйона, і Алістера Пірсона, і Джо Воррена, і тисячі інших молодих британських солдатів.

— Вони ні за що не захоплять Франції! — вигукнула Джудіт, намагаючись не дивитися на світлини зруйнованого Роттердама. — Це тільки початкова атака. Я впевнена, незабаром усі стрілки вказуватимуть у зворотному напрямку.

— Ну, не знаю, я думаю, ти тішишся марними надіями. Містер Черчилль каже, це буде кров, піт, тяжка праця і сльози. Зауваж, він має слушність, кажучи нам про це навпростець. Немає сенсу мріяти, що ця війна буде завиграшки. І уряд не починав би збирати добровольців до місцевої оборони, якби не передбачав, що німці висадяться на острів. Даґґ теж вступатиме до загону. Каже, краще зараз подбати, ніж потім шкодувати. Хоч я не можу собі уявити, який із нього оборонець. Бо стрілець він кепський. Він кролика не влупить, не те що німця.

Наштовхнувшись на рішуче небажання місис Даґґ виявити дещицю оптимізму, Джудіт згорнула газету й відклала її вбік.

— Місис Даґґ, — почала вона, — я хочу з вами дещо обговорити. Маю зустрітися зі своїм адвокатом. Не могли б ви замість мене доглянути місис Сомервілль? Як раніше?

Вона очікувала миттєвої згоди, запевнення, що вони чудово впоралися того разу, тож дадуть собі раду знову. Але реакція місис Даґґ на таку невинну пропозицію виявилася несподівано млявою. Вона взагалі нічого не сказала. Просто сиділа, спустивши очі, і колупала залишки персика. Джудіт побачила, як у місис Даґґ почервоніла шия і щоки, і вона мовчки кусала губи.

— Місис Даґґ?

Місис Даґґ відклала ложку.

— Місис Даґґ, що сталося?

Не одразу місис Даґґ підвела голову, і через стіл їхні очі зустрілися.

— Не думаю, що це дуже гарна ідея, — проказала місис Даґґ.

— Чому?

— Що ж… По щирості, Джудіт, я не думаю, що готова взяти на себе відповідальність. Я маю на увазі щодо місис Сомервілль. Не так, щоб я лишилася з нею наодинці. Не тоді, як тебе немає.

— Чому ні?

— Коли тебе немає вдома… — в очах місис Даґґ був відчай, — коли тебе немає, вона п’є.

— Але… — Джудіт замлоїло на серці, а її піднесення враз згасло. — Але ж, місис Даґґ, вона завжди любила випити. Джин перед ланчем і зо дві порції віскі ввечері. Це всі знають. Дядькові Бобу про це відомо.

— Я не про таку випивку, Джудіт. Вона дуже перебирає міру. Забагато. Небезпечно.

З того, як тихо й рішуче вона це говорила, Джудіт зрозуміла, що місис Даґґ не перебільшує й не вигадує.

— Ви впевнені? Звідки ви знаєте?

— З порожніх пляшок. Ти знаєш, порожні пляшки ми складаємо в той ящик у гаражі. А потім, раз на тиждень, їх вивозять на смітник. Якогось ранку, коли тебе не було, я прийшла, а місис Сомервілль на той час іще не підвелася, тож я підійнялася перевірити, чи з нею все гаразд. У її спальні тхнуло спиртним, а вона сама спала мертвим сном. Так, як сплять п’яні, більше ніхто не спить — я одразу це бачу. Я не могла нічого зрозуміти. Ящик у гаражі був майже порожній, тож я зазирнула у сміттєвий бак, і там, під старими паперами й консервними бляшанками я знайшла дві порожні пляшки з-під віскі й одну з-під джину. Вона сховала їх від мене. Так поводяться п’яниці. Ховають речові докази. У мене був дядько, який не міг кинути пити, то порожні пляшки в нього були заховані по всьому домі — у його шухляді для шкарпеток і під умивальником.

Вона замовкла, помітивши вираз дедалі більш явного жаху на обличчі Джудіт.

— Джудіт, вибач. Справді. Я не хотіла тобі казати, але змушена була. Гадаю, що з нею це відбувається тільки тоді, коли вона самотня, їй легше, коли ти поруч, а я тут лише вранці, тож, мабуть, маючи тільки собаку за співрозмовника, вона просто не витримує самотности, бо капітан десь далеко, а Неда вже немає.

Місис Даґґ раптом розридалася, і Джудіт не могла цього витримати. Вона нахилилася вперед і поклала руку на її плече.

— Прошу вас, місис Даґґ, не засмучуйтеся. Ви правильно зробили, що сказали мені. І звісно, я її не покину. Не залишу її на вас.

— Але ж…

Місис Даґґ витягла носовичок, витерла очі й висякалася. Червоні плями на її обличчі почали бліднути. Вочевидь, скинувши із себе відповідальність за жахливу правду, вона відчула деяке полегшення.

— Але ж ти сама сказала. Ти казала, що тобі треба зустрітися зі своїм адвокатом. Це має бути важливо. Ти не можеш відкладати.

— Я не відкладатиму.

— Можливо, — боязко припустила місис Дагг, — міс Ленг запросить її до себе. Це все, що треба місис Сомервілль. Просто якесь товариство.

— Ні, я не можу просити Гістер Ленг. Було б надмірно чекати від неї на таку послугу, а на додачу в Бідді могли б виникнути якісь підозри, — вона серйозно задумалася. — Я… я візьму її із собою. Ми зробимо з цього невеличку відпустку. Стає тепліше, у Корнволлі буде чудово. Ми з Бідді поїдемо разом.

— Де ви там зупинитеся?

— Я… я думала зупинитися в Нанчерров. У друзів…

Вона цілком могла б також запросити до них Бідді, не сумніваючись у безмежній гостинності Даяни Кері-Льюїс. «Ох, люба, звісно, ти маєш привезти її до нас, — сказала б їй Даяна. — Я ніколи з нею не бачилася й завжди хотіла познайомитись. Як чудово. Коли ви приїдете?»

Але з огляду на непевний стан Бідді, можливо, відвідання Нанчерров було не найкращою ідеєю. Вона не хотіла навіть уявляти собі Бідді напідпитку за обідом у Нанчерров, під холодним поглядом Неттлбеда.

—…Але я туди не піду. Ми зупинимося в готелі «Мітр» у Пензансі. Я зателефоную й забронюю номер. Я весь час буду з нею, зможу відвезти її туди, де ми колись мешкали. Це піде їй на користь. Вона тут скніла, зі своїм сумом, усеньку зиму. Настав час щось змінити.

— А що буде із собакою? — похопилася місис Даґґ. — Ви не можете взяти собаку із собою в готель.

— Чого б це?

— Вона може зробити свої справи на килим.

— Я впевнена, що Мораґ не зробить…

— Ви могли б залишити її зі мною, — без особливого ентузіазму запропонувала місис Даґґ.

— Дякую, але я впевнена, що ми чудово впораємося. І зможемо взяти Мораґ на прогулянку по пляжу.

— Ну, так воно й краще, справді. Даґґ не дуже любить собак. Вважає, що вони мають жити надворі, а не у вітальні.

Джудіт дещо спало на думку.

— Місис Даґґ, ви розповідали своєму чоловікові про… про місис Сомервілль і порожні пляшки?

— Я нікому ні слова. Тільки тобі. Даґґ любить іноді випити пива, але терпіти не може п’яних. Тож не хотіла, щоб він заборонив мені працювати на місис Сомервілль. Знаєте, якими можуть бути деякі чоловіки…

— Так, — відповіла Джудіт, хоча насправді не знала. — Мабуть, так.

— Я завжди кажу: мовчки халепу легше виправити.

— Ви справжня подруга, місис Даґґ.

— Облиш, Джудіт, про що ми говоримо, — засоромилася місис Даґґ. Вона знову була сама собою. Місис Даґґ узяла свою чашку, набрала повний рот чаю й насупила брови.

— Чай геть холодний. Усе одно, що помиї.

Вона підвелася й вилила вміст чашки в раковину.

— Заваріть свіжого чаю, місис Даґґ, і я до вас приєднаюся.

— Е-е, так я за чаюваннями не встигну всю хатню роботу виконати.

— Та лихо з нею, з тією хатньою роботою, — постановила Джудіт.

До Корнволлу вже прийшло таке жадане перше літнє тепло. Спеку розвіював прохолодний вітерець, що приносив пахощі моря, усе навколо вбралося в ніжні, м’які барви травня: свіжа зелень молодого листя й нової трави, кремові свічки розквітлих каштанів, рожеві квітки рододендрона, білий цвіт глоду й червоно-фіалковий — бузку, що кивав молодими пагонами над мурами садів. Спокійне море під безхмарним небом сяяло аквамарином і гіацинтовою блакиттю, а на обрії рано-вранці лежав серпанок, упродовж полудня спалюваний сонячним жаром.

Жваві вулиці Пензанса були покреслені світлом і тінню. Коли Джудіт вийшла з готелю «Мітр» і пішла по Чепел-стріт до площі Грінмаркет, годинник над банком пробив пів на дванадцяту. Було дуже тепло, Джудіт одягла бавовняну сукню й босоніжки, а ноги були голі. Двері магазинів були настіж відчинені, маркізи й тенти — натягнуті, а ящики з фруктами й овочами — складені просто неба, на тротуарах. Мармуровий прилавок рибної крамниці перетворився на море колотого льоду, серед якого витріщали мертві очі тріска, сардина й табунці блискучої скумбрії. Оголошення новин у газетному кіоску повідомляли чорними жирними заголовками: «НІМЦІ ДІЙШЛИ ДО БЕЛЬГІЙСЬКОГО УЗБЕРЕЖЖЯ», а попри те, перед його дверима була влаштована традиційна сезонна виставка невинних дерев’яних лопаток і жерстяних відер, бавовняних капелюшків від сонця, сачків для лову креветок і пляжних поясів, що на сонці відгонили гумою. Траплялися навіть поодинокі гості з Лондона, Рединга чи Свіндона: молоді мами з маленькими дітками й старенькі бабусі, у яких уже встигли попухнути щиколотки над новопридбаними пляжними капцями.

Джудіт перетнула Грінмаркет і дійшла до Алвертона, де стояв чарівний будиночок у георгіанському стилі. У ньому містилися офіси «Трегартен, Оупі & Бейнс». Хол за дверима з фрамугою був залитий світлом із великого сходового вікна, а в кабінці з віконцем, як у касі з продажу квитків, сиділа секретарка. Належало подзвонити, тож Джудіт натиснула на кнопку дзвоника, секретарка встала з-за друкарської машинки й підійшла до відвідувачки.

— Доброго ранку.

Її сивувате волосся з хімічною завивкою було акуратно укладене, на носі вона мала окуляри без оправи.

— Я прийшла до містера Бейнса. Джудіт Данбар.

— Він чекає на вас. Ви знаєте, де його кабінет? Треба зійти нагору, перші двері праворуч від сходів.

Джудіт пішла сходами, застеленими турецьким килимом. На стінах висіли портрети колишніх партнерів фірми — з вусами й золотими годинниковими ланцюжками. На дверях праворуч латунна табличка повідомляла: «Містер Роджер Бейнс». Вона постукала, почула: «Прошу», — і відчинила двері.

Містер Бейнс підвівся з-за столу.

— Джудіт.

— Осьде я.

— Точно в узгоджений час. Яка пунктуальна дівчина. Проходь і сідай. Дуже по-літньому ти вдяглася.

— Сьогодні справжній літній день.

— Коли ти приїхала?

— З годину тому. Ми виїхали з «Верхнього Біклі» одразу після раннього сніданку. На шосе ще не було великого руху.

— Місис Сомервілль із тобою?

— Так, і собака теж. Ми всі розмістилися в «Мітрі». Бідді взяла Мораґ на прогулянку по пляжу, але я сказала, що повернуся на пізній ланч.

— Гарна була думка — взяти її із собою.

— Я боялася, що вона, можливо, не захоче їхати, але Бідді дуже добре сприйняла ідею. По-щирости, я вважаю, що їй потрібні були якісь зміни. Крім того, вона так само в захваті від купівлі «Вдовиного будинку», і, так само, як я, з нетерпінням чекає на оглядини садиби.

— Скільки часу ви зможете тут побути?

— Насправді скільки схочемо. Ми замкнули її будинок, а Даґґи пообіцяли наглядати за обійстям.

— Ну, це все дуже втішно. І погода чудова. Тож не марнуймо часу, а берімося до справи…

Справу залагодили швидко. Джудіт мала підписати деякі папери (міс Кертіс, секретарку, викликали, щоб вона засвідчила акт підписання) і виписати чек. Джудіт ніколи не припускала, що колись у житті випише чек на таку величезну суму. «Три тисячі фунтів». Але вона це написала, підписала й посунула чек через стіл, а містер Бейнс акуратно підшив його до решти документів.

— Це все?

— Усе. За винятком ще одного-двох маленьких, але важливих аспектів, які треба обговорити, — він відкинувся на спинку крісла. — «Вдовиний будинок» фактично готовий до проживання. Ізобель поїде сьогодні вдень. О п’ятій пополудні брат забере її машиною до себе.

— Вона дуже засмучена?

— Ні. Направду, думаю, вона дуже схвильована тим, що починає нове життя у віці сімдесяти восьми років. А останні два тижні вона прочищала кожен закуточок у домі, твердо постановивши, що ти не повинна побачити ні порошинки в кімнатах, ні тьмяного крана у ванній, — посміхнувся він. — Звідки вона черпає енергію, не знаю, але щоденні вправи були їй на користь, тож, якщо їй пощастить, Ізобель не помре відразу від серцевого нападу.

— Я хотіла б побачитися з нею, перш ніж вона поїде.

— Після обіду ми поїдемо до Роузмалліона. Вона зможе передати тобі всі ключі й дати останні інструкції.

— А що з меблями?

— Оце інша річ, про яку я хотів із тобою поговорити. Усі меблі місис Боскавен залишила полковникові Кері-Льюїсу — для нього самого і його родини. Але, як тобі відомо, Нанчерров уже повністю мебльований, і ніхто з дітей наразі не має власної садиби. Тому ось як склалося: кілька предметів виокремлено, щоб кожен із членів сім’ї мав щось на згадку про місис Боскавен. Решта, велика частина умеблювання, залишається там, де є, у «Вдовиному будинку», і Кері-Льюїси хочуть, щоб усе це було твоїм.

— Ох, але ж…

Містер Бейнс одразу відхилив можливі заперечення з боку Джудіт.

— Ці меблі не аж такі цінні та навіть не в найкращому стані. Однак наразі все придатне для використання й чудово тобі служитиме, доки ти знайдеш час і спосіб щось придбати.

— Як вони можуть бути такими щедрими?

— Гадаю, вони відчувають велике полегшення від того, що здихалися цієї проблеми, і, як зізналася мені місис Кері-Льюїс, якби всі ці меблі виставити на продаж, вони, мабуть, не коштували б майже нічого. Є ще одна чи дві перешкоди. Місис Кері-Льюїс та Ізобель позбулися одягу та інших особистих речей місис Боскавен, а полковник забрав із її столу папери, які вважав важливими, але більше нічого не вилучено. Тож там є численні шухляди, наповнені старими листами й фотоальбомами, а також багатьма накопиченими за роки пам’ятками, які доведеться викидати. Я боюся, це завдання ляже на тебе, Джудіт, але щодо цього немає поспіху, і все, що, на твою думку, може зацікавити родину Кері-Льюїсів, можеш відкладати й потім віддати їм. Але я майже впевнений, що більшу частину можна спалити в багатті.

Слово «багаття» нагадало про садівника в зеленому комбінезоні.

— Що з ним? Він теж іде на пенсію?

— Я поговорив із ним. Він каже, що весь парк і сад стає для нього завеликим, але він мешкає в Роузмалліоні, і я впевнений, що він міг би підійматися на пагорб двічі на тиждень і стригти траву й бур’яни. Тобто якщо ти хочеш, щоб він це робив.

— Мені б не хотілося, щоб сад стояв занедбаний.

— Так. Прикро було б. Але думаю, що надалі нам би варто знайти когось трохи молодшого — і на постійній основі. Можливо, навіть купити невеличкий котедж… будиночок садівника неподалік садиби міг би тільки підвищити вартість нерухомости…

Він говорив далі, пропонуючи різні інші невеликі вдосконалення, які можна було б запровадити, коли настане відповідний час, а Джудіт сиділа, слухала й думала, яка заспокійлива сама можливість чути, як він своїм рівним голосом висуває ідеї щодо майбутнього, яке зараз видається далеким, невизначеним і нескінченно непевним. Німці досягли бельгійського узбережжя, Ла-Манш опинився під загрозою, так само як британський експедиційний корпус десь у Франції. Підлітки й літні чоловіки вступали в загони місцевої оборони. Здавалося, що вторгнення могло початися будь-якої миті. А тим часом сонце світило, і діти хлюпалися в басейні, а в газетному кіоску продавали сачки для креветок і гумові пляжні м’ячі. І ось вона сиділа у старомодному, незмінному, мабуть, сто років офісі адвоката, містера Бейнса, вбраного у твідовий костюм, і він безпристрасно обговорював із нею доречність додаткової ванної кімнати в «Удовиному будинку», нових ринв і можливого ремонту старовинної кухні. У Джудіт виникло відчуття, ніби вона опинилася між двома світами, безпечним учорашнім і потенційно жахливим завтрашнім. Якусь мить, геть розгублена, вона не могла визначити, який із них реальніший.

Джудіт зрозуміла, що містер Бейнс перервав свій монолог, коли вона перестала заглиблюватися в сенс його пропозицій. На мить між ними запала мовчанка. А потім він підсумував:

— Але це все суто на майбутнє.

Джудіт зітхнула.

— Ви здаєтеся таким упевненим, що буде ще якесь майбутнє… — Він насупив брови. — Я до того, що все в нас іде доволі погано. Я маю на увазі останні новини. Припустімо, ми не виграємо війни.

— Джудіт! — перебив він її, щиро здивувавшись, навіть шокувавшись.

— Погодьтеся, ніщо не видається надто обнадійливим.

— Програш у битві не означає програшу у війні. Невдачі тут неминучі. Ми боремося з надзвичайно ефективною й добре підготовленою армією. Але вони нас не переможуть. Зрештою, ми впораємося. Це може зайняти багато часу, але альтернатива неможлива. Немислима. Тому ніколи, ні на мить не розглядай можливости будь-якого іншого результату.

— Ви говорите так упевнено… — сумно зауважила Джудіт.

— Я впевнений.

— Що дає вам таку впевненість?

— Внутрішнє відчуття. Як кажуть старші люди, «я своїми кістками це відчуваю». Внутрішнє непохитне переконання. Крім того, я вважаю цю війну чимось на кшталт хрестового походу.

— Ви маєте на увазі битву Добра проти Зла?

— Або Георгія проти Дракона. Ми не повинні вагатися. І втрачати самовладання.

Він не вимахував прапорцем і не брязкав списом. У нього була дружина і троє маленьких дітей, але він залишався таким спокійним і рішучим, що Джудіт перестала відчувати невпевненість і боятися. Життя мало тривати, і мало бути майбутнє. Імовірно, мине багато часу, перш ніж воно настане, і, безперечно, траплятимуться періоди страху, з якого нудить коло серця, але поразництво було надто недоречним. І якщо містер Бейнс, зі своїм чималим життєвим досвідом, міг залишатися таким рішучим і впевненим, то Джудіт мала всі підстави брати з нього приклад.

— Я не буду, — усміхнулась вона. — Принаймні постараюся цього не робити.

Звільнившись від цього тягаря, вона відразу відчула себе іншою — впевненою й майже безтурботною.

— Дякую вам. Вибачте, що наплела казна-чого. Мені просто треба було з кимось поговорити.

— Як добре, що ти вибрала мене.

— Ви не думаєте приєднатися до місцевої оборони?

— Я вже зробив це. Мені ще не видали ні гвинтівки, ні форми, але нарукавну пов’язку маю. Сьогодні ввечері я йду на вишкіл, де, як я передбачаю, ми вчитимемося зображати гвинтівки з держаків від мітли.

Ця картина, змальована сухим тоном, як і передбачалося, насмішила Джудіт. Задоволений тим, що добрий гумор відновлено, містер Бейнс підвівся.

— Чверть на першу. Повернімося до «Мітри», відзначимо купівлю ланчем у товаристві місис Сомервілль, а тоді поїдемо всі втрьох до Роузмалліона, і ти вступиш у володіння своїм будинком.

Джудіт побоювалася, що почуватиметься зловмисницею, що незрима присутність тітоньки Лавінії переслідуватиме «Вдовиний будинок», змушуючи Джудіт несміливо заходити, пориваючись попередньо постукати у двері, і поводитися так, наче вона перебуває у приватному житлі іншої людини. Проте, на щастя, склалося не так — можливо, завдяки тому, що все виявилося охайним і чистим, наче Ізобель стерла останні сліди колишньої власниці. Квітів не було. Пухкі подушки сиділи по диванах анітрішечки не зібгані. Книжки й журнали були розставлені по полицях, а на столику біля крісла тітоньки Лавінії не лежало жодної торбинки з рукоділлям, окулярів чи недогаптованих гобеленів. Крім того, деякі предмети умеблювання зникли, за правом відібрані Кері-Льюїсами, залишивши по собі проміжки, наочні, як брак зуба в зубному ряду: кутова шафа, заповнена рокінгемською порцеляною, венеційське дзеркало над каміном у вітальні, завжди пахуча китайська порцелянова чаша, портрет тітоньки Лавінії в дитинстві, що висів на стіні біля її спальні. А із самої спальні зник робочий стіл у стилі королеви Анни, який служив тумбочкою, сховищем для пігулок і молитовника, а також її численні світлини кольору сепії у срібних рамах. Там, де вони стояли або висіли, залишилися тільки голі стільниці чи темніші плями на вицвілих шпалерах.

Ніщо з цього не мало значення. Нічого не змінювало. Дім уже належав не тітоньці Лавінії, а Джудіт.

Після веселого і дружнього обіду в ресторані «Мітр» (запечена баранина з каперсовим соусом, і Бідді явно тішилася товариством нового знайомого, уважного й турботливого) усі вони сіли в машину містера Бейнса й вирушили до Роузмалліона. Оскільки Мораґ не було з ким залишити, вона теж поїхала. Бідді сиділа на пасажирському сидінні, поруч із містером Бейнсом, а Джудіт і Мораґ позаду. Джудіт відчинила вікно, щоб Мораґ могла виставити строкату морду назовні й дозволити вітру бавитися її вухами.

— Що ми з нею робитимемо, коли доїдемо до «Вдовиного будинку»? — запитала Джудіт. — Ізобель не схоче, щоб вона залишала на килимах сліди лап чи шерсть.

— Мораґ посидить у машині. Припаркуємося в тіні й відчинимо вікна. Коли Ізобель поїде, собаку випустимо.

Ізобель чекала на них, одягнена у свій найкращий чорний англійський костюм — жакет і спідницю, з прикрашеним вишеньками солом’яним капелюшком, який бачив на своєму віку незліченні сонячні неділі. Дві її маленькі валізи стояли внизу сходів, а поруч — величезна, містка дамська торбинка. Ізобель була готова до від’їзду й мала ще достатньо часу, щоб провести їх по всьому будинку, від кухні до горища, скромно погрітися в теплі їхнього гучного захоплення кількістю важкої праці, якої вона доклала до прання фіранок, чищення підлоги, крохмалення покривал, полірування латуні й миття вікон.

Ведучи їх із кімнати в кімнату, вона великодушно давала інструкції. «Усі ключі на оцих гачках, збоку від комода: від вхідних дверей, від задніх дверей, від гаража, повітки, садової хвіртки, від хатини. Плиту треба прочищати звечора і вранці. Найкраще столове срібло повернулося до Нанчерров, але я поклала в шухляди друге за кращістю. Тут шафа для білизни, а вівторками приїжджає фургон по прання. Обережно з краном гарячої води, бо вона виривається фонтаном і обпікає».

Кімната по кімнаті, вони проходили через будинок, від кухні до їдальні та вітальні. Нагорі Ізобель показала їм маленьку ванну кімнату, спальню тітоньки Лавінії, вітальню. Далі — на мансарду: колишня спальня Ізобелі із білим залізним ліжком, а навпроти — ще одна кімната, де стояли старі ящики та скрині, кравецькі манекени, перев’язані шпагатом стоси журналів, поламані швацькі машинки, згорнуті обрізки килима й лінолеуму та чотири порожні рами для картин.

— Я б прибрала цей мотлох, — пояснила Ізобель, — але не знала, що з ним робити, адже він не мені належить. І місис Кері-Льюїс казала не займати. У кофрі повно старих листів і фотографій…

— Не хвилюйтеся, ви й без того зробили дуже багато, — запевнила її Джудіт. — Усе це можна переглянути й упорядкувати згодом…

— Я попідмітала та пообмітала павутиння. Це гарна кімната, з вікном і рештою всього. Я завжди думала, що тут була б чудова спальня, але в такому разі куди б ми поділи весь цей мотлох?..

Бідді весь цей час здебільшого відмовчувалася. Але тепер, пройшовши до мансардного вікна й поглянувши на краєвид, вона зауважила:

— Це правда, Ізобеле. Тут буде ідеальна спальня. Звідси видно море. А сьогодні воно таке синє, — вона обернулася й усміхнулася до Ізобелі. — Не сумуватимете за цим краєвидом?

Ізобель труснула головою, цокнувши вишеньками на своєму капелюшку.

— На все свій час, місис Сомервілль. Для мене тут усе інакше без місис Боскавен. А з будинку мого брата теж мальовничий краєвид. Не такий, як звідси, ясна річ, але приємний. Прямо через поля, аж до молочного сепаратора.

Очевидно, вона подолала свою скорботу, можливо, вигнала її зі свідомости під час оргії весняного прибирання. Тепер вона була, у повному сенсі цього звороту, готова піти геть. Вони зійшли з горища, спустилися вниз і вже в передпокої почули звук мотора, що долинав знадвору. За мить «Бебі Остін», зарипівши гравієм, зупинився перед відчиненими вхідними дверима. Брат Ізобелі приїхав по неї.

Це забрало певний час. Ізобель раптом розхвилювалася, згадавши, що не встигла розповісти про деякі деталі. І, до речі, де її страхова книжка? Вона знайшлася в торбинці. А на мотузці сушилися шість чистих ганчірок, які треба було зняти. І якщо вони хотіли б чашку чаю, то він у жерстяній коробці, а глечик із молоком — на поличці в комірчині…

Насилу містер Бейнс її вгамував, запевнивши, що все пишно-препишно, як яблучний пиріг, і, можливо, не варто, щоб брат чекав її? Маленький автомобіль завантажили речами, Ізобель потиснула їм руки, усім трьом, її всадовили на пасажирське сидіння й нарешті вона поїхала, як зауважив містер Бейнс, жодного разу не озирнувшись.

— Я рада, — відказала на це Джудіт, поки вони всі стояли, слухняно махаючи рукою вслід «Бебі Остіну», аж доки він зник із поля зору. — Було б жахливо, якби вона розчулилася, — я почувалася б, ніби виганяю її.

— Плюс вона матиме чудовий краєвид на молочний сепаратор. Що ти хочеш зараз робити?

— Вам треба повертатися до офісу?

— Ні. Весь мій день сьогодні присвячений тобі.

— Ой, як гарно. Побудьмо тут ще трохи. Я випущу Мораґ і дам їй води, а потім поставлю чайник, і ми всі вип’ємо чаю.

Містер Бейнс усміхнувся.

— Моя дочка так примовляє, коли бавиться з іграшковим будиночком.

— Тільки цей — справжній.

Оскільки день був справді теплий, чаювали на критій веранді. Усі троє влаштувалися в стареньких кріслах із ротанга, які повитягав містер Бейнс. У небі з’явилося кілька високих напівпрозорих хмар, що зібралися в купу, а потім розвіялися, наче дим. Вітерець шелестів гілками сливи, і цвіт її тихо, наче лапатий сніг, спускався на зелену галявину, встеляючи її насичено-рожевим килимом. Десь заспівав дрізд. Поки вони пили чай із розписаних трояндочками порцелянових філіжанок тітоньки Лавінії, Мораґ подалася в дослідницьку подорож, обстежуючи нову територію і знайомлячись із новими цікавими запахами.

— Вона ж не загубиться, не заблукає? — занепокоїлася Бідді.

— Ні.

— Як далеко тягнеться парк?

— Аж до підніжжя пагорба. Терасами. Внизу є фруктовий сад. Я тобі згодом покажу.

Знову заспівав дрізд. Бідді відсунула чашку з блюдцем, відкинулася на спинку крісла й заплющила очі.

Невдовзі містер Бейнс і Джудіт залишили її, а самі зробили ще одну екскурсію будинком, цього разу прискіпливіше приглядаючись до вад, що потребували негайного втручання. Вологі плями на стелі мансарди, у колишній спальні Ізобелі, а також — на поверсі, у ванній кімнаті. Тече кухонний кран, підозра на суху гниль у посудомийній.

— Мені треба буде чимшвидше знайти сантехніка, — сказав містер Бейнс, виходячи з дверей, щоб оглянути водостічні жолоби й труби.

Він звернув увагу на брак окремих сланцевих черепиць, на іржаві завіси. Він запевнив Джудіт, що її присутність не потрібна, і та повернулася до Бідді. Проходячи через кухню, вона зняла з гачка ключ від хатини. Бо зараз саме був на це належний час. Єдиного нещасливого привида «Вдовиного будинку» треба було якнайшвидше знівелювати, щоб жоден куточок її нової домівки не залишався невимитим і невичищеним.

Бідді сиділа в такій позі, у якій вони її залишили, але Мораґ уже повернулася й відпочивала біля неї. Джудіт давно не бачила Бідді в такому мирному, врівноваженому стані. Було б соромно її потурбувати, але вона не спала. Джудіт підсунула плетений табурет і сіла навпроти неї.

— Хочеш побачити сад?

Бідді обернула до неї голову.

— Де ти поділа свого приязного адвоката?

— Інспектує водостічні труби.

— Який милий чоловік.

— Так. Особливий.

— Місис Боскавен, мабуть, була дуже спокійною жінкою.

— Чому ти так кажеш?

— Бо я не пам’ятаю іншого такого спокійного місця. Ні звуку. Лише птахи й залитий сонцем сад. І цей камерний краєвид на море.

— Коли я вперше потрапила сюди кілька років тому, почувалася так, ніби я десь за кордоном. Десь у Середземномор’ї. В Італії, можливо.

— Точно. Чистий Е. М. Форстер[152]. Я забула про Корнволл. Стільки років тут не бувала… від часу того літа в «Будинку над річкою». Це як повернення в минуле. Інша країна. Девон тепер здається таким далеким.

— Це добре?

— Так. Це добре. Це гоїть рани… перебування в такому будинку… де немає спогадів про Неда.

Уперше після смерті Неда Джудіт почула його ім’я з вуст Бідді.

— Це теж добре? — запитала Джудіт.

— Так. Хоча так і не повинно бути. Я мала б тішитися спогадами, але у «Верхньому Біклі» їх аж надто багато. Я прокидаюся вночі, і мені здається, що я чую його голос. Я йду в його спальню, ховаю обличчя в його ковдру і плачу з відчаю. Ця зима була нестерпною. Без тебе я не витримала б.

— Тепер це позаду, — мовила Джудіт.

— Я все одно маю повернутися. Впоратися зі своїми слабкостями, подивитися в очі реальности. Я знаю це.

— Тобі не треба повертатися. Ми можемо залишитися тут. Це мій будинок. Ми можемо переїхати завтра, якщо хочеш. Ти можеш залишитися на дні, на тижні, на місяці. Ціле літо. Чом би ні?

— Ого, Джудіт! Яка програма. Коли ти її вигадала?

— Просто зараз. Поки ти говорила. Нас ніщо не зупиняє.

— А мій бідолашний будиночок у Девоні! Я не можу отак просто все там покинути.

— Ти можеш здати його на літо в оренду. Яка-небудь військово-морська родина з Девонпорта охоче обрала б таке зручне житло поблизу Плімута. Достатньо сказати двом чи трьом людям на корабельні, інформація пошириться й одразу знайдуться охочі.

— А як же Даґґи?

— Якщо ти здаси садибу приємним людям, Даґґи й далі залюбки працюватимуть, стежитимуть за будинком і садом. Перебування у «Вдовиному будинку» стане для тебе чудовою відпусткою, і ти зможеш допомогти мені прибрати мотлох із горища.

— Не дуже це буде відпустка, — розреготалася Бідді, але Джудіт побачила хвилювання на її обличчі.

— Нас ніщо не зупиняє. Хіба ти сама не бачиш? Ніщо не заважає тобі просто залишитися тут. Ну, Бідді, зважся, скажи «так». Дай собі шанс. Ти заслуговуєш на це.

— Але ж ти… ми дійшли згоди, що ти не можеш вічно залишатися зі мною, а сама я не дам собі ради…

— Я вже казала тобі. Я запрошу Філліс переїхати сюди з дитиною, тож ти будеш не сама. Ти завжди любила Філліс, її Анна — мила дитина, і навіть якщо я піду служити, ми втрьох можемо бути тут разом. Чим не компанія. А ще я відвезу тебе до Нанчерров, і коли ти познайомишся з Даяною і з усіма іншими, ти нітрохи не почуватимешся самотньою. І можеш так само приєднатися до Червоного Хреста з нею, замість Гістер Ленг. Хіба ти не бачиш? Усе складається так чудово, наче сама доля так задумала.

Бідді однаково не була впевнена,

— А як щодо Боба?

— Ми йому зателефонуємо й викладемо наш план.

— А його відпустка? Я маю бути там, якщо йому дадуть відпустку.

— Ми не так далеко від Девона. Або, якщо захочеш, ти можеш доїхати до Лондона потягом і зустріти його там. Будь ласка, не вигадуй більше заперечень. Просто погодься. Принаймні до кінця літа.

— Я подумаю, — слабко опиралася Бідді, але Джудіт пропустила цю репліку повз вуха.

— Що ми зробимо, то це повернемося сьогодні ввечері до «Мітру» й там переночуємо, а завтра купимо трохи їжі й приїдемо сюди. Ми позастеляємо собі ліжка й нарвемо оберемки квіток. Ми розпалимо плиту сьогодні ввечері, щоб вона не згасла, і тоді буде багато гарячої води для ванни й решти потреб, і це все, про що ми маємо зараз думати.

— А Мораґ?

— Облиш, Бідді, Мораґ тут подобається. Що скажеш, миле створіння? Вона вже почувається тут як удома. Будь ласка, не вигадуй більше гнітючих контраргументів. Який пожиток мені від власного будинку, якщо ми не можемо скористатися з його переваг?

— Гаразд, — поступилася нарешті Бідді, — ми спробуємо. Ми почнемо з двох тижнів.

Враз вона засміялася.

— Я не можу зрозуміти, звідки в тебе ця здатність переконувати. Точно не від твоєї милої матусі чи твого тата.

— Я б хотіла думати, що від тебе. А зараз мерщій, доки містер Бейнс не сказав, що час повертатися до Пензанса, ходімо зі мною, і я покажу тобі сад.

Бідді підвелася, і вони разом поринули в ніжне тепло пізнього пополудня й попростували по траві, уздовж стежки, що вела через розарій і далі вниз, у фруктовий сад. Тут вузлуваті старі яблуні пишалися молодою зеленню: вони скинули свій цвіт, і вже сформувалася крихітна зав’язь нових плодів. У високій траві розцвітали дикі маки й білі нарциси. Невдовзі все належало б скосити й позгрібати сіно в копиці.

Бідді втягнула носом запашне повітря. Мораґ бігла попереду них.

— Нагадує картини Моне. А це що за маленький будиночок?

— О! Це ж хатина. У мене є ключ. Тітонька Лавінія звела її для Атени й Едварда Кері-Льюїсів. Вони влаштовували собі тут літній табір.

— Хочеш мені показати?

— Так, гадаю, так.

Вона пішла попереду Бідді, схиляючи голову під яблуневі гілки. Зійшла дерев’яними сходами й відчула теплий запах креозоту, вставила ключ у двері й штовхнула їх. Побачила ліжко з червоною ковдрою, де вона знайшла й втратила своє кохання.

«Це тільки початок кохання».

Насправді то був кінець.

«Безглуздо віддавати всю свою любов хибній особі».

Вона згадала джмеля, який дзижчав під стелею. Вона звела очі вгору, і там знову було павутиння, а їй на очі набігли сльози.

— Джудіт.

Бідді заходила за нею.

Вона змахнула сльози й обернулася.

— Така дурня, — пробелькотіла вона.

— Ти й Едвард?

— Я мала сюди прийти. Я відтоді тут не бувала, я сьогодні мала прийти.

— Хапаєш кропиву голими руками?

— Якось так.

— І досі пече?

— Так.

— Ця хатина тепер твоя, — нагадала їй Бідді. — Ти можеш наповнити її власним досвідом, створити власні спогади. Це було мужньо з твого боку — прийти сюди.

— Зараз я не почуваюся дуже сміливою.

— Якщо не впораєшся з почуттями, ти завжди зможеш використовувати хатинку як додаткову гостьову спальню. Наприклад, для гостей, які хропуть?

Ураз дурні сльози відступили, і вони обидві засміялися. Бідді обійняла Джудіт і вивела на ґанок. Вони зачинили двері й рушили назад, до будинку, через сад і парк. Дорогою почули, як містер Бейнс їх кличе, і прискорили кроки.

— Нанчерров.

— Даяно, це Джудіт.

— Серденько! Де ти?

— У «Вдовиному будинку». Я переїхала вчора. Я тут живу.

— О, яке блаженство. Я навіть не знала, що ти плануєш приїхати.

— Я привезла із собою Бідді. І її Мораґ. Ми отримали ключі в понеділок, а вчора переїхали.

— Назавжди?

— У цьому я не впевнена. Але на якийсь час — точно. Тут наче в раю. І я хочу дуже подякувати вам за те, що залишили мені всі меблі. Я відчуваю, що мала б якось сплатити за це…

— О господи, навіть не згадуй про таке, інакше Едґар смертельно образиться. На жаль, ми залишили кілька прогалин, забравши деякі предмети, але я справді хотіла, щоб у дітей залишилася бодай дрібничка на згадку про любу тітоньку Лавінію.

— Прогалини майже непомітні. Коли-небудь я наповню їх своїми набутками. Як сім’я?

— При доброму здоров’ї, Едвард приїжджав на два дні. Геть неочікувано. Командир відпустив його на вихідні — уяви собі, яке щастя було побачити його знову. Дуже прикро, що ти з ним розминулася.

—…Як він?

— На вигляд трохи втомлений, схудлий, багато спав, але до того часу, коли мав повертатися до того найтемнішого Кента[153], він знову став самим собою. Я розповіла Едварду, що ти викупила «Вдовиний будинок», і він був у захваті — як, зрештою, усі ми. Він сказав: таке відчуття, ніби ти зберегла його в сім’ї, і просив переказати тобі, що наступного разу навідається до тебе, щоб переконатися, що ти не робиш радикальних перебудов.

— Що, до прикладу, я могла б зробити?

— Ну, не знаю. Прибудувати флігель із бальною залою чи щось на кшталт. Коли ми з тобою зустрінемося? Приходь на обід. Запроси тітку й собаку до нас на обід. Який день оберемо? Завтра?

— Завтра ми не можемо, бо нам треба їхати в Сент-Джаст, щоб поговорити з Філліс Едді. Я хочу, щоб вона зі своєю донькою переїхала й замешкала тут. Сподіваюся, вона пристане на цю пропозицію, але ж ніколи не знаєш наперед…

— Серденько, ніде не буде гірше, ніж у Сент-Джасті. А як щодо п’ятниці? Ланч у п’ятницю.

— Це було б чудово. І я хочу, щоб ти залучила Бідді до Червоного Хреста.

— Нам дуже потрібні нові волонтери. Барбара Паркер-Браун стала нестерпно авторитарною, і всі, крім мене, її бояться. Нам постійно кажуть, що війна виявляє в людях найкраще, але у її разі вигулькнуло найгірше. Серденько, а як щодо твоїх речей, тих, що в нас? Ти забереш їх чи хочеш, щоб я зберегла їх для тебе?

— Я заберу їх, і тоді звільню рожеву спальню на інші потреби.

— Як сумно. Кінець епохи. Я попрошу Мері спакувати твої речі, і ми відвеземо їх до тебе трактором із причепом чи якось так.

— Жодного поспіху. Як там Атена?

— Вона щомиті більшає. Я оздоблюю дитяче ліжечко. Біле англійське мереживо, неймовірно гарне. Я покажу тобі, коли приїдеш. П’ятничний ланч. Зараз я піду й скажу місис Неттлбед, щоб вона зарізала відгодоване теля або скрутила шию одній зі старших курей Лавді. До зустрічі, моя люба. Дякую, що зателефонувала. Блаженство знати, що ти знову з нами. До побачення!

Закінчилося Дев’ятиденне диво, евакуація британських військ, які опинилися в пастці в Дюнкерку. Перших вояків повернули додому в ніч на 26 травня, але Дюнкерк палав у вогні після багатьох днів і ночей безперервних авіанальотів, а причали й порти були зруйновані. І тому всі, хто вижив, із Британського експедиційного корпусу, зібралися на пляжах і дюнах, чекаючи на порятунок: терплячі й дисципліновані, вони вишикувалися в довгі звивисті черги на пласких піщаних просторах французького берега.

Військові кораблі та морські есмінці, попри постійний вогонь і повітряні атаки, стояли в морі напоготові, але, не маючи плавзасобів, обложені війська не могли до них дістатися. У зв’язку з цим було скасовано режим безпеки в протоці, поширилась інформація, і наступної ночі з Дувра вийшов флот невеликих човнів, щоб перетнути Ла-Манш. Яхти, баржі, прогулянкові катери, буксири та шлюпки. Вони прибули з якірних стоянок і верфей у Пулі й Гемблі, з островів Гейлінг і Гастінс, з Кенві та Бернем-он-Крауча. Керували цими невеличкими суднами літні чоловіки й молоді хлопці, менеджери банків на пенсії, рибалки, агенти з нерухомости й будь-хто достатньо рішучий із тих, хто в мирний час гаяв літо на воді.

Їхнє завдання полягало в тому, щоб підійти якомога ближче до пляжів, узяти на борт військових і доставити їх у безпечне місце, курсуючи туди й сюди, перевозячи виснажених людей до великих кораблів, які непохитно чекали. Беззбройні, під ворожим вогнем, вони не припиняли своєї роботи, аж доки закінчувалося пальне і треба було повертатися до Англії на заправку та дві чи три години сну. А тоді — знову.

Дев’ять днів. Третього червня, у понеділок, операцію припинили. Завдяки натхненній організації та імпровізації, не згадуючи про індивідуальні вияви величезної особистої мужности, понад триста тисяч вояків було врятовано з пляжів Дюнкерка й переправлено додому, в Англію, у безпеку. Вся країна дякувала, але сорок тисяч військових залишилися без порятунку, приречені провести наступні п’ять років у полоні.

П’ятдесят першої Гірської дивізії в Дюнкерку не було. Ця дивізія, включно з батальйонами «Чорної варти», «Аргайлів», «Сіфортів», «Кемеронів» і «Гордонських горян», досі залишалась у Франції, б’ючись поруч із залишками зневіреної французької армії. Але це була програна битва. Щоранку англійські газети показували зловісні жирні стрілки нестримного німецького наступу, і було ясно, що за лічені дні цей останній мужній залишок британської армії буде відкинутий до узбережжя.

Урешті-решт Сен-Валері-ан-Ко, і їм не було куди відступати далі. Туман перешкодив порятунку морем, і втомлені боєм батальйони опинилися в пастці, в оточенні переважних сил німецьких танкових дивізій. 10 червня французькі війська капітулювали, а через кілька годин усі, хто залишився від Гірської дивізії, пішли за ними. Пізніше, роззброєні, вони отримали дозвіл пройти під дощем повз свого генерала й виконали «рівняння праворуч». Вони маршували далі, у неволю. «Чорна варта», «Аргайли», «Сіфорти», «Кемерони», «Гордонські горяни». Ґас.

Згодом, озираючись на минуле, Джудіт часто згадувала війну, як нескінченний політ в аероплані… години нудьги, що переривалися спалахами чистого жаху. Нудьга була цілком природною. Жодна людина не могла пережити шість років війни на найвищому рівні пристрасної залучености до подій. Але жах також був природним і безпосереднім. Так, упродовж похмурих днів Дюнкерка й падіння Франції Джудіт разом із майже всіма британцями існувала на хвилі неослабної тривожної напруги.

У «Вдовиному будинку» радіо на миснику в кухні не вимикали цілий день, щоб, боронь боже, не пропустити жодного бюлетеня чи термінової новини. Вечорами Джудіт, Бідді й Філліс збиралися коло приймача у вітальні й разом слухали новини о дев’ятій годині.

Повільно повзли ранні безхмарні літні дні, початковий розпач заступила обережна надія, а потім — коли надзвичайна операція пішла за планом — вдячність і гордість, і, нарешті, невимовне полегшення. Полегшення, що переросло у своєрідний тріумф. Вояки були вдома. Вони повернулися ні з чим, крім рушниць, багнетів і кількох кулеметів. Вони покинули величезну кількість озброєння й техніки. Гармати, танки, військові автомобілі, значна частина яких була знищена, вкупі з цистернами з бензином і запасами нафти, у задимленому згарищі, що залишилося від Гавру.

Та хлопці були вдома.

Поступово, уривками надходили новини про тих, кого вдалося врятувати, і про тих, кого залишили у Франції. Палмер, колишній садівник і шофер із Нанчерров, урятувався. Так само Джо Воррен і його друг Роб Педлов.

Джейн Пірсон зателефонувала Атені з Лондона з радісною новиною про те, що Алістер Пірсон у безпеці, його витягнув із моря здоровань яхтсмен, зігрів його найкращим французьким коньяком і доставив на берег у Ковз. Для Алістера це здавалося цілком цивілізованим завершенням його пригод. Але син лорда-лейтенанта був поранений і перебував у лікарні в Брістолі, а племінник місис Мадж і Чарлі Леньйон, друг Гітер Воррен, були визнані зниклими безвісти, імовірно, загиблими.

Однак новина найособистіша й найважливіша з усіх, як для Даяни й Едгара Кері-Льюїсів, так і для Атени й Лавді, Мері Міллівей, Неттлбедів і Джудіт, — це те, що вижив Едвард Кері-Льюїс, ескадрилья винищувачів якого патрулювала небо над хаосом Дюнкерка, розсіюючи зграї німецьких бомбардувальників і відганяючи їх від обложених пляжів.

Час від часу, впродовж усіх цих напружених, тривожних днів, якщо він міг скористатися з нагоди отримати чистий зв’язок, Едвард телефонував додому — суто щоб повідомити родині, що він досі живий, і дуже часто голос його зривався від хвилювання після щойно завершеного вильоту.

Що ж до Ґаса, то після Сен-Валері-ан-Ко усі надії було втрачено. Разом зі своїм полком Ґас пішов у морок невідомости. Усі молилися, щоб він вижив і потрапив у полон, але в жорстоких боях, що передували Сен-Валері, загинуло так багато бійців Гірської дивізії, що ця альтернатива здавалася малоймовірною. Заради Лавді всі робили бадьорі міни, але вона сама була прибита горем і не шукала розради.

— Найбільш помічний спосіб, — мовила місис Мадж, — це зайняти себе чимось. Принаймні так кажуть люди, але ж легше сказати, ніж зробити. І що я можу порадити своїй сердешній сестрі, коли вона сидить і терзається, живий її хлопчик чи мертвий? Зниклими безвісти насправді вважають убитих! Як воно матері — отримати таку новину телеграмою. А на додачу з нею вдома нікого не було, її чоловік поїхав на ринок у Сент-Остел, тож добре, що хлопчина, що приніс телеграму, зробив їй чашку чаю.

Лавді ніколи не бачила місис Мадж такою пригніченою. Катастрофи, смерть, хвороби, хірургічні операції та тяжкі аварії були для неї звичним перебігом життя, випадками, які треба було ділити з ближніми й усмак обговорювати. Але це, припустила Лавді, було щось інше. Зараз ішлося не про юного Боба Роджерса з-під Сент-Остел-вей, який відрубав собі пальці в овочерізальній машині, і не про стару місис Тайсон, яку знайшли мертвою в канаві, коли вона поверталася додому із засідання Союзу матерів, а про плоть від плоті місис Мадж, одинака її сестри.

— Я відчуваю, що мала б із нею побути кілька днів. Просто заради компанії. У неї є дочки, які живуть за містом, але ж ніхто не замінить сестру. Із сестрою можна поговорити про давні часи. А її дочки такі легковажні, що балакають лише про кінозірок і модний одяг.

— Тоді чому б вам не поїхати до неї, місис Мадж?

— Як я це зроблю? Треба доїти корів і доглядати за молочним цехом. А за тиждень-другий почнеться косовиця, а це виправи в поле зі сніданками та ще бозна скільки додаткових ротів годувати. Це безнадійно.

— Де мешкає ваша сестра?

— Її чоловік має ферму на краю Сент-Вер’яна. На краю — це саме те слово. На краю світу, я б сказала. Автобус раз на тиждень, у кращому разі. Не знаю, як вона це витримує. Я не змогла б.

Було пів на одинадцяту ранку, вони сиділи за кухонним столом у Ліджі й пили чай. Допомагаючи Волтеру і його батькові на фермі, навчаючись керувати неповоротким трактором, годуючи свійську птицю, а тепер і свиней (новопридбаних на ринку в Пензансі з прицілом на виробників бекону), Лавді вимушено гаяла більшість свого часу в Ліджі. А віднедавна, відколи пролунали чорні звістки про Сен-Валері-ан-Ко, вона втікала сюди з найменшого приводу, а часом і без нього. Чомусь приземлене товариство місис Мадж здавалося їй комфортнішим за делікатне співчуття матері, Мері чи Атени. Усі в Нанчерров були нестерпно емпатичними й ніжними, але річ у тім, що вона не хотіла змиритися з тим фактом, що Ґас мертвий і що вона вже ніколи його не побачить, тож єдине, чого вона хотіла зараз, це мати можливість говорити про нього так, ніби він не помер. Ніби він ще живий. Місис Мадж майстерно вміла в цьому підіграти. Знову й знову вона повторювала: «Зауваж, його могли взяти в полон», і Лавді могла те саме казати місис Мадж про її племінника. «Ми ж не знаємо, що він мертвий. Там були жахливі бої. То як хтось може бути бодай у чомусь упевненим?»

Так вони втішали одна одну.

Місис Мадж допила чай. Вона втомлено звелася на ноги, пішла до плити й налила собі ще одну чашку зі свого величезного коричневого заварника. Лавді подивилася на неї ззаду й подумала, що місис Мадж втратила звичну пружність ходи. Родинні інстинкти непереборні, і місис Мадж по-справжньому жадала бути із сестрою. Треба було щось робити. Вроджене почуття відповідальности Лавді Кері-Льюїс, а також її природна владність зараз далися взнаки. Коли місис Мадж знову сіла, Лавді вже мала готове рішення.

— Місис Мадж, ви повинні зараз же їхати до Сент-Вер’яна, — постановила вона. — Сьогодні. На тиждень, якщо знадобиться. До початку косовиці.

Місис Мадж подивилася на Лавді так, наче та збожеволіла.

— Ти мелеш казна-що.

— Я не мелю, я діло кажу. Я вмію доїти. Волтер може мені допомогти, а я доїтиму.

— Ти?

— Так. Я. Робота на фермі мала стати моїм внеском в оборону. А доїти я вмію. Ви самі мене навчили, коли я була малою. Можливо, я робитиму це повільно, але скоро наб’ю руку.

— Лавді, ти ніколи не зможеш цього робити. Ми починаємо о шостій ранку.

— Я зможу. Я вставатиму о пів на шосту. Якщо Волтер зможе заводити корів у доїльну залу, я прийду о шостій і почну працювати.

— Це ж не тільки ранкове, а ще й вечірнє доїння.

— Наче я не знаю.

— Тоді потрібно почистити колотівки, вимити бідони й винести молоко й масло молочнику. Він приїжджає своїм фургоном о восьмій ранку й не любить, щоб його змушували чекати.

— Я не змушу його чекати.

Вигляд місис Мадж виказував її сумніви. Вона явно розривалася між бажанням бути поряд із сестрою в її горі й певним збентеженням від думки, що вона сама не є незамінною.

— Тобі доведеться прибирати за собою, — застерегла вона. — Волтер цього за тебе не робитиме — це не чоловіча робота. А я, повернувшись додому, не хочу побачити брудний корівник і невичищену масницю.

— Ви не побачите. Я обіцяю. Дозвольте мені, місис Мадж. Прошу вас. Ви щойно казали, що найбільш помічний спосіб — це зайняти себе чимось, а я так само нещасна і стурбована, як ваша сестра. Я вночі лежу без сну й думаю про Ґаса, тому я могла б вставати о п’ятій ранку і щось робити. Тож, якщо ви поїдете до сестри, допоможете нам обом.

— Ти не подумай, нібито я переживаю за Ґаса менше, ніж за свого племінника. Ґас був чудовим молодиком. Пам’ятаєш той день, коли він прийшов, щоб намалювати мою клуню? Курячий послід і гній повсюди, а він і бровою не повів.

— Зателефонуйте своїй сестрі і скажіть їй, що прийдете. Містер Мадж може завезти вас сьогодні ввечері до Сент-Вер’яна, і ви можете залишатися там стільки, скільки вважатимете за потрібне.

Місис Мадж здивовано похитала головою.

— Я не знаю, Лавді, ти мене доконаєш. Ти цілковита несподіванка. Я ніколи не вважала тебе такою чуйною…

— Я не чуйна, місис Мадж, я егоїстка. Я, певно, нічого доброго не зробила б, якби не сподівалася з цього щось отримати для себе.

— Ти применшуєш свою шляхетність.

— Ні. Я просто чесна.

— Ти можеш казати про себе, що сама знаєш, — відрубала місис Мадж, — а інші можуть мати свою думку.

Щоранку, о пів на дев’яту, вже після того, як вона відносила повні бідони в кінець під’їзної алеї до фургона молочника і приносила назад до молочарні вчорашні порожні бідони, Лавді бігла на сніданок додому, до Нанчерров, голодна як вовк.

Сьогодні було вісімнадцяте червня. Місис Мадж, відсутня на фермі вже п’ятий день, завтра мала повернутися до Ліджі. До певної міри Лавді шкодувала про свою ініціативу: доїння, цей марафонський виклик, який вона так рішуче прийняла, виявилося справді важкою роботою. Попервах вона була водночас повільною й незграбною (нерви), але Волтер, однаково грубо сварячи й підбадьорюючи її («Стривай лишень, я покажу тобі, як міняти ці срані бідони»), показав себе нехарактерно послужливим і допоміг їй упоратися.

Без зайвих балачок. Волтер — мовчазний хлопець. Лавді не була впевнена, чи йому сказали про Ґаса. Втім, знаючи місис Мадж, можна й не сумніватися, що вона розповіла. У будь-якому разі Волтер не висловив Лавді жодного співчуття. Коли Ґас гостював у Нанчерров, двоє молодиків зустрілися якогось ранку на стайні, і Лавді познайомила їх, але Волтер тоді продемонстрував абсолютний брак манер — просто втілення класичного грубого конюха, тож Ґас, зробивши дві чи три дружні увертюри, махнув рукою. Тоді Лавді спало на думку, а може, Волтер ревнує, але ця ідея була такою абсурдною, що вона відразу викинула її з голови. Волтер був сам собі господар, але Лавді знала його все своє життя і в його товаристві завжди почувалася абсолютно вільно.

Щовечора, подоївши останню корову й випустивши невеличку череду назад у поле, Лавді знову бралася до роботи, мила зі шланга доїльну залу, повертаючи осяйний блиск брукованій підлозі й відрам для молока, налаштована довести свою компетентність місис Мадж, яка, повернувшись, не знайде жодного ганджу. З іншого боку, кухня Ліджі являла собою свинарник, повний брудного посуду, почорнілих каструль і невипраного одягу. Можливо, завтра Лавді знайде час, щоб якось це становище виправити. Адже це найменше, що вона могла б зробити для сердешної місис Мадж.

Лавді перетнула двір ферми, видерлася на ворота та трохи посиділа там, нагорі, бо звідси відкривався один із її улюблених краєвидів, а ранок видався напрочуд яскравим і блискучим. Раніше, коли вона йшла на роботу, все лежало вкрите росою, спокійне під першими низькими променями світанку. Навіть море, м’яко коливаючись, не потривожене вітром, перетворювалося із сірого на перламутрове. Однак зараз, через три години, воно набуло під безхмарним небом шовковисто-синього кольору. Здійнявся вітерець, і Лавді почула віддалений гуркіт хвиль, що розбивалися об підніжжя скель. Високо в небі скрикували мартини. У яскравому сонячному світлі болота були жовто-коричневими, а пасовища — смарагдово-зеленими. Вона бачила корів, що мирно паслися там, і чула вдалині лютий гавкіт собак Волтера.

Дивним чином у голові їй було наче порожньо. Вона давно ні про що не думала, що було досить приємно — перебувати в непевному, підвішеному стані, ширяти в просторі між двома світами. Зараз вакуум у голові поступово заповнився образом Ґаса, який простував у її бік стежкою, з малярським спорядженням у торбині через плече. Вона знову думала про нього, як він, у Франції, бреде втомлений чи маршує в лаві, а чи поранений лежить, але він не мертвий. Відчуття його фізичної присутности було таким сильним, що Лавді раптом охопило гостре хвилювання, неспростовне переконання, що він живий. Бо цієї миті він теж думає про неї. Вона майже чула його голос, звернений до неї, ніби перенесений невидимими телефонними дротами. Вона заплющила очі в екстазі цього відчуття й так сиділа, вчепившись руками в поперечину старих фермерських воріт. А коли знову розплющила очі, усе стало іншим, і вона вже навіть не почувалася втомленою, і весь милий світ навколо був сповнений колишніми обіцяннями щастя.

Вона зістрибнула з воріт і побігла стежкою, її ноги рухалися швидше, коли схил ставав крутішим, її гумові чоботи вистукували, наче поршні мотора, по камінню й коліях засохлої багнюки. Внизу вона перестрибнула через другі ворота, а потім, захекавшись і з колькою в боці, змушена була зупинитися й поцілувати своє коліно, що було класичним ліком від кольки в боці. Тоді знов — ходу, по стежці, через алею, у двір і в задні двері.

— Лавді, скинь чоботи, вони в багнюці.

— Вибачте, місис Неттлбед.

— Ти сьогодні пізненько. Додалося роботи?

— Не надто. Просто забарилася.

Лавді зайшла на кухню в шкарпетках. Вона хотіла б запитати, чи немає якихось новин, чи не було листів, чи ніхто нічого нового не чув, але якби вона це зробила, то місис Неттлбед і всі решта почали б ставити якісь запитання. І поки не надійде хоч якесь підтвердження того, що Ґас у безпеці, Лавді не проронить ні слова про свою нову надію, нікому, навіть Джудіт, навіть пошепки.

— Що на сніданок? — спитала вона натомість. — Я конаю з голоду.

— Смажені яйця й помідори. На плиті в їдальні. Решта всі вже поїли. Тобі б варто поквапитися, щоб Неттлбед міг прибрати зі столу.

Відтак Лавді помила руки в посудомийні й витерла їх рушником, що висів за дверима, а тоді вийшла з кухні й рушила коридором до їдальні. Згори долинало гудіння пилососа й голос її матері, яка кликала Мері. Двері їдальні були відчинені, і Лавді саме лаштувалася ввійти, коли задзвонив телефон. Вона зупинилася й зачекала, а оскільки ніхто не відповів, пройшла далі коридором і ввійшла до кабінету батька. Кімната була порожня. Телефон на батьковому столі настійливо дзеленчав. Вона підняла слухавку, і дзеленчання припинилося.

— Нанчерров.

Чомусь у неї пересохло в роті. Вона відкашлялася й повторила ще раз:

— Нанчерров.

«Клац, клац» — пролунало в слухавці, й далі — характерне тихе дзижчання.

— Алло? — її голос почав уже звучати трохи розпачливо.

— Хто це? — запитав чоловічий голос, розмитий і далекий.

— Лавді.

— Лавді. Це я. Це Ґас.

Її ноги перетворилися на желе. Вони не тримали її, вона гепнулася на підлогу, прихопивши із собою телефон.

— Ґасе.

— Ти мене чуєш? Це жахлива лінія. Я можу говорити заледве хвилину чи дві.

— Де ти?

— У шпиталі.

— Де саме?

— Саутгемптон. Зі мною все гаразд. Завтра відправляють додому. Я намагався подзвонити раніше, але всі в одному човні, і телефонів бракує.

— Але… що… що сталося? Ти серйозно поранений?

— Тільки в ногу. Все гаразд. Я на милицях, та дарма.

— Я знала, що ти в безпеці. Мене враз ніби осяяло…

— Більше немає часу. Я просто хотів поговорити з тобою. Я напишу.

— Напиши, і я тобі напишу. Яка твоя адреса?..

— Адре…

Зв’язок урвався, перш ніж він устиг вимовити перше слово.

— Ґасе? Ґасе? — вона похитала гачок апарату і спробувала ще раз. — Ґасе?

Марно. На тому кінці його вже не було.

Вона поклала слухавку на стіл, не підводячись із товстого турецького килима, притулила голову до прохолодного темного полірованого батькового столу, й заплющила очі, щоб сльози не потекли, але вони все одно тихенько котилися їй по щоках. Вона сказала вголос: «Дякую», — хоча й не була впевнена кому. Додала: «Я знала, що ти живий. Я знала, що ти хочеш зв’язатися». Цього разу вона розмовляла з Ґасом.

За якийсь час вона витягла сорочку зі штанів, витерла нею обличчя й висякалася в її берег. А тоді підхопилася на ноги й вибігла з кімнати, кличучи матір і, кличучи її знову, як на крилах, помчала сходами нагору, де наштовхнулася на Мері, яка вискочила їй назустріч, і впавши в обійми Мері, в істеричній радості, поділилася неймовірною новиною.

У «Вдовиному будинку» Бідді, сповна використавши свою віднайдену енергію, очистила мансарду від мотлоху. Залишено було тільки дві великі скрині, для яких знайшли місце на сходовому майданчику — їхній вміст здався Джудіт надто особистим і цінним, щоб вона наважилася взяти на себе відповідальність за його знищення.

Одна скриня була заповнена старими листами, зв’язаними у стоси вицвілими шовковими стрічками; танцювальними програмами, крихітними олівцями, нотами, світлинами, альбомами, іменинними книжками, а також у ній лежала книга візитів у потертій шкіряній палітурці, датована 1898 роком. У другій скрині вони побачили колекцію прикрас і аксесуарів вікторіанської доби. Довгі білі рукавички з крихітними перламутровими ґудзиками, страусові боа, зів’ялі жмутки штучних гарденій, вишиті бісером торбинки та оздоби для волосся зі стразами. Усе надто сентиментальне й надто гарне, щоб викинути. Даяна Кері-Льюїс пообіцяла, що коли-небудь навідається у «Вдовиний будинок» і перебере всі ці старовинні пам’ятки. А тим часом Джудіт завісила скрині старими шторами у стилі Вільяма Морріса[155], замаскувавши їх так, щоб вони могли спокійно роками чекати на обіцяну ревізію.

Решту речей визнали непотрібними або зіпсованими (навіть рами для картин виявилися поїденими шашіллю); і, обережно спустивши їх додолу, поскладали поруч зі сміттєвими баками. Передбачалося, що коли наступного разу приїде вантажівка по сміття, водієві буде запропоновано пів крони, у надії, що він усе забере.

Тепер друга кімната на мансарді була порожньою. Джудіт і Філліс стояли пліч-о-пліч, оглядаючи й обговорюючи її можливе використання. Вони були тут удвох, бо Анна бавилася в саду, копаючи ямки в бордюрі старою олов’яною ложкою, а Мораґ крутилася поруч, допомагаючи їй у цій справі. Час від часу Філліс підходила до вікна, щоб глянути вниз і переконатися, що ні тварина, ні дитина не завдають одне одному жодної кривди. Але наразі забава тривала мирно.

Бідді ж була на кухні. Найменш заповзятлива з куховарок, у пошарпаній і забрудненій маслом старій кулінарній книзі Ізобелі вона знайшла рецепт приготування морсу з цвіту бузини[156]. За збігом обставин саме в цей час цвіла бузина, живоплоти обважніли від запашних суцвіть вершкового кольору, і Бідді перейнялася бажанням приготувати напій. Вона не розглядала цей задум як кухарський. Кухня асоціювалася в неї з тушкуванням м’яса, смаженням баранини та випіканням пирогів із джемом і тістечок. Нічого такого вона готувати не намірялася. Інша річ — виготовлення напоїв, надто коли інгредієнти можна збирати безплатно з придорожніх кущів.

— Гадаю, нам варто перетворити її на додаткову спальню, — висловила припущення Філліс. — Наразі з тобою тільки місис Сомервілль. А якщо хтось ще приїде й захоче залишитись?

Але Джудіт не погодилася.

— Ще одна гостьова спальня — це марнування місця. Думаю, маємо тут улаштувати дитячу для Анни. Ми можемо поставити їй ліжечко для сну, кілька книжкових полиць і, можливо, старий диван. Дивани завжди додають затишку. Тоді вона зможе тут бавитися й матиме де влаштувати розгардіяш у дощові дні.

— Джудіт, — розмова перетворювалася на суперечку, — у нас із Анною вже є чудова спальня. Це твій дім, а не мій. Ти не можеш віддати нам усю мансарду.

— Гаразд, а коли Сиріл отримає відпустку? Він захоче побути з тобою й Анною. Тоді він теж сюди приїде. Якщо, звісно, він не схоче побути з мамою й батьком.

— О, цього він не схоче.

— Ну ось, ви не можете спати всі разом, в одній кімнаті. Це було б неправильно. Анна вже не немовля.

Філліс трохи збентежилася.

— Раніше ми давали собі раду.

— Ну, я не хочу, щоб ви «давали собі раду» в моєму домі. У цьому немає потреби. Отже, вирішено. Ця кімната для Анни. Час їй навчитися спати окремо. Ми приготуємо ліжко відповідного розміру, щоб, коли в мене гостюватиме ще одна особа, ми могли тимчасово виселити Анну з її кімнати й поселити гостей. Як тобі такий компроміс? А підлогу застелимо килимом…

— Можна було б і лінолеум.

— Лінолеум некрасивий і холодний. Має бути килим. Я сказала б — синій.

Уявивши синій килим, вона роззирнулася довкола. Кімната була простора, але в ній тільки одне маленьке мансардне віконце, а похила стеля посилювала затінок.

— Ми пофарбуємо стіни в білий колір, щоб додати світла, і, можливо, зробимо по колу фриз із зображенням Кролика Пітера. Єдине, тут немає каміна. Треба забезпечити якесь опалення до зими…

— Парового обігрівача буде достатньо…

— Не люблю парафінових печей. Мені здається, вони небезпечні…

— Я люблю запах парафінових печей…

— Якщо Анна його перекине, ми ризикуємо великою пожежею. Можливо…

Їхню розмову перервало грюкання вхідних дверей унизу й високий від хвилювання голос, який кликав її на ім’я.

— Джудіт!

Лавді. Вони з Філліс вийшли на сходовий майданчик, схилилися над поручнями й були винагороджені динамічним виглядом Лавді, що мчала сходами нагору.

Подолавши перший марш, вона зупинилася.

— Де ти?

— На мансарді.

Лавді збігла сходами на мансарду — обличчя розчервоніле від бігу, кучері розпатлані, бузкові очі широко розплющені в екстазі. Ще не добігши, вона вже розповідала їм:

—…Ви не повірите. Ґас щойно подзвонив… — важко дихала вона, так ніби пробігла весь шлях від Нанчерров, а не просто вгору по сходах «Удовиного будинку». —…Він подзвонив пів години тому. Із Саутгемптона. Зі шпиталю. Він поранений. На милицях. Але з ним усе гаразд…

Килими, лінолеум, обігрівачі були забуті. Джудіт переможно скрикнула й розкинула руки для обіймів. Вони обіймалися, цілувалися й танцювали, як діти, а Лавді досі була в старих брудних вельветових штанях і випущеній сорочці із засяканими берегами, і від неї відгонило коровами, і все це не мало значення, ніщо не мало значення, окрім того, що Ґас живий.

Нарешті вони вгамувалися, і Лавді знесилено гепнулася на верхню сходинку.

— У мене вже дихалки забракло. Я мчала до Роузмалліона велосипедом, кинула його на церковному подвір’ї і, присягаюся вам, бігла вгору весь цей шлях сюди. Я не могла дочекатися, щоб вам розповісти.

— Ти могла зателефонувати.

— Я хотіла особисто… хотіла побачити ваші обличчя.

На лиці Філліс, як на те, читалося занепокоєння.

— Поранений? Щось серйозне? Яке в нього поранення?

— Не знаю. Прострелена нога, я думаю. Він на милицях, але це прозвучало не надто трагічно. Ми не встигли поговорити. Якась мить чи дві, а потім нас роз’єднали. Але завтра він їде додому, до Шотландії, і обіцяв написати…

— Як він вибрався з Франції? — питала Джудіт. — Як він урятувався?

— Я щойно вам сказала, я нічого не знаю. Не було часу порозмовляти. Тільки те, що він живий і в безпеці…

— Це наче якесь диво.

— Те саме я теж подумала. Аж мені жижки підломилися. І мамуся каже, що ви всі маєте прийти сьогодні ввечері до Нанчерров, а татусь відкоркує шампанське. Ви всі, Філліс, Анна й Бідді, щоб ми могли влаштувати справжню вечірку…

Бідді. Наступної миті всі замовкли, спостигнуті тією самою думкою. Ґас у безпеці, але Нед ніколи не повернеться. Навіть радість самої Лавді трохи пригасла.

Вона стишила голос:

— Де Бідді?

— На кухні.

— О боже, я сподіваюся, вона не почула, як я тут на все горло проголошувала свою радість. Треба було зважати. Де була моя голова?

— Звісно, тобі голова заморочилася. Чи могло бути інакше? Ми не можемо заборонити собі радість. Навіть смерть Неда не може завадити нам радіти за тебе. Гадаю, ми всі разом маємо спуститися до неї й поділитися. Вона великодушна, і навіть якщо відчуває себе нещасною і скривдженою, цього не покаже. Зараз їй набагато краще: вона вимовляє ім’я Неда цілком звичайним голосом. А якщо ми побачимо, що з нею щось не так, розповімо їй про вечірку із шампанським і виявимо величезний інтерес до її бузини.

Такий був лист. Але в конверті Лавді знайшла ще один аркуш, без зазначення місця й дати.

«Вдовиний будинок», як і решта зведених у дев’ятнадцятому столітті солідних резиденцій дрібнопомісних землевласників, мав біля причілку кілька господарчих прибудов. Стара каретня, сарай для інструментів, для вугілля, дровітня й повітка з горщиками. А ще туалет для слуг і пральня. У ній були традиційний котел і відтискний валок для білизни, тож для прання доводилося носити воду й підтримувати вогонь під котлом. Прасували натомість на кухонному столі, застеливши його ковдрами і старими простирадлами, — чавунними прасками, які треба було нагрівати на плиті.

Та коли маєтком заволоділи Боскавени, Лавінія, дбаючи про добробут Ізобелі, упровадила низку сміливих модернізацій. Каретню переобладнали на гараж. Додаткову вбиральню влаштували у приміщенні, у невеликому проході за посудомийнею, а ту, що надворі, залишили садівникові — на випадок, якщо йому приспічить під час копання ріпи. Пральню перетворили на комору для зберігання яблук, картоплі й відер консервованих яєць, а мийку, встановлену незручно низько, величезну, як корито для худоби, демонтували й вивезли. Її місце посіли дві глибокі керамічні раковини з встановленим між ними відтискачем. Нарешті всі старі праски викинули на смітник, а Ізобелі подарували одну із сучасних, електричних.

Ізобель вважала, що опинилася в раю.

Через багато років по тому Філліс Едді почувалася приблизно так само. Після похмурого й незручного житла в Пендіні, а потім перенаселеного шахтарського котеджу матері, умови в «Удовиному будинку» здавалися Філліс верхом розкоші. Те, як гарячуща вода б’є струменем просто з крана в раковину або ванну, не переставало викликати в неї захват, а чищення одягу й миття посуду — робота, яку вона завжди вважала нескінченно нудною — перетворилися майже на розвагу, так швидко й легко все тепер вона робила. Щодо ванної кімнати, то та була майже такою гарною, як у «Будинку над річкою», з товстими білими рушниками на гарячій трубі, веселенькими бавовняними шторами, що маяли на вітрі, і чудовим, незабутнім запахом лавандового мила «Ярдлі».

Що ж до страхітливого понеділка — дня прання, — тепер Філліс чекала його з нетерпінням. Аннині підгузки вона прала щодня, розвішуючи їх на мотузці, наче білі прапорці. Простирадла й рушники віддавали в міську пральню, але їх у хаті проживало четверо, і решта домашньої білизни, не згадуючи про блузки, спіднє, бавовняні сукні, комбінезони, спідниці й штани, панчохи та шкарпетки — усе це чекало ранку щопонеділка у двох великих кошиках.

Зазвичай Філліс і Джудіт бралися до роботи разом, а Анна сиділа на підлозі мийні й бавилася прищіпками. Філліс у першій керамічній раковині намилювала білу білизну милом «Санлайт», а коли вона вважала, що якась пошивка чи блузка достатньо випрані, прокручувала їх через віджим у другу раковину, де Джудіт споліскувала білизну в чистій воді. Працюючи так, вони зазвичай закінчували все прання за годину й розвішували чисту білизну на мотузці. А якщо падав дощ, то все перевішували на рейки кухонного блоку й підіймали під теплу стелю над плитою.

Сьогодні хмарилося, надворі парило, але дощу не було. Поривчастий західний вітер підганяв хмари, вони швидко рухалися й час від часу розходилися, відкриваючи синє небо, що сяяло під променями палючого сонця.

Навіть коли задні двері були відчинені, у мийні було волого й парко, стояв насичений дух мила та мокрої білизни. Нарешті останню річ, фартушок Анни, виполоскали, відтиснули й кинули в плетений кошик на купу вологого одягу.

— Це все на тиждень уперед, — підсумувала Філліс, витягнула корок із отвору зливу, прибрала зап’ястям волосся з вологого чола й задоволено спостерігала, як збігає і дзюркоче мильна вода. — Гаряче сьогодні, га? Я добряче впріла.

— Я теж. Ходімо на свіже повітря, — Джудіт нахилилася й підважила собі на стегно один із важких кошиків. — А ти, Анно, візьми прищіпки.

Вона вийшла на задній двір і відчула західний вітер на щоках і крізь тонку бавовну липкої спідниці на стегнах.

Галявина для сушіння білизни була розташована між гаражем і задніми дверима будинку. Поміж зеленої трави росли ромашки, а низький живопліт з ескалонії, всіяний липкими рожевими квітками, відділяв галявину від гравійної стежки, що бігла від будинку до воріт. Завзято нахиляючись і випростовуючись, Джудіт і Філліс розвішували на мотузках білизну. Вітер роздував пошивки на квадратні повітряні кулі та заповнював рукава сорочок.

— Тепер у Нанчерров теж будуть підгузки, — зауважила Філліс, витягуючи кухонний рушник. — Хто там ними займатиметься, як гадаєш?

— Мері Міллівей, хто б іще…

— Я не хотіла б на її місце. Люблю дітей, але ніколи не хотіла бути нянею.

— І я. Якби мені довелося піти в прислуги, я б обрала пральню.

— Тобі треба перевіритись у психіатра.

— Дарма. Розвішувати білизну набагато приємніше, ніж вичищати нічний горщик якого-небудь жахливого старигана.

— Хто говорить про нічні горщики…

— Я.

— Я була б радше покоївкою. Зачісувала б мадам волосся й вислуховувала плітки вищого світу.

— І мала б справу з істериками, і сиділа б до третьої ранку, чекаючи, коли мадам повернеться з балу? Я думаю, що це…

— Якась машина в’їжджає на пагорб.

Джудіт прислухалася. Справді, якась машина. Зацікавившись, вони зупинили роботу, очікуючи, що машина поїде далі нагору. Але вона пригальмувала, водій змінив передачу, і машина з’явилася у воротах. Шини зарипіли по гравію й зупинилися перед вхідними дверима.

— Знаєш що? У тебе гість, — без жодної на те потреби зауважила Філліс.

— Так, — відказала Джудіт.

— Знаєш, хто це?

— Так.

— Хто?

Джудіт впустила в кошик прищіпки, які тримала в руці, і кинула Філліс нижню спідницю Бідді. Вона відчула, як її обличчя розпливлося в дурній посмішці.

— Це Джеремі Веллс.

І рушила йому назустріч.

Джеремі Веллс. З галявини Філліс крадькома спостерігала за зустріччю, абияк чіпляючи спідницю на мотузку й намагаючись не витріщатися. Останнє було особливо складно, оскільки вона віддавна чекала нагоди побачити Джеремі Веллса. Молодий лікар, із яким Джудіт познайомилася багато років тому в потязі з Плімута, коли їй було лише чотирнадцять. Але він їй сподобався. Поза сумнівом. А потім, за дивним збігом обставин, вона зустріла його знову, у Кері-Льюїсів, у Нанчерров, а Філліс, почувши про такий надзвичайний збіг, тут-таки вирішила, що він не випадковий, а обумовлений зорями — одна з тих історій кохання, що мають щасливе завершення.

Джудіт, звісно, вдавала, що нічого особливого в цьому немає.

— Ой, не будь такою наївною, — переривала вона Філліс, якщо та делікатно заводила такі розмови про молодого лікаря.

Але ж як Джудіт пишалася Джеремі, коли той вступив до Королівського флоту, і як засмутилася, дізнавшись про затоплення його корабля і про те, як він потерпав у водах Атлантики. Філліс не могла б вирішити, який із жахів гірший — палаючий корабель із розпеченими палубами чи занурення в темне, глибоке, холодне й непривітне море. Ні Філліс, ні Сиріл ніколи не вчилися плавати. Але в будь-якому разі Джеремі врятували, і тепер він нарешті тут, і вигляд має свіжий, як весняний дощ, наскільки могла судити Філліс. Шкода, що не в однострої. Вона хотіла б побачити його в морській формі. А він приїхав у старих сірих фланелевих штанях і синій бавовняній сорочці, але Джудіт це, здається, не бентежило: вона дозволила йому міцно обійняти й поцілувати себе в щоку, і ось вони весело теревенять, усміхаючись, як чеширські коти.

Філліс могла б так стояти цілу вічність, дивлячись на них, та Джудіт саме згадала про неї, обернула до Філліс усміхнене обличчя й покликала, бажаючи відрекомендувати її гостю. Філліс раптом страх як засоромилася, але слухняно покинула білизну, підхопила Анну собі на стегно й попростувала по траві, через прохід у живоплоті, а далі — по рипучому гравію стежки, переживаючи за свій не надто охайний вигляд у мокрому фартуху.

— Джеремі, це Філліс Едді. Колись вона допомагала мамі в «Будинку над річкою». Вона тепер мешкає з нами. Її чоловік теж на флоті.

— Он як? Ким він служить?

— Він майстер машинного відділення, — гордо повідомила Філліс. — Старший матрос.

— Це чудово. Мабуть, у нього все гаразд. Де він зараз?

— Десь на Середземному морі.

— Щасливчик. Багато сонця. Хто ця маленька дівчинка?

— Це моя Анна. Але вона вам не всміхнеться. Надто сором’язлива.

— Філліс, Джеремі їде до Нанчерров, — сказала Джудіт. — Він залишиться в них днів на два…

— Чудово, — кивнула головою Філліс.

Насправді він не був вродливим, носив окуляри, але мав найприємнішу усмішку, яку вона будь-коли бачила в чоловіків, і гарні білі зуби. А як на того, хто нещодавно підірвався, горів, а потім мало не потонув, був напрочуд стрункий.

— Мене не очікують раніше ланчу, — пояснив Джеремі, — і я не міг проїхати Роузмалліон, не побачивши принагідно всіх вас і не подивившись, що ви зробили зі старим будинком.

Філліс задоволено всміхнулася сама до себе. Він каже, що не міг не завітати. Зараз пів на одинадцяту. Ще дві години, перш ніж йому буде час виїжджати. Їм треба побути наодинці й гарненько поспілкуватися. Вона пересадила Анну на друге стегно.

— Джудіт, чому б тобі не запросити доктора Веллса в оселю або на веранду? Я розвішу білизну, а тоді принесу вам кави.

Їй приємно було вимовляти ці слова. Як у давні часи, коли вона працювала на матір Джудіт, а до місис Данбар хтось приходив у гості. Зараз гостем був Джеремі Веллс. Чи не перший їхній гість. Чашка кави — то дрібничка, але Філліс була готова докласти будь-яких зусиль, якби це допомогло їм на шляху до справжнього кохання.

Було багато про що поговорити, щоб надолужити, обмінятися новинами про спільних друзів. Минуло одинадцять місяців від часу, коли вони були разом, — від тієї спекотної серпневої неділі, що почалася для Джудіт так щасливо й закінчилася так катастрофічно — її раптовою стрімкою втечею з Нанчерров. Вона пригадала, як попрощалася з усіма, коли вони сиділи після недільного обіду. «До скорого побачення», — пообіцяла вона тоді, але відтоді вже нікого з молодиків не бачила.

Аж дотепер. Джеремі змінився, подумала вона, тайкома спостерігаючи за ним. Десять місяців війни й життя в морі загартували й відшліфували його, на обличчі з’явилися нові зморшки, а його чарівна усмішка стала стриманішою, але Джудіт завжди знала його тільки дорослим і відповідальним, тому їй не випадало оплакувати його колишню юність.

Вони говорили про Атену, Руперта і крихітку Клементину.

— Взагалі вона величезна, — зауважила Джудіт, — майже дев’ять фунтів, а на вигляд, як новонароджена Міннехаха[160].

— Не можу дочекатися зустрічі з нею.

— Ми всі думали, що Атена відразу віддасть її під догляд Мері Міллівей, натомість вона дуже наочно виявила материнський інстинкт, годинами лежачи з Клементиною й розмовляючи з нею. Аж надто ніжно. Трішечки так, ніби Клементина миле цуценятко. А Лавді стала справжнісінькою учасницею Жіночої землеробської армії… Тобто вона офіційно у ЖЗА не вступала й не мусила носити їхню жахливу уніформу… але працює як віл, і доглядає всі ці десятки курей. Вона й нас забезпечує яйцями, до речі. А містер Неттлбед, окрім того, що є вартовим підрозділу попередження авіанальотів, заповзявся наглядати за городом Нанчерров, але так само ще виконує своє давнє високе служіння, подаючи обід. Тобі все сподобається. Ніби все по-іншому, але водночас, дивним чином, усе по-старому.

Джеремі запитав про Ворренів у Порткеррісі й про Гітер, подругу Джудіт, і вона була зворушена його увагою, оскільки Джеремі знав цю родину лише з її розповідей.

— З ними все гаразд. Джо Воррен, слава богу, повернувся додому з Дюнкерка. Він отримав відпустку, а потім знову пішов служити, але я не знаю, де саме він тепер. Якогось разу ми з Бідді навідалися до Порткерріса, випили з ними чаю й дізналися їхні новини. Гітер почувається цілком добре, вона працює в Міністерстві закордонних справ, у якомусь надзвичайно секретному відділі, але нам не належить знати, де саме. На жаль, досі нічого не відомо про її бойфренда Чарлі Леньйона. Він теж був у Дюнкерку, і всі Воррени моляться, аби виявилося, що він потрапив у полон.

Це змусило її згадати про Ґаса.

— А Ґас Каллендер? Ти чув про його порятунок і втечу із Сен-Валері?

— Батько мені розповів. Справжнє диво.

— Бачив би ти обличчя Лавді, коли вона прибігла, щоб розповісти нам. Вона була справді нещасною, переживаючи за нього, а потім на неї раптом зійшло якесь осяяння, що він живий, — вона розповідала мені про це, — Лавді мало що не чула його голос, звернений до неї. Вона саме поверталася з Ліджі, тож помчала чимшвидше додому, до Нанчерров, і приблизно через п’ять хвилин після того, як забігла до будинку, задзвонив телефон, і це був він. З лікарні в Саутгемптоні. Тож, можливо, це справді була телепатія.

— Якщо люди так кохають одне одного, я вважаю, що телепатія цілком можлива… крім того, Лавді народилася й виросла в Корнволлі справжньою маленькою кельткою. Якщо когось природа і благословила другим зором, то це має бути саме Лавді.

Після цього вони перестали говорити про Кері-Льюїсів, бо, зрештою, Джеремі мав побачитися з ними за годину чи близько того. Натомість Джудіт розповіла йому трагічні подробиці смерті Неда Сомервілля, а також про Боба Сомервілля й Бідді.

— Вона залишила Девон і переїхала сюди, до нас. Ти знав про це?

— Так. Я сподівався, що зможу побачитися з нею.

— Сьогодні вранці її підвезли машиною до Пензанса. Вона хотіла зробити собі зачіску. Не знаю, коли повернеться. Але з її переїздом усе спрацювало якнайкраще. Я сказала містерові Бейнсу, що цей будинок став для неї порятунком.

— Для Філліс теж?

— Безперечно. Вона чудова. Їй тут по-справжньому подобається, вона просто розцвіла. Ми приготували кімнату для Анни, щоб чоловік Філліс міг, у разі чого, приїхати сюди у відпустку й бути з дружиною. Я все тобі покажу, перш ніж ти поїдеш. Досі не можу повірити, що це мій будинок. Колись у мене були фантазії про власне гніздечко — дуже скромні фантазії, звісно, котедж із місцевого граніту й пальма. Просто щоб це належало мені, щоб я могла пустити коріння й завжди мала куди повернутися. А тепер це моє. Усе тут моє. Іноді я прокидаюся вночі й питаю себе, чи це правда.

— Ти збираєшся тут залишитися?

— Назавжди. Але, мабуть, не відразу. Мені треба зробити свій внесок. Приєднатися до Жіночої допоміжної служби ВМФ, можливо.

Джеремі всміхнувся, але не став заглиблюватися в цю тему. Натомість запитав про її сім’ю в Сінгапурі. Джудіт саме переповідала йому їхні останні новини, коли Філліс з’явилася з кавою. Вона нахилилася, щоб поставити тацю на ослінчик між ними, і Джудіт відчула аромат свіжозмеленої арабіки, побачила найвишуканішу порцеляну тітоньки Лавінії й тарілку з пісочним печивом.

Достоту як у «Будинку над річкою».

— Філліс, ти поставила тільки дві чашки. Ти не хочеш приєднатися до нас?

— Ні, я зайнята на кухні, а вам є про що поговорити. Докторе Веллсе, я поклала цукор у каву, а тоді похопилася, чи ви його вживаєте…

— Так, я п’ю із цукром. Щиро дякую.

З делікатно змовницькою посмішкою на обличчі Філліс пішла на кухню. Джудіт сподівалася, що Джеремі не помітив її кривлянь, налила кави й подала йому чашку.

— Ми поговорили про всіх, крім тебе. Твій корабель торпедували і решта всього… — вона помітила, як змінилося його обличчя, і швидко додала: —…втім, можливо, ти не хочеш про це говорити.

— Та не так щоб особливо.

— Я не хочу слухати, якщо ти не хочеш розповідати.

— Не перебільшуймо.

— Ваш корабель затонув…

— Так. Доволі повільно. Я вчепився в той рятувальний пліт «Карлі» й дивився, як судно занурюється. Спершу корма пішла під воду, а ніс — останнім. Потім величезна хвиля поглинання. А потім нічого, крім моря, нафти й уламків трощі.

— Багато людей загинуло з вашої команди?

— Близько половини. Загинули артилерійський офіцер і перший помічник капітана. Самого капітана підібрали, він досі в лікарні.

— Твій батько сказав, у тебе були опіки.

— Так. Надпліччя, спина й ліве плече. Не найжахливіше. Пересадки шкіри не знадобилося. Загоюється.

— Що буде далі?

— Це вирішують їхні світлості.

— Інший корабель?

— Я щиро на це сподіваюся.

— Знову Атлантика?

— Більш ніж імовірно. Конвої. Битва триває.

— Ми в ній переможемо?

— Ми мусимо. Щоб тримати відкритими торговельні шляхи в Америку, а країна була забезпечена продовольством і зброєю. Підводні човни полюють скрізь, як зграї вовків. Але швидкість конвою — це швидкість найповільнішого корабля, і ми все одно втрачаємо надто багато торгових суден.

— Джеремі, невже тобі не страшно? На думку про повернення туди?

— Страшно. Але я навчився вдавати, що не боюся. Воно в усіх так. Щоденна рутина й дисципліна сприяють зосередженню на завданні. Ну, і наступного разу я принаймні знатиму, на що чекати.

Усе це пригнічувало. Джудіт зітхнула.

— Стільки битв. Битва за Францію. Тепер Битва за Британію…

Вона не договорила. Вона дозволила сказати далі Джеремі.

—…І Едвард у самісінькій гущавині її.

— Так, я знаю.

— Ти щось чула про нього?

— Тільки сімейні новини.

— Він тобі не пише?

— Ні, — похитала головою Джудіт.

— Ти йому теж не пишеш?

— Ні.

— Що між вами сталося?

— Нічого.

— Це неправда.

Вона подивилася йому просто в очі й повторила:

— Нічого.

Але вона була не дуже вправна в брехні.

— Ти любила Едварда.

— Його всі люблять. Я думаю, що він народжений для того, щоб його любили. Мабуть, у нього хрещена мати — фея з казки.

— Я не це мав на увазі.

Джудіт спустила очі. У саду вітер шелестів у кронах дерев, а пара мартинів кричала, кружляючи високо в небі. Вона мовчала, а Джеремі тим часом заговорив.

— Я знаю, як це було. Я зрозумів тієї неділі, коли ви всі сиділи в саду Нанчерров, чекаючи на аперитиви перед ланчем. Ми з Едвардом принесли напої, ти підвела очі й побачила його, і навколо тебе була аура такого щастя, що здавалося, лампочка загорілася. А він підійшов, щоб поговорити з тобою, і ніби якесь чарівне блискуче кільце замкнулося навколо вас двох… відокремивши вас від нас усіх.

Пригадувати ту мить, до якої повернув її Джеремі, було майже нестерпно.

— Можливо, я хотіла, щоб ви всі так подумали, — знову спробувала вона збрехати.

— Після ланчу ви обоє покинули нас і поїхали до місис Боскавен. А потім Едвард з’явився в бухті, але тебе ми вже не бачили, бо ти поїхала до тітки. Ти покинула Нанчерров. Щось таки сталося?

Він знав. Не було сенсу заперечувати.

— Так. Це сталося. Це сталося, і я думала, що він має до мене таке саме глибоке почуття, як я до нього. Знаєш, Джеремі, я думаю, що завжди кохала Едварда — від першої хвилини, коли зустріла його. З іншого боку, неможливо опиратися чарам людини, яка здатна перетворити найбуденніші ситуації на свято. А він завжди мав цей неймовірний хист, навіть коли був школярем.

Вона підвела очі на Джеремі й посміхнулася. Крива посмішка, на яку він миттєво відповів своєю давньою підбадьорливою усмішкою.

— Але ж ти, Джеремі, знав це, як ніхто інший.

— Так.

— Я уявляла собі, що він відчуває до мене те саме, що я до нього. Але, звісно, так не було.

— Він дуже любив тебе.

— Не так, щоб примиритися з ідеєю щодо постійного зобов’язання.

— Він замолодий для зобов’язань.

— Він мені так і сказав.

— І ти дозволила, щоб це поставило крапку на ваших стосунках?

— Я зайшла занадто далеко й сказала занадто багато. Я змушена була відступити.

— І виїхати з Нанчерров?

— Я не могла залишатися. Не в тому будинку, не з ним, не з родиною. Не могла бачити його щодня. Адже ти розумієш?

— Я можу зрозуміти кінець кохання. Але це не кінець дружби.

— Я не знала, як мені бути. Можливо, Атена в такій ситуації повелася б мудріше, але я не така досвідчена, як вона.

— Ти досі закохана в Едварда?

— Я намагаюся не бути. Але підозрюю, що неможливо розлюбити чоловіка, який був першим коханням у твоєму житті.

— Скільки тобі років?

— Виповнилося дев’ятнадцять.

— Така юна.

— Він сказав: «З тобою все буде гаразд».

— Ти хвилюєшся за нього?

— Постійно. У глибині серця. Я дивлюся на газетні фотографії повітряних боїв і «Спітфаєрів». І хоча я думаю в цей час про Едварда, я не здатна ототожнити його з цим усім. Можливо, крім того, що він чарівний, він і сам зачарований. В одному ми можемо бути впевнені: хоч би що він робив, йому це подобається.

— Я розумію, що ти маєш на увазі, — усміхнувся Джеремі, — і мені дуже шкода, якщо я був неделікатний. Я не мав наміру втручатися у твоє приватне життя. Просто я справді добре знаю Едварда… його гарні сторони і його вади… і я непокоївся. Боявся, що він завдав тобі болю.

— Тепер усе позаду. І я можу про це говорити. І я не проти, щоб ти знав.

— Це добре, — він допив каву, поставив чашку й подивився на годинник. — Тепер, якщо ти маєш намір провести екскурсію по своїй нерухомості, можливо, нам варто почати, бо незабаром мені треба буде їхати.

Вони підвелися й пішли в будинок, де мирний спокій старих кімнат розвіяв останню скутість між ними, яку замінили гордість Джудіт за свій набуток і безмежний ентузіазм Джеремі. За часів тітоньки Лавінії він, звісно, бував у цьому домі не раз, але ніколи не заходив далі, ніж до вітальні чи їдальні. Тепер вони почали докладний огляд кімнат — від дитячої на мансарді й до кухні.

—…Даяна і полковник залишили мені майже всі меблі й решту, чого сім’я не бажала, тому мені не довелося щось купувати. Я знаю, що шпалери вицвілі, а штори потерті, але мені завжди подобалися речі з історією. Навіть витерті латочки на килимах. Це робить простір дружнім і рідним, як зморшки на обличчі доброї людини. Звісно, є подекуди прогалини, там, звідки щось пішло до Нанчерров, але я можу з цим жити достатньо щасливо. І кухня справді чудова…

— Як ви нагріваєте воду? — заглиблювався він у втішно практичні питання.

— Через плиту. Це неймовірно ефективно, якщо не забувати розпалювати її двічі на день… Єдине, чого я справді хотіла б, це холодильник, але я ще не встигла нічого з цим вдіяти, бо в крамниці в Пензансі його немає, тому, мабуть, доведеться їхати до Плімута. Містер Бейнс радить улаштувати ще одну ванну кімнату, але, щиро кажучи, вона нам не потрібна. Я б радше встановила центральне опалення, як у Нанчерров, але для цього, гадаю, доведеться зачекати до кінця війни…

— Для цього вам знадобиться додатковий котел, спеціально для центрального опалення.

— Для нього є місце за посудомийнею…

Вона показала йому місце, і вони ще хвилин п’ять обговорювали цю тему, зокрема труднощі прокладання труб крізь старі товсті кам’яні мури будинку. А потім до них приєдналися Філліс і Анна, які перед тим рвали горох до обіду. Ще трохи побалакавши з усіма, Джеремі знову глянув на годинник і сказав, що йому справді час їхати.

Джудіт провела його до машини.

— Скільки ти пробудеш у Нанчерров?

— Зо два дні.

— Ми побачимося? — запитала вона сумно.

— А чого ж. Слухай, чому б тобі не прийти сьогодні вдень, і ми разом сходимо до бухти. З тими, хто, може, схоче до нас приєднатися. Зможемо поплавати.

Це була приваблива ідея. Вона вже давно не бувала в бухті.

— Згода. Я приїду на велосипеді.

— Прихопи купальник.

— Неодмінно.

— Отже, близько третьої?

— Я приїду. Але якщо в них є на тебе якісь плани й ви маєте робити щось інше, просто подзвони мені.

— Так, згода.

Джеремі сів у свою машину, а Джудіт стояла й дивилася, як він їде. А потім повернулася на кухню, щоб сісти за стіл із Філліс і Анною й допомогти їм лущити горох.

Уздовж довжелезної під’їзної алеї до Нанчерров розквітли гортензії. Тому в яскравому сонячному світлі, що просочувалося крізь гілля високих дерев, Джудіт здавалося, що вона їде на своєму велосипеді вздовж річища блакитної річки. Вона була вбрана в шорти і стару сорочку «Артекс». У кошику її велосипеда лежав смугастий пляжний рушник, купальник і товстий светр, а також пачка імбирних чипсів, щоб підживитися після плавання. Вона з нетерпінням чекала купання і сподівалася, що Лавді й, можливо, Атена приєднаються до них із Джеремі.

Алея добігла кінця, і велосипедні шини зашурхотіли по гравію. Ранковий серпанок розсіявся, але ще віяв м’який західний вітерець. Вікна будинку блимали під полуденним сонячним промінням, кури Лавді, замкнені у дротяному вольєрі збоку будинку, кудкудакали на всі лади, як належить веселій здоровій птиці, яка щойно знесла яйце чи саме лаштується його знести.

Обійстя здавалося безлюдним, але вхідні двері були відчинені. Вона обіперла велосипед на стіну будинку, забрала одяг з кошика й розвернулася, щоб зайти всередину і знайти його мешканців, і аж підскочила з несподіванки, бо Джеремі стояв якраз за нею, вигулькнувши ніби нізвідки.

— Ох! Нехай тобі! Перелякав. Я не помітила, як ти підкрався!

Він міцно взяв її за плечі, утримуючи, наче вона збиралася втекти.

— Не заходь, — мовив Джеремі коротко.

Його обличчя було напруженим і дуже блідим, попри засмагу. Жилка пульсувала трохи вище вилиці.

— Чому? — збентежено запитала Джудіт, ціпеніючи.

— Телефонний дзвінок. Пів години тому. Едвард загинув.

Добре, що він тримав Джудіт так міцно, бо жижки їй затремтіли. На мить її охопила жахлива паніка, здалося, що вона не може дихати. Едвард мертвий.

— Ні, — похитала вона головою, пристрасно заперечуючи.

— Його вбили сьогодні вранці.

— Ні. Не Едвард. О Джеремі, не Едвард.

— Його командир подзвонив, щоб повідомити родині. Він говорив із полковником.

Едвард. Гнітючий страх, який так довго жив із ними, вичікував, причаївшись, нарешті вразив. Вона подивилася Джеремі в обличчя й побачила за окулярами, які були його невіддільною частиною, блискучі від стримуваних сліз очі. І подумала: «Це всі ми. Всі ми любили Едварда, кожен по-своєму. У кожного з нас, у кожної людини, яка його знала, залишиться велика діра в житті».

— Як це сталося? — вона хотіла знати. — Де це сталося?

— Над Дувром. На розі з пеклом. Був масований ворожий наліт на судна в гавані. Пікірувальні бомбардувальники «Штука» й винищувачі «Мессершмітт». Інтенсивне бомбардування. Британські винищувачі ввірвалися в німецьке розташування. Вони знищили дванадцять ворожих літаків, але втратили три свої машини. «Спітфаєр» Едварда був однією з них.

Мала ж бути крихітна надія. Шок спустошив її. Тепер вона відчувала, як її сповнює марна лють.

— Але звідки вони знають? Звідки вони знають, що він мертвий? Як вони можуть бути впевнені?

— Пілот іншого «Спітфаєра» подав звіт під час брифінгу. Він бачив, як усе сталося. Пряме попадання з однієї зі «Штук». Стовп чорного диму. Літак різко падав, обертаючись, і врізався в море. Потім вибухнув. Не було катапультування. Парашута. Вижити було неможливо.

Вона мовчки слухала болючі слова, а крихта надії згасла назавжди. Тоді Джеремі ступив крок уперед і стиснув її в обіймах. Вона впустила згорток із рушника і светра на гравій і обняла його за талію. Вони намагалися так утішити одне одного. Джудіт притиснулася щокою до його плеча. Чистий бавовняний запах сорочки, тепло його тіла. Стоячи так у його обіймах, вона думала про родину, що десь там, у будинку. Чарівні Кері-Льюїси і спустошливе горе, ворог, що вдерся в прекрасний, щасливий, залитий сонцем будинок. Даяна і полковник. Атена і Лавді. Як вони зможуть примиритися з болісною остаточністю втрати? Про це годі було думати. Єдине, що вона знала напевно, це те, що їй, Джудіт, не було місця в цьому приватному дійстві. Колись вона відчувала себе частиною Кері-Льюїсів. Колись вона, ймовірно, відчує це знову. Зараз, цієї миті, вона була не більш ніж чужинкою, що вторглася в Нанчерров, порушивши приватні межі.

Вона відсахнулася від Джеремі, обережно вивільнившись із його рук.

— Нам тут не треба бути, ні тобі, ні мені. Ми не повинні тут залишатися. Нам обом треба зараз же їхати геть. Залишити їх.

Недоладні фрази, вимовлені квапливо, — але Джеремі зрозумів її.

— Ти їдь, якщо хочеш. Гадаю, тобі варто. Повертайся додому. Назад до Філліс. Але я мушу залишитися. Усього на два дні. Думаю, що полковник переживає за Даяну. Ти знаєш, як він її захищає… Тож я побуду. Зможу чимось допомогти. Навіть якщо це буде суто моральна підтримка.

— Ще один чоловік у домі. Якби я була полковником, я хотіла б, щоб ти залишився. О Джеремі, я хотіла б бути такою, як ти. Сильною. Ти здатний так багато дати їм усім, але я зараз не маю для них нічого. Я просто хочу втекти. Повернутися додому. До себе додому. Це жахливо, так?

Він усміхнувся.

— Дарма. Це нормально. Якщо хочеш, я відвезу тебе.

— У мене є велосипед.

— Їдь обережно. У тебе шок.

Потім він нахилився, підняв її згорнутий рушник і светр, струсив із них пісок і пішов, щоб покласти це все в кошик велосипеда. Тоді взяв велосипед за кермо й підвіз його туди, де вона стояла.

— Їдь уже.

Вона взяла в нього кермо, але ще вагалася.

— Скажи Даяні, що я повернуся. Перекажи їй мою любов. Поясни їй.

— Так, звісно.

— Не їдь потім, не попрощавшись зі мною.

— Домовлено. Іншим разом ще поплаваємо.

Чомусь від цього їй на очі набігли сльози.

— Джеремі, чому це мав бути Едвард?

— Не знаю. Не питай мене.

Вона більше нічого не сказала. Просто сіла на велосипед і повільно почала крутити педалі, а він дивився, аж поки вона зникла з поля зору: доїхала до повороту і щезла в тунелі дерев.

«Чому це мав бути Едвард?»

Постоявши, він розвернувся, піднявся сходами на ґанок і повернувся в будинок.

Згодом Джудіт насилу могла пригадати, як вона доїхала з Нанчерров до «Вдовиного будинку». Її ноги, наче з власної волі, крутили педалі велосипеда, працюючи автоматично, як поршні мотора. Вона, здається, ні про що не думала. Її мозок затерпнув, як кінцівка після сильного удару. Пізніше він почне боліти, а біль перейде в агонію. Але на цей момент єдиною метою Джудіт було повернення додому — вона почувалася, наче поранена тварина, що прагне до лігва, нори, печери, хоч як це називай.

Нарешті вона дісталася до воріт Нанчерров і виїхала знову на осоння, а тоді покотила схилом вниз, у глибоку долину Роузмалліона. Внизу повернула в село й поїхала шляхом уздовж річечки. Якась жінка, що розвішувала випрану білизну, озвалася до неї, назвавши на ім’я:

— Вітаю, Джудіт! Гарний день сьогодні!

Але дівчина заледве її почула й не повертала голови.

Дорога пішла вгору. Вона тиснула на педалі, доки стрімкий схил не подолав її, і вона зіскочила з велосипеда й решту шляху штовхала його. Біля воріт «Удовиного будинку» вона змушена була зупинитися на мить, щоб звести дух, а потім пішла далі, пхаючи велосипед по гальці. Біля дверей Джудіт впустила його й залишила лежати там, де він упав, — переднє колесо досі повільно оберталося, кермо повернуте набік.

Будинок чекав на неї, сонний у пообідньому світлі. Вона приклала долоні до мурів ґанку — старий камінь був ще теплий від сонця, що гріло його весь ранок. Як людина, подумала вона. Людина. Живий, із власним живим серцем.

За якусь мить вона піднялася на ґанок і ввійшла до вимощеного кахлем холу, де тишу порушувало тільки повільне цокання дідівського годинника. Вона замовкла й прислухалася.

— Бідді? — а потім знову, — Бідді!

Тиша. Очевидно, Бідді ще не повернулася.

— Філліс!

Але та не відповідала.

Джудіт пройшла в кінець холу й відчинила скляні двері на веранду. За верандою розкинувся сад, і там вона побачила Філліс, яка сиділа на розстеленому на траві килимку, з Анною і Мораґ та кількома іграшками, якими Анна могла бавитися. Гумовий м’ячик, що купила їй Джудіт, і жерстяний іграшковий чайний сервіз, який Бідді знайшла, прибираючи на мансарді.

Джудіт перетнула веранду й вийшла на галявину. Мораґ, почувши її кроки, підхопилася й загавкала доволі мляво, а Філліс озирнулася, щоб побачити, хто чи що привернуло собачу увагу.

— Джудіт! Ми не чекали на тебе так скоро. Ви не ходили купатися?

— Ні.

Підійшовши до Філліс, Джудіт опустилася на килимок біля неї. Товста шерсть, нагріта сонцем, була приємною, як светр, натягнутий на тіло після купання у крижаній воді.

— Чому? Сьогодні ж такий…

— Філліс, я маю тебе про щось запитати.

Філліс насупила брови, стривожена тоном її голосу.

— Джудіт, з тобою все гаразд?

— Якщо я поїду… якщо мені треба буде виїхати, ти залишишся тут і подбаєш про тітку Бідді?

— Про що ти говориш?

— Річ у тім, що я з нею ще не розмовляла, проте гадаю, вона захоче залишитися з вами у «Вдовиному будинку». Я маю на увазі, не схильна буде повертатися до Девона. Але, розумієш, ти не повинна залишати її. Її не можна залишати одну. Їй стає страшенно самотньо, вона думає про Неда й починає пити віскі, щоб підтримати себе. Я маю на увазі, пити по-справжньому, напиваючись. Так траплялося раніше, коли я залишила її саму в Девоні — місис Даґґ розповіла мені про це. І це одна з причин, чому я взяла її із собою в Корнволл. Я змушена тобі сказати зараз про це, доки Бідді немає вдома, тож це суворо між нами, але ти не залишиш її, Філліс, ні?

Цілком природно, Філліс була збентежена.

— Але ж… але, Джудіт, до чого ти хилиш?

— Ти знала, що я піду. Колись. На службу. Я не можу сидіти тут вічно.

— Так, але ж…

— Я їду завтра до Плімута. До Девонпорта. Я поїду потягом. Я вступлю там до Жіночої допоміжної служби Королівського ВМФ. Звісно, після цього ще повернуся додому. Я не отримаю призначення раніше, ніж десь за два тижні. А тоді вже піду остаточно. Але ж ти не покинеш Бідді? Філліс, пообіцяй мені. А якщо вам із Анною раптом доведеться поїхати, можливо, ти зможеш домовитися, щоб хтось переїхав сюди й жив би тут, із нею…

Філліс зрозуміла, що Джудіт допроваджує себе стану високого нервового напруження. Чому? Вона говорила так гарячково і збуджено, що не все можна було зрозуміти. Філліс, водночас збентежена і стурбована, поклала руку Джудіт на плече і згадала, як колись намагалася заспокоїти й угамувати стривоженого молодого жеребця.

— Ну… Облиш. Не треба так засмучуватися, — промовляла вона підкреслено спокійно й тихо. — Звісно, я її не залишу. Чого б це я мала її покинути? Усі ми знаємо місис Сомервілль. І знаємо, що вона любить свою вечірню скляночку віскі.

— Я не про «вечірню скляночку»! — майже гримнула на неї Джудіт. — Ти не розумієш…

— Я розумію. І даю тобі слово. А тепер розслабся.

Це подіяло. Раптовий сплеск роздратування минувся. Джудіт закусила губу й нічого більше не казала.

— Так воно краще, — підбадьорила її Філліс. — Поговорімо тепер спокійно. Про тебе. Я знаю, що ти останніми місяцями обдумувала перспективу вступу на службу. Але чому отак, цієї миті? Так раптово. «Завтра їду до Девонпорта». Коли ти це вирішила? Що тебе змусило?

— Не знаю. Так склалося.

— Щось сталося?

— Так.

— Просто зараз?

— Так.

— Тоді розкажи Філліс.

Її слова прозвучали так само, як колись у «Будинку над річкою», коли Джудіт товклася на кухні, жалюгідно переймаючись результатами іспитів чи тим, що її не запросили до когось там на день народження.

«Розкажи Філліс». Вона глибоко вдихнула й вимовила ці страшні слова.

— Едвард Кері-Льюїс загинув. Його винищувач збили над Дувром.

— О боже.

— Джеремі щойно сказав мені. Тому ми не купалися. Я повернулася додому. Я просто хотіла бути вдома. Я так хотіла до тебе.

Раптом її обличчя скривилося, як у дитини, і Філліс простягнула до неї руки й різко потягла до себе — обійняла, цілувала в голову й колисала, наче вона була немовлям.

— Не думаю, що я здатна це витримати, Філліс. Я не хочу, щоб він помер. Він завжди десь був, і мені нестерпна думка, що його ніде немає. Зараз його ніде немає. Він просто перестав бути…

— Чш-ш…

Не припиняючи колисати Джудіт в обіймах, Філліс нарешті все зрозуміла. Усе було ясно, як скельце. Едвард Кері-Льюїс був тим єдиним для Джудіт. Не Джеремі Веллс. Філліс, попри всю свою впевненість і великі надії, попала пальцем у небо. Юний Кері-Льюїс, ось кому Джудіт віддала своє серце, і тепер він був мертвий.

— Чш-ш… моє серденько…

— Ох, Філліс…

— Просто поплач.

Життя таке жорстоке, подумала Філліс, а війна ще гірша. Але який сенс бути мужніми і тримати своє серце в кулаку? Краще дати дорогу почуттям, полинути за течією; і нехай природа веде своїм курсом до зцілення, змиваючи все перед собою, слізьми прорвавши дамбу страждання.

Минуло три дні, перш ніж Джудіт повернулася до Нанчерров. Перший день серпня ознаменувався м’яким, але настирним корнволлським дощем, що напоював вдячні сади й поля та освіжав повітря. Під мостом клекотіла розбурхана річка, затоплюючи жовтці, якими поросли її зелені береги. На дорогах порозливалися калюжі, а з гілок над головою падали горохом великі краплі води.

Джудіт їхала на велосипеді, під дощем, одягнена в чорний дощовик, але з непокритою головою. Виїхавши із села, вона йшла пішки, штовхаючи велосипед на пагорб, а потім знову сіла на нього біля воріт Нанчерров і поїхала далі по звивистому тунелю під’їзної алеї, що перетворилася зараз на струмок. Усе виблискувало і крапало, а голівки гортензій похилилися, обважнілі від вологи.

Діставшись до будинку, вона поставила велосипед біля вхідних дверей і зайшла в хол. Тут її увагу привернув старовинний дитячий візочок — атрибут Нанчерров, класичний, як «роллс-ройс». Візочок стояв у передпокої в очікуванні моменту, коли припиниться дощ і Клементину можна буде вивезти в сад, щоб вона подихала необхідним їй свіжим повітрям. Джудіт, розстебнувши свій дощовик, поклала його на різьблений дерев’яний стілець, і вода з нього стала скапувати на кахляну підлогу. Тоді вона підійшла до візочка, щоб помилуватися на крихітку Клементину. Миле дитя з товстими персиковими щоками й темним шовковистим волоссям міцно спало на батистовій подушці з торочками. Її закутали в тонку, як павутинка, шетландську шаль, але вона якось вивільнила-таки одну руку. Її схожа на морську зірку пухка ручка з браслетом на зап’ястку лежала на рожевій ковдрі долонькою догори, беззахисна. Було щось позачасове в її мирному сні, якого не торкнулися жодні жахливі події, що вже сталися чи, можливо, ще мали статися. Джудіт спало на думку, що саме в цьому полягає суть невинности. Вона торкнулася ручки Клементини, побачила крихітні ідеальні нігтики й відчула солодкий дитячий аромат — поєднання чистоти, вовни й тальку Джонсона. Саме тільки споглядання малої здалося їй найбільш втішним і обнадійливим із усього, що вона робила останніми днями.

Помилувавшись на дитину, Джудіт пішла далі, у внутрішню частину холу. У будинку було тихо, але на круглому столику перед сходами лежали квіти й звичний стос листів, які чекали на відправлення. На мить вона зупинилась, а тоді, коли ніхто не вийшов, рушила коридором до дверей маленької вітальні. Вони були відчинені, й у дальньому кінці кімнати, в еркері, дівчина побачила Даяну, яка сиділа за своїм письмовим столом. Цей стіл стояв раніше у великій вітальні, а коли її замкнули на час війни, його перенесли в малу.

Стіл був завалений розмаїтим письмовим приладдям, але Даяна поклала ручку й нічого не робила — просто дивилася на дощ, що накрапав за вікном.

— Даяно, — озвалася до неї Джудіт.

Даяна обернулась, і коротку мить погляд її чарівних очей залишався ніби відсутнім, а тоді сфокусувався, і вона впізнала гостю.

— Джудіт, — простягла вона руку. — Серденько. Ти прийшла.

Джудіт увійшла, зачинивши за собою двері, швидко перетнула кімнату й нахилилася до Даяни, щоб обійняти й поцілувати її.

— Так приємно тебе побачити…

На вигляд вона була худою, блідою й помітно виснаженою, але так само елегантною і вродливою, як завжди, вбрана у плісировану лляну спідницю й небесно-синю шовкову сорочку, до яких ідеально пасував накинутий на плечі кашеміровий кардиган. Образ доповнювало перлове намисто, сережки, губна помада, тіні для повік і парфуми. Джудіт була сповнена захвату і вдячности, бо застати Даяну розпатланою, неохайною, абияк одягненою було б жахливо й безнадійно, як кінець світу. Вона також розуміла, що зовнішній вигляд Даяни був її обладунком, а час і сили, які вона витратила на себе, були її особистим виявом мужности. На неї завжди було приємно дивитися. Заради сім’ї, а також Неттлбедів і Мері, вона залишалася такою, як завжди. Дотримання стандартів.

—…Я гадала, ти ніколи не прийдеш.

— Даяно… Мені дуже шкода.

— Серденько, не треба говорити це, інакше я розкисну. Ти маєш просто поговорити зі мною, як звичайно. Сьогодні жахливий день. Ти приїхала на велосипеді? Ти напевно змокла. Сядь лишень на якусь хвилинку й побалакаймо.

— Я не потурбувала тебе?

— Так, але я хочу, щоб мене турбували. Написання листів ніколи не було моєю сильною стороною, а мені так багато людей написали, що я змушена відповідати. Кумедно: я завжди писала людям листи, коли в них хтось помер, просто тому, що так належить робити. Гарні манери. Я ніколи не усвідомлювала, як багато ці листи важать. Я читаю їх знову і знову, і навіть найбанальніші співчуття сповнюють мене гордістю і втіхою. І знаєш, надзвичайним було те, що всі вони говорять про Едварда щось різне — так, ніби десятки людей писали про десятки різних Едвардів. Хтось згадує, яким він був добрим, а хтось наводить якийсь кумедний випадок, а хтось іще змальовує ситуацію, коли він був особливо задумливим, або смішним, або напрочуд привабливим. А Едґар отримав винятково зворушливий лист від його командира. Бідолашний: уяви собі, людині треба написати всім тим батькам, які зазнали найжахливішої втрати, і придумати, що їм сказати.

— Що він сказав про Едварда?

— Як добре він показав себе у Франції, а потім у Кенті. І як він ніколи не втрачав ні гарного настрою, ні почуття гумору, і як його любила й поважала вся наземна команда. Він також згадав, що наприкінці Едвард був дуже втомлений і йому випадало здійснювати дуже багато вильотів, але він ніколи не показував своєї втоми й не втрачав мужности.

— Полковник мав би оцінити це.

— Так. Він тримає цей лист у гаманці. Думаю, він залишиться в нього там до останнього дня життя.

— Як він загалом?

— Розбитий, розгублений. Але, як і ми всі, намагається не надто це показувати. І це ще одна дивина. Усі вони, Атена, Едґар і навіть маленька Лавді, здається, знайшли якийсь дивовижний ресурс, про який ми навіть не підозрювали. Звісно, в Атени дитина. Така пташечка, таке сонечко. А Лавді щодня трохи раніше біжить на роботу в Ліджі. З якоїсь незбагненної причини вона, я думаю, знаходить велику розраду в товаристві місис Мадж. І я вважаю, що демонструючи мужність, допомагає іншим бути сміливішими для себе самих. Я постійно думаю про Бідді, коли її Неда вбили. Як жахливо, що вона не має інших дітей, які підтримали б її. Якою самотньою вона мала бути. Навіть із тобою. Ти напевно врятувала їй життя.

— Бідді переказує співчуття. Вона прийде побачитися з тобою, якщо й коли ти побажаєш, але не хоче обтяжувати.

— Перекажи їй, що будь-коли. Я хотіла б поговорити з нею. Як ти гадаєш, Нед і Едвард зараз десь там тішаться вволю і заводять друзів?

— Даяно, я не знаю.

— Така безглузда ідея. Не знаю, як мені спало на думку, — вона повернула голову до вікна і знову подивилася на дощ. — Коли ти прийшла, я саме намагалася пригадати те, що завжди читають у День перемир’я[161]. Але я погано запам’ятовую поезію.

Вона замовкла, а потім знов повернулася до Джудіт і всміхнулася їй.

— Щось про те, щоб завжди залишатися молодими. Ніколи не старіти.

Джудіт миттєво зрозуміла, про яку поезію говорить Даяна, але ці рядки були такими емоційними, що вона не була впевнена, чи зможе вимовити їх уголос, не зазнавши нервового зриву.

— Біньйон, — повагавшись мить, таки наважилася вона, і Даяна насупила брови. — Лоренс Біньйон. Він був поетом-лауреатом[162] наприкінці Великої війни. Він це написав.

— Що він написав?

Вона зупинилася, бо в горлі їй став великий клубок, і вона знала, що не в змозі промовити останні два рядки[163].

Але якщо Даяна й помітила це, то ніяк не виказала.

— Цим усе сказано, погодься? Як навдивовижу геніально містер Біньйон знайшов одну крихітну піщинку втіхи на горі відчаю, а тоді написав про це вірш.

У просторі, що лежав між ними, їхні очі зустрілися.

— Адже ти була закохана в Едварда? — досить лагідно констатувала Даяна. — Ні, ти не засмучуйся, що я знаю. Я завжди знала, бо це відбувалося в мене на очах. Біда була в тому, що він був такий молодий. Юний роками і юний серцем. Безвідповідальний. Я трохи боялася за тебе, але нічого не могла вдіяти. Ти, Джудіт, не повинна оплакувати його.

— Ти хочеш сказати, я не маю права?

— Ні, я зовсім не це маю на увазі. Я маю на увазі, що тобі лише дев’ятнадцять, і ти не повинна марнувати молодість, оплакуючи те, що могло бути. Сили небесні, — раптом засміялася вона. — Я звучу як Баррі, і ця його жахлива п’єса «Любий Бруте». Томмі Мортімер запросив мене на неї в Лондоні, і всі глядачі ридали, крім нас із Томмі, бо було нестерпно нудно.

— Ні, — могла запевнити її Джудіт. — Я не наміряюся марнувати свою молодість. Не думаю. Але я їду геть. Залишаючи вас усіх. Я поїду до Девонпорта у вівторок і підпишу контракт із Жіночою допоміжною службою ВМФ. Рано чи пізно я отримаю призначення й відправлюся за ним.

— Ох, серденько.

— Я знала, що колись маю це зробити. Мабуть, я просто відкладала. Зараз, здається, такий самий доречний момент, як і будь-який інший. Крім того, я зробила все, що могла. Бідді, Філліс і Анна влаштовані у «Вдовиному будинку». Уявімо собі, вони залишаться там на весь час. Можливо, Даяно, іноді ти зможеш пересвідчитися, що з ними все гаразд.

— Звісно, я це робитиму… У будь-якому разі я зустрічатимуся з Бідді в Червоному Хресті. Що ти збираєшся робити в Жіночій службі? Щось жахливо гламурне, як Корабельна команда? Днями я бачила світлину в газеті. Вродливі дівчата в штанях кльош. Вони були схожі на учасниць регати.

— Ні, не Корабельна команда.

— Я розчарована.

— Радше стенографія й машинопис. На флоті це називають роботою писаря.

— Звучить не дуже захопливо.

— Це робота.

Даяна трохи подумала про це, а потім глибоко зітхнула.

— Я не можу змиритися з думкою, що ти поїдеш, але розумію — ти мусиш. Я так само не могла змиритися з тим, що ми мали попрощатися з Джеремі. Не передати словами, яким він був — наче скеля, підтримував нас усіх, нехай це навіть тривало тільки два дні. А тоді він змушений був піти. Знов на якийсь корабель, гадаю.

— Він дорогою зазирнув до «Вдовиного будинку», щоб попрощатися. Це він сказав мені приїхати й побачитися з тобою.

— Я вважаю, він один із найпрекрасніших чоловіків, яких я будь-коли знала. І це мені нагадало ось про що, — вона відвернулася до свого столу, висунула, одну по одній, крихітні шухлядки й переглянула їхній вміст. — У мене десь тут є ключ. Якщо залишаєш нас, у тебе має бути цей ключ.

— Ключ?

— Так. Ключ від мого будинку на Кедоган-М’юз. Коли почалася війна, я замовила пів дюжини запасних. Є в Руперта і, звісно, в Атени. У Ґаса. У Джеремі. У Едварда. У Едварда був теж… Осьде він. Почепи до нього брелок, щоб він не загубився.

Вона кинула його, і Джудіт упіймала маленький латунний ключик. Вона тримала його на долоні.

— Але чому ти даєш його мені?

— Серденько, ніколи не знаєш. Під час війни всі їздять туди й сюди через Лондон, і готелі будуть переповнені — однаково, вони жахливо дорогі, — і цей будиночок може стати місцем, де, як буде потреба, ти прихилиш голову на ніч. Якщо його не розбомблять або там не станеться пожежа. Для мене зараз немає жодних причин їхати в Лондон, а якщо я й приїду і хтось із вас випадково там ночуватиме, усе гаразд. Там достатньо місця.

— Гадаю, це чудова ідея. Як мило з твого боку і як щедро.

— Ні те, ні інше. Поділитися своїм маленьким будиночком з усіма вами — це, можливо, найменше, що я можу зробити. Ти залишишся на ланч? Прошу. У нас кролячий пиріг, і його багато.

— Я хотіла б, але мушу повернутися додому.

— Лавді в Ліджі, але Атена вдома…

— Ні. Мабуть, іншим разом. Я хотіла побачити тільки тебе.

— Гаразд, — усміхнулася Даяна, зрозумівши. — Я перекажу їм. Іншим разом.

Едґар Кері-Льюїс зробив своїм обов’язком щоранку забирати доставлену листоношею пошту зі столика в холі, нести її у свій кабінет і переглядати всі листи, перш ніж передати будь-який із них Даяні. Минуло десять днів по смерті Едварда, а вони досі надходили, від старих і молодих і з усіх верств суспільства, і він уважно перечитував кожен, ретельно відфільтровуючи написані, може, і з добрим наміром, але недостатньо тактовні, незграбні спроби співчуття, які, як він боявся, могли засмутити дружину. На такі він відповідав сам, а потім знищував їх. Решту ж клав на її стіл, щоб Даяна могла у вільний час ознайомитися.

Сьогодні вранці надійшов звичний стос, а також великий жорсткий конверт, надписаний акуратним чорним курсивом, що одразу привернув його увагу. Полковник придивився уважніше й побачив штемпель Абердина.

Він заніс пошту до свого кабінету, зачинив двері, сів за стіл і розрізав важкий конверт срібним ножем для паперу. Звідти він дістав листа та складений навпіл і скріплений скріпками аркуш картону. Полковник розгорнув листа, подивився на підпис і, побачивши ім’я Ґаса, був дуже зворушений тим, що ще один із кембриджських друзів Едварда дав собі клопіт написати.

Едґар двічі прочитав листа, а потім відклав його й узявся до імпровізованої течки. З деякими труднощами (чомусь тремтіли пальці) він зняв скріпки й розгорнув картон. Усередині був аркуш цупкого паперу з шорстким верхнім краєм, видертий із альбому Ґаса.

Його син. Швидкий малюнок олівцем, потім затонований аквареллю (фірмова манера Ґаса). Упіймана й назавжди зупинена мить. Едвард одягнений для гри в крикет, у білій сорочці й фланелевих штанях, із блискучим смугастим поясом на талії. Рукави сорочки закасані, м’язисті передпліччя, у руці — шкіряний м’яч для крикету. Обличчя у три чверті оберту, засмагле й усміхнене, з тим неслухняним пасмом русявого волосся, що вічно спадає йому на чоло. За мить він збирався піднести руку, щоб прибрати його з очей.

Едвард.

Раптом він виявив, що не може як слід роздивитися, бо зір затуманили сльози. Заскочений зненацька, обеззброєний, полковник плакав. Він поліз у кишеню, дістав величезну бавовняну хустку в синій горошок, витер нею сльози й пожадливо висякався. Усе гаразд. Нічого страшного. Він же на самоті. Жодна людина не була свідком короткої миті його розпачу.

Він довго сидів отак, над портретом сина. Потім обережно склав його в течку, знову затиснув скріпками і сховав у шухляду. Колись він покаже Даяні малюнок. Згодом візьме його в рамку й поставить на свій стіл. Згодом. Коли відчує себе достатньо сильним, щоб сидіти й дивитися на це. І жити із цим.

1942

Казарми ЖДС, де Джудіт мешкала останні вісімнадцять місяців, містилися в реквізованому житловому будинку в північній частині Портсмута, зведеному якимсь підрядником у тридцяті роки. Він стояв на перехресті головної вулиці й понурої приміської дороги, і його було б важко перевершити за потворністю, браком комфорту й хибами планування. Побудований із червоної цегли у тогочасному стилі, він мав плаский дах, вигнуті кути й жахливі сталеві вікна. Жодні палісадники чи балкони не пом’якшували його бездушного фасаду, а позаду був цементний двір, де колись нещасні орендарі розвішували свою білизну, але нині він був перетворений військовим керівництвом на критий паркінг для велосипедів ЖДС.

На трьох поверхах містилося дванадцять однакових квартир. Ліфта не було, тільки кам’яні сходи. Квартири були дуже маленькі. Вітальня, дві спальні, кухня, санвузол. Не було ні центрального опалення, ні камінів, ні димарів. Лише у вітальні й вузькому коридорі вбудовані в стіну електричні обігрівачі, які, з міркувань економії енергії, були виведені з ладу. Холоднеча взимку була справді нестерпною.

У кожній із квартир мешкало по десять дівчат, які спали на двоповерхових ліжках морського зразка. Четверо у вітальні, четверо в головній спальні, двоє в другій спальні, явно призначеній для дуже маленької дитини чи, можливо, так само маленького й неважливого літнього родича. Джудіт і ще одна дівчина, Сью Форд, ділили саме таку тісну кімнатку, яка, за уявленнями Джудіт, була приблизно такої площі, як комірчина в «Удовиному будинку», і втричі холодніша. Сью, висока млява істота родом із Бата, служила старшою ЖДС у відділі зв’язку, а це означало, що вона працювала по змінах, що, певною мірою, рятувало ситуацію у крихітній кімнатці, де одночасно двом дівчатам не розвернутися.

Їдальня містилася в підвалі, назавжди затемнена й обкладена мішками з піском, оскільки правила ще й за бомбосховище. Сніданок був о сьомій, вечеря теж о сьомій, і Джудіт інколи здавалося, що чергова поява в меню консервованої шинки «Спам», яєчні з порошку чи маринованої пожовклої цвітної капусти викличе в неї істерику.

Зважаючи на такі обставини, поїздка — щоб не сказати втеча — до Лондона була неабияким полегшенням, навіть якщо йшлося лише про одну ніч. Вбравшись у шинель, взявши сумку з особистими речами на два дні, Джудіт зареєструвала відпусткову в комендантській службі, а тоді вийшла в непогожий ранок, сподіваючись сісти на автобус, який довіз би її до залізничної станції. (Звісно, вона могла б поїхати велосипедом, але це також означало б необхідність залишити свій велосипед на станції та, можливо, не знайти його там, повернувшись. А з огляду на те, що велосипед був важливою частиною її існування, вона не наважувалася ризикувати ним.)

На щастя, чекати на автобус Джудіт не довелося, бо повз зупинку саме проїжджала вантажівка Королівського флоту. Молодий моряк за кермом помітив дівчину, зупинив машину й нахилився, щоб відчинити двері з пасажирського боку.

— Підвезти?

— Так, дякую.

Вона сіла в кабіну й зачинила за собою двері.

— Куди?

— На станцію.

— Ти у відпустку? — запитав він, зі скреготом перемикаючи передачі й виїжджаючи на смугу руху

— Короткі вихідні.

— Куди поїдеш?

— Лондон.

— Щаслива дівчина. Я сам із Гекні. Принаймні раніше був. Мою домівку розбомбили під час нальоту. Мама тулиться тепер у свого кузена в Белгемі, Псяча холоднеча, га? Цигарку хочеш?

— Я не курю, дякую.

— Коли твій поїзд?

— Має бути о десятій п’ятнадцять.

— Це якщо прийде вчасно.

Вчасно потяг не прибув. Він запізнився, але в цьому не було нічого несподіваного. Пізніше прибув на платформу, пізніше відправився. Джудіт стояла на пероні, тупаючи змерзлими ногами, щоб розігнати кров, а потім, коли нарешті пасажирам дозволили піднятись у вагони, зухвало зайняла місце в купе першого класу. У її документі на проїзд був зазначений третій клас, але група молодих моряків, у повному спорядженні, також прямувала до Лондона, і Джудіт не відчувала в собі достатньо сил, щоб проштовхуватися переповненими коридорами в пошуках місця, аби зрештою просидіти весь шлях на сумці, у кутку біля смердючого туалету. Якби кондуктор перевіряв квитки між Портсмутом і Ватерлоо — чого він частіше не робив, — вона просто доплатила б кілька шилінгів і залишилася б на місці.

У вагоні стояла задуха і благословенна спека. Вона скинула шинель і шапку й закинула їх разом із сумкою на багажну полицю, а тоді влаштувалася в кутку біля брудного вікна. Її єдиним супутником був капітан Королівського військово-морського волонтерського резерву, який уже заглибився в читання газети і явно не мав бажання балакати. Джудіт теж купила газету, а саме «Дейлі Телеграф», але залишила її згорнутою на колінах, а сама дивилася крізь брудне скло на станцію, майже не помічаючи пошкоджень від бомбардувань, бо все стало буденно-знайомим — частина її життя. У голові вона снувала план. Доїхати до вокзалу Ватерлоо. Сісти на метро до «Слоун-сквер». Звідти пішки до Кедоган-М’юз. Розпакувати речі і, якщо буде час, переодягнутися в цивільне. Тоді знову на метро до Пікаділлі-серкус…

Саме тоді вона відчула неприємне сухе лоскотання в горлі, яке зазвичай бувало класичним початком чергової жалюгідної застуди. У дитинстві вона не хворіла на застуду, але після того, як вступила до ЖДС і поселилася в тісній близькості з багатьма іншими людьми, хворіла щонайменше тричі, причому один раз — на грип, що прирік її на п’ятиденне перебування у шпиталі.

«Я не зважатиму на тебе, — подумки сказала вона лоскотанню, викреслюючи з пам’яті згадку про Сью Форд, яка вчора ввечері повернулася з чергування, хлюпаючи носом. — Я не звертатиму на тебе уваги, і ти підеш геть. У мене два дні вихідних, і ти їх мені не зіпсуєш». У неї в несесері були таблетки аспірину. Вона прийме дозу аспірину, щойно потрапить до будиночка на Кедоган-М’юз. Це має допомогти їй протриматися сьогодні, а завтра буде новий день.

Вона почула, як кондуктор грюкає важкими дверима, а це означало, що незабаром вони будуть у дорозі. І в цей момент до неї та капітана волонтерського резерву приєдналася третя особа, лейтенант Королівської морської піхоти при повному параді, у довгій елегантній шинелі кольору хакі. Він зазирнув із коридору.

— Вибачте. Це місце зайняте?

Місце явно не було зайняте. Оскільки капітан заледве зауважив присутність нового пасажира, Джудіт відповіла:

— Ні.

— Шоу триває, — зачинив він за собою двері, скинув кашкет і шинель, сховав їх на полиці над головою, трохи присів, щоб перевірити свій вигляд у дзеркалі, пригладив волосся рукою й нарешті всівся навпроти Джудіт.

— Хух! Ледве встиг.

Їй занудило на серці. Вона знала його. Вона не хотіла б, проте, на жаль, була з ним знайомою. Ентоні Борден-Смайт. Вона познайомилася з ним у Клубі молодших офіцерів у Саутсі, куди пішла зі Сью Форд і двома молодшими лейтенантами. Ентоні Борден-Смайт настирливо нав’язувався до їхньої компанії, активно встрявав у розмову й надокучливо щедро частував їх напоями. Він виявився товстошкірим, як носоріг, не зважав на жодні кепкування чи навіть образи, і врешті-решт Джудіт, Сью та їхні кавалери змушені були втекти з клубу й перебратися до «Срібної креветки».

Ентоні Борден-Смайт. Сью назвала його Ентоні Бридкосмак і вигадала, буцімто він походить зі славетної родини Бридьків і що його батько був першим вариводою Англії, а дід — олімпійським чемпіоном із нудярства.

На лихо, він одразу впізнав її.

— Вітаю! Оце зустріч!

— Вітаю.

— Джудіт Данбар, правильно? Я так і думав. Пам’ятаєш, ми познайомились у клубі? Чудова була вечірка. Шкода, що вам так рано треба було йти.

— Так.

Поїзд нарешті рушив. Але це погіршило ситуацію, оскільки тепер вона опинилася в пастці.

— Їдеш до міста?

— До Лондона, так.

— Шоу триває. Я теж. Їду пообідати з матір’ю. Вона виїхала на кілька днів із нашого обійстя на селі.

Джудіт подивилася на нього з відразою, спробувала уявити його матір і вирішила, що вона, мабуть, схожа на кобилу. Бо сам Ентоні був трохи схожий на коня. Страшенно худий кінь, з довжелезними веретеноподібними ногами, з величезними вухами, у якого багато зубів. На верхній губі в Ентоні щетинилися тоненькі вуса. Єдиною привабливою його рисою була гарна уніформа.

— Де ви дислоковані?

— Корабель Його величности «Екселент»[166].

— А, Вейлі. Як ви там ладнаєте з усіма тими офіцерами-артилеристами в гамашах? Закладаюся, там не надто весело.

Джудіт із любов’ю й відданістю згадала мовчазного капітан-лейтенанта Кромбі.

— Дуже добре, дякую.

— Просто я там проходив курс стрільби. Зроду ще не бігав так далеко. Де ти зупинишся в Лондоні?

— У мене там будинок, — збрехала Джудіт.

Він підняв брови. Джудіт не стала заглиблюватися в деталі, дозволивши йому уявити собі шість поверхів на площі Ітон.

— Я зазвичай ходжу до свого клубу, але оскільки моя мати в місті, я, ймовірно, погуляю з нею. Сади Пембрук.

— Як гарно.

— Маєш плани на сьогодні? Не хочеш піти зі мною до «Кваглінос»? З мене вечеря. Зможемо потанцювати. А тоді до «Коконат Гров». Мене там знають. Я завжди можу взяти столик.

Вона подумала: «Я ніколи не знала, ніколи не зустрічала такого нестерпного чоловіка, як ти».

— Вибачте, на жаль, не зможу.

— Попередні зобов’язання, га?

— Я зустрічаюся з кимсь.

— «Че» чи «Же»? — двозначно посміхнувся він.

— Перепрошую?

— Чоловік чи жінка?

— Дівчина.

— Чудово. Я візьму іншого хлопця. Четвірка — ідеальна компанія. Вона така гарненька, як ти?

Джудіт вагалася, обираючи правильну відповідь. На думку спадали різні варіанти.

Вона просто огидна.

Вона напрочуд красива, але, на жаль, у неї дерев’яна нога.

Вона інструктор із фізкультури, заміжня за боксером.

Але завжди найкраще сказати правду.

— Вона дуже впливова державна службовиця.

Правда спрацювала. Ентоні Борден-Смайт мав дещо спантеличений вигляд.

— Боже, — промимрив він. — Мізкувата. Як шкода, трохи не моя парафія.

Спромігшись нарешті зачепити його его, Джудіт завдала фатального удару:

— У будь-якому разі ми не можемо піти до «Кваглінос» сьогодні ввечері. Ми йдемо на лекцію в Британський музей. Артефакти китайської династії Мін. Захопливо.

З іншого кутка купе, з-за своєї газети, капітан волонтерського резерву тихенько пирхнув, що могло означати як несхвалення, так і поцінування.

— Боже ж. То гаразд. Іншим разом.

Джудіт уже мала спілкування по саму зав’язку. Вона розгорнула свою «Дейлі Телеграф» і сховалася за газетою. Мить її маленького тріумфу з приводу того, що вона стулила рота Ентоні Бридкосмаку, вмить урвало тривожне повідомлення про останні події на Далекому Сході.

«Японський наступ загрожує Сінгапуру» — застерігав заголовок, і вона мала набратися мужности, щоб подивитися на схеми бойових дій і прочитати дальший текст.

Її побоювання знову загострилися. Вона думала про батьків і Джесс. Молилася, щоб вони вже були десь в іншому місці, покинули затишний будинок на Орчард-роуд і виїхали. Залишили Сінгапур. Поїхали на Суматру чи Яву. Куди завгодно. У якесь безпечне місце. Джесс було вже десять, але Джудіт і далі думала про неї таку, якою вона була на мить їхнього прощання, чотирирічну, коли вона плакала, стискаючи свого Ґоллі. О боже, молилася Джудіт, нехай із ними нічого не трапиться. Вони моя сім’я, вони такі мої, і вони такі цінні. Бережи їх господи. Нехай вони будуть у безпеці.

Поїзд зупинився в Петерсфілді. Капітан волонтерського резерву зійшов на перон, де його зустріла дружина. Більше в купе ніхто не заходив. Ентоні Борден-Смайт закуняв і тихенько похропував. У Джудіт нестерпно боліло горло. Вона згорнула газету, відклала її вбік і втупилась у вікно. Дівчина дивилася на сірий зимовий день та замерзлі поля Гемпшира й ненавиділа війну за те, що вона все зіпсувала.

Лондонська нерухомість Даяни, яку вона завжди називала «своїм будиночком», була на такий переобладнана незадовго до Першої світової війни з двох візницьких помешкань зі стайнями на першому поверсі. Вхідні двері розташовані були посередині, з одного від них боку — гараж, а з другого — кухня. Вузькі стрімкі сходи вели просто на горішній поверх — несподівано просторий. Видовжена вітальня (місце проведення багатьох пам’ятних довоєнних вечірок), велика спальня, ванна кімната, додатковий туалет і маленька спальня, що переважно слугувала сховищем для валіз, прасувальної дошки й небагатьох предметів одягу, які Даяна не вважала за потрібне везти в Корнволл. Тут стояло також ліжко для непередбачених гостей.

Їдальні не було взагалі, що нітрохи не турбувало Даяну, бо, перебуваючи в Лондоні, вона здебільшого вдома не обідала, за винятком рідкісних самотніх вечорів, які вона гаяла з Томмі Мортімером, вечеряючи з таці та слухаючи гарну музику з радіоли.

Місис Гіксон, яка в давніші часи бувала Даяні за домогосподарку, коли та навідувалася до Лондона, і наглядала за будинком решту часу, тепер була зайнята повний робочий день на військовій службі, готувала чай у військовій їдальні на вокзалі Паддінгтон[167]. Але вона мешкала в багатоквартирному будинку неподалік і двічі чи тричі на тиждень забігала ввечері до М’юз, щоб зробити швидкий огляд. Місис Кері-Льюїс тепер не приїжджала до Лондона, і місис Гіксон дуже бракувало її товариства. Та позаяк господиня, крім власної сім’ї, передала ключі від будиночка кільком молодим військовим, місис Гіксон ніколи не могла бути впевнена, чи не застане вона тут Атену або якогось незнайомого молодого офіцера авіації. Іноді єдиним доказом відвідин були залишки їжі в холодильнику чи оберемок простирадл на підлозі ванної кімнати. У такому разі вона наводила порядок, перестеляла ліжка, а використані простирадла забирала додому в паперовому пакеті, щоб випрати. Їй подобалися ці короткі зустрічі, а на туалетному столику майже завжди було п’ять шилінгів, які приємно згорнути до кишені фартуха.

У перші місяці 1940 року, коли ще тривала «Дивна війна»[168], найчастішим відвідувачем бував Едвард Кері-Льюїс, який зазвичай приводив із собою друга й користався з М’юз, щоб розважати неймовірно гарних дівчат. Місис Кері-Льюїс написала місис Гіксон про загибель Едварда, і місис Гіксон цілий день проплакала. Навіть її керівник у військовій їдальні справедливо розважив, що сльози місис Гіксон не надто позитивно впливають на моральний стан бійців, і відправив її додому.

Якимсь дивом будиночок пережив «Бліц»[169]. У розпал авіанальотів поблизу впала велика бомба, і місис Гіксон була неабияк нажахана. Але вибух не завдав непоправної шкоди: кілька тріщин у стінах, вибиті всі шибки, уламки скла на підлозі, меблі, порцеляна, картини, килими й доріжки — усе вкрите товстим шаром буруватого пилу. Їй знадобився тиждень вечорів, щоб усе поприбирати.

Джудіт дістала ключ із вічка, натиснула клямку й зайшла всередину, зачинивши за собою вхідні двері. Праворуч від неї була кухня. Вона зазирнула туди й побачила холодильник, порожній і відчинений. Вона зачинила його й увімкнула — холодильник загудів. Колись, до того, як закрилася крамничка на розі, вона купувала трохи продуктів і складала їх у холодильник. Але нині з покупками доведеться зачекати.

Зібравши волю в кулак, вона зійшла стрімкими сходами, що вели просто у вітальню. За браком центрального опалення, у будинку було доволі холодно, але згодом, коли вона повернеться після побачення, запалить газовий камін, і приміщення за мить нагріється. За вітальнею були розташовані спальня й ванна кімната, а друга спальня і туалет — просто над кухнею.

Джудіт відчула невимовне полегшення від того, що нарешті дісталася свого притулку. Щоразу, коли вона приходила до М’юз (а, скориставшись щедрою пропозицією Даяни, вона вже кілька разів приїжджала сюди з Портсмута), її охоплювало втішне відчуття повернення додому — ймовірно, завдяки Даяні, стиль і смак якої були такими унікальними й особистими, що здавалося, ніби заходиш у мініатюрний Нанчерров. Простір був оформлений комфортно, навіть розкішно: портьєри з кремової чесучі, товсті бежеві килими в усіх кімнатах і коридорах, монотонність де-не-де перебивали перські килими. Дивани й крісла оздоблені принтом «ліберті», усі меблі були невеликими й елегантними. Картини і дзеркала, пухкі подушки, сімейні фотографії. Бракувало тільки композицій із живих квіток.

Вона пройшла до спальні. Так само кремові фіранки, м’яке двоспальне ліжко, накрите мереживним балдахіном. Ситцеве покривало з трояндовим орнаментом, і такими самими трояндами прикрашений туалетний столик та маленька вікторіанська кушетка. Даяна не бувала тут від початку війни, але її флакончик із парфумами досі стояв на туалетному столику, а затхле повітря пам’ятало їхні пахощі.

Джудіт скинула капелюшок і шинель, залишила їх на ліжку, а потім сіла і глянула на годинник. Пів на першу. Не залишалося часу на переодягання в цивільний одяг. Гітер муситиме прийняти її такою, як вона є, в однострої. Вона розстебнула блискавку на сумці, дістала несесер і пішла до ванної кімнати (рожевий мармур і смушковий килимок), щоб набрати склянку води та прийняти дві таблетки аспірину. Тут вона відчинила дзеркальну шафку і, трохи пошукавши, знайшла пляшку гліцерину з тимолом. Джудіт пополоскала горло в надії, що ці ліки допоможуть їй успішно протриматися весь день. Вона вимила руки й обличчя, а потім повернулася до спальні й сіла перед дзеркалом, щоб поправити зачіску, підмалюватись і скористатися парфумами, оглянути білий комірець і розправити вузол чорної атласної краватки (її найкращої, від «Гівз»). Відображення ліжка в неї за спиною було не просто привабливим, а й спокусливим. Як приємно було б зараз умоститися між простирадлами, головою на прохолодній подушці, з теплими грілками в ногах, заснути та спокійно похворіти.

Однак вона вже запізнювалася на побачення з Гітер, а тому ліжко, як і решта всього, мало зачекати.

Вона мала намір сісти на метро до Пікаділлі, та коли вийшла на Слоун-стріт, під’їхав автобус, тож вона сіла в нього й купила квиток до Пікаділлі. Було ще так само холодно й сіро, у повітрі пахло снігом, на розорених і брудних вулицях Лондона розбомблені будинки зяяли, як вибиті зуби, а вікна магазинів були забиті дошками — маленькі дірочки замість вітрин. Високо над парком маяли загороджувальні повітряні кулі, гублячись у хмарах, посеред трав’янистих галявин здіймалися купи мішків із піском і бомбосховища. Усі вишукані ковані балюстради пішли на перетоплювання для виробництва зброї, старовинна церква Святого Якова була вщент зруйнована прямим влучанням. На площі Пікаділлі статую Ероса демонтували й перенесли в безпечне місце, але люди, як завжди, сиділи на сходах її постаменту, годували голубів і продавали газети.

Місто жило війною, і мало не всі довкола були в одностроях.

Автобус зупинився, Джудіт зійшла й попростувала тротуаром до «Свон-енд-Едгарз». Повернувши за ріг, до головних дверей, вона побачила, що Гітер уже чекає на неї. Її легко було помітити, з темним блискучим волоссям, у прикметному червоному пальті та високих замшевих чоботях із хутряною облямівкою.

— Гітер!

— Я думала, ти ніколи не прийдеш.

— Вибач. Я запізнилася на десять хвилин. Ти змерзла? Ні, не обіймай і не цілуй мене, бо я думаю, що в мене застуда, і я не хочу передати мікроби.

— Начхати на мікроби.

Тож вони обійнялись, а тоді почали сміятися, бо напрочуд втішно було після тривалої розлуки знову бути разом.

— Що робитимемо? — запитала Гітер.

— Скільки часу ти маєш?

— Тільки до вечора. Сьогодні ввечері маю повернутися. Завтра я чергую.

— Завтра неділя.

— Там, де я працюю, неділі не буває.

— Це дуже прикро. Я думала, ми вдвох переночуємо в Даяни.

— Я б залюбки, але не можу. Утім, це не так важливо. Мій потяг відходить о сьомій тридцять. У нас є решта дня. Я голодна. Ходімо кудись пообідаємо, а за обідом вирішимо, що робити далі. Тепер куди?

Вони обговорили це питання, відкинувши «Кардома-кафе» та «Лайонс-Корнер-хаус». Зрештою Джудіт сказала:

— Ходімо до «Берклі».

— Але це щось дуже бундючне.

— Байдуже. У будь-якому разі це не коштуватиме більше, ніж п’ять шилінгів. Якщо трохи пощастить, знайдемо вільний столик.

Відтак вони рушили по Пікаділлі-стріт у напрямку «Берклі». Подолавши невелику відстань до ресторану, вони ввійшли всередину через обертові двері й поринули у світ затишку й теплих дорогих пахощів. Там було дуже багато людей, і бар був переповнений, але Гітер помітила вільний столик і два порожніх стільці, які вона негайно зайняла, а Джудіт вирушила до зали ресторану на пошуки метрдотеля, щоб запитати, чи є вільний столик на двох. Він виявився доволі приємним чолов’ягою й не дивився на неї зверхньо (всього лише ЖДС, і навіть не офіцерка), а підійшов до конторки, щоб перевірити бронювання. Повернувшись, сказав Джудіт, що якщо вона готова зачекати п’ятнадцять хвилин, то столик буде.

— Сподіваюся, не біля кухонних дверей, — уточнила Джудіт.

Метрдотель здавався дещо здивованим її самовпевненістю, але зберігав шанобливість.

— Ні, мем, столик буде біля вікна.

— Це ідеально, — обдарувала вона його своєю найчарівнішою усмішкою.

— Я запрошу вас, коли звільниться столик.

— Ми будемо в барі.

Вона повернулася до Гітер, показуючи піднятий великий палець, і їм одразу стало весело. Вони скинули пальта, підійшов носильник і забрав їх до гардероба, а потім виплив кельнер та запитав, що вони хотіли б випити, і перш ніж Джудіт устигла розтулити рота, Гітер замовила шампанське.

— По келишку, мем?

— Ні, гадаю, пів пляшки.

Він залишив їх, і Джудіт пробурмотіла: «Тіні порткерріської муніципальної школи», і вони почали реготати. Джудіт їла чипси з маленької порцелянової тарілочки, а Гітер закурила цигарку.

Дивлячись на неї, Джудіт дійшла висновку, що її подруга неймовірно приваблива. Не висока, але дивовижно струнка. Від природи смаглява шкіра вирізняла її з-посеред загалу. На собі вона мала вузьку сіру фланелеву спідницю й тонкий темно-синій светр із коміром поло, довгий золотий ланцюжок на шиї та золоті сережки-кільця у вухах.

— У тебе запаморочливий вигляд, Гітер. Я хотіла перевдягтися, але не встигла.

— У тебе теж чудовий вигляд. Мені подобається твоя форма. Дякувати богу, що ти не пішла в Жіночі допоміжні повітряні або в Допоміжний територіальний корпус. У них, крім бюстів, кругом самі кишені й ґудзики. А шапки — то взагалі катастрофа. А ти коротко підстриглася.

— Змушена була. Волосся не має торкатися коміра. Отже, або обрізати, або накручувати булочку.

— Мені подобається, як ти зробила. Тобі личить.

Кельнер повернувся з келишками і пляшкою, яку церемонно й акуратно відкоркував. Він наповнив келих Гітер, не проливши жодної краплі, а тоді налив Джудіт.

— Дякую вам.

— Радий служити, мем.

Вони піднесли келихи й випили, і Джудіт майже одразу стала почуватися набагато ліпше.

— Треба запам’ятати, шампанське — ліки проти застуди, — пожартувала вона.

Вони сиділи, потягуючи шампанське, роздивляючись довкола на елегантних жінок, штабних полковників, офіцерів із «Вільної Франції», молодих гвардійців: усі балакали, випивали, сміялися, наче їм ні до чого у світі не було діла. Багато з чоловіків розважали дам, які явно не були їхніми дружинами, що тільки додавало перцю в загальну атмосферу: воєнні романи, присмак незаконного кохання. Одна дівчина вирізнялася особливою гламурністю: купа рудого волосся, звивисте тіло, вигини якого підкреслювала обтисла чорна трикотажна сукня. Її тигрові пазури пофарбовані були в криваво-червоний колір, а з бильця крісла звисала норкова шубка.

Її супроводжував лисуватий полковник авіації, чиє вповні зріле лібідо задихалося від юнацького жадання.

— Він не може відірвати від неї очей, — зауважила Джудіт.

— Не згадуючи вже про руки.

Щойно вони допили шампанське, з’явився метрдотель, який повідомив, що столик готовий, провів їх через переповнений ресторан, показав місця, розгорнув величезні лляні серветки, щоб вони могли покласти їх собі на коліна, і запропонував кожній величезне меню, запитавши наостанок, чи бажають вони аперитиву.

Вони не бажали, позаяк обидві вже почувалися напрочуд щасливими.

Це був чудовий обід, у просторому ошатному інтер’єрі, дуже відмінному від темних, розбитих, брудних вулиць, за завішеними сітками вікнами. Вони їли устриць, курку й морозиво, випили на двох пляшку білого вина. Подруги розмовляли, надолужуючи брак належного спілкування впродовж тривалого часу, згадуючи довгі місяці, що минули відтоді, як вони востаннє бачилися. Деякі з новин були передбачувано дуже сумними. Смерть Неда. Едвард Кері-Льюїс. Племінник місис Мадж, якого вважали зниклим безвісти, загинув на пляжах Дюнкерка. А Чарлі Леньйону пощастило більше, він вижив під час обстрілів і тепер перебував у військовому полоні в Німеччині.

— Гітер, ти пишеш йому?

— Так. Щотижня. Не знаю, отримує він мої листи чи ні, але це не причина припиняти писати.

— Але ти щось про нього знаєш?

— У таборі листування лімітоване, тож він пише мамі й татові, а вони повідомляють мені його новини. Здається, з ним усе гаразд… і він отримує деякі з наших продуктових посилок.

— Ти чекатимеш на нього?

— Чекати на нього? — здивовано перепитала Гітер і насупилася.

— Так. Чекати на нього. Залишатися вірною йому.

— Ні. Я його не чекаю. У нас із Чарлі такої домовлености не було ніколи. Він мені просто подобався. У будь-якому разі я вже тобі колись казала, що я не схиблена на ідеї заміжжя. Маю на увазі, що, звісно, вийду заміж, якщо захочу. Коли-небудь. Але це для мене не кінцева мета. У житті занадто багато всього іншого. Надто багато треба зробити. Надто багато того, що варто побачити.

— Там, де ти працюєш, є симпатичні хлопці?

Гітер засміялася.

— Багато симпатичних диваків. Більшість із них такі розумні, що майже божевільні. Що ж до того, щоб хтось із них здавався привабливим… ти не захотіла б навіть жердиною їх торкнутися. Але це не означає, буцімто вони нецікаві… Високо освічені. Дуже культурні. Просто дивакуваті.

— Що ти робиш? Яка в тебе робота?

Гітер стенула плечима й спустила очі долу. Вона потягнулася по чергову цигарку, а коли знову звела очі на Джудіт, та зрозуміла, що її подруга вже не скаже ні слова. Можливо, вона вже злякалася, що вибовкала щось зайве.

— Ти не хочеш говорити про роботу?

— Ні.

— Але тобі подобається?

Гітер випустила хмару диму.

— Це захопливо. Тепер поговоримо про тебе. Ким ти працюєш?

— Це не дуже захопливо. Я на Китовому острові, в артилерійській школі. Працюю під командою начальника відділу з розвитку навчання.

— Що він робить?

— Він досліджує й розробляє пристрої, які допомагають навчати людей стріляти з гармат. Імітаційні куполи. Макети «Ерліконів». Щось таке. Штучні зорові тренажери. Прилади для наочної демонстрації принципу відцентрової сили. Нескінченна кількість проектів. Постійно з’являються нові ідеї.

— У тебе є бойфренд?

— Їх багато, — всміхнулася Джудіт.

— Не один конкретний?

— Знову? Ні. Тільки не це.

— Що ти маєш на увазі?

— Едвард Кері-Льюїс. Я не хочу більше через це проходити. Я дочекаюся, доки закінчиться війна, а тоді, ймовірно, шалено закохаюся в якогось особливого чоловіка, вийду заміж, народжу купу дітей і стану цілковитою занудою. Ти не схочеш зі мною знатися.

— Ти була закохана в Едварда?

— Так. Роками.

— Я цього не знала.

— Я ніколи тобі не казала.

— Співчуваю.

— Тепер це скінчилося.

Тож вони більше не говорили про Едварда, а перейшли до веселіших, позитивних тем, наприклад, як містер Воррен був сержантом у загоні Місцевої оборони Порткерріса, а Джо Воррен отримав рекомендацію на посаду.

— Як твоя мати? — запитала Джудіт.

— Як завжди. Її ніщо не бентежить. Вона мало пише. Надто заклопотана, гадаю. Проте вона мені одразу написала, коли старий ексгібіціоніст Фосетт упав мертвий у банку. Не могла дочекатися, коли б викласти всю купу пліток на папері. Пам’ятаєш, як у нас буча зчинилася того вечора, коли Еллі повернулася з кінотеатру в істериці через те, що старий збоченець показав їй своє хазяйство? Я цього не забуду, доки живу.

— Гітер, тебе ж там навіть не було.

— Але я все про це чула. Я цілими днями жила із цим. Мама не могла припинити говорити про це. «Тобі треба було бачити Джудіт, — повторювала вона мені. — Справжнісінька мала фурія».

— Думаю, він помер від апоплексичного удару. Бо менеджер банку сказав йому, що він має овердрафт. Містер Бейнс розповів мені про це, і ми не могли втриматися від реготу. Жахливо непристойно.

— Вдало здихалися цього сміття, я б сказала. А як щодо Кері-Льюїсів? З ними все гаразд?

Так вони перейшли до Нанчерров і поговорили про те, як скорботу Даяни після смерті Едварда дещо полегшило народження онучки й, відтак, постійна присутність Клементини в її житті. Так само, як, дивним чином, невибагливе товариство Філліс і Анни допомогло Бідді Сомервілль знову твердо стати на ноги.

— То вони всі разом живуть у «Вдовиному будинку»?

— Так, і це спрацювало. Ти ж ніколи не бачила мого будинку. Якось, коли отримаєш відпустку, мусиш приїхати, і я тобі все покажу. Тобі там точно сподобається. Я обожнюю свою домівку.

— Досі не можу повірити, що в тебе є власний будинок. Так по-дорослому. Зважай, я нітрохи не заздрю, бо останнє, чого я хотіла б — це власний будинок, який зв’язав би мене. Але для тебе це, либонь, здійснення мрії. Коли ти стільки років живеш у розлуці із сім’єю, — Гітер різко замовкла. — Вибач, — додала після паузи.

— Чому ти перепрошуєш?

— Нетактовно. Сінгапур. Я сьогодні вранці читала газету в поїзді.

— Я теж.

— Чи щось чула від своєї родини?

— Не останнім часом.

— Хвилюєшся?

— Так. Я не на жарт стурбована. Сподіваюся тільки на те, що їх евакуювали. У будь-якому разі маму і Джесс. Усі кажуть, що Сінгапур не впаде, що він надто добре захищений, надто важливий, усе буде кинуто в бій. Але навіть якщо Сінгапур утримається, там будуть повітряні нальоти й решта жахів. І, здається, немає нічого, немає жодної армії, здатної зупинити японців. Я хотіла б бодай дізнатися, що відбувається, — вона подивилася на Гітер через стіл. — Ти… ти нічого не можеш з’ясувати? Я маю на увазі, неофіційно?

Прийшов кельнер із кавою. Гітер загасила свою цигарку й закурила наступну. Вони сиділи мовчки, поки в маленькі філіжанки лилася міцна чорна кава. Коли кельнер достатньо далеко відійшов, Гітер відповіла.

— Ні, — похитала вона головою. — Ми займаємося тільки Європою.

— Мені не треба було питати, — зітхнула Джудіт. — Ґас теж там. Ґас Каллендер. Він у Другому Гордонському.

— Я загубила нитку.

— Він був другом Едварда в Кембриджі. Приїхав погостювати до Нанчерров. Вони з Лавді… ну, як сказати? Розкохалися навзаєм.

— Лавді? — недовірливо перепитала Гітер. — Лавді закохалася? Вона ніколи мені про таке не говорила.

— Я не думаю, що вона стала б звірятися. Щось неочікуване. Їй було лише сімнадцять, і це просто сталося. Вмить. Ніби вони знали одне одного цілу вічність. Ніби вони завжди були парою.

— Якщо він солдат і він у Сінгапурі, він буде в епіцентрі подій. Я не поставила б свої гроші на його шанси.

— Я знаю. Я теж про це думаю.

— Клята ця війна. Бідолашна Лавді. Бідолашна ти. Боюся, нам залишається тільки сидіти й чекати. Дивитися, як воно буде.

— Чекати — це найгірше. Чекати на новини. Намагатися вдавати, що найгіршого не станеться. Не повинно статися. Я хочу, щоб мої батьки і Джесс залишилися живі, були в безпеці й одного чудового дня повернулися додому і приїхали до «Вдовиного будинку». І я хочу, щоб Ґас залишився живий для Лавді. Після Сен-Валері ми думали, що він загинув, а він примудрився втекти й повернутися додому, і дізнавшись про це, Лавді наче вдруге народилася. Я не можу допустити думки, що їй випаде вдруге пережити всю ту агонію.

— Джудіт, хоч би що сталося з Лавді, вона це переживе.

— Чому ти так кажеш?

— Бо знаю її. Вона тендітна дитина зі сталевим стрижнем.

— Але…

Джудіт готова була стати на захист Лавді, але Гітер перервала їй.

— Слухай, ми можемо так пробалакати цілий день, і він мине, а ми нічого не зробимо. У моєму гаманці два квитки в Альберт-хол. Їх мені дав чоловік, на якого я працюю. Концерт має розпочатися за пів години. Ти хочеш піти на концерт чи радше пройтися по крамницях?

— А що вони виконують?

— Скрипковий концерт Вільяма Волтона і Другий фортепіанний концерт Рахманінова.

— Я не хочу ходити по магазинах.

Тож вони допили каву, сплатили рахунок (з дуже щедрими чайовими), забрали пальта з гардероба (щедрі чайові) й поринули в люту холоднечу Пікаділлі.

Щойно вони вийшли, до краю тротуару підкотило таксі, з якого вийшли морський капітан і його скромна дружина. Подруги дочекалися, доки капітан розрахується за проїзд, і швидко заскочили в машину, перш ніж хтось зміг би їх випередити.

— Куди, кохані?

— Альберт-хол, і ми дуже поспішаємо.

Концерт не розчарував Джудіт, а навіть перевершив її сподівання. Волтон був для неї новим, але Рахманінов дуже знайомим, і вона сиділа, занурена в музику, що переносила її в позачасовий світ, вільний від тривоги та смерті, битв і бомб. Решта величезної аудиторії слухала так само зосереджено, і коли концерт скінчився й завмерли останні ноти, висловила вдячність диригентові й оркестру оплесками, які тривали щонайменше п’ять хвилин.

Коли все закінчилося й час було йти, Джудіт почувалася так, ніби останні дві години вільно ширяла в повітрі, а зараз мусить знову спуститися на землю. Вона була в такому захваті, що забула про застуду, але тепер, коли вони йшли по застеленому килимами проходу до фоє та головних дверей, головний біль і біль у горлі нагадали про себе з подвоєною силою, і вона зрозуміла, що недуга не відступить.

Вони планували дістатися до М’юз пішки або сісти на автобус, але, виринувши надвір разом із юрмою, що залишала Альберт-хол, опинилися в мороці неосвітленої вулиці, під дощем з мокрим снігом, і жодна не мала парасольки.

Джудіт і Гітер зупинилися на мокрому тротуарі, у калюжі, з усіх боків їх штовхали, а вони стояли, обговорюючи свої шанси впіймати таксі — мізерні аж до нульових.

— Ми не можемо йти пішки, ми змокнемо. Чому я не взяла парасольку? — завжди така практична, Гітер гнівалася сама на себе.

— Я не могла взяти, бо нам заборонено ходити з парасолькою, коли ми в однострої.

Однак доки вони сушили собі голову, як же їм дістатися додому, щастя саме знайшло їх. Під’їхав приватний автомобіль із водієм, який забирав вінг-командера ВПС і його супутницю. Офіцер, що передбачливо подбав про власний транспорт, відчинив дверцята жінці, і вона мерщій вскочила всередину, ховаючись від дощу. Він саме лаштувався й собі сідати, коли, у тьмяному світлі, що цідилося зсередини автомобіля, побачив двох змоклих дівчат, які тулилися одна до одної в безнадії.

— У якому напрямку вам треба рухатися? — запитав він.

— У бік Слоун-сквер, — відповіла йому Джудіт.

— Ми їдемо в Клепгем. То чого б нам не підвезти вас?

Чи не занадто добре, щоб бути правдою? Сповнені вдячности, вони вмить пристали на пропозицію: Гітер влаштувалася на задньому сидінні, а Джудіт сіла біля водія. Двері зачинились, і машина рушила вперед темною мокрою вулицею. Склоочисники працювали на повну, а водій промацував дорогу слабкими променями затемнених і закритих дашками фар.

Позаду неї Гітер жваво розмовляла з їхніми рятівниками.

— Це так люб’язно з вашого боку, — говорила вона їм. — Не знаю, що ми інакше робили б.

— Повертатися додому з театру чи після концерту — це завжди пекло. Особливо в такий зловісний вечір…

Джудіт перестала слухати. Доки вона стояла в калюжі, у неї намокли ноги, а тепер її почало морозити. Коли вони дістануться домівки, вона запалить газовий камін і нагріє приміщення, але до того треба ще розв’язати проблему з їжею, оскільки вона не встигла нічого купити на вечерю.

Зараз вони саме їхали по Слоун-стріт. На задньому сидінні не вгавала розмова. Вони вже обговорили концерт і згадали про жах руйнування Квінс-холу, а далі — про чудові сольні концерти Майри Гесс у години ланчу в церкві Святого Мартіна-на-Полях.

— Там завжди не проштовхнутися. Люди просто заходять послухати, дорогою на роботу чи в обідню перерву…

Вінг-командер нахилився вперед.

— Куди саме вам треба? — запитав він Джудіт. — Ми можемо підвезти вас під самісінькі двері, якщо нам не надто відхилятися від нашого маршруту.

— Кедоган-М’юз. Але… — обернулася вона до нього, вагаючись, — мені треба б спершу в крамницю. Вдома немає їжі. Я сьогодні вранці приїхала з Портсмута й не мала часу… але якби ви могли зупинити біля нашої місцевої крамниці?..

— Без проблем, — запевнив він, і завдяки його доброті все склалося якнайкраще.

Джудіт указала водієві на напівзруйновану крамницю на розі, що завжди була найзручнішою і найближчою до М’юз. У ній продавали продукти, газети й цигарки. Тож, доки інші чекали в машині, вона зайшла всередину, озброївшись додатковою продуктовою карткою, і купила хліба, яєць, трохи бекону, цукру, маргарину, пінту молока й банку сумнівного на вигляд малинового джему. Старенька за прилавком звідкись витягла пожмакану паперову торбинку, у яку все це спакувала. Джудіт сплатила рахунок і повернулася до машини.

— Щиро дякую. Тепер усе ідеально. Принаймні маємо щось до чаю.

— Ми не могли допустити, щоб ви залишилися голодними. Куди тепер?

Їх доставили, як обіцяно, до самісіньких дверей. Блищала бруківка у тьмяних променях затемнених фар, і мокрий кіт пробіг у пошуках притулку. Джудіт і Гітер вийшли з машини, палко дякуючи й навіть запропонувавши сплатити свою частку вартости проїзду, але їхні рятівники цю ідею негайно відхилили, запевнивши, що це було найменшим із того, що має зробити порядна людина, і порадили подругам чимшвидше бігти всередину, щоб не змокнути ще дужче.

Ті сприйняли побажання як наказ і негайно його виконали. Коли зачинили за собою двері, машина вже розвернулася й поїхала геть.

Вони стояли пліч-о-пліч у чорнильній темряві крихітного холу.

— Не вмикай світла, доки я не перевірю затемнення, — застерегла Джудіт подругу. — Залишайся на місці, бо впадеш зі сходів.

Вона навпомацки пробралася на кухню, перевірила світломаскувальні штори й поставила паперову торбинку на стіл. Тоді, так само в темряві, знову вийшла в хол, обережно піднялася сходами й перевірила щільність штор у вітальні. Лише після цього вона могла безпечно натиснути на вимикач.

— Тепер можеш підійматися нагору, — гукнула вона Гітер, і вони разом обійшли всі кімнати, навіть ті, якими Джудіт не мала наміру користуватися, дбаючи, щоб кожна щілинка у світломаскуванні була задраєна. Потім Гітер скинула мокре пальто й чоботи, а Джудіт запалила газовий камін і ввімкнула більше світильників. Приміщення одразу набуло приязного затишного вигляду.

— Я віддала б життя за чашку чаю, — озвалася Гітер.

— Я теж, але спершу вип’ю ще аспірин.

— Ти зле почуваєшся?

— Так, жахливо.

— Сердешна. І вигляд у тебе кепський. Думаєш, у тебе грип?

— Навіть не згадуй про таке вголос.

— У такому разі іди, пий ліки, а я заварю чай, — говорила Гітер, уже спускаючись униз. — Не хвилюйся, кухню я знайду, не заблукаю.

— Там є трохи хліба. Можемо зробити тости на газовому вогні.

— Чудово.

Джудіт скинула шинель і поклала її на ліжко, а потім черевики й мокрі панчохи. Взула пухнасті вовняні капці. Вона стягла із себе також кітель, а натомість наділа светр із шетландської вовни, який привезла з Портсмута. Випила чергову дозу аспірину і знову пополоскала горло. Її відображення в дзеркалі аж ніяк не тішило. Риси блідого обличчя загострилися, під очима темні тіні, схожі на синці. Якби Бідді була тут, вона прописала б гарячий то ́ді, але оскільки Джудіт не мала напохваті ні віскі, ні меду, ні лимона, цей рецепт скасовувався.

Поки вона повернулася до вітальні, Гітер уже принесла тацю із завареним чаєм. Вони сиділи біля газового каміна, підсмажували тости на довгій виделці, а потім намащували їх маргарином і викладали на них малинове варення.

— Смак пікніків, — задоволено прокоментувала Гітер, облизуючи липкі пальці. — Мама завжди робила булочки з малиновим варенням, — вона роззирнулася. — Мені подобається цей будиночок. Особливо те, як він обставлений. З пастельними фіранками й рештою. Ти часто тут зупиняєшся?

— Завжди, коли приїжджаю до Лондона.

— У будь-якому разі краще, ніж хостел ЖДС.

— Я б так хотіла, щоб ти залишилася на ніч…

— Не можу.

— Не можеш зателефонувати комусь і сказати, що в тебе болить голова?

— Ні. Завтра я маю чергувати.

— Коли твій поїзд?

— О сьомій тридцять.

— Звідки відправляється?

— Юстон.

— Як ти туди дістанешся?

— На метро зі «Слоун-сквер».

— Хочеш, щоб я пішла з тобою? Провела тебе?

— Ні, — різко відказала Гітер. — Не за такої негоди. Тобі не треба знову виходити сьогодні ввечері. Тобі треба бути в ліжку.

Проте у Джудіт виникло відчуття, що навіть якби вона була в найбадьорішому стані, Гітер не хотіла її присутности на Юстоні, щоб Джудіт не знала навіть, у якому напрямку вона від’їжджає. Уся ця таємничість почала навіть викликати у Джудіт тривогу. Вона сподівалася, що принаймні її подруга не навчається на шпигунку, бо їй нестерпною була думка про те, що Гітер скинуть із літака на небезпечну ворожу територію.

Було ще безліч тем, які вони не встигли обговорити, коли для Гітер настав час іти.

— Так рано?

— Я не наважуся прогавити той потяг, бо він єдиний, який зустрічають із машиною.

Джудіт уявила собі якусь віддалену сільську станцію, службовий автомобіль, що терпляче чекає, і поїздку милями звивистих шляхів. А потім прибуття. Замкнені автоматичні ворота, висока огорожа з колючим дротом, службові собаки. За воротами довгі алеї, що тягнуться до якогось чудернацького заміського будинку чи вікторіанського замку. Вона майже чула пугукання сови.

Чомусь ця уявна картина змусила її здригнутися, наче від очевидного несмаку, і вона сповнилася вдячности долі за свою відкриту буденну роботу: передавати повідомлення капітан-лейтенанту Кромбі, приймати телефонні дзвінки й передруковувати документи. Вона принаймні не була з голови до ніг оповита таємницею. І принаймні їй не треба було працювати в неділю.

Гітер лаштувалася йти. Вона взула чоботи, що більш-менш висохли перед вогнем, одягнула елегантне червоне пальто, а потім пов’язала шовковим шарфом «Джекмар» чорне, як ґав’яче крило, волосся.

— Було так чудово, — мовила вона. — Прекрасний був день.

— Дякую за концерт. Я тішилася кожною миттю.

— Нам треба спробувати зустрітися знову. Цього разу не будемо так довго тягти. Не спускайся сходами. Вихід я знайду.

— Я все ще відчуваю, що мала би провести тебе до станції.

— Не вигадуй. Прийми гарячу ванну, і вкладайся в ліжко.

Вона поцілувала Джудіт. А потім раптом додала:

— Мені не хочеться тебе залишати. Не подобається мені тебе залишати.

— У мене все гаразд.

— Підтримуймо зв’язок. Щодо твоїх мами, тата і Джесс. Я думатиму про тебе. Дай мені знати, якщо матимеш новини.

— Неодмінно. Обіцяю.

— У тебе є моя адреса? Номер скриньки. Це трохи незрозуміла адреса, проте листи зрештою доходять.

— Я напишу. Дам тобі знати.

— До побачення, люба моя.

— До побачення.

Швидкі обійми й поцілунок, і вона зникла. Униз по сходах і за двері. Двері зачинилися. Її квапливі кроки стихли вдалині. Вона пішла.

Запанувала тиша, яку заповнював тільки монотонний стукіт дощу й віддалений гугіт нечисленного транспорту на Слоун-стріт. Джудіт сподівалася, що цієї ночі не буде авіанальоту, і зрештою вирішила, що таки не буде, з огляду на негоду. Бомбардувальники люблять ясну місячну ніч. Без товариства Гітер стало трохи нудно, тому вона слухала Елґара з радіоли. Перші глибокі акорди віолончельного концерту наповнили кімнату, і зігріта цією теплою музикою, вона перестала почуватися покинутою. Джудіт узяла чайну тацю, занесла її вниз, на кухню, вимила посуд і розклала його на сушильній дошці. Поставивши на вогонь чайник, вона знайшла гумову грілку, наповнила її гарячою водою, знову піднялася нагору, розстелила ліжко й поклала грілку між простирадлами. Після цього випила ще дві таблетки аспірину (на цей момент вона стала почуватися по-справжньому погано), набрала гарячу ванну й майже на годину занурилася в запашну пару. Витершись насухо, наділа нічну сорочку, а поверх неї шетландський светр. Наразі музика Елґара закінчилася, тож вона вимкнула радіолу, але залишила вогонь палати, а двері спальні відчиненими, щоб туди проникло тепло. Потім дівчина знайшла старе число «Вог» і вклалася в ліжко. Влаштувавшись на м’яких подушках, вона кілька хвилин гортала глянцеві сторінки, а потім піддалася втомі й заплющила очі. Майже відразу — принаймні так здавалося — вона знову їх розплющила.

Звук. Її серце закалатало. Внизу. Клацання замка. Вхідні двері відчиняються й тихенько зачиняються.

Зловмисник. У будинок зайшла чужа людина. Скам’яніла від жаху, якусь мить вона лежала на місці, нездатна поворухнутися, а потім вискочила з ліжка й кинулась у відчинені двері через вітальню до сходів, вирішивши, у разі: якщо прибулець виявиться ворогом, а не другом, бити його по голові будь-яким важким предметом, що трапиться під руку.

Прибулець був уже на півдорозі, закутаний у важке пальто з блискучими золотими торочками на еполетах і краплями дощу на кашкеті. В одній руці він тримав саквояж, а в другій — міцну парусинову сумку з мотузяними ручками.

Джеремі. Вона побачила його, й від полегшення їй ослабли ноги. Мусила вчепитися за поручні, щоб не впасти. Не зламувач, не зловмисник із наміром на крадіжку, зґвалтування чи вбивство, а саме та особа, яку вона і сама обрала б на роль несподіваного гостя, якби їй дали вибір.

— Джеремі.

Він зупинився й подивився вгору. Його обличчя, затінене дашком кашкета, видавалося видовженим у невигідному світлі сходової клітки.

— Боже милий, це Джудіт.

— Хто, на твою думку, міг би тут бути?

— Жодного уявлення. Але я зрозумів, що місце зайняте, щойно відчинив двері, оскільки горіло світло.

— Я думала, ти в морі. Що ти тут робиш?

— Я міг би поставити те саме запитання тобі.

Він зійшов сходами, поставив на підлогу багаж, скинув мокрий кашкет і нахилився, щоб поцілувати її в щоку.

— А чому ти приймаєш джентльменів у нічній сорочці?

— Я була в ліжку, взагалі-то.

— Сама, я припускаю.

— Я застуджена, якщо тобі цікаво. Зле почуваюся.

— Тоді негайно повертайся в ліжко.

— Ні. Я хочу з тобою поговорити. Ти залишишся на ніч?

— Планував.

— А тепер я окупувала спальню.

— Байдуже. Влаштуюся з прасувальною дошкою й одягом Даяни. Я вже спав там раніше.

— Скільки часу ти пробудеш?

— Лише до ранку, — він повісив кашкет на стояк балюстради й почав розстібати пальто. — Маю сісти на поїзд о сьомій ранку.

— То звідки ти взявся? Я маю на увазі просто зараз.

— Труро, — він скинув важку шинель і поклав її на поруччя. — У мене були два дні відпустки, і я поїхав до Корнволлу, щоб побути з батьками.

— Я не бачила тебе цілу вічність. Роками, — вона не могла згадати, скільки саме років.

Але Джеремі пам’ятав.

— Відколи я приїхав попрощатися з тобою у «Вдовиний будинок».

— Здається, ніби це було в іншому житті.

Вона раптом подумала про щось по-справжньому серйозне:

— Тут нема чого їсти. Тільки трохи хліба і шматочок бекону. Ти голодний? Крамниця на розі вже, мабуть, зачинена, але…

— Але що? — засміявся він.

— Ти завжди можеш куди-небудь піти поїсти. Можливо, готель «Роял Корт»?

— Це було б не надто весело.

— Якби я знала, що ти прийдеш…

— Я знаю, ти спекла б торт. Не переймайся. Я передбачливий. Моя мама допомогла мені спакувати торбинку в дорогу, — копнув він ногою полотняну торбу. — Ось вона.

Джудіт помітила всередині блискучий бочок пляшки.

— Принаймні ти правильно розставив пріоритети.

— Даремно я тягнув цю торбу нагору. Вона важить тонну. Я кинув би її на кухні, та, побачивши світло, вирішив найперше дізнатися, хто тут.

— Хто б міг бути, як не я? Або Атена. Або Лавді. Руперт у пустелі, а Ґас на Далекому Сході.

— Еге, і є чимало інших. Нанчерров перетворився на сурогатну домівку чи то цілодобову їдальню для молодих офіцерів. Вони всі з Калдроуз і з тренувального табору Королівської морської піхоти в Бран-Торі. Кожному, хто припаде Даяні до серця, вона дарує ключа.

— Я цього не знала.

— Як бачиш, цей клуб уже не такий ексклюзивний. Ти часто тут буваєш?

— На дуже. Іноді, на вікенди.

— І це один з таких?

— Так. Але завтра я маю повернутися в Портсмут.

— Як би мені хотілося залишитися. І запросити тебе на ланч.

— Але ти не можеш.

— Ні. Не можу. Хочеш випити?

— У шафі нічого немає.

— У моїй торбі всього досхочу, — нахилився він і підняв торбу. Всередині щось брязнуло, і видно було, яка вона важка.

— Ходімо, я тобі покажу.

Він рушив сходами вниз, Джудіт — за ним. Разом вони ввійшли в маленьку кухню, він поставив торбу на стіл і почав вивантажувати її вміст. Коричневий лінолеум холодив босі ноги, тож Джудіт сіла на протилежному кінці столу й звідти стежила за процесом, що нагадував розпаковування різдвяної панчохи. Один по одному вигулькували несподівані частування і наїдки. Пляшка віскі «Блек-енд-Вайт». Пляшка джину «Гордонз». Два лимони. Апельсин. Три пачки картопляних чипсів і пів кілограма фермерського масла. Плитка чорного шоколаду «Террі» й, нарешті, зловісний закривавлений пакунок, додатково загорнутий у газету.

— Що там? — запитала Джудіт. — Відрубана голова?

— Стейки, — відповів Джеремі. — С-Т-Е-Й-К-И.

— Де ти роздобув стейки? А фермерське масло? Твоя ж мама не відвідує чорний ринок?

— Вдячні пацієнти. Холодильник працює?

— Авжеж.

— Це добре. А лід є?

— Гадаю, так.

Він відчинив холодильник і поклав масло й закривавлений пакунок поруч із крихітними продуктовими пайками Джудіт, а потім дістав тацю з кубиками льоду.

— Що ти питимеш? Віскі поборює застуду. Віскі із содовою?

— Газводи немає.

— На що закладаємося?

Він тут-таки знайшов сифон за непримітними дверцятами. З іншої шафки дістав склянки, розклав у них кубики льоду, налив віскі та сприснув газованою водою. Напої спокусливо зашипіли, і він подав Джудіт одну з високих склянок.

— Твоє здоров’я.

— На здоров’я, — усміхнулася вона й підняла свою склянку.

Вони випили. Джеремі помітно розслабився, вдоволено зітхнувши:

— Я гостро цього потребував.

— Це добре. Зазвичай я не п’ю віскі.

— На все буває свій час. Тут холодно. Ходімо нагору.

Тож вони пішли нагору — Джудіт цього разу попереду — і зручно влаштувалися біля каміна: Джеремі вмостився в одному з крісел, а Джудіт згорнулася калачиком на килимі, ближче до тепла.

— Сьогодні тут була Гітер Воррен, — розповіла вона. — Ми підсмажували тости до чаю. Я заради неї приїхала з Портсмута. Щоб побачитися. Ми разом пообідали, а потім пішли на концерт, але ввечері їй довелося сісти на поїзд і повернутися до свого секретного відділу.

— Де був ваш концерт?

— Альберт-хол. Вільям Волтон і Рахманінов. Гітер її шеф подарував квитки. Джеремі, розкажи, будь ласка, про себе. Як твої справи?

— Рутина.

— У тебе була відпустка.

— Ні, не зовсім. Я приїжджав до Лондона на запрошення їх світлостей і Адміралтейства. Я отримаю підвищення. Генеральний хірург.

— Ох, Джеремі… — приємно вражена, вигукнула вона. — Молодчага. Ти отримаєш латунний шолом.

— Це ще не офіційно, тому не треба телефонувати знайомим і всім розповідати.

— Але своїй матері ти розказав?

— Так, звісно.

— Що ще?

— Я служитиму на новому кораблі. Крейсер Його величности «Сатерленд».

— Так само в Атлантиці?

Він доволі ухильно стенув плечима.

— Можливо, тебе відправлять до Середземного моря. Тобі не зашкодило б трохи погрітися на сонечку.

— Ти маєш звістки від своєї родини? — перемінив він тему.

— З початку місяця — ні слова. Я не знаю чому. За винятком того, що новини звідти жахливі.

— Вони досі в Сінгапурі?

— Я припускаю, що так.

— Чимало жінок із дітьми вже виїхали.

— Я не чула про це.

Він подивився на годинник.

— Зараз чверть на восьму. Ми послухаємо новини о дев’ятій.

— Не знаю, чи хочу.

— Краще знати правду, ніж уявляти найгірше.

— Наразі одне й інше здається однаково поганим. Усе сталося так швидко. Раніше, коли тут було дуже погано — у Дюнкерку чи в Портсмуті під час бомбардувань, — заспокоювала себе тим, що принаймні вони в безпеці. Я маю на увазі маму, тата і Джесс. І коли ми всі стояли в чергах за пайками й харчувалися малопридатними обрізками м’яса, з ними там було все гаразд, вони мали якісну їжу, слуг і зустрічалися з друзями в клубі. А потім японці розбомбили Перл-Гарбор, і враз ситуація радикально змінилася, і вони опинилися в набагато більшій небезпеці, ніж я за весь цей час. Тепер я шкодую, що не поїхала до Сінгапуру, коли передбачалося. Тоді принаймні ми всі були б разом. А зараз вони так далеко, і новин від них немає…

На свій жах, вона відчула, що голос їй тремтить. Не варто говорити далі, щоб не зайтися марними сльозами. Вона знову ковтнула зі своєї склянки й подивилася на гаряче синювате полум’я газового вогню.

— Я припускаю, що невідомість — це найгірша мука, — м’яко зауважив він.

— Зі мною все гаразд. Зазвичай у мене все гаразд. Просто цього вечора я не дуже добре почуваюся.

— Вкладайся в ліжко.

— Мені прикро.

— Чому саме тобі так прикро?

— Ми з тобою взагалі не бачимося, а як ось нині побачилися, то в мене жахлива застуда і я надміру знервована, щоб слухати новини, і з мене не дуже приємне товариство.

— Ти мені подобаєшся такою, яка ти є. Хоч би якою ти була. Єдине, про що я шкодую — що я змушений буду тебе залишити рано-вранці. Ось ми разом, і майже одразу обставини нас розлучають. Але, мабуть, у цьому полягає прокляття війни.

— Не зважай. Зараз ми разом. Я рада, що це ти, а не якийсь незнайомець… з числа улюбленців Даяни.

— Я теж радий, що це я. А зараз… — звівся він на ноги. — Ти трохи занепала духом, а я конаю з голоду. Нам обом на користь буде гаряча їжа і, можливо, трохи музики. Ти повертайся в ліжко, а я керуватиму камбузом.

Він підійшов до радіоли й увімкнув приймач. Танцювальна музика. Характерні мотиви Керролла Гіббонса, наживу з готелю «Савой». «Початок бегіну». Вона уявила собі, як відвідувачі залишають свої столики і юрмляться на танцювальному майданчику.

— Що в меню? Стейки?

— А які варіанти? Підсмажені на вершковому маслі. Шкода тільки, що немає шампанського. Ти хочеш іще випити?

— Я ще не допила.

Він простягнув руку, вона взялася за неї, і Джеремі допоміг їй підвестися.

— До ліжка, — обережно розвернув він її й підштовхнув у напрямку спальні.

Вона пройшла у двері й почула, як він проворно збіг додолу сходами, наче по корабельному трапу. Джудіт не стала одразу вкладатися, натомість сіла за туалетний столик і подивилася на своє бліде відображення в дзеркалі, дивуючись, чому він не звернув уваги на її службову стрижку, акуратне каре, що так відрізнялося від довгого медового волосся її юности. Можливо, він навіть не помітив. Деякі чоловіки не помічають такого. Вона відчувала легке запаморочення. Ймовірно, від віскі, після гарячої ванни й аспірину. Однак відчуття не було неприємним. Вона розчесала волосся, нанесла трохи помади й парфумів і пошкодувала, що в неї немає гарної спальної піжамної сорочки з мереживом — такої, які завжди мали на собі Атена й Даяна, і які надавали їм тендітної романтичної жіночности. Старий шетландський светр навряд чи надавав їй романтичности. Але тут зараз Джеремі, то чи хоче вона мати романтичний вигляд? Несподіване запитання заскочило її зненацька, і Джудіт не знаходила жодної розумної відповіді, тож вона встала з-за туалетного столика, перебила й намостила подушки, вклалася в ліжко й лежала так, потягуючи віскі та принюхуючись до запаморочливих пахощів гарячого масла й соковитого м’яса, якими потягло знизу.

«Початок бегіну» закінчився. Тепер Керролл Гіббонс заграв на своєму фортепіано мелодію старого номера Ірвінга Берліна. «Все, чим ти є…».

Незабаром вона знову почула кроки — Джеремі підіймався сходами. Наступної миті він постав у відчинених дверях. Чоловік скинув кітель і пов’язав поверх темно-синього светра кухарський фартух.

— Який ступінь просмаження стейка ти любиш?

— Я вже не пам’ятаю. Роками ними не ласувала.

— Слабо-середній?

— Звучить добре.

— Як тобі віскі?

— Я допила.

— Отримаєш іще.

— Я впаду п’яна.

— Ти не можеш упасти, якщо лежиш у ліжку, — він узяв її порожню склянку. — Я принесу наступну разом із твоєю вечерею, замість шампанського.

— Джеремі, я не хочу вечеряти сама.

— Сама не будеш.

Він приготував страву дуже швидко і, перенісши важку тацю нагору, поставив її на ліжко біля неї. Зазвичай, коли люди подають їжу в ліжко, наприклад сніданок, вони що-небудь забувають. Джем, або ніж для масла, або чайну ложку. Проте Джеремі, здавалося, нічого не забув. Стейки, які ще шкварчали на розпечених тарілках, він подав із картопляними чипсами й консервованим горошком, знайденим у буфеті. Він навіть приготував соус. На таці були й ножі, і виделки, і сіль, і перець, і слоїк свіжої гірчиці, і серветки — але не стандартні полотняні серветки, а два чистих кухонних рушники — усе, що йому пощастило надибати. А також дві наповнені склянки.

— Що на десерт?

— Половина апельсина або сандвіч із джемом.

— Моє улюблене меню. Найкраща вечеря. Дякую, Джеремі.

— З’їж стейк, поки не охолов.

Усе було дуже смачне й відразу відновило її сили. Джеремі мав слушність. Джудіт не усвідомлювала, що вона голодна й потребує поживної страви, перебуваючи у пригніченому стані. Стейк виявився приготованим ідеально: до темного засмажений зовні й ніжно-рожевий усередині. М’ясо було таким ніжним, що його можна було їсти губами, шматочки легко прослизали через її зболіле горло. Страва була також напрочуд поживною. Можливо, після місяців пісного неапетитного харчування її шлунок зменшився.

— Я більше не можу їсти, — заявила вона зрештою.

Вона відклала ніж і виделку, а Джеремі забрав тарілку, і Джудіт задоволено вмостилася на подушках.

— Мнясо кльова замєна тушонки, — сказала вона на кокні й розсміялася. — У мене вже не залишилося місця для десерту, тому забирай собі цілий апельсин. Ти не перестаєш мене дивувати. Я не знала, що ти вмієш куховарити.

— Кожен чоловік, який виходив у море бодай на маленькому човні, вміє готувати — хоча б смажити скумбрію. Якщо мені пощастить знайти каву, хочеш чашку? Втім, ні, не варто. Від кави погано спатимеш. Коли ти занедужала? — враз у ньому прокинувся професіонал.

— Сьогодні вранці, у потязі. У мене почало боліти горло. Здається, я підхопила мікроби від дівчини, з якою мешкаю в одній кімнаті. І голова болить.

— Ти вживала якісь ліки?

— Аспірин. І полоскала горло.

— Як ти зараз почуваєшся?

— Краще. Не так уже й погано.

— У моїй валізі є чарівні таблетки. Я привіз їх з Америки. Вони схожі на крихітні бомби, але зазвичай добре допомагають. Я з тобою поділюся.

— Я не хочу ліків, що приголомшують.

— Вони не приголомшують.

За відчиненими дверима добігала кінця програма танцювальної музики, і Керролл Гіббонс зі своїм оркестром виконували останню композицію. На дві секунди запала тиша, а потім пролунали дзвони Біг-Бена, повільні, лункі й сповнені фаталізму.

Джеремі запитально подивився на Джудіт, і вона кивнула на знак згоди. Хоч би якими жахливими чи тривожними були новини, вона має їх почути і зможе впоратися саме тому, що Джеремі поруч, на відстані витягнутої руки — співчутливий і чуйний. Крім того, сильний і товариський, його присутність створює виняткове відчуття безпеки. Намагатися самотужки бути мужньою і розважливою надзвичайно виснажливо. Натомість двоє можуть підтримати одне одного. Двоє можуть ділитися. Втішити й розрадити.

Однак у новинах вони не почули нічого втішного — усе було майже так погано, як Джудіт боялася. На Далекому Сході японці наближалися до Джохорського шосе. Місто Сінгапур другий день зазнавало бомбардувань… Його оборонці копали траншеї й готували укріплення… Запеклі бої на річці Муар… Британська авіація не припиняла бомбардувати й обстрілювати з кулеметів судна японського вторгнення… Атаковано австралійську територію… П’ятитисячне японське військо на островах Нова Британія і Нова Ірландія… Невеликий гарнізон оборони змушений відступити…

У Північній Африці, у Західній пустелі, Перша бронетанкова дивізія відкинута наступом генерала Роммеля… Атака на Агедабію з двох напрямків… Ціла індійська дивізія потрапила в оточення…

— Годі, — Джеремі підвівся, пішов до вітальні й вимкнув приймач. Культурний, безпристрасний голос читача новин замовк.

— Звучить не надто втішно? — прокоментував він, повернувшись.

— Як ти гадаєш, Сінгапур упаде?

— Буде катастрофа, якщо так станеться. Якщо не втримається Сінгапур, то за ним упаде вся Голландська Ост-Індія.

— Але якщо острів такий важливий і завжди був таким важливим, він має бути надійно захищений?

— Усі великі гармати спрямовані на південь, на море. Гадаю, ніхто ніколи не очікував нападу з півночі.

— Ґас Каллендер там. З Другим Гордонським батальйоном.

— Я знаю.

— Бідолашна Лавді. Бідолашний Ґас.

— Бідолашна ти.

Він нахилився й поцілував її у щоку, потім поклав руку їй на чоло:

— Як почуваєшся?

— Я вже сама не знаю, як мені почуватися, — похитала вона головою.

Джеремі всміхнувся.

— Я заберу тацю й попораюся на кухні. Тоді принесу тобі твою таблетку. Зранку в тебе все буде добре.

Він пішов, а Джудіт залишилася сама, лежачи горілиць у теплому м’якому ліжку, в оточенні витончених деталей розкішного інтер’єру, що їх ретельно дібрала Даяна Кері-Льюїс: вишукані драпіровки, ситець із трояндовим візерунком, м’яке світло ламп. Стояла дивовижна тиша, порушувана тільки шелестом дощу за щільно заштореними вікнами та, коли-не-коли, брязкотом шибки під періодичними поривами вітру. Вона подумала про вітер, як про якусь істоту, що дмухає із заходу, і його дихання термосить квадратні милі відкритої місцевости, перш ніж досягти затемненого міста. Джудіт лежала нерухомо, дивлячись у стелю, думаючи про Лондон і про те, що ось вона посеред нього, у цю мить, у цю ніч, сама в мегаполісі із сотнями тисяч людей. Розбомбленому, спаленому й побитому, але все ще сповненому життєвої сили, джерелом якої є люди, що населяють його вулиці, його будинки. Іст-Енд і корабельні були майже знищені німецькими бомбардувальниками, але вона знала, що там досі стоять невеликі групки будинків, і в них сім’ї збираються в затишних вітальнях, щоб пити чай і плести, читати газети й розмовляти, і сміятися, і слухати радіо. Подібно до того, як інші щовечора збираються на платформах метро й там укладаються спати, поки потяги гуркочуть туди й сюди, бо в товаристві трохи веселіше та спокійніше, ніж на самоті.

Цієї непогожої січневої ночі надворі теж були люди. Зенітники, пожежники на дахах і вартові повітряної оборони, біля телефонів у вогких імпровізованих халабудах, курять цигарки й переглядають «Пікчер Пост», щоб згаяти нудні години чергувань. Військові у відпустці, по двоє чи по троє, тинялися темними тротуарами, шукаючи якоїсь розваги, і нарешті пірнали в зашторені двері якого-небудь пабу. Джудіт подумала про повій Сохо, які стояли у дверях, сяк-так захищені від дощу, і світили ліхтариками собі на ноги в сітчастих панчохах і в черевиках на підборах. А на іншому кінці регістру — молоді офіцери, що наїжджають у місто з віддалених аеродромів і армійських баз, вечеряють зі своїми дівчатами в «Савої» й танцюють до ранку в «Мірабель», «Багатель» чи «Коконат Гров».

А потім вона раптом, мимоволі, почала думати про свою матір. Джудіт бачила її не такою, яка вона була зараз. Не цієї миті, на іншому кінці світу, під загрозою смертельної небезпеки, у паніці, ймовірно, налякана і, у кожному разі, збентежена. Натомість — такою, як вона була. Якою Джудіт її запам’ятала в часи «Будинку над річкою».

Шість років. Але як багато змінилося. Як багато сталося. Вона вступила на службу, «Вдовиний будинок», а перед тим темна зима, яку Джудіт пробула з Бідді у «Верхньому Біклі». Вибухнула війна. А ще були золоті роки Нанчерров, що, як їй колись уявлялося, мали тривати вічно.

«Будинок над річкою». Невіддільна частина завершення її дитинства, а тому — джерело глибокої ностальгії. «Будинок над річкою». Нехай тимчасова, орендована, не власна, проте впродовж чотирьох років то була їхня домівка. Вона пригадала дрімотний сад літніми вечорами, коли сині води повені напливали з відкритого моря, затоплюючи мулисті береги лиману. І як цілий день маленький потяг тукотів уздовж берега, курсуючи туди й сюди — до Порткерріса й назад. Вона пригадала, як сходила з того потяга, повертаючись після школи, підіймалася стрімкою, затіненою деревами стежкою до будинку, вбігала у вхідні двері й гукала: «Мамусю!» І мама завжди була вдома. У вітальні, з готовим чаєм на столі, в оточенні своїх красивих дрібничок, і все навколо пахло духмяним горошком. І Джудіт бачила матір, яка сиділа за туалетним столиком, переодягалася до вечері, розчісувала волосся та припудрювала маленький носик. І чула її голос — як вона читає Джесс книжку перед сном.

Роки минали без подій, у домі майже не бувало чоловіків — тільки іноді дядько Боб приїжджав із Бідді та зрідка з Недом, щоб згаяти разом кілька літніх днів. Візити Сомервіллів ставали високим сезоном їхнього спокійного життя, з різдвяною пантомімою у виконанні клубу мистецтв Порткерріса й великодніми пікніками на пагорбі Веглос під час збирання первоцвітів. В інший час день ковзав за днем, а сезон за сезоном, без жодних подій, що схвилювали б. Утім, нічого поганого теж ніколи не відбувалося.

Був, звісно, зворотний бік медалі, інша правда. Моллі Данбар, мила й поступлива, була нездарною матір’ю. Вона боялася керувати своїм маленьким автомобілем, не хотіла сидіти на вологих пляжах під холодним північним вітром, через сором’язливість не заводила нових друзів і нездатна була ухвалювати жодні рішення. Її завжди лякала перспектива будь-яких змін. (Джудіт пригадала материну паніку, коли Моллі дізналася, що повертається не в добре їй знайоме Коломбо, а в геть незнаний Сінгапур.) Крім того, їй бракувало витривалости, вона легко втомлювалась і з найменшого приводу вкладалася в ліжко.

Вона завжди потребувала керівництва й підтримки. За відсутности поруч із нею чоловіка, який казав їй, що і як робити, вона зверталася до сильніших за неї жінок. Таких, як тітка Луїза, Бідді Сомервілль чи Філліс. У «Будинку над річкою» саме Філліс керувала домашнім життям, усе організовувала, спілкувалася з торговцями, гамувала Джесс щоразу, коли та вередувала.

Її слабкість і м’який характер не були провиною Моллі — такою вона народилася. Але зараз усвідомлення цього факту не поліпшувало становища. Насправді від цього було тільки гірше. Війна, лихо, потрясіння, дискомфорт, голод, нестатки виявили в деяких жінках найкращі риси — непохитну мужність, підприємливість і рішучість, бо йшлося про виживання. Однак Моллі Данбар таких ресурсів не мала. Вона в таких обставинах наражалася на небезпеку поразки. Невдачі. Краху.

— Ні, — Джудіт почула, як вимовила це слово вголос, з болем відкидаючи власні страхи.

Вона крутнулася в ліжку і сховала обличчя в подушку, ніби так можна було заглушити відчай, скулилася в позу ембріона — ненародженої дитини, яка перебуває в безпеці, в утробі матері. Невдовзі вона почула, як Джеремі повертається з кухні — його кроки по вузьких сходах, а потім по підлозі вітальні.

Його голос:

— Ти мене кликала?

Вона заперечно похитала головою, не відриваючи її від подушки.

— Я приніс тобі чарівну таблетку. І склянку води, щоб запити.

Вона не рухалася.

— Джудіт.

Він сів на край ліжка поруч із нею, і від його ваги ковдра натяглася на її плечах.

— Джудіт.

Роз’ятрена власним жалем, вона відкинулася на спину й подивилась на нього заплаканими очима.

— Я не хочу таблеток. Я нічого не хочу. Я просто хочу бути зі своєю мамою.

— Ох, моя ти люба.

— А ти корчиш із себе лікаря. Ти відразливо професійний.

— Я не мав такого наміру.

— Я ненавиджу себе за те, що я не з нею.

— Ти не повинна собі дорікати. Ти не знаєш, як багато людей люблять тебе. Ти будеш вражена.

Його не бентежила її поведінка, і він поводився так спокійно, що роздратування швидко згасло, а натомість вона сповнилася каяття.

— Мені шкода.

— Ти справді почуваєшся зрадницею?

— Не знаю, як мені почуватися.

Він на це нічого не сказав. Просто потягнувся по пігулку, що нагадувала-таки крихітну бомбочку, і подав їй склянку з водою.

— Проковтни лишень оце, а потім поговоримо.

Вона знову засумнівалася.

— Ти впевнений, що я від цього не відключуся?

— Цілковито впевнений. Тобі просто стане набагато краще, а потім ти спатимеш. Вигляд у пігулки загрозливий, але якщо випити її з одним великим ковтком води, проскочить без проблем. Вона подіє за якийсь час, тому ковтай просто зараз.

— Гаразд, — зітхнула вона.

— От розумниця.

Джудіт зробила зусилля, щоб спертися на лікоть, поклала таблетку в рот і проковтнула її з лондонською водою з крана, що залишила в роті присмак олова. Джеремі схвально всміхнувся.

— Молодчага. Навіть не похлинулася, — він узяв у неї склянку, і Джудіт вдячно опустилася на подушки. — Спробуєш заснути?

— Ні.

— Хочеш поговорити?

— Це така дурість, не мати змоги перестати думати. Я хотіла б таку пігулку, що знеболила б мій мозок.

— На жаль, я такої не маю, — у його словах чути було щирий жаль.

— Така дурна. Мені двадцять років, а я хочу до мами. Я хочу обіймати її, торкатися і знати, що вона в безпеці.

Сльози, які цього вечора взагалі не відступали, знову набігли їй на очі, і вона почувалася надто слабкою й позбавленою будь-якої гордости, щоб намагатися їх контролювати.

— Я думала про «Будинок над річкою», і як ми жили там із мамою і Джесс… і як нічого особливого не відбувалося… але все було так тихо і спокійно… і ми були щасливі, я б сказала. Безпретензійно. Не треба було розриватися між різними кінцями світу… Коли ми востаннє були разом… І вже минуло шість років… чималий шмат життя… а тепер… я не знаю…

Вона нездатна була говорити далі.

— Знаю, — сумно мовив Джеремі, — шість років — це величезний термін. Я співчуваю тобі.

— Я не знаю… Я нічого не знаю. Я просто хочу листа. Якоїсь звістки. Щоб знати, де вони…

— Я розумію.

—…Я така дурна…

— Ні. Не дурна. Але ти не повинна втрачати надію. Іноді брак новин є гарною новиною. Хто знає, вони зараз можуть бути далеко від Сінгапуру… можливо, у дорозі до Індії чи якогось безпечнішого місця. У такі часи комунікація неминуче переривається. Намагайся не зневірюватися.

— Це просто слова. Ти кажеш так, щоб розвеселити мене…

— Зараз не час для веселощів. Чи гарного гумору. Просто намагаймося бути розважливими. Зберігаймо почуття міри.

— А якби це були твої мати й батько…

— Я собі місця не знаходив би від тривоги за них. Але гадаю, намагався б хай там що не втрачати надію.

Джудіт замислилася. Тоді зауважила:

— Твоя мати не така, як моя.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що вона інша.

— Звідки ти знаєш?

— Я познайомилася з нею на похороні тітоньки Лавінії. Після цього ми трохи поспілкувалися за чаєм. Вона сильна, розумна та практична. Я легко могла собі уявити, як вона вгамовує телефоном шалених пацієнтів і ніколи не сприймає важливих повідомлень у хибний спосіб.

— Ти дуже прониклива.

— Моя мама не така. Ти тільки раз бачив її, коли ми зустрілися в потязі, і ми тоді ще не були знайомі. Вона не сильна. Їй бракує впевнености в собі. Вона завжди переймається тим, що про неї подумають, і не знає, як подбати про себе. Тітка Луїза вічно твердила їй, що вона дурна, і вона ніколи не вміла постояти за себе й не робила нічого, щоб довести свою тямущість.

— Що ти намагаєшся сказати мені?

— Що я боюся за неї.

— Вона не сама. У неї є твій батько. У неї є Джесс.

— Джесс маленька дівчинка. Вона не зможе ухвалювати рішення за маму.

— Джесс десять років. Вона вже не така маленька. Деякі дівчатка в такому віці бувають доволі рішучими. Сповнені цікавих ідей і твердо налаштовані досягати свого. Хоч би що трапилося і хоч би де вони опинилися, я впевнений, що Джесс стане матері джерелом надійної підтримки.

— Звідки ми можемо знати…

Сльози побігли їй по щоках, І Джудіт, намацавши край простирадла, намагалася їх витерти — так незграбно, що Джеремі не витримав: підвівся з ліжка, пішов у ванну, відтиснув у холодній воді фланельку для обличчя, знайшов рушник і повернувся у спальню.

— Дозволь… — він поклав долоню їй під підборіддя, підняв її обличчя й обережно витер його, а потім подав рушник, у який вона всмак висякалася.

— Зазвичай я не плачу, — запевнила вона його. — Востаннє я плакала, коли Едварда вбили, але то було інше. Кінець чогось. Жахливий і виразно остаточний. Я відчуваю, що цього разу йдеться, навпаки, про початок чогось нескінченно гіршого, — вона глибоко вдихнула, схлипнувши. — Тоді я не боялася.

Вона вимовила це так розпачливо, що Джеремі зробив те, чого йому хотілося цілий вечір. Він ліг біля неї, притягнув до себе й обійняв, огортаючи затишком і теплом. Вона лежала нерухомо і вдячно, але піднесла одну руку, щоб торкнутися товстої вовни його светра — її пальці стиснули й міцно тримали м’яку тканину, і вона нагадала йому немовля, що вчепилося в мамину шаль.

— Знаєш, коли я був маленьким хлопчиком і мав якісь прикрощі, моя мати втішала мене, кажучи: «Не зважай, минеться. Одного разу ти озирнешся й побачиш, що все скінчилося».

— Це змінювало твоє становище?

— Не так істотно. Але це допомагало.

— Я не можу уявити тебе маленьким хлопчиком. Я знаю тебе тільки дорослим. Джеремі, скільки тобі років?

— Тридцять чотири.

— Якби не війна, я думаю, ти одружився б і мав сім’ю… Мабуть, дивно про це думати?

— Кумедно. У будь-якому разі це малоймовірно.

— Чому?

— Медицина забирає надто багато сил і часу. Нема коли залицятися до дівчат. На додачу хронічно бракує готівки.

— Тобі потрібна спеціалізація. Хірургія, гінекологія чи щось таке. Гарлі-стріт і латунна табличка на дверях. «Містер Джеремі Веллс, акушер-гінеколог». Через усю вулицю тягтиметься черга з багатих вагітних жінок, які жадатимуть твоєї уваги.

— Яка гарна ідея.

— Тобі не подобається?

— Не зовсім мій стиль.

— Який твій стиль?

— Думаю, стиль мого батька. Сільський лікар із собакою в машині.

— Це неабияк надихає.

Голос її звучав знову нормально, але пальці з побілілими кісточками так само стискали його светр.

— Джеремі.

— Так?

— Про що ти думав, коли чіплявся за той рятувальний човен посеред Атлантики?

— Залишатися на плаву. Вижити.

— Хіба ти нічого не згадував? Милі серцю речі? Місця? Добрі часи?

— Я намагався.

— Що саме?

— Не знаю.

— Ти мусиш знати.

Це було явно важливо для неї, тому Джеремі, намагаючись ігнорувати збудження власного тіла, породжене її близькістю та її потребою в ньому, доклав величезних зусиль і витягнув із підсвідомости якусь частину плутаних спогадів того дня.

— Осінні неділі в Труро і дзвони собору, що закликають до вечірні. Прогулянки по скелях Нейрі, над синім морем, гладеньким, як скло, і польові квіти в розщелинах…

Інші спогади враз наринули образами та звуками, які досі мали владу над ним і сповнювали душу захватом.

— Перебування в Нанчерров, мабуть. Ранкове купання з Едвардом і прогулянка назад садами, з думкою про найсмачніший сніданок, що чекає на нас. Перша гра за Корнволл на позиції півзахисника у Твікенгемі, з успішними двома спробами. Полювання на фазанів у хащах Роузленду морозними грудневими ранками: чатування в засідці на птахів і скавучання собак, і гілки голих дерев мереживом на тлі блідого зимового неба. Музика. «Ісусе, радосте людських бажань», і усвідомлення того, що ти повернувся до Нанчерров.

— Музика прекрасна, скажи? Це константа. Вона підносить тебе в небо. Далеко від світу.

— Я розповів. Тепер твоя черга.

— Я не можу думати. Я занадто втомлена.

— Тільки трішечки, — умовляв Джеремі.

— Гаразд, — зітхнула вона. — Мій будинок. Мій власний будинок. Мій дім. Він досі ще належить тітоньці Лавінії, оскільки надто багато її залишилося в ньому, але тепер це все моє. І всі відчуття, і цокання годинника в холі, і краєвид на море, і сосни. І те, що там поселилася Філліс. І те, що я можу будь-коли повернутися. Повернутися додому. І вже ніколи не залишати свого дому.

— Тримайся цього, — усміхнувся він їй.

Вона заплющила очі. Він подивився на її обличчя й побачив довгі вії, темні на тлі блідих щік, витончену форму її вуст, чистий вигин щелепи й підборіддя. Він нахилився й поцілував її в чоло.

— Ти втомилась, а мені рано вставати. Думаю, нам час закінчувати цей вечір.

Вона тут-таки стривожено розплющила очі й міцніше вчепилася в його светр. Джеремі, наказавши собі виявити рішучість, почав підводитися.

— Я залишу тебе засинати.

Джудіт враз розхвилювалася.

— Тобі не треба йти. Прошу тебе. Не залишай мене. Я хочу, щоб ти був зі мною.

— Джудіт…

— Ні, не йди… Це двоспальне ліжко, — додала вона, наче він потребував підбадьорення. — Тут достатньо місця. Зі мною все буде гаразд, якщо ти залишишся. Прошу тебе.

Розриваючись між бажанням і здоровим глуздом, Джеремі вагався. Зрештою він запитав її:

— Гадаєш, це гарна ідея?

— Чом би й ні?

— Бо якщо я проведу з тобою ніч, я, цілком імовірно, кохатимуся з тобою.

Вона не була ні шокована, ні навіть здивована.

— Це не має значення.

— У якому розумінні — не має значення?

— Я маю на увазі, якщо ти хочеш, мені приємно було б кохатися з тобою.

— Ти усвідомлюєш, що кажеш?

— Думаю, мені цього дуже хотілося б.

Раптом вона всміхнулася. Він заледве бачив її усмішку за весь вечір, і ось йому підплигнуло серце, а водночас його вроджений здоровий глузд збіг, як вода в отвір ванни.

— Усе гаразд, Джеремі. Це буде не вперше.

— Едвард, — мовив він.

— Звісно, Едвард.

— Якщо я кохатимуся з тобою, ти думатимеш про Едварда?

— Ні, — твердо заперечила вона. — Ні. Я не думатиму про Едварда. Я думатиму про тебе. Тут. У Лондоні. Тут, коли ти мені дуже потрібен. Ти мені ще потрібен. Я не хочу, щоб ти залишив мене. Я хочу, щоб ти мене обійняв і щоб я почувалася в безпеці.

— Я не можу кохатися з тобою в усьому цьому одязі.

— То скинь його.

— Я не можу. Ти вчепилася в мій светр.

Вона знову всміхнулася. Її хватка послабилася, але він однаково не рухався.

— Я відпустила тебе, — сказала вона.

— Я боюся, що ти зникнеш, якщо я відійду.

— Не бійся.

— Я буду за дві хвилини.

— Спробуй упоратися за одну.

— Джудіт.

Голос долинув здалеку, з темряви.

— Кохана Джудіт.

Вона ворухнулася. Простягнула руку, щоб доторкнутися до нього, але поруч у ліжку було порожньо. Вона насилу розплющила очі. Нічого не змінилося. Спальня була освітлена електричним світлом, штори запнуті, як і тоді, коли вона засинала. Джеремі сидів біля неї, на краю ліжка. Він був одягнений в однострій, чисто поголений. Вона відчувала свіжий запах мила.

— Я приніс тобі чашку чаю.

Чашка чаю.

— Котра зараз?

— Шоста ранку. Я вже маю йти.

Шоста ранку. Вона потягнулася, позіхнула, сіла в ліжку, і він подав їй чашку чаю, такого гарячого, що ледве можна було пити.

Вона кліпала очима, ще не цілком прокинувшись.

— О котрій ти встав?

— Пів на шосту.

— Я тебе не чула.

— Я знаю.

— Ти снідав?

— Так. Яйцем і скибкою бекону.

— Ти маєш забрати всі свої наїдки із собою. Немає сенсу залишати їх тут.

— Не хвилюйся. Я все запакував. Я просто хотів попрощатися. Я хотів подякувати.

— Ох, Джеремі, це я маю бути вдячною.

— Було чудово. Ідеально. Незабутньо.

Без жодної на те причини Джудіт трохи засоромилася. Спустила очі долу і сьорбнула гарячущого чаю.

— Як ти почуваєшся сьогодні вранці? — запитав Джеремі.

— Непогано. Трохи одурманена.

— Горло болить?

— Усе минуло.

— Ти берегтимеш себе?

— Звісна річ.

— Коли ти маєш повернутися до Портсмута?

— Цього вечора.

— Можливо, на тебе чекатиме лист від твоїх.

— Так, — вона подумала про таку ймовірність і раптом відчула приплив надії. — Так. Можливо, так і буде.

— Спробуй не хвилюватися надміру. І бережи себе. Я дуже хотів би залишитися. Вчора ввечері ми розмовляли, але є ще тисячі тем, яких ми так і не торкнулися. А зараз уже немає часу.

— Тобі не варто спізнюватися на потяг.

— Я напишу. Щойно знайду трохи часу для себе. Я напишу і спробую сказати все те, що хотів би сказати вчора ввечері. На папері я, ймовірно, зроблю це набагато краще.

— Ти впорався не так погано. Але коли-небудь я таки хотіла б отримати листа.

— Треба йти. До побачення, кохана Джудіт.

— Якщо ти забереш у мене цей чай, я попрощаюся як слід.

І він засміявся, і взяв у неї чашку з блюдцем, і вони стиснули одне одного в обіймах, і поцілувалися, як друзі, якими вони завжди були, але тепер ще і як коханці.

— Джеремі, гляди, не підривайся знову.

— Я зроблю все від мене залежне, щоб не допустити цього.

— І пиши. Ти пообіцяв.

— Напишу. Рано чи пізно.

— Перш ніж іти, зробиш дещо для мене?

— Що саме?

— Відіпни всі штори, щоб я могла помилуватися на світанок.

— До світанку ще кілька годин.

— Я зачекаю.

Тож він підвівся, нахилився, щоб вимкнути лампу, а потім підійшов до вікна, і вона почула, як він відслонив шовкові фіранки й відіпнув важкі світломаскувальні штори. За вікном зимовий ранок був безпросвітний, але дощ припинився і вітер ущух.

— Так ідеально.

— Я мушу йти.

— До побачення, Джеремі.

— До побачення.

У темряві вона не могла бачити, але чула, як він рухався, відчинив двері й обережно зачинив їх за собою. Він пішов. Вона лягла на подушки й майже миттєво заснула.

Була десята година, коли Джудіт знову прокинулася, тож, зрештою, вона так і не побачила, як світанок поступово освітлював небо. День був хмарний, де-не-де виднілися клапті блідо-блакитного неба. Вона думала про Джеремі, як він їде в якомусь гуркітливому потязі на північ, до Ліверпуля, Інвергордона чи Росайта. Вона лежала, усміхаючись сама собі, згадуючи минулу ніч і його манеру кохатися — нескінченно ніжну й водночас упевнену. Її власне задоволення встигало за його пристрасним запалом, і вони разом досягли кульмінації. Інтерлюдія чарівної несподіванки, розділеної втіхи.

Джеремі Веллс. Тепер усе змінилося. Раніше вони ніколи не листувалися. Але він обіцяв, що рано чи пізно напише. Це означало щось особливе, на що належало з нетерпінням чекати.

А тим часом вона знову залишилася сама. Лежачи в ліжку й оцінюючи свій стан, Джудіт дійшла висновку, що одужала. Застуда, грип, інфекція, хоч би що то було, воно пішло геть, прихопивши із собою всі симптоми — головний біль, втому і депресію. Неможливо було тепер визначити, сталося це завдяки самому Джеремі Веллсу чи його професійним лікам і гарному сну. Зрештою, це вже не мало великого значення. Джудіт знову була собою, сповнена своєї звичайної енергії.

Але як її витратити? У казармах їй не треба було показуватися аж до вечора, але перспектива порожнього самотнього дня в Лондоні в неділю, у часи воєнного стану, без церковних дзвонів і товариства, що розважило б її дозвілля, була не надто привабливою. Крім того, у глибині її свідомости міцно засіла ідея про ймовірність отримання листа із Сінгапуру. Що більше вона думала про це, то більшою ставала її впевненість, що такий лист чекатиме на неї в комендантському відділі, у поштовій комірці з літерою «Д». Подумки вона вже ніби бачила його, і раптом їй стало важливо чимшвидше повернутися до Портсмута. Дівчина відкинула ковдру, вискочила з ліжка й побігла у ванну, щоб на повну відкрутити крани й набрати гарячої води.

Викупавшись, одягнувшись і зібравши речі, вона миттєво виконала хатню роботу. Прибрала з ліжка й позгортала постільну білизну, спустилася на кухню, забрала з холодильника залишки продуктів і вимкнула його. Джеремі, як справжній моряк, залишив кухню бездоганно чистою і схожою на камбуз. Джудіт нашкрябала цидулку для місис Гіксон і притиснула її кількома монетами по пів крони, узяла свою сумку й пішла, замкнувши за собою вхідні двері. Доїхала на метро до Ватерлоо, сіла на перший потяг до Портсмута, а там узяла таксі біля руїн розбомбленої ратуші. О другій годині вона вже була перед казармою ЖДС. Джудіт розрахувалася з таксистом, увійшла через головний вхід і потрапила до комендантського офісу, де чергова, дівчина з кислим виразом на блідому обличчі, сиділа за столом і з нудьги гризла нігті.

— Ти трохи завчасно, — підозріливо зауважила вона.

— Так, я в курсі.

— Мені здавалося, у тебе вихідні на весь вікенд.

— Так.

— Ну, я не знаю… — скинула на неї осудливим оком чергова, ніби не чекаючи від Джудіт нічого доброго. — Вільному воля.

Оскільки ця репліка не потребувала відповіді, Джудіт промовчала. Вона розписалася в журналі, а тоді підійшла до дерев’яного стелажа з поштовими комірками. Під літерою «Д» лежала тонка купка конвертів. Вона взяла всі й стала перегортати їх. Рен Дарбрідж. Старшина Джоан Дейлі. Останнім був тоненький синій конверт із авіапошти — лист її матері. Конверт був пом’ятий і брудний, ніби зазнав незліченних перипетій і вже двічі обійшов цілий світ. Джудіт поклала решту листів на місце. Стояла й дивилася на синій конверт у руках. Першим бажанням було тут-таки розпечатати його і прочитати, але чергова не зводила з неї неприязного погляду, а Джудіт не хотілося робити цього під наглядом, тож вона взяла свою сумку й піднялася кам’яними сходами нагору, у крихітну холодну кімнатку, яку вона ділила зі Сью. З нагоди неділі у квартирі нікого не було. Сью, ймовірно, чергувала. Джудіт скинула шапку й сіла на нижнє ліжко, просто в шинелі. Розрізала конверт і дістала тоненькі аркуші авіапошти, акуратно згорнуті й списані маминим почерком. Розгорнула й почала читати.

Ця частина листа була написана звичним, акуратним, шкільним почерком Моллі Данбар. Але що далі, то більше він псувався й перетворювався на шалену базгранину, з помазками й ляпками.

Це був останній лист від матері. Через три тижні, у неділю 15 лютого, Сінгапур здали японцям.

Після цього жодних звісток.

На цьому місці Джеремі відклав ручку. Його увагу відвернув від написання листа невеликий пором, що перетинав тихі, сріблясті води Саунду, прямуючи до Фаєр-Айленду. Він уже списав кілька аркушів, але так ще й не дійшов до суті свого листа до Джудіт. Йому спало на думку, що, можливо, він підсвідомо відкладає головне — настільки особисте й важливе, що немає певності, чи знайде гідні слова. Починав він цього листа дуже впевнено, але тепер, коли дійшов до головної думки, його обсіли сумніви. Джеремі спостерігав за рухом порома, аж поки той зник із поля зору за чагарниками. Тоді знову взяв ручку і став писати далі.

Тут він знову зупинився, відклав ручку й перечитав написане. Він запитав себе, чи не є останній абзац безнадійно банальним. Джеремі усвідомлював, що він не належить до тих, хто здатний викласти свої найглибші почуття на папері. Хтось, як Роберт Бернс чи Роберт Бравнінг, міг передати пристрасть ліченими майстерно складеними рядками, але Джеремі Веллс поетичним хистом не був обдарований. Написаного ним, мало б уже бути достатньо, проте його охопили сумніви щодо того, як він упорався із завданням.

Зрештою, він понад усе хотів би одружитися з Джудіт, але чи було чесно з його боку навіть припускати таке? Настільки старший за неї, він, треба визнати, не був казковим принцом, а його майбутнє було захопливим не більше, ніж життя сільського лікаря загальної практики, і не надто багате на світські принади. Поки що Джудіт, завдяки тітчиному заповіту, була дівчиною заможною. Чи не спало б їй на думку й чи не пішов би поголос, що він поклав око на її статки? Життя, яке він запропонував би їй, було б життям дружини сільського лікаря, і він знав із досвіду, що воно передбачає нескінченні телефонні дзвінки, виклики посеред ночі, скасовані сімейні обіди, перервані свята. Можливо, вона заслуговує на щось більше. На чоловіка, який дав би їй те, чого вона ніколи не знала — спокійне й забезпечене сімейне життя, а також дохід, що відповідав би її власному фінансовому статусу. Вона стала такою чарівною, такою жаданою… На саму тільки думку про неї йому серце завмирає… Було аж надто очевидно, що чоловіки закохуватимуться в неї й падатимуть до її ніг, як яблука з дерева. Чи не було відчайдушним егоїзмом у цей конкретний момент пропонувати їй вийти за нього?

Джеремі не знав відповіді на це запитання, але він зайшов так далеко, що треба було закінчувати. Так і не подолавши невпевнености, він знову взяв ручку і став писати далі.

Готово. Він востаннє відклав ручку, провів пальцями по волоссю, а тоді втупився сумовито в аркуші листа, який він писав цілий ранок. Можливо, не варто було й марнувати час. Можливо, варто цю писанину подерти, забути все, написати ще одного листа, звичайного дружнього листа, нічого такого не питаючи. З іншого боку, якби він так зробив…

— Джеремі!

Його кликала господиня дому, і він був їй удячний за втручання.

— Джеремі!

— Я тут, — швидко зібрав аркуші, згорнув і сховав під палітурку блокнота. — Я у вітальні.

Він обернувся на стільці. Вона постала у відчинених дверях, висока, засмагла, з копицею сріблясто-золотого волосся, про яке, здавалося, щойно подбав досвідчений перукар. На ній був легкий вовняний костюм і смугаста сорочка з твердим комірцем та манжетами, застебнутими важкими золотими запонками, а черевики на високих підборах підкреслювали елегантність її довгих американських ніг. Еліза Барманн, на яку приємно подивитися.

— Ми запрошуємо тебе на ланч до клубу, — повідомила вона. — Виїжджаємо приблизно за чверть години. Ти будеш готовий?

— Авжеж, — він зібрав свої речі й підвівся. — Вибачай. Я не знав, що вже так пізно.

— Ти закінчив свого листа?

— Практично.

— Хочеш відправити його?

— Ні… ні, можливо, я захочу щось додати. Пізніше. Я відправлю його, коли повернуся на корабель.

— Ну, якщо ти впевнений, що так краще…

— Я тим часом переодягнуся до ланчу…

— Нічого надміру офіційного. Хіба що краватка. Дейв цікавиться, чи не хочеш ти після обіду пограти в гольф?

— У мене немає ключок.

— Це не проблема, — всміхнулась вона. — Ми можемо позичити. І не поспішай. Ми нікуди не запізнюємося. Хіба що було б непогано випити мартіні, перш ніж поїдемо.

Надвечір довгого дня наприкінці квітня Джудіт закінчила передруковувати останній лист для капітан-лейтенанта Кромбі (з копіями для капітана корабля Його величности «Екселент» і начальника морської артилерії) і висмикнула аркуші з друкарської машинки.

Була майже шоста. Двоє колег із ЖДС, із якими Джудіт ділила кабінет, уже зібрали речі й вирушили на своїх велосипедах до казарми. Натомість капітан-лейтенант Кромбі під самісінький вечір віддав їй це довжелезне послання, «цілком таємне», і Джудіт, притлумивши легке внутрішнє обурення, залишилася працювати з ним.

Вона втомилася. Надворі стояла чудова погода, духмяний весняний день, з теплим вітерцем, на якому схвильовано кивали голівками блідо-жовті нарциси в Капітанському саду. Опівдні, прямуючи до О-блоку по свою порцію тушкованої баранини та сливового пудингу, вона побачила зелені схили Портсдаун-гіл, що рвалися в небо, і, на мить зупинившись, тужливо подивилася на хвилястий гребінь пагорба, вдихнула запах щойно скошеної трави й відчула, як усе тіло відгукується на поклик молодої пори сокоруху й оновлення. «Мені двадцять, — подумала вона, — і мені вже ніколи не буде двадцяти», їй кортіло свободи: втекти, блукати зеленими просторами, видертися на пагорб, дихати чистим повітрям, лежати горілиць на губчатій дернині, слухати шелест вітру в траві й пташині співи. Натомість вона мала пів години на душенину з баранини, а тоді — назад, у задушливий барак, де тимчасово містився штаб відділу з розвитку навчання.

Зараз вона розібрала аркуші документа, відокремивши верхній екземпляр від трьох копій через копірку. Їх вона порозсовувала по відповідних файлах, а перший екземпляр поклала в спеціальну течку й понесла на підпис.

Для цього вона мала вийти з кабінету друкарок через головний офіс, де за своїми столами досі ще сиділи лейтенант Армстронг і капітан Бертон із Королівської морської піхоти. Обоє навіть не ворухнули головами, коли вона проходила повз них. Службове знайомство породило якщо й не зневагу, то відсутність інтересу. Вона попрямувала в дальній кінець зали, до дверей із іменною табличкою «Т. Д. О.».

Пристрасть до абревіатур стала однією з найхимерніших ознак воєнного часу. Капітан-лейтенант Кромбі гаяв більшу частину свого робочого дня на те, щоб зацікавити керівництво розробкою, відомою як АВТ-I, що мало означати аудіовізуальний тренажер класу I. Джудіт, друкуючи впродовж останніх шести місяців листи про цей жалюгідний прилад, позаочі називала його АНВЗ-I, що на службовому сленгу означало «а нафіга воно здалося?». Відразу після Нового року капітан-лейтенант Кромбі відзначав свій день народження, і Джудіт, вирішивши внести нотку гумору в життя свого боса, намалювала й розфарбувала для нього листівку з віршиком:

Дотеп не мав успіху. Капітан-лейтенант Кромбі не був налаштований на жартівливий лад, бо його непокоїв похилий вік, можливості службового просування і плата за навчання сина. Тому листівка виявилася недоречною, попри день народження, і невдовзі Джудіт помітила її в кошику для сміття.

— Увійдіть.

Він сидів за столом, у гетрах, без усмішки на обличчі. Часом це була гримаса людини, яка страждає на виразку шлунка.

— Ось ваш лист, сер. Я надрукувала адреси на конвертах. Якщо ви сьогодні все перевірите, то зможу сьогодні ввечері й відправити.

Він подивився на годинник.

— Боже милий, невже так пізно? Тобі не час іти?

— Ну, якщо я не повернуся в казарму до сьомої, я нічого не матиму на вечерю.

— Ми не можемо такого допустити. Якщо ти принесеш мені конверти, я сам відправлю листи. І тоді ти не залишишся голодною.

Він був як той собака з приказки, що грізно гарчить, але не кусає. Джудіт дуже швидко зрозуміла це й відтоді вже ніколи не відчувала перед ним жодного страху божого. Після падіння Сінгапуру, коли перестали надходити будь-які новини про її сім’ю, капітан-лейтенант Кромбі почав дуже піклуватися про Джудіт — ненав’язливо й небагатослівно, він завжди питав її про новини з дому, а потім, коли минули тижні, а новин не було, тактовно припинив питати.

Капітан-лейтенант Кромбі мешкав у власному будинку у Фаргемі, з дружиною й сином, і невдовзі після того, як світ нажахала звістка про капітуляцію Сінгапуру, він запросив Джудіт на недільний обід з родиною. Не маючи найменшого бажання йти, але дуже зворушена, Джудіт одразу прийняла запрошення, сяючи вдячною усмішкою — так, наче ця перспектива сповнювала її невимовною втіхою.

У неділю автобусів до Фаргема не було, тож їй довелося їхати п’ять миль на велосипеді, щоб дістатися до його непримітного будинку. Візит був ще менш вдалим, ніж листівка до дня народження, оскільки місис Кромбі явно підозрювала чоловіка та його підлеглу в сексуальному зв’язку, а капітан-лейтенант Кромбі не був майстром невимушеної світської розмови. Щоб розвіяти сумніви господині дому, Джудіт безнастанно зверталася до нього «сер», більшу частину дня згаяла на підлозі у вітальні, допомагаючи маленькому синові Кромбі складати вітряк із його конструктора. Справжнім полегшенням стала мить, коли вона осідлала велосипед і почала крутити педалі п’ять миль назад, до казарми.

І все одно це було зворушливо.

Залишивши Кромбі за перечитуванням листа, Джудіт повернулася до свого кабінету, накрила друкарську машинку, зібрала конверти, взяла шинель і шапку. Лейтенант Армстронг і капітан Бертон теж вирішили закінчувати робочий день. Лейтенант Армстронг закурив цигарку, і, коли Джудіт проходила повз них, звернувся до неї:

— Ми йдемо випити в «Корону і якір». Приєднаєшся?

Джудіт усміхнулася. Вони, мабуть, вирішили, що настав час відключитися, розслабитися й почати тішитися життям.

— Дякую, але, на жаль, я не маю часу.

— Шкода. Перевір прогноз погоди.

Це була нова фраза, яку лейтенант Армстронг підхопив від нещодавно прибулих американських військових.

— Дякую, — відповіла Джудіт, яка не зрозуміла її значення[170], — я так і зроблю.

Повернувшись до боса, вона акуратно згорнула листи, поклала їх у конверти, заклеїла й кинула на його лоток «Вихідні».

— Якщо це все, я піду.

— Дякую, Джудіт.

Він звів очі й обдарував її однією зі своїх рідкісних усмішок. Джудіт хотілося б, щоб він частіше всміхався. Назвати її на ім’я теж нетипово для нього. Джудіт запитала себе, наскільки похмурість капітан-лейтенанта Кромбі зумовлена життям із холодною й ревнивою жінкою, і подумки поспівчувала йому.

Вона наділа шинель і застебнула ґудзики, а він відкинувся на спинку крісла й дивився на неї.

— Коли ви востаннє брали відпустку? — раптом запитав він.

Вона насилу змогла пригадати.

— На Різдво?

— Ви прострочили чергову відпустку.

— Ви хочете здихатися мене?

— Геть навпаки. Але у вас втомлений вигляд.

— Це була довга зима.

— Подумайте щодо відпочинку. Ви могли б навідатися додому, у Корнволл. До того вашого будинку. Весняні канікули.

— Я подумаю.

— Якщо хочете, я поговорю з вашою старшою офіцеркою.

Стривожена такою перспективою, Джудіт рішуче похитала головою.

— Ні. Вам не треба цього робити. У мене ще є довгі вихідні. Можливо, я скористаюся з них, щоб відпочити.

— Я думаю, вам треба б. Можете йти, — повернувся він до свого звичного різкого тону.

— На добраніч, сер, — ніжно всміхнулася вона йому.

— На добраніч, Данбар.

Джудіт поверталася на велосипеді до казарми цього золотого весняного вечора — через пішохідний міст, по Стенлі-роуд і далі — на головну дорогу, що виводила з міста на північ. Крутячи педалі, вона обдумувала ідею відпустки, повернення до Корнволлу… лише на кілька днів. Побути з Філліс, Бідді й Анною, попоратися в домі, постояти навколішки, із сонцем на плечах, виполюючи бур’яни між трояндами. Настав час обробити креозотом хатину до нового сезону, і, можливо, пошукати нового садівника. Лише кілька днів — це все, що їй потрібно, і для цього достатньо так званих довгих вихідних.

Після втрати зв’язку з родиною доволі химерним відчуттям була порожнеча, спричинена усвідомленням того, що листів більше не буде. Тривалий час, майже сім років, Джудіт жила з очікуванням маленького щастя, яким було отримання звичайного конверта, наповненого незначними, але дорогоцінними новинами із Сінгапуру. Віднині ж вона, повертаючись до казарми, змушена бувала щоразу нагадувати собі, що в поштовій комірці з літерою «Д» нема чого шукати.

Навіть обіцяного листа від Джеремі Веллса. Минуло більше, ніж два місяці, як вони попрощалися в Лондоні й він залишив її спати в ліжку Даяни. «Я напишу, — пообіцяв він. — Так багато треба сказати. Рано чи пізно». І вона повірила йому, а потім — нічого. Нічого не сталося, їй було дуже прикро, і оскільки тижні минали, а обіцяного листа так і не було, її охопили сумніви не лише щодо Джеремі, а й щодо себе. Неминуче виникла неприємна підозра, що Джеремі кохався з нею майже з тієї самої причини, що й Едвард. Зрештою, це вона, хвора й глибоко засмучена, благала його залишитися з нею, спати з нею, не покидати її. «Кохана Джудіт», назвав він її, але чи не виникло його кохання здебільшого зі співчуття? Я напишу, обіцяв він, але не написав, і вона вже перестала чекати на його листа.

Час від часу вона думала, чи не написати йому самій. Можливо, у жартівливому тоні, на кшталт: «Ти бездушний грубіяне, я тут марнію в очікуванні новин, а ти ж обіцяв, що напишеш мені. Я вже ніколи тобі не повірю». Чи ще якось. Але вона непокоїлася через те, що була занадто поспішною, що забагато сказала. Може, налякала його своїм ентузіазмом, так само, як свого часу налякала Едварда своєю невчасною заявою про вічну відданість.

Зрештою, зараз у всьому світі точилася війна. Не час на тривалі зобов’язання. (Едвардові слова.) Не час на виконання особистих обіцянок.

Але, з іншого боку, ідеться не про Едварда. Ідеться про Джеремі Веллса, уособлення надійности й чесности. Усе, що вона здатна була уявити, це те, що Джеремі змінив думку. На відстані від Джудіт здоровий глузд переміг. Їхнє кохання в Лондоні було просто інтерлюдією, чарівною, але надто легковажною й ефемерною, щоб її продовжувати — та ще й коштом ненав’язливої дружби.

Нарочито раціональна, Джудіт переконувала себе, що розуміє його. Однак це не було правдою. Бо вона не розуміла. Правда полягала в тому, що вона почувалася не тільки розчарованою, а й глибоко скривдженою.

Ці не надто радісні роздуми супроводжували її аж до казарми. Джудіт об’їхала потворну будівлю на велосипеді, щоб потрапити на задній двір, примостила свій велосипед на стійку й зайшла до комендантського відділу. Комендантка казарми була на місці — гарно опоряджена жінка років тридцяти, яка в мирний час працювала наставницею маленької підготовчої школи для хлопчиків.

— Вітаю, Данбар. Працюєш до пізньої години?

— Листи в останню хвилину, мем.

— Бідолашна дівчина. Як несправедливо. Тобі був телефонний дзвінок. Я поклала нотатку у твою скриньку.

— Дякую вам…

— Краще поквапся, інакше прогавиш вечерю.

— Знаю.

Вона розписалася, а потім підійшла до стелажа і знайшла листа від Бідді й аркушик зі службового блокнота, на якому офіцерка служби розквартирування написала: «ЖДС Данбар. 16:30. Дзвінок від Лавді Кері-Льюїс. Будь ласка, передзвоніть».

Лавді. Чого хотіла Лавді?

Передзвонити до вечері не було часу, тож Джудіт пішла просто в їдальню та з’їла шматок солонини, смажену картоплю й порцію перевареної капусти. Пудинг являв собою квадратний бісквіт із грудкою сливового джему зверху. Десерт мав такий непривабливий вигляд, що вона не стала його брати, а піднялася до себе, нагору, де мала потайний запас яблук, які можна було їсти, якщо зголоднієш. Наминаючи яблуко, вона знову спустилася вниз у пошуках вільного телефона. Три апарати були розташовані у стратегічних місцях, по квартирах, а вечорами вервечка дівчат зазвичай сиділа на сходах, прислухаючись до кожного слова телефонної розмови й чекаючи на свою чергу. Але цього вечора Джудіт пощастило. Можливо, через теплу погоду більшість мешканок казарми повиходили надвір і один із телефонів був вільний.

Вона набрала номер Нанчерров, опустила монетки в шпаринку й стала чекати.

— Нанчерров.

Вона натиснула кнопку, і монети посипалися у скриньку приймача.

— Хто це?

— Атена.

— Атено, це Джудіт. Я отримала повідомлення, що маю перетелефонувати Лавді.

— Стривай, я покличу, — Атена вигукнула ім’я Лавді так, що замало не оглушила Джудіт. — Вона вже йде.

— Як Клементина?

— Розкішно. Ти з таксофона?

— Так.

— То не марнуймо час на балачки, бо в тебе закінчаться шилінги. Колись побачимося. Осьде Лавді.

— Джудіт. Сонечко, дякую, що передзвонила. Вибачай, що потурбувала. Я намагалася тебе видзвонити, але там сказали, що ти на службі. Слухай, я дуже коротко. Ми з мамою їдемо в Лондон на цей вікенд і зупинимось у М’юз. Приїжджай, будь ласка, і побудь із нами. Зможеш? Спробуй!

— Лондон? Навіщо ти їдеш у Лондон? Ти терпіти не можеш Лондон.

— Я потім поясню. Ми їдемо разом. І я дуже хочу тебе побачити, — її голос виказував якесь надмірне збудження. — Мені так багато треба тобі розповісти. Ти зможеш приїхати? Тобі дадуть якусь відпустку?

— Ну, я могла б спробувати взяти короткі вихідні…

— Ой, спробуй, візьми. Скажи їм там, що це страшенно важливо. Питання життя і смерті. Ми з мамою їдемо завтра потягом. Для бідненького старенького «Бентлі» немає бензину. Завтра четвер. Коли ти зможеш приїхати?

— Не знаю. Треба подивитися. У суботу, не раніше.

— Ідеально. Я буду в М’юз, навіть якщо мами не буде. Якщо ти вже не передзвониш, я чекатиму на тебе.

— Я не впевнена, що зможу…

— Звісно, ти зможеш. Знайди якесь класичне виправдання. На ґрунті співчуття. Що завгодно. Це надзвичайно важливо.

— Я намагатимусь…

— То побачимось. Не можу дочекатися. — Піп-піп-піп, запіпікав телефон. — Бувай! — Клац. Зв’язок перервався.

Трохи спантеличена, Джудіт повісила слухавку. Що, на бога, задумала Лавді? І навіщо вона їде в Лондон, у неприязні до якого завжди присягалася? Відповідей на ці запитання не було. Єдине цілком зрозуміло — завтра вранці вона повинна йти просто до лігва старшої офіцерки і в той чи інший спосіб переконувати грізну жінку підписати перепустку на вихідні, тобто — вже з наступного дня. У разі відмови Джудіт набереться нахабства і проситиме допомоги в капітан-лейтенанта Кромбі. Уявивши його у відкритому бою на її боці, вона трохи заспокоїлася.

Старша офіцерка ЖДС була майже такою незговірливою, як і передбачала Джудіт. Тож дівчина змушена була, згнітивши серце, вдатися до благань, перш ніж начальниця неохоче підписала-таки відпусткову картку на вихідні. Самоприниження спрацювало. Джудіт, не шкодуючи слів, подякувала злостивому перестарку й чимшвидше втекла, доки та не передумала.

У її приймальні чергова ЖДС підвела очі від друкарської машинки в мовчазному запитанні. Джудіт скривилася й показала великий палець угору.

— Вважай, пощастило, — стиха проказала дівчина, — сьогодні зранку вона не в гуморі. Я думала, твоя справа приречена із самого початку.

Залишивши її друкувати, Джудіт повернулася до відділу з розвитку навчання. Серце співало, і вона — попри те, що ніхто її не просив, заварила філіжанку кави своєму улюбленому капітан-лейтенантові Кромбі, невимовно вдячна долі, що вона працює в нього, а не у якої-небудь жінки з буряковим обличчям і начальницьким комплексом.

У суботу був чудовий квітневий ранок, жодної хмаринки на небі. Вийшовши з печерного мороку вокзалу Ватерлоо, Джудіт дозволила собі таку екстравагантність, як таксі, та поїхала на Кедоган-М’юз. У теплих весняних променях Лондон здавався напрочуд ошатним. Дерева вкрилися свіжим зеленим листям, місця бомбардувань поросли верболозом, по нерухомій поверхні аварійних резервуарів з водою плавали качки. У парку крокуси розстелилися на траві ліловими килимами, а нарциси кивали жовтими голівками на легкому вітерці. Високо вгорі виблискували сріблом загороджувальні повітряні кулі, над головними будівлями тріпотіли прапори, а усміхнені обличчя перехожих, що жваво пересувалися по тротуарах, випромінювали надію.

Таксі зупинилося біля кам’яної арки, що вела до М’юз.

— Тут зручно, любонько?

— Ідеально.

Вона рушила із сумкою в руках брукованою вуличкою, де маленькі будиночки стояли близько один навпроти одного, з вазонами й віконними ящиками, повними квітів. Кіт сидів на сонечку й вилизувався. Хтось перекинув мотузку для білизни між будинками, і це трохи нагадувало Порткерріс. Джудіт подивилася вгору. Вікна Даяниного будиночка були широко відчинені, фіранки надималися на вітрі, а в дерев’яній діжечці біля жовтих вхідних дверей цвіли оксамитові примули.

— Лавді! — гукнула вона.

— Вітаю! — у відчиненому вікні показалася голова Лавді. — Ти приїхала! Ти чудова. Я спущуся й відімкну тобі.

— Дарма. У мене є ключ.

Вона відчинила двері й побачила Лавді на сходах.

— Я боялася, що ти не встигнеш. Тобі довелося вдатися до якоїсь жахливої брехні, щоб отримати вихідні?

— Ні. Просто трішечки поплазувати, — вона зійшла сходами, — і вислухати курзу-верзу від старшої офіцерки про безвідповідальність і додаткову роботу для її персоналу, і чому всім хочеться розважатися і подорожувати, наче військо — це якесь туристичне бюро тощо-прощо. Нудь.

Вона поставила сумку, скинула шапку, і вони обійнялися.

— Де Даяна?

— Шопінг, ясна річ. Ми зустрінемося з нею за чверть до першої в «Рітці». Томмі Мортімер запрошує нас усіх на обід.

— Боже, як чудово. Мені нема чого вдягнути.

— У тебе приголомшливий вигляд у цьому однострої.

— Я в цьому не впевнена. Та байдуже — якщо трохи пощастить, мене з ресторану не виставлять, хоч я й не офіцерка.

Джудіт роззирнулася довкола. Того разу вона ночувала тут посеред зими, було темно й холодно. Тепер усе по-іншому: затишна, освітлена сонцем кімната, повна свіжого повітря, оздоблена квітками. Квітки Нанчерров, спеціально привезені з Корнволлу, фірмовий знак Даяни.

Джудіт плюхнулася на один із просторих диванів і задоволено зітхнула.

— Рай небесний. Ніби знову вдома.

Лавді згорнулася калачиком в одному з великих крісел, обличчям до неї.

— Хоч я й не обожнювачка Лондона, мушу визнати, що це доволі милий будиночок.

— Де ми всі спатимемо?

— Ми з тобою на двоспальному ліжку, а мамуся — поруч із прасувальною дошкою.

— Це не дуже чесно.

— Вона не проти. Мамуся каже, що віддає перевагу приватності перед розкішшю. У будь-якому разі ліжко там досить зручне.

— Коли ви сюди приїхали?

— У четвер. Потягом. Було не так уже й погано. А в Паддінгтоні Томмі зустрів нас машиною, що завжди дуже зручно, — захихотіла Лавді. — Ти в курсі, що він отримав медаль за виняткову хоробрість, виявлену під час бомбардувань? І такий скромний, що тільки тепер нам сказав.

— Медаль? За що він отримав медаль?

— Він урятував якусь стару дівулю з охопленого вогнем будинку. Пірнув у дим і вогонь і витягнув її за ноги з-під обіднього столу.

Джудіт вражено витріщила очі. Було непросто уявити собі манірного Томмі Мортімера, у шовковій сорочці й ідеально скроєному костюмі, під час здійснення такого героїчного вчинку.

— Я рада за нього! Мабуть, та пані неабияк йому вдячна.

— Анітрохи. Вона була розлючена, бо він не врятував її канарку. Невдячна стара клізма.

Лавді розреготалася. Вона здавалася Джудіт вродливішою, ніж будь-коли, і чарівно вишуканою в тонкій вовняній сукні гіацинтового кольору з короткими рукавами й білим комірцем піке. Шовкові панчохи на струнких ніжках, чорні лаковані човники на підборах, яскрава помада, темні вії, блискучі бузкові очі. Але щось змінилося…

— Лавді, тебе підстригли.

— Є таке. Мама сказала, що я схожа на Ґоллівоґа. Учора вона завезла мене до Антуана. Це тривало не одну годину.

— Мені подобається.

— Трохи закоротко, але ж відросте, — кивнула головою Лавді. — Вдома я ніколи не маю на таке часу. До речі, усі переказують тобі вітання. Татусь, і Атена, і Мері, і всі. Зокрема й Неттлбеди. Клементина — це щось. У неї є жахливий іграшковий візочок, і вона возить його по всьому дому.

— Які новини від Руперта?

— Б’ється в Західній Сахарі. Але він пише Атені довжелезні листи, і здається, у нього доволі веселий настрій.

Лавді замовкла. Їхні погляди зустрілися, і усмішка зникла з її обличчя. Помовчавши ще мить, вона мовила:

— Принаймні Атена щось знає про нього. Отримує листи, — вона зітхнула. — Від твоєї родини, мабуть, нічого?

— Ні слова, — похитала головою Джудіт.

— Мені дуже прикро.

— Це ніби віконниці зачинилися. Корабель, на якому були мама і Джесс, так і не дістався Австралії. Це все, що нам відомо.

— Якби їх урятували, я припускаю, вони потрапили б у полон.

— Гадаю, що так.

— А що твій батько?

— Нічого, — знову похитала головою Джудіт.

А потім вона запитала сама… оскільки неможливо було уникнути цього питання

— А Ґас? Мабуть, від Ґаса нічого не чути, інакше ти дала б мені знати.

Якусь мить Лавді сиділа, опустивши очі, пощипуючи пальцями тасьму на кріслі. А потім раптом підхопилася, підійшла до вікна й стала там, спиною до Джудіт, дивлячись униз, на вулицю. Сонячне світло утворило ореол навколо її темних кучерів. Джудіт чекала. Через деякий час вона мовила:

— Ґас мертвий.

Джудіт похолола від шоку та якусь мить не могла придумати, що сказати.

— То ти щось знаєш. У тебе є новини.

— Немає. Але я знаю.

— Звідки ти можеш знати, що він мертвий?

Джудіт приголомшено дивилася на Лавді. Та стенула кістлявими плечима.

— Я просто знаю.

Вона повернулася до Джудіт, притулившись попереком до пофарбованого в біле підвіконня.

— Якби він був живий, я знала б. Як було тоді, після Сен-Валері. Тоді це було як телефонне повідомлення, але без слів. Я сказала тобі про це й не помилилася. Тоді він був у безпеці. Але тепер він мертвий. Після падіння Сінгапуру я щодня сиділа на воротах до ферми Ліджі, заплющувала очі, думала й думала про нього, намагалася передати Ґасу звістку й змусити його надіслати мені повідомлення. Але не було нічого, крім темряви й тиші. Він зник.

Джудіт вжахнулася.

— Лавді, це все одно, що самій убити його. Ти не повинна втрачати надію. Йому треба, щоб ти весь час вірила й думала про нього.

— Це те, чим ти займаєшся?

— Не говори про це так зневажливо. Звісно, я так роблю. Я інакше не можу.

— Ти віриш, що твої мати, батько і Джесс іще живі?

— Кажу тобі, я інакше не можу, я повинна. Заради них. Хіба ти не бачиш, як це важливо?

— Це не мас сенсу, якщо я знаю, що Ґас уже мертвий.

— Припини повторювати це знову і знову. Ти не маєш права бути такою впевненою. Те, що одного разу сталася та історія з телепатією, ще не означає, що вона неодмінно має повторитися. Зрештою, того разу Ґас був у Франції, дуже близько. А цього разу він на іншому кінці світу.

— Відстань не відіграє жодної ролі, — Лавді була незворушною й упертою, як завжди, коли щось брала собі в голову, і її тоді марно було випхати з колії. — Думка переноситься на тисячі миль за мільйонну частку секунди. Якби він був живий, я знала б. А я знаю, що його вбили.

— Ох, Лавді. Будь ласка, не будь такою фаталісткою.

— Нічого не можу вдіяти. Я така.

Здавалося, більше нема про що говорити, Джудіт зітхнула.

— Це те, що ти мала мені сказати? — запитала вона після паузи. — Тому ти хотіла, щоб я приїхала до Лондона?

— Зокрема. Є ще дещо.

Джудіт чекала з деяким побоюванням. Тоді Лавді скинула свою «бомбу»:

— Я виходжу заміж.

Вона сказала це невимушено, ніби поділилася якоюсь неважливою інформацією, тож спершу Джудіт вирішила, що вона неправильно почула.

— Що?

— Я беру шлюб.

— Шлюб, — повторила Джудіт цілковито ошелешена. — З ким?

— З Волтером.

— Волтер? Волтер Мадж?

— Ти знаєш іншого Волтера?

Сама навіть думка по це видалася Джудіт неймовірною, вона була така заскочена, що їй перехопило дихання й відібрало мову — наче дістала кулаком у сонячне сплетіння.

— Але ж… що… що тебе пойняло, що ти хочеш вийти за Волтера? — нарешті видавила вона із себе.

Лавді знизала плечима.

— Він мені подобається. Завжди подобався.

— Мені він теж подобається, але хіба це привід зв’язати з ним усе своє життя?

— Не кажи мені, що він нижчий клас або що він мені не пара, бо я на тебе заверещу…

— Мені б таке навіть на думку не спало, і ти сама знаєш, що я зроду б не…

— Так чи інак, я виходжу за нього. Я так хочу.

Перш ніж вона встигла закінчити цю фразу, Джудіт нагадала їй:

— Але ти любиш Ґаса…

— Ґас мертвий, — різко відказала Лавді, зриваючись на крик. — Я вже казала тобі. Тому я ніколи не вийду за Ґаса. І не кажи мені чекати на нього, бо який сенс чекати на чоловіка, який ніколи до мене не повернеться?

Джудіт розсудливо не відповіла на це запитання. Вона подумала, що має бути дуже раціональною, щоб уникнути огидної сварки й не наговорити одна одній образливих слів, бо це ні до чого доброго не приведе. Тому вона змінила тактику.

— Поглянь на себе. Тобі лише дев’ятнадцять. Навіть якщо це правда й Ґас мертвий, у світі є тисячі інших чоловіків, гідних твоєї уваги, які неодмінно з’являться у твоєму житті. Я розумію щодо тебе і Волтера. Ви завжди були друзями. Ви працюєте разом, і ти постійно бачиш його. Але це не означає, що ти маєш виходити за нього заміж.

— Я знаю, що я з ним працюю, — гнула своєї Лавді, — але не факт, що так триватиме вічно. Зараз призивають дівчат мого віку, а я не офіційна лендгерл або щось таке. Я не в однострої, як ти.

— Але ти виконуєш важливу для воєнного часу роботу…

— Я не можу наражати себе на ризик призову. Щоб мене заслали в якусь діру робити боєприпаси. Я ніколи не покину Нанчерров.

— То ти готова вийти за Волтера через страх перед призовом? — Джудіт не могла стримати скептичні нотки в голосі.

— Ти почула мене. Ти знаєш, що зі мною діється, коли мене відправляють геть від дому. Я занепадаю. Я помираю. З усіх людей на світі ти мала б найкраще це розуміти.

Переконувати її було — що горохом об стінку.

— Але ж, Лавді… Волтер… Що в тебе спільного з Волтером Маджем?

Лавді закотила бузкові очі.

— О боже, знов за рибу гроші. Ти можеш цього не говорити, але ж очевидно, що ти так думаєш. Нижчий клас, малоосвічений, робітник на фермі. Принизливе заміжжя. Втрата статусу…

— Я так не думаю, я…

— Я все це чула вже, зокрема — від Мері Міллівей, яка ледве розмовляє зі мною. Але я ніколи не відчувала нічого подібного ні до Волтера, ні до його матері. Не більше, ніж ти, скажімо, до Джо Воррена чи до Філліс Едді. Волтер мій друг, Джудіт. Мені з ним хороше, мені подобається з ним працювати, ми обоє любимо коней, любимо їздити верхи, працювати в полі. Хіба не очевидно, що ми з одного тіста ліплені? Крім того, він красень. Мужній і привабливий. Я завжди вважала безпідбородих добре вихованих друзів Едварда нікчемними й нітрохи не привабливими. Чому я маю сидіти й чекати, доки по мене прийде якийсь випускник приватної школи, без надміру мізків у голові?

Джудіт похитала головою.

— Я не розумію, як така дівчина, як ти, могла набратися стількох безглуздих упереджень за такий короткий час.

— Я думала, принаймні ти зрозумієш. Виявиш співчуття. Підтримаєш мене.

— Ти сама знаєш, я підтримаю тебе, хоч би світ завалився. Просто я не можу сидіти склавши руки й дивитися, як ти вчиняєш гармидер у своєму житті. Зрештою, ти не мусиш виходити за нього заміж.

— Мушу. У мене буде дитина, — гримнула Лавді так, наче Джудіт недочувала, і після цього, звісно, сумніви відпали.

— Ой, Лавді.

— Не треба трагізму. Таке відбувається щодня. Люди вагітніють. Народжують дітей. Нічого в цьому такого.

— Коли?

— У листопаді.

— Волтер?

— Та звісно ж.

— Але… але… коли… я маю на увазі…

— Не намагайся висловитися делікатно. Якщо ти питаєш, коли була зачата дитина, я залюбки тобі розкажу. Наприкінці лютого, у сіннику над стайнями. Це доволі банально, я знаю. Леді Чаттерлей чи Мері Вебб, чи навіть «Ферма холодного затишку»[171]. Непристойна сцена у дровітні. Але так сталося, і мені анітрохи не соромно.

— Ти вважала, що Ґас мертвий?

— Я знала, що він мертвий. Я була нестерпно самотня й нещасна, і ніхто нічим не міг мені допомогти. І ми з Волтером доглядали за кіньми, і раптом я почала плакати, і я розповіла йому про Ґаса, а він пригорнув мене й поцілував мої сльози, і я ніколи не знала, що він такий ніжний і чуйний… а свіже сіно пахло духмяними травами, і коні рухалися внизу, це було найвтішніше, що зі мною будь-коли траплялося. Це зовсім не здавалося чимось неправильним.

Вона трохи помовчала, а потім додала:

— У цьому не було нічого поганого. І ніхто не змусить мене почуватися винною.

— Твоя мати знає?

— Авжеж. Я сказала їй, щойно сама упевнилася. Татусь теж знає.

— Що вони сказали?

— Трохи здивувалися, але були лагідні. Сказали, що нема потреби виходити за нього заміж, якщо я не хочу. Ще одне маля в дитячій кімнаті Нанчерров докорінно не змінить становища й буде чудовою компанією для Клементини. А потім, коли я сказала, що справді хочу вийти заміж за Волтера, і не тільки через дитину, вони трохи заперечували, проте зрештою відповіли, що це моє рішення і моє життя. Крім того, вони давно мають справу з Маджами, а тепер, коли не стало Едварда, вони принаймні знають, що я їх не покину, а завжди буду поруч. Я думаю, що для них це важливіше, ніж такі дурниці, як походження й виховання Волтера.

Знаючи Кері-Льюїсів, було нескладно все це зрозуміти. У своїй незрівнянній манері вищого класу вони завжди були самі для себе законом. Вони понад усе ставили щастя своїх дітей, тож їхня відданість дітям завжди матиме першорядне значення, переважатиме суспільні звичаї чи людський поголос. Даяна й полковник налаштовані були обернути ситуацію на краще: їхнє життя триватиме, як раніше, і вони кохатимуться в онуках. Джудіт знала, що їхня сімейна солідарність цілковито нівелює ставлення решти світу, заразом також і її, Джудіт, думку.

А це означало, що сперечатися вже немає сенсу. Даяна й полковник уже дали своє благословення, і найрозумніше, що могла зробити Джудіт, це приєднатися до них і тактовно прийняти неминуче, хоч би якими були віддалені наслідки. Зрештою, так їй самій було легше, бо тепер вона могла перестати обурюватись і сперечатися, а натомість почати радіти й тішитися.

— Вони, либонь, найкращі у світі, — почала Джудіт. — Твої батьки, я маю на увазі. Я завжди знала, що вони такі.

Тоді раптом усміхнулася, попри те, що в очах стояли безглузді сльози. Вона підхопилася з дивана.

— Лавді, пробач, я не мала права виступати такою резонеркою.

Лавді підійшла до неї, і вони, зустрівшись посеред кімнати, сміялися й обмінювалися поцілунками.

— Я просто була трохи заскочена. Здивована. Забудь усе, що я казала. Вам з Волтером буде добре.

— Я хотіла тобі сказати особисто. Пояснити. Я не хотіла, щоб ти почула від когось.

— Коли весілля?

— Наступного місяця.

— Роузмалліон?

— Звісна річ. А потім святковий ланч у Нанчерров.

— Як ти одягнешся? Біла атласна сукня з воланами й родинне мереживо?

— Боронь боже. Імовірно, сукня Атени з її конфірмації чи щось таке. Мені насправді не дуже личить виходити заміж у цнотливо білому, але ж треба тримати марку.

— Як щодо самого весілля?

Відразу все стало доволі бентежним…

— Ми думали про ранкову церемонію, а потім ланч… Я не люблю пообідні весілля. Весь день тобі ламають. Ти прийдеш, звісно?

— Як я могла б таке пропустити? Відразу подбаю про тижневу відпустку. Хочеш, щоб я була подружкою нареченої?

— А ти хочеш?

— Абрикосова тафта із сітчастою нижньою спідницею?

— Плісирована баска й чепець а-ля Джульєтта?

— Букет гвоздик і кучерявої папороті?

Як же було хороше. Вони знову разом. Вони не втратили одна одну.

— І абрикосові атласні черевики на підборах, величезні, як унітази.

— Я не хочу бути подружкою нареченої.

— Чого б це?

— Боюся затьмарити наречену.

— О-га-га-га!

— Де ви з Волтером мешкатимете?

— У Ліджі є старий котедж — трохи розвалений, але тато для нас його відремонтує й добудує сучасну ванну кімнату. Там лише дві кімнати, але наразі вистачить, а Волтер планує виполоти всю кропиву і старі грядки в саду.

— Справжнє любовне гніздечко. А як щодо медового місяця?

— Насправді ми про це не думали.

— У вас має бути медовий місяць.

— В Атени не було.

— Як щодо довгого вікенду у Гвітіан?

— Або кілька ночей у Камборні? Було б весело. Слухай… — Лавді подивилася на годинник, — уже полудень. За мить нам вирушати до «Рітца». Випиймо на доріжку. Ми привезли з Нанчерров трохи джину і пляшку апельсинового соку. Усе в холодильнику.

— Гадаєш, варто? Знаючи Томмі Мортімера, передбачаю, що ланч буде достатньо алкогольний.

— Я маю на увазі, ми з тобою — на двох. У будь-якому разі мені треба випити. Я страх як боялася тобі про все це розповідати — думала, ти складеш губи курячою дупкою і скажеш, що відтак не хочеш зі мною розмовляти.

— Мері Міллівей так повелася?

— Ой, — махнула рукою Лавді, — вона змилується. Вона мусить. Вона єдина здатна переробити конфірмаційну сукню Атени на весільну. А зараз ти йди, причепурюйся до «Рітца», а я приготую нам коктейлі.

Лавді попрямувала до сходів і вже нагорі зупинилась, обернулася й, посміхаючись, як зла мала бешкетниця, яку Джудіт пам’ятала зі шкільних років, запитала:

— Що сказали б на все це у «Святій Урсулі»?

— Дейрдре Ледінґем була б у щоці. Напевно нам було б незадовільно з поведінки.

— Слава богу, ми дорослі. Я ніколи не очікувала нічого особливого від дорослого життя, а виявилося, що це доволі весело?!

Весело. Піднесений настрій Лавді був заразливим, і Джудіт раптом стало легко на серці. Темні хвилі війни з усіма її тривогами й муками відкотилися, і її сповнило безпричинне дитяче щастя, якого вона давно не відчувала. Зрештою обидві вони були молоді й вродливі, світило сонце, а в повітрі витали пахощі весняних квітів. Лавді виходила заміж, а Томмі Мортімер влаштовував їм смачний ланч у «Рітці». Найважливіше те, що вони залишалися подругами.

— Так, — посміхнулася вона. — Так, це весело.

Відвідання ресторану не могло стати розчаруванням, якщо запрошував Томмі Мортімер. Столик у вишуканій залі, коло вікна, що виходило в парк, а господар вечора обдаровує гостей найвитонченішими чарами. Вони з Даяною вже чекали на дівчат у фоє, коли ті катапультувалися в розкішний готель через обертові двері. Щирі, галасливі привітання показали, як усі раді бачити одне одного. Томмі Мортімер, попри здобуту славу і свою галантність, був на позір такий самий, як раніше, а Даяна, вбрана для Лондона, була втіхою для очей в елегантному чорному англійському костюмі, з пустотливим чорним капелюшком, надітим набакир. Вони не зупинялися на аперитив, а пішли просто в ресторан, де в центрі їхнього престижного столу пляшка шампанського охолоджувалась у срібному відерці з льодом.

Ланч видався винятково приємним. Сонце яскраво світило у вікно, страви були смачні, вино першокласне. Даяна була в блискучій формі. Вона вперше відвідувала Лондон від початку війни, що ніяк не позначилося на її поводженні й самопочутті в знайомому оточенні. Давні друзі, з якими вона роками не бачилася, зупинялися дорогою до своїх столиків, щоб побалакати. Інші, побачивши її з дальнього кінця кімнати, махали рукою й посилали цілунки.

Даяна схвильовано говорила про майбутнє весілля Лавді — так, наче це було найпрекрасніше, що будь-коли траплялося в родині, і саме те, що вона планувала для своєї молодшої дочки.

—…Тому ми, звісно, приїхали в місто, щоб замовити запрошення і спробувати купити щось особливе з білизни на посаг. Весь учорашній день ми ходили по крамницях, правда, сонечко?

— А як щодо талонів на одяг? — поцікавилася завжди практична Джудіт.

— З цим без проблем, люба, я уклала маленьку угоду з Гетті. Я віддала їй цілу купу чудового одягу «від Атени», вона ж натомість дала мені талонів на шість місяців. Вона вважає, що уклала найкращу угоду. Що, звісно, так і було.

— Бідолашна Гетті, — пожартувала Джудіт.

— Анітрохи. Вона була в захваті. Вона зроду не мала такого гардероба. І її буде запрошено на весілля. І звісно, ми запросимо Філліс, Бідді й Боба.

Боба. Джудіт насупилася. Живучи далеко від Нанчерров і «Вдовиного будинку», вона не так пильно стежила за перебігом подій, і згадка про Боба (Боб ніколи не був приналежним до Корнволлу) заскочила її зненацька.

— Ти маєш на увазі дядька Боба? Боба Сомервілля?

— Та звісно ж. Він приїжджав у відпустку навесні — всього на кілька днів — і Бідді привела його на вечерю в Нанчерров. Вони з Едґаром умить подружилися. Такий чудовий чоловік.

— Напевно Бідді писала мені про це, а я забула. Цікаво, чи зможе він приїхати.

— Я дуже на це сподіваюся. У нас трохи бракуватиме показних чоловіків. Самі старі шкарбани з ціпками.

— Розкажи мені про весілля. Розкажи про всі ваші плани.

— Що ж… — занурилася Даяна у свою стихію. — Ми думали влаштувати щось на кшталт fête champêtre[172]… набагато оригінальніше, ніж ланч у задушливому приміщенні. Знаєш, оберемки сіна, діжки з пивом, столи з дощок…

— А якщо піде дощ?

— О ні, дощу не буде. Принаймні я так не думаю. Він цього не зробить. Не наважиться.

Томмі засміявся з її самовпевнености.

— Скільки збереться гостей на це сільське свято? — запитав він.

— Лавді, серденько, ми ж підраховували в потязі? Церква Роузмалліон вміщує вісімдесят із гаком, але не більше. А в церкві, ми думали, глечики з польовими квітками та оберемки лісової бугили. І снопи пшениці з білими стрічками-бантами в кінці кожної лави. Автентичний рустикальний стиль. Томмі, що це за вираз обличчя?

— Мені це нагадує «Подалі від шаленої юрми»[173].

— Занадто похмуро. У нас буде набагато веселіше.

— Які гімни співатимемо? «Ми оремо й засіваємо»? Чи «Хвилі золотого колосся»?

— Томмі, це вже не смішно. Ти перебираєш міри.

— Можна мені прийти у фраку? Чи я маю вбратись у твідовий костюм і капелюх із рибальським гачком?

— Можеш надівати на себе все, що хочеш. Вельветові штани і шпагат для в’язання снопів, якщо це зробить тебе щасливим.

— Мене робить щасливим усе, що робить щасливою тебе, — освідчився Томмі, а Даяна поцілувала його і сказала, що, мабуть, настав час замовити каву.

Її піднесений і безтурботний настрій тривав до кінця дня й поширився на обох дівчат. Після ланчу вони всі розійшлися в різні боки: Томмі повернувся на Риджент-стріт, Даяна і Лавді попрямували до «Герродз», а Джудіт вирушила на пошуки весільного подарунка для Лавді й Волтера. Вона сіла на автобус до Слоун-сквер і універмагу «Пітер Джонс», а там блукала, розмірковуючи над такими речами, як каструлі й дерев’яні ложки, килимки та лампи з абажурами. Але жоден із цих предметів не видався їй аж надто цікавим чи привабливим, тож вона вийшла з «Пітера Джонса» і потрапила в мережу маленьких вуличок на північ від Кінгс-роуд. Трохи згодом поміж невеликих пабів вона надибала антикварну крамничку, на тротуарі перед якою були виставлені сумнівного вигляду старовинні меблі. За запиленою вітриною виднілися оксамитові коробки зі столовим сріблом, чудернацькі чашки з блюдцями, олов’яні солдатики, шахівниці слонової кістки, старі кашпо, бронзові статуетки й оберемки вицвілих плюшевих штор. Відчувши надію, вона наважилася зайти всередину. Коли штовхнула двері, задзеленчав дзвіночок. В обличчя їй війнуло запахом плісняви та цвілі. Всередині було темно й захаращено запилюженими меблями, вугільницями й мідними гонгами. Із задньої кімнати вийшла старенька у фартуху й великому капелюсі, увімкнула тьмяне світло й запитала, чи Джудіт щось потрібно. Джудіт пояснила, що шукає весільний подарунок.

— Роздивіться, не поспішайте, — порадила їй старенька, велично вмостилася у просидженому кріслі й закурила недопалок.

Джудіт згаяла щасливі п’ятнадцять хвилин, блукаючи по крихітній крамничці й оглядаючи різні чудернацькі предмети, доки врешті-решт знайшла саме те, що шукала. Дванадцять обідніх тарілок «Мейсон» із кам’яної маси, в ідеальному стані, без сколів, глибокого синього кольору, насиченого, як море, у поєднанні з теплим червоним, що нітрохи не потьмянів. Вони були водночас і декоративними, і утилітарними, тож, якщо Лавді не захоче з них їсти, зможе просто поставити їх на якусь полицю.

— Я візьму оці, будь ласка.

— Гаразд, — старенька кинула недопалок на підлогу, розчавила його підбором домашнього капця й підвелася з крісла.

Щоб упакувати тарілки, знадобився певний час: кожну загорнули в газету, а тоді склали їх у стару коробку з-під харчів. Джудіт сплатила за покупку, яка важила, здавалося, цілу тонну, і попрямувала з нею назад, на Кінгс-роуд, де, трохи почекавши, зуміла зупинити таксі, що відвезло її до М’юз.

Було майже пів на п’яту, але Даяна й Лавді повернулися ще аж за годину, навантажені пакунками і згортками. Обидві голосно нарікали на набряклі ноги — але не язики, якими вони не припиняли молоти. Вони чудово згаяли час, експедиція була успішною, але їм обом дуже хотілося випити чаю. Джудіт поставила чайник, спорядила тацю, приготувала гарячі тости з маслом. Цілком щасливі, вони показували й оглядали нові чудові речі. Коли нарешті закінчили роздивлятися надбання Лавді, а кімната була геть завалена одягом і обгортковим папером, Джудіт витягла з-за дивана бакалійну коробку й поставила її до ніг Лавді:

— Це тобі весільний подарунок.

Перша тарілка була розгорнута під радісні вигуки захоплення і вдячности матері й дочки.

— Райська краса!

— Більше не розгортай. Вони всі однакові, і їх дванадцять.

— Чудово. Нічого прекраснішого ти не змогла б уже подарувати. Ми шукали тарілки, але вони всі жахливо білі. А ці чудові. Дивовижні. Де ти їх узяла?

Джудіт розповіла.

— Вам треба буде якось дотягти їх до потяга. Вони страшенно важкі. Думаєте, ви впораєтеся?

— Не проблема. Ми знайдемо носія, візок або ще щось, а татусь приїде й зустріне нас у Пензансі.

— Вони занадто гарні, щоб ними користуватися, — зауважила Даяна.

— Я їх уміщу за скло, — постановила Лавді. — Я попрошу когось подарувати мені буфет і виставлю їх на показ. Вони стануть окрасою мого будиночка. Дякую, люба Джудіт. Щиро тобі дякую.

Отже, усі були дуже задоволені. Вони сиділи, пили чай і їли тости, доки Даяна не глянула на свій маленький годинник і не оголосила, що всім час готуватися до вечірньої розваги, бо Томмі дістав квитки на ревю «Ще разочок», тож усі запрошені до театру.

За всіма цими захопливими подіями Джудіт залишилася з Даяною наодинці лише наступного ранку. Лавді ще не прокинулася, тож вони вдвох поснідали за кухонним столом… справжнім сніданком — вареними яйцями з Нанчерров і великими чашками свіжої кави. І тільки тоді змогли обговорити теми, серйозніші й важчі, ніж весілля Лавді, а саме — долю родини Данбар, що опинилася в пастці на Далекому Сході через японську війну.

Даяна хотіла знати кожну подробицю того, що сталося, і коли це сталося. Вона виявила стільки турботи та співчуття, що Джудіт було не надто тяжко змальовувати сумний перебіг подій, кульмінацією якого стала остання невтішна новина про те, що «Раджа Сараваку» так і не дістався Австралії.

— Ти думаєш, їхній корабель був торпедований?

— Імовірно так, хоча офіційного підтвердження не було.

— Який жах. Бідолашна твоя мати. Дякую тобі, що розповіла. Іноді корисно поговорити. Я навмисне вчора цю тему не порушувала, коли ми були всі разом, бо це здавалося недоречним. Крім того, я хотіла вчорашній день присвятити Лавді. Сподіваюся, ти не подумала, буцімто моя така поведінка обумовлена егоїзмом і байдужістю. Хоч би що сталося, ти знаєш, ми завжди поруч. Едґар і я. Ми сприймаємо тебе як іще одну нашу дочку. Якщо тобі коли-небудь знадобиться рідна душа, щоб поплакатися, просто зніми слухавку.

— Я це знаю. Ви дуже чуйні.

Даяна зітхнула, поставила чашку з кавою й потягнулася по цигарку.

— Я вважаю, треба просто й далі сподіватися на краще.

Як на те, сама вона, у своєму персиковому атласному халаті, з милим обличчям без макіяжу, здавалася безмірно сумною. Джудіт чекала, чи вона скаже щось про Ґаса, бо його ім’я, невимовлене, висіло в повітрі між ними. Але Даяна мовчала, і Джудіт зрозуміла, що має першою вимовити його ім’я, якщо вони справді хочуть порозмовляти від серця до серця. Це вимагало певної мужности, адже завжди існувала небезпека, що Даяна, розкривши своє серце, поділиться побоюваннями щодо намірів Лавді, і тоді її довіра поставить Джудіт перед необхідністю вибирати між відданістю Лавді чи Даяні.

— Я завжди вважала, що надія — це палиця на два кінці, — зважилась вона почати. — Ось Лавді перестала сподіватися. Вона впевнена, що Ґас уже мертвий.

— Так, я знаю, — кивнула Даяна. — Вона абсолютно переконана. Аж надто трагічно. Що тут скажеш? Я думаю, якщо вона так гостро це відчуває, то, мабуть, він справді загинув. Розумієш, вони були неймовірно близькі. У них із першого погляду виник особливий зв’язок. Було приємно спостерігати за цим надзвичайним видовищем. Він з’явився в Нанчерров — де не взявсь, як сніг серед літа, і одразу так, ніби завжди був поруч. Такий тихий, зосереджений молодик, такий обдарований і натхненний. І такий закоханий. Вони ніколи не намагалися приховати своє кохання.

Даяна замовкла. Джудіт чекала, що вона говоритиме далі, але, схоже, їй більше не було чого сказати. Ґас пішов, як торішній сніг, і тепер Лавді носила під серцем дитину Волтера й виходила заміж за Волтера. Запізно було передумувати, не було часу на побоювання. Даяна та Едґар, як кажуть на флоті, прибили свої прапори до щогли, і нікому, навіть Джудіт, не можна було пізнати їхні справжні почуття.

Трохи помовчавши, Джудіт зауважила:

— Можливо, Лавді має слушність. Надія — це не те, на чому можна будувати своє життя. Але якщо — це все, що в тебе є, альтернатива теж немислима… — і далі вона ляпнула, не подумавши: — ось і Джеремі теж сказав: важливо не втрачати надії…

Вона запізно прикусила язика, бо Даяна одразу насторожилася.

— Джеремі? Коли ти бачила Джеремі?

— Гм… якось, — розгублено зам’ялася Джудіт, сама на себе розлючена. — Здається, у січні. Точно не пам’ятаю. Але саме перед падінням Сінгапуру. Він був проїздом у Лондоні.

— Ми не бачили його цілу вічність. Він був здоровий?

— Гадаю, так. Його підвищили. Генеральний хірург.

— Тепер, коли ти сказала, мені пригадалося, що ніби його батько розповідав про це Едґару. Який же розумний хлопчина. Треба надіслати йому запрошення на весілля. Де він зараз?

— Не знаю — жодного уявлення.

— Якась адреса?

— Військовий корабель «Сатерленд», зв’язок через Центральну пошту.

— Занадто розпливчаста. Ні про що не говорить. Клята війна. Усіх розкидала на всі боки, як шрапнель. Усіх скалічила.

— Я знаю, — зітхнула Джудіт співчутливо. — Але ми нічого не можемо з цим вдіяти.

Даяна раптом усміхнулася.

— Люба Джудіт, яка ти розумна дівчина. Ти абсолютно правильно все кажеш. А тепер налий мені ще одну чашку кави й вирішимо, як нам згаяти цей чудовий ранок. Томмі хоче почастувати нас ланчем, але якщо ми зможемо підняти Лавді з ліжка, то матимемо час на прогулянку в парку…

Отже, знову тим самим курсом. Того вечора, повертаючись потягом до Портсмута, Джудіт сиділа, дивлячись у вікно, і думала про дивовижні події останніх двох днів.

Лавді й Волтер. Одруження. Пара. На самоті, без підбадьорливого товариства й ланчів з алкоголем, вона відчувала, як розвіюється ейфорія вікенду, як до неї повертаються власні перестороги та сумніви. Лавді була й залишиться особливою подругою, але Джудіт добре знала її норов. Лавді найбільше боялася, що війна так чи інакше відірве її від Нанчерров. Загрози офіційного призову було цілком достатньо, щоб викликати в неї паніку. Оскільки Ґас, як вона вважала, загинув і був назавжди втрачений, вона не мала жодних причин не звернути увагу на Волтера. Одружуючись із Волтером, вона гарантовано залишалася в Нанчерров. Зрозуміти логіку Лавді було нескладно. Джудіт лише сподівалася, що версія подруги була правдивою. Тобто що це Волтер спокусив Лавді на сіннику. А не Лавді, зваживши всі шанси, спокусила Волтера.

Точно через два тижні після того дня Джудіт отримала офіційне запрошення на весілля Лавді. Вона знайшла його, повернувшись до казарми з Вейл-Айленду. Демонстративно великий конверт був увіпхнутий із рештою пошти в комірку під літерою «Д». Як виявилося, Даяна часу не марнувала. Важкий, обшитий тканиною конверт і подвійний аркуш такого розкішного паперу з водяними знаками, про існування якого Джудіт уже геть забула. Вона уявила собі, як Даяна вмовляє продавця витягти із шухляди дорогоцінні довоєнні запаси, а потім переконує друкаря поквапитися з її терміновим замовленням. Результатом стало диво у вигляді імітації гравійованої мідної пластини, майже королівської у своїй пишноті, яка чітко демонструвала, що організатори цієї події не допустять жодної банальщини.

Усередині містилося також довге послання від Лавді. Джудіт віднесла конверт до своєї кімнати, встромила запрошення в раму дзеркала над комодом і сіла на ліжко, щоб прочитати листа.

Наступного ранку, після того як капітан-лейтенант Кромбі переглянув чергові донесення й підписав кілька листів, Джудіт звернулася до нього з проханням.

— Ви не проти, якщо я візьму відпустку?

Він різко підняв голову й спрямував на неї пильні очі, тьмяні, як шестипенсові монетки.

— Відпустку? Ви справді просите відпустку?

Джудіт не могла визначити, чує вона в його голосі сарказм чи обурення.

— Я хочу піти на весілля. Я маю піти на весілля, — сміливо уточнила вона. — Воно відбудеться тридцятого травня.

Він відкинувся на спинку стільця і зчепив долоні за головою. Джудіт майже очікувала, що він покладе на стіл ноги в гетрах і берцях, як репортер в американському фільмі.

— Чиє весілля?

— Подруги. Її звуть Лавді Кері-Льюїс.

Ніби це мало якесь значення.

— Корнволл?

— Так.

— Скільки часу ви хочете?

— Два тижні?

Він усміхнувся та припинив свій докучливий допит, а Джудіт стала почуватися впевненіше.

— Я сказав би, мене це влаштовує. Вам тільки треба залагодити це питання з вашою старшою офіцеркою.

— Ви впевнені?

— Безперечно. Тим часом мені може допомагати котрась інша з дівчат. Мені бракуватиме вашого відданого служіння, але я впораюся. Якщо пам’ятаєте, я вже намагався переконати вас узяти відпустку.

— Раніше не було такої причини.

— А це важлива подія?

— Так. Важлива.

— Тоді кроком руш, і беріть вола за роги. Скажіть старшій ЖДС, що я дав згоду.

— Дякую, — усміхнулася Джудіт. — Дуже люб’язно з вашого боку.

Старша офіцерка, однак, не була настільки люб’язною і згодливою.

— ЖДС Данбар! Ви знову тут? Вирішили поселитися в моєму кабінеті. Що цього разу?

Не надто обнадійливий початок. Джудіт, намагаючись не затинатися й не мимрити, пояснила своє прохання.

— Але ж ви щойно брали відпустку… їздили в Лондон.

— Це були короткі вихідні, мем.

— А тепер ви хочете два тижні?

— Так, мем.

Своїм боцманським голосом — у кількох виразних термінах — старша офіцерка пояснила Данбар, що та геть безпідставно просить місяць із неба. Адже Данбар має добре знати, що зараз кожен член команди «Екселента» працює на повну силу. Включаючи двох інших «писарів» ЖДС у відділі з розвитку навчання. Чи справедливо очікувати, що вони візьмуть на себе додатковий тягар роботи на додачу до тих довгих годин, з якими їм і без того нелегко справлятися. То чи впевнена Данбар, що двотижнева відпустка їй абсолютно необхідна саме зараз?

Джудіт, почуваючись зрадницею, чи то щуром, що втікає з корабля, пробурмотіла щось про весілля.

— Весілля? Сумнівна підстава для відпустки.

— Я не претендую на відпустку на підставі особливих обставин… мем.

Старша офіцерка наскрізь пропекла її поглядом.

— Сімейні?

— Ні, це не сім’я. Моя найкраща подруга.

Вона пам’ятала зі шкільних років у Порткеррісі, що булінгу треба давати відсіч.

— Її батьки доглядали за мною, коли мої виїхали за кордон. — Вираз обличчя старшої офіцерки ясно показував її впевненість у тому, що ЖДС Данбар намагається її надурити. — Зараз у мене є тільки тітка, і я хочу провідати її. Крім того, — завершила вона, — мені належить чергова відпустка. Я востаннє брала відпустку ще до Різдва… мем.

Старша офіцерка опустила очі, щоб переглянути відпускну картку Джудіт.

— Ви говорили з капітан-лейтенантом Кромбі?

— Так. Він каже, що все гаразд, якщо ваша згода.

Старша офіцерка закусила губу, демонстративно замислившись. Джудіт, стоячи по інший бік столу, покірно думала про те, як добре було б підняти важкий військово-морський журнал і дзизнути ним по її голові, підстриженій у стилі «Ітон»[174]. Нарешті старша офіцерка зітхнула.

— Що ж, гаразд, то гаразд. Але сім днів. Вам буде цілком достатньо.

Підла стара клізма.

— Щиро дякую, мем.

Джудіт попрямувала до дверей, але не встигла їх відчинити, як старша офіцерка заговорила знову.

— Данбар.

— Так, мем.

— Вам варто підстригтися. Волосся має неохайний вигляд. Залазить на комір.

— Так, мем.

— Добре. Можете йти.

— Тиждень? — недовірливо перепитав капітан-лейтенант Кромбі, коли вона розповіла йому про результати свого походу. — Та що ця стара к…? — він вчасно похопився. — Про що тільки думає старша офіцерка! Немає жодної причини відмовляти вам у двох тижнях. Я поговорю з нею.

— О ні, не треба, — заблагала Джудіт, уявляючи собі ганебне з’ясування стосунків посеред офіцерської кают-компанії. — Якщо ви з нею поговорите, вона мені цього не спустить. Вона подумає, що я вас підмовила.

— Тиждень… Ви насилу встигнете з’їздити туди й назад.

— Ні, мені вистачить. Це купа часу. Я поїду в четвер і повернуся наступного четверга. Будь ласка, нічого не кажіть, інакше вона вигадає якусь кризу і скасує усі відпустки.

— Навіть вона не зможе цього зробити.

— Я не була б надто впевнена. Вона наказала мені підстригтися.

— Гадаю, ваше волосся й так ідеальне, — мовив капітан-лейтенант Кромбі, і це його зауваження заскочило їх обох зненацька.

Джудіт здивовано витріщилася на нього, а він, вочевидь сам вражений власною імпульсивною реакцією, одразу ніби взявся до справ, без потреби перекладаючи папери на столі.

— Що ж, — прочистив він горло, — у такому разі… краще залишити все, як є. Вам просто треба буде намагатися максимально продуктивно використати кожен із семи днів.

— Не хвилюйтеся, — Джудіт подарувала йому теплу й лагідну усмішку. — Я так і зроблю.

Вона пішла, зачинивши за собою двері, а він залишився сам і присвятив якусь хвилину тому, щоб зібрати думки докупи, глибоко шкодуючи щодо свого необдуманого зауваження. Але воно просто саме собою ковзнуло з язика. Вона ж така чарівна і приваблива дівчина. Корнволл. У неї там власний будиночок. Він знав, бо вона говорила йому, описувала його. На мить він віддався рідкісній розкоші власної уяви, дозволивши собі по-юнацьки пофантазувати, як вона запросить його поїхати з нею, і ніщо не завадить йому поїхати. Обов’язки Королівського флоту, його робота, дружина й син — усе залишилося позаду. Країна літа за морями.[175] Вони гулятимуть разом по вітряних скелях, плаватимуть у синьому Атлантичному океані, вечерятимуть у вишуканих трактирах при свічках, ночами спатимуть під гуркіт хвиль, що долинає здалеку у відчинені вікна…

Телефон пронизливо задзвонив, повернувши його до жорстокої реальности. Він простягнув руку, щоб зняти слухавку.

— Офіцер навчального! — гаркнув він.

На іншому кінці був його капітан.

Фантазія враз розвіялася — та, зрештою, воно й на краще.

1945

Трінкомалі, Цейлон. Корабель Його величности «Аделаїда» був плавучою базою Четвертої підводної флотилії, переобладнаним торговим крейсером, широким судном із рульовою рубкою на кормовій частині. Постійним місцем стоянки судна була глибока бухта Смітона, захищена двома мисами, що поросли джунглями. Тож, сидячи низько в глибокій воді, зі сталевими палубами, що закипали від спеки, з кількома підводними човнами, що тулилися до «Аделаїди», вона нагадувала не що інше, як величезну, виснажену свиноматку з виводком поросят.

Капітаном корабля був капітан Спірос із Королівського військово-морського південноафриканського резерву, і оскільки його корабель виконував суто адміністративні функції, щодня на борт переправляли двох берегових «письменниць» із ЖДС, які працювали в офісі капітана, друкували накази та звіти про патрулювання підводних човнів, опрацьовували накази Адміралтейства й вносили поправки до конфіденційної документації. Однією з них була млява дівчина, на ім’я Пенні Вейлз, яка до приїзду на Далекий Схід працювала два роки в Ліверпулі, у штаб-квартирі адмірала Західних сполучень. Коли Пенні не працювала на борту «Аделаїди», вона гаяла багато вільного часу в товаристві молодого капітана Королівської морської піхоти, що базувався в таборі 39, за кілька миль на північ від Трінкомалі. Приваблювало дівчину й те, що він володів не лише наземним транспортом (джипом Королівської морської піхоти), а й невеликим вітрильником. Тож вони з Пенні вихідними частенько плавали на цьому маленькому суденці синіми водами широкої гавані, відкриваючи для себе важкодоступні бухти, де влаштовували пікніки й купалися.

Другою із ЖДС була Джудіт Данбар.

Через очевидну гламурність їхньої роботи цим двом дуже заздрили їхні колеги, яким випадало щоранку добиратися до рутинних установ на березі. Штаб ВМС, офіси капітана корабля «Гайфлаєр», розрахункова каса і служба постачання бази. Але насправді Джудіт і Пенні вважали своє існування досить складним, як фізично, так і психологічно.

Фізично, бо їхній день був дуже довгим. Моряки працювали вахтами, за тропічним розпорядком, а це означало, що резервна вахта закінчувала зміну о другій пополудні, найбільш спекотні години моряки спали в гамаках, де-небудь у тіні на палубі, а потім, о четвертій, коли ставало прохолодніше, ішли купатися. Натомість дві дівчини о пів на сьому ранку, вже поснідавши, підіймалися на борт, куди їх доправляли човном через гавань. І поверталися до казарми лише о пів на шосту вечора, на шлюпці, з офіцерами, яких відпустили на берег.

Довгі години не були б такими втомливими, якби дівчата мали доступ до душу й могли освіжитися впродовж дня, але через перенаселеність корабля це було неможливо. На той час, коли вони закінчували друкувати, дублювати та вносити нудні поправки до секретних наказів, втомлені роботою Пенні й Джудіт спливали потом, а їхні білі мундири, які щоранку мали бути бездоганно чистими, на кінець дня були зім’яті та брудні.

Психологічна проблема полягала в тому, що вони були єдиними двома жінками на борту — ще й без офіцерського звання. Ні риба ні м’ясо. На верхній палубі від них не очікували — та й не хотіли — інтимних чи навіть неформальних стосунків, а на нижній палубі, зголоднілій за жіночим товариством, обурювалися їхнім вторгненням, охрестили їх «офіцерськими ласощами» й насторожено вистежували будь-які ознаки фаворитизму.

Ні Джудіт, ні Пенні їх за це не засуджували. Чоловічий контингент у Трінкомалі завжди безнадійно переважав чисельністю невеличкий загін ЖДС, а тепер, коли війна в Європі закінчилася й кораблі Королівського флоту відпливали з Великої Британії, щоб приєднатися до Ост-Індійського флоту, не минало й дня, щоб черговий крейсер чи есмінець не прослизав у гавань, де, кинувши якір, одразу відправляв на берег шлюпку, напхану дужими матросами.

На березі їм не було чим зайнятися, окрім як пограти у футбол, випити у флотській їдальні або подивитися старий фільм у військовому кінотеатрі — величезному ангарі з гофрованим залізним дахом. Тут не було ні знайомих вулиць, ні пабів, ні затишних кінотеатрів, ні дівчат. Європейських цивільних було небагато, а єдине місцеве тубільне село являло собою кілька халуп під пальмовими стріхами, з брудними вуличками, порізаними слідами коліс бичачих возів. Зрештою, село, зі зрозумілих причин, було поза межами відвідин. У глибині країни, далі від білих пляжів із пальмами, місцевість була недружньою, кишіла зміями, москітами й мурахами, які тільки й хотіли, що вкусити.

Під час мусонів ситуація погіршувалася: футбольне поле затоплювало, дороги перетворювалися на річки червоного багна, а відвідування кінотеатру, де дощ гучно барабанив по бляшаному даху, давало не більше задоволення, ніж сидіння всередині барабана. Отже, пересічний моряк, коли розвіювалася новизна цього його призначення, був невисокої думки про Трінкомалі. Місцина уславилася як «кольорова версія Скапа-Флов», і це не було компліментом.

Ні пабів, ні кінотеатрів, ні дівчат.

Найгірше, звісно, було без дівчат. Якщо якомусь вродливому й рішучому молодому морякові щастило привернути увагу однієї із ЖДС і переконати її піти з ним на побачення, то насправді її не було куди повести — хіба на чашечку чаю в тьмяному закладі на Гарбор-роуд, що називався «Слонячий дім». Закладом керувала сім’я сингальців, які за вишукану розвагу вважали програвання жахливої грамофонної платівки «Давні англійські спогади».

Тож гріх було б їх засуджувати. Але це не полегшувало становища двох дівчат, і ситуація була такою дражливою, що коли Верховний головнокомандувач союзників лорд Маунтбеттен спустився до Трінкомалі, з офіційним візитом на «Аделаїду», зі своєї гірської резиденції в Канді, Пенні та Джудіт вирішили залишитися внизу, в офісі капітана, і не шикуватися на палубі разом із рештою команди. Вони чудово знали, що Верховний, побачивши їх, неодмінно зупиниться, щоб поговорити, і вони також чудово знали, що така подія неодмінно посилить недоброзичливі почуття.

Капітан Спірос спершу не схильний був дозволити своїм двом ЖДС такого свавілля, проте зрештою зрозумів їхню логіку й погодився з нею. Коли важливий візит закінчився і Верховний пішов, капітан спустився у свій офіс, щоб подякувати їм обом за тактовність. Це було приємно, але не здивувало їх: капітан був популярним офіцером, якому не бракувало ні здорового глузду, ні харизми.

Початок серпня, і довгоочікуваний кінець ще одного спекотного дня. Джудіт і Пенні стояли на кормі корабля, чекаючи на катер, що мав доставити їх на берег, у товаристві двох командирів підводних човнів, першого помічника капітана і трьох юних молодших лейтенантів. Усі офіцери мали до неприродного чистий і офіційний вигляд у бездоганних парадних одностроях.

У затишку бухти Смітона «Аделаїда» все ще закипала від спеки. Між суднами були спущені на воду плавальні бони, до яких тягнулися мотузяні драбини, а море вирувало: дві команди моряків змагалися у водному поло, розбризкуючи й розсікаючи воду, наче дві зграї дельфінів.

Джудіт спостерігала за ними та мріяла про те, як повернеться до казарми, скине свою просяклу потом уніформу, побіжить по стежці до приватної бухти ЖДС і там пірне з пірса в прохолодне лагідне море.

Поруч із нею позіхнула Пенні.

— Що ти робиш сьогодні ввечері? — запитала вона.

— Дякувати богу, нічого. Нікуди не йду. Писатиму листи, мабуть. А ти?

— Нічого особливого. Ймовірно, в Клуб офіцерів із Мартіном. — Мартін і був тим капітаном Королівської морської піхоти з джипом. — Або, можливо, у китайський ресторан. Залежно від того, який він сьогодні багатий.

Корабельна шлюпка підійшла бортом до юта, підтягувана гаками. У Королівському флоті корабель пізнавали за його шлюпками — а шлюпки «Аделаїди» були зразковими та сяяли білою фарбою — надраєними палубами й бездоганно згорнутими канатами. Навіть екіпаж — стерновий і троє матросів — були ніби підібрані за зовнішністю: бронзові, м’язисті, вродливі, босі, у начищених білою глиною головних уборах, насунутих на брови. Вахтовий офіцер подав сигнал, і Джудіт із Пенні, як найнижчі за званням, збігли по трапу й зійшли на борт першими. Решта рушили за ними: капітан-лейтенант Флемінг, капітан підводного човна «Фоксфаєр» замикав групу. Матроси відштовхнулися, рульовий дав газу, і човен помчав, задерши носа, по великій кривій, залишаючи за собою хвіст піни, подібний до наконечника стріли з білим оперенням.

На щастя, відразу стало прохолодніше, і Джудіт сіла в кутку кокпіта на чисту білу парусину, підставивши обличчя вітерцю. З гирла гавані віяло свіжим океанським повітрям, а перед носовою частиною шлюпки здіймалася завіса бризок, що райдужно мінилася в променях надвечірнього сонця. Джудіт відчувала смак солі на губах.

Ось вони обійшли довгий лісистий мис, що захищав бухту Смітона, і тепер дерева поступилися місцем скелям, пір’ястим пальмам і пасмам білого піску. Берегова лінія відступила, і перед ними відкрилася гавань — дивовижне явище природи й одна з найбільших якірних стоянок світу. У захищеній гавані стояла більша частина Ост-Індійського флоту. Лінкори, крейсери, есмінці та фрегати — морська потуга, здатна нагнати страху на ворогів, найагресивніших і найзухваліших. Крейсер «Антігуа», який щойно прибув із Великої Британії, був затінений білосніжними тентами, прапор Британських ВМС майорів на кормі.

За п’ять хвилин вони наблизилися до місця призначення, штабного причалу ВМС. Стерновий скинув швидкість, ніс судна опустився, матроси приготували швартові. Довгий бетонний причал Т-подібної форми сягав глибокої води, сюди постійно прибували й звідси відпливали човни, тут вантажили запаси, сідав і висідав особовий склад. На березі, на вигині пляжу, розташувався власне штаб, сигнальна служба, адміністративний блок, офіс керівниці ЖДС. Усі будівлі були білі й квадратні, як цукор-рафінад, а над ними височіли граційні пальми та високий флагшток, на якому тріпотів на вечірньому вітерці білий прапор. У глибині, немов театральна декорація, здіймався тропічний ліс на схилах Слонового пагорба — пасма завдовжки з милю, що, наче велетенський палець, вказував у бік відкритого моря.

На вершині пасма проглядалися крізь дерева черепичні дахи трьох важливих установ. На дальньому кінці з краєвидом на гавань, за який віддала б пів життя будь-яка розсудлива людина, розташувалася резиденція капітана Кертіса, командувача корабля «Гайфлаєр». Трохи нижче по схилу розмістився його старший помічник. У третьому просторому бунгало — шпиталь ЖДС. Усі три будівлі були оперезані широкими верандами, зеленими галявинами й обсаджені високими пальмами, а з кожного саду спускалися через джунглі до берега східчасті стежки. Пенні Вейлз, коли вона страждала на жахливі напади лихоманки денге, пробула тиждень у шпиталі й дуже неохоче повернулася потім до примітивного життя в казармі, сумуючи за прохолодним морським бризом, кахельними ванними кімнатами й приємними годинами цілковитого неробства, впродовж яких про неї піклувалися медсестри і прислуга.

Шлюпку майстерно пришвартували, ледь зачепивши м’які буфери пристані. Двоє матросів уже вискочили на причал і закріпили кормові й носові канати до стовпчиків. Офіцери зійшли на берег, строго за порядком старшинства — Джудіт і Пенні за ними всіма, останні. Джудіт обернулася, щоб усміхнутися рульовому, бо знала, що він був одним із найбільш дружньо налаштованих членів екіпажу.

— Дякую, — кивнула вона йому.

— Бувай, любонько, — підніс він руку. — До завтрашнього ранку.

Шлюпка відчалила й на повній швидкості помчала геть, у бік «Аделаїди». Дівчата подивилися, як вона відпливає, залишаючи за собою величний вигин пінистого сліду, а потім, пліч-о-пліч, втомлено почвалали, долаючи останній відтинок шляху до казарми.

Вони пройшли заледве половину довжелезної пристані, коли почули позаду себе квапливі кроки по бетону. І голос:

— Стривайте…

Вони зупинилися й обернулися. Ще одна шлюпка, причаливши, вивантажила чергову партію офіцерів, що мали дозвіл зійти на берег. Чоловік, що гукав їм, був геть незнайомий, і Джудіт насупилася, скоріше навіть роздратовано, ніж здивовано.

— Вибачте… — перепросив він, наздогнавши їх.

Капітан-лейтенант у новенькому, накрохмаленому парадному однострої, дашок кашкета насунутий низько на очі.

— Я… я не хотів так кричати, але побачив вас, і… адже ти Джудіт Данбар?

— Так, — кивнула вона геть розгублено.

— Я так і думав. Тобто я думав, що впізнав тебе. Я Тобі Вайтейкер.

Ім’я нітрохи не допомогло. Джудіт ніколи не знала нікого на ім’я Тобі. Вона розгублено похитала головою.

Він теж помітно збентежився, але рішуче продовжив:

— Я був зв’язковим офіцером твого дядька в Девонпорті. Капітана Сомервілля. Я приїхав до твоєї тітки в Девон саме перед тим, як почалася війна. Капітан Сомервілль мав їхати до Скапа-Флов…

Туман розвіявся. А звісно ж. Наринули спогади. Лейтенант Вайтейкер. Вони разом сиділи в саду, у «Верхньому Біклі», і він курив цигарку. День, який, озираючись назад, вона завжди вважала початком війни.

— Вайтейкер. Звісно, я пам’ятаю. Вибач. Але це було так давно.

— Нам треба поговорити.

— Авжеж, — і тут вона згадала про Пенні. — Це Пенні Вейлз. Ми працюємо разом. Ми саме повертаємося до казарми.

— Вітаю, Пенні.

— Вітаю.

Але в Пенні були інші турботи, важливіші за випадкові знайомства.

— Слухайте, не вважайте за якусь жахливу нечемність із мого боку, але я йду далі. Мені треба переодягнутися, бо я збираюся на побачення. Залишаю вас наодинці, щоб ви могли спокійно побалакати. Приємно було познайомитися. До завтра, Джуд, — кинула вона, недбало махнула рукою й попрямувала далі, швидко переставляючи довгі засмаглі ноги в білих черевиках.

— То ви працюєте разом? — перепитав Тобі Вайтейкер.

— Так. На борту «Аделаїди». Це плавуча база підводних човнів. Стоїть у бухті Смітона. Ми працюємо в офісі капітана.

— Хто ваш капітан?

— Капітан Спірос.

— Звучить по-грецьки.

— Насправді він південноафриканець.

— То ось чому ви зійшли на берег із офіцерської шлюпки. А я ніяк не міг збагнути.

— І тому також я така брудна. Ми на борту цілий день і навіть не можемо сходити в душ.

— Як на мене, ти маєш чудовий вигляд.

— Вибачай, що я тебе не одразу впізнала. Річ у тім, що перш ніж потрапити сюди, я два роки служила на Вейл-Айленді, і оскільки практично всі молодші лейтенанти пройшли через наші курси, я знаю в обличчя майже кожного офіцера ВМС, але ніколи не можу згадати жодного на ім’я. Я постійно бачу людей, яких я ніби й знаю, але насправді я з ними, строго кажучи, не знайома. Давно ти тут?

— Кілька днів.

— Корабель Його величности «Антігуа»?

— Офіцер зв’язку.

— Ясно.

— А ти давно тут?

Пліч-о-пліч вони повільно рушили далі.

— Я вже близько року. З вересня 1944-го. Після операції «Нептун» я зголосилася волонтеркою за кордон — як я думала, до Франції. Наступне, що пам’ятаю, — я на військовому кораблі, що перетинає Індійський океан.

— Як минуло плавання?

— Нормально. Кілька разів була загроза підводних човнів, коли пройшли Суецький канал, але, на щастя, минулося. Корабель називався «Королева Тихого океану» — у мирний час це був розкішний круїзний лайнер. Зрештою, після казарми в Портсмуті, він усе ще здавався розкішним. Чотири ЖДС у каюті першого класу і білий хліб. Я з’їла стільки білого хліба, що, мабуть, погладшала на кілька кілограмів.

— З твого вигляду не скажеш.

— Тут надто спекотно, щоб їсти. Я виживаю на фрешах із лайма й солі. Сіль потрібна, щоб запобігти тепловому виснаженню. У давніші часи це називали сонячним ударом, і нікому навіть на думку не спадало вийти надвір без якогось захисту від сонця. Але зараз ніхто з нас не носить головних уборів, навіть на пляжі чи під час купання. А ти в курсі, що Боб Сомервілль нині контрадмірал? І що він у штабі головнокомандувача в Коломбо?

— Так, я в курсі. Насправді я планував поїхати до нього, коли «Антігуа» пришвартувався в Коломбо, щоб набрати прісної води. Але нам не дали відпустки на берег, тож мої плани накрилися.

— Дуже шкода.

— А ти його вже бачила?

— Ні. Він же там трохи більше, ніж місяць. Але я отримала від нього листа. Телефонний зв’язок тут геть катастрофічний. Є, здається, чотири різні телефонні станції, і щоразу потрапляєш не на ту, на яку треба. Коли ми розмовляли, він здавався дуже бадьорим і сказав, що в нього гарний будинок, і якщо я захочу, то можу приїхати й зупинитися в нього. Тож коли я наступного разу отримаю відпустку, то, можливо, так і зроблю. Під час своєї останньої відпустки я їздила до друзів — їхнє прізвище Кемпбелли, і в них чайна плантація біля Нувара-Елія. Розумієш, мої батьки мешкали в Коломбо. Я теж там жила, доки не виїхала з мамою до Англії. Кемпбелли були їхніми друзями.

— А де твої батьки зараз?

— Я не знаю. Вони опинилися в пастці в Сінгапурі, коли на острів вторглися японці.

— О боже… Мені дуже жаль.

— Так. Давно це було. Майже три з половиною роки.

— І жодних новин?

Джудіт похитала головою:

— Жодних.

— Ти ж рідня Сомервіллів?

— Так, Бідді — сестра моєї матері. Тому я й жила з ними в Девоні, — їй дещо спало на думку. — Ти, мабуть, знаєш, що Нед Сомервілль загинув? Коли «Роял Оук» потопили в Скапа-Флов.

— Так. Це я знаю.

— На самісінькому початку війни. Так давно.

— П’ять років — великий термін. Що робить місис Сомервілль? Вона досі в Девоні?

— Ні, вона в Корнволлі. У мене там будинок. Вона переїхала до мене невдовзі після загибелі Неда, а коли я вступила до війська, вона там залишилася. Я не впевнена, що тітка коли-небудь повернеться в Девон.

— У нас є будинок поблизу Чадлі, — похвалився Вайтейкер.

— У нас?

— У нас із дружиною. Я одружений. У нас двоє малих.

— Як приємно. Давно ти з ними не бачився?

— Бачився кілька тижнів тому. Мені дали коротку відпустку перед відплиттям.

Розмовляючи, вони дійшли до кінця причалу й знову зупинилися лице в лице.

— Куди ти зараз? — запитала Джудіт.

— Насправді я йду до будинку капітана Кертіса. Він старий товариш по службі мого батька. Вони разом навчалися в Дартмуті. Батько просив, щоб я завітав до нього й віддав шану.

— О котрій годині ти маєш там бути?

— О пів на сьому.

— У такому разі маєш два варіанти. Ти можеш піти вздовж берега, — показала вона на вузьку стежку, — і піднятися приблизно на сотню сходинок у його сад, або ж можеш піти менш складним шляхом — далі дорогою.

— А ти в який бік?

— Я дорогою.

— Тоді я з тобою.

І вони попрямували далі вкритим білою курявою шляхом зі слідами коліс численних вантажівок, який вів повз штаб ВМС. Вони підійшли до високого паркану з натягнутим над ним колючим дротом. Ворота були відчинені, оскільки ще був день. Двоє молодих моряків-вартових віддали честь Тобі Вайтейкеру. За воротами головна дорога зміїлася між пальмами, але йти було недалеко, і за мить вони наблизилися до ще одних воріт під охороною — вхід на територію казарм ЖДС.

Джудіт обернулася до супутника.

— Моя казарма, тож тут ми розлучаємося.

Він зацікавлено подивився на простір за воротами й на похилу доріжку, що вела до видовженої будівлі, накритої пальмовим листям, де містилася їдальня й кімната відпочинку ЖДС. Веранди будівлі потопали в заростях бугенвілії, навколо росли дерева дхак, «лісове полум’я», а бордюри буяли квітами.

— Звідси він видається надзвичайно привабливим, — зауважив Вайтейкер.

— Мабуть, так. Тут непогано. Схоже на маленьке село чи табір відпочинку. Будиночки, де ми спимо, розташовані на дальньому кінці, з видом на бухту, і у нас є власний пірс для плавання.

— Я так розумію, чоловікам сюди вхід заборонений?

— За запрошенням — можна. Можна в їдальню на чай або випивку. Але до спалень і бухти — суворо заборонено.

— Логічно.

Він на мить завагався, а потім запропонував:

— Якби я запросив, ти сходила б зі мною кудись увечері? Пообідати чи щось таке? Єдине — я тут іще зелений. Не знаю, куди саме міг би тебе запросити.

— Є Клуб офіцерів. Або китайський ресторан. Більше нема куди.

— То ти підеш зі мною?

Настала черга Джудіт вагатися. У неї було кілька друзів чоловіків, з якими вона регулярно ходила обідати й танцювати, плавати, купатися й на пікніки. Але всі вони були старими знайомими, ще з портсмутських часів, випробуваними й вірними, і їхні стосунки були суто платонічними. Після смерті Едварда та дивної поведінки Джеремі вона була рішуче налаштована проти будь-яких емоційних стосунків, хоча в Трінкомалі це виявилося складною справою — просто через надмір цілком презентабельних молодиків, які шаленіли за жіночим товариством.

З іншого боку, Тобі Вайтейкер був персонажем із минулого, він знав Сомервіллів, мав будинок у Девоні, і з ним було б приємно поговорити про старі часи, про дядька Боба, про Бідді, про Неда. Крім того, він був одружений. Звичайно, той факт, що твій кавалер — одружений чоловік, у цій неприродній атмосфері не мав істотного значення, у чому Джудіт переконалася на гіркому досвіді. Сексуальні пристрасті, розпалені тропічним місяцем, шелестом пальмового листя й місяцями вимушеного целібату, згнітити бувало неможливо, а дружина, що жила далеко, і виводок дітей легко вивітрювалися з голови в моменти критичного жадання. Вона вже не раз мусила викараскуватися з незручних ситуацій і не мала наміру вскочити в чергову.

Він чекав на її відповідь, і мовчанка затягнулася. Джудіт насторожено зважувала перспективу побачення. Він не здавався їй особливо привабливим, але, з іншого боку, не був схожий на нахабу. Найімовірніше, він розважатиме її розповіддю про своїх дітей і — в найгіршому випадку — показуватиме світлини.

Достатньо безпечний. І, можливо, нечемно й образливо з її боку буде відмовляти йому. Вона сказала:

— Так, залюбки.

— Супер.

— Я б охоче — але не на вечерю. Веселіше було б піти кудись і поплавати. У суботу, можливо. Я вихідна щосуботи.

— Чудово. Але я тут новенький. Куди б ми могли піти?

— Найкраще — це YWCA[177].

Він аж здригнувся.

— YWCA?

— Усе гаразд. Так називається хостел, але він більше схожий на маленький готель. Не так, що самі святі місця і столи для пінг-понгу. Насправді геть навпаки. Можна навіть випити.

— Де це дивовижне місце?

— По той бік форту Фредерік. На пляжі з ідеальним місцем для плавання. Чоловікам туди дозволено приходити тільки на запрошення якоїсь жінки, тому там ніколи не буває дуже людно. А керує цим місцем чудова жінка — місис Тодд-Гарпер. Ми її називаємо Тодді. Вона непересічна особистість.

— Розкажи мені більше.

— Не зараз. Задовга історія. Розповім у суботу.

Якщо спілкування заглухне, що дуже ймовірно, подумала Джудіт, Тодді стане альтернативною темою для розмови.

— Як ми туди потрапимо?

— Вскочимо на яку-небудь військову вантажівку. Вони постійно їздять туди й сюди, як рейсові автобуси.

— Де я тебе зустріну?

— Тут. Біля воріт, близько пів на дванадцяту.

— Досконало.

Вона дивилася, як він пішов, швидким кроком підіймаючись на пагорб. Його білі черевики вже були коричневими від пилу. Ніби й здихавшись його, Джудіт зітхнула й подумала, у що ж це вона дозволила себе втягти, а потім розвернулася та пройшла у ворота, повз комендантський офіс (у її поштовій комірці не було листів) і далі, вгору по під’їзній алеї. У їдальні сингальські стюарди вже подавали ранню вечерю для тих, хто заступав на чергування ввечері. Джудіт затрималася тут, щоб налити собі склянку лаймового соку, і випила його одним духом, а потім вийшла на терасу, де кілька дівчат розважали своїх бойфрендів, які з незвичним комфортом розляглися в очеретяних шезлонгах. Від тераси бетонна доріжка вела до дальньої частини табору, де спальні й душові були доволі хаотично згруповані під деревами, що їх залишили для затінку, коли сапери зрівнювали бульдозерами цю ділянку джунглів під табір.

О цій порі тут завжди було багато дівчат: чимало з них саме поверталися і знову кудись ішли. ЖДС, які працювали на березі, закінчували робочий день о четвертій, тож мали вдосталь часу для гри в теніс або купання. З душових неквапливо розходилися напівоголені постаті, взуті в сандалі й загорнуті в невеличкі рушники. Інші блукали в купальних костюмах, чіпляючи випрану білизну на мотузки, або вже переодяглися у штани кольору хакі й сорочки з довгим рукавом, які були стандартним вечірнім одягом у місцевості, де не бракувало малярійних комарів.

Малярія була не єдиною небезпекою. Не так давно йшлося про загрозу черевного тифу, яка поставила всіх у черги по болючі ін’єкції і змусила терпіти дискомфорт надалі. Крім того, існувала ціла низка дрібних недуг, здатних будь-якої миті будь-яку людину звалити з ніг. Сонячні опіки й бігунка неминуче підстерігали кожну дівчину, яка щойно приїхала з Англії і ще не звикла до сонця й місцевих продуктів. Лихоманка денге була схожа на найгірший різновид грипу. Постійне рясне потовиділення спричиняло висипи, імпетиго і тропічну пітницю, а банальний укус комара чи мурахи міг спричинити запалення, якщо його негайно не обробити розчином «Деттолу». Флакончик із ним містився в аптечці кожної дівчини, і в душових блоках завжди відгонило ним, так само, як карболкою, що її застосовували нічні прибиральниці, коли випорожнювали й вичищали туалетні кабінки.

У спальнях, що нагадували про шкільний гуртожиток, але набагато примітивніших, обабіч довгого проходу стояли дванадцять ліжок, біля кожного з яких — тумбочка і стілець. Роль шаф виконували дерев’яні кілочки. Підлога була бетонною, а дерев’яні вентилятори, під самою пальмовою стріхою, перемішували повітря, створюючи подобу прохолоди. Кожне ліжко було накрите химерним дзвоном білої та вузлуватої протимоскітної сітки.

Як завжди о цій порі, тут щось відбувалося. У дальньому кінці одна з дівчат, загорнувшись у банний рушник, сиділа на своєму ліжку з портативною друкарською машинкою на голих колінах і друкувала листа додому. Інші лежали, читали книжки, переглядали пошту, чистили взуття, полірували нігті. Двоє сиділи рядочком, пліткували й хихотіли над стосом фотографій. Ще одна поставила платівку Бінга Кросбі на портативному грамофоні й слухала, накручуючи мокре волосся на бігуді. Платівка була дуже старою, тож немилосердно шипіла і скреготіла під сталевою голкою.

Її власне ліжко — річ найближча до поняття рідного дому, з усього, що Джудіт знала понад рік. Вона кинула сумку, скинула брудний одяг, обв’язала талію банним рушником, упала на ліжко, зчепивши пальці за головою, і втупилася в лопаті вентилятора, що оберталися під стелею.

Дивно, як усе відбувалося, як вибудувалася послідовність подій. Минали дні, вона взагалі майже не згадувала Корнволл і Девон, «Вдовиний будинок» і Нанчерров. Почасти тому, що не завжди бували умови для роздумів, а почасти через усвідомлення того, що ностальгія — марна справа. Давні часи, давні друзі, давнє життя — усе це залишилося в іншій добі, у світі назавжди втраченому. Напружена робота забирала більшу частину її розумової енергії, а тихі інтермедії самоаналізу унеможливлювалися тим, що вона ніколи не бувала на самоті, постійно в оточенні інших людей, не завжди доброзичливих чи співчутливих.

Аж ось випадкова зустріч. Тобі Вайтейкер, вигулькнувши так несподівано, заскочив її зненацька. Розмова про «Верхній Біклі», Бідді й Боба викликала потік спогадів, які місяцями лежали приспані в глибині свідомости. Вона дуже ясно пригадала той день, коли Вайтейкер приїхав по Боба Сомервілля. Вони з Бобом вигулювали Мораґ на вересових пустищах, і Боб іще був у своєму старому сільському твіді й черевиках для прогулянок…

А тепер «Глибокий пурпур» і Бінг Кросбі. «Глибокий пурпур» нерозривно пов’язаний із тими останніми днями літа 1939 року, бо Атена привезла платівку з Лондона й постійно крутила її на радіолі у вітальні в Нанчерров.

Вона думала про давню сцену в саду. Про олійну картину, яка так і не була ніколи написана, але залишилася в її уяві, як завершена робота в золоченій рамі, можливо, на стіні престижної галереї, з мідною табличкою «Перед ланчем, Нанчерров, 1939». Зелена галявина, синє небо, море, вітерець ворушить торочки на Даяниній парасольці, що відкидає темну тінь на траву. І постаті людей, які напівлежать у шезлонгах або сидять, схрестивши ноги, на шотландських килимках. Тоді вони всі були разом, здавалися розслабленими і привілейованими, але кожне мало власні застереження та страхи, болісно усвідомлюючи наближення війни, Та чи мав хтось із них уявлення про те, як вона зруйнує їхні життя, відірве їх одне від одного й розкидає по різних кінцях світу? Її внутрішній погляд мандрував, фокусуючись то на одному, то на іншому персонажі маленької групи.

Едвард, звісно, перший. Чарівний золотий молодик, загальний улюбленець. Мертвий. Підбитий у небі під час Битви за Британію. Едвард ніколи не повернеться до Нанчерров, ніколи не ніжитиметься на галявині під недільним сонцем.

Атена старанно сплітає ромашки у віночок. Блискуче біляве волосся, голі руки кольору темного меду. Тоді вона ще навіть не була заручена з Рупертом Райкрофтом. Тепер їй двадцять вісім, а Клементині — п’ять рочків, і Клементина практично не бачила свого батька.

Руперт розлігся в шезлонгу, випнувши кістляві коліна. Типовий гвардійський офіцер, високий, кремезний, з протяглим голосом, напрочуд упевнений у собі й абсолютно позбавлений будь-якого лукавства. Оскільки він пережив Північно-африканську кампанію і пройшов із боями Сицилію, можна було уявляти, буцімто він заговорений і сама доля береже його, аж поки не надійшла приголомшлива звістка про те, що він був тяжко поранений у Німеччині, невдовзі після того, як союзні війська перетнули Рейн, і тепер чоловік у військовому шпиталі десь в Англії, де лікарі ампутували йому праву ногу. Цю новину Даяна повідомила Джудіт у листі, і, попри своє величезне хвилювання, заледве могла приховати полегшення від того, що зять не загинув.

Ґас Каллендер. Похмурий, стриманий молодий шотландець, друг Едварда. Студент-інженер, художник, солдат, який так ненадовго став частиною їхнього життя, щоб тут-таки зникнути, задихнувшись у хаосі боїв під час оборони Сінгапуру. Він мертвий, наполягала Лавді, й оскільки вона носила під серцем дитину Волтера Маджа, сім’я прийняла її версію, бо якби хтось і знав, що Ґас вижив, то це була б Лавді. Крім того, її щастя й добробут ставили понад усе, а Даяна й Едгар хотіли, щоб вона завжди була з ними. Отже, Ґас мертвий. Тільки Джудіт якийсь час не почувалася переконаною в цьому. Вона зберігала цю невпевненість аж до весілля Лавді, а вже опісля не було сенсу підтримувати вогник надії. Жереб кинуто. Лавді заміжня. Тепер вона дружина корнволлського фермера й мати Натаніеля — найбільшого, найсильнішого й найголосистішого малюка, якого Джудіт будь-коли випадало бачити. Ім’я Ґаса не згадували. Його вже не було.

І, нарешті, останній. Джеремі Веллс.

Про нього Джудіт теж дізнавалася з листів, що приходили з дому. Він пройшов битву в Атлантиці, і його перекинули до Середземного моря, оце й усе, що вона знала. Від тієї ночі, яку вона провела з ним у будинку Даяни в Лондоні, вона не отримала від Джеремі жодного слова, жодного повідомлення, жодного листа. Вона казала собі, що він викреслив себе з її життя, але іноді, як зараз, вона прагнула знову побачити його рідне обличчя, відчути себе спокійною і впевненою поряд з ним, поговорити. Можливо, одного дня він з’явиться несподівано, у Трінкомалі, головним хірургом якого-небудь крейсера чи лінкора. Проте, якщо так станеться, і він її розшукає, що вони скажуть одне одному після стількох років відчуження? Буде тільки стриманість і ніяковість. Час загоїв біль, якого він їй завдав, але Джудіт стала недовірливою. Хто обпікся на молоці, студить воду. Втім, який сенс роз’ятрювати вже сяк-так загоєну рану?

— Джудіт Данбар тут?

Голосно вимовлене ім’я повернуло Джудіт до реальности. Вона здригнулася й побачила, що сонце вже зайшло, і за відчиненими віконницями з пальмового дерева сутінки згустилися в сапфірову нічну темряву. Дівчина з коротким темним волоссям, в окулярах у роговій оправі, одягнена в штани й сорочку з довгими рукавами йшла по проходу до ліжка Джудіт. Джудіт упізнала Енн Докінз, яка працювала в касі й вирізнялася веселою вдачею і характерною вимовою кокні.

— Так, я тут… — вона сіла в ліжку, не потурбувавшись накрити рушничком оголені груди.

— Вибачай, якщо потурбувала, та я ось переглядала свою пошту й побачила, що помилково взяла твого листа. Мабуть, випадково переплутала. То я подумала, краще принести його просто сюди…

Вона передала Джудіт товстий конверт. Та подивилася на адресу, побачила почерк Лавді, і їй стало трохи моторошно. Тобі Вайтейкер, потім «Глибокий пурпур», а тепер лист від Лавді. Як так усе збіглося? Лавді майже не писала їй — Джудіт уже кілька місяців не отримувала від подруги жодної звістки. Лишалося тільки сподіватися, що з нею все гаразд.

Енн Докінз стояла і, знай, перепрошувала.

—…Така дурепа… не знаю, про що я тільки думала…

— Облиш, усе гаразд. Чесно. Дякую, що принесла.

Нарешті та пішла геть. Джудіт подивилася їй услід, перебила подушки й, відкинувшись на них, розпечатала конверт нігтем великого пальця. Витягла згорток аркушів поштового паперу. Навколо обличчя кружляла мошкара. Вона відігнала її та опустила протимоскітну сітку, а тоді розгорнула листа й почала читати.

В екзотичному середовищі тропіків, де єдиною зміною пір року був період мусонів, поза яким постійне сонячне сяйво забезпечувало монотонність перебігу днів, тижнів і місяців, легко було втратити лік часу. Відчуття перебування у своєрідному чистилищі, у підвішеному, позачасовому стані, посилювалося відсутністю щоденних газет чи навіть часу на прослуховування службових бюлетенів новин, і тільки найбільш серйозно налаштовані дівчата докладали зусиль, щоб стежити за подіями у світі. Останньою справді значущою подією, яка відбулася 8 травня, був День Перемоги в Європі, але відтоді минуло вже три місяці.

Через усе це ритм звичайного робочого тижня, поділеного на акуратні відрізки вікендами, був ще важливішим, ніж удома, і допомагав зберегти відчуття нормальности в ненормальному по суті існуванні. Суботи й неділі набули особливого значення, як дні свободи, на які так довго чекали заради вільного вибору — що робити: нічого не робити чи робити все, що заманеться.

Для Джудіт найкращою втіхою було не вставати о пів на шосту ранку й не бігти на причал, щоб устигнути на першу шлюпку «Аделаїди». Вона все одно прокидалася о п’ятій тридцять — біологічний годинник залишався напрочуд надійним — але зазвичай переверталася на інший бік і знову засинала, аж поки ставало занадто спекотно, щоб і далі залишатися ув’язненою під москітною сіткою. Тоді вона йшла в душ, а далі — снідати.

Цього суботнього ранку на сніданок була яєчня, а замість того, щоб нашвидку проковтнути скибку хліба з персиковим джемом, як по буднях, сьогодні вона могла з’їсти його не поспішаючи, за двома чи трьома чашечками чаю. За сніданком до неї приєдналася ексцентрична ірландка Гелен О’Коннор, родом із графства Керрі, від якої віяло свіжим духом аморальности: висока, худорлява, з довгим темним волоссям, вона мала репутацію колекціонерки чоловіків. На руці дівчина носила золотий браслет-ланцюжок, обвішаний крихітними амулетами, які вона називала скальпами. Хоч би хто йшов до Клубу офіцерів, завжди бачив її там, завжди з новим, пристрасно закоханим ескортом, із яким вона цілувалася під зорями.

— Що ти думаєш робити сьогодні? — запитала вона Джудіт, закурюючи свою першу за день цигарку й видихаючи довгий шлейф запашного диму.

Джудіт розповіла їй про Тобі Вайтейкера.

— Він вродливий?

— Нормальний. Одружений, двоє дітей.

— Тобі варто бути обережною. Такі з усіх найгірші. Я сподівалася, що ти сьогодні попливеш зі мною. Я погодилася згаяти цілий день на воді, і в мене дивне відчуття, що мені на це побачення компаньйонка не завадила б.

— Щиро дякую, — розсміялася Джудіт, — але боюся, тобі треба буде пошукати собі іншу охоронницю.

— Було б із кого вибирати… Ну, та що ж… — вона позіхнула й потягнулася. — Мабуть, я ризикну. Поборюся за свою цноту…

Її сині очі пустотливо блищали, через що Джудіт згадала Лавді, і Гелен раптом стала їй симпатичною.

Після сніданку вона спустилася до бухти й викупалася, а відтак можна було вже й готуватися до побачення з Тобі Вайтейкером. Вона наділа шорти, сорочку з коротким рукавом, взула старенькі тенісні черевики й зібрала плетену торбинку на прогулянку. Пошарпаний солом’яний капелюшок, купальник і рушник. Книжка, на випадок, якщо в розмові виникне пауза або Тобі вирішить узяти післяобідню сієсту. Згодом вона ще додала штани й сорочку кольору хакі та пару босоніжок, на випадок, що їхнє побачення продовжиться до вечері чи навіть довше.

Повісивши торбинку на плече, вона попрямувала через територію казарм і повз комендантський офіс до воріт. Джудіт прийшла трохи раніше, але Тобі Вайтейкер уже чекав на неї, і приємною несподіванкою виявилося те, що Тобі десь роздобув джип, який припаркував у затінку на дальньому узбіччі дороги. Він сидів за кермом і мирно курив цигарку, але побачивши, що Джудіт наближається, вийшов із джипа, викинув цигарку та перейшов дорогу їй назустріч. Він теж був одягнений у туристичному стилі — сині шорти й вицвіла сорочка. Проте Тобі належав до тих чоловіків, які, скинувши військову форму, дещо маліють і стають непоказними. Оцінивши, як кавалер одягнувся на прогулянку з нею, Джудіт дійшла висновку, що він не схожий на сумлінного сім’янина, який вирушає на море, (Принаймні він не надів шкарпетки під сандалі й не зробив собі панамку з носової хусточки, зав’язавши вузлики по куточках.)

— Вітаю.

— Я трохи зарано. Не чекала, що ти вже тут. Звідки джип?

— Капітан Кертіс позичив на один день.

Він здавався дуже задоволеним собою, та й небезпідставно.

— Просто диво дивне.

— Капітан сказав, що сьогодні машина йому не потрібна. Я розповів йому про тебе, і він сказав, що, запрошуючи дівчину на побачення, її не катають у кузові вантажівки. Я маю повернути джип сьогодні ввечері.

Ще більше задоволений собою, він узяв у неї торбинку.

— Рушаймо.

Вони сіли в джип і, здійнявши, як належить, хмару куряви, виїхали на портову дорогу, що бігла широкою лукою берегової лінії. Просувалися вони нешвидко, бо на дорозі було чимало розмаїтого транспорту: військові вантажівки й фургони, велосипеди, рикші й вози, запряжені волами. Групи чоловіків працювали на мурі набережної, а босі жінки, закутані в бавовняні сарі, з крихітними немовлятами у слінгах-шарфах, простували до ринку з кошиками фруктів на головах, ведучи за собою вервечки босоногих дітей. За муром набережної лежала гавань, у якій роїлися гладенькі сірі кораблі військового флоту. Прапори майоріли на щоглах, білі тенти тріпотіли на гарячому вітрі, а над іскристою водою пливли чіткі звуки сигнальної сурми.

Для Тобі це була нова, незнана територія

— Тобі доведеться бути за штурмана, — обернувся він до Джудіт. — Показуй напрямок.

Вона взялася до цієї ролі й спрямувала його вбік від гавані, вниз по вибоїстій дорозі, яка вела через село, повз фруктовий ринок і через Петту. Вони залишили позаду форт Фредерік і скелю Свамі, а потім опинилися на прибережній дорозі, що вела на північ, до Нілавелі.

Тут уже не було практично жодного руху, і дорога наче цілковито належала їм, але розвинути швидкість однаково не було змоги через глибокі колії, канави й каміння.

Підвищуючи голос, щоб його було чути за гуркотінням мотора й посвистом вітру, Тобі нагадав:

— Ти обіцяла розповісти мені про жінку, яка керує хостелом YWCA.

— Обіцяла…

Простіше такою відповіддю й обмежитися, але, мабуть, це було б надто неввічливо.

— Як я вже зазначила, вона непересічна особистість.

— Нагадай, як її звуть?

— Тодді. Місис Тодд-Гарпер. Вона вдова чайного плантатора. У них був маєток у Бандеревелі. 1939 року вони мали повертатися додому, в Англію, але почалася війна, кораблів бракувало, а в морі гасали німецькі підводні човни, тож вони залишилися на Цейлоні. А потім, зо два роки тому, у містера Тодда-Гарпера стався серцевий напад і він помер, дружина залишилася сама. Вона передала чайний маєток якомусь наглядачеві, а сама приєдналася до тутешнього еквівалента Жіночої волонтерської служби. Вона хотіла приєднатися до ЖДС, але не проходила за віком. Зрештою її відправили до Трінкомалі й наказали взяти на себе керівництво новим осередком YWCA. Кінець історії.

— Звідки ти стільки про неї знаєш?

— Я жила в Коломбо до десяти років. Тодди-Гарпери час від часу спускалися з пагорбів, зупинялися в готелі «Галле-Фейс» і спілкувалися з усіма своїми друзями.

— Вони знали твоїх батьків?

— Так, але моя мама й Тодді мали не так багато спільного. Не думаю, що моя мати схвалювала її поведінку. Мама казала, що вона «занадто жвава». Цілковитий осуд.

Тобі засміявся.

— І через стільки років ти з нею знову зустрілася…

— Саме так. Коли я приїхала сюди близько року тому, вона вже тут була. Вийшла зворушлива зустріч. Для мене має велике значення, що вона поруч. Іноді, якщо вечірка затягується, а в мене є відпусткова на ніч, я залишаюся в хостелі. Навіть якщо немає вільної спальні, Тодді просить одного з хлопців поставити для мене на веранді ліжко з протимоскітною сіткою. Це райська насолода — прокинутися прохолодним ранком і дивитися, як катамарани підходять до берега з нічним уловом.

Тепер вони їхали відкритою рівниною. Попереду берег, облямований пальмами, мріяв у полуденній спеці. Праворуч лежало нефритове море, спокійне й прозоре, як скло. Невдовзі вималювався хостел — видовжена низька будівля зручно розташувалася між дорогою й океаном: дах із пальмового листя, широкі веранди, глибоко в затінку пальмової оази. Єдиним іншим житлом у полі зору була купка тубільних хатин приблизно за пів милі далі берегом. А тут здіймався дим від багать, рядочком лежали рибальські катамарани, витягнуті на пісок.

— Це туди ми їдемо? — запитав Тобі.

— Саме туди.

— Яке ідилічне місце.

— Його облаштували зо два роки тому.

— Я й не думав, що «молоді християнки» можуть бути такими винахідливими.

За п’ять хвилин були на місці. Спека стояла нестерпна, але вони чули шум моря. Пройшли по розпеченому, доволі брудному піску, зійшли дерев’яними сходами на веранду й потрапили всередину. Довга кімната, відкрита зусібіч, щоб у приміщення проникав кожен подих вітру, була обставлена найпростішими обідніми столами та стільцями. Сингалець у білій сорочці й червоному картатому саронгу дуже повільно накривав на стіл до обіду. Над головою оберталися дерев’яні лопаті вентиляторів, а з боку моря відкривався краєвид неба, виднокола, моря й розпеченого пляжу.

Доки вони стояли, двері в дальньому кінці їдальні відчинилися, і до зали ввійшла жінка зі стосом свіжих, щойно випрасуваних білих серветок. Вона побачила Джудіт і Тобі, зупинилася на мить, упізнала Джудіт, засяяла з радощів, кинула серветки на невеликий столик і квапливо рушила до них.

— Серденько! — широко розкинула вона руки. — Яка радісна несподіванка. Я й гадки не мала, що ти сьогодні приїдеш. Чому ти не повідомила наперед?

Вона стиснула Джудіт в обіймах і стала цілувати її в щоки, залишаючи великі плями помади.

— Ти ж не хворіла, сподіваюся? Скільки років ми не бачилися…

— Близько місяця, і я не хворіла, — звільнена з обіймів Джудіт крадькома витирала з обличчя помаду. — Тодді, познайомся з Тобі Вайтейкером.

— Тобі Вайтейкер, — повторила Тодді дуже хрипким голосом.

Це нікого не здивувало, оскільки вона постійно курила.

— Здається, я вас раніше не зустрічала? — пильно придивлялася вона до нього.

— Ні. Не думаю, — відповів Тобі, трохи ошелешений. — Я щойно прибув до Трінкомалі.

— Я так і подумала, що ми не зустрічалися. Бо з більшістю хлопців Джудіт я знайома.

Тодді була висока, худорлява, зі стрункими стегнами і пласкими, як у чоловіка, грудьми, одягнена в штани і звичайну сорочку. Її шкіра, груба й дуже засмагла, була зморшкуватою, як сушений чорнослив — це мав компенсувати макіяж: лискучі сині тіні на повіках, щедро підведені олівцем брови й товстий шар насичено-червоної помади на губах. Її волосся, що за природних обставин було б сніжно-білим («Серденько, сиве волосся старить»), вона пофарбувала у веселий мідяно-жовтий колір.

— Ви приїхали на обід? Хвала небесам! Поїмо разом. Я розповім тобі всі останні новини. На щастя, ми сьогодні не дуже зайняті. І є риба. Купила сьогодні вранці з одного човна. Хочете випити? Ви, мабуть, конаєте зі спраги. Джин із тоніком? Джин із лаймом? — розмовляючи, вона намацала в нагрудній кишені сорочки цигарки й запальничку і вправно витрусила цигарку з пачки. — Джудіт, я не можу дочекатися, щоб тобі розповісти, що вчора ввечері тут була найжахливіша жінка. Здається, вона третя помічниця. Занадто вульгарна, щоб не мати якогось звання. Але корчила із себе аристократку. Впродовж усієї вечері галдикала на повний голос. Гу-гу й гу-гу. Наче в полі чи в лісі. Аж іспанський сором бере. Ти її не знаєш?

Джудіт засміялася й похитала головою.

— Не так, щоб близько.

— Але ти знаєш, про кого йдеться? Пусте, не має значення.

Вона клацнула запальничкою і прикурила. З цигаркою, надійно затиснутою між нафарбованими губами, вона продовжила монолог.

— Сподіваймося, вона сюди не повернеться. Отже. Аперитиви. Джин із тоніком вам обом? Джудіт, проведи…? — вона вже забула його ім’я.

— Тобі, — нагадав Тобі.

— Проведи Тобі на веранду та влаштовуйтеся зручненько, а я піду й візьму напої для всіх нас.

Двері за нею зачинилися, але голос було виразно чути, коли вона сварила когось і віддавала накази.

Джудіт подивилася на Тобі.

— У тебе такий вигляд, ніби тебе контузило, — зауважила вона.

Він швидко змінив вираз обличчя.

— Я розумію, що мала на увазі твоя мама.

— «Жвава»?

— Що жвава, це гаразд. Трохи й вульгарна… Але я впевнений, чудова людина, — квапливо додав він, ніби відчувши, що сказав зайве.

Вони залишили свої речі та вийшли на веранду. Вона була обставлена очеретяними столами та стільцями й, очевидно, правила за спільну вітальню хостела. Там уже були невеличкі групи дівчат і кілька чоловіків — мінімально одягнені, вони тішилися прохолодою й випивали перед ланчем. Інші засмагали на пляжі, їхні бронзові тіла на піску нагадували рибок, викинутих на берег. Дехто ще плавав або ліниво гойдався на лагідних хвилях. Джудіт і Тобі сперлися ліктями на дерев’яну балюстраду і спостерігали за цим видовищем.

Пісок був сліпучо-білий. Край моря, облямований блідо-рожевою смужкою, був усіяний уламками мушель, винесених хвилями прибою. Екзотичні мушлі не мали майже нічого спільного з банальними мідіями і смугастими гребінцями Пенмаррону. Тут валялися уламки мушель конхи й наутилуса, аргонавта й каурі, а ще морські вушка з перламутровою підкладкою і смертоносні панцири морських їжаків.

— Я не знаю, як дочекатися, коли ми вже пірнемо в це море, — мовив Тобі. — Ми зможемо поплисти до тих скель?

— Ти можеш, якщо хочеш, але я ніколи туди не плаваю, бо там усе вкрито морськими їжаками, а наступити на одного з них — це останнє, чого ти хочеш. Крім того, я не люблю запливати так далеко. Там немає загородок від акул через те, що рибальські човни постійно виходять у море.

— А ти бачила тут акул?

— Не тут. Але одного разу ми виходили в зовнішню гавань, і на всьому зворотному шляху нас супроводжувала акула. Вона трималася просто в нас під кілем. Якби тільки захотіла, могла б в одну мить перекинути човен і мала б гарний обід. Було страшно.

З моря виходила якась дівчина в білому купальнику, струнка й довгонога. Вони дивилися, як юнка вичавлює воду з мокрого волосся. Потім, нахилившись по рушник, вона попрямувала на пляж, до чоловіка, який чекав на неї.

Тобі деякий час спостерігав за нею, тоді озвався до Джудіт:

— Скажи мені, тут усі дівчата справді набагато привабливіші на вигляд, ніж удома? Чи я вже підпав під захоплення рідкісним явищем?

— Ні, гадаю, справді привабливіші.

— Чому так?

— Умови життя напевно: свіже повітря, багато сонця, теніс, плавання. Це доволі цікаво. З Англії прибуває новий призов ЖДС, і вигляд у них просто жахливий. Бліді, пухкі, з надмірною вагою. Завите волосся, на обличчі шар макіяжу завтовшки з млинець. А потім починають плавати, і завивка сплутується, тож вони змушені зістригати волосся. Незабаром розуміють, що макіяж за такої спеки й вологости накладати немає сенсу, і косметика опиняється у сміттєвому кошику. Від постійної спеки в усіх зникає апетит, і вони худнуть. Зрештою стають стрункими і смаглявими. Природний процес.

— Не можу повірити, що ти колись була пухкою і блідою.

— Я не була пухкою, але точно була блідою…

Він засміявся.

— Дякую, що ти привела мене сюди. Гарне місце. Я сам ніколи б його не знайшов.

Тодді повернулася до них з аперитивами — крижаними й дуже алкогольними. Освіжившись ними, Джудіт і Тобі швиденько викупалися, а тоді з’їли ланч у їдальні, у товаристві господині. Приготована на грилі риба була така свіжа, що пухкий білий м’якуш сам відпадав від кістки, а на десерт їм подали фруктовий салат із манго, апельсинів і ананасів. Упродовж усієї трапези Тодді не припиняла базікати, ділилася соковитими плітками — деякі запросто могли бути правдою, беручи до уваги, що вона згаяла пів життя на Цейлоні й була на ти з усіма, від віцеадмірала в Коломбо до колишнього чайного плантатора, який тепер став начальником трудового табору в Трінкомалі.

Тобі Вайтейкер ввічливо слухав, мужньо посміхався, але Джудіт зрозуміла, що він дещо збентежений таким відвертим пліткуванням, і, ймовірно, несхвально ставиться до подібного типу балачок. Це викликало в Джудіт певне роздратування. Тобі не мав жодних підстав гнути кирпу, і вона мимоволі, йому на зло, підштовхнула Тодді до ще більш нетактовних висловлювань.

Через усю балаканину, підкріплену другим джином із тоніком («Серденько, треба ж по скляночці — до пари»), обід затягнувся і врешті-решт завершився тим, що Тодді загасила цигарку, підвелася й оголосила, що йде до своєї кімнати, щоб відпочити, бо настав час сієсти.

— Але ви, мабуть, хочете кави? Я скажу Пітеру, щоб приніс вам на веранду. Я, мабуть, повернуся десь о пів на п’яту. Вип’ємо разом із вами чаю. А ви тим часом відпочивайте.

Вони згаяли наступну годину як сибарити, лежачи в шезлонгах, потягуючи крижану каву й чекаючи, доки на пісок ляжуть тіні й настане ідеальний час для купання. Джудіт пішла переодягнутися в купальник, а коли повернулася, побачила Тобі вже у воді. Вона побігла по пляжу, щоб мерщій приєднатися до нього, і занурилась у прозорі зелені хвилі. Прохолода моря шовково пестила нагріту сонцем шкіру, крапельки збиралися на віях і розщеплювали сонячні промені на веселку.

Їм було так добре, що минула ціла година, перш ніж вони вирішили нарешті повернути назад, до берега. До цього часу їхній заплив був лінивим і неквапливим, але раптом Тобі охопив бурхливий приплив енергії, чи, можливо дався взнаки примітивний чоловічий інстинкт.

— Я тебе обжену, — оголосив він і, без довших преамбул, навіть не давши Джудіт нагоди зміркуватися, рвонув уперед, швидко віддаляючись від неї взірцевим австралійським кролем. Джудіт, залишена борсатися на самоті, була дещо пригнічена такою його вихваткою й вирішила не змагатися, бо який сенс вступати в безнадійне суперництво? І хто б міг подумати, що дорослий чоловік виявить такі дитячі схильності? Вона бачила, як Тобі дістався берега, як вийшов із прибою і тріумфально застиг, руки в боки, спостерігати за її учнівським неквапливим просуванням. На його обличчі грала самовдоволена посмішка.

— Е-е, забара неповоротка, — кепкував він.

Джудіт не стала зводитися на ноги. Лагідні хвилі самі підштовхували її вперед.

— Ти скористався дуже несправедливою перевагою, — суворо дорікнула вона йому.

Ще одна хвиля, і її коліна ковзнули по піску. Останні кілька ярдів треба було пройти пішки. Вона опустила ноги й підвелася.

Раптовий біль так гостро вп’явся в ліву стопу, так нестерпно, що вона, розтуливши рота для крику, не спромоглася видати жодного звуку. Несподіваний больовий шок буквально звалив її з ніг, вона впала вперед і роззявленим ротом набрала води, мало не захлинувшись. На межі паніки, задихаючись, вперлася руками в пісок і витягла обличчя з води, а тоді, нехтуючи гідністю, почала повзти рачки.

Усе це відбулося менш ніж за пів хвилини, але Тобі вже був поруч.

— Що, в біса, сталося?

— Моя нога. Я на щось наступила. Не можу стояти. Не намагайся поставити мене на ноги.

Він просунув долоні їй під пахви й витягнув її на берег, наче загарпуненого кита. Вона напівлежала на піску, спираючись на лікті, вода скапувала їй із волосся, текла з носа. Джудіт витерла обличчя тильним боком долоні.

— Усе гаразд?

Безглузде запитання.

— Яке, в дідька, гаразд, — огризнулася вона й миттєво відчула докори сумління, бо він стояв на колінах біля неї, і усмішка на його обличчі змінилася на вираз гострої тривоги і занепокоєння.

— Яка нога?

— Ліва.

Нікчемні сльози просилися їй на очі, і Джудіт стиснула зуби від болю, переляку й досади через те, що вона собі заподіяла.

— Лежи тихо, — звелів Тобі.

Він узяв її ліву щиколотку, міцно стиснувши, і підняв ногу, щоб оглянути поранену ступню. Джудіт заплющила очі, щоб не бачити. Вона почула, як він сказав:

— О боже, це скло. Уламок скла. Він досі в рані. Я зараз його витягну. Зціпи зуби…

— Тобі, не…!

Але він зробив це раніше, ніж вона встигла його зупинити, і ще один болісний спазм пройняв вогнем кожне нервове закінчення її тіла. Джудіт думала, що знепритомніє, але цього не сталося. Жорстокий біль, поступово, неохоче, але відступив. Вона відчула, як по підошві її стопи повільно стікає липкий струмок крові.

— Усе гаразд. Усе скінчилося. — Вона розплющила очі. — Хоробра дівчинка. Поглянь.

Він підніс зловісний на вигляд трикутник скла, відточений морем гостро, як лезо бритви. Уламок якоїсь пляшки, викинутої за борт, що розбився об каміння, і його прибило до берега.

— Це все? Усе витяг?

— Гадаю, так. Тільки один уламок.

— У мене рана кровоточить.

— Це делікатно висловлюючись, — похмуро пожартував Тобі, обережно ховаючи уламок скла в кишеню шортів. — А зараз обхопи мене руками за шию і тримайся.

Він підхопив її, і Джудіт відчула дивну невагомість, коли Тобі ніс її через пляж на прохолодну веранду. Там він поклав її на один із м’яких шезлонгів.

— Ой, не можна… — запротестувала Джудіт. — Я маю на увазі, я заляпаю Тодді всі подушки кров’ю… — але Тобі вже зайшов до будинку й майже одразу повернувся з білою скатертиною, зірваною зі столу.

Він згорнув її в подушечку, яку обережно підклав під поранену стопу. За лічені секунди імпровізований тампон загрозливо просякнув кров’ю.

Вона почула, як він пробурмотів досить розпачливо:

— Треба щось робити.

— Що відбувається? — одна з дівчат, які засмагали на пляжі, підійшла з’ясувати, що сталося.

Смаглява, з вигорілим на сонці волоссям, вона мала на собі верхню частину купальника, а на стегнах зав’язала, як саронг, бавовняну хустку.

— Нещасний випадок, — коротко пояснив Тобі.

— Послухайте, я медсестра.

— Слава тобі господи.

Йому тепер явно стало спокійніше.

— Я працюю у шпиталі ВМС, — вона присіла, щоб оглянути рану. — Еге, тут дуже поганий поріз. Чим це так? Рана заглибока як на мушлю.

— Бите скло, — Тобі дістав із кишені страшний уламок і показав його зазубрений гострий край.

— Господи, на яку небезпечну штуку можна напоротися в піску! Та ще такого розміру! Він, мабуть, дуже глибоко ввійшов. Погляньте, кров із ноги цебенить, як із шиї зарубаної курки. Нам потрібні бинти й вата, — взялася вона до справи професійно. — Десь тут має бути аптечка. Де місис Тодд-Гарпер?

— Відпочиває.

— Я покличу її. Ви залишайтеся тут, міцно притискайте тампон.

Вона пішла. Отримавши вказівки від компетентної особи, що взяла на себе відповідальність, Тобі заспокоївся. Він сів на край шезлонга й намагався найстаранніше виконувати розпорядження медсестри.

— Мені дуже прикро, — повторював він.

Їй уже хотілося, щоб він припинив це повторювати. Зрештою, стало великим полегшенням повернення медсестри, яка принесла скриньку Червоного Хреста. Тут-таки слідком за нею йшла Тодді.

— Серденько…

Вирвана зі своєї сієсти, Тодді одяглася так швидко, що сорочка стирчала їй зі штанів, а ґудзики опинилися не в тих петельках.

— Боже мій, який жах, що тобі таке сталося. Як ти взагалі? Бліда як смерть. Воно й не дивно. — Тодді обернула стурбоване обличчя до молодої медсестри. — Усе дуже погано?

— Досить погано, — відповіли їй. — Рана дуже глибока. Думаю, треба накладати шви.

На щастя, медсестра була не тільки компетентною, а й ніжною. Вона дуже швидко очистила рану Джудіт, наклала корпію, обгорнула ватою й перев’язала бинтом. Акуратно закріпила кінець бинта шпилькою й подивилася на Тобі.

— Я думаю, вам треба відвезти її до шпиталю ЖДС або в лікарню. Там їй накладуть шви. У вас є транспорт?

— Так. Джип.

— Тим краще.

Тим часом Тодді вже розвалилась у зручному кріслі.

— Я почуваюся геть розбитою, — оголосила вона присутнім. — А також нажаханою. У нас тут траплялися дрібні неприємності: укуси медуз, поранення колючками морських їжаків, навіть переляк від акули, але ніхто не ранився уламками скла. Як люди можуть бути такими легковажними? Але як же нам пощастило, що ти була тут… — вдячно усміхнулася вона до медсестри, яка зараз акуратно спаковувала аптечку. — Яка чудова дівчина. Не знаю, як тобі віддячити.

— Нема за що. Якщо дозволите, я скористаюся з вашого телефона і спробую додзвонитися до шпиталю ЖДС. Скажу черговій сестрі, щоб чекала на поранену…

Коли вона пішла, Тобі сказав:

— З вашого дозволу, я піду переодягнуся. Я навряд чи зможу доїхати до Трінкомалі в самих мокрих плавках.

Джудіт із Тодді залишилися наодинці. Вони розгублено подивилися одна на одну.

— Як така чортівня сталася… — Тоді намацала в кишені своєї сорочки вкрай необхідні їй цигарки, витягнула одну й закурила. — Мені дуже прикро. Я почуваюся відповідальною. Мабуть, нестерпно болить?

— Ну, не дуже приємно.

— Ви так гарно гаяли час. Нічого, будуть інші дні. Інші гарні дні. І, можливо, я прийду провідати тебе у шпиталь. Принесу винограду і сама його з’їм. Не занепадай духом. Треба думати позитивно. Якийсь тиждень, не більше, і знову будеш на ногах. І тільки уяви собі, як чудово ти зможеш відпочити. Лежатимеш у ліжку, нічого не робитимеш.

Джудіт це нітрохи не тішило.

— Терпіти не можу нічого не робити.

На свій подив Джудіт переконалася, що тимчасове неробство нітрохи її не гнітить. Її поклали в палату на чотирьох, а ліжко стояло біля дверей, що відчинялися на широку терасу, затінену стріхою з пальмового листя. Стовпи, що підтримували цю стріху, обснувала бугенвілія, тож підлогу тераси вкривав опалий цвіт, і молодший санітар мав регулярно його замітати. За терасою розкинувся нагрітий спекою сад, що стрімко спускався до берега, а там, далі, відкривався дивовижний краєвид на всю гавань.

Попри призначення і неминучу метушню лікарняного життя, шпиталь був по суті доволі спокійним місцем, просторим, побіленим і бездоганно чистим, ба навіть розкішним, із сучасною сантехнікою, картинами на стінах (кольорові репродукції Сассекських долин і Озерного краю) і тонкими бавовняними фіранками, якими бавився вітерець.

Троє товаришок Джудіт по палаті перебували на різних стадіях одужання. Одна з них перехворіла на лихоманку денге, інша зламала щиколотку, невдало стрибнувши з каменя на камінь під час пікніка. Лише третя дівчина була серйозно хвора на рецидив амебної дизентерії — причепливої хвороби, якої всі боялися. Вона лежала виснажена, бліда і пригнічена, і серед медсестер ходили чутки, що коли вона одужає, її, ймовірно, відправлять додому.

Справжнім бонусом стало те, що жодна з цих пацієнток не виявилася завзятою співрозмовницею. Вони були цілком приємними й доброзичливими, але щойно Джудіт влаштувалася в палаті, відрекомендувалися, вислухали подробиці її нещасного випадку, висловили свою приязнь, і на цьому все. Дівчина з лихоманкою денге вже достатньо одужала, щоб старанно працювати над вишивкою. Дівчина зі зламаною щиколоткою була глибоко занурена в товстий роман «Ембер назавжди». Дівчина, хвора на дизентерію, час від часу приходила до тями і бралася гортати журнал, але на більше їй явно бракувало сили.

Попервах не так просто було звикнути до цієї мовчазної некомунікабельности, що становила повну протилежність вічній метушні й балаканині в казармах. Але поступово Джудіт дозволила собі стати такою самозаглибленою, як її товаришки по палаті. Дрейфуючи у власних думках, дистанціюючись від реального оточення, вона ніби вирушала на самотню прогулянку. Джудіт не знала таких відчуттів, відколи вона себе пам’ятала.

Через певні проміжки часу приходили й ішли балакучі медсестри, міряли температуру, видавали пігулки або подавали ланч, але здебільшого єдиним звуком було радіо, що цілий день тихо бурмотіло собі під носа, налаштоване на Мережу ЗС, де постійно грала музика впереміж із короткими випусками новин. Композиції транслювали тільки в записі, а обирали, як видається, суто випадково, як у дитячій грі, тож сестри Ендрюз («Ром і кока-кола») звучали між арією з якоїсь опери Верді й вальсом із балету «Копелія». Джудіт улаштовувала собі розвагу, намагаючись угадати, який музичний твір буде наступним.

Цим її розваги більш-менш обмежувалися. Пишногруда, накрохмалена й добросерда старша сестра, схожа на няньку з давніх часів, запропонувала книжки зі шпитальної бібліотеки, а коли ті були відхилені, принесла кілька підшивок журналу «Лайф». Але Джудіт чомусь не мала особливого бажання й не могла достатньо зосередитися для читання. Простіше й набагато приємніше було відкинутися на подушку й дивитися через терасу та сад на дивовижну панораму моря, на кораблі, на метушливе пересування човнів, на чарівливу зміну відтінків синяви та блакиті у небі. Картина загалом створювала дуже свіжу, бадьору й ділову атмосферу, а водночас — доволі мирну, що було дивно, беручи до уваги суто воєнні підстави перебування тут військового флоту. Джудіт пригадався випадок, що стався кілька місяців тому, коли невідомий об’єкт прослизнув крізь загородження та ввійшов у гавань. Зчинилася жахлива паніка, бо вважалося, що то може бути японська мінісубмарина, мета якої — торпедувати і висадити в повітря весь Ост-Індійський флот до Царства Божого. Однак порушницею виявилася самка кита, яка шукала тихої місцини, щоб народити дитинча. Коли завершилися грандіозні пологи велетки й мати з дитиною продемонстрували, що вони готові до подорожі, фрегат провів їх назад, у відкрите море. Приємна домашня подія була в центрі загальної уваги впродовж кількох днів.

Цей краєвид віддалено нагадував також щось із минулого, але Джудіт змушена була довго морочитися над цим, перш ніж остаточно виловила потрібний спогад. Бо річ була не тільки в тому, що вона бачила перед собою, а що при цьому відчувала. Проте, достатньо поміркувавши, вона зрозуміла, що відчуття дежавю було спричинене спогадами про її перший візит до «Вдовиного будинку», коли вона разом із Кері-Льюїсами пішла на недільний проханий обід до тітоньки Лавінії Боскавен. Ось коли це було. Вона визирнула з вікна вітальні й побачила парк, що розкинувся на схилі пагорба, і синій корнволлський обрій, ніби накреслений під лінійку, над верхівками монтерейських сосен. Звісно, краєвид був не ідентичний, але чимось дуже подібний. Погляд із високого пагорба, і сонце, і небо, і море, і лінія горизонту над верхівками тропічних дерев.

«Вдовиний будинок». Вона пам’ятала той особливий день, і всі наступні, аж до дня, коли вони з Бідді в’їхали туди та вступили у право володіння. І відтак їй було нескладно уявити, що вона справді там. Що вона сама. Ні Бідді, ні Філліс, ні Анни. Тільки вона, Джудіт. Переходить із однієї в іншу до болю знайому кімнату, торкаючи меблі, поправляючи фіранки, абажур лампи. Вона чула власні кроки по дощатій підлозі кухонного проходу, відчувала запах щойно випрасуваної білизни у вогкому повітрі, пахощі нарцисів. Далі вона підіймається сходами, ковзаючи рукою по полірованих поруччях, перетинає сходовий майданчик, щоб відчинити двері до власної спальні. Вона бачить двоспальне ліжко з латунними бильцями, на якому спала колись тітонька Лавінія, світлини в срібних рамках, свої книжки, китайську скриньку. Вона перетинає спальню, щоб відчинити вікна, і відчуває, як прохолодне вологе повітря пестить щоки.

Немов добрі чари, ці образи сповнювали її невимовною втіхою. Впродовж п’яти років це її власний будинок, її дім. Вісімнадцять місяців минуло відтоді, як вона бачила його востаннє — відпустка перед від’їздом із Англії, кілька днів на прощання з Бідді й Філліс. Будинок видавався тоді милим, як і раніше, але пошарпаним і занедбаним. Він потребував певної турботи, але нічого не можна було зробити через воєнні обмеження й дефіцит будь-яких матеріалів. Зараз, іронічно посміхнулася вона сама до себе, він, мабуть, уже геть розвалюється.

Коли… через рік? за два роки?., можливо, довше… коли війна закінчиться і вона зможе повернутися додому, Джудіт відзначить своє повернення розгнузданою оргією ремонту й переоблаштування. Почати треба б зі встановлення центрального опалення, щоб вигнати з хати вогкість незліченних корнволлських зим. А отже, новий котел, нові труби, радіатори в усіх кімнатах. Уже після цього, коли всюди стане сухо й тепло, можна переходити до інших чудових проектів. Свіжа біла фарба. Можливо, нові шпалери. Покривала. Штори. Фіранки у вітальні геть пошарпані, повицвітали на сонці: вони висіли там із давніх-давен. Коли Джудіт і Бідді переїхали, фіранки вже були благенькі. Але вибрати ситець на заміну виявилося непростою справою, адже Джудіт хотіла, щоб нові фіранки мали такий самий вигляд, як ті, що завжди були. Хто б їй допоміг? І тут прийшло осяяння. Даяна. Даяна Кері-Льюїс. У виборі ситцю їй натхнення не бракувало ніколи. Отже, Даяна. «Знаєш, серденько, я впевнена, ми знайдемо все, що нам потрібно, у „Ліберті“. Чому б нам не з’їздити в Лондон і не згаяти райський ранок у „Ліберті“?».

Вона закуняла. Притомні думки ковзнули в її сни. Той-таки «Вдовиний будинок». Вітальня, залита сонячним світлом. Але тепер вона там була не сама. Лавінія Боскавен сиділа в кріслі біля вікна, а по кімнаті сновигав Джеремі Веллс. Він прийшов, бо Лавінія загубила листа, і він витрушував шухляди її столу, шукаючи його. «Ти його викинула», — твердив він їй, а та відповіла, мовляв, ні, не викидала, а віддала в хімчистку.

Джудіт вийшла в сад, а там дощило, періщило з неба гранітного кольору, а коли вона спробувала повернутися в будинок, усі двері були замкнені й не відчинялися. Тоді вона постукала у вікно, але тітка Лавінія вже пішла, а демонічного вигляду Джеремі з безліччю зубів сміявся з неї.

Години відвідувань у шпиталі ЖДС були чимось на кшталт рухомого бенкету, що починався ближче до полудня. Натомість останніх відвідувачів часто виганяли геть о десятій вечора. Недбалий підхід старшої сестри до лікарняного режиму був її свідомою політикою, бо вона знала, що більшість пацієнток під її опікою потрапили сюди зокрема через свою вразливість, виснаження й надмірну втому. Чи варто дивуватися? Усі вони в той чи інший спосіб виконували життєво важливу та складну роботу, працювали довгі години в умовах виснажливої тропічної спеки. А оскільки їх було так мало і вони були такі потрібні в суспільстві, їм не випадало відпочити навіть у дорогоцінні години дозвілля. Не встигали вони повернутися з роботи до казарми, знову треба було братися до тенісу і плавання, відвідувати вечірку на борту одного з кораблів Його величности або танцювати до ранку в Клубі офіцерів.

Тож, коли нову пацієнтку з будь-якої причини привозили до шпиталю, рецепт старшої сестри для її одужання включав не тільки ліки й пігулки, а й також сон, вільний режим, трохи домашнього затишку і трохи виніжування. У давні часи це називали «лікуванням відпочинком». А на думку старшої сестри, це було просто застосування здорового глузду.

Таким чином, режим дня був регламентований мінімально. До пацієнток заходили друзі, по дорозі на роботу чи з роботи, приносили пошту з дому, чисту білизну, книжки, свіжі фрукти. Молодики, вільні від служби на кораблях чи в установах на березі, заходили й виходили, приносили квітки, журнали, американський шоколад і наповнювали палати чоловічим духом. Якщо дівчина була вродливою і привабливою, то з високою ймовірністю при її ліжку одночасно сиділо троє молодих людей, а якщо регіт і гомін голосів досягали неприпустимого рівня, з’являлася сестра, яка виганяла пацієнтку разом із її відвідувачами на терасу, де вони влаштовувалися в шезлонгах, спостерігали, як тьмяніє вечірнє небо, і віддавалися легкому флірту.

Оскільки неділя стала ще тільки другим днем перебування Джудіт у шпиталі, чутка про її біду ще не встигла поширитися, тож її єдиною відвідувачкою стала Пенні Вейлз, яка завітала до Джудіт о п’ятій, після дня, проведеного під вітрилами яхти її молодого королівського морського піхотинця. Вона прийшла в сорочці й шортах поверх купальника, а її просолене волосся було розкуйовджене вітром.

— Ой, бідолашна, мені тебе шкода. Це ж треба, щоб так не пощастило. Комендантка мені все розповіла. Я принесла тобі ананас, ми купили його на фруктовому ринку. Хочеш іще що-небудь? Я не можу з тобою посидіти, бо сьогодні вечірка на борту нового крейсера, і мені треба встигнути прийняти душ і причепуритися. Завтра я скажу капітанові Спіросу, що нам якийсь час бракуватиме робочих рук. Скільки часу ти тут пробудеш? Я так думаю, з тиждень. Ти не переймайся тим нудним машинописом. Ми із шефом самі впораємося, а як ні, то залишимо тобі велику купу паперів, щоб ти давала їм лад, коли повернешся…

Вона базікала ще з чверть години, а тоді, глянувши на годинник, підхопилася, пообіцяла часто приходити й побігла. Джудіт вирішила, Що така її доля. Більше жодних відвідувачів. Але відразу після заходу сонця, коли небо потемніло й увімкнули світло, вона почула, як хтось вимовив її ім’я, і, піднявши очі, побачила в палаті місис Тодд-Гарпер, яка простувала до неї.

Приємна несподіванка.

— Серденько!

Вона була одягнена у свою звичну форму — випрасувані штани й сорочку, але явно лаштувалася приємно згаяти вечір: нещодавно підфарбоване жовте волосся виблискувало міддю, повний макіяж, щедра доза парфумів і безліч важких золотих прикрас — ланцюжків і сережок, а також дві каблучки, схожі на кастет. Через плече в Тодді була торбина, щільно чимось наповнена, а її дзвінкий голос і химерна зовнішність змусили всіх навколо припинити розмови й повернути голови в її бік.

Тодді чи то ігнорувала цю увагу, чи то й справді її не помічала.

— То осьде ти! Я просто мусила прийти й переконатися, що з тобою все гаразд.

Джудіт була зворушена.

— Тодді, ти ж не для того подолала такий довгий шлях, щоб мене побачити? Та ще поночі? Та ще сама за кермом?

Вчинок Тодді видався їй дуже сміливим. Перший відрізок дороги від хостела був досить безлюдним, і не важко було уявити собі банду розбійників, що виходять у цей час із чагарників, щоб грабувати й навіть убивати. Але, звісно, Тодді була досвідченою місцевою мешканкою старого гарту, і не боялася нікого й нічого. Будь-який дакоїт[178], достатньо дурний, щоб наважитись на конфронтацію з Тодді, поза сумнівом пошкодував би про свій вчинок, крім добірної лайки діставши по голові важким кийком, який Тодді в подорожах завжди тримала напохваті.

— Без проблем, — вона підтягнула стілець і сіла. — Я однаково мала приїхати по припаси з магазинів NAAFI[179]. Я там виловила також деякі ласощі для тебе.

Тодді вивалила вміст торбини на ковдру.

— Консервовані персики. Виноградні жуйки. І флакон якоїсь олійки для ванн. Господь знає, чим воно пахне. Мабуть, «Парфен-вже-нема». А що це за конструкція в тебе в ліжку?

— Це така ґратка, яка не дає ковдрі торкатися моєї стопи.

— Дуже болить?

— Трохи є.

З-за відчинених дверей, із темряви тераси, долинув вибух чоловічого сміху. Тодді підняла підведені олівцем брови.

— Схоже на гарну вечірку. Закладаюся, що один зі тих хлопців проніс контрабандою фляжку з джином. Я, до речі, думала принести тобі чарочку, але побоялася, що сестра застукає, і буде нам обом непереливки. А тепер розкажи мені все про твою бідолашну ніжку. Що тобі з нею зробили?

— Зробили місцеву анестезію й наклали шви.

— Ух, — Тодді скривилася так, наче надкусила лимон. — Сподіваюся, ти не відчувала, як входить і виходить голка. Як довго ти тут пробудеш?

— Днів із десять.

— А як же твоя робота?

— Гадаю, вони впораються без мене.

— А що Тобі Вайтейкер? Він тебе відвідав?

— Він сьогодні черговий офіцер.

— Досить милий чоловік, серденько, але трохи нудний. Ну, не такий веселий, як інші хлопці, яких ти приводила до мене.

— Тодді, він одружений.

— Але це не означає, що він має бути таким манірним. Не розумію, навіщо ти з ним зустрічаєшся.

— Заради старих добрих часів. Колись, сто років тому, він був зв’язковим офіцером у дядька Боба.

— У дядька Боба… — задумливо повторила Тодді.

Вона, звісно, знала про Сомервіллів, і про «Вдовиний будинок», і про Нанчерров, і про Кері-Льюїсів, бо впродовж кількох місяців час від часу їм із Джудіт траплялася нагода посидіти й поговорити, а Тодді була жінкою, якій завжди цікаво дізнатися подробиці чужого життя. Але вона також любила називати імена прямо, а людей розкладати по поличках.

— Ти маєш на увазі контрадмірала Сомервілля? Зі штабу головнокомандувача в Коломбо?

Джудіт розсміялася.

— Він у Коломбо близько місяця, Тодді. Навіть я його ще не бачила. Ти ж не хочеш мені сказати, що вже познайомилася з ним.

— Ні, але Джонні Гаррінтон телефонував якогось вечора й розповів, що вони зустрічалися на якійсь вечері. А ти пам’ятаєш Фінч-Пейтонів? Вони зараз старші за господа бога, але колись грали в бридж із твоїми батьками. Отож, бідолашна стара Мейвіс Фінч-Пейтон налигалася як чіп. Щоправда, вона ніколи не знала міри, але зараз це починає даватися взнаки.

— Знаєш, ти могла б вести колонку пліток у «Флотській газеті».

— Про таке навіть не згадуй. Мене затягають по судах і зітруть із лиця землі… Котра зараз?

Вона подивилася на масивний годинник на зап’ясті.

— О, все гаразд, я ще можу з тобою посидіти.

— Куди ти йдеш?

— Не так, щоб кудись. Просто вип’ю в клубі з новим капітаном групи.

— Новий капітан групи. Гм… Новий у Трінкомалі чи новий для тебе?

— Скажімо, і так, і так, — усміхнулася Тодді. — А ти мені скажи лишень, що тобі принести наступного разу. Може, якийсь пікантний роман, щоб згаяти час?

— Було б чудово. Зараз мене до читання не тягне, але я впевнена, що незабаром захочеться.

— То що ти сьогодні робила?

— Нічого.

— Нічого? Я цього не схвалюю.

— А казала, що мені сподобається нічого не робити.

— Я мала на увазі, що ти відпочинеш. А не лежатимеш тут у зажурі.

— Хто сказав, що я журюся? Насправді я мислила конструктивно, подумки ремонтуючи свій будинок у Корнволлі.

— Ти мені правду кажеш?

— Чому ти так переймаєшся?

— Ну… це ж природно? — враз Тодді наче забракло слів. — Знаєш, коли темп життя на мить уповільнюється, будь-хто схильний зажуритися… Я по собі знаю. Пригадую, як мені було, коли чоловік помер. І це одна з причин, чому я роблю свою роботу… — вона трохи завагалася. — Серденько, ти розумієш, про що я…

Джудіт розуміла, але, мабуть, була її черга сформулювати це.

— Ти, можливо, думаєш, я лежу тут і допроваджую себе до божевілля думками про маму, тата і Джесс.

— Просто наші найгірші тривоги завжди сидять десь там, зачаївшись, і мають властивість виринати на поверхню, щойно їм випадає нагода нагадати про себе. Як-от пауза в розмові.

— Я не дозволяю їм виринати. Це єдиний спосіб упоратися з ними.

Тодді нахилилася вперед і взяла руку Джудіт у свою велику коричневу руку з червоними нігтями.

— Я можу справляти враження небезпечної колумністки-пліткарки, але насправді я чудова тітонька Розрада. Не завжди добре замкнути всі тривоги в собі й дозволяти їм їсти тебе зсередини. Я ніколи не говорю з тобою про твою сім’ю, бо не хочу втручатися в особисте. Але ти маєш знати, що завжди можеш поговорити зі мною.

— Який сенс у таких балачках? І яка від них користь їм? До того ж я не маю потреби про них розмовляти. Єдиною людиною, з якою я могла поговорити, була Бідді, бо вона єдина знала їх усіх. Крім тітки Луїзи, яка сама загинула в тій жахливій аварії, коли мені було чотирнадцять. Навіть Кері-Льюїси ніколи не знали мамусі та Джесс, бо я почала проводити канікули в них у Нанчерров саме після того, як мої відпливли до Коломбо, а тітка Луїза померла. Я ж тобі все це розповідала… Зокрема, про Кері-Льюїсів. Вони безмежно добрі, це найближчі мені рідні люди, але вони ніколи не знали мамусі та Джесс.

— Не обов’язково знати, щоб співчувати.

— Так. Але не знаючи людей особисто, ти не зберігаєш пам’яті про них. Отож немає змоги згадувати разом. Ти не скажеш: «То був день, коли ми поїхали на пікнік, і пішов дощ, а потім ми прокололи колесо в машині». Або: «Того дня ми їхали поїздом до Плімута, і було дуже холодно, а на Бодмінських пустищах білів сніг». І є ще одне. Якщо ти хворієш, або втрачаєш когось, або страшенно нещасна. Друзі, вони чудові й співчутливі, але вони можуть бути такими лише до певного часу. Потім, якщо ти й далі нарікаєш, скиглиш і жалієшся, їм стає нудно й вони перестають приходити до тебе. Тому треба укладати якусь угоду із собою. До компромісу. Якщо не можеш сказати нічого веселого, не кажи нічого. Так чи інак, я навчилася з цим жити. З невизначеністю, я маю на увазі. З незнанням. Це трохи схоже на війну, і ніхто з нас не знає, коли вона скінчиться. Проте ми всі в одному човні. Найгірше — це дні народження й Різдво. Не писати їм усім листівки, не вибирати подарунки, не пакувати їх і не розсилати. І думати про них цілими днями, і гадати, як їм ведеться.

— Біда… — кволо проказала Тодді.

— Є ще одна причина, чому я іноді дуже сумую за Бідді. Люди зберігають спогади про дідусів і бабусь, про стареньких тіточок іще тривалий час після їхньої смерті, просто розмовляючи про них. І навпаки. Якщо не пам’ятати про живих людей, вони з такою самою ймовірністю зникають у невідомості, стають тінями. Перестають існувати. Мені часом складно пригадати навіть, які мама, тато і Джесс на вигляд! Джесс зараз чотирнадцять. Не думаю, що я її впізнала б. І я вже чотирнадцять років не бачила свого батька, і десять років минуло відтоді, як мама залишила мене в приватній школі й попрощалася зі мною. Хоч як намагайся утримати спогади, вони стають подібними до старих світлин кольору сепії, які подибуєш у чиїхось альбомах. «Хто це? — питаєш, а потім, можливо, засмієшся. — Це направду Моллі Данбар?.. Не може бути!..»

Тодді мовчала. Джудіт подивилася на неї й побачила смуток на грубому зморшкуватому обличчі та сльози в підведених очах. Вона відразу відчула докори сумління.

— Який довгий і плутаний монолог. Вибач, я не хотіла… я не хотіла цього говорити… — вона намагалася вигадати щось бадьоріше. — Принаймні, хоч би що сталося, я не зостануся без засобів до існування, бо моя тітка Луїза у своєму заповіті залишила мені всі свої статки.

Вимовлене вголос, однак, усе це прозвучало не так радісно, як прагматично.

— Можливо, зараз не найкращий час, щоб обговорювати це.

Тодді категорично не погодилася:

— Навпаки. Треба бути практичною. Усі ми знаємо, що за гроші щастя не купиш, але принаймні можна бути нещасними в комфортніших умовах.

— Головне — це незалежність духу, втовкмачувала нам наша директорка у школі. Але звичайна, повсякденна незалежність теж дуже важлива. Я зрозуміла це з власного досвіду. Я змогла купити «Вдовиний будинок», і тепер маю власну домівку. Мені не треба йти до когось жити. Я маю своє коріння. Навіть коли я ще була маленькою, я думала, що це найважливіша річ у світі.

— Так воно і є.

— Зараз я відчуваю, що мені треба зупинитися. Бо неможливо рухатися вперед і будувати плани, доки я не знаю напевне, що сталося з мамою, татом і Джесс. Єдине, що я знаю точно, це те, що колись хтось мені про це скаже. Якщо з’ясується найгірше, якщо ніхто з них не повернеться, я принаймні зможу покласти десять років на те, щоб навчитися жити без них. Хоча це теж егоїстично, оскільки їм від цього не стане краще.

— Я вважаю, тобі треба триматися за своє майбутнє, — зауважила на це Тодді, — яке буде після закінчення війни. Але я знаю, як це складно, коли ти молода. Мені простіше про це говорити. Я прожила життя. Мені стільки років, що я здалася б тобі в матері. Я можу озирнутися й оцінити все, що сталося в моєму житті. І нехай дещо з цього було доволі жалюгідним, усе набуло якогось сенсу. І, наскільки я бачу, не так багато шансів, що ти надовго залишишся самотньою. Ти вийдеш заміж за якогось дорогого тобі чоловіка, матимеш власних дітей і дивитимешся, як вони зростають у твоєму домі.

— Надто це далеко, Тодді. За світлові роки від сьогоднішнього дня. Нездійсненна мрія. На сьогодні межа моєї уяви — це вибір гіпотетичних фіранок у «Ліберті».

— Принаймні це вселяє надію. Надія страшенно важлива. Треба бути постійними в цьому. Зберігати віру. Клята війна не може тривати вічно. Я не знаю, як і коли, але вона закінчиться. Колись. Можливо, раніше, ніж будь-хто з нас може собі уявити.

— Мабуть, так, — Джудіт роззирнулася довкола: палата порожніла, відвідувачі прощалися і йшли геть. — Я втратила лік часу, — вона згадала про побачення Тодді в офіцерському клубі, і її охопило почуття провини. — Ти запізнишся на зустріч із капітаном групи. Він подумає, що ти його надурила.

— Пусте. Він зачекає. Але мені, мабуть, однаково час іти. З тобою все буде гаразд?

— Так, усе гаразд. Дякую, що вислухала мене.

— У такому разі… — Тодді взяла свою торбу й підвелася, а потім нахилилася, щоб поцілувати Джудіт у щоку. — Бережи себе. Якщо захочеш, ми ще поговоримо. Я повернуся з яким-небудь гостросюжетним романом, що допоможе тобі згаяти час.

— Дякую, що відвідала.

Вона пішла. Перетнула палату й вийшла у двері в дальньому кінці. Зникла. Джудіт повернула голову на подушці й подивилася на небо, повне зірок, і побачила Південний Хрест високо в сапфіровому безмірі, Вона почувалася надзвичайно втомленою, як не дивно. Відчуженою, їй спало на думку, що, можливо, так почуваються римо-католики після сповіді.

«Це закінчиться, — почувся їй голос Тодді. — Колись. Можливо, раніше, ніж будь-хто з нас може собі уявити».

«Рано чи пізно хтось скаже мені, що сталося з мамою, татом і Джесс».

Вона чекала. Життя тривало. День минав за днем у звичних справах. Щоранку відплиття на катері до бухти Смітона, на борт «Аделаїди». Нескінченні задушливі години за машинописом, підшиванням файлів, внесенням конфіденційної інформації в документи. Щовечора відплиття назад до казарм ЖДС.

Можливо, сьогодні, казала вона собі. Можливо, ось зараз. Нічогісінько.

Її тривоги посилювалися жахливою інформацією, що надходила з першого з японських концтаборів. Свідчення про звірства, рабську працю, голод і хвороби. Усі навколо обговорювали це, але Джудіт не могла.

В офісі капітана всі, хто там працював, були до неї підкреслено приязними й чуйними, навіть старшина, керівник канцелярського відділу, який славився похмурою вдачею і грубістю у спілкуванні. Джудіт здогадувалася, що то капітан Спірос пустив поголос про її сімейні обставини, але як він сам дізнався, можна хіба здогадуватися. Джудіт припускала, що йому розповіла старша офіцерка ЖДС, і була зворушена тим, що про неї турбуються на такому високому рівні.

Пенні Вейлз була особливо запобігливою. Вони завжди добре дружили та працювали разом, але раптом між ними виникла справжня близькість, мовчазне порозуміння без зайвих слів. Це було так, ніби у школі за тобою наглядає відповідальна старша сестра. Щовечора вони разом поверталися до казарм, і Пенні була весь час поруч із Джудіт, доки вони не проходили через комендантське відділення й не переконувалися, що жодних повідомлень так і немає. Жодної звістки. Жодних новин.

Аж ось це сталося. О шостій вечора, у вівторок. Джудіт була у своєму спальному корпусі. Вона плавала в бухті, прийняла душ. Загорнувшись у рушник, розчісувала мокре волосся, коли по неї прийшла одна з чергових ЖДС із комендантського відділення.

— Данбар?

— Так? — з гребінцем у руці відвернулася вона від дзеркала.

— Тобі повідомлення. Завтра вранці маєш зустрітися зі старшою.

Вона почула свій цілком спокійний голос:

— Зранку я маю бути на «Аделаїді».

— У повідомленні сказано, з капітаном Спіросом усе узгоджено. Ти зможеш сісти на один із наступних катерів.

— О котрій я маю в неї бути?

— О десятій тридцять.

Чергова чекала на відповідь.

— Усе ясно?

— Так. Згода. Дякую, — Джудіт повернулася до дзеркала і продовжила розчісувати волосся.

Наступного ранку Джудіт начистила білою глиною черевики та кашкет і виставила їх сушитися на сонці. Надягла чистий однострій, білу бавовняну сорочку і спідницю, усе ще хрусткі після прасування дхобі[180]. Вона готувалася, як моряк, якому невдовзі йти в бій. Якщо корабель вступав у бій, команда одягалася в усе чисте, щоб у разі поранення була менша загроза зараження крови. Взуття висохло. Вона зашнурувала черевики, наділа кашкет й вийшла на сліпуче сонце, пройшла територію казарм, вийшла з внутрішніх воріт і попростувала знайомою дорогою, що вела до штабу.

Керівницею ЖДС у Трінкомалі була старша офіцерка Бересфорд. Разом із підлеглими — старшиною і двома черговими — вони займали на верхньому поверсі одного зі штабних блоків три кімнати з вікнами, що виходили на довгий причал і гавань за ним. Краєвид із дивовижною перспективою й жанровими сценами, що постійно оновлювалися, нагадував велику картину на стіні, і відвідувачі офісу старшої офіцерки ЖДС незмінно зупинялися, щоб подивитись у вікно, і часто запитували хазяйку кабінету, як вона може в таких умовах зосередитися на роботі.

Насправді ж упродовж майже року перебування в цьому кабінеті, де вона мала давати собі раду з багатьма аспектами своєї відповідальної посади, краєвид за вікном утратив свою первісну магію і став буденною частиною її повсякденного життя. Зрештою, її стіл стояв перпендикулярно до вікна, і коли вона підводила очі від паперів або робила паузу, щоб відповісти на телефонний дзвінок, то бачила порожню стіну, дві шафи для документів і химерну ящірку, прикріплену до білої штукатурки, таку собі декоративну прикрасу.

Крім того, на столі стояли три маленькі фотографії в рамочках, розміщені так делікатно, щоб не заважати професійній зосередженості: її чоловік, підполковник артилерії, і двоє дітей. Вона не бачила своїх дітей від початку літа 1940 року, відколи, приставши на вмовляння чоловіка, відправила їх до Канади, де вони мали перебути війну в родичів у Торонто. Спогад про те, як вона саджала їх на потяг у Юстоні і прощалася, можливо, назавжди, був таким жахливим і травматичним, що вона заблокувала його у своїй свідомості.

А тепер війна так жахливо, так стрімко закінчилася. Усе позаду. Вони всі вижили. Сім’я Бересфордів одного чудового дня возз’єднається. Знову разом. Її дітям було вісім і шість років, коли вони виїхали до Канади. Тепер їм тринадцять і одинадцять. Кожен день розлуки був болісним. Не минало й дня, щоб вона не думала про них…

Годі. Невеличким ривком вона взяла себе в руки. Це був не найкращий момент для того, щоб починати думати про своїх дітей. Насправді зараз найбільш невідповідний час для цього. Було двадцять друге серпня, середа, і о чверть на одинадцяту ранку спека ставала вже майже нестерпною: тим часом як сонце наближалося до точки вересневого рівнодення, температура повзла вгору. Навіть вітерець, що налітав із моря, і неодмінні вентилятори, що оберталися над головою, не могли охолодити повітря, і волога бавовняна сорочка старшої офіцерки вже прилипла їй до спини.

Вона присунула до себе папери, що лежали перед нею на столі, і почала читати, хоча вже знала їх напам’ять.

У двері постукали. Зовні врівноважена, вона підняла голову.

— Так?

Старшина ЖДС просунула голову, прочинивши двері в кабінет.

— ЖДС Данбар, мем.

— Дякую, Річардсон. Запросіть її.

Джудіт увійшла у відчинені двері. Побачила просторий робочий кабінет, вентилятори під стелею, відчинене вікно на дальній стіні, що обрамляло знайому перспективу гавані. З-за столу підвелася старша офіцерка, ніби ввічливо вітаючи запрошену гостю. Висока жінка, років тридцяти з гаком, з приємним обличчям і гладеньким каштановим волоссям, зібраним в акуратний вузлик на потилиці, вона чомусь не видавалася військовою за покликанням. Не можна сказати, буцімто їй не пасував однострій, але набагато легше було б уявити її у твін-сеті й перлах[181], у ролі голови якого-небудь жіночого інституту, у момент організації оздоблення квітками місцевої церкви.

— Данбар. Дякую, що прийшли. Беріть стілець і влаштовуйтеся зручніше. Хочете чашечку чаю?

— Ні, дякую, мем.

Звичайний дерев’яний стілець був не дуже й зручним. Джудіт сіла за стіл, склавши руки на колінах, навпроти старшої офіцерки. Їхні очі зустрілися. Офіцерка Бересфорд відвела погляд, без потреби розгладила папери перед собою й потягнулася по авторучку.

— Ви отримали моє повідомлення? Так, звісно, якщо ви прийшли. Я говорила з капітаном Спіросом телефоном вчора ввечері, і він сказав, що може дати вам вільний час сьогодні вранці.

— Дякую, мем.

Знову пауза. А потім:

— Як ваша нога?

— Пробачте?

— Ваша нога. У вас було поранення уламком скла. Уже все загоїлося?

— Так. Авжеж. Це було не так серйозно.

— Але, мабуть, не дуже приємно.

Вступна частина закінчилася. Джудіт чекала, коли старша офіцерка перейде до справи. Що, після чергового болісного вагання, та нарешті зробила.

— На жаль, Данбар, у мене погані новини. Мені дуже шкода.

— Стосовно моєї сім’ї?

— Так.

— Що сталося?

— Ми дізналися від Червоного Хреста і Благодійного фонду ВМС. Ці дві організації тісно співпрацюють. Я… я маю повідомити вам, що ваш батько помер. Він помер у в’язниці Чангі від дизентерії, через рік після падіння Сінгапуру. Він був не сам. Інші в’язні робили все можливе, щоб піклуватися про нього й доглядати за ним, але умови були жахливими. Не було ліків, бракувало їжі. Вони мало що могли вдіяти. Але навколо нього були друзі. Вам не треба думати, буцімто він помирав на самоті.

— Я розумію.

У роті раптом пересохло так, що вона ледве могла вимовити слова. Вона ніби говорила пошепки.

— А моя мама? І Джесс?

Цього разу трохи голосніше.

— Поки що ми не маємо точної інформації. Знаємо тільки, що їхній корабель, «Раджа Сараваку», був торпедований у Яванському морі, на віддалі шестиденного переходу від Сінгапуру. Корабель був дуже переповнений і затонув майже миттєво. У людей було хіба кілька хвилин, щоб урятуватися, і офіційний вердикт полягає в тому, що вижити могли лічені особи.

— Уже знайшли когось із тих, хто вижив?

Офіцерка Бересфорд похитала головою.

— Ні. Наразі ні. Існує багато таборів на Яві, Суматрі й Малаї — навіть кілька таборів для цивільних у самій Японії. Знадобиться деякий час, щоб перевірити всі.

— Можливо…

— Я думаю, моя люба, вам не варто на це сподіватися.

— Це те, що ви мали мені переказати?

— Так. На жаль, так.

Над головою оберталися вентилятори. З-за відчиненого вікна долинав звук мотора катера, що наближався до причалу. Хтось стукав молотком. Їх уже не було. Вони всі були мертві. Три з половиною роки очікування й надії — і ось. Ніколи, ніколи вже вона не побачить нікого з них.

Довге мовчання, що запало між ними, порушила старша офіцерка:

— Данбар? З вами все гаразд?

— Так.

Можливо, вона поводилася неправильно. Можливо, їй варто ридати. Але сльози ніколи не здавалися їй такими неймовірними, такими неможливими. Вона кивнула.

— Так, зі мною все гаразд.

— Можливо… все ж таки… чаю чи ще чогось?

— Ні.

— Мені… мені справді дуже шкода.

У її голосі пролунав такий надрив, що Джудіт стало шкода її — такою вона здавалася геть по-материнськи засмученою. Напевно, це жахливе випробування — повідомляти такі страшні звістки.

Вона сказала і сама здивувалася, почувши свій голос таким холодним і спокійним:

— Я знала, що «Раджа Сараваку» потонув. Тобто я розуміла, що корабель напевно затонув, що з ним щось сталося, бо він так і не дістався Австралії. Мама обіцяла, що напише, щойно вони з Джесс дістануться Австралії, але після того останнього листа із Сінгапуру я не отримала від неї жодної звістки.

Вона пам’ятала того листа, вона перечитувала його так часто, що знала останній, болісний абзац напам’ять.

«Це так дивно, але все своє життя я періодично повертаюся до запитань, на які немає відповіді. Хто я? Що я тут роблю? Куди я їду? Тепер, здається, уся ця невизначеність реалізується у своїй найгіршій формі, нагадуючи нав’язливий нічний жах, який я переживала багато разів раніше».

Можливо, то було передчуття? Ніхто ніколи вже цього не дізнається.

— Я усвідомлювала, що з кораблем щось мало статися. Але я переконувала себе, що вони однаково могли вижити — потрапили в рятувальну шлюпку або на пліт. Їх могло підібрати інше судно… або…

Яванське море. Акули. Особистий кошмар Джудіт. Викреслити його зі свідомости.

—…але я не думаю, що вони мали шанс. Джесс іще дівчинка. А моя мама ніколи не вміла плавати.

— У вас є інші брати й сестри?

— Ні.

Офіцерка Бересфорд ще раз глянула на папери на своєму столі, що, як тепер зрозуміла Джудіт, містили її службовий формуляр, відображення її кар’єри, починаючи з того дня, наступного після вбивства Едварда, коли вона приїхала з Пензанса до Девонпорта і вступила на службу в ЖДС.

— Тут написано, що капітан і місис Сомервілль — ваші найближчі родичі.

— Так. Я не могла вписати батьків, бо вони були за кордоном. А він тепер контрадмірал Сомервілль. Він у Коломбо, відповідає за корабельні. Бідді Сомервілль — сестра моєї матері, — це нагадало їй про дещо. — Я обіцяла, що надішлю їй телеграму, щойно матиму якісь новини. Я маю це зробити. Вона чекає весь цей час.

— Ми можемо допомогти. Ви напишете все, що хочете їй повідомити, і ми попросимо одну із чергових ЖДС відправити…

— Дякую вам.

— Але у вас є також інші друзі на Цейлоні? Кемпбелли. Ви провели свою останню відпустку з ними…

— Так, саме так. Вони знали моїх батьків.

— Я згадала про них тільки тому, що, на мою думку, вам варто взяти відпустку. Поїхати десь подалі від Трінкомалі. Можливо, ви хотіли б знову поїхати до них?

Заскочена зненацька, Джудіт болісно обдумувала пропозицію. Нувара-Елія. Гори, прохолодне повітря й дощ. Схили пагорбів, вкриті чайними кущами, і пахощі евкаліпта. Непретензійне затишне бунгало, вечори біля багаття… Але вона завагалася і зрештою заперечно похитала головою.

— Хіба це не приваблює?

— Не надто.

Та відпустка з Кемпбеллами подарувала незабутні спогади, але це не підлягало повторенню. Не зараз. Вона не зможе витримати вечірки у клубі «Гілл» і безліч нових облич. Вона б радше прагнула до якогось тихого місця. Місця, де можна зализати рани.

— Кемпбелли направду були до мене безмежно добрими… але річ у тім, що… — почала пояснювати вона.

У цьому не було потреби. Старша офіцерка посміхнулася.

— Я все розумію. Спілкування з найближчими друзями може бути виснажливим. Тому ось вам інша пропозиція. Чому б вам не поїхати в Коломбо й не провести деякий час із контрадміралом Сомервіллем? Його офіційна резиденція розташована на Галле-роуд, у нього там багато місця і слуги, які подбають про вас. Найголовніше, ви будете з родиною. У мене є відчуття, що зараз це те, що вам справді потрібно. Час змиритися з тим, що сталося. Ви зможете обговорити… можливо, навіть обміркувати якісь плани на майбутнє…

Дядько Боб. У цей похмурий переломний момент свого життя Джудіт знала, що у світі немає іншого чоловіка, товариства якого вона прагнула б більше. Але…

— Він працюватиме, його не буде цілими днями, — висловила вона свій сумнів. — І потім, я не хочу йому заважати.

— Я не думаю, що ваші сумніви обґрунтовані.

— Він сам казав, що я можу приїхати до нього. Він написав мені, щойно приїхав у Коломбо. І потім підтвердив запрошення телефоном…

— То на що ми чекаємо? Чому б нам не подзвонити йому й не поговорити?

— А як же моя робота? Капітан Спірос і «Аделаїда»?

— Ми знайдемо вам тимчасову заміну, яка допомагатиме ЖДС Вейлз.

— Коли я зможу поїхати?

— Думаю, негайно. Навіщо марнувати час.

— Як довго я можу залишатися в Коломбо?

— Це вже інше питання. Вам належить двотижнева відпустка, але я думаю, що ми маємо підстави додати до неї відпустку за сімейними обставинами. Це дає вам практично місяць.

— Місяць?

— Я не прийматиму більше заперечень, бо це не більше, ніж те, на що ви заслуговуєте.

Місяць. Цілий місяць із дядьком Бобом. Знову Коломбо. Вона згадала будинок, де прожила перші десять років свого життя. Згадала матір, яка сиділа на веранді за шитвом, і прохолоду морських вітрів, що віяли з Індійського океану.

Старша офіцерка терпляче чекала. Джудіт підняла голову й подивилася їй в очі. Та підбадьорливо всміхнулася.

— Ну що?

Але все, що Джудіт спромоглася відповісти, це:

— Ви були напрочуд добрі до мене.

— Це моя робота. То що, домовилися?

Через деякий час Джудіт кивнула на знак згоди.

— Гаразд. У такому разі ми швиденько все оформимо.

Сьома ранку. Перламутрова, тиха, найпрохолодніша година цілого дня. Босоніж, закутана в тонкий халат, Джудіт вийшла зі своєї спальні й попрямувала мармуровим переходом через будинок на веранду. Садівник поливав траву зі шланга, і щебетання птахів перекривало віддалений гул транспорту на Галле-роуд.

На веранді Джудіт побачила Боба, який мирно снідав на самоті — він уже з’їв скибку папаї і пив третю чашку чорної кави. Одночасно переглядаючи свіжий випуск «Цейлон Таймс», він не почув, як Джудіт підійшла.

— Бобе.

— Боже милий! — заскочений зненацька, він поспішно відклав газету. — Що ти робиш о такій порі?

Вона нахилилася, щоб поцілувати його, а потім сіла за стіл навпроти нього.

— Я хотіла про дещо запитати.

— Ну, то поснідай, доки питатимеш.

Томас, почувши голоси, уже йшов із тацею, на якій для Джудіт була приготована тарілка з папаєю і свіжими тостами, а також чайничок китайського чаю. Цього ранку він вклав за вухо квітку плюмерії.

— Дякую, Томасе.

— І варене яйце? — зблиснули в усмішці золоті зуби.

— Ні, тільки папаю.

Томас акуратно розставив сніданок на столі й пішов собі.

— Про що ти хотіла запитати?

З волоссям, посрібленим сивиною, засмаглий, вимитий, поголений, вбраний у білосніжний однострій, з оздобленими золотою тасьмою погонами контрадмірала, Боб мав чудовий вигляд і апетитно пахнув свіжістю.

— Мені треба зробити покупки. Нічого, якщо я позичу машину, й Азід мене підвезе?

— Звісна річ. Не варто було заради цього вставати так рано.

— Я подумала, краще спитати. У будь-якому разі, я не спала, — вона позіхнула. — Де Девід Бетті?

— Уже пішов. У нього сьогодні рання зустріч. Що купуватимеш?

— Дещо з одягу. Мені нема чого вдягти.

— Я це вже десь чув.

— Це правда. Г’юґо знову запросив мене на побачення, а в мене закінчилися сукні. Ос у чім проблема.

— Це проблема? У тебе немає грошей?

— Ні, у мене з готівкою все гаразд. Просто я ніколи не любила ходити по магазинах і не впевнена, чи вмію це робити.

— Я думав, усі жінки вміють ходити по магазинах.

— Це узагальнення. Усе потребує практики, навіть шопінг. Мама завжди трохи соромилася, коли нам випадало робити якісь покупки, до того ж, навіть у найкращі часи вона мусила заощаджувати. А коли ми з Бідді вже жили разом, почалася війна, і все було за талонами, і одяг здебільшого був для утилітарних потреб. Простіше було полагодити і підлатати щось зі старих речей, — вона потягнулася до чайничка й налила собі в чашку чаю. — Єдиною по-справжньому досвідченою в шопінгу особою, серед тих, кого я знала, була Даяна Кері-Льюїс. Вона проносилася крізь «Гарві Ніколс», «Дебенгем» і «Фрібодіз», як гарячий ніж крізь масло, і продавці ніколи не сердилися й не нудьгували з нею.

— А з тобою вони сердитимуться й нудьгуватимуть? — засміявся Боб.

— Ні. Але мені було б веселіше робити це в товаристві рішучої подруги.

— Боюся, я на цю роль не придатний, але впевнений, що попри весь брак досвіду, ти впораєшся. О котрій ти хочеш почати?

— Поки не надто спекотно. Десь о дев’ятій?

— Я скажу Томасу, щоб він переказав Азіду. А зараз на мене чекає машина, тож мушу йти. Гарного тобі дня.

Її пам’ять про вулиці та крамниці Коломбо були нечіткими, а їхнє точне розташування — ще більш туманним. Але вона попросила Азіда відвезти її до «Вайтевей і Лейдвлов», крамниці, яку полюбляла Моллі, тяжіючи до неї так само, як лондонські леді тяжіють до «Герродз». Висадивши там Джудіт на розпечений і переповнений людьми тротуар, Азід запитав, коли йому повернутися по неї.

Стоячи під палючим сонячним промінням, серед перехожих, що штовхали її з усіх боків, Джудіт замислилася.

— Десь об одинадцятій? Об одинадцятій.

— Я чекатиму отут, — показав він собі під ноги.

Вона підійнялася сходами у затінок великого навісу і ввійшла у двері. Спочатку розгубилася, але потроху зорієнтувалася, зійшла на другий поверх і опинилась у відділі одягу — справжнісінькій печері Аладдіна із дзеркалами та манекенами, вішаками й рейками і приголомшливою кількістю одягу. Вона не знала, з чого почати, і розгублено стояла посеред зали, аж поки її врятувала продавчиня, що підійшла до неї — сухорлява євразійка з величезними темними очима й чорним волоссям, перев’язаним стрічкою, у чорній спідниці та білій блузці.

— Можу я вам допомогти? — невпевнено запитала вона, і справа пішла легше. — Що ви хочете купити? — продовжила продавчиня, і Джудіт задумалася.

— Сукні… коктейльні. Можливо, довгу сукню для танців. Бавовняні сукні на день…

— У нас є все. Ви дуже струнка. Проходьте, будь ласка, сюди.

Продавчиня знімала одяг із вішаків, виймала зі стелажів і шаф, навалюючи на руку.

— Ви маєте все це поміряти.

У заштореній роздягальні Джудіт скинула сорочку й бавовняну спідницю й терпляче та слухняно дозволяла надівати на себе через голову сукню за сукнею, милуватися, оглядати, а потім стягувати й братися до наступної. Шовк, бавовна й тонкі вуалі. Блискучі павині відтінки, пастельні тони й сувора простота білого з чорним. Бальна сукня з індійського рожевого шовку сарі, з вишитими по берегах золотими зірками. Коктейльна сукня з блакитного крепдешину, з величезними білими квітками. Сукня з чесучі пшеничного кольору, дуже проста й вишукана, а потім чорна сукня з вечірнього мусліну, з марлевою спідницею і глибоким декольте, обрамленим величезним білим коміром із органзи…

Вибирати було непросто, але врешті-решт Джудіт зупинилася на одній бальній і трьох коктейльних сукнях, серед яких була напрочуд елегантна чорна з білим комірцем, а на додачу взяла три денні сукні й сарафан із бретелькою через шию.

На цей час Джудіт уже почувалася більш розкуто й потроху добрала смаку в шопінгу. Нові сукні вимагали нових аксесуарів. Вона вирушила до взуттєвого відділу, де придбала босоніжки і яскраві човники, а також пару чорних відкритих черевичків на чотиридюймових підборах, щоб носити їх із чорною сукнею. Далі вибрала торбинки, одну золоту й одну чорну для вечора, а також красиву сумочку через плече, з м’якої червоної шкіри. Потім шарфи і браслети, кашмірську шаль, темні окуляри й коричневий шкіряний ремінь із карбованою срібною пряжкою.

Спустившись на перший поверх, вона відвідала також косметичний відділ, наповнений спокусливими пахощами і блиском слоїків і флакончиків із гранчастого скла, заставлений пастельними коробочками, золотистими циліндрами помад, ювелірними футлярами, пушками для пудри з лебединого пуху — все загорнуте в кучугури шифону. Як апетитно! Джудіт давно вже вицідила останні краплі «Елізабет Арден», а Трінкомалі не міг похизуватися навіть пристойною аптекою. Отож вона купила помади й парфуми, тальк і мило, олівці для брів, тіні для повік, туш, олійки для ванни й шампунь, лак для нігтів і крем для рук…

Вона запізнилася до Азіда, але той спокійно чекав на неї, коли Джудіт вийшла на вулицю, похитуючись під вагою коробок, пакетів і згортків. Побачивши її, Азід кинувся вперед, щоб забрати в неї покупки і скласти їх на заднє сидіння машини. Він притримав дверцята відчиненими, щоб Джудіт могла впасти на розпечене шкіряне сидіння.

Він умостився за кермо й бадьоро грюкнув дверцятами. У дзеркалі заднього вигляду перехопив її погляд і всміхнувся.

— Добре згаяли час?

— Так, Азіде. Дякую тобі. Вибач, що змусила чекати.

— Пусте.

Повертаючись на Галле-роуд із ошатно загорнутими пакунками, у машині з відчиненими вікнами й вітерцем, що охолоджував спітніле обличчя, Джудіт усвідомила дві речі. По-перше, вона вже щонайменше дві години не думала ні про маму, ні про тата, ні про Джесс. Інша обставина полягала в тому, що, попри спеку й виснаження, вона відчувала себе натхненною і… стильною. Іншого слова не було. Вона трохи поміркувала над цим, а потім дійшла висновку, що вперше в житті їй зрозуміло, навіщо жінки ходять по крамницях, купують, витрачають гроші, накопичують навколо себе безліч матеріальних цінностей, розкішних і часто навіть непотрібних.

Схоже, шопінг може принести розраду, якщо людина нещаслива, азарт — тому, хто нудьгує, задоволення самолюбства — відторгнутим. Можливо, спосіб надто екстравагантний і легковажний, але принаймні це краще, ніж жаліти себе, звертаючись по розраду до випадкових коханців чи зазираючи до пляшки.

Вона впіймала себе на тому, що всміхається. Чорна сукня була чудова. Треба буде іноді ходити на шопінг.

А потім згадала, скільки вона щойно витратила, і додала розсудливо: але не надто часто.

Спустилася темрява. За відчиненими вікнами вимальовувався силует пальми на тлі оксамитово-синього неба, на якому засяяли перші зорі. Джудіт сиділа за туалетним столиком і поправляла сережку. З веранди, де вмостився Боб Сомервілль із віскі й люлькою, долинали звуки фортепіано, приглушені відстанню й зачиненими дверима. Слабкі ноти просочувалися крізь будинок, наче краплі води. Боб поставив платівку — музика залишалася його постійним задоволенням і розрадою. Джудіт завмерла прислухавшись. Рахманінов, «Рапсодія на тему Паганіні». Вона потягнулася по другу сережку. Закріпивши її, вибрала одну з нових помад, відкрутила золотий ковпачок і зосереджено нафарбувала губи. У м’якому світлі на неї дивилося її відображення: блакитні очі облямовані темними віями, тіні під вилицями, вигин червоних губ. Вибілене сонцем, щойно вимите коротке волосся гладенько лежало на голові.

Парфуми. Новий флакон. «Льор бльо». Вона доторкнулася корком до яремної ямки, до внутрішнього боку зап’ясть. Аромат, досягши її ніздрів, викликав відчуття майже сибаритської розкоші, і враз вона подумала про Даяну Кері-Льюїс і про те, як би та оцінила і схвалила цю нову, витончену Джудіт.

Вона підвелася, скинула з плечей халат, дозволивши йому ковзнути на підлогу, взула босоніжки на високих підборах, а тоді пішла по сукню, розкладену на ліжку. Натягнула її через голову, поправила чорну хмарину спідниці, а потім наївно потягнулася до застібки-блискавки.

Та ба! Справжня халепа. Блискавка бігла по всій спині, і на цьому шляху була здебільшого частково поза досяжністю особи, яка бажала б надіти сукню на себе. Продавчиня цього ранку застебнула й розстебнула її, і Джудіт не передбачила проблеми. А насправді сукня була з тих, що вимагають допомоги іншої людини. Наприклад, покоївки, або чоловіка, або навіть постійного коханця. Але оскільки Джудіт не мала жодного з цих корисних додатків, то мусила звернутися до Боба. Вона взяла чорну вечірню торбинку, вийшла з кімнати й пішла коридором, вистукуючи підборами по мармуровій підлозі, а невагома сукня сповзала з плечей.

Боб лежав у шезлонгу, зі склянкою віскі в руці, з люлькою, і слухав музику. Була ввімкнена єдина лампа. Він мав такий мирний вигляд, що навіть соромно було його турбувати.

— Бобе?

— Вітаю.

— Ти маєш застебнути мені блискавку.

Він розсміявся й сів у шезлонгу, а Джудіт стала навколішки спиною до нього, і він застебнув блискавку з майстерністю давно одруженого чоловіка. Потім Джудіт підвелася й повернулася до нього обличчям. Раптом вона трохи засоромилася.

— Тобі подобається?

— Неймовірно. Ти купила її сьогодні вранці?

— Так. Вона шалено дорога, але я не змогла втриматись. І нові черевички теж. І нову торбинку.

— Маєш вигляд на мільйон доларів. А казала, не вмієш ходити по крамницях!

— Це було не дуже складно. Я навчилася, — вона сіла навпроти нього, на краєчок шезлонга. — Божественна музика… Я хотіла б, щоб ти теж пішов зі мною.

— Куди ти йдеш?

— На якийсь корабель. Здається, австралійський есмінець.

— А, ота вечірка. Суто між нами, я отримав запрошення, але відмовився. Сказав, що в мене справи. Тож не підставляй мене.

— Не буду. Обіцяю.

— Мені набридли всі ці гулянки до пізньої ночі. Час від часу треба виділяти вечір для себе. І зокрема вчасно вкластися.

— Якщо ти рано ляжеш спати, то як мені зняти сукню?

— Попросиш Томаса розстебнути блискавку. Він точно дочекається твого повернення додому.

— Його це не збентежить?

— Томаса ніщо не бентежить.

У двері подзвонили. Вони прислухалися. Почули, як Томас пройшов через хол, щоб відчинити.

— Доброго вечора, сагібе.

— Доброго вечора, Томасе.

— Адмірал на веранді.

— Дякую. Я знаю, як пройти.

За мить він вийшов у сутінки веранди з яскравого світла в приміщенні, надзвичайно поважний, одягнений у парадний однострій, з кашкетом під пахвою.

— Вітаю, Г’юґо, — усміхнулася йому Джудіт.

Йому запропонували випити, Г’юґо ввічливо відмовився. Вони трохи запізнювалися, тож коли підіймуться на борт, їм одразу запропонують коктейлі.

— Тоді в путь, — звівся на ноги Боб. — Я вас проведу.

Він явно не міг дочекатися, коли ця парочка вже піде й залишить його наодинці з люлькою і патефоном. Він провів їх до вхідних дверей. Джудіт поцілувала Боба на добраніч і запевнила, що гарно розважатиметься. Потім сіла в машину Г’юґо, і вони рушили. Коли виїхали у ворота, Боб зачинив двері.

Того вечора в небі був повний місяць, круглий, як срібна тарілка, він показався на сході над дахами. Вони ж проїхали всю Галле-роуд, через форт, до гавані на дальньому боці.

Австралійський есмінець стояв пришвартований біля причалу, його ют виблискував нитками вогнів, вечірка була в розпалі, тож Джудіт зійшла за Г’юґо по трапу на борт, під гомін голосів і дзенькіт келихів. Усе було так само, як на попередній вечірці, на яку вона ходила з Бобом, і багато тих самих облич, впізнаваних, але без імен, з якими Джудіт здатна була б їх пов’язати. Г’юґо, взявши її під лікоть, підвів до капітана, вони представилися й подякували за запрошення. Уважні стюарди запропонували їм напої й канапе. Відтак почалася типова рутина світського спілкування, загалом беззмістовного, але приємного.

У якийсь момент Джудіт, у вирі багатолюдної вечірки загубивши Г’юґо, приємно теревенила з двома молодими австралійськими лейтенантами, аж раптом відчула, ніби якісь лещата стиснули її зап’ястя, і, обернувшись, побачила перед собою дуже засмаглу жінку з обвітреним обличчям, вбрану в обтислу сукню павиного кольору.

— Моя люба… ми вже зустрічалися. Боб Сомервілль познайомив нас минулого вечора. Мойра Беррідж. А ти Джудіт Данбар. Розкішна сукня, мені подобається. Де ж цей славний чолов’яга?

Її хватка трохи послабилася, і Джудіт зуміла вивільнити зап’ястя. Один із молодих австралійських лейтенантів, ґречно перепросивши, відійшов. Другий стоїчно залишився поруч із Джудіт, зафіксувавши на обличчі ввічливу посмішку.

— Я хочу побачити його, — Мойра Беррідж стала навшпиньки (вона була невисокого зросту) і роззирнулася довкола, поглядом шукаючи Боба.

У неї були величезні очі кольору зеленого винограду, обрамлені розмазаною тушшю для вій.

— Ніде його не бачу, негідника.

— Його немає… він не зміг прийти. Інша зустріч.

— От холера. Головне задоволення від цих вечірок — це нагода побазікати з Бобом, — розчарована, обернулася вона до Джудіт. — А з ким ти прийшла?

— З Г’юґо Геллі.

— Г’юґо?

Вона була з тих людей, які, розмовляючи, наближають своє обличчя дуже близько до обличчя співрозмовника. Джудіт інстинктивно відступила, проте Мойра Беррідж знов присунулася ближче.

— Коли ти познайомилася з Г’юґо? Ти тут заледве дві хвилини. Ти мешкаєш у Боба, так? На скільки часу ти приїхала в Коломбо? Ти маєш неодмінно прийти до нас у гості. Ми влаштуємо вечірку. Скажи, який день тобі підходить?..

Джудіт пробурмотіла щось про те, що не дуже в курсі планів Боба…

— Я Бобу сама зателефоную. У нас квартира у форті. Родні там працює… — їй щось спало на думку. — Ти ж знайома з моїм Родні? — Джудіт відчула, що на її щоку потрапила слина Мойри Беррідж, але була надто вихованою, щоб витерти. — Ти не знаєш його? Я покажу тобі…

Повз них проходив стюард із тацею, і Мойра Беррідж миттєво поставила на неї свою порожню склянку і вхопила повну.

—…Онде він, — навіть не зробила вона паузи, щоб перевести подих. — Розмовляє з тим два-з-половиною смугастиком[182] із індійського флоту.

Джудіт не одразу знайшла очима капітана Берріджа. То був напрочуд високий чолов’яга з лисою грушоподібною головою. Але перш ніж вона встигла придумати якийсь коментар, Мойра Беррідж уже торочила про інше.

— А тепер скажи мені. Я ще не все про тебе зрозуміла. Я знаю, що ви родичі. Напевно з Англії приїхала, чи це я пальцем у небо?

Джудіт пробелькотіла щось про Трінкомалі.

— Ох, тільки не кажи, що ти там служиш. Бідолашна. Жахливе місце. Комарі. Сама не знаю, чому я думала, що ти з батьківщини. У нас там діти зараз, обоє у приватній школі. На канікулах вони з моєю матір’ю. Два роки не бачила малих шибеників…

Єдиним позитивним моментом у розмові з Мойрою Беррідж було те, що вона явно не чекала від Джудіт жодної відповіді. Та час від часу кивала, або хитала головою, або ледь помітно посміхалася, а ґрунтовно заправлена алкоголем місис Беррідж безперервно й безглуздо торохтіла далі. У Джудіт було відчуття, ніби вона лежить на шпалах, а над нею гуркоче нескінченний потяг. Вона розуміла, що потрапила в пастку, і почала впадати у відчай.

«Г’юґо, де ти? Повертайся мерщій і рятуй мене».

—…Але, правду кажучи, я не дуже хочу повертатися до Англії. У нас є будинок у Петерсфілді, але там же пайкова система, немає бензину і нескінчені дощі. А найгірше — жодних тобі слуг. Ми всі тут до дідька розпещені. Де ви будете вечеряти після коктейлів? Чому б нам усім не об’єднатися й не побенкетувати у «Гранд Орієнтал»?..

Який жах.

— Джудіт.

Він нагодився саме вчасно. Джудіт мало не зомліла від різкого полегшення. Він обдарував Мойру Беррідж своєю чарівною усмішкою.

— Добрий вечір, місис Беррідж. Як ви? Я щойно розмовляв із вашим чоловіком…

— Г’юго, ти чортяка. Крутиш із найвродливішою дівчиною на борту. А я саме пропонувала вам приєднатися до нас за вечерею. Ми йдемо у «Гранд Орієнтал»…

— Як люб’язно з вашого боку, — на обличчі Г’юґо враз відобразився вираз глибокого жалю, — але, на жаль, ми не зможемо. Нас запросили на вечерю, і ми вже запізнюємося. Гадаю, Джудіт, нам краще піти просто зараз…

— Дідько бери, як шкода! Вам точно треба йти? Ми так гарно гаяли час. Скажи, люба? Так душевно балакали, і ще так багато лишилося, про що поговорити, — вона вже помітно похитувалася на високих підборах. — Та пусте, буде ще інша нагода. Ще зустрінемося…

Зрештою Джудіт і Г’юґо спромоглися втекти від неї. Ступивши на трап, Джудіт озирнулася й побачила, що місис Беррідж знову вхопила повну склянку, притиснула чергового гостя й узялася його обробляти.

Відчувши себе в безпеці, на причалі, де вже не чув вахтовий офіцер, Джудіт пожалілася Г’юґо:

— Зроду ще не зустрічала такої нав’язливої особи.

— Пробач, будь ласка. Мені варто було пильніше наглядати за тобою.

Г’юґо взяв її за руку, і вони стали пробиратися територією доку, обминаючи крани та ящики, переступаючи через товстезні кабелі й ланцюги.

— Вона відома причепа. Мені було б шкода бідолашного Родні, якби він сам не був нудним старим пердуном, що заслуговує на таку пару.

— Я вже думала, що мені судилося лишатися в її лабетах до кінця вечора.

— Я цього ні за що не дозволив би.

— Я планувала дістати жахливий головний біль. Мігрень. Г’юґо, я не знала, що нас запросили на вечерю.

— Нас не запрошували. Але я замовив столик у «Саламандрі» й не хотів, щоб Мойра Беррідж дізналася, бо інакше вона спробувала б впасти нам на хвіст.

— Ніколи не чула про жодну «Саламандру».

— Це приватний клуб. Я маю членство. Ми можемо повечеряти й потанцювати. Якщо, звісно, ти не віддаєш перевагу «Гранд Орієнталю» з Берріджами. Ми завжди можемо повернутися і сказати їм, що передумали.

— Якщо ти це зробиш, я тебе застрелю.

— У такому разі «Саламандра».

Вийшовши з воріт корабельні, вони сіли в машину Г’юґо, яка була там припаркована, і вирушили з форту на південь, у незнайомий Джудіт район широких вулиць і старих голландських будиночків. За десять хвилин уже прибули на місце. До імпозантної будівлі з гостроверхим дахом, без вивісок чи миготливих ліхтарів, розташованої віддалік від вулиці за високими воротами, вела кругова під’їзна дорога. Їх зустрів швейцар у зеленій уніформі й пишній чалмі, а інший слуга припаркував машину. Вони піднялися широкими сходами й через різьблені двері ввійшли до мармурового фоє з колонами та майстерно оздобленою стелею. Потім пройшли через ще одні двері, і так до великого внутрішнього двору, оточеного широкими терасами з обідніми столами. У центрі двору був танцювальний майданчик просто неба. Більшість столиків виявилися вже зайнятими, кожен із них освітлювався лампою з червоним абажуром, а єдиним джерелом світла на танцмайданчику був величезний місяць, що саме сходив. Оркестр грав латиноамериканську музику — самбу, чи румбу, чи щось подібне. Кілька пар кружляли в танці — хто більш, хто менш вправно, але щосили намагаючись не відставати від підступного швидкого ритму.

— Капітане Геллі, — вийшов їх привітати метрдотель у накрохмаленому піджаку й білому саронгу.

їх підвели до столика, всадовили на стільці, розгорнули й поклали їм на коліна величезні серветки. Принесли меню. Метрдотель, м’яко ступаючи, відійшов геть.

їхні погляди зустрілися над столом.

— Тебе тут усе влаштовує? — запитав Г’юґо.

— Тут дивовижно. Я навіть уявлення не мала про існування цього місця.

— А воно існує лише пів року. З дуже обмеженим членством. Мені пощастило вписатися в першу хвилю. Бо є також величезний лист очікування.

— Хто тут власник?

— Ну, якийсь джентльмен. Напівпортугалець, здається.

— Усе це нагадує надзвичайно романтичне кіно.

— Я не з цієї причини тебе сюди запросив. — розсміявся Гюго.

— А навіщо ти мене сюди привів?

— Поїсти, дурненька.

У цей момент повернувся метрдотель у супроводі кельнера, який ніс срібне відерце з льодом, з якого стирчала шийка великої пляшки зеленого матового скла, вкритого памороззю.

— Коли ти це замовив? — вражено запитала Джудіт.

— Тоді, коли замовляв столик.

— Це ж не шампанське? Це не може бути шампанське?

— Ні, але це найкраще, що я зміг знайти. Півафриканське.

— Перепрошую?

— Південноафриканське. З Капської провінції. Скромне біле ігристе винце, безпретензійне, без історії. Справжній поціновувач тільки посміється. Але сподіваюся, воно смачне.

Ігристе відкоркували, налили в келихи, відерце залишили при їхньому столику. Джудіт підняла келих на довгій ніжці.

— Будьмо, — кивнув їй Г’юго.

Джудіт зробила ковток, і якщо це було не шампанське, то щось найближче до нього за ефектом. Охолоджене, іскристе, з бульбашками, відсвіжне.

— Гаразд, — Г’юґо подивився в очі дівчини. — Я маю невідкладно сказати тобі дві речі.

— Що ти хочеш сказати?

— Перше… це те, що я, мабуть, мав би сказати раніше. Це те, що ти справді неймовірно мила.

Джудіт була так зворушена його словами, як і збентежена.

— О Г’юго… — розгубилася вона.

— Не переймайся. Англійки славиться своїм невмінням приймати компліменти. Американки натомість особливо добре це вміють. Вони сприймають усі похвали як належне.

— Що ж, дуже люб’язно з твого боку. У мене нова сукня.

— Вона чарівна.

— А яка друга річ? Ти хотів сказати дві речі.

— Це трохи інше.

— Отже?

Він поставив келих і нахилився до неї через стіл.

— Я знаю про твою родину. Знаю, тобі нещодавно повідомили, що ніхто з них не вижив… після Сінгапуру. Знаю, що ти три з половиною роки чекала на звістку від них, а тобі сказали, що надії вже немає. Мені дуже шкода. І якщо ти не хочеш, ми про це не говоритимемо. Але я не хотів починати вечір без того, щоб ти знала, що я знаю. Не хотів, щоб між нами лежали несказані слова, щоб ми мусили обминати щось на кшталт… забороненої зони.

Трохи помовчавши, Джудіт похитала головою:

— Ні. Ні, ти маєш слушність. Імовірно, я першою мала про це сказати. Просто це не так легко…

Він зачекав, а потім, коли вона не закінчила фрази, запевнив її:

— Якщо хочеш поговорити про це, я не проти.

— Дякую, це зайве.

— Гаразд.

Їй дещо спало на думку.

— А хто тобі сказав? — запитала вона.

— Адмірал Сомервілль.

— Він сказав тобі до того, як ми познайомилися? Тобто ти завжди знав?

— Ні, я не знав до минулої неділі, коли завіз тебе назад на Галле-роуд після того, як ми поплавали. Ти пішла переодягатись, і впродовж десяти хвилин, поки тебе не було, адмірал розповів мені.

— Мені ти нічого не сказав.

— Не було відповідної нагоди.

— Добре, що ти не знав раніше. Інакше я мала б підозру, що ти все це суто з доброти душевної…

— Я не розумію.

— Облиш, ти розумієш. «Я привів на вечірку свою доволі сумну небогу. Хочу, щоб ти приглянув за нею».

— Запевняю тебе, — розсміявся Г’юґо, — я не вмію приглядати за доволі сумними небогами. Якщо таку побачу, втечу за милю.

Запала невелика пауза. Потому Г’юґо підсумував:

— Тоді все. Тема закрита. Кінець зв’язку?

— Так буде краще.

— Поговоримо про щось інше. Коли ти повертаєшся до Трінкомалі?

— За три тижні. У понеділок вранці я маю з’явитися на службу. Боб побачить, чи зможе відвезти мене до Канді, а звідти я поїду далі.

— Чому б тобі не полетіти?

— Це мав би бути літак Королівських ВПС, а в них зазвичай немає вільного місця.

— А тобі хочеться повертатися?

— Не дуже. Зараз наше перебування там уже не таке актуальне. Війна закінчилася. Думаю, війська згортатимуть, людей поступово відправлятимуть додому. Гадаю, «Аделаїду», корабель-базу підводних човнів, на якому я служила, і всю Четверту флотилію, ймовірно, відправлять до Австралії. Тож мене переведуть на яку-небудь берегову роботу, — вона потягнулася до келиха, зробила ще ковток іскристого вина й поставила келих на стіл. — Насправді мені все це вже набридло, — зізналася вона. — Чого я справді хотіла б, то це стрибнути на військовий корабель і поплисти додому просто зараз. Але це навряд чи станеться.

— А коли станеться, що ти робитимеш?

— Повернуся додому.

Того дня, коли вони сиділи на пляжі під горою Лавінія й дивилися на небезпечний зворотний прибій, вона вже розповідала йому про Корнволл, і про «Вдовиний будинок», і про Бідді Сомервілль, і про Філліс.

— І я не шукатиму роботи, і не робитиму нічого, чого мені не схочеться. Я відпущу волосся до пояса, лягатиму спати абиколи і вставатиму, коли сама прокинусь, або гулятиму до самого ранку. Я все своє життя жила за правилами й розпорядком. Школа, війна, ЖДС. А мені вже двадцять чотири, Г’юґо, золота пора. То чи не справедливо було б гарно її відгуляти?

— Так, згоден. Зауваж, усіх твоїх ровесників зачепила війна. Ціле покоління. Ти маєш усвідомити, що на декого вона справила геть протилежний ефект. Своєрідне звільнення. Від рутинного середовища, нудної роботи, соціальних обмежень. — Джудіт подумала про Сиріла Едді, який скористався нагодою піти з олов’яної копальні й нарешті здійснити мрію всього свого життя — вийти в море. — Я знаю щонайменше двох жінок, добре вихованих, які вийшли заміж у свої двадцять із гаком років просто тому, що не могли придумати нічого ліпшого. Потім війна, і, звільнившись від обридлих чоловіків і отримавши доступ до вільних французів, вільних поляків і вільних норвежців — поминувши армію США, — вони пустилися на всі заставки.

— Вони повернуться до своїх чоловіків?

— Гадаю, так. Старшими й мудрішими жінками.

— Ну що ж, — засміялася Джудіт, — люди всі різні.

— Що то був би за світ, якби ми всі були однаковими.

Джудіт подумала, що він дуже розсудливий.

— Скільки тобі років? — запитала вона.

— Тридцять чотири.

— Ти ніколи не хотів одружитися?

— Десятки разів. Але не під час війни. Мене ніколи не приваблювала перспектива бути вбитим, але найменше я хотів би померти, знаючи, що залишаю після себе вдову й виводок сиріт.

— Тепер війна закінчилася.

— Так. Але моє майбутнє досі пов’язане з флотом. Якщо тільки мене не переведуть, або не відправлять у відставку, або не пересиплють нафталіном і не відправлять на вбивчо нудну берегову роботу…

Кельнер підійшов, щоб прийняти їхнє замовлення, що забрало трохи часу, оскільки вони досі навіть не переглянули меню. Зрештою обоє обрали те саме — молюски та курятину. Кельнер наповнив їхні келихи й пішов.

Якусь мить вони помовчали. Потім Джудіт зітхнула.

— Що таке, Джудіт? — запитав Г’юґо.

— Не знаю. Думки про повернення до Трінкомалі. Це все одно, що повертатися з канікул до школи-інтернату.

— То не думай про це.

— Не буду, — постановила вона рішуче. — Я взагалі не знаю, як ми скотилися до такої серйозної розмови.

— Напевно з моєї вини. Нумо одразу покінчимо з цим і почнемо бути легковажними.

— Якби я ще знала, як почати.

— Можеш розповісти мені анекдот або загадати загадку.

— Шкода, що в нас немає паперових ковпаків.

— Ми б стали надміру помітними. Якщо почнемо тут коники ламати, мені можуть скасувати всі бонуси й запросити на вихід. Уявляєш собі скандал. Нас виженуть із «Саламандри». Мойра Беррідж матиме тему для обговорення на кілька місяців.

— Скаже, що ми на це заслужили своєю брехнею й нетовариськістю.

— Думаю, нам треба, не гаючи ні хвилини, скласти план на наступні три тижні, і відтак не марнувати ні хвилини. Щоб ти повернулася в Трінкомалі з вогником в очах і купою щасливих спогадів. Я відвезу тебе в Негомбо й покажу старий португальський форт. Він винятково красивий. Ми можемо поплавати в Панадурі, це пляж поблизу Блакитної лагуни. Відвідаємо Ратнапуру. У тамтешньому пансіонаті на столах стоять старі супові тарілки, у яких по вінця сапфірів. Я куплю тобі одненький — почепиш собі в ніздрю. Чим би ти ще хотіла зайнятися? Спортом? Могли б пограти в теніс.

— Я не маю ракетки.

— Я тобі позичу.

— Ну, не знаю. Ти дуже класно граєш?

— Блискуче. Втілення чоловічої грації, коли перестрибую через сітку, щоб привітати переможця.

Знову заграв оркестр. Цього разу вже не латиноамериканську музику, а стару романтичну мелодію, у якій головну партію вів тенор-саксофон.

Г’юґо раптом підвівся:

— Ходімо потанцюємо.

Вони зійшли на танцювальний майданчик, і вона опинилася в його обіймах. Г’юґо танцював легко та вправно, як вона й передбачала, не тупцяв перевальцем і не тягав її, як порохотяг, — дві типові небезпеки, з якими Джудіт мусила роками давати собі раду на вечірках. Він тримав її дуже близько, нахиливши голову так, що їхні щоки торкалися. І мовчав. Не було потреби щось говорити.

Через його плече вона подивилася на повний місяць, і їй здалося, що на мить щастя торкнуло її кінчиком крила.

О пів на третю ночі Г’юго відвіз її додому, на Галле-роуд. Вартовий відчинив їм ворота, і машина, проїхавши вигином під’їзної алеї, зупинилася перед портиком головних дверей. Вони вийшли з автомобіля. У повітрі витали пахощі квіток храмового дерева, а місяць світив так яскраво, що тіні в саду здавалися чорними, як туш. Джудіт зупинилася перед сходами на ґанок і обернулася до свого супутника.

— Дякую, Г’юґо. Вечір був чудовий. Кожна його мить.

— Навіть місис Беррідж?

— Вона дала нам привід посміятися.

Якусь секунду вона вагалася, а потім побажала йому:

— Добраніч.

Він поклав свої долоні на її плечі й нахилився, щоб поцілувати. Давно її не цілували так міцно. І ще давніше вона не отримувала такої насолоди від поцілунку. Джудіт обійняла Г’юґо й відповіла йому вдячно і пристрасно.

Вхідні двері відчинилися, і вони опинились у смузі жовтого електричного світла. Вони випустили одне одного з обіймів, розважені й нітрохи не присоромлені, і побачили на сходах Томаса, темні риси обличчя якого не виказували ні несхвалення, ні задоволення. Г’юґо перепросив, що не дав йому спати так пізно, а Томас у відповідь усміхнувся, і місячне світло засяяло на його золотих зубах.

Джудіт ще раз побажала Г’юґо на добраніч і ввійшла у відчинені двері. Томас пішов за нею, зачинивши й замкнувши за собою масивні замки.

Після цього дні спливали дедалі швидше, як буває на приємних, безтурботних канікулах, складаючись на тиждень, а потім ще на тиждень, і ще на тиждень. Зараз було вже вісімнадцяте вересня. Ще три дні — і настане час вирушати в довгу дорогу назад, до Трінкомалі, а там друкувати нескінченні звіти й учасно повертатися до казарми — без крамниць, без вишуканої міської метушні. Без затишного впорядкованого будинку, до якого можна завжди повернутися. Без Томаса. Без Боба. І без Г’юґо.

Г’юґо дотримав слова. То ж він закликав не марнувати ні хвилини. А головне, не пошкодував потім про свої обіцянки. З ним ніколи не було нудно, і він сам не нудився, і був явно в захваті від її товариства, і цінував час, який Джудіт гаяла з ним. Г’юґо залишався мило невибагливим, і вона могла почуватися в безпеці й захищеною, і ні на мить не почувалася в облозі очікувань із його боку.

Вони стали такими близькими й так невимушено почувалися наодинці, що навіть змогли обговорити це, лежачи на пустельному, розпеченому піску Панадури й дозволяючи сонцю висушити їх після купання.

—…Не так щоб я не вважав тебе чарівно привабливою, і не так щоб я не хотів кохатися з тобою. І я думаю, це було б дуже приємно нам обом. От тільки зараз не найкращий час. Ти надто вразлива. Тобі, як після поранення, потрібен спокій. Час, щоб загоїти рани, повернутися до повноцінного життя. Останнє, що тобі потрібно, це травма від фізичного зв’язку. Безрозсудна інтрижка.

— Г’юґо, це не було б безрозсудно.

— Але, можливо, нерозумно. Тобі вирішувати.

Він мав слушність. Її трохи лякала думка про необхідність зважуватися на будь-яке рішення. Їй просто хотілося пливти за течією.

— Не так щоб я була незайманою, Г’юґо.

— Дівчинко моя, я й на думці не мав, що ти незаймана.

— Я спала з двома чоловіками. І обох я дуже кохала. І обох я втратила. Після того трималася подалі від кохання. Надто боляче. Занадто довго гоїлося.

— Я дуже старався б не заподіяти тобі болю. Але я не хочу бавитися з твоїми емоціями. Не зараз. Я надто сильно полюбив тебе.

— Якби я могла залишитися в Коломбо… якби мені не повертатися до Трінкомалі… якби в нас було більше часу…

— Як багато «якби». І що це все змінило б?

— О Г’юґо, я не знаю.

Він узяв її руку й поцілував у долоню.

— Я теж не знаю. Ходімо, поплаваємо ще трохи.

Азід скерував автомобіль у відчинені ворота, повз вартового, проїхав під’їзною алеєю й, повернувши, зупинився біля вхідних дверей. Вимкнув мотор, швидко вискочив із машини й, перш ніж Джудіт устигла зробити це сама, відчинив для неї дверцята.

Його підкреслена увага завжди створювала в Джудіт відчуття, що вона мало не королівська особа.

— Дякую, Азіде.

Було пів на шосту вечора. Вона піднялася на ганок, пройшла через вхідні двері, прохолодний хол і порожню вітальню, а потім вийшла на заквітчану веранду. Там вона, як і сподівалася, побачила Боба Сомервілля й Девіда Бітті, які відпочивали після робочого дня в шезлонгах, насолоджуючись передвечірньою тишею. Низький столик між їхніми кріслами був заставлений традиційними атрибутами післяобіднього чаювання.

Девід Бітті заглибився в один зі своїх грубезних наукових фоліантів, а Боб читав лондонську «Тайме», яку щотижня доставляли авіапоштою. Боб досі був у своєму однострої: білі шорти, сорочка, високі білі шкарпетки й білі черевики. Зазвичай, прочитавши газету, він ішов у душ, голився й переодягався. Але спершу полюбляв перепочити за п’ятигодинним чаєм — щоденний ритуал, що його заспокоював, нагадуючи прості домашні радощі, пов’язані з Англією і дружиною, такими далекими зараз.

Він звів очі й опустив газету.

— Осьде й ти! А я вже думав, що з тобою сталося. Бери крісло. Випий чаю. Томас приготував сандвічі з огірком.

— Як цивілізовано. Добрий день, Девіде.

Девід Бітті здригнувся, моргнув, побачив Джудіт, опустив книжку, скинув окуляри і вдав, що наміряється підвестися зі стільця. Така ввічлива пантоміма відбувалася щоразу, коли б вона не заскочила його зненацька, тож Джудіт уже навчилася вчасно кинути «Не вставайте!», перш ніж його черевики торкнуться підлоги.

— Вибач. Читав… не почув… — він привітно всміхнувся, надів окуляри, відкинувся на подушки й повернувся до своєї книжки. Втрачений для світу. Салонні розмови не були його сильною стороною.

Боб налив чаю в білу вишукану чашку, поклав скибочку лимона й передав небозі.

— Ви грали в теніс, — ствердив він.

— Як ти здогадався?

— Завдяки спостережливості й дедукції, плюс білий одяг для тенісу й ракетка.

— Геніально.

— Де ви грали?

— У клубі. З Г’юґо і ще однією парою. Серйозні суперники.

— А хто виграв?

— Ми, звісно.

— Сьогодні ввечері ти кудись ідеш?

— Ні. Г’юґо має йти на якусь вечірку в казармах. Самі чоловіки.

— Це означає море випивки й небезпечні витівки після вечері. Коли ти побачиш його наступного разу, він, імовірно, матиме ногу в гіпсі… Поки не забув: я домовився про місце для тебе в машині до Кенді. Тебе заберуть із дому, о восьмій ранку, наступної суботи.

Джудіт скривилася, як вередлива дитина.

— Я не хочу їхати.

— Я теж не хочу, щоб ти їхала. Мені нестерпно бракуватиме тебе. Але ти знаєш сама. «Британський характер. Обов’язок кличе». До речі, про обов’язок: я маю тобі дещо переказати. Повідомлення від старшої офіцерки ЖДС, уяви собі. Вона телефонувала мені сьогодні по обіді. Запитала, чи будеш ти вільна завтра вранці, і якщо так, то чи може вона попросити тебе про допомогу.

— Допомогу в чому? — обережно уточнила Джудіт.

Вона служила достатньо тривалий час, щоб знати, що у війську ніхто ніколи ні до чого не зголошується добровільно, не з’ясувавши попередньо всіх деталей завдання. Вона взяла бутерброд із огірком і надкусила його солодку хрустку скоринку.

— Прийти й побути приязною з хлопцями, які на це заслуговують.

— Я не розумію.

— Тут зупинився корабель, на шляху до Англії. «Оріон». Шпитальне судно. Перша партія військовополонених із залізниці Бангкок — Бірма. Вони були в лікарні в Рангуні. Їм дозволили тут зійти на берег на кілька годин — їхній перший крок назад до цивілізації. У форті для них улаштують щось на кшталт частування. Гадаю, чай із булочками. Старша офіцерка збирає кількох ЖДС на роль господинь, щоб вони поспілкувалися з чоловіками й допомогли їм почуватися як удома.

— Що ти їй сказав?

— Сказав, що маю обговорити це з тобою. Я пояснив їй, що тобі днями повідомили про загибель твого батька в Чангі, тож для тебе зустріч із багатьма виснаженими в’язнями може мати особистий аспект.

Джудіт кивнула.

Вона доїла свій бутерброд і несамохіть узяла ще один. Військовополонені з Бірманської залізниці. Наприкінці війни, коли армійська медична служба висунулася в авангард, а за нею назирці — Червоний Хрест (і леді Маунтбеттен[184]), було відкрито залізничні табори і стало відомо про жахи, що там коїлися. Звіти і світлини в газетах викликали шок хвилі обурення, які можна було порівняти хіба тільки з реакцією західного світу на те, що відкрили союзні армії в таборах Аушвіцу, Дахау та Равенсбрюку в Європі.

На залізниці загинули тисячі чоловіків. Вони працювали в задушливих джунглях по вісімнадцять годин на добу. Жорстокі охоронці змушували працювати недужих, ослаблених голодом, виснажених малярією й дизентерією — хворобами, спричиненими незадовільними умовами, у яких утримували в’язнів.

Але тепер вони поверталися додому.

— Я зобов’язана піти, — зітхнула вона. — Якщо я цього не зроблю, не пробачу собі до кінця життя. Це було б жахливою слабкістю.

— Ніколи не знаєш. Може, тобі стане легше на серці.

— Важко уявити, як, після всього, що вони зазнали, хтось із них здатен зійти на берег…

— Вони деякий час перебували в шпиталі, де про них піклувалися, належним чином годували. Їхні сім’ї попередили, що вони живі й повертаються додому…

— Що я маю робити?

— Одягтися за уставом і прибути о дев’ятій ранку.

— Куди?

— Штаб ЖДС на Галле-роуд. Там отримаєш інструкції.

— Гаразд.

— Яка ж ти чудова дівчина. Випий ще чаю. Повечеряєш сьогодні зі мною й Девідом? Я скажу Томасу, щоб накрив на трьох.

Зранку, прийнявши душ і загорнувшись у тонкий халат, Джудіт поснідала сама, оскільки Боб і Девід Бітті вже поїхали на службу. Її сніданок складався з грейпфрута й китайського чаю. Нічого більше. Вона чомусь не мала апетиту. Після сніданку Джудіт повернулася до своєї кімнати й побачила, що Томас розклав на застеленому ліжку її чисту уніформу. Кашкет і черевики були вичищені до сліпучої білизни.

Вона одяглася, і це нагадало їй той останній день у Трінкомалі, коли вона, сповнена побоювань, наділа чисту уніформу й пішла курною дорогою на зустріч зі старшою офіцеркою. А тепер знову в бій. Вона застебнула ґудзики, зашнурувала черевики, зачесалася, наділа кашкет, підвела губи помадою і скористалася парфумами. Думала взяти сумку, але потім вирішила, що не треба. До полудня вона буде вдома. Але, про всяк випадок, дістала з торбинки пачку рупій і запхала їх у кишеню спідниці.

У холі вона побачила Томаса, який чекав на неї біля відчинених дверей.

— Сказати Азіду, щоб відвіз вас?

— Ні, Томасе, дякую, я пройдуся. Це лише кількасот метрів.

— Це дуже правильно, те, що ви робите. Мужні люди. А ті японці, боже праведний! Перекажіть від мене хлопцям, що вони дуже хоробрі.

Його темне обличчя було сповнене щирого співчуття, вияв якого неабияк зворушив Джудіт.

— Так. Це правда. Я перекажу їм.

Вона ступила надвір, у яскраве світло і спеку, вийшла через ворота й попростувала по жвавій Галле-роуд. Нарешті в полі зору з’явився штаб ЖДС, велика біла й розцяцькована, як весільний торт, двоповерхова будівля в едвардіанському стилі, з пласким дахом, увінчана декоративною балюстрадою. Колись це був будинок багатого купця, але тепер він дещо втратив колишній блиск, а паркова територія з доріжками й газонами, що його оточувала, була забудована спальними корпусами й душовими блоками.

Вона ввійшла у ворота, і молодий вартовий схвально всміхнувся їй. Джудіт побачила припарковану на гравії вантажівку — бравий моряк за її кермом занурився у вивчення старого числа «Тітбітс». Вона піднялася дрібними сходами під тінь імпозантного портика й увійшла до високого холу, який тепер правив за комендантський відділ. Там стояли письмові столи і стелаж для пошти. Кілька дівчат із ЖДС уже чекали на інструкції. Надати інструкції, схоже, мала юна молодша офіцерка, при якій, для моральної підтримки, була також чергова ЖДС. Офіцерка трохи плуталася в іменах і цифрах.

— Має бути чотирнадцять осіб із ЖДС. Скільки в нас є?.. — намагалася порахувати присутніх, допомагаючи собі олівцем. — Одна. Дві…

— Дванадцятеро, мем, — показувала себе дещо меткішою чергова.

— Тоді залишаються ще двоє.

Вона побачила Джудіт, яка стала скраю групи.

— Ви хто?

— Данбар, мем.

— Звідки?

— Військовий корабель Його величности «Аделаїда». Трінкомалі. Я у відпустці.

— Данбар, — шукала її у списку молодша офіцерка. — А, осьде ви. Позначила вас. Усе одно ще не всі, — вона занепокоєно подивилася на годинник — відповідальність явно її виснажувала. — Одна запізнюється…

— Ні, я не запізнююся, — впурхнула в хол ще одна волонтерка. — Ще тільки за п’ять дев’ята.

Невисока міцна дівчина, засмагла, як чорнослив, із веселими синіми очима й коротким темним волоссям, що віночком кучерявилося навколо стрічки її шапочки.

Її впевнена поведінка трохи спантеличила молодшу офіцерку.

— Угу, гаразд. Молодець. Е… ви Садлов?

— Так точно. З корабля Його величности «Ланка». У мене вільний ранок.

Нарешті було вирішено, що всі зібралися й готові вирушати. Було віддано відповідні накази. Вантажівка завезе їх до форту, поблизу місця, куди колишніх ув’язнених доставлять шлюпки.

— Чому не на пристані? — запитала одна з дівчат.

— Ми мали б тоді підготувати автобуси, щоб доставити чоловіків до форту. А так вони зможуть пішки дійти до Гордонс-Грін, там два кроки відстань. У тому місці е стапель і причал. Коли вони зійдуть на берег, ви їх зустрінете, поговорите з ними і проведете до місця, де стоять намети й буде подано частування й напої.

— Пиво? — з надією в голосі уточнила ЖДС Садлов.

— Ні, — пролунала суха відповідь. — Чай із булочками, сандвічі тощо. Є ще запитання?

— Скільки часу ми маємо там залишатися?

— Доти, доки відчуватимете себе корисними. Подбайте, щоб їм було затишно й ситно. Розважте їх.

— Там будемо тільки ми, мем? — стривожено запитала інша дівчина.

— Ні, звісно ж, ні. Будуть медсестри зі шпиталю й контингент із гарнізону. І, здається, оркестр, який гратиме музику. А потім, на частуванні в наметі, старші офіцери з усіх трьох служб і один чи два місцевих священники й посадовці. Ви не будете самотніми, — молодша офіцерка обвела поглядом присутніх. — Усім усе зрозуміло? Гаразд. Можете йти.

—…І британського вам щастячка, — закінчила за неї ЖДС Садлов, чим розсмішила всіх, крім молодшої офіцерки, яка вдала, ніби не почула дотепу[185].

Чотирнадцять дівчат вийшли на спекотне сонце, а бравий моряк, почувши їхнє щебетання, вистрибнув із кабіни, обійшов вантажівку, опустив задній борт і допоміг, кому треба було, залізти в кузов. Там вони влаштувалися на дерев’яних лавках по обидва боки. Коли всі були завантажені, що та худоба, водій підняв і закріпив задній борт. За мить мотор завівся, і вони рушили, підстрибуючи й похитуючись, через ворота й далі по Галле-роуд.

Дівчат у кузові обвівав вітерець, оскільки поли брезентового пологу були загорнуті нагору і вантажівка була зусібіч відкрита. Джудіт і ЖДС Садлов, які підіймалися в кузов останніми, сиділи пліч-о-пліч на лавці скраю.

— Хух, таки встигла, — поділилася Садлов із сусідкою. — Бо вже сама не вірила. Намагалася знайти, хто б підвіз, але марно, тож мусила найняти рикшу. Ось чому я в останню мить.

Вона придивилася до Джудіт.

— Ми наче незнайомі? Ти з Коломбо?

— Ні. З Трінкомалі. Я у відпустці.

— А я ж бачу, що обличчя незнайоме. Як тебе звати?

— Джудіт Данбар.

— Я Сара Садлов.

— Дуже приємно.

— Скажи, яка жалюгідна була та молодша офіцерка? Мокра курка. Я щось не в захваті від їхнього плану, А ти? Чай із булочками в армійському наметі — я це не назвала б гідним пошануванням після всього, через що пройшли бідолашні хлопці.

— Не думаю, що вони готові до надміру збудливих розваг.

Позаду них залишалася вкрита курявою Галле-роуд, широка і жвава, між алеями високих пальм. Джудіт дивилася на неї й думала про свого батька, який мешкав у Коломбо і щодня їздив цією дорогою до офісу «Вілсон — Мак-Кіннон» і назад. Думала про те, як він помирав у бруді, стражданнях і безнадії Чангі, і намагалася згадати, яким він був на вигляд, як звучав його голос, але відтворити його образ не могла. Надто багато часу минуло. І це було прикро, бо саме зараз, сьогодні вранці, їй не завадила б батьківська підтримка. Щоб рівно тримати спину. «Тату, якщо ти тут. Я роблю це заради тебе. Не дозволь, щоб я сплохувала».

Сара Садлов посовалася поруч із нею на жорсткій лавці.

— Боже, чого б я зараз не віддала за цигарку, — схоже, вона мала ті самі побоювання, що й Джудіт. — Скажи, це трохи морока? Я маю на увазі, треба ще вигадати, про що говорити, що сказати. Такі теревені, як на вечірці з коктейлями, навряд чи доречні, а я боюся важких пауз.

Дівчина замислилася над цією проблемою, а потім її осяяло.

— Знаєш, буде набагато простіше, якщо ми діятимемо в парі. Як в однієї з нас закінчиться запас балаканини, зможе долучитися друга. Що скажеш? Тримаймося разом?

— Так, залюбки, — миттєво погодилася Джудіт, і їй одразу стало легше: надійнішої партнерки, стійкої до стресу, за цих обставин вона уявити собі не могла.

Вони проїжджали повз знайомі об’єкти. Готель «Галле-Фейс», набережна Галле-Фейс-Грін. Їхня вантажівка прогуркотіла мостом і виїхала на шлях, що пролягав уздовж східного берега форту. Насичена синява моря простягнулася до самого крайнеба, а південно-західний вітер гнав на прибережні скелі нескінченну процесію хвиль, які із шумом розбивалися об каміння. Вони дісталися мису, що утворював природну, захищену від негоди гавань, де вода була завжди спокійною. На дальньому кінці мису височів маяк, а при березі справді був причал і стапель. Неподалік, у бездоганному військовому порядку вишикувався оркестр сикхів, привертаючи увагу розкішними тюрбанами, що доповнювали їхнє парадне вбрання — шорти й туніки кольору хакі. З-посеред них виділявся величного зросту й статури тамбурмажор із величезною срібною булавою, підперезаний червоним шовковим поясом із довгими китицями, один кінець якого був перекинутий навкіс через плече.

— Я не знала, що сикхи грають на волинках, — здивувалася Сара. — Мені уявлялося, що вони грають на ситарах і отих флейтах для заклинання змій.

— А їхній вигляд справляє враження, скажи?

— Я скажу, коли почую, як вони заграють.

Вантажівка зупинилася, водій опустив задній борт, і вони всі зійшли на землю. Інші учасники вітальної комісії були вже на місці: офіцери з гарнізону і штабу ВМС, дві машини швидкої допомоги й кілька медсестер — їхні білі хустки та фартухи врочисто тріпотіли на вітрі.

У глибині форту височіла Годинникова вежа, урядові будівлі, Будинок королеви, банки та інші установи. На зелених галявинах Гордонс-Грін (місце проведення урочистих військових і державних заходів або вечірок просто неба для коронованих осіб) військові встановили намети кольору хакі й оздобили їх прапорцями та стрічками, а на верхівці високого флагштока майорів «Юніон Джек».

«Оріон» стояв на якорі приблизно за милю від берега.

— Схожий на довоєнний туристичний лайнер на прогулянковому круїзі, — зауважила Сара. — Іронія долі полягає в тому, що насправді це шпитальне судно, і більшість його пасажирів, імовірно, занадто хворі й ослаблені, щоб бодай зійти на берег… О боже, насправді ось вони йдуть.

Джудіт подивилася й побачила три шлюпки неподалік маяка, що прямували до причалу, вишикувавшись в одну лінію. У кожній з них було так багато пасажирів, що з берега через сліпуче сонце вони видавалися трьома розмитими плямами кольору хакі з крапочками блідих облич.

— Схоже, їх таки чимало, скажи? — Джудіт знала, що її балаканина має нервовий характер, але не могла стримати потоку слів. — Визнаю, мені все це видається трохи дивним. Я маю на увазі невідповідність усіх цих святкових приготувань тим жахливим фактам, про які ми всі вже знаємо. Тобто мене бентежать усі ці прапорці, оркестр тощо… Я тільки сподіваюся, що вони не стануть… О боже!

Її перебив голос тамбурмажора, який викрикнув перший наказ так різко, що Сара аж підскочила. Тамбурмажор, очевидно, чітко дотримувався протоколу. Сонячне світло спалахнуло на його булаві, загуркотіли барабани, а всі волинкарі разом піднесли волинки на рівень плечей. Після цього пролунало моторошне пронизливе ревіння — музиканти разом наповнили мішки своїх інструментів повітрям. Так само разом вони заграли — не військовий марш, а старовинну шотландську пісню.

— О боже, — зітхнула Сара, — сподіваюсь, я не рюмсатиму.

Шлюпки наближалися, їхні пасажири стояли щільно, плечем до плеча. Тепер можна було розгледіти риси окремих облич людей на борту.

Не такі вже й «прекрасні човни», і транспортували вони, звісно, не принців чи королів, а звичайних вояків, які пережили пекло й тепер поверталися в реальний, знайомий світ. Це ж треба було здогадатися зустріти їх на березі звуками шотландської волинки. На когось зійшло натхнення, вирішила Джудіт. Звісно, вона чула й раніше оркестри з волинок — по радіо і в кінохроніці, але ніколи не бувала частиною цього дійства, не чула наживо цю несамовиту музику, підхоплену вітром, просто неба. Вкупі з рештою обставин цієї особливої події музика розбирала її на сльози, так само, як Сару.

Зусиллям волі Джудіт погамувала сльози й запитала якомога спокійніше, рівним голосом:

— Чому вони грають шотландську мелодію?

— Імовірно, інших не знають. Насправді більшість полонених — це Даремська легка піхота, але я думаю, що серед них є також «Гордонські горяни».

У Джудіт пробіг мороз по шкірі.

— Гордонці?

— Так мені сказала наша офіцерка.

— Я колись знала одного гордонця. Він загинув у Сінгапурі.

— Можливо, ти зустрінеш когось із його друзів.

— Я не знала нікого з його друзів.

Перша шлюпка пришвартувалася. Її пасажири почали по-військовому організовано підійматися на причал.

— Нумо, — розправила плечі Сара, — не стовбичмо як укопані. Зараз ми вступаємо. Приязні усмішки й весела балачка.

Попри їхні побоювання, усе виявилося не так складно, як гадалося. На берег зійшли не прибульці з іншої планети, а звичайні молоді люди, і щойно вона почула їхню мову із заспокійливими регіональними акцентами Нортумберленду, Камберленду й Тайнсайду, всі сумніви Джудіт розвіялися. Худющі, як скелети, з непокритими головами, бліді від хвороб й недоїдання, вони були охайні й чисті, пристойно вдягнені (допомога Червоного Хреста в Рангуні?) у зелені бавовняні мундири, взуті в брезентові черевики на шнурівці. Жодних відзнак, жодних полкових емблем. Спускаючись із причалу по двоє й по троє, вони наближалися повільно, ніби не впевнені, чого очікувати, проте, коли вбрані в біле дівчата із ЖДС і медсестри змішалися з ними, вітаючи, розмовляючи й потискаючи руки, їхня сором’язливість розтанула.

— Вітаю. Я Джудіт. Дуже приємно.

— Я Сара. Ласкаво просимо в Коломбо.

— Ми навіть запросили для вас оркестр.

— Ми дуже раді вас бачити.

Невдовзі навколо кожної дівчини цілком природним чином зібралося по кілька чоловіків, які явно відчули полегшення, коли їм сказали, що вони мають робити.

— Ми відведемо вас на Гордонс-Грін, де стоять намети.

— Супер.

Одна зі старших сестер, щоб привернути до себе увагу, поплескала в долоні, достоту як шкільна вчителька.

— Ніхто не мусить іти пішки, хто не хоче. У нас є транспорт, на випадок, що хтось бажає, аби його підвезли.

Але група Джудіт, яка вже розрослася до двадцяти осіб, заявила, що вони підуть пішки.

— Гаразд. Тоді ходімо.

Відтак вони неспішно вирушили вгору похилим укосом. Волинки вже грали іншу мелодію.

— Ота сестра, що плескала в долоні, — озвався чоловік поруч із Джудіт. — У нас була така вчителька, коли я був малим.

— У нас, де саме?

— Олнвік.

— Ви раніше бували в Коломбо?

— Ні. Ми зупинялися тут дорогою до Сінгапуру, але не сходили на берег. Офіцери зійшли, але нижчим чинам дозволу не було. Вважалося, либонь, що ми можемо розбігтися.

— Було б на краще, якби розбіглися, — докинув один із його товаришів.

У цього на шиї пузирилися ґулі від чиряків, а сам він кульгав, кривлячись від болю на кожному кроці.

— Вам не дуже важко йти пішки? Не хочете, щоб вас підвезли?

— Трохи розім’яти ноги не завадить.

— А ви звідки родом?

— З-під Волсінгема. У мого батька там овеча ферма.

— Ви всі з Даремської легкої піхоти?

— Так точно.

— А є на борту «Гордонські горяни»?

— Так, але вони в останній шлюпці. Ще не висадилися.

— Якось неввічливо вийшло, що шотландською музикою зустріли вас. Правильно було б тоді заграти спершу якісь нортумберлендські пісні.

— Які, наприклад?

— Не знаю. Я не знаю жодної.

— Не знаєте «Коли підходить човен»? — підказав інший чоловік.

— Ні. Вибачте. Я геть необізнана.

— Як, кажете, вас звуть?

— Джудіт.

— Ви служите в Коломбо?

— Ні, я у відпустці.

— Чому ж тоді не відпочиваєте?

— Я відпочиваю.

Багато років потому той офіційний прийом для військовополонених, що поверталися додому, Джудіт пригадувала так само, як Актовий день у «Святій Урсулі» або садові чаювання в Англії. Там були присутні всі елементи благодійного церковного заходу просто неба. Запахи витоптаної трави, брезенту й перегрітих людських тіл. Оркестр Королівської морської піхоти на галявині виконував легкі композиції Гілберта й Саллівана. У задушливих наметах товклися чоловіки в хакі й посадовці, які прийшли віддати їм шану (вікарій, лорд-лейтенант чи полковник Кері-Льюїс здавалися б тут цілком на своєму місці). Потім — частування. Столи в наметах були заставлені ласощами. Булочки, сандвічі, тістечка — усе це зникало в рекордно короткі терміни, та їх миттєво підставляли з якогось бездонного джерела. З напоїв була холодна кава, лимонад і гарячий чай (знову ж таки, цілком природно було б тут побачити місис Неттлбед чи Мері Міллівей, відповідальних за подавання чаю, а місис Мадж — із молочним дзбаном і цукорницею).

Намети були такі переповнені, що це обмежувало доступ до столів, тож Джудіт і Сара, благополучно доставивши своїх підопічних на місце призначення, взялися до кельнерських обов’язків: навантажували таці повними тарілками, склянками й чашками та розносили їх, стежачи за тим, щоб кожен гість із «Оріона» отримав свою частку з бенкету.

На цей час усюди точилися жваві розмови, скрізь було гаряче й гамірно. Потроху гості, остаточно наситившись, почали по двоє й по троє виходити на галявину, щоб полежати на траві, покурити й послухати живу музику.

Джудіт подивилася на годинник і побачила, що вже пів на дванадцяту. Сари Садлов ніде не було видно, а стюарди прибирали залишки частування. Сорочка прилипла дівчині до спини, і, здавалося, їй нічого вже тут робити, тому вона вийшла з намету, пірнувши під брезентовий навіс і переступивши через натягнуті мотузки. Вона стояла обличчям до моря, і вітерець приємно холодив їй обличчя.

Джудіт постояла якусь мить, вдихаючи пориви свіжого повітря і спостерігаючи за мирною картиною: галявини Гордонс-Грін; Королівський морський оркестр (у парадних білих шоломах) виконує музику з «Фартушка»; групи чоловіків у розслаблених позах. Один із них привернув її увагу. Він не лежав, як більшість, спершись на лікоть, а стояв до неї спиною, як видавалося, повністю зосереджений на музиці. Його постать упала їй в око ще й тому, що він вирізнявся серед інших. Довготелесий і худий, як решта, але інакше вбраний. Не в безлику зелену форму і брезентові черевики. На ногах він мав стоптані пустельні берці, що морські офіцери називали їх «бордельками», на чорнявій голові — гордонську шапку гленгарі, стрічки якої тріпотіли на вітрі. Рукава поношеної сорочки кольору хакі були засукані до ліктів. І кілт. Гордонський кілт. Пошарпаний і вицвілий, складки по-дилетантськи прошиті шпагатом. Але ж таки кілт.

Ґас.

На мить вона подумала, що це може бути Ґас, а потім одразу зрозуміла, що це не він, бо Ґас був мертвий. Він загинув у Сінгапурі. Але, можливо, він знав Ґаса.

Джудіт попростувала до нього через галявину. Він не чув її кроків, коли вона підійшла ззаду, тож, коли сказала «Вітаю», здригнувся від несподіванки.

Він обернувся, і Джудіт подивилася йому в обличчя. Темні очі, густі брови, щоки трупного кольору, шкіра помережана дрібними зморшками, яких раніше не було. Вона відчула, наче серце на мить перестало битися — вона ніби застигла в часі.

Він перший порушив мовчання.

— Боже милий. Джудіт.

О Лавді… Як ти помилялася. Ти весь цей час помилялася.

— Ґасе…

— Звідки ти тут?

— Звідси. З Коломбо.

Він не загинув у Сінгапурі. Він не помер. Він тут. Переді мною. Живий.

— Ти живий, — мовила вона вголос.

— А ти думала, що ні?

— Так. Я роками думала, що ти помер. Ще із Сінгапуру. Ми всі так думали. Коли я побачила тебе зараз, як ти тут стоїш, я зрозуміла, що це не ти, бо це не міг бути ти.

— Я схожий на труп?

— Ні. У тебе чудовий вигляд, — запевнила вона його абсолютно щиро. — І берці, і кілт, і гленгарі. Як ти зумів усе це зберегти?

— Тільки кілт і шапку. Берці я вкрав.

— Ох, Ґасе.

— Не треба плакати.

Але вона ступила крок до нього, обняла його за талію і притиснулася обличчям до зношеної бавовняної сорочки захисного кольору. Вона відчула гострі ребра, почула биття серця. Його руки стиснули її в обіймах, і вони просто стояли так, притулившись одне до одного, відкриті для сторонніх поглядів чи зауважень. І Джудіт знову подумала про Лавді, а потім перестала думати про Лавді. Наразі мало значення тільки те, що вона знову знайшла Ґаса.

Через якусь хвилину вони відпустили обійми. Якщо хтось і зауважив цю інтимну сцену, то не виявив до неї цікавости. Вона не заплакала, а він не поцілував її. Усе було скінчено. Повернулися до дружнього спілкування.

— Я не бачила тебе в наметі.

— Я пробув там дуже недовго.

— Тобі обов’язково тут залишатися?

— Не обов’язково. А тобі?

— Теж ні. Коли ти маєш повернутися на борт?

— Шлюпка о третій.

— Ми могли б поїхати на Галле-роуд. Туди, де я зупинилася. Випити, з’їсти ланч. Час іще є.

— Чого мені справді хотілося б, — сказав на це Ґас, — то це поїхати в готель «Галле-Фейс». У мене там щось на кшталт побачення. Але я не можу поїхати сам, бо не маю грошей. Ані рупії. Тільки японські банкноти.

— У мене гроші є. Я завезу тебе. Поїду з тобою.

— Як?

— Візьмемо таксі. Біля Годинникової вежі є стоянка. Ми туди дійдемо пішки.

— Ти впевнена?

— Звісна річ.

— У тебе не буде неприємностей?

— Я у відпустці. Вільна пташка.

Вони пішли потихеньку. Знову ніхто не помітив, а якщо хто помітив — нічого не сказав. Вони пройшли через майже порожній намет, а потім просто по траві вийшли на Квін-стріт і цією вулицею дісталися перехрестя й Годинникової вежі. Там справді чекало кілька старовинних таксі. Водії, побачивши їх, миттєво підхопилися на ноги, щоб посперечатися між собою за клієнтів, але Джудіт і Ґас сіли в першу машину в черзі, що дозволило уникнути зайвих суперечок.

— Знаєш, до цього моменту я ніколи не усвідомлювала, як важко бути свідком, — озвалася Джудіт до Ґаса. — У суді. У справі про вбивство, наприклад. Ти можеш присягнутися на Біблії, що бачила чи не бачила людину в якийсь принципово важливий момент. Але тепер я знаю, наскільки те, що ти бачиш, насправді залежить від того, у що ти віриш або вважаєш за правду.

— Ти маєш на увазі мене?

— Це був не ти, доки не побачила твого обличчя.

— Найкраще, що сталося зі мною за всі часи, — це побачити твоє. Розкажи мені про себе. Ти у відпустці. То ти не тут служиш?

— Ні. У Трінкомалі. Ти не пам’ятаєш Боба Сомервілля, мого дядька? Здається, втім, ти й не зустрічався з ним ніколи. Він контрадмірал у штабі головнокомандувача. Я в нього зупинилася.

— Ясно.

— Його дружина, Бідді, була сестрою моєї матері.

— Була. У минулому часі.

— Так. Мої батьки перебували в Сінгапурі приблизно в той час, що й ти…

— Я знаю. Я зустрів їх якось на полковій вечірці в казармах Селарінг. Це було перед Перл-Харбором, коли ми ще влаштовували вечірки. Що з ними сталося? Вони виїхали?

Джудіт похитала головою.

— Ні. Мій батько загинув у Чангі.

— Мені дуже шкода.

— А мама з молодшою сестрою намагалися потрапити до Австралії, але їхній корабель торпедували в Яванському морі. Вони не вижили.

— О боже. Мені щиро жаль.

— Тому я у відпустці. На місяць. Щоб побути з Бобом. Я маю повернутися до Трінкомалі наприкінці цього тижня.

— Ще кілька днів, і я з тобою розминувся б.

— Саме так.

Таксі їхало вздовж краю Галле-Фейс-Грін. Група хлопчиків грала у футбол, ведучи м’яч і копаючи його босими ногами. Ґас повернув голову, щоб подивитися на них.

— Це не зовсім те саме, але мої батьки теж померли. Не з голоду й не втопилися, а тихо, у власних ліжках, або в лікарні, або, можливо, у будинку для людей похилого віку, — обернувся він до Джудіт. — Вони стали літніми ще до мого народження. Я був єдиною дитиною. Можливо, вони теж думали, що я загинув.

— А хто тобі про них повідомив?

— Одна чудова жінка, щось на кшталт соціальної працівниці, у шпиталі в Рангуні.

— У Сінгапурі ти не міг про себе комусь повідомити? Навіть батькам?

— Я намагався передати листа з Чангі, але не думаю, що він дійшов до них. А іншого шансу в мене не було.

Таксі звернуло на подвір’я готелю й зупинилося в тіні глибокого навісу. Вони зайшли всередину, до довгого фоє, заставленого квітучими кущами в горщиках і заскленими вітринами з вишуканими й дорогими прикрасами: золоті намиста та браслети, сапфірові й діамантові брошки та сережки, каблучки з рубінами і смарагдами.

— Ґасе, ти сказав, у тебе побачення?

— Так.

— З ким?

— Зачекай і побачиш.

За стійкою реєстрації стояв клерк-сингалець.

— Куттан ще тут працює? — запитав його Ґас.

— Авжеж, сер. Він відповідає за ресторан.

— Можна з ним поговорити? Я не затримаю його надовго.

— Чи можу я сказати, хто хоче його бачити?

— Капітан Каллендер. Друг полковника Кемерона. «Гордонські горяни».

— Дуже добре. Можливо, ви хотіли б зачекати на терасі? — вказав він тендітною коричневою рукою. — Бажаєте прохолодних напоїв? Кави з льодом чи що-небудь із бару?

— Ти що питимеш? — обернувся Ґас до Джудіт.

— Лимонад, будь ласка.

— Лимонад для леді й пиво для мене.

— Дуже добре, сер.

Вони пройшли по полірованій мармуровій підлозі фоє й вийшли на терасу — Ґас попереду, розсуваючи очеретяні стільці, вибираючи столик. Джудіт, ідучи за ним, дивувалася його холоднокровності, відстороненості, владності в поставі, яка вочевидь була вродженою, а тому — незнищенною. Він не тільки пережив жахи Бірманської залізниці, а й пережив їх, як здавалося, з певним стилем. Його понищена уніформа не видавалася на ньому ні комічною, ні дивною завдяки тому, що він носив її з такою гідністю. І було також щось більше. Внутрішня сила — відчутна та грізна. Джудіт це трохи лякало. Рано чи пізно вона змушена буде розповісти йому про Лавді. У давні часи гінцям, що приносили погані новини, бувало, відрубували голови. Вона вирішила, що нічого чутливого не розповідатиме, доки він сам не запитає.

Вони сиділи на терасі, їм принесли напої. Кілька дітей під пильним наглядом няньок — ам — плавали в басейні. Вітерець шелестів листям пальм, а за декоративною балюстрадою парку розкинулося море.

— Тут усе, як було, — зауважив Ґас. — Нічого не змінилося.

— Ти був тут?

— Так, дорогою до Сінгапуру. Ми з кількома іншими хлопцями з нашого полку прибули на військовому кораблі через Кейптаун. Зупинилися тут на чотири дні, а потім пересіли на інший корабель. То були незабутні кілька днів. Вечірки й гарненькі дівчата. Гарні були дні.

— Капітане Каллендере.

Вони не чули, як він підійшов, але він уже був тут. Ґас підвівся.

— Куттане.

Він стояв перед ними в білосніжному кітелі з червоними шовковими еполетами, волосся охайно зачесане і змащене олією, а розкішні вуса в раджастанському стилі[188] бездоганно підстрижені. У лівій руці він тримав срібну тацю, на якій стояла пляшка віскі «Блек-енд-Вайт».

— Я не повірив своїм вухам, боже мій, коли мені сказали, що ви тут. Що ви живі й здорові.

— Радий тебе бачити, Куттане.

— А я — вас. Бог дуже милосердний. Ви прибули на кораблі з Рангуна?

— Так. Відпливаємо сьогодні вдень.

— Я дивитимуся, як ваш корабель вийде в море. Сутенітиме, усі вогні світитимуться. Дуже красиво. Я проводжатиму вас додому.

— Куттане, я тебе згадуватиму.

— А це ось пляшка «Блек-енд-Вайт» полковника Кемерона, яку він попросив мене зберегти для нього. Я зберігав її під замком весь цей час, — він озирнувся. — Полковник Кемерон не з вами?

— Він помер, Куттане.

Старий втупився в нього сумними темними очима.

— О, капітане Каллендере, це дуже погана новина.

— Я не хотів їхати з Коломбо, не сказавши тобі.

— Я ніколи не забуду тих днів, коли ви були тут. І полковника Кемерона. Справжній джентльмен, — він подивився на пляшку віскі. — Я був такий упевнений, що він повернеться по неї, як обіцяв. Він за неї сплатив тієї останньої ночі. Сказав: «Куттане, збережи її для мене. На льоду. Ми відсвяткуємо ще раз, дорогою додому». А тепер він не повертається.

Він узяв пляшку з таці й поставив її на стіл.

— Тоді ви маєте її взяти.

— Я прийшов не по віскі, Куттане. Я прийшов, щоб побачити тебе.

— Я дуже вдячний. Ви прийдете в ресторан на обід?

— Мабуть, ні. Я не маю часу, щоб оцінити вашу смачну їжу, та й, боюся, зараз мій шлунок до неї не готовий.

— Ви хворіли?

— Тепер зі мною все гаразд. Куттане, ти зайнята людина. Я не повинен відривати тебе від службових обов’язків, — Ґас простягнув йому руку. — Прощавай, старий друже.

Вони потиснули один одному руки. А потім Куттан відступив назад, склав долоні разом і злегка вклонився з любов’ю й повагою.

— Нехай бог береже вас, капітане Каллендере.

Коли він пішов, Ґас знову сів за стіл і подивився на пляшку віскі.

— Треба буде знайти якусь торбину, щоб сховати. Я не хочу привертати до неї увагу, коли підійматимуся на борт «Оріона».

— Ми що-небудь знайдемо, — пообіцяла йому Джудіт. — Забереш її із собою в Шотландію.

— Що вугілля до Ньюкасла возити…

— А що буде, коли ти повернешся додому?

— Ще не знаю. Мабуть, прибуду до штабу в Абердині. Пройду медогляд. Демобілізуюся.

— Ти серйозно хворів?

— Не більше за решту. Авітаміноз. Дизентерія. Виразки й фурункули. Плеврит, малярія, холера. За першими підрахунками, померло близько шістнадцяти тисяч британців. Чоловіків, які сьогодні зійшли на берег, утричі менше від тих, кого ми змушені були залишити на борту.

— Тобі тяжко говорити?

— Про що?

— Про Сінгапур, про те, як усе почалося. Я отримала останнього листа від мами… але він нічого мені не пояснив — у ньому тільки розгубленість і хаос.

— Саме так воно й було. Наступного дня після Перл-Харбору японці вторглися в Малаю. Гордонці брали участь в обороні узбережжя, але на початку січня нас перекинули вглиб країни, у Малаю, і ми приєдналися до австралійської бригади. Але в нас не було жодної надії, і до кінця січня ми відступили через дамбу на острів Сінгапур. Але це була безнадійна кампанія, без повітряної підтримки ми були приречені на поразку, мали лише близько півтори сотні літаків, бо значна частина Королівських ВПС була задіяна в боях у Північній Африці. Тим часом острів повнився біженцями. Нас відправили тримати тили — на дамбу Коузвей. Ми тримали позиції три-чотири дні, але мали на озброєнні самі гвинтівки з багнетами, бо артилерійські снаряди закінчилися дуже швидко. Були розмови про ймовірні шляхи втечі — зробити ривок на Яву чи ще кудись, але все обмежилося чутками. Потім, через тиждень після вторгнення на Сінгапур, японці дісталися до водосховищ, які забезпечували весь острів прісною водою. У місті було щонайменше мільйон людей, і японці перекрили крани. Це був кінець. Капітуляція.

— Що тоді сталося з вами?

— Нас відправили в Чангі. Там було не так уже й погано, і охоронці досить розсудливі. Я потрапив у робочу групу, яку відправили на вулиці, ремонтувати пошкодження від бомбардувань. У мене непогано виходило добувати якісь припаси й додаткові пайки. Я навіть продав свій годинник за сінгапурські долари й за них підкупив одного з охоронців, щоб той відправив листа моїм батькам, але не знаю, чи він це зробив і чи вони його отримали. Напевно, я вже ніколи про це не дізнаюся. А ще він приніс мені папір і олівці, блокнот для малювання, і мені вдавалося впродовж наступних трьох із половиною років заповнювати його малюнками і зберігати. Своєрідний щоденник. Але малюнки не для людського ока.

— Вони досі в тебе?

— На борту, — кивнув Ґас. — Разом із новою зубною щіткою, новим шматком мила й останнім листом від Ферґі Кемерона, який я маю передати його вдові.

— Що було далі, Ґасе?

— Ну, ми пробули в Чангі близько шести місяців, а потім поширилася чутка, що японці побудували для нас розкішні концтабори в Сіамі. Потім усіх нас посадили в сталеві вантажівки для перевезення худоби і п’ять діб везли на північ, до Бангкока. По тридцять осіб у кожній вантажівці, тож місця прилягти, бодай по черзі, не було. Нам давали на особу по одній чашці рису й по одній чашці води на день. Коли ми дісталися Бірми, багато хто з нас був недужий, а дехто помер. У Бангкоку ми повипадали з вантажівок, геть знесилені, дякуючи богу, що це випробування закінчилося. Ми не знали, що все тільки починається.

Діти наплавалися, і їхні ами повели їх на полуденок. Вода в басейні знерухоміла. Ґас узяв свій келих і допив пиво.

— На цьому все, — оголосив він. — Ні слова більше. Крапка, — послав він їй бліду посмішку через стіл. — Дякую, що вислухала.

— Дякую, що розповів.

— Годі про мене. Я хочу почути щось про тебе.

— О Ґасе, доволі все банально, проти твоєї історії.

— Прошу тебе. Коли ти вступила до ЖДС?

— Наступного дня після загибелі Едварда.

— Це було жахливо. Я написав Кері-Льюїсам. Я тоді був в Абердині, після Сен-Валері. Я дуже хотів поїхати до них, але до відплиття в Кейптаун не було жодної можливости, — він насупив брови, щось пригадуючи. — Здається, ти купила будинок місис Боскавен?

— Так. Після її смерті. Він чудовий. Я завжди обожнювала цей будинок. І це означає, що в мене є свій дім. Бідді, дружина Боба Сомервілля, переїхала до мене. І Філліс, яка працювала на мою матір. І її маленька донька, Анна. Вони всі зараз там.

— І ти туди повернешся?

— Так.

Вона чекала. І він запитав:

— А Нанчерров?

— Усе як було. За винятком того, що Неттлбед перестав бути мажордомом і став садівником. Він, звісно, так само чистить твідові піджаки полковника, але набагато більше його хвилює квасоля.

— А Даяна? А полковник?

— Без змін.

— Атена?

— Руперта поранили в Німеччині. Він звільнився з Королівських драгунів. Зараз вони всі живуть у Глостерширі.

Вона чекала.

— А Лавді?

Він дивився на неї. І вона сказала:

— Ґасе, Лавді вийшла заміж.

— Заміж? — на його обличчі відобразилась абсолютна недовіра. — Лавді? Заміжня. За кого вона вийшла?

— За Волтера Маджа.

— За хлопця при конях?

— Атож.

— Коли?

— Влітку 1942-го.

— Але… навіщо?

— Вона думала, що ти загинув. Вона була цілковито переконана, що тебе вбили. Від тебе не було жодної звістки, жодних новин. Повна тиша. Вона просто здалася.

— Я не розумію.

— Не знаю, чи я зможу пояснити. Бачиш, після Сен-Валері в неї було якесь передчуття, одкровення, що ти живий. І ти був живий. Ти повернувся. Тебе тоді не вбили, і ти не потрапив у полон. Це… це змусило її повірити, що між вами існує якась надзвичайно сильна телепатія. Після Сінгапуру вона спробувала ще раз, неймовірно багато думала про тебе й чекала від тебе якогось знаку чи повідомлення. Що ти не помер, а живий. Але нічого не приходило.

— Я не мав змоги зателефонувати.

— Ох, Ґасе, спробуй зрозуміти. Ти знаєш, яка Лавді. Коли щось візьме собі в голову, вона стає непохитною. Якимось дивним чином вона переконала нас усіх. Принаймні вона переконала Даяну й полковника, — уточнила Джудіт.

— Але не тебе?

— Я ж була в тому самому човні. Моя сім’я перебувала в Сінгапурі, і від них не було жодних новин. Проте я далі сподівалася, бо знала, що надія — це все, що в мене залишається. Я зберігала надію щодо тебе аж до дня її шлюбу, а потім це вже наче втратило сенс.

— Вона щаслива?

— Перепрошую?

— Я запитав, чи вона щаслива?

— Думаю, що так, хоча я не бачила її вже доволі давно. У неї є дитина, Натаніель. У листопаді йому виповниться три роки. Вони мешкають у котеджі на фермі Ліджі. Ох, Ґасе, мені прикро. Я боялася сказати тобі. Але це сталося, це факт життя. Немає сенсу брехати.

— Я думав, вона дочекається мене.

— Ти не повинен на неї гніватися.

— Я не гніваюся.

Насправді Ґас видавався вкрай виснаженим і втомленим. Він підніс руку до обличчя, потер очі. Джудіт подумала про те, як він поїде додому, повернеться до Шотландії, у пустку. Ні батьків, ні родини. Ні Лавді.

— Ґасе, ми маємо підтримувати зв’язок, — ствердила вона. — Хоч би що сталося, ми маємо підтримувати зв’язок. Ми обміняємося адресами, щоб листуватися, щоб я могла писати тобі.

Кажучи це, Джудіт виявила, що в них немає паперу. Вона підвелася з-за столу.

— Я піду й роздобуду де-небудь папір і ручку. І знайду щось, куди заховати твою пляшку віскі. Зачекай тут, зараз повернуся.

Вона залишила його сидіти на терасі. Повернулася в готель, сплатила рахунок у барі й купила великий паперовий пакет, щоб сховати в нього пляшку «Блек-енд-Вайт». Після цього прокралася до зали для бриджу, де поцупила зі столу кілька аркушів готельного паперу для письма, а також олівець. Коли Джудіт повернулася на терасу, то побачила, що Ґас не зрушив із місця. Він сидів у тій самій позі, а його очі були прикуті до невиразної лінії між двома різними відтінками синього — до виднокола.

— Ось, — вона простягнула йому аркуш паперу й олівець. — Твоя адреса. За якою я можу з тобою зв’язатися.

Він написав і штовхнув аркуш до неї по столу.

Вона згорнула аркуш паперу й поклала в кишеню. Тепер була її черга.

— Ґасе, якщо я напишу тобі, обіцяєш відповісти?

— Звісна річ.

— У нас обох не так багато залишилося. Тому ми маємо підтримувати одне одного. Це важливо.

Він теж склав папірець, сховав його в нагрудну кишеню сорочки й застебнув її.

— Так. Це важливо. Джудіт… Певно, мені треба повертатися. Я не можу запізнитися на шлюпку. Бо судно піде без мене.

— Я поїду з тобою.

— Ні. Я краще сам.

— Ми знайдемо таксі. Ось…

— Що це?

— Гроші на проїзд.

— Почуваюся утриманцем.

— Ні, ти просто особливо цінний.

Він забрав свій пакунок (у якому однаково достатньо виразно пізнавалася пляшка), вони залишили терасу, повернулися у фоє та вийшли на вулицю. Швейцар викликав таксі й притримав двері, щоб Ґас міг сісти.

— До побачення, Джудіт, — голос його здавався хрипкуватим.

— Обіцяй писати. Я дам тобі знати, щойно повернуся в Англію.

Він кивнув. А потім сказав:

— Ще тільки одне. Ти розкажеш усім у Нанчерров про сьогоднішній день?

— Звісно, я їм розповім.

— Скажи їм, що зі мною все гаразд. Скажи їм, у мене все добре.

— Ох, Ґасе.

Вона потягнулася до нього й поцілувала в обидві щоки. Він сів у таксі, дверцята зачинилися. Машина повезла його геть, на дорогу і вздовж Галле-Фейс-Грін. Джудіт дивилася йому вслід, усміхаючись і махаючи рукою, але щойно машина зникла з поля зору, вона відчула, як мужня усмішка сповзає з її обличчя.

«Тримаймо зв’язок, — подумки гукнула вона йому вслід. — Ти не повинен знову зникнути».

— Викликати вам таксі?

Вона обернулася й подивилася на швейцара, поштивого й ошатного в темно-зеленій уніформі. Якусь мить не могла збагнути, що вона має робити й де має бути. Але повертатися до форту не було сенсу. Вона поїде додому, прийме душ і простягнеться на ліжку.

— Так. Ще одне таксі. Дякую.

І знову Галле-роуд, але тепер у зворотному напрямку, з комфортом, а не в кузові вантажівки-тритонки.

«Ти розкажеш усім у Нанчерров про сьогоднішній день?»

Вона подумала про Волтера Маджа, Натаніеля й Лавді. Про шлюб, який ніколи не мав відбутися. Про дитину, яка не мала б ні бути зачатою, ні народженою. Лавді була її найближчою подругою. Ні з ким у світі Джудіт не бувало так весело, і ніхто не міг би її так розлютити. Дивлячись у вікно на запилені тротуари, перехожих і пальмову алею, Джудіт із болем уявляла сумне повернення додому, яке чекало на Ґаса. Усе, що сталося, було жахливо несправедливим і аж ніяк не тим, на що він заслуговував. З образою за нього на серці, вона подумки сипала докорами на Лавді.

«Чому треба завжди бути такою впертою, як баран, такою імпульсивною? Чому ти не послухала мене того дня, у Лондоні?»

«Я вже була вагітна!» — кричала на неї завжди швидка на відповідь Лавді, наче Джудіт була останньою дурепою.

«Ти все зіпсувала. Ґас живий і він повертається додому, і в нього немає сім’ї, бо його старі батьки померли. Він мав би приїхати в Нанчерров, і ти мала б там на нього чекати. Усе могло бути ідеально. Він мав би повертатися додому до тебе. Натомість він повертається в Шотландію, у порожній будинок, без сім’ї й без любови».

«Що йому перешкоджає приїхати в Нанчерров? Він був другом Едварда. Мама з татом були від нього в захваті. Ніщо його не зупиняє».

«Як він може приїхати в Нанчерров, коли ти одружена з Волтером? Він любить тебе. Він був закоханий у тебе. Весь цей час, будуючи ту кляту залізницю в Бірмі, він переконував себе, що ти чекаєш на нього. Як він міг би тепер приїхати в Нанчерров? Ти, мабуть, не маєш ні серця, ні уяви, якщо припускаєш таке».

«Він мав дати мені знак, що живий», — Лавдін тон став сердитим.

«Як би він це зробив? Як він сказав, він заледве зміг би тобі зателефонувати. Він спромігся написати тільки одного листа, і той батькам, і він не впевнений, що вони його отримали. Чому ти не могла зберігати надію? Чому не чекала на нього?»

«Я не розумію, чому ти раптом так вплуталася в цю справу».

«Я не вплуталася. Я відчуваю відповідальність. Він повинен знати, що в нього є друзі. Ми не можемо дозволити йому знову зникнути. Але я не думаю, що він повернеться до Нанчерров, і я навіть сумніваюся, що він приїде до мене у „Вдовиний будинок“, бо він знає, що ми всі живемо однією спільнотою, і рано чи пізно йому доведеться побачити тебе. Невже ти не розумієш, у яке нестерпне становище ставиш мене?»

«Ми точно не були його єдиними друзями».

«Але ти знаєш, як він любив Корнволл. Це був його особистий рай, з тобою і його картинами. Як ти можеш бути такою жорсткою? Чому ти завжди робиш із усього таку халепу?»

«Звідки ти знаєш, халепа чи не халепа. Ми з тобою не бачилися майже п’ять років. Чому ти думаєш, ніби я нещаслива з Волтером?»

«Бо ви не створені були одне для одного. Ти мала дочекатися Ґаса».

«Ой, замовкни вже».

Таксі сповільнило хід, з’їжджаючи на узбіччя. Джудіт побачила знайомі ворота, вартового. Вона була вдома. Вийшла з таксі, розплатилася з водієм і пройшла через ворота.

І тоді, у цей винятковий день надзвичайних подій, сталася остання виняткова подія, яка вмить витіснила з голови Джудіт усі турботи, усі думки про Ґаса чи Лавді. Двері бунгало були відчинені, а коли вона ще тільки ступила на під’їзну алею, Боб уже збігав широкими сходами з ґанку й поспішав їй назустріч по акуратно розрівняному гравію.

— Де ти була? — він зроду не сердився на неї, але зараз його голос звучав дуже стурбовано. — Я чекаю від самого полудня. Чому ти не поверталася? Що ти робила?

— Я… я… — збита з пантелику його неочікуваним спалахом емоцій, вона насилу знаходила слова, щоб пояснити. — Я зустріла одну людину. Я була в готелі «Галле-Фейс». Вибач…

— Не перепрошуй.

Він не гнівався, а лише хвилювався. Він узяв її за плечі й тримав так, ніби вона будь-якої миті могла розпастися на частини.

— Просто послухай. Сьогодні вранці мені зателефонувала перша помічниця твоєї старшої офіцерки з Трінкомалі… Надійшов сигнал із Портсмута, з корабля «Екселент»… Джесс вижила… Ява, Джакарта… «Раджа Сараваку»… рятувальна шлюпка… молода австралійська медсестра… табір для інтернованих…

Вона спостерігала за його насупленим обличчям, розпроміненими від хвилювання очима, ротом, що розтулявся і стулявся, вимовляючи слова, які вона ледве розуміла.

—…Завтра або післязавтра… літаком ВПС… Джакарта — Ратмалана… вона буде тут.

Нарешті до неї дійшло. Він казав їй, що Джесс жива. Маленька Джесс. Не потонула. Не загинула під час вибуху. У безпеці.

—…Червоний Хрест повідомить нам, коли вона має прилетіти… ми поїдемо разом і зустрінемо її з літака…

— Джесс?

Навіть вимовити її ім’я коштувало Джудіт чималих зусиль.

Раптово Боб схопив її в обійми і стиснув так міцно, що дівчина злякалася, чи не зламаються ребра.

— Так, Джесс, — голос його затремтів, але він навіть не намагався приховати своє хвилювання. — Вона повертається до тебе!

— У вас сьогодні великий день.

— Так.

— Ваша сестра, так сказав капітан групи?

— Так.

— Скільки їй років?

— Чотирнадцять.

Була п’ята година дня. Джудіт і Боб, у стані найвищого хвилювання, о чверть на п’яту приїхали на службовій машині Боба на базу ВПС у Ратмалані. Там їх зустрів начальник бази й провів до їдальні, де їм запропонували чаю. Вони чекали, доки надійшло повідомлення з диспетчерської вежі про те, що літак із Джакарти приземлиться за лічені хвилини.

— Думаєте, ви її впізнаєте?

— Так, думаю, що так.

Вони пішли від їдальні через запилений плац до диспетчерської вежі. Боб Сомервілль і капітан групи йшли попереду, обидва в уніформі, заглиблені в службову розмову. Молодший офіцер — молодший лейтенант на якійсь посаді при капітанові групи — опинився поруч із Джудіт і намагався розважити її розмовою. У нього були пишні вуса льотчика-винищувача, а поношений кашкет він хвацько зсунув набакир. Джудіт здогадалася, що він має репутацію ловеласа. У будь-якому разі він явно тішився бонусом у вигляді молодої та привабливої жінки, та ще й одягненої в елегантну сукню — приємна відмінність від повсюдного однострою кольору хакі дівчат із ЖДС ВПС.

— Скільки ви пробудете в Коломбо?

— Насправді я не знаю.

Попри зовнішній спокій, всередині її аж трусило. А що, як літак не прилетить? А що, як він приземлиться, а на його борту не буде Джесс? А що, як станеться якась затримка чи перешкода? Чи щось набагато жахливіше? Вибух на борту? Літак падає з неба, і всі пасажири гинуть?

— Ви працюєте на адмірала?

— Ні, я просто живу в нього.

— «Радіовікторина! Ви у прямому етері…»

Він аж зі шкури ліз, але Джудіт було не до балачок.

Перед диспетчерською вежею вони вчотирьох приєдналися до наземного персоналу — одягнених у брудні комбінезони техніків, відповідальних за обслуговування вантажівок, і паливозаправників. На дальньому боці злітно-посадкової смуги, неподалік ангарів, вишикувалися групи літаків — «Торнадо» й «Гаррікейни». Сама злітно-посадкова смуга була порожньою. Вітер надимав повітряні подушки.

Деякий час ніхто нічого не говорив. Настала мить гострого очікування. А тоді лейтенант порушив тишу:

— Летить.

Джудіт відчула, як серце рветься їй із грудей. Оператори наземної служби бралися кожен до своєї роботи, сідали у вантажівки. На дальньому кінці злітної смуги з’явився батсмен[189] у червоному жилеті. Тримаючи долоню дашком над очима, Джудіт втупилася в небо, але нічого не бачила через сліпуче сонце, що спускалося до виднокола. Вона напружувала слух, але чула тільки тишу. Дівчина подумала, може, лейтенант наділений екстрасенсорними здібностями. Можливо, його вуса такі чутливі, як вуса кота, і завдяки їм він здатен…

Аж тут і сама побачила літак, сріблясту іграшку, що зависла в морі світла. Почула гудіння моторів, коли літак поплив додолу, заходячи на посадку з південного заходу. Він випустив шасі та став швидко знижуватися на злітно-посадкову смугу. Приземлився з гуркотом, гупаючи колесами по смузі, і Джудіт інстинктивно затулила обличчя руками, захищаючись від хмари пилу.

Коли курява осіла, ще хвилин зо п’ять «Дакота» повільно котилася смугою, аж доки нарешті стала навпроти диспетчерської вежі. Пропелери повністю зупинилися. Важкі двері відчинилися зсередини назовні, до них підкотили трап, з літака почали потихеньку спускатися пасажири. По бетонному настилу йшли командир ескадрильї ВПС і група американських пілотів… троє охайно одягнених тамілів із портфелями… двоє солдатів, один із яких — на милицях…

Нарешті, коли Джудіт майже втратила надію, вона показалася на трапі — худорлява і смаглява, як хлопчисько, у шортах і вицвілій зеленій сорочці, з вигорілим на сонці волоссям, підстриженим під каре. Незграбні шкіряні сандалі, завеликі для неї, невеликий брезентовий наплічник, перекинутий через одне кістляве плече.

Дівчинка зупинилася на мить, щоб зорієнтуватися, здається, трохи розгублена, стурбована й налякана. Потім сміливо рушила за рештою, пригнувшись під крилом літака.

Вона йде. Джесс. Тієї миті вони, мабуть, почувалися єдиними двома людьми у світі.

Джудіт пішла їй назустріч, шукаючи в цьому кістлявому скам’янілому обличчі бодай якийсь слід пухкенької малючки, чотирирічної дівчинки, що так солодко плакала багато років тому, коли Джудіт прощалася з нею. Джесс побачила її та зупинилася, а Джудіт ішла й далі назустріч їй, і це було дивовижно, бо очі Джесс дивилися на неї, так само сині та ясні, як колись.

— Джесс.

— Джудіт? — запитала вона, бо вочевидь не була впевнена.

— Так. Джудіт.

— Я думала, що не впізнаю тебе.

— А я знала, що впізнаю тебе.

Джудіт простягнула до неї руки. Джесс вагалася ще мить, а потім кинулася вперед і впала в обійми сестри. Вона була такою високою, що маківкою сягала підборіддя Джудіт, але обіймати її було все одно, що тримати щось дуже тендітне, як голодне пташеня чи молодий паросток. Джудіт опустила обличчя у грубе волосся Джесс, від якого пахло дезінфектантом, і відчула, як худі руки міцно стиснули її талію. І вони цілувалися, тільки цього разу вже без сліз.

Троє чоловіків терпляче чекали на сестер, дозволяючи їм побути наодинці, а коли ті нарешті підійшли до них, зустріли дівчат не тільки дуже приязно, а й тактовно. Джесс вони привітали доволі недбалим тоном, так, ніби вона щодня літала з Джакарти. Боб навіть не спробував поцілувати її, тільки ніжно скуйовдив їй волосся долонею. Дівчинка була небагатослівна й не всміхалася. Але з нею наче все було гаразд.

Капітан групи провів їх до місця, де в тіні пальмового навісу чекала машина.

— Я безмірно вам вдячний, — звернувся до нього Боб.

— Я радий, що міг допомогти, сер. Незабутній день.

Він не пішов одразу геть, а зачекав, проводжаючи їх, віддав честь, коли машина рушила, і стояв, махав рукою, аж поки вони проїхали через ворота, повз охорону, і повернули на дорогу, зникнувши з поля зору.

— А от тепер, Джесс… — Боб умостився зручніше і всміхнувся до своєї молодшої небоги, —…от тепер ти справді їдеш додому.

Вона сиділа між ними, на задньому сидінні величезної машини. Джудіт не могла відвести від неї очей. Їй хотілося доторкнутися до неї, погладити її волосся. Здавалося, з нею все гаразд. Три огидні фіолетові шрами в неї на правій нозі були кожен розміром з півкрони, а під тонкою бавовною поношеної сорочки виразно проглядали ребра. Але з нею все було гаразд. Її зуби здавалися завеликими для її обличчя, а волосся мало такий вигляд, ніби його пообтинали різницьким ножем. Але з нею все було гаразд. Вона була гарна.

— Коли ти побачила дядька Боба, ти його впізнала? — запитала Джудіт.

— Ні, — похитала головою Джесс.

— Було б дивно, — розсміявся Боб. — Як би вона могла? Правда, Джесс? Тобі було лише чотири рочки. І ми були разом тільки кілька днів. У Плімуті. Це було на Різдво.

— Я пам’ятаю Різдво, але не пам’ятаю тебе. Я пам’ятаю срібну ялинку й когось, на ім’я Гоббс. Він готував мені тости з тилятиною на смальці.

— Знаєш що, Джесс? Ти говориш, як маленька австралійка. Мені це подобається. Це нагадує мені моїх австралійських товаришів по службі з давніх часів.

— Рут була австралійкою. Вона вимовляла «Остралия».

— Це вона доглядала за тобою? — запитала Джудіт.

— Так. Вона була чудовою. У мене в наплічнику є лист до тебе від неї. Вона написала його вчора. Хочеш прочитати його зараз?

— Ні. Зачекай, доки ми будемо вдома. Там я прочитаю.

На той час вони вже залишили Ратмалану позаду і мчали на північ широкою дорогою, що вела до міста. Джесс зацікавлено дивилась у вікно.

— Трохи схоже на Сінгапур, яким він був колись.

— Я не можу порівняти. Я ніколи там не бувала.

— Куди саме ми їдемо?

— До мене додому, — відповів їй Боб. — Джудіт мешкає в мене.

— Це великий будинок?

— Досить великий.

— І я там замешкаю?

— Ясна річ.

— У мене буде окрема кімната?

— Якщо захочеш.

Джесс нічого не відповіла.

— У мене в кімнаті два ліжка, — озвалася Джудіт. — Можеш спати зі мною, якщо захочеш.

— Я подумаю.

Схоже, Джесс не хотіла зв’язувати себе зобов’язаннями. А потім сказала:

— Можна я поміняюся з тобою місцями, щоб дивитись у вікно?

Після цього вона повернулася спиною до Боба та Джудіт і мовчки, зосереджено спостерігала за всім, що пропливало повз них. Спочатку сільська місцевість, маленькі ферми, вози з волами й колодязі, а потім перші міські будинки, придорожні крамнички й напівзруйновані заправки. Нарешті вони виїхали на широку Галле-роуд, і аж коли машина пригальмувала й повернула у ворота, вона знову заговорила.

— На воротах стоїть вартовий, — відзначила вона стривожено.

— Так. Це охоронець, — пояснив їй Боб. — Він тут не для того, щоб не випускати нас. Він тільки пильнує, щоб не зайшов ніхто непроханий.

— Це твій власний охоронець?

— Так, мій власний. А ще в мене є садівник, і кухар, і мажордом. Вони всі служать мені. Садівник оздобив для тебе будинок квітками, а кухар приготував особливий лимонний пудинг на вечерю, а мажордом, якого звуть Томас, не може дочекатися зустрічі з тобою… — Машина під’їхала до ґанку й зупинилася. — Насправді ось він уже тут, зустрічає тебе.

Томас саме збігав сходами й відчиняв дверцята машини, його волосся було змащене олією, квітка гібіскуса заправлена за вухо. Сяючи з радощів і захоплення, зблискуючи золотими зубами, він допоміг Джесс вийти, гладячи її по голові величезною темною долонею. Він узяв у неї наплічник і повів до будинку, обіймаючи її худенькі плечі, і взагалі поводився так, ніби вона була його власного загубленою і знову віднайденою дитиною, а він — турботливим батьком.

—…Ти гарно долетіла? Як було в літаку? Ти зголодніла? Хочеш пити? Хочеш чогось попоїсти?..

Та Джесс, на вигляд трохи пригнічена, попросилася спершу в туалет, тож Джудіт втрутилася, взяла наплічник сестри й повела її далі по коридору, до власної прохолодної, затишної спальні.

— Тобі не треба соромитися Томаса.

— Я не соромлюся.

— Він дуже хвилювався, відколи дізнався про тебе… Ось, тут ванна й туалет.

Джесс зупинилася у дверях і просто дивилася на блискучий мармур, на крани з полірованого металу, на білосніжну порцеляну.

— Це все для одної тебе?

— Ну, для нас двох.

— На весь табір в Асулу було лише два туалети. Вони смерділи. Рут їх чистила.

— Напевно, це гидко.

Цей болісно неадекватний коментар був єдиним, на який вона спромоглася.

— Так, гидко.

— Чому б тобі не скористатися й не зробити нарешті цю маленьку справу.

Джесс і зробила, навіть не потурбувавшись зачинити двері.

Джудіт почула, як побігла вода з крана, коли Джесс мила руки й умивалася.

— Я не знаю, який рушник брати.

— Будь-який. Байдуже.

Джудіт сіла за туалетний столик і, не знаючи, чим зайнятись, почала розчісуватися. Потім повернулася Джесс і сіла на край одного з ліжок, їхні погляди зустрілися в дзеркалі.

— Тепер легше?

— Так. Бо мені вже припікало.

— Це просто мука, скажи? То що, ти вже вирішила? Спатимеш тут, зі мною?

— Гаразд.

— Я скажу Томасу.

— Я думала, що ти будеш схожа на маму, але ти не схожа.

— Мені жаль.

— Ні. Просто ти інша. Ти красивіша. Мама ніколи не користувалася помадою. Коли я вийшла з літака, я боялася, що тебе не буде на аеродромі. Рут казала, якщо тебе не буде, я маю просто залишитися на базі Королівських ВПС, аж доки ти приїдеш по мене.

Джудіт відклала гребінець і повернулася до Джесс.

— Знаєш, у мене були ті самі страхи. Я повсякчас питала себе: що, як Джесс не буде в літаку? А потім побачила тебе… і це стало невимовним полегшенням.

— Так, — позіхнула Джесс. — Ти мешкаєш тут, із дядьком Бобом?

— Ні. Просто зупинилася в нього тимчасово. Я служу в Трінкомалі. Це велика Королівська військово-морська база на східному боці Цейлону.

— Реабілітологи в Асулу не могли нікого для мене знайти. Ми змушені були залишатися в таборі, аж доки з’ясували, де ти є.

— Я навіть не уявляю, як усі ті служби беруться до розв’язання таких проблем. Усе одно, що шукати голку в копиці сіна. Мені в якийсь момент повідомили, що і мама, і тато померли. І ти теж. І мені, зі співчуття, дали відпустку за сімейними обставинами, а Боб запросив мене до себе.

— Я одразу знала, що мама загинула. Відколи затонув корабель. А про тата я дізналася тільки тепер. Надійшло повідомлення від Червоного Хреста в Сінгапурі. Він помер у в’язниці. Він помер у Чангі.

— Так, я знаю. Я ще не встигла з цим змиритися. Я намагаюся не думати про це занадто багато.

— В Асулу жінки помирали, але в них завжди поруч були подруги.

— Гадаю, поруч із татом теж були друзі.

— Так, — вона подивилася на Джудіт. — Ми будемо разом? Ти і я?

— Так. Разом. Більше ніколи не розлучатимемося.

— Куди ми поїдемо? Де житимемо?

— У Корнволл. До мого будинку.

— Коли?

— Джесс, я не знаю. На цю мить іще не знаю. Але ми щось придумаємо. Дядько Боб допоможе. Зараз… — Джудіт подивилася на годинник. — Зараз пів на шосту. Зазвичай ми приймаємо душ і переодягаємося, тоді трохи сидимо на веранді за аперитивами. А потім вечеряємо. Сьогодні раніше, заради тебе. Ми подумали, що ти можеш трохи втомитися, тобі треба буде поспати.

— За вечерею тільки ти, я і дядько Боб?

— Ні. Ще Девід Бітті буде. Він також тут живе. Чудовий чолов’яга.

— У Сінгапурі мама завжди надівала до вечері особливу сукню.

— Ми теж зазвичай переодягаємося. Не так, щоб мати ошатний вигляд, а щоб було зручно й затишно.

— У мене є тільки цей одяг.

— Я дам тобі щось зі свого. Має підійти, бо ти зараз майже одного зі мною зросту. Інша пара шортів і, можливо, гарна сорочка. А ще в мене є пара червоних із золотом босоніжок, можеш узяти.

Джесс витягнула ноги і з огидою оглянула своє взуття.

— Оці жахливі. Я цілу вічність нічого не взувала на ноги. А це все, що мені змогли знайти.

— Завтра ми позичимо машину Боба й поїдемо по крамницях. Ми купимо тобі цілий новий гардероб, а також теплий одяг для повернення в Англію. Товстий пуловер. І плащ. І відповідне взуття, і теплі шкарпетки.

— А в Коломбо можна купити такий одяг? Бо в Сінгапурі ніхто ніколи не носив нічого теплого.

— Тут, у горах, буває досить вогко і прохолодно. Це там, де вирощують чай. А зараз що ти хочеш робити? Прийняти душ?

— Я хочу оглянути сад.

— Чому б тобі спочатку не прийняти душ, переодягнутися, і ти тоді відчуєш себе новою дівчинкою? У ванній кімнаті є все необхідне, а коли закінчиш, можеш вибрати, що тобі вдягти. А вже тоді поспілкуєшся з Бобом або дослідиш сад, перш ніж стемніє.

— У мене є зубна щітка, — потягнулася Джесс до свого наплічника.

Вона розстебнула його, дістала зубну щітку, маленький шматочок мила і гребінець.

Потім щось, загорнуте у випрану ганчірку. Обережно розгорнувши її, вона видобула маленьку рурку з бамбукового стовбура, схожу на французьку блок-флейту.

— Що це?

— Один із хлопців у таборі дав мені. Він сам її зробив. На ній можна грати справжню музику. Одного разу в нас був концерт. Його організували Рут і одна з голландських дівчат.

Вона поклала сопілку на ліжко поруч із собою й далі порпалася в наплічнику.

— А що сталося з Ґоллі?

— Його підірвала торпеда, разом із кораблем, — безпристрасно відповіла Джесс.

Вона витягнула з наплічника згорток із кількох видертих із блокнота жовтих аркушів у клітинку. Джесс простягнула їх сестрі.

— Це тобі. Від Рут.

Джудіт узяла згорток.

— Схоже, що це дуже довгий лист. Я прочитаю його потім.

Вона поклала листа на свій туалетний столик, притиснувши важкою пляшечкою «Льор Бльо».

Джудіт показала Джесс, як користуватися душем, і залишила її у ванній. Через деякий час Джесс з’явилася на порозі, гола, за винятком маленького рушника для обличчя, який вона обернула навколо талії. Її мокре волосся стирчало як стерня, а сама вона була така худа, що можна порахувати всі до одного ребра, проте її дитячі груди вже почали набрякати, як бруньки. Від неї пахло тепер не дезінфектантом, а милом «Рожева герань».

Якийсь час вони добирали одяг для Джесс і зрештою зупинилися на парі білих тенісних шортів і блакитній китайській шовковій сорочці. Застебнувши ґудзики й засукавши рукава вище гострих ліктів, Джесс узяла гребінець і пригладила вологе волосся.

— Вигляд маєш бездоганний, — похвалила її Джудіт. — Почуваєшся зручно?

— Так. Я забула про шовк. Мама носила шовкові сукні. А де зараз дядько Боб?

— Гадаю, на веранді.

— Я піду до нього.

— Так і зроби.

Джудіт зраділа можливосте трохи побути на самоті. Виснажена емоціями, переповнена вдячністю, вона зберігала холодний розум, і це було важливо для того, щоб відновити стосунки з Джесс, практично налагодити. Спонтанний вияв фізичної прихильности з боку Джесс під час зустрічі в Ратмалані був викликаний не спогадами про любов, а суто полегшенням від того, що вона не забута й не покинута. Десять років — надто довгий термін для того, щоб любов збереглася, та і з Джесс за цей час надто багато всього сталося. Але все буде добре, якщо Джудіт набереться терпіння, не поспішатиме, не втручатиметься і ставитиметься до Джесс так, ніби вона вже доросла. Ровесниця. Вона повернулася. Це початок. На позір вона нормальна, врівноважена й не травмована. Виходячи з цього, можна рухатися далі.

Невдовзі Джудіт підвелася, скинула одяг, пішла у ванну, прийняла душ, після чого одягнулася в тонкі штани й сорочку без рукавів. Підвела губи помадою, взяла пляшечку «Льор Бльо» й торкнулася корком яремної ямки та за вухами. Тоді поставила флакон на місце та взяла жовті аркуші листа від австралійської дівчини.

Вона двічі перечитала листа, а потім ще втретє, тоді згорнула його й поклала у верхню шухляду туалетного столика. «Подбай про нашу сестричку». Упродовж трьох із половиною років Рут захищала й оберігала Джесс, наскільки було її сили. Їх з’єднала любов і відданість. І ось тепер випадало попрощатися й залишити все це позаду.

Споночіло. Джудіт підвелася й вийшла зі своєї спальні на пошуки Джесс. Вона знайшла її на освітленій лампою веранді, де Джесс на самоті перегортала сторінки одного з масивних старих фотоальбомів Боба. Почувши Джудіт, вона звела на неї очі.

— Сідай зі мною, подивимося разом. Вони такі кумедні. Мама й тато. Багато років тому. Такі молоді.

Джудіт умостилася поруч із сестрою на м’якій канапі з тростини й обійняла її за плечі.

— А де дядько Боб?

— Він пішов переодягнутися. Він дав мені це подивитися. Це коли вони жили тут, у Коломбо. А тут ось теж одне з вас у жахливому капелюсі, — вона перегорнула чергову сторінку. — Хто ці люди?

— Це наші бабуся й дідусь. Мамині мама і тато.

— Здаються дуже старими.

— Вони такими й були. І страшенно нудними. Я терпіти не могла залишатися з ними. Не думаю також, що й тобі це подобалося, хоча ти була ще геть маленькою. А це Бідді, дружина дядька Боба. Мамина сестра. Вона тобі сподобається. Вона дотепна й завжди вміє розсмішити.

— А це?

— Це Нед. Йому тут близько дванадцяти. Їхній син. Наш кузен. Він загинув на початку війни, коли його корабель потопили.

Джесс нічого не сказала. Просто перегорнула сторінку.

— Я прочитала листа, — мовила Джудіт. — Рут видається непересічною особистістю.

— Так і є. Вона була хороброю. Ніколи нічого не боялася.

— Вона пише, ти теж була дуже хороброю.

Джесс задумливо знизала плечима.

— Вона сказала, що в таборах ви були сестрами, — вела далі Джудіт.

— Ми вдавали. Спочатку. А потім це стало ніби по-справжньому.

— Мабуть, важко було з нею прощатися.

— Так.

— Вона хоче, щоб ти, коли трохи підростеш, поїхала в Австралію й побула там із нею.

— Ми про таке говорили.

— Я думаю, це чудова ідея.

Джесс підвела голову та вперше подивилася Джудіт просто в очі.

— Мені можна буде? Я зможу поїхати?

— Та звісно ж. Безперечно, можна. Скажімо, коли тобі буде сімнадцять? Це лише за три роки.

— Три роки!

— Ну, Джесс, ти маєш ходити до школи. Коли ми повернемося. Тобі треба буде багато чого надолужити. Але тобі не обов’язково для цього кудись їхати. Ти можеш піти до школи Святої Урсули, де я вчилася. Ти могла б відвідувати школу та щодня повертатися додому.

Розмова про школу Джесс не зацікавила.

— Я думала, ти скажеш, що мені не буде змоги поїхати в Австралію, — намагалася вона остаточно з’ясувати свої шанси. — Я думала, це було б занадто дорого. Австралія дуже далеко від Англії…

— Це не буде занадто дорого, я обіцяю. І, можливо, коли ти повертатимешся з Австралії, ти могла б запросити Рут із собою, щоб вона погостювала в нас.

— Ти серйозно?

— Цілком серйозно.

— Я хотіла б цього найбільше у світі. Якби мені треба було загадати одне-єдине бажання, це було б саме воно. Найтяжче було прощатися сьогодні вранці. Думати, що я ніколи, ніколи не побачу її знову. Можу я написати їй і розповісти про це? Я знаю її адресу в Австралії. Я вивчила її напам’ять, на випадок, якщо загублю папірець.

— Думаю, тобі варто написати листа просто завтра зранку. Не гаючи марно часу. Щоб ви обидві знали про це й могли чекати на зустріч. Завжди важливо мати щось, чого можна чекати з нетерпінням. Проте… — завагалася Джудіт, — тим часом… можливо, нам із тобою варто братися до більш нагальних планів.

— Наприклад? — насторожилася Джесс.

— Думаю, нам час лаштуватися додому.

Джудіт пакувала речі. Вона це завжди вважала своєрідним елементом домашньої роботи, проте зараз справа ускладнювалася тим, що пакувати треба було для двох осіб у чотири різні одиниці багажу: два місця з речами, які знадобляться в дорозі, і два місця — на зберігання в багажному відділенні.

Для речей, у дорозі не потрібних, вона придбала дві великі, міцнющі шкіряні валізи, підперезані ременями з пряжками. Вона сподівалася, що ці велетні витримають зустріч із портовими вантажниками Коломбо й Ліверпуля і не розваляться, коли ті безцеремонно жбурлятимуть їх чи впускатимуть із великої висоти. Для своїх речей, потрібних упродовж подорожі, вона пристосувала власну валізу, з якою приїхала з Трінкомалі, а для Джесс придбала місткий саквояж із коричневої шкіри.

«Вайтевей і Лейдлов», ці «Герродз» Сходу, не зрадили їхніх сподівань.

Великий похід по крамницях забрав більшу частину дня, і Джудіт відкинула на цей час будь-яку розсудливість чи ощадливість. Вона знала, що в Англії з одягом зараз сутужніше, ніж будь-коли, і там не буде жодної надії купити щось істотне. Не згадуючи вже про те, що, ймовірно, знадобиться час, доки їхні особисті дані пройдуть через численні інстанції, а до того ні вона, ні Джесс не матимуть доступу як до талонів на одяг, так і до продовольчих чи талонів на бензин, чи навіть особових посвідчень, позаяк усі обмеження воєнного часу досі тяжіють над обложеною й багатостраждальною нацією.

Отже, для Джесс придбали повний гардероб, починаючи зі спідньої білизни й закінчуючи верхнім одягом: сорочки, светри, спідниці, вовняні гольфи, піжами, чотири пари взуття, товстий халат, теплий і зручний плащ. Усе це лежало на ліжку Джесс, акуратно запаковане, приготоване до зберігання у трюмі військового корабля. Для подорожі додому Джудіт відклала тільки найнеобхідніше. Корабель, як їх застерегли, був напханий під зав’язку вояками, що поверталися додому, і особистий простір гранично обмежений. Тому — бавовняні шорти і джемпери, кардиган, тонка нічна сорочка, брезентові спортивні черевики. А на день прибуття — штани і темно-бежева м’яка замшева куртка…

Зараз, о четвертій пополудні, стояла така спека, що майже неможливо було уявити, що через три тижні вони з Джесс будуть радіти всім цим важким, колючим, товстим речам. Сама спроба скласти шетландський светр нагадувала плетіння в спеку, і Джудіт відчувала, як піт збігає їй по потилиці, а вологе волосся липне до чола.

— Місі Джудіт, — пролунав позаду м’який голос Томаса.

Вона випросталася й обернулась, відкидаючи волосся з очей.

Джудіт залишила двері відчиненими заради протягу, і тепер в них стояв Томас, який ніяковів через необхідність потурбувати її.

— Що, Томасе?

— Відвідувач. Він чекає на вас на веранді.

— Хто?

— Командер Геллі.

— Ох, — Джудіт інстинктивно затулила рота рукою.

Г’юґо. Вона почувалася винною перед Г’юґо, позаяк після повернення Джесс тиждень тому не спілкувалася з ним і майже не згадувала про нього. А в останні кілька днів стільки всього треба було зробити, стільки всього залагодити, що жодного разу не випало нагоди зняти слухавку й набрати його номер. Минали дні, почуття провини посилювалося, і сьогодні вранці вона написала собі сувору нотатку: «Дзвінок Г’юґо» і приліпила цидулку під раму дзеркала. А тепер він сам прийшов. Він виявив ініціативу, і вона відчувала сором і приниження від того, що впала з висоти свого суспільного реноме.

— Я… я за мить до нього вийду, Томасе. Скажеш йому?

— Я вам подам пообідній чай.

— Це було б доречно.

Томас уклонився й тихо пішов. Джудіт, почуваючись ні в сих ні в тих, полишила пакування, вимила спітнілі руки й обличчя і спробувала дати лад своєму відрослому волоссю. Бавовняна сукня без рукавів не була ні чистою, ані свіжою, але мала ще пристойний вигляд. Джудіт сунула босі ноги у в’єтнамки і пішла приймати заслужене приниження.

Г’юґо стояв, спершись плечем на стовп веранди, спиною до неї, дивився на сад. На ньому був однострій, але кашкет він кинув на сидіння стільця.

— Г’юґо.

Він обернувся.

— Джудіт.

На його обличчі не було ні докору, ні гніву, що стало для Джудіт великим полегшенням. Він був такий, як завжди, радий її бачити.

— Ой, Г’юґо, мені так соромно.

— Чому?

— Бо я мала б тобі зателефонувати задовго до цього й пояснити, що відбувається. Але на мене стільки всього навалилося, що я так і не подзвонила. Вкрай нечемно. Вибач.

— Облиш. Навіщо ти? Мені таке навіть на думку не спало.

— І в мене огидно неохайний вигляд, але все чисте вже спакувала.

— Вигляд у тебе чудовий. І ти точно чистіша від мене. Я пробув цілий день у Катакарунді й вирішив заскочити на зворотному шляху до форту.

— Я дуже рада, що ти це зробив. Бо ми їдемо завтра.

— Так скоро?

— Я прикріпила нотатку над туалетним столиком, щоб зателефонувати тобі сьогодні ввечері.

— Можливо, це радше я мав би з тобою зв’язатися. Але, знаючи ситуацію, не хотів тебе турбувати.

— Я ніколи не поїхала б, не попрощавшись.

Він підняв руки на знак капітуляції.

— Облишмо. У тебе втомлений вигляд, я теж почуваюся втомленим. Чому б нам просто не сісти рядочком і не перепочити?

Це була чи не найкраща ідея за весь день. Джудіт гепнулася в шезлонг Боба, закинула ноги на підставку й зітхнула з полегшенням, а Г’юго підтягнув табурет і сів навпроти неї, нахилившись уперед і спершись ліктями на голі, дуже засмаглі коліна.

— Почнімо із самого початку. Отож ти їдеш завтра?

— Я пів дня сьогодні пакую речі.

— А як же твоя служба в ЖДС?

— Мені подовжили відпустку без остаточної кінцевої дати, а коли повернуся додому, мене звільнять за сімейними обставинами. Усе вирішено. Старша офіцерка в Коломбо все владнала.

— Як ви повертаєтеся?

— На військовому кораблі. Боб в останню мить знайшов для нас два місця на борту.

— «Королева Тихого океану»?

— Саме так. Як не дивно, це той самий старий лайнер, на якому я прибула на Цейлон. Але в цій подорожі буде тіснувато. Повертаються додому й сім’ї із Цейлону, і призовники Королівських ВПС із Індії. Але це не так істотно. Головне, що ми матимемо місце на борту, — вона винувато посміхнулася. — Соромно зізнаватися, але буває дуже зручно мати за родича контрадмірала. Боб не просто замовив слівце, а кидав огнем-блискавицею телефоном і підтягував важку артилерію. Він усього домігся.

— А Трінкомалі?

— Я туди не поверталася й не повернуся.

— А як же твої речі? Ті, що ти там залишила.

— Усе найважливіше я взяла із собою в Коломбо; там залишилися кілька книжок, випраний одяг і моя зимова уніформа. Мені байдуже, що з усім цим станеться. Крім того, на минулому тижні ми з Джесс ходили у «Вайтевей і Лейдлов» і згаяли цілий день на покупки. Тож обидві готові до всіх випробувань.

— Мені подобається, як ти це сказала, — всміхнувся Г’юґо.

— Сказала що саме?

— Ми з Джесс. Звучить так, ніби ви ніколи не розлучалися.

— Г’юґо, скажи, хіба це не диво? Хіба це не нагадує те, як усе відбувається в снах? Можливо, це звучить так, ніби ми ніколи не розлучалися, але я все одно прокидаюся вночі й думаю, чи не примарилося мені це все, і я вмикаю світло, щоб подивитися на неї, як вона лежить у сусідньому ліжку, і переконатися, що це мені не примарилося, не наснилося.

— Як вона взагалі?

— Вона дивовижна. Неймовірно стійка. Може, пізніше пережите відгукнеться проблемами — фізичними або психологічними. Але поки що вона успішно склала найважчий іспит.

— Де вона зараз?

— Боб повів її до зоопарку. Вона хотіла подивитися на алігаторів.

— Мені шкода, що я з нею розминувся.

— Вони колись повернуться. Залишайся, і побачишся з нею.

— Не можу. Мене запросили на фуршет у штаб головнокомандувача, і якщо я запізнюся, мене віддадуть під трибунал.

Їхню розмову на мить перервав Томас, який вийшов на веранду, несучи тацю з чаєм. Г’юґо простягнув руку і присунув столик, а Томас, як завжди церемонно, поставив тацю, вклонився й пішов геть.

За якусь мить Джудіт повернулася до розмови.

— Я знаю, що Боб розповів тобі все про Джесс, табір на Яві й решту, але він навряд чи згадував про Ґаса Каллендера?

— Хто такий Ґас Каллендер? Хочеш, я побуду за маму й наллю тобі чаю?

— Будь ласка. Отже, Боб тобі не розповідав. А це була найдивовижніша річ. Усе сталося в один день. Вранці того дня, коли ми дізналися, що Джесс жива. Ти знаєш про шпитальний корабель? «Оріон»? Де колишні полонені з Бірманської залізниці?

— Так. Він стояв тут цілий день, а ввечері відплив.

— Я пішла привітати людей, які зійшли на берег…

Він подав їй чашку з блюдцем, і вона відчула свіжий аромат китайського чаю з присмаком лимона, але чай був ще надто гарячий, щоб пити, тож Джудіт поставила чашку собі на коліна.

—…І там був один чоловік, капітан з «Гордонських горян»…

Вона розповіла йому про цю дивовижну зустріч. Як вважала, що Ґас загинув, і раптом побачила його живим. Про поїздку з ним до готелю «Галле-Фейс», зворушливу зустріч зі старим кельнером, пляшку віскі «Блек-енд-Вайт». Вона змалювала йому, який Ґас мав вигляд, як він був одягнений і як нарешті вона посадила його в таксі, до форту й госпітального корабля, і як вони розпрощалася.

—…А потім я повернулася сюди, і ще до того, як увійшла в будинок, з’явився Боб і сказав мені, що Джесс жива. Двоє людей, які, я вважала, пішли навіки. І все в один день. Г’юґо, хіба це не дивно?

— Це неймовірно, — підтвердив Г’юґо цілком щиро.

— Єдине, що я не почуваюся такою щасливою за Ґаса, як за Джесс. Його старі батьки померли, коли він був у в’язниці та працював на залізниці. Йому повідомили про їхню смерть у Рангуні. У нього немає іншої рідні. Ні братів, ні сестер. Я відчуваю, що його повернення до Шотландії буде доволі сумним.

— А де його домівка?

— Десь в Абердинширі. Я не знаю. Я не знала його аж так близько. Він був другом моїх друзів, у Корнволлі. Він гостював у них влітку перед війною. Тоді я з ним познайомилась, і відтоді з ним уже не бачилася. Аж доки не наштовхнулася на нього на Гордонс-Грін.

— У нього є будинок, куди він може повернутися?

— Так. Гадаю, там великий маєток. Здається, у них була дуже заможна родина. Він навчався в Кембриджі, а до того закінчив школу в Регбі. І роз’їжджав на дуже елегантній, дорогій «Лагонді».

— Звучить так, ніби з ним усе має бути гаразд.

— Але мають значення люди. Сім’я. Друзі.

— Якщо він служив у шотландському полку, він буде серед друзів.

— Сподіваюся, Г’юґо. Я на це дуже сподіваюся.

Її чай трохи прохолов. Вона підняла чашку, відпила ковток-другий і відчула, що їй по тілу розлився жар, але водночас вона почувалася бадьорішою і свіжою. Досі думаючи про Ґаса, вона додала:

— Але я маю підтримувати з ним зв’язок.

— А ти до кого думаєш повернутися? — запитав Г’юґо.

— До веселої домівки, повної жінок, — розсміялася Джудіт.

— А Джесс?

— Рано чи пізно вона має піти до школи. Можливо, таки трохи пізніше. Вона заслуговує на певний час, щоб улаштуватися, зорієнтуватися, відпочити.

— Отже, друзі й родина?

— Атож.

— Жодного милого-коханого, що чекав би на тебе, аби надіти обручку на твій пальчик?

Іноді було важко зрозуміти, жартує Г’юґо чи говорить серйозно. Вона подивилася йому в обличчя й переконалася, що він не жартує.

— Чому ти питаєш?

— Якби це було так, я сказав би, що йому пощастило.

Джудіт нахилилася до столу, щоб поставити на нього чашку з блюдцем.

— Г’юґо, я не хотіла б, щоб ти думав, буцімто я використала тебе.

— Я ніколи так не подумав би. Я просто опинився поруч, коли тобі було кепсько. Мені тільки шкода, що ми не мали трохи більше часу побути разом.

— Ми про це вже говорили. Не думаю, що це могло б щось змінити.

— Ні. Ймовірно, ні.

— Але це не означає, що час разом не був чудовим. Зустріч із тобою, і все, що ми робили разом. І те, що війна закінчилася, і те, що вона не вбила всі ті звичайні, легковажні, веселі речі, які люди робили до того, як вона почалася. Як «Я для тебе маю саме кохання, мала», і танці при місячному сяйві, і нагода надіти нову сукню, і сміх із приводу жахливої Мойри Беррідж. Нічого особливого, але водночас це страшенно важливо. Я дуже вдячна тобі. Не можу уявити собі нікого іншого, хто міг би повернути всі ці милі радощі, зробити їх знову реальними.

Він узяв її руку.

— Коли я повернуся в Англію — хоч коли б це сталося — ми зможемо побачитися?

— Авжеж. Приїжджай до мене в Корнволл. Я мрію про будинок поблизу моря. Ти можеш приїхати на літній відпочинок. Сам або з якоюсь розкішною подружкою. А коли настане час, привезеш дружину й дітей, і ми всі разом підемо на прогулянку з відерцями й лопатками.

— Мені це подобається.

— Що саме?

— Чисті наміри.

— Г’юґо, я не хочу чіплятися за тебе. Я ніколи не мала такого наміру. Але втрачати тебе я теж не хочу.

— Як мені тебе знайти?

— За телефонною книгою. Данбар, «Вдовиний будинок», Роузмалліон.

— А якщо я тобі подзвоню, обіцяєш не спитати: «Хто ти, у біса, такий?»

— Ні. Не думаю, що я коли-небудь так скажу.

Він посидів ще трохи, і вони про щось розмовляли — ні про що конкретне, а потім Г’юґо подивився на годинник і сказав, що йому вже час іти.

— Я маю зробити кілька телефонних дзвінків, написати листа і з’явитися до головнокомандувача в найкращій формі, за п’ять хвилин до призначеного часу.

— О котрій?

— О шостій тридцять. Коктейлі. Офіційна подія. Лорд і леді Маунтбеттен, уяви собі.

— Мойра Беррідж там буде?

— Воронь боже.

— Переказуй їй мої вітання.

— Зважай, бо я можу дати їй твою адресу в Корнволлі й переказати, що ти не можеш дочекатися, коли вона тебе відвідає на кілька днів.

— Зроби це, і я тебе застрелю.

Вона пішла з ним до дверей, спустилася сходами та підійшла до його машини, припаркованої на розпеченому гравії.

— До побачення, — обернувся Г’юґо до неї.

— До побачення, Г’юґо.

Вони поцілувалися. В обидві щоки.

— Було чудово.

— Так. Чудово. І дякую тобі.

— Я радий, я неймовірно радий, що в тебе все так гарно склалося.

— Ще не склалося, — похитала головою Джудіт. — Але це вже початок.

— Я й забула, який довгий туди шлях.

— Здається, ми йдемо цілу вічність.

— Це тому, що ми йдемо пішки. На велосипеді дорога не здається такою довгою.

Вкритий ямами й калюжами шлях до Нанчерров мав недоглянутий вигляд, порослі травою узбіччя наповзали на дорогу. Гортензії давно вже перецвіли, їхні потемнілі голівки, схожі на пожмаканий папір, обважніли й повисли від злив і вологого вітру з моря. Високо вгорі гойдалися голі гілки, бліде небо над ними було затягнуте сірими водянистими хмарами.

— Коли я вперше їхала до Нанчерров довгою і звивистою дорогою, то мені здавалося, що, коли ми нарешті дістанемося до будинку, він виявиться старим і доволі моторошним. Але, звісно, це не так. Він геть новий. Ось побачиш. А потім, коли я читала «Ребекку»[191], то згадала про Нанчерров і як вперше все це побачила.

— Я ніколи не читала «Ребекки».

— Ти мала небагато шансів на читання. Уяви, скільки всього цікавого тепер на тебе чекає. Купа задоволень. Я тебе напихатиму книжками, як Мораґ собачим кормом.

— Коли я була маленькою, у мене була одна книжка, яку я завжди пам’ятала. Я отримала її на Різдво. Вона була велика, кольорова, з малюнками й різними історіями. Цікаво, що з нею сталося?

— Гадаю, її поклали на зберігання. З усіма іншими нашими речами. Кілька ящиків. Треба буде забрати їх зі складу. Там речі, які належали мамі. Прикраси та дрібнички з порцеляни. Це буде все одно, що розкрити скриньку Пандори…

Дерева рідшали. Дівчата були вже майже на місці. Останній поворот — і будинок постав перед ними, але шквал, насуваючись сірою завісою, приховав морський краєвид. Вони зупинились і якусь мить дивилися просто себе. З їхніх дощовиків струменіла вода, а шалики тріпотіли на вітрі.

Нарешті Джесс озвалася:

— Він реально величезний.

— Їм потрібен був великий будинок. У них було троє дітей, багато слуг і багато друзів, які завжди приїжджали погостювати. У мене була своя кімната. Рожева спальня. Після чаю я тобі покажу. Ходімо, а то геть змокнемо.

Вони гайнули по гравію й добігли до дашка над вхідними дверима якраз тоді, коли дощ знову припустив сильніше. У передпокої скинули дощовики й гумові чоботи. Тоді Джудіт відчинила внутрішні двері, і вони з Джесс увійшли до холу в шкарпетках.

Жодних змін. Усе так само, як було. Той самий запах. Можливо, трохи прохолодно, попри величезний камін, у якому тліли поліна. Посеред круглого столу полум’янів яскравий букет із хризантем і осіннього листя, лежали повідці для собак, книга відвідувачів, невеликий стос пошти, що чекала на листоношу.

Жодного звуку. Тільки цокання старовинного годинника.

— Де всі? — прошепотіла Джесс трохи приголомшено.

— Я не знаю. Ходімо, подивимося. Спершу — нагору.

На півдорозі вони почули слабкі звуки дитячої радіостанції, що пропливали по коридору. Двері дитячої були ледь прочинені. Джудіт обережно відчинила їх ширше й побачила Мері, зосереджену на прасуванні. Джудіт озвалася до неї на ім’я.

— Ой, Джудіт!

Праска з гуркотом опустилася, і міцні руки Мері розкрилися їй назустріч.

— Не можу повірити, що ти повернулася до нас. Що ти справді знову тут. Стільки часу спливло! А це Джесс? Вітаю, Джесс, дуже приємно з тобою познайомитися. Подивіться на свої голови, ви геть змокли. Ви що, пішки йшли?

— Так. Від самого дому. У нас на всіх один велосипед. А де Лавді?

— Вона зараз буде. Іде з Ліджі з Натом. Вона допомагала Волтеру заганяти телят.

— Як Нат?

— Кара господня.

У волоссі Мері додалося сивини, а на обличчі з’явилося кілька нових зморщок, і ще вона схудла, але це, як не дивно, їй дуже пасувало. На синьому кардигані були зацеровані місця, а комір блузки трохи потертий, але вона, як завжди, пахла дитячим милом «Джонсонс» і свіжою випрасуваною білизною.

— Ви ще не бачилися з місис Кері-Льюїс?

— Ні. Ми одразу піднялися нагору, щоб тебе знайти.

— Нумо, тоді спустимося й повідомимо їй, що ви тут.

Зупинившись лише для того, щоб вимкнути праску і радіоприймач та підкинути полінце в камін («Добре, що в нас тут не бракує дерев, інакше ми б усі сконали від холоду»), вона вивела їх із дитячої, далі — сходами вниз і, через коридор, до дверей маленької вітальні. Мері постукала, прочинила двері й просунула голову в кімнату.

— До вас дехто прийшов! — і вона різко розчахнула двері настіж.

Вони сиділи обабіч каміна, Даяна з гаптуванням і полковник із газетою «Санді Таймс». Біля ніг полковника спав старий Тигр, а Пеко, який куняв на дивані, а тепер запідозрив появу грабіжників, підхопився й несамовито загавкав. Даяна звела очі, скинула окуляри, відклала шитво та звелася на ноги.

— Пеко, спокій. Це Джудіт. Ти не впізнав Джудіт?

Позбавлений задоволення, Пеко похмуро опустився на подушки.

— Джудіт. Люба моя. Ми тисячу років не бачилися. Іди, серденько, я тебе обійму.

Вона була така сама струнка, висока й чарівна, як завжди, тільки пшеничного кольору волосся взялося сріблом.

— Ти повернулася, моя дорогоцінна третя донечко. У тебе вигляд просто чудовий! І ти привела Джесс. Джесс. Я Даяна Кері-Льюїс. Ми так багато чули про тебе, а бачимо тебе вперше…

Вивільнившись із обіймів Даяни, Джудіт повернулася до полковника, який стояв, терпляче чекаючи на свою чергу. Він завжди здавався старшим за свої роки, а тепер ніби час нарешті наздогнав його. Посилював враження й одяг, який мішкувато висів на високій сухорлявій поставі — дуже старий твідовий піджак і вицвілі вельветові штани, які за давніших часів він і під загрозою смерти не надів би.

— Моя люба.

Стриманий, як завжди, трохи сором’язливий. Джудіт узяла його руки у свої, і вони поцілувалися.

— Ми такі раді, що ти знову вдома.

— Не так, як я сама щаслива, що знову тут.

Тепер Тигр, завжди ввічливий, перейшов у сидяче положення, і Джудіт нахилилася, щоб погладити його по голові.

— Він здасться стареньким, — сумно зауважила вона.

Він і справді був старий. Не товстий, але обважнілий, з ознаками артриту, а його мила морда була геть сивою.

— Ніхто з нас не молодшає. Треба б мені шукати нове цуценя лабрадора, але щось бракує духу…

— Едґаре, любий, ти маєш привітатися з Джесс.

Він простягнув руку.

— Вітаю, Джесс. Я маю познайомити тебе з моїм псом, Тигром. Тигре, це Джесс, — він усміхнувся своєю ніжною, чарівною усмішкою, перед якою не могла встояти жодна дитина. — Ти подолала довгий шлях. Якої ти думки про Корнволл? Тут не весь час ллють такі дощі.

— Насправді я пам’ятаю Корнволл, — відповіла Джесс.

— Невже? Це було так давно. Чому б нам не сісти, щоб ти розповіла мені про це… ось, бери цей ослінчик, ближче до вогню… — він відсунув убік журнали й газети. — Скільки тобі було, коли ти поїхала?

— Чотири.

— Я не знав, що аж стільки. То, звісно, ти маєш щось пам’ятати. Я пам’ятаю, як мені було два роки. Я сиджу у візочку, а якась дитина пхає мені в рота іриску…

У цей момент Мері доволі дзвінко оголосила, що має намір піти й поставити воду на чай. І всі погодилися, що це чудова ідея. Коли вона вийшла, Даяна знову опустилася в крісло, а Джудіт сіла на вільний кінець дивана, на якому лежав Пеко.

— Люба, як минув твій час? Ти наче схудла. Напрочуд елегантна. У тебе все гаразд?

— Авжеж, у мене все добре.

— Лавді мріє з тобою побачитися й показати тобі свого бешкетного Ната. Вони будуть за мить. А маленька Джесс! Яка хоробра дитина. Скільки всього пережити… Бідді зателефонувала, щойно отримала телеграму від Боба. Вона вже була сказала нам, що… — усвідомивши, що говорить у присутності Джесс, Даяна прикусила язика.

Вона подивилася на Джесс, яка сиділа до них спиною, заглиблена в розмову з полковником, і промовила безгучно, самими вустами: «… що Джесс мертва…». Джудіт кивнула.

—…І потім таке почути. Що це неправда. Ти, мабуть, мало не зомліла з радощів.

— Я була дуже схвильована.

— І, серденько, страшенно шкода твоїх батьків. Це немислимо. Я думала написати, але ти не дала мені часу. Бідді переповіла мені всі ці жахливі речі, але перш ніж я встигла взятися за ручку й папір, ми дізналися, що ти вже їдеш додому. Як минула ваша подорож?

— Навряд чи пасує слово «подорож». Радше випробування на витривалість. Корабель був переповнений. Харчування відбувалося у три зміни. Можеш собі уявити.

— Жах який. До речі, про харчування. Неттлбеди переказують вітання й обіцяють скоро побачитися з тобою. У них тепер ціла неділя вихідна, і вони поїхали в Кемборн, відвідати якогось дальнього родича в будинку для літніх людей. Хіба не рай — повернутися до «Вдовиного будинку»? Хіба парк не чудовий? Я дала Філліс кілька саджанців…

Від хвилювання вона теревенила без угаву, а Джудіт сиділа й намагалася вдавати, ніби слухає, але це було не зовсім так. Вона думала про Ґаса Каллендера. Чи нині доречний час, щоб сказати Даяні й полковнику, що Ґас живий? Ні, вирішила вона, ще не час. Першою людиною, якій вона про це повідомить, причому наодинці, буде Лавді. Сьогодні, але пізніше, якось, десь, Джудіт це зробить.

—…Де спить маленька Джесс?

— У кімнаті Анни. Там багато місця. Анна перейшла до Філліс. На якийсь час.

— А які ти маєш плани щодо Джесс?

— Думаю, мені треба піти до міс Катто й запитати, чи не візьме вона її до школи Святої Урсули.

— Отакої! Звісно, вона її візьме. Чи не дивно, як життя йде по колу. Стривай, що я собі думаю? Я ж не розповіла тобі про Атену. У неї буде ще одна дитина. Гадаю, навесні. Така радість. Не можу тобі передати, як ми сумували за ними, коли вони поїхали. Будинок став геть порожнім без дитини…

Не встигли ці слова злетіти з її вуст, як пролунав пронизливий голос Натаніеля Маджа, десь із кухні, де він вступив у затяту суперечку зі своєю матір’ю.

— Я не хочу скидати чоботи.

— Ти мусиш. Вони в багнюці.

— Вони не в багнюці.

— Вони брудні. Ти натоптав багнюкою по всій підлозі на кухні. Зараз же йди сюди…

— Ні…

— Нате!..

Несамовите виття. Лавді явно впіймала його й силоміць стягувала з нього чоботи.

— О боже, — слабко проказала Даяна.

За мить двері відчинилися, і до кімнати вбіг її онук, роззутий, із червоними від обурення щоками й випнутою нижньою губою.

— Що це означає? — запитала Даяна, і Нат дав їй розгорнуту відповідь.

— Мама роззула мене. Скинула мої нові чоботи. Червоні. Я хотів показати їх вам.

— Ми побачимо їх іншим разом, — намагалася вколошкати його Даяна.

— А я хочу, щоб ви побачили їх зараз.

Джудіт підвелася з дивана, і одночасно у відчинених дверях показалася Лавді. Така на вигляд, як завжди була — як босякуватий підліток, і геть не схожа на матір трирічного хлопчика. На ній були штани, старий пуловер і пара червоних шкарпеток, а волосся, як і раніше, стирчало навколо голови темними блискучими кучерями.

Виникла пауза, коли вони просто стояли, всміхаючись одна до одної.

— Ви подивіться, хто тут, — нарешті мовила Лавді. — Боже, яка я рада тебе бачити.

Вони підійшли одна до одної, обійнялися й поцілувалися — безтурботно, так, як завжди це робили.

— Вибач, ми трохи запізнилися, але… Нате, не лізь пальцями Пеко в очі. Ти знаєш, що не можна цього робити.

Нат витріщився на матір зухвалими карими очима, і Джудіт, попри всі свої добрі наміри, розреготалася.

— Наскочило чортеня на бісеня.

— О, він жахливий. Нате, я правду кажу? Ти дуже милий, але жахливий.

— Тато каже, що я малий засранець, — повідомив Нат, звертаючись до всієї компанії, а потім, помітивши незнайомку, втупився в неї, не кліпаючи очима.

— Здоров, — привітала його Джесс, явно розвеселившись.

— Хто ти?

— Я Джесс.

— Що ти тут робиш?

— Прийшла на чай.

— Ми з мамою принесли пакетик шоколадного печива.

— Почастуєш мене?

Нат замислився, а потім постановив:

— Ні. Я з’їм усе сам.

Після цього він видерся на диван і став на ньому стрибати. На мить усім здалося, що надалі пануватиме рейвах, але тут нагодилася Мері й урятувала ситуацію — вона повідомила, що чай на столі, упіймала Натаніеля в повітрі, у черговому стрибку, і понесла його в напрямку їдальні, а він верещав — хтозна, може, й від задоволення.

— Вона єдина здатна з ним упоратися, — зауважила Лавді в гордій безнадії.

— А як щодо Волтера?

— Волтер ще гірший за нього. Мамусю, ходімо їсти.

Відтак вони всі попрямували до їдальні. Полковник затримався, щоб поставити ґрати перед каміном, і вийшов із вітальні останнім. У їдальні накритий до чаю стіл був заставлений усіма пам’ятними дитячими ласощами: сандвічі з джемом і з дріжджовою пастою «Мармайт», бутерброди з мармеладом, фруктовий пиріг, запечений у формі кільця, і принесене Лавді шоколадне печиво.

Стіл значно зменшився порівняно з тим, як його пам’ятала Джудіт за давніх часів, оскільки висувні дошки прибрали геть, і те, що від столу залишилося, здавалося недоречно малим посеред величезної парадної кімнати. Зникла також важка біла дамаська скатертина, яку замінила скромна, але практична картата синьо-біла. Оскільки, за визначенням, це був дитячий чай, Мері сиділа в кінці столу, відповідальна за великий коричневий заварник (Джудіт пам’ятала, що все традиційне срібло заховали на початку війни), а поруч із нею на високому стільчику сидів Нат. Він не хотів на ньому сидіти й щоразу зі стільчика сповзав, аж доки Мері не дала йому такого ляпанця по гепі, що він прислухався до застереження й залишився сидіти, де його всадовили.

Полковник, на чолі столу, обличчям до Мері, мав по ліву руку від себе Джесс.

— Ти хочеш сандвіч із джемом чи з «Мармайтом»? — ввічливо запитав він у неї, і Джесс відповіла, що хоче з джемом, а тим часом Нат грюкав ложкою по столу, голосно заявляючи, що він хоче, і негайно, шоколадного печива.

Зрештою його втихомирили, нагодували сандвічем із «Мармайтом», галас ущух, і можна було відновити нормальну розмову. Мері налила всім чаю. Чашки передавали по колу. Даяна, привітна й чарівна, як завжди ідеальна господиня, звернулася до гості:

— Джесс, люба, ти маєш розповісти нам про всі чудові речі, які ви з Джудіт плануєте зробити тепер, коли ви знову вдома. Яка буде найперша примха?

Усі спрямували погляди на Джесс, яка трохи зніяковіла. Вона поспіхом проковтнула те, що було в неї в роті.

— Насправді я не знаю, — почала вона й подивилася через стіл на Джудіт, шукаючи від неї допомоги.

— Як щодо велосипеда? — підказала та.

— А, так. Купимо мені велосипед.

— Можливо, це буде вживаний велосипед, — застерегла її Даяна. — Їх зараз дуже складно роздобути. Так само, як машини. Нову машину зараз не купиш, а вживана коштує дорожче, ніж нова. Гаразд. А що ще? Ти поїдеш подивитися на свій старий будинок у Пенмарроні? Там, де ви раніше мешкали?

— Ми думали, що колись поїдемо туди потягом. І в Порткерріс теж поїдемо.

— Чудова ідея.

— Ми не можемо зайти в будинок. Я маю на увазі — у «Будинок над річкою», бо там тепер живуть чужі люди…

Оскільки Джесс ніхто не переривав і всі її слухали з доброзичливою цікавістю, несподіваний напад сором’язливості тут-таки помер із природних причин.

—…Але ми подумали, що можемо просто подивитися на нього. А ще зустрітися з… — забувши ім’я, вона знову подивилася на Джудіт.

— З місис Беррі, — нагадала їй Джудіт. — У сільській крамниці. Вона давала тобі фруктові жуйки. І, можливо, з містером Віллісом, на переправі. Щоправда, він був моїм другом. Не думаю, що він знав Джесс.

— Джесс, тобі сподобається Порткерріс, — пообіцяв полковник. — Там повнісінько човнів, художників і приємних маленьких вуличок.

— І Ворренів, — докинула Лавді. — Джудіт, ти маєш познайомити Джесс із Ворренами. Місис Воррен буде страшенно засмучена, якщо ти приїдеш до Порткерріса й не вип’єш із нею багато чашок чаю.

— Що сталося з Гітер? Я не чула про неї багато років. Вона досі в тій таємничій шпигунській організації?

— Ну, вона поїхала в Америку, на якусь місію, зі своїм босом із Міністерства закордонних справ. Востаннє ми чули, що вона перебуває у Вашингтоні.

— Сили небесні. Вона могла б дати мені знати.

Лавді розрізала фруктовий пиріг.

— Хто хоче шматочок пирога?

Джесс, доївши свій сандвіч, узяла великий шматок пирога.

— Я не знаю, хто така Гітер.

— Гітер Воррен у минулому була нашою подругою, — пояснила Лавді. — Ми з Джудіт часто гостювали в них. Було це влітку, перед війною, сонце не переставало світити, і ми гаяли весь час на пляжі. Джудіт щойно отримала свою машину, і ми почувалися страшенно дорослими.

— Вона ходила з вами до школи? — запитала Джесс.

— Ні. Вона була в іншій школі. А ми ходили до школи Святої Урсули.

— Джудіт вважає, що я теж маю туди піти, — поділилася Джесс.

— Ще одна маленька послушниця для монастиря Святої Урсули.

— Ох, Лавді! — роздратовано втрутилася Мері з-за свого великого чайника, з протилежного кінця столу. — Ти мене дуже засмучуєш, коли говориш такі дурниці. І даремно лякаєш Джесс. Школа Святої Урсули — чудовий заклад. Ти була там щаслива. Скільки ти галасу наробила, щоб тобі дозволили туди піти.

— Але, Мері, шкільна форма! І всі ці безглузді правила.

Джесс, як видавалося, сприйняла цю інформацію стурбовано. Помітивши це, полковник поклав руку на її долоню.

— Не зважай на дурну балаканину моєї доньки, — закликав він її. — Це прекрасна школа, а міс Катто — чудова жінка. Як би інакше вона терпіла таку, як Лавді.

— Дуже тобі дякую, татусю.

— У будь-якому разі, — Даяна простягнула свою чашку Мері, щоб та налила іще чаю, — там уже не носять форми. Війна поклала край цим забаганкам. До них приєднали іншу школу для дівчат, евакуйовану з Кента, тож форма однаково була інакшою. Вони мусили наставити хатинки Ніссена[192] по всьому саду, бо бракувало класів.

— То зараз там не носять жодної форми? — запитала Джудіт.

— Тільки шкільні краватки.

— Яке полегшення. Ніколи не забуду той нескінченний список одягу, з яким бідолашна мамуся мусила ходити по крамницях.

— У «Медвейз», люба. Там уперше ми тебе побачили. Ми всі купували жахливу шкільну форму. Тобі не здається, що це було вічність тому?

— Так, вічність тому, — різко відповіла Лавді. — Гаразд, Нате. Можеш тепер з’їсти шоколадного печива.

Коли чаювання завершилося, надворі споночіло. Не припинявся тоскний жовтневий дощ. Ніхто, втім, не збирався запинати важкі штори.

— Яке блаженство, — зітхнула Даяна. — Жодного світломаскування. Я досі не звикла до такої свободи. Можна сидіти в кімнаті та спостерігати за тим, як спускаються сутінки, і не треба затулятися від світу. У нас колись забрало стільки часу пошиття й монтаж світломаскувальних штор, і майже три дні знадобилося, щоб їх познімати. Мері, не брязкай тими чашками, ми самі їх помиємо. Відведи Ната в дитячу, нехай Лавді побуде якусь хвилину наодинці із собою, — вона обернулася до Джесс. — Можливо, Джесс теж хоче з вами піти. Не тому, що ми намагаємося тебе здихатися, люба, а тому, що нагорі є багато цікавих речей, на які тобі, можливо, захочеться подивитися. Книжки, пазли й досить коштовні меблі для іграшкових будиночків. Але не дозволяй Нату їх брати.

Джесс завагалася. Даяна їй усміхнулася.

— Тільки якщо ти сама хочеш, — додала вона.

— Так, я хочу піти.

Мері витерла Натові обличчя серветкою.

— Нат не любить іграшкових меблів. Йому подобаються цеглинки й маленькі трактори, правду я кажу, горобчику мій?

Вона підвелася та взяла його на руки.

— Ходімо, Джесс, побачимо, що ми зможемо для тебе знайти цікавого.

Коли вони пішли, стало дуже тихо. Даяна зцідила у свою чашку останню цівку чаю із заварника й закурила цигарку.

— Джудіт, яка чудова твоя сестричка. Ти маєш нею пишатися.

— Я пишаюся.

— Така впевнена в собі.

— Це оманливе враження. Вона ще тільки шукає себе.

Полковник підвівся, щоб дістати з буфета попільничку для дружини. Він поставив її на стіл перед Даяною, а та звела на нього очі й усміхнулася вдячно.

— Немає сліз? Нічних жахів? Негативних наслідків?

— Не думаю.

— Можливо, невеликий огляд лікаря був би доречний. Хоча, мушу визнати, на позір вона здається цілком здоровою. До речі, днями до нас навідався старий доктор Веллс, щоб оглянути Ната, який кашляв і шморгав носом, і Мері з Лавді трохи непокоїлися за нього. Виявилось, нічого страшного, банальна застуда. І тоді доктор розказав, що Джеремі сподівається невдовзі отримати відпустку й на якийсь час приїхати додому. У нього відпустки не було вже близько двох років. Він застряг на весь цей час у Середземному морі. А зараз він… де?..

— На Мальті, — підказав полковник.

— Я не могла згадати, Мальта чи Гібралтар. Пам’ятаю тільки, що десь там.

— Гадаю, його скоро демобілізують, — припустила Джудіт, сама в захваті від невимушености свого голосу, — беручи до уваги, що він був одним із найперших, хто приєднався до війська,

Лавді мимохіть узяла ще один шматок пирога.

— Не можу собі уявити, як він скнітиме в Труро після всіх своїх одіссей.

— А я його собі уявляю, — заперечила їй Даяна, — у ролі ідеального сільського лікаря, із собакою на задньому сидінні. Джудіт, ти з ним ніде не перетиналася?

— Ні. Я очікувала, що він прямуватиме на Схід, з усім Королівським флотом. Усі, кого ми знали, рано чи пізно опинялися в Трінкомалі. Але він так ніде й не вигулькнув.

— А я завжди думала, що він одружиться. Мабуть, на Мальті не так багато талановитих кандидаток, — вона позіхнула, відкинулася на спинку стільця та скинула оком на недоїдки, що лишилися після чаювання. — Думаю, нам краще поприбирати це все й помити посуд.

— Не хвилюйся, мамусю, — проказала Лавді з повним ротом. — Ми з Джудіт удвох усе зробимо. Побудемо двома шкільними подружками, які заробляють додаткові бали з поведінки.

— А що сталося з Гетті? — поцікавилася Джудіт.

— Вона нарешті вирвалася з пазурів місис Неттлбед і пішла виконувати свій військовий обов’язок. Палатна покоївка в шпиталі в Плімуті. Бідолашна Гетті. З дощу та під ринву. Ви справді самі з усім цим упораєтеся, мої сонечка? Бо вже шоста, а ми в неділю ввечері завжди телефонуємо Атені…

— Переказуйте їй привіт.

— Перекажемо.

У великій старосвітській кухні було трохи тепліше, ніж у решті будинку, і наче все, як завжди, але водночас — порожньо без Неттлбедів і Гетті. Ніхто не грюкав і не брязкотів у посудомийні.

— Хто тепер миє каструлі? — запитала Джудіт, обв’язуючи талію фартухом і наповнюючи стару керамічну раковину гарячою водою з латунного крана.

— Гадаю, місис Неттлбед. Або Мері. Але точно не моя мати.

— А містер Неттлбед досі вирощує овочі?

— Так, разом із містером Маджем. Ми всі їмо багато овочів, бо більше нічого й нема. І хоча на цей вікенд будинок порожній, гостей зазвичай так само багато, як завжди. Мамуся прийняла під свою опіку незліченну кількість військових, які опинилися в цих краях, і вони потроху просочуються туди й сюди. Я боюся, що коли це діло згорнуть і вони всі поїдуть геть, вона тужитиме за цією метушнею й за товариством.

— А як щодо Томмі Мортімера?

— О, цей час від часу навідується з Лондона. З іншими старими знайомцями. Розважає мамусю. Коли Атена з Клементиною поїхали, вона дуже журилася.

Джудіт хлюпнула у воду трохи засобу для миття, розколотила так, щоб пішли бульбашки, а тоді занурила перший стосик тарілок.

— Як Волтер? — поцікавилася вона.

— З ним усе гаразд.

— А як справи на фермі?

— Добре.

— А містер Мадж?

— Він ще працює, але потроху вже відходить від справ.

— Що буде, коли він вийде на пенсію?

— Ну, не знаю. Мабуть, ми з Волтером переїдемо на ферму. Поміняємося будинками або якось так. Не знаю.

Її відповіді були такими лаконічними, такими незацікавленими, що Джудіт стислося серце.

— Що ви робите, коли він не працює? — запитала вона. — Я маю на увазі, ви ходите в кіно, чи на пікніки, чи в паб?

— Раніше я іноді ходила в паб, але тепер не можу, бо в мене Нат. Я завжди можу залишити його з місис Мадж, але, чесно кажучи, я не дуже люблю сидіти в пабі. Тож Волтер ходить сам.

— Ох, Лавді…

— Чому так трагічно?

— Бо якось воно не дуже весело.

— Дарма. Іноді до нас приходять друзі на вечерю. Тільки я не дуже добре готую.

— А як щодо коней? Ви ще їздите разом?

— Не дуже. Я продала Фліт, а іншого коня так і не купила. А полювання зараз немає, бо всіх хортів постріляли ще на початку війни.

— Війна закінчилася, то, можливо, знову почнуться полювання.

— Так. Можливо.

Вона знайшла кухонний рушник і дуже повільно, одну по одній, витирала тарілки й чашки, а тоді ставила їх стосами на підсобний столик.

— Лавді, ти щаслива?

Лавді взяла чергову тарілку із сушарки.

— Хто сказав, що шлюб — це ажурна клітка в літньому саду? І всі вільні пташки хочуть потрапити всередину неї, а всі птахи в клітці хочуть на волю.

— Я не знаю, хто це сказав.

— Ти вільна птаха. Можеш летіти, куди заманеться.

— Не можу. У мене Джесс.

— А в ажурну клітку потрапити не хочеш?

— Ні.

— Жодного закоханого моряка? Повірити не можу. Тільки не кажи, що ти досі кохаєш Едварда?

— Едварда немає вже кілька років.

— Вибач. Мені не треба було цього казати.

— Ні, ти можеш про це говорити. Він був твоїм братом.

Лавді витерла ще кілька тарілок.

— Я завжди думала, що Джеремі в тебе закоханий.

Джудіт зішкребла з тарілки вперту крихту липкого фруктового пирога.

— Думаю, ти помилялася.

— Ви підтримували зв’язок? Писали одне одному листи?

— Ні. Востаннє я бачила його в Лондоні на початку 1942 року. Якраз перед Сінгапуром. Відтоді я не зустрічала його й не мала від нього жодних звісток.

— Ви посварилися?

— Ні. Ми не сварилися. Гадаю, ми просто мовчки вирішили піти кожне своїм шляхом.

— Цікаво, чому він так і не одружився. Він страшенно старий. Йому має бути тридцять сім. Гадаю, коли він повернеться, його батько піде на пенсію, і тоді Джеремі відповідатиме за всі сусідські фурункули й нариви.

— Це те, чого він завжди хотів.

Остання тарілка, а потім чайник. Джудіт висмикнула корок і дивилася, як збігає піна.

— Оце й усе.

Вона розв’язала фартуха й повісила його на гачок, а потім обернулася й стала, притулившись попереком до краю раковини.

— Пробач. — Лавді зняла тарілку із сушарки й витерла її насухо.

Джудіт насупилася.

— За що?

— За те, що сказала про Едварда. Я цими днями кажу людям якісь жахливі речі, хоча не маю на думці когось образити, — вона поклала тарілку нагору стосу. — Ти ж навідаєшся до мене? У Ліджі. Ти ще не бачила мого кумедного будиночка — як я його добудувала. І я люблю ферму й тварин. І Ната теж люблю, хоча він кара господня, — вона відсунула пошарпаний манжет светра й подивилася на годинник. — Боже всемогутній, мені треба бігти. У мене на кухні безлад, а ще треба приготувати Волтеру вечерю та вкласти Ната в ліжко…

— Не йди, — зупинила її Джудіт.

— Я мушу, — повторила Лавді дещо спантеличена.

— П’ять хвилин. Я маю дещо тобі сказати.

— Що?

— Обіцяєш мене вислухати, не перебиваючи?

— Гаразд, — Лавді вилізла на стіл і сіла, зсутуливши плечі та звісивши ноги в штанях. — Починай.

— Це про Ґаса.

Лавді заціпеніла.

У холодній вогкій тиші посудомийні з плитковою підлогою чути було тільки, як гуде холодильник і повільно скрапує вода з одного з латунних кранів. Цяп. Цяп. Намистинки води падали в керамічну раковину.

— Що саме «про Ґаса»?

Джудіт стала розповідати.

—…Тоді він сказав, що йому вже час повертатися на шпитальний корабель, ми викликали йому таксі й попрощалися. І він поїхав. Кінець історії.

Лавді дотримала слова. Вона не робила жодних коментарів і не поставила жодного запитання. Вона просто сиділа, нерухома як статуя, і слухала. Дослухавши, теж нічого ще не сказала.

— Я… я написала йому з військового корабля і відправила листа з Гібралтара. Але Ґас не відповів.

— З ним усе гаразд? — запитала Лавді.

— Я не знаю. Вигляд у нього був дивовижний, беручи до уваги все, що йому випало пережити. Худий, але він ніколи не був дуже товстим. Дещо виснажений.

— Чому він не дав нам знати?..

— Я пояснила. Він не міг фізично. Був лише один лист, і той його батькам. Вони нічого не знали ні про тебе, ні про Даяну, ні про полковника. Навіть якби вони отримали листа, вони б не знали, з ким і як поділитися.

— Я була впевнена, що він мертвий.

— Я знаю, Лавді.

— Я була впевнена кожною кісточкою свого тіла. Це була якась порожнеча всередині мене. Порожнеча.

— Ти не повинна звинувачувати себе.

— Що з ним буде?

— З ним буде все гаразд. Шотландські полки, як відомо, кланові. Як сім’я. Усі його друзі згуртуються навколо нього.

— Я не хочу, щоб він приїжджав сюди, — заявила Лавді.

— Я можу це зрозуміти. Щиро кажучи, не думаю, що Ґас планує такий вояж.

— Він вірив, що я на нього чекатиму?

— Так.

Іншої відповіді не було.

— О боже.

Під холодним світлом люмінесцентної лампи обличчя Лавді здавалося змарнілим і блідим, погляд бузкових очей був порожнім.

— Пробач, Лавді.

— Це не твоя провина. Тільки моя. У всьому.

— Мені не хотілося тобі розповідати.

— Він живий. Я мала б радіти. А не почуватися, як у зливу на вікенд.

— Мені не дуже хотілося також говорити Ґасу. Що ти заміжня.

— Це зовсім інше. Це був кінець чогось. Для Ґаса це початок решти його життя. Принаймні він не розорений і не лишився без статків. Йому є до чого повернутися.

— А тобі?

— О, я маю все. Чоловіка, сина, ферму. Нанчерров. Мамусю з татком. Мері. Усе незмінне для мене. Усе, чого я завжди хотіла.

Вона на мить замовкла, а потім запитала:

— Мамуся з татком знають про Ґаса?

— Ні. Я хотіла спершу розповісти тобі. Якщо хочеш, я піду та скажу їм зараз.

— Ні. Я сама їм скажу. Коли ви з Джесс поїдете. Скажу перед тим, як повертатися в Ліджі. Так буде краще. — Лавді знову подивилася на годинник. — А потім я просто зобов’язана бігти додому, — вона зісковзнула зі столу. — Волтер вимагатиме своєї вечері.

— З тобою все гаразд?

— Так.

Лавді подумала про щось, а потім усміхнулася й раптом знову стала тією бешкетною, безстрашною та впертою дівчинкою, якою колись була.

— Так. Зі мною все добре.

Наступного ранку Даяна приїхала до «Вдовиного будинку».

Понеділок. Після сніданку частина домашніх порозходилися. Першою вирушила Анна, з ранцем за плечима й печивом у кишені, до початкової школи в Роузмалліоні. Потім пішла Бідді, оскільки понеділок був її днем роботи в Червоному Хресті в Пензансі. Джесс, яка, у ході обстеження обійстя відкрила для себе хатину й закохалася в її чарівність, приватність і мініатюрність, схвильована й озброєна мітлою та щітками, побігла в сад, щоб там поприбирати.

Була вже одинадцята година, а Джесс досі не повернулася. Філліс розвішувала тижневу порцію випраної білизни, а Джудіт тим часом на кухні готувала суп. Курка на бульйон для нього була зварена ще вчора, тож залишалося почистити й нарізати овочі, порей і цибулю, що й робила зараз Джудіт, стоячи коло раковини. Вона завжди вважала приготування супу надзвичайно корисною процедурою, так само, як створення компостної купи. Пахощі супу, коли його приправляли ароматними травами з городу, був так само заспокійливим, як запах свіжоспеченого хліба або гарячий аромат імбирних пряників.

Джудіт, нікого в гості не очікуючи, саме нарізала моркву, коли почула, як на їхній пагорб, а тоді у відчинені ворота в’їхала машина й зупинилася перед будинком. Джудіт визирнула у вікно й побачила Даяну, яка виходила з маленького фургона, що його Кері-Льюїси придбали в торговця рибою ще на початку війни для економії бензину і він відтоді вірно їм служив.

Джудіт пройшла через посудомийню на задній двір. Даяна розмовляла з Філліс через живопліт із ескалонії, що відгороджував галявину, де сушилася білизна. Даяна мала на собі вузьку твідову спідницю й жакет, а в руці несла великий старомодний кошик.

— Даяно.

Та обернулася.

— Серденько Джудіт, я не завадила? Я привезла тобі трохи овочів із Нанчерров і свіжі яйця, — вона почимчикувала по гравію у своїх елегантних, начищених до блиску черевичках. — Подумала, тобі стануть у пригоді, а я принагідно хотіла з тобою поговорити.

— Я пораюся на кухні, Даяно. Заходь, заварю тобі кави.

Джудіт повернулася через задні двері на кухню. Даяна ввійшла за нею, поставила кошик на стіл, відсунула стілець і сіла. Джудіт наповнила чайник і поставила його на вогонь.

— У тебе тут райські пахощі, люба.

— Суп. Ти не проти, якщо я далі нарізатиму овочі?

— Боронь боже, серденько, — вона попустила вузол шовкової хустки, елегантно оберненої навколо її стрункої шиї. — Лавді розповіла нам про Ґаса.

— Так. Вона казала, що розповість.

— Вона засмутилася, коли ти їй сказала?

— Думаю, вона була шокована. Але не плакала.

— Серденько, оплакують мертвих, а не живих.

— Вона сама десь так і висловилася.

— Скрутне склалося становище.

— Я не сказала б, що воно скрутне. Жаль, що Лавді була так твердо переконана у смерті Ґаса, жаль, що їй забракло віри дочекатися його повернення. Але це не скрутна ситуація. Просто вони не разом. І ніколи не зможуть бути разом. Лавді обрала своє життя, а Ґас муситиме будувати своє.

— З того, що Лавді мені розповіла, схоже, йому знадобиться певна підтримка.

— Його складно буде підтримати, якщо він не відповідатиме на листи й не виходитиме на зв’язок.

— Він був другом Едварда. Уже з цієї причини, я вважаю, ми всі маємо згуртуватися навколо нього. І він написав такого зворушливого листа, коли Едварда вбили. І надіслав той ескіз, портрет Едварда. Це для Едгара найцінніша згадка. Виразніша за будь-яку світлину. Малюнок стоїть оправлений в Едґара на столі, і він на нього дивиться щодня.

— Я розумію. Але нелегко згуртуватися, коли домівка Ґаса на іншому кінці країни.

— Він міг би приїхати до нас. Як гадаєш, мені варто написати йому й запросити до Нанчерров?

— Ні. Я не думаю, що це була б гарна ідея. Пізніше, можливо. Але не зараз.

— Через Лавді?

— Вона не хоче, щоб він тут з’явився. І навіть якщо ти його запросиш, не думаю, що він приїде. З тієї ж таки причини.

— То що ж нам робити?

— Я напишу ще раз, за деякий час, хоча б для того, щоб отримати від нього якусь відповідь. Якби я отримала відповідь, ми принаймні знали б, на якому ми світі. Як у нього справи. Як він там облаштовується.

— Ми так любили його, і Едґар, і я. Це правда, що він був із нами дуже недовго, але ми так його полюбили…

Її голос стих. Вона зітхнула.

— Даяно, не думай про те, що могло б бути. Немає жодного сенсу озиратися назад і морочити себе ілюзіями «от якби».

— Ти винуватиш мене?

— Винувачу тебе?

— За те, що я дозволила їй вийти за Волтера?

— Заледве ти могла б її зупинити. У неї був Натаніель.

— Натаніель хай би собі був. Натаніель міг би народитися й жити в Нанчерров із усіма нами цілком щасливо. А якби люди щось казали, кого б це обходило? Мені ніколи не було діла до того, що люди кажуть.

Чайник закипів. Джудіт поклала в горня ложку кави, залила окропом і поставила на гарячу плиту.

— Але вона хотіла вийти за Волтера.

— Так. Але ми не просто дозволили їй це зробити, а якоюсь мірою заохотили її до цього. Наша дитина. Едварда не стало, і я не могла змиритися з тим, що втрачу ще й Лавді. Її шлюб із Волтером означав, що вона залишиться поряд із нами. Зрештою, він завжди нам подобався, попри його неотесаність і грубість. Едґар любив його за те, що він так добре ладнав із кіньми, і за те, що він завжди піклувався про Лавді, наглядав за нею під час полювання й допомагав їй, коли вона почала працювати на фермі. Він був її другом. Я завжди думала, що найважливіше у шлюбі — це одружитися з другом. Пристрасне кохання із часом вичахає, а дружба триває вічно. Я справді вірила, що вони створені одне для одного.

— А є причини вважати, що це не так?

— Ні, — зітхнула Даяна, — не думаю. Але їй було лише дев’ятнадцять. Можливо, нам треба було виявити твердість, переконати її, щоб зачекала…

— Даяно, якби ти їй суперечила, вона тільки впертіше стояла б на своєму… така вже вона. Я намагалася сперечатися з нею того дня в Лондоні, коли вона сказала мені, що заручена, і вона мені мало голову не відгризла за мої добрі наміри.

Кава була готова. Джудіт наповнила дві філіжанки й поставила одну перед Даяною. Згори долинуло гудіння, схоже на мотор літака, що заходить на посадку. То Філліс, закінчивши з білизною, узялася пилотяжити.

— Я справді думала, що це спрацює, — вела далі Даяна, — бо для мене це спрацювало.

— Я не розумію?

— Едґар ніколи не був моїм коханням, але завжди був моїм другом. Я знала його завжди, від самого дитинства. Він був другом моїх батьків. Я вважала його чоловіком середнього віку. Старим. Він брав мене на прогулянку в парк, і ми годували качок. А потім почалася війна… Перша війна. Мені було шістнадцять, і я була шалено закохана в юнака, з яким познайомилася на Четверте червня в Ітоні[193]. Він пішов воювати у Франції з гвардійським полком «Колдстрім». Потім приїхав додому у відпустку. Але, звісно, мав повернутися у Францію, і там загинув у шанцях. На той час мені було сімнадцять. І я була вагітна.

Голос Даяни залишався рівним. Вона згадувала про події сивої давнини й говорила про них таким тоном, ніби описувала новий капелюшок.

— Вагітна?

— Так. У ті часи ми бували дуже необережними через брак практичних знань.

— І що сталося?

— Стався Едґар. Я не могла сказати батькам, тож розповіла Едґару. А Едґар сказав, що одружиться зі мною й буде батьком моєї майбутньої дитини, і що мені ніколи, ніколи не треба буде про щось турбуватися до кінця мого життя. Так воно й сталося, — засміялася Даяна.

— А дитина?

— Атена.

— Але…

Утім, які могли бути «але»…

— Серденько, ти ж не шокована? Просто в нас було іншого роду кохання. Я ніколи не вважала, нібито використовую Едґара. З виру пристрасті, трагедії та відчаю я потрапила в тиху гавань, знаючи, що ніщо вже не зможе мені зашкодити. І відтоді так повелося. Відтоді й навіки.

— Атена. Мені таке ніколи й на думку не спадало.

— А з якого б дива? Чому комусь мало б спасти на думку? Едвард був першою дитиною Едґара, але жодну доньку він не любив би більше за Атену. Вона схожа на мене, я знаю. Але в ній є щось від її батька, про це знаємо тільки ми з Едґаром. Він був вродливим молодиком. Високий, синьоокий, русявий. Моя мати називала його Адонісом. «Цей хлопець, — казала вона, — викапаний Адоніс».

— А Атена знає?

— Ні, звісно, не знає. Навіщо їй таке знати? Едґар її батько. Завжди ним був. Гм, доволі дивно, але я роками про все це навіть не замислювалася. Насправді я не дуже розумію, навіщо розповіла тобі це зараз.

— Лавді.

— Авжеж. Виправдовую свої дії. Історія повторюється. Ще одна ненависна війна, і дитина на підході, і постійний чоловік, на якого покладаєшся. Як на друга, — вона відпила трохи кави. — Я ніколи нікому не розповідала.

— Я й слова нікому не зроню.

— Серденько, я це знаю. Я тільки намагалася сказати, що Едґар — це моє життя.

— Я знаю.

Запала мовчанка. Джудіт думала про Томмі Мортімера й таємницю його близьких стосунків із Даяною, якої вона ніколи не могла до кінця збагнути. Але тепер, знаючи правду, Джудіт усе зрозуміла. «Едґар — це моє життя». Але він старший, зациклений на своїх звичках сільський мешканець до самого шпику. Даяна втратила своє кохання, але не молодість. Їй завжди потрібен був цей додатковий вимір — Лондон, концерти, вечірки, шопінг, мода. І ланчі в «Рітці». Томмі Мортімер був ключиком до того, іншого світу.

— Серденько, над чим ти так замислилася?

— Я думала про Томмі Мортімера.

— Він ніколи не був моїм коханцем.

— Я такого й не думала.

— Він не такий чоловік. Я не маю на увазі, буцімто він гомо. Просто комфортно безстатевий.

— Коли я вперше приїхала в Нанчерров, і він був там… я не могла второпати…

— Ти думала, що Едґар мав би спустити його зі сходів?

— Ну, не зовсім.

— Він ніколи не був загрозою. Едґар це знав. Просто потрібний мені безневинний компаньйон. Тож Едґар мені його дозволив. Бо Едґар найпрекрасніший, найщедріший чоловік у світі. І він зробив мене щасливою. Розумієш, шлюб для мене став розв’язанням проблем. Тому я подумала, що він може стати розв’язанням також для Лавді.

— Даяно, це було рішення Лавді. Не твоє.

Цієї миті їхню розмову було перервано — радше випадково. У чільній частині будинку грюкнули двері, а тоді пролунало:

— Джудіт!

— Я на кухні, — гукнула Джудіт у відповідь.

— Джесс, — визначила Даяна. — Який жах, я геть забула, що вона тут.

Вони обидві засміялися, двері відчинилися й на порозі постала Джесс, скуйовджена й обплутана павутиною.

— Я все поприбирала, але мені треба ще помити вікна, — вигукнула вона задоволено, але, побачивши Даяну, трохи збентежилася. — Я… вибачте. Я не знала, що ви тут.

— Люба Джесс, не треба вибачень. Я заїхала на якусь хвилинку, привезла трохи яєць і овочів. А ти що робила?

— Прибирала хатину. Там було повно павутиння, мертвих мух і жуків, але я все повимітала. А ще на підлозі лежали дві здохлі миші. Насправді нам треба завести кота. У нас є якісь засоби для миття вікон?

— Не знаю. Зараз подивлюся.

— Хіба це не наймиліший будиночок? — усміхнулася Даяна. — Він був зведений для моїх дітей, Атени й Едварда, і вони там гаяли години, дні, тижні. Напинали намети і смажили смердючі сосиски.

— Коли прийде літо, я там спатиму. Весь час.

— Тобі не буде самотньо?

— Візьму із собою Мораґ за компанію.

— Хочеш кави? — запитала Джудіт.

— Не дуже, — поморщилася Джесс.

— Тоді випий кухоль молока. І з’їж печива.

— Я хочу помити вікна.

— П’ять хвилин на ситний полуденок, а потім можеш братися до дальшого прибирання.

— Згода.

— Молоко в холодильнику, а печиво в бляшанці. Візьми собі, будь ласка.

Джесс підійшла до холодильника й дістала пляшку з молоком.

— Ти телефонувала у «Святу Урсулу»? — запитала вона.

— Так, міс Катто призначила нам зустріч на завтра.

— То ти з нею розмовляла?

— Атож.

— Мені не обов’язково починати просто зараз?

— Ні. Можна із середини триместру, після малих канікул.

— А коли малі канікули?

— Десь п’ятого листопада.

— День Гая Фокса, — нагадала Даяна.

Джесс насупилася.

— Що за День Гая Фокса?

— Це найзвірячіше святкування жахливої події. Ми спалюємо опудало бідолашного Гая Фокса на багатті. Запускаємо феєрверки, взагалі поводимося як дикуни.

— Звучить доволі весело.

— Ти ходитимеш до школи щодня чи будеш пансіонеркою?

— Не знаю, — стенула плечима Джесс.

Вона взяла з буфета кухоль і налила собі молока.

— Найкраще було б, мабуть, їздити щодня в школу й додому, — вступила Джудіт, — але є питання з транспортом і бензином. Автобуси — це безнадійно. Можливо, тижневий пансіон із поверненням додому на вікенди. Якось буде. Побачимо.

Джесс зробила зусилля, щоб розкрити бляшанку з печивом, і видобула звідти два коржики «Річ-Ті». Наминаючи перший, вона притулилася до плеча Джудіт.

— Джудіт, я хотіла б, щоб ти подивилася, чи знайдеться щось, чим помити вікна.

—…Усе залежить від того, — пояснювала міс Катто, — як добре навчали Джесс у школі в Сінгапурі. Скільки їй було років, коли вона поїхала?

— Одинадцять.

— І відтоді жодного навчання?

— Жодного формального навчання. Але голландки в таборі були здебільшого дружинами чайних плантаторів, отже — освічені й культурні. Вони організували школу для дітей, але японці забрали всі книжки. Тож освіта зводилася до усних розповідей, навчання загальних знань і розучування пісень. Їм навіть удалося влаштували один чи два концерти. Один із хлопчиків зробив Джесс блок-флейту з бамбука.

Міс Катто похитала головою,

— Насилу можу собі це уявити, — сумно зізналася вона.

Вони сиділи в кабінеті міс Катто, там, де свого часу відбулося так багато життєво важливих подій. Тут міс Катто повідомила Джудіт новину про фатальну аварію тітки Луїзи. І саме тут містер Бейнс розповів їй про спадщину тітки Луїзи, і відтоді життя Джудіт змінилося.

Була четверта пополудні. У школі Святої Урсули стояла дивна тиша. О третій закінчилися уроки, і всі дівчатка вибігли на спортивний майданчик, щоб гасати по брудному хокейному полю або грати в нетбол. Лише одна чи дві старші дівчини залишалися в бібліотеці, на заняття з фортепіано чи скрипки, тож здалеку долинали слабкі, нескінченно повторювані звуки гам.

Зовнішній вигляд школи Святої Урсули змінився, і аж ніяк не в кращий бік. Воєнні роки залишили свій слід. Весь цей час міс Катто, відповідальна вже не за одну школу, а за дві, боролася, розв’язуючи нескінченні й нагальні проблеми з браком приміщень, мізерним харчуванням, відключеннями електроенергії, попередженнями про повітряну небезпеку, некваліфікованим тимчасовим персоналом і господарчими потребами школи.

Як наслідок, усе навколо було позначене воєнними злигоднями. Територія, хоч і не геть занедбана, вже не скидалася на бездоганно впорядковані сади минулих років, а з вікна кабінету міс Катто було видно шість огидних металевих бараків Ніссена, встановлених на місці колишніх тенісних і крокетних кортів.

Навіть охайний маленький кабінет міс Катто мав трохи вбогіший вигляд, з купою паперів на столі та старим електричним чайником, що стояв на порожній решітці. Штори (які Джудіт упізнала) явно доживали свого віку, чохли на кріслах повицвітали й протерлися, а килим був пошарпаний і геть зношений.

Міс Катто теж не мала квітучого вигляду. Вона здавалася набагато старшою за свої сорок років. Волосся їй геть посивіло, а на лобі й навколо рота з’явилися зморшки. Проте вона зберегла ауру впевненої компетентности, а її яскраві очі так само випромінювали мудрість, приязнь і гумор. Після години спілкування з нею Джудіт не мала жодних сумнівів, що віддає Джесс у надійні руки.

— Можливо, нам краще записати її в четвертий клас. Вона буде серед дівчат, на рік молодших за неї, але вони дуже милі, і я не хочу, щоб їй важко давалося навчання, через що вона могла б утратити впевненість у собі.

— Мені здається, вона кмітлива. Якщо її заохочувати, не думаю, що Джесс знадобиться багато часу, щоб надолужити прогаяне.

Джесс, поза сумнівом, сподобалася міс Катто. Спершу, коли вони ще тільки прийшли, трохи розгублена і знервована дівчинка відповідала на запитання директорки односкладово, але потроху стала більш розкутою, відкинула сором’язливість, і після цього формальна співбесіда перетворилася на невимушену розмову, у якій було багато сміху. Через деякий час у двері постукали. Одна зі старшокласниць представилася і сказала, що готова показати Джесс школу. Дівчина мала на собі сіру фланелеву спідницю і яскраво-синій пуловер, товсті білі шкарпетки й пару потертих шкіряних черевиків. Джудіт подумала, що в дівчини набагато привабливіший вигляд, ніж був у них із Лавді в її віці, коли вони носили безформний зелений твід і коричневі панчохи.

— Дякую, Елізабет, дуже мило з твого боку. Гадаю, з пів години? У вас буде достатньо часу. І не забудь показати Джесс спальні, спортзал і музичні класи.

— Так, я все покажу, міс Катто, — всміхнулася та. — Ходімо, Джесс.

Наразі вони ще не повернулися.

—…Вона знає мови?

— Думаю, найбільш елементарне з французької. Але, певно, добряче призабула.

— Можливо, знадобляться індивідуальні заняття. Але ж ми не хочемо перевантажувати дитину. Отже, до четвертого класу. Коли ти хочеш, щоб вона почала?

— А яка ваша думка?

— Я запропонувала б чимшвидше. Можливо, після коротких канікул. Шосте листопада.

Це здавалося страхітливо скоро.

— А ми можемо обговорити це з Джесс? Я хочу, щоб вона брала участь. Відчувала, що вона сама ухвалює рішення.

— Ось це дуже слушно. Ми проведемо засідання комітету, втрьох, коли вона повернеться. А вона буде денною ученицею чи на повному пансіоні? Вона могла б також бути на тижневому, з вільними вікендами, якби захотіла, але я нечасто рекомендую такий варіант. Він не сприяє зосередженню, особливо якщо обставини трохи незвичні для дитини. Утім, це теж вам вирішувати, разом із Джесс.

— Я не думаю, що вона зможе їздити туди й назад щодня. Це технічно неможливо, за браком бензину й автобусів.

— Тоді повний пансіон? Ми ще поговоримо про це. Я впевнена, коли вона закінчить свою невеличку екскурсію, то переконається, що її не ув’язнюють у ще одному жахливому концтаборі.

— Мабуть, нам треба буде скласти список одягу?

Міс Катто посміхнулася.

— Тобі буде приємно дізнатися, що список значно скоротився. Тепер він уміститься на неповній одній сторінці. Правила та інструкції пішли в небуття. Я починаю усвідомлювати, якими старомодними були ми до війни, справжніми вікторіанцями. Тепер мені подобається, що дівчатка ходять у власному веселенькому одязі. Дітей не треба рівняти під один шнур. Зараз кожна з дівчат дуже індивідуальна і миттєво впізнавана. — Вони подивилися одна на одну через стіл. — Моя люба Джудіт, я обіцяю тобі зробити все можливе, щоб Джесс була щасливою.

— Я знаю, що ви це зробите.

— А ти, Джудіт? Як ти?

— У мене все гаразд.

— А твоє життя?

— Я так і не вступила до університету.

— Я знаю. Я в курсі твоїх обставин, бо час від часу бачуся з містером Бейнсом, і він розповідає мені про тебе. Я була просто спустошена втратою твоїх батьків, але принаймні в тебе є Джесс. Ба більше, ти можеш створити для неї рідний дім. Але, Джудіт, не зациклюйся на домашньому господарстві, — усміхнулася вона. — У тебе для цього надто ясний розум і надто світле майбутнє.

— Я не зможу зараз піти до університету.

— Що ж, — зітхнула міс Катто, — не думаю, що ти змогла б. Це було б свого роду поверненням до вихідної точки. Пусте. Ми спробували… Ти бачила Лавді Кері-Льюїс?

— Так.

— Вона щаслива?

— Здається, що так.

— Я ніколи не могла зрозуміти, що станеться з Лавді. Зазвичай я можу визначити схему, напрямок розвитку дитини: маю певне уявлення про те, як вона житиме, коли шкільні роки залишаться позаду. Але не у разі Лавді. Це мав бути або успіх, або крах, і я ніколи не могла визначити, що саме.

— Можливо, щось посередині між цими крайнощами? — розважила Джудіт.

— Справедливо, — засміялася міс Катто. — А тепер, як щодо чашки чаю? Джесс повернеться за мить, я приготувала для неї кілька шоколадних бісквітів, — вона звелася на ноги, накинувши на плечі пошарпану чорну мантію. — Часи покоївок і чайних таць давно минули. Тому я сама кип’ячу собі воду, і непогано з цим справляюся.

— Я ніколи не думала, що побут здолає вас.

— Я нездоланна.

— Я не хочу, щоб ти заходила, Джудіт. Я хочу попрощатися з тобою на ганку. Якщо ти зайдеш, прощання тільки розтягнеться на довше.

— Ти справді так хочеш?

— Хочу. Та чудова дівчина, Елізабет, сказала, що зустріне нас і покаже мені мою спальню й решту всього. Вона сказала, що чекатиме перед дверима.

— Дуже мило з її боку.

— І вона сказала, що до кінця навчального року буде моєю кураторкою, і якщо я чогось не знатиму абощо, то маю її знайти, і вона допоможе.

— Схоже на гарну домовленість.

Вони були майже на місці. Джудіт повернула з головної дороги, і машина виїхала на пагорб, повз групку малих будиночків, до шкільних воріт. Було пів на третю пополудні, мрячило — хвиля густого туману з моря змочила голі дерева в садах. Склоочисники невпинно працювали від миті, коли вони виїхали з Роузмалліона.

— Кумедно, — проказала Джудіт наче сама до себе.

— Що кумедно?

— Історія повторюється. Коли мама привезла мене до школи Святої Урсули на початок навчання, я сказала їй те саме: «Не заходь. Попрощаймося на ґанку». І вона так зробила.

— Але ж цього разу все інакше?

— Так. Дякувати богу, все інакше. Я попрощалася з мамою і вважала, ми розлучаємося на чотири роки. А здавалося, ніби назавжди. І це було назавжди, але, на щастя, я тоді цього не знала. Натомість нам із тобою не треба казати «прощавай». Тільки «до побачення». Бо Філліс, Бідді чи я ніколи не будемо далеко. Навіть коли Бідді переїде у свій новий будинок, ми всі будемо поряд. І не встигнемо й оком змигнути, як настане Різдво.

— А воно буде справжнім?

— Найкращим.

— У нас буде ялинка, як у Бідді в Кейгемі?

— Біла і срібна. Заввишки до половини сходів.

— Мені вже буде незвично без тебе, — зізналася Джесс.

— Мені тебе теж бракуватиме.

— Але я не сумуватиму.

— Ні. Джесс Знаючи тебе, я не думаю, що ти сумуватимеш.

Розставання не забрало багато часу. Старша дівчинка, Елізабет, як і обіцяла, чекала на них біля парадних дверей. Побачивши машину, вона накинула собі на плечі макінтош і вийшла до них назустріч.

— Вітаю. Осьде й ви. Який жахливий день. Ви їхали в тумані?..

Її самовладання й привітність одразу усунули ймовірність будь-якої напруги чи ніяковости.

— Я візьму твою валізу і ключку. Впораєшся з рештою? Ми одразу зійдемо нагору, і я покажу тобі, де ти спатимеш…

Багаж було належним чином занесено до будинку. Елізабет тактовно відступила поза зону чутности. На ганку, під колючою мжичкою, Джудіт і Джесс стали лицем до лиця.

— Оце й усе. Тут я тебе залишаю, — всміхнулася Джудіт.

— Так, — відповіла Джесс, зосереджена й непохитна. — Просто тут. Зі мною все буде гаразд.

Джесс трималася так холоднокровно, так відповідально, що Джудіт стало соромно за власні побоювання і вона усвідомила, що будь-якої миті може повестися, як найсентиментальніша з матерів, і привселюдно пустити сльозу.

— Дякую, що завезла мене.

— Бувай, Джесс.

— Бувай.

— Люблю тебе.

Вони поцілувалися.

Джесс кумедно всміхнулася, відвернулась і ввійшла до будинку.

Дорогою додому Джудіт трохи поплакала в машині — але тільки тому, що Джесс була такою чудовою, і тому, що у «Вдовиному будинку» буде порожньо без неї, і тому, що їм так мало часу випало побути разом. А потім вона знайшла носовичок, висякалася, перестала плакати й наказала собі не поводитись як дурепа. У школі Святої Урсули Джесс розквітне, як маленька рослинка, заохочувана до розумового розвитку, творчо зайнята, у товаристві ровесниць. Вона занадто довго жила з дорослими. Занадто довго голодувала, злидарювала, переживала втрати й усі жахіття жорстокого дорослого світу. Тепер нарешті вона матиме час і простір, щоб наново відкрити для себе радощі й виклики нормального дитинства. Саме цього вона потребувала. Зрештою, це було найкращим варіантом того, що могла зробити Джудіт для сестри в цій ситуації.

Отже, все складалося на краще. Але було важко не почуватися трохи спустошеною й розгубленою. Повертаючись назад через повиті млою пустища, Джудіт вирішила, що їй не завадило б трохи живого спілкування, тож вона вирішила завітати до Лавді. Джудіт ще не була в Ліджі, просто тому, що весь час займалася Джесс. Вони здійснили обіцяну експедицію в Пенмаррон, поїздку потягом до Порткерріса, знайомство з чарівним містечком, візит до Ворренів із частуванням одним із класичних чаїв місис Воррен. Крім того, Джесс треба було підготувати до школи. Список одягу для «Святої Урсули» вже не був таким довгим, як за часів Джудіт, і завдяки «Вайтевей і Лейдлов» у Коломбо, Джесс була забезпечена всім необхідним одягом. Однак чимало речей довелося розшукувати в зубожілих крамницях Пензанса. Хокейна ключка, хокейні черевики, папір для письма, пенал для фарб. Комбінезон для наукової лабораторії, авторучка, кравецькі ножиці й готовальня для геометрії. І нарешті, Біблія й «Молитовник із гімнами давніми й сучасними», обов’язкові для будь-якого шанованого англіканського навчального закладу.

А потім ще треба було все це спакувати.

Тож Лавді відійшла на другий план. Але сьогодні й зараз виникла нагода дотримати давньої обіцянки й завітати до неї, приділити годину чи дві Лавді й Нату. Вона шкодувала, що не подумала про це раніше й не купила в Пензансі квіти для Лавді й, можливо, іграшку чи солодощі для Ната. Зараз було вже запізно. Подарунки доводилося відкласти на інший раз.

Вона проїхала через Роузмалліон і далі — на пагорб, повз ворота Нанчерров і ще близько милі, аж до повороту на ферму. Вузенька й вибоїста, наче річище пересохлого струмка, дорога спускалася між кам’яними огорожами й заростями колючого чагарнику. На її початку стояв дерев’яний вказівник «Ліджі» і кам’яний майданчик, де Волтер щодня залишав бідони з молоком, щоб їх забрала вантажівка «Мілк-Маркетинг».

До головної будівлі ферми тягнулася вибоїста, звивиста миля шляху, але на півдорозі, ліворуч, стояв невисокий кам’яний котедж, який відремонтував на свої кошти полковник, коли побралися Лавді й Волтер. Будиночок притулився до пагорба, шиферний дах виблискував під дощем, і його одразу можна було впізнати за розвішаною на мотузці білизною, що тріпотіла й хлюпала під мокрим вітром. Джудіт під’їхала до відчинених і підпертих каменюкою воріт, за якими трав’яниста доріжка вела до того, що мало б бути садом, але не було: лише мотузка для білизни, кілька кущів колючого чагарнику й розкидані по галявині іграшки: іржавий триколісний велосипед, бляшані відро й лопатка. Джудіт зупинила машину, вимкнула мотор і почула вітер. Десь загавкав собака. Вона вийшла з машини, піднялася стежкою, що була викладена гранітною плиткою, і відчинила обшарпані двері.

— Лавді!

Вона опинилась у крихітному передпокої, завішаному старими пальтами й плащами та заставленому чоботами із засохлою багнюкою.

— Лавді!

Джудіт відчинила другі двері.

— Це я.

Кухня, вітальня, все в одному. Майже копія кухні місис Мадж. Розжарена корнволлська плита, над якою сушиться одяг на підвісній решітці, кахляна підлога, кілька килимків, стіл, керамічна раковина, миски для собак, відро з помиями для свиней, стоси старих газет, завалений усіляким дріб’язком буфет, провалений диван.

На дивані лежав Нат, запхавши собі в рота великий палець. Він міцно спав. На ньому був брудний комбінезон, мокрий там, де малюк обмочився. Радіоприймач на одній із полиць буфета щось бурмотів собі під носа. «Ми стрінемося знов — не знаю де, не знаю я, коли».[194] Лавді прасувала білизну.

Коли двері відчинилися, вона підняла голову.

— Це я, — повторила Джудіт.

— Он як, — Лавді з гуркотом поставила праску. — Яким вітром?

— Їду зі «Святої Урсули». Щойно залишила там Джесс.

— О боже, як вона?

— Вона була дивовижна. Дуже практична. Жодних сліз. А от я мало не розплакалася.

— Як тобі здається, їй сподобається?

— Так, думаю, що так. Вона має дозвіл дзвонити мені, як заскучає. А насправді це я трохи занудьгувала, тож приїхала сюди підбадьоритися.

— Не впевнена, що ти обрала для цього правильне місце.

— Як на мене, все гаразд. Я усе віддала б за чашку чаю.

— Поставлю чайник. Скидай плащ. Прилаштуй його де-небудь.

Джудіт пошукала, де б прилаштувати, але не знайшла, бо на одному стільці лежала купа білизни, на другому спав величезний кіт, а на дивані — Нат. Тож вона повернулася до маленького передпокою й повісила свій плащ на кілочок, поверх брудних чорних клейончастих штанів.

— Пробач, Лавді, що не приходила раніше, але в мене справді геть не було часу, стільки всього довелося зробити для Джесс…

Джудіт підійшла до дивана й подивилася на сонного Ната. Його щоки були яскраво-червоні, одна більша за другу, а пухкою ручкою він стискав край старої ковдри, облямівка якої подекуди вже поторочилася.

— Він завжди спить удень?

— Зазвичай ні. Але сьогодні не міг заснути до другої години ночі. Ти не уявляєш собі, як я з ним намучилася. Гадаю, у нього ріжуться зубки, — наповнивши чайник у раковині, Лавді поставила його на плиту. — Чесно кажучи, я ніколи не знаю, коли він засне, а коли прокинеться. Він мене цим доконає. Тож коли він засинає, я його не займаю, бо це єдина хвилинка спокою, що мені випадає. Ось чому я намагалася закінчити з прасуванням.

— Можливо, якщо ми розбудимо його зараз, він швидше засне сьогодні вночі.

— Так. Можливо, — неохоче припустила Лавді, явно не в захваті від цієї ідеї. — Але якщо він прокинеться і встане, то невідомо, що з ним робити. Надворі мокро, побавитися його не випустиш.

«Але я знаю, сонячного дня ми стрінемося знов…» — мугикало радіо.

Лавді підійшла до буфета й вимкнула приймач.

— Сльозлива пісенька. Слухаю, просто щоб у тиші не сидіти. Я приберу це все і звільню трохи місця для тебе…

Вона почала складати невипрасувану білизну, але Джудіт зупинила її.

— Я сама приберу. Дозволь мені закінчити з прасуванням, доки ти готуватимеш чай. Я люблю прасувати. А ти розбуди Ната, і ми всі разом вип’ємо чаю…

— Ти впевнена? Здається, це доволі клопітно…

— А навіщо існують друзі, люба? — запитала Джудіт голосом Мері Міллівей, витягнула зім’яту сорочку з купи білизни й розстелила її на дошці.

— Вона повинна мати бездоганний вигляд, коли я закінчу? Якщо так, треба трохи зволожити.

— Ні. Не заморочуйся. Просто притисни праскою, щоб я могла покласти її в шухляду Волтера.

Лавді опустилася на диван біля сонного сина.

— Він обмочився, малий бешкетник, — тон її був поблажливим. — Гей, Нате. Прокидайся. Будемо пити чай.

Вона поклала руку на його круглий животик і нахилилася, щоб поцілувати сина. Зайнята прасуванням білизни, Джудіт думала про те, що Лавді має жахливий вигляд. Вона здавалася змарнілою, з темними колами навколо очей. Джудіт спитала себе, чи коли-небудь цей будиночок був охайним, чи бодай помірно чистим і прибраним, і вирішила, що, мабуть, ніколи.

Нат розплющив очі. Лавді підняла його, посадила собі на коліно і трохи пригорнула до себе, розмовляючи з ним, поки він прокинувся. Озирнувшись, він побачив Джудіт.

— Хто ця леді?

— Це Джудіт. Ти недавно бачив її. У бабуні.

Темні очі Ната були схожі на дві соковиті родзинки.

— Я її не памітаю.

— То й що? Вона тебе пам’ятає, і вона прийшла, щоб тебе побачити, — Лавді підвелася, взявши Ната на руки. — Ходімо, поміняю тобі штанці.

— А можна я піду з вами й огляну решту будинку? — запитала Джудіт.

— Ні, не можна, — була тверда відповідь. — Там надто неохайно. Якби ти сказала мені наперед, що приїдеш, я запхала б увесь мотлох під ліжко. Я проводжу екскурсію за попередньою заявкою. Як у старовинних англійських замках. Наступного разу я тобі все покажу.

У дальньому кінці кухні були двері, Лавді зникла за ними, залишивши їх трохи прочиненими, і Джудіт побачила величезне латунне ліжко. Намагаючись розрівняти бганки зім’ятої сорочки, вона прислухалася до голосу Лавді, яка розмовляла з Натом. Чула, як вона висуває й засуває шухляди, як відкручує крани, як спускає воду в туалеті. Невдовзі вони повернулися. У чистому комбінезончику, акуратно зачесаний, Нат мав вигляд золотої дитини. Лавді всадовила його на підлогу, знайшла для нього маленьку вантажівку й залишила сина бавитися.

Чайник закипів. Лавді потягнулася до заварника.

— Я випрасувала тільки одну сорочку,

— Більше не треба. Вимкни праску. Якшо хочеш допомогти, можеш накрити на стіл… Чашки в тім шафі. І тарілки теж. У хлібниці є шматочок шафранового кексу, а масло онде, у тій тарілці на холодильнику…

Вони зібрали імпровізований чайний столик, відсунувши кілька газет і «Тижневик фермера», щоб звільнити місце. Ната вони запросили приєднатися до них, але той відмовився, віддавши перевагу катанню по підлозі своєї вантажівки, штовхаючи яку, він імітував губами дирчання мотора, щоб наблизити гру до реальности. Лавді не стала наполягати, мовляв, хай бавиться.

— Вибач за безлад і за те, шо не дозволила тобі оглянути дім, — перепросила вона Джудіт.

— Облиш, дурненька.

— Я зроблю генеральне прибирання й тоді надішлю тобі офіційне запрошення. Насправді тут дуже затишно і нова ванна кімната чудова. Кахель, гарячі труби для рушників і решта. Татусь був дуже щедрий. Єдина прикрість — це те, що в нас тільки одна спальня. Я знаю, що Нат спав би краще у власній дитячій, але з цим ми нічого не можемо вдіяти. — вона налила Джудіт чаю. — Твій будинок завжди такий охайний, усе завжди на своєму місці.

— Про це Філліс дбає, і в нас немає жвавої трирічної дитини, яка щохвилини влаштовувала б розгардіяш.

— Погожого дня все не так погано. Нат майже весь час удень бавиться надворі. Та коли дощить і мокро, ти не уявляєш, скільки бруду він тягне в хату.

— Де Волтер?

— Та десь має бути. Думаю, на верхньому полі. Скоро повернеться, на доїння.

— Ти досі із цим допомагаєш?

— Іноді. Якщо місис Мадж немає поруч.

— А сьогодні?

— Ні, не сьогодні, дякувати богу.

— Лавді, у тебе втомлений вигляд.

— У тебе теж був би, якби ти не спала до третьої ночі.

Вона замовкла й так сиділа, спустивши очі додолу, спершись кістлявими ліктями на стільницю і тримаючи обома долонями чашку з гарячим чаєм. На її блідих щоках лежали довгі темні вії. І Джудіт, на свій жах, помітила, що на них блищать сльозинки.

— Ой, Лавді.

Та, ніби щось заперечуючи, сердито похитала головою.

— Я просто втомилася.

— У разі, коли щось не так, ти знаєш, що можеш зі мною поділитися.

Лавді знову похитала головою. Одна сльоза не втрималася на віях і побігла їй по щоці. Вона підняла руку і грубо змахнула її.

— Не варто тримати все в собі. Від цього тільки тяжче.

Лавді нічого не відповіла.

— Щось між вами з Волтером?

Щоб сказати це, Джудіт мала зібратися на мужности, бо знала, що подруга може сприйняти її слова як образу. Однак Джудіт наважилась і сказала це. І Лавді не зреагувала бурхливо.

— Між вами щось не так? — повторила Джудіт.

Лавді щось пробурмотіла.

— Перепрошую?

— Я сказала, у нього є інша. У нього інша жінка.

Джудіт ураз занепала духом.

Вона обережно поставила кухлик із чаєм на стіл.

— Ти впевнена?

Лавді кивнула.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю. Він із нею зустрічається. Вечорами, у пабі. Іноді повертається додому під ранок.

— Але звідки ти знаєш?

— Місис Мадж мені сказала.

— Місис Мадж?

— Так. Селом ходять чутки — дійшло й до неї. Вона переказала мені, бо, каже, я маю знати. З’ясувати все з Волтером. Сказати йому, щоб угамувався.

— Вона на твоєму боці чи на його?

— На моєму. До якоїсь міри. Вона либонь вважає, якщо чоловік упадає за якоюсь шелихвісткою, то з його дружиною щось не так.

— Чому вона його не приструнчить? Він її син.

— Вона каже, це не її справа, щоб втручатися. І мушу визнати, вона ніколи не втручалася. Треба віддати їй належне.

— Хто ця жінка?

— Вона погибель ходяча. Приїхала до Порткерріса ще влітку. З якимсь нібито художником із Лондона. Пожирувала з ним трохи, а потім вони чи то посварилися, чи то він знайшов собі іншу, і ця від нього пішла.

— Де вона зараз живе?

— У трейлері, по той бік Веглос-гіл.

— То де Волтер із нею здибався?

— У якомусь пабі.

— Як її звуть?

— Ти не повіриш.

— Ану лишень.

— Арабелла Лумп.

— Ну ні, це неправда.

Обидві раптом розреготалися, дуже коротко, у Лавді ще не висохли сльози на щоках.

— Арабелла Лумп…

Повторене вдруге, ім’я звучало ще безглуздіше.

— Ти коли-небудь бачила її?

— Так, одного разу. Якось увечері вона була в «Роузмалліоні», коли ми з Волтером зайшли випити пива. Вона цілий вечір сиділа в кутку біля бару, вирячалася на нього, але вони не розмовляли, бо там була я. Осоружна. Стала їм на заваді. Вона схожа на цицькатого язичницького божка… знаєш, Матінка-Земля, усі ці штуки — браслети, намиста, босоніжки й зелений лак на брудних нігтях на ногах.

— Звучить жахливо.

— Вона збіса сексуальна. Від неї так і віє хіттю. Жаданням. Як величезний перестиглий плід. Це має збуджувати. Для цього має бути слово… на кшталт «тілесність». Чи, може, варто пошукати в словнику.

— Ні. Думаю, ти точно визначила.

— У мене таке відчуття, що Волтер одержимий нею.

Лавді відкинулася на спинку стільця й намацала в кишені штанів прим’яту пачку цигарок і дешеву запальничку. Вона витягла цигарку й закурила.

— Я не знаю, що робити, — зізналася вона.

— Прислухайся до поради місис Мадж. З’ясуй це з ним.

Лавді зневажливо чмихнула. Потім підняла голову й зустрілася своїми прекрасними очима з очима Джудіт.

— Я намагалася вчора ввечері, — тон її був розпачливим. — Була розлючена й сита всім цим по зав’язку. Волтер повернувся додому об одинадцятій, і від нього тхнуло віскі. Він стає агресивним, коли п’яний, і ми страшенно посварилися, розбудили Ната, бо гримали одне на одного. І Волтер сказав, що робитиме, що йому заманеться, і зустрічатиметься, з ким забажає. Він сказав, що я сама винна, бо нікчемна дружина й мати, і в домі завжди розгардіяш, і я навіть не вмію нормально готувати…

— Це нетактовно й несправедливо.

— Я знаю, що не дуже добре готую, але ж неприємно, коли цим дорікають. І ще одне. Йому не подобається, що я воджу Ната до Нанчерров. Це ресентимент, гадаю. Бо це ніби якось применшує його роль…

— З усіх людей не Волтерові нарікати б.

— Він каже, я намагаюся виховати Ната тюхтієм. Він хоче, щоб Нат був Маджем, а не Кері-Льюїсом.

Усе це було доволі банальним, але водночас спантеличувало.

— Він любить Ната?

— Так, коли Нат слухняний, кмітливий або кумедний. Але не тоді, коли він втомлений, вимогливий чи потребує уваги. Іноді бувають дні, коли він навіть не розмовляє із сином. Волтер буває примхливим, як дідько. А останнім часом він просто нестерпний.

— Ти маєш на увазі, відколи з’явилася Арабелла Лумп?

Лавді кивнула.

— Слухай, Лавді, це не так серйозно, га? У всіх чоловіків трапляються моменти, коли їм вибиває клепку і вони втрачають здоровий глузд. Тож якщо Арабелла Лумп застосувала свою важку артилерію, ймовірно, у нього було не так багато шансів вистояти.

— Джудіт, вона не має наміру відступатися від нього.

— Ми цього не знаємо, — зауважила Джудіт, хоча й не дуже вірила своїм словам. — Ти була щаслива з Волтером. Думаю, тобі треба усміхнутися, змиритись і зачекати, доки він схаменеться. Не варто влаштовувати істерики чи сварки. Це тільки погіршить становище.

— Трохи запізно ти це порадила.

— Від мене небагато користі…

— Ні, ти допомогла. Сама можливість поговорити про це неабияк допомагає. Бо насправді нема з ким поговорити. Мамуся з татком… якби дізналися, — добирала вона потрібне слово, — просто вибухнули б.

— Я здивована, що вони досі не знають.

— Єдиний, до кого могли б дійти чутки, — це Неттлбед. А ти незгірш за мене знаєш, що він ніколи нікому з них ні слова не скаже.

— Ні. У жодному разі ні.

Весь цей час Нат лежав долілиць, зосереджений на пересуванні своєї вантажівки. Тепер малий зрозумів, що він голодний. Тож звівся на ноги, підійшов до столу і, ставши навшпиньки, оглянув чайний стіл.

— Я хочу щось поїсти.

Лавді загасила цигарку в блюдці, нахилилася до Ната, підняла його і всадовила собі на коліна. Вона поцілувала сина в густе темне волосся, а тоді намастила маслом шматок шафранового кексу й подала йому.

Малий жував, голосно плямкаючи, і пильно дивився на Джудіт. Вона всміхнулася до нього.

— Я хотіла принести тобі подарунок, Нате, але не трапилося крамниці. Коли завітаю наступного разу, що-небудь матиму для тебе. Що ти хотів би?

— Я хочу машину.

— Тобто маленьку машинку?

— Ні. Велику машину, у яку я зможу сісти.

Лавді розсміялася.

— Цей хлопчина свого не прогавить! Джудіт не може купити тобі таку велику машину.

Джудіт похитала головою.

— Не слухай свою матір. Я багато чого можу.

Коли вони допили чай, було вже далеко за п’яту.

— Мені треба бігти, — похопилася Джудіт. — Бідді й Філліс сушать собі голови, де я поділася, і малюють якісь жахливі драми щодо Джесс.

— Було приємно побачитися. Дякую, що завітала.

— Я рада, що приїхала. Наступного разу попрасую більше, — пообіцяла Джудіт, ідучи по свій плащ. — А ти маєш якось привести Ната до «Вдовиного будинку». На ланч, наприклад.

— Ми залюбки б. Правда, Нате? Джудіт, ти ж нікому ні слова? Про те, що я тобі розповіла.

— Нікому ні слова. Але ти й далі мені все розповідатимеш.

— Згода.

Лавді підхопила Ната на руки й пішла з ним до вхідних дверей, проводжаючи Джудіт. Надворі все затягнув густий сірий туман, замрячив дощ. Джудіт підняла комір плаща, лаштуючись пробігти під дощем до машини, коли раптом почула своє ім’я, і обернулася.

— Ти вже щось чула від Ґаса? — запитала Лавді.

— Ані слова, — похитала головою Джудіт.

— Просто поцікавилася.

Темного похмурого вечора Джудіт їхала додому, через Роузмалліон, на пагорб — і крізь ворота, до «Вдовиного будинку». Кухонне вікно світилося в темряві теплим жовтим світлом, а також хтось залишив увімкненим світло над вхідними дверима. Вона поставила машину Бідді в гараж, де її власний маленький «Морріс» стояв без коліс, на дерев’яних брусках, накритий засмальцьованим чохлом від пилу. Її талони на бензин ще не надійшли з відповідної інстанції, а до цього не було сенсу просити когось поставити на місце колеса, зарядити акумулятор і з’ясовувати, чи витримала занедбана автівка роки бездіяльности.

Джудіт рушила по гравію до будинку і ввійшла через задні двері. На кухні Філліс розкачувала тісто, а її Анна на іншому кінці столу сиділа над домашнім завданням.

— Мені треба скласти речення зі словом «розмовляти».

— Ну, це наче не дуже складно… Джудіт. Де ти була? Ми чекали, що ти повернешся кілька годин тому.

— Я відвідала Лавді й Ната.

— Ми боялися, чи не сталося чого з Джесс, гадали, що могло тебе затримати.

— Знаю. Я мала зателефонувати. Не хвилюйтеся. Вона цілком самодостатня. Навіть не дозволила мені зайти з нею. Мусили попрощатися на ґанку.

— Яке полегшення. Дивно без неї, правда? Ніби вона завжди тут жила. Анна сумуватиме за нею, правда, доню? А тим часом не лови ґав, роби домашнє завдання.

Анна тяжко зітхнула.

— Я не знаю, що написати.

— Як щодо: «Я зателефонувала Джесс і розмовляла з нею»? — запропонувала Джудіт.

Анна замислилася.

— Я не подужаю написати «зателефонувала».

— Тоді напиши «зустріла». «Я зустріла Джесс і розмовляла з нею».

— Так і напишу.

Стиснувши в пальцях олівця і закусивши кінчик язика, Анна заходилася писати.

— Хочеш чашечку чаю?

— Ні, дякую, я вже випила. Де місис Сомервілль?

— У вітальні. Вона чекала на твоє повернення. Уся на нервах. Хоче щось тобі повідомити.

— Що саме?

— Я не вповноважена.

— Сподіваюся, щось приємне.

— То піди, й дізнаєшся.

Джудіт пішла, дорогою скинувши мокрий плащ. Вона відчинила двері вітальні й побачила затишну сцену. Там були запалені лампи й палахкотів вогонь у каміні, перед яким лежала Мораґ. Бідді сиділа в кріслі, поближче до полум’я, і плела квадратик із вовни. Плетіння квадратиків становило межі її майстерности. Коли їх набиралося з десяток, Бідді завозила їх до Червоного Хреста, де якась інша леді, менш безрука, поєднувала ці клаптики в яскраві теплі пледи, які потім передавали до Червоного Хреста в Німеччині й розподіляли по таборах, досі заповнених виснаженими бездомними переселенцями. Бідлі називала це своєю миротворчою роботою.

— Джудіт, — вона відклала рукоділля і скинула окуляри. — Все гаразд? Жодних проблем із Джесс?

— Жодних.

— Я рада за неї. Яка ж вона чудова! Тут вона тобі геть дитина, маленька дівчинка, а наступної миті така доросла… Вона гарно впорається, я впевнена, але без неї тут трохи порожньо. Де ти була?

— Зустрічалася з Лавді, — ступила до вікна Джудіт, щоб запнути фіранки й відгородитися від вогких сутінків листопадового вечора. — Філліс сказала, ти хочеш мені щось повідомити.

— Так. Дещо дуже цікаве. Котра година?

— За чверть шоста.

— Випиймо трохи віскі із содовою. Що скажеш?

— Скажу — так. Я геть виснажена.

— Це емоції, люба. Емоції виснажують. Сідай, улаштовуйся зручніше, а я принесу випивку.

Вона підвелася й вийшла з вітальні, бо за традицією пляшки та склянки завжди зберігалися в їдальні. Джудіт, залишившись сама, підкинула у вогонь поліно й опустилася в крісло. «Емоції виснажують», — сказала Бідді, і це було правдою. Але Бідді не могла знати, що Джудіт виснажило не так розставання з Джесс, як розмова з Лавді. І зрозуміло, що Джудіт ніяк не могла поділитися цим із тіткою.

За мить Бідді повернулася з двома склянками. Одну подала Джудіт, а другу обережно поставила на стіл біля себе й сіла у крісло. Тоді закурила цигарку. Нарешті, коли все було готово, вона сказала:

— Отже…

— Розповідай.

— У мене вже є будинок. Будинок у Портскато. Сьогодні вдень мені зателефонував агент із нерухомости.

— Бідді, це чудово.

— Я можу переїхати будь-коли після 15 січня.

— Так скоро?

— Але ж треба там багато чого зробити. Я думала, складала списки. І треба буде поїхати в Девон і нарешті продати «Верхній Біклі».

— Кому ти думаєш його продати?

— Родині Навалів, які орендували будинок упродовж усієї війни. Вони хотіли купити його ще два роки тому, але якби я його продала, то мала б віддати всі меблі на зберігання, на склад. А так вони доглядають за ними.

— Вони досі хочуть його купити?

— Не можуть дочекатися. Отож мені треба поїхати до Бові-Трейсі, дати лад справам, скласти опис того, що в мене є, а потім найняти пакувальників і вантажників тощо. Сьогодні ввечері я зателефоную Гістер Ленг і запитаю, чи можу перебути в неї якийсь час. Простіше буде з усім упоратися, якщо я буду на місці. Відтак… — потягнулася вона по свій віскі й піднесла склянку, — будьмо, моя люба.

— За Портскато!

Вони підняли тост за новий будинок.

— Коли ти плануєш їхати? — запитала Джудіт.

— Гадаю, наступного тижня. І, як я сказала, я на деякий час залишуся там, у Гістер.

Джудіт занепокоїлася.

— Але ти повернешся на Різдво?

— Тільки якщо ти мене захочеш.

— Бідді, ти мусиш бути з нами на Різдво. Я пообіцяла Джесс улаштувати справжнє Різдво, а я ніколи його не влаштовувала, тому мені знадобиться багато порад і допомоги. У нас має бути ялинка та справжня різдвяна вечеря з усіма традиційними стравами. Ти мусиш повернутися.

— Гаразд, я повернуся. Тільки до середини січня. А потім я зроблю свій великий крок. Я хочу все влаштувати в новому будинку до того, як Боб повернеться додому.

— Це дуже радісна перспектива, але нам тебе бракуватиме.

— Я теж за вами сумуватиму. А без Філліс я змушена буду заново вчитися основ домашнього господарства. Однак треба рухатися вперед, навіть таким старим шкапам, як я. І ще про дещо подумала. Я поїду до Гістер потягом, а свою машину залишу тобі. Тобі без автівки — ніяк, а я зможу дати собі раду, бо там не треба буде долати великі відстані, а крім того, знаю, що в разі потреби Гістер позичить мені свою машину.

— Бідді, ти аж надміру безкорислива.

— Не йдеться про жодну безкорисливість. До речі, у мене є кілька задавнених талонів на бензин. Строго кажучи, вони вже не чинні, але на тій заправці, що далі по дорозі, дуже люб’язно заплющують на це очі. Тож ти матимеш колеса, — Бідді повернулася до плетіння. — Це дуже радісна перспектива. Повірити не можу, що в мене справді є саме такий будинок, про який я завжди мріяла. І найпрекрасніше те, що ми мешкатимемо не дуже далеко від вас. Заледве година в дорозі. Звідти відкривається морський краєвид, і можна прогулятися стежкою до скель і поплавати. І сад досить великий.

— Не можу дочекатися, коли побачу його.

— Не можу дочекатися, коли зможу показати його тобі. Але не раніше, ніж приведу його до ладу й надійно там обживуся.

— Ти така сама нудярка, як Лавді. Вона не дозволила мені оглянути свій котедж через те, що, як вона сказала, у домі занадто неохайно.

— Ох, сердешна Лавді. Ти, мабуть, заскочила її зненацька. Як вона там? Нат вередував?

— Ні. Він був досить милим. Хоче, щоб я подарувала йому велику машину, у якій він міг би кататися.

— Боже, який нахабний хлопчик.

— Дарма. Чому б йому не мати своєї машини? — потягнулася Джудіт, яку від тепла з каміна та віскі хилило на сон. Вона позіхнула. — Якщо зберуся на силі, прийму ванну.

— Прийми. У тебе втомлений вигляд.

— Це був один із тих особливих днів, коли відбуваються важливі події. Щось змінюється. Люди роблять певні кроки в житті. Спершу Джесс, тепер ти. Я не почуваюся нещасною через Джесс, але ми так недовго побули разом. Це було добре, але закінчилося занадто швидко.

— Щодо Джесс ти зробила все правильно.

— Так. Я знаю. Однак… — вона стенула плечима. — Усе разом.

Усе разом. Джудіт подумала про гороскопи. Вона не часто читала гороскопи, але коли таке траплялося, у них завжди йшлося про зіткнення планет — чи Меркурій був у небезпечному положенні щодо Сонця, чи вогненний Марс створював хаос у її власному знаку — Рака. Можливо, зараз відбувалася особливо бурхлива й активна фаза, і безмежні небеса вже не прихильні до неї. В усякому разі Джудіт знала, що відтоді, як їй повідомили про загибель тата й мами, у її житті відбулися непересічні події й зустрічі. Г’юґо Геллі був однією із цих зустрічей, і виявилося, що Ґас живий, і Джесс дивом повернулася з Яви живою і здорового. Однак Джесс уже не з нею — вона поринула у своє нове життя. І Бідді тепер практично в дорозі. Рано чи пізно Філліс і Анна також поїдуть, щоб облаштувати новий дім для себе і старшини Сиріла Едді.

А найбільше, мабуть, її гнітили особисті турботи. Зростало занепокоєння за Ґаса — тривога й розчарування водночас. Джудіт випало вислухати сповіді, які їй ніколи не хотілося б почути. Атена не була дочкою Едґара, а бісів Волтер Мадж крутить із Арабеллою Лумп, через що Лавді почувається жалюгідною й нещасною.

— Усе відбувається так швидко, — проказала Джудіт кволо.

— Тепер, коли війна закінчилася, ми всі перемикаємо передачі, прискорюємося, робимо все можливе, щоб повернутися до нормального ритму. Життя людей не може стояти на місці, інакше ми всі заклякли б й атрофувалися.

— Це я знаю.

— Ти втомилася. Іди, тобі треба прийняти ванну. Можеш використати останню краплю моєї туалетної води «Флоріс Стефанотіс», як особливе частування. До речі, про частування: Філліс готує на вечерю економний овочевий пиріг містера Вултона. Гадаю, нам варто відзначити. Я відкоркую пляшку вина.

Вона так іскрилася захватом, що Джудіт мимоволі розсміялася.

— Знаєш, Бідді, у тебе іноді бувають найгеніальніші ідеї. Що я без тебе робитиму?

Бідді поміняла спиці й почала наступний ряд.

— Багато чого.

Джудіт зробила паузу й відклала авторучку, роздумуючи, що і як сказати далі. «Я не хочу, щоб Ґас приїжджав сюди», — наполягала Лавді. Ллє, можливо, єдиний раз у житті Лавді мала б відступити на другий план у списку пріоритетів. Вона мала вкрай неприємні проблеми — але не до порівняння з тими, які чигали на Ґаса Каллендера. Хай там що трапиться з Лавді, вона завжди могла сподіватися на любов і підтримку родини, тим часом як у Ґаса, схоже, не було поруч нікого, хто допоміг би йому пройти реабілітацію після пережитих жахів. Крім того, що більше часу минало без жодного листа чи повідомлення від Ґаса, то більше зростала тривога Джудіт. Старе прислів’я каже: «Добра новина, коли новин нема», але інтуїція підказувала їй, голосно й чітко, що з ним не все гаразд.

Джудіт глибоко вдихнула, зважившись, і знову взяла ручку.

З наближенням Різдва погода погіршилася, і Корнволл показав своє найсуворіше обличчя: гранітне небо, дощ і дошкульний східний вітер. Старі, погано припасовані вікна «Вдовиного будинку» мало захищали від негоди, тож у спальнях стояла холоднеча, а оскільки у вітальні щоранку о дев’ятій розпалювали вогонь, купа дров помітно танула й довелося терміново телефонувати постачальнику… а саме, у Нанчерров Естейтс. Полковник не підвів і особисто доставив новий вантаж, трактором витягнувши повний причеп дров на пагорб, до «Вдовиного будинку».

Вчора була неділя, і Філліс, Джудіт і Анна більшу частину дня присвятили складанню дров акуратним штабелем під стіною гаража, де їх захищало від найгіршої вологи піддашшя.

Нині ж був понеділок, а дощ не вщухав. Затята традиціоналістка Філліс випрала білизну, але не могла розвісити її надворі, мокрі речі парували зараз на підвісній решітці над розпеченою плитою в кухні.

Джудіт, узявшись до приготування різдвяного пудингу за рецептом воєнного часу (терта морква й ложка мармеладу), розбила в суміш яйце й почала розмішувати. З холу долинув телефонний дзвінок. Джудіт із надією чекала, що Філліс візьме слухавку, але та прибирала у спальнях на мансарді й вочевидь не чула дзвінка, тому Джудіт знайшла паперовий пакет, вклала в нього, наче в рукавичку, свою руку в тісті й пішла, щоб відповісти на дзвінок.

— «Вдовиний будинок».

— Джудіт, це Даяна.

— Доброго ранку. Який непогожий день.

— Жахливий. Але ви отримали дрова.

— Так. Твій святий чоловік сам доставив їх, і в нас знову затишно.

— Серденько, у мене чудові новини. Джеремі Веллс удома. У відпустці. І найкраще те, що не просто у відпустці, а у відпустці для звільнення. Він демобілізується й повернеться додому назавжди. Чи ж не втішно? Як видається, він достатньо тривалий час відслужив на флоті, а тим часом старий доктор Веллс і справді надто вже старий, щоб упоратися з усією роботою самотужки. Тож Джеремі відпускають… Джудіт? Ти ще тут?

— Так. Так, я тут.

— Ти нічого не кажеш, тож я подумала, що зв’язок перервався.

— Ні. Я слухаю.

— Хіба ж не захопливо?

— Так. Це чудово. Я дуже рада. Коли… коли ти дізналася?

— Він повернувся додому ще в суботу. Зателефонував мені сьогодні вранці. Він приїде в Нанчерров у середу, на кілька днів. Тож ми подумали, що влаштуємо гідну вечірку з нагоди його повернення. У середу ввечері. Лавді, Волтер, Джеремі й ти. Приходь, будь ласка. Едґар відкоркує останню пляшку шампанського. Він зберігав її весь цей час, і я тільки молюся, щоб не виявилося, що воно скисло. Якщо так, він муситиме знайти щось інше. Але ж ти прийдеш?

— Так, звісно. Залюбки.

— Десь за чверть восьма? Як добре, що ви всі знову зі мною. Від Джесс добрі новини?

— Так, є добрі новини. Вона зірка хокею й увійшла у другу одинадцятку.

— Розумниця. А Бідді?

— Вона телефонувала в суботу. Продала будинок і тепер може сплатити за новий.

— Переказуй їй вітання, коли знову подзвонить.

— Перекажу…

— Побачимося в середу, моя люба.

— Чудово. Чекатиму з нетерпінням середи.

Вона поклала слухавку, але не одразу повернулася на кухню. Джеремі. Повернувся. Демобілізується. Уже не в Середземному морі, на безпечній відстані. Повертається додому назовсім. Джудіт сказала собі, що вона й не шкодує, і не радіє з цього. Вона знала, однак, що будь-які невимушені стосунки вони зможуть відновити тільки після того, як усе відверто обговорять. Отже, вона має бути готовою зустрітися з ним очі в очі, маючи на серці біль і розчарування, ба навіть образу, які він їй заподіяв. Той факт, що все це сталося три з половиною роки тому, не мав істотного значення. Джеремі дав обіцянку й порушив її, а відтак не зробив жодної спроби ні виправдатися, ні бодай пояснити свою підступність. Отже. Очна ставка…

— Що з тобою? Стоїш біля телефона й дивишся в нікуди?

Філліс спускалася сходами, із совочком і ганчірками для пилу в руці. Помітивши Джудіт, вона зупинилася на півдорозі, дещо здивована, впершись рукою в бік.

— Що?

— У тебе обличчя, як у бульдога. Не хотілося б зустрітися з тобою темної ночі, — рушила вона далі по сходах додолу. — Хтось телефонував?

— Так. Місис Кері-Льюїс.

— Що вона сказала?

— Та… нічого.

Джудіт наділа на обличчя безжурну посмішку, щоб надати ваги своїм словам.

— Просто запросила мене на вечерю в середу.

Філліс явно чекала на дальшу інформацію.

— Джеремі Веллс повернувся.

— Джеремі, — у захваті Філліс аж рота роззявила. — Джеремі Веллс? Оце так. Це ж чудово. Він у відпустці?

— Ні. Так. Він демобілізується. Повертається назовсім.

— Неймовірно! Подумати лише. Не можу уявити кращої новини. То чого ж ти так скривилася? Гадала, будеш на сьомому небі від щастя.

— Філліс, облиш.

— А чом би й ні? Він чудовий чоловік. Він був твоїм другом відтоді, як ти зустріла його в плімутському потязі. І він був тобі опорою, міцною, як скеля, коли загинув Едвард Кері-Льюїс.

— Філліс, я в курсі.

— І ти завжди йому подобалася — тобто Джеремі. Видно було неозброєним оком. І саме зараз тобі тут не завадить трохи чоловічої компанії. Бодай для розмаїття. Бо заскнієш тут із самими жінками. Не така тобі доля призначена.

Чомусь ця фраза стала останньою краплею. Джудіт урвався терпець.

— Ти нічого про це не знаєш.

— Що ти маєш на увазі? Чого саме я не знаю?

— Просто не знаєш. Мені треба готувати різдвяний пудинг.

Ствердивши таким чином завершення діалогу, Джудіт повернулася до кухні. Але Філліс і не думала так легко відступати й попростувала за нею слід у слід.

— Ми цього так не залишимо…

— Філліс, це таки не твоя справа.

— Краще б так було. А тоді хто тут іще є, крім мене? Бо хтось же має настановити тебе на розум, якщо ти починаєш розкисати на саму згадку про Джеремі, — просторікувала вона, ховаючи совок і ганчірку в шафу, а потім знову перейшла в атаку. — Ви з ним що, посварилися?

— Мене всі про це питають. Ні. Ні, ми не сварилися.

— У такому разі?..

Сперечатися було неможливо.

— Непорозуміння. Брак взаєморозуміння. Не знаю. Я знаю тільки, що три з половиною роки я його не бачила й не чула.

— То була війна. Вона закінчилася.

Джудіт нічого на це не відказала.

— Слухай, ти робиш із цього пудингу якусь собачу вечерю. Посунься й дозволь мені дещо зробити…

Джудіт без особливого опору віддала їй дерев’яну ложку.

— Тісто трохи сухувате, га? Я, мабуть, додам ще одне яйце, — експериментувала Філліс.

Джудіт сіла на край столу й мовчки спостерігала.

— Що ти вдягнеш?

— Ще навіть не думала.

— То подумай зараз. Щось гламурне. Ти зараз така гарна, як справжня кінозірка, особливо коли зробиш макіяж. Ти його вразиш наповал.

— Ні, Філліс. Не думаю, що я цього хочу.

— Гаразд. Будь собі впертою як баран, коли тобі так хочеться. Тримай усе в собі. Я тільки скажу одне. Хто старе поминає, той щастя не має. Нема сенсу образи плекати. — Розбивши у миску друге яйце, вона почала збивати тісто так, ніби то воно було винне в цій ситуації. — Це все одно, що «відрубаю собі носа, щоб допекти твоїй пиці».

Здавалося, на цю тираду жодних коментарів не передбачалося. Однак Джудіт не полишало неприємне відчуття, що, можливо, Філліс мала слушність.

Руперт Райкрофт, ексмайор Королівської драгунської гвардії, ледь накульгуючи, вийшов із портика «Герродз», дійшов до краю тротуару й зупинився, обмірковуючи свої дальші дії. Була дванадцята тридцять, класична година ланчу. Пронизливу холоднечу грудневого дня посилював різкий вогкий вітер, але дощу, на щастя, не було. Зустріч у Вестмінстері забрала більшу частину ранку, а рейд у «Герродз» — те, що від нього залишалося. Решту дня він міг присвятити собі. Руперт міг би зупинити таксі, доїхати до Паддінгтону, а потім потягом — до Челтнема, де він залишив свою машину на привокзальній стоянці. Або ж міг би піти на обід до свого клубу, а вже тоді їхати до Паддінгтону. Відчуваючи, що зголоднів, Руперт обрав другий варіант.

Через те чи й попри те, що на вулиці було так багато людей — офісних працівників, покупців різдвяних подарунків, молоді в одностроях і старших чоловіків із портфелями, які виходили з метро або вистрибували з переповнених автобусів, — таксі явно на всіх бракувало. Якщо якесь потрапляло в поле зору Руперта, то щоразу бувало зайняте. Руперт ніколи не був снобом, тож, якби йому колишню спритність, він залюбки сів би на 22-й автобус, який доставив би його на Пікаділлі. Але через протез йому тепер проблематично підійнятися в салон автобуса і ще навіть важче було б вибратися з нього в кінці маршруту. Тому залишалося ловити таксі.

Він чекав терпляче, високий і поставний, одягнений у важке темно-синє пальто, полкову краватку, капелюх-котелок, шкіряні рукавички. У руці мав не типову згорнуту парасольку, а ціпок, що став для нього ніби третьою ногою і без якого він досі мав деякі труднощі з пересуванням. Особливу проблему становили сходи. У другій руці він тримав темно-зелену фірмову торбину з «Герродз». У ній була пляшка хересу «Тіо Пепе» від «Гарвіз», коробка сигар і шовковий шарф «Джекмар», подарунок для дружини. Покупки в «Герродз», за уявленнями Руперта, не вважалися шопінгом. В інших крамницях він почувався трохи збентеженим, розгубленим і чужим, натомість купувати речі в «Герродз» було все одно, що приємно витрачати гроші в ексклюзивному й заспокійливо знайомому джентльменському клубі.

Він уже втрачав надію, коли нарешті з іншого боку вулиці показалося вільне таксі й проїхало повз нього. Руперт подав йому знак, піднявши, як прапор, свою торбинку-шопер, бо якби він змахнув ціпком, то напевно впав би. Водій помітив сигнал, зробив акуратний розворот і під’їхав до нього.

— Куди вам, сер?

— До Кавалерійського клубу, будь ласка.

— Прошу.

Руперт нахилився, щоб відчинити двері й, таким чином, на мить напівобернувся до потоку пішоходів. Тієї миті він враз забув про посадку в таксі, бо його погляд і всю його увагу привернула постать молодика, який ішов у його бік. Високий — майже такий на зріст, як сам Руперт, начебто звідкілясь Рупертові знайомий, він був убого одягнений, неголений і марний. Хворобливо худий. Чорнява чуприна торкалася піднятого коміра його потертої шкіряної куртки. Гардероб доповнювала стара фланелева сорочка, сірі штани та зношені, нечищені черевики. Він ніс коробку з продуктами, з якої стирчала гичка селери й шийка пляшки. Його темні, глибоко посаджені очі не рухалися ні ліворуч, ні праворуч, а були втуплені строго вперед, ніби все, що мало значення, — це напрямок, у якому він простував.

П’ять секунд, не більше, і він пройшов повз Руперта й попрямував далі. Інші перехожі заступили його, ще мить — і він загубиться в юрмі. Перш ніж стало запізно, Руперт голосно гукнув йому вслід:

— Ґасе!

Той зупинився — точніше, застиг як підстрелений. Витримав паузу й обернувся. Він побачив Руперта, що стояв біля таксі, їхні очі зустрілися. Кілька секунд нічого не відбувалося. А потім він повільно поплентався назад.

— Ґасе. Руперт Райкрофт.

— Знаю. Я пам’ятаю.

Зблизька його вигляд справляв ще більш гнітюче враження, а поросла темною щетиною масивна щелепа надавала йому схожости з волоцюгою. Руперт знав про Ґаса тільки те, що той побував у японському полоні. Його вважали загиблим, але він вижив. Однак більше Руперт нічого не знав.

— Ти думав, я загинув?

— Ні, я знав, що ти вижив. Я одружився з Атеною Кері-Льюїс, тож до нас дійшла звістка з Нанчерров. Радий знову тебе бачити, старий. Яким вітром у Лондоні?

— Заїхав ненадовго.

Водій таксі, якому набридли всі ці фіглі-міглі, втрутився в розмову.

— Сер, вам ще треба таксі чи вже ні?

— Треба, — холодно відказав Руперт. — Зачекайте одну мить.

Він обернувся до Ґаса.

— Ти куди зараз?

— На Фулгем-роуд.

— Ти там мешкаєш?

— Тимчасово. Мені дозволили пожити на квартирі.

— Як щодо ланчу?

— З тобою?

— А то з ким би?

— Дякую, але ні. Я тебе тільки зганьблю. Навіть не поголився…

Відмова. Руперт раптом збагнув, що, випустивши зараз Ґаса з поля зору, уже ніколи його не знайде. Тому він наполягав.

— У мене цілий день вільний. Жодних зустрічей. Чому б нам не поїхати до тебе, ти зможеш прибратися, а тоді ми підемо в паб або ще кудись. Поговоримо. Згадаємо давні часи. Сто років не бачилися.

Ґас досі вагався.

— Це доволі вбога квартира…

— Пусте. Хто на це зважатиме.

Настав час діяти. Руперт відчинив дверцята таксі й відступив убік.

— Ну, старий, сідай.

Ґас поступився його наполяганням і ковзнув на дальній край заднього сидіння, поставивши коробку з продуктами на підлогу між ногами. Руперт сів поруч із ним, трохи менш спритно, влаштував ногу, а потім захряснув дверцята.

— Усе ще Кавалерійський клуб, сер?

— Ні, — обернувся він до Ґаса. — Краще ти йому скажи.

Ґас назвав водієві свою адресу у Фулгемі, і таксі влилося в тонкий потік транспорту.

— Тебе поранили, — ствердно мовив Ґас.

Це не було запитанням.

— Так. У Німеччині, за кілька місяців до закінчення бойових дій. Втратив ногу. Звідки ти знаєш?

— Джудіт мені сказала. У Коломбо. По дорозі додому.

— Джудіт. Ну звісно, так.

— Ти демобілізувався?

— Так. Ми живемо в Глостерширі, у маєтку мого батька.

— Як Атена?

— Так само, як завжди.

— Так само неймовірно вродлива?

— Гадаю, що так.

— І у вас є маленька донька, здається?

— Клементина. Їй уже п’ять. Навесні очікуємо ще одну дитину.

— Лавді писала мені, повідомляла всі сімейні новини. Так я дізнався. Чим ти займаєшся у Глостерширі?

— Вивчаю все, що я мав би засвоїти багато років тому… про управління маєтком, ферму, лісове господарство, мисливські угіддя. Армія, як я переконався, насправді не готує чоловіка до цивільного життя. Я обмірковував ідею вступити до сільськогосподарського коледжу в Сайренсестері, але вирішив радше спрямувати свої скупі таланти в інше річище.

— А саме?

— Політика.

— Боже милосердний, — намацавши в кишені піджака пачку цигарок і запальничку, Ґас закурив, і Руперт побачив, як тремтить його рука з коричневими від нікотину довгими пальцями. — Як тобі таке спало на думку?

— Не знаю. Ні, я знаю. Після виписки зі шпиталю я відвідав родини деяких хлопців з полку, які загинули, коли я вже був поранений. Екіпажі танків тощо. Чоловіки, з якими я пройшов усю Західну пустелю й Сицилію. Гідні чоловіки. А їхні сім’ї гибіють у нестерпно вбогих депресивних місцях. Індустріальні міста, будинки впритул один до одного, чорний дим із димарів, усе брудне й потворне. Вперше в житті я побачив на власні очі, як живе інша частина суспільства. Відверто кажучи, мене від цього нудило. І мені захотілося робити щось заради змін на краще. Зробити цю країну такою, у якій люди могли б жити гідно. Це звучить трохи наївно та ідеалістично, але я відчуваю, що маю над цим працювати.

— Нехай щастить. Якщо ти вважаєш, що можна це змінити.

— Сьогодні вранці в мене була зустріч у Палаті громад із головою Консервативної партії. Мене планують висунути як потенційного кандидата в якомусь окрузі… Нехай це навіть буде твердиня лейбористів, де мені зроду не виграти, це однаково буде необхідний мені досвід. А потім, із часом, якщо пощастить, я стану членом парламенту у Вестмінстері.

— А що про це думає Атена?

— Вона мене підтримує.

— Я бачу її на трибуні консерваторів, у квітчастому капелюшку.

— Цього довго ще не станеться…

Ґас загасив цигарку й нахилився вперед, щоб підказати водієві дорогу…

— Будинок по правому боці дороги, одразу за лікарнею…

— Гаразд, сер.

Виходило, що вони майже приїхали. Руперт зацікавлено дивився у віконця таксі, оскільки не був знайомий із цією частиною Лондона. Його власний ареал, до якого входили «Рітц», «Берклі», його клуб і великі міські будинки друзів його матері, був обмежений чітко окресленими кордонами за чотирма сторонами світу: Темза, Шафсбері-авеню, Ридженс-парк і «Герродз». За ними лежала невідома місцевість. Тепер він бачив сліди значних бомбардувань, вирви, тимчасово засипані сміттям, і… а ось самі руїни, де стояв, либонь, будиночок із терасою. Усе, що вціліло, мало пошарпаний і занедбаний вигляд. З маленьких крамничок товари повиносили просто на тротуар. Натомість вони проїхали овочеву крамницю, газетний кіоск, магазин уживаних меблів і кафе «Вугор і пиріг» із запітнілими від пари вікнами.

Машина зупинилася, і Ґас вийшов, нахилившись, щоб забрати свою коробку з продуктами. Руперт вийшов за ним. Він сягнув рукою до кишені штанів, по монети, щоб сплатити, але Ґас випередив його.

— Решту залиште собі.

— Дуже дякую.

— Ходімо, — скомандував Ґас.

Він перетнув тротуар, а Руперт пішов за ним, до вузеньких, пофарбованих у темно-коричневий колір, облуплених дверей між кафе й маленькою бакалійною крамничкою. Ґас дістав ключ, відчинив двері, і вони з Рупертом потрапили в сирий і задушливий вестибюль, з якого сходи вели кудись угору, у темряву. Підлога і сходи були застелені лінолеумом, стояв затхлий запах гнилої капусти, котячої сечі й неприбраного туалету. Коли за ними зачинилися двері, у приміщенні стало геть темно.

— Я ж казав, що місце паскудне, — нагадав Ґас і став підійматися сходами.

Руперт переклав ціпок у руку з торбою й бадьоро рушив за ним, чіпляючись за поручні.

На повороті сходів відчинені двері демонстрували джерело одного з неприємних запахів — вогку ванну кімнату з горбатим лінолеумом. Вони пройшли ще один марш, на другий поверх. Сходи тяглися далі нагору, у напівморок, але Ґас зупинився перед ще одними дверима, відчинив їх своїм ключем і запросив Руперта до великої вітальні з високою стелею і двома довгуватими вікнами, що виходили на вулицю.

Найперше Руперта вразила в цій квартирі холоднеча. У кімнаті був камін, але замість вогнища в ньому височів курган недопалків і сірників. Тут-таки, поруч із каміном, стояв невеликий електричний обігрівач, але він не був увімкнений — втім, якби й був, складно собі уявити, що його дві маленькі секції могли б істотно протистояти холодній атмосфері приміщення. Стіни були обклеєні шпалерами з яскравим квітковим орнаментом, який Атена назвала б маренням бджоли, але зараз вони були вицвілі, брудні й подекуди вже відшарувалися по кутках. Завузькі та явно закороткі фіранки напевно спершу висіли в якійсь іншій кімнаті, а на камінній полиці з чорного мармуру стояла зелена ваза із запилюженою пампаською травою. На диванах і кріслах із потертою коричневою оббивкою лежало кілька приплесканих подушок, а стіл — як імовірно передбачалося, обідній, — був захаращений старими газетами й журналами, на ньому також стояла брудна чашка з блюдцем і лежав потертий портфель, з якого висипалися старі листи й рахунки.

«Не дуже приємне місце», — подумки погодився з Ґасом Руперт.

Ґас поставив на стіл коробку з продуктами. Потім обернувся до Руперта.

— Вибачай. Але я чесно застерігав.

Не було сенсу вдавати.

— Зроду не бачив більш гнітючого житла.

— Ти сам казав, так живе інша частина суспільства. Це навіть не квартира. Так звані кімнати. Я користуюся ванною, що нижче по сходах, а кухня і спальня — на іншому боці сходового майданчика.

— Що, в біса, тебе сюди занесло?

— Мені дозволили тут пожити. Я не хотів у готель. Хотів побути на самоті. Тут жила інша особа й залишила після себе свинарник. Я не мав часу, щоб поприбирати. Насправді в мене був грип, і я пролежав у ліжку три дні. Тому не голився. А сьогодні вранці мусив вийти, бо в мене закінчилась їжа й решта всього. Треба було щось купити поїсти. Це трохи складно, бо в мене немає продовольчих карток.

— Сподіваюся, ти не образишся, якщо я зазначу, що ти міг би й краще про себе подбати.

— Можливо. Хочеш випити? У мене є пляшка сумнівного віскі, але вода тільки з-під крана. Або можеш випити чашечку чаю. Боюсь, я нічого більше не можу запропонувати.

— Ні, дякую. Я нічого не хочу.

— Що ж, сідай, влаштовуйся зручніше. Я перевдягнуся. Дай мені п’ять хвилин. Ось… — він покопався в коробці з продуктами й витяг «Дейлі Мейл». — Можеш почитати, доки мене не буде.

Руперт узяв газету, але не став її читати. Коли Ґас вийшов, він кинув газету на стіл, свою сумку з «Герродз» поставив поряд із покупками Ґаса, а тоді перетнув кімнату й став біля вікна, дивлячись крізь туман немитої шибки на рухливу Фулгем-роуд.

У його голові панувало сум’яття, і він почав думати про минуле, намагаючись упорядкувати всі факти, які міг згадати про Ґаса Каллендера й золоте літо 1939 року, коли вони всі разом були в Нанчерров. Він упав як грім серед ясного неба, примчав на блискучій «Лагонді» із Шотландії, кембриджський друг Едварда. Стриманий самодостатній молодик, чорнявий, привабливий, оповитий безпомилковою аурою матеріального достатку. Що він розповідав їм про себе? Що він ходив до школи в Регбі, що будинок його батька розташований у Дісайді, краї, відомому величезними маєтками поміщиків, давніх вельмож і навіть королівських осіб. Десь там у них водилися великі гроші. То що ж сталося?

Він пам’ятав інші риси Ґаса, менш матеріалістичні. Те, як він поринув у стиль життя сім’ї, з якою доти не був знайомий, і в незбагненний спосіб враз став одним із них. Його хист до малювання, живопису й портретів. Ескіз портрета Едварда, що посів почесне місце на столі Едґара Кері-Льюїса, відзначала найбільш промовиста і прониклива подібність, яку Руперт будь-коли бачив. І нарешті, юна Лавді. Їй було лише сімнадцять, але її кохання до Ґаса та його замилування нею зворушили серця кожного з них.

Після падіння Сінгапуру, однак, саме Лавді була настільки впевнена, що Ґас загинув, що зрештою переконала свою сім’ю, що він ніколи не повернеться. На той час сам Руперт перебував у Північній Африці з бронетанковою дивізією, але від Атени приходили листи, у яких вона розповідала йому про все, що сталося або мало статися.

І врешті-решт сталося так, що Лавді вийшла за Волтера Маджа.

Руперт глибоко зітхнув. Він зрозумів, що мерзне, а його кукса почала пульсувати, нагадуючи, що він занадто довго простояв на ногах. Він відвернувся від вікна й побачив Ґаса, який саме повернувся, маючи більш пристойний вигляд, після того як поголився, розчесав густе довге волосся й переодягнувся в темно-синій светр поло і старенький твідовий піджак.

— Вибачай, що змусив чекати. Тобі варто було сісти. Ти впевнений, що не хочеш випити?

— Ні, не хочу, — похитав головою Руперт, який не міг дочекатися, коли вони вже підуть із цього гнітючого місця. — Пошукаймо якийсь паб.

— Тут є один, трохи далі по Фулгем-роуд. Зможеш іти пішки?

— За умови, що не бігтимемо.

— Ми поволеньки, — запевнив його Ґас.

Паб був одним із тих старих закладів, які дивним чином уникнули руйнування під час бомбардувань: хоча будівлі по обидва боки були рознесені вщент, паб «Корона і якір» самотньо стирчав із тротуару, як зуб у старечій шелепі. Всередині було темно й затишно, багато червоного дерева й латуні, аспідістрії в горщиках, камін, у якому горів кокс, поширюючи запах зали очікування на залізничній станіт давніх часів.

У барі вони замовили два пива, і барменша пообіцяла, шо зробить їм сандвічі, але в неї є тільки тушкованка «Спам» і солоні огірки. Вони погодилися на таку закуску, а з пивом пішли до каміна, де знайшли вільний столик. Руперт скинув пальто й котелок, і вони зручно вмостилися.

— Ґасе, як давно ти в Лондоні?

— Я втратив лік часу, — Ґас запалив чергову цигарку. — Який сьогодні день?

— Вівторок.

— А я приїхав… у п’ятницю? Так, саме так. І одразу ж зліг із грипом. Принаймні я думаю, що то був грип. Я не ходив до лікаря. Просто лежав у ліжку і спав.

— Зараз усе гаразд?

— Почуваюся трохи слабко. Знаєш, як це буває.

— Скільки часу ти тут пробудеш?

— Я не маю планів, — знизав плечима Ґас.

Руперт відчув, що вони нікуди не посуваються з такою розмовою, і вирішив, що не буде ходити околяса.

— Слухай, Ґасе, ти не проти, якщо я поставлю тобі кілька запитань навпростець? Якщо ти проти, я замовкну. Але насправді мені дуже хотілося б зрозуміти, як, у біса, ти вскочив у таку ситуацію.

— Усе не так погано, як видається.

— Не в тім річ.

— З чого ти хочеш почати?

— Можливо, з Коломбо? Це там ти зустрівся з Джудіт?

— Так, з Джудіт. То була одна з найкращих подій — знайти її знову. Вона неймовірно чудова дівчина, і була дуже доброю до мене. У нас було небагато часу, заледве кілька годин, а потім я мав повернутися на борг. У мене тоді опинилася пляшка віскі. «Блек-енд-Вайт». Старий офіціант у готелі «Галле-Фейс» зберігав її для Ферґі Кемерона, але Ферґі загинув, тож він віддав її мені.

— Коли ти повернувся в Англію?

— Гм, не знаю. Десь у середині жовтня, мабуть. Лондон. А потім нас усіх повезли назад до Абердина. Ти знав, що мої батьки померли?

— Ні, не знав. Мені дуже жаль.

— Мені повідомили про їхню смерть, ще коли я потрапив до шпиталю в Рангуні. Вони були досить літньою парою. Вони вже були середнього віку ще за мого дитинства. Але я хотів би побачити їх знову. Я писав їм із Сінгапуру, із Чангі, але вони так і не отримали листа. Вони думали, що я помер, і в мами стався обширний інсульт, вона три роки пролежала у приватному будинку для літніх людей, а потім померла. Впродовж цього часу мій батько далі мешкав у Ардвреї, з економками і слугами, які доглядали за ним. Він не хотів повертатися в Абердин. Либонь думав, що в такий спосіб зганьбиться. Він був дуже впертим, старим і дуже гордим.

— Що ти маєш на увазі, — наморщив лоба Руперт, — «повернутися до Абердина»? Я думав, що ти завжди мешкав в Ардвреї.

— Усі завжди так думали. Усі уявляли собі величезні маєтки, болота з глухарями, типову родину джентрі. А я ніколи нікого не виправляв у цих ілюзіях, бо мені простіше було погодитися, ніж пояснювати. Але правда в тому, що моя родина не була ні поміщицькою, ні аристократичною. Мій батько був скромним абердинцем, який сам заробляв собі на життя й нажив капітал тяжкою працею. Коли я був малим, ми мешкали в будинку в Абердині, біля парку, де ходили трамваї. Однак мій батько хотів для мене кращого життя. Я був його єдиною дитиною. Він хотів, щоб я став джентльменом. Тому ми переїхали з Абердина в Дісайд, в огидний вікторіанський будинок, де моя мати ніколи не була щасливою. Мене віддали до приватної школи в Регбі, а потім у Кембридж. Джентльмен за походженням і вихованням. Чомусь у ті часи, перед війною, походження й виховання були важливими. Я не соромився своїх батьків. Насправді я віддавав їм обом багато часу. Захоплювався ними. Але водночас я знав, що для вищого суспільства вони неприйнятні. Навіть говорити про це мені гірко.

— Що сталося з твоїм батьком?

— Він помер від серцевого нападу невдовзі після моєї матері. Коли я повернувся до Абердина, то думав, що принаймні буду матеріально забезпеченим, матиму достатньо грошей, щоб почати життя з нової сторінки. Та де там. Гроші спливли. Ринок нерухомости занепадав, доводилося платити за лікування моєї матері, утримувати Ардврей для одного старого, платити слугам, кухареві, садівникам. Батько не хотів жертвувати престижем. Що ж до його капіталу, акцій і цінних паперів… Я не підозрював, що він так багато вклав у Малаю, каучук і олово. І, звісно, все це пішло за вітром.

Руперт вирішив, що зараз не час добирати евфемізми.

— Ти банкрут? — запитав він навпростець.

— Ні. Ні, я не так щоб геть розорений. Але мені треба знайти якусь роботу. Я виставив Ардврей на продаж…

— А що з твоєю машиною? Розкішною «Лагондою»?

— Цікаво, що ти її пам’ятаєш! Вона десь у гаражі в Абердині. Я ще не готовий забрати її.

— Вибач, Ґасе. Це не схоже на повернення додому.

— Я й не сподівався на надто щасливе повернення. Але принаймні я повернувся, — додав він тихо.

Їх перебила барменша, яка принесла сандвічі.

— Боюся, вони не дуже, але це все, що я змогла зробити. Я поклала трохи гірчиці всередину, і ви можете уявляти собі, ніби вони із шинкою.

Вони подякували їй, і Руперт замовив ще два кухлі пива, а вона забрала порожні. Ґас знову закурив.

— Як щодо Кембриджу? — запитав Руперт.

— А що з Кембриджем?

— Я не пам’ятаю, що ти там вивчав…

— Інженерну справу.

— Ти не міг би повернутися в університет і закінчити свій курс?

— Ні. Я не можу цього зробити. Я не можу повернутися.

— А як щодо малювання?

— Я нічого не малював, відколи нас визволили й відвезли до шпиталю в Рангуні. Здається, хіть до малювання покинула мене.

— Ти до біса обдарований, я впевнений, ти міг би заробляти цим на життя.

— Дякую.

— Той портрет Едварда, що ти намалював. Блискучий.

— То було дуже давно.

— Такий хист, як у тебе, не вивітрюється.

— Я не впевнений. Я ні в чому не впевнений. У лікарні мене переконували, що я маю знову почати малювати. Приносили папір, олівці, фарби…

— Ти маєш на увазі шпиталь у Рангуні?

— Ні, не в Рангуні. Останні сім тижнів я був в іншому закладі. У психіатричній лікарні в Дамфрісі. Мене туди поклали, бо я був геть розклеївся. Не міг спати. Нічні жахи. Мене трусило. Потоки сліз. Щось на кшталт нервового зриву, гадаю…

Руперт був ошелешений його зізнанням.

— Брате мій, чому ти не сказав мені раніше?

— Це таке занудство. Сором. Нема чим пишатися…

— Тобі там допомогли?

— Так. Вони були дивовижними. Мудрі й терплячі. Але вони знай намагатися схилити мене до художніх практик, а в мене був цілковитий ментальний блок щодо малювання. Тож я відмовлявся, і вони натомість запропонували мені плести кошик. Там була гарна територія, і мила медсестричка виводила мене на прогулянки. Там було небо, ліс і трава, але все це здавалося мені несправжнім. Це було так, наче я дивлюся на чийсь чужий світ крізь товсте скло, знаючи, що мені все це в жоден спосіб не належить.

— Ти досі так відчуваєш?

— Так. Саме тому я приїхав у Лондон. Я подумав, якщо приїду в найбільш анонімне, переповнене людьми, динамічне місце, яке тільки можу знайти, і виживу там, то напевне зможу повернутися у Шотландію й перегорнути сторінку. Один із хлопців, який лежав зі мною в лікарні, сказав, що я можу зупинитися в його квартирі. Тоді це уявлялося гарною ідеєю. Але потім, коли я приїхав сюди й підхопив грип… ця ідея вже не здається такою блискучою… Але тепер зі мною все гаразд, — квапливо додав він.

— Ти хочеш повернутися в Шотландію?

— Я ще не вирішив.

— Ти міг би поїхати в Корнволл.

— Ні, не можу.

— Через Лавді?

Ґас не відповів. Барменша повернулася з їхнім пивом, і Руперт розплатився, залишивши на таці щедрі чайові.

— О, дякую, сер. Ви ще не з’їли своїх сандвічів. Вони засохнуть.

— Ми з’їмо їх. Щиро вам дякую.

Вогонь у каміні згасав. Вона помітила це й зупинилася, щоб підкинути коксу. На мить усе затягнулося чорним димом, а тоді знову замерехтіло полум’я.

— З Лавді було найгірше, — мовив Ґас.

— Тобто?

— Коли Джудіт сказала, що Лавді заміжня. Саме думка про Лавді й Нанчерров підтримувала в мені життя на тій клятій залізниці. Якогось разу я підхопив таку люту дизентерію, що вже помирав, і це було б найпростішим у світі розв’язанням — просто піти, але я не зробив цього. Якось чіплявся. Я не дозволив собі померти, бо знав, що маю повернутися до неї, бо вона чекатиме. Я думав, що вона чекатиме. Але вона думала, що я помер, і не стала чекати.

— Я знаю. Мені дуже шкода.

— Я зберігав її образ, як особисту фотографію. А ще вода. Я думав про воду. Торф’яно-коричневі шотландські струмки, що перетікають, наче пінисте пиво, через валуни. Вода, на яку можна дивитися, яка біжить повз тебе або накочується на пустельний пляж. Вода, яку можна слухати, пити, плавати в ній. Холодна проточна вода. Вода, яка очищає, зцілює, відновлює. Бухта в Нанчерров і море в годину припливу, глибоке, чисте й синє, як брістольське скло. Бухта, Нанчерров. І Лавді.

Трохи помовчавши, Руперт виснував:

— Гадаю, тобі варто повернутися в Корнволл.

— Джудіт запрошувала мене. Вона написала мені. Три листи. А я так і не відповів на жоден із них. Я зробив одну чи дві спроби, але намарно. Я не міг придумати, що відповісти. Але почуваюся кепсько. Я пообіцяв їй, що підтримуватиму зв’язок, але не дотримав обіцянки. Зараз вона напевно вже й не думає про мене, — його похмурими рисами пробігла слабка усмішка. — Якщо вона відкинула мене, як зношену рукавичку або шкірку від вичавленого апельсина, я їй не дорікнув би.

— Однаково, Ґасе, не думаю, що тобі варто залишатися в Лондоні.

Ґас узяв свій сандвіч і відкусив шматочок на пробу.

— Взагалі-то непогано.

Не знати було, говорить він про сандвіч чи про Лондон.

— Слухай, — нахилився Руперт уперед до співрозмовника, — якщо ти не хочеш їхати в Корнволл, і я повністю розумію твої почуття, тоді їдьмо зі мною в Глостершир. Чимшвидше. Сьогодні. Візьмемо таксі до Паддінтону й сядемо на поїзд до Челтнема. Там стоїть моя машина. Ми поїдемо до мене додому. Ти зупинишся в нас. Це не Корнволл, але теж мальовничий край. Атена прийме тебе з розпростертими обіймами, я це знаю. Можеш залишатися стільки, скільки захочеш. Тільки, будь ласка, заради мене, не повертайся в ту жахливу квартиру.

— Лондон має стати кінцевою точкою, — заперечив Ґас. — Я не можу більше втікати.

— Прошу тебе, їдьмо.

— Ти дуже добросердий. Але я не можу. Спробуй зрозуміти. Я мушу примиритися із самим собою. Щойно це станеться, я почну викараскуватися.

— Я не можу тебе покинути.

— Можеш. Зі мною все гаразд. Найгірше вже позаду.

— Ти не вчиниш якоїсь дурниці?

— Наприклад, застрелюся? Ні. Я цього не зроблю. Але не думай, що я не вдячний тобі…

Руперт сягнув рукою до нагрудної кишені й дістав гаманець. Ґас здивовано посміхнувся.

—…І в мене все гаразд з готівкою. Мені не потрібні подачки.

— Ти мене ображаєш. Я даю тобі свою візитку. Адреса й номер телефону, — простягнув він картку Ґасу, який узяв її. — Обіцяй, що подзвониш мені, якщо матимеш якісь труднощі чи щось тобі знадобиться.

— Дуже люб’язно з твого боку.

— І запрошення залишається чинним.

— Руперте, зі мною все гаразд.

Після цього, як здавалося, не було вже про що говорити. Вони доїли сандвічі, допили пиво, і Руперт вдягнув своє пальто й котелок. Він узяв ціпок і торбу з «Герродз». Вони вийшли з пабу в непривітний сірий день і трохи пройшлися, поки на дорозі з’явилося таксі. Ґас зупинив його, і коли автівка під’їхала до краю тротуару, вони обернулися один до одного.

— До побачення.

— До побачення, Руперте.

— Щасти тобі.

— Переказуй привіт Атені.

— Неодмінно.

Руперт сів у таксі, і Ґас зачинив за ним дверцята.

— Куди їхати, сер?

— До станції Паддінтон, будь ласка.

Коли вони рушили, Руперт обернувся на сидінні, озирнувшись у заднє вікно. Але Ґас уже йшов геть, а за мить зник із поля зору.

Того вечора, перед дев’ятою годиною, обговоривши все з Атеною, Руперт Райкрофт зателефонував до «Вдовиного будинку», де Джудіт і Філліс приємно гаяли вечір удвох за такими примітивними справами, як плетіння на спицях і прослуховування по радіо легкої оперети «Віденська кров». Музика саме закінчилася, і вони чекали на новини. Аж тут за зачиненими дверима в хол задзвонив телефон.

— Дідько, — пробурчала Джудіт.

Вона була невдоволена не тим, що їй дуже хотілося почути новини, а тим, що до телефона треба було вийти в хол, а цієї холодної грудневої ночі там було прохолодно. Вона відклала рукоділля, накинула на плечі кардиган і вийшла на крижаний протяг.

— «Вдовиний будинок».

— Джудіт, це Руперт. Руперт Райкрофт. Просто з Глостерширу.

— Боже милий. Як приємно тебе чути, — припускаючи, що розмова буде довгою, Джудіт присунула стільця й сіла. — Як вам там ведеться? Як Атена?

— У нас усе гаразд. Але я не тому телефоную. У тебе є хвилинка?

— Авжеж.

— Це трохи складно, тож не перебивай…

Вона не перебивала. Він говорив, а вона слухала. Як він був у Лондоні цілий день. Бачився з Ґасом Каллендером. Як Ґас живе в якійсь убогій кімнаті на Фулгем-роуд. Вони разом пішли пообідати в паб, і там Ґас розповів Руперту про все, що з ним сталося відтоді, як він повернувся додому. Смерть батьків, зникнення батькового статку, тривале перебування у психіатричній лікарні.

— Лікарня? — стривожилася Джудіт. — Чому він нам нічого не сказав? Він мав би нам повідомити. Я писала йому, але він так і не відповів.

— Він казав. Три листи. Але, здається, він не був здатний відповісти.

— Зараз він здоровий?

— Не знаю. Вигляд у нього жахливий. Він смалить, як заводський комин.

— А чому він у Лондоні?

— Гадаю, він просто хотів побути десь на самоті.

— Він не міг дозволити собі готель?

— Я не думаю, що все аж так погано. Але ні, він не хотів у готель. Як я вже казав, він хотів бути сам. Прийти до згоди із самим собою. Довести собі, що він може дати собі раду. Якийсь друг позичив йому ключ від цього жахливого житла, але щойно він приїхав у Лондон, як зліг із грипом. Можливо, саме тому він мав такий виснажений вигляд, а квартира була такою брудною.

— Він говорив про Лавді?

— Так.

— І?..

— Він говорив небагато, — завагався Руперт. — Але, я думаю, те, як вона повелася, значною мірою спричинилося до його розладу.

— Руперте, я не можу цього витримати. Я так уболіваю за нього. Що ми можемо зробити?

— Тому я телефоную. Я просив його поїхати зі мною в Глостершир. Якийсь час побути тут, зі мною і з Атеною. Але він не поїхав. Він був дуже тактовний і вдячний щодо цього всього, але абсолютно категоричний.

— То чому ти телефонуєш мені?

— Ти йому ближча, ніж я. Це ти знайшла його там, у Коломбо. І ти ніби не член сім’ї. Не настільки, як ми з Атеною. Ми подумали, можливо, ти зможеш нам допомогти.

— Як?

— Може, ти поїхала б у Лондон. Я знаю його адресу. Поїдь і побачся з ним, спробуй витягнути його звідти. Думаю, з тобою він, можливо, погодиться поїхати в Корнволл.

— Руперте, я просила його приїхати. У своїх листах. В останньому листі навіть запросила його на Різдво. Думаю, він не хоче, щоб я втручалася в його життя…

— А я вважаю, ти мусиш ризикнути. Ти можеш поїхати?

— Так. Можу.

— Річ у тім, — завагався Руперт, — що я не хочу тиснути на тебе, але я не певен, що нам варто відкладати це на потім.

— Ти за нього непокоїшся?

— Так, дуже.

— Тоді я маю їхати якнайшвидше. Завтра, наприклад. Бідді зараз немає, але є Філліс і Анна. Є на кого залишити будинок, — похапцем планувала вона. — Я можу навіть поїхати в Лондон на машині. Це буде краще, ніж потягом, оскільки машина забезпечить мені більшу свободу дій.

— А як щодо бензину?

— Бідді залишила мені стос задавнених талонів. Я домовлюся на місцевій заправці.

— Це довга дорога, ще й о цій порі року.

— Пусте. Я так їздила раніше. І на дорогах зараз не так багато транспорту. Якщо я поїду завтра, то зможу переночувати в М’юз, а наступного ранку передусім поїду на Фулгем-роуд.

— Коли ти побачиш його, можеш подумати, що я роблю з мухи слона, але це не так. Я думаю, що найбільше Ґасу потрібні старі друзі. Про Нанчерров не може бути мови, тож залишаєшся тільки ти.

— Просто дай мені його адресу.

Вона знайшла олівець і, поки він говорив, нашкрябала адресу на обкладинці телефонної книги.

—…Це приблизно в середині Фулгем-роуд, по правому боці, за Бромптонською лікарнею.

— Не хвилюйся. Я знайду його.

— Джудіт, ти свята. Ти зняла тягар із мого серця.

— Не факт, що я зумію щось добре зробити.

— Але ти можеш спробувати.

— Так. Я спробую. І дякую, що зателефонував. Я дуже хвилювалася за нього. Мені тяжко було після прощання в Коломбо — він здавався дуже вразливим і страшенно самотнім.

— Я сказав би, що він такий і зараз. Дай нам знати потім, як усе складеться.

— Обіцяю.

Вони ще трохи поговорили, а потім попрощалися, і Джудіт поклала слухавку. Вона зрозуміла, що тремтить — почасти тому, що промерзла до кісток, але також від усвідомлення того, що всі її побоювання щодо Ґаса підтвердилися. Трохи подумавши, вона підвелася й повернулася до вітальні. Там підкинула ще одне поліно в камін і присіла біля його заспокійливого вогню.

Новини вже закінчувалися. Філліс простягнула руку й вимкнула радіо.

— Довга була розмова, — зауважила вона.

— Так. Це був Руперт Райкрофт. Щодо Ґаса Каллендера.

Філліс знала все про Ґаса, оскільки впродовж кількох тижнів, що минули після її повернення додому, Джудіт розповідала їй про зустріч із Ґасом у Коломбо і про те, як вона змушена була повідомити йому про шлюб Лавді з Волтером Маджем.

— А що з ним тепер? — запитала Філліс.

Джудіт пояснила. Філліс відклала своє плетіння і слухала, а вираз її обличчя ставав дедалі сумнішим.

— Сердешний. Я б не сказала, що він на таке заслужив. Невже Руперт нічим не міг йому допомогти?

— Він запросив його до Глостерширу, але Ґас не поїхав.

— То він хоче, щоб ти що зробила? — стривожилася Філліс.

— Щоб я поїхала в Лондон і спробувала переконати Ґаса приїхати сюди.

— Він же не шалений, Ґас?

— Ох, Філліс, що ти вигадуєш, звісно, ні.

— Ну, з цими психічними ніколи не знаєш. У газетах описують такі жахливі випадки…

— Нічого спільного, — заперечила вона, подумавши про Ґаса. — Не його випадок.

— То ти поїдеш?

— Так, гадаю, я зобов’язана.

— Коли?

— Завтра. Не гаючи часу. Машиною. Повернуся додому в четвер.

Запала довга пауза. А потім Філліс нагадала:

— Ти не можеш їхати завтра. Завтра середа. Прохана вечеря в Нанчерров. Джеремі Веллс. Ти не можеш пропустити.

— Я забула.

— Забула?! — обурилася Філліс. — Як ти могла забути? Ти кидаєшся стрімголов заради чийогось там друга, коли тобі треба подбати про власне життя? Про власне майбутнє. Відклади на один день. Поїздку до Лондона, я маю на увазі. Поїдь у четвер. Від того, що ти відкладеш поїздку на день, ніхто не помре.

— Філліс, я не можу.

— А як на мене, це дуже неввічливо. Що подумає місис Кері-Льюїс? Що подумає Джеремі, який сподівається побачити тебе знову після стількох років, а дізнається, що ти помчала в Лондон до якогось іншого чоловіка?

— Ґас не просто якийсь інший чоловік.

— А мені здається, що так. Навіть якщо він був другом Едварда, це не привід, щоб ламати всі свої плани.

— Філліс, якщо я не поїду, я до кінця життя не зможу дивитися в дзеркало. Чи ти не розумієш, через що він пройшов? Три з половиною роки каторжного пекла, на будівництві залізниці в задушливих джунглях. Хворий і виснажений, він помирав від дизентерії. Терпів побиття й знущання жорстоких садистів — наглядачів і охоронців. Він бачив, як помирають його друзі, як їх убивають. Чи ще гірше щось. То чи дивно, що в нього стався зрив? Як я можу думати про себе чи Джеремі за таких обставин?

Цей вибух емоцій змусив Філліс замовкнути. Вона сиділа, дивлячись на полум’я, все ще надувшись, але принаймні вже не сперечалася. А потім сказала:

— Це як німці до євреїв. Я не знаю, як люди можуть бути такими нелюдяними одні до інших. Джесс мені чимало чого розповіла. Вона мені розповідала дещо. Іноді, коли ми були наодинці, готували їжу або коли я приходила побажати їй доброї ночі, як вона вже вкладалася. Можливо, у них із тією австралійкою було ще й не так погано. Принаймні їх не змусили прокладати залізницю. В останньому таборі, в Асулу, умови були такі погані, а їжі так мало, що десять жінок на чолі з лікаркою пішли до коменданта скаржитися. Той наказав їх усіх побити, поголити їм голови й замкнути в бамбуковій клітці на п’ять днів. Як вони могли таке робити із жінками й дітьми. Джудіт, це не дає мені спокою…

— Так, я знаю, — мовила Джудіт.

Джесс ніколи не розповідала їй про досвід полону, але вона розмовляла про це з Філліс, що тішило Джудіт, бо це означало, що Джесс не тримає всі жахи в собі.

— Я знаю, — повторила вона.

— Ну, все ясно, — зітхнула Філліс. — О котрій ти їдеш?

— Рано-вранці. Я візьму машину місис Сомервілль.

— Думаєш, ти з ним повернешся?

— Не знаю.

— Якщо так, то де він спатиме?

— Напевно, у кімнаті місис Сомервілль.

— Я там поприбираю. Поміняю білизну. А тобі варто б зателефонувати місис Кері-Льюїс.

— Я це зроблю. За мить.

— Ти маєш утомлений вигляд, з усіма цими переживаннями. Не хочеш чашечку гарячого какао?

— Залюбки.

— То я піду і приготую, — Філліс згорнула плетіння і встромила спиці у клубок вовни. — Какао зігріє нам душу перед сном.

Повернувшись до холу, Джудіт набрала номер Нанчерров.

— Алло.

— Даяно, це Джудіт.

— Люба моя!

— Вибачай, що телефоную так пізно.

— Що сталося?

Знову та сама розповідь, пояснення. Час від часу Даяна зойкала від жаху, але загалом трималася дуже добре, не ставила запитань і не перебивала.

—…Тож завтра я їду в Лондон. Якщо ти не проти, я переночую в М’юз і, сподіваюся, привезу Ґаса в четвер.

— А моя прохана вечеря! Вечірка на честь повернення!

— Я знаю. Мені дуже шкода. Я не зможу прийти.

— Серденько, я не можу цього витримати! Ми плануємо таке гарне свято.

— Мені дуже шкода.

— Ох, біда. Чому такі події завжди трапляються в найбільш недоречний час?

На це не було відповіді, тому Джудіт запитала:

— А як щодо Лавді?

Запала тривала мовчанка, а потім Даяна виразно зітхнула.

— Так. Розумію.

— Лавді не хоче, щоб Ґас приїжджав до Корнволлу. Вона не хоче його бачити. Вона мені так сказала.

— О боже, це все так складно.

— Не думаю, що варто розповідати їй про Ґаса. Якщо він приїде до «Вдовиного будинку», не думаю, що вона має про це знати. Немає жодної причини, щоб їй про це розповідати.

— Але вона однаково дізнається, рано чи пізно.

— Так, але в усякому разі — не одразу. З того, що сказав Руперт, зрозуміло, що Ґас нездатний упоратися з емоційними стресами.

— Терпіти не можу секретів.

— Я теж. Але це лише на день-два, поки ми не побачимо, що з цього вийде. Ти влаштовуй свою прохану вечерю і скажи Лавді, що я змушена була поїхати в справах. І попроси полковника і Джеремі Веллса теж нічого їй не казати. Якщо Ґас повернеться зі мною й залишиться тут на якийсь час, то, звісно, Лавді має про це знати. Але я вважаю, до того часу нам усім варто тримати язика за зубами.

Даяна замовкла надовго. Джудіт затамувала подих. Та коли Даяна знову заговорила, це була лише коротка репліка:

— Так. Звісно. Ти маєш слушність, безперечно.

— Вибач, що зіпсувала тобі вечірку.

— Гадаю, любий Джеремі теж шкодуватиме.

Його влаштували в його старій знайомій спальні, і він сам піднявся нагору, тягнучи за собою пошарпану зелену валізу військово-морського зразка. Він так давно не був у Нанчерров, що не став одразу розпаковувати речі, а поставив валізу на підставку в ногах ліжка, відчинив вікно й задоволено оглянув віддавна знайомий краєвид. Був майже полудень. Із-за хмар час від часу виглядало, припікаючи, сонце. На мотузці сушилася випрана білизна, а голуби шикувалися на бруківці або юрмилися на платформі голубника, туркочучи собі й, мабуть, нарікаючи на прохолоду. Ось момент, яким треба насолодитися. Періодично він мусив нагадувати собі, що війна закінчилася і він справді повернувся в Корнволл назовсім. Як ось зараз, він нагадав собі, що, за щасливого перебігу справ, він ніколи вже не розлучатиметься на тривалий час із цим чарівним місцем, яке завжди було для нього другою домівкою. І він був безмежно вдячний долі за те, що йому дозволено жити далі, що його не вбито і що він зміг повернутися.

Він зачинив вікно й обернувся, щоб узятися до валізи, але саме почув швидкі кроки в коридорі й голос господині дому.

— Джеремі!

Вона відчинила двері. Одягнена в строгі сірі фланелеві штани та просторий блакитний мохеровий светр, вона примудрялася бути тендітною і глибоко жіночною.

— Мій любий! Вибач, що одразу тебе не привітала — як завжди, балакала телефоном. Як твої справи? — вона ніжно поцілувала Джеремі, а тоді влаштувалася на його ліжку, явно маючи на думці довгу розмову. — Ти гарно доїхав? — Так, ніби він їхав за сотню миль, а не всього лише з Труро. — Господи, як приємно тебе знову побачити. У тебе розкішний вигляд. Середземноморська засмага. Любий, це що, сивина на скронях?

Трохи зніяковівши, Джеремі торкнувся пальцями до цієї зрадливої ознаки солідного віку.

— Так, думаю, що так.

— Не хвилюйся. Гадаю, це додає престижу. І подивися на мене. Срібна, як шестипенсовик. Слухай, я маю стільки всього тобі розповісти, що навіть не знаю, з чого почати. Найголовніше, ти знаєш, що Джудіт повернулася?

— Так, знаю. Батько мені сказав. Він також розповів мені про смерть її батьків і про те, що Джесс тепер з нею.

— Бідолашна, вона зазнала таких жахів, але вона така хоробра. Мені не хочеться називати її розсудливою, бо це якесь таке формальне слово, але я не зустрічала людини, яка мала б стільки здорового глузду. Крім того, вона неймовірно гарненька. Ідеальної статури. Але я згадала Джудіт із іншого приводу… Джеремі, ти пам’ятаєш Ґаса Каллендера? Він гостював у нас того останнього передвоєного літа.

— Та звісно ж. Коханий Лавді. Якого вбили в Сінгапурі.

— Любий, його не вбили. Він вижив. Був військовополоненим. Бірманська залізниця. Жах. Джудіт зустріла його в Коломбо, коли він повертався додому. Вона розповіла йому, що Лавді вийшла заміж, і, звісно, він був страшенно засмучений. А потім, коли Джудіт повернулася сюди, вона розповіла Лавді про те, що Ґас живий, а Лавді розповіла нам із Едгаром.

Усе, на що Джеремі здобувся, було:

— Боже милостивий.

— Атож. Усе трохи заплуталося, га? Так чи йнак, він повернувся в Шотландію й наче зник. Джудіт писала йому — думаю, вона трохи непокоїлася за нього й відчувала відповідальність, — але він так ні разу й не відповів. Аж ось учора Руперт, чоловік Атени, поїхав у Лондон і зустрів там Ґаса. Той брів по вулиці, змарнілий і пригнічений. Похмура історія. Руперт умовив Ґаса піти з ним на ланч, і Ґас розповів йому, що мав жахливий нервовий зрив, і він був у якійсь божевільні, а його старі батьки померли, поки він був у полоні, а всі родинні статки пішли за вітром… якесь суцільне горе. Руперт був страшенно засмучений. Він намагався вмовити Ґаса поїхати з ним у Глостершир, але той ні за що не приставав на запрошення.

— Де він мешкає?

— У якійсь брудній квартирі, у жахливому районі, куди з доброї волі ніхто не сунеться.

— То що врешті сталося?

— О боже, це забере багато часу, але це дуже важливо. Сталося так, що Джудіт сьогодні поїхала в Лондон, щоб побачити, чи може вона чимось допомогти. Спробує вмовити його погостювати в неї, у «Вдовиному будинку».

— А як щодо Лавді?

— Лавді заявила нам усім, що не хоче бачити Ґаса. Думаю, їй трохи соромно. Не так, щоб їй було чого соромитися. Але можна собі уявити… — голос їй ослабнув, і вона з надією подивилася на Джеремі. — Адже ти розумієш, Джеремі, любий, ти розумієш?

— Так, мабуть, розумію, — зітхнув Джеремі.

— Це все трохи пригнічує, бо на сьогоднішній вечір я запланувала чудову вечірку з нагоди твого повернення додому, Неттлбед обскубав фазанів, а місис Неттлбед готує сливовий фул, Едґар спустився в підвал по вино, яке спеціально зберігав для такої нагоди. Але вчора ввечері зателефонувала Джудіт і сказала, що їде в Лондон, а Лавді повідомила, що Волтер теж не зможе прийти, тож ми вирішили поки що забути про вечірку. Величезне розчарування.

— Не варто переживати, — бадьорим тоном запевнив її Джеремі. — Дуже мило з твого боку, що ти взагалі подумала про це.

— Що ж. Мабуть. Іншим разом тоді.

Вона на мить замовкла, а потім подивилася на свій крихітний золотий годинник.

— Мені треба йти. Я пообіцяла Едґару, що зателефоную торговцю зерном щодо корму для курей. Зерно для них досі не надійшло, і бідолашні створіннячка голодують, — вона звелася на ноги. — Ланч о першій, гаразд?

— Чудово.

Вона пішла до дверей. І тоді, вже поклавши руку на клямку, обернулася до нього.

— Джеремі, якщо Джудіт привезе Ґаса, ми нічого не скажемо Лавді. Принаймні спочатку. Поки не побачимо, у якому він стані.

Джеремі зрозумів.

— Гаразд.

Вона засмучено похитала головою.

— Я терпіти не можу змови, а ти?

Але перш ніж він устиг відповісти, Даяна пішла.

Вона залишила його з іще не розпакованою валізою та із сум’яттям у голові: це нове мирне життя здавалося переповненим проблемами, рішеннями, які треба було ухвалювати, і запитаннями, що надто довго залишалися без відповіді, а тепер потребували остаточного з’ясування.

Виконавши кілька формальностей, він назавжди демобілізувався з Королівських ВМС, із чудовою характеристикою від головного хірурга й невеликою грошовою винагородою від вдячної країни. Але тим часом, повернувшись додому, він застав свого старого батька глибоко зажуреним. До влади прийшов лейбористський уряд, і всі говорили про майбутню Національну службу охорони здоров’я, яка мала радикально змінити всю систему медичної допомоги, залишаючи в минулому задавнену традицію сімейних лікарів. Джеремі вважав такі зміни цілком позитивними, але розумів, що його батько надто старий, щоб упоратися з потрясіннями, які ці зміни потягнуть за собою.

Отож чи не настав час впровадити зміни також у своє життя замість повертатися до практики в Труро? Нове місце й нове оточення, молоді люди й сучасні методи. Колега по службі у ВМС уже звертався до нього з пропозицією, яка здалася Джеремі напрочуд привабливою. Однак він не міг узяти на себе зобов’язання, доки не поговорить із Джудіт.

Власне з нею були пов’язані його найбільш нагальні питання. Він прагнув насамперед побачити її знову й водночас боявся зустрічі, яка могла назавжди покласти край його давнім мріям. Упродовж кількох років після тієї їхньої ночі разом у Лондоні він постійно думав про Джудіт. Посеред Атлантики, у Ліверпулі, Гібралтарі й на Мальті він починав листи до неї — і ніколи не міг закінчити. Раз по раз йому бракувало потрібних слів, зраджували нерви, він м’яв аркуші й викидав їх у кошик. Який сенс, казав він собі: вона вже напевно забула про нього, вона знайшла когось іншого.

Вона не була заміжня. Він знав це. Але одкровення Даяни про Ґаса Каллендера сповнили його тривогою. Наслідки повернення Ґаса для Лавді були цілком очевидними, але тепер Джудіт, здавалося, теж глибоко втягнулася в цю історію. Той факт, що вона відмовилася від вечірки в Даяни й помчала в Лондон, щоб бути з Ґасом, не віщував Джеремі Веллсу нічого доброго. Але Ґас був другом Едварда, а Едвард був великим коханням Джудіт. Можливо, саме це якось вплинуло на її дії. Чи, можливо, її співчуття перетворилося на глибшу емоцію. Кохання. Він не знав. Він занадто довго не знав нічого.

Раптом йому захотілося, понад усе на світі, випити. Рожевого джину. Розпакувати речі можна було й згодом. Він пройшов до ванної, помив руки, розчесався, а потім вийшов із кімнати і спустився вниз у пошуках рідкого засобу проти стресу.

Джудіт востаннє озирнулася, щоб переконатися, що нічого не забула. Ліжко застелене, чашка та блюдце після сніданку вимиті й залишені на сушарці. Холодильник вимкнений, вікна зачинені й замкнені. Вона взяла свою невеличку сумку, спустилася вузькими сходами, вийшла через вхідні двері, щільно зачинила їх за собою та замкнула.

Була дев’ята ранку, але ще тільки почало розвиднюватися. Небо було темним і похмурим, уночі вдарив сильний мороз. У вікнах будиночків ще горіло світло, відбиваючись жовтими квадратами на закрижанілій бруківці. Квітів у шапликах і віконних ящиках не було, але хтось купив різдвяну ялинку і притулив її до стіни біля вхідних дверей. Можливо, сьогодні її занесуть до хати, щоб прикрасити й обвішати казковими вогниками.

Джудіт закинула сумку в багажник машини Бідді й сіла за кермо. Машина була невдоволена тим, що її залишили на всю ніч на морозі, і мотор двічі чи тричі заходився кашлем, перш ніж нарешті завестись, але таки запрацював, випускаючи хмари вихлопних газів. Джудіт увімкнула габаритні вогні, рушила по М’юз і виїхала через арку в дальньому кінці.

Було дивно знову опинитися в Лондоні й бачити над головою не загороджувальні повітряні кулі, а засвічені вуличні ліхтарі. Сліди бомбардувань і воєнних злигоднів, однак, помітити можна було повсюди. Під’їжджаючи до Слоун-стріт, вона зауважила, що з вітрин крамниць познімали дошки і встановили великі шибки, проте вміст самих різдвяних вітрин не мав нічого спільного з розкішшю довоєнних часів.

О цій годині на вулиці було вже досить багато людей. Матері поспішали з дітьми до школи, офісні працівники юрбами спускалися в підземні переходи або терпляче стояли в черзі на автобуси. Усі мали трохи втомлений і зацькований вигляд і заношений, пошарпаний одяг, а деякі жінки, закутані в пальта, у чоботах і хустках здавалися схожими на селянок.

Зі Слоун-стріт вона повернула на світлофорі ліворуч і по Бромптон-роуд виїхала на Фулгем-роуд. За кермом, казала вона собі, треба робити все по черзі. Вона твердила собі це відтоді, як учора зранку виїхала з Роузмалліона. Заповнити бак і запасні каністри. (Лондонські заправки можуть виявитися не такими поблажливими щодо задавнених талонів на бензин.) Доїхати до Лондона. Дістатися до М’юз. Переночувати. Тепер належало знайти квартиру Ґаса. Подзвонити. Зачекати, коли він підійде до дверей. Якщо не підійде, що вона має робити? Виламати двері? Викликати поліцію чи пожежників? А якщо він відчинить, що вона скаже? Джудіт подумала про Даяну. Даяні ніколи не бракувало слів. Любий Ґасе. Вітаю. Це я. Чудовий ранок!

Вона проїхала повз Бромптонську лікарню і, сповільнившись, почала шукати номер будинку, вітрину бакалійної крамниці чи коричневі двері. Майже приїхала. Між двома бічними вулицями — низка крамничок, власники яких саме виносили на тротуар ящики з брюссельською капустою або газетні ятки. Вона побачила потрібний орієнтир, кафе «Вугор і пиріг», і зупинилася на узбіччі. Вийшла з машини й замкнула її. Вузькі двері справді були затиснуті між кафе та бакалійною крамничкою. На одвірку висіли два дзвіночки, позначені іменами, нашкрябаними на клаптиках картону. На одному — «Нолан», на другому — «Пеловські», що не дуже допомогло. Джудіт на мить завагалася, а потім натиснула «Пеловські». Почекала.

За дверима тихо, тож вона натиснула ще раз. Якщо нічого не відбуватиметься, Джудіт спробує натиснути «Нолан». Її ноги, взуті в черевики з хутряною облямівкою, почали мерзнути, крижаний холод тротуару просочувався крізь гумові підошви. Можливо, Ґас іще в ліжку, спить. Можливо, дзвінок не спрацював. Можливо, їй варто зайти у «Вугор і пиріг» і випити чашечку чаю…

Потім почулися кроки, хтось спускався сходами. Джудіт втупилася у двері. Клацнула клямка, двері відчинилися, і в них, диво дивне, постав Ґас.

Якусь мить вони просто дивилися без слів одне на одного: Джудіт заніміла від різкого полегшення, знайшовши Ґаса, а той був ошелешений її появою на порозі своєї схованки.

Вона мусила щось сказати.

— Я не знала, що твоє прізвище Пеловські.

— Я не Пеловські. Це інший хлопець.

Він мав не такий уже й поганий вигляд. Не такий жахливий, як вона уявляла. Страшенно худий і блідий, щоправда, але поголений і одягнений у товстий светр із коміром поло й вельветові штани.

— Тоді тобі варто замінити картку.

— Джудіт, якого біса ти тут робиш?

— Приїхала до тебе. І я змерзла. Можна зайти?

— Авжеж. Вибач… — відступив він, даючи їй дорогу. — Прошу…

Джудіт увійшла у двері, і Ґас зачинив за нею. У нерухомому повітрі темного задушливого вестибюля висів сморід.

— Вхід у нас не дуже… — перепросив він. — Ходімо нагору.

Ґас рушив першим, вона за ним, тьмяними сходами. Дійшовши до сходового майданчика другого поверху, Джудіт побачила відчинені двері, і вони з Ґасом зайшли в кімнату з квітчастими шпалерами та благенькими фіранками. У каміні несамовито працював маленький електричний обігрівач, дві секції якого випромінювали слабке тепло, але брудні вікна були вкриті памороззю, і в кімнаті стояла холоднеча.

— Тобі краще не скидати пальта, — порадив Ґас. — І вибачай за бруд. Я змарнував учорашній ранок на спроби прибирання, але, як бачиш, не дуже це допомогло.

Джудіт помітила, що він посунув папери, газети й решту всього на край столу, звільнивши місце для сніданку: там стояла чашка й тарілка із залишками тосту.

— Я тобі завадила.

— Дарма. Я вже поснідав. Влаштовуйся зручненько…

Він підійшов до каміна й узяв із полички пачку цигарок і запальничку. Закуривши, обернувся на потертому килимку й став обличчям до Джудіт, спершись плечима на камінну полицю. Вона сіла на бильце одного з великих диванів, а Ґас так і залишився стояти.

Не було сенсу ходити околяса.

— Мені телефонував Руперт, — сказала вона.

— Угу, — так ніби все одразу стало на свої місця. — Розумію. Я щось таке передбачав.

— Ти не повинен на нього сердитися. Він дуже непокоїться.

— Він чудовий хлопець. Але, на жаль, він заскочив мене в поганий день. Після грипу, і взагалі… Мені вже краще.

— Він розповів мені, що ти хворів. Лежав у лікарні.

— Так.

— Ти ж отримував мої листи… — Ґас кивнув ствердно. — Чому ти не відповів на жоден з них?

— Я був не в змозі спілкуватися з будь-ким, — похитав він головою, — не згадуючи вже про те, щоб записувати слова на папері. Мені дуже шкода. Це невдячно. А ти була така уважна до мене.

— Не отримуючи жодної відповіді, я собі місця не знаходила з хвилювання.

— Не хвилюйся. Тобі своїх проблем не бракує. Як Джесс?

— З нею все гаразд. Навчається в школі.

— Яке диво, що ти її знайшла.

— Так, Ґасе. Але я приїхала сюди не для того, щоб говорити про Джесс…

— Коли ти приїхала в Лондон?

— Вчора. Я приїхала машиною. Вона припаркована тут, на вулиці. Я переночувала в будиночку Даяни. А тепер ось приїхала сюди. Руперт дав мені твою адресу. Нескладно було знайти.

— Ти по покупки до Різдва?

— Ні, я не маю наміру робити якісь покупки. Я приїхала, щоб побачитися з тобою. Без будь-якої іншої причини.

— Як приємно. Дуже мило з твого боку.

— Я хочу, щоб ти поїхав зі мною в Корнволл.

Він відповів миттєво й без жодних вагань:

— Я не можу. Дякую, але ні.

— Чому ти маєш перебувати в Лондоні?

— Це місце так само гарне, як будь-яке інше.

— Гарне для чого?

— Щоб побути на самоті. Дати лад своїм думкам. Звикнути жити самостійно, стояти на власних ногах. Психіатрична лікарня вихолощує дух. І колись я мушу почати шукати роботу. У мене тут є зв’язки. Старі шкільні друзі, хлопці, з якими служив у війську. Своєрідна мережа.

— Ти вже бачився з кимсь із них?

— Ще ні…

Вона заледве вірила в його райдужні прожекти, здогадуючись, що він просто намагається заспокоїти її, забиває їй баки.

— Це так важливо? Знайти роботу?

— Так. Не така, може, нагальна — але потреба. Руперт, імовірно, розповів тобі про обставини смерті мого батька. Так чи інакше, доходи з його колишнього капіталу перетворилися на мізерну цівку. Я вже не можу дозволити собі привільне життя джентльмена.

— Знаючи тебе, я не думаю, що це становить для тебе аж таку проблему.

— Ні. Але це викликає потребу в певних позитивних діях.

— Але не нагальну. Ти маєш дати собі шанс. Ти хворів. Випив повну чашу лиха. Зараз середина зими, і вона безрадісна, а Різдво вже не за горами. Недобре на Різдво залишатися самому. Їдьмо зі мною. Зараз-таки, — вона почула благальні нотки у своєму голосі. — Збирай речі, замикай квартиру, і ми поїдемо додому разом.

— Вибач. Мені дуже шкода. Я не можу цього зробити.

— Через Лавді? — насилу наважилася вона запитати.

Джудіт думала, що він заперечуватиме, але Ґас не став.

— Так, — кивнув він ствердно.

— Тобі не буде потреби зустрічатися з Лавді…

— Облиш, Джудіт, що за дурня. Як ми можемо не бачитися? Цього нереально уникнути. Як ти собі уявляєш?

— Ми ж не мусимо нікому нічого говорити… нікому не розповімо…

— Ти хочеш, щоб як це було? Щоб я ходив із фальшивою бородою і в темних окулярах, розмовляв зі східноєвропейським акцентом, вдаючи вимушеного переселенця?

— Ми можемо називати тебе «містер Пеловські».

Жарт вийшов недолугим і не насмішив Ґаса.

— Я не хочу зіпсувати їй життя.

«Нема такого шансу. Про це вже повною мірою подбали Волтер Мадж і Арабелла Лумп». Джудіт вчасно прикусила язика, щоб не вимовити ці слова. І добре, що встигла, бо слів назад не вернеш, як слини не підхопиш. Натомість сказала:

— Байдуже зараз до Лавді, Ґасе, важливо, що відбувається з тобою. Ми про тебе маємо думати.

Він нічого не відповів.

— Слухай, якщо ти не хочеш їхати в Роузмалліон, дозволь мені відвезти тебе у Глостершир, і я залишу тебе там із Рупертом і Атеною. Вони будуть щасливі бачити тебе, я знаю це напевне.

Його обличчя набуло кам’яного виразу, темні запалі очі наче знерухоміли. Вона не могла нічого від нього домогтися і, вичерпавши весь запас свого терпіння, Джудіт почала сердитися. Ніщо у світі так не дратує, як упертий, затятий чоловік.

— Ох, Ґасе, чому ти маєш бути таким замкненим і впертим як баран? Чому ти не дозволяєш нікому з нас допомогти тобі?

— Мені не потрібна допомога.

— Це смішно! Егоїстично й тупо. Ти не думаєш ні про кого, крім себе. Як ми всі можемо почуватися, коли ти тут сам, без сім’ї, без домівки і… без будь-чого. Звісно, ми нічого не зможемо зробити для тебе, якщо ти сам не хочеш собі допомогти. Я знаю, що ти пройшов пекло, і я знаю, що ти хворів, але ти маєш дати собі шанс. Принаймні не сидіти в цій жахливій кімнаті, зациклюючись на своїх бідах, зациклюючись на Лавді…

— Замовкни!

На якусь жахливу мить Джудіт здалося, що вона зараз розридається. Вона підвелася з дивана, підійшла до вікна і втупилася в рух на вулиці, доки гаряче печіння за очима не вщухло. І вона зрозуміла, що не плакатиме.

— Вибач, — почула вона позаду себе.

Вона не відповіла.

— Я залюбки поїхав би з тобою. Частина мене прагне їхати з тобою. Але я боюся себе. Того, що може статися. Що я знову розкисну.

— Ніщо не може бути гіршим за це місце, — пробурмотіла вона.

— Що, пробач?

— Я сказала, однаково ніщо не може бути гіршим за це місце.

Запала тиша. Трохи згодом вона знову почула його:

— Слухай, у мене закінчилися цигарки. Я зараз спущуся й куплю пачку в газетному кіоску. Ти залишайся, будь ласка. Не йди. Я на хвилинку. Зроблю тобі чашку чаю або ще чогось.

Джудіт не рухалася. Вона чула, як він вийшов із кімнати, як збіг по темних сходах. Двері на вулицю відчинилися і грюкнули, зачинившись.

Змерзла, втомлена й засмучена, вона випустила довге тремтливе зітхання. Що робити далі? Що сказати? Вона обернулася й обвела поглядом понуру кімнату. Підійшла до столу і взяла в руки вчорашню газету, яка, здається, була єдиною розвагою мешканця. Її недбало згорнуті сторінки, як виявилося, приховували інші предмети — потертий портфель-дипломат, що лежав розкритий, завалений старими паперами, листами й рахунками, картонну теку, блокнот для нотаток і книжечку в полотняній палітурці чи, пак, зошит, перетягнутий товстою гумовою стрічкою. Заінтригована, вона впустила газету і простягла руку по зошит. Брудна обкладинка, поплямована й засмальцьована, заламані куточки сторінок. Джудіт згадала, як вони сиділи разом на терасі готелю «Галле-Фейс» і Ґас розповідав їй про падіння Сінгапуру. І як він потім продав свій годинник за сінгапурські долари й підкупив тюремного наглядача, щоб той приніс йому папір, олівці й блокнот для малювання. Його альбом для ескізів. «Своєрідний щоденник. Але малюнки не для людського ока». Вона знала, що не має права, та й не хотіла втручатися. Але її руки, здавалося, скоряються незалежному власному потягу. Вона послабила гумку й навмання розгорнула ескізник. Малюнки олівцем. Дуже детальні. Сторінка за сторінкою. Довга вервечка виснажених чоловіків, напівголих, з погорбленими спинами, вони пробираються крізь джунглі, несучи на собі тягар дерев’яних залізничних шпал. Похилена постать припнутого до кілка чоловіка, залишеного конати від зневоднення під безжальним сонцем. Японський охоронець заніс приклад гвинтівки над подібним до скелета в’язнем, що лежить у багнюці. Тоді ще одна сторінка. Страта, кров б’є двома червоними струменями з перетятої шиї… Її занудило, у роті з’явився кислуватий присмак. Джудіт почула, як грюкнули вуличні двері, і кроки Ґаса на сходах. Вона квапливо згорнула ескізник і стала так, притискаючи долонями обкладинку, ніби кришку скриньки із живими смертоносними жахами, що вигинаються в корчах всередині неї.

— Досить, — вона сказала це вголос. — Досить цього.

— Ти щось казала?

Ґас стояв у дверях.

Джудіт повернулася до нього.

— Так, я сказала, Ґасе. Я не покину тебе тут. Я не прошу тебе їхати зі мною, я тобі наказую. І якщо ти не поїдеш зі мною, я залишуся тут і буду тобі капати на мізки доти, доки ти погодишся.

Спантеличений цим спалахом, він перевів погляд із її обличчя на стільницю й побачив ескізник і гумку, що лежала поруч.

— Ти не повинна була його розгортати, — мовив він дуже тихо.

— Ну, а я це зробила. І я переглянула. Ти не повинен носити це в собі так, наче це єдині спогади, які ти будь-коли мав. Так, вони завжди будуть із тобою. Вони ніколи не зникнуть. Одного дня вони потьмяніють, якщо ти їм дозволиш. Але ти не можеш зробити це сам. Треба ділитися. Нічого не вийде, якщо ти не повернешся зі мною. Невже все намарно? Я проїхала весь цей шлях, а машина Бідді не розвиває більше, ніж сорок п’ять миль на годину, і я змушена була пропустити вечірку Даяни з нагоди повернення додому Джеремі Веллса, а тепер я маю повертатися ні з чим, а ти просто стоїш тут, як муміфікований зомбі…

— Джудіт…

— Я не хочу більше про це говорити. Я востаннє прошу. Якщо я зараз не поїду, то ніколи не повернуся додому. Така довга дорога, а о четвертій уже сутеніє…

Раптом усього цього стало занадто: її розчарування, його відмова слухати її, жахливий вміст альбому для ескізів. Голос їй зірвався, і вона відчула, як мимоволі їй морщиться обличчя. Нарешті емоції й виснаження взяли гору, і вона розплакалася.

— Ох, Ґасе…

— Не плач, — він підійшов, обійняв її і тримав так, аж доки вщухли найрозпачливіші ридання. — Ти справді відмовилася від вечірки з Даяною, Джеремі й рештою… заради мене?

Шукаючи носовичок, Джудіт кивнула.

— Це все не має значення. Ще будуть інші вечірки.

Вона висякалася.

— Мені не подобається уявляти собі, як ти їдеш сама всю дорогу назад до Корнволлу. На швидкості сорок п’ять миль на годину.

Джудіт розмазала пальцями сльози по щоках.

— Ти нічого не можеш із цим удіяти.

— Дарма, можу, — уперше за весь час усміхнувся він. — Тільки дай мені п’ять хвилин.

Вони поїхали на захід через Гаммерсміт і Стейнс, а потім виїхали на автостраду A30. Джудіт була за кермом, бо подумала, що, можливо, Ґас захоче поспати, та й узагалі, вона була обізнаною з особливостями та примхами старої машини Бідді. Отож Ґас сидів поруч і стежив за їхнім маршрутом за пошарпаною дорожньою мапою, смокчучи льодяники, бо, як він заявив, надто добре вихований, щоб курити в чужій машині. Проминувши Гартлі-Вінтні, вони залишили позаду останню околицю передмістя. Далі вони проїжджали провінційні містечка з ринками, пабами «Червоний лев» і «Королівська голова» та кривими будинками з червоної цегли, що вишикувалися вздовж головних вулиць. Солсбері, Крюкерн, Чард і Гонітон. У Гонітоні вони зупинилися. Доки Ґас наповнював бак із останньої запасної каністри, Джудіт пішла на пошуки їжі. Вона повернулася з двома сумнівними пиріжками й парою пляшок імбирного пива, і вони спожили цей убогий перекус у машині.

— Корнволлський пиріжок, — задоволено мовив Ґас і відкусив від свого.

Він трохи пожував, а потім збентежено подивився на Джудіт.

— Це не схоже на пиріжок.

— А на що це схоже?

Він знову відкусив і трохи пожував із повним ротом.

— На мишу з багнюкою, загорнуту у фланелевий рушничок?

— Ти не можеш сподіватися на пиріжки, як у місис Неттлбед, після шести років війни. Для справжнього корнволлського пиріжка потрібен найкращий стейк, а більшість людей забули навіть, на що він схожий. Зрештою, ми в Девоні. У Девоні вони не називаються пиріжками. Тут їх називають «тіді-огі».

— Звідки в тебе стільки нікому не потрібної інформації?

— Хто служив на флоті, знає, що вони називаються «тіді-огі».

— Що ж, побий мене грім[195], — мовив на це Ґас.

Вони рушили далі. Лондонські хмари розвіялися, вечір був ясний і холодний. Зимове сонце, кругле й червоне, як сицилійський апельсин, сховалося за пагорбами Дартмуру. Ексетер. Окегемптон. Лонсестон. Темно, фари ввімкнені на повну, чорна порожнеча боліт обабіч вузького шляху.

Корнволл.

Ґас принишк. Досить тривалий час він нічого не говорив, а потім запитав:

— Джудіт, у тебе коли-небудь були фантазії?

— Якого роду фантазії?

— Ну, ти знаєш. Коли ти була дитиною чи підліткою. Як ти мчиш через пустелю верхи з вродливим шейхом. Або рятуєш життя яхтсмену, який потопає, а потім з’ясовується, що то твій улюблений кіноактор.

— А, так. Але не зовсім такі. Я уявляла собі, що «Корнволлська Рив’єра» — це «Східний експрес», і я їду до Стамбула з таємними документами, які треба доставити в резиденцію, а мені на перешкоді стають зловісні шпигуни. У стилі Агати Крісті, страшенно захопливо. А як щодо тебе?

— Мої пригоди не були такими гострими. Не думаю, що я був особливо авантюрним юнаком. Але мої фантазії були дуже реальними для мене. Їх було три. Цілком розрізнені. Перша полягала в тому, що я приїду в Корнволл, де я ніколи не бував, і порину в життя богемного художника. Я мешкав би в побіленому рибальському будиночку з бруківкою біля дверей, відростив би довге волосся, носив би капелюх, як в Августа Джона, еспадрильї й блузу французького робітника. Курив би «Жітан», мав свою майстерню, ходив до якогось стильного пабу, де зажив би такої слави й шани, що люди юрмилися б довкола мене й частували мене випивкою.

— Доволі невинна фантазія. Але чому Корнволл, якщо ти ніколи тут не бував?

— Я знав його з репродукцій картин, творів мистецтва. Зі статей у «Студіо». Школа Ньюлина. Школа Порткерріса. Унікальний колір моря і скель, надзвичайної природи світло.

— Як художник ти був би успішним. Я в цьому впевнена.

— Можливо. Але це було моє маленьке хобі. Так це називав мій батько. По-серйозному був Кембридж та інженерія. Геть інший напрям.

Він зробив паузу, щось ніби обмірковуючи.

— Можливо, наше покоління — останнє, яке робитиме те, що йому скажуть.

— А які були інші дві фантазії?

— Знову живопис. Лора Найт, репродукція, яку я видер із журналу, оправив у рамку і брав із собою в школу, додому, в університет. Дівчина на скелі. У старому светрі й тенісних черевиках. Смаглява, як циганка, але з рудою косою, що спадає на одне плече. Вродлива.

— Вона ще в тебе?

— Ні. Чергова сінгапурська втрата.

— А третя фантазія?

— Вона була менш конкретною. Це складно пояснити. Знайти будинок, місце, де я належав би собі. Був би у злагоді із самим собою. Де мене приймали б, не оглядаючись на походження, статки чи репутацію. Де я міг би відкинути обачність і показати своє власне обличчя.

— Я ніколи не подумала б, що це може бути проблемою.

— Було, доки я не зустрів Едварда Кері-Льюїса. Після зустрічі з Едвардом усе змінилося. Навіть моє ім’я. До Едварда мене звали Анґусом. З Едвардом я став Ґасом. Ми разом поїхали на канікули у Францію. А потім він запросив мене в Нанчерров. Я ніколи не бував у Корнволлі, але я їхав машиною сам аж із Абердинширу. І коли я перетинав кордон графства, мене охопило дивовижне відчуття повернення додому. Мені здавалося, що я все це бачив раніше. Усе було цілком упізнаваним і дуже рідним. А коли я приїхав до Нанчерров, усе склалося воєдино, наче під керівництвом режисера. Підлаштовано. Сплановано. У Нанчерров я зустрів Лавді. І коли Едвард представив мене своєму батькові, полковник сказав: «Ґасе, мій любий друже. Як ми раді тебе бачити. Як чудово, що ти тут», — чи щось на кшталт цього. І все це перестало бути фантазіями, а стало реальністю. Усі мрії, хоча б на деякий час, утілилися в життя.

— Ох, Ґасе, — зітхнула Джудіт. — Я не знаю, чи річ у будинку, чи в людях, які в ньому мешкають. Але ти не єдиний, хто відчув це щодо Нанчерров. І зауваж, іще не все в минулому. Едвард пішов, я знаю. І, гадаю, для тебе Лавді теж пішла. Однак є майбуття. Що заважає тобі стати художником? Жити тут, мати свою майстерню, розвивати свій талант, який, мабуть, ти маєш застосовувати. Зараз тебе ніщо не зупиняє.

— Ніщо. Окрім браку впевнености в собі. Браку волі. Страху зазнати невдачі.

— Це тільки зараз. Ти хворів. «Зараз» не триватиме вічно. Тобі стане краще. Ти зберешся на силі. Усе зміниться.

— Можливо. Побачимо, — він поворушився на сидінні, розминаючи затерплі ноги. — Ти, мабуть, утомилася, бідолашна.

— Уже недалеко.

Ґас опустив вікно, і на них умить ринув потік холодного свіжого повітря. Він підставив під нього обличчя і зробив великий ковток цього вітру.

— Знаєш що? — звернувся він до Джудіт, не повертаючи голови. — Я відчуваю запах моря.

— Я теж.

Він зачинив вікно.

— Джудіт.

— Так?

— Дякую.

Тримаючи в одній руці чашку з веджвудської порцеляни, наповнену міцним чаєм, вільною рукою Джудіт постукала у двері спальні Бідді.

— Ґасе?

Вона натиснула на клямку — і потік крижаного повітря з такою силою розчахнув двері, що вони мало не вирвали їй руку. Вікна були настіж відчинені, фіранки тріпотіли на протязі. Джудіт поспішно зачинила за собою двері, і фіранки трохи опустилися.

— Ти, мабуть, змерз? — запитала вона.

— Ні, — була відповідь.

Ґас, у синій піжамній сорочці, напівлежав у ліжку, підклавши подушки собі під спину, зчепивши руки за головою. На підборідді його темніла нічна щетина.

— Я принесла тобі чаю.

Вона поставила чашку на столик біля його ліжка.

— Ти свята. Котра година?

— Пів на десяту. Ти не проти, якщо я зачиню вікно? Протяг гуляє по всьому будинку, а ми намагаємося берегти тепло.

— Вибач. Мені треба було подумати про це. Просто було так приємно відчути свіже повітря на обличчі. У лікарні було дуже задушливо, а лондонське повітря завжди здається важким і затхлим, не згадуючи вже про вуличний шум.

— Я знаю, що ти маєш на увазі.

Джудіт зачинила старе вікно й на мить застигла, задивившись на день, що починався. Водянисте небо було затягнуте хмарами. Пройшла злива, і незабаром почнеться ще одна. Стежки виблискували калюжами, а з голих гілок дерев вода скрапувала на кошлаті зимові газони. Вітер скиглив, грюкав у будинок, термосив віконними рамами. Джудіт обернулась і притулилася до мідного бильця в ногах двоспального ліжка Бідді.

— Як спалося?

— Непогано, — випростався він, зігнувши ноги в колінах під ковдрою. Довгими пальцями Ґас обхопив теплу чашку. Пасмо чорного волосся спадало йому на чоло. — Коли я прокинувся, було ще темно. Я лежав і дивився, як небо наповнюється світлом. Може, треба було встати рано-вранці, щоб поснідати?

— Я ж казала тобі вчора ввечері, що ні. Потурбувала тебе зараз лише тому, що маю їхати в Пензанс по їжу, і я подумала, може, ти хочеш, щоб я щось купила для тебе.

— Цигарки?

— А звісно ж.

— І мило для гоління…

— У тюбику чи мисочці?

— А ще можна знайти в мисочці?

— Я можу спробувати.

— Тоді мені ще знадобиться помазок.

— Це все?

— Гадаю, що так. Я дам тобі грошей.

— Не хвилюйся. Випишу тобі рахунок, коли повернуся. Я ненадовго. Приїду додому на ланч. Філліс приготувала пиріг із кролятиною й голуб’ятиною. Ти зможеш їсти кролика з голубом?

— Якщо я з’їв тіді-огі, я зможу з’їсти що завгодно.

Джудіт засміялася.

— Вставай, коли захочеш. Прийми ванну, якщо забажаєш. Ранкова газета у вітальні, і я розпалила камін, — вона підійшла до дверей і відчинила їх. — Побачимося за ланчем.

— Бувай.

Коли вона повернулася за чверть до першої, у кухні приємно пахло пирогом з кролятиною, а Філліс уже ставила на вогонь каструлю з брюссельською капустою. Джудіт прилаштувала повні кошики на край чисто вискобленого стола й почала вивантажувати здобич.

— Мені пощастило знайти трохи свіжої скумбрії — ми можемо приготувати її на вечерю. І мозкову кістку для супу. Викупила також нашу пайку цукру й масла. Пайки зменшуються мало не щотижня.

— У містера Каллендера є продовольча картка?

— Треба запитати. Боюся, що немає.

— Йому вона знадобиться, — зауважила Філліс. — Чолов’яга такої будови, либонь, їсть удвічі більше за нас.

— Будемо відгодовувати його картоплею. Він прокинувся?

— Так, прокинувся. Зайшов сюди, щоб привітатися, а потім вийшов у сад. Зараз він у вітальні, читає газету. Я його попросила підтримувати вогонь у каміні. Час від часу підкидати поліна.

— Як він тобі на вигляд?

— Худющий. Бідолаха. Не хочеться навіть думати, через що йому випало пройти.

— Не хочеться, — погодилася Джудіт.

Вона виклала на стіл останні продукти, узяла те, що купила для Ґаса, і пішла до вітальні. Побачила, що він сидить там у кріслі Бідді й читає газету, немов у себе вдома. Коли Джудіт увійшла, він відклав газету.

— Мене вже мучить совість, що я такий ледачий.

— Таким ти зараз маєш бути. Хочеш випити чогось? Здається, є пляшка пива.

— Ні, дякую.

— Ось твої речі, — вона сіла на ослінчик при каміні й стала викладати покупки одну по одній із паперового пакета. — Лавандове мило для гоління «Ярдлі» в мисочці з кедрового дерева, не менше. Аптекар отримав його на Різдво і продав мені з-під прилавка. Помазок із борсукової щетини. І цигарки. А це подарунок від мене.

— Джудіт! Що це?

— Подивись і побачиш.

Доволі великий, важкий пакунок був загорнутий у білий папір і перев’язаний шпагатом. Ґас поклав його собі на коліна, розв’язав мотузку й розгорнув пакунок, у якому виявився товстий блок рисувального паперу, набір олівців «ТМ», чорна емальована коробка з фарбами «Вінзор і Ньютон», три якісні соболині пензлі.

— Я знаю, що тобі зараз не хочеться малювати, — швидко сказала Джудіт, — але я впевнена, що скоро це зміниться. Сподіваюся, матеріали належної якости. Я купила все в художній крамниці. Папір, можливо, не такий, як тобі хотілося б, але це найкращий, який вони мали…

— Ідеально. Розкішний подарунок, — він нахилився вперед, поклав руку їй на плече, притягнув до себе і поцілував у щоку. — Ти наймиліша людина. Дякую тобі.

— Я більше не буду командувати й втручатися. Обіцяю.

— Та я думаю, не проблема, навіть якби ти втручалася.

Вони пообідали втрьох на теплій кухні, а після пирога й консервованих слив із вершками Джудіт і Ґас наділи водонепроникні куртки й вийшли у вітряний, дощовий полудень. Вони не стали спускатися до моря, а подерлися пагорбом угору, дорогою, що вела від Роузмалліона до вересових пустищ. Там вони зійшли зі шляху й попрямували через озимі трави, коричневі зарості колючого чагарнику й кущі вересу, по звивистих овечих стежках, що вели до каїрна на вершині пагорба. З моря за ними бігли хмари, відкидаючи великі тіні на землю. Над головою ширяли мартини і шпаки, а коли вони нарешті видерлися на скелю і стали там на семи вітрах, виднокруг замкнувся навколо них і все графство розкинулося під ногами.

Вони повернулися додому іншим шляхом, від чого їхня прогулянка розтягнулася в часі. Коли нарешті ввійшли у ворота «Вдовиного будинку», було десь пів на п’яту і вже стемніло. Анна, яка повернулася зі школи, сиділа за кухонним столом і намагалася старанно виконувати домашнє завдання. Та коли Джудіт і Ґас, обвіяні вітром і втомлені, з’явились у дверях, вона відклала олівець і підняла очі, заінтригована перспективою зустрічі з дивним чоловіком, який приїхав до них погостювати і про якого так багато розповідала їй мати.

Філліс поставила чайник, щоб приготувати чай.

— Гарно ви сьогодні нагулялися. Либонь, уже й ноги не тримають.

— Незвично гуляти без Мораґ. Треба буде завести собаку. Привіт, Анно. Це Ґас Каллендер. Ти з ним ще не знайома, здається?

Ґас, розмотуючи свій шалик, усміхнувся до дівчинки.

— Вітаю, Анно.

Анна засоромилася.

— Вітаю.

— Що робиш?

— Домашнє завдання. Додавання.

Ґас присунув стілець і сів поруч.

— Додавання. Суми. Фінанси. Це серйозний предмет…

Філліс намазувала маргарином скибки шафранового кексу.

— Дзвонив Джеремі Веллс із Нанчерров, — повідомила вона, не підводячи очей.

Джудіт відчула, як їй закалатало серце, і тут-таки розсердилася на себе за таку чутливість.

— Що він хотів?

— Нічого особливого, — наступна скибка кексу й порція маргарину. — Просто питав, чи ти повернулася. Я сказала, що повернулася. Сказала, що ви з містером Каллендером пішли на прогулянку.

— Як минула вечірка з нагоди його повернення?

— Місис Кері-Льюїс вечірку відклала. І ти не змогла прийти, і Волтер мав якісь справи.

Джудіт чекала, що Філліс розводитиметься на цю тему розлогіше, але та не стала. Схоже, вона досі була трохи роздратована історією з Джеремі. Щоб заспокоїти її, Джудіт уточнила:

— Він хоче, щоб я передзвонила?

— Ні, він просив не турбуватися. Мовляв, нічого важливого.

Одинадцята ночі, година до півночі, а він досі не повернувся.

Лавді сиділа, згорнувшись калачиком, у кутку дивана, і дивилася на циферблат настінного годинника, під тихе цокання якого повільно збігали хвилини. Періодично прокидаючись, набігав із моря вітер, завивав у вікнах будиночка й бухав у двері. Час від часу долинав із псарні гавкіт собак Волтера, але Лавді не наважувалася перевірити, що їх потривожило. Можливо, лисиця. Або борсук, який часто порпається у сміттєвих баках.

Він пішов о сьомій. Подоїв корів, вмився, переодягнувся й поїхав машиною, навіть не затримавшись, щоб з’їсти пастуший пиріг, який вона приготувала йому до чаю. Пиріг так і залишився в духовці, але напевно вже охолов і засох. Байдуже. Вона відпустила його, зберігаючи похмуре мовчання, бо якби сказала щось, заперечила, протестувала, зажадала пояснень, то він би гарантовано вибухнув і між ними спалахнула б чергова сварка, яку він однаково завершив би грюканням дверей. Взагалі, здавалося, їм уже нема про що говорити, що було б хоч якоюсь мірою конструктивним, а все, що залишилося, — це жорстокі й образливі слова, якими вони здатні обмінятися.

Безтурботне запрошення матері на прохану вечерю в Нанчерров, з нагоди повернення Джеремі Веллса, викликало в Лавді майже паніку: адже за теперішніх обставин вона не могла сподіватися, що Волтер поводитиметься гідно, і в результаті батьки не зможуть уникнути недоброго передчуття й почнуть ставити запитання. Навіть переказати Волтеру запрошення вимагало певної мужности, і Лавді відчула полегшення, коли він сказав, що має цікавіші справи, ніж ходити по церемонних проханих вечерях, і що в нього вже є власні плани на цей вечір.

— Тобі раніше подобався Джеремі.

— Він принаймні нормальний.

— Ти не хочеш побачити його знову?

— Десь та побачу. А якщо він захоче мене побачити, може сам прийти на ферму.

Відтак Лавді зателефонувала матері, щоб перепросити за Волтера, а у відповідь почула, що вечірка наразі скасовується, бо Джудіт теж не може прийти.

— Що вона робить? — запитала Лавді.

— Вона поїхала в Лондон.

— У Лондон? Навіщо?

— Ох, я не знаю. Покупки до Різдва? Хоч би там як, сонечко, все відкладається. На якийсь інший вечір. Як Нат?

— Добре.

— Поцілуй його від мене.

Тож про вечірку можна не хвилюватися, однак було багато іншого.

Від того дня, коли Джудіт прийшла на чай і Лавді довірилася їй, стосунки між нею і Волтером погіршувалися з тривожною швидкістю, і вона починала відчувати, що чоловік не просто вже не любить її, а ненавидить. Він не розмовляв із Натом уже чотири чи п’ять днів, а коли вони сідали за стіл, Волтер мовчки поглинав їжу, читаючи газету чи гортаючи сторінки «Фермерського тижневика». Спочатку вона намагалася ставити запитання про ферму й тварин — останнє, що їх іще об’єднувало, — але він відповідав односкладовими фразами, і вона почувалася приниженою. Останнім часом Лавді вже не намагалася пробитися крізь його похмуру й навіть загрозливу антипатію. Вона із жахом відчувала, що в разі, якщо зайде надто далеко, він може вдарити її.

Чверть на дванадцяту. Не знаходячи собі місця, Лавді вирішила зварити собі какао. Вона підвелася з дивана й поставила на плиту каструлю з молоком, а потім, щоб розвіяти самоту, ввімкнула радіоприймач. На «Радіо Люксембург» завжди можна було послухати музику. От і зараз вона почула Бінга Кросбі, який співав «Глибокий пурпур», улюблену пісню Атени того останнього передвоєнного літа. Коли Ґас приїхав до Нанчерров.

Вона подумала про Ґаса. Здебільшого вона уникала думати про нього, бо спогади про те, що вона накоїла, сповнювали її нестерпним болем, жалем і відразою до себе, і вона починала впевнюватися, що з такою відразою має ставитися до неї й Ґас. Вона усвідомлювала тепер, що в дев’ятнадцять років була жалюгідно слабкою й водночас по-дитячому впертою, і тому, як завжди, зробила все по-своєму. Не бажаючи визнавати ймовірну помилковість свого переконання про загибель Ґаса в Сінгапурі, сповнена рішучости назавжди залишатися в Нанчерров і ніколи не вивільнятися з люблячих обіймів сім’ї, вона, як потопельниця, вхопилася за першу-ліпшу соломинку, якою виявився Волтер. Нині, озираючись назад, вона розуміє, що Арабелла Лумп стала просто своєрідним каталізатором, який виявив справжню суть речей. Якби не Арабелла, трапилася б якась інша. Єдиним по-справжньому хорошим наслідком всієї цієї катастрофи було народження Ната.

Лавді була майже впевнена, що ніколи вже не побачить Ґаса. «Я не хочу, щоб він приїжджав сюди», — заявила вона тоді Джудіт, але не тому, що не хотіла його бачити, а через те, що їй було надто соромно за все заподіяне йому. І якщо вона сама бачила себе такою жалюгідною, якою мав би бачити її Ґас? Кохання, не підкріплене силою віри й довіри, небагато чого варте. Якщо на цей час він уже видалив її зі свого серця й перегорнув сторінку, вона не має підстав дорікнути йому. Сама в усьому винна.

Але то був казковий час.

Чекаючи, поки закипить молоко, вона відчула, як на очі набігають сльози, проте були це сльози за Лавді чи за Ґасом, вона не знала.

Зі спальні долинув голос Ната. Той плакав, кликав її. Вона зняла молоко з вогню та прислухалася, у надії, що малий заспокоїться й знову засне, але, звісно ж, він не заснув, а лише голосніше ремствував, тому вона пішла в спальню, забрала його з ліжечка. Загорнувши у велику ковдру, принесла на кухню й поклала на дивані.

— Чого ж ти плачеш, сонечко?

— Я хочу до мамусі.

— Я тут. Не плач.

Він встромив у рота великий палець і дивився на неї з-під опущених повік. Лавді знайшла горнятко і зварила какао, а потім повернулася до Ната, трохи поговорила до нього, дала ковтнути теплого солодкого напою, який він так любив. Нарешті малий знову заснув. Допивши какао, вона поставила чашку на сушарку, вимкнула радіо й лягла поруч із Натом, поклавши руку під його міцне, тепле маленьке тіло й загорнувшись із ним разом в одну ковдру, його волосся м’яко торкалося її губ. Він пахнув дитячим милом. Лавді заплющила очі й заснула.

Вона прокинулась о сьомій. Електричне світло горіло всю ніч, Лавді побачила циферблат годинника й одразу зрозуміла, що Волтера в будинку немає, що він так і не повертався. Нат мирно спав далі. Вона вивільнила руку, обережно сіла й зісковзнула з дивана, підіткнула ковдру навколо його пухкенького тіла.

Потягнулася. Через незручну позу, у якій вона спала, затерпли кінцівки й шия. Надворі вітер трохи послабшав, але не вщух — особливо тут, на схилі, де для нього не було перепон. Лавді прислухалася, чи не брешуть собаки, але їх не було чутно. Вона здогадалася, що Волтер, завершивши нічні гульки, повернувся на ранкове доїння й дорогою на ферму випустив їх із псарні. Вона відсторонено запитала себе, чи страждає він від похмілля, чи, може, від докорів сумління. Напевно ні від того, ні від іншого. Байдуже. Це нічого не міняло. Колись це мало б значення, але після останньої ночі моральний чи фізичний стан чоловіка уже її не хвилював.

Лавді підійшла до плити, відчинила дверцята духовки, витягла зачерствілий пастуший пиріг і викинула його у відро для свиней. Потім вигребла золу й розпалила вогонь. Плита нагрілася, готова до чергового дня. Це було все, що Лавді мала намір зробити.

У сінях вона зняла з вішака товстий плащ і наділа його. Пов’язала голову вовняним шарфом і взула гумові чоботи. Тоді повернулася на кухню та взяла Ната на руки, сповивши його, як немовля, у товсту ковдру. Він не прокинувся. Лавді вимкнула світло й вийшла з темної кухні, за двері, на холодний вітер, у темний грудневий ранок. Їй не потрібен був ліхтар, вона знала кожен крок, кожен камінь і сходинку напам’ять. Вона пішла стежкою через поля, і біля підніжжя пагорба повернула в бік Нанчерров. З Натом на руках Лавді вирушила в довгу путь додому.

Неттлбед завжди спускався першим, рівно о сьомій ранку. За давніх часів, навіть о такій ранній порі, він мав звичку одягатися відповідно до свого офіційного й поважного становища. Але роки війни, впродовж яких він часто надівав капелюх городника, поклали край надмірним формальностям, а натомість він винайшов для себе своєрідний компроміс. Смугаста фланелева сорочка з відчіпним білим комірцем, чорна краватка й темно-синій пуловер. Поверх цього, якщо передбачалася брудна робота — приготування їжі, патрання фазанів або чищення мідних виробів, він надівав синьо-білий смугастий різницький фартух, який, на думку місис Неттлбед, був досить практичним і жодним чином не принижував чоловікового становища.

Ранковий обхід будинку проходив за незмінним протоколом. Неттлбед відмикав і відчиняв зовнішні вхідні двері. Відпинав штори в їдальні й вітальні, трішечки прочиняв вікна, щоб впустити свіже повітря й вивітрити запах сигарного диму. Тоді — на кухню. Поставити чайник на плиту для ранкового чаю полковника. Відімкнути двері з посудомийні на задній двір. Після цього, чорним ходом, до зброярні, де спав Тигр, на відміну від Пеко. Той із роками загніздився у спальні місис Кері-Льюїс і спав там разом із нею. Для нього стояв символічний кошик у кутку, але всі знали, що він спить у її ліжку, у ногах у хазяйки.

Уранці Тигр демонстрував скутість у всіх суглобах, і Неттлбед щиро співчував старому собаці, бо сам страждав на ревматизм, а у свої шістдесят п’ять більшу частину дня проводив на ногах. Коли віяв східний вітер, набряклі коліна мажордома завдавали йому прикрощів.

— Ходімо, хлопче, — покликав він, і Тигр звівся на чотири лапи й вискочив у чорну темряву і настирливий вітер.

Неттлбед пішов за ним назирці, щоб упевнитися, що Тигр належним чином зробить свої справи.

Цього ранку справи Тигрові забрали чимало часу, і Неттлбед промерз до кісток, доки вони нарешті повернулися в будинок. Сумно було бачити, як старіє чудовий пес. Неттлбед, який за народженням і вихованням не був джентльменом, що живе на свіжому повітрі, ніколи не мав багато часу для собак, але Тигра любив. Тигр пройшов із полковником усі роки війни й багато горя. Не минало й дня, щоб Неттлбед не думав про Едварда.

У супроводі Тигра, який шкутильгав і хрипів, Неттлбед повернувся на кухню. Там старий пес умостився на ковдрі біля плити. Чайник закипів. Місис Неттлбед зігрівала маленький білий заварник. Годинник показував пів на восьму. Неттлбед потягнувся по бляшану коробку з чаєм, коли почув, як відчинилися двері до посудомийні, впустивши порив вітру, що пробіг по дощатій підлозі.

— Хто там? — злякано вигукнув він і пішов подивитися.

— Це всього лише я, Неттлбеде.

Лавді ногою зачинила за собою двері, бо в руках у неї був величезний згорток — закутаний у ковдру малюк Нат. Неттлбед мимоволі подумав, що вона отак, уся закутана в шарфи, у брудних чоботях, схожа на біженку.

— Лавді! Що ти тут робиш о такій порі?

— Я просто прийшла з Ліджі.

— З Натом на руках? — жахнувся він.

— Так. Усю дорогу. Я геть виснажена. Я й не знала, що він такий важкий.

Лавді пройшла на кухню й обережно поклала Ната на величезний, начисто вискоблений стіл, спорудивши йому подушку з краєчка ковдри і влаштувавши малого так зручно, як це було можливо. Нат навіть не ворухнувся. Лавді обережно випросталася, тримаючись рукою за поперек.

— Ух, — полегшено зітхнула вона.

Здивування Неттлбеда перейшло в обурення.

— Ти не повинна була нести Ната на таку відстань. Ти могла заподіяти собі травму хребта.

— Та зі мною все гаразд. Але надворі холодно.

Вона підійшла до плити й на мить поклала долоні на її теплу поверхню, а потім присіла навпочіпки, щоб поговорити з Тигром.

— Привіт, мій любий.

Тигр заметляв хвостом. Вони завжди обожнювали одне одного.

Неттлбед із важким серцем спостерігав за цією сценкою. Він здогадувався про найгірше й боявся цього. Він давно знав, що в Ліджі коїться біда. За давнім звичаєм Неттлбед, два вечори на тиждень — не частіше, спускався до пабу «Роузмалліон», щоб випити з одним чи двома старими приятелями, пограти в дартс, посмакувати пивом. Він помітив Волтера з тією жінкою, Арабеллою Лумп, і відразу зрозумів, що це погана історія. Він не раз помічав їх разом, коли вони сиділи за столиком у кутку, і будь-яка людина, маючи очі, могла побачити, що вони зустрілися не випадково.

Волтер Мадж поводився зухвало й безсоромно. Колись Неттлбеду подобався юний Волтер, але це було до того, як він одружився з Лавді. Колись Волтер знав своє місце (стайню) і приносив молоко й вершки через задні двері. Коли ж було оголошено, що вони з Лавді стануть чоловіком і дружиною, подружжя Неттлбедів категорично не сприйняло цього рішення, проте з поваги до роботодавців тримало цю думку при собі. Усе, що дозволив собі Неттлбед, це вдягнув Волтера у пристойний костюм на весілля, щоб той не осоромив сім’ю перед лордом-лейтенантом та іншими поважними гостями.

Проте останнім часом він почав думати, що, можливо, правильніше було б тоді задушити Волтера Маджа краваткою, скинути його в море й відповісти за наслідки.

Тигр знову закуняв. Лавді підвелася й притулилася спиною до плити.

— Де місис Неттлбед?

— Нагорі, у квартирі. Вона взяла вихідний на ранок. Варикозні вени завдають їй хресних мук.

— Бідолашна. Мабуть, їй треба робити операцію. Співчуваю.

— Сьогодні я готую сніданок. Хочеш чашечку чаю?

— Можливо. Зараз. Не турбуйся. Я сама собі заварю.

Вона скинула з голови вовняний шалик і запхала його в кишеню плаща. Неттлбед побачив темні синці під її очима. Попри довгий шлях від Ліджі, на її щоках не було рум’янцю.

— Усе гаразд, Лавді? — запитав він.

— Ні, Неттлбеде. Не все гаразд. Усе погано.

— Через Волтера?

— Він не повернувся додому минулої ночі, — закусивши губу, вона зустріла його сумний і стурбований погляд. — Ти, либонь, знаєш про неї? Арабелла Лумп. Я впевнена, що знаєш.

— Так, — зітхнув Неттлбед. — Я здогадувався.

— Думаю, усе скінчено. Між мною і Волтером, я маю на увазі. Я знаю, що все скінчено. Гадаю, від самого початку це була одна величезна жахлива помилка.

— Ти повернулася додому?

— Так. А туди я не повертатимуся.

— А як же малий Нат? Він син Волтера.

— Я не знаю щодо Ната. Я взагалі нічого не знаю. Я не мала часу все це обдумати, — насупилась вона. — Маю дати лад своїм думкам, перш ніж зустрінуся з ними всіма. З татком, з мамусею й Мері. Я думаю, що мені дуже хотілося б побути на самоті. Прогулятися. Провітрити голову.

— Ти ще не недостатньо нагулялася дорогою сюди?

— Я не братиму Ната, — вона подивилася на малого, який міцно спав на своєму імпровізованому ліжечку. — Але якщо вони побачать Ната, то зрозуміють, що це я прийшла. Я не хочу, щоб вони знали, доки… доки я не визначуся з відповідями на всі запитання.

Слухаючи її рівний голос, дивлячись на неї, Неттлбед зрозумів, що перед ним Лавді, якої він ніколи раніше не знав. Без сліз, без істерик. Суто стоїчне прийняття жалюгідної ситуації, і жодного слова обурення чи звинувачень. Можливо, сказав він собі, вона нарешті подорослішала, і сповнився до неї нової поваги й навіть захвату.

— Я міг би забрати юного Ната до нашої квартири, — запропонував він. — Місис Неттлбед догляне його якийсь час. Тоді ніхто не знатиме, що він тут, доки ти не скажеш. Доки ти не повернешся.

— А як же її варикозні вени?

— Вона лише наглядатиме за ним, а не носитиме на руках.

— Ой, Неттлбеде, ти такий добрий. І ти нічого їм не скажеш? Я хочу сама з ними поговорити.

— Сніданок о пів на дев’яту. Я триматиму язик за зубами, поки ти повернешся.

— Дякую.

Лавді підійшла до нього, обійняла за талію І пригорнула до себе, притискаючись щокою до вовняного пуловера. Він не міг пригадати, щоб вона коли-небудь так робила раніше, і на мить відчув себе приголомшеним. Не дуже розумів, що робити зі своїми руками. Але перш ніж він устиг відповісти на її обійми, Лавді відсторонилася від нього, підняла зі столу сонного Ната й передала його літньому мажордому. Хлопчик, здавалося, важив тонну, і ревматичні коліна Неттлбеда трохи підігнулися під тягарем. Але він проніс дитину через кухню й мужньо піднявся вузькими сходами, що вели до його приватних покоїв над гаражем. Коли він повернувся, залишивши Ната під опікою здивованої дружини, Лавді вже пішла, забравши із собою Тигра.

Прокидаючись, він ніби виринав із глибокого темного басейну. Початковий морок світлішає до кольору індиго, потім синь змінюється на блакить, і зрештою — на поверхню, до сліпучого світла. Однак, розплющивши очі, він на свій подив переконався, що довкола ще темно, а нічне небо за вікном усіяне зірками. Знизу, з колодязя холу, він почув ніжний передзвін старовинного годинника, що м’яко вибивав сьому. Ґас не міг пригадати, коли востаннє спав так довго, так міцно, так абсолютно спокійно. Ні жахів, ні взагалі снів, ні пробуджень із криком на вустах. Простирадла були гладенькими, не зім’ятими — певна ознака того, що він майже не ворушився вві сні, і все його тіло відчувало спокій, розслабленість і прохолоду.

Він повернувся думкою до вчорашнього дня, намагаючись збагнути причину цього незвичного блаженного стану, і пригадав день упорядкованого спокою, довгі прогулянки і багато свіжого повітря. Увечері, коли стемніло, вони з Джудіт грали в карти, у пікет, а по радіо слухали концерт Брамса. Коли настав час укладатися спати, Філліс приготувала йому кухоль гарячого молока з медом і чайною ложкою віскі. Можливо, це чарівне зілля приспало його, але він знав, що, швидше за все, це була надзвичайна, позачасова, цілюща властивість старого будинку Лавінії Боскавен. Святилище. Іншого слова він не знаходив.

По-справжньому відпочивши, він зрозумів, що його кінцівки наповнилися незнайомою, чи пак давно забутою енергією. Ґас не міг уже лежати. Він підвівся, підійшов до відчиненого вікна й вихилився, спершись ліктями на підвіконня, вдихнув холодне повітря, відчув запах моря й почув, як шумить вітер у монтерейських соснах на дальньому краю саду. О восьмій годині мало зійти сонце. Йому знову привиділося давнє марення про воду — глибоку, холодну і чисту, про прибій, що накочується на берег, про гуркіт хвиль, що розбиваються об скелі.

Він подумав про новий день, що чекав на нього. Сонце вислизало з-за обрію, перші світанкові промені рожевим світлом пронизували присмеркове небо, і це світло відбивалося у свинцево-сірому, мінливому морі. Ґаса враз охопило так само давно забуте бажання все це відтворити своєю власною мовою — олівцем, пензлем і кольоровими мазками змалювати шари темряви, що розчиняється, і розломи світла, що бере гору. І він був такий щасливий з цього відродження власного творчого чуття, що його пройняв екстатичний дрож.

А може, то був холод. Він відступив від вікна й зачинив його. На туалетному столику були акуратно складені альбом для малювання, олівці, фарби й соболині пензлі, які Джудіт купила для нього. Він подивився на них і сказав їм: «Пізніше. Не зараз. Коли світло запанує в небі, і тіні ляжуть, і трава заблищить під дощем, тоді ми візьмемося до роботи». Він скинув піжаму і швидко одягнувся. Плисові штани, тепла сорочка, важкий светр поло, шкіряна куртка. З черевиками в руках, він відчинив двері своєї спальні, обережно зачинив їх за собою і спустився сходами, скрадаючись, як персонаж романтичної комедії. Старий годинник тихо вицокував секунди. Ґас пройшов через кухню, взув черевики й зав’язав шнурки. Потім витяг засуви задніх дверей і вийшов на холод.

Пішки було б надто далеко. Він пам’ятав із давніх часів чималу відстань до Нанчерров, а йому не терпілося опинитися там. Тож він відчинив важкі двері гаража, де стояли дві старенькі машини. І велосипед Джудіт. Він узявся за кермо й вивів його на гравій. На велосипеді була передня фара, яку він увімкнув, але не було задньої. Байдуже. О такій порі на сільській дорозі мало що могло трапитися.

Велосипед, придбаний колись для чотирнадцятирічної дівчинки, був для нього замалий, але це теж не мало значення. Він поїхав із пагорба додолу й через Роузмалліон — кістляві коліна велосипедиста кумедно стирчали. Переїхавши через міст, він змушений був спішитись і пхати велосипед угору по стрімкому схилу. Перед воротами Нанчерров він знову сів на велосипед і поїхав темною, обсадженою деревами під’їзною алеєю, похитуючись і скрегочучи колесами на вибоїстій, колись бездоганно рівній, асфальтованій дорозі. Високо над ним, химерно порипуючи, хитали голими гілками в’язи й буки, час від часу який-небудь кролик перебігав стежку в слабенькому промінчику маленької фари.

З-поміж дерев вималювалася бліда брила будинку. З-за завішеного вікна над вхідними дверима сочилося світло. Ванна кімната полковника. Ґас уявив собі, як той стоїть перед дзеркалом і голиться своєю старомодною бритвою. Колеса велосипеда заскреготіли по гравію, і Ґас злякався, що штора у ванній відсунеться вбік і полковник визирне вниз, щоб розгледіти зловісну постать порушника спокою. Але цього не сталося. Ґас залишив велосипед притуленим до стіни біля вхідних дверей. Він вимкнув фару, обережно обійшов будинок і нарешті ступив на траву.

Небо світлішало. За безлистими деревами, під видовженою плямою вугільно-чорної хмари, сонце виринало з моря, криваво-червоне і м’яко заокруглене, а нижня частина хмари вже взялася рожевим. Зорі згасали. У повітрі пахло мохом і вологою землею, і все було свіжим, щойно вимитим, первозданно чистим. Він спустився схилом галявини й вийшов на стежку, що бігла додолу через ліс. Ґас почув дзюрчання струмка та плескіт води. Ідучи на ці звуки, він перетнув дерев’яний місточок і, пригнувшись, пірнув у зарості гунери. Коли дістався старого кар’єру, було вже достатньо світло, щоб розгледіти вирубані в його схилі сходинки й перетнути кам’янисте дно між заростями колючого чагарнику. Через ворота на шлях, а потім через кам’яний мур і перелаз, і він опинився на вершині берегового стрімчака.

Там він зупинився, бо заради цього сюди так поспішав. Приплив закінчився, і сіра піщана лука пляжу була облямована темними водоростями й калюжами. Сонце вже зійшло, і перші довгі тіні лягли на дернисту вершину стрімчака. І Ґас згадав той день, той серпневий день, літо перед війною, коли він уперше побачив молодшу сестру Едварда і вона привела його до бухти. Вони сиділи, сховавшись від вітру, і він почувався поруч із нею так, ніби знав її все своє життя. А коли настав час іти, і вона підвелася, щоб глянути на море, він упізнав у ній свою дівчину на скелі, із картини Лори Найт, одного з найцінніших його скарбів.

Він шукав ту саму скелю, де колись вони з Лавді були разом. І саме тоді він побачив її й недовірливо витріщив очі проти сліпучого сяйва ранкового сонця. Вона сиділа до нього спиною, притулившись до скелі, собака горнувся до її боку, і вона обіймала пса за шию. На мить йому здалося, що він знову з’їхав із глузду, ще не оговтався, страждає від якогось хворобливого самонавіювання. Аж тут, відчувши його присутність, Тигр підняв голову, понюхав повітря, звівся на лапи й, важко ступаючи, піднявся на трав’янисту, кам’янисту вершину кручі, щоб відвадити непроханого гостя. Він загавкав застережно: хто такий? Ані руш! А потім його старі очі впізнали Ґаса, він перестав гавкати, притиснув вуха й, метляючи хвостом, побіг так швидко, як тільки могли нести його хворі на артрит лапи.

Пес підійшов до Ґаса, задоволено гурчачи горлом, а той нахилився, щоб погладити його по голові. Побачив сіру морду й очі, у яких відбивався тягар прожитих років Тигра.

— Привіт, Тигре. Привіт, старий.

А тоді випростався й подивився, а вона стояла, встромивши руки в кишені, спиною до моря. Вовняний шалик зісковзнув їй із голови, і він побачив її темні кучері в німбі, підсвічені ззаду сонцем.

Лавді. Нічого не змінилося. Нічого. Він відчув, як клубок став йому в горлі — просто тому, що він знову знайшов її, і вона знову була. І так, ніби вона знала, що він прийде, і чекала на нього.

Він почув, як вона покликала його на ім’я: «Ґасе», і вітер підхопив це слово й поніс його вглиб суходолу, над зимовими полями.

— О Ґасе!

Вона бігла вгору схилом, до нього, і він ступив їй назустріч.

Був суботній ранок, і Джеремі Веллс заспав. Можливо тому, що до самого ранку не міг заснути, випивши після вечері три чашки кави й добрячу склянку бренді за розмовою з полковником. А тоді лежав із широко розплющеними очима, прислухаючись до вітру і брязкоту віконної шибки. Його мозок ніяк не хотів заспокоїтися, Джеремі час від часу вмикав світло, щоб перевірити, котра година. Зрештою він залишив світло ввімкненим і читав годину чи дві в надії закуняти, але все намарно.

Отож він проспав. Не так, щоб геть проспав, але сніданок о восьмій тридцять був правилом Нанчерров, а коли він спускався в їдальню, було за чверть дев’ята. У їдальні він застав Даяну, полковника й Мері Міллівей, які вже їли тости з мармеладом і пили другу чашку кави або чаю.

Джеремі попросив пробачення.

— Мені дуже прикро. Я не прокинувся вчасно.

— Любий мій, це не має значення. Сьогодні сніданок готував Неттлбед, і це варені яйця. Думаю, ми спожили весь запас бекону.

Даяна переглядала свою пошту, стіл коло неї був завалений недочитаними листами й розірваними конвертами.

— А що з місис Неттлбед?

— Вона взяла вихідний. У неї жахливий варикоз вен, у бідолашної. Можливо, ти міг би оглянути її. Ми намагаємося переконати її погодитися на операцію, але вона боїться. Каже, що не хоче під ніж. Мушу зізнатися, я її розумію. Боже, ось запрошення на вечірку. У Фалмуті. Чому люди думають, що я хочу витратити весь ліміт свого бензину заради склянки хересу?

Це запитання не вимагало відповіді. Полковник був заглиблений у читання «Таймс». Проходячи повз нього до буфета, Джеремі поклав йому руку на плече.

— Доброго ранку, сер.

— О, Джеремі. Вітаю. Доброго ранку. Добре спалося?

— Не дуже. Поєднання чорної кави і штормового вітру.

Мері приєдналася до нього біля буфета.

— Вітер трохи послабшав, але не вщух, — повідомила вона, знімаючи кришку з кавника, і помацала його руками. — Мені здається, кава прохолола. Я піду й заварю тобі свіжої в горнятку.

— Не треба, Мері. Я можу пити чай.

— Але ж ти завжди любив каву. Я знаю. Зараз принесу.

І вона вийшла з їдальні.

Джеремі дістав варене яйце з м’якого кошика у формі курки, налив собі чашку міцного чаю, бо до кави він завжди міг перейти пізніше, і пішов до столу. Полковник мовчки простягнув йому акуратно складену газету «Вестерн Морнінг Ньюз». Даяна заглибилась у свою кореспонденцію. У Нанчерров розмов за сніданком не заохочували. Джеремі взяв ложечку й акуратно зрізав вершечок яйця.

За двадцять хвилин до дев’ятої Неттлбед почав тривожитися, бо Лавді ще не повернулася. Він не дуже схильний був думати про ймовірність нещасного випадку, як падіння з кручі й перелом щиколотки. Лавді знала скелі, як свою долоню, а бігала по них упевнено, як мала кізка. Але Неттлбеда дратувала її безвідповідальність. Він уже шкодував про їхню змову й бажав, щоб вона чимшвидше повернулася — до того, як він змушений буде не тільки зізнатися полковникові, що Лавді покинула свого чоловіка, а й повідомити, що сама вона зникла.

Він заклопотано блукав кухнею в дуже нехарактерній для себе манері, підходив до вікна, набирав повний рот чаю, ніс одну каструлю до посудомийні, витирав краплю розлитого молока і знову повертався до вікна.

Жодного сліду капосної дівчини. Його занепокоєння поступово доповнювалося роздратуванням. Коли вона нарешті з’явиться, він як слід їй вичитає, так само, як мати дає прочухана дитині, яка щойно мало не потрапила під автобус.

За десять дев’ята. Утомившись вештатися без діла й позирати на годинник, він вийшов із їдальні, перетнув подвір’я й рушив на задній під’їзд до будинку, де стояв на вітрі й виглядав Лавді, сподіваючись, що вона ось-ось покажеться із саду чи з боку моря. Але на стежці ніхто не показувався. Натомість Неттлбед звернув увагу на те, що одні з дверей великого гаража, де стояли всі сімейні машини, були настіж відчинені. Він пішов перевірити, що там відбулося, і побачив, що фургон торговця рибою зник. Значення цього факту здавалися дуже зловісними. Якщо, звичайно, машину не викрав який-небудь нічний грабіжник. Але якби вночі приходив грабіжник, він точно забрав би не рибний фургон, а «Бентлі» місис Кері-Льюїс, який аж просився, щоб його викрали.

У напівпритомному від хвилювання стані він повернувся до будинку, але цього разу зайшов через двері зброярні. Там він побачив втомленого прогулянкою Тигра, який міцно спав у своєму лежаку.

— Куди вона поділася? — запитав його Неттлбед, але Тигр ледь кліпнув одним оком і знову заснув.

А тоді сталася третя подія, що остаточно поставила Неттлбеда у безвихідь. Повертаючись на кухню, він почув згори, з власної квартири, несамовите люте ревіння і безпомилково розпізнав голос Натаніеля Маджа.

«Час настав», — сказав він собі.

Цієї миті назустріч йому вийшла Мері Міллівей, яка несла на кухню кавник із їдальні.

— Я саме хотіла… — почала вона була й затнулася. — Що це за крики?

Неттлбед відчув себе школярем, якого впіймали на крадіжці яблук.

— Це Нат Мадж. Він у квартирі з місис Неттлбед.

— Що він тут робить?

— Його залишила Лавді. Сьогодні о сьомій тридцять ранку.

— Покинула його? А сама куди поділася?

— Не знаю, — жалюгідно зізнався Неттлбед. — Пішла прогулятися. Сказала, що їй треба провітрити голову, все обміркувати. Сказала, що повернеться до сніданку. Але не повернулася.

— Усе обміркувати? Що це означає?

— Ти сама знаєш. Вона і Волтер.

— О боже, — сказала Мері, що свідчило про її відчай, адже за всі роки їхньої спільної роботи Неттлбед майже ніколи не чув від неї божби[196].

— Вона брала із собою Тигра, але Тигр повернувся до зброярні, — розповів Неттлбед тоном людини, яка вирішила очистити своє сумління. — А в гаражі немає рибного фургона.

— Думаєш, вона втекла?

— Я не знаю.

Несамовитий лемент Ната досяг крещендо. Мері поставила кавник.

— Я краще піду й подивлюся на ту дитину. Бідолашна місис Неттлбед збожеволіє, — вона вийшла з кухні й рушила вгору вузькими сходами. — А хто це в нас такий голосистий, скажіть мені.

Отже, принаймні одна проблема була вирішена. Неттлбед, залишившись на самоті, розв’язав зав’язки свого м’ясницького фартуха й поклав його на спинку стільця. Він пригладив руками ріденьке волосся й пішов, випроставшись із гідністю, шукати полковника, щоб розкрити йому свою душу.

Він зайшов до їдальні й зачинив за собою двері. Ніхто не звернув на це уваги. Неттлбед відкашлявся.

— Неттлбеде, у чім річ? — полковник підняв очі від газети.

— Можна вас на два слова, сер?

— Авжеж, слухаю.

Тепер і місис Кері-Льюїс, і молодий лікар звернули на нього увагу.

— Справа… доволі делікатна, сер.

— Делікатна? — долучилася місис Кері-Льюїс. — Наскільки делікатна, Неттлбеде?

— Сімейна, мем.

— Неттлбеде, ми всі тут сім’я. Якщо тільки ви не хочете вберегти нас із Джеремі від чогось аж надто делікатного.

— Ні, мем.

— Тоді, будь ласка, розкажіть нам усім.

— Ідеться про Лавді, мем.

— А що з Лавді?

Голос полковника став різким. Він мав хист одразу відчувати критичну ситуацію, коли ще навіть нічого по суті не сказано.

— Вона прийшла до мене на кухню сьогодні вранці, сер, о пів на восьму. З юним Натом. Вона йшла пішки з Ліджі, з ним на руках. Здається… — прочистив горло і почав знову, — здається, у стосунках молодого подружжя виникла якась проблема. Тобто між Волтером і нею.

Запала тривала пауза. А потім озвалася місис Кері-Льюїс:

— Вона його покинула? — тон її став напрочуд серйозним.

— Схоже, що так, мем.

— Але що сталося?

— Я думаю, мем, що увагою Волтера заволоділа інша особа. Молода жінка. Він зустрічався з нею в пабі «Роузмалліон». Минулої ночі він не повернувся додому.

Усі троє наче оніміли, вирячивши на нього очі, геть ошелешені. «Вони й гадки не мали», — сказав собі Неттлбед, і від цього йому нітрохи не стало легше.

— Де вона зараз? — першим заговорив полковник.

— То ж бо й воно, сер. У цьому вся біда. Вона пішла прогулятися, побути на самоті. Сказала, що повернеться о пів на дев’яту, до сніданку.

— А зараз майже дев’ята.

— Так, сер. І вона не повернулася, сер. Але вона брала із собою Тигра, а Тигр удома, у зброярні. А маленький фургон забрали з гаража.

— Ох, — відчай і меншою мірою здивування прозвучали в голосі місис Кері-Льюїс. — Тільки не кажіть, що вона втекла.

— Я дорікаю собі, мем. Я дозволив їй піти, а потім не чув, як вона повернулася. Я готував сніданок. Імовірно через вітер, мем, я не почув, як заводили машину.

— Ні, Неттлбеде, це не ваша провина. Вона імпульсивна й егоїстична, якщо так учинила, — перервала його Даяна й задумалася. — Але куди ж вона могла поїхати? І де Нат?

— Місис Неттлбед наглядає за ним у нашій квартирі. Він спав, але вже прокинувся. З ним Мері.

— Моє бідолашне маленьке сонечко, — покинувши листи, місис Кері-Льюїс відсунула стілець і підвелася. — Я маю піти й побачити моє серденько…

Проходячи повз полковника, вона зупинилася, щоб обійняти його й поцілувати у маківку.

— Не переживай, любий. З нею все буде гаразд. Ми її знайдемо…

Вона вийшла з їдальні.

Полковник підвів очі на Неттлбеда й зустрівся з ним поглядом.

— Неттлбеде, для вас так званий адюльтер був новиною? — запитав він.

— Не зовсім, сер. Я не раз бачив Волтера й молоду жінку разом з ним у пабі, у «Роузмалліоні».

— Хто вона?

— Її звуть Арабелла Лумп, сер. Радше неприємна особа. Не краща, ніж про неї можна подумати.

— Ви нам нічого не казали.

— Ні, сер. Я не в тій позиції. Але я сподівався, що все владнається.

— Так, — зітхнув полковник. — Розумію.

Знову виникла пауза, а тоді вперше озвався Джеремі Веллс.

— Ви впевнені, що вона не в бухті, на скелі?

— Настільки, наскільки я можу бути впевненим, сер.

— Як гадаєте, мені не варто піти й перевірити?

Полковник обміркував цю пропозицію.

— Можливо. Просто щоб заспокоїти наше сумління. Але гадаю, що прогноз Неттлбеда правильний. Та й Тигр ніколи не повернувся б додому без неї.

— Я таки піду, — підвівся Джеремі. — Огляну околиці.

— Це було б добре, Джеремі. Дякую, — полковник підвівся й собі, згорнув газету й акуратно поклав на стіл біля своєї тарілки. — І я думаю, перш ніж ми щось зробимо чи скажемо, я маю сходити в Ліджі та з’ясувати, що там, у біса, відбувається.

За пів години Джеремі підтюпцем збіг до стрімчака, провів ретельну розвідку, а потім так само швидко повернувся на пагорб. На щастя, він був у гарній фізичній формі.

Він знайшов їх усіх на кухні, Даяну, Мері, Неттлбедів і малого Ната, усе ще в піжамі й нарешті заспокоєного їжею, серйозним сніданком, який він саме закінчував, сидячи в кінці кухонного столу. Мері сиділа поруч із ним, решта розосередилися по кімнаті в різних позах, але об’єднані спільною тривогою, як буває в часи критичних випробувань.

Ще перш як відчинити двері, Джеремі почув гомін їхніх голосів і пронизливе ниття Ната, який вимагав уваги. Проте, коли він увійшов, усі замовкли й подивилися на нього. Джеремі похитав головою:

— Жодного знаку. Я пройшов через пляж на сусідній мис. Лавді там немає.

— Я й не думав, що вона там буде, — зауважив Неттлбед.

Однак Даяна подякувала Джеремі за те, що сходив. Місис Неттлбед, із ногами в товстих еластичних панчохах, тримала напохваті гарячий чайник на плиті.

— Докторе Веллсе, вип’єте чаю?

— Дякую, ні.

— Як ти гадаєш… — почала Даяна, але затнулася, глянувши на Ната, який тицяв скоринкою тосту собі в обличчя. — Джеремі, ми намагаємося не говорити зайвого перед ти-знаєш-ким.

— Маленькі глечики мають великі вушка, — додала Мері.

— Можливо, коли він поснідає, Мері, тобі варто відвести його в дитячу. Знайди для нього щось, що не буде схоже на піжаму… — вона розгублено подивилася на Джеремі. — Знати б, що відбувається. Я хотіла б, щоб Едґар повернувся й розповів нам…

Полковник так і зробив, майже одразу після того, як дружина вимовила ці слова. Він уже сходив пішки до Ліджі, бо не було сенсу виводити машину та їхати околяса кружною дорогою. Так само пішки повернувся. Перетнув задній двір і зайшов у будинок через зброярню. Вони почули, як гучно грюкнули двері. Наступної миті він був уже з ними, на кухні, скидав твідовий кашкет із таким похмурим і гнівним виразом обличчя, якого Джеремі ще ніколи в полковника не бачив.

— Мері, забери хлопця, — наказав він, а коли та вивела Ната з кухні, і двері за ними зачинилися, полковник підійшов до столу, відсунув стілець і вмостився на ньому.

Усі з трепетом чекали на новини, і він розповів їм доволі сумну історію. Діставшись великого фермерського будинку, він зайшов усередину й заскочив там подружжя Маджів у стані, який можна було б назвати шоковим.

Містеру Маджу заціпило від зневіри й сорому, він заледве вимовив слово, але місис Мадж, яка завжди любила розповідати про всякі нещастя, навіть коли вони траплялися з нею самою, обурено, голосно і жваво (у перервах між незліченними чашками чаю) переповіла полковникові все, що трапилося.

Волтер не повернувся вчасно на доїння, і його двоє старих батьків зрештою зробили все самі. Закінчивши доїння, вони вивели корів на пасовище, а доїльну залу вимили й вичистили, аж тут об’явився їхній заблудний син, усе ще в ошатному, але дуже пом’ятому одязі.

Він не виявляв жодних докорів сумління. На дорікання батьків заявив, що з нього досить, помахав рукою — і до побачення. Він ситий по зав’язку Нанчерров, Ліджі, Кері-Льюїсами, кріпацтвом. Йому набридла відповідальність за дружину й дитину, шлюб, до якого його змусили, і родичі, які дивляться на нього через верхню губу. Він із цього болота викараскується на волю. Йому запропонували роботу в автомайстерні в Нанкледрі, і він мешкатиме на Веглос-гіл, разом із Арабеллою Лумп, у її трейлері.

Коли полковник закінчив, запанувала тривала тиша, яку порушувало тільки важке цокання кухонного годинника і слабке гудіння холодильника. Вони зараз схожі, подумав Джеремі, на команду корабля, що вишикувалася на палубі в очікуванні наказів капітана. Тільки Даяна розтулила була вуста, щоб зробити якесь зауваження, але, перехопивши нехарактерно сталевий погляд чоловіка, завбачливо стулила рота.

— Отака ситуація. Я зробив усе, щоб заспокоїти Маджів. Вони не несуть жодної відповідальности за поведінку сина. Я також попросив їх поки що тримати язик за зубами. Мадж не матиме із цим жодних проблем, але місис Мадж, та від природи дуже балакуча. Утім, вони обоє розуміють, що від пліток добра не буде, хоча, боюся, не мине й дня, як новина розійдеться по всьому Західному Пенвіту. Нам усім, звісно, теж треба бути обачними в розмовах. Заради Лавді. Першим, кого належить проінформувати, є наш адвокат, Роджер Бейнс, — полковник сягнув рукою до нагрудної кишені й дістав золотий годинник. — Зараз десята. Він уже має бути у себе в офісі, — полковник звівся на ноги. — Я піду й поговорю з ним телефоном зі свого кабінету.

Він подивився на присутніх, переводячи погляд із одного понурого обличчя на інше. Усі кивали головами, погоджуючись із його тезами. Погляд Едґара зупинився на дружині, вираз його обличчя пом’якшав, і він усміхнувся.

— Вибач, моя люба Даяно, ти щось хотіла сказати.

— Просто… я подумала, що Лавді могла поїхати до Джудіт. Джудіт саме та людина, до якої вона могла б звернутися зі своїми проблемами.

— А хіба Джудіт не зателефонувала б нам?

— Може, й ні. Може, вони саме розмовляють.

— Це ідея. Хочеш подзвонити у «Вдовиний будинок»?

— Ні, — похитала головою Даяна. — Не думаю, що в такій ситуації варто телефонувати. Телефонні дзвінки можуть налякати. Якщо Лавді не в неї, Джудіт розтривожиться й не знаходитиме собі місця від хвилювання. Гадаю, хтось має поїхати у «Вдовиний будинок» і пояснити Джудіт стан речей.

Вона обернулася до Джеремі, і її прекрасні очі зустрілися з його очима.

— Я впевнена, Джеремі зробить це для нас, — переконливо всміхнулася вона йому.

— Так, звісно.

Подумки він спитав себе, чи знає Даяна, що вона робить із ним. Чи, можливо, для нього?

— Ти можеш зателефонувати нам, коли дістанешся туди. Просто повідомиш нам, так чи ні.

Джеремі підвівся.

— Я поїду, — мовив він.

Цього ранку Джудіт хазяйнувала сама. Оскільки в суботу занять у школі не було, Філліс вирішила поїхати з Анною на один день до матері, приставши на пропозицію містера Дженнінгса, дружина якого керувала поштовим відділенням у Роузмалліоні. Він зголосився підвезти їх. Тож сьогодні о восьмій, одразу після сніданку, старенький «Остін» містера Дженнінгса під’їхав до задніх дверей «Вдовиного будинку», і Філліс із Анною вирушили в мандрівку до Сент-Джаста.

Була вже десята ранку, а інший мешканець «Вдовиного будинку», Ґас, іще не спускався. Двері його спальні залишалися міцно зачиненими, і Джудіт була задоволена, бо це означало, що її гість виспався й гарно відпочив. Коли він нарешті прокинеться, вона приготує йому сніданок, а тим часом вона мала нагоду зробити деякі давно замислені справи.

Зокрема Джудіт хотіла заміряти вікна у вітальні, щоб пошити нові штори, бо старі вже подерлися. Щоразу, коли їх запинали чи відпинали, на них виникали нові розриви. Звісно, можна було б це зробити, маючи поруч себе Філліс, але та була такою беручкою до роботи, що варто було комусь узятися до будь-якої господарчої справи, вона одразу починала виявляти ініціативу, давала незліченні поради та вказівки, а потім включалася в роботу особисто й намагалася закінчити її сама. Це часом могло дратувати, хоча було суто виявом її позитивної життєвої енергії.

Отож, доки Філліс удома не було, Джудіт знайшла драбину, лінійку й рулетку і взялася до роботи. Нарешті від якогось міністерства надійшли талони на одяг, і вона підрахувала, що їх вистачить на нову тканину для штор, за умови використання на підкладку старих бавовняних простирадл. Щойно вона вирахує розміри й вирішить, скільки метрів тканини знадобиться, можна було написати до лондонської крамниці «Ліберті» й попросити зразки тканин. Вона відразу надішле їм також клаптик від старих штор як взірець, оскільки не хоче, щоб кольори були надто крикливими чи надміру насиченими.

Балансуючи на драбині й закусивши кінчик язика, Джудіт зосереджено замірювала вікнину і вже вирішила, що нові штори варто зробити на два дюйми довшими, коли почула, як відчинилися й зачинилися вхідні двері. Це трохи роздратувало, бо саме зараз їй дуже не хотілося, щоб її турбували. Вона завмерла на драбині й чекала, сподіваючись, що відвідувачі, хоч би хто це був, подумають, що вдома нікого нема, і підуть собі геть.

Але непрохані гість чи гостя виявилися настирними. Зрештою Джудіт почула кроки в холі, зовсім поруч, а тоді двері вітальні відчинилися, і до кімнати ввійшов Джеремі.

На ньому був товстий твідовий светр, на шиї — шарлатовий шарф. Джудіт подумала, що він анітрішечки не змінився, наче й не минули роки від часу їхньої останньої зустрічі. А друга думка була такою самою, як її реакції тієї ночі в Лондоні, коли він несподівано й без попередження навідався в М’юз, а вона, недужа й нещасна, дивилася, як він підіймається сходами, і думала, що Джеремі — єдина людина у світі, кого вона справді рада була бачити на той момент.

Утім, зараз Джудіт була роздратована тим, що він заскочив її зненацька, беззахисною, а вона ж мала намір бути з ним твердою й холодною.

— Що ти робиш? — запитав він.

— Обмірюю вікно.

— Навіщо?

— Хочу повісити нові штори.

Він усміхнувся їй.

— Вітаю.

— Вітаю, Джеремі.

— Можеш спуститися? Я хочу поговорити з тобою, а якщо ти залишатимешся там, у мене шия заклякне.

Вона стала обережно спускатися хиткими щаблями, а він підійшов, щоб допомогти їй. Коли вона вже стала на підлогу, він не відпустив її руку, а поцілував у щоку й мовив:

— Скільки часу минуло. Радий тебе знову бачити. Ти сама?

— Філліс і Анна поїхали в Сент-Джаст…

— Я щойно приїхав із Нанчерров…

— Вони поїхали до матері Філліс.

— А Лавді не в тебе?

— Лавді? — Джудіт подивилася йому в обличчя і зрозуміла, що він приїхав до «Вдовиного будинку» не на побачення з нею. Щось було не так. — Чому Лавді має бути в мене?

— Вона зникла.

— Зникла?

— Вона пішла від Волтера. Точніше, Волтер пішов від неї. Слухай, це доволі складна ситуація. Чому б нам не сісти, і я все поясню.

Вона не розпалювала зранку камін, і у вітальні було холодно, але вони сіли на подушки, розкладені на широкому підвіконні — не так, щоб нагрітому, але принаймні освітленому вранішнім сонцем. Джеремі послідовно й чітко виклав їй усе, що сталося в Нанчерров цього ранку, починаючи з приходу Лавді з Натом на руках із Ліджі й закінчуючи висновками полковника і його остаточним рішенням.

—…Отже, усе скінчено. Шлюб, як видається, розвалився. І ми не знаємо, де шукати Лавді.

Джудіт із жахом вислухала цю сумну історію. Вона не знала, що сказати, бо ситуація виявилася ще гіршою, ніж вона досі собі уявляла.

— Лишенько. Я не знаю, як вона із цим упорається. Бідолашна Лавді. Я знала, що їй нелегко. Волтер був несправедливим до неї. Я також знала про Арабеллу Лумп, але не могла це розповідати, бо Лавді взяла з мене слово, що мовчатиму.

— То вона не приходила до тебе?

Джудіт похитала головою.

— Ні.

— А Ґас тут?

— Так, він тут. Він гостює в мене.

— А де він?

— Нагорі. Він ще не прокинувся. Спить.

— Ти впевнена?

Джудіт насупилася. Джеремі питав так підозріливо, ніби вона вигадувала казна-які небилиці.

— Звісно, я впевнена. З якого дива я мала б сумніватися?

— Та просто подумав про дещо. Можливо, тобі варто піднятися й перевірити. Або я можу це зробити, якщо ти не проти.

— Ні, я проти, — холодно відказала вона. — Я сама підіймуся.

Вона досі тримала в руках рулетку. Тепер вона акуратно змотала її й поклала на подушку на підвіконні, а тоді встала й вийшла з кімнати.

Вона зійшла сходами нагору.

— Ґасе?

Жодної відповіді.

Джудіт відчинила двері до спальні Бідді й побачила порожнє ліжко, відкинуті простирадла, заглиблення на подушці, де лежала його голова. Вікно було зачинене. На туалетному столику лежали нечисленні особисті речі: гребінці, пігулки, а також альбом для малювання й коробка з фарбами, які вона йому подарувала. Його синя піжама лежала на стільці, але інший одяг зник, зокрема його шкіряна куртка і взуття. Самого Ґаса теж не було.

Геть спантеличена, вона зачинила двері й знову спустилась у вітальню.

— Ти мав слушність, — визнала вона, звертаючись до Джеремі. — Його там немає. Він, мабуть, устав ще до того, як ми всі попрокидалися. Я нічого не чула. Гадала, він спить.

— У мене таке відчуття, що він із Лавді, — ствердив Джеремі.

— Лавді та Ґас?

— Треба зателефонувати в Нанчерров…

Щойно він це вимовив, задзвонив телефон.

— Можливо, це Даяна… — припустила Джудіт і вийшла в хол, щоб відповісти, а Джеремі пішов за нею, тож, коли вона зняла слухавку, він був поруч.

— «Вдовиний будинок».

— Джудіт.

Це була не Даяна. Це був Ґас.

— Ґасе, де ти? Що ти робиш?

— Я в Порткеррісі. Телефоную від твоїх друзів, Ворренів.

— Що ти там робиш?

— Лавді хоче сама пояснити. Вона хоче поговорити з тобою.

— Вона з тобою?

— Ясна річ.

— Вона говорила з батьками?

— Так. Просто зараз. Вони були першими, ти друга. Послухай, перш ніж я віддам їй слухавку, я маю сказати тобі три речі. Передусім, мені дуже соромно, але я викрав твій велосипед, і він досі в Нанчерров, де я залишив його біля вхідних дверей. По-друге, я дослухався твоєї поради й планую стати художником. Принаймні спробую. Побачимо, що з того вийде.

Цього було вже трохи й забагато, щоб усе одразу так перетравити.

— Але коли ти?..

— Є ще одна річ, яку я маю сказати. Я вже казав це раз, але маю сказати ще вдруге.

— Що саме?

— Дякую.

— Ох, Ґасе.

— Осьде Лавді…

— Але ж… Ґасе…

Але його вже не було, а замість нього на тому кінці озвалася Лавді. Високим від хвилювання голосом вона теревенила, як колись, коли вони обидві були підлітками, юними, безвідповідальними й безтурботними.

— Джудіт. Це я.

І Джудіт була такою вдячною і щасливою, що забула про всі свої тривоги й навіть про те, що вона трохи сердита.

— Лавді, ну, капець. Що ти собі думаєш?

— Джудіт, облиш, не здіймай бучі. По-перше, я вже поговорила з мамусею й татком, тож тобі не потрібно щодо них турбуватися. І я з Ґасом. Я спустилася до скелі, сама, просто щоб спробувати збагнути, як мені з усіма порозумітися, і я взяла із собою милого Тигра, і ми сиділи в темряві й дивилися, як сходить сонце, а вже наступне, що я почула, це гавкання Тигра. Я озирнулася, а там стояв Ґас. Він не знав, що я там буду. Він просто прийшов, бо теж хотів повернутися до скелі. На той час я вже вирішила, що ніколи не повернуся до Волтера, тому все це було особливо чудовим, чарівним, і ми знову були разом. І я навіть не знала, що він повернувся в Корнволл. Я навіть не знала, що він був у тебе. І раптом він з’явився саме тієї миті, коли я найбільше хотіла його бачити.

— О Лавді, я така щаслива за тебе.

— Ані навіть на крихточку не так, як я сама щаслива за себе.

— І що ви робили?

— Ми розмовляли й розмовляли. А потім я подумала, що мені нестерпно буде припинити розмовляти, і ми маємо побути ще трохи часу разом. Тому ми повернулися до будинку, і — навшпиньки, навшпиньки — я завела Тигра назад у зброярню, а Ґас завів рибний фургон, і ми поїхали через пустища до Порткерріса.

— Чому саме Порткерріс?

— Бо десь на таку віддаль нам вистачало бензину. Ні, звісно, не з такої банальної причини. Ми обрали Порткерріс, бо знали, що тут зможемо знайти студію для коханого Ґаса. Для роботи і, сподіваюся, для життя, і він ніколи не повернеться до жахливої Шотландії. Він завжди хотів малювати. Завжди й завжди. Але, звісно, ми не знали, як почати шукати студію. І тоді я подумала про Ворренів, і я знала, що якщо хтось і знає Порткерріс, то це містер Воррен, і він зможе розповісти нам, до кого звернутися, і, можливо, знає про якусь майстерню, яку можна було б орендувати або купити. А більше ми нікуди не могли піти, бо ні в кого з нас не було ні грошей, ні чекових книжок, ні чогось такого. Коханий Ґас перерахував дріб’язок із кишені штанів, і там виявилося п’ятнадцять шилінгів і чотири з половиною пенси. Доволі кумедна сума, з якої небагато користі будь-кому з нас. Тож ми прийшли сюди. Вони, як завжди, були надзвичайно гостинні, і місис Воррен приготувала нам найбільший сніданок, який ти бачила у своєму житті, а містер Воррен всівся за телефон, і, у результаті, щойно я покладу слухавку, ми всі поїдемо дивитися квартиру на Норт-Біч. Просто студія, але там є щось на кшталт ванної кімнати й так звана мінікухня. Я навіть не знаю, що таке мінікухня, але впевнена, що вона буде цілком придатною…

Лавді могла б теревенити вічно, але Джудіт вирішила, що настав час її перервати.

— Коли ти повертаєшся додому? — запитала вона.

— Сьогодні ввечері. Ми повернемося сьогодні ввечері. Ми не втекли, нічого такого. Ми просто були разом. Щось плануємо. Плануємо наше життя.

— А як буде з Волтером?

— Волтера вже немає. Так сказав мені татко. Арабелла Лумп перемогла, нехай їй щастить далі.

— А Нат?

— Татко розмовляв із містером Бейнсом. Вони вважають, що я зможу залишити Ната в себе. Побачимо. А Ґас каже, що завжди хотів хлопчика, і він вважає, що це непогана ідея — почати подружнє життя з бонусом у вигляді готової сім’ї. — Вона на мить замовкла, а потім сказала геть іншим тоном: — Джудіт, я завжди кохала його. Навіть коли знала, що він помер, але мені було важко пояснити це вам усім. Ґас був єдиним чоловіком, якого я по-справжньому кохала. Коли ти сказала, що він повернувся з Бірми, це була найгірша й найкраща новина, яку мені будь-коли повідомляли. Але говорити про це було нелегко. Я знаю, що я була нестерпною…

— Лавді, якби ти не була нестерпною, ти не була б собою. За це ми всі так тебе любимо.

— Приходь сьогодні ввечері, — запросила Лавді. — Приходь у Нанчерров сьогодні ввечері. Будемо всі разом. Як колись. Тільки Едварда немає. Але я думаю, що він теж там буде, чи не так? Гадаю, він буде десь поруч, питиме за наше здоров’я…

Джудіт щось підступило до горла:

— Він не пропустив би цього ні за що у світі. Щасти тобі, Лавді.

— Люблю тебе.

Вона поклала слухавку й залилася сльозами.

— Я плачу не тому, що нещасна, а тому, що все це так чудово. Ти маєш носовичок?

Джеремі, ясна річ, мав. Він витягнув із кишені ідеально чисту, акуратно складену хустинку і простягнув їй, а вона висякалася й витерла безглузді, безпричинні сльози.

— Я так розумію, — озвався Джеремі, — що все добре.

— Блаженство. Вони разом. Вони закохані. І завжди кохали одне одного. Він планує займатися живописом і жити в студії в Порткеррісі. З мінікухнею…

—…і Лавді.

— Напевно. Звідки мені знати. Вона не сказала. Це не має значення, — сльози відступили назовсім. — Я візьму твою хустинку. Виперу її тобі.

Вона заправила носовичок за рукав свого светра й усміхнулася до Джеремі, і тієї миті вони залишилися тільки вдвох. Ніхто не заважав їм. Нікого не було. Тільки вони самі. І вперше, можливо, виникла певна скутість, ніяковість.

— Хочеш кави чи чогось? — запитала Джудіт.

— Ні. Ні, я не хочу кави, чи Ґаса, чи Лавді, чи когось іще. Я хочу бути з тобою наодинці. Настав час поговорити.

Так воно, звісно, й було. Вони повернулися до вітальні, знову сіли на підвіконня, а низьке сонце час від часу осявало старомодні меблі, вицвілі килими й іскристими райдужними відблисками грало у кришталевій люстрі Лавінії Боскавен.

— З чого почнемо… розмову?.. — запитала Джудіт.

— Від початку. Чому ти так і не відповіла на мій лист?

Вона насупилася.

— Але ти його так ніколи й не написав.

— Написав. Із Лонг-Айленду.

— Я не отримувала листа.

— Ти впевнена? — тепер насупився він.

— Звісно, впевнена. Я чекала й чекала. Того ранку в Лондоні ти сказав, що напишеш. Ти обіцяв, що напишеш, але так і не написав. Я не отримала жодного листа. І я вирішила, що ти просто передумав, злякався, зрозумів, що, зрештою, не хочеш підтримувати зв’язок.

— О, Джудіт, — зітхнув він чи радше простогнав. — Усі ці роки, — він узяв її руку у свою. — Я писав. Я жив у будинку на Лонг-Айленді й що той графоман списував аркуші, дер їх на клапті й починав знову, добираючи потрібні слова. А потім я взяв листа із собою до Нью-Йорка й відправив його службовою поштою, з борту корабля «Сатерленд».

— І що ж сталося?

— Можу уявити собі, що корабель потопили. Битва за Атлантику була саме в розпалі. У такому разі вся пошта разом із моїм листом опинилася на дні океану.

Джудіт скрушно похитала головою.

— Я ніколи не думала про це…

А потім:

— А що було в тому листі?

— Там було багато чого. Я писав, що ніколи не забуду ту ніч, яку ми провели разом у Лондоні, коли ти була такою нещасною, а я мав їхати рано-вранці, щоб сісти на свій корабель. І там було про те, як сильно я тебе кохаю. Як сильно я завжди кохав тебе, з тієї миті, коли вперше побачив, як ти сідала в залізничному вагоні в Плімуті, як дивилася у вікно на флот, коли ми проїжджали по Салташському мосту. А потім усе це доповнилося тим, що я знову зустрів тебе в Нанчерров і почув, як із твоєї спальні лунає «Ісусе, радосте людських бажань», і я знав, що ти там, що ти є, і ти надзвичайно важлива й необхідна в моєму житті. А в кінці листа я попросив тебе вийти за мене заміж. Бо я дійшов до того, що не міг уявити собі майбутнього без тебе. І я просив тебе написати. Відповісти. Сказати «так» чи «ні», і тим заспокоїти моє серце.

— Але ти не отримав відповіді.

— Ні.

— Тобі це не здалося дивним?

— Не дуже. Я ніколи не вважав себе особливо цінною знахідкою. До того ж я на тринадцять років старший за тебе, і мені завжди бракувало земних благ. У тебе ж було все. І молодість, і краса, і фінансова незалежність. Для тебе відкритий цілий світ. І, можливо, ти заслуговувала на краще життя, ніж у дружини сільського лікаря. Тому ні, мені це не здалося дивним. Коли я не отримав від тебе відповіді, я просто подумав: це означає, що між нами — по всьому.

— Можливо, мені варто було написати тобі першій, — розмірковувала Джудіт, — але я не була впевнена в собі. Ми спали разом і кохалися, я знаю. І все це здавалося таким ідеальним. Але Едвард любив мене зі співчуття. Він хотів дати мені ту радість, якої, на його думку, мені бракувало. І я боялася, що в тебе були схожі мотиви. Що от мені було кепсько, а ти хотів мене розрадити.

— Ніколи так не було, моя люба.

— Тепер я розумію. Але тоді я була молодшою. Не була впевненою в собі. Я була недосвідченою… — Джудіт уважно подивилася на нього. — Є хтось, про кого ми не згадували. Я про Джесс. У мене тепер є Джесс. Вона частина мене. Ми — родина одна для одної. Що відбуватиметься зі мною, відбуватиметься також із Джесс.

— Вона заперечуватиме, якщо з тобою відбудуся я? Бо я дуже хотів би, щоб ми всі троє були разом. Я завжди пам’ятав її, як вона в потягу була страшенно неслухняною й кидала в тебе своїм Ґоллі. Я не можу дочекатися, коли побачу її знову.

— Зараз їй чотирнадцять, і вона дуже виросла. А бідолашного Ґоллі більше немає. Він загинув у морі.

— Мені так соромно. Я ніколи ні слова не сказав тобі ні про твоїх батьків, ні про Джесс. Тільки про себе знай торочив. Але мені було так шкода тебе. А потім я був просто щасливий, коли батько сказав мені, що Джесс повернулася. Вона пішла до школи Святої Урсули?

— Так, і вона щаслива. Але доки вона виросте й міцно стане на ноги, я несу за неї відповідальність.

— Люба Джудіт, у цьому немає нічого нового. Ти несеш відповідальність із того дня, як я вперше зустрів тебе. Відповідальність за себе, за Бідді Сомервілль, і за Філліс, і за власний дім. А потім війна і служба в ЖДС, — він знову зітхнув. — Це моє єдине застереження.

— Я не розумію.

— Можливо, перш ніж ти зважишся на подружні стосунки, тобі треба трохи часу, щоб просто натішитися життям. Як це робила Атена перед війною. Ну, знаєш, бути легковажною, купувати капелюшки й ходити по нічних клубах. Приймати запрошення на обід у «Рітц» із показними кавалерами. Плавати на приватних яхтах і пити мартіні на залитих сонцем терасах.

Джудіт засміялася.

— Який політ уяви. У твоїх вустах це звучить як нічний жах.

— А якщо серйозно?

Він був дуже милий. Вона подумала про це, а потім запитала:

— Ти ніколи не зустрічав на флоті такого собі Г’юґо Геллі?

— Гм, не думаю, ні.

— Він був дуже милий. Я познайомилася з ним у Коломбо, коли гостювала в Боба Сомервілля. Війна закінчилася, тож нам уже не треба було про неї думати. І ми робили все те, про що ти щойно згадав. І ми не були закохані, і не було між нами жодних зобов’язань, і то був найвеселіший, найгламурніший час. Тож я знаю це все. І я це мала. Хоч і недовго. Тому, коли ми одружимося, я обіцяю тобі, що жодним чином не почуватимуся решту свого життя розчарованою чи обманутою.

— Ти справді так сказала?

— Що я сказала?

— «Коли ми одружимося»?

— Здається, так.

— У мене вже є сивина.

— Я знаю. Я помітила, однак я надто ввічлива, щоб це коментувати.

— Мені тридцять сім. Безнадійно старий. Але я так сильно тебе кохаю, що можу лише сподіватися, що мій вік не матиме значення.

Він чекав, що вона скаже: «Звісно, не має». Але вона цього не сказала, а натомість сиділа мовчки, зосереджено щось обмірковуючи.

— Над чим ти так глибоко замислилася?

— Я роблю обчислення. А я ніколи не вміла дуже швидко рахувати в пам’яті.

— Обчислення?

— Так. Ти знав, що ідеальний вік для одруження — це коли дружина вдвічі молодша за чоловіка плюс сім років?

— Заморочка, — невдоволено похитав головою Джеремі. — Ні, не знав.

— Отже, тобі тридцять сім. А половина від тридцяти семи — це вісімнадцять із половиною. А вісімнадцять із половиною плюс сім буде…

— Двадцять п’ять із половиною.

— Ну, мені двадцять чотири з половиною, тож це досить близько. Бачиш. Якби ми не зачекали три з половиною роки, ми не пасували б одне одному. Це могло б спричинитися до катастрофи. А так…

Джудіт розсміялася, і він поцілував її відкритий рот, і це тривало досить довго, і він відчув фізичне збудження в тілі, а в голові промайнула думка, що було б чудово підхопити її на руки, віднести до найближчого зручного місця й зайнятися довгим і пристрасним коханням. Але здоровий глузд підказував, що зараз для цього не найкращий момент. На порядку денному стояли драми Нанчерров, а кохатися з нею він хотів би неквапливо, поза часом, і нехай би це тривало цілу ніч.

Джеремі обережно відпустив її. Ледь відсунувшись убік, він долонею прибрав їй із чола пасмо волосся медового кольору.

— Хто сказав, що шлюб — це глибокий спокій двоспального ліжка після бурхливого бавлення в шезлонгу? — запитав Джеремі.

— Місис Патрік Кемпбелл[197].

— Я так і знав, що ти знатимеш. Може, нам варто наразі оглядітись і спробувати скласти якийсь план на майбутнє?

— Я не впевнена, що здатна зараз будувати якісь плани.

— Тоді я їх будуватиму. Хоча я навіть для себе нічого ще не вирішив, то що вже казати щодо вас із Джесс.

— Ти думаєш повернутись у Труро та стати наступником свого батька?

— А ти цього хочеш?

Джудіт відповіла чесно:

— Ні. Вибач, але весь жах у тому, що я не хочу залишати цей будинок. Я знаю, що не можна дозволяти купі цегли керувати своїм життям, але це місце дуже особливе. Не тільки через тітку Лавінію, а й тому, що воно було своєрідним притулком для багатьох людей. Домівкою. Бідді переїхала сюди, коли її підтяла загибель Неда. А потім Філліс і Анна. І Джесс повернулася сюди після всього, через що їй випало пройти. І навіть Ґас, який думав, що ніколи вже не буде щасливим. Ти розумієш?

— Абсолютно. Тож викреслю Труро зі списку.

— А твій батько дуже засмутиться?

— Не думаю.

— А що ти робитимеш?

— У мене є давній флотський колега. Щирий друг. Провідний хірург, на ім’я Білл Вотлі. Він подав мені цікаву ідею зо два місяці тому, коли ми обоє були на Мальті. Припустімо, ми вдвох розпочнемо нову практику, просто тут? У Пензансі?

Джудіт заледве наважувалася повірити у ймовірність такого розв’язання.

— Ти міг би це зробити? — подивилася вона Джеремі в очі.

— А чом би й ні? Війна закінчилася. Ми можемо робити все, що завгодно. Білл лондонець, але хоче оселитися з родиною в сільській місцевості, бажано біля моря. Він блискучий яхтсмен. Ми довго це обговорювали, але я не хотів зв’язувати себе обіцянками, поки не з’ясую, на що схожі наші з тобою стосунки. Я не хотів вламуватися у твоє життя, якщо ти не схочеш, щоб я був поруч. Не надто приємно повсякчас мати в себе під вікнами немолодого залицяльника, якому ти дала відкоша.

— Пензанс — це аж ніяк не в мене під вікнами. Взагалі, якщо ти працюєш лікарем у Пензансі, це занадто далеко, щоб тут мешкати. Нічні виклики й решта.

— Нас буде двоє в одній практиці. Я можу їздити на свої зміни. Ми побудуємо гарну сучасну лікарню з житлом для персоналу. Зручна квартира для нічних змін.

— З мінікухнею?

Джеремі розсміявся.

— Знаєш що, кохана? Ми зациклюємося на подробицях. Переходимо мости, до яких ще не дійшли. Ми маємо дозволити майбутньому самому подбати про себе.

— Ти вдаєшся до кліше. Говориш, як політик.

— Що ж. Це ще не найгірше, на що я здатний… — Джеремі подивився на годинник. — Боже милостивий, уже за чверть дванадцята. Я геть забув, навіщо до тебе приходив. Думаю, мені треба повертатися до Нанчерров, інакше Даяна подумає, що я приєднався до клубу втікачів. Ти підеш зі мною, моя кохана Джудіт?

— Якщо ти хочеш.

— Я хочу.

— Розкажемо їм усім? Про нас із тобою?

— Чом би й ні?

Чомусь ця перспектива здавалася їй трохи лячною й бентежною.

— Що вони на це скажуть?

— Ходімо до них і дізнаємося!