Повернення з зірок

3

Увесь післяобідній час я провів у книгарні. Там не було книжок, їх не друкували вже майже півстоліття. А я так мріяв про них після мікрофільмів, з яких складалася бібліотека «Прометея»! Нічого подібного. Не можна було вже ритися на полицях, зважувати па руці томи, вгадуючи їх обсяг. Книгарня нагадувала швидше електронну лабораторію. За книги правили кристали з навічно вкладеним у них змістом. Читати їх можна було з допомогою оптону. Своїм зовнішнім виглядом він навіть скидався на книжку; відмінність полягала в тому, що оптон мав між обкладинками лише одну-єдину сторінку. Дотик рукою — і на ній виникав дальший текст. Але, як сказав мені робот-продавець, оптони вживалися тепер не дуже часто. Публіка віддавала перевагу лектонам. Вони читали вголос, їх можна було навіть наставити на бажаний тембр, темп і модуляцію. Лише наукові праці дуже малого обсягу друкувались іще на пластику, що імітував папір. Усі мої «книжки» вмістились в одній кишені, незважаючи на те, що там було майже триста назв. Жменя кришталевого збіжжя — такий вигляд мали книжки. Я вибрав чимало історичних і соціологічних праць, дещо з статистики, демографії, а також з психології, що порекомендувала мені дівчина з Адапту; узяв кілька об’ємних підручників з математики, ясна річ, об’ємних за змістом, а не за розміром. Робот, який мене обслуговував, правив за енциклопедію: він, як сам мені пояснив, був безпосередньо з’єднаний через електронні каталоги із зразками всіх можливих книг на всій Землі. У книгарні, як правило, було лише по одному «примірнику» книги, а коли комусь потрібен був той чи інший твір, зміст його увічнювався в кристалику.

Оригіналів-кристаломатриць не було видно, вони містилися за сталевими плитами, що вилискували блідою емальозою блакиттю. Книгу немовби друкували заново щоразу, коли вона була комусь потрібна. Питання тиражу, його збуту перестали існувати. Це справді велике досягнення, і все-таки мені шкода було книг. Довідавшись, що існують антикварії з паперовими книгами, я розшукав один із них. І я дуже здивувався, виявивши, що наукових праць майже не було. Белетристика, трохи дитячої літератури, кілька річних комплектів старих журналів.

Я купив (лише за старі книжки треба було платити) кілька збірок казок сорокарічної давності, щоб зорієнтуватися, що тепер вважають казками, і подався на виставку спортприладдя. Тут мене спіткало розчарування. Легка атлетика залишилася, але в якій карликовій формі! Біг, метання, стрибки, плавання — це було, але майже ніякої боротьби. Бокс уже не існував, а те, що називалося змаганням, виглядало просто смішним. Якась штовханина замість достойної боротьби. У проекційному залі виставки я дивився одну із зустрічей на першість світу, й мене аж чорти брали від люті. Часом я реготав як навіжений. Розпитував про американську вільну боротьбу джіу-джітсу, але ніхто навіть не знав, що воно таке. Що ж, це можна зрозуміти, якщо й футбол безслідно загинув як вид спорту, де інколи доходить до брутальних сутичок і образ. Хокей був, але який! Грали в комбінезонах, надутих так, що гравці мали вигляд величезних м’ячів. Кумедно виглядало, як дві команди еластичне стикалися одна з одною; це було схоже на фарс, але не на матч. Стрибки у воду? Так, але не більше, як з чотириметрової висоти. Я одразу ж подумав про мій (мій!) басейн і придбав складаний трамплін, щоб надбудувати ним той, який буде в Клавестрі. Уся ця деградація була наслідком бетризації. Що зникли бої биків та інші криваві видовища, я не шкодував, не був я також ніколи й ентузіастом професійного боксу. А ця рожева водичка, що залишилася, мене аж ніяк не приваблювала. Техніку в спорті я терпів лише у туризмі. Особливо розвинувся підводний туризм. Я оглянув різноманітні види аквалангів, маленькі електричні торпеди, в яких можна подорожувати по дну озер, глісери, гідроти, що пересувалися по подушці стисненого повітря, водні мікроглідери; усе це було оснащено спеціальними приладами, що запобігали нещасним випадкам.

Гонок, що мали дуже велику популярність, я не міг визнати за спортивні — ніяких коней, ніяких автомобілів, змагались лише автоматично керовані машини, на які можна було ставати. Традиційний рекордний спорт майже втратив своє значення. Мені пояснили, що межі фізичних можливостей людини уже досягнуті і поліпшити рекорди могла б хіба людина ненормальна, якийсь виродок з незвичайною силою чи швидкістю. Розумом я мусив з цим погодитися. А втім, залишки різних видів атлетики, що зосталися після гекатомби, набули великого поширення. Це було варте похвали… І все-таки я вийшов після цього тригодинного огляду в пригніченому настрої.

Вибрані мною гімнастичні приладдя я попросив переслати до Клавестри. Подумавши, я від глідера відмовився; хотів придбати яхту, але парусних яхт, тобто справжніх, не було, лише якісь нещасні корита, які настільки забезпечували рівновагу, що я не розумів, як плавання на них може давати якесь задоволення.

Був вечір, коли я повертався до готелю. Із заходу пливли пухнасті рудуваті хмаринки, сонце вже сховалося, зійшов молодик, а в зеніті виблискував другий, якийсь великий штучний супутник. Високо над будинками роїлися літаючі машини. Кількість пішоходів зменшилася, зате зріс рух глідерів і спалахнули, вкриваючи дорогу смугами світла, оті щілиноподібні вогні, значення яких я досі ще не знав. Я повертався іншим шляхом і набрів на великий сад. Спочатку мені здалося, що це парк Терміналь, але він, зі скляною горою вокзалу, бовванів вдалині, в північній, вищій частині міста.

Краєвид був, зрештою, незвичний — коли все навкруги вкрив посічений вуличними вогнями морок, верхні яруси Терміналю ще сяяли, нагадуючи засніжені альпійські вершини.

У парку було людно. Багато нових видів дерев, особливо пальм, квітучі безколючкові кактуси; в одному закутку мені пощастило знайти каштан віком, мабуть, із двісті років. Троє таких, як я, не охопили б його стовбура.

Я сів на лавочці і якийсь час дивився на небо. Якими невинними і привітними здавалися звідси зорі, що мерехтіли в невидимих течіях атмосфери, яка захищала від них Землю. Вперше після стількох років я подумав про них: «Зіроньки». Там ніхто не наважився б так сказати: його назвали б божевільним. Зіроньки, справді ненажерливі зіроньки. Над зовсім уже темними деревами злетів далекий феєрверк, і я раптом побачив з дивовижною виразністю Арктур, гори вогню, над якими я летів, дзвонячи від холоду зубами, а іней на охолоджувальній апаратурі розтавав, спливаючи червоною іржею по моєму комбінезоні. Я брав проби, уважно вслухаючись у посвист компресорів, бо варто їм захлинутися на секунду, як корпус, апарати і я — усе перетворилося б на ледь помітну хмаринку пари. Краплина, що падає на розпечену плиту, не випаровується так швидко, як зникає в таких випадках людина.

Каштан уже майже відцвів. Я не любив запаху каштанових квітів, але тепер він нагадував мені те далеке минуле. Понад живоплотом й зараз вирували штучні вогні, чути було галас, мішані звуки різних оркестрів, іноді вітер доносив дружні вигуки учасників якогось атракціону, може, то кричали пасажири підвісної гірської залізниці. Проте мій закуток лишався майже безлюдним.

Аж ось із бічної алейки виступила висока чорна постать. Зелень здавалася вже майже сірою, й обличчя чоловіка, який ішов надзвичайно повільно, ледве відриваючи ноги від землі, я розглядів лише тоді, коли він зупинився за кілька кроків від мене. Руки його були засунуті у воронкоподібні рурки — палиці, що закінчувалися чорними грушками. Він спирався на них не як паралітик, а як страшенно знесилена людина. Він не дивився на мене, взагалі не дивився нікуди. Сміх, вигуки, музика, вибухи ракет — усе це ніби й не існувало для нього. Він постояв, може, з хвилину, важко дихаючи. його обличчя раз у раз освітлювалось відблисками феєрверків. Здавалося: роки стерли з нього будь-який вираз, залишили тільки шкіру і кості. Коли він уже збирався рушати далі, одна з тих дивних рурок чи протезів ковзнула по землі; я схопився з лавки, щоб його підтримати, але він уже повернув собі рівновагу. Він був на голову нижчий від мене, але досить високий як па сучасну людину; він глянув на мене блискучими очима.

— Пробачте, — пробурмотів я. Хотів піти, але зупинився: в його очах було щось наказове.

— Я десь вас уже бачив. Але де? — сказав він на диво сильним голосом.

— Сумніваюся, — відповів я, мотнувши головою. — Я повернувся лише вчора… з дуже далекої подорожі.

— Звідки?

— З Фомальгауту.

В його очах спалахнули вогники.

— Ардер! Том Ардер!

— Ні, — відповів я. — Але я був з ним.

— А він?

— Загинув.

Я почув, як важко він дихає.

— Допоможіть мені… будь ласка… сісти.

Я підтримав його під пахви. Під чорним слизьким вбранням були самі кості. Я обережно посадив його на лавку. Сам став поруч.

— Сідайте… будь ласка.

Я сів. Він усе ще важко дихав, заплющив очі.

— Це нічого… просто я розхвилювався, — прошепотів він. За хвилину старий розплющив очі. — Моє ім’я Ремер, — сказав він просто.

У мене перехопило подих.

— Як, це… ви… ви?… Скільки…

— Сто тридцять чотири, — сухо відповів він. — Тоді мені було… сім…

Я пам’ятав його. Він приїздив до нас з батьком, феноменальним математиком, який був асистентом Геонідеса — творця теорії нашого польоту. Ардер показав тоді хлопцеві центрифуги. Жвавий, як іскра, семирічний хлопчисько з чорними, як у батька, очима — таким він залишився в моїй пам’яті. Ардер підніс його над головою, щоб хлоп’я могло краще побачити нутро гравікамери, де я тоді сидів.

Ми мовчали. У цій зустрічі було щось неприродне. З якоюсь пожадливістю, з болісною цікавістю я в напівтемряві вдивлявся в його таке страшенно старе обличчя, і горло мені стискалося. Я хотів дістати з кишені сигарету, але не міг — тремтіли у мене руки.

— Що сталося з Ардером? — запитав він.

Я розповів йому.

— Ви не знайшли нічого?

— Ні. Там не знаходять.

— Ви здалися мені…

— Розумію. Ріст і так далі, — відповів я.

— Так. Скільки вам зараз років? Біологічних…

— Сорок.

— Я міг би… — прошепотів він.

Я зрозумів його.

— Можете не шкодувати, — сказав я твердо. — Можете за цим не шкодувати. Ні за чим не шкодуйте. Розумієте?

Він вперше глянув мені в обличчя.

— Чому?

— Бо мені нічого тут робити, — сказав я. — Нікому я не потрібен. І мені… ніхто.

Він, здавалося, недочуває.

— Як вас звуть?

— Брег. Халь Брег.

— Брег, — повторив він. — Брег… ні. Не пам’ятаю. Ви були там?

— Так. В Аппреноусі, коли ваш батько привіз поправки, зроблені Геонідесом в останній місяць перед стартом… виявилося, що коефіцієнти рефракції в темних пилах були занадто низькі… Не знаю, чи вам це щось говорить? — нерішуче запитав я.

— Говорить. Аякже, — відповів він з особливим наголосом. — Мій батько. Аякже. В Аппреноусі? Але що ви там робили? Де ви були?

— У гравітаційній камері, у Янссена. Ви були тоді там, Ардер вас привів, ви стояли вгорі, на містку, й дивились, як мені дають сорок «g». Коли я виліз, у мене носом ішла кров… ви мені дали свою хусточку.

— А! То були ви?

— Так.

— Мені здавалося, що у тієї людини в камері… було чорне волосся.

— Так. У мене й тепер воно не світле, а сиве. Тільки зараз добре не видно.

Запала мовчанка.

— Ви, звичайно, професор? — запитав я, аби тільки щось спитати.

— Був. Тепер уже… ніхто. Вже двадцять три роки. Ніхто. — І ще раз дуже тихо повторив: — Ніхто.

— Я купував сьогодні книжки… Серед них була топологія Ремера. Це ваша чи батькова?

— Моя. Ви математик?

Він глянув так, ніби знову зацікавився мною.

— Ні, — відповів я. — Але… я мав чимало часу… там. Кожен робив, що хотів. Мені… допомагала математика.

— Як це зрозуміти?

— У нас було безліч мікрофільмів: белетристика, повісті, що завгодно. Чи знаєте ви, що ми взяли з собою триста тисяч назв? Ваш батько допомагав Ардерові комплектувати математичну частину… Чи ви знаєте про це?

— Знаю.

— Спочатку ми дивились на це як на… розвагу. Кажу, часу було багато. Але вже за кілька місяців, коли зв’язок із Землею повністю припинився і ми висіли там — здавалося, нерухомо по відношенню до зірок, — то, знаєте, читати, що якийсь там Петро нервово палив сигарету і його терзала думка, чи прийде Люція чи ні і що вона зайшла в рукавичках, — було якось дико. Одним словом, там ніхто цього і в руки не брав.

— А математика?

— Не одразу. Спочатку я взявся за мови і не покидав до кінця, хоч і знав, що це ні до чого, бо коли я повернуся, вони будуть уже архаїчними діалектами. Але Джімма і, особливо, Турбер заохочували мене до фізики. Мовляв, це може придатися. Я почав студіювати її разом з Ардером та Олафом Стівом, лише ми троє не були науковцями…

— Але ж ви мали науковий ступінь.

— Так, звання магістра з теорії інформації, космонавтики, а також диплом інженера-ядерника, але все це була практика, не теорія. Ви ж знаєте, як інженери розуміються на математиці. Так, значить, фізика. Але я ще хотів зайнятися чимось сам. І от — чиста математика. Я ніколи не мав здібностей до математики. Зовсім. Нічого, крім упертості.

— Так, — промовив він тихо. — Треба було її мати, щоб полетіти…

— Скоріше, щоб стати учасником експедиції, — поправив я його. — І знаєте, чому так було з математикою? Я це лише там зрозумів. Бо вона — поза часом. Праці Абеля і Кронеккера такі ж бездоганні тепер, як і чотириста років тому. Виникають нові шляхи, але й старі продовжують вести далі, не заростають. Там… там вічність. Лише математиці вона не страшна. Там я зрозумів, яка вона потрібна. І могутня. Ніщо не може з нею зрівнятися. І те, що вона мені так важко давалася, теж було добре. Я мучився з цим, а коли не міг спати, повторював матеріал, простудійований удень…

— Цікаво, — промовив він. Але в його голосі не було зацікавлення. Я не знав навіть, чи він мене слухає. В глибині парку здіймались угору вогняні стовпи, червоні и зелені пожежі, супроводжувані вигуками захоплення. Тут, де ми сиділи, під деревами, було темно. Я замовк. Але то була нестерпна мовчанка.

— Це допомогло мені витримати, — сказав я. — Теорія множення… те, що Міреа і Аверін зробили із спадщиною Кантора, ви знаєте. Це оперування величинами, безконечними, позаконечними… було чудове. Час, коли я сидів над тим, я пам’ятаю так, ніби все було вчора.

— Це не так уже й схоластичне, як вам здається, — буркнув він. — Ви, мабуть, не чули про праці Ігаллі?

— Ні, а що воно таке?

— Теорія змінного антиполя.

— Я нічого не знаю про антиподе. Що це таке?

— Ретронігіляція. З цього взяла початок парастатика.

— Я навіть не чув цих термінів.

— Атож, бо це було відкрито шістдесят років тому. Лише це було справжнім вступом до гравітології.

— Я бачу, що мені треба здорово засісти, — сказав я. — Гравітологія — це, мабуть, теорія гравітації, так?

— Більше. Цього не можна пояснити інакше, як математично. Ви пройшли Апп’яно і Фрума?

— Так.

— Ну то вам не буде важко. Це є розвиток метагенів у n-рівномірну конфігураційну зникаючу концентрацію.

— Що ви кажете? Але ж Скрябін довів, що немає інших метагенів, крім варіаційних.

— Так. Дуже гарний доказ. Але це перемінне, розумієте?

— Не може бути! Так це… відкривало цілий світ!

— Так, — сухо відповів він.

— Я пам’ятаю одну працю М’яніківського… — почав я.

— О, то дуже далеке. Щонайбільше… приблизний напрямок.

— Чи багато треба, щоб пройти усе, що було досягнуто за весь цей час? — запитав я. Він з хвилину помовчав.

— Навіщо це вам?

Я не знав, що відповісти.

— Ви більше не літатимете?

— Ні, — відповів я. — Я для цього вже старий. Не витримав би таких прискорень, які… та зрештою… не полечу більше.

Після цих слів ми замовкли надовго. Те несподіване піднесення, з яким я говорив про математику, вивітрилося без сліду, і я сидів поруч з ним, відчуваючи тягар власного тіла, його непотрібну величину. Крім математики, нам не було про що говорити, і ми обоє знали це. Раптом мені здалося, що те піднесення, з яким я говорив про благотворну роль математики під час подорожі, було удаване. Я ошукував сам себе своєю скромністю, героїзмом пілота-трудолюба, що в безоднях займається теоретичними дослідженнями безконечності. Забрехався. Але що ж було насправді? Чи той, хто пережив катастрофу на морі, хто місяцями гойдався на хвилях і, щоб не збожеволіти, тисячі разів перераховував кількість складових частин, з яких був зроблений його пліт, мав би чим похвалятися, вийшовши на суходіл? Тим, що він зміг урятуватися? То що з того? Кого це цікавило? Кого могло цікавити те, чим саме заповнював своє дозвілля мій мозок протягом тих десяти років, і чому це мусить бути важливішим від того, що заповнювало мій шлунок? «Кінчай цю гру в скромного героя, — подумав я. — Це ти собі зможеш дозволити тоді, коли виглядатимеш так, як і він. Треба залишити щось і на майбутнє».

— Будь ласка, допоможіть мені встати, — пошепки промовив Ремер.

Я провів його до глідера, що стояв на вулиці. Ми йшли дуже повільно. На освітлених місцях люди дивилися нам услід. Перш ніж сісти в глідер, він обернувся, щоб попрощатися зі мною. Ні він, ні я не знайшли в цю мить жодного слова. Він зробив прощальний рух рукою, в якій, мов шпага, стирчала одна з його палиць, кивнув, сів, і темна машина безшумно рушила. Я стояв, опустивши руки, аж поки чорний глідер не зник удалині. Я засунув руки в кишені й пішов навмання, ламаючи собі голову над питанням, хто з нас обрав собі кращу долю.

Те, що від міста, яке я покинув, не залишилося й сліду, було добре. Це створювало ілюзію, ніби тоді я жив на якійсь іншій Землі, серед інших людей; усе те почалось і закінчилося раз і назавжди, а це було нове. Жодних залишків, жодних уламків, що могли б поставити під сумнів мій біологічний вік; я міг би навіть забути про його земний, такий протиприродний рахунок — аж раптом дикий випадок звів мене з тим, хто був малою дитиною, коли я відлітав; весь час, поки ми сиділи поруч, я, дивлячись на його висохлі, як у мумії, руки, на його обличчя, відчував себе винним і знав, що він про це знає. «От уже справді дикий випадок», — напівсвідомо повторив я кілька разів, аж раптом у мене майнула думка, що сюди його привело те саме, що й мене: адже в тому місці ріс каштан, старший за нас обох. Я не встиг іще до пуття розібратися, як далеко змогли вони відсунути межу життя, але бачив, що вік Ремера був уже чимось винятковим: він мусив бути останнім чи одним з останніх людей свого покоління. «Якби я не полетів, то уже б не жив», — подумав я і вперше глянув на нашу експедицію з зовсім іншої точки зору: вона постала переді мною як примха долі, як моє жорстоке шахрайство щодо інших. Отак я йшов, майже не дивлячись куди; навколо гомоніли люди, потік пішоходів тягнув мене і підштовхував; раптом я зупинився, наче прокинувся зі сну.

Стояв неймовірний галас, грала музика, залпами били в небо штучні вогні, розквітаючи там барвистими букетами; яскравими кулями падали вони потім на дерева парку; усе це перекривали через рівні проміжки часу багатоголосі, пересипані реготом вигуки; здавалося, що десь поблизу проходить підвісна повітряна залізниця, проте я марно намагався віднайти її очима. У глибині парку підносилась велика споруда з башточками і оборонними мурами, наче перенесений з середньовіччя укріплений замок; холодні неонові вогні, що слалися по його покрівлі, щохвилини укладалися в слова, ПАЛАЦ МЕРЛІНА. Натовп, який припровадив мене сюди, завертав тепер убік, до пурпурової стіни павільйону, незвичайної тим, що вона нагадувала собою людське обличчя: її два вікна були палаючими очима, а величезний, повний зубів, вищирений рот розкривався, щоб під акомпанемент невгаваючих веселощів проковтнути наступну порцію присутніх: щоразу зникала одна й та сама кількість — шість осіб. Спочатку в мене був намір вибратися з юрби й піти собі геть, проте це виявилося не такою вже легкою справою, а крім того, мені, власне, не було куди йти, і я подумав, що з усіх можливих варіантів завершення вечора цей — невідомий — може бути не найгіршим. Одиноких, таких, як я, тут не було, переважали пари: хлопці й дівчата, чоловіки й жінки — вони ставали по двоє, і коли вже надійшла моя черга, про що сповіщав білий блиск величезних зубів і таємнича пурпурова темрява відкритої пащі, я розгубився, бо не знав, чи можна мені пристати до шістки, що вже визначилася. В останню мить виручила мене з цього незручного становища жінка, що стояла поруч з молодим брюнетом, одягненим, мабуть, ще екстравагантніше, ніж інші. Вона схопила міцно мене за руку і без зайвих церемоній потягла за собою.

Ми опинилися серед майже повної темряви; я відчував тепло руки незнайомої жінки, що міцно стискала мою руку, підлога сунулася, дедалі світлішало, і от ми опинилися в просторому гроті. Кільканадцять останніх кроків треба було пройти трохи вгору по великих брилах потрісканого каміння. Незнайомка відпустила мою руку — і по черзі ми схилились у вузькому отворі печери.

Хоч я й приготувався до несподіванки, але тут отетерів не на жарти. Ми стояли на розлогому піщаному березі широченної ріки під гарячим промінням тропічного сонця. Протилежний далекий берег вкривали джунглі. У тихій заводі погойдувалися човни, точніше піроги, видовбані з стовбурів дерев; на рудувато-зеленому тлі ріки, що ліниво котила свої води, виділялися нерухомі постаті величезних на зріст негрів, голих, вкритих вапняно-білою татуїровкою; їхня шкіра виблискувала, наче змащена олією. Кожен спирався лопатоподібним веслом на борт човна.

Один човен саме відпливав: його чорний екіпаж ударами весел і пронизливим вереском розганяв схожих на колоди занурених наполовину у воду і мул лускатих крокодилів, які заворушилися і, ляскаючи в безсилій люті зубатими пащами, зсувалися на глибші місця. Нас було семеро, що спускалися з стрімкого берега; перша четвірка зайняла місця в наступному човні, негри, напружуючись, вперлися веслами в берег і відштовхнулися, човен загойдався на воді; я трохи відстав, поперед мене була тільки ота пара, якій я завдячував своєю появою тут і подорожжю, що незабаром мала відбутися, бо вже наближався новий, метрів десять завдовжки, човен. Чорні веслярі покликали нас і, переборюючи течію, вправно пристали до берега. Ми вскочили в спорохнявілий човен, аж здійнялася курява, що відгонила недопаленим деревом. Молодий чоловік у фантастичному вбранні, що імітувало накидку з тигрової шкури (а навіть і більше того: верхня частина голови хижака, що звисала на спині, могла правити йому за капюшон), допоміг своїй супутниці сісти. Я сів навпроти них; човен уже рушив і відплив від берега, і хоч ще кілька хвилин тому я був у нічному парку, зараз уже не наважився б стверджувати це. Здоровезний негр, що стояв на гострому носі човна, щось вигукував через кожні десять-двадцять секунд, крокодилячі спини ворушилися по обидва боки піроги, виблискуючи на сонці, швидкі, короткі удари весел спінювали воду, човен шарудів по піску, сунувся і вийшов нарешті на глибину.

Я відчував теплий густий відпар, що йшов від води, мулу, гнилих водоростей, які пропливали повз нас за бортами, що підносилися над рівнем води не вище ніж на долоню. Берег віддалявся; часом з піщаних горбів, що дихали сонячним жаром, з плюскотом зсувалися у воду схожі на оживаючі стовбури дерев крокодили, один з них досить-таки довго плив слідом за нами; спочатку на поверхні виднілася страшна видовжена голова, поступово вода почала закривати банькаті очі водяного звіра, і лише його ніс, темний, як річковий камінь, продовжував ще якийсь час розсікати рудувату гладінь. Між силуетами чорних веслярів, які рівномірно згиналися й випростовувалися, можна було бачити спінені вири води, що вказувало на підводні перешкоди; негр, що стояв спереду, видавав тоді хрипкий крик, весла з одного боку починали битись об воду швидше, і човен змінював курс. Важко сказати, коли саме глухі видихи, що вилітали з грудей негрів, які налягали на весла, почали зливатися в невимовне тужну, одноманітну пісню, щось на зразок гнівного вигуку, який переростав у скаргу, її завершенням був сплеск води від групового удару по ній веслами. Так ми й пливли велетенською рікою, ніби справді перенесені в саме серце Африки, серед просторів сіро-зелених степів. Стіна джунглів залишилася далеко позаду і зникла нарешті в тремтячих хвилях розпеченого повітря; чорний стерновий прискорював темп, в далині степу паслись антилопи, тяжким уповільненим галопом, розтягнувшись у хмарах куряви, промчало стадо жираф; раптом я відчув на собі погляд жінки, що сиділа навпроти, й подивився на неї.

Мене вразила її краса. Те, що вона була гарною, я відзначив іще раніше, але це було миттєве спостереження. Тепер вона сиділа надто близько, щоб можна обмежитися лише цим першим висновком: вона була вродливою, ні, прекрасною. У неї було темне з мідним полиском, біле, невимовне спокійне обличчя і темні нерухомі губи. Вона зачарувала мене. Не як жінка, а, швидше, як ті осяяні сонцем краєвиди, її краса була позначена тією досконалістю, якої я завжди чомусь побоювався. Можливо, це йшло від того, що я надто мало прожив на Землі і надто багато мріяв; у кожному разі, в моїй уяві завжди поставала одна з отаких жінок, що здаються виліпленими з зовсім іншої глини, ніж звичайні смертні, хоч ця прекрасна вигадка спирається лише на певну сукупність рис, за якою невідомо що криється. Але хто ж про це думає, дивлячись? Вона посміхнулася самими лише очима, тоді як губи її зберігали вираз презирливої байдужості. Вона посміхалася не мені, а вже швидше своїм думкам, її супутник сидів на закріпленій у заглибині стовбура лавочці, його ліва рука була безсило опущена за борт так, що пальці занурювалися у воду, але він не звертав уваги ні на це, ні на панораму дикої Африки, що відкривалася довкола; просто сидів, наче в приймальні зубного лікаря, нудьгуючий і збайдужілий.

Перед нами, мов з-під води, виринуло розсипане по ріці сірувате каміння. Стерновий почав вигукувати щось, схоже на заклинання, напрочуд пронизливим і сильним голосом.

Негри заповзято запрацювали веслами, і, перш ніж я збагнув, що це не каміння, а бегемоти, що пірнали і виринали, човен уже, здавалося, не плив, а летів над водою; стадо товстошкірих тварин залишилося позаду, і крізь ритмічний сплеск весел, крізь хрипку, смутну пісню веслярів чути було глухий шум, що линув невідомо звідки. Далеко попереду, там, де продовження ріки губилося серед чимраз стрімкіших берегів, з’явилися дві гігантські тремтливі веселки, що перехрещувались на тлі неба.

— Are! Аннай! Аннай, аге-е!! — несамовито ричав стерновий. Весла запрацювали ще швидше, човен летів, ніби у нього виросли крила, жінка простягла руку, шукаючи навпомацки руки свого супутника.

Стерновий не переставав горлати. Пірога неслася з дивовижною швидкістю. Але ось ніс її задерся вгору, далі вона ковзнула з гребеня високої, здавалося, нерухомої хвилі, і між рядами чорних спин, що рухались в шаленому темпі, я побачив недалекий поворот ріки: її потемнілі води неслися тут у скелясті ворота. Ріка розділялася на два рукави, ми звернули праворуч, де вода здіймалася дедалі білішими бурунами, тоді як лівий рукав закінчувався, немов утятий, і лише несамовитий рев разом із стовпами водяного пилу свідчив про те, що скелі приховують там водоспад. Хоч ми й завернули в інший рукав ріки, але й тут не було спокійно. Пірога плигала тепер, ніби кінь, між чорними кам’яними брилами, над кожною з яких здіймалася стіна вируючої води; береги звужувалися. Негри з правого борту перестали веслувати, приклали до грудей тупі ручки весел, і пірога, відштовхнута від скелі з силою, про велич якої можна було судити по тому, як застугоніли їхні груди, опинилась аж на середині потоку. Ніс задерся догори, стерновий, що стояв там, лише чудом не втратив рівноваги, мене, ніби дощем, обдало густими бризками, що били з-за кам’яних заслон. Пірога, тремтячи, мов пружина, полетіла вниз. Несамовитим був оцей спуск, з обох боків миготіли чорні пороги, оповиті водяними гривами, раз і ще раз човен, відштовхнутий веслами, відскочив од скель і, мов випущена по білій піні стріла, увійшов у найшвидшу течію потоку. Задерши голову, я побачив високо вгорі розчепірені крони сикомор; серед гілок стрибали мавпочки. Новий надзвичайної сили поштовх змусив мене вхопитися обома руками за борт, кидок угору — і серед реву водяних мас, черпаючи воду обома бортами так, що в одну мить ми промокли до нитки, пірога ще стрімкіше пішла вниз — це був уже початок кінця. Прибережні скелі, схожі на потворних птахів, з кипінням води на кінцях гострих кам’яних брил стрімко відлітали назад, і рев, рев, рев. Силуети веслярів випросталися на тлі неба; ми неслися просто на скелі, які ділили тіснину навпіл; перед нами кипів чорний вир води, ми мчали просто на кам’яну брилу, я почув жіночий зойк.

Негри боролися з відчайдушною запеклістю, стерновий простяг руки вгору, я бачив його роздертий криком рот, але не чув голосу; він витанцьовував на носі човна; пірога йшла навскіс, хвиля, що відбилась від скель, затримала нас, якусь мить ми наче стояли на місці, а потім, ніби й не було шаленої праці весел, човном крутонуло, і він пішов дедалі швидше, кормою вперед.

Два ряди негрів раптом покидали весла і, не роздумуючи, миттю стрибнули у воду, по обидва боки піроги. Останнім зробив смертельне сальто стерновий.

Жінка скрикнула вдруге; її супутник уперся ногами в протилежний борт, вона припала до нього; з непідробним захопленням дивився я на це видовище вируючих мас води, ревучих радуг; човен стукнувся об щось знову, і залунав пронизливий крик…

Поперед водяного тарана, що мчав униз і ніс нас на собі, лежало над самою поверхнею дерево, велетенський стовбур, що впав звисока і утворив щось на зразок мосту. Ті двоє попадали на дно човна. Кілька секунд я вагався, чи мені зробити так само, чи залишатись сидіти. Я знав, що все — і негри, і ця подорож, і африканський водоспад — це лише гідний подиву обман, але сидіти склавши руки, коли ніс човна сковзнув попід облитий водою смолистий стовбур величезного дерева, було понад мої сили. Я миттю припав до днища, але одночасно підніс угору руку, і вона пройшла крізь стовбур, не зачепившись за нього. Я не відчув нічого, як і сподівався, і все-таки враження, що ми чудом уникли катастрофи, залишалося.

Але на цьому не скінчилося: на наступній хвилі пірога стала сторч, величезний вал накрив нас, крутонув, протягом кільканадцяти ударів серця пірога описала круту дугу і попрямувала у саму середину виру. Якщо жінка й кричала, то я цього не чув і не почув би нічого; тріск дерева, коли ламалися борти, я відчув усім тілом, крізь рев водоспаду не долинав жоден звук; пірога, підкинута з страшенною силою догори, заклинилася між камінням. Ті двоє вискочили на брилу, яку заливала піна, поповзли по ній, а я — за ними.

Ми опинилися на уламку скелі, що стирчав між двома рукавами спіненого потоку. Правий берег був досить-таки далеко, до лівого вела закріплена в скельній розщілині кладка, яка пролягала над самими хвилями, що мчали в глиб пекельного котла. Повітря було холодне від імли, водяних бризок, по цьому слизькому від вологи вузькому помості, по його струхнявілих дошках, сяк-так зв’язаних ліанами, треба було пройти кілька кроків до берега. Ті двоє, що були попереду, зупинилися біля кладки, не зводячись на ноги, і, здається, сперечалися між собою, хто піде першим. Я нічого не міг чути. Нарешті молодий чоловік підвівся й промовив щось до мене, показуючи рукою вниз. Я побачив рештки піроги; на поверхні хвилі майнула її відломлена корма і, крутячись усе більше, зникла, засмоктана виром. Молодий чоловік у тигрячій накидці здавався вже не таким байдужим чи сонним, як на початку подорожі; тепер він був злий, як буває злою людина, що всупереч власній волі дала втягти себе в авантюру. Він схопив жінку за плечі, і я подумав, що цей чоловік збожеволів, бо зовсім недвозначно намагався зіштовхнути її просто у спінений вир. Жінка щось крикнула йому, я бачив обурення в її очах. Тоді я поклав їм на плечі руки, даючи знак, щоб вони мене пропустили, і ступив на кладку. Вона гойдалась і підплигувала; я ступав не дуже швидко, балансуючи руками, раз і другий хитнувся посередині, бо дошки раптом загойдалися підо мною, і я мало не впав. Ця жінка, не дочекавшись, поки я пройду, вибігла на кладку. Побоюючись впасти, я зробив сильний стрибок уперед і, опинившись на березі коло самої води, одразу ж озирнувся.

Жінка не пройшла, відступила назад. Тоді, тримаючи її за руку, пішов попереду молодий чоловік. Фантастичні воронки вирів служили тлом цього небезпечного переходу. Молодий чоловік був уже близько, я подав йому руку, і в ту ж мить жінка спіткнулася, кладка загойдалася. Я потягнув його так, що скоріше вирвав би йому руку, ніж дав би впасти: від цього ривка він випустив руку своєї супутниці, пролетів два метри і впав позад мене навкарачки.

Жінка була ще в повітрі, коли я плигнув ногами вперед з наміром попасти у воду під кутом до поверхні між берегом і боком найближчої кам’яної брили. Над цим усім я роздумував уже потім, коли в мене був час. У принципі я знав, що й водоспад, і переправа — ілюзія, найкращим доказом тому був той стовбур, через який наскрізь пройшла моя рука.

І все-таки я плигнув, ніби жінка й справді могла загинути, я навіть пам’ятав, що цілком підсвідоме приготувався до зіткнення з холодною водою, бризки якої не переставали летіти на наші обличчя й одяг.

Проте, летючи, я не відчув нічого, крім сильного плину повітря, і на зігнутих злегка ногах опустився в просторому залі так, ніби скочив з висоти не більше метра. Розлігся дружний регіт.

Я стояв на м’якій, неначе з пластику, підлозі, навколо — повно людей, у декотрих з них одяг був іще мокрий; позадиравши голови, вони мало не падали зо сміху.

Я простежив за їхніми поглядами. Це було неймовірно.

Жодного сліду водоспаду, скель, африканського неба, я бачив блискуче склепіння, а під ним пірогу, що якраз надпливала. Власне, це була не пірога, а декорація, що нагадувала човен лише своєю верхньою частиною та бортами; в її дні містилася металева конструкція. У човні розпласталося четверо людей, коло них не видно ні чого: ані негрів-веслярів, ані скель, ні ріки, лише інколи приховані сопла вистрілювали струмочки води. Трохи далі застиг нерухомо, як прив’язаний аеростат (бо його ніщо не підтримувало), той уламок скелі, на котрому завершилася наша подорож. Від нього вела кладка, що закінчувалася на кам’яному виступі в металевій стіні. Ще вище виднілися сходи з поручнями і двері. Це було все. Пірога з людьми металася, підлітала вгору і падала стрімголов без жодного навіть шереху, злітали тільки вибухи веселощів, якими супроводжувався кожен черговий етап спуску по неіснуючому водоспаду. Через якусь мить пірога вдарилась об скелю, люди повискакували з неї, тепер їм треба було йти через кладку…

Відколи я стрибнув, минуло секунд двадцять. Я пошукав очима жінку, разом з якою їхав. Вона також подивилась на мене. Я почував себе якось по-дурному і не знав, чи треба до неї підходити. Але люди саме почали вибиратися з залу, і вже за хвилину ми з нею опинилися поруч.

— Завжди одне й те саме, — промовила вона тоді, — завжди я падаю.

Ніч у парку, штучні вогні і звуки музики були, здається, справжніми. Ми йшли у натовпі людей, що перебували ще під свіжим враженням недавніх страхів; я побачив супутника жінки, він саме протискувався до неї. Виглядав сонним, як і раніше. Здавалося, мене він взагалі не помічає.

— Пішли до Мерліна, — сказала йому жінка так голосно, що я теж почув ці слова. Я не збирався прислухатися до їхньої розмови, але нова хвиля тих, що виходили, збила нас докупи, і я зустрівся з ними віч-на-віч.

— Це схоже на втечу… — сказала вона, посміхаючись. — Невже ти боїшся чарів?…

Вона говорила до нього, але дивилась на мене. Звичайно, я міг би пробитися крізь юрбу, проте, як і завжди в подібних випадках, понад усе боявся видатися смішним. Рушили, стало вільніше, інші, ті, що стояли поруч зі мною, також раптом вирішили відвідати палац Мерліна, і коли разом з усіма я вже повертав у бік цієї споруди, а кілька чоловік розділили нас, я вже не сумнівався, що тільки-но почуті мною слова були сказані випадково,

Крок за кроком ми просувалися вперед. На газонах стояли, лопочучи вогнями, бочки із смолою; їх відблиск зсвітлював стрімкі цегляні бастіони. Ми пройшли по мосту над фортечним ровом, попід вістрями піднятих ґрат, де в напівмороці війнуло на нас холодом кам’яних сіней; далі догори вели гвинтові сходи, що гули від людських кроків. Але стрілчастий коридор другого поверху, куди ми вийшли, був уже не такий людний. Він виводив на внутрішню галерею, з якої видно було подвір’я, де верещала, гарцюючи на вкритих чепраками конях, якась голота; я йшов нерішуче, не знаючи куди, серед десятка людей, яких починав уже розрізняти; попереду, серед колон, промайнули постаті жінки та її супутника, у нішах стін стояла рицарська екіпіровка. У глибині галереї відчинилися окуті мідною бляхою двері, зроблені ніби для велетнів, ми увійшли до оббитого червоним адамашком залу, освітленого смолоскипами, дим від яких лоскотав ніздрі. За столами бенкетувало галасливе товариство чи то піратів, чи то мандрівних рицарів, на рожнах, над язиками полум’я, смажилися величезні шматки м’яса, кістки хрумтіли на зубах закутих у панцирі бенкетуючих, інколи, встаючи з-за столу, вони проходили поміж нами. У наступному залі більше десяти велетнів грали в кеглі, замість шарів вони користувалися черепами. Ця картина здалася мені наївною і халтурною. Я зупинився поруч з гравцями, ріст яких дорівнював моєму, коли раптом хтось штовхнув мене в спину і скрикнув зненацька, ніби чимось вражений. Озирнувшись, я зустрівся поглядом з очима якогось хлопця. Він пробелькотів слова вибачення і швидко віддалився з дурнуватим виразом на обличчі, аж погляд чорнявої жінки, яка спричинилась до того, що я опинився у цьому палаці дешевих див, дав мені зрозуміти, що сталося: цей тип хотів пробігти крізь мене, прийнявши мене за одного з примарних гуляк Мерліна.

Сам Мерлін зустрів нас у віддаленому крилі палацу, оточений свитою в масках, що непорушне спостерігала за його чарами. Усе це вже починало мені набридати, і я байдуже сприймав одкровення чорнокнижного мистецтва. Видовище скінчилося швидко, і присутні саме почали виходити, коли сивий, величний Мерлін заступив нам дорогу і мовчки вказав на чорні, оббиті крепом двері.

Лише нас трьох він запросив туди. Але сам не зайшов. Ми опинились у невеликому, зате дуже високому залі, одна стіна якого була дзеркальною від стелі і до самої кам’яної підлоги, викладеної білими і чорними квадратами. Враження було таке, наче в залі, вдвоє більшому, ніж насправді, стояло на кам’яній шахівниці шестеро людей.

Тут не було жодних меблів, лише висока алебастрова урна з букетом квітів, схожих на орхідеї, але з надзвичайно великими пелюстками. Кожна квітка була іншого кольору. Ми стояли обличчям до дзеркала.

Раптом моє віддзеркалення підвело голову і глянуло на мене. Цей рух не копіював мого. Я застиг на місці, а той, великий, широкоплечий, не поспішаючи, подивився спочатку на чорняву жінку, потім на її супутника; жоден з нас не ворушився, лише наші віддзеркалення, здобувши якимось чином самостійність, ожили й розіграли між собою мовчазну сцену.

Молодий чоловік у дзеркалі підійшов до жінки, заглянув їй в очі, вона заперечливо похитала головою. Потім уже вона наблизилася до вази, доторкнулася до квітів і, перебираючи їх пальцями, вибрала три: білу, жовту і чорну. Білу вона вручила йому, а з тими двома наблизилась до мене. До мене — в дзеркалі. Простягла обидві квітки. Я вибрав чорну. Потім вона повернулась на своє попереднє місце, і всі троє там, у дзеркальному залі, прийняли ті ж самі пози, які ми мали насправді. Коли це сталося, квіти зникли з рук наших копій, що знову були нічим іншим, як звичайними віддзеркаленнями з такими, як у нас, рухами.

На протилежній стіні відчинилися двері, по гвинтових сходах ми спустилися вниз. Колони, аркади непомітно розчинилися в білизні й сріблі пластикових коридорів. Ми продовжували йти мовчки — окремо і разом водночас. Ця ситуація гнітила мене дедалі більше. Але що ж я мав робити? Вдатися до банального прийому і зав’язати знайомство, відрекомендувавшись їм?

Приглушені звуки оркестру. Ми були немов за кулісами невидимої сцени. Віддалік стояло кілька вільних столиків з відсунутими стільцями. Біля них жінка зупинилася і запитала свого приятеля:

— Може, потанцюємо?

— Не маю бажання, — відповів він. Я вперше почув його голос.

Цей молодий чоловік був красивий, але якийсь надзвичайно інертний, просто-таки насичений байдужістю, ніби нічого в світі не змогло б примусити його захвилюватися. Мав гарні, майже дівочі, губи. Він подивився на мене. Потім перевів погляд на неї. Стояв і мовчав.

— Ну то йди, коли хочеш… — сказала вона. Він розсунув завісу, що служила за одну із стін, і вийшов. Я попрямував слідом за ним.

— Алло, ви чуєте? — пролунав за моєю спиною її голос.

Я зупинився. За завісою заплескали в долоні.

— Можна вас запросити сісти? Не говорячи ні слова, я сів. У неї був чудовий профіль. Перлинові щитки закривали вушні раковини.

— Я Аен Аеніс.

— Халь Брег.

Вона, здавалося, була здивована. Не моїм прізвищем. Воно нічого їй не промовляло. Швидше вже тим, що я сприйняв її ім’я так байдуже. Тепер я міг придивитись до неї зблизька, її краса була досконалою і нещадною. Спокійна впевненість рухів — теж. На ній була рожево-сіра, швидше сіра, ніж рожева, сукня, що вигідно підкреслювала білизну обличчя і рук.

— Ви мене не любите? — запитала вона спокійно. Тепер уже настала моя черга дивуватися.

— Я вас не знаю.

— Я Аммай, із «Справжніх».

— Що це за «Справжні»?

Її погляд зупинився на мені з непідробною цікавістю.

— Ви не дивилися «Справжніх»?

— Я навіть не знаю, що це таке.

— Звідки ви сюди потрапили?

— Прийшов з готелю.

— Ага, он воно що. З готелю… — в її голосі прозвучало неприховане кепкування. — А чи можна поцікавитись, де ви були до того, як опинилися в готелі?

— Можна. У Фомальгауті.

— Що це таке?

— Сузір’я.

— Як це?

— Зоряна система, двадцять три світлових роки звідси.

Вона кліпнула очима. Губи її розтулилися. Була невимовно гарна.

— Астронавт?

— Так.

— Розумію. Я реалістка, досить відома.

Я не відповів нічого. Ми обоє мовчали. Музика грала.

— Ви танцюєте?

— Те, що танцюють зараз, — ні.

— Жаль. Але це можна надолужити. Навіщо ви так зробили?

— Як?

— Там, на кладці.

Я відповів не одразу.

— То був… рефлекс.

— Ви не знали?

— Що буде така подорож? Ні.

— Ні?

— Ні.

Хвилинна мовчанка, її очі, ще кілька секунд тому зелені, тепер потемніли.

— Лише на дуже старих плівках можна побачити щось подібне… — сказала вона ніби знехотя. — Цього ніхто не зіграє. Коли я побачила, то подумала… що ви…

Я чекав.

— …могли б… бо ви сприйняли це всерйоз. Правда?

— Не знаю. Можливо.

— Це нічого. Я знаю. Ви хотіли б? Я в хороших стосунках з Френетом. Ви, може, не знаєте, хто це такий? Я мушу йому сказати… Головний режисер реалю. Коли б ви дали згоду…

Я розреготався. Вона здригнулася.

— Вибачте. Але — о небо! — ви хотіли… запросити мене до…

— Так.

Не схоже було, щоб вона образилась. Скоріше навпаки.

— Дякую, швидше всього, — ні. Розумієте?

— Але ви можете принаймні сказати, як це сталося? Чи це таємниця?

— Як це — як? Адже ви бачили… Я перебив сам себе:

— Чи вас цікавить те, як я міг?

— Ви дуже здогадливі.

Вона вміла посміхатися самими лише очима, як, мабуть, не вмів ніхто інший. «Зачекай-но, зараз я відіб’ю в тебе охоту мене спокушати…» — подумав я.

— Це не важко пояснити. І ніяка це не таємниця. Я не бетризований.

— Ой…

З хвилину я думав, що вона скочить і втече, але вона опанувала собою і тільки не зводила з мене очей — великих, бездонних. Дивилася на мене, як на звірюку, що лежить за крок, ніби знаходила своєрідну насолоду в тому жаху, що його я викликав у неї. Це мені здалося ще більшою образою, ніж коли б вона просто злякалася.

— Ви можете?…

— Вбити? — відповів я, люб’язно посміхаючись. — Так, можу.

Ми мовчали. Музика грала. Кілька разів вона підводила на мене очі, але не озивалась. Я теж. Оплески. Музика. Оплески. Ми сиділи так, мабуть, з чверть години. Раптом вона підвелася.

— Поїдете зі мною?

— Куди?

— До мене.

— На брит?

— Ні.

Вона повернулася й пішла. Я сидів нерухомо. Ненавидів її. Вона йшла, не оглядаючись, якось не так, як усі жінки, яких я досі бачив. Не йшла — пливла. Як королева.

Я наздогнав її серед живоплотів, де було майже темно. Бліде світло, що падало сюди з павільйонів, зливалося з голубуватою загравою міста. Вона не могла не чути моїх кроків, але йшла далі не оглядаючись, ніби була сама, навіть тоді, коли я взяв її під руку. Йшла далі. Це було як ляпас. Я схопив її за плечі, повернув до себе, її обличчя, що біліло у темряві, відкинулось назад: вона дивилася мені у вічі й навіть не намагалась вириватися. Та й не змогла б. Я жадібно цілував її, сповнений ненависті. Відчував, як вона тремтить.

— Ти… — промовила низьким голосом, коли я перестав.

— Мовчи.

Вона спробувала звільнитись.

— Ще ні, — прошепотів я і знову почав її цілувати. Несподівано злість на неї переросла в почуття огиди до самого себе, і я відпустив її. Я думав, що вона втече. Ні, залишилася. Намагалася зазирнути мені в обличчя. Я відвернувся.

— Що з тобою? — запитала вона тихо.

— Нічого.

Вона взяла мене під руку.

— Ходімо!

Якась пара пройшла повз нас і зникла в темряві. Там, у пітьмі, все здавалося можливим, але коли ми вийшли на освітлене місце, моя вихватка, що мала бути відплатою за образу, здавалася тепер тільки смішною.

Я немовби включився в якусь фальшиву гру, — таку ж фальшиву, як ота недавня подорож і чари, — і йшов далі. Ні гніву, ні ненависті, нічого — мені було байдуже. Високо над нами сяяли вогні, і в їхньому світлі я всім своїм єством відчував, як гротескно виглядаю я поруч з нею. Але вона, здавалося, не думала про це. Ми йшли вздовж невисокого валу, за яким рядами стояли глідери. Я хотів відстати, але вона взяла мою руку. Щоб звільнитися, треба було б її висмикнути, і тоді я став би іще смішнішим — статуя астронавтських чеснот, спокушувана Путіфарою. Я сів слідом за нею, машина рвонула з місця й помчала. Вперше я їхав глідером і тепер уже розумів, чому в ньому немає вікон. Зсередини він увесь був прозорий, ніби із скла.

Ми їхали довго, всю дорогу мовчали. Споруди центральної частини міста змінили химерні ансамблі передмістя: під невеликими штучними сонцями стояли оточені зеленню будинки, виконані в плавних лініях, надуті, мов фантастичні подушки з розкинутими крильми; межа між їх внутрішньою і зовнішньою частинами губилася; плоди фантасмагорії, невгаваючих творчих пошуків в ім’я створення чогось такого, що не було б повторенням старих архітектурних форм.

Глідер звернув з широкої доріжки, перетяв темний парк і зупинився біля хвилястих, наче скляний каскад, сходів. Піднімаючись по них, я побачив оранжерею, що простяглася біля моїх ніг.

Масивні ворота безшумно відчинилися. Величезний хол з галереєю, блідо-рожеві щити ламп без підставок або шнурів; у похилих стінах — вікна-ніші, ніби відчинені в інший світ, а в них — не фотографії, не ляльки, а сама Аен, величезна Аен в обіймах чорнявого чоловіка, що цілував її на тлі каскаду сходів, Аен у білому миготінні сукні, а поруч — вона схилена над бузковими квітами завбільшки з її обличчя. Йдучи за нею, я побачив її іще раз в іншому вікні — вона була сама, з безтурботною дівочою посмішкою на обличчі, мідне волосся мінилося вогнем.

Зелені сходи. Біла анфілада кімнат. Срібні сходи. Наскрізні коридори, а в них — невпинний і неквапний рух, ніби цей простір дихав, стіни тихо розсувалися, утворюючи прохід там, куди прямувала моя провідниця; здавалося, що нечутний вітер закругляє схили галереї, вирізьблює її, а все, що я досі бачив, було лише передпокоєм, початком, сіньми. Через кімнату, сповнену ніжним сніжно-холодим сяйвом, таку білу, що навіть тіні в ній здавались молочними, ми зайшли до іншої, меншої кімнати. Після непорочної чистоти попередньої — її бронза вражала, як крик. Тут не було нічого, крім притемненого світла, що йшло звідкись знизу; Аен махнула рукою — стемніло ще більше; підійшла до стіни й кількома рухами, немов чарами, викликала в ній опуклу округлість, яка одразу ж почала зростати і утворила щось на зразок подвійного крісла. Я розумівся на топології досить, щоб оцінити, в яких шуканнях народилася лише одна лінія спинки.

— У нас гість, — промовила Аен.

Стіна розсунулася, з’явився низький накритий столик і підбіг до Аен, мов собака. Світло в кімнаті згасло: за помахом її руки у ніші над кріслами (неможливо словами змалювати ці крісла!) з’явилася маленька лампочка. Аен нахилилася над столиком і запитала, не дивлячись у мій бік:

— Блар?

— Можна, — відповів я. Ні про що не розпитував: не міг не бути дикуном, але міг, принаймні, бути мовчазним дикуном.

Вона подала мені конусоподібну чарку на високій ніжці, що світилася червоно, як рубін. Сама взяла другу. Ми сіли. Занадто м’яко — сидиш, мов на хмарці. Рідина мала смак невідомих мені свіжих фруктів, у ній були якісь малесенькі грудочки, що несподівано й приємно лопались на язиці.

— Смачно? — спитала вона.

— Так.

Можливо, це був якийсь ритуальний напій. Для обранців, наприклад, або ж, навпаки, для вгамування особливо небезпечних. Але я вже пообіцяв собі ні про що не розпитувати.

— Краще, коли ти сидиш.

— Чому?

— Ти страшенно великий.

— Я знаю.

— Ти навмисне намагаєшся бути неввічливим?

— Ні, у мене це й так виходить. Вона тихо засміялася.

— До того ще й дотепний, — додав я. — Безліч позитивних якостей, правда?

— Ти не такий, як усі, — промовила вона. — Скажи мені, як це так? Що ти відчуваєш?

— Не розумію.

— Неправда. А може, ти вдавав? Ні. Це неможливо. Не зміг би так…

— Стрибнути?

— Я мала на увазі не те.

— А що?

Очі в неї звузилися.

— Не знаєш?

— Ну, знаєш! — відрізав я. — А зараз хіба уже цього не роблять?

— Роблять, але не так.

— То що, вибачай, у мене це так добре виходить?

— Ні, не дуже… але так, наче ти хочеш… Вона не закінчила фрази.

— Що?

— Сам знаєш. Я це відчувала^

— Я був злий… — признався я.

— Злий! — невдоволено повторила вона. — Я думала… сама не знаю, що я думала. Ніхто на це не зважився б. Знаєш?

Я приховав посмішку.

— І це тобі так сподобалося?

— Як ти цього не розумієш? Світ живе без страху, а тебе можна боятися.

— Іще хочеш? — запитав я. її губи розтулилися, вона знову дивилася на мене, мов на якесь страховисько

— Хочу!

. Вона присунулася ближче. Я взяв її руку й поклав на свою, її пальці ледь виходили за межі моєї долоні.

— Чому в тебе така тверда рука? — запитала вона.

— Це від зірок… Вони гранчасті. Ну а тепер спитай: «Чому в тебе такі страшні зуби»? Вона посміхнулася.

— Зуби в тебе звичайні.

Говорячи це, вона підняла мою руку. її обличчя було таке зосереджене, що я пригадав свою зустріч з левом і, замість образитись, посміхнувся, бо, кінець кінцем, це виглядало страшенно наївно.

Аен підвелася, налила собі чогось з невеликої темної пляшечки й випила.

— Знаєш, що це таке? — запитала вона, примружуючи очі, наче ця рідина пекла її. У неї були величезні вії, напевно, штучні. У акторок завжди штучні вії.

— Ні.

— Нікому не скажеш?

— Ні.

— Перто…

— Та невже? — сказав я про всяк випадок. Вона розплющила очі.

— Я тебе бачила ще раніше. Ти йшов з таким старезним дідуганом, а потім повертався сам.

— То був син мого молодшого колеги, — відповів я. «Найдивніше те, що це майже правда», — промайнула в мене думка.

— Ти привертаєш увагу. Знаєш?

— Що поробиш.

— Не лише тому, що ти такий великий. Ти й ходиш інакше і дивишся так, ніби…

— Що?

— Ніби весь час чогось чекаєш.

— Чого?

Вона не відповіла. Змінилася на обличчі. Важко дихаючи, подивилась на власну руку. Кінчики пальців тремтіли.

— Вже… — промовила Аен стиха і посміхнулася. Не до мене. її усмішка стала натхненною, зіниці розширились. Вона відкинулася назад, її голова лягла на сіре узголів’я, мідне волосся розсипалося по ньому. Вона дивилась на мене в якомусь трансі.

— Поцілуй мене.

Я обняв її, і це було жахливо — бо хотів і не хотів; мені здавалося, що вона перестає бути собою, що будь-якої миті вона може перетворитися в щось інше. Вона куйовдила пальцями моє волосся, її дихання, коли вона відривалася од мене, було як стогін. «Один з нас несправжній, підлий, — думав я, — але хто: вона чи я?» Вона була страшенно далеко. Я цілував її прекрасне обличчя, і навіть невимовне блаженство, що настало потім, не згасило моєї мовчазної спостережливості. Слухняна, навіть догідлива спинка стала подушкою для наших голів. Це було як присутність когось третього, і ми, наче знаючи про це, не промовили більше ні слова. Я вже засинав, обіймаючи Аен, а мені ще здавалося, що хтось стоїть і дивиться, дивиться…

Коли я прокинувся, вона ще спала. Ми були в іншій кімнаті. Ні, у тій самій. Але вона якось змінилася: частина стіни розсунулася, пропускаючи бліде світло нового дня. Над нами ще горіла лампочка. Я обережно відсунувся на край ліжка. Аен пробурмотіла крізь сон щось подібне до «Алан» і продовжувала спати.

Я пішов через великі порожні зали, звернені вікнами на схід. Промені ранкового сонця відбивалися в прозорих меблях тремтливим червоним полум’ям. Крізь відчинені двері я побачив чийсь силует: це був сіро-білий, позбавлений обличчя, робот, його торс випромінював ледь помітне світло — там, усередині, горів рубіновий вогник, ніби лампадка перед образом.

— Я хочу вийти, — сказав я.

— Будь ласка, прошу вас.

Срібні, зелені, блакитні сходи. У високому, як церква, холі я розпрощався одразу з усіма обличчями Аен. Робот розчинив передо мною двері. Я наказав йому викликати глідер.

— Будь ласка. Може, ви бажаєте поїхати домашнім?

— Хай буде домашній. Я хочу їхати в готель «Алькарон».

— Так і буде. До послуг.

Хтось уже говорив ці слова. Але хто? Я не міг пригадати.

Високими сходами (щоб ніхто не забував, що це палац, а не просто будинок) ми разом спустилися вниз. Саме сходило сонце. Я сів у машину. Коли вона рушила, озирнувся. Робот усе ще стояв у смиренній позі, схрестивши на грудях руки.

Вулиці були майже безлюдні. У садах, як дивовижні покинуті кораблі, замріялись вілли; так, саме замріялись, наче тільки на хвилинку присіли серед живоплотів і дерев, ніби склали свої гострокутні кольорові крила. У центрі було більш людно. Хмарочоси, що виблискували на сонці, будинки-пальмарії, будинки-велетні на широко розставлених ногах-опорах; вулиця проходила попід ними, зникала в блакитному просторі. Я не звертав уже на це ніякої уваги. У готелі я викупався і подзвонив у Бюро подорожей, щоб замовити ульдер на дванадцяту годину. Мене трохи розважало те, як легко я оперую цими назвами, навіть не уявляючи, що то за штука — ульдер.

Я мав ще чотири години. З’єднався з готельним Інфором і запитав про Брегів. У мене не було ні братів, ні сестер, але батьків брат мав двоє дітей: сина й дочку. Коли ж припустити, що й вони померли, то їхні діти…

Інфор назвав мені одинадцять Брегів. Я в свою чергу поцікавився генеалогією. Виявилося, що лише один з них — Аталь Брег — походить з моєї родини. Він був онуком мого дядька. Тепер він вже літня людина, років під шістдесят. Я вже зняв трубку, щоб подзвонити, але поклав її знову. Що я міг йому сказати? Або він мені? Як помер мій батько? Моя мати? Я вмер для них ще за їхнього життя і, народившись знову після їхньої смерті, не мав права розпитувати. Це було б (так мені здалося в ту мить) підлістю, наче я — перевертень — ошукав їх, полохливо тікаючи від власної долі, сховавшись у часі, який не став ще для мене смертельним, як для них. Це вони поховали мене в зірках, а не я їх на Землі.

І все-таки я зняв трубку. Сигнал був довгий. Нарешті озвався хатній робот і сказав мені, що Аталь Брег перебуває зараз за межами Землі.

— Де? — швидко запитав я.

— На Місяці. Виїхав па чотири дні. Що йому передати?

— Чим він займається? Яка в нього професія, — запитав я, — бо я не певен, чи це той, кого я шукаю, чи, можливо, я помилився.

Робота якось легше було ошукувати.

— Він — психопед.

— Дякую. Я подзвоню сам через кілька днів. Я поклав трубку. У всякому разі, він не астронавт; добре й це.

Я знову з’єднався з готельним Інфором і запитав, чим можна розважитися години дві-три.

— Запрошуємо вас до нашого реалону, — відповіли звідти. — «Наречена». Це найновіша реаль Аен Аеніс.

Я спустився вниз; це було під землею. Спектакль уже почався, але робот у проході сказав мені, що я майже нічого не пропустив: від початку минуло лише кілька хвилин. Він провів мене в темряві, видобув з неї якимось дивним способом яйцеподібне крісло і, посадивши мене, зник.

Спочатку в мене створилось таке враження, ніби я сиджу поруч з театральними підмостками, ні, на самій сцені — так близько грали актори. Здавалося, їх легко можна дістати, простягнувши руку. Я не міг би вибрати кращого спектаклю, бо це була історія з моїх часів, тобто історична драма; роки, до яких відносилася дія, не були точно визначені, але, судячи з окремих деталей, це мало відбуватися десь через кільканадцять років після мого відльоту.

Я втішався виглядом знайомих костюмів; сценографія була натуралістичною, завдяки чому я міг розважатися, помічаючи безліч помилок і анахронізмів. Герой — дуже вродливий смуглявий брюнет — вийшов з лому у фраку вранці і поїхав автомобілем на побачення з сиоєю коханкою; на ньому був навіть циліндр сірого кольору. Так, начеб він Арлекін і їде на Дербі. Далі на сцені появилася романтична корчма з метрдотелем, подібного до якого я ніколи в житті не бачив — він скидався на пірата; герой, сівши на фалди фрака, тягнув через соломинку пиво і т. п. і т. ін.

Раптом я перестав посміхатися: на сцену вийшла Аси. Вона була одягнена досить дивно, але це раптом втратило будь-яке значення. Глядач знав, що вона кохає іншого, а цього юнака обманює: типова мелодраматична роль зрадливої жінки — нудота, банальність і штамп. Але Аен піднялася вище цього. Була дівчиною, що живе лише сьогоднішнім днем: бездумною, хтивою і — через безмежну наївність, через жорстокість — невинною істотою, яка робить нещасними всіх, тому що не хоче зробити нещасним нікого. Падаючи в обійми одного, забувала про другого й робила це так, що вірилося в щирість її скоромипущого пориву.

Зрештою вся ця нісенітниця буквально розсипалася, й залишилася сама тільки Аен — велика актриса.

Реаль був чимось більшим, ніж просто об’ємним театром. Досить зосередити увагу на якійсь частині сцени, як вона, ця частина, починала рости, і глядач сам вирішував, хоче він бачити усю сцену чи лише якийсь побільшений її фрагмент. При цьому пропорції того, що стояло на межі поля зору, не деформувалися. Це була якась на диво дотепна оптична комбінація, що давала ілюзію надприродно виразної, відтіненої дійсності.

Потім я поїхав до себе нагору готуватися до від’їзду, бо за чверть години мав уже вирушати. Виявилося, що речей у мене більше, ніж я думав. Я ще не зібрався, як замугикав телефон: подано мій ульдер.

— Зараз спускаюся, — відповів я в трубку. Робот-носильник узяв чемодани, і тільки-но я попрямував до дверей, як знову почув телефонний сигнал. Я завагався. Сигнал повторювався знову й знову. «Хай не думає, що я тікаю», — вирішив я і зняв трубку, не будучи, проте, певний, що саме ця думка стала єдиною причиною цього мого вчинку.

— Це ти?

— Так. Ти вже прокинулася?

— Давно. Що ти поробляєш?

— Дивився на тебе… У реалі.

— Справді? — тільки й вимовила вона, але я почув у її голосі нотку задоволення. Це можна було зрозуміти так: тепер ти вже мій.

— Ні, — промовив я.

— Що ні?

— Дівчино, ти велика актриса, але я зовсім не той, за кого ти мене вважаєш.

— Чи цієї ночі я теж помилялася? — В її голосі бринів сміх, і я знову видався собі смішним. Не міг позбутися цього враження: квакер із зірок, який уже раз упав, — суворий, покутуючий і скромний.

— Ні, — відповів я, — не помилялась. Але я мушу їхати.

— Назавжди?

Її розважала ця розмова.

— Дівчино… — почав був я й не знав, що сказати. Якийсь час чув лише її дихання. Вона запитала:

— І що далі?

— Не знаю, — випалив я, але одразу ж поправився. — Нічого. Я їду звідси. Це ні до чого.

— Можливо, — погодилась вона. — Що ти дивився? «Справжніх»?

— Ні, «Наречену». Послухай-но…

— Це творча невдача. Я не можу на неї спокійно дивитися. Моя найгірша річ. Я тобі сама покажу. Ні, ні, сьогодні я не зможу. Завтра.

— Аен, я не прийду. Я справді за хвилину їду…

— Не говори мені «Аен», говори «дівчино»… — попросила вона.

— Дівчино, хай тобі біс! — вигукнув я, кинув трубку. Мені стало соромно, я підняв трубку знову, знову поклав і вискочив з кімнати так, ніби від когось тікав. Спустився вниз, але там виявилося, що ульдср чекає мене на даху. Довелось підніматися нагору.

На даху містилися сад-ресторан і аеродром. Скоріше вже ресторан-аеродром — літаючі перони, невидимі шибки — я не знайшов би свого ульдера й за рік. Мене провели до нього мало не за руку. Він виявився меншим, ніж я вважав. Я спитав, як довго триватиме політ, бо хотів почитати. Виявилося, близько дванадцяти хвилин.

Отже, не варто й братися до читання. Зсередини ульдер трохи нагадував експериментальні ракети «Термо-Факс», які я колись водив, тільки був більш комфортабельний. Робот, ввічливо побажавши мені щасливої дороги, зачинив дверцята, і тої ж миті стіни стали прозорими, а оскільки я сидів у першому з чотирьох крісел (інші три лишалися вільними), враження було таке, що я лечу на стільці, який стоїть у величезній склянці.

Дуже потішно, але це не мало нічого спільного з подорожжю ракетою або літаком, скоріше воно нагадувало політ на казковому літаючому килимі. Ця дивна машина з пронизливим свистом і без найменшої вібрації злетіла вгору по вертикалі, а потім уже, мов вистрілена з гармати, помчала по горизонтальній лінії. Знову повторилося те саме, на що я вже звернув увагу раніше, прискорення руху не супроводжувалося зростанням інерції. Тоді, на вокзалі, я міг ще вважати, що став жертвою якоїсь помилки, але тепер був уже абсолютно певний у правильності свого першого враження. Важко передати, що діялося зі мною, бо коли вони й справді змогли відокремити прискорення від інерції, то всі гібернації, проби, відбір, муки й клопоти нашої подорожі, виходить, були абсолютно зайвими. Так міг би почувати себе хіба що переможець гімалайської вершини, який після невимовне тяжкого підйому раптом переконується, що на цій горі стоїть переповнений туристами готель, бо поки він сам підіймався на вершину, з протилежного боку гори провели залізницю і спорудили в кінцевому її пункті ціле містечко з всілякими атракціонами. Думка про те, що, лишаючись на Землі, я взагалі не дожив би до цього відкриття, мене не заспокоїла, тут допомогло б хіба лише повідомлення, що це відкриття не може бути застосоване в космічній навігації.

Звичайно, то був чистісінький егоїзм — я це розумів, та все одно поки що я не міг відчувати ентузіазму, як годилося б у такому випадку.

Тим часом ульдер, тепер уже безшумно, летів далі. Я глянув униз. Ми саме проминали Терміналь, який поволі відпливав назад — справжнісінька крижана фортеця; на невидимих з землі його верхніх поверхах чорніли воронкоподібні отвори для вильоту ракет. Потім ми пролетіли неподалік од хмарочоса з чорними і срібними смугами; він височів і над ульдером. Стоячи на землі, неможливо було навіть приблизно скласти уявлення про його висоту. Він здавався трубою — мостом, що з’єднує місто з небом, а на тих «етажеркових полицях», що виступали з нього, роїлися ульдери та інші машини.

Люди на тих аеродромах нагадували маківки, розсипані по срібній таці. Я летів над білими й блакитними колоніями будинків, над садами. Вулиці дедалі ширшали; бруківка була кольорова — переважали рожеві й жовто-зелені барви. Море будинків, перетяте подекуди смугами зелені, розкинулося аж до обрію. Я навіть злякався, що так буде до самої Клавестри. Але машина збільшила швидкість, будинки розбіглися по садах, на зміну їм з’явилися широкі — звивисті й прямі — лінії доріг; вони тяглися багатьма ярусами, опускалися, перехрещувалися, зникали під землею, збігались докупи, розходилися й мчали в сіро-зелену далечінь, поцятковані рухомими крапками глідерів. Потім серед чотирикутних дерев показувалися величезні будівлі з дахами, схожими на ввігнуті дзеркала; у центрі цих дзеркал жевріло щось червонувате.

Ще далі запанувала зелень, на якій де-не-де вирізнялися квадрати рослинності іншого кольору — червоного, блакитного. Це не могли бути квіти: барви надто інтенсивні.

«Доктор Жюффон був би задоволений мною, — подумав я. — Третій день — і на тобі! А який початок. Не хто-небудь. Знаменита акторка, слава. Ну то й що ж, що вона боялася, а може, той страх теж їй приємний. Але навіщо він говорив про близькість? Чи це і є їхня близькість? А як по-геройському я кинувся у той водоспад. Благородний орангутанг. А потім красуня, перед якою юрба падає ниць, щедро його винагородила; ах, як це шляхетно з її боку!»

Обличчя в мене палало. «Ти, кретине, — лагідно промовляв я сам до себе, — а чого, власне, ти хочеш? Жінок? Ти мав жінку. Мав уже все, чого можна тут жадати, аж до пропозиції виступати в реалі включно. Тепер у тебе буде дім, походжатимеш по садку, читатимеш книжки, дивитимешся па зірки і тихо, в скромності своїй, промовлятимеш собі під ніс: я там був. Був і повернувся. І навіть закони фізики працювали на тебе, ти, щасливчику, у тебе попереду ще півжиття, а пам’ятаєш, як виглядає Ремер, що став старішим від тебе на сто років?» Ульдер почав знижуватися, знову залунав свист, білі і блакитні дороги, що розкинулися внизу, здавалися облитими емаллю, вони наближалися, ширшали. Великі стави і маленькі квадратні басейни виблискували під сонцем. Більшали будиночки, розсипані по схилах горців. На обрії бовваніло синє пасмо гір. Я побачив іще стежки, посилані гравієм, газони, клумби, холодну зелень води у бетонному обручі, доріжки, кущі, білий дах — усе це повільно обернулося, насунулось на мене і знерухоміло.