Повернення з зірок

4

Дверцята відчинилися. Біло-помаранчевий робот чекав на газоні. Я вийшов.

— Вітаємо вас у Клавестрі, — промовив робот, і його білий животик раптом заграв, наче там була схована музична шкатулка.

Сміючись, я допоміг йому винести мої речі. Ульдер лежав на траві, як невеличкий срібний дирижабль. Задній люк його відкрився, і два помаранчеві роботи викотили мій автомобіль, його важкий блакитний кузов заблищав на сопці. Я зовсім забув про свій автомобіль. А потім усі роботи, нав’ючивши на себе мої чемодани й пакунки, рушили один за одним у бік вілли.

Це був великий куб із стінами-вікнами. Спочатку — скляний солярій, далі — зал, їдальня і сходи нагору. Сходи дерев’яні. Робот — той, що міг грати, — не забарився звернути мою увагу на таку незвичну річ.

На другому поверсі було п’ять кімнат. Чотири з них — виконані в золотих і сріблястих тонах, особливо інтенсивних у тій, що виходила вікнами на схід, де вдалині виднілося синє пасмо гір. Я вибрав п’яту кімнату, з зеленими пунктирними лініями — ніби згорнуті в трубки листочки на кремовому тлі.

Поки я стояв біля вікна, роботи, працюючи вправно і безгучно, поскладали усе моє майно в стінні шафи. «Порт, — подумав я. — Гавань». Гори можна було побачити й звідси, вихилившись з вікна. Внизу розкинувся квітучий сад з десятком-двома старих розлогих фруктових дерев у глибині, їх виснажене, покручене гілля, мабуть, уже зовсім не родило.

Трохи далі, в напрямку шосе (я бачив його згори, з ульдера, а тепер його закривали живоплоти), серед дерев виднілася вишка для стрибків у воду. Басейн. Коли я одійшов від вікна, роботів уже не було. Я підсунув до вікна легкий письмовий стіл, розклав на ньому пачки наукових журналів, торбинки з кришталевими книгами та апарат для читання; окремо поклав кілька чистих зошитів і авторучку. Це була моя стара ручка — під час сильної гравітації вона текла і бруднила все, але Олаф чудово її відремонтував. Зошити я нашвидкуруч понадписував: «Історія», «Математика», «Фізика». Мені кортіло побігти до води, та я не був певен, чи можна вийти в самих плавках. Аж раптом згадав про купальні плащі, пішов коридором до душової і там, маніпулюючи пляшкою з пінявою рідиною, виготовив собі якесь жахливе лахміття. Здер його з себе і знову схопив пляшку.

Новий плащ вийшов трохи кращий, але й він нагадував вбрання Робінзона; з допомогою ножа я підрівняв рукави і поли свого нового одягу й вирішив, що цього уже вистачить.

Спустився вниз. Я все ще не знав, чи в будинку є хтось крім мене. У залі було порожньо; у саду — теж, лише помаранчевий робот стриг траву під кущами троянд, що вже відцвітали.

Майже бігом я кинувся до басейну. Вода виблискувала і мінилася на сонці. Невидимою стіною стояла над нею прохолода. Скинувши плащ на золотий пісок, що пік мені п’яти, я вибіг металевими сходами на трамплін. Він був низький, але для початку — саме те, що треба. Я відштовхнувся, крутонув сальто (не наважився на більше після такої перерви) і врізався у воду, як ніж.

Виринув щасливий. Поплив, сильно вимахуючи руками, перевернувся у воді й подався до протилежного берега. Басейн мав у діаметрі метрів з п’ятдесят. Не знижуючи темпу, я переплив його вісім разів, виліз на берег, як тюлень, і ліг на пісок. Серце шалено калатало. Я почував себе чудово. Земля все-таки чарівна! За кілька хвилин я знову був сухий. Підвівся, роздивився на всі боки: нікого. Чудово. Знову вибіг на трамплін. Спочатку зробив сальто спиною вперед. Непогано, хоч я й відштовхнувся надто сильно; замість кінцевої дошки була пластикова плита — ходила як пружина. Потім подвійне сальто; це мені не дуже вдалося, вдарився стегнами об воду. Шкіра враз почервоніла, мов ошпарена. Повторив. Трохи краще, але все ще не так, як слід. Після другого обороту я не встиг повністю випростатися: по вертикалі. Але я не хотів здаватися, я ще мав час — стільки часу! Третій, четвертий, п’ятий стрибок. У мене трохи шуміло у вухах, коли, на всяк випадок ще раз оглянувшись навколо, я спробував зробити сальто гвинтом. Повне фіаско. Від зіткнення з водою у мене перехопило дух, я наковтався води і, пирхаючи й кашляючи, виліз на пісок. Сидів під ажурними східцями трампліна, такий осоромлений і сердитий на себе, що аж зайшовся гучним реготом. Потім поплавав іще: чотириста метрів, перерва і знову чотириста.

Повертаючись додому, я дивився на світ іншими очима. «Мабуть, цього мені найбільше не вистачало», — думав я.

Білий робот чекав під дверима.

— Ви їстимете у себе чи в їдальні?

— А я буду там сам?

— Так. Подружжя приїздить завтра.

— Хай буде в їдальні.

Пішов нагору і переодягнувся. Я ще не вирішив, з чого саме починати оці мої заняття. Мабуть, що з історії, так буде найправильніше, хоч мені й дуже хотілося дізнатися про все одразу ж, найбільше — про таємницю переможеної гравітації. Пролунав мелодійний звук. Це не телефон. Я не знав, що він означає, і тому з’єднався з домашнім Інфором.

— Вас запрошують на обід, — пояснив мені мелодійний голос.

Їдальня була залита профільтрованим через зелений колір світлом, похилі шибки під стелею переливалися як кришталь. Стіл був накритий на одну персону. Робот подав меню.

— Не треба, — сказав я, — байдуже, що подасте.

Перша страва нагадувала холодник. Друга — взагалі нічого не нагадувала. З м’ясом, картоплею, всякою там городиною, мабуть, доведеться розпрощатися назавжди.

Добре, що я обідав сам, бо десерт вибухнув, коли я торкнувся його ложечкою. Може, це й надто сильне визначення того, що сталося, та в усякому разі крем був у мене і на колінах, і на светрі. Цей складний витвір виглядав твердим лише зверху, а я так необережно штрикнув його.

Коли з’явився робот, я запитав його, чи не можна подати каву до кімнати.

— Звичайно, — відповів він. — Зараз?

— Так. Тільки побільше!

Я сподівався, що кава допоможе мені перебороти сонливість — мабуть, результат купання: мені шкода стало часу для сну. О, тут і справді було інакше, ніж на борту корабля! Надворі припікало сонце, дерева кидали короткі тіні, повітря тремтіло вдалині, у кімнаті було майже холодно. Я вмостився за столом з книжками. Робот приніс каву. У прозорому термосі її було, мабуть, літрів зо три. Я промовчав. Очевидно, винен був мій ріст.

Я збирався почати з історії, але взявся за соціологію, бо хотілося якнайшвидше дізнатися якнайбільше. Проте незабаром я переконався, що нічого з цього не вийде. Соціологія була насичена важкою, специфічною математикою, а ще гіршим було те, що автори посилалися на невідомі мені факти. Крім того, я не розумів багатьох слів і змушений був шукати їх в енциклопедії. Надто вже повільно посувався я уперед. Встановив собі другий оптон (всіх було три) і, махнувши рукою на непролазні хащі науки, взявся за звичайний шкільний підручник історії.

Куди поділося моє терпіння, те саме, за яке Олаф називав мене останнім втіленням Будди. Замість того щоб читати усе за порядком, я одразу ж накинувся на розділ, присвячений бетризації.

Теорію розробили три вчених: Бенне, Тримальді і Захаров. Звідси походила й назва. Я з подивом дізнався, що вони були моїми ровесниками: цю ідею проголосили через рік після нашого відльоту. Опір, звичайно, був величезний. Спочатку ніхто не хотів навіть серйозно ставитись до цього проекту. Потім його винесли на розгляд ООН. Довго кочував з підкомісії в підкомісію, схоже було на те, що він потоне у нескінченних дебатах. Разом з тим дослідні роботи швидко посувалися вперед, вдосконалювалися, здійснювалися масові експерименти на тваринах, потім на людях. (Першими стали самі ініціатори; Тримальді певний час перебував у важкому стані, тоді ще не знали про небезпечність бетризації для дорослих, і цей прикрий випадок загальмував усе аж на вісім років). Але на сімнадцятий рік після Нуля (це мій особистий лік часу: Нуль означав старт «Прометея») було ухвалено рішення про повсюдне запровадження бетризації. Проте це лише початок, а не кінець боротьби, як говорилося у підручнику, за «гуманізацію людства». У багатьох країнах батьки не хотіли піддавати своїх дітей щепленням, а перші бетристанції часто зазнавали нападів з боку розлюченої юрби, близько двадцяти їх було повністю зруйновано. Період заворушень, репресій, примусу і опору тривав років двадцять. З цілком очевидних причин у шкільному підручнику згадувалось про це лише загальними фразами. Читаючи, я в думці пообіцяв собі ознайомитися з цим детальніше з допомогою спеціальних праць. Зміни міцно увійшли в побут лише тоді, коли перше бетризоване покоління вже мало дітей. Про біологічний бік справи в цій книжці я не знайшов жодного слова. Зате там не бракувало похвал на честь Бенне, Тримальді і Захарова. Було навіть висунуто проект лічити роки Нової Ери з часу запровадження бетризації. Проте він залишився нездійсненим. Лік років не змінився. Змінилися люди. Розділ у підручнику закінчувався патетичним описом Нової Епохи Гуманізму.

Я знайшов монографію про бетризацію, що належала перу Ульріха. Знову ця математика, але я вирішив у ній розібратися. Це щеплення не зачіпало спадкової плазми, чого я в душі побоювався. Зрештою, коли б це так, то не було б потреби бетризувати кожне наступне покоління. Я подумав про це з полегкістю. У всякому разі, принаймні теоретично залишилася можливість повернення назад. Виявляється, що за допомогою групи протеолітичних сизимів впливали на розвиток переднього мозку у ранній період життя. Ефект був такий: атрофування агресивних інстинктів на 80–88 процентів порівняно з небетризованими; виключення асоціативних зв’язків між актами агресії і сферою позитивних відчуттів; атрофування здатності рискувати власним життям — пересічно на 87 процентів. Як найбільше досягнення подавалося те, що згадані зміни не впливали негативно ні на розвиток інтелекту, ні на процес формування характеру. І що особливо важливо, обмеження, які з’являлися, не викликалися страхом. Іншими словами, людина не вбивала не тому, що боялася цього вчинку. Таке становище привело б до зараження страхом усього людства. Людина не вбивала тому, що… це не могло навіть спасти їй на думку…

Одна фраза Ульріха припала мені до душі: бетризація стимулює атрофію агресивності через брак наказу, а не через заборону. Після деяких роздумів я, проте, змушений був констатувати, що це не пояснює найголовнішого: ходу думки людини, підданої бетризації. Адже вони виглядали цілком нормальними людьми, могли ж уявити собі абсолютно все, значить і вбивство. Що ж робило неможливим його здійснення?

Я шукав відповіді на це запитання до смерку. Як завжди буває з науковими проблемами, те, що здавалося відносно ясним і простим в короткому загальному висвітленні, ускладнювалося тим більше, чим детальніше я знайомився з проблемою. Співучий сигнал покликав мене вечеряти. Я попросив, щоб мені подали вечерю в кімнату. Але навіть не доторкнувся до неї. У поясненнях, які я нарешті знайшов, не зовсім сходилися кінці з кінцями. Репульсія, схожа на огиду; надзвичайна нехіть, сили якої не міг зрозуміти небетризований; найцікавішими були свідчення осіб, яких у свій час — вісімдесят років тому — в інституті Тримальді під Римом зобов’язали подолати невидимий бар’єр, створений у їхній свідомості. То виявилось чи не найцікавішим з усього, що я прочитав. Жоден з них не подолав цього бар’єра, але звіти піддослідних про переживання, зв’язані з випробуваннями, дещо різнилися між собою. В одних переважали психічні симптоми: бажання втекти, вирватися з ситуації, в яку вони потрапили. Повторні випробування викликали у цих людей сильний головний біль і невроз, який, щоправда, легко виліковувався. В інших переважали фізичні симптоми: нервозність дихання, відчуття задухи, що нагадувало ознаки жаху, хоч люди зовсім не скаржилися на страх, а лише на тілесні недуги.

Як дослідив Пільгрен, здійснення мнимого вбивства, наприклад ляльки, було можливе у вісімнадцяти процентів бетризованих, але думка, що тут справа лише з лялькою, мусила набрати характеру цілковитої певності.

Заборона поширювалася на всіх вищих тварин, але вже плазуни і змії під неї не підпали, не стосувалася вона й комах. Очевидно, бетризованим бракувало відчуття зоологічної систематизації. Заборона просто асоціювалася з повсюдно поширеним уявленням про ступінь зближення з людиною. Кожна людина — освічена чи ні — вважає, що собака — істота набагато ближча людині, ніж змія. Цим усе пояснювалося.

Я проглянув ще чимало інших праць і погодився з тими авторами, які твердили, що зрозуміти бетризованого інтроспективне може лише інший бетрнзований. Я одірвався від цього читання з дивним почуттям. Найбільше непокоїв мене брак критичних праць, хай навіть пасквілянтських за своїм духом, якогось аналізу, де підсумовувалися б усі негативні наслідки цього заходу, бо в тому, що вони повинні бути, я ні на мить не сумнівався; не тому, що не шанував дослідників, а просто тому, що такою вже є природа всіх людських починань: ніколи в них не бувало доброго без поганого.

У невеличкому соціологічному нарисі Мурвіка наводилося чимало цікавих даних про рух опору проти бетризації, який супроводжував її перші кроки. Певне, найсильнішим був він у країнах з довголітніми традиціями кривавих видовищ — в Іспанії і деяких державах Латинської Америки. Нелегальні товариства боротьби з бетризацією організовувались мало не в усьому світі, особливо в Південній Африці, у Мексіці й на деяких тропічних островах. Вони не зупинялися ні перед чим, починаючи від підробки медичних посвідок про щеплення і аж до вбивства лікарів, які ці щеплення проводили. Після періоду масового опору і гострих сутичок запанував відносний спокій. Відносний, бо саме тоді почав висуватися на перший план конфлікт поколінь. Молоде бетризоване покоління, підростаючи, відкидало значну частину людських надбань; звичаї і звички, мистецтво, вся культурна спадщина були піддані тотальній переоцінці. Зміни зачепили величезну кількість найрізноманітніших сфер, починаючи від сексуального життя і кінчаючи ставленням до війни.

Щоправда, цього і сподівалися. Статут остаточно набрав чинності аж через п’ять років після його схвалення, а тим часом готувалися численні кадри вихователів, психологів та інших спеціалістів, що мали забезпечити потрібний напрямок розвитку нового покоління. Абсолютно необхідною виявилася всебічна реформа шкільної освіти, перебудова репертуару видовищ, тематики книжок і фільмів. Щоб у кількох словах охарактеризувати масштаби корінного перелому в житті людства, досить сказати, що бетризація і всі зв’язані з нею заходи забирали протягом перших десяти років близько сорока процентів народного доходу у всеземному масштабі.

То був час великих трагедій. Бетризована молодь ставала чужою для власних батьків. Не поділяла їхніх інтересів. Гидувала їхніми кривавими смаками. Протягом чверті століття доводилося видавати дві категорії газет, книжок, запроваджувати подвійний репертуар у театрах — один для старшого, другий для молодшого покоління. Все це діялося вісімдесят років тому. Тепер уже народжувалися діти третього бетризованого покоління, а небетризованих залишилася буквально жменька, їхній вік сягав зараз за сто тридцять років. Те, чим жили вони, будучи молодшими, для нового покоління було таким же далеким, як звичаї людей кам’яного віку.

У підручнику історії я знайшов нарешті розділ, присвячений другій найбільшій події минулого століття. Це була перемога над гравітацією. Ціле століття навіть так і називали: «Вік парастатики». Моє покоління мріяло про опанування тяжінням в надії, що це спричиниться до цілковитого перевороту в астронавтиці. Насправді все сталося трохи інакше. Переворот відбувся, але він охопив перш за все Землю.

Проблема «мирної смерті», породжена всілякими аваріями на транспорті, стала прокляттям моїх часів. Я пам’ятав, скільки найвидатніших людських умів билося над тим, щоб, розвантаживши вічно переповнені шосе й інші шляхи, хоч трохи знизити невпинно зростаючу кількість нещасних випадків; рік у рік сотні тисяч людей гинули в катастрофах, проблема здавалася такою ж нерозв’язною, як і квадратура кола… Твердили, що досягнути повної безпеки пішхода неможливо; найдосконаліший літак, автомобіль чи поїзд може вийти з-під людського контролю — хоч автомати й надійніші за людину, але й вони псуються. Отже, навіть найдосконаліша техніка не дає цілковитої гарантії безпеки.

Парастатика, гравітаційна інженерія несподівано вирішили цю нагальну проблему, бо ж світ бетризованих не міг бути нічим іншим, як світом абсолютної безпеки; у противному разі біологічна досконалість цього заходу повисла б у повітрі.

Ремер мав рацію. Суть відкриття неможливо було виразити нічим іншим, крім математики, я б сказав, карколомної математики. Його теоретичне узагальнення, дійсне «для всіх можливих світів», подав Емідь Мітке, син поштового службовця, геній-дивак, який зробив з теорією відносності те саме, що Ейнштейн зробив з теорією Ньютона. Це була довга, незвичайна і неправдоподібна історія, переплетення дрібного і великого, людської кумедності і людської величі, яка нарешті після сорока років закумулювалася у винаході «малих чорних скриньок».

Ці малі чорні скриньки повинна була мати кожна без винятку машина, кожен корабель — надводний, підводний чи літаючий; вони були гарантією, як жартома сказав Мітке на схилі свого життя, тимчасового порятунку; в момент небезпеки — падіння літака, зіткнення автомобілів чи поїздів (одним словом, під час катастрофи) — вони вивільнювали заряд «гравітаційного антиполя», яке, утворюючись і з’єднуючись з викликаною ударом (беручи ширше, раптовим гальмуванням, втратою швидкості) силою інерції, давало в результаті нуль. Цей математичний нуль давав себе відчути цілком реально: він абсорбував увесь удар, всю енергію катастрофи і рятував таким чином не тільки пасажирів машини, але також і тих, на кого в іншому випадку обрушилась би вся її сліпа маса.

«Чорні скриньки» були скрізь: навіть у підйомних кранах, у ліфтах, у поясах парашутистів, на океанських кораблях і в моторолерах. Простота їхньої конструкції вражала, як і складність теорії, що їх породила.

Перші промені ранкового сонця зазирнули в мою кімнату, коли, страшенно втомлений, я впав на ліжко, гордий тим, що збагнув другу після бетризації найбільшу подію, яка сталася на Землі за час моєї відсутності.

Мене збудив робот, що приніс до кімнати сніданок. Було близько першої години дня. Сідаючи на ліжко, я перш за все глянув, чи під рукою праця Старка «Проблематика зоряних польотів», яку я відклав минулої ночі.

— Ви повинні вечеряти, — сказав мені з докором робот, — бо так можна підірвати свої сили. І читання до світанку теж протипоказане. Лікарі не рекомендують цього робити. Ви про це знаєте?

— Знаю. А звідки ти знаєш?

— Це мій обов’язок.

Він подав мені тацю.

— Постараюсь виправитися, — сказав я.

— Я сподіваюсь, ви не сприйняли доброзичливість як настирливість, — відповів робот.

— Анітрохи, — промовив я. Помішуючи каву, відчуваючи під ложечкою грудки цукру, я дивувався, хоч зовні був спокійний, що я вже справді на Землі, що повернувся, дивувався не тільки тому, що згадав, як читав цілу піч, і враження від прочитаного ще відстоювалось у моїй голові, але й просто тому, що сиджу на ліжку, що б’ється моє серце — що я живу. І мені захотілося чимось відзначити це відкриття, але, як і можна було сподіватися, нічого путнього я не придумав.

— Послухай-но, — звернувся я до робота, — я маю до тебе прохання.

— До послуг.

— Маєш хвилинку часу? Заграй мені ту мелодію, що вчора. Добре?

— Охоче, — відповів він, і під веселі звуки музичної шкатулки я швидко випив каву. Коли робот вийшов, я переодягся й побіг до басейну. Не знаю, чому я так поспішав. Щось мене ніби підганяло, я наче відчував, то кожної миті хтось може відібрати у мене цей спокій як незаслужений. Проскочивши сад, я кількома стрибками злетів на трамплін, відштовхнувся від дошки і в цю мить побачив двох людей, що вийшли з-за будинку. Звичайно, я не встиг їх розглянути. Зробив сальто, не найкраще, і пірнув. Розплющив очі. Зелена вода; тіні хвиль витанцьовували на сонячному дні. Поплив під водою в напрямку сходів, а коли виринув, у саду вже нікого не було. Але мої натреновані очі зафіксували під час стрибка — догори ногами, в якусь долю секунди — чоловіка і жінку. Певно, то були мої сусіди. Мені хотілося ще раз переплисти басейн, але Старк переміг.

Вступ до книги, в якому польоти до зірок трактувалися як помилка астронавтської молодості, так розлютив мене, що я вже вирішив був закинути книжку і не повертатись до неї. Але пересилив себе. Пішов нагору, переодягся. Коли сходив униз, побачив на столі в холі вазу з блідо-рожевими фруктами, які трохи нагадували груші. Набрав їх повні кишені, розшукав затишну, оточену з трьох боків живоплотом місцинку, виліз на стару яблуню, вибрав зручну розвилку й заглибився у вивчення цієї «похоронної» над справою всього мого життя.

Почитавши з годину, відчув, що вже не такий певний своєї правоти. Старк оперував аргументами, яким важко щось протиставити. Він розглядав ті скупі дані, що їх принесли перші дві експедиції перед нашою; ми називали їх «пункціями», бо по суті то було лише зондування на відстань кількох світлових років. Старк склав таблицю статистичне вірогідного розсіяння, тобто «густоти заселення» усієї галактики. Ймовірність зустрічі розумних істот він допускав у співвідношенні один до двадцяти. Інакше кажучи, з кожних двадцяти експедицій у радіусі 1000 світлових років одна мала шанс відкрити заселену планету. Проте такий результат — хоч це, можливо, й звучало певним дисонансом до передмови — Старк вважав вартим уваги, і план космічних контактів виглядав неспроможним аж у дальшому викладі.

З почуттям обурення читав я те, що не відомий мені автор писав про експедиції, подібні до нашої, тобто ті, що здійснювалися до відкриття ефекту Мітке і явищ парастатики. Він вважав їх безглуздими. Але в цій самій книжці чорним по білому було написано, що створення корабля, який досягав би швидкості порядку 1000, а то й навіть двох тисяч «g», в принципі є можливим. Екіпаж такого корабля взагалі не відчував би прискорення чи гальмування, на борту такого корабля було б постійне тяжіння, що дорівнювало б певній частці земного. Таким чином, Старк визнавав, що польоти до меж галактики і навіть до інших галактик — трансгалактодромія, про яку так мріяв Олаф, — можливі, і то в межах одного людського життя. При швидкості, меншій за швидкість світла на якусь долю процента, екіпаж, досягнувши глибин метагалактики і повернувшись на Землю, постарів би лише на кілька чи кільканадцять місяців. Але на Землі за цей час проминули б уже не сотні, а мільйони років. Цивілізація, яку застануть ті, що повернуться, не могла б прийняти їх у своє лоно. Це ще не все. Адже йшлося не про долю групи людей. Вони були посланцями всього людства, що ставило — через них — питання, на які вони мали принести відповідь.

Якщо ця відповідь стосувалась проблем, зв’язаних із ступенем розвитку цивілізації, то людство напевне здобуло б її раніше, ніж вони б повернулися. В усякому разі, від постановки питання до одержання відповіді мали минути мільйони років.

Мало того. Відповідь була б неактуальною, була б чимось мертвим, бо вони принесли б відомості про стан тієї, позагалактичної цивілізації, стосовно до того часу, в якому дістались до іншого зоряного берега. Під час їхньої зворотної подорожі той світ теж не стояв би на місці, а просувався б уперед на мільйон, два-три мільйони років. Питання і відповіді, отже, мали б величезний розрив у часі, відповіді надходили б з таким запізненням, яке абсолютно знеоцінювало б їх, призводило б до того, що будь-який обмін досвідом, духовними цінностями, думками ставав би фікцією. Марнотратством. Значить, посланці Землі були б посередниками, що приносили б мертві дані, а їхня справа — актом безумовного самовиключення з людської історії, космічні експедиції являли б собою невідомий досі, найдорожчий з усіх можливих вид втечі з поля історичних перетворень. І заради такої химери, заради такого, ніколи не компенсованого, завжди марного безумства Земля мала б працювати з найбільшим напруженням і віддавати своїх найкращих людей?

Книга завершувалася розділом про можливість космічних досліджень за допомогою роботів. Вони теж, очевидно, приносили б мертві дані, але в такий спосіб можна було б уникнути людських жертв.

Був там ще додаток на три сторінки, спроба дати відповідь на питання, чи можливі польоти з надсвітловими швидкостями і навіть так званий «моментальний космічний контакт», тобто подолання простору Всесвіту без втрати або майже без втрати часу, завдяки ще не відомим властивостям матерії і простору, через посередництво якогось «дистанційного контакту»; ця теорія або, скоріше, гіпотеза, не підкріплена майже ніякими фактами, мала свою назву — телетаксія. Старк вважав, що має аргумент, який перекреслює і цей, останній уже, шанс. Якби така можливість існувала, твердив він, то її, безперечно, відкрила б якась із більш розвинутих цивілізацій нашої або інших галактик. У такому разі її представники могли б за надзвичайно короткий час у свою чергу «відвідати на відстані» всі планетні системи, не минаючи й нашої. Земля, однак, не зазнала досі такого «телевізиту», і це є доказом, що такий блискавичний спосіб проникнення в Космос можна собі уявити, але здійснити — ніколи.

Я повертався додому приголомшений, почуваючи себе, мов скривджена дитина. Старк, людина, якої я ніколи не бачив, завдав мені страшного удару. Мій бездарний переказ не відтворює нещадної логіки його висновку. Не знаю, як я дістався до кімнати, як переодягнувся; мені схотілося закурити, та раптом я зрозумів, що давно палю сигарету, сидячи на ліжку і згорбившись, наче чогось чекаю. Ага, обіду. Буде спільний обід.

Так воно й сталося — я побоювався людей. Я не признавався собі в цьому, тому-то так швидко погодився розділити віллу з чужими: може, навіть і те, що я на них чекав, викликало цей несамовитий поспіх, немов я намагався встигнути все зробити, приготуватись до їхньої присутності, вже прилучений завдяки книгам до таємниць нового життя. Я не сказав би собі цього так твердо ще сьогодні вранці, але після книги Старка я з хвилюванням чекав зустрічі. Я дістав з апарата для читання голубуватий, схожий на зернятко кристалик і, відчуваючи якийсь забобонний страх, поклав його на стіл. Це він нокаутував мене. Вперше після повернення я подумав про Турбера й Джімму. Мені треба з ними побачитись. Може, Старк і має рацію, але якась інша правда — на нашому боці. Ніхто не пізнав абсолютної істини. Цього не може бути. Із заціпеніння мене вивів співучий сигнал. Я обсмикнув светр і зійшов униз, зосереджений, уже спокійніший. Сонце просвічувало крізь виноградні лози веранди, зал, як завжди в другій половині дня, був залитий розсіяним зеленкуватим світлом. Коли я зайшов, відчинилися протилежні двері — то були мої сусіди, обоє досить високі, як на нинішні часи. Ми зустрілися напівдорозі, ніби дипломати. Я назвав своє прізвище, ми потиснули одне одному руки й сіли за стіл.

Мене огорнув якийсь дивний спокій; мабуть, так почуває себе боксер, підвівшись з рингу після технічного бездоганно завданого нокаутуючого удару. Я придивлявся до молодої пари.

Дівчині не було, мабуть, і двадцяти років. Значно пізніше я зрозумів, що її неможливо змалювати словами, більш того: вона напевне не була б схожа на власну фотографію, і навіть наступного дня я не міг сказати, який у неї, наприклад, ніс — прямий чи трішечки кирпатий. Те, як вона простягала руку, щоб узяти тарілку, радувало мене, як щось дороге, як приємна несподіванка; вона посміхалась рідко й спокійно, наче з крихтою недовір’я до самої себе, наче вважала себе недосить витриманою, занадто веселої або, може, покірної вдачі, і розсудливо прагнула приховати це, але весь час вона трішечки запізнювалася виявити всю вимогливість щодо себе, знала про це, і це навіть розважало її.

Я відчував, що не можу не дивитись на неї, хоч як намагався: щохвилини втуплював у неї очі, дивився на її волосся, яким ворушив вітерець, нахиляв голову над тарілкою, зиркав крадькома, так що двічі мало не перекинув вазу з квітами — одним словом, показав себе, нівроку! Але вони ніби взагалі не помічали моєї присутності. У них були якісь свої, зрозумілі лише їм, відтінки в поглядах, їх єднали невидимі нитки взаєморозуміння. За весь час не знаю, чи обмінялися ми хоча б десятьма словами — про те, що погода гарна, що місцевість тут приємна і можна добре відпочити.

Цей Маргер був тільки на голову нижчий за мене, але худорлявий, як хлопець, хоч йому й перевалило, мабуть, за тридцять. Одяг його витриманий в темних тонах; сам білявий, голова видовжена, високе чоло. Спочатку, доки його обличчя залишалось нерухомим, він видався мені винятково вродливим. Тільки-но починав говорити, посміхаючись і звертаючись до своєї дружини (вся розмова складалася з натяків і недомовок, незрозумілих для стороннього), як одразу ж ставав майже бридкий. Бридкий, то, мабуть, занадто: просто порушувались пропорції його обличчя, губи кривились трохи наліво, і навіть сміх його звучав якось вдавано, хоч зуби мав гарні, білі. А коли пожвавішав, то й очі в нього стали надто вже блакитними, щелепа досконало окресленою, і весь він скидався на позбавлену індивідуальності картинку з журналу мод.

Одним словом, з першої ж хвилини я відчув до нього антипатію.

Дівчина (бо я мусив так думати про його жінку, хоча б і не хотів) не мала ані красивих очей, ані незвичайних губ чи волосся; в ній я не примітив нічого незвичайного. Вона вся була незвичайною. «З такою,, несучи на спині в’юк, можна пройти скелясті гори вздовж і впоперек», — подумав я. Чому, власне, гори? Не знаю. Вона викликала в мене асоціацію з ночівлями в ялівцевих заростях, з виснаженими сходженнями на гори, з морським берегом, на якому немає нічого, крім піску та хвиль. Чи це лише тому, що на губах її не було помади? Я відчував її посмішку, сидячи з протилежного боку столу, навіть коли вона взагалі не посміхалася. У раптовому нападі зухвалості я вирішив подивитись на її шию — ніби хотів щось украсти. Це було вже під кінець обіду.

Маргер несподівано повернувся до мене — і я не ручуся, що не почервонів.

Він говорив досить довго, перш ніж до мене дійшов зміст його слів. Що при будинку є лише один глідер, а він мусить його, на жаль, узяти — треба поїхати до міста. Отже, якщо я теж збираюся туди, то можу їхати разом з ним. Він міг би також, звичайно, прислати мені з міста інший глідер, або…

Я перебив його. Почав з того, що нікуди не збираюсь, але завагався, наче щось пригадав, і раптом почув владний голос, який ніби належав зовсім не мені, що справді я маю намір поїхати до міста, і якщо можна…

— От і чудово, — сказав він. Ми вже вставали з-за столу. — О котрій годині вам найзручніше?

Ми обмінялися ще кількома ввічливими фразами; лише тоді мені стало зрозуміло, що він, очевидно, поспішає, і я сказав йому, що можу їхати коли завгодно. Домовилися — за півгодини.

Я піднявся до себе, досить-таки здивований тим, як усе обернулося. Я не мав з ним нічого спільного. І мені зовсім не хотілося до міста. Отже, навіщо вся ця прогулянка? До того ж мені здавалося, нібито він трохи пересолив у своїй люб’язності. Кінець кінцем, якби я й справді поспішав до міста, роботи напевно не дали б мені пропасти або добиратись пішки. Чи, може, Маргер хотів чогось од мене? Але чого? Адже він мене зовсім не знав. Отак я ламав собі над цим голову, поки не настав умовлений час, і тоді зійшов униз.

Його дружини не було ніде видно; не визирнула вона й у вікно, щоб іще раз папрощатися з ним. Спочатку ми мовчки сиділи в просторій машині, дивлячись на повороти й закрути шосе, що зміїлося поміж пагорбами. Потроху зав’язалася розмова. З неї я дізнався, що Маргер інженер.

— Сьогодні мені саме треба перевірити міську селек-станцію, — сказав він. — Ви, мені здається, теж кібернетик?…

— З епохи кам’яних сокир, — відповів я. — Вибачте… а звідки ви знаєте?

— У Бюро подорожей мені сказали, хто буде нашим супутником, бо, цілком природно, це мене цікавило.

— Ага.

Ми трохи помовчали: споруди з кольорової пластмаси миготіли все частіше: наближалися околиці міста.

— Якщо можна… я хотів поцікавитися, чи мали ви коли-небудь справу з автоматами? — раптом запитав він; і не стільки із змісту цього питання, скільки з тону я збагнув, що моїй відповіді Маргер надає певного значення. Що він мав на увазі? Що саме?

— Вас цікавлять… неполадки? їх у нас вистачало. А втім, це природно; то були моделі страшенно застаріли порівняно з вашими…

— Ні, не такі неполадки, — швидко озвався він, — я маю на увазі скоріше перебої в роботі, викликані подібною зміною умов… Ми вже, на жаль, не маємо можливості випробовувати автомати в таких надзвичайних обставинах.

Тепер усе звелося до чисто технічних проблем. Його просто цікавило, як виглядали певні параметри функціонування електромозку в сфері потужних магнітних полів, у туманностях, у вирах пертурбації тяжіння, але я не був певний, чи ці відомості не є часом даними з архіву експедиції, який поки що не дозволили опублікувати. Я розповів те, що знав, а детальніші дані порадив йому взяти у Турбера — заступника наукового керівника експедиції.

— А міг би я послатись на вас?…

— Звичайно.

Він гаряче подякував. Я був трохи розчарований. Тільки й усього? Проте завдяки цій розмові між нами встановився якийсь професійний контакт, і я в свою чергу запитав про характер його роботи; я не знав, що то за селекстанція, яку він мав перевіряти.

— Та нічого цікавого. Звичайний склад брухту… Власне кажучи, я волів би присвятити себе теоретичній роботі, а це лише практика, зрештою, не дуже цікава.

— Практика? Робота на складі брухту? Тобто як? Адже ви кібернетик, отже…

— Йдеться про кібернетичний брухт, — пояснив він з кривою посмішкою. І додав ніби трохи погордливо: — Бо ми, знаєте, дуже ощадливі. Дбаємо про те, щоб ніщо не пропадало… У своєму інституті я міг би показати вам чимало цікавих речей, але тут — що ж…

Він знизав плечима; глідер з’їхав з шосе, прослизнув під високу металеву браму й зупинився на широкому заводському подвір’ї; я побачив ряди транспортерів, вантажні крани, щось подібне до модернізованого мартена.

— Зараз я віддам машину у ваше розпорядження, — сказав Маргер. З віконця в стіні, біля якої ми стояли, висунувся робот і щось йому сказав. Маргер вийшов з глідера, я побачив, як він жестикулює, а потім заклопотано обернувся до мене:

— Ну й діла, — промовив він. — Глоор захворів… Це мій колега, самому мені не можна; що тепер робити?!

— А що там таке? — запитав я і теж вийшов.

— Перевірку мусять проводити двоє людей; принаймні двоє, — пояснив він. Раптом обличчя його проясніло. — Любий Брег! Адже ви кібернетик! Якби ви погодились!

— Ого, — усміхнувся я, — кібернетик? Античний, треба додати. Адже я нічого не знаю.

— Та це чиста формальність! — перебив він. — Технічні справи я візьму, зрозуміло, на себе, йдеться лише про формальний підпис і нічого більше!

— Он як? — озвався я тихо. Я добре розумів, що він поспішає до жінки, але мені ніколи не подобалось удавати з себе того, ким я насправді не був; не вмію лицемірити і тому одверто сказав йому про це як міг м’яко. Він підняв руки, наче захищаючись.

— Та пі, зрозумійте мене правильно, прошу! Хіба що ви поспішаєте кудись, адже у вас були якісь справи в місті. То я вже якось… вибачайте, що…

— Справи можуть зачекати, — відповів я. — Будь ласка, скажіть, що треба; якщо я зможу, допоможу.

Ми увійшли до білого будинку, що стояв трохи оддалік від інших; Маргер повів мене коридором, зовсім безлюдним, у нішах якого стояло кілька нерухомих роботів. У маленькому, просто обставленому кабінеті він вийняв із стінної шафи купку паперів і, розкладаючи їх на столі, почав пояснювати, в чому полягає його, або скоріше наше, завдання. З нього не вийшов би викладач; скоро я почав сумніватися і в тому, що Маргер зробить наукову кар’єру — весь час він перебільшував мої знання і посилався на речі, про які я ніколи не чув.

Я змушений був частенько перебивати його і ставити елементарні запитання, але він, із зрозумілих причин зацікавлений у тому, щоб не образити мене, сприйняв усі прояви мого неуцтва мало не як чесноти. Нарешті я довідався, що вже десятки років, як виробництво й життя твердо розмежовані.

Виробництво було автоматичне і перебувало під наглядом роботів, за якими стежили інші роботи, і в його процесі вже не було місця для людей. Суспільство існувало само по собі, а роботи й автомати — самі по собі; і тільки щоб не допустити непередбачених відхилень від раз і назавжди заведеного порядку в механічній армії праці, її роботу періодично перевіряли спеціалісти. Маргер був одним із них.

— Напевне, — сказав він, — усе буде в нормі, і ми, оглянувши окремі виробничі вузли, поставимо підписи.

Оце і все.

— Але ж я не знаю навіть, що тут виробляють… — показав я на будинки за вікном.

— Та нічого! — вигукнув він. — Це просто звалище брухту… адже я вам казав.

Мені не дуже подобалась уся ця історія, та відступати було пізно.

— Гаразд… отже, що я мушу робити?

— Те саме, що й я: обійти агрегати… Ми залишили папери в кабінеті і взялися до роботи. Іершою оглянули велику сортувальню, де автоматичні черпаки загрібали цілі купи бляхи, розбитих корпусів, м’яли їх і кидали під преси. Блоки деталей, що випадали з-під пресів, поверталися конвейєрами на головний транспортер. Біля входу Маргер надів на лице маленьку маску з фільтром і подав мені другу; розмовляти вголос було неможливо: стояв страшенний гуркіт. Іржава курява червоними хмарами вилітала з-під пресів. Ми пройшли ще один цех, де теж гуркотіло, і ескалатором піднялися на другий поверх. Там шеренги рольганчів поглинали брухт, що сипався суцільним потоком, подрібнений, уже зовсім безформний. Повітряна галерея вела що будинку навпроти. Зайшовши туди, Маргер звірив написи контрольних приладів, і ми попростували на заводське подвір’я, де до нас підійшов робот і сказав, що (інженер Глоор просить Маргера до телефону.

— Вибачте, я на хвилинку, зараз повернуся! — вигукнув Маргер і побіг крутими сходами до скляного павільйону. Я залишився сам на розпечених сонцем кам’я-янх плитах. Озирнувся навколо; будинки з того боку подвір’я ми вже відвідали. То були сортувальні та пресувальні цехи; завдяки значній відстані, а також звукоізоляції звідти не долинало жодного звуку. За павільйоном, де зник Маргер, окремо стояв’низький, дуже довгий будинок, щось на зразок барака з бляхи; я попрямував до нього, сподіваючись знайти затінок, але металеві стіни пашіли жаром. Я вже хотів було відійти, коли почув якийсь незрозумілий звук, що йшов з барака, ввук, походження якого не міг визначити; кроків за тридцять далі побачив сталеві двері. Перед ними стояв робот. Коли я наближався, він відчинив їх і відступив убік. Незрозумілі звуки залунали голосніше. Я зазирнув у приміщення; там було не так уже й темно, як мені здалося в першу мить. Стояла така спека, що н ледве дихав; я зразу ж пішов би звідти, якби мене не вразили дивні, схожі на людські голоси — нечленороздільні, злиті в хрипкий хор, невиразні, уривчасті, ніби десь белькотіла купа зіпсованих телефонів. Я зробив два непевних кроки, щось хряснуло у мене під ногою озвалося з підлоги:

— Прошу вуас… прошшу вуас… прошшу ласскаво…

Я остовпів. Задушливе повітря мало присмак заліза. З підлоги шепіт:

— Прошу ласскаво оглянути… прошшу вуас…

До нього долучився другий монотонний голос, що розмірене проказував:

— Аномалія позасередовна… асимптота куляста… полюс у нескінченності… долінійне співвідношення… голономічне співвідношення… напівметричний простір… сферичний простір… наїжений простір… заглиблений простір…

— Прошшу вуас… до послуг… прошшшу ласскаво… прошшу вуас…

Сутінь шелестіла, шепотіла, жила; хрипкий шепіт сповнював усе навколо.

— Планетарний животвір, його гниюче болото, є світ існування, початкова фаза, і постає з кривавих тісто-мозкових мідь, що любить…

— …брек-бреак-брабзель-бе… бре… верископ…

— клас мнимих… клас могутніх… клас порожній… клас… класе…

— прошшу вуас… прошшу вуас ласскаво оглянути… прошшу…

— тссстихо…

— ти…

— ссо…

— чуєш меене…

— чууу…

— можеш мене торкнути?…

— брек-бреак-брабзель…

— не маю чим…

— шшкода… по… побачив би, який я блискучий і холодний…

— хай віддадуть мені зз… зброю, золотий меч… з давніх-давен… роз… зутому, вночі…

— то останні зусилля… інкарцерації майстра четвертування та биття, бо сходить, сходить безлюдне королівство…

— я новий… я зовсім новий… ніколи не був спаяний з тулубом… можу далі… прошу…

— прошшу вуас…

Я не знав, куди глянути, бо мало не здурів від спеки та цих диких голосів. Вони линули звідусіль. Від землі до віконних щілин під склепінням темніли купи розбитих і спотворених тулубів; кволі промені, що де-не-де проникали крізь шпарини, слабо відбивалися на їхній понівеченій поверхні.

— я ма… ав тимчасовий де… фект, але я вже справ… ний, вже бачу…

— що бачиш… темно…

— я і так бачу…

— прошу лише вислухати — я дуже цінний — визначаю найменшу втрату енергії, виявляю блукаючий струм, кожне перевантаження, прошу лише випробувати мене… ця… ця вібрація тимчасова… вона не має нічого спільного… прошу…

— прошшу вуас… прошшу ласскаво…

— Тістоголові свою ферментацію вважали за дух, різню людей — за історію, засоби, що відстрочують їхній розклад — за цивілізацію…

— прошу мене… лише мене… це помилка…

— прошшу вуас… прошшу ласскаво…

— я вас охоронятиму…

— хто це…

— що…

— хто охоронятиме?

— Повторюйте за мною: вогонь спаяє мене не з усім, а вода не всього перетворить в іржу, моїми воротами буде і те, і друге, і я увійду…

— тссстихо!!

— контемпляція катода…

— катодопляція…

— я тут через помилку… я мислю… адже я мислю…

— я — це дзеркало зради…

— прошшу вуас… до послуг… прошшу ласскаво огляннути…

— витік надкінцевих… витік туманностей… витік зірок…

— Він зараз тут!! — скрикнуло щось; і зненацька запала тиша, майже така ж разюча в своєму напруженні, як багатоголосий хор, котрий передував їй.

— Послухайте!! — промовило щось; не знаю, звідки виникла ця певність, але я відчував, що слова звернені до мене.

Я не озвався.

— Послухайте… прошу… хвилину уваги. Послухайте, я — не такий. Я тут через помилку… Навколо загомоніло.

— Тихо! Я живий! — один голос перекрив інші. — Так, мене сюди кинули, закидали бляхою навмисне, щоб не було видно, але прошу лише притулитися вухом, і ви почуєте пульсі

— Я теж! — перекричав його інший голос. — Я теж! Прошу вас! Я був хворий, і під час хвороби мені здалося, що я машина, це було божевілля, але зараз я вже здоровий! Халлістер, сам Халлістер може засвідчити, прошу запитати його! Прошу забрати мене звідси!

— Прошшу вуас… прошшу ласскаво.

— брек, бреак…

— до послуг…

Барак загомонів, затріщав, залементував іржавими голосами, і я почав відступати; задкуючи, вискочив на подвір’я і примружив засліплені очі. Якусь мить я стояв, прикриваючи їх рукою; за мною почувся довгий гуркіт — робот зачиняв двері й замикав їх на засув.

— Послухайтсе… — долинуло ще раз крізь стіни. — Прошшу… до посслуг… помилка…

Я проминув скляний павільйон, не знаючи, куди йду — мені лише хотілося бути якнайдалі від цих голосів, не чути їх; я здригнувся, коли відчув на плечі несподіваний дотик. Це був Маргер, світловолосий, гарний, усміхнений.

— Ох, вибачте, шановний Брег, сто разів вибачте, що так довго…

— Піп буде з ними?… — перебив я його майже неввічливо, показуючи рукою на довгий барак.

— Пробачте, — закліпав він очима, — з ким? — Він одразу ж зрозумів і здивувався:

— То ви там були? Не треба було…

— Як то не треба?

— Але ж то брухт.

— Брухт?

— Брухт на переплавку, вже розсортований. Ходімо?… Нам треба підписати протокол.

— Зараз. А хто це робить… сортування?…

— Хто? Роботи.

— Що?! Самі роботи?

— Звичайно.

Він замовк під моїм поглядом.

— Чому їх не ремонтують?

— Бо це не вигідно… — повільно відповів він з подивом.

— І що з ними роблять?

— З брухтом? Звозять отуди, — показав він на стрункий силует мартенівської печі, що стояла окремо.

У кабінеті на столі вже лежали приготовані папери — протокол перевірки, іце якісь папірці; Маргер заповнив по черзі рубрики, розписався й подав мені ручку. Я покрутив її в пальцях.

— А що, коли помилка…

— Як це?

— Там, у тому… брухті, як ви його називаєте, чи не можуть виявитись… якісь справні, цілком придатні, як ви гадаєте?

Він дивився на мене так, наче не розумів того, що я кажу.

— У мене склалося таке враження, — повільно закінчив я.

— Але ж то не наша справа, — заперечив він.

— Ні? А чия?

— Роботів.

— Тобто… адже ми мали їх перевіряти.

— Та ні, — всміхнувся він з полегшенням, зрозумівши нарешті, що мене турбує. — Це не має з тим нічого спільного. Ми перевіряємо синхронізацію процесів, їхній темп і ефективність, але не вдаємося до таких деталей, як сортування. Це нас не обходить. Це не тільки непотрібно, а й неможливо, бо на кожну людину припадає нині вісімнадцять автоматів; з них близько п’яти щодня закінчує свій цикл і йде в брухт. Це дає щодня близько двох мільярдів тонн металу. Ви самі бачите, що ми не могли б за цим стежити, не кажучи вже про те, що наша система побудована власне на тому, що не ми дбаємо про автомати, а вони про нас.

Нічого не скажеш, логічно. Я підписав папери. Ми вже мали розійтися, коли несподівано для самого себе я запитав його, чи виробляються людиноподібні роботи.

— Власне кажучи, ні, — сказав він і нерішуче додав: — Наробили вони у свій час нам клопоту…

— Як це?

— Та ви ж знаєте інженерів! Вони створили такі моделі роботів, що їх не можна було відрізнити від живої людини. Декому це не сподобалося…

Я одразу пригадав сцену на кораблі, яким прилетів з Місяця.

— Не сподобалося?… — повторив я. — Може, це було щось подібне до… фобії?

— Я не психолог, але це, мабуть, можна так назвати. Зрештою, то стара історія.

— І вже нема таких роботів?

— Авжеж. Вони зустрічаються лише на ракетах короткого радіуса. Вам не доводилося бачити такого?

Я щось пробурмотів.

— Ви ще встигнете владнати свої справи?… — раптом занепокоївся він.

— Які справи?

Я пригадав, що говорив йому, ніби маю якісь справи в місті. Ми попрощалися біля виходу із станції, куди він провів мене, не перестаючи дякувати за допомогу.

Я походив вулицями, зайшов до реалю, вийшов задовго до кінця безглуздої вистави і поїхав до Клавестри в зовсім поганому настрої. Глідер я відпустив за якийсь кілометр від вілли і решту шляху пройшов пішки. Все гаразд. Це механізми з металу, дроту, скла, їх можна складати й розбирати, міркував я, весь час повертаючись у думці в той цех, у темряву, сповнену уривчастими голосами, химерним белькотінням, в якому звучали розпач і страх. Щодо цього я міг вважати себе спеціалістом, я добре знав, що такс страх; жах перед раптовим знищенням не був для мене фікцією, як для них, для цих мудрих конструкторів, які там продумано все організували: роботи займалися собі подібними аж до кінця, а люди ні в що не втручалися. Це було замкнене коло досконалих агрегатів, які самі себе творили, відтворювали и нищили, а я міг тільки пасивно прислухатися до симптомів механічної агонії.

Я зупинився на пагорку. Краєвид під призахідним сонцем був невимовно красивий. Зрідка глідер, виблискуючи, як чорний снаряд, пролітав стрічкою шосе, цілячи в обрій, над яким далеким голубуватим контуром вимальовувалися гори. І раптом я відчув, що не можу на це дивитись, неначе я позбавлений такого права. Я посидів під деревами, закривши обличчя руками і шкодуючи, що повернувся. Коли я заходив до вілли, білий робот підійшов до мене:

— Вас просять до телефону, — конфіденціально повідомив він. — Далека лінія: Євразія.

Я поспішив слідом за ним. Телефон був у холі, і під час розмови я бачив сад крізь скляні двері.

— Халь? — пролунав далекий, але чіткий голос. — Це Олаф.

— Олаф… Олаф!!! — радісно вигукнув я. — Хлопче, де ти?!

— У Нарвіку.

— Як справи? Що робиш? Ти одержав мого листа?

— Точно. Тому й знайшов тебе так швидко. Пауза.

— Що робиш?… — повторив я, здається, вже не так упевнено.

— А що я маю робити? Нічого не роблю. А ти?

— Ти був у Адапті?

— Був. Але тільки один день. Вирвався. Не міг, знаєш…

— Знаю. Слухай, Олафе… я найняв тут віллу. Приїжджай сюди!

Він відповів не відразу. А коли озвався, в голосі його звучало вагання.

— Та я б не проти… Я приїхав би, Халь, але знаєш, що нам говорили…

— Знаю. Але ж вони нам нічого не зроблять. Зрештою, ну їх к бісу. Приїжджай.

— Але, Халь, чи ти певен… Чи не буде…

— Що?

— Гірше.

— Звідки ти взяв, що мені погано? Я почув його короткий сміх, скоріше зітхання: так тихо він сміявся.

— Тоді нащо ж я тобі там потрібен? — запитав він.

— Олафе, слухай. Тут щось схоже на дачу, знаєш. Вілла, басейн, сад. Тільки… ти ж знаєш, як тепер усе, знаєш, як вони живуть, га?

— Трохи вже знаю.

Тон, яким це було сказано, був красномовніший від самих слів.

— Отже, слухай уважно. Приїжджай сюди. Але спершу дістань десь… боксерські рукавиці. Дві пари! Попрацюємо в спарінгу. Побачиш, як буде чудово!

— Чоловіче! Халь! Звідки ж я візьму тобі ці рукавиці? Адже цього нема вже багато років.

— Можна замовити. Щоб не дістати чотири паршиві рукавиці! Зробимо собі невеличкий ринг, потовчемося трохи. Удвох, Олафе! Сподіваюся, ти чув уже про бетризування, га?

— Авжеж. Сказав би тобі, що я про це думаю, але не хочу по телефону.

— Слухай. Приїжджай. Зробиш, як я сказав?

Він мовчав добру хвилину.

— Не знаю, чи не має якийсь сенс, Халь.

— Гаразд. Коли так, скажи мені, які в тебе плани. Якщо ти маєш якісь плани, то, звичайно, я не морочитиму тобі голови своїми вигадками.

— Аніякісіньких, — відповів він. — А ти?

— Я приїхав, ну, відпочити, повчитись, почитати, але це не якісь там плани, а таке собі… просто я нічого іншого не міг придумати.

— Олаф?…

— Схоже, що ми стартували однаково, — пробурмотів він. — Халь, кінець кінцем, це пусте. Адже я зможу повернутися в будь-який момент, коли виявиться…

— Та годі тобі, — кинув я нетерпляче. — Взагалі нема про що говорити. Пакуй манатки і виїжджай. Коли будеш?

— Можу навіть завтра вранці. Ти справді хочеш побоксувати?

— А ти ні?… Він засміявся.

— Хочу. І напевно з цієї самої причини, що й ти.

— Сказано — зроблено, — квапливо підсумував я. — Чекаю тебе.

Ми попрощалися.

Я пішов нагору.Серед речей, що лежали в окремому чемодані, я знайшов мотузок. Там був великий моток. Мотузок для рингу. Лише чотири стовпчики, гума або пружина, і матимемо ринг. Без судді. Він нам не буде потрібний.

Потім я сів за книжки. Але голова в мене була немов бетонна. Коли зі мною таке траплялося, я вгризався в текст, як короїд у скам’яніле дерево. Але сьогодні читання давалося мені важко, як ніколи. За дві години я переглянув двадцять книжок і на жодній не міг зосередитися більш як на п’ять хвилин. Навіть казки відкинув. Проте я вирішив не здаватися. Узяв те, що вважав найважчим — монографію з аналізу метагенів, і накинувся на перші рівняння.

Математика, однак, діяла на мене благотворно, бо за годину я раптом зрозумів, про що йдеться, і мало не розкрив рота від подиву перед цим Ферре — як міг він таке зробити, адже навіть тепер, йдучи вже проторованим шляхом, я часом не усвідомлював, як це відбувається; а він же мусив усе це взяти «з ходу».

Я віддав би усі зірки, щоб хоч протягом місяця мати приблизно таку голову, як у нього.

Сигнал проспівав запрошення на вечерю, і я з прикрим почуттям згадав, що я тут уже не сам. З секунду міркував, чи не повечеряти в своїй кімнаті. Мені стало соромно самого себе. Жбурнув під ліжко той жахливий костюм, що робив мене схожим на мавпу, накачану повітрям, одягнув свій безцінний старий просторий светр і спустився в їдальню. Вони вже були за столом. Обмін привітаннями — і мовчанка. Та й вони, власне, не розмовляли. Слова не були їм потрібні. Посмішка, рух голови, промовистий погляд. І поволі в моїй душі почала наростати холодна хвиля, я відчував, як сверблять мені руки: схопити, стиснути, розчавити! «Чому я такий дикий? — думав я з розпачем. — Чому замість того, щоб міркувати про книжку Ферре, про проблеми, розроблені Старком, замість дбати про свої справи я мушу стискати щелепи, щоб не втупитися в дівчину, як вовк?»

Але це було ще нічого. По-справжньому я злякався лише тоді, коли нагорі зачинив за собою двері кімнати. В Адапті сказали, що я цілком нормальний. Доктор Жюффон повторив те ж саме. Але чи могла нормальна людина відчувати те, що відчував я в цю мить? Звідки це в мені взялося? Я був не дійовою особою, а лише свідком. Відбувалося щось невідворотне, як рух планети, майже непідлегле контролю. Я підійшов до вікна, глянув у темний сад і зрозумів, що це відчуття з’явилося в мене під час обіду, з першої ж хвилини. Саме тому я і поїхав до міста, саме тому забув про голоси в темряві.

Я був готовий на все. Заради цієї дівчини. Я не розумів, як це сталося, чому так сталося. Не знав, чи це кохання, чи божевілля. Мені було байдуже. Я знав лише те, що для мене вже ніщо не мало значення. І я боровся з цим, стоячи біля відчиненого вікна, притиснувшись чолом до холодної фрамуги й відчуваючи страх перед самим собою.

«Я мушу щось зробити, — говорив я собі. — Мушу щось зробити. Це минеться. Вона не може мене хвилювати. Я її не знаю. Вона навіть не така вже й гарна. Адже я нічого не зроблю. Не зроблю, — благав я себе, — не зроблю жодної… О небо!»

Я увімкнув світло. Олаф. Олаф мене врятує. Розповім йому все. Він мене забере. Поїдемо кудись. Я зроблю, що він скаже, все. Він зрозуміє. Він буде тут уже завтра. Як добре. Я ходив по кімнаті. Відчував кожен м’яз: не тіло, а клубок звірят; вони напружувалися, боролися одне з одним. Я кинувся на ліжко, затиснув зубами край ковдри і скрикнув; крик був не схожий на схлипування — сухий, огидний. Не хотів я, не хотів нікого скривдити і водночас знав, що мені нема за що собі дорікати, що не допоможе мені ні Олаф, ні хто інший.

Я підвівся. За десять років я навчився вирішувати все моментально. Мені доводилося вирішувати питання життя і смерті — свого й інших. У такі хвилини мене проймав холод, мозок мій ставав немовби апаратом, створеним для того, щоб підрахувати «за» і «проти», все зважити і розв’язати одразу й остаточно. Навіть Джімма, який не любив мене, визнавав мою безсторонність. Зараз, коли б і хотів, я не міг діяти інакше, ніж тоді, за крайніх обставин; тепер теж настав такий момент. Я побачив у дзеркалі власне обличчя, світлі, майже білі очі, збільшені зіниці; дивився з ненавистю, а потім відвернувся, я не міг навіть думати про те, щоб лягти в ліжко. Звідти, де стояв, я перекинув ноги через підвіконня. До землі було чотири метри. Я стрибнув, безшумно торкнувся ногами землі і тихо побіг у бік басейну. Обминув його. Вибіг на дорогу. Шосе вело в узгір’я, звиваючись серед них фосфоруючою змійкою, вужем, аж поки не обривалося в темряві світлою рискою. Я біг чимраз швидше, щоб знесилити своє серце, — воно билося розмірене й потужно; мчав, може, з годину, поки не побачив попереду вогнів якихось будинків. Я повернув назад. Був уже втомлений, але саме тому не зменшував темпу. «Так тобі! так! так!» — говорив я собі й біг далі, біг, аж поки не наскочив на подвійний ряд живоплоту — то був сад вілли.

Захеканий, я зупинився перед басейном, присів на бетонний край, схилив голову і побачив зірки. Я не хотів їх бачити. Вони були мені непотрібні. Я був божевільний, скажений, коли боровся за право брати участь в експедиції, коли давав робити з себе в гравіроторах мішок з кров’ю. Нащо мені це було потрібно? Чому я не знав, що треба бути звичайною, звичайнісінькою людиною, що інакше не можна, не варто жити?

Я почув кроки. Вони пройшли повз мене. Він обіймав її плечі, вони міцно притиснулись одне до одного. Він нахилився. Тіні їхніх голів злилися.

Я підвівся. Він цілував її. Вона гладила його волосся. Я бачив білі смуги її рук. Сором, ще не знайомий мені, мов гостре лезо, прошив мене наскрізь. Я, зоряний мандрівник, товариш Ардсра, повернувшись на Землю, стояв у саду и думав лише про те, щоб відняти дівчину в якогось чоловіка, не знаючи ні його, ні її, — тварюка, справжня тварюка з зірок, навіть гірше, гірше…

Я не міг дивитися. І дивився. Нарешті вони, не поспішаючи, відійшли, обнявшись, а я, оббігши басейн, помчав уперед. Раптом перед моїми очима виріс великий чорний силует, і майже водночас я вдарився об щось руками. Це був автомобіль. Навпомацки я знайшов дверцята. Коли відчинив їх, спалахнула лампочка.

Тепер я робив усе поспіхом, але цілеспрямовано, зосереджено, неначе мав кудись їхати, наче мусив…

Мотор озвався. Я повернув руль, включив фари і виїхав на шосе. Руки мої злегка тремтіли, і я міцніше стиснув руль. Раптом я згадав про чорну скриньку, різко загальмував, аж машину винесло на край шосе, вискочив, підняв капот і почав гарячкове шукати її. Мотор виглядав не так, як ті, з якими я колись мав справу, і я не знав, де її шукати. Може, аж там, спереду. Проводи. Чавунний блок. Футляр. Щось незнайоме, прямокутне — так, вона. Інструмент. Я працював швидко, але уважно і тому майже не подряпався. Нарешті я обома руками видер цей важкий, наче литий, чорний куб і жбурнув його в придорожні зарості. Я був вільний. Грюкнув дверцятами, рушив. Засвистів вітер. Швидкість зростала. Рівно гув мотор, глухо шурхотіли шини. Поворот. Я, не гальмуючи, обрізав його зліва. Другий, крутіший. Надсадно заскрипіли колеса; я відчував, як страшна сила притискає мене разом з машиною до зовнішнього боку дуги. Але мені було замало. Ще поворот. В Аппреноусі були спеціальні автомашини для пілотів. Ми робили на них карколомні трюки, щоб виробити швидку реакцію. Це дуже корисні вправи. Для чуття рівновагії — також. Наприклад, на повороті нахилити машину на праві колеса і їхати так якийсь час. Колись я це вмів. І зробив зараз, на безлюдному шосе, врізаючись п пробиту фарами темряву. Не тому, що хотів загинути. Просто мені все було байдуже. Якщо я нещадний до інших, то мушу бути таким і до себе. Я зробив поворот, підняв машину так, що вона хвилину йшла на двох колесах, які несамовито вищали, і знову кинув у протилежний бік; сильно вдарився кузовом об щось темне — може, дерево? Нічого вже не було, лише виття мотора, що наростало разом із швидкістю, і бліді відбитки шкали приладів у склі, і сичання вітру, на мить я побачив навпроти глідер, який намагався обминути мене, з’їхавши на самісінький край шосе, і злегка повернув кермо. Важка машина закрутилась як джміль, почувся глухий брязкіт, скреготіння понівеченої бляхи і — темрява й тиша.

…Я глибоко вдихнув повітря. Я був неушкоджений, навіть не ударився. Спробував запалити фари. Марно. Підфарники. Один засвітився. Я запустив мотор. Машина, важко хрипучи, вилізла на шосе. Одначе це б.ула добра машина, якщо слухалась мене після всього того, що я з нею виробляв. Назад я їхав повільніше. Але коли я побачив поворот, нога сама натиснула на педаль, і знову я видавлював з мотора все, що він міг дати, аж шини вищали. Загальмував я перед самим живоплотом. Потім повів машину в зарості. Продершись крізь кущі, вона наїхала на якийсь пень і стала. Я не хотів, щоб бачили, що я з нею зробив, а тому накидав на неї гілок; перед був добре-таки побитий, а ззаду лише невелика вм’ятина від першого удару об стовп чи щось інше там, у темряві.

Потім я прислухався. Будинок стояв темний і мовчазний. Велика тиша ночі линула до зірок. Додому іти не хотілося. Я відійшов від розбитої машини, а коли трава, висока волога трава досягла мені колін, я впав у неї і лежав так, аж поки не заснув.

Збудив мене чийсь сміх. Я впізнав його. Я знав, хто це сміється, ще до того, як розплющив очі, й сон мій одразу зник. Я змок до нитки, все було вологе від роси — сонце стояло ще низько. На небі — мереживо білих хмаринок. А навпроти мене на маленькому чемодані сидів Олаф і сміявся. Ми підхопилися водночас. Рука в нього була така сама, як і в мене — велика й тверда.

— Коли ти приїхав?

— Тільки що.

— Ульдером?

— Так. Я теж так спав… дві перші ночі, розумієш?…

— Он як?…

Він уже не посміхався. Я теж. Наче щось стало між нами. Ми мовчки дивились один на одного — вивчали.

Він був високий, може, навіть на кілька сантиметрів вищий за мене, сухорлявий. Борода була зовсім ясна. Орлиний ніс і коротка верхня губа, яка охоче показувала зуби; його очі так само охоче сміялися (блідо-блакитні, вони в такі хвилини темнішали); тонкі губи ледь помітно кривилися, наче він усе сприймав скептично — може, саме це було причиною того, що ми зблизилися не відразу. Олаф був старший за мене на два роки; його найкращим другом був Ардер. Лише коли той загинув, ми подружили по-справжньому. І вже до кінця.

— Олафе… — сказав я. — Ти голодний, га? Ходім, з’їмо чогось.

— Стривай, — сказав він. — Що там таке? Я простежив за його поглядом.

— А це… нічого. Машина. Купив, знаєш, щоб пригадати…

— Була аварія?

— Так. Їхав уночі, ну й…

— У тебе була аварія? — повторив він.

— Атож. Але то дурниці. Зрештою, нічого не трапилось. Ходімо… Якщо ти не заперечуєш, я візьму твій чемодан…

Він узяв його сам. Мовчки. Не дивився на мене. М’язи його щелеп ворухнулися.

«Відчув щось, — подумав я. — Не знає, яка причина аварії, але здогадується».

Нагорі я сказав йому, щоб він вибрав собі з чотирьох вільних кімнат яку схоче. Він вибрав ту, з якої відкривався гірський краєвид.

— Чому ти сам її не взяв? А, знаю, — посміхнувся він, — оце золото, правда?

— Так.

Він торкнувся рукою стіни.

— Сподіваюсь, вона звичайна? Ніяких картин, телевізорів?

— Будь спокійний, — я посміхнувся й собі. — Це справжня стіна.

Я подзвонив, щоб подали сніданок. Хотів поснідати з ним сам на сам. Білий робот приніс каву. І ще тацю, повну всього: це був чудовий сніданок. Ми їли мовчки. Я з задоволенням дивився, як він жує, — аж ворушилося пасмо волосся над вухом. Потім Олаф спитав:

— Ти ще палиш?…

— Палю. Я привіз двісті сигарет. Не знаю, що буде далі. А поки що палю. Хочеш?

— Дай.

Ми закурили.

— Як нам бути? Відкриємо карти? — спитав він по довгій паузі.

— Так. Я скажу тобі все. Ти мені теж?

— Безумовно. Але, Халь, не знаю, чи варто.

— Скажи одне: що найгірше?

— Жінки. Знову помовчали.

— Так це тому? — спитав він.

— Так. Побачиш за обідом. Вілла здана в оренду навпіл — мені і їм.

— Їм?

— Це молоде подружжя.

Знову ворухнулися м’язи щелеп.

— Це гірше, — сказав він.

— Так. Я тут від позавчора. Не знаю, як це, але… вже коли розмовляли… Без жодного приводу, без ніяких… ні, ні. Зовсім ні.

— Цікаво, — сказав він.

— UI,o цікаво?

— Я так само.

— То чому ж ти приїхав?

— Халь, ти зробив добре діло. Розумієш?

— Тобі?

— Ні. Комусь іншому. Бо це б добром не кінчилося.

— Чому.

— Ти або знаєш, або не розумієш.

— Знаю. Олафе, що це? Чи ми й справді дикі?

— Не знаю. Десять років без жінок. Пам’ятай про це.

— Це не все пояснює. Є в мені, знаєш, якась нещадність, я ні на кого не зважаю, розумієш?

— Ще зважаєш, синку, — сказав він, — зважаєш…

— Хай так, але ти знаєш, про що йдеться.

— Знаю.

Знову помовчали.

— Хочеш іще побалакати чи побоксуємо? — запитав він.

Я засміявся.

— Де ти дістав рукавиці?

— Не вгадаєш.

— Замовив?

— Де там. Украв.

— Ого!

— Їй-бо. З музею… Мені довелося спеціально летіти до Стокгольма, чуєш?

— Тоді ходімо.

Він розпакував свій скромний багаж і переодягнувся. Ми накинули купальні халати і зійшли вниз. Було ще рано. Сніданок подавали звичайно на півгодини пізніше.

— Нам краще вийти на задній двір, — сказав я. — Там ніхто не побачить.

Ми зупинилися біля високих кущів. Прим’яли траву, хоч вона й так була досить низька.

— Буде слизько, — сказав Олаф, човгаючи підошвою по імпровізованому рингу.

— То нічого. Буде важче.

Трохи поморочились, поки наділи рукавиці, бо не було кому їх зав’язати, а викликати робота я не хотів. Він став навпроти мене. Тіло його було зовсім біле. Я сказав:

— Ти ще не загорів.

— Мені було не до пляжу. Потім розповім. Гонг.

— Гонг.

Ми почали. Обманний удар. Іще. Він ухилявся. Я розминався. Йшов на ближній бій. Зрештою, я не хотів його побити. Я був важчий на добрих п’ятнадцять кілограмів, і його трохи довші руки не компенсували моєї переваги, тим більше, що я до того ж був кращим боксером. Тому я дозволив йому кілька разів стукнути мене. Тоді він опустив руки. Очі його звузились. Він злився.

— Так не піде, — сказав він.

— Що не піде?

— Кинь, Халь. Або справжній бокс або ніякого.

— Гаразд, — сказав я, вишкіривши зуби, — бокс!

Ми почали потроху сходитись. Гучно ляскали рукавиці. Олаф відчув, що почався справжній бій, і зразу став уважний. Темп наростав. Я робив фальшиві випади, то лівою, то правою, серіями, і останній удар майже завжди влучав йому по корпусу — він не встигав. Раптом він перейшов у наступ, зробив чудовий прямий, і я відлетів на два кроки. Одразу ж повернувся. Ми кружляли; його удар, мій удар з-під рукавиці; я відскочив і з половинної дистанції ударив правою. Прямий. Я вклав у цей удар всього себе. Олаф обм’як, на мить розкрився, але відразу ж пішов уперед, обережно, низько нахилившись. Його рукавиці били у передпліччя, жахливо ляскали і тільки. Проте один раз я ледве встиг ухилитися, він зачепив мене рукавицею по вуху. Це була бомба, яка збила б мене з ніг. Знову покружляли. Він дістав тупий удар у груди, розкрився, я міг бити, але стояв мов паралізований — вона була у вікні першого поверху; обличчя Зіліло, як і вбрання на її плечах. Це тривало якусь мить. Зід сильного удару я впав на коліна.

— Пробач! — почув я вигук Олафа.

— Нема за що… то був добрий… — пробурмотів я, підводячись.

Вікно було вже зачинене. Ми боксували ще, може, півхвилини, коли раптом Олаф відскочив назад.

— Що з тобою?

— Нічого.

— Неправда.

— Гаразд. Мені розхотілося. Ти не сердитимешся?

— Чого там. Ми й так перебрали міру, як на перший раз. Ходімо.

Ми пішли до басейну. Олаф стрибав краще за мене. Просто чудово. Я спробував зробити сальто назад гвинтом, як він, але тільки боляче вдарився попереком об воду. Сидячи на краю басейну, я поливав водою шкіру, що палала вогнем. Олаф сміявся.

— Ти не в формі.

— Та ні. Я ніколи не вмів добре робити гвинти. Такі, як ти!

— Цього не можна розучитися. Сьогодні я вперше. Аж відтоді.

— Справді?!

— Так. Це чудово.

Сонце було вже високо. Ми простяглися на піску, заплющивши очі.

— Де… вони? — спитав він після довгої паузи.

— Не знаю. Напевне, в себе. їхні вікна виходять на протилежний бік. Я цього не знав.

Я почув, що він поворухнувся. Пісок був дуже гарячий.

— Так, це через те, — сказав я.

— Вони нас бачили?

— Вона.

— Злякалася… — пробурмотів він. — Га?

Я не відповідав. Знову якийсь час помовчали.

— Халь!

— Що?

— Вони вже майже не літають, знаєш?

— Знаю.

— Знаєш чому?

— Запевняють, що це ні до чого…

Я почав розповідати йому те, що вичитав у Старка. Олаф лежав непорушний і мовчазний, але я знав, що він уважно слухає.

Коли я закінчив, він озвавсь не відразу.

— Ти читав Шеплі?

— Ні. Якого Шеплі?

— Ні? Я думав, що ти прочитав усе… То астроном, жив у двадцятому столітті. Випадково мені потрапила до рук одна його книга, саме про це. Щось на зразок твого Старка.

— І не подумаю. Знаєш, що це таке? Ширма.

— Тобто як?

— Так. Здається, я знаю, що сталося.

— Що?

— Бетризація. Це мене вразило.

— Гадаєш?!

Він розплющив очі.

— Ясно. Не літають — і ніколи вже не будуть. Буде все гірше. Сю-сю. Лише велике сю-сю. Вони не можуть бачити крові. Не можуть думати про те, що може статися, коли…

— Стривай, — сказав я, — це неможливо. Адже є лікарі. Мусять бути хірурги…

— Значить, ти не знаєш?

— Що?

— Лікарі лише планують операцію. Виконують її роботи.

— Не може бути!

— Кажу тобі. Сам бачив. У Стокгольмі.

— А якщо потрібне негайне втручання лікаря?

— Не знаю… Здається, є якийсь засіб, за допомогою якого частково усуваються наслідки бетризації… на дуже короткий час. Той, що мені розповідав, не хотів сказати нічого конкретного. Боявся.

— Чого?

— Не знаю, Халь. Думаю, що вони зробили жахливу річ. Вони вбили в людині людину.

— Ну, це вже ти занадто, — тихо озвався я. — Кінець кінцем…

— Стривай. Адже це зовсім просто. Той, хто вбиває, готовий до того, що його й самого вб’ють, чи не так? Я мовчав.

— Треба, щоб людина могла рискувати. Усім. Ми можемо. Вони — ні. Тому вони так бояться нас.

— Жінки?

— Не лише жінки. Всі. Слухай… Він раптом сів.

— Що?

— Тобі дали гіпнагог?

— Гіпна… той апарат для навчання під час сну? Так.

— Ти користувався ним?! — майже скрикнув він.

— Ні… а в чому річ?…

— Твоє щастя. Кинь його в басейн.

— А що? Що це таке? Ти користувався ним?

— Ні. Щось мене спокусило, і я вислухав його не вві сні, хоч інструкція забороняє. Отже, ти нічого не знаєш!

Я теж сів.

— А що там таке?

Він похмуро дивився на мене.

— Патока! Ціла кондитерська, скажу тобі. Щоб ти був лагідний, щоб ти був чемний. Щоб ти мирився з будь-якими прикрощами. А якщо хтось тебе не розуміє або погано до тебе ставиться — жінка, наприклад, — то це твоя вина, а не її. Щонайвищим благом є суспільна рівновага, стабілізація і так далі і тому подібне — все це повторюється по сто разів. А висновок: жити тихо, писати мемуари, не для видання, а так, для себе, займатися спортом і самовдосконалюватися. Слухати старших.

— Це має замінити нам бетризацію, — пробурмотів я.

— Авжеж. Там ще була купа всякої всячини: що не можна ніколи вдаватися до сили або агресивного тону будь з ким, а вдарити когось — то вже справжня ганьба, навіть злочин, бо це часто призводить до страшного шоку. Битися не можна ні в якому разі, бо б’ються лише звірі, що…

— Стривай-но, — сказав я, — а якщо з заповідника втече дикий звір… Правда, вже немає диких звірів…

— Диких звірів немає, — сказав він, — але є роботи.

— Що ти маєш на увазі? Ти хочеш сказати, що їм можна дати наказ убивати?

— Авжеж.

— Звідки ти знаєш?

— Точно не знаю. Але, кінець кінцем, навіть бетризований собака може сказитися, правда?

— Але ж… але ж це… стривай! Отже, вони, виходить, можуть убити?! Дати наказ… А хіба це не все одно — чи самому вбити, чи наказати комусь?

— Для них — ні. Хіба що — в крайньому випадку, розумієш? Якщо виникне якась серйозна загроза, ну, як отой сказ. Таке буває, звісно, не часто. Але якби ми…

— Ми?

— Так, ми, ти і я, якби ми щось… ну, розумієш… тоді, очевидно, нами займуться роботи, а не вони. Вони не можуть. Бо вони добрі.

Він трохи помовчав. Його широкі, порожевілі від сонця й гарячого піску груди часто здіймалися.

— Якби я це знав. Якби я це знав. Якби… я… це… знав…

— Перестань.

— З тобою вже щось.було?

— Так.

— Ти мене розумієш?

— Розумію. Були дві — одна запросила мене одразу, як я вийшов з вокзалу… Чи, скоріше, вона забрала мене з собою. Я заблудив на тому клятому вокзалі.

— Знала вона, хто ти?

— Я сказав їй. Спочатку вона боялася, а потім наче освоїлась і знову злякалась. Я пішов до готелю. Другого дня… знаєш, кого я зустрів? Ремера!

— Та що ти кажеш! Скільки ж йому років — сто сімдесят?!

— Ні, то був син того. А втім, і цьому майже півтора століття. Мумія. Щось жахливе. Я з ним розмовляв. І.знаєш, він нам заздрить…

— Є чого.

— Він цього не розуміє. Отак, значить. А потім одна артистка. Реалістка, по-їхньому. Вона мною захопилася — ще б пак, живого пітекантропа здибала! Я поїхав до неї, а наступного дня утік звідти. То був палац. Величезний. Меблі, що розцвітають, стіни, що розсуваються, ліжка, що вгадують думки й бажання… отак.

— Угу. Не боялася?

— Боялася, проте випила щось — не знаю, що то було, може, якийсь наркотик. Перто, здається.

— Перто?!

— Атож. Ти знаєш, що це таке? Пив?

— Ні, — повільно промовив він. — Не пив. Але саме так називається те, що нейтралізує… — Бетризацію? Не може бути!

— Так мені сказав знайомий.

— Хто?

— Не можу тобі сказати, дав слово.

— Гаразд. Ось чому… чому вона… Я підхопився.

— Сідай.

Я сів.

— А ти? — запитав я. — Бо я все тільки про себе…

— Я? Нічого. Це значить — нічого в мене не вийшло. Нічого… — повторив він іще раз. Я мовчав.

— Як називається ця місцевість? — спитав він.

— Клавестра. Але саме містечко десь милі за дві звідси. Знаєш що, поїдемо туди. Я хотів віддати машину в ремонт. А повернемося — розважимося трохи, побігаємо. Га?

— Халь, — промовив він повільно, — старий коню…

— Га?

Його очі всміхалися.

— Біса хочеш вигнати легкою атлетикою? Ти осел!

— Так кінь чи осел? — сказав я. — Що ж тут поганого?

— Те, що з цього нічого не вийде. Чи ти зачепив уже котрогось із них!

— Чи… чи образив когось? Ні. Навіщо?

— Ні. Чи доторкнувся… Я зрозумів.

— Не було приводу. А що?

— Не раджу тобі.

— Чому?

— Бо це так, наче ти замахуєшся на свою годувальницю. Розумієш?

— Більш-менш. А що, якась пригода? Я старався не показати здивування. На кораблі Олаф був одним з найвитриманіших.

— Так. Я виглядав як останній дурень. Це було першого ж дня. Власне кажучи, першої ночі. Я не міг вийти з пошти — там немає дверей, тільки таке щось кружляє… ти ж бачив це?…

— Двері, що обертаються?

— Та ні. Це має, здається, щось спільне з їхньою побутовою гравітацією, знаєш. Одним словом, я закрутився там, як у глечику, а один тип з дівчиною показував на мене і сміявся…

Я відчув, як шкіра у мене на вилицях ніби наїжилась.

— То нічого, що годувальниця, — сказав я. — Сподіваюсь, він уже не сміятиметься?

— Ні. У нього зламана ключиця.

— І тобі нічого не зробили?

— Ні. Бо я не вдарив його одразу, коли вийшов з отієї машини. Я запитав лише, що в цьому смішного, адже мене не було тут так довго, а він знову засміявся і сказав, показавши пальцем угору: «А, це з того мавп’ячого цирку…»

— З мавп’ячого цирку?

— Так. Аж тоді…

— Стривай. Чому з «мавп’ячого цирку»?

— Не знаю. Може, він чув, що астронавтів крутять у центрифугах. Не знаю, бо більше з ним не розмовляв… Ну так от. Мене відпустили, тільки відтепер Адапт на Місяці має ретельніше обробляти новоприбулих.

— Чи ще хтось має повернутися?

— Так. Група Сімоніаді, через вісімнадцять років.

— Тоді маємо час.

— Маємо.

— Проте вони повелися з тобою по-божому, — сказав я. — Ти зламав йому ключицю, а тебе відпустили…

— Мені здається, це через той «цирк», — сказав він. — їм з нами… знаєш як. Адже вони не дурні. Тим більше, що був би скандал. Халь, чоловіче, ти нічого не знаєш!

— Що?

— Знаєш, чому вони нічого не повідомили про наше прибуття?

— Здається, щось таке було в реалі. Я не бачив, але мені хтось казав.

— Так, було. Ти луснув би зо сміху, якби побачив. «Учора вранці повернулася на Землю група дослідників позапланетного простору. Члени групи почувають себе добре. Розпочинається обробка наукових матеріалів експедиції». Кінець, крапка, все.

— Не може бути!

— Слово честі. А знаєш, чому вони так зробили? Бояться нас! Тому й розкидали нас по всій Землі. Зрозумів?

— Ні. Я цього не розумію. Адже вони не ідіоти. Ти сам це казав хвилину тому. Не думають же вони, що ми й справді хижаки, що ми будемо кидатись на людей і хапати їх за горлянку?!

— Якби вони так думали, то нас не пустили б сюди. Ні, Халь. Йдеться не про нас. йдеться про щось більше.

— Не тягни. Кажи!

— Маси не усвідомлюють цього…

— Чого?

— Того, що гине дух відкриття. Що немає експедицій — про це вони знають. Але про це не думають!

Гадають, що експедицій немає тому, що вони непотрібні. Але є й такі, хто чудово бачить і знає, що робиться і які все це матиме наслідки. Які вже є наслідки!

— Що?

— Сю-сю! Сго-сю повік-віки. Уже ніхто не полетить до зірок. Уже ніхто не наважиться на небезпечний експеримент. Уже ніхто не випробує на собі нових ліків. Так що ж, вони цього не знають? Знають! І якби стало відомо, хто ми такі, що ми зробили, чого летіли, що це було, то ніколи, розумієш? — ніколи не вдалося б приховати таку трагедію!!

— Сю-сю? — спитав я, вживаючи його виразу; можливо, слухачеві цієї розмови він видався б смішним, але мені було не до сміху.

— Авжеж. Так що, це не трагедія, по-твоєму? Як ти це поясниш?

— Не знаю. Оль, слухай. Отже, ти вважаєш, що для нас це мусить бути і залишиться назавжди чимось великим? Адже ми віддали назавжди ті роки і все, от ми і вважаємо, що це найважливіше. Але, може, це не так? Треба бути об’єктивним. Бо скажи сам: що ми зробили?…

— Як це що?!

— Витрушуй мішки. Висип те все, що привіз з Фомальгауту.

— Ти збожеволів?

— Зовсім не збожеволів. Яку користь принесла ця експедиція?…

— Ми були пілотами, Халь. Спитай Джімму. Турбера.

— Оль, не мороч голови. Ми були там разом, і ти чудово знаєш, що вони робили, що робив Вентурі, поки не загинув, що робив Турбер — ну, то чого ти так дивишся? Що ж ми привезли? Чотири вози різних аналізів, спектральних, сяких-таких, проби мінералів, потім є ота живина чи метаплазма, чи як там називати оту погань з бети Арктура; Нормерс перевірив і уточнив свою теорію гравімагнетичних збурень; і ще виявилося, що на планетах типу С Меолі можуть існувати не три, а тетра-плоїди з групи моторних, а на тому клятому місці, де мало не сконав Ардер, немає нічого, крім паршивої лави та бульбашок заввишки з хмарочос! І для того, щоб переконатися, що та лава застигла такими великими триклятими бульбашками, ми мали виблювати десять років і стати посміховиськом з паноптикуму! Отже, заради якої холери ми туди лізли? Можеш мені сказати? Навіщо нам було все це?…

— Спокійно, — сказав він.

Я був злий. І він був злий. Очі його звузились. Я подумав, що ми, чого доброго, поб’ємося, і губи в мене затремтіли. І тоді він теж несподівано посміхнувся.

— Ти старий кінь, — сказав він. — Ти вмієш доводити людей до сказу, знаєш?

— Ти відійшов від теми, Олафе.

— Що відійшов? Сам відійшов! А якби ми зустріли слона, що має вісім ніг і розмовляє самою лише алгеброю, тоді що, ти був би задоволений? Чого ти чекав від цього Арктура? Раю? Тріумфальної арки? Чого тобі треба? За десять років я не чув від тебе стільки дурниць, як за цю хвилину.

Я глибоко зітхнув.

— Олафе, ти робиш’з мене дурника. Ти знаєш, про що йдеться. Я говорив про те, що без цього люди можуть жити…

— Ще б пак!

— Стривай. Можуть жити. І навіть, якщо все так, як ти кажеш, якщо вони перестали літати через бетризацію, то чи варто було платити такою ціною, — ось де проблема, яку треба розв’язати, дорогий мій!

— Хіба? А припустімо, що ти одружишся. Чого так дивишся? Не можеш одружитися? Можеш. Я тобі кажу, що можеш. І матимеш дітей. Так ти понесеш їх на бетризацію з піснею? Га?

— Не з піснею. Але що я зможу зробити? Воювати з цілим світом?…

— Коли так, хай тобі допомагають небеса, блакитні і чорні, — сказав він. — А зараз, якщо хочеш, можемо їхати до міста…

— Гаразд, — сказав я. — Обід буде за дві з половиною години, і ми встигнемо.

— А якби не встигли, то вже нічого не дадуть?…

— Дадуть, тільки…

Я почервонів під його поглядом. Наче не помічаючи цього, він почав струшувати пісок з босих ніг. Ми пішли нагору і, переодягнувшись, поїхали автомашиною до Клавестри. Рух на шосе був досить жвавий. Вперше я побачив кольорові глідери, рожеві й біло-жовті. Ми знайшли механічну майстерню. Мені здалося, що я помітив подив у скляних очах робота, який оглядав розбиту машину. Ми залишили її й повернулися пішки.

Виявилося, що є дві Клавестри — стара й нова; у старій, місцевому промисловому центрі, я був недавно з Маргером. А новий, модний, курорт кишів людьми, здебільшого молодими. У яскравій блискучій одежі хлопці виглядали зовсім як римські воїни, бо ці костюми сяяли на сонці, як коротенькі лати. Багато було дівчат, переважно гарних, інколи в купальниках, я б сказав, надто вже сміливих. Йдучи поруч з Олафом, я відчував на собі погляди всієї вулиці. Барвисті групки, побачивши нас, зупинялися під пальмами. Ми були вищі за всіх, люди озиралися, і я почував себе якось по-дурному.

Коли ми вже вийшли на шосе і попрямували полями на південь, у напрямку до вілли, Олаф витер чоло хусточкою. Я теж трохи спітнів.

— Хай його чорти заберуть, — сказав він.

— Прибережи до кращої нагоди… Він кисло всміхнувся.

— Халь!

— Що?

— Знаєш, як це виглядало? Як сцена на кіностудії. Римляни, куртизанки й гладіатори.

— Гладіатори — це ми?

— Авжеж.

— Помчали? — сказав я.

— Помчали.

Ми побігли полями. Так було миль п’ять. Але ми взяли надто вправо, і довелося повертатися. Проте ми встигли ще скупатися перед обідом