Повне зібрання короткої прози. Том 3

I

Він увійшов до кімнати, де була купа людей. Усі вони видавали звуки й переливалися кольорами. Цей калейдоскоп його спантеличив. Намагаючись дивитися повз і крізь потік форм, звуків, запахів і тривимірних викривлених силуетів, він зупинився біля дверей і вольовим зусиллям зміг трохи стишити це мерехтіння. У беззмістовній гарячковій людській активності поступово завилась якась упорядкованість.

— Що трапилося? — різко запитав його батько.

— Це те, що ми передбачили пів години тому, — відповіла мати, коли восьмирічний хлопчик не спромігся відповісти. — Якби ти дозволив, я б відвела його на сканування до тепів.

— Я не дуже їм довіряю, і ми мусимо самі якось давати собі з цим раду ще дванадцять років. Якщо до того часу нічого не вирішиться...

— Поговоримо про це пізніше, — вона схилилася до хлопчика й рішучим тоном наказала: — Ходи, Тіме. Привітайся з людьми.

— Постарайся зосередитися на предметах, — додав лагідно батько, — принаймні цього вечора, доки ми на банкеті.

Трохи зсутулившись і схиливши голову набік, Тім мовчки пройшов крізь переповнену вітальню, не звертаючи уваги на невиразні силуети довкола. Батьки залишилися позаду: їх спочатку перехопив організатор банкету, а тоді оточили гості — норми і псі.

Серед цієї метушні про хлопчика забули. Він зробив коротке коло по вітальні, переконався, що тут нічого не існувало, і вирушив шукати далі в бічний коридор. Механічний слуга відчинив перед ним двері у спальню, і Тім зайшов.

Кімната була порожня, вечірка лише починалася. Голоси і метушня позаду стихли в голові хлопчика до нерозбірливого гулу. У розкішній кімнаті відчувалися легкі жіночі парфуми, принесені подібним на терранське теплим штучним повітрям, яке закачував центральний міський трубопровід. Хлопчик став навшпиньки і вдихнув. У солодкому запаху він вирізнив аромат квітів, фруктів, прянощів — і чогось ще.

Тім пройшов далі у спальню. Він був тут: кислий, як зіпсоване молоко, запах, те попередження, на яке він розраховував.

У спальні щось було.

Хлопчик обережно відчинив шафу. Механічний комплектувальник спробував видати малому одяг, але Тім його проігнорував. При відчиненій шафі запах став сильнішим. Інший був десь поруч, але не в шафі.

Під ліжком?

Тім присів навпочіпки й зазирнув туди. Не тут. Він витягнувшись розпластався на підлозі й зазирнув під металевий робочий стіл Фейрчайлда — типовий стіл для кабінету чиновника Колоній. Запах став сильнішим. Тім був переляканий і схвильований. Він скочив на ноги й відсунув стіл геть від гладенької пластикової стіни.

На щойно звільненому місці до стіни в темних тінях тулився Інший.

Це був Правий Інший, звичайно. Досі Тімові вдалося побачити тільки одного Лівого, і то не довше як на частку секунди.

Цей Інший у спальні ще не був достатньо дорослим, щоб перейти повністю. Тім обережно відступив, розуміючи, що це і все, на що той спроможний без його допомоги. Інший дивився на хлопчика спокійно, і хоча й бачив, що малий відступає, та не міг нічого вдіяти. Він навіть не спробував заговорити до Тіма, знаючи, що розмова ніколи не вдавалася.

Тім був у безпеці. Хлопчик стояв і довго розглядав Іншого, це був його шанс дізнатися про них більше. Їх розділяв простір, крізь який проходив лише запах — маленькі розпорошені частинки — і візуальне зображення.

Ідентифікувати цього Іншого було неможливо. Багато з них були такі подібні одні на одних, неначе копії тієї самої сутності.

Але іноді Інші радикально відрізнялися. Може, на ньому випробовували різні вибірки, намагаючись здійснити успішний перехід?

Тім знову задумався про те, що люди у вітальні, як з класу нормів, так і псі, і навіть класу мутів, до якого належав він сам, мабуть, якось змогли примиритися зі своїми Іншими. Це було дивно, оскільки їхні Ліві мали бути сильнішими за його власних... Якщо тільки кількість Правих не зменшувалася зі зростанням групи Лівих.

Чи була кількість Інших скінченною?

Він повернувся назад до метушливої вітальні. Довкола перемовлялися й снували люди, непрозорі силуети і теплі запахи тиснули на нього своєю близькістю. Вочевидь, йому доведеться розпитати про це все в матері з батьком. Він уже прокрутив усі пошукові каталоги, підв’язані до освітньої трансляції Сонячної системи, — прокрутив безрезультатно, бо трансляцію давно припинили й каталоги були безнадійно застарілі.

— Ти куди подівся? — запитала його мати, відволікшись від жвавої розмови зі службовцями з класу нормів, що окупували один з кутків кімнати. Вона помітила вираз на його обличчі.

— Ох, — сказала вона. — Навіть тут?

Його здивувало запитання. Місце не мало значення. Хіба вона цього не знає? Спантеличений, він заглибився в себе, щоб подумати. Йому потрібне пояснення, він не зможе нічого зрозуміти без сторонньої допомоги, але тут ставав на заваді незборимий вербальний блок. Чи була це лише термінологічна проблема? Може, тут крилося щось більше?

Навіть доки Тім тинявся по вітальні, невиразний цвілий сморід просочився до нього крізь важку завісу людських запахів. Інший досі був тут, сидів, скрутившись у темряві під стіною серед тіней порожньої спальні, і чекав, доки зможе перейти, чекав, доки Тім зробить два кроки.

Джулі схвильовано спостерігала, як її восьмирічний син іде геть.

— Нам треба наглядати за ним, — сказала вона до чоловіка. — Я передбачаю, що ситуація з цією його штукою загостриться.

Кьорт теж це відчув, але продовжував говорити зі службовцями з класу нормів, що зібралися довкола двох провидців.

— Що ви будете робити, — запитав він збуджено, — якщо вони справді напосядуть на нас? Ви знаєте, що Дурник не втримає повномасштабної атаки роботизованими ракетами. Ми перевіряли, як він упорається, на невеликій кількості, і він їх перехопив, але навіть це вдалося лише з півгодинним попередженням від мене і Джулі.

— Це правда, — Фейрчайлд почесав свого сірого носа і потер борідку, що пробивалася під губою. — Але я не думаю, що вони вдадуться до відкритої військової операції. Цим вони визнають, що ми тут процвітаємо, це нас легітимує і розв’яже нам руки. Ми зможемо зібрати вас, псі, разом, — він втомлено посміхнувся, — і силою думки перемістити Сонячну систему десь за Туманність Андромахи.

Кьорт не обурився, оскільки його не здивували чоловікові слова. Доки вони з Джулі їхали сюди, обоє вже передбачили хід банкету, всі ці безплідні обговорення і загострення в їхнього сина. Сила передбачення його дружини була трохи сильнішою за його власну, вона бачила далі, тож Кьорт стривожився, помітивши схвильований вираз на її обличчі.

— Боюся, — сказала натужно Джулі, — що ми трохи посваримося перед тим, як дістанемося сьогодні додому.

Що ж, принаймні це він теж передбачав.

— Це через напружену атмосферу, — відповів Кьорт, намагаючись змінити тему розмови. — Тут усі на нервах. Ми з тобою будемо не єдині, хто сваритиметься.

Фейрчайлд співчутливо слухав їхню розмову.

— Бачу, є й свої мінуси в тому, щоб бути провидцем. Але якщо ви знаєте, що невдовзі вибухне суперечка, то хіба не можете відвернути її ще до початку?

— Можемо, звичайно, — відповів Кьорт, — так само, як ви можете використовувати наші передбачення, щоб вчасно реагувати на ситуацію з Террою. Але ні я, ні Джулі особливо цим не переймаємося. Щоб уникати таких речей, потрібно докласти чималих психічних зусиль, а ні в кого з нас немає стільки енергії.

— Я лише хочу, щоб ти дозволив мені передати його тепам, — тихо сказала Джулі. — Просто вже не можу дивитися, як він вештається довкола, заглядаючи під меблі, й шукає в шафах бозна-що!

— Він шукає Інших, — відповів Кьорт.

— Хай би що це було.

Фейрчайлд, природжений миротворець, спробував втрутитися.

— У вас є ще дванадцять років, — заговорив він. — Немає нічого ганебного в тому, що Тім досі в класі мутів, ви всі так починаєте. Якщо у нього є екстрасенсорні здібності, він їх виявить.

— Говорите як ідеальний провидець, — сказала насмішкувато Джулі. — А звідки ви знаєте, що вони проявляться?

Добродушне обличчя Фейрчайлда розгублено скривилося. Кьортові було його шкода. На чоловікові й так лежало забагато відповідальності, забагато рішень, які треба ухвалювати, забагато людських життів. До Відокремлення від Терри він був звичайним собі посадовцем, бюрократом з цілком усталеною щоденною рутиною. Тепер ніхто не надсилав йому міжсистемні доповідні щопонеділка вранці, і Фейрчайлд мав з усім розбиратися сам.

— Давайте краще поглянемо на цю вашу штуку, — сказав Кьорт, — мені цікаво, як вона працює.

Фейрчайлд був приголомшений.

— Як, у біса... — він затнувся, але за мить продовжив: — Звичайно! Ви ж, мабуть, це вже передбачили. — Він поліз у кишеню піджака. — Я хотів зробити сюрприз, але які можуть бути сюрпризи, коли тут два провидці.

Довкола скупчилися інші службовці з нормів. Їхній шеф розгорнув тонку обгортку і видобув з неї маленький блискучий камінець. У кімнаті запала заінтригована тиша. Фейрчайлд розглядав камінець, піднісши його близько до очей, неначе ювелір, що оцінював коштовний самоцвіт.

— Майстерно зроблено, — визнав Кьорт.

— Дякую, — відповів Фейрчайлд. — Вони почнуть прибувати з дня на день. Ми зробили їх блискучими, щоб привертати увагу дітей і людей нижчих класів, яких могло б зацікавити таке брязкальце і які можуть переплутати його зі справжнім діамантом. Розумієте? Жінок вони теж приваблять, звісно, та й взагалі всіх, хто зупиниться і підбере камінець, схожий на діамант. Встоять, можливо, тільки техни. Зараз продемонструю.

Він поглянув на натовп притихлих гостей у пишному святковому вбранні. Збоку стояв Тім, схиливши голову набік. Фейрчайлд повагався, а тоді кинув камінець в бік хлопчика на килим, просто під ноги. Малий навіть не кліпнув, а й далі байдуже дивися крізь людей, не помітивши блискучого предмета на підлозі.

Кьорт рушив з місця, намагаючись залагодити незручну ситуацію.

— Для цього вам знадобиться щось розміром з реактивний корабель, — сказав він і нахилився підібрати камінець. — Це не ваша провина, що Тім не реагує на такі буденні речі, як діаманти в п’ятдесят каратів.

— Я й забув, — Фейрчайлд просяяв, вмить оговтавшись від своєї провальної демонстрації. — Але на Террі більше немає мутів. Тепер послухайте й оцініть промову, я теж до неї трохи доклався.

Холодний камінець лежав у Кьорта на долоні. У його вухах пролунав тоненький комариний писк, ритмічний і гармонійний звук, почувши який люди в кімнаті почали перешіптуватися.

«Друзі мої, — заговорив механічний голос. — Причини конфлікту між Террою і Колоніями Центавра були грубо перекручені в пресі».

— Це справді розраховано на дітей? — запитала Джулі.

— Він, мабуть, вважає, що терранські діти розвиненіші за наших, — відповів службовець із класу псі. Інші гості здивовано перемовлялися.

Камінець металічним скімливим голосом продовжував викладати свій набір юридичних аргументів, у яких вчувалися ідеалізм і жалісне благання. Кьорта дратувала ця благальність. Чому Фейрчайлд має ставати на коліна, звертаючись до терранів? Фейрчайлд слухав промову і самовпевнено пихтів люлькою, склавши руки на грудях. Його задоволене обличчя аж світилося. Він, вочевидь, не розумів, наскільки сумнівним і слабким був його металічний виступ.

Раптом Кьорту подумалося, що ніхто з них, — зокрема й він сам, — не усвідомлював, наскільки немічним був їхній рух за Відокремлення. Не було сенсу обурюватися слабкості аргументів, що линули з псевдодіаманта. Хай би як вони формулювали свою позицію, в ній все одно відчуватимуться тривога і страх, що панували в Колоніях.

«Уже давно визнано, — стверджував камінець, — що свобода є природним станом людини. Рабство, поневолення однієї людини чи групи людей іншими — це пережиток минулого, відвертий анахронізм. Люди мають право на самоврядування».

— Дивно чути таке від камінця, — сумно усміхнувшись зауважила Джулі. — Це ж просто мертвий шматок породи.

«Вам кажуть, що рух Колоній за Відокремлення становитиме загрозу для вашої Сонячної системи, ваших життів і вашого добробуту. Це неправда. Усьому людству буде краще, якщо планетам-колоніям дозволять самостійно керувати собою і шукати власні економічні ринки. Торгові правила, які терранський уряд нав’язує терранам, що живуть за межами Сонячної системи...»

— Діти принесуть їх додому, — сказав Фейрчайлд, — і камінці потраплять до рук батьків.

«Колонії не можуть залишатися лише базами постачаннями для Терри, джерелом сировини і дешевої праці, — бубнів далі діамант. — Колоністи не можуть бути громадянами другого сорту. Вони мають таке ж право визначати, як організовувати своє суспільство, як і ті, хто лишаються в Сонячній системі. Тому Уряд Колоній звернувся до Уряду Терри з проханням розірвати ці ланцюги, які не дають нам виконати своє призначення».

Кьорт і Джулі перезирнулися. Голос досі начитував хрестоматійні академічні трюїзми. І це справді той чоловік, якого Колонії обрали керувати повстанським рухом? Педантичного штатного службовця і бюрократа, людину — згадав мимохіть Кьорт — без псі-здібностей? Норма?

А що як Фейрчайлд вирішив порвати з Террою, бо одного дня побачив якийсь дрібний одрук у наказі? Ніхто крім, можливо, телепатичних військ, не знав ані що мотивувало цього чоловіка, ані як довго він буде спроможний цим займатися.

— То як вам? — запитав Фейрчайлд, коли камінець закінчив свій монолог і пішов на друге коло. — Ми розкидаємо мільйони таких по всій Сонячній системі. Ви знаєте, яку гидку брехню розповідає про нас терранська преса: начебто ми хочемо їх захопити, що ми жахливі загарбники з далекого космосу, що ми монстри, мутанти і виродки. Треба протидіяти цій пропаганді.

— Що ж, — відповіла Джулі. — Третина з нас і справді виродки, то чому б цього не визнати? Я, наприклад, знаю, що мій син — ні до чого не придатний виродок.

Кьорт вхопив її за руку.

— Ніхто не сміє так називати Тіма, навіть ти!

— Але це правда! — вона вирвалася. — Якби ми були в Сонячній системі, якби ми не відокремилися, ти і я сиділи б у таборі для інтернованих, очікуючи на... Сам знаєш на що. — Вона гнівно тицьнула пальцем у бік сина. — І, може, ніякого Тіма не було б.

З кутка заговорив чоловік з гострим обличчям.

— Ми б нізащо не залишилися в Сонячній системі, ми прорвалися б сюди власними силами, без сторонньої допомоги. Тож це не заслуга Фейрчайлда, це ми взяли його з собою. Ніколи цього не забувайте!

Кьорт вороже подивився на чоловіка. Рейнольдз, командувач телепатичних військ, знову напився. Напився й бризкав своєю дошкульною ненавистю до нормів.

— Можливо, — погодився Кьорт, — але нам би було непереливки.

— Ми обоє знаємо, що не дає Колоніям впасти, — відповів Рейнольдз, його розпалене обличчя було набундюченим і єхидним. — Як довго ці бюрократи протрималися б без Дурника і Саллі? Без вас, двох провидців? Без телепатів і решти наших? Визнай: нам не потрібні ці правові евфемізми. Ми не зможемо перемогти побожними апеляціями до свободи і рівності, ми переможемо, бо на Террі немає псі.

Атмосфера в кімнаті вже не була радісною. Норми почали гнівно шепотітися.

— Послухай, — сказав Фейрчайлд до Рейнольдза, — ти все ж людська істота, хоч і можеш читати думки. Твій талант не означає...

— Не треба мені нотацій, — урвав його Рейнольдз. — Жоден телепень не вказуватиме мені, що робити.

— Ти забагато собі дозволяєш, — сказав Кьорт до Рейнольдза. — Хтось одного дня поставить тебе на місце. Якщо цього не зробить Фейрчайлд, то, можливо, це буду я.

— Ти і твої надокучливі тепи, — псі-воскреситель рушив на Рейнольдза і вхопив його за комір. — Думаєш, ти вищий за нас, бо можеш залазити в наші голови? Думаєш...

— Забери руки, — сказав Рейнольдз задерикуватим голосом. Двоє чоловіків зчепилися, до них приєднався третій. На підлогу полетіла склянка, якась жінка істерично закричала, посеред кімнати миттю зчинився страшенний гармидер.

Фейрчайлд гучно закликав усіх заспокоїтися.

— Заради Бога, якщо ми почнемо боротися одне з одним, нам кінець. Хіба ви не розумієте? Ми маємо працювати разом!

Галас стих не одразу. Блідий Рейнольдз проштовхався повз Кьорта, бурмочучи щось собі під ніс.

— Я йду звідси геть.

Інші телепати войовничо повиходили за ним услід.

Доки вони з Джулі повільно їхали додому крізь синювату темряву, Кьортові не йшов з голови уривок Фейрчайлдової промови:

«Вам кажуть, що перемога колоністів означатиме перемогу псі над нормальними людьми. Це неправда! Відокремлення не планували і не очолювали ні псі, ні мутанти. Повстання було стихійною реакцією колоністів усіх класів».

— Я от думаю, — заговорив Кьорт. — Можливо, Фейрчайлд помиляється. Може, насправді ним керують псі, хоч він цього і не знає. Особисто мені він подобається, хоч він і телепень.

— Так, він телепень, — погодилася Джулі. У темряві салону її сигарета палала яскравим вогником гніву. Зігрітий теплом двигуна, Тім скрутився калачиком на задньому сидінні і спав. Перед маленьким наземним авто простягнувся порожній кам’янистий ландшафт Проксими III — ворожі, чужі й примарні простори. Серед агроцистерн з урожаєм і полів подекуди виднілися прокладені людьми дороги і якісь споруди.

— Я не довіряю Рейнольдзу, — вів далі Кьорт, знаючи, що починає передбачену сварку між ними, та все ж не бажаючи її уникати. — Рейнольдз розумний, безпринципний і амбітний, він домагається престижу і статусу. Фейрчайлд, натомість, дбає лише про благо Колонії і справді вірить у все, що надиктував на тих камінцях.

— Та це ж якісь шмарклі, — презирливо сказала Джулі, — террани обрегочуться. Навіть я не могла слухати їх всерйоз, а, бачить Бог, від них залежать наші життя.

— Що ж, — сказав обережно Кьорт, знаючи, на що наривається, — може, є террани, у яких почуття справедливості більше, ніж у вас з Рейнольдзом. — Він поглянув на неї. — Я бачу, що ти збираєшся зробити, і ти це так само бачиш. Може, ти справді права і нам треба нарешті розійтися. Десять років — це довго, коли більше немає почуттів. Але ж це від початку була не наша ідея.

— Так, — погодилася Джулі. Вона роздушила сигарету й нервово закурила наступну. — Якби ж крім тебе був ще хоча б один інший провидець, хоча б один. Це те, чого я не можу пробачити Рейнольдзу. Знаєш, це ж була його ідея. Мені не треба було погоджуватися. Заради величі раси! Вперед і вгору під прапором псі! Містичне парування перших справжніх провидців в історії! І тепер подивись, що з того вийшло!

— Стули рота, — сказав Кьорт. — Він не спить і чує тебе.

У голосі Джулі була гіркота.

— Чує мене? Так. Розуміє мене? Ні. Ми хотіли знати, як виглядатиме друге покоління. Що ж, тепер ми знаємо. Провидець плюс провидиця дорівнює виродок. Непотрібний мутант, монстр. Давай визнаємо: «м» на його картці означає «монстр».

Пальці Кьорта міцніше стиснули кермо.

— Ні ти, ні будь-хто інший не називатиме його так.

— Монстр! — вона перехилилася до Кьорта, білі зуби поблискували у світлі приладової дошки, очі палахкотіли. — Може, террани праві, може, нас, провидців, слід стерилізувати або й взагалі знищити. Стерти. Думаю... — вона раптом затнулася, втративши бажання продовжувати.

— Давай, — сказав Кьорт. — Ти думаєш, що коли повстання переможе і ми будемо контролювати Колонії, нам слід провести «реорганізацію». Під керівництвом телепатів, звісно.

— Треба відділити зерно від полови, — сказала Джулі. — Спочатку Колонії від Терри, потім нас від них. І коли він виросте, хоч він і мій син...

— Ти оцінюєш людей за їхньою корисністю, — урвав її Кьорт. — Тім не корисний, тож немає сенсу дозволяти йому жити, так? — його тиск стрімко підвищувався, але йому вже було байдуже. — Ви хочете розводити людей як худобу. Людина не має права на життя, це привілей, який ми надаємо за своєю примхою.

Кьорт розігнав автівку по порожній трасі.

— Ти чула белькотіння Фейрчайлда про свободу і рівність.

Він у це вірить, і я вірю. А ще я вірю, що Тім, як і будь-хто інший, має право на життя. Неважливо, настільки корисний його талант і чи взагалі він його має.

— Він має право на життя, — сказала Джулі, — але він не один з нас. Він неповноцінний, у нього немає нашої здібності, нашої... Нашої вищої здібності, — сказала вона переможно.

Кьорт пригальмував на узбіччі, зупинив машину й відчинив двері. Салон заповнило важке їдке повітря.

— Їдь додому, — він схилився над заднім сидінням і розштовхав Тіма. — Давай, малий, ми виходимо.

Джулі потягнулася до керма.

— Коли ти повернешся? Чи ти вже вирішив остаточно? Краще перестрахуйся, бо може до неї стоїть черга.

Кьорт вийшов з автівки, двері позаду грюкнули. Він узяв сина за руку й повів дорогою до чорного прямокутника сходів, що темно вивищувалися у нічному мороці. Доки вони підіймалися, Кьорт почув, як по трасі зашуміло авто, прямуючи крізь темряву додому.

— Де ми? — запитав Тім.

— Ти знаєш це місце, я приводжу тебе сюди щотижня. Це школа, де навчають таких, як ми, школа, де псі здобувають свою освіту.

II

Навколо загорілися лампи. Від входу, як металеві лози, тягнулися коридори.

— Ти можеш ненадовго залишитися тут, — сказав Кьорт синові. — Витримаєш кілька днів без мами?

Тім не відповів. Він поринув у свою звичну мовчанку і йшов поруч з батьком. Кьорт дивувався, як хлопчик може водночас бути таким відстороненим, — а він, очевидно, був відстороненим, — і таким вкрай сторожким. Відповідь легко зчитувалася з кожного дюйма напруженого юного тіла. Тім був відсторонений лише від контакту з людськими істотами, але підтримував майже маніакально тісний зв’язок із зовнішнім світом. Чи, радше, з якимось із зовнішніх світів. Хай би яким був його світ, він не охоплював людей, хоча й складався з реальних зовнішніх об’єктів.

Як він і передбачив, син раптом побіг геть. Кьорт дозволив хлопчикові втекти у бічний коридор. Він дивився, як Тім стоїть там, стривожено смикаючи за ручку технічної шафи, намагаючись її відчинити.

— Добре, — покірно сказав Кьорт. Він підійшов до сина й відчинив шафу своїм ключем. — Бачиш? Там нічого немає.

Полегшення, яке раптом з’явилося на обличчі хлопчика, наочно демонструвало, наскільки цілковито він був позбавлений дару передбачення. У Кьорта від цього стислося серце. Дорогоцінний талант, яким вони з Джулією володіли, вочевидь, не передався їхньому сину. Хоч би який талант мав хлопець, але це явно не передбачення.

Було вже по другій ночі, але в будинку Школи досі кипіло життя. Кьорт похмуро привітався з кількома тепами, що розсілися за барною стійкою в оточенні пляшок з пивом і попільничок.

— Де Саллі? — запитав він. — Я хочу зустрітися з Дурником.

Один з телепатів ліниво показав кудись великим пальцем.

— Була десь тут, тобі в той бік, до дитячих кімнат. Вона, мабуть, спить, вже пізня година. — Він розглядав Кьорта, який саме думав про Джулі. — Такої дружини краще позбутися. Хай там як, а вона вже надто стара і худа. Тобі мала б сподобатися якась пухкенька молода красуня...

Кьорт подумки огризнувся хвилею люті й із задоволенням побачив, як усміхнене молоде обличчя вороже скривилося. Телепат підвівся й закричав услід Кьортові:

— Як розберешся зі своєю дружиною, пришли її до нас.

— Я б сказав, що тобі сподобається дівчина років двадцяти, — сказав інший телепат, пропускаючи Кьорта у спальні дитячого крила. — Темноока брюнетка. Виправ мене, якщо помиляюся. Ти маєш чітко окреслений образ, може, навіть є конкретна дівчина. Дай-но подивлюся: вона невисока, досить гарненька, і звати її...

Кьорт кляв безвихідне становище Колоній, через яке всім доводилося терпіти постійне втручання тепів у приватне життя. Телепати були розставлені всюди, зокрема й по Школі та офісах Уряду Колоній. Він стиснув долоню Тіма й провів його крізь двері.

— Твій малий дуже дивний, — сказав телепат, коли Тім проходив поруч. — Не проти, якщо я копну трохи глибше?

— Тримайся від нього подалі! — гаркнув Кьорт і гучно грюкнув дверима. Він хоч і знав, що телепату не завадять стіни, але відчув задоволення від гуркоту важкої металевої плити.

Він підштовхнув Тіма у вузький коридор до маленької кімнати. Хлопчик потягнувся вбік, націлившись на бічні двері, але Кьорт його розлючено відсмикнув. — Там нічого немає! — нагримав він на сина. — Це всього лише вбиральня.

Тіма це не переконало, і він не полишав спроб туди прослизнути, аж доки не з’явилася Саллі. Вона зав’язувала пояс свого халата, її обличчя було припухлим від сну.

— Здрастуйте, містере Пьорсел, — привіталася вона до Кьорта. — Привіт, Тіме. — Позіхаючи, дівчинка увімкнула торшер і гепнулася в крісло. — Чим можу допомогти о цій пізній порі?

Їй було тринадцять, вона була висока й довготелеса, з жовтавим тонким волоссям і вкритою ластовинням шкірою. Саллі сонно гризла ніготь великого пальця і позіхала. Хлопчик всівся навпроти неї. Щоб розважити його, вона оживила пару рукавиць, що лежали на столику біля стіни. Тім захоплено засміявся, коли рукавиці переповзли до краю кришки, сліпо помахали йому пальцями і почали обережно спускатися на підлогу.

— Краса, — сказав Кьорт. — Ти стаєш все вправнішою, явно не прогулюєш уроків.

Саллі знизала плечима.

— Містере Пьорсел, Школа не може мене нічому навчити.

Ви ж знаєте, що я найсильніша з псі-аніматорів. Вони просто дозволяють мені працювати самостійно. Ще я навчаю групу маленьких дітей, досі непроявлених, але в яких, можливо, є здібності. Думаю, кілька з них справді зможуть чогось досягти, якщо старанно працюватимуть над собою. Мене ж Школа може хіба заохочувати. Всі ці психологічні штучки, знаєте, купа вітамінів, свіже повітря. Але мене ніхто нічому не може навчити.

— Вони можуть показати тобі, наскільки ти важлива, — сказав Кьорт. Він усе це вже передбачив, звичайно. Останні пів години він перебирав усі можливі варіанти розмови, відкидаючи їх один за одним, і нарешті зупинився на цьому. — Я прийшов побачити Дурника, тому й довелося тебе розбудити. Розумієш чому?

— Це очевидно, — відповіла Саллі. — Ви його боїтеся, а оскільки Дурник боїться мене, вам потрібно, щоб я теж прийшла. — Дівчинка дозволила рукавицям знову впасти і підвелася з крісла. — Отож, ходімо.

Він вже багато разів бачив Дурника, але так і не звик до його вигляду. Попри те, що вже передбачив цю сцену, Кьорт побожно стояв на відкритому майданчику перед платформою, як завжди, мовчазний і вражений.

— Він дуже товстий, — діловито сказала Саллі. — Якщо не схудне, то довго не протягне.

Схожий на хворобливо-сірий пиріг, Дурник незграбно сидів у велетенському кріслі, яке виготовили спеціально для нього у Технічному відділі. Його очі були напівзаплющені, м’ясисті руки лежали обабіч, мляво й нерухомо. Тістоподібні шари жиру звисали складками на бильцях і по боках крісла. Яйцеподібний череп Дурника облямовувало вологе в’язке волосся, сплутане, як викинуті на берег водорості. За сосисками пальців майже не було видно нігтів. Зуби прогнили й почорніли. Крихітні темно-сині очі Дурника зблиснули, коли він помітив Кьорта і Саллі, але жирне тіло навіть не ворухнулося.

— Він відпочиває, — пояснила Саллі. — Щойно поїв.

— Привіт, — сказав Кьорт.

Одутлий рот між складками рожевої плоті губ буркнув щось нерозбірливе.

— Йому не подобається, коли його турбують так пізно, — сказала Саллі, позіхаючи. — І я його розумію.

Вона походжала кімнатою і розважала себе, оживляючи легкі кронштейни на стінах. Кронштейни намагалися вирватися з пластику гарячої заливки, в якому були закріплені.

— Вибачте за відвертість, містере Пьорсел, але це здається великою дурістю. Саме завдяки телепатам Терра не може заслати сюди своїх шпигунів, а вся ця ваша справа — не в їхніх інтересах. Це означає, що ви допомагаєте Террі, чи не так? Якби у нас не було тепів, які за всім наглядають...

— Це я стримую терранів, — промимрив Дурник. — Це моя стіна, і це я все відбиваю.

— Ти відбиваєш ракети, — сказала Саллі, — але ти не можеш протидіяти шпигунам. Терранські агенти могли б увійти сюди будь-якої миті, а ти про це навіть не здогадався б. Ти просто здоровенний тупий шматок сала.

Вона сказала чистісіньку правду, але саме ця гігантська гора жиру була ядром системи оборони Колоній, найталановитішим псі. Дурник був осердям руху за Відокремлення і живим уособленням його проблем.

Дурник мав майже необмежену паракінетичну силу, але його розумовий розвиток був на рівні трирічного недоумка. Якщо точніше, він був савантом[16]. Його легендарна сила поглинула всю його особистість і радше висушила й здеградувала її, ніж розвинула. Він ще роки тому міг би перемістити Колонії геть із Сонячної системи, якби крім тілесних потягів і страхів у ньому було бодай трохи хитрості. Але Дурник був безпорадним і неповоротким, цілком залежним від наказів Уряду Колоній і загнаним у пригнічену покору своїм жахом перед Саллі.

— Я з’їв цілу свиню. — Дурник незграбно спробував підвестися, відригнув і кволо витер підборіддя. — Насправді, дві свині. Просто тут, у цій кімнаті, і то зовсім нещодавно. Я міг би з’їсти ще, якби захотів.

Раціон колоністів складався переважно з вирощеного в агроцистернах штучного протеїну. Дурник з них дражнився.

— Свиня, — поважно вів він далі, — потрапила сюди з Терри. А минулого вечора я з’їв зграю диких качок. А ще до того переніс сюди якусь тварину з Бетельґейзе IV. У неї немає назви, вона просто всюди бігає і їсть.

— Як і ти, — сказала Саллі. — Тільки ти не бігаєш.

Дурник захихотів. Пиха ненадовго переважила його страх перед дівчинкою.

— Візьміть трохи цукерок, — запропонував він. Дощ із шоколаду градом загуркотів по підлозі. Кьорт і Саллі відступили від цього цукеркового потопу. Разом із солодощами падали уламки якихось механізмів, картонні коробки, частини приладової панелі й зазубрений шматок бетонної підлоги. — Кондитерська фабрика з Терри, — радісно пояснив Дурник. — Я дуже точно визначив її координати.

Навіть Тім вийшов зі своєї задуми, нахилився й підібрав жменю цукерок.

— Не соромся, — сказав до нього Кьорт. — Можеш спокійно брати.

— Цукерки — то тільки для мене, — прогримів розгніваний Дурник, і солодощі зникли. — Я відіслав їх назад, — пояснив він сердито. — Вони мої.

У діях Дурника не було злості, а лише безмежне дитяче себелюбство. Завдяки його таланту всі предмети у Всесвіті стали його власністю, його жирні руки могли дотягнутися до будь-чого. Він міг, наприклад, потягнутися за Місяцем і дістати його. На щастя, більшість речей залишалися поза межами його розуміння і не становили цікавості.

— Давай припинимо ці ігри, — сказав Кьорт. — Ти можеш сказати, чи хтось із телепатів зараз достатньо близько, щоб зчитувати нас?

Дурник невдоволено взявся шукати. Він міг відчувати предмети, хоч би де вони були. Завдяки своєму таланту він був на зв’язку з кожним фізичним об’єктом у Всесвіті.

— Поблизу — жодного, — оголосив він нарешті. — Є один десь за сто футів, але я переміщу його подалі. Терпіти не можу, коли тепи порушують мою приватність.

— Ніхто не любить тепів, — сказала Саллі. — Це мерзенний, гидкий талант. Зазирати людям у голови — це як підглядати за ними, коли вони миються, переодягаються чи їдять. Це неприродно.

Кьорт усміхнувся.

— А хіба це якось відрізняється від таланту провидців?

Моє вміння теж не назвеш природним.

— Провидці мають справу з подіями, а не з людьми, — відповіла Саллі. — Передбачати майбутні події — це ніяк не гірше, ніж знати про минулі.

— Або навіть краще, — зауважив Кьорт.

— Ні, — категорично заперечила Саллі. — Іноді через це можна втрапити в халепу. Через вас я постійно маю стежити, щоб не думати зайвого. Щоразу, коли я бачу тепа, у мене від нього холодні мурахи по спині, і хай би як старалася, я не можу не думати про неї, хоча чудово знаю, що не повинна цього робити.

— Здатність передбачення не має жодного стосунку до Пат, — сказав Кьорт. — Провидці не роблять нічого невідворотним. Знайти Пат було складним завданням, і це був мій свідомий вибір.

— Ви не шкодуєте? — запитала Саллі.

— Ні.

— Якби не я, — урвав їх Дурник, — ти б ніколи не дістався до Пат.

— А я б хотіла, щоб нічого цього взагалі не було, — із запалом сказала Саллі. — Якби не Пат, ми б ніколи не вляпалися у всю цю історію. — Вона вороже зиркнула на Кьорта. — І мені вона не здається красивою.

— На що ти натякаєш? — спокійно запитав Кьорт. Йому вдалося не виказати своїх емоцій. Він уже передбачив беззмістовність спроб пояснити дитині й ідіоту, чому Пат така важлива. — Ти ж знаєш, що ми не можемо вдавати, наче не знайшли її.

— Я знаю, — визнала Саллі. — І тепи вже з нас щось зчитали. Тому їх тут так багато й ошивається. Добре, що ми хоч не знаємо, де вона.

— Я знаю, де вона, — сказав Дурник. — Я точно знаю, де вона.

— Аж ніяк, — заперечила Саллі. — Ти лише знаєш, як її звідти дістати, а це не те ж саме. Ти не можеш пояснити, ти просто переміщуєш нас туди-сюди.

— Це планета, — відповів розлючено Дурник, — з дивними рослинами і купою зелених штук. Там розріджене повітря. Вона живе в таборі, звідки люди на весь день ідуть у поля. Там дуже мало людей, але вистачає слабосилих тварин. Там холодно.

— Де ця планета? — запитав Кьорт.

— Вона... — забелькотів Дурник, замахавши м’ясистими руками. — Це десь біля... — він здався, пирхнув у бік Саллі, а тоді матеріалізував у дівчинки над головою посудину з брудною водою. Щойно рідина полилася, Саллі зробила кілька швидких рухів руками.

Дурник заверещав від жаху, і вода зникла: Саллі оживила пальці на його лівій руці. Він лежав, задихаючись від страху, його тіло тремтіло. Дівчинка витирала мокру пляму на своєму халаті.

— Не роби так більше, будь ласка, — попросив її Кьорт. — Його серце може не витримати.

— Жирна свиня, — Саллі почала ритися у шафі. — Добре, якщо ви вже справді вирішили йти, то можемо вирушати. Тільки давайте не залишатися там надто довго, бо ви завжди спочатку говорите з Пат, а потім зникаєте з нею на години. Там вночі холодно, а в них немає опалення. — Вона витягла з шафи пальто. — Я візьму це з собою.

— Ми нікуди не йдемо, — сказав їй Кьорт. — Цього разу все буде інакше.

Саллі кліпнула.

— Інакше? В якому сенсі?

Дурник теж був здивований.

— Я вже збирався вас туди перемістити, — поскаржився він.

— Я знаю, — рішуче сказав Кьорт. — Але цього разу я хочу, щоб ти перемістив Пат сюди. Перемістив її до цієї кімнати, розумієш? Настав час, про який ми говорили. Переламний момент.

Коли Кьорт увійшов до кабінету Фейрчайлда, з ним була лише одна людина. Саллі знову спала в ліжку. Дурник, як завжди, не вилазив зі своєї зали. Тім досі був у Школі, під наглядом начальства із псі, але не телепатів.

Натомість з ним ішла розгублена, перелякана і знервована Пат. Чоловіки, що сиділи в офісі, дивилися на них роздратовано.

Їй було десь дев’ятнадцять. Дівчина була струнка, з мідною шкірою і великими чорними очима, вдягнена у полотняну робочу сорочку і джинси. На її важкі черевики налипла багнюка.

Грива волосся була зав’язана у хвіст і стягнута червоною хусткою. З-під закочених рукавів виднілися вправні засмаглі руки.

На шкіряному поясі висіли ніж, польова рація і екстрений запас їжі та води.

— Це та сама дівчина, — сказав Кьорт. — Уважно її роздивіться.

— Звідки ви? — звернувся Фейрчайлд до Пат. Він відсунув убік стос наказів і доповідних, шукаючи свою люльку.

Пат завагалася.

— Я... — почала було вона і невпевнено глянула на Кьорта. — Ти казав нікому не розповідати, навіть тобі.

— Усе гаразд, тепер можна, — лагідно сказав Кьорт і повернувся до Фейрчайлда. — Я вже знаю, що вона скаже, бо передбачив це, але до сьогодні я теж не знав. Не хотів, щоб тепи з мене все витягли.

— Я народилася на Проксимі VI, — тихо сказала Пат. — Я там виросла і сьогодні вперше опинилася за межами своєї планети.

Очі Фейрчайлда розширилися.

— Це дике місце. Насправді, це один з наших найпримітивніших регіонів.

Група консультантів з нормів і псі, що сиділи в офісі, підійшли ближче, щоб подивитися. Один широкоплечий старий з обвітреним, як камінь, обличчям і проникливими сторожкими очима підняв руку.

— Чи правильно ми розуміємо, що тебе сюди перемістив Дурник?

Пат кивнула.

— Я не одразу це зрозуміла, тобто це було зовсім неочікувано. — Вона поплескала по своєму поясу. — Я саме працювала, розчищала зарості... Ми намагаємось розширюватися, звільнити більше землі під поля.

— Як тебе звати? — запитав її Фейрчайлд.

— Патриція Енн Коннелі.

— З якого класу?

Дівочі потріскані від сонця губи ворухнулися.

— Мутів.

Службовці захвилювалися.

— То ти мутант? — запитав її старий. — Без псі-здібностей? Тоді чим ти відрізняєшся від нормів?

Пат глянула на Кьорта, і він вийшов наперед, щоб відповісти замість неї.

— Через два роки цій дівчині буде двадцять один, і ви знаєте, що це означає: якщо вона й досі буде у класі мутів, її стерилізують і відправлять у табір. Це політика Колоній. Якщо ж Терра нас переможе, її стерилізують у будь-якому разі, разом з усіма іншими мутантами і псі.

— Ви хочете сказати, що в неї є талант? — запитав Фейрчайлд. — Ви хочете, щоб ми перекваліфікували її з мутів у псі? — він поплескав руками по стосу паперів на столі. — Ми щодня отримуємо тисячі таких звернень, а ви заради цього прийшли сюди о четвертій ранку? Є стандартна форма, яку треба заповнити, це звичайна канцелярська процедура.

Старий прочистив горло.

— Ця дівчина вам близька? — запитав він.

— Так, я справді маю в ній особисту зацікавленість, — відповів Кьорт.

— Де ви зустрілися? — запитав старий. — Якщо вона ніколи не була за межами Проксими VI...

— Мене переміщав туди й назад Дурник, — відповів Кьорт. — Я побував там близько двадцяти разів. Звісно, я не знав, що це Прокс VI, а знав лише, що це одна з планет Колоній, примітивна й досі дика. Спочатку я натрапив на аналіз особистості та неврологічних характеристик Пат у наших файлах на мутантів. Коли я зрозумів, що знайшов, то показав Дурнику ідентифікаційний мозковий знімок, і він відіслав мене туди.

— І що це за знімок? — запитав Фейрчайлд. — У чому її особливість?

— Талант Пат не є визнаним паракінетичним талантом, — сказав Кьорт. — У певному сенсі він ним і не є, але стане одним із найкорисніших талантів, які ми відкрили. Ми мали б очікувати на його появу. Щоразу, коли в природі з’являється новий організм, з’являється й інший, який на нього полює.

— Ближче до діла, — сказав Фейрчайлд і потер синювату щетину на підборідді. — Коли ви звернулися до мене, то сказали, що це...

— Погляньмо на псі-таланти як на інструмент виживання, — сказав Кьорт. — Телепатичні здібності, наприклад, це розвинена захисна система організму. Вона поставила телепатів на голову вище від їхніх ворогів. Але чи назавжди? Хіба система зазвичай не приходить у рівновагу?

Першим відповів старий.

— Розумію, — захоплено сказав він і криво посміхнувся. — Ця дівчина має імунітет до телепатичних проб.

— Саме так, — відповів Кьорт. — Поки що вона перша, але дуже ймовірно, що згодом з’являться й інші. І не лише імунні до телепатії. З’являться організми, резистентні до різних паракінетиків: до провидців, як я, до воскресителів, до аніматорів — до кожної псі-сили. У нас постане четвертий клас, анти-псі. Він просто мусив з’явитися.

III

Кава була штучною, але гарячою і смачною. Як і яйця з беконом, її синтезували з вирощених в агроцистернах харчових компонентів та протеїнів, із суворо дозованим додаванням місцевих рослинних волокон. Вони снідали, надворі сходило сонце. Пустельний сірий ландшафт Проксими III злегка відсвічував червоним.

— Красиво, — сором’язливо сказала Пат, дивлячись у кухонне вікно. — Я б хотіла оглянути ваш сільськогосподарський інвентар. У вас є чимало з того, чого немає у нас.

— У нас було більше часу, — нагадав їй Кьорт. — Цю планету заселили на століття раніше за твою, тож ви нас ще наздоженете. На Прокс VI більше природних ресурсів, та й земля плодючіша.

Джулі не сіла за стіл разом з ними, а склавши руки продовжувала з незворушним обличчям стояти, спершись на холодильник.

— Вона справді залишиться тут? — запитала вона тонким надривним голосом. — У цьому будинку, з нами?

— Саме так, — відповів Кьорт.

— Як надовго?

— Кілька днів, може, тиждень. Доки мені вдасться розворушити Фейрчайлда.

Знадвору долинали невиразні звуки. Люди в житловому районі навколо прокидалися й готувалися до нового дня. Кухня була теплою і світлою, вікна з прозорого пластику відділяли її від ландшафту з розкиданого каміння, хирлявих дерев і рослин, що простягався аж до хребта обвітрених гір за кількасот миль. Холодний ранковий вітер ганяв сміття, яким був завалений закинутий міжсистемний злітний майданчик на околиці району.

— Цей майданчик поєднував нас із Сонячною системою, він був нашою пуповиною, — пояснив Кьорт. — Тепер зв’язок урвався, принаймні на зараз.

— Він чудовий, — сказала Пат.

— Майданчик?

Дівчина показала на башти високотехнологічного гірничодобувного плавильного комбінату, який височів за рядами будинків.

— Я маю на увазі комбінат. Ландшафт тут такий самий голий і жахливий, як і в нас, але всі ці споруди, те, що вам вдалося відвоювати... — вона схвильовано замовкла. — Скільки я себе пам’ятаю, ми боремося з деревами і камінням, намагаємося розчистити землю, намагаємося створити собі місце для життя. На Прокс VI взагалі немає важкого обладнання, лише ручні інструменти і наші спини. Та ти й сам знаєш, ти ж бачив наші села.

Кьорт відсьорбнув кави.

— На Прокс VI багато псі?

— Лише декілька, і переважно вони слабкі. Двоє воскресителів, купка аніматорів, яким дуже далеко до Саллі. — Вона розсміялася, блиснувши рівними білими зубами. — Ми селюки порівняно з цим метрополісом. Ти бачив, як ми живемо. Поодинокі села, ферми, кілька ізольованих центрів постачання, один нікудишній посадковий майданчик. Ти бачив мою сім’ю, моїх братів і батька, наше домашнє життя, якщо цю дерев’яну халупу можна назвати домом. Ми на три століття відстаємо від Терри.

— Ви вчили і про Терру?

— О, так. Плівки приходили безпосередньо із Сонячної системи аж до Відокремлення. Не те щоб я шкодую, ми взагалі-то мали працювати, а не переглядати плівки, але було цікаво побачити материнський світ, великі міста, усі ці мільярди людей. Особливо мене вразили ранні колонії Венери і Марса. — Її голос тремтів від захвату. — Колись вони були такими ж, як наша. Їм довелося розчищати Марс так само, як ми розчищаємо Прокс VI. Ми розчистимо її, збудуємо міста і злітні майданчики. Ми працюємо над цим, не покладаючи рук.

Джулі відійшла від холодильника і, не дивлячись на Пат, заходилася збирати зі столу посуд.

— Я, мабуть, здаюся наївною, але де вона спатиме? — запитала Джулі Кьорта.

— Ти знаєш відповідь, — терпляче сказав він. — Ти все це вже передбачила. Тім у Школі, тож вона може пожити в його кімнаті.

— А я що маю робити? Годувати її, чекати на неї, обслуговувати її? Що я маю казати людям, коли вони її побачать? — обурювалася Джулі. — Що вона моя сестра?

Пат усміхнулася до Кьорта, граючись ґудзиком на своїй сорочці. Грубощі Джулі, здавалося, зовсім її не зачіпали, вона залишалася спокійною. Може, саме тому тепи й не могли її зчитати. Дівчина виглядала відстороненою і байдужою, неначе злість і лють були спрямовані не на неї.

— За нею не треба доглядати, — відповів дружині Кьорт. — Дай їй спокій.

Джулі поспіхом, нервово закурила сигарету.

— Я з радістю дам їй спокій, але вона не може ходити тут у цьому робочому одязі, наче якась каторжанка.

— То дай їй щось зі свого, — запропонував Кьорт.

Обличчя Джулі скривилося.

— Вона не влізе у мій одяг, вона надто дебела. Який у тебе розмір талії? — звернулася вона до Пат, намагаючись допекти дівчині. — Тридцятий? Боже, чим ти займалася? Тягала плуг? Подивись на цю шию, на ці плечі... Вона виглядає, як тяглова коняка.

Кьорт раптом підвівся, відштовхнувши свій стілець від столу.

— Ходімо, — сказав він до Пат. Її конче треба було забрати подалі з цієї ворожої, токсичної атмосфери. — Я покажу тобі околиці.

Пат скочила на ноги, її щоки почервоніли.

— Я хочу побачити все, тут стільки нового для мене. — Вона поквапилася за ним слідом. Кьорт схопив куртку й рушив до вхідних дверей. — А ми можемо подивитися на Школу, де ви навчаєте паракінетиків? Хотілося б подивитися, як ви з ними працюєте. І ще цікаво, як влаштований Уряд Колоній, як Фейрчайлд працює із псі.

Джулі вийшла за ними на ґанок. Їх обдувало морозне ранкове повітря, змішане з гуркотом машин, що прямували з житлового району в бік міста.

— У моїй кімнаті є блузки й спідниці, — сказала вона до Пат. — Вибери собі щось легке, тут тепліше, ніж на Прокс VI.

— Дякую, — відповіла дівчина й поквапилася назад у будинок.

— Вона гарненька, — сказала Джулі до Кьорта. — Якщо її відмити й переодягти, вона, мабуть, виглядатиме цілком нормально. Та й фігура у неї гарна — немов налита. Але чи є щось у ній самій? Як щодо її особистості?

— Є, звичайно, — відповів Кьорт.

Джулі знизала плечима.

— Що ж, вона молода, значно молодша за мене. — Жінка кволо всміхнулася. — Пам’ятаєш, як ми з тобою вперше зустрілися? Десять років тому... Мені було цікаво побачити тебе, поговорити з єдиним іншим провидцем. У мене було так багато мрій і сподівань щодо нас двох. Я була її віку, може трохи молодшою.

— Було складно передбачити, як усе обернеться, — сказав Кьорт. — Навіть нам. Бачити майбутнє на півгодини наперед — для таких речей це дуже мало.

— Як довго це триває? — запитала Джулі.

— Недовго.

— Були й інші дівчата?

— Ні, лише Пат.

— Коли я зрозуміла, що в тебе хтось є, то сподівалася, що вона виявиться гідною тебе. Не можу сказати, чи є щось у цій дівчині. Вона справляє враження порожньої, але це, мабуть, через її відстороненість. Ти з нею краще порозумівся, ніж я, тож, мабуть, ти не відчуваєш цієї порожнечі, якщо їй і справді чогось бракує. А може, це пов’язано з її талантом, її непрозорістю.

Кьорт застібнув манжети куртки.

— Мені здається, що це свого роду невинність. Чимало речей з нашого урбанізованого індустріального суспільства її не зачепили. Коли ти намагалася її скривдити, вона, здається, геть не переймалася.

Джулі легенько торкнулася його руки.

— Подбай про неї, тут їй потрібна твоя допомога. Цікаво, що на все це скаже Рейнольдз.

— Ти щось бачиш?

— Про неї — нічого. Ти їдеш геть, я залишаюся сама в наступному інтервалі. Наскільки сягає передбачення, я займаюся хатніми справами. Зараз поїду в місто і щось там куплю, підберу якийсь новий одяг. Може, візьму щось і для неї.

— Ми все й так знайдемо, — сказав Кьорт. — Краще, щоб вона сама вибирала.

Пат вийшла у кремовій блузці й жовтій спідниці до колін. Її чорні очі блищали, волосся було вологим від ранкового туману.

— Я готова! Ми можемо йти?

Осяяні сонячним світлом, вони швиденько спустилися з ґанку.

— Спочатку ми заїдемо до Школи забрати мого сина.

Вони втрьох повільно прогулювалися гравієвою стежкою, що тягнулася навколо білої бетонної будівлі Школи. Поруч виблискував мокрий газон, за яким хтось турботливо доглядав у цьому ворожому кліматі. Тім помчав уперед, геть від Пат і Кьорта, вслухаючись і пильно розглядаючи все довкола. Його тіло було похиленим, гнучким і напруженим.

— Він не дуже говіркий, — зауважила Пат.

— Тім надто заклопотаний, щоб звертати на нас увагу.

Хлопчик зупинився зазирнути за чагарник. Зацікавившись, Пат пройшла трохи за ним.

— Що він шукає? Таке гарне дитя... У нього волосся, як у Джулі, у неї красиве волосся.

— Краще пошукай он там, — сказав Кьорт синові. — Там купа дітей, є з кого вибрати. Піди пограйся з ними.

Біля входу до головної будівлі Школи батьки й діти роїлися невгамовними стривоженими купками. Поміж них в одностроях ходили представники Школи, відсортовували, перевіряли, розділяли дітей на підгрупи. Час від часу маленьку підгрупу пропускали всередину через кордон до будівлі Школи. Нервові й зворушливо сповнені надії матері залишалися чекати надворі.

— Усе, як на Прокс VI, коли шкільні команди приходять на перепис і перевірку, — сказала Пат. — Усі хочуть, щоб їхні ще не класифіковані діти потрапили у псі. Мій батько роками намагався витягнути мене з мутів, але зрештою здався. Той звіт, що ти бачив, підготували за результатом одного з батькових періодичних запитів. Його поклали припадати пилом десь у шафі, правда ж?

— Якщо це спрацює, — сказав Кьорт, — чимало дітей отримають додатковий шанс вибратися з мутів, ти будеш не одна. Ми дуже сподіваємося, що ти лише перша з багатьох.

Пат копнула камінець.

— Я не почуваюся якоюсь новою чи вражаюче інакшою, я взагалі нічого не відчуваю. Ти кажеш, що я непрозора для телепатичного зчитування, але мене сканували лише раз чи двічі в житті. — Вона торкнулася голови своїми мідного кольору пальцями й усміхнулася. — Доки жоден теп мене не сканує, я точнісінько така ж, як усі.

— Твоя здібність — це контрталант, — сказав Кьорт. — Потрібен інший талант, щоб його пробудити. Природно, що, займаючись буденними справами, ти його не усвідомлюєш.

— Контрталант. Це звучить так... Так негативно. Я нічого особливого не роблю, на відміну від вас. Не рухаю предмети й не перетворюю каміння на хліб, не здатна до непорочного зачаття і не повертаю людей до життя. Я лише блокую чиюсь здібність. Це здається якоюсь недоброю, обмежувальною здібністю — просто зводити нанівець телепатичну силу.

— Вона може бути настільки ж корисною, як і сама телепатія. Особливо для тих із нас, хто не є тепами.

— А якщо з’явиться хтось, хто блокуватиме твою здібність, Кьорте? — вона розвернулася до нього з вкрай серйозним і нещасним виразом, її голос звучав збентежено. — Що як з’являться люди, які блокуватимуть усі псі-таланти? Ми повернемося туди, звідки почали, наче псі ніколи й не було.

— Я так не думаю, — відповів Кьорт. — Анти-псі — це природне відновлення балансу. Одна комаха навчилася літати, тож інша вчиться плести павутину, щоб її зловити. Чи означає це, що ніхто більше не літає? У молюсків з’явилися тверді захисні мушлі, тож птахи навчилися піднімати молюсків високо в повітря і кидати їх на каміння. В якомусь сенсі твоя життєва форма полює на псі, як псі — це життєва форма, що полює на нормів. Це робить вас союзниками нормів. Баланс, замкнене коло, хижак і здобич.

Це одвічна система, і я справді не бачу, як її можна покращити.

— Тебе вважатимуть зрадником.

— Так, — погодився Кьорт. — Мабуть, так.

— Тебе це не хвилює?

— Мене не тішить, що люди ставитимуться до мене вороже, але в житті цього не уникнути. Джулі вороже ставиться до тебе, Рейнольдз налаштований проти мене. Неможливо задовольнити всіх, бо люди хочуть різного. Задовольни когось одного, і цим ти розсердиш когось іншого. Особисто я збираюся порадувати Фейрчайлда.

— Так, він мав би зрадіти.

— Якщо він взагалі розуміє, що відбувається. Фейрчайлд — запрацьований бюрократ, він може вирішити, що відреагувавши на клопотання твого батька, я перевищив свої повноваження. Він може відкласти справу в довгу шухляду і повернути тебе на Прокс VI. Або, може, вирішить мене покарати.

Вони залишили Школу й доїхали довгою трасою до берега океану. Розмахуючи руками, Тім з радісними криками побіг неозорим простором безлюдного пляжу. Його вигуки губилися в шумі океанських хвиль, що одна за одною накочувалися на берег. Вгорі сяяло червонувате небо. Вони втрьох були самі-самісінькі, загублені поміж океаном, небом і землею. Жодної людини поруч, лише зграя місцевих птахів, що походжали неподалік, вишукуючи піщаних крабиків.

— Це просто неймовірно, — вражено сказала Пат. — Мабуть, океани на Террі такі самі: великі, яскраві й червоні.

— Блакитні, — виправив її Кьорт. Він лежав, розкинувшись на теплому піску, курив люльку й дивився задумливо на хвилі, що накочувалися на берег за кілька ярдів від них, залишаючи по собі купки паруючої океанської рослинності.

Прибіг Тім, тримаючи в руках мокрий і липкий оберемок. Він кинув клубок свіжих водоростей перед Пат і батьком.

— Він любить океан, — зауважила дівчина.

— Тут Інші не мають де сховатися, — відповів Кьорт. — Усе видно на милі, тож він знає, що вони не можуть зненацька підкрастися до нього.

— Інші? — зацікавилася вона. — Він такий дивний хлопчик, постійно стурбований і заклопотаний. Він дуже серйозно ставиться до свого іншого світу. Схоже, це не дуже приємний світ, у ньому забагато відповідальності.

Небо ставало гарячим. Тім прямо на березі почав будувати якусь складну споруду з мокрого піску.

Пат босоніж побігла до Тіма. Вони вдвох працювали, додаючи численні стіни, прибудови і вежі. По плечах і спині дівчини стікав блискучий піт. Зрештою, втомившись і важко перевівши подих, вона випросталася, відкинула волосся з очей і звелася на ноги.

— Тут надто спекотно, — видихнула вона, впавши поруч з Кьортом. — У вас інша погода, я геть сонна.

Тім продовжував працювати над своїм замком. Інші двоє ліниво за ним спостерігали, пропускаючи сухий пісок між пальцями.

— Думаю, — зрештою сказала Пат, — що від твого шлюбу мало що зосталося. Через мене ви з Джулі не зможете залишитися разом.

— Це не твоя провина. Насправді, ми з нею ніколи й не були разом. Нас поєднував тільки наш талант, а він має небагато стосунку до наших особистостей, до нас як людей.

Пат зняла спідницю й повільно пішла до океану. Вона перехилилася у вируючу рожеву піну й почала мити волосся. Дівчина майже зникла, похована під потоками води й бурими водоростями. Її струнке засмагле тіло виблискувало під сонцем вологою і здоров’ям.

— Іди сюди! — покликала вона Кьорта. — Тут так прохолодно.

Кьорт вибив на сухий пісок попіл із люльки.

— Нам треба повертатися. Рано чи пізно я маю поговорити з Фейрчайлдом, нам потрібне його рішення.

Пат вибралася на берег і закинула голову назад. З неї стікала вода, волосся спадало на плечі. Тім привернув її увагу, і дівчина зупинилася оглянути його творіння.

— Ти правий, — сказала вона до Кьорта. — Нам не варто тинятися берегом, дрімати й будувати замки з піску. Фейрчайлд продовжує працювати над Відокремленням, а у нас є важливі справи з розбудови відсталих Колоній.

Витираючись Кьортовою курткою, вона розказувала йому про Проксиму VI.

— Це як Середні віки на Террі. Більшість наших людей сприймають псі-здібності як чудо і вважають псі святими.

— Можливо, святі ними й були, — відповів Кьорт. — Вони воскрешали мертвих, перетворювали неорганічну матерію на органічну, рухали предмети. Мабуть, людській расі завжди були притаманні псі-здібності. Представники цього класу — не щось нове. Вони завжди були серед нас. Іноді допомагали, а іноді завдавали шкоди, використовуючи свій талант проти людей.

Пат взула босоніжки.

— Біля нашого села живе стара жінка, першокласна воскресителька. Вона відмовилася залишати Прокс VI, не захотіла працювати з урядовими командами чи зв’язуватися зі Школою. Вона хоче лишатися там, де вона є, відьмою і чаклункою. Люди приходять до неї, і вона лікує хворих.

Пат застібнула блузку й рушила до машини.

— Коли мені було сім, я зламала руку. Вона приклала до неї свої зморшкуваті руки, і перелом зрісся сам. Мабуть, вона випромінює якесь цілюще поле, що впливає на швидкість регенерації клітин. І ще пам’ятаю, як колись один хлопчик потонув, а вона повернула його до життя.

— Знайдіть стару жінку, яка вміє зціляти, до пари їй людину, яка вміє провіщати майбутнє, — і селище в безпеці. Ми, псі, допомагаємо людям довше, ніж самі усвідомлюємо.

— Ходи, Тіме! — покликала Пат, приклавши засмаглі долоні до рота. — Час повертатися!

Хлопчик схилився востаннє зазирнути в глибини свого замку, в переплетіння тунелів піщаної споруди.

Аж раптом він закричав, відстрибнув назад і несамовито помчав до автівки.

Пат обійняла хлопчика, і він притиснувся до неї з перекошеним від жаху обличчям.

— Що трапилося? — Пат перелякалася. — Кьорте, що там було?

Кьорт підійшов до них і присів навпочіпки біля хлопця.

— Що ти там знайшов? — запитав він м’яко. — Ти ж сам збудував той замок.

Губи хлопця ворухнулися.

— Лівий, — прошепотів він майже нечутно. — Це був Лівий, я знаю. Перший справжній Лівий, і він там залишився.

Пат і Кьорт занепокоєно перезирнулися.

— Про що він говорить? — запитала Пат.

Кьорт всівся за кермо і відчинив для них двері.

— Я не знаю, але нам краще повернутися в місто. Я поговорю з Фейрчайлдом і розберуся з цією анти-псі справою. Щойно все залагодиться, ми з тобою зможемо присвятити себе Тіму до кінця нашого життя.

Фейрчайлд був блідим і втомленим, з темними колами під очима. Він сидів у кабінеті за столом, склавши перед собою руки, і слухав Кьорта, посьорбуючи зі склянки томатний сік. Поруч стояли радники-норми.

— Іншими словами, — сказав Фейрчайлд, — ви кажете, що насправді ми не можемо довіряти вам, псі. Це парадокс! — у його голосі був розпач. — Псі приходить до мене і каже: усі псі брешуть. Що, в біса, мені робити?

— Не всі, — Кьорт, заздалегідь передбачивши хід зустрічі, був навдивовижу спокійним. — Я лише кажу, що Терра частково має рацію, коли вважає існування мутантів із суперталантами проблемою для людей, які позбавлені цих талантів. Відповідь Терри, звичайно, неправильна: стерилізація є настільки ж жорстоким, наскільки й позбавленим сенсу кроком. Але і співпрацювати нам не так легко, як вам здається. Від наших талантів залежить ваше виживання, а це означає, що ми можемо отримати від вас усе, що забажаємо. Ми можемо диктувати вам умови, бо без нас Терра захопить Колонії й запроторить вас усіх до військових в’язниць.

— А також знищить усіх псі, — нагадав старий, що стояв за Фейрчайлдом. — Не забуваймо і про це.

Кьорт поглянув на старого. Це був той самий широкоплечий чоловік з виснаженим обличчям, якого він бачив минулої ночі. У його рисах було щось знайоме. Кьорт придивився до нього і охнув, хоча вже й передбачив цей момент.

— Ви теж псі, — сказав він.

— Звісно, — старий коротко вклонився.

— Йдемо далі, — сказав Фейрчайлд. — Гаразд, ми побачили цю дівчину і приймаємо вашу теорію про анти-псі. Але чого ви від нас очікуєте? — він сумно потер чоло. — Я знаю, що Рейнольдз небезпечний, але ж, хай йому чорт, якби не тепи, то нас би вже давно обсіли терранські шпигуни!

— Я хочу, щоб ви на законодавчому рівні визнали існування четвертого класу, — заявив Кьорт. — Класу анти-псі. Я хочу, щоб ви надали йому імунітет від стерилізації і публічно про це оголосили. Жінки зі своїми дітьми прибувають сюди з усіх куточків Колоній, намагаючись переконати вас, що їхні діти псі, а не мутанти. Я хочу, щоб ви зробили те саме для класу анти-псі, почали шукати людей з антиталантами, щоб ми могли використовувати і їх.

Фейрчайлд облизав сухі губи.

— Думаєте, що їх уже багато?

— Це дуже ймовірно. Я випадково натрапив на Пат, але треба запустити механізм! Нехай матері стурбовано схиляються над колисками й моляться, щоб їхні діти виявилися анти-псі. Нам знадобляться всі люди з контрталантами, яких ми зможемо знайти.

Запала тиша.

— Подумайте над пропозицією містера Пьорсела, — сказав нарешті старий. — Може з’явитися антипровидець, людина, дій якої у майбутньому не можна передбачити. Така собі Гайзенберґова невизначена частинка, людина, яка нівелюватиме передбачення провидця. А все ж містер Пьорсел прийшов сюди з цією пропозицією. Він дбає про успіх руху за Відокремлення, а не лише про себе.

Пальці Фейрчайлда нервово смикнулися.

— Рейнольдз оскаженіє.

— Він уже оскаженів, — уточнив Кьорт. — Я впевнений, що він уже про все знає.

— Він виступить проти!

Кьорт розсміявся, кілька службовців усміхнулися.

— Звісно. Вас хочуть знищити, невже ви цього не розумієте? Думаєте, норми зможуть довго протриматися? Благодійність — рідкісне явище у нашому світі. Ви, норми, дивитеся на псі, як селяни дивляться на мандрівний цирк, неначе це чудеса, магія. Ви підтримуєте нас, збудували Школу, дали нам шанс тут, у Колоніях. Але за п’ятдесят років ви станете нашими рабами, виконуватимете за нас ручну роботу, якщо тільки зараз вам не вистачить розуму створити четвертий клас, клас анти-псі. Ви мусите піти проти волі Рейнольдза.

— Мені б не хотілося його відштовхувати, — пробурмотів Фейрчайлд. — Чому ми не можемо співпрацювати? — він звернувся до інших присутніх у кімнаті: — Чому ми всі не можемо бути братами?

— Бо ми не брати, — відповів Кьорт, — спробуйте усвідомити цей факт. Братерство — чудова ідея, але її можна буде втілити, лише коли ми досягнемо балансу соціальних сил.

— Чи може статися таке, — запитав старий, — що Терра змінить свою програму стерилізації, коли туди дійде чутка про анти-псі? Це могло б розвіяти ірраціональний страх, який відчувають не-мутанти, їхню фобію, що ми є монстрами, які збираються напасти й загарбати їхній світ, сидіти поруч з ними у театрах, одружуватися на їхніх сестрах.

— Гаразд, — погодився Фейрчайлд. — Я підготую офіційний указ. Дайте мені годину, щоб сформулювати його положення, не хотілося б випустити щось важливе.

Кьорт підвівся, справу було зроблено. Як він і передбачив, Фейрчайлд погодився на його пропозицію.

— Ми одразу ж займемося пошуками анти-псі, — сказав він. — Щойно почнеться системна перевірка вже наявних файлів.

Фейрчайлд кивнув.

— Так, авжеж.

— Сподіваюся, ви триматимете мене в курсі.

Кьорта охопила тривога. Здавалося, що він переміг, але чи справді це було так? Він просканував наступні пів години, але не передбачив нічого загрозливого. Кілька коротких сцен, де були він і Пат, він, Джулі і Тім. Але його не відпускала тривога, якась інтуїція, глибша за дар передбачення.

На перший погляд усе було гаразд, але він відчував, що десь припустився фатальної помилки. Насувалося щось жахливе.

IV

Він зустрівся з Пат у маленькому напівпорожньому барі на околиці міста. Їхній столик був огорнутий напівтемрявою, повітря здавалося густим і їдучим. З безупинного гулу розмов іноді проривався чийсь сміх.

— Як усе пройшло? — запитала вона, щойно він всівся навпроти. Її очі були великими й темними. — Фейрчайлд погодився?

Кьорт замовив «Том Коллінз» для Пат і бурбон з водою для себе, а тоді коротко переповів їхню розмову.

— Тобто все гаразд, так? — Пат потягнулася через столик і торкнулася його руки.

Кьорт надпив свій бурбон.

— Мабуть. Формується клас анти-псі. Але це було якось надто легко, надто просто.

— Але ж ти бачиш майбутнє, хіба ні? Щось трапиться?

По інший бік кімнати грав музичний автомат, плетучи невиразні візерунки звуків, випадкові гармонії і ритми, що зграями розліталися залою. Кілька пар млосно танцювали під ці мінливі ритми.

Кьорт передав Пат сигарету, і обоє закурили від свічки, що стояла в центрі столика.

— Тепер у тебе буде свій статус.

— І справді, — очі дівчини зблиснули. — Новий клас анти-псі. Мені можна більше не хвилюватися.

— Ми розраховуємо знайти й інших, але якщо не вдасться, то ти будеш єдиною представницею свого класу, єдиною анти-псі у Всесвіті.

Якусь мить Пат мовчала.

— А що далі? — зрештою запитала вона, відсьорбнувши зі склянки. — Я залишуся тут чи повернуся назад?

— Ти залишишся тут.

— З тобою?

— Зі мною. І з Тімом.

— А як щодо Джулі?

— Ми з нею ще рік тому підписали добровільну згоду на розлучення. Вона зареєстрована, але не запущена в роботу. Ми тоді спеціально так усе влаштували, щоб ніхто з нас не міг передумати.

— Думаю, я подобаюся Тіму. Він же не буде проти, правда?

— Звичайно, — відповів Кьорт.

— Це буде чудово. Тобі теж так здається? Ми втрьох. Зможемо попрацювати з Тімом, спробувати з’ясувати, яким талантом він володіє, хто він і про що думає. Мені б хотілося цього... Він відкривається мені, і тепер у нас є час, не треба нікуди поспішати.

Вона стиснула його пальці й у напівтемряві бару перехилилася до нього. Кьорт теж подався вперед, відчув теплий подих на своїх губах і поцілував її.

Пат усміхнулася.

— Нам так багато треба зробити. Тут, а згодом, можливо, і на Прокс VI. Я хочу якось туди повернутися. Ми зможемо? Зовсім ненадовго, не обов’язково лишатися. Просто щоб я могла подивитися, як просуваються справи, над якими я працювала все життя. Побачити свій світ.

— Звісно, — відповів Кьорт. — Звісно ми туди повернемося.

За сусіднім столиком низенький нервовий чоловік доїв свої часникові грінки, запив їх вином, витер рота, глянув на годинник і підвівся. Протискуючись повз Кьорта, він намацав щось у кишені, дзенькнувши дріб’язком, і різко висмикнув руку. Чоловік розвернувся, схилився над Пат і натиснув на тоненьку трубку, яку щойно дістав.

Звідти вилетіла гранула, що на частку секунди прилипла до блискучої поверхні волосся дівчини і зникла. Глухе відлуння вібрації прокотилося до найближчих столиків. Низенький нервовий чоловік пішов далі.

Кьорт скочив на ноги, заціпенілий від потрясіння. Він досі отупіло дивився вниз, коли біля нього з’явився Рейнольдз і рішуче потягнув його геть.

— Вона мертва, — сказав Рейнольдз. — Спробуй зрозуміти. Це була моментальна смерть, безболісна. Ця штука проходить безпосередньо в центральну нервову систему, вона навіть нічого не відчула.

Ніхто в барі не ворухнувся. Усі сиділи за столиками з незворушними обличчями і дивилися на них. Рейнольдз дав сигнал увімкнути світло. Тіні в кімнаті зникли, темрява розсіялася.

— Зупиніть цю кляту машину, — роздратовано наказав Рейнольдз. Музичний автомат затих. — Тут тільки тепи, — пояснив він Кьорту. — Щойно ти зайшов до офісу Фейрчайлда, ми зчитали твої думки про це місце.

— Але я цього не передбачив, — пробурмотів Кьорт. — Не було жодного попередження, жодного знаку.

— Чоловік, який її вбив, анти-псі, — пояснив Рейнольдз. — Ми вже давно знаємо про їхнє існування. Ти й сам мав бачити у звіті, що щит Патриції Коннелі виявили ще під час першого сканування.

— Так, — погодився Кьорт. — Її перевіряли багато років тому, хтось із ваших.

— Нам не подобається ідея анти-псі, тож ми не хотіли створення нового класу, але нам було цікаво. Протягом минулого десятиліття ми виявили й нейтралізували чотирнадцять анти-псі. Нас підтримує абсолютна більшість псі, тобто не рахуючи тебе. Проблема, звичайно, в тому, що антиталант неможливо виявити, доки він не взаємодіє з талантом, який блокує.

— Вам треба було звести цього чоловіка з провидцем, — зрозумів Кьорт. — І крім мене є лише одна така людина.

— Джулі охоче погодилася на співпрацю. Ми звернулися до неї з цією проблемою кілька місяців тому. У нас були беззаперечні докази твоєї інтрижки з цією дівчиною. Я не розумію, як ти сподівався приховати свої плани від телепатів, але, очевидно, ти справді на це розраховував. Хай там як, але дівчина тепер мертва і не буде ніякого класу анти-псі. Ми відтягували цю мить, скільки могли, бо не любимо знищувати наділених талантом людей, але Фейрчайлд уже був готовий підписати указ. Ми більше не могли чекати.

Кьорт зробив відчайдушну спробу його вдарити, хоча й знав, що вона буде марною. Рейнольдз ухилився, але зачепився за стіл ногою і заточився. Кьорт кинувся на нього, вхопив високу холодну склянку Пат, розбив її й замахнувся зазубреним краєм, цілячись в обличчя Рейнольдзу.

Тепи відтягнули його.

Кьорт вирвався й нахилився підібрати тіло Пат. Вона ще не охолола, її обличчя було спокійним і незворушним, порожньою вигорілою оболонкою, за якою більше нічого не лишилося. Він вийшов з бару на морозяну темну вулицю, поклав тіло в машину і всівся за кермо.

Він доїхав до Школи, запаркувався й поніс тіло дівчини до головної будівлі. Проштовхуючись повз вражених службовців, він дістався до дитячих приміщень і увірвався до кімнат Саллі, штовхнувши двері плечем.

Дівчинка не спала і була повністю одягнена. Відхилившись на спинку стільця, вона зухвало подивилася на нього.

— Бачите? — заверещала вона. — Бачите, що ви наробили? Він був надто приголомшений, щоб відповісти.

— Це ваша провина! Ви змусили Рейнольдза це зробити, він не мав вибору, крім як вбити її. — Вона зірвалася на ноги й з істеричним криком підбігла до нього. — Ви ворог! Ви проти нас! Ви хотіли заподіяти шкоду нам усім. Я розказала Рейнольдзу, що ви робите, і він...

Кьорт вийшов з кімнати зі своєю важкою ношею, і голос дівчинки затих. Він повільно просувався коридором, коли істерична Саллі наздогнала його.

— Ви хочете переміститися туди, ви хочете, щоб я допомогла вам змусити Дурника перемістити вас! — вона бігла перед ним, стрибаючи туди-сюди, як божевільна комаха. По її щоках стікали сльози, обличчя було заледве впізнати. Саллі пройшла з ним аж до зали Дурника. — Я не збираюся вам допомагати! Ви проти нас, і я більше ніколи вам не допомагатиму. Я рада, що вона мертва, і вам теж бажаю смерті! Рейнольдз вб’є вас, щойно знайде, він сам мені так сказав. Він сказав, що більше таких не буде, і ми нарешті отримаємо те, чого хотіли. Тепер ніхто — ні ви, ні якісь там телепні — не зможе нас зупинити!

Кьорт поклав тіло Пат на підлогу і вийшов із зали. Саллі побігла за ним.

— Ви знаєте, що сталося з Фейрчайлдом? Рейнольдз з ним розібрався, він більше нам не заважатиме.

Кьорт відімкнув замок і зайшов до кімнати сина. Двері за ним зачинилися, і навіжені крики дівчинки стихли до приглушеного дзижчання. Тім підвівся на ліжку, здивований і сонний.

— Хотімо, — сказав Кьорт. Він витягнув хлопчика з ліжка, одягнув і підштовхнув у бік коридору.

Коли вони повернулися до зали Дурника, Саллі вже була там.

— Він цього не зробить, — закричала вона. — Він боїться мене, і я наказала йому не робити цього. Зрозуміло?

Дурник лежав, розвалившись у своєму масивному кріслі.

Коли Кьорт їіідійшов, той заледве підвів свою велику голову.

— Чого тобі? — буркнув він. — Що з нею? — він вказав на нерухоме тіло Пат. — Вона знепритомніла?

— Рейнольдз її вбив! — заверещала Саллі, пританцьовуючи довкола Кьорта і Тіма. — І він збирається вбити містера Пьорсела! Він повбиває всіх, хто спробує нас зупинити.

Обличчя Дурника потемніло. Складки його кнуруватої плоті почервоніли, стали плямисто-малиновими.

— Що відбувається, Кьорте? — запитав він.

— Тепи беруть владу.

— Вони вбили твою дівчину?

— Так.

Дурник із зусиллям всівся й перехилився вперед.

— І тепер Рейнольдз полює на тебе?

— Так.

Дурник нерішуче облизав губи.

— Куди ти хочеш потрапити? — запитав він хрипко. — Я міг би перемістити тебе звідси, може, на Терру чи...

Саллі зробила кілька відчайдушних рухів руками. Деталі крісла Дурника почали корчитися й ожили, бильця врізалися у його тістоподібне черево. Він відригнув і заплющив очі.

— Ти про це пошкодуєш! — закричала Саллі. — Я можу зробити з тобою жахливі речі!

— Я не хочу на Терру, — сказав Кьорт. Він підібрав тіло Пат і покликав Тіма стати біля нього. — Я хочу на Проксиму VI.

Дурник вагався. До кімнати вже обережно підступали представники Школи і тепи. Шум і гамір голосів, у яких вчувалася нерішучість, відлунювали коридорами.

Пронизливий голос Саллі, що намагалася привернути увагу Дурника, переріс у волання.

— Ти знаєш, що я зроблю! Ти знаєш, що з тобою трапиться!

Зрештою Дурник наважився. Перед тим, як переключитися на Кьорта, він вдарив по Саллі. На неї згори шипучим вихором полилася тонна розплавленого пластику, переміщена десь із фабрики на Землі. Тіло Саллі розчинялося, одна рука так і лишилася піднятою вгору, посмикуючись, у повітрі досі висіло відлуння її голосу.

Але Дурник не встиг. Його накрило хвилею анімації, яку дівчинка спрямувала на нього перед смертю. Кьорт, уже відчуваючи перетворення простору довкола себе, востаннє глянув на Дурника. Він ніколи не знав, чим саме погрожувала Саллі огрядному недоумку, але тепер зрозумів, чому той так вагався. З горла Дурника вирвався пронизливий крик, зала довкола замерехтіла. Огорнуте анімацією Саллі, його тіло почало мінитися й розпливатися.

Лише тоді Кьорт збагнув, скільки хоробрості було поховано під цими шарами жиру. Дурник знав, чим ризикує, але зважився і тепер мужньо, наскільки це взагалі було можливо, розплачувався за свій вибір.

Його велетенське тіло зникло під товщею павуків, що заповзали по ньому. Те, що колись було Дурником, тепер стало ворухкою купою волохатих створінь, тисячами, легіонами павуків, що копошилися, видиралися один на одного, падали й знову дерлися нагору.

А тоді зала зникла. Кьорт перемістився.

Був ранній полудень. Він трохи полежав, похований у переплетенні лози. Довкола дзижчали комахи, шукаючи вологу на стеблах смердючих квітів. Сонце у червонястому небі припікало дедалі сильніше. Десь далеко тужливо закричала якась тварина.

Поруч заворушився його син. Хлопчик звівся на ноги, трохи походив довкола і зрештою підійшов до батька.

Кьорт підвівся. Його одяг був порваний, зі щоки в рот стікала кров. Він струснув головою, здригнувся і роззирнувся навкруги.

Тіло Пат лежало за кілька футів. Висохле, поламане і бездиханне. Покинута порожня шкаралупа.

Кьорт підійшов до неї, присів навпочіпки, бездумно її розглядаючи, а тоді нахилився, підібрав і звівся на ноги.

— Ходімо, — сказав він до Тіма, — час вирушати.

Вони йшли довго. Дурник закинув їх поміж двома селами у густі зарості лісів Проксими VI. Зрештою вони зупинилися перепочити в полі. Вздовж ряду похилених дерев тягнувся блакитний дим. Може, з печі, а може, хтось випалював зарості. Він знову взяв тіло Пат на руки і рушив далі.

Коли вони вийшли з підліску на дорогу, селяни від страху заклякли. Хтось дременув геть, а хтось залишився, очманіло дивлячись на чоловіка з хлопчиком.

— Хто ти? — запитав один із селян, тримаючи в руці різак. — І що це в тебе?

Вони знайшли вантажівку, дозволили покласти тіло Пат до грубо обтесаного дерева, а тоді відвезли їх із сином до найближчого поселення. Це було недалеко, лише сто миль. Зі спільних запасів села йому видали простий робочий одяг і нагодували.

Тіма покупали й доглянули, було оголошено загальні збори.

Кьорт сидів за величезним грубим столом, заставленим об’їдками обіду. Він уже знав їхнє рішення, він легко зміг його передбачити.

— У такому стані вона вже не зможе її оживити, — пояснив йому староста. — Верхні нервові вузли і мозок пошкоджені, як і більша частина спинного мозку.

Кьорт мовчки все вислухав, випросив у них пошарпану вантажівку, завантажив у неї Пат з Тімом і поїхав геть.

Її село попередили про його прибуття по короткохвильовому радіо. Оскаженілі селяни витягнули Кьорта з вантажівки.

Довкола кипів шквал криків і люті, схвильованих облич, спотворених горем і жахом. Лемент, штурхани, запитання, натовп чоловіків і жінок, що метушилися й штовхалися, аж доки брати Пат не провели його до себе додому.

Вони поклали тіло дівчини на стіл й обмацали тремтячими руками.

— Уже нічого не вдієш, — сказав Кьорту її батько. — Та й старої вже немає, здається. Минуло чимало років. — Старий показав на гори. — Вона жила там і колись спускалася сюди, але її вже давно не видно. — Він грубо схопив Кьорта. — Уже запізно, чорт забирай! Вона мертва! Ти не можеш її повернути.

Він вислухав їх, але сам нічого не сказав. Його не цікавили жодні передбачення. Коли вони виговорилися, Кьорт узяв тіло Пат, відніс до вантажівки, покликав сина і рушив далі.

Вантажівка важко видиралася дорогою до гір, довкола було прохолодно й тихо. Крижане повітря поколювало шкіру. Дорога губилася в густих клубах туману, що підіймалися з вапнистого ґрунту. Одного разу неповоротка тварина заступила йому шлях і стояла, аж доки Кьорт не відігнав її камінням. Зрештою скінчилося пальне, і вантажівка зупинилася. Він виліз, трохи постояв, а тоді розбудив сина. Далі вони йшли пішки.

Коли він знайшов хатину на виступі скелі, вже майже стемніло. Кьорт продирався через купи якогось сміття, бляшанок і коробок, гнилого одягу і поточеної паразитами деревини. Огидно смерділи тельбухи і шкури на сушці.

Якась стара поливала клаптик землі з хирлявою городиною. Коли він наблизився, вона опустила лійку й повернулася до нього. Зморшкувате напружене обличчя дивилося недовірливо й зачудовано.

— Я нічим не зможу допомогти, — рішуче сказала вона, схилившись над нерухомим тілом Пат. Воскресителька провела своїми сухими жорсткими руками по мертвому обличчю, відгорнула комір сорочки й потерла холодне тіло дівчини біля основи шиї. Відкинула пасмо чорного волосся і взялася сильними пальцями за череп. — Я тут безсила. — Голос старої у нічному тумані, що клубочився довкола, був скрипучим і хрипким. — Вона вигоріла. Не лишилося тканини, яку можна було б відновити.

Кьорт ледь зміг промовити своїми потрісканими губами:

— А є ще хтось? — прорипів він. — У вас ще є воскресителі? Стара звелася на ноги.

— Вам ніхто не допоможе, ви розумієте? Вона мертва!

Кьорт не рушив з місця і повторював своє запитання знову і знову. Зрештою воскресителька сердито відповіла, що десь на іншому боці планети начебто жив її конкурент. Кьорт віддав старій свої сигарети, запальничку й кулькову ручку, підібрав холодне тіло і рушив назад. Тім плентався за ним з похиленою головою, зсутулившись від утоми.

— Ходімо, — суворо наказав Кьорт. Стара мовчки дивилася, як вони торували свій шлях униз під світлом двох зловісних жовтих місяців Проксими VI.

Вони пройшли лише чверть милі. Тіло Пат в якийсь момент несподівано зникло. Він загубив її, впустив десь дорогою серед завалених сміттям скель і бур’янів, що наповзли на стежку. Можливо, в якусь з глибоких щілин, прорізаних у зазубреному боці гори.

Він сів на землю перепочити, йому більше нічого не лишалося. Фейрчайлд був у лапах тепів, Дурника знищила Саллі, та й самої Саллі теж уже не було. Колонії були беззахисні перед Террою, їхня система захисту від ракет зникла зі смертю Дурника. І Пат.

Ззаду долинув якийсь звук. Ледь дихаючи від розпачу і втоми, Кьорт кволо роззирнувся. На мить він подумав, що це його наздогнав Тім. Кьорт придивився уважніше. Постать, що виринула з напівтемряви, була надто високою і йшла надто впевнено. Знайома постать.

— Ти правий, — сказав старий, древній псі, який стояв тієї ночі поруч із Фейрчайлдом. Він підійшов, високий і величний у жовтому місячному сяйві. — Немає сенсу намагатися повернути її. Це можливо зробити, але надто вже важко. Крім того, є й інші речі, про які нам з тобою треба подбати.

Кьорт кинувся геть. Послизаючись, шпортаючись і наштовхуючись на гостре каміння, він сліпо біг стежкою. Земля під ногами осипалася. Засапуючись, він видерся на рівну поверхню.

Коли Кьорт зупинився знову, його наздогнав Тім. На мить він подумав, що це був міраж, витвір його уяви. Старий зник, наче його там і не було.

Кьорт не одразу зрозумів, що відбувається, аж доки не побачив перетворення на власні очі. Цього разу зміна відбулася в інший бік. Кьорт збагнув, що це був Лівий — те ж знайоме обличчя, але вже інакше. Обличчя, яке він пам’ятав з минулого.

На місці, де щойно стояв восьмирічний хлопчик, тепер лежав і плакав, розмахуючи ручками, шестимісячний малюк.

Зміна знову змінила вектор. Він вже не міг заперечувати того, що бачив на власні очі.

— Гаразд, — сказав він, коли замість малюка повернувся восьмирічний Тім, проте хлопчик затримався лише на секунду.

Він зник майже миттєво, і цього разу на стежці стояв чоловік за тридцять. Чоловік, якого Кьорт ніколи ще не бачив.

Знайомий чоловік.

— Ти мій син, — сказав Кьорт.

— Так і є, — Тім намагався роздивитися його при слабкому світлі місяців. — Ти розумієш, що її не можна повернути, правда ж? Ми маємо розібратися з цим перед тим, як перейдемо до інших питань.

Кьорт втомлено кивнув.

— Я знаю.

— Гаразд, — Тім підійшов до нього і простягнув руку. — Тоді ходімо назад, у нас чимало роботи. Ми, середні та крайні Праві, намагалися пробитися до вас досить довго. Без дозволу Середнього повернутися вкрай важко, а Середній був ще надто малий, щоб зрозуміти.

— То ось що він мав на увазі, — пробурмотів Кьорт, доки вони спускалися дорогою до села. — Інші — це і є він сам, але з інших точок на часовому векторі.

— Ліві — це попередні Інші, — відповів Тім. — Праві, очевидно, — майбутні. Ви казали, що в провидиці з провидцем народжується дитина без таланту. Тепер ти знаєш. Ви створили найсильнішого з можливих Провидця, Провидця, який здатен подорожувати в часі.

— Ви, Інші, намагалися перейти, а він бачив вас і лякався.

— Це було дуже важко, але ми знали, що зрештою він достатньо підросте, щоб зрозуміти. Він вигадав витончену міфологію. Тобто ми вигадали, тобто я... — Тім розсміявся. — Досі немає потрібних слів, їх завжди бракує для опису унікальних явищ.

— Я можу змінити майбутнє, — сказав Кьорт, — бо бачу його. Але я не можу змінити теперішнього. Натомість ти можеш змінити теперішнє, повернувшись у минуле. Тому твій крайній Правий, старий, постійно перебував біля Фейрчайлда.

— Це був один з наших перших успішних переходів. Ми нарешті змогли змусити Середнього зробити два кроки праворуч. Вони помінялися місцями, але минуло багато часу, доки нам вдалося його переконати.

— То що тепер буде? — запитав Кьорт. — З війною? З Відокремленням? З Рейнольдзом?

— Як ти вже зрозумів, ми можемо змінювати події, повертаючись у минуле. Це небезпечно, бо невелика зміна в минулому може цілковито змінити теперішнє. Талант подорожувати в часі є найбільш прометеївським, але й найризикованішим. Усі інші псі можуть змінювати лише те, що має відбутися в майбутньому. Я ж можу стерти будь-які події в минулому, я випереджаю всіх і все. Мені не можна нічого заподіяти, я завжди перший, я завжди буду першим.

Кьорт мовчав, вони вже минали заглухлу поіржавілу вантажівку. Зрештою він запитав:

— А хто такі анти-псі? Ти пов’язаний з ними?

— Не зовсім, — відповів син. — Це передусім твоя заслуга, ти перший зосередився на цій темі. Ми почали працювати над нею лише в останні кілька годин, прийшли на допомогу. Ти бачив нас із Фейрчайлдом, ми підтримуємо анти-псі. Ти б здивувався, якби побачив деякі альтернативні часові реальності, де не знайшлося місця для анти-псі. Твоє передбачення було правильним: вони не дуже приємні.

— Тож віднедавна мені почали допомагати.

— Так, ми страхували тебе, а відтепер допомагатимемо ще більше. Ми завжди намагаємося встановити рівновагу, баланс — як у випадку з анти-псі. Зараз Рейнольдз трохи вибився з рівноваги, але його можна легко поставити на місце, і ми вже над цим працюємо. Звісно, наші можливості не безмежні: ми обмежені тривалістю свого життя, десь сімдесятьма роками. Це дивне відчуття, бути поза часом, бути поза зміною і не підлягати жодним законам.

Здається, ніби ти опинився за межами шахівниці й дивишся на інших збоку, як на фігурки, — вів далі Тім. — І ти сприймаєш Всесвіт як гру на дошці з чорними і білими квадратиками — з усіма людьми і предметами, що застрягли у своїх просторово-часових позиціях. Натомість ми лишаємося поза шахівницею і можемо дотягнутися до вас згори. Змінювати, переміщувати людей, втручатися в гру, тимчасом як фігурки навіть не здогадуються про це, бо ми залишаємося ззовні.

— І ти не можеш її повернути? — благально запитав Кьорт.

— Не варто очікувати від мене співчуття до цієї дівчини, — відповів йому син. — Зрештою, Джулі моя мати. Тепер я знаю, що люди колись мали на увазі під «жорнами богів[17]». Мені б хотілося, щоб у них потрапляло менше людей... Я хотів би врятувати декого з тих, хто потрапив у ці жорна, але якби ти побачив усе з нашої позиції, ти б зрозумів. Перед нами — розкритий всесвіт у нестійкій рівновазі, величезна шахівниця.

— Настільки велика, що життя однієї людини нічого не важить? — у відчаї запитав Кьорт.

Його син виглядав занепокоєним. Кьорт пригадав, що сам так виглядав, коли намагався пояснити хлопчикові щось поза межами розуміння дитини. Він сподівався, що Тім впорається з цим краще, ніж це вдавалося йому самому.

— Усе не так, — сказав Тім. — Для нас вона нікуди не зникла. Вона досі там, по інший бік шахівниці, якого ти не бачиш. Вона завжди там була і завжди там буде. Жодна фігурка ніколи не зникає з дошки, хай навіть яка маленька.

— Це для тебе вона маленька, — сказав Кьорт.

— Так. Ми поза межами дошки. Можливо, нашим талантом зрештою володітимуть усі. Коли це трапиться, більше не буде цього розуміння трагедії і смерті.

— Але до того? — Кьорт до болю напружувався, бажаючи, щоб Тім погодився. — У мене немає твого таланту, тож для мене вона мертва. Місце, яке вона займала на дошці, порожнє, і Джулі не може його зайняти. Ніхто ніколи не зможе.

Тім замислився. Здавалося, наче він щось обдумує, але Кьорт відчував, що його син проходив крізь час, відстежуючи різні варіанти розвитку подій у пошуках спростування. Нарешті його очі знову сфокусувалися на батькові, і він сумно кивнув.

— Я не можу тобі довести, що вона досі на дошці, — визнав він, — і твоє життя справді порожнє у всіх альтернативних часових реальностях.

Кьорт почув, як хтось наближається крізь підлісок. Він повернувся, і в його руках опинилася Пат.

— Крім цієї, — сказав Тім.