Повне зібрання короткої прози. Том 3

I

Того ранку, наголо поголивши перед дзеркалом голову, аж вона заблищала, Аарон Тоццо бачив перед собою геть інше — видовище, яке було годі витримати. Внутрішнім зором він розрізняв п’ятнадцятьох засуджених із «Нахбарен Слаґер», усі дюймового зросту, у кораблі розміром із дитячий м’ячик. Корабель летів із швидкістю, близькою до світлової, у вічність, і людям на борту було байдуже до того, що з ними буде.

Найгіршим у цьому видовищі було те, що воно, ймовірно, відбивало правдиву картину.

Він витер голову, намастив шкіру бальзамом, тоді торкнувся кнопки у себе на горлі. Зв’язавшись із комутатором Бюро, Тоццо сказав:

— Мушу визнати, що ми нічого не можемо зробити для тих п’ятнадцятьох людей, проте ми можемо принаймні відмовитися від ідеї відправляти інших.

Комутатор записав його слова і передав його співробітникам.

Усі вони погоджувалися з ним, надягаючи халат, капці і накидку, він чув відгомін їхніх голосів. Вочевидь, під час запуску щось пішло не за планом, і про це знали навіть пересічні люди. Але...

— Але ми не можемо відмовитися, — перекрив загальний гомін голос Едвіна Ферметі, начальника Тоццо. — У нас уже є волонтери.

— Також із «Нахбарен Слаґер»? — уточнив Тоццо. Авжеж, серед в’язнів знайдуться волонтери, тривалість їхнього життя у таборі становила не більше п’яти-шести років. А якщо вони успішно долетять до Проксими, то отримають свободу. Їм просто буде заборонено повертатися на п’ять населених планет Сонячної системи.

— Хіба це так важливо, звідки ми їх беремо? — поблажливо запитав Ферметі.

Тоццо на те відповів:

— Наші зусилля повинні бути спрямовані на удосконалення американської системи покарань, а не на спроби долетіти до далеких зірок, — він раптом відчув нестерпне бажання відмовитися від своєї посади в Еміграційному бюро і піти в політику просувати реформи.

Пізніше, коли він сів снідати, дружина співчутливо поплескала його по плечі.

— Аароне, ти з цим іще не розібрався, так?

— Ні, — коротко зізнався він. — А тепер мені уже все одно, — він не розповів їй про інші, повні арештантів і даремно втрачені, кораблі: йому не дозволяли обговорювати це з будь-ким із тих, хто не працював на державній службі.

— А вони можуть повернутися без сторонньої допомоги?

— Ні. Тому що втрата маси відбулася тут, у Сонячній системі. Щоб повернутися, їм потрібно набрати цю масу, відновити втрачене. У тому й проблема, — роздратований, він сьорбав чай, намагаючись не зважати на дружину. Жінки, подумав він. Краса є, а розуму немає. — Вони мають повернути втрачену масу, — повторив він. — І це б нічого, якби у них був політ в обидва кінці. Проте вони вирушили з метою колонізації планети, це не екскурсія, після якої повертаєшся туди, звідки вилетів.

— А довго їм летіти до Проксими? — не вгавала Леонора. — У такому зменшеному вигляді, зростом із дюйм?

— Близько чотирьох років.

Вона широко розплющила очі.

— Це просто неймовірно!

Тоццо із бурчанням відсунув стілець і підвівся. Хай би її забрали, сказав він сам до себе, якщо для неї це так неймовірно. Проте Леонора була надто розсудливою, щоб зголоситися летіти добровольцем.

Дружина тихо сказала:

— Отже, я була права. Бюро і справді послало в космос людей. Ти щойно це мимоволі підтвердив.

Почервонівши, Тоццо попросив:

— Не кажи нікому про це, особливо своїм подружкам. Або я втрачу роботу, — він кинув на неї промовистий погляд.

Виголосивши цю фразу розгніваним тоном, він вирушив до Бюро.

Не встиг Тоццо відчинити двері свого офісу, як його гукнув Едвін Ферметі.

— Думаєш, Дональд Найлс зараз на якійсь із планет, що крутяться довкола Проксими? — Найлс був відомим убивцею, який записався на один із польотів. — Цікаво, може, він тягає на собі грудку цукру, що важить у п’ять разів більше за нього.

— Тут мало смішного, — буркнув Тоццо.

Ферметі стенув плечима.

— Я лише хотів відволікти тебе від похмурих думок, розвіяти твій песимізм. Здається, ми всі дещо розгублені, — він увійшов до офісу слідом за Тоццо. — Може, нам самим записатися на наступний політ? — це прозвучало доволі серйозно, і Тоццо кинув на нього швидкий погляд. — Та жартую я, жартую, — реготнув Ферметі.

— Ще один політ, — мовив Тоццо, — якщо і він буде невдалим, я звільняюся.

— Послухай, — сказав Ферметі. — У нас є новий проект.

До офісу неквапно зайшов співробітник Тоццо, Крейґ Джиллі. І Ферметі продовжив, тепер уже звертаючись до обох: — Ми збираємося підключити передкогів до отримання формули повернення, — його очі зблиснули, коли він побачив реакцію чоловіків.

Ошелешений, Джиллі пробурмотів:

— Але ж усі передкоги мертві. Їх двадцять років тому знищили за президентським наказом.

Тоццо, вражений, зрозумів:

— Ви збираєтеся вирушити назад, у минуле, й доправити звідти передкога. Так, Ферметі?

— Ти правильно здогадався, саме таким є наш план, — кивнув його начальник. — Ми навідаємося у золоту добу передкогнітивних здібностей. У двадцяте сторіччя.

Спершу Тоццо здивувався. У першій половині двадцятого сторіччя з’явилося настільки багато передкогів — людей зі здатністю передбачати майбутнє, — що вони навіть створили гільдію з центрами в Лос-Анджелесі, Нью-Йорку, Сан-Франциско та Пенсильванії. Ця група знайомих між собою передкогів заснувала кілька періодичних видань, які чудово продавалися впродовж кількох десятиліть. Сміливо й без прикрас члени гільдії передкогів висвітлювали у своїх публікаціях передбачення майбутнього. І все ж суспільство загалом не надавало їм особливого значення.

Тож Тоццо повільно промовив:

— Дозвольте уточнити. Тобто ви хочете скористатися часовими екскаваторами Міністерства археології, щоб відкопати знаменитого передкога з минулого?

Ствердно кивнувши, Ферметі додав:

— І перенести його сюди, щоб він нам допоміг.

— Але чим він нам поможе? Він не знає нашого майбутнього, він може бачити тільки власне.

Ферметі пояснив:

— Бібліотека Конгресу вже надала нам доступ до повної віртуальної колекції журналів передкогів двадцятого сторіччя, — він криво всміхнувся Тоццо і Джиллі, вочевидь, насолоджуючись ситуацією. — Тож я сподіваюся — я очікую, — що серед купи цієї писанини знайдеться стаття, в якій ідеться саме про нашу проблему повернення. З погляду статистики, це цілком імовірно... ви ж знаєте, вони охопили незліченну кількість аспектів існування майбутньої цивілізації.

Помовчавши із хвилину, Джиллі сказав:

— Що ж, дуже винахідливо. Цілком може бути, що реалізація цієї ідеї вирішить нашу проблему. І тоді стануть можливими подорожі зі швидкістю світла до інших зоряних систем.

Тоццо кисло докинув:

— Сподіваюся, раніше, ніж ми втратимо всіх наших в’язнів, — втім, йому також сподобалася ідея начальника. До того ж він дуже хотів зустрітися з одним із знаменитих передкогів двадцятого сторіччя. Їхній час був короткий, славетний — і, на жаль, давно забутий.

Хоч, може, і не такий короткий, якщо починати хронологію з Джонатана Свіфта, а не з Д. Ґ. Веллса. Свіфт писав про два місяці Марса та їхні незвичні орбітальні характеристики за багато років до того, як телескопи підтвердили їхнє існування. Тож у нинішніх підручниках саме Свіфта почали називати першим передкогом.

II

Комп’ютери Бібліотеки Конгресу досить швидко впоралися зі скануванням ламких, пожовклих сторінок журналів, стаття за статтею, та відібрати єдиний запис, що стосувався втрати та відновлення маси як засобу здійснення міжзоряних космічних польотів. Формулу Айнштайна, за якою маса та швидкість об’єкта прямо пропорційно залежні одна від одної, вважали настільки незаперечною, що ніхто у двадцятому сторіччі не звернув уваги на статтю, надруковану 1955 року в передкогнітивному журналі під назвою «Якби».

В офісі Ферметі Тоццо сидів поряд зі своїм начальником, обидва вивчали фотографічну копію журналу. Невелика стаття під назвою «Нічний політ» мала обсяг лише кілька тисяч слів. Чоловіки жадібно поглинали статтю, не перемовляючись між собою, аж доки не дочитали.

— Ну як? — поцікавився Ферметі, коли вони закінчили читати.

Тоццо відповів:

— Тут не може бути помилки. Поза сумнівом, ідеться про наш Проект. Щоправда, є багато невідповідностей, наприклад, він називає наше Еміграційне бюро «Назовні» і вважає його приватною комерційною фірмою, — він тицьнув пальцем у текст. — Це доволі дивно. Замість вас якийсь Едмонд Флетчер. Імена схожі, але є деякі відмінності, зрештою, як і всюди в статті. От я — Елісон Тореллі, — він зачудовано похитав головою. — Це ж треба, ці передкоги... мали власне бачення майбутнього, дещо викривлене, але загалом...

— Загалом правильне, — закінчив Ферметі. — Так, я згоден.

Цей «Нічний політ» точно передбачив Проект нашого Бюро...

Тільки він тут названий «Водяним павуком», бо таке переміщення здійснюється одним великим стрибком. Боже, та це ж чудова назва, шкода, що ми самі до неї не додумалися. А може, і нам варто так його назвати?

Тоццо повільно промовив:

— Але ж передког, який написав «Нічний політ»... він ніде не наводить формули відновлення чи втрати маси. Він просто пише: «у нас є потрібна маса», — і, взявши до рук журнал, він зачитав уголос:

— І це все, — обурився Тореллі. — Що це нам дає? Так, цей передког знав про нашу проблему ще сто років тому, але він не залишив жодних вказівок щодо технічних деталей!

Запала мовчанка, після якої Ферметі замислено промовив:

— Це не означає, що він їх не знав. Сьогодні нам відомо, що до лав його гільдії часто входили добрі фахівці, — він проглянув біографічну довідку. — Так і є: коли він не використовував своїх передкогнітивних здібностей, то працював аналітиком складу курячого жиру в Каліфорнійському університеті.

— Ви все ще збираєтеся задіяти часовий екскаватор, щоб перенести його в наш час?

Ферметі кивнув.

— Щоправда, було б чудово, якби екскаватор працював в обидва боки. Якби він переносив так само і в майбутнє, щоб ми не ризикували безпекою цього передкога... — він зазирнув у статтю. — Цього Пола Андерсона.

Пополотнівши, Тоццо перепитав:

— А є небезпека?

— Можливо, ми не зможемо повернути його назад. Або... — Ферметі помовчав, — ми можемо загубити частину його тіла по дорозі сюди, перенести в теперішнє тільки половину. Екскаватор пошматував багато переміщуваних об’єктів.

— До того ж цей чоловік — не в’язень «Нахбарен Слаґер», — додав Тоццо. — Тож ніякі відмовки не зарадять.

Раптом Ферметі заявив:

— Нам усе вдасться. Ми усунемо ризик, пославши в минуле, у 1954 рік, цілу команду людей. Вони схоплять цього Пола Андерсона й простежать, щоб він потрапив у часовий екскаватор повністю, а не просто лівим боком чи верхньою половиною тулуба.

Отже, вони прийняли рішення. Часовий екскаватор Міністерства археології зануриться у світ 1954 року й перенесе у теперішнє передкога на ім’я Пол Андерсон, тож більше нема про що говорити.

Згідно з даними досліджень Міністерства археології у вересні 1954 року Пол Андерсон проживав у Берклі, штат Каліфорнія, на Ґрув-стріт. Цього місяця він відвідав конгрес найвидатніших передкогів, які з’їхалися з усіх Сполучених Штатів до готелю «Сер Френсіс Дрейк» у Сан-Франциско. Цілком вірогідно, що саме на цьому конгресі Андерсон разом з іншими експертами розробили базову стратегію поведінки на наступний рік.

— Насправді все дуже просто, — пояснював Ферметі, звертаючись до Тоццо та Джиллі. — Кілька чоловіків повернеться в минуле. Їм видадуть підробні посвідчення, буцімто вони — члени американської організації передкогів... такі квадратні папірчики в целофановій обгортці, які пристібають до лацкана піджака. Їх, звісно, одягнуть у костюми двадцятого сторіччя.

Далі вони розшукають Пола Андерсона, висмикнуть його з натовпу і відведуть убік.

— І що вони йому скажуть? — скептично поцікавився Тоццо.

— Що вони є членами новоствореної незареєстрованої організації передкогів Бетлкріка, що в Мічигані, і що вони сконструювали цікаву машину, схожу на часовий екскаватор із майбутнього. Наші люди попросять містера Андерсона, свого часу доволі відомого, попозувати на тлі моделі екскаватора, а потім сфотографуватися всередині машини. За нашою інформацією, його сучасники вважали Андерсона добродушним, товариським чоловіком, що полюбляв спілкуватися на щорічних конгресах, підпадаючи під оптимізм своїх колег-передкогів.

Тоццо сказав:

— Може, він був із тих, кого називали токсикоманами? Нюхав клей?

Ферметі, ледь усміхнувшись, заперечив:

— Це навряд. Така манія побутувала серед підлітків і набула поширення лише десятиліття по тому. Ні, я натякаю на вживання алкоголю.

— Он як, — сказав Тоццо і похитав головою.

Ферметі повів далі:

— Що стосується труднощів, на які ми можемо наразитися, то треба взяти до уваги, що на цю надсекретну зустріч Андерсон з’явиться з дружиною Карен, одягненою, як жриця Венери — у сяючому бюстгальтері, короткій спідниці й шоломі, а також із новонародженою донькою Астрід. Сам Андерсон обійдеться без маскарадного костюму, який би приховував його зовнішність. Він — людина зі стабільною психікою, непідвладною тривогам, як і більшість передкогів двадцятого сторіччя. А втім, у перервах між засіданнями передкоги спілкуватимуться неформально, окремо від дружин, гратимуть у покер, дискутуватимуть, а деякі з них, як сказано, набухаються...

— Набухаються?

— Там було сказано: заллються бухлом, що б це не означало. Хай там як, вони збиратимуться маленькими групками в кулуарах, і саме в такий момент ми мусимо його схопити. У загальній метушні його зникнення не помітять. Ми повернемо його в той самий час чи принаймні на кілька годин пізніше чи раніше... мабуть, не раніше, бо два Поли Андерсони на цьому зібранні можуть викликати здивування.

Вражений почутим, Тоццо зауважив:

— Звучить бездоганно.

— Я радий, що вам сподобався план, — рішуче сказав Ферметі, — тому що ви будете в групі захоплення.

Втішений цим, Тоццо сказав:

— Тоді мені не завадить вивчити подробиці побуту середини двадцятого сторіччя, — і він узяв іще один випуск «Якби». Номер за травень 1971 року зацікавив Тоццо, щойно він його побачив. Авжеж, цей випуск іще не буде відомий людям із 1954-го... проте колись-таки вони його побачать. А щойно побачать, уже не забудуть,...

Перший роман Рея Бредбері, який публікуватимуть у часописі по розділах, зрозумів він, погортавши випуск. Роман мав назву «Людинолов», і в ньому великий лос-анджелеський передког напророкував жахливу Ґутманську революцію, що охопила внутрішні планети. Бредбері попереджав про Ґутмана, проте до його попередження — як завжди — не дослухалися. Тепер Ґутман мертвий, а його фанатичні послідовники деградували до рівня поодиноких терористів. А от якби світ дослухався до Бредбері...

— Чому у вас такий похмурий вигляд? — запитав Ферметі. — Хіба ви не хочете вирушити у минуле?

— Хочу, — замислено відповів Тоццо. — Проте це величезна відповідальність. Адже йдеться про незвичайних людей.

— Ваша правда, — кивнув Ферметі.

III

За двадцять чотири години Аарон Тоццо стояв перед дзеркалом, оглядаючи себе в одязі середини двадцятого сторіччя і міркуючи над тим, чи введе це в оману Андерсона і чи він згодиться сісти в екскаватор.

Його костюм був неперевершений. Тоццо почепили бороду до пояса, звичну для того часу, і підкручені вуса, популярні в 1950-х роках у Сполучених Штатах. На голові в нього була перука.

Перуки, як було відомо, стали невід’ємним атрибутом зовнішнього вигляду в тодішніх Сполучених Штатах. Як чоловіки, так і жінки носили на голові величезні напудрені конструкції яскравих кольорів: червоні, зелені, блакитні, а також, звісно, шляхетно сірі. Це була одна з найдивакуватіших примх моди двадцятого сторіччя.

Тоццо дуже пишався своєю яскраво-червоною перукою. Вона була справжньою, привезеною з Лос-Анджелеського музею історії культури, і куратор запевнив його, що ця перука чоловіча, а не жіноча. Тож шанси на те, що його викриють, були дуже малі. Навряд чи хтось виявить, що вони — прибульці з цілком іншої, майбутньої цивілізації.

І все ж Тоццо хвилювався.

Так чи інакше, час було приступати до реалізації їхнього плану. Разом із Джиллі, якого призначили йому в помічники, Тоццо зайшов до часового екскаватора і сів за панель керування. Міністерство археології забезпечило їх детальною інструкцією, що тепер лежала розгорнута перед ним. Щойно Джиллі закрив люк, Тоццо узяв бика за роги (вислів із двадцятого сторіччя) й увімкнув машину.

Засвітилися циферблати. Вони вгвинчувалися у минуле, в 1954 рік, у день проведення Сан-Францискського передкогнітивного конгресу.

На сусідньому кріслі Джиллі вправлявся у фразах середини двадцятого сторіччя із прихопленого словника. «Залягти на дно», — Джиллі прокашлявся. «Тут був Кілрой», — пробурмотів він. «Чого баньки вилупив? Відповідай за базар, йоперний театр». Він похитав головою.

— Я не можу вловити значення цих фраз, — поскаржився він Тоццо. — Або це: «Нам капець».

Загорілася червона лампочка — їхня подорож мала от-от закінчитися. Ще за секунду турбіни екскаватора затихли.

Машина зупинилася на тротуарі перед готелем «Сер Френсіс Дрейк» у центрі Сан-Франциско.

Повз них проходили люди в чудернацьких старовинних костюмах. Тоццо помітив, що тут немає монорейкових електричок, весь рух відбувався на поверхні. Оце так затори, подумав він, спостерігаючи, як автомобілі й автобуси повзуть переповненими дорогами, просуваючись лише на кілька дюймів. Якийсь регулювальник у синьому розмахував руками, намагаючись скерувати транспорт, проте із цього, як бачив Тоццо, не виходило нічого путнього.

— Настав час для другої фази, — нагадав йому Джиллі, втім, так само витріщаючись на неповороткий наземний транспорт. — Боже, — видихнув він, — подивіться на жіночі спідниці, вони такі короткі, що видно навіть коліна. Як ці жінки ще не померли від мікс-вірусу?

— Не знаю, — відповів Тоццо, — проте я знаю, що нам треба поспішати в готель «Сер Френсіс Дрейк».

Вони обережно відчинили люк екскаватора і вийшли назовні. Аж раптом Тоццо дещо помітив. Вони помилилися. Від самого початку.

Чоловіки цього десятиліття були чисто поголені.

— Джиллі, — скомандував він, — нам потрібно терміново позбутися наших борід та вусів, — і він умить зірвав із Джиллі бороду, відкриваючи його поголене обличчя. А щодо перуки, то тут усе гаразд. Чоловіки, яких він устиг побачити, носили якісь конструкції на голові, якщо серед них і траплялися лисі, їх було небагато. У жінок також були пишні перуки... та чи перуки то? Може, це їхнє природне волосся?

Хай там як, тепер вони з Джиллі зійдуть за місцевих. Мерщій у «Сер Френсіс Дрейк», сказав він собі й потяг Джиллі за собою.

Чоловіки метнулися тротуаром — це ж треба, як повільно пересуваються цьогочасні люди! — і пірнули в неймовірно старомодний вестибюль готелю. Тут як у музеї, подумав Тоццо, роззираючись навколо. Якби ми могли тут затриматися... але вони не могли собі цього дозволити.

— А як щодо посвідчень? — знервовано спитав Джиллі. — Вони не викличуть підозри? — помилка з бородою похитнула його певність.

На лацкани піджаків вони почепили майстерно підроблені посвідчення. Це спрацювало. Наступної миті вони вже їхали вгору на підйомнику, або радше ліфті, на потрібний поверх.

Ліфт випустив їх у залюднене фоє. Чоловіки, усі безбороді, у перуках або з природним волоссям, стояли маленькими групками, сміючись і перемовляючись. Поміж ними походжало кілька усміхнених привабливих жінок, одягнених в обтягуючі костюми, що звалися леотардами. Хоча їхні груди були й прикриті одягом відповідно до стилю тих часів, на них усе одно було приємно дивитися.

Тихим голосом Джиллі сказав:

— Це вражає. У цій кімнаті стільки...

— Я знаю, — пробурмотів Тоццо. Їхній Проект міг зачекати, принаймні ненадовго. У них з’явилася неймовірна, фантастична можливість побачити усіх цих передкогів, вступити з ними в діалог, послухати, що вони скажуть...

До них наблизився високий вродливий чоловік у темному костюмі з маленькими блискітками, певно, з якогось синтетичного матеріалу. Він був в окулярах, і його волосся, як і вся зовнішність, здавалися засмаглими, темними. Ім’я на його посвідченні... Тоццо придивився.

Високого привабливого чоловіка звали А. Е. ван Воґт.

— Дозвольте запитати, — звернувся до ван Воґта якийсь чоловік, мабуть, шанувальник таланту передкога. — Я прочитав «Світ Нуль-A» і досі не зовсім розумію, чому це він, ну, наприкінці. Чи не могли б ви пояснити мені цю частину? І ще те місце, коли вони всередині дерева і потім просто...

Ван Воґт зупинився. На його обличчі засяяла поблажлива усмішка, коли він відповів:

— Відкрию вам таємницю. Я починаю писати, розвиваючи певний сюжет, а потім він немовби пускається берега. І тоді мені потрібен інший сюжет, щоб закінчити свою історію.

Підійшовши ближче, щоб краще чути їхню бесіду, Тоццо відчув, що від ван Воґта віє чимось магічним. Він був таким високим, високодуховним, душевним. Так, сказав Тоццо сам до себе, ось воно, це слово: цілюща душевність. Він був мовби огорнений серпанком вродженої доброти.

Несподівано ван Воґт сказав:

— У того чоловіка штани, як у мене, — і, не сказавши більше ані слова своєму співрозмовникові, він кинувся в натовп і зник серед люду.

У Тоццо запаморочилося в голові. Невже він справді щойно бачив і чув А. Е. ван Воґта?..

— Погляньте, — озвався Джиллі, смикаючи його за рукав, — на отого кремезного і приязного на вигляд чоловіка, що сидить за тим столом; це ж Говард Бравні, тогочасний редактор передкогнітивного журналу «Неймовірне».

— Я поспішаю на літак, — повідомив Говард Бравні товариству, що зібралося навколо нього. Він схвильовано роззирався навсібіч, хоч і випромінював приязність, яку можна було відчути майже фізично.

— Цікаво, — міркував уголос Джиллі, — чи є тут доктор Азімов?

Про це можна запитати, вирішив Тоццо. Він наблизився до однієї з молодих жінок у світлій перуці та зеленому леотарді. — А де доктор Азімов? — запитав він, старанно наслідуючи тогочасну вимову.

— Звідки мені знати, — відказала дівчина.

— Міс, він є на конгресі?

— Поняття не маю, — відмахнулася вона.

Джиллі знову потягнув Тоццо за рукав.

— Ви не забули, що ми шукаємо Пола Андерсона? Не хотів переривати ваших теревенів...

— Я запитував про Азімова, — різко відповів Тоццо. Зрештою, саме Айзек Азімов винайшов усю позитронну робототехніку двадцять першого сторіччя. Як його може тут не бути?

Повз них пройшов кремезний здоровань, і Тоццо впізнав у ньому Джека Венса. Венс, подумав він, радше нагадує мисливця на диких тварин. Треба його остерігатися, вирішив Тоццо. Якщо ми встрягнемо в якусь сутичку, Венс легко нам наваляє.

Він помітив, що Джиллі вступив у перемовини з дівчиною у світлій перуці й зеленому леотарді.

— Мюррей Лейнстер? — допитувався Джиллі. — Чоловік, стаття якого про паралельний час стала засадою для багатьох теоретичних досліджень, невже він...

— А я звідки знаю? — відказала дівчина знудженим тоном.

Навпроти них навколо чиєїсь постаті юрмилася група людей, той, хто стояв у центрі, саме промовляв:

— ... гаразд, якщо вам, як Говарду Бравні, більш до вподоби літаки, то й нехай. Але, як на мене, це ризиковано. Я не літаю. Насправді навіть водити машину — це небезпечно. Зазвичай я лягаю на задньому сидінні, — цей чоловік мав на голові перуку з коротким волоссям, а на шиї — краватку-метелика, у нього було кругле відкрите обличчя, але проникливий погляд.

Це був Рей Бредбері, і Тоццо, щойно упізнавши чоловіка, рушив до нього.

— Ану стійте! — роздратовано зашепотів Джиллі. — Згадайте, заради чого ми тут.

За спиною в Бредбері, за стійкою бару і з напоєм у руках, Тоццо побачив літнього втомленого чоловіка в брунатному костюмі й маленьких окулярах. Він упізнав його за малюнками в ранніх публікаціях Ґернсбека — це був легендарний передког із регіону Нью-Мексико, Джек Вільямсон.

— «Легіон Часу» — чи не найкращий науково-фантастичний роман, який я коли-небудь читав, — казав Джеку Вільямсону якийсь чоловік, мабуть, один із прихильників його творчості. Вільямсон вдячно кивнув.

— Спочатку я планував написати коротке оповідання, — пояснив Вільямсон. — Та згодом воно розрослося до рівня роману. Так, ця річ мені теж подобається.

А тим часом Джиллі перейшов до суміжної кімнати. Там він побачив двох жінок і чоловіка, що сиділи за столом, заглибившись у розмову. Одна з жінок, темноволоса й миловидна, з оголеними плечима, була — згідно з посвідченням — Евелін Пейдж. А її дещо вища сусідка, як виявилося, була славетною Марґарет Сент-Клер. Джиллі не втримався:

— Місіс Сент-Клер, ваша стаття під назвою «Багряна шестиніжка» від вересня 1959-го була настільки... — він урвав себе на півслові.

Тому що Марґарет Сент-Клер цієї статті ще не написала.

І фактично нічого про неї не знала. Знічено почервонівши, Джиллі позадкував від столу.

— Пробачте, — пробурмотів він. — Перепрошую, певно, я щось наплутав.

Вигнувши брову, Марґарет Сент-Клер перепитала:

— Вересень 1959-го, кажете? Ви що, людина з майбутнього?

— Що за жарти, — кинула Евелін Пейдж. — Давайте повернемося до нашої розмови, — жінка нагородила Джиллі суворим поглядом своїх темних очей. — Слухай, Бобе, наскільки я розумію, ти казав про... — вона звернулася до чоловіка, що сидів навпроти неї, і Джиллі із захватом збагнув, що цей смертельно блідий чоловік не хто інший, як Роберт Блох.

Джиллі вигукнув:

— Містере Блох, ваша стаття в «Галактиці» під назвою «Творча відпустка» була...

— Друже, ви мене з кимось сплутали, — перервав його Роберт Блох. — Я не писав ніякої «Творчої відпустки».

Боже, усвідомив Джиллі, я знову схибив! «Творча відпустка» — ще одна з ненаписаних робіт. Краще мені звідси забиратися. Він повернувся до Тоццо... і помітив, що той стоїть, напружено завмерши.

Тоццо пояснив:

— Я знайшов Андерсона.

Джиллі, враз напружившись, озирнувся.

Свого часу обидва чоловіки ретельно вивчили знімки, на дані Бібліотекою Конгресу. Перед ними стояв славетний передког, високий, стрункий, худий, навіть занадто худий, із кучерявим волоссям — або перукою — та в окулярах і з теплим приязним вогником в очах. Він тримав у руці склянку віскі, розмовляв з кількома іншими передкогами й мав задоволений вигляд.

— Гм, гм, бачте... — звертався Андерсон до гурту слухачів, коли Тоццо і Джиллі непомітно приєдналися до них. — Прошу? — Андерсон приклав руку до вуха, щоб розчути те, що сказав один із передкогів. — О, так, ти правий, — кивнув Андерсон. — Так, Тоні, гм, я згоден із тобою на всі сто відсотків.

Іншим передкогом, зрозумів Тоццо, був великий Тоні Бучер, чиє передбачення релігійного відродження у наступному сторіччі було просто надприродним. Майже дослівний опис Чуда в печері за участі робота... Тоццо із захватом подивився на Бучера, а потім розвернувся до Андерсона.

— Поле, — сказав якийсь передког. — Я розповім тобі, як італійці збиралися прогнати британців, якби ті зазіхнули на їхні території у 1943-му. Британці зупинилися б у готелях, авжеж, у найкращих. А італійці дерли б із них гроші.

— О, так, так, — закивав Андерсон, усміхаючись, і очі його заяскріли. — Британці, як справжні джентльмени, нічого б на це не сказали...

— Але виїхали б уже наступного дня, — закінчив за нього співрозмовник, і всі, окрім Джиллі та Тоццо, розсміялися.

— Містере Андерсон, — озвався Тоццо напруженим голосом, — ми із новоствореної передкогнітивної організації Бетл-кріка, штат Мічиган, і хотіли б вас попросити сфотографуватися біля нашої моделі часового екскаватора.

— Прошу? — перепитав Андерсон, прикладаючи руку до вуха.

Тоццо повторив те, що щойно сказав, намагаючись говорити достатньо голосно на тлі загального галасу. Нарешті Андерсон, схоже, зрозумів його.

— О, ем, а де ваша модель? — ввічливо поцікавився Андерсон.

— Внизу, на тротуарі, — відповів Джиллі. — Вона надто важка, щоб підняти її сюди.

— Ну, гм, якщо це ненадовго, — погодився Андерсон, — хоча я певен, що ми швидко впораємося, — він вибачився перед іншими передкогами і рушив за Тоццо і Джиллі до ліфта.

— Час будувати парові двигуни, — гукнув їм якийсь огрядний чоловік, коли вони проходили повз. — Поле, треба будувати парові двигуни!

— Ми спускаємося вниз, — знервовано повідомив Тоццо.

— Вниз то вниз, аби не вгору, — сказав передког. Він привітно помахав їм рукою, коли під’їхав ліфт і вони втрьох зайшли до кабіни.

— Кріс сьогодні в гуморі, — прокоментував Андерсон.

— І не кажіть, — вставив Джиллі одну із заготованих фраз.

— А Боб Гайнлан тут? — спитав Андерсон у Тоццо, поки вони спускалися донизу. — Здається, вони з Мілдредом Клінґерменом відійшли поговорити про котів, і ніхто не бачив, щоб вони повернулися.

— Такий облом, — відгукнувся Джиллі ще одним із висловів двадцятого сторіччя.

Андерсон приклав долоню до вуха, невпевнено усміхнувся, проте нічого не сказав.

Нарешті вони вийшли на вулицю. Побачивши їхній часовий екскаватор, Андерсон вражено закліпав очима.

— От чорт! — вигукнув він, підходячи до машини. — Це справді вражає. Авжеж, гм, я буду радий сфотографуватися біля вашої моделі, — він виструнчив своє худе незграбне тіло, випромінюючи теплу, м’яку усмішку, яку Тоццо вже бачив у нього. — Гм, так підходить? — сором’язливо поцікавився Андерсон.

Діставши автентичну камеру двадцятого сторіччя, яку вони позичили у Смітсонівській установі, Джиллі зробив знімок.

— А тепер усередині, — попросив він, кинувши промовистий погляд на Тоццо.

— Чому б ні, гм, звичайно, — погодився Пол Андерсон і піднявся сходами. — Боже, Карен таке сподобалося б, — сказав він, зникаючи в екскаваторі. — От би вона це побачила!

Тоццо швидко застрибнув слідом. Джиллі грюкнув люком, і Тоццо, всівшись за панель управління, з інструкцією в руці, натиснув на кнопки.

Турбіни загули, та Андерсон, схоже, цього не чув, він із витріщеними очима дивився на панель.

— Господи... — ледь спромігся він сказати.

Поки Андерсон розгублено витріщався на кнопки й циферблати, часовий екскаватор повернув їх у теперішнє.

IV

Їх зустрів Ферметі.

— Містере Андерсон, — привітався він, — яка неймовірна честь, — він простягнув йому руку, проте Андерсон дивився у відкритий люк повз нього, на місто майбутнього, він навіть не зауважив запропонованого йому рукостискання.

— Послухайте, — сказав Андерсон, і м’язи його обличчя нервово смикнулися. — Ем, що це, гм, таке?

Він роздивляється монорейкову дорогу, здогадався Тоццо. Хоча це дивно, принаймні у Сієтлі такі електрички ходили навіть у Андерсонові часи... чи ні? Може, вони з’явилися пізніше? Хай там як, на обличчі Андерсона відбилося цілковите збентеження.

— Одиничні вагони, — пояснив Тоццо, ставши поряд із ним. — У ваші часи електрички мали тільки групові вагони. Пізніше стало можливим прокласти рейки до кожного житлового будинку, тепер громадяни виїздять у своєму вагончику з гаража і дістаються до залізничного вокзалу, де вливаються у колективну транспортну систему. Розумієте?

Проте Андерсон і далі здавався розгубленим, навіть ще більше збентежився.

— Ем, — вимовив він, — що ви маєте на увазі під «моїми часами»? Я що, помер? — Андерсон мав пригнічений вигляд. — Я думав, це буде більше схоже на Вальгалу, з вікінгами там і всяким таким. Не таким футуристичним.

— Ви не померли, містере Андерсон, — заспокоїв його Ферметі. — Просто перебуваєте у стані культурного шоку від побаченого, опинившись у середині двадцять першого сторіччя. Зізнаюся вам, що ми вас викрали. Але вас повернуть назад; обіцяю це вам і як людина, і як держслужбовець.

У Андерсона відвисла щелепа. Він нічого не сказав, тільки продовжував витріщатися.

Дональд Найлс, відомий убивця, сидів за єдиним столом у читальній залі міжзоряного корабля Еміграційного бюро, що летів зі швидкістю світла. Він підрахував, що його зріст, за земними одиницями виміру, становить лише один дюйм, і злісно вилаявся.

— Це жорстоке й нелюдське покарання, — прогарчав він. — Це, зрештою, антиконституційно.

Раптом він пригадав, що зголосився на політ добровільно, аби не скніти у «Нахбарен Слаґер». У цій клятій дірі, сказав він сам до себе. Принаймні я звідти вибрався.

І хоча лише дюймового зросту, подумав він, але я став капітаном цього паскудного судна, а якщо він колись долетить до Проксими, то зроблюся капітаном усієї паскудної зоряної системи. Недарма ж я навчався із самим Гутманом! І якщо це не краще за «Нахбарен Слаґер», то я навіть не знаю...

До читальної зали зазирнув молодший командир Піт Бейлі.

— Слухай, Найлсе, я тут передивлявся мікрокопію того випуску старого передкогнітивного журналу «Неймовірне», як ти мені наказав, передовсім статтю «Рівнобічна Венера» про передачу матерії, але, знаєш, хоч я і був найкращим відеомеханіком Нью-Йорк-сіті, однак не можу змайструвати чогось подібного, — він глянув на Найлса. — Ти забагато від мене хочеш.

Найлс коротко сказав:

— Ми мусимо повернутися на Землю.

— Не з нашим щастям, — похитав головою Бейлі. — Нам аби на Проксиму долетіти.

Розлючений, Найлс скинув мікрокопії зі стола на підлогу.

— Кляте Еміграційне бюро! Вони нас надурили!

Бейлі знизав плечима.

— В будь-якому разі у нас повно їжі, гарна бібліотека і купа 3D фільмів, які можна дивитися щовечора.

— Поки ми дістанемося до Проксими, — гмикнув Найлс, — ми подивимося кожен фільм... — він почав подумки підраховувати, — дві тисячі разів.

— Ну, тоді не дивися. Або ми можемо дивитися їх із кінця й прокручувати на початок. А як твої пошуки? Докопався до чогось?

— Я саме проглядав мікрокопію статті в «Космічній фантастиці», — задумливо мовив Найлс, — під назвою «Змінна людина». Там ідеться про швидшу за світло передачу матерії. Ти зникаєш, а потім знову з’являєшся. На думку автора-передкога, якийсь хлопець на ім’я Коул мав довести це діло до ладу, — він замислився. — Якби нам вдалося побудувати корабель, що літатиме швидше за світло, ми б могли повернутися на Землю. І захопити там владу.

— Та ти геть збожеволів, — кинув Бейлі.

Найлс зміряв його важким поглядом.

— Я — ваш командир.

— Тоді, — заявив Белі, — нами командує божевільний. Повернення на Терру неможливе; краще облаштувати життя на планетах Проксими й назавжди забути про нашу батьківщину. Дякувати Богові, у нас на борту є жінки. Господи, та якби ми навіть повернулися... на що здатні однодюймові люди? Нас би просто висміяли.

— Я нікому не дозволю сміятися із себе, — з погрозою у голосі тихо сказав Найлс.

Але він усвідомлював, що Бейлі каже правду. Їм неабияк пощастить, якщо вони з мікрокопій старих передкогнітивних журналів у читальній залі корабля дізнаються щось про спосіб, завдяки якому зможуть безпечно приземлитися на якійсь із планет Проксими... навіть хотіти цього означало хотіти забагато.

Ми впораємося, підбадьорив себе Найлс. Поки всі мене слухаються і виконують мої накази без зайвих запитань.

Нахилившись, він активував шпулю часопису «Якби» за грудень 1962 року. Там була стаття, яка його особливо цікавила... І в нього лишалося ще чотири роки, щоб її прочитати, зрозуміти і застосувати на практиці.

Ферметі сказав:

— Містере Андерсон, певно, ваші передкогнітивні здібності допомогли вам до цього підготуватися, — в його голосі бриніла напруга, хай як він намагався її приховати.

— Може, ви вже повернете мене назад? — запитав Андерсон. Він здавався майже спокійним.

Ферметі, перезирнувшись із Тоццо та Джиллі, відповів:

— Розумієте, у нас тут виникла одна технічна проблема. Саме тому ми перенесли вас у свій часовий вимір. Розумієте...

— Краще б ви, ем, повернули мене додому, — перебив його Андерсон. — Карен буде хвилюватися, — він витягнув шию, роздивляючись навсібіч. — Усе приблизно так, як я й уявляв, — пробурмотів він, скрививши обличчя. — Цілком подібно... а що це за висока штука? Виглядає як стовп, до якого раніше прив’язували цепеліни.

— Це молитовна вежа, — пояснив Тоццо.

— Наша проблема, — продовжив терпляче пояснювати Ферметі, — стосується того, про що ви пишете в оповіданні «Нічний політ» у випуску «Якби» за серпень 1955 року. Ми змогли зменшити масу міжзоряного корабля, але відновити її виявилося...

— А, гм, так, — стурбовано пробурмотів Андерсон. — Я саме працюю над цим оповіданням. Маю здати його Скотту за кілька тижнів, — він пояснив: — Це мій агент.

Ферметі помовчав, а потім сказав:

— Містере Андерсон, чи не могли б ви повідомити нам формулу відновлення маси тіла?

— Гм, — повільно озвався Пол Андерсон. — Мабуть, запозичу це формулювання. Відновлення маси... мені подобається, — він кивнув головою. — Але я не збирався наводити жодної формули, не хотів обтяжувати оповідання зайвими технічними подробицями. Та, може, я міг би вигадати якусь, якщо вже так треба, — він замовк, немовби поринувши в якийсь уявний світ. Троє чоловіків завмерли в очікуванні, проте Андерсон більше нічого не сказав.

— Скористайтеся своїми передкогнітивними здібностями, — порадив Ферметі.

— Якими здібностями? — перепитав Андерсон, приставляючи руку до вуха. — Перед... когнітивними? — він ніяково всміхнувся. — О, гм, я б не стверджував, що вони у мене є. Звісно, Джон в усе це щиро вірить, та для мене кілька експериментів у Дюкському університеті іще не є вагомим доказом.

Ферметі вп’явся в Андерсона довгим поглядом.

— Розгорніть першу статтю в «Галактиці» за січень 1953 року, — спокійно сказав він. — Вона називається «Захисники», і в ній розповідається про людей, які живуть під землею, і роботів на її поверхні, зайнятих, здавалося б, війною, але насправді ні, насправді вони підробляють звіти так вигадливо, що люди...

— Я читав її, — відмахнувся Пол Андерсон. — Добре написано, подумав я тоді, все, крім фіналу. Фінал мене якось не вразив.

Ферметі сказав:

— Але ж ви розумієте, що саме це і сталося 1996 року, під час Третьої світової війни? І що завдяки цій статті ми здогадалися про обман наших роботів на поверхні? Що фактично кожне слово цієї статті було пророчим...

— Це оповідання Філа Діка, — пригадав Андерсон. — Авжеж, ці ваші «Захисники».

— Ви з ним знайомі? — поцікавився Тоццо.

— Зустрівся з ним учора на нашому конгресі, — кивнув Андерсон. — Уперше в житті. Дуже нервовий хлопець. Здавалося, ніби він, попри свій страх, змусив себе прийти на цей конгрес.

Ферметі запитав:

— Чи правильно я розумію: ніхто з вас не усвідомлює своїх передкогнітивних здібностей? — він майже не володів своїм голосом.

— Ну, — поволі міркував Андерсон, — деякі письменники у це вірять. Альф ван Воґт, наприклад, — він усміхнувся Ферметі.

— Невже ви ще не збагнули? — не відступав Ферметі. — У своїй статті ви описали нас — цілком точно описали наше Бюро і наш міжзоряний Проект!

Після паузи Андерсон пробурмотів:

— От чорт! Ні, я цього не знав. Ем, дякую, що розповіли. Озирнувшись до Тоццо, Ферметі сказав:

— Мабуть, нам доведеться переглянути весь концепт історії середини двадцятого сторіччя, — він здавався втомленим.

Тоццо заперечив:

— Їхня необізнаність для нас нічого не змінює. У них були передкогнітивні здібності, і байдуже, усвідомлювали вони це чи ні, — для нього це було цілком незаперечним фактом.

Тим часом Андерсон відійшов трохи далі від них і стояв, розглядаючи вітрину сусідньої сувенірної крамниці.

— Цікаві у вас тут дрібнички. Я міг би прихопити щось для Карен, якщо вже я тут. Ви дозволите... — він озирнувся й запитально поглянув на Ферметі. — Можна я заскочу туди на хвилинку і щось виберу?

— Гаразд, гаразд, — роздратовано відповів Ферметі.

Пол Андерсон зник усередині сувенірної крамниці, залишивши трьох чоловіків сперечатися про значення їхнього відкриття.

— Що нам слід зробити, — наполягав Ферметі, — то це створити знайомі для нього умови: посадити за друкарську машинку. Треба переконати його написати статтю про втрату космічним кораблем маси та про її наступне відновлення. Байдуже, чи сприйматиме він сам цю статтю за теоретичну, вона так чи так надасть нам потрібні факти. У Смітсонівській установі, мабуть, є у розпорядженні справна друкарська машинка двадцятого сторіччя та білий папір формату A4. Що ви про це думаєте?

Замислившись, Тоццо сказав:

— Я скажу вам, що я думаю. Було великою помилкою дозволити йому зайти в цю крамницю.

— І чому ж це? — не зрозумів Ферметі.

— Він правий! — схвильовано вигукнув Джиллі. — Ми проґавили Андерсона. Він утік від нас під приводом пошуку подарунка для дружини.

Поблідлий, Ферметі розвернувся і метнувся в сувенірну крамницю. Тоццо і Джиллі кинулися слідом за ним.

Крамниця була порожня. За Андерсоном і слід захолов, він щез.

Тихо прокравшись надвір через задні двері крамниці, Пол Андерсон подумав: їм мене не спіймати. Принаймні не одразу. Мені треба стільки зробити, поки я тут, зрозумів він раптом. Це ж така можливість! Коли я буду геть старим, то зможу розповісти про цю пригоду дітям моєї Астрід.

Втім, думка про доньку, Астрід, нагадала Андерсону одну річ. Врешті-решт йому доведеться якось повертатися у 1954 рік. Заради Карен і дитини. Хай би на що він тут натрапив — усе це для нього тимчасове.

Але спочатку... спочатку мені треба потрапити до бібліотеки, будь-якої бібліотеки, вирішив він, зазирнути в книжки з історії і дізнатися, що сталося у період між 1954 роком і тим, у якому я зараз перебуваю.

Цікаво було б, подумав Андерсон, прочитати про «холодну війну» і про те, як вона закінчилася для США та Росії. А ще — про дослідження космосу. Закладуся на що завгодно — щонайпізніше 1975 року вони відправили людину на Місяць. Мабуть, тепер вони досліджують далекий космос, чорт, у них навіть є часовий екскаватор, тож чому б їм і не робити цього.

Попереду Пол Андерсон побачив якісь двері. Вони були відчиненими, і він, не зволікаючи, кинувся всередину. Це була якась інша крамниця, щоправда, більша за сувенірну.

— Добридень, сер, — почувся чийсь голос, і лисий чоловік, якому належав цей голос, — схоже, вони усі тут лисі, — підійшов до нього. Уваги клерка не оминули Андерсонові волосся та одяг... втім, він із ввічливості нічого про них не сказав. — Чим я можу вам допомогти? — спитав він натомість.

— Ем, — промимрив Андерсон, зволікаючи з відповіддю. Що тут взагалі продається? Він роззирнувся. Якісь блискучі електронні пристрої. Для чого вони потрібні?

Клерк підказав:

— Сер, вас, мабуть, давно не гонобили?

— Мене... що? — перепитав Андерсон. Гонобили?

— Нові весняні гонобники вже у продажу, — вів далі клерк, підходячи до блискучої сферичної машини, що стояла найближче до нього. — Сер, — сказав він Полу, — ви справляєте враження трішечки інтро — не сприйміть за образу, сер, закон не забороняє бути інтро, — підморгнув клерк. — Наприклад, ваш дещо дивний одяг... ви, мабуть, самі його шили? Все-таки, сер, шити собі одяг — це дуже інтро. Ви що, його ткали? — клерк скривив обличчя так, ніби скуштував щось неїстівне.

— Ні, — відказав Пол, — і взагалі це мій найкращий костюм.

— Ха-ха, — засміявся клерк. — Чудовий жарт, сер, дуже кумедно. А що з вашою головою? Ви ж її, мабуть, тижнями не голили.

— Не голив, — визнав Андерсон. — Гаразд, мабуть, мені потрібен гонобник, — мабуть, такі штуки були у кожного в цьому сторіччі, як в його часи телевізори: це було необхідно, щоб відчувати себе частиною цивілізованого світу.

— Скільки вас у родині? — запитав клерк. Узявши мірну стрічку, він поміряв довжину Полового рукава.

— Троє, — збентежено відповів Пол.

— Хто наймолодший?

— Донька, щойно народилася, — відказав Пол.

З обличя клерка збіг увесь рум’янець.

— Ідіть звідси, — тихо сказав він. — Поки я не викликав полпол.

— Ем, що, перепрошую? — спитав Пол, приставивши руку до вуха, він був не певен, що правильно все розчув.

— Ви злочинець, — пробурмотів клерк. — Вас мають утримувати в «Нахбарен Слаґер».

— Що ж, дякую вам, — витиснув із себе Пол і позадкував до виходу з крамниці. Клерк витріщався на нього, аж поки він не зачинив за собою дверей.

— Ви іноземець? — поцікавився чийсь голос. Це був жіночий голос. Вона зупинила на узбіччі свою машину. Машина нагадувала Полу ліжко, власне, це і було ліжко, як він зрозумів.

Жінка дивилася на нього з проникливим спокоєм у темних уважних очах. Хоча його дещо збентежила її до лиску голена голова, Пол відзначив, що ця жінка доволі приваблива.

— Я представник іншої культури, — пояснив Пол, не в змозі відвести погляду від її фігури. Невже всі жінки у цьому суспільстві так одягаються? Голі плечі ще можна зрозуміти. Але ж не голі...

А ще ліжко. Поєднання таких двох речей — це було для нього занадто. Цікаво, чим вона займається? Та ще й привселюдно. Що це за суспільство таке?! Як же змінилася мораль порівняно з його часами...

— Я шукаю бібліотеку, — сказав Пол, не наважуючись підійти ближче до її машини: ліжка з двигуном, колесами та кермом.

Жінка відповіла:

— Бібліотека за одну забіч звідси.

— Ем, — зам’явся Пол, — а що таке «забіч»?

— Ви мене, мабуть, вихляєте, — похитала головою жінка. Усі видимі частини її тіла густо почервоніли. — Це геть не смішно. Так само, як і ваша потворно волохата голова. Чуєте, ні ваше вихляння, ні ваша голова мені анітрохи не подобаються, — і все ж вона не рушила далі, а лишилася стояти на місці, скрушно дивлячись на нього. — Може, вам потрібна допомога, — вирішила вона. — Мабуть, мені слід вас пожаліти. Ви ж знаєте, що вас будь-якої миті може схопити полпол, варто тільки їм захотіти.

Пол запропонував:

— Може, я міг би, ем, запросити вас кудись на каву, щоб ми могли трохи поговорити? Мені справді дуже потрібно знайти бібліотеку.

— Що ж, ходімо, — погодилася жінка. — Хоча я навіть не уявляю, що таке «кава». Але спробуйте лиш мене торкнутися, і я одразу цвікну.

— Не треба цвікати, це зайве, я не збираюся вам робити нічого поганого, — запевнив її Пол. — Мені тільки треба дізнатися дещо з історії, — тут Полові спало на думку, що йому може прислужитися буквально все, що він тільки розкопає.

Яку книжку найкраще було б пронести із собою в 1954 рік? Його мозок шалено запрацював. Альманах? Словник? Шкільний підручник? Якийсь посібник з оглядом досягнень усіх галузей науки для початківців? Так, це підійде. А ще згодився б підручник за сьомий чи старші класи. Він міг би відірвати і викинути обкладинку, а сторінки запхнути під піджак.

Пол запитав:

— А де тут школа? Найближча? — Він відчував, що йому треба поквапитися. Поза сумнівом, вони вже за ним женуться.

— Що таке «школа»? — поцікавилася жінка.

— Заклад, до якого ходять діти, — пояснив Пол.

Жінка прошепотіла:

— Бідолахо, та ви зовсім хворий.

V

Якийсь час Тоццо, Ферметі та Джиллі стояли мовчки. Потім Тоццо сказав, намагаючись не підвищувати тону:

— Ви, звісно, усвідомлюєте, що з ним невдовзі станеться.

Його заарештує полпол і моноекспресує до «Нахбарен Слаґер». Його зовнішність не може не привернути уваги. Може, він уже там.

Ферметі негайно кинувся до найближчого відеофона.

— Я зв’яжуся з начальником «Нахбарен Слаґер». Поговорю з Поттером — йому ми, думаю, можемо довіритися.

На відеоекрані одразу з’явилося масивне похмуре обличчя майора Поттера.

— О, Ферметі, вітаю! Що, хочете ще партію в’язнів? — він пирхнув. — Та ви їх зводите зі світу навіть швидше, ніж ми.

За спиною у Поттера Ферметі побачив відкритий майданчик для прогулянок величезного концентраційного табору для інтернованих. Злочинці, як політичні, так і непол, тинялися там, розминаючи ноги, деякі грали в нудні безглузді ігри, що, як він знав, тривали й тривали, інколи впродовж місяців, за кожної нагоди, коли їх випускали із робочих кліток.

— Чого ми хочемо, — твердо сказав Ферметі, — то це запобігти тому, щоб до вас потрапила одна особа, — і він детально описав Пола Андерсона. — Одразу зателефонуйте мені, якщо його моноекспресують у ваш табір. І накажіть його не чіпати. Ви зрозуміли? Він має повернутися до нас неушкодженим.

— Звісно, — одразу погодився Поттер. — Хвилинку, я просканую наших новеньких, — він натиснув кнопку праворуч від себе, вмикаючи комп’ютер 315-R. Ферметі почув його тихе гудіння. Поттер знову натиснув якісь кнопки, а тоді пояснив:

— Ця штука допоможе виявити його серед моноекспресованих, і на вході його не пропустять.

— Але його поки що не знайшли? — напруженим голосом запитав Ферметі.

— Ні, — відказав Поттер і демонстративно позіхнув.

Ферметі перервав зв’язок.

— І що тепер? — запитав Тоццо. — Можна було б відстежити його за допомогою ганімедської губки-нишпорки, — проте вони були доволі відразливою формою життя. Якщо їм вдавалося знайти свою жертву, вони одразу присмоктувалися до її кровоносної системи, достоту як п’явки. — Або шукатимемо механічно, — додав він. — Із детек-променем. У нас же є зразок енцефалограми Андерсона? — щоправда, тут не обійтися без полпол, оскільки детек-промінь за законом належав саме їй. Зрештою, це був артефакт, який дозволив розшукати самого Ґутмана.

Ферметі різко заявив:

— Я за те, щоб оголосити на планеті тривогу класу II. Це заохотить громадян, наших базових інформаторів. Вони знають, що за піймання класу II призначена винагорода.

— Але тоді його можуть прибрати, — застеріг Джиллі. — Мафія. Треба ще щось вигадати.

Вони якийсь час мовчки думали, а тоді Тоццо сказав:

— Поміркуємо суто логічно. Якби вас перенесли із середини двадцятого сторіччя у наш вимір, що б ви захотіли зробити? Куди піти?

Ферметі тихо відповів:

— До найближчого космопорту, певна річ. Придбати квиток на Марс чи позасистемні планети — звична справа для нашого покоління, проте це щось геть нечуване для середини двадцятого сторіччя, — вони перезирнулися.

— Андерсон не знає, де у нас космопорт, — зауважив Джиллі. — І він витратить безцінний час на те, щоб зорієнтуватися на місцевості. Ми ж можемо поїхати підземним монорейковим експресом.

Уже за мить троє чоловіків з Еміграційного бюро вирушили в дорогу.

— Цікава все ж таки ситуація, — зауважив Джиллі, коли вони їхали, похитуючись у монорейковому вагоні першого класу. — Ми прорахувалися щодо розумових здібностей людини двадцятого сторіччя, це буде нам уроком. Щойно ми схопимо Андерсона, треба детально його про все розпитати. Наприклад, про ефект полтергейста. Як вони його інтерпретували? Або спіритичні сеанси — чи зрозуміли вони, з чим мають справу? А чи записали це до так званого «окульту» і цим задовольнилися?

— Андерсон, звісно, може відповісти на ці запитання, як і на багато інших, — сказав Ферметі. — Та не забуваймо про нашу головну проблему. Ми маємо спонукати його написати точну математичну формулу відновлення маси замість абстрактних поетичних алюзій.

Тоццо замислено промовив:

— Видатна він людина, цей Андерсон. Дивіться, як спритно він нас обдурив.

— Так, — погодився Ферметі. — Його не можна недооцінювати. Ми це уже один раз зробили, і от наслідки, — його обличчя спохмурніло.

Поспішаючи майже безлюдною бічною вуличкою, Пол Андерсон дивувався, чому ця жінка назвала його хворим. Та й продавця у крамниці аж пересмикнуло від самої згадки про дітей. Може, пологи тепер незаконні? Може, до них тепер ставляться, як колись до сексу: як до чогось надто особистого і такого, що не слід обговорювати?

Так чи інакше, зрозумів він, якщо я хочу тут залишитися, мені треба поголити голову. І, якщо вийде, розжитися іншим одягом.

Тут мусять бути перукарні. А монетки, що завалялися в моїх кишенях, — можливо, за них дорого заплатять колекціонери.

Він із надією роззирнувся навколо. Але побачив тільки високі освітлені будинки з пластику та металу, з яких складалося місто, структури, всередині яких діялося щось незрозуміле.

Вони були для нього такими ж іншопланетними, як...

Іншопланетні, подумав він, і це слово стиснуло йому голову, мовби лещатами. Тому що якась істота просочилася з дверей будинку попереду нього. Йому перегородив шлях — схоже, навмисне — згусток слизу темно-жовтого кольору розміром з людину.

Він помітно пульсував на тротуарі. Повагавшись, слиз повільно, але невпинно поповз до нього. Може, це те, у що еволюціонувала людина, подумав Пол Андерсон, задкуючи від незрозумілої субстанції. Господи! Раптом він збагнув, на що саме дивиться.

У цій ері були польоти в космос. І зараз він бачить перед собою істоту з іншої планети.

— Ем, — сказав Пол величезному згусткові слизу, — можна у вас дещо запитати?

Слиз припинив рухатися. У мозку Пола сформувалася думка, яка не була його власною. «Я почув ваше запитання. Відповідаю: я прибув учора із Каллісто. А ще я вловив безліч незвичних і дуже цікавих думок... ви — мандрівник у часі, прибулець із минулого», — а ще Пол відчув стриманий, ввічливий захват — і інтерес.

— Так, — підтвердив Пол, — я з 1954 року.

— І шукаєте перукарню, бібліотеку та школу. Усе це одразу, в той дорогоцінний час, який вам лишився, перш ніж вони вас упіймають, — згусток слизу, здавалося, співчував йому. — Як мені вам допомогти? Я міг би вас поглинути, але це призвело б до безперервного симбіозу, а таке вам навряд чи сподобається. Ви думаєте про своїх дружину і доньку. Дозвольте проінформувати вас про проблему, через яку ви наразилися на непорозуміння, коли згадали про дітей. Після майже незліченних мутаційних захворювань останніх десятиліть закон забороняє сучасним терранцям народжувати дітей. Розумієте, тут була війна. Між фанатичними послідовниками Ґутмана і ліберальнішими військами генерала МакКінлі. Останній переміг.

Пол запитав:

— Куди ж мені піти? Я геть розгубився, — кров пульсувала у скронях, він почувався втомленим. З ним так багато всього сталося! Нещодавно він стояв поряд із Тоні Бучером у фоє готелю «Сер Френсіс Дрейк», насолоджувався напоєм і розмовою... і ось він уже тут. Віч-на-віч із великим згустком слизу з Каллісто. Таке, м’яко кажучи, важко сприйняти.

Тим часом згусток слизу подумки спілкувався з ним.

— Мене тут приймають, натомість вас, їхнього пращура, вважають дивним. Яка іронія! Як на мене, ви виглядаєте точнісінько як вони, за винятком темного кучерявого волосся і, звісно, дурнуватого вбрання, — міркувала істота з Каллісто. — Друже, полпол — це політична поліція, вона шукає порушників закону, послідовників переможеного Ґутмана, які стали тепер терористами й зневажаються в суспільстві. Чимало прибічників Ґутмана походять із потенційно кримінальних класів. Із нон-конформістів, так званих «інтро». Це ті, хто ставить свою, суб’єктивну систему цінностей над тією, що панує у суспільстві. А для терранців це питання життя і смерті, відколи Ґутман ледь не взяв гору в тому зіткненні.

— Мені треба сховатися, — вирішив Пол.

— Де? Тут не вдасться сховатися. Хіба що ви підете у підпілля й приєднаєтеся до ґутманістів, кримінального класу підривників... але ви навряд чи цього хочете. Ходімо далі разом, і якщо хтось запитає про вас, я скажу, що ви — мій слуга. Мовляв, у вас є ручні розгиначі, яких немає у мене. А вдягти вас так дивно і змусити відростити волосся було моєю забаганкою. Тоді вся відповідальність ляже на мене. Наймати терранців для прислуговування — насправді не так уже й незвично для вищих позапланетних організмів.

— Щиро вам вдячний, — стримано відказав Пол, коли згусток слизу рушив далі тротуаром. — Але мені треба дещо зробити...

— Я саме прямую до зоопарку, — вів далі прибулець. Раптом у Половій голові промайнула не дуже пристойна щодо прибульця думка. — Облиште, — присоромив його згусток слизу. — Ваш анахронічний гумор родом із двадцятого сторіччя неприпустимий. Я не живу в зоопарку. Він призначений для живих організмів нижчої душевної організації, таких, як марсіанські ґлеби і трони. Відколи почалися міжпланетні подорожі, такі зоопарки стали центром...

Пол перервав його:

— А ви можете провести мене до космічного терміналу? — Він спробував попросити про цю послугу як про звичайну буденну річ.

— Ви страшенно ризикуєте, — застеріг його згусток слизу, — з’являючись у громадських місцях. Полпол постійно веде за ними спостереження.

— І все ж мені хотілося б його побачити, — якби йому вдалося потрапити на борт міжпланетного корабля, він би полетів із Землі, подивився на інші світи...

Але вони зітруть йому пам’ять. Раптово це зрозумівши, він похолонув від жаху. Треба усе записати, сказав він собі. І то негайно!

— Ви, ем, не позичите мені олівця? — спитав він у згустка слизу. — О, зачекайте, у мене є. Перепрошую, — адже очевидно, що в слизької істоти не може бути олівця.

На папірці, що знайшовся в кишені піджака, — очевидно, якийсь роздатковий матеріал з конгресу, — він квапливо записав короткими й уривчастими реченнями те, що з ним сталося і що він побачив у двадцять першому сторіччі. А потім швидко засунув нотатки назад до кишені.

— Мудро зробили, — похвалив Пола згусток слизу. — А тепер ходімо до космопорту, якщо ви не проти супроводжувати мене в моєму дещо повільному темпі. Поки ми йдемо, я можу ознайомити вас з історією Терри від ваших часів і до сьогодення, — згусток слизу поповз тротуаром. Пол із готовністю рушив слідом за ним. Зрештою, хіба у нього був вибір? — Радянський Союз. Це була трагедія. Його війна з червоним Китаєм 1983 року, в яку врешті виявилися втягнутими Ізраїль та Франція... шкода, але це й справді вирішило проблему, що робити із французами — із нацією, від якої в другій половині двадцятого сторіччя було найбільше клопоту.

Пол занотував на папірці також і це.

— Коли Францію розбили... — вів далі згусток слизу, тимчасом як Пол квапився записати все почуте.

Ферметі зауважив:

— Доведеться ґлінити, якщо ми хочемо перехопити Андерсона, перш ніж він сяде на корабель, — і не просто ґлінити. Він мав на увазі повноцінну пошукову операцію у співпраці з полпол. Він ненавидів їх залучати, і все ж наразі без їхньої допомоги, схоже, не обійтися. Спливло надто багато часу, а Андерсон усе ще невідомо де.

Перед ними простягався космічний порт — величезний диск діаметром у багато миль, без жодної вертикальної будівлі. У його центрі чорніла випалена пляма — слід від двигунів численних кораблів, що злітають і сідають тут роками. Ферметі подобався космопорт — простір, де різко зменшувалася густота щільно припасованих одна до одної міських споруд. Тут була та відкритість, яку він пам’ятав із дитинства... якщо наважитися відверто думати про дитинство.

Термінал був побудований на глибині кількох сотень футів під рексероїдним шаром, щоб захистити пасажирів у разі аварії в повітрі. Ферметі підійшов до входу в спускову рампу і почав нетерпляче тупцювати, чекаючи на Тоццо і Джиллі, які йшли слідом.

— Я нілпну, — сказав Тоццо без особливого ентузіазму. І одним рішучим рухом розколов браслет на своєму зап’ястку.

Над їхніми головами одразу з’явився корабель полпол.

— Ми з Еміграційного бюро, — пояснив Ферметі лейтенантові поліції. Він у загальних рисах окреслив їхній Проект, відтак — неохоче — розповів, як вони перенесли Пола Андерсона у свій часовий вимір.

— Кажете, волосся на голові, — кивнув головою лейтенант полпол. — Дивний одяг. Гаразд, містере Ферметі, ми не припинимо ґлінити, поки його не знайдемо, — він іще раз кивнув, і його маленький корабель понісся далі.

— Вони ефективно працюють, — визнав Тоццо.

— Але вам не подобаються, — сказав Ферметі, закінчуючи думку Тоццо.

— Я біля них почуваюся не надто комфортно, — погодився Тоццо. — Але, мабуть, так і повинно бути.

Усі троє ступили на спускову рампу — і перемістилися на один рівень униз зі швидкістю, від якої перехоплювало подих.

Ферметі заплющив очі, здригнувшись від відчуття втрати ваги.

Це було майже так само неприємно, як злітати. Чому все сьогодні мусить бути настільки швидкісним? Років десять назад усе робилося спокійно, без поспіху.

Не встигли вони зійти з рампи й стріпнутися, як до них підійшов начальник полпол космопорту.

— Розшук заявленої вами людини успішно завершився, — доповів їм офіцер у сірому однострої.

— Він не полетів? — зрадів Ферметі. — Слава Богу! — він заозирався на всі боки.

— Он там, — підказав офіцер, показуючи напрямок.

Пол Андерсон сидів за журнальним столиком, уважно вдивляючись в екран. Уже за мить його оточили троє представників Еміграційного бюро.

— О, ем, а ось і ви, — привітався Андерсон. — Я чекав на свій корабель і вирішив подивитися, що у вас тут друкують.

Ферметі рішуче сказав:

— Містере Андерсон, нам потрібні ваші унікальні здібності. Мені шкода, але ми повинні забрати вас назад до Бюро.

Та місце Андерсона уже було порожнє. Чоловік безшумно тікав від них. Вони побачили, як висока й незграбна фігура ставала дедалі меншою, наближаючись до воріт, що вели на злітний майданчик.

Ферметі неохоче сягнув рукою у кишеню й дістав пістолет-присипляч.

— У нас немає іншого вибору, — пробурмотів він і натиснув на гачок.

Утікач зашпортався, упав і покотився підлогою. Ферметі сховав пістолет-присипляч і безбарвним голосом сказав:

— Він незабаром отямиться. У найгіршому випадку обідрав коліно, — він озирнувся до Джиллі та Тоццо. — Але нехай отямиться в Бюро.

Вони утрьох підійшли до чоловіка, розпростертого на підлозі зали очікування космопорту.

— Ми забезпечимо вам можливість повернутися у свій часовий вимір, — спокійно пояснював Ферметі, — коли ви надасте нам формулу відновлення маси, — він кивнув, і до них підійшов один із працівників Бюро зі старовинною друкарською машинкою «Роял».

Пол Андерсон, який сидів у кріслі навпроти Ферметі в офісі Бюро, заявив:

— Я не працюю на переносних машинках.

— Ви повинні з нами співпрацювати, — переконував його Ферметі. — У нас є технологія, яка поверне вас до Карен. Згадайте Карен, згадайте свою новонароджену доньку, що залишилися на конгресі в готелі «Сер Френсіс Дрейк» у Сан-Франциско. Без такої готовності з вашого боку, містере Андерсон, Бюро також не піде вам назустріч. Та ви й самі це, певно, знаєте, з огляду на ваші передкогнітивні здібності.

Помовчавши, Андерсон сказав:

— Гм, я не можу працювати без свіжозвареної кави.

Ферметі подав сигнал.

— Гаразд, ми дістанемо вам кавові зерна, — заявив він. — Але варити каву ви будете самі. Ми привеземо кавоварку з колекції Смітсонівської установи, проте за сам процес відповідатимете тільки ви.

Схилившись над друкарською машинкою, Андерсон почав її ретельно вивчати.

— Червона і чорна стрічки, — прокоментував він. — Я завжди друкую на чорній. Але, думаю, і так зійде.

Його погляд зробився непритомним. Вставивши аркуш у машинку, він почав друкувати. Угорі сторінки з’явилися слова:

НІЧНИЙ ПОЛІТ

Пол Андерсон

— Кажете, це для часопису «Якби»? — уточнив він у Ферметі.

— Так, — напружено відповів той.

Андерсон продовжив друкувати:

— Він починає із самого початку, — в’їдливо зауважив Ферметі. — Гаразд, якщо немає альтернативи, доведеться з цим змиритися, — і він замислено пробурмотів: — Цікаво, скільки це займе часу... чи швидко він пише? Адже він передког, отже, знає, що трапиться далі. Це мало б йому допомогти впоратися швидше, — чи, може, Ферметі лише хотілося в це вірити?

— Як там кавові зерна, ще не привезли? — спитав Андерсон, підводячи голову.

— Доправлять з хвилини на хвилину, — запевнив його Ферметі.

— Сподіваюся, це буде колумбійська кава, — пробурмотів Андерсон.

Стаття була вже готова, а зерен усе ще не привезли. Підвівшись на негнучких від довгого сидіння ногах, Пол Андерсон потягнувся і сказав:

— Думаю, ви отримали те, що хотіли. Формула відновлення маси на двадцятій сторінці.

Ферметі нетерпляче почав гортати сторінки. Так, ось і двадцята. Зазирнувши через плече начальника, Тоццо прочитав потрібний абзац:

І справді, Тоццо побачив перед собою формулу. Як і говорилося в статті, масу корабля можна відновити, якщо перетворити сонячну енергію на матерію. Саме ця концепція лежить в основі всіх процесів Всесвіту. Відповідь весь час була у них під носом!

Їхні поневіряння закінчилися.

— А тепер, — сказав Пол Андерсон, — ви мене повернете у мій час?

Ферметі одразу відповів:

— Так.

— Постривайте, — втрутився Тоццо. — Мабуть, ви дечого не враховуєте, — цим «дечим» був окремий розділ інструкції до часового екскаватора. Тоццо відвів керівника вбік, де Андерсон не міг їх почути. — Його не можна відправляти назад із тими знаннями, які він тут отримав.

— Якими знаннями? — запитав Ферметі.

— Ну... звісно, я не певен. Але він міг дізнатися щось про наш суспільний лад. Я, власне кажучи, ось до чого веду: перше правило подорожі в часі, згідно з інструкцією, полягає в тому, щоб не змінювати минулого. Проте перенесення Андерсона змінить минуле, бо він побачив майбутнє нашого суспільства.

Подумавши, Ферметі визнав:

— Може, ти й правий. Андерсон міг поцупити щось у тій сувенірній крамничці, а коли він перенесе ту річ назад у свій час, вона може здійснити революцію в тодішніх технологіях.

— Або прихопив щось із журнального столика в космопорті, — припустив Тоццо. — Чи по дорозі туди. Небезпечним є навіть його знання про те, що він і його колеги — передкоги.

— Так, твоя правда, — погодився Ферметі. — Треба стерти з його пам’яті спогад про цю поїздку, — він озирнувся і повільним кроком підійшов до Пола Андерсона. — Послухайте, — звернувся він до нього, — мені дуже шкода, але з вашої пам’яті доведеться стерти все, що тут сталося.

Після паузи Андерсон промовив:

— Таки шкода. Страшенно прикро це чути, — здавалося, він примирився з неминучим. — Але я не здивований, — пробурмотів Андерсон, сприймаючи ситуацію з філософським спокоєм. — Це доволі поширена практика.

Тоццо запитав:

— Де можна змінити клітини його пам’яті?

— У Міністерстві пенології, — відповів Ферметі. — Скористаємося тими самими зв’язками, завдяки яким ми отримали в’язнів, — спрямувавши на Пола Андерсона пістолет-присипляч, він сказав: — Ходімо з нами. Мені неприємно це робити... але необхідно.

VI

У Міністерстві пенології безболісний електрошок вилучив із мозку Пола Андерсона клітини, що відповідали за нещодавні спогади. Потім його у напівсвідомому стані доправили до часового екскаватора, а вже за мить відправили назад у 1954 рік, в його час і суспільство. До готелю «Сер Френсіс Дрейк» у центрі Сан-Франциско, штат Каліфорнія, до дружини і дитини.

Коли часовий екскаватор повернувся порожнім, Тоццо, Джиллі та Ферметі видихнули з полегшенням і відкоркували пляшку столітнього скотчу, який Ферметі приберігав для особливого випадку. Місія завершилася успішно, і тепер можна повернутися до Проекту.

— А де рукопис? — раптом запитав Ферметі, поставивши свою склянку і роззираючись навсібіч.

Рукопису ніде не було. І також, зауважив Тоццо, старовинної друкарської машинки «Роял», яку вони принесли зі Смітсонівської установи. Але чому?

І тут йому сипнуло морозом по шкірі. Він усе зрозумів.

— Господи, — глухо промовив він і поставив свою склянку. — Хто-небудь, знайдіть примірник журналу з його статтею. Негайно!

Ферметі занепокоївся:

— Що таке, Аароне? Поясни.

— Після того, як ми стерли його пам’ять про майбутнє, він не зможе написати цю статтю для журналу, — відповів Тоццо. — Мабуть, його «Нічний політ» ґрунтувався на досвіді, пережитому тут, у нас, — схопивши випуск «Якби» за серпень 1955 року, він розгорнув журнал на сторінці зі змістом.

Жодної статті Пола Андерсона. Замість неї на сторінці 78 він побачив «Зразкового Єнсі» Філіпа К. Діка.

Вони все-таки змінили минуле. І тепер формула для їхнього Проекту пропала — пропала назавжди.

— Нам не слід було втручатися, — хрипким голосом промовив Тоццо. — Не треба було переносити його з минулого, — і відпив іще трохи столітнього скотчу. Його руки тремтіли.

— Переносити? Кого? — запитав Джиллі зі спантеличеним виразом обличчя.

— Про що ми взагалі говоримо? — нетерпляче поцікавився Ферметі. — І що ви двоє робите в моєму офісі? Ви мусите зараз бути на роботі, — він побачив пляшку скотчу і поблід. — Коли ми її відкоркували?

Із дрожем у руках Тоццо гортав і гортав журнальні сторінки. Спогади почали танути у його голові, і він марно намагався їх втримати. Вони перенесли сюди когось із минулого, передкога, правильно? Але кого? Прізвище ставало щомиті тьмянішим... Андерсон чи Андертон? Якось так... І це якось стосувалося Проекту їхнього Бюро і втрати маси під час міжзоряних подорожей. Чи ні?..

Збентежений, Тоццо труснув головою й очманіло запитав:

— У мене в голові крутяться якісь дивні слова. «Нічний політ». Ви часом не знаєте, про що йдеться?

— «Нічний політ»... — повторив за ним Ферметі. — Ні, мені це ні про що не говорить. Але я тут подумав, що ця назва пасувала б нашому Проекту.

— Так, — погодився Джиллі. — Мабуть, це стосується Проекту.

— Але ж наш Проект зветься «Водяний павук», хіба ні? — здивувався Тоццо. Принаймні так йому здавалося. Він моргнув, намагаючись зосередитися.

— Правду кажучи, — знизав плечима Ферметі, — у нього ще немає назви, — а за мить додав: — Але я згоден, так навіть краще. «Водяний павук». Мені подобається.

Двері офісу відчинилися, і на порозі з’явився посильний в однострої.

— Зі Смітсонівської установи, — повідомив він. — Ваше замовлення, — він дістав пакунок і поклав його на стіл Ферметі.

— Не пам’ятаю, щоб я замовляв щось зі Смітсонівської установи, — пробурмотів Ферметі. Він обережно розпакував посилку і побачив там пакет смажених кавових зерен у вакуумній упаковці столітньої давнини.

Троє чоловіків обмінялися поглядами, сповненими нерозуміння.

— Дивно, — пробурмотів Тореллі. — Мабуть, це якась помилка.

— Гаразд, — сказав Флетчер, — повернемося до нашого Проекту «Водяний павук». Кивнувши, Тореллі та Ойлмен пішли до свого офісу, розташованого на першому поверсі «Назовні», комерційної фірми, де вони працювали над проектом, що коштував їм багато часу, сердечного болю і завдавав чимало клопоту.

Пол Андерсон роззирався готелем «Сер Френсіс Дрейк», в якому саме відбувався конгрес наукових фантастів. Де він щойно був? Навіщо взагалі виходив із будинку? Він згаяв цілу годину. Тоні Бучер і Джим Ганн уже пішли обідати, і він ніде не бачив своєї дружини Карен із дитиною.

Останнє, що він пам’ятав, — це двоє фанатів із Беттлкріка, які хотіли, щоб він вийшов надвір подивитися на якусь їхню штуку. Можливо, він і ходив дивитися. Але чомусь цього не пригадує.

Андерсон поліз у кишеню пальта по свою люльку, сподіваючись якось заспокоїти дивно напружені нерви, але замість люльки намацав згорнутий аркуш паперу.

— Ну як, Поле, підготував щось для нашого аукціону? — поцікавився член комітету їхнього конгресу, зупинившись поряд із ним. — Аукціон от-от розпочнеться, тож треба поспішати.

Усе ще дивлячись на папірець, що його дістав зі своєї кишені, Пол пробурмотів:

— Ем, тобто я маю щось дати?

— Наприклад, це може бути машинопис надрукованої історії, оригінальний рукопис чи якісь ранні версії або нотатки.

Щось таке, — чоловік завмер в очікуванні.

— У мене тут в кишені завалялися якісь нотатки, — сказав Пол, проглядаючи написане. Це був його почерк, але він не пригадував, щоб писав таке. Схоже, історія про подорож у часі.

Ось що буває, подумав він, коли переп’єш нерозбавленого бурбону на порожній шлунок. — Беріть, — сказав він невпевнено, — тут небагато, але, думаю, можна виставити на аукціон, — Пол кинув останній погляд на нотатки. — Це чернетка оповідання про політичну постать на ім’я Ґутман і про викрадення людьми з майбутнього. І ще щось про розумного прибульця, який мав вигляд купи слизу, — він імпульсивно передав аркуш членові комітету.

— Дякую, — кивнув чоловік і поквапився до сусідньої кімнати, де проводився аукціон.

— Поставлю десять доларів! — вигукнув Говард Бравні, широко усміхаючись. — А потім мені треба в автобус і на літак, — він зачинив за собою двері.

До Пола підійшла Карен із Астрід на руках.

— Хочеш, підемо на аукціон? — запитала вона в чоловіка. — І купимо оригінального Фінлея?

— Гм, так, авжеж, — відказав Пол Андерсон, і всі разом рушили слідом за Говардом Бравні.