Правила гри. Частина друга

ДЕНЬ ДВАНАДЦЯТИЙ

— Панове, перерва на обід, — заявив Мугід. — Пізненько, але — не страшно. За годину продовжимо. А зараз я змушений залишити вас.

Він встав та вийшов, незворушний, як завжди. Майже завжди, — виправився я. — Цікаво, що його стурбувало?

Як не дивно, але я вже навчився розпізнавати внутрішній стан старого, і цього разу під його байдужою маскою ховалася стурбованість. Але вистежувати оповідача мені щось не хотілося, а от поїсти — не завадило б.

Завадили. Карна торкнулася мого ліктя і напівствердно запитала:

— Ви ж не голодний, Нулкере. Приділіть мені кілька хвилин.

— Так, звичайно.

— Ходімо до мене. І не турбуйтеся про свій шлунок — надовго я вас не затримаю.

Вона впустила мене до своєї кімнати.

Посадовила мене на стілець, сама сіла на ліжку й запитала:

— Вас нічого не насторожує? Із того, що трапилося останніми часом?

Я замислився, а потім заперечливо похитав головою:

— Уявіть собі, нічого конкретного. Та, як на мене, ніяких надзвичайних подій. За останні кілька днів.

Вона кивнула, ніби отримала підтвердження своїх підозр:

— У тому-то й річ! Після того, як упродовж тижня вежею бігали олені, падали брили, Данкен бачив крізь стіни і таке інше, коротше кажучи, після тижня чудес — нічого не відбувається. Мені це не подобається.

Я розсміявся:

— Вам не догодиш, пані! Спочатку не подобалося те, що вежею бігали олені, а потім не подобається і те, що вони перестали бігати!

— Я розумію. Але мене насторожує… Бачите, ви з Данкеном домовилися робити вигляд, наче більше не цікавитеся подіями у вежі, розповіли про все мені, зробили своєю помічницею (можна сказати, спільницею), і відразу ж усе надзвичайне припинилося. Мов відрізало.

— Ну, з цього приводу у мене якраз є одна думка, — сказав я. — Мені здається, що протягом першого тижня, оскільки оповіді, в основному, стосувалися Пресвітлого, який мав дар, це відбилося на нас. А потім оповіді стали різноманітнішими, захоплюють більшу кількість людей, навіть хумінів, і вплив зменшився, перестав відчуватися.

Вона замислилася:

— М-м, можливо, й так.

— Мене турбує інше. Ви не підкладали мені записки «Будьте обережнішим»? І — чи не знаєте? — Данкен цього не робив?

— Н-ні, здається, ні. А що за дивина?

— Та, якийсь жартун розважається.

Вона підняла брови:

— Здається, нема кому. Генерал і Валхіри, та й пан Чраген, до речі, також — не схожі на людей, здатних на розиграші. І цей парубок — він, на мою думку, не з таких.

— Лишаються служники та Мугід. Але оскільки записку підкинули якраз після розмови з ним — пам’ятаєте, старий мене тоді затримав після оповіді — я не думаю, що це зробив він. Та й служники, чесно кажучи, також… Добре, облишмо. Я і так обережний.

Несподівано Карна схлипнула:

— Боже, Нулкере, ще й це! У мене виникає враження, що ми ніколи звідси не виберемося. Якби не моя дурацька мишефобія…

Я обійняв її за плечі, маючи надію, що пан Мугід звільниться не скоро. А коли і так — що з того?