Правила гри. Частина друга

Я спав мало, але прокинувшись, почувався бадьоро. Сьогодні був особливий день, і це витало в повітрі, наче солодкий пилок під час весняного буяння.

Випереджаючи появу служника, я піднявся та рушив до Великої зали. Перед тим, звичайно, надійно заховав книгу і блокнот.

За вже заведеним порядком після сніданку всі спустилися у кімнатку для оповідей. По дорозі Карна спробувала поцікавитися станом мого здоров’я, але я відповів туманно, хоча й хотілося сказати зовсім інше. Але за планом змушений був притримуватися задуму, аби все пройшло, як слід.

Данкен знову — не набридає ж людині! — почав вимагати від Мугіда «конкретики», але на нього цитьнув генерал, мовляв, давайте краще дізнаємося, що ж далі.

Оповідач спокійно кивнув і сказав:

— Почнемо!

ОПОВІДЬ П’ЯТНАДЦЯТА

Мабуть, слід починати, — вирішив Обхад, спостерігаючи, як на небі пробруньковуються дірки зірок. — Не тримати ж їх тут до ночі.

Ятру незворушно сиділи біля вогнища та мовчали, дивлячись на полум’я… чи куди вони там дивилися. Позбавлений був поряд, і, здається, його зовсім не турбувала власна доля. Джулах досі спав у курені.

Але Ха-Кинг так і не з’явився. Це дивно. Починати без нього Обхад не хотів, та й не знав, якщо чесно, — з чого.

Звичайно, вождь не зобов’язаний прибігати за першим покликом… але.

У цей час позаду щось ворухнулось, навмисне голосно, наче з поваги до Обхада, не здатного почути наближення ятру.

— Я прийшов, — сказав Ха-Кинг, виходячи в освітлене ватрою коло. — Мені вже все відомо.

Тисячник підвівся та суворо подивився на горця.

— Твої люди дозволили цьому, — кивок у бік Позбавленого, — безборонно ходити тут.

— Дозволили, — Ха-Кинга звинувачення Обхада не збентежили. — Це моя помилка. Однак на ньому — знак Богів.

— Боюся, що це — підробка. Шпигун хумінів. Поки він не пройде перевірки, залишатиметься під підозрою.

— Але як ти можеш перевірити? Він же Позбавлений.

Однак у тисячника було досить часу, аби подумати над цим.

— Заберіть його в селище. І очей не спускайте до закінчення війни.

Ха-Кинг похитав головою:

— Це неможливо. Позбавлений не повинен жити з людьми, інакше відзнака Богів ляже на все селище.

Здалося, чи людина біля вогнища насправді іронічно поглянула на тисячника?

— Тоді він житиме з нами на Коронованому, — незворушно заявив Обхад. — І нехай кілька твоїх людей постійно спостерігають за бескидом, аби цей Позбавлений раптом не позбавив нас своєї присутності.

— Добре, — просто кивнув Ха-Кинг. — Так буде.

— Дякую, — тисячник присів біля вогнища та втупився в очі полоненого. Ну ж бо, що ти зробиш тепер?

Горці підвелися і за знаком ватажка щезли у сутінках. Останнім пішов Ха-Кинг, прощально кивнувши замисленому Обхадові.

Тисячник деякий час посидів, розмірковуючи над незрозумілими звичками та самою природою ятру. Потім підійшов до краю бескида та поглянув на дно ущелини. Ще раніше Обхад помітив приготування хумінів у Південно-Західній, та все ж якось не вірилося, що ті збираються сьогодні взяти штурмом другу вежу. І диви, щось вони там робили… А дзвони дзеленчали сьогодні гучніше, ніж звичайно.

Обхад повернувся до вогнища, присів. Позбавлений зберігав мовчанку, немов скнара — своє золото. Дивився на розпечені вуглини, ворушив їх посохом.

У курені позіхнув Джулах, прокидаючись.

У мовчуні накреслилася невловима зміна. Він, здається, не ворухнувся, ні тілом, ані обличчям, та відчувалося внутрішнє напруження.

— У нас — гість, — не обертаючись, кинув тисячник.

— Бачу, — спокійно сказав жрець. — Хто такий?

— Тутешній божевільний. Хоча маю підозру, що насправді — майстерний артист.

— Все може бути. Розмовляє?

— Горці сказали — ні.

— Що в ущелині?

— Південно-Східна здалася. Південно-Західну, схоже, збираються сьогодні штурмувати. Дурість.

— Хтозна… — Джулах увесь цей час стояв за спиною Обхада і тепер, швидко точним порухом вдарив його по потилиці.

— Хтозна, — сказав вже зовсім іншим тоном. — Хтозна.

Позбавлений повільно підвівся із землі та зблиснув у присмерку білками очей.

— Що тепер?

Не відповідаючи, Джулах стиснув зап’ястя тисячника — перевіряв пульс.

— Живий, — промовив задоволено.

— Добити його, — запропонував Позбавлений.

Джулах похитав головою:

— Ні в якому разі. Він більше стане нам у пригоді живий. Зараз…

Він збігав до куреня, приніс звідти свій подорожній мішок та витяг з нього невеличку пляшечку. Відкоркував та влив рідину Обхаду до рота.

— Але ж він не проковтне…

Джулах лише відмахнувся.

— Збирайся, — наказав, вкладаючи пляшечку назад. — Треба поспішати — поки не поставили дозори, як обіцяв Ха-Кинг. Про все дізнався? Зможемо втекти?

Позбавлений впевнено кивнув.

— Тоді — вирушаймо, — звелів Джулах.

Вони прослизнули у темряву та почали спускатися до підніжжя Коронованого, залишивши на галявині згасле вогнище та напівмертвого Обхада.

/зміщення — несподіваний удар по голові, в очах запалюються вогні/

Голова страшенно боліла, розколюючись від калатання дзвонів, але Талігхіл не йшов. Він мусив бути тут і зараз.

Худорлявий дзвонар із шрамом на губі віддав йому свої затички та час від часу, коли виникала пауза у розмові, шанобливо позирав на правителя. Витримати такий гул було не просто.

Решта — і Тесса, і Хранитель, і Тієліг — пішли, від чого, чесно кажучи, Талігхілові стало тільки легше. Від уважних очей жерця навряд чи вдалося б приховати стан, у якому перебував зараз Пресвітлий — суміш розгубленості, прикрості, невпевненості та ще демони відають чого.

Війна несподівано для Талігхіла наблизила своє оскалене обличчя та сміялася, дивлячись в його розширені зіниці. Вже звечоріло, але він все одно розрізняв у світлі палаючих вогнів метушню малих постатей у вікнах та отворах колишніх балконів Південно-Західної. Постаті, зчепившись одна з одною, летіли вниз, ніби пташенята грифів, у котрих ще не виросло пір’я, летіли, аби важко впасти на дно ущелини, так і не розкривши крил. Іноді починало здаватися, що дзвони, всі водночас, збожеволіли. Тієліг твердив: справа в якійсь травичці, дим від якої викликає подібну реакцію. Але яка, по суті, різниця? Головне — результат. За добу здали дві вежі, дві з чотирьох, які вважалися непереможними.

Але ж ти очікував чогось подібного. Знав, що цим, зрештою, все і закінчиться.

Так! Але не настільки швидко!

Худорлявий дзвонар відійшов від дзвонів, за ним залишали линви й інші. В Південно-Західній продовжували калатати, нехай навіть і в Північно-Східній розмову припинили.

— Що сталося? — різко запитав він. — Чому…

Дзвонар знизав плечима:

— Верзуть якісь нісенітниці. Певно, дорвалися сторонні люди.

«Люди» він вимовив із деякою заминкою, і Талігхіл його розумів. Навряд чи це могли робити люди при здоровому глузді.

Він віддав дзвонареві затички, подякував та повернувся до ущелини, аби слідкувати за тим, що там відбувається.

Можливо, завтра нас чекає те ж саме. І мої побоювання стосовно того, що хуміни відшукають стежки та обійдуть ущелину, виявляться безпідставними. Слід приготуватися до найгіршого.

Хоча Пресвітлий і розумів, що приготуватися до такого неможливо. Хіба що негайно оголосити відступ. Бо і так, вважай, п’ята частина армії, котру він привів у Кріну, загинула. А часу вони майже не виграли.

Саме тому відступати зараз безглуздо. З таким же успіхом я можу залишатися тут — поразка завтра або післязавтра, чи не все одно? Звичайно, якщо підходити з позицій махтаса. У житті («в легендах» — виправився) інколи трапляються дива і останньої миті з’являється герой-рятівник. Але легенди, на жаль, не схожі на дійсність.

— Поклич Тієліга, — звелів він Джергілові.

Той покірно кивнув та пішов униз. Храрріп, який чекав, на сходах, зайняв місце колеги.

Тим часом з деяких вікон Південно-Західної потяглися до зірок у благанні про допомогу долоні полум’я. Незграбні пташенята і далі намагалися злетіти. Дзвони нарешті замовкли.

— Найдивовижніше те, що падальщики й досі не залишили Кріну, — незворушно зауважив Тієліг, стаючи поруч із правителем та прихиляючись, як і той, до бійниці. — А ґвалт тут стоїть неймовірний.

Талігхіл подивився на жерця, і Тієліг осікся, відводячи погляд:

— Так, Пресвітлий. Страшно. І тебе навряд чи втішить, що всі вони знайдуть спокій у володіннях Ув-Дайгрейса, чи не так?

— Але ж доказів немає, жерцю, — несподівано для себе мовив Талігхіл. — Немає доказів, що насправді десь існують такі володіння.

— Докази потрібні тим, у кого недостатньо віри, Пресвітлий. Але навіть ті, хто має сумніви, можуть потрапити у край Бога Війни, якщо їхні діяння будуть бажані Ув-Дайгрейсу.

Правитель похитав головою:

— Надто пишномовно звучить, вибачайте, Тієліже.

— Так, інколи проривається, даруйте, — пробурмотів він, маючи на увазі чи то своє пафосне висловлювання, чи то те, що дозволив собі звернутися до Пресвітлого на «ти».

— Нічого… Між іншим, а що станеться з тими, чиї діяння не будуть «бажані»?

— Народяться знову, — знизав плечима Бог Війни. — Загальновідома істина.

— Чи ж істина?

— Боюся, отримати докази, які повністю вас задовольнять, ви зможете лише після смерті.

— Не виключено. І здається, незабаром матиму такий шанс, як вважаєте?

— Не певен, — похитав головою Тієліг. — Навряд чи вони привезли багато пелюсток ша-тсу. Це — рідкісна штуковина, отож деякий час вам ще доведеться помучитися сумнівами.

— Довше б, — пробурчав Пресвітлий. — Ви гадаєте, нам поки що нічого не загрожує?

— Чому? — загрожує. Тільки не дим жовтих пелюсток ша-тсу. А от що саме — завтра дізнаємося. Можливо, у них не залишилося більше ніяких трюків. А може, ще дещо приховано. Побачимо.

— Дякую, ви чудово вмієте вселяти надію.

— Для цього, гадаю, у вас вистачає рабів, правителе.

— Що ж, дякую за правду.

— Завжди до ваших послуг, — Тієліг відкланявся та залишив дзвіницю.

Спускаючись крутими східцями, він замислено стукав пальцями по руків’ях ножів, котрі виглядали з чохлів нарага. Хоча думками верховний жрець був далеко від реальності, він тим не менш відмітив блідість обличчя ватажка Братів; та ввічливо кивнула Тієлігові та почала спускатися, намагаючись непомітно відірватися від небажаного супутника.

Нарешті їй це вдалося, і вона звернула на поверх, де розміщувалися кімнати — її та Кена. Проминувши знайомі двері, Тесса постукала у сусідні; і нервувала, чекаючи дозволу зайти. Вона взагалі стала нервовою після того випадку.

Брат сидів на ліжку та гострив лезо тонкого меча — настільки тонкого, що дехто з простих, не Братів, навіть не сприймав його, не звертав уваги. Мовляв, що можна зробити такою палицею, вона ж зламається після першого справжнього удару. Кен, як правило, в такій ситуації відмовчувався. Прості вони і є простими.

— Привіт, — сказала войовниця. — Здається, у нас можуть виникнути серйозні проблеми.

Вільний Клинок не уповільнив рухів, і брусок так само виважено ковзав по хвилястому лезу меча.

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо правитель вирішить, що залишатися небезпечно, він намагатиметься втекти. Сьогодні вночі.

Кен похитав головою:

— Думаю, ми помітимо. Хіба що, коли він зробить це сам-один. Але тоді — який сенс? Без армії йому все одно не виграти цієї війни.

— Можливо, просто закортить зберегти своє життя, як гадаєш?

— Тоді б він залишився в Гардгені, — слушно зауважив Брат. — Я не вважаю, що честь значить для нього менше.

— Все-таки нам слід пильнувати.

— Обов’язково наглядатимемо. Та яка з того користь? Спробуєш його зупинити? У Пресвітлого непогані охоронці. І якщо чесно, тоді це вже втратить будь-який сенс. Однією своєю спробою втекти він зламає дух війська, і так підірваний подіями останніх днів.

— Чудово! Тоді що робити? — войовниця намагалася приховати роздратування. Зрештою, Кен міг би щось і порадити!

— Молитися Ув-Дайгрейсові, — Вільний Клинок знизав плечима. — Що ж іще? Ми знали, на що йшли. Недаремно Братство довгий час намагалося не укладати угод із державними структурами. Саме тому, що ті здатні в будь-який момент зрадити.

— Але ми підписали! — вигукнула Тесса. — Шляху назад немає. Треба щось робити!

— Звичайно. Молитися.

— Демони! Кене, ти теж прагнув цього! Ти теж хотів, аби «везунчики» звільнилися!

— Тоді вони ще не були «везунчиками», — повільно промовив Брат. — А Кен був зовсім іншою людиною. Яка різниця? — додав він. — Від нас уже нічого не залежить. Ситуація така, що наші дії не матимуть ніякого значення — якими б вони не були. Вірніше, мати, звичайно, можуть, але лише погіршуючи ситуацію.

— Скажи, тобі так набридло жити?

— Так — набридло, — з притиском мовив Брат. — А по-іншому поки що не виходить.

Тесса похитала головою:

— Ми потрапляли й у гірші халепи і крутіші за цю. Але ніколи не втрачали надію. Чому ж тепер?..

— Все змінилося, — Кен відклав брусок та подивився на лезо, перевіряючи його стан. — Братства більше немає, немає в тому вигляді, в якому воно існувало весь цей час, всі роки. Братство мертве, Тессо. Ми вбили його.

— А хто ж тоді, на твою думку, всі ті люди, котрі пішли разом із нами? Чужинці?

Він незворушно похитав головою:

— «Чужинці»? Зовсім ні. Але це і не Братство Вільних Клинків, яким воно було на початку свого існування. Нас надто багато зібралося в одному місці, і ми надто різні і… надто вже ворожо ставимося один до одного, аби Братство могло вижити. Ця сукупність людей ще існуватиме (якщо ми переживемо війну), та вже ніколи не стане тим, чим була.

Він знає?

— Не намагайся оживити мерця. Всі подібні спроби закінчувалися однаково погано, — Кен вклав меча в піхви та подивився в обличчя войовниці. — Сьогодні вирішальна ніч. Якщо Пресвітлий захоче втекти, дозволь йому зробити це. Ми спробуємо вижити й без нього.

— Не обдурюй себе. Якщо хуміни зроблять із нами те ж, що і з Південно-Західною, ми просто збожеволіємо та перегриземо один одному горлянки.

Кен невесело посміхнувся:

— Зате будемо знати, що зробили це з примусу, а не добровільно.

Тессі вперше за досить довгий час закортіло жбурнути у Брата чимось важким. Він був нестерпним!

— Мені здається, у тебе депресія, — повідомила вона. — Спробуй із цим справитися, все-таки ти разом зі мною керуєш людьми.

Войовниця підвелася, аби піти.

— Бачать Боги, ти так нічого і не зрозуміла.

Останнє слово, звичайно ж, лишилося за ним.

/зміщення — круглі блискучі очі хижака — погляд із темряви/

Лазарет Північно-Західної розташовувався внизу, майже під самісіньким тунелем, котрий поєднував її з південною напарницею. Сьогодні тут було гамірно.

Мабор задрижав, наче від сильного холоду, який іноді на світанні проймає до кісток так, що мимоволі тягнешся рукою у пошуках чогось, аби накритися. У Могилах, як правило, рука нічого не знаходила.

Базіка виглядав так собі. Він завжди був кволим, а рудники мало кому додають здоров’я.

— Ха! — сказав він, дивлячись на Мабора. — Кого я бачу! Тебе таки визнали скаженим і привели сюди, аби приспати. Я завжди казав, що цим скінчиться.

— Замовкни, — незлостиво звелів йому той. — Схоже, тобі варто було б відрізати язика, а плече залишити у спокої.

Базіка хмикнув:

— Що ж ти не підказав тим спритникам? Сподіваюся, падлюці, яка стріляла в мене, не вдалося розминутися з хумінами.

Я теж сподіваюся.

— Що кажуть лікарі?

— Гей, Маборе, якби я не знав тебе, вирішив би, що ти з’явився поцікавитися станом мого здоров’я!

Скажений посміхнувся:

— Але ти знаєш мене, Базіко. Незабаром розпочнеться найцікавіше, і я маю намір з’ясувати, коли ти зможеш до нас приєднатися. Ти ж не збираєшся пропустити найцікавіше, га?

«Везунчик» ворухнув здоровою рукою.

— Боюся тебе розчарувати, але — на жаль, Вам доведеться розважатися без мене.

— Трипалий звелів…

— Начхати, що там звелів Трипалий. Без руки я вам не дуже стану у пригоді, чи не так?

Скажений завмер.

— Що значить «без руки»?

— Зараження крові. «Скажений Базіка» — як тобі така перспективка? Мені — не дуже. Тому я сказав, аби різали. За годинку-другу, тільки-но звільниться тутешній костоправ — візьмуться.

— Бачу, для тебе це сюрприз, — додав він, дивлячись на похмуре обличчя Мабора.

— Ще б пак, — відповів той. — І жодних варіантів? Ніякої надії?

— Звідки ти набрався таких слів, Скажений? — здивовано запитав Базіка. — «Надія»! От що буває з тими, кого роблять заступниками десятників.

— Ти, Базіко, напевне, навіть перед смертю тріпатимеш язиком, — скривився Мабор.

— Не знаю, — серйозно сказав «везунчик». — Поживемо — побачимо.

— Добре, сачкуй, відлежуй боки, — пробурмотів Скажений. — До речі, — вже від дверей додав він, — Розумник передавав тобі привіт.

Залишивши лазарет, Мабор збирався йти до казарм, але щось змусило його спуститися нижче, в кімнату, куди виходили двері підземних коридорів; один із них поєднував дві вежі, інший — виводив назовні. Зараз двері до південної вежі охороняли похмурі солдати. Вони з підозрою витріщилися на «везунчика», коли той зайшов, і вже не відводили від нього очей.

З-за величезних дверей чувся жахливий крик. Слів — не розібрати; та мабуть, у них і не було сенсу, так — набір асоціацій, котрі виникли у збудженій свідомості. Хтось відчайдушно стукав кулаками, хтось просто вив.

— Серед них можуть бути і нормальні, — кинув Мабор солдатам.

Тієї ж миті вийшов з тіні похмурий сивоволосий чоловік (певно, десятник) та попрямував до Скаженого.

— У чому річ? — прогуркотів, наблизившись. — Я тебе питаю!

— Ні в чому! — огризнувся Мабор. — Тобі яка різниця?

— Слухай, розумнику! Мене поставили сюди для того, аби такі, як ти, не пхали свого носа в те, в чому вони ані демона не розуміють. Вас тут, отаких доброзичливців, аж задосить. Ходите, бач, під’юджуєте! А наказ однозначний: не відчиняти! Все зрозуміло?

Мабор похитав головою.

— Не все. Не зрозуміло, з якого такого дива ти так зі мною розмовляєш, га?

Він відчував, що наривається на неприємності, але нічого не міг із собою вдіяти. Хотів цих неприємностей, хотів нарешті набити комусь пику та згасити лють, котра закипала в ньому. Йому потрібна була розрядка, і зараз тренувальної зали для цього явно не вистачило б. Не достатньо відчути, як тремтить під ударами дерев’яна лялька, не досить бачити тріски, котрі розлітаються навсебіч — їм ніколи не замінити крові та надривного крику жертви.

Мабор ворухнув руками, підбадьорюючись, наче леопард перед кидком.

— От ви де! — сказали у нього за спиною.

Скажений повільно обернувся.

Шеленгмах грізно наказав:

— Сьогодні я маю намір провести огляд бойових якостей десятки, тож будьте ласкаві піти в казарми та потурбуватися про підготовку до огляду.

— Я можу йти?

— Ідіть, — відпустив його Трипалий.

Скажений став на сходи, його трусило від люті, котру так і не вдалося вгамувати.

— Не заздрю, — сказав похмурий начальник караулу. — Важкий випадок.

— У вас також ділянка не з легких, — відмахнувся Шеленгмах.

— Точно. Постійно хтось намагається відкрити браму. А все-таки, чому з ними панькаєтесь? — (мабуть, йшлося про «везунчиків»). — Невже не можна було відмовитись?

— А їх куди? — запитав Трипалий. — Списати, так? Нічого особливого в них немає, люди як люди, тільки зі своїми «заморочками». Так після того, що вони пережили, «заморочки» можуть виникнути у кожного.

— Ну, на рудники просто так не потрапляють.

— І це правильно, — погодився десятник «везунчиків».

Далі Мабор підслуховувати не наважився. Він почав підійматися у казарми, поступово заспокоюючись.

І відразу лють спалахнула з новою силою — сходами йшла Тесса. Довгу мить Скажений вирішував: нападати на неї чи не варто; врешті-решт вирішив зачекати.

Войовниця навіть не підозрювала, що поверхом нижче вирішувалася її доля. Вона повільно йшла, розмірковуючи: як же їй бути з Талігхілом, як збагнути, що у нього в голові?

Тесса хотіла побути на самоті. Після розмови з Кеном хотілося привести думки до ладу. Спочатку войовниця пішла до себе, але там було тісно та душно, а їй хотілося подихати свіжим повітрям (Боги, яка ж я дурна! Ну звідки тут свіже повітря?), і Тесса вирушила на дзвіницю. Вона знала: дзвонарі вже пішли звідти. Тому гадала, що нагорі нікого більше не залишилося.

Д-демони! «Не залишилося»! Добре, нехай — виходить, так треба.

І справді! — не звертати ж їй з півдороги. Тим більше, що правитель уже помітив.

— Приєднуйтеся, — Талігхіл усміхнувся. — Ви дуже вчасно.

Вона напружилась (але намагалась, звичайно, не показувати цього), наблизилася і стала поруч — але на достатній відстані.

— Знаєте, я от стояв тут, мучився роздумами… — Що за дурниці ти мелеш? Важко втриматися від банальних фраз, але, проковтни тебе демон, намагайся хоча б виголошувати їх не з таким розумним виглядом. (Н-да? А з яким? Краще виглядати бовдуром?) Як узагалі розмовляти з цією жінкою? Раніше мені доводилося… гм… спілкуватися лише з наложницями. Ще — з декількома знатними розчепуреними панночками. А ця жінка не підпадає під жодну з категорій.

Як би там не було, Тессине обличчя зображувало легку зацікавленість, котра заохочувала до розмови. Не грубіянити ж правителю! Тим більше, сама прийшла.

І Пресвітлий продовжив.

— Скажіть, Тессо, вам колись доводилося вирішувати долю багатьох десятків чи навіть сотень людей? — Ідіотське запитання. Звичайно, ні. Вона ж не старегх у відставці!

Войовниця зблиснула очима:

— Уявіть, саме це я зробила, коли уклала із вами військову угоду. — Що він хоче сказати? Невже вирішив зізнатися?.. Певно, сьогодні його думки виключно про втечу. Виходить, треба спробувати довідатися якомога більше.

— Так, я і не подумав, — вимушено всміхнувся Талігхіл. — Ви, мабуть, зможете мені відповісти: як бути? Чим керуватися, свідомо прирікаючи людей на смерть? — Ти що, збираєшся розповісти?! (а чому б і ні?) 3 іншого боку, не всі ж Клинки залишаться тут, якусь частину все одно доведеться забрати. Виходить, так чи інакше, а треба розкривати свої плани.

Тесса замислилася.

— Не знаю, — мовила вона нарешті. — Мабуть, керуватися тут можна лише випадковістю. А чим іще?

Талігхіл гірко розсміявся.

— Інколи так хочеться, аби вибору не було! Ніякого! Зовсім!.. Але він є завжди.

— Все владнається, — несподівано сказала Тесса. — Все обов’язково владнається і вирішиться, — (вона сама здивувалася цим материнським інстинктам, які несподівано прокинулися в ній — бажанню втішити такого сильного, владного і водночас безпорадного чоловіка, що заплутався в житті. Мабуть, справа не лише в його щирості й у тому, що вона вже досить довгий час залишалася одна. Ну і… багато всіляких різних причин; вона не збиралася їх аналізувати, демони забирай!).

— Ви так вважаєте? — запитав він, і очі правителя зблиснули. На мить… — а потім так само швидко потьмяніли. Мабуть, пригадав щось дуже неприємне.

— Втім, навряд чи все владнається, чим би не скінчилася ця війна. Або честь, або перемога. Чому б віддали перевагу ви?

— Правді, — тихо мовила вона, здогадуючись, про що йдеться.

Пресвітлий похилив голову:

— Правда означає честь. Перемоги не буде.

Вона замислено поглянула на Південно-Західну; вежа нагадувала зараз догорілий смолоскип, знизу метушилися хуміни.

— Я гадаю, де також своєрідний порятунок честі — врятування країни. Принести в жертву десятки — аби залишилися в живих тисячі, принести в жертву честь — аби отримати перемогу у війні. Мені здається, люди зрозуміють. Нехай не простять, але зрозуміють.

— Навіть ті, кого я прирікатиму на смерть?

— Я ж зрозуміла…

Він рвучко повернувся:

— Що?!

— У вас був чудовий план, мій правителю. Єдиний правильний у цій ситуації. Можливо, хуміни все ж переграли нас. А можливо — ні. Покладіть власні честь та совість на вівтар перемоги. Люди вас ніколи не простять, ви себе — також. Але Боги, я певна, схвально поставляться. Невже цього замало?

Талігхіл заперечив:

— Мені начхати на схвалення богів, Тессо. Я не вірю в них. Але мені достатньо вашого схвалення — навіть не вибачення, лише схвалення — аби совість та честь жбурнути у полум’я, слідом за безвинними людьми.

— Облиште, Пресвітлий, — проказала вона тихо. — Не будемо скочуватися до дешевих комедій, що розігруються на ринкових площах. Я…

В цей час двері гучно стукнули, і на дзвіницю видерся служник.

— Що тобі треба? — роздратовано запитав Талігхіл.

— Правителю, пан Тієліг наказав передати вам, що можна починати. Сказав, ви знаєте, про що йдеться.

Боги, невже він все-таки збирається втекти?! Після таких слів… втекти — і залишити людей помирати тут, вкрасти в них надію?.. Необхідно зупинити! Але так, аби ніхто не довідався, що він навіть мав намір це зробити.

Пресвітлий виглядав розгубленим. Схоже, він просто забув, про що, власне, каже служник.

— Правителю, — втрутилася Тесса, — може, мені піти?

У цю мить вона ненавиділа себе і ту гру, котру розпочала. Але чоловіки дуже часто говорять про честь та обов’язок і дуже рідко роблять щось задля їхнього порятунку, що їй мимоволі доводилося вживати своїх заходів. У Тесси, зрештою, теж є уявлення про ці дві матерії.

— Ні-ні! — мовив він, мабуть, навіть енергійніше, ніж слід. — Вона може подумати… А, нехай, що сказано, те сказано. — Залиштеся, прошу вас.

Служник тактовно кахикнув та притримав двері.

— Йди, — відпустив його Пресвітлий. — Скажи, що виконав доручення.

— І все? — ризикнув поцікавитися служник.

Тесса затамувала подих.

— І все, — різко додав Талігхіл. — Йди!

Посланець жерця пішов.

Войовниця полегшено видихнула:

— Здається, тут стає надто людно, — войовниця зиркнула на мовчазного охоронця, котрий ховався в тіні. — До того ж, холоднішає.

— То ходімо до мене, — запропонував Талігхіл. Здається, мені вдалося! Демони, Тієліг може і зачекати. Або ж здогадається та відкриє нижні двері сам. Зрештою, він краще, ніж я, розбирається в цих жовтих пелюстках та зможе встановити, хто має шанс вижити. От нехай і займається цим. А я…

Правитель обняв її за талію та вкрив плечі жінки своїм плащем.

Утім, він навіть нічого собі… Ну, тобто… Треба ж якось рятувати становище.

До того ж, вона довго, нестерпно довго обходилася без чоловіків. Та й відступати — пізно.

/зміщення — твої очі відбиваються в її очах відблиском цілого світу/

Обійшлося без втрат. Майже. Троє невдах на мить опинилися в диму. Довелося застрелити.

Подяка Оберігаючому, не встигли нікого поранити. Але все одно перед очима Охтанга досі стояли їхні обличчя — озвірілі, з піною на устах, з відчаєм у поглядах. Але пелюстки ша-тсу виявилися сильнішими за людей. Як і завжди.

Данн востаннє поглянув на догорілу вежу, яку сьогодні їм вдалося захопити. Перші десятки були вже всередині, решта підіймалися по приставних драбинах. До світанку остаточно з'ясується, чи можна підземними коридорами дістатися до Північно-Західної. Ймовірніше — ні, але залишити цей варіант неперевіреним Охтанг не мав права.

Однак у Бреда тепер з’явилася альтернатива, на яку він, зізнатися, і не розраховував. Закусивши губу — давалася взнаки напруга останньої доби, бо він не спав майже двадцять годин, — данн пішов до свого шатра. Там на нього чекав Співрозмовник з людиною, яку Охтанг уже й не сподівався побачити.

Орз Вітіг мав страшенний вигляд. Але для того, хто неодноразово був на відстані подиху від смерті — непоганий. Живим виглядав.

— Я знайшов шлях, — повторив він, коли данн опинився в шатрі. — Можна йти в обхід.

Нол Угерол, вчепившись у десятника п'явкою, тільки-но той розповів про це вперше, нетерпляче ворухнувся. Мабуть, ладен був все кинути та особисто бігти на перевал.

— Подробиці, — промовив Бред, всівшись на улюблену лавочку. — Розумієш, Орзе, мені потрібні всі деталі, бо це може бути хитрою пасткою, і не більше.

Вітіг замислився, потім рішуче заперечив:

— Це не пастка, данне. Я розповім тобі, ти сам усе зрозумієш.

— Слухаю.

Десятник стисло переповів, як йому вдалося вижити (двічі), після чого перейшов до подій останніх діб.

— Із цим хлопцем ми повернулися у печеру. Коні там були, хоча я й не сподівався. Раб помер раніше, ніж встиг відпустити тварин. А ті, хоча й боялися мерця, втекти не могли — поводи ж лишалися намотаними на руку.

Ми перепочили й вирішили повертатися. Харчів було на кілька днів, і то якщо дуже економити, — а потім — що? Не у півничан же жебрати.

Порадилися, і я вирішив, що треба рухатися до вас через гори. Ну, по-перше, там мало б бути спокійніше, а по-друге, в ущелині на той час таке закрутилося, що потикатися туди я б не ризикнув. А хлопець — поготів.

Лишалося два варіанти: або обходити вас із заходу, або зі сходу. Обидва шляхи здавалися однаково небезпечними. Але все-таки я спромігся вчасно підвести голову та поглянути на цей величезний бескид, котрий здіймається над східною стіною ущелини. А на бескиді тому горів вогник!

Тож лишалася західна сторона.

Обмотали коням копита ганчір’ям і увечері вирушили.

Йшли важко, бо стежки вузькі і дуже звивисті. Потім хлопець натрапив на печерку. Нам якраз треба було шукати, де б відпочити — він і знайшов. Я поткнувся туди: виявляється, це зовсім не печерка, а хід підземний. Хід, щоправда, не медом помазаний, у деяких місцях — на череві повзли. Але дісталися. Потім ще трохи довелося йти по відкритих місцинах — там я хлопця і втратив. Тубільці. У них там селище, невеличке, але непримітне. Вони нас раніше помітили і вели, видно, від самого південного виходу з тонеля. Але чомусь — не чіпали. Може, і далі б обійшлося, але хлопець обернувся і помітив їх. Тут вони й уторопали, що далі чекати нема чого. Полетіли стріли. Кілька влучило у хлопця. Шкода, звичайно, він тримався гідно, не скиглив. Але — життя розпорядилося по-своєму.

Орз Вітіг поглянув на Співрозмовника і додав:

— Виходить, того хотів Оберігаючий.

— Так, на підставу не схоже, — промовив після нетривалої мовчанки данн. — Що ж, починати доведеться з цих тубільців. Відправимо кілька десятків аби знищили їх, зробимо шлях безпечним. Як вважаєш, Співрозмовнику?

У цьому питанні звучала насмішка. Бред знав, що Нол Угерол, дай йому волю, навіть тубільців би не знищував — одразу піввійська відправив у обхід. Але саме тому керував солдатами Охтанг (хоч інколи і починав у цьому сумніватися).

— Так, — скупо відповів жрець. — Негайно. Час проти нас.

Він повторив ці слова, певно, разів двадцять за останні кілька діб.

— От і добре, — кивнув данн. — Піду, віддам розпорядження. Дякую, півсотенний Вітіге. Може, виявиться, що саме ти врятуєш від поразки цю кампанію.

Бред вийшов із шатра, даючи Орзу можливість усвідомити, що він підвищений у званні.

/зміщення — яскраве світло за поворотом тонеля/

— Тепер ми в облозі, — вимовив Кен, продовжуючи гострити хвилястий край клинка. — Вже кілька днів вони не застосовували ні катапульти з розривним зарядом, ні дим, здатний робити людей божевільними. І все ж — на щось сподіваються. Цікаво: на що?

Тесса не відповіла. Вона взагалі мало говорила після тієї ночі. О ні, правитель у ліжку був на висоті! — тут вона не мала до нього претензій. Але чому ж на душі так бридко?

Це безглуздо. Ти ж обдурила саму себе, він нічого не казав про втечу — пам’ятаєш?

І все-таки Тесса почувалася звичайнісінькою шльондрою, котра продалася, — тільки не за золотий, а за дещо інше.

Подивися правді в очі. Це ж безглуздя! Думати, що ти заплатила за товар, котрий тобі не продали! А тепер уникаєш його — це ще гірше. Наче ти винна у тому, що сталося.

Але ж винна.

Так вона думала. Хоча в глибині душі Тесса розуміла, що насправді дещо інше стало причиною такого суперечливого внутрішнього стану. Бо… чого вона чекала від Пресвітлого? — ну, поводитиметься з нею як з рабинею, підімне, разок-другий отримає задоволення, та й засне. Її доля — постраждати заради життя багатьох і багатьох людей. От і увесь героїзм.

А вийшло інакше. Тобто… саме цього Тесса підсвідомо прагнула: щоб не накинувся, а ніжно обійняв та поцілунками покрив тіло, та в очі дивився, в самісіньку душу, щоб очима цими пестив ніжніше, ніж пальцями, щоб — дихати в такт, щоб божеволіти та шаленіти разом, і знову, і знову — до нескінченості. Вона ж так довго не мала чоловіка! Але тоді це вже не купівля-продаж, а отримання задоволення, і страждання обезцінювалося, перетворювалося у зра… так-так! у зраду Тогіна! Задля кого, власне, все і задумувалось!

Добре, якщо виявиться, що вона насправді цим своїм вчинком змусила правителя залишитися. Так він же і втікати не збирався того вечора, от де причина! Боги та демони Ашедгуну, виходить, вона не заради людей пішла на цей крок, а лише для власної втіхи! Ну і, як з’ясувалося, Пресвітлого.

Засинаючи, вона відсторонено відзначила, що сонце вже зійшло, і, отже, Талігхіл не встигне втекти. А він і гадки не мав…

Прокинулася вона насамоті. Поруч лежала записка: «…не хотів будити. Було чудово…» І таке інше. От, а виходячи з кімнати, почула розмову і все зрозуміла. Щодо того, що помилилася, помилилася серйозно.

І з того часу намагалася не потрапляти Талігхілові на очі, а вже поготів — не залишатися з ним наодинці. Це було так само безглуздо, як і всі попередні вчинки. Однак вона не могла себе змусити.

— …Справа навіть не в тому, на що сподіваються хуміни, — провадив далі Кен. — Найсумніше: нам сподіватися нема на що. Знаю, казати та думати так не слід, але краще б у Південно-Західній загинуло більше народу.

Вона підвела погляд, відриваючись від важких думок:

— Що ти маєш на увазі?!

Брат сумно додав:

— Харчі. Як з’ясувалося, у нас не вистачає харчів.

— Але Хранитель…

— Хранитель не розраховував, що на третину чи на чверть збільшиться склад гарнізону. До того ж, багато людей поранено, вони потребують кращої їжі та особливого догляду. Це ми можемо сидіти на сухій пайці. Та й то — чи довго ще?

— І що, на твою думку, робити?

Кен посміхнувся:

— Вихід один. Молитися Богам. І відстрілюватися від хумінів.

Тесса встала:

— Піду, відшукаю пана Лумвея. Дізнаюся щодо продуктів.

їй вдалося знайти Хранителя у кабінеті. Той сидів, крутив у пальцях перо, з кінчика якого, непоміченими, скапували на стільницю цятки чорнила.

— Так, — підтвердив пан Лумвей. — На превеликий жаль, все так. Тут уже нічого не поробиш, пані. Ми не можемо попросити людей розійтися. Хоча б тому, що їм нема куди йти. Я взагалі дивуюся, що ви не знаєте… — він хмикнув, зачепивши пальцем чорнильну пляму. — Так, дивно, що ви про це не чули. Новина ж сполохала деяких, — Хранитель поморщився. Певно, малися на увазі цілком конкретні особи. — Хоча, звісно, офіційних оголошень не було.

І правильно. Кому потрібні офіційні оголошення? Тут і так все стає відомо раніше, ніж трапиться, — саркастично подумала Тесса. — Цікаво, хтось знає про… ту ніч? Охоронець, звичайно, але охоронець якраз мовчатиме.

Вона запитувала себе про це вже кілька днів, але ні до яких висновків не дійшла. Гаразд, побачимо… Не питати ж у людей.

Пан Лумвей далі крутив перо у руках.

— Це, знаєте, мій зоряний час, — повідомив він досить буденно. — Ніколи ще Північно-Західна не була в облозі. Якщо і виникали якісь… ускладнення, то вони випадали на долю південних. А тепер — мій хід. І… — не розрахував!

— Я гадала, постачанням харчів займалися інші люди. Той таки пан Тієліг пожертвував…

— Безперечно, — мовив жрець Ув-Дайгрейса, стаючи на порозі. — Пожертвував. Але через обмежені строки та безвідповідальність певних осіб лише частина припасів потрапила до веж. Але я, взагалі-то, прийшов не затим, аби виправдовуватися перед вами, пані (за мною немає провини), — він гречно вклонився войовниці та повернувся до Лумвея. — Я прийшов за розрахунками, пам’ятаєте?

Хранитель важко зітхнув та розвів руками:

— Їх ще не закінчили. Але і так зрозуміло, що з сьогоднішнього дня доведеться знову скоротити порції.

— Наскільки? — уточнив жрець.

— А як довго ми тут перебуватимемо? — запитанням на запитання відповів пан Лумвей. — Невідомо. Тож знизимо до критичної межі.

— Допоможе?

— Ні, — зізнався Хранитель.

Тесса, нарешті, залишила кабінет. Власне, вона б вийшла і раніше, але помітила у коридорі людину, з котрою їй аж зовсім не кортіло зустрічатися.

Мабор йшов до лазарету. На серці було важко. Він знав, що ще кілька днів, і вони залишаться без Базіки. Не так уже й давно йому здавалася огидною компанія своїх товаришів по рудниках, а тепер Скажений не уявляв, як світ обходитиметься без Базіки. Тобто, уявляв, звичайно, але знав, що в казармах усе буде по-іншому. Цей хлопчина насправді запав у душу сильніше, ніж можна було передбачити.

Хоча скажи Маборові хтось про це, той би у відповідь лише зло розсміявся.

Базіка мав паскудний вигляд. Зблід, щоки запали, і здавалося, що коли «везунчик» розмовляє, ризикує сам себе вкусити. Руку відрізали, але щось там у лікарів не склалося: по тілу почала розповзатись якась болячка. Мабор розумів, що це не стільки через слабке здоров’я Базіки, скільки через погане харчування. Пайки усім зменшили, і переказували, що вріжуть ще.

— З’явився, — пробурмотів хворий. Варто було йому побачити Скаженого, він ніби побадьорішав, але ця бадьорість (Мабор знав) — тимчасова; потім Базіці ще погіршає. — Ну, як я тобі? Думав на танцульки сходити — лікарі не відпускають. Кажуть, однорукому важко обіймати баб.

— Пробач, ти не міг би допомогти? — втрутився у розмову… е-е-е… так, Кейос. Хлопчина, котрий перебуває під протекцією «самого Кена».

— У чому річ? — ворожо прогарчав Мабор.

— Там… треба допомогти перенести, — хлопець не відвів очей. Хоча, за всіма правилами, повинен був знітитися та зникнути. — Померла людина. Решта зайняті, а я сам не зможу дотягти.

— Гаразд, — погодився Скажений. — Зажди тут, зараз повернуся, — кинув Базіці. І пішов за Кейосом.

Мертвяк лежав у компанії кількох живих людей, зовні нічим від них не відрізняючись. Усі були однаково бліді; очі — заплющені, один марив.

Трупарня розташовувалася на два поверхи вище. Двічі на добу тіла спалювали, аби виключити можливість розповсюдження всілякої зарази. Скажений із хлопцем вклали труп поряд з іншими та рушили назад.

— Ти що, — запитав «везунчик», поки вони спускалися, — вирішив перевчитися на лікаря?

Той заперечив:

— Ні, просто тут потрібні помічники. Я, звичайно, розумію, що набагато почесніше воювати, але Кен попросив. Та й користі зараз від мене більше тут. Стріляю я погано. Мало тренувався.

— Ага, а лікувати можна без тренувань — так?

— Я ж не лікую, — розповідав далі Кейос. — Допомагаю, чим можу. Те, інше піднести, посудину з-під хворого помити, трупи от… Тільки трупи одному носити важко.

— Ясно! — хмикнув Скажений. — Ти, чуєш, за Базікою приглянь. Наша людина.

Хлопчина не второпав:

— Хто такий Базіка?

— Ходімо, покажу.

Він підвів Кейоса до «везунчика».

— Чуєш, Базіко, я тут тобі персонального лікаря роздобув. По знайомству… Гей, Базіко, ти що, заснув, га?… Базіко, годі прикидатися! Тут людина на тебе чекає, познайомитися…

Хлопчина вправно потягнувся до шиї хворого, приклав пальці до шкіри. Почекав.

— Усе.

— Що значить усе? — обережно поцікавився Мабор, хоча вже чудово зрозумів сам.

— Він помер, — пояснив Кейос. — Допоможи віднести, будь ласка. А то я один…

— Знаю, — відмахнувся Скажений. — Знаю…

Він присів на краєчок койки та придивився до обличчя Базіки: воно подовшало, ще більше зблідло. Вибач, що без вшанування, старий. Передавай вітання Ув-Дайгрейсові при зустрічі.

— Понесли, чи як?

Мабор перехопив тіло так, аби не зачепити рану — наче боявся завдати болю; Кейос взявся за ноги — потягли.

/зміщення — сонячні кола розходяться від камінця темряви, що впав усередину/

Було дуже боляче. Смерділо вівцями.

Він ворухнувся, лише зараз згадавши, що він — Обхад. Тисячник ашедгунського війська.

Який не виконав важливої місії, дорученої йому.

Скільки минуло часу? Година? Доба? Тиждень? Може, люди вже вмирають, вмирають виключно з його вини.

У роті повно гіркоти, мимоволі почалося слиновиділення. Обхад, морщачись, ковтнув і спробував підвестися.

Він лежав у шатрі, ззовні не долинало ні звуку. Тисячник сів, похитуючись та роздивляючись навсебіч. Деякий час він шукав очима свою дорожню сумку: там інструкції, там коди. Потім усвідомив, що знає все напам’ять, вивчив від нічого робити.

Виходить, за сумку можна не турбуватися. Треба вирушати.

Обхад встав на ноги і завмер від болю. Впав. Знову встав.

Коли впав удруге, вирішив, що на таку дурість просто нема часу. Поповз.

— Далеко зібрався? — запитали згори. — Хочеш себе в домовину звести, людино Пресвітлого?

Він заперечно хитнув головою:

— Треба. Я давно тут?

— Три дні.

— Скільки?! — захлинувся тисячник. — Три дні?!

— Три, — підтвердив ятру. — Тож не поспішай до своїх Богів.

Його повернули на місце. Обхад лаявся, намагався вирватися, але ці намагання виглядали смішно, наче в тримісячного немовляти.

— Не поспішай, — повторив горець, сивий та висохлий, наче мертвий скорпіон. — Тобі необхідний спокій.

— Відпочину в краї Ув-Дайгрейса, — відмахнувся тисячник. — Мені конче потрібно на Коронованого. Я ж пояснював, — він з мукою підвів очі до небес… до шатрового полотнища над головою.

Горець залишався незворушним.

— Спокій. Твої речі вціліли, коні — теж. Отже, не турбуйся. Ось на краще випий.

Йому влили у горло якусь гарячу рідину. Обхад намагався зробити вигляд, що п’є, а насправді притримав варево, аби потім виплюнути: скоріше за все, давали снодійне. Але ятру виявився спостережливим. Він змусив-таки тисячника проковтнути все до краплини і лише потім пішов.

На Обхадів подив, спати не хотілося. Тобто… хотілося, але не дуже. Терпимо. Головне — не лежати без руху.

Але і наполягати не було сенсу. Тисячник зачекав. Треба впевнитися, що горець пішов.

Нарешті Обхад повторив спробу. Цього разу ятру не з’являвся.

Опинившись біля клапана шатра, котрий було приспущено, тисячник завмер і, затамувавши подих, вслухався у навколишні звуки. Селище оповила тиша, неприродньо м’яка та мертва. Здавалося, крім Обхада та горця-лікаря, нікого більше немає. Взагалі.

Навіть горця немає. Зник.

Сонно форконув у ніч кінь. Що ж, саме це потрібно: скакун. Бо на своїх двох (вірніше, чотирьох) тисячник далеко не помандрує.

Чому в селищі тиша, чому так довго йому дозволили пролежати без тями, хто такий Джулах і куди він подівся разом із Позбавленим? Про все це можна дізнатися й згодом. А можна і не дізнаватися…

Обхад підповз до стриноженої тварини, розуміючи, у якому небезпечному становищі знаходиться. Переляканому коневі затоптати його зараз простіше простого. Тисячник прошепотів невеличку молитву Ув-Дайгрєйсові й іншим Богам, котрих пам’ятав. Кінь сторожко повів вухами. Обхад обережно підвівся, напружуючи неслухняне тіло, витягнув себе на спину неосідланої тварини та пустив коня вперед.

Він же стриножений!

Удар об землю, ще б трішечки, і все. Дурень.

Ззаду нечутно підійшов горець. Відвів убік коня, затим повернувся до тисячника та потяг назад до шатра. Десь на півшляху Обхад заснув.

/зміщення — тонеш, зеленкувата поверхня віддаляється та віддаляється, і сонячні зайчики тьмянішають/

Смерділо вівцями. Як і раніше.

— Увечері, — сказав комусь горець-лікар. — І відразу ж поповз.

— Треба було пояснити, — відповів Ха-Кинг.

— Тоді б він сильніше занервував. Міг і не дожити.

— Що?.. — прохрипів пересохлим горлом Обхад. Слова виходили зіжмакані та порожні, наче шкірка вилинялого богомола. — Що відбувається?

У полі зору виникло обличчя вождя ятру.

— Ви помилилися. Анг-Силіб не єдине місце придатне, аби перейти через гори. Південці знайшли інше. Це не такий зручний шлях, але там було замало людей, здатних зупинити хумінів. Нам надто пізно повідомили. Ми ходили, аби допомогти. Але спізнилися.

— І повернулися сюди, — слова тисячника звучали як звинувачення.

— Який сенс вмирати за безцінь? — незворушно відказав Ха-Кинг. — Все одно, що кинутися з Коронованого вниз: ані користі, ані гідності.

— Куди ж поділися ваш Позбавлений із Джулахом?

— Втекли, — так само буденно повідомив ятру. — Ми шукали тебе занадто довго. Але — дякувати Богам — не настільки, аби не повернути до життя.

Обхад припіднявся, обпершись на правицю:

— Я маю терміново потрапити на бескид, чуєш?! Мені необхідно подати знак своїм… Якщо ще не пізно.

Ха-Кинг замислився. Тисячник розумів, що сам він зараз нездатний діяти, що повністю перебуває під владою горців, і тому не підганяв ятру з відповіддю.

— Ми допоможемо тобі, — сказав нарешті вождь.

— Ні, — заперечив лікар. — Інакше він помре. Надто важке поранення, надто сильний удар. Може, зачепило якийсь із важливих центрів. Не можна.

— Не помру, — відмахнувся Обхад.

Ятру знехотя погодився:

— Може, і не помреш. Але навіщо ризикувати?

— Скажи мені, що треба зробити, — запропонував Ха-Кинг. — Я зроблю.

— Я мушу впевнитися, — похитав головою Обхад. — Я зобов’язаний бути там… Хоча б зараз.

— Ми не дозволимо…

— Відпусти його, — несподівано мовив лікар. — Ти ж бачиш, він не відступиться від свого.

— Але батько…

— Відпусти, — повторив старий ятру. — Та, звичайно, не одного.

/зміщення — незгасимий захід сонця, утворений палаючими смолоскипами; темні постаті веж/

— Далі підеш один, — сказав Джулах.

— Добре, — погодився Гук Нівіл. Він полегшено зітхнув, дивлячись на гори, звідки їм вдалося втекти. Напруга, котра виникла у Нівіла з того часу, як він «став» Позбавленим, потроху спадала.

— Скажеш Співрозмовникові все, що я наказав передати. І нагадай: сьогодні розпочнеться. Вони мусять встигнути. Якщо я розрахував правильно, знак уже подано. Ні — буде подано незабаром, ось-ось. Поспішай. Цієї або наступної ночі…

Він замовк і почав спускатися далі. Гук Нівіл провів Джулаха замисленим поглядом, а потім поспішив до табору хумінів.

Бред Охтанг радітиме як ніколи.