Предок

ЕПІЛОГ

Аромат бузку й мокрого, весняного листя вливався відчиненими вікнами в нову «Каза Лясерда». Тільки що пролетіла могутня, нестримана, весняна хуртовина…

З тяжким гуркотом і блиском сотки стріл перекотилась прудкою хвилею. Але якої наробила веремії! Скільки вчинила шкоди й знищення в розцвілому саді!..

Карльос дивився з вікна на розбитий блискавкою стовбур велетенського — може півтисячлітнього! — дуба.

Придивлявся, як тремтіли на ньому листочки, що може ще й не відчували своєї близької, неминучої смерти, хоч стовбур білів смертельною раною.

Бачив, як із сусідніх, жалібно-темних ялин, також пом’ятих і втомлених, падали на дуба прозорі сестерські сльози…

Злісний подих хуртовини, що впала з чистого неба, жмутами поскручував восково-ніжні, весняні галузки кущів.

Он — поломані мальви схилилися над самою землею і б’ють поклони голівками кругленьких, — не розцвілих іще — пуп’янків…

Великий, ясно-жовтий метелик конає під ними, між перлами конвалій…

І Карльос згадує стару, арабську пісню:

— «Що може виразніше показати болість і силу життя,

«Як — із поломаними крилами — конаючий метелик?…»

Дощ перестав, І Карльос вийшов у сад. Це вже третя весна, яку він бачить на Волині! Гарна, сильна, повна життєвих сил…

Вдихує повними грудьми напоєне буйною весняною силою повітря. Немов від Джерела Вічного Життя принесла його буря на своїх могутніх крилах, щоб напоїти землю з вічно-повного безсмертям келиха обнови:

— Святого Граля Божої природи…

Біля липової алеї, де теж лежало кілька зломаних, старих лип, Карльос несподівано вчув на раменах ніжні руки дружини, а юна голівка Ренати притулилась до його обличчя.

— Я знала, що ти тут… Хуртовина, немов зла сила, понівечила наш сад… Ти ще не бачив у частині овочевій?! Стільки великих і малих смертей!.. Але може це тобі дивно, — мені не сумно! Бо я знаю: відживе наш сад! Відродиться знову й нове листя вкриє свіжі сьогоднішні рани… Поглянь: хоч зім’ятий хуртовиною, проте який гарний наш сад!

Карльос бере Ренатину голову обома долонями, як амфору, що з неї втишують спрагу, і довгим поглядом дивиться в її щасливі очі — зелені, як весняний сад — «очі де Кастрового роду!…»

— Так! Відживе знову… і нове листя затулить свіжі рани…

Сам же думає:

— А чи те «нове листя» буде Беатою його юних днів?..

Як же неподібне його спокійне, тихе «щастя» до минулої, жагучої екстази юности, що межувала зі стражданням у хвилинах найвищого захоплення!..

Тепер — в осені віку! — він хоче жити. Але тоді — на весні життя! — тоді частіше хотілося вмерти…

— Що кажеш, Ренато?.. Адамів лист? — розстелив свій короткий плащ на непросохлу ще лавочку. — Сідай, Нато, прочитаємо, що пише побратим…

Багато зложених до купи синіх листочків[408] дебелого паперу вкритих виразним, латинським письмом:

— «Любий мій Побратиме, — ні: єдиний Брате мій, якого тепер тільки я маю на світі…» — читає Рената вголос.

«…бути хрещеним батьком Твоєму синові я не можу. Колись, у неволі, — пригадуєш, Карльосе? — як я жадібно слухав Твоїх оповідань про Твій край, його життя, звичаї й про події старовинних часів!.. Я добре пам’ятаю їх! Тож словами, що я чув від Тебе, — словами того Санчо ІV-го, що скривдив першого Лясерду, — відповім Тобі сьогодні:

— «Ніхто не може дати того, чого не має сам![409]»

Так сказав Санчо ІV-ий в останній хвилині коли діти просили в нього батьківського благословіння…

Так відповідаю, Брате, і я Тобі сьогодні. Бути бо хрещеним батьком значить — дати хрещеникові своє благословіння. А Ти знаєш: я того не можу! Бо над родом моїм тяжить прокляття…»

Рената перегнула твердий аркушик і змахнула ним з обличчя сльозу.

— Читай далі ти…

«…Однак, відмовивши Твоєму проханню, сам насмілююсь прохати Тебе…

Ще малий мій Адам-Кашпар. Але у дитячих роках не слід повіряти всю вихову майбутнього лицаря жіноцтву: розпестять його! Візьми його до себе, Карльосе, І, якщо зволить на це Світла Дружина Твоя, разом із сином своїм виховай його на лицаря, що йшов би невпинно й непохитно до Світлої Мети.

Я знаю: «Монсальват[410] — мета болісна» — співає Ешенбах, улюблений мій лицар і поет, і «по дорозі до цієї мети сліз не обітре ніхто»[411]. Але нехай іде мій син до «Монсальвату духа»… бо я… я піду в манастир.

Якщо трапиться війна — візьму в руку меч, бо зложив лицарську присягу — боронити свій Рідний Край[412].

Коли ж пошле Господь час мирний, прийму чернечу рясу, щоб воювати духом і словом за Правду. Бо є речі, як Ти бачив сам, що проти них безсиле залізо. А бій духа й зброї триває стало. Коли ж ці суперники йдуть один проти одного, часто тріюмфує третій. І той третій — це Зло, Кривда, Ненависть…

Великі Борки, улюблене гніздо моє, і надалі залишаю під опікою пані дядини нашої. Бо Василь уже не вернеться сюди з Чернігівщини.

Не дуже міцна тілом пані Теофіля, але ж духом незломна й сильна, як Гея-Земля, що нас живить. На таку ж виховує і малу Тею…

Але не Тею хотів би я бачити господинею-дідичкою в Борках, Карльосе. Ні, мій Друже! Якщо обдарує Тебе Господь донею, цим листом прошу її у Тебе за дружину моєму Адамові»[413].

Адамів лист розхвилював Карльоса: як же грізно побила життєва хуртовина побратимів «весняний сад життя!..»

Тієї ночі Карльос заснути не міг. Потиху вибрався з одрини до свого студіольо.

Яке ж воно «своє!» Аж дивно, що в країні, такій далекій від Еспанії, неначе — куточок рідний, свій… перенесений з далекої батьківщини!

Немов би не Карльос Лясерда, а дон Фернан ель Сабіо сидить у цьому глибокому фотелі, з чорного «моченого» дуба, з високою спинкою.

І білий комір ясною плямою відбивається від чорного оксамиту хатнього одягу…

Немов би — ось-ось! — від монументальної печі, з угла кімнати, де шафи з книгами, покотить круглий Херонімів бас просту й бадьору сентенцію… Вірну навіть і тоді, коли вже — як казала пізніша вже приказка, привезена з Америки! — «No mias consuelo que el tomato crudo»[414] — Карльос аж здрігнувся. Так живо відізвався цей голос у його серці… Але тільки в серці!

Встав із крісла й підійшов до портрету на стіні. Суворе Херонімове обличчя ніби всміхнулося до нього…

Це на пам'ятку про «світло з Еспанії», що приніс йому джура, зробив цей портрет… із пам’яті, розбудивши в собі здібнощі «емірового рисівника заставок та енлюмінюр»[415]…

Над Херонімом — собор у Бурґосі… Також Карльосовою рукою відтворена згадка з безлічі кампаніль… минулого…

Ось і брама «Арка Санта Марія … а серед площі — вся біла масивна сильвета мармурового хреста…

На ньому — Христос відкрив обійми розп’ятих рук… Простягає їх… немов чекаючи повороту з чужини… «блудного сина» Еспанії!..

У ніг хреста невпинно плаче водограй…

Думка знов вернулася до листа Адамового. Згадав, що хоче він злити свій рід із його родом…

З його «новим родом», який таки започаткував він, згідно з пророцтвом дона Фернана.

Але, хто ж може бути хрещеним батьком його сина?

На другий день «Каза Лясерда» вітала не «високого», але милого гостя. Був ним «срібноокий» Ковдуш, що приніс новини з Борок та пісні в своїй кобзі.

Ще в Борках полюбив мудрого гудця Карльос. А тепер зрадів — як рідному. Еспанським звичаєм, — «старим, як земля еспанська», — на місце кума, що відмовився, завжди кличуть першого жебрака, що його зустріне батько дитини.

І тому за кілька день, у палясеті Лясерди, як тихе свято, відбулися хрестини.

А по хрестинах, пізно в ночі, Карльос докреслював повне нових сил нове «родове дерево».

Протяг лінію від двох корнів — Ренати де Кастро і Карльоса Лясерди та закінчив її кружечком. А в ньому написав наймення тільки що охрещеного свого сина:

— Фернан-Альфонсо-Енріко.

Чекав хвильку, дивлючись як розбігаються по свіжому напису порошинки лазурітового й золоченого піску.

Потім вивів банделету[416] й — у пам’ять дон Фернана й його «пророцтв!» — вписав у ній слова:

«Патефакта ерунт Деї аркана»[417].