Предок

1

«Hijo de mi alma — сину моєї душі» — біжний еспанський вираз ніжности.

2

Перекладаю словом «джура» вираз «maestro de armos = учитель, як обходитись із зброєю», якого поважали в родині і пани і слуги, і який за «слугу» не вважався.

3

Марілена — біжне, еспанське пестливе скорочення наймення Марія-Магдалена

4

Марія Паділля — історична особа. Була це циганка, з якою король дон Педро морганатично оженився, незвичайно розумна й гарна.

5

Цигани в Еспанії живуть осіло. Більшість із них — торгівці. Переважно різники, кошикарі, «ножарі» (що виробляють ножі), ковалі. Старші циганки продають на вулицях оладки «banudo», які тут же печуть. Завжди чисто одягнені.

6

Пишеться «саbаllего», читається «каваєро». Еспанське b (б) вимовляється як українське в. /На жаль, письменниця тут дещо переплутала — це літера «v» в іспанській мові вимовляється як «b»/ — Прим. упор.

7

Togue a muerto, власне дзвін, що сповіщає про смерть когось із парохіян.

8

Згадані в повісті особи — майже всі історичні й наймення їх повністю подані. Але титул Сандоваля — duque (дуке) себто: герцог, не вмію перекласти на українську мову. Переклад «князь» був би несправний. Бо титул дуке (франц. «duc») іде зараз за князем («principe», франц. «prince»). Німці й москалі зберегли форму «Herzog» = герцог. То й може і по-українськи могло б бути «герцог»? Чехи мають на це свою форму «vevoda». Але вважаю, що по нашому не можемо вживати тієї форми, бо плуталась би з поняттям «воєвода». А лишити «дуко» — також не можна, бо по-українському називають «дукою» просто багату людину. Тож не остається нічого іншого, як уживати таки форми «герцог».

9

По анналах і записах, королева донья Хуана прозвана «la Loca» — безумна», бо ж таки стратила була на якийсь час здоровий розум, — мала незвичайно приємний, чарівний голос.

10

Такий, справді, був намір королеви доньї Хуани.

11

Велике горе так вплинуло на неї, що вона на якийсь час утратила здоровий розум. Тому в еспанській історії називають її «Juana la Loca» («Хуана безумна»). Латинське j читаємо в еспанській мові як наше х.

12

До свого одружіння з дон Феліпе — донья Хуана хотіла вступити до манастиря й приготовлялася до цього.

13

Це був, справді, «пункт» божевілля доньї Хуани: вона твердо вірила, що дон Феліпе мусить воскреснути.

14

Краєвид Кастилії нагадує собою африканську пустиню: піски, каміння, кактеї і гори — самі скелі. /Наша землячка, яка тепер мешкає в Іспанії, прокоментувала так: я вже не знаю, у кого з класиків читала гірко-поетичне «червона іспанська глина». То це було перше, що мене вразило в краєвидах!! Вона дійсно червона! Поля клаптями — клапоть росте зелений, клапоть колоситься жовтий, клапоть зораний — охряно-червоний. У мене вікна білі — то порохом вони припадають не чорним і не сірим, а червоним!! А основне заняття іспанського агрикультора одвіку — вибирати каменюки з землі!/ — Прим. упор.

15

Другого свого сина, Фернана.

16

Біжний еспанський вираз ніжности, «luz de mi vida»

17

Фрай — брат. Уживається, відносно францисканців, навіть коли духовний уже висвячений на патера (священика), а не тільки ««брат».

18

Кабошон — дорогоцінний камінь, відшліхтований до круглої, випуклої форми, а не до «фасеток» як брилянти.

19

Аквіта це скорочення з aqua vitae — тобто: оковита, горілка

20

Ay, hombre! — біжний, еспанський вираз здивування, жалю, суму — взагалі, майже в усіх пригодах та випадках життя. Дослівно: «Гей, чоловіче!»

21

Вирази: caramba, hombre, caspito, chapiro — властиво не означають нічого конкретного. Але, що в Еспанії було (аж до недавна ще!) законом заборонено і карали за те в’язницею — кожне зайве згадування чорта, а також уживати в біжній мові наймення Божого, то люди вживали в усіх випадках ці, нічого не означаючі вигуки. Цікаво, що згадка про вигук «чапіро!» збереглась у часто вживаному жидівському прізвищу: Шапіро. Очевидно, занесли це слово в Україну жиди-вигнанці (як нпр. ціле місто Бердичів, що складалося майже з самих жидів, які зі звичаю, довго ще користувались мовою країни, з якої їх вигнано. А що в Україні було більше людей, які знали французьку мову, то еспанське ch, що його еспанці вимовляють як українське ч, висловлювали на французький спосіб як українське ш. І так із «Чапіро» став «Шапіро» або «Шапіра». Цікаву деталю відмічають французькі письменники й історики. А саме, що жиди-вигнанці дуже довго, на чужині, зберігали любов до Еспанії, її мови, звичаїв. Любили її як свій «рідний край». — Французькі емігранти (гуґеноти, євангелики, а пізніше до французької революції) нераз перетворювались на німців, англійців, москалів. Навіть — додають деякі твори, як нпр. Maurice Magre й інші: «Не було гірших ворогів Франції, як ті французькі емігранти — «бувші французи».

22

Вживається слова «hombre» не тільки, як вигуку здивування, але й у простому своєму глузді, як тут, при ославлюванні, в сенсі «чоловіче!»

23

«Радісного Агнця» або «Веселого Агнця» — привітання у Великодньому часі, як в Еспанії, так і в інших католицьких народів, заміняє українське «Христос воскрес!»

24

За старі часи — дуже давно! — в Еспанії було багато вовків. Кажуть, що нема нічого страшнішого, як скажений вовк. Він не тільки не боїться вогню, але лізе сам на вогонь. На Литві також, іще не так то давно, було багато вовків. Бували і скажені. Ніби то казяться «з голоду». Тоді летять на село, часами й до освітлених вікон. Моя бабуня — литвинка родом, — Теофіла Довмонтович, мати мого батька, — розповідала про такі випадки.

25

Альфонс X «el Sabio» (1252–1284), син Фернанда III, дійсно канонізованого святого. «Не був ані політиком, ані вояком» — як пише про нього майже сучасна йому хроніка Хуана Міґуеля, — «але зробив для Еспанії більше добра, як коли б був добрим політиком і войовником.» Політикою видко так мало цікавився, — чи не оволодів нею! — що навіть не закріпив прав за своїми рідними внуками — дітьми його первородного й законного сина — Альфонса де Лясерда, першого предка героя цієї повісти, дон Карльоса (і пишучої ці рядки). І трон перейшов до його племінника Санчо IV «еl Bravo». Зате «був закоханий до культури» — пише Хуан Міґуель. Оточував себе вченими всіх народів, не зважаючи, чи вони — християни, магометани або й жиди. Тому повелось йому зробити дуже цінні переклади, як «Tradiciones de la Biblia», «El Alcoran», «El Talmud», «La Cabala». Написав дуже цінну працю «Los Libros des Saber de Astronomie» і склав так звані «Tabulae Alphonsianae». З інших його праць відомі «Los Cantigos de Santa Maria», «La Cronica General», поеми, пісні й б. і. його твори являються, так би мовити, закладом еспанського письменства, бо й найраніщими літературними працями Еспанії. Тож перед ним написано лише «El Cantor del Mio Cid» — автор невідомий (із XII а може й XI стор.) і «Legenda de las nocedades del Cid» (легенди з юности Сіда) написана Пленом де Кастро (Guillen di Castro), тобто знов таки — предком дон Карльоса (і пишущої ці рядки). Бо родини де Кастро й Лясерда злились в одну. А коли вимер («по мечу») рід Лясердів — титули його й патенти перейшли — по закону Еспанії, — на найближчих кревних по мечу (по мужеській лінії): на рід Медінаселі.

26

Популярна й досі еспанська пісня.

27

Хроніка Руї Піно, Лісабон 1563, стор. 68. — Не дивуйтесь точності виписки: маю в Португалії вуйка, Євгена де Кастро, визначного португальського поета — португальці ставлять його нарівні з Камоенсом. Він був професором літератури та ректором єдиного в Португалії університету в Коїмбрі. Даю ж детальні виписки, щоб було видко, що не «вигадую романи», але, дійсно, подаю виписки-уривки з хронік. /Як це звичайно в біографії наталени, справа з вуйком не надто певна, але достеменно знаємо, що дійсно жив такий собі Еуженіу де Каштру (1869–1944), письменник і викладач літератури в Коімбрському університеті. На його честь названа школа в Коімбрі/ — Прим. укл.

28

У нас часто пишуть «тореадор». Тимчасом слово «тореадор» — французьке і в еспанській мові не вживають його ніколи.

29

За ті часи, лікарі й астрономи носили іншу, як звичайні люди одежу: чорні плащі, завжди чорні, на чорній же одежі й берети, які звичайно вживали баскійці, т. зв. «боїни».

30

Родан — сьогоднішня ріка Рона, по французькому Rhone.

31

В Еспанії мало вживали і при розмові з королем або королевою титулу Ваша Величність. Звичайно вживали — при розмові з кожним іншим висловлювання «дон» (пан) або «донья» (пані) та хресного наймення: нпр. «донья Хуана», «дон Альфонсо».

Родинного наймення, як нпр. «Родріґес», «Фернандес» уживали тільки при розмові з дуеньєю — «донья Родрігес», або управителем, домосправцем: «дон Гонзалес». Дуенья — була старша жінка, яка скрізь мусіла допроваджувати дівчину або молоду замужню жінку. Вийти на вулицю чи до церкви самітньою, без супроводу дуеньї, вважалось «неслушним», іще до досить недавніх часів. Іще й авторка цієї повісти ходила замолоду завжди в супроводі дуеньї.

32

Історичне. Дон Педро Араґонський, справді, заступився й виявив поміч Провансові проти короля Франції. Бо Франція й Араґон хотіли кожне приєднати до себе Прованс.

33

В Романії, себто в Провансі, дуже була поширена від XI аж до ХІV сторіччя наука альбіґейц'в (від міста Альби) або катаризм. Папа Інокентій III наказав «хресний похід» проти них. І саме Симон де Монфор дуже жорстоко закінчив цей похід, зруйнував міста Безіє, Каркасон і інші. Ті бої, в яких брав участь французький король Людвик VIII, закінчились тільки аж за французької королеви Блянки Кастильської, матері Людвика Святого. За часи доньї Хуани — альбіґейців урядово вже ніби не було. Але деякі жили ще розпорошено по світі, як нпр. славнозвісний Христіян Розенкройц (справжнім родинним найменням: Христіян Гермельсгаузен), який під найменням «Розенкройц» розповсюджував у Німеччині в XIV столітті нову єресь, знану під назвою «розенкройцерів», бо їх знаком був хрест зложений із троянд.

Один із альбіґензьких утікачів — Ґульєльмо де Кастро — примандрував аж в Україну. І ще перед 1914 р. нащадки його мешкали біля Житомира. Авторка знала їх особисто.

34

Історичне.

35

Альбіґейці йшли так далеко в своєму аскетизмі, що «відраджували», якщо не «забороняли» світським людям вступати в подружжя. На їх гадку, щоб «знищити гріх», який накликав на людство Адам, треба «знищити рід людський» — «нащадків грішного Адама». Тому всіми засобами старались вони запобігти розмноженню людського роду. /Сучасні історики не поділяють цієї думки/ — Прим. упор.

36

Досконалі — назва, яку давали собі альбіґейці; таке ж «катари» — чисті (з грецької мови). /Так само, як і попереднє. «Катарами» і «альбігойцями» послідовників цього віровчення називали інші, самі ж вони звали себе християнами чи вірними/ — Прим. упор.

37

«Гора Спасіння» — Монсеґюр чи Монсальват, у глибинних печерах і глибоких коридорах якої скривалися останні альбіґейці. Виходи заложено й довкола всієї гори розложено багаття, якого дим задусив утікачів. За легендами — в Монсеґюрі альбіґейці сховали свої скарби. Інші ж легенди кажуть, що таємними, тільки альбіґейцям відомими підземними переходами вони перейшли за Піренеї в Еспанію. Ще інші леґенди розповідають, що в «Горі Спасіння» — Монсальваті або Монсеґюрі схований святий Ґраль.

38

Ґільбер де Кастро — історична постать.

39

В Україну. «Країною ґотів» названо її тому, що в Україні були колись на півдні східні ґоти.

40

Альбіґейці не мали нічого спільного зі св. І'ралем. Але легенда про св. Ґраля, що вийшла з Провансу, перемішалась опісля з легендами про «скарб альбіґейців» ніби то захований у Монсеґюрі. Але той «скарб альбіґейців» не мав нічого спільного зі св. Ґралем, бо були це тільки різні книги альбіґейців а також дослівно і «скарби» — золото й дорогоцінності, які поскладали в недосяжних для того, хто в них не визнається, печерах та підземних ходах, виритих у горі. Головно позвозили туди ті скарби дві графині де Фуа, обидві на наймення Есклярменда, графи Каркасонські, сеньйори з Тренковалю та інші, щоб було їм защо провадити боротьбу не тільки за катаризм чи альбіґейців, але й за самостійність Романії, яка, підбита Францією, ставала вже тільки провінцією її. Тому в легендах і переказах народніх часто змішують альбіґеїзм і стремління до незалежности Романії та ще й примішують до того легенду про св. Ґраля, що мав бути схований або в Монсальваті або в Монсеррато в Еспанії, зараз же за кордонами Франції, в Піренеях.

41

Така на портретах була донья Хуана: невеличка, досить щупла, з трохи більшою головою, як це звичайно водиться.

42

Із головних засад альбіґейської науки.

43

Сід Кампеадор, прозваний так маврами, що означало «бойовннй пан», справжнім найменням Родріґо Діяз де Бівар (часами пишуть Руї Діяз де Бівар, бо Руї е скороченим іменням Родріґо), найславніший герой Еспанії: перший почав бій із маврами, від яких, власне й висвободив Еспанію. Походив Сід із Сан Педро де Карденья, села у 8 кілометрах від Бурґосу. В цілій Еспанії наймення Сід посвятне. В родині ж де Кастро особливо, бо ж рід де Кастро володів маєтком біля Сан Педро (де народилась авторка цих рядків) і про родину Сідову, як про «родину сусідів» у роді де Кастро дуже часто згадувалось із майже посвятною пошаною.

44

«Ось я служебниця Господня», слово з молитви, що її віруючі католики тричі денно повторюють, коли церковні дзвони дзвонять ранком, у південь і ввечорі.

45

Ґаліяна — дружина Карла Великого, що якийсь час мешкала в цьому замку. /Замок Галіяни згадується у відомому історичному романі Л.Фейхтвангера «Єврейка з Толедо»/ — Прим. упор.

46

Сталле (множина від сталля) — лавн по обох боках вівтаря в манастирських церквах: так званий «чернечий хор» (не «хори»!).

47

Аколіти — прислужащі при Богослуженні.

48

Увесь обряд присяги лицаря дамі — автентичний, історично вірний.

49

«Хроніка дона Хуана-Міґуеля», том 51. Biblioteca de Autores Espanoles. Escrituras en proso anteriores al siglo XV. Стор. 257–264.

50

В юліянському календарі, зміненому папою Григорієм XIII у 1582 р… епактами називали «вік місяця», себто число днів появи молодика на небі.

51

Рах! (латинське «Рах» — Пакс!) — мир!

52

Історичний факт, зрештою, легкий до висвітлення.

53

Вічний відпочинок.

54

«Високі слова».

55

Слово «трубадур» — зіталіянізоване. Провансаль, ці казали «тровер», від слова «trouver» — знайти, назначаючи цим, що вони були «винахідниками» своїх пісень, «знаходили» — себто: творили їх. У деяких місцевостях Провансу називали їх не «тровер», але «тробер», бо, як і в еспанській мові, звук «в» й «б» змішувався, висловлювався майже однаково.

56

Нехай читача не дивує, що авторка дає Херонімові славне прізвище Сіда. В Еспанії трапляється часто, що люди, дуже скромно поставлені, носять дуже «славні» прізвища. Авторка знала одного Педро «Гузмана» — це дуже славне прізвище славнозвісного героя — але він був тільки пастухом. Мабуть, цей звичай вийшов звідти, що, коли селяни покидали свої села, відходячи на працю до іншого кутка Еспанії, вони «на пам’ятку» зберігали прізвища або свого села, або того, кому село належало, бо лятіфундії були величезні. Нпр., доходило до дев’ядесяти шости тисяч гектарів, які належали тільки одній родині.

57

«Juste au corps» — тісно прилягаючі до тіла (з французької мови).

58

Французьким звичаєм.

59

У сідлі — ремінці відпинались і чоботи натягалися до належної вишини, аби не робити загибів. (Також французький спосіб).

60

Народній вираз; себто: загрожує авто да фе — стосом, на якому палили єретиків.

61

Беліссена — кельто-іберійська богиня місяця. Деякі альбігейські роди вірили, що «походять від неї».

62

Альбіґейські переконання. Бо вважали вони, що «смертю на хресті» ображена божеська велич і всемогутність.

63

Альбі — місто на півдні Франції, від якого «катари-чисті» дістали своє наймення «альбіґейців».

64

Так чомусь собі це уявляли за ті часи.

65

3 Богом, панове! (звичайна формула прощатись).

66

«La Lоса» — божевільна.

67

Valgame Dios! — поможи мені, Боже! Дуже популярний вираз здивування, суму чи дуже різнородних почувань

68

Люцібелем звали альбіґейці Люцифера, повставшого проти Бога Архангела

69

«Босих королівських», заложених Хуаною Безумною, куди переважно вступали жінки королівського роду, й наприкінці життя вступила й сама Хуана.

70

Драма Констанци та Інес де Кастро — вічна тема португальської поезії від Камоенса й до сучасного найліпшого поета Португалії — Евґеніо де Кастро. Проте слідні в цій темі деякі поганські запозичення, якоїсь невблаганної «долі-мойри», чужі християнству./Справді, така тема є, але головною героїнею подібних творів є сама Інеш де Каштру — трагічна жертва сваволі можновладців, безвинна причина жорстких кар, що впали на винуватців її смерті/ — Прим. упор.

71

Кармелітанка не сміє ані вийти на вулицю, ані показатися найближчим своїм. Описана тут — розмовниця у Дескальсас Рсалес у Мадриді. В інших кармелітських манастирях — нпр. у Празі, — розмовниця ще простіша. Це — цілком голі стіни малої кімнати, проти вхідних дверей — мале віконце з «турнікетом», зробленим із чотирьох дощечок, який можна обертати. На «турнікет» можна покласти книжку, фотографію чи гроші і обернути його. По ту сторону віконця-турнікегу сидить та черниця, з якою відвідувач бажає говорити, але її не видко — ні найменшої щілини в турнікеті нема. Перед віконцем — стілець. З авторкою цих рядків була така комічна пригода. Авторка принесла замовлений у неї переклад на чеську мовіу одної з книг св. Тереси з Авілі (здається була це «Дорога Досконалости») і — як звичайно, запиталася «чи може побачити мати Марію?» Треба було почути жах у голосі сестри-воротарки, яка перелякана перепитала: «По-ба-чи-ти?!» Бо це, справді, була річ неможлива! Але авторка перепросила і виправила вираз «побачити» на «порозмовляти з матір’ю Марією». За хвилинку вже ословив авторку рівний, «безбарвний» — без інтонації, — голос матері Марії: «Ляудамус Хрісті»… й відбулася розмова. Переклад був переданий. Але ані найменшої рисини таємної матері Марії авторка не бачила. Гонорар прийшов поштою, як звичайний гонорар, але за ним прийшов пакуночок із образками, реліквією від св. Тереси з Авільї й св. Марії Електи, що нетлінне тіло її збереглося у празьких кармеліток.

72

De mi corazon — дослівно: «мого серця». Пестливий вираз. Як вираз: «de mis pecadas» — «моїх гріхів» — є виразом жалю, пожалування.

73

Нехай читач, що ніколи не був в Еспанії, не дивується таким описанням її. Бо Еспанія — цілком не така, як, наприклад «благословенна» Італія — і якою собі уявляють її ті, що ніколи її не бачили. Тепло, соняшно, безжурно й ясно тільки в Андалюзії {та?} на півночі, на побережжі Середземного моря й Атлянтійського океану. В Кастилії ж — зима буває дуже гостра, тим гостріша, що без снігу і з холодним вітром із гір.

74

В Еспанії мало кочовних циганів, бо це звичайно бувають лише ті, що займаються контрабандою. Решта жиє осіло у приділених їм частинах міст, займаються торгівлею, ремеством якимсь, а старі циганки — дуже чисто одягнені, — печуть звичайно, оладки «banuellos» на перехрестях вулиць, коло урядів або шкіл. Тісто мають готове, перед собою — переносну залізну піч. Діти — циганчата підкладають палива, а старий циган — відбирає заплату. На замовлення купуючого, циганка напече шість, дванадцять — або скільки замовить купуючий — свіжих, теплих оладок. Так, принаймні, було ще за молоді роки авторки. /Як мені пояснили, «бун'юелос» то, скоріше за все, пампушки. Щось схоже на «хрустики», але з сиром та солодким сиропом з цукру з добавкою листя від інжиру. А млинці такі називаються «охвелас» з таким «в» як в англійській «w»./-Прим. уп

75

«Аі hombre!» — біжний вигук здивування, незадоволення — але також і задоволення. Дослівно означає: «Ох, чоловіче!» Але вживають цього виразу раз-у-раз, до речі й не до речі.

76

Марія Паділля — історичний персонаж. Була це циганка дуже гарна й незвичайно розумна. Король дон Педро Кастильський (1350–1369) оженився з нею морганатично, себто: вона не могла бути королевою, а її діти — інфантами. А що це був випадок дуже незвичайний, щоб король одружився з циганкою, постало багато легенд про те, що Марія Паділля «зачарувала» короля, бо була велика чарівниця. /Цей дон Педро, подібно до португальського монарха, мужа Інеш де Каштру, теж увійшов в історію під прізвиськом «Жорстокий»/ — Прим. упор.

77

Ніби таке «питво» існує. Принаймні, авторці цих рядків про те розповідала стара циганка — велика приятелька авторки. Бо, за молоді літа, авторка дуже цікавилась циганами, то ж майже нічого (тоді, принаймні!) не було відомо про цей загадковий нарід: звідки він прийшов, які метаморфози він переходив, як утворилась його дивна мова, у якій майже з усіх мов узяті слова. Так «підкова» по циганському зветься: «петалос», як по грецькому, «кістка» = «коколо», знов, грецький корінь. А в Україні — саме в Києві, авторці довелось пізнати циганку, яка звалася: «Нарайка» — ясний вплив еспанського слова «naranja» (наранха) себто: «помаранча». Цигани ставляться дуже недовірливо до не-циганів. Однак авторка може ствердити, що коли цигани комусь довіряють — їхні симпатії щирі, певні й майже безмежні. Авторку вони дуже любили. Казали, що вона їм — своя. Бо нібито доля її буде — «блукати світами», — як і вони, — «скрізь чужа і скрізь дома». У цьому — не помилились!

Дуже часто, коли авторка купувала в циганів овочі або оладки — продавчиця не хотіла приймати грошей. Давала задармо, говорячи: «Ми зі своїх не беремо!»…

78

Певніш за все, що ця легенда була утворена контрабандистами — що переправляли контрабанду з африканських берегів і тому носили білі арабські плащі — загортки. Про «заховані скарби» — найбільш розповсюджені легенди, особливо в Андалюзії.

79

Mire piscem (міре пісцем) — пильнуй рибу!

80

La Loba guarda (Ля Льоба гварда) — «Вовчиця стереже». Альбігейські гасла. Від прізвища «Mirenya» — одної з найвизначніших альбігейських родин. La Loba» — Вовчиця — назва одної з найвизначніших Альбігейських героїнь, Стефанії Ля Льоба.

81

Дехто пише це слово: «бордюги». Не знаю, який правопис правильний. Бо слово це — татарське «шкуратяні мішки на воду». А від татарів я завжди чула: «бурдюк».

82

Дом — не «дон!» Це — титул духовних. Скорочене: «Dominus» — «пан».

83

Кондот’ер — вояк, що з доброї волі наймався до війська, ие оглядаючись на національність того, кому у даний мент служив. Так би мовити: «вояк професіонал». Бо нічого іншого — ремества якогось — не вмів. Або й не хотів уміти. Звичайно, такі «кондот’єрі» переходили з краю до краю, шукаючи — де б’ються?

84

На кормі містилась варта, що відпочивала, щоб змінити вартових на переді — «носі» — корабля.

85

Morenito (Мореніто) — чорнявий

86

Ґренадинець — родом із міста Ґранади.

87

Андалюзці, що, справді, мають буйну уяву, коли розповідають — часто перебільшують.

88

Цю легенду — у якій можна відчути якийсь відгук легенд про св. Граля, авторка чула від рибалок, з еспанського побережжя Атлянтійського океану.

89

Легенда, яку авторка чула в Лянгедоку.

90

Ґалліони — кораблі, на яких перевозили переважно золото й срібло з Перу до Еспанії.

91

Які відносились до назви корабля й держави, до якої він належав

92

Біжне за ті часи «міжнародне» привітання. Слово: «No?l», що сьогодні у французькій мові означає виключно лише назву Різдва, різдвяного свята, за ті часи вживалось як вигук радости, привітання, побажання всього доброго. Сьогодні, у Франції, дають при хрещенні наймення: No?l хлопцям, Noelle або Noele — дівчатам. У перекладі це наймення означає: «Різдво». У французьких школах перекладали формою «Noele» авторчине наймення Наталена, бо іменини Наталени як і Noele святкуються 25 грудня — в день Різдва Христового.

93

Морський термін: «всіх на гору» означає, що всі мусять бути на своїх місцях, як у хвилини великої небезпеки. якої він належав.

94

Св. Діва дель Піляр (pilar — стовп). На стовпі бо з’явилася Пресв. Діва Апостолові Якову, св. патронові Еспанії.

95

«Мамарочо» — дурник, смішна людина, «недотепа». /Згідно з сучасним правописом — mamarracho / — Прим. упор.

96

Fray descalso — «босий брате» (читається: фрай дескальсо. Y на кінці слова вимовляється як українське й.

97

Це — не помилка!.. Дині там дійсно поспівають на весні: приблизно до Великодніх свят.

98

Таке було почуття в авторки, коли вперше побачила зблизька пустиню, як була в Єгипті.

99

Виття шакала, справді нагадує істеричний, жіночий плач, що переходить у хлипаючий сміх. Коли людина його чує поперше й уночі — бо в день шакали ховаються й мовчать, — справді, робиться моторошно. І стають зрозумілі всі ті спокуси-видива, що переживали їх пустинники в Тібаїді.

100

Прочани часто ховали монети у віск свічок, що несли їх із собою.

101

Уед — дійсно «річище» прорите страшними — й дуже рідкими — дощами в пустині. Авторка такого явища не пережила. Але чула від свого батька — який п’ять років чекав на такий дощ в оазі, що це — явище дійсно страшне. Пересохла земля не всмоктує води й прудкі потоки виростають і змивають усе, що знайдуть по дорозі. Ніби, можуть «змити» й утопити верблюда, як би необережний мандрівник ішов із ним уедом, як дорогою та не встиг учас захоронитися на високих берегах цього уеда проритого потоком дощевої води на глибину більш як 10 метрів.

102

Суп — рід великого яструба чи орла, який відживлюється мертвими тваринами.

103

«Всі дні, щоденно, співай хвалу Марії, душе моя».

Це — середньовічна, не клясична, латина.

104

«фра» — скорочення слова: «Frater» — «брат».

105

«Найдостойніший» — титул абата чи ігумена.

106

1934 року, коли вперше було видано — «виправлену» видавництвом! — повість «Предок», критика львівська «дивувалась» чому я помістила у Палестині, в XVI стол., «Василіянський манастир», та ще й «італійський»? Річ у тому, що про манастир «Василіянський» я взагалі не мала думки, але за ті часи було дуже багато чернечих орденів — особливо ж на Сході, — які трималися правил св. Василія Великого, який взагалі був першим, що написав чернечу «реґулу» — правило монашого життя. Потім, за цими правилами св. Василія Великого, написав другу — пізнішу (529 р.) регулу св. Бенедикт, основник ордену Бенедиктинців. А з регули бенедиктинської — зм’ягченням чи загостренням її, — вже розвинулися різні інші монаші ордени та правила. Св. Василій Великий написав свої правила приблизно 375 р. Тобто — це найстаріша регула, найстаріші манастирські правила. Тому всі, без винятків, манастирі врочисто святкують пам’ять св. Василія Великого, як першого «отця» монашества.

107

Св. Катерина була родом з Олександрії

108

Св. Фернанд III король Кастилії (пом. в 1252) дійсний предок роду Лясерда

109

Касубуля — покутна сорочка.

110

Тобто — хрест.

111

ґузлі — орієнтальний інструмент, а не слов’янські гуслі.

112

«Не лежить мені на серці»

113

На Орієнті й на Півдні воду п’ють з малою добавкою легкого, кислого вина або просто оцту, бо це більш освіжує

114

«Лишись із нами, бо йде до вечора!»

115

Хіральда — славнозвісна вежа-дзвіниця у Севілі

116

У католицьких країнах, де нема каплиці в селі, є хоч дзвін, що дзвонять ним «на три Ангели», тобто молитви, що відмовляють їх усі, хто б не почув цей дзвін, — тричі денно: на світанку, вполудне й у вечорі, коли заходить сонце. Це — молитви за відсутних, подорожуючих, тих, що в небезпеці й за померлих. А що починаються ці молитви словами: «Ангелюс Доміні анунціявіт Маріє», тобто: «Ангел Божий благовістував Марії», то люд каже: «дзвонять на три Ангели!» Або: «вже віддзвонили на третього Ангела», тобто: вже вечір.

117

В Еспанії, принаймні за часи молодости авторки, — не вживалось іншої лайки, як «син Варрави», «дияволів небіж», «чортова сестра» і на т. п.

118

Пишеться: Сант’яґо, в однім слові!

119

Початкове «J» в еспанській мові читається як наше «х».

120

Караван-баш — той, хто провадить каравану.

121

Мелопея — монотонний, ритмований спів

122

Назва, яку дають собі араби, мешканці пустині.

123

Джебраїл — арабська вимова наймення Гавриїл..

124

Араби називають удода «птахом Архангела Гаври їла» й уважають, що побачити цього птаха — є ознакою Божої милости й добрим знаком..

125

Ботанічна назва цієї рослини: «Sparmania». У нас її плекають у кімиатах і доростає вона до дуже високого росту. Цвіте щорічно й гойно, якщо має все, чого потребує.

126

Корріда (corrida de toros) бій биків. Найулюбленіше в Еспанії видовище. Заведене там — іще перед римською владою — фенікійцями.

127

Слово: «тореадор» не вживається в еспанській мові. Це — слово вигадане французами. Бичий боєць зветься: «тореро».

128

…Novia — дослівно: кохана, наречена, дівчина з якою «новіо» хоче одружитись.

129

Еспанські гранди, дійсно, мали це право — не скидати бриля перед королем, бо вважали себе за «рівних йому»…

130

Скажи мені, жінко: якщо забудеться кохання, чи ти знаєш куди воно відійшло?

131

Коли лицаря «пасували» на справжнього, готового лицаря, то на нього одягали пас (звідти назва — «пасувати» на лицаря). А його «дама», котрій він присягав вірність і свою службу, подавала йому меч і остроги.

132

Назвою «румі» араби й магомедани сходу називають усіх взагалі європейців, без розділу народностей, або звуть їх усіх назвою «франки».

133

Це робили окремо особи, переважно ченці-місіонарі. Потім був заложений чин ченців- «Мерседаріїв», які добровільно йшли в неволю до невірних, заступаючи невільників, котрих увільняли зараз же. А коли приходив викуп за такого «замістителя», тоді відпускали й «замістителя».

134

На магометанській вервиці — неподіленій на десятки — відмовляють «правовірні» «1100 наймень Всемогутнього», які мусять відмовити з пам’яті, додаючи до кожного наймення» хвалу: «Нехай буде слава Йому на віки».

135

Людовик IX, Святий (канонізований Католицькою Церквою), син Людовика VIII і Блянки Кастильської 1224–1270. Історичний факт. Сарацинські поети й співаки складали про нього співи, оспівуючи його «доброту, людяність і милосердя».

136

Гузла — не слов’янські «гуслі»! Є це струнний, східній інструмент, на спосіб «балалайки».

137

Біжний тогочасний звичай.

138

Самаркандський пергамент уважали за найліпший.

139

Сааді — славний перський поет (1184–1291). Найліпша його книга зветься: «Ґюлістан» — «Трояндський сад».

140

У старовину, майже всі освічені еспанці знали арабську мову. Ще авторка цієї повісти, за молоді літа цілком вільно володіла арабською мовою, писала арабським письмом (мабуть, як пам’ятка на це лишилась нечительність її дуже кепського письма у «християнських» мовах!). І перечитала чимало арабських творів. Навчили її цьому обидва вуйки, які дуже добре володіли арабською мовою.

141

Ароїди — улюблений маврський орнамент — із стилізованої рослини «арум».

142

У перських орнаментах — а Сааді є перський поет, майже ніколи немає червоної ні жовтої краски.

143

Пишу — як прийнято — «Альгамбра», але вимовляється по арабському і по еспанському: «Альамбра».

144

Альфонсо X (1252–1284).

145

Альфонсо X не тільки поклав основи еспанського письменства, він це був, що склав «Альфонсові таблиці» (р.1252), котрі ділили рік на 365 днів, 5 годин, 49 мінут і 16 секунд.

146

Такий звичай, дійсно існував у старовину, доки не прийшли до Еспанії королі-чужинці. Французи навіть дуже висмівали цей звичай. Казали, що при еспанському королівському дворі «король і його придворні «тикаються» як мулярі чи теслі на будівлі…»

147

Ця сцена — не вигадана. Перед першою світовою війною авторка бачила, як у такий спосіб «бавився у коваля» старший уже віком і дуже високо поставлений перс. Сцена видалась авторці цікавою й небуденною — принаймні, для європейця. Тому й вставила її у цю повість.

148

Арабська «фантазія» — власне не перегони, але більш подібна на кавказьку «джіґітовку».

149

Помаранчевики квітуть — і дають овочі — протягом цілого року, тільки в меншій кількості, як головний урожай.

150

Нехай читач не думає, що «улюблений лев» — вигадка авторки. Приручених — із малечку — левів і тигрів любили тримати на Сході. Ще за молодість авторки, знала вона одного такого прирученого тигра. Мали його в тій родині 15 років. Ходив вільно, ніколи не був прив’язаний чи на ретязі й ніколи не задавив ані курки, ані голуба. Лащився як кіт. Але ніколи не «коштував у своєму житті жадного м’яса.

151

Оповідання про «психологію» лева, не фантазія авторки. Це чула воїна від старого перса, який мав прирученого лева.

152

На Сході дуже люблять солов’їв. Тримають їх у клітках. Але не виколюють їм очей, як це роблять «любителі» солов’їного співу у «культурних» краях Европи, а тримають ці клітки — звичайно дуже великі, — у тіні кипарисів, які дають не тільки затінок, але й злегка «притемнений», ніби вечірнім світлом. Тримають, звичайно, по дві й три таких клітки, де солов’їв є завжди пара: самчик і самичка. Щоб «співаки» могли «суперничати у співі». Дехто з таких аматорів солов’їв, навіть виходячи на прогулянку за місто — «до природи» — бере свого улюбленого пташка з собою.

Розповідають, що згаданий поет Сааді та другий поет Омар-Кайям приносили своїх солов’їв у клітках навіть до коф-хаїне, — каварні.

Взагалі, на Сході незвичайно люблять звірят, уміють приручати їх і «розуміти» їх.

153

Плакальниці не тільки «плачуть» на похоронах. Вони співають — іноді тут же імпровізовані — пісні, в яких хвалять небіжчика, його добрі вчинки, якості. А також потішають словами своїх пісень близьких померлого. Нагадують, якщо це помер батько, наприклад, що діти мають вшанувати його пам’ять, наслідуючи його добрі приклади, щоб бути гідними називатись його дітьми і т. п.

154

Деталі про сарану — з оповідань батька авторки, ентомолога, який провів у Сагарі в оазах більш як вісім років і ніколи не хотів написати своїх про те споминів. «Бо — казав він — більшість людей дивиться на ентомологів не як на вчених, але як на людей, котрим «нема чого робити», ще й до того «несповна розуму». Ніхто б такої книжки не читав, а як би й прочитав, не повірив би. І — перш за все, — не знайшлося б видавця, який схотів би друкувати «таку дурницю» як «згадки ентомолога».

155

Авторка цілком поділяє страх Ібрагімової доньки перед сараною, дарма, що з першої світової війни має п’ять поранень і два військові хрести «за храбрість».

156

Гебрайської мови авторка не знає. Але батько показував їй — мертвого! — саранчука. Зі споду, — на горішній парі крил, — дійсно, ясно видно по два чорних знаки, що дуже нагадують гебрайські літери,

157

Авторка бачила таку церемонію в Єгипті.

158

Так вірують магометани.

159

На Орієнті не тільки варять чи печуть кукурудзяні качани, але печуть на вугіллі й сухі зерна кукурудзи. Вони розтріскуються і є це одно з улюблених «лакоминок» східніх дітей. Нубійські кози, завжди тільки темно гніді, двічі більші за європейських кіз.

160

Так розповідають.

161

«Володарка Східня» — Цариця Савська, Балкіс, що її часто згадують східні байкарі й співці.

162

На Сході існують професіональні байкарі й байкарки, які зі свого невичерпального запасу готові розповідати без кінця-краю. Є це не тільки «вивчені» професіонали, але справжні поети-імпровізатори. Авторка цієї повісти дуже любила слухати їх, у своїх мандрівках Орієнтом. І нічим так не хотіла бути, як одним з них!..

163

Так називають мусульмани Ісуса Христа — «Ісусом сином Марії». Вважають його за пророка, але «меншого від Магомета». Святу Діву шанують як «матір Пророка».

164

За магометанськими віруваннями Лазар був мертвий не три дні, але три тижні. Так чула авторка цієї повісти про воскресіння Лазаря від магометанського мулли, з яким авторка читала Коран.

165

Деталь про «гробницю Лазареву», як і про інші речі у Палестині, авторка черпала з оповідань свого вуйка, римо-католицького священика, який по своєму висвяченню, подорожував Палестиною й багато пройшов сам і таки тими місцями, якими ходив Христос. Хотів пройти шляхом, яким пройшов дон Карльос Лясерда, бо був таки ж із роду його.

166

«Скрізь, де виростають цвіти легенди, є під ними певний родючий гумус (terreau — родюча, добра земля з перегною) правди». — М. Магр

167

Описання Адама — за старовинним портретом.

168

На Сході часто тримали у садах «для окраси» приручених газель та павичів.

169

Антимоній — краска для підмалюваїніня очей і вій та брів. На Сході приписують цій красці ніби вона не тільки «робить гарнішими очі», але й охороняє їх від дуже розповсюдженого там — від гострого світла — запалення очей. На Сході мають дуже дивні — й дуже прості! — ліки. У деяких авторка переконалась на собі, що вони дійсно помагають. Так, від вічної праці при якій треба було приглядатись (як археологові) до дуже дрібних написів, узорців, то що (не говорючи вже від писання та читання), авторці дуже докучало те, що набрякали повіки, були червоні й палили. Европейські — тогочасні! — лікарі казали, що на те — єдина рада: не читати, не писати й кинути праці, при яких треба напружувати зір. А перський «хакім» (лікар) порадив: носити завжди, не скидаючи ані на ніч, дуже важкі сережки. Всеодно які — аби важкі. І що ранку та що вечора промивати очі трояндовою водою. Як нема її — то звичайною боровою водою. Неприємне запалення пройшло, й нині, — у 70 років, — окуляри вживаю тільки при читанні чи письмі.

170

Domine magister, Сіді му аллім — означають те саме: «пане вчителю!» (Не утруднюю працю переписувачеву даючи арабський текст!

171

Venite cito, Та алл гене — йдіть швидче!

172

Маймун — малпа, кара маймун — чорна малпа.

173

Сорбет або шербет — розтерті з цукром або медом овочі. Може бути й зі зварених у цукрі конфітур із троянди (тільки «столистої!»), помаранчевих цвітів або цвітів білої акації. Тоді треба додати води. Розмішане добре, мусить бути тільки на пів заморожене.

174

Бабуїн — північно-африканська малпа, з довгою головою й коротким хвостом.

175

На Сході — як і в Еспанії — часто замість леду вживають снігу, що його привозять із гір.

176

Сцена з бабїном — не вигадана. Авторка знала в Ахені, у Німеччині, доктолра Шустера, який мав таку малпу. І та малпа «варила» пані докторовій каву. Доктор розповідав, що вичитав таке у Брема. Хотів пересвідчитись, чи це — правда, купив молодого бабуїна у Гамбурзі і дійсно навчив його «варити каву».

177

Малпи дуже не люблять, коли з них сміються. Але коли їх хвалити й гладити та давати їм «за викон» солодощів або овочів — дуже легко навчити їх усьому. Так, принаймні, запевнював доктор Шустер, що його бабуїн не тільки «варив» каву, але ще й «подавав» її на підносі.

178

Сіді — «пан».

179

Дервіші — маометанські ченці. Сарацини називали «дервішами» також, або «франкськими дервішами», і християнських ченців.

180

Студіоля — перенятий від італійців звичай улаштовувати бібліотеки, які, одночасно, служили й кабінетом, в якому вчені працювали.

181

Таке волосся мав і батько авторки.

182

Деталі, назви замків і фортець — історичні. З «Історії хрестових походів» — імпозантної праці.

183

Цей «лицарський роман», який дійсно був історичним фактом, був темою незчисленних пісень трубадурів. А пізніший французький поет, Едмонд Ростан, написав прегарну п’єсу «Самотня царівна».

184

Остання деталь — історичний факт: Мелісенда, володарка Тріполі, — або як часами писали: «Тріполісу», — яка мала одружитися з візантійським цісарем Емануелем Комненом і була його нареченою — ніколи з цим цісарем не одружилася, а стала чорницею-кармеліткою в дуже молодому віку.

185

«Блукаюче світло» — дійсно чарівне явище. Авторка бачила його й «закохалась» до «казкової землі» — Волині, як лицар до красуні. Зрозуміла, що тільки на Волині могла народитись така поетка, як Леся Українка і такий твір-перлина як її «Лісова Пісня». Що таке «блукаюче світло» — не знаю. На Волині мені висвітлювали, що це — випари мочарів, якісь «блукаючі вогники». Каміль Фляммаріон, знаний французький астроном, приятель мого батька, гадав що це — так званий «зодіякальний» світляний феномен. Я на астрономії не знаюсь, то ж не берусь висвітлювати. Констатую тільки факт, що бачила цей чарівний феномен.

186

«Слово стало тілом»

187

«І Слово стало тілом».

188

«Бинда» замість «стрічка» і «флояра» замість «фуяра» чула авторка від волинських селян.

189

У 1937 р., коли по-перше була видана повість «Предок», галицька критика витикала «безсенсовність» «прокляття цілого роду». Я — не берусь судити «сенсовність» чи «безсенсовність» стародавніх леґенд, анналів, хронік. Бачу в них поезію, красу. Крім того: вони, певно, мали якусь підставу бути записаними, коли ними займалися хронікарі. А я — як перська байкарка! — тільки переказую те, що читала в старих анналах та хроніках. Крім того, бачу в цих сумних — аж трагічних! — легендах, вплив Півночі та сумної, меланхолійної вдачі людей півночі, на розділ від радісної, безжурної вдачі людей Півдня.

190

Лебідь — по данському: «сван». У мові норманів: «Швено». Вікінги — власне були пірати. Але за ті часи вважали, що піратство — почесне «ремесло», бо вимагає сміливости не тільки в бою з людьми, але з морем, хуртовинами. Самі ж себе вікінги вважали за «володарів моря».

191

Наперстянку — Digitalis, — уважали за чарівну рослину в Північних країнах (Данії, Швеції, Норвегії).

П. Ол. Моха чомусь дуже хвилюють «чорні барви», «незгідні із християнським світоглядом» (стаття «Наталена Королева у 70 річчя», ч. 38, 24 вересня 1958 р. часопису «Шлях»). Авторка мусить пригадати шановному критикові, що «Предок» є повість, у якій зібрані деякі леґенди роду. «3 пісні слова не викинеш»! А що легенди північні — сумні, трагічні й песимістичні, — то це особливість психологічна людини Півночі! І ще тільки більш підкреслює спокійно-радісний погляд на життя людей Півдня.

Коли б авторка «проповідала», або притримувалась цього погляду та «нехристиянської віри у фатум», то, певно, не відважилася б написати ці сумні легенди, «боячись накликати на себе лихий вплив» — чи «відгук» того «північного прокляття..»

Зрештою: чи ж автор не має права писати так, як йому хочеться, а мусить притримуватись способу думання критики? Авторка ж не протестує у пресі, коли їй «нав’язують» думки, яких вона не тільки ніколи не мала, але й мати не могла! Як, нпр. — у тій самій статті — що «авторка щораз більше причалює своєю творчістю до українських берегів» (про «Легенди Старокиївські», які були написані ще до першої світової війни для… французької преси! А потім були відкинені в Галичині, як «не маючі нічого спільного з Україною» за словами п. Д. Донцова! І вийшли друком лише в 1942 р., бо… авторка нічого іншого тоді в своїй теці не мала!

192

Не на Волині, а вже на Київщині авторка здибала нащадків цих де Кастро. Але на Волині й Поділлі було чимало чужих родів, головне італійських, що прийшли з польською королевою Боною Сфорца та з польським королем, яким був якийсь час Генрих III, французький король (як, наприклад, дуже знаний у Франції рід де Колюс), чи де-Бальмен, француз походженням, який знав українську мову та говорив нею ліпше за родовитих українців.

193

Сіді Аадам — пан Адам. В арабській висловності наймення Адам має звук подвійного — а.

194

Агаряни — діти Агарини. Так називали християни арабів. Самі ж себе вони називали: «сарацинами», тобто дітьми Сари.

195

Омар Кайям — один з найславніших перських поетів.

196

Світло місяця у східніх країнах, справді, таке ясне, що авторці трапилось одного разу прочитати при місячному світлі, без жодного іншого освітлення, дрібне письмо поштової розписки.

197

Цей звичай існував іще в Персії перед першою світовою війною.

198

Гепард — хижак із роду леопардів, оцельотів і т. п. Живе в Азії, трохи менший за леопарда, але так само розбарвлеяий — цяткований теміно-гнідим по світло жовтому тлі. Дуже легко приручається й звикає до людей. У Персії та Індії гепардів тримають замість ловецьких псів. Бо в Персії — пес є у великій погорді, як «тварина нечиста» (однаково, як і свиня). Крім того, кажуть, що при ловах на тигрів — жодний пес не відважиться йти проти тигра. А гепардів треба всього тільки два, щоб подолали тигра.

На жаль, авторка не може присвідчити, чи це дійсно так. Бо як не просила, але її ніколи не схотіли взяти з собою на полювання на тигрів, як на «занадто небезпечну забаву».

Але гепарда авторка мала. Звався «Пешкеш» і був якнайласкавіший й наймиліший кіт. «Воркотів» — трохи голосніше за кота, само собою! — коли був задоволений, спав у ногах, на ліжку, «дмухав» як незадоволений кіт, коли щось йому було не до вподоби. Загинув від запалення легенів, не зніс європейського підсоння!

199

Імам — вища духовна ранґа.

200

Історичний факт. У маврів існував звичай, що коли якась жінка хотіла бути вченою, поеткою чи філософом — по «іспиті», що тривав три, а то і п’ять років, — на зібранні імамів, суддів та інших урядових осіб, вона складала шлюб, що ніколи не вийде заміж, не заложить родини, але цілковито віддасться науці або мистецтву. Тоді відкладала жіночу загортку, якої більше не носила. Цим, ніби символічно зазначувала, що «вирікається жіночости», перестає бути жінкою й стає «рівною мужам».

201

Дійсна особа.

202

Історичний факт.

203

Спосіб мови Хадіджі — не фантазія авторки. Так висловлюються у хвилини ніжности, приятельства орієнтальні жінки, серед яких авторка мала чимало приятельок. Одна, наприклад, як доказ щирого свого приятельства дуже вмовляла й упрошувала авторку, аби вона… стала жінкою її чоловіка! «Щоб бути завжди з тобою разом, нероздільно, як очі в обличчі!» — вмовляла мила приятелька Хараза. Наймення її означало: «Самоцвіт».

204

Невільниці кадиксанки (родом з еспанського міста Кадіксу) цінились дуже дорого, бо вважали їх за найліпших співачок, танцюристок і вишивальниць золотом.

205

Невільники й невільниці слов’яни з давен-давна цінились дуже як раби-педагоги чи рабині-пістунки, хови. Вміли дуже добре обходитися з дітьми, самі ж — дуже легко навчались чужих мов і різних наук. Відомо чимало таких педагогів. Наприклад: педагог, що навчав філософії велику Клеопатру, був «із берегів Бористена» й звався Архибій. Учитель Юліяна Апостата, також родом із Бористена, звався Мардоній.

206

За давні часи було у звичаї: коли якась самітня жінка (вдова, або дівчина-сирота) не могла з яких-небудь причин стати черницею, то мешкала «як світська гостя» у манастирі, хоч би й усе своє життя, до смерти. Ходила на всі служби Божі, не виходила поза стіни манастиря, але приймати відвідини у «говорні» могла. Одежу носила світську. Чорну, коли це була вдова, сіру або білу як що це була дівчина. За їжу, утримання і т. п. — не платила. Коли була маєтна — лишала по своїй смерти свій маєток манастиреві. Якщо була вбога — працювала на манастир як вишивальниця, швачка, вчителька — якщо була освічена, або працювала в лікарні, тобто, говорячи сьогоднішньою термінологією — як фармацевтка. Бо більшістю ліки (переважно рослинні) виробляли манастирі, переважно жіночі, бенедиктинські.

Цікава деталь, мало кому відома: перші «листоноші» чи «поштарі» були Капуцияни. Бо, як орден «жебрущий» (не сміли мати запасів — тільки мусіли жебрати ранком, на той день) ходили що дня жебрати з дому до дому. При тому — як подяку за поданий дар — брали листи, пакунки й доставляли їх куди слід. Коли на дальшу віддаленість — передавали до другого капуцинського манастиря, а той доставляв, або передавав іще дальшому.

207

У старих родах, було звичаєм давати дітям здебільша те саме наймення — принаймні старшому синові. Тому в родинних анналах чи записах завжди за цим найменням стояла цифра: І, II, III, і т. д.

208

Історичне. Альфонсо X, як повдовів, дійсно оженився з мавритянкою, донькою ґранадського еміра, яка була християнкою. І старший їхній син, Альфонсо, був першим Лясердою. /Попри поетичність, легенда цілковито неісторична — серед коханих жінок короля Альфонсо не було жодної мавританки чи мориски, а матір’ю першого ла Серди, не Альфонсо, а Фернанда, була третя дружина короля Альфонсо Х, Віоланта, інакше Йоланта Арагонська, принцеса Арагону та королева-консорт Кастилії, по матері — онука угорського короля Андраша Другого та племінниця святої Єлизавети Угорської. Фернанда не усунули від влади — він помер наглою смерю в молодому віці, а його синів відтіснив від трону дядько, дон Санчо. Боротьба між ними і ввійшла в історію під назмою «війни інфантів Ля Серда» / — Прим. упор.

209

Мабуть тому, що не хотіла охреститися.

210

Так передає леґенда й родинні аннали.

211

Цікаво, що й авторка цих рядків, має також цей «знак» на правій стороні коло підборіддя. За молоді роки робив він їй прикрості — не гірш, як тій Хадіджі!

212

Ґранд — магнат, ґрандеца — магнатський круг, вища шляхта.

213

Валінана — арабська назва Волині.

214

Масуді та Ібрагім-ібн-Якуб — старовинні, маврські автори, які, дійсно, подорожували по Волині й описали свої подорожі й землі, що бачили.

215

Протокура — вперше острижений, себто недосвідчений, наївний.

216

Пара паїнта тавта — поминаючи все те.

217

Полос ону — дослівно: «ослятко», в значенні — «недоросле дівчатко».

218

Іскандер — східня форма наймення Олександер; Олександер Македонський — улюблений на Сході герой.

219

Меджнун і Лейла — східні «Ромео й Джульєта», романтична пара закоханих.

220

Аадам (з двома а!) по арабському значить: «людина», «муж».

221

Наймення це пишуть часами: Маргіяна. Це — невільниця з казок «Тисяч і одної ночі», казка про Алі-бабу та сорок розбійників.

222

Каді — суддя.

223

Подорож шейха Масуді на Волинь, до Володимира Волинського (міста). Приблизно в X столітті. Арабський рукопис.

224

«Троянда пустині» — не троянда, а рослина виглядом ніби цілком суха, гнідо-жовтої барви й скручена в клубок. Покласти її до води — вона розпустить листки, які зм’якнуть і утворить широку розетку, яка нагадує фантастичну квітку.

225

Хаджі — титул прочанина, який був у Мекки. Має право на цей титул ще й той, хто прочитав — студіюючи — цілий Коран і часто перечитує VII розділ із Корану.

226

Джіян Азір дійсно існував. Але в пізнішому часі.

227

«Святе Світло» — наука Заратустри, була переслідувана у Персії від магометан і багато визнавців «Святого Світла» перенеслося з Персії до Індії, або ісповідували свою віру — в Персії, — тайно, як це робила родина Іскандерова, першого дружини авторки.

228

Жодної загрози не могло бути від Джіян-Азіра. Був бо це володар знаний зі своєї людяности й любови до мистецтв і наук. Навіть християнські церкви й манастирі будував.

229

«Гурії» — за віруванням магометан це — «райські діви», так би мовити — Ангели-Діви, які зустрічають «правовірних» у брамі раю.

230

Місячна веселка — дуже гарне й рідке явище, незвичайної краси.

231

«Почекати повного місяця» — зачекати цілий місяць

232

Рей або рея — поперечина, до якої прив’язане одно з прямих вітрил.

233

Такеляжі — всі загалом снасті на кораблі. «Стоячий» такеляж — той, що ним закріплені щогли, стеньги, бугшприт і т. п.

234

Кормах, а не «кермах», як виправили мене у першому виданні. Бо «корма» — це є задня частина корабля, А «керма» — це є «руль» (по-московському), яким керують при плаванні. Тому по-українському цілком правильно називається: керма.

235

Джіни — духи східніх вірувань.

236

На червоний, у стручках, перець — «паприку» є чисто-українська назва: «перчиця».

237

Наймення «Зорая» означає: «Вранішня Зоря».

238

«Половий» — барва світло-гніда, трохи до сива, як барва, що її нині звуть: «беж».

239

Старо-українське слово: «когути піють», «запіяли» замість «півні співають», «заспівали».

240

Мандруючи степом брали із собою півнів, щоб «сповіщали час».

241

Гепарди — справді вірні й прив’язані до людини. Авторка знає це з досвіду, бо мала такого гепарда. І він не відходив від ліжка авторки, коли вона була хвора. Коли ж хворій давали лік, або їжу, гепард намагався понюхати, немов щоб переконатись: чи нема чогось шкідливого?

242

Полог — старе, українське слово: мустікера, тонка, але дуже густа заслона.

243

Ліщинових, бо існувало переконання, що «на лещину не йде ані гад, ані скорпій (скорпіон), ані тарантул».

244

Пригоду з дрохвами розповідав авторці кримський, старий татарин-пастух. Ніби таке було з тим пастухом, коли він, ще хлопчаком, заснув у степу. Бо дрохви, ніби, дарма що боязкі, але дуже цікаві.

245

Бортня — примітивний вулик.

246

Бутинка — старе, українське слово.

247

Вайделятки — старо-литовські жрекині. Віра стародавніх литвинів була — як можна передпокладати — подібна (якщо нє та сама!) до друїдизму. Бо друїди, коли їх вигнано із Франції (за перші віки християнства), помандрували до побережжя Північного (балтійського) моря. Там осіли в лісах. На Литві поганська віра — а саме друїдська — затрималась аж до XII ст.

248

Р. 1937, коли по перше вийшла повість «Предок», критика (пані О. О. Дучимінська у «Новій Хаті») закидала авторці, що «не знає української історії і побуту». Що авторка не знає галицької історії й побуту — це цілком справно. Але Україна складалась не тільки з Галичини. До України входила ще Наддніпрянщина, Волинь, Подолля й частина Литви та Білоруси. Скрізь були свої звичаї і свій власний побут. Авторка описує ту частину Волині, що прилягала до Литви. А тут були й замки, й звичаї може інші, як у Галичині.

249

«Добрим намистом» називали на Вел. Україні коралі (правдиві).

250

Легенду, що ягоди калини й самоцвіти звані «гранати» утворилися з краплин крови «поляглих за правду» авторка чула саме на Волині. Взагалі, авторка вважає Волинь за «гніздо легенд», одна поетичніша за другу. Коли б було інакше — не дала б ця земля Волинська такої визначної поетки як Леся Українка.

251

«Чорна смерть» — чума, яку заносили найчастіше з Бендер, як свідчить народня лайка: «чума бендерська», часто вживана на Вел. Україні.

252

Назви, які нарід давав чумі.

253

Стира — жіночого роду!

254

Мова вживана в цьому розділі — тогочасна. Спеціяльно вистудіювана авторкою!

255

Історично. З родинних документів.

256

Тея — здрібніле: Теофіла.

257

На Литві й Волині, що прилягає до Литви, жінки вишивали собі на сорочках, на плечах хрести, щоб їх не змішували з «нехрищеними» литвинами.

258

Раїна — Раїса, або справніше: Іраїс; Фаїна — Феона, Фіона.

259

Різні приказки та вірування старо-литовські авторка повторює за тим, що чула від своєї бабуні (матері свого батька) також литвинки. Різні вірування в «силу дерев», «голоси лісу» — приводять. на думку, що литовська поганська віра була, справді, дуже близька друїдозмові..

260

«Бувайта» — не «бувайте».

261

Драби — узброєні замкові люди: варта, вояки.

262

Леч — тільки.

263

Істно — істино.

264

Цюра — джура.

265

Барзе — дуже. Все це старовинні українсько-литовські вирази, що їх тоді вживали.

266

Познаває — пізнає.

267

Іскритись — укритися.

268

Тоно — тільки.

269

Ізбестився — здичавів.

270

Півчвартаста — 350. Все це — старі вирази.

271

Буква — плід, насіння букове.

272

Пасіка — галявина, а не в сьогоднішньому значенні.

273

Журавлів на Волині називали: «веселики» — щоб «жури не накликати» словом «журавель».

274

Журавлі дуже легко звикали до людей, ішли як їх кликати, дозволяли себе гладити; ніт — старий вираз замість «ні».

275

Ґервіс, ґерва — литовське слово, яким на Литві називали журавлів.

276

Кружалиці — покраяні до сушення яблука й грушки; губи — гриби.

277

Пустопаш — без догляду; бахмат — татарської породи кінь: невеликий та волохатий

278

Солільник — що «засолював», консервував у солі.

279

Корделяс — дика, ловецький ніж; оштєп — спис (литовські слова); їзда! — їдемо! — старе українське слово.

280

Сиз-орел — не «русицизм», але стара, українська форма.

281

Як став — «я тут стою», старовинний вираз; тра — треба.

282

Історично: з роду Масальських, що мали землі на Литві й коло Володимира Волинського двох святих було у Лаврських печерах.

283

У Дубні був домініканський кляштор.

284

Хова — вихователька, з московського на Україні казали: «няня»; хова— старовинне, українське слово.

285

За старі часи діти не знали що таке гроші і яку ціну мають. Їх цьому не вчили.

286

«Чорнина» — дуже смашна, литовська юшка з дичини.

287

Так бувало за старі часи на Україні й на Литві. В Еспанії — за дитячі роки авторки — їли всі за одним столом, до останнього слуги. У літньому мешканні авторки, коло Сан-Люхар, на самому півдні Андалюзії, було крім слуг і працюючих ще 16 пастухів (випасали биків на «корріди» — бої биків). І всі, до останнього підпаска, сідали до обіду й до вечері за одним столом із панами.

288

Билиці — дійсність, те що «справді було».

289

Милостива пані — не «чехізм», а стародавня, українська формула.

290

Угри — Мадярщина; «од від нас» — вираз із Підкарпаття, де втрималось чимало архаїчних форм.

291

Хитрі — зручні, вправлені; надпис цей на радниці в Бардієві існував аж до другої світової війни.

292

Гудець — музика, музикант; странний — мандрівний.

293

За середньовіччя було таке переконання, що будівля тримається ліпше, коли розчинять вапно яйцями, а не водою. У такий спосіб будовано за Карла IV й славний Карлів міст у Празі. Це історичний факт.

294

Лікувальні купелі, лічива вода; Орсаг — шлях. Мадярське слово, яке ще й досі вживається як «українське» на ГІідкарпатті.

295

«Води довольні» — підкарпатський вираз — «води досить»; невля — голота, голитьба, жебрак. (Підкарпатський вираз.)

296

Най заплатить пан Бог — не «чехізм», а старий наш вираз.

297

Уконтентований — задоволений; сторонники православ’я на Україні замінили слово «пан» (уважаючи це за «польонізм») словом: болярин, від московського «боярин».

298

Взивати — прозивати.

299

«Йов регельт» — доброго дня, «Йов регельт киванок» — доброго дня бажаю (по мадярськи).

300

За ялмужну. — В тому, як говорить Ковдуш, авторка дала взірець того, скільки було у старовинній українській мові чужинецьких висловів, виразів, так само стільки було там і старослов’янських форм.

301

«Брати Струсі» — про цих «братів Струсів» є дума, дуже улюблена кобзарями й лірниками.

302

Ік мені — до мене, стара форма, на Підкарпатті вживають її ще й нині,

303

Теплий-найтеплий — паркий, дуже теплий, старовинний вираз, на Підкарпатті ще й нині вживають його; захолод — холодок, тінь.

304

Тарантовий — чорно-білий.

305

Очертом — тобто: кругом, по лінії берегів.

306

Притьмом — настирливо. За ті часи, повінчані в церкві молоді не сміли мешкати разом, доки не відбулося «весілля», тобто — весільна врочистість з обрядами. Бо в церкві — це був «шлюб», а «весілля» — весільна вечеря з піснями і обрядами, що часами були дуже старовинні — аж від поганської доби.

307

Пиво варили дома, вино купували або від мадярів, або італійське.

308

Бурграв — каштелян, управитель чи «домосправець», як тоді казали ще, замковий; мечники — виробці мечів; ножевики — робили тільки різні ножі, але не зброю; вірменів у Львові, за ті часи було багато; замкнувем — замкнув.

309

Темний — сліпий; позирає — бачить; през — скрізь, через; живота — життя. Старі вирази.

310

Поламни — зламай; проміждо — між собою; лаціна — латинь; веремія — заколот; ож — хоч би; снов — знову.

311

Приліжно — пильно.

312

Легенда про «щасливу країну, попа Івана, де нема зла, хворіб, несправедливости і самої смерти», — була популярна тоді по цілій Европі.

313

Богочтець — що шанує Бога; адамант — диямант, якому приписували чудодійну силу.

314

Український «відгук» легенди про Св. Ґраля!.. Авторка чула цей переказ саме від сліпого лірника, під Київською Лаврою.

315

Підлий, підліший — поганий, гірший; вживали це слово в такому глузді.

316

Рід анемони, червоної барви. Приписували їй вплив на полегчення хворіб серця.

317

Вирази, які авторка чула від кобзарів та лірників, якими цікавилась, бо бачила в них «спадкоємців Гомера» на українській землі.

318

«Додавати жалощів» — прикрашати спів хроматичною треллю.

319

Старовинний вираз, не русизм.

320

«Челядна ізба» — не «русицизм», а старе, українське слово.

321

У замках були свої ремісники на всі потреби

322

Ісхожає — доходить.

323

Старовинний наш вираз.

324

Сатанаїл — наймення Диявола у народніх, українських апокрифах.

325

«Баніта» — вигнанець; хирен — слабий; ся — себе (стар, форма).

326

Цю легенду авторка чула від прочан, що приходили до Лаври й залюбки розповідали «дівчатам нерозумним» подібні речі. А що авторка на такі «влови легенд» ходила одягнена в українське вбрання, з намистом і стяжками, то побожним прочанам і в думку не могло прийти, що дещо з цього колись буде надруковане.

327

Странний — мандрівний.

328

«Зілійниця» — жінка, яка знає лікувальне зілля та як його приправляти й що ним лікувати; сушарня — не тільки місце де сушать овочі («крижаниці») чи гриби, але й така «лябораторія-лікарня» зілійниць, що їх мали в кожному литовському замку. За ту добу, про яку йде оповідання, на Волині був ще великий вплив Литви.

329

«Сивак» — горщик із «чорної» глини, яка при випалюванні ставала сірої барви. Такі горщики робили на Волині. На Київщині — переважно у Василькові, — виробляли горщики із глини червоної; на них яскравіш видно грецький вплив. На Волинських — цього вплину нема.

330

Намисто з глини, випаленої, полив’яної, також. Бо скляне намисто за ті часи було дуже дороге, майже в однаковій ціні, як справжні коралі звані: «добре намисто» або бурштин. Але бурштину дівчата не носили. Було це «вдовське намисто», бо вдови коралів не носили.

331

3 Угрів —із Мадярщини. За ті часи, українці з Мадярщини (Підкарпаття) мали постійний зв’язок з українцями на Великій Україні (Придніпрянщині); «босорканя», «босорка» — відьма, мадярське слово. Авторка ще знала одну таку «босорканю»-зілійницю.

332

Коливо — риж із родзинками й медом, ритуальна страва-офіра (згадка на поганські «офіри мертвим»!), якою «коливали» — очевидно, назнаючи цим рух офірний при богослужбі за мертвих. По богослужбі «коливо» розділяли між тими, хто брав участь у тій богослужбі: духовенством (про яке була звичайно окрема порція на окремій тарелі), та кревняками й приятелями померлого.

333

Шинку, пушти — замість: синку, пусти; «Матінки» — стародавній, друїдський культ «Матерей усіх речей», який зберігся дуже довго в литовських повір’ях; стверджує гадку, що литовська, поганська віра була друїдизмом; заздалигоди — заздалегідь, старовинна форма.

334

Морена — богиня смерти у слов’ян.

335

Одрина — спальня, старе слово.

336

Це — не фантазія авторки, але історична деталь.

337

«Римськими вікнами» називали тоді вітражі: вікна, зложені із барвних частин скла.

338

Історичний факт: були це жиди з Праги, які, власне, розбудували Бердичів, що своєю архітектурою вузьких вуличок сильно нагадує празьке «гетто» — жидівську частину міста Праги.

339

Ірха — груба шкура; інтролігатор — майстер, що робить палятурки на книги.

340

Св. Гіяцинт — дійсно «київський» святий, домініканець. На місці, де був той кляштор домініканський, пізніше було передмістя київське «Преорка» або «Пріорка».

341

Стригольники — православна секта, яка появилась у Новгороді в XV столітті.

342

Домініканці носять білий габіт і чорний, довгий ллащ.

343

По деталях гербу можна було пізнати — й розшукати, — наскільки близько споріднені роди.

344

Св. Фернан ІІІ, дійсно, канонізований святий. Пам’ять його святкується 30 травня.

345

Коралі бувають здебільшого білі, гострі, як галузки покриті намороззю. Звичайно, для обрібки вони не годяться; їх «ловці коралів» не беруть, а шукають червоних або рожевих.

346

«Пригород» — перший двір, перед «почесним двором» — за другою брамою.

347

Італійських архітектів було в Україні найбільше.

348

Созиніяни, справніше: «социніяни» — єресь заснована в Польщі 1533 р. італійцем Социно. Не визнавала Св. Трійці й божества Ісуса Христа.

349

Кляштор св. Варвари в Бердичеві, спочатку — кармелітський, потім — камальдулів. Потім кляштор був скасований і лишився тільки дуже гарний, старовинний костел, а в ньому дуже славна — і від православних у пошані, — ікона Святої Діви «Бердичівської».

350

Німчин, жидовин — старовинна форма.

351

Контрефект — портрет; «негербований» має два значення: 1) не шляхтич, що «не має гербу», або: 2) виучений якомусь реместву, але не принятий до «цеху», а працюючий «на свою руку» — приватно.

352

В Еспанії є звичаєм давати при хрещенні кілька наймень (авторка, охрещена в Еспанії, має шість хресних наймень). Це робиться: «щоб дитина мала більш святих заступників та охоронців». І часто хлопцям дають наймення «Марія» (не Маріям!), щоб Свята Діва його охороняла!»

353

Визина — старовинна назва риби-осетра, що її давініше було багато в Дніпрі. «Осетрина», осетер — узято з московської мови. Українська назва була: визина. Цікаво, що ця старо-українська форма лишилась у московській мові: «вязіга» — хрящ, із похребтини визини чи осетра, який дуже ціниться як додаток до начинки пирогів на Придніпрянщині, а ще більш — у Московщині.

354

Алтабас — дуже міцна й товста шовкова матерія, що переважно вживали її взимку.

355

У старі часи вважалося, що треба було не тільки частувати, але ще «припрошувати» чи «примушувати» щоб вони їли й пили.

356

Ґуїльєльмо де Кастро — дійсно, історична постать. Нащадки його ще жили коло Житомира перед першою світовою війною. Альбігейці — єресь, яка постала у XIII стол. на півдні Франції в місті Альбі, звідти назва: альбігейці або «катари» — чисті (з грецької мови), як вони називали себе самі, бо — ніби то тільки воїни мали «чисту», нічим не «зіпсовану» віру. Занесена була ця єресь до Франції з Болгарії. Рекомендувала вона дуже суворі пости, радила не вступати в подружжя «щоб рід людський перевівся» а з ним — був би «знищений гріх». Світ, «а їхню гадку, створив не Бог— а Люцифер, якого вони називали: Люцібель. Рекомендували також і самогубство, як спосіб «знищити гріх», або принаймні «одного грішника».

357

Волохами, волошками називали у старовину мешканців Румунії, себто румунів. Але іноді називали «валахами», «влахами» теж і італійців.

358

Ченці-капеляїни за ті часи були також і лікарями, але бо й аптекарями в замках.

359

За середньовіччя освіта була майже цілком у руках Церкви чи духовенства-ченців.

360

Авторці довелося особисто пересвідчитися, наскільки «чужинці», які оселились в Україні, полюбили цей край, зжилися з ним, «втілилися», так би мовити, до нього. Року 1919 авторці довелося бути, якийсь час, передкладчицею в Українському Міністерстві Закордонних Справ. Там авторка — зі здивуванням дуже щирим! — пересвідчилась, що найліпше володіли українською мовою такі «українці», як: граф де Бальмен, панна Тереза Берґоньє, Ян Карашевич — Токаржевський. А такі «корінні» українці як панна Гудим-Левкович, родина Тарновських, а такі з «типово-українськими прізвищами як Кравченко, Ковбасюк — наймення не вигадані! — або не вміли зовсім по-українському, або дуже кепсько. Панна Гудим-Левкович не вміла навіть відповісти: «так!» або: «ні!» А казала: «да», «нєт».

Де Бальмен був давній французький емігрант, і жив завжди ціле літо, аж до осені глибокої, на селі, на Чернигівщині. Інакше — був це старшина (навіть генерал) царської Гарди. Тереза Берґоньє була донькою француза, що мав у Києві театр і готель та маєток — чи віллу — на селі, де, звичайно, також родина Берґоньє проводила літо. Ян Карашевич-Токаржевський, литвин, якого особливо поважаю за те, що завжди виправляв, коли його наймення «виправляли» на «Іван». Казав: «Ні! Ян — бо я литвин!»). Отже, ті на Великій Україні, хто жив на селі й бачив зблизька, що є «український нарід» — знав його мову й рахувався з нею. Ті ж українці, що мешкали в містах, знали — і поважали! — тільки «мову панську», але не «простонародну».

361

«Відслонились Божі таємниці».

362

«Мати Божа Кормителька» — образ дуже улюблений за ту добу. Зображалась Пресвята Діва як кормить Дитятко-Ісусика. Вірили за ті часи, що де є такий образ — там «не забракне поживи ані людям, ані тваринам».

363

Прошу не шукати «погансько-детерміністичний клімат вітаїзму незгідний із християнським світоглядом»! Не можемо це «відкинути», бо пишеться про світогляд литвинки XV століття, а Литва щойно тоді приняла християнство. Ясно, що світогляд людей того часу не міг бути як світогляд людини сьогоднішньої. А «пояснювати» й «висвітлювати» це у тексті, це — псувати стиль, псувати повість, перетворювати справжню літературну річ на дидактичне навчання або на проповідь. Я не є парох, і не виголошую Слово Боже, але я тільки письменниця історичних повістей і моє завдання — утворити атмосферу того часу, про який пишу: дати її відчути читачеві!

364

Назви взірців на тканинах.

365

Ця молитва була дуже популярна за Середнєвіччя.

366

Пристріт — зурочення, хвороба «наслана злим оком» чи «викликана лихим поглядом». Ще перед першою світовою війною по селах на Великій Україні вірили у «пристріт».

367

Церемонія яка вживалась при «лікуванні» від «пристріту».

368

Заклинання «семи дівиць» записано авторкою від одної старої прочанки, яка прохала авторку «вказати, де є у святій Лаврі образ св. Лідії, володарки над пропасницями й лихоманками, бо «тільки вона їх зціляє!»

369

Богумила — українська форма наймення Теофіля, Тея; Ляля — здрібніле від Євлялія.

370

Такий кошмар увижався самій авторці в дитячих роках, як була хвора.

371

«Бабкою» називали на Україні асистентку при породі, акушерку.

372

Нехай шановні критики не шукають «антихристиянських тендеицій», «песимізму» та інших «страхіть» у написаних рядках. Я тільки переказую стару, родинну легенду… Не моя вина, що хтось, колись її сказав! Мені вона видалась цікавою — існують же в європейських літературах легенди про «Білу Пані», «Доктора Смерти» чи «Дон Хуана Теноріо», який «бачив свій власний похорон»! І жадній критиці жадного народу не прийде на думку брати ці без числа перекази, перерібки й т. п. за якусь «протихристиянську» пропаганду «поганських вірувань у долю» й т. п.

373

Азраїл — Ангел Смерти у мусульман. Відбирає життя у смертельників поцілунком. За віруваннями мусульман — душа людська по смерти мусить пройти «Мостом Віри», який не є ширший за лезо ножа, над «безоднею неіснування». Якщо віра душі похитнеться — вона впаде до «безодні неіснуваніня» й ця «поглине її безслідно». Коли ж залишиться «певною у вірі», то перейде цим мостом у Рай вічної блаженности.

374

У старовину казали «крижма», а не «хрестини». Хрестини — пізніше слово.

375

Наймення — історично-справжнє: він дійсно так звався й це ім’я «Кашпар» часто повторювалося у роді Дунін-Борковських «у пам’ять пра-бабуні Марії-Зораї, що прийшла із Святої Землі».

376

У Бердичеві був славний Камальдульський кляштор із друкарнею. Перші бердичевські Камальдули «від св. Варвари» почали видавати календарі та ще й із «передповіддю погоди!» В Дубні ж були Домінікани.

377

Дидаскал — «навчитель», «віроучитель».

378

Законник — чернець. Старе українське слово. Бо той, хто вступав до кляштору «приймав закон», тобто «реґулу» св. Василія Великого, св. Бенедикта чи якусь іншу. Найстарша була регула св. Василія Великого. її взяв за взірець і за нею склав свою «регулу» (правила кляшторного життя, молитов, богослужень й праць) св. Бенедикт. Це — найперша й найстарша перерібка чи опрацьовання регули св. Василія Великого. По бенедиктинській реґулі вже складались інші.

379

«Чорноризцями» називали православних ченців, бо ходили тільки у чорних рясах. Не мали білих (як Авґустиніяни, Домінікани) чи гнідих (Кармеліти, Францішкани, Капуцини) габітів, як ченці католицькі.

380

Ведля — по, для (старовинна форма); ралець — турнір «колбище» (старовинне слово); літь — личить, як личить.

381

Нехай не закидають авторці, що в постаті отця Елпідіфора «висміяла православне духовенство»! Отець Елпідіфор — списаний «з натури». Був це священик при кавалерійському відділі, за першу світову війну, при тому ж відділі була й авторка як молодший лікар у Червоному Хресті. Священик у дійсності звався отець Патрикій і авторка була з ним у найліпших відносинах. Він її звичайно «тітулував»: «Сестричко-цілителько, душечко Божа». Був українець. Прізвища не пам’ятаю, а може й не знала його! Бо всі називали його «отець Патрикій». Спосіб висловлюватись — списаний із його способу говорити, бо я церковно-слов’янської мови не знаю. І о. Патрикій часто, «щоби пояснити» мені, католичці «латинянці» свої промови, вставляв грецькі слова. Був дуже освічений. Дуже поважаю його за один його вчинок. Якось, один зі старшин напився «до положення різ», за виразом о. Патрикія, «як зюзя» за виразом товаришів-гусарів. А ми були в передових позиціях, тож це була велика провина. І командир полку, князь Енгаличев (татарин і мусульман!) звелів тримати того невдалого старшину «під арестом», «увесь час, що яе йдеться до бою». Старшина нудився, замкнений окремо й під вартою. Тож покликав о. Патрикія «для душеспасительної бесіди». Це — було дозволено душпастиреві. Але… запропонував «душпастиреві» грати з ним у карти, в «рамс». О. Патрикій образився «не за себе, многогрішного, але — в розсужденії сану образа!» І заявив, що більш до того старшини (графа О’Рурка) не піде.

382

Галузь роду Василевого мала маєтки на Чернигівщині ще до першої світової війни.

383

Київ мав якийсь час «Магдебурзьке Право».

384

Гідності членів магістрату.

385

Того часу, багато родин — і не магнатських чи шляхотських, посилали своїх синів студіювати за кордон. Переважно до славних тоді університетів до Падуї (чи Падови, як писали тоді) та до Гайдельбергу.

386

Токмо — тільки; «даже» — вживалось за старі часи як українське слово; пока — ще; юже — яку, що її.

387

«Золота Коругва» — муніціпальна кіннота, яку мали міста, що мали «Магдебурзьке Право».

388

Афтос — гора Атос.

389

Рек — сказав; наповаєть — напуває.

390

Малжонка — дружина, старо-українське слово.

391

Должно — як слід; живота — життя; аз не обрів — я не знайшов; слова з церковно-слов’янської мови.

392

Я тільки хотів сказати (грецьке). Іродот, замість Геродот; Омір — замість Гомер.

393

Тщився — намагався, старався; сія стяжах — цього досяг (церк. слов.).

394

У себе вдома, на батьківщині. Мова отця Елпідіфора — взірець «освічених» українських людей того часу, які вважали, що «мову простонародну» треба «очистити», вишліхтувати, зробити з «простої» — «мовою освічених людей».

395

Міфтопойс — літописець, клясичний автор, поет.

396

«Не падає по книгах» — не любується у книгах, не має смаку до читання; во коршмах — по шинках.

397

Безперечно так.

398

Насамперед, передусім.

399

«Рах» — мир.

400

Історичний факт; неосвіченість православного священства тієї доби, дійсно, була велика й це, головним чином, було джерелом різних єресей і суперечок.

401

Какофимія — кепське слово, перекручене з грецької мови.

402

Крива шабля.

403

За ті часи стіни обтягали тканиною, шкірою або обкладали тонкими дошками-«фанєрами»; опис меблів і обстанови — історично вірний.

404

Мається на увазі Флорентійська унія (1439 р) — Прим. упор.

405

Европа, дійсно, ще й сьогодні не уявляє собі правильно ані поваги еспанської, ані звичаїв, ані… справжньої історії цього краю!

406

У гербі «Чернигівських», православних Борковських, Лебідь, дійсно, стоїть — на одній нозі! — на землі, як гуска на березі. /Найвідоміший представник цих Борковських здобув собі у легенді грізну славу упира./ Прим. упор.

407

Улюблена назва, яку давали католикам не-католики (в Англії, так само).

408

За ті часи виробляли тільки такий папір: дебелий й синій, чи навіть — блакитнавий.

409

«Ninguno non puede, dar lo que non ha.» Із хроніки Дон Хуан Мануеля, «Libro de los tr?s razones».

410

Монсальват — мета «лицарів Св. Ґраля» — «Гора Спасіння», де, як каже легенда, має бути схований «Келих Св. Граля», з якого Христос пив і давав пити Своїм учням на Тайній Вечері і до якого Йосиф Ариматейський зібрав Св. Кров Христову, що капала з його Ран на хресті. Цей кубок — чи келих потім зник. І де схований — ніхто не відає. Але шукати його й принести знов людям, щоб «нагадати їм Любов й Офіру Христову» — це мета лицарів св. Ґраля. Слово «Ґраль» пишеться в різних мовах з двома а: «Грааль» а не «Ґраль», бо «Ґраль» — це наймення Візиґотського короля. А слово «Грааль» — утворилось із провансальського слова: «Сангре реаль». — Вольфрам фон Ешенбах, який перший спопуляризував легенду про св. Ґраля, — як німець, — не міг справно вимовити чуже йому слово. Бігом століть інші поети багато разів переробляли цю легенду, часами міняючи її сенс. Напр, із «Келиха св. Грааля» переробили на «смарагд, на якому вирізано: «бажання Раю».

411

Слова з поеми Ешенбаха.

412

За середнєвіччя існували при манастирях ще так звані: «обляти»-офіровані. Вони складали чернечі шлюби, вели те саме життя, що й ченці, але, якщо це були лицарі, то у випадку війни могли йти до бою, особливо, як що це була війна проти мусульман.

413

За старі часи було звичаєм заручати дітей… навіть іще не народжених: які прийдуть на світ!

414

Помідори — як і чоколяда — були привезені Колюмбом з Америки й дуже швидко стали звичайною стравою в Еспанії. А що помідори там дуже добре акліматизувались і було їх багато, то їх додавали до кожної страви. Значення приказки: що нема до чого додавати помідорів! Тобто: нема чого їсти! Отже, слід задовольнитись лише «сирим помідором». Дослівно: «Нема іншого потішення, як тільки сирий помідор».

415

Енлюмінюра — заставка, малюнок-прикраса, зроблений різними барвами, а не тільки чорною й червоною.

416

Банделета — місце для напису у вигляді стьожки.

417

«Відслонилися Божі таємниці».