Прекрасний новий світ

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Дивний, дивний-предивний — такої думки була Леніна про Бернарда. Дивний настільки, що протягом наступних тижнів вона не один раз подумувала, чи не відмінити поїздку в Нью-Мексико, а замість того гайнути з Беніто Гувером на Північний полюс. Але вона вже була на полюсі минулого літа з Джорджем Едзелом, і виявився той полюс досить похмурим. Робити там нічого, готель безнадійно старомодний — спальні без телевізорів, без парфумів, сама лише гнила синтетична музика і не більше двадцяти п’яти ескалаторних кортів на двісті відпочиваючих. Ні, на Північний полюс вона не поїде. А до того ж вона була в Америці лише раз. І то тільки якихось два дні. Дешевий вояж до Нью-Йорка із Жан-Жаком Хабібулою чи Бокановським Джонсом? Вже забулося. Та й яка різниця? А полетіти цього разу на Захід на цілий тиждень дуже привабливо. Тим більше, три дні з того тижня провести в дикунській резервації. Не більше як півдесятка співробітників Центру побувало на території тих заповідників. А Бернард як альфа-психолог — один із небагатьох, хто мав право на пропуск до дикунів. Для Леніни це унікальна нагода. Але й дивацтва Бернарда також настільки унікальні, що вона вагалася, чи не ризикнути знову податися на полюс із тим волосатим Беніто? Принаймні Беніто був нормальний. Тоді як Бернард…

Для Фенні вся Бернардова ексцентричність пояснювалася тим, що йому додали в кровозамінник алкоголю. Але Генрі, з яким занепокоєна Леніна одного вечора в ліжку почала обговорювати свого нового коханця, прирівняв бідного Бернарда до носорога.

— Носорога не видресируєш, — пояснив Генрі в своїй енергійно-лаконічній манері. - І серед людей бувають майже носороги, вони не вміють пристосовуватися, сіромахи. Бернард один із них. На щастя, Бернард непоганий працівник. Коли б не це, Директор ніколи б його не тримав. Однак, — додав для заспокоєння, — я думаю, він шкоди не завдасть.

Шкоди, правда, може, й не завдасть, але без клопотів не обійтися. От хоча б та манія усамітнюватися. Що практично означає взагалі нічого не робити? Що можна робити, усамітнившись? За винятком, звичайно, сексу, але ж людина не може проводити весь свій час у ліжку. Ну, що ще можна робити поза товариством? Практично нічого. Те післяобідня, яке вони перший раз проводили разом, видалося особливо гарним. Леніна запропонувала поплавати в басейні Торкійського клубу, а потім пообідати в “Оксфорд-юніоні”. Але Бернард заперечив, там, мовляв, буде занадто багатолюдно. Ну, тоді пограти в електромагнітний гольф у Сейнт-Ендрю? Але знову ні, бо то, бачте, марнування часу.

— А на що ж його тратити, той час? — здивовано запитала Леніна.

Очевидно, на прогулянку пішечки в Надозерному краї. Саме це запропонував Бернард. Приземлитися на вершині Скідо й поблукати пару годин у вересовій пустці.

— На самоті з тобою, Леніно, — сказав він.

— Але, Бернарде, на самоті ми будемо цілу ніч.

Бернард почервонів і опустив очі.

— Я хотів сказати: поблукаємо на самоті, поговоримо, — промимрив він.

— Поговоримо? Але про що? Ходити й говорити — дивний спосіб провести день.

Нарешті вона переконала Бернарда, хоч як той опирався, летіти в Амстердам на чвертьфінал чемпіонату з боротьби жінок-важкоатлетів.

— Знову в натовпі, - бурчав Бернард, — завжди в натовпі…

І до самого вечора Бернард був уперто нахнюплений, не хотів розмовляти з друзями Леніни, яких вони зустріли в барі сомного морозива в інтервалах між змаганнями борців, і навідріз відмовився прогнати нудьгу сомовою водичкою з полуничним морозивом, як вона пропонувала.

— Вважаю за краще залишатися самим собою, — говорив він. — Хай буду поганим самим собою, ніж якимось добрим іншим.

— Вчасно прийнятий грам заощаджує дев’ять, — показала Леніна свої світлі скарби премудрості, завченої у сні.

Бернард із досадою відштовхнув подану склянку.

— Не сердься, — сказала Леніна. — Пам’ятай: соми ковтнем — і немає проблем.

— Замовкни, Форда ради! — скрикнув він.

Леніна знизала плечима.

— Краще півграма, ніж драма, — закінчила вона з гідністю й випила зі склянки.

Дорогою назад через Ла-Манш Бернард наполіг виключити пропелер, щоб покружляти на гелікоптерових гвинтах метрів за тридцять над хвилями. Погода погіршала: подув південно-західний вітер, захмарилося небо.

— Поглянь, — наполіг він, вказуючи на море.

— Жахливо, — відсахнувшися від вікна, сказала Леніна. Її настрахала порожнеча ночі, що насувалася, бушування пінистих хвиль, бліде виснажене лице місяця серед хмар, які бігли небом. — Ввімкни негайно радіо. Хутчій! — вона простягла руку і навмання покрутила вимикача.

— …небеса сині в твоїй середині, - заспівала шістнадцятка фальцетом, — завжди погожа днина…

Потім вона затнулася, і настала тиша. Це Бернард вимкнув приймача.

— Я хочу спокійно дивитися на море, — сказав він. — Це звірине ревище заважає дивитися.

— Та це ж чудова музика. І я не хочу дивитися на море.

— А я хочу, — наполягав Бернард. — Від моря в мене таке відчуття, ніби, — він завагався, підшуковуючи слова, — ніби стаю самим собою, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Більше самим собою і менше частиною чогось іншого. Не лише клітиною в суспільному тілі. Чи не відчуваєш і ти подібного, Леніно?

Але Леніна плакала.

— Так не можна, так не можна, — повторювала вона. — Як ти так можеш говорити про нехіть бути частиною суспільного тіла? Зрештою, кожний працює на кожного іншого. Кожен нам потрібен, навіть епсилони…

— Знаю, знаю, — сказав насмішкувато Бернард. — “Навіть епсилони корисні”. Я також. Але мені те байдуже.

Леніну ошелешило таке блюзнірство.

— Бернарде, — запротестувала вона вражено й болісно. — Як ти смієш?

— Як смію? — перепитав він уже спокійніше й задумано. — Ні, справжня проблема в тому, що я не смію чи, радше, я добре знаю, чому я не смію. — А що, коли б я смів, коли б я був вільний, а не сформований як раб?

— Бернарде, ти говориш найжахливіші речі.

— А хіба ти не бажаєш бути вільною, Леніно?

— Я не знаю, про що ти говориш. Я й так вільна. Вільна радуватися, насолоджуватися. Тепер усі щасливі.

— Так, “тепер усі щасливі”, - засміявся Бернард. — Ми втовкмачуємо це п’ятирічним дітям. Але чи не хотіла б ти бути вільною і щасливою якось по-іншому, Леніно? Якось, скажімо, по-своєму, а не за колективним зразком.

— Я не знаю, про що ти ведеш мову, — повторила вона і додала: — Полетімо назад, Бернарде, — благала вона. — Я все тут так ненавиджу.

— Тобі не подобається бути зі мною?

— О, звичайно, подобається, Бернарде! Але не в цьому жахливому місці.

— Я думав, що тут… думав, ми станемо ближчими тут, де тільки море й місяць. Ближче, ніж у юрбі або навіть у моїй кімнаті. Невже ти не розумієш цього?

— Я нічого не розумію, — рішуче сказала вона, утверджуючися в тому своєму нерозумінні. Нічого! І найбільше, — продовжувала вона примирливо, — чому ти не приймаєш соми, коли тебе обсідають такі жахливі думки. Ти б відразу забув про них. І замість туги відчув би втіху. Зі мною разом, — повторила вона і крізь тривогу усміхнулася, й усмішка та була приваблива, заклична, сласна.

Він мовчки й серйозно подивився на неї, не реагуючи, на ту усмішку, — додивлявся пильно.

І Леніна не витримала — одвела очі з нервово видавленою усмішкою; хотіла згладити незручність і не знайшла, що сказати. Мовчання обтяжливо затяглося.

Нарешті Бернард заговорив тихим стомленим голосом.

— Хай буде так, — сказав він, — ми летимо назад. — І, витиснувши педаль акселератора, кинув машину в небо. На висоті тисячі двохсот метрів він включив передній гвинт. Хвилину чи дві вони летіли мовчки. Потім несподівано Бернард почав сміятися. Дивно якось, на думку Леніни, але ж таки засміявся.

— Тобі краще? — відважилася запитати Леніна.

У відповідь він зняв одну руку зі штурвала й обняв Леніну, голублячи їй груди.

“Дякувати Форду, — зраділа вона, — у нього знову все гаразд”.

Через півгодини вони вже були в його квартирі. Бернард проковтнув чотири таблетки соми, ввімкнув радіо й телевізор і почав роздягатися.

— Ну, як? — запитала Леніна з багатозначним лукавством, коли вони зустрілися наступного дня на даху. — Чи не гарненько нам було вчора?

Бернард кивнув. Вони сіли в літак. Легкий поштовх — і вони полетіли.

— Всі кажуть, що я надзвичайно пружна, — замислено сказала Леніна, поплескуючи себе по стегнах.

— Надзвичайно, — погодився Бернард, але в очах його був біль. “Як м’ясо”, - подумав він.

Леніна поглянула на нього занепокоєно:

— А чи не здається тобі, бува, що я занадто товста?

Він похитав заперечно головою. (“Ніби про кусень м’яса…).

— Якраз, що треба? — Бернард знову кивнув. — У всіх відношеннях?

— Цілковито, — сказав уголос. А подумав: — “Вона й сама так себе поціновує. Вона не проти того, щоб бути просто куснем м’яса”.

Леніна переможно усміхнулася. Але, виявилося, передчасно.

— Все-таки, — продовжував Бернард, помовчавши, — хай би все в нас учора закінчилося інакше.

- Інакше? А хіба це може закінчуватися інакше?

— Я не хотів, щоб усе кінчилося зляганням, — уточнив він.

Леніна здивувалася.

— Хоч би не зразу. Не в перший день зустрічі.

— Але чим же тоді?

Він наговорив безліч дурниць і небезпечних нісенітниць. Леніна подумки намагалася заткнути собі вуха, але час від часу окремі фрази проривалися в її свідомість: “…спробувати б, що вийде, якщо загнуздати свої імпульси…” — уривками долинало до неї. Ці слова, здавалося, заторкували якусь струну в її душі.

— Ніколи не відкладай на завтра те, чим можеш насолодитися сьогодні, - поважно вимовила вона.

— Двісті повторень, двічі на тиждень з чотирнадцяти до шістнадцяти з половиною, — був його куций коментар. І він продовжував город городити — плести нісенітниці. — Я хочу пізнати, що таке пристрасть, — долинало до Леніни. — Я хочу пережити, зазнати сильного відчуття.

— Коли індивід відчуває — громада кульгає, - вимовила Леніна.

— Ну й що ж? Чому б їй трохи й не покульгати?

— Бернарде!

Але Бернарда годі було зупинити.

- Інтелектуально й під час роботи ми дорослі. Але в прагненнях і почуттях ми як немовлята.

— Наш Форд любив немовлят.

Ніби не чуючи, Бернард провадив:

— Одного дня мені раптом спало на думку, що можна бути дорослим у всіх сферах життя.

— Не розумію, — твердо заявила Леніна.

— Знаю, що не розумієш. Тому-то ми й пішли вчора відразу до ліжка — як немовлята — замість того, щоб не поспішати, як справжні дорослі.

— Але ж то чудово, — наполягала Леніна. — Правда ж?

— Авжеж, чудово, — відповів він, але таким сумним голосом і з таким глибоко нещасним виглядом, що її переможна впевненість у своїх чарах ураз розтанула. “Видно, все-таки я видаюся йому затовстою”, - вирішила Леніна.

— А я тебе попереджувала, — тільки й сказала Фенні, коли Леніна поділилася з нею своїми негараздами. — Все це алкоголь, який вони підмішали в його кровозамінник.

— А все одно він мені подобається. У нього такі ласкаві руки і так принадно двигає плечима, — наполягала Леніна: — Шкода лиш, що він такий кумедний…

Перевівши дух під дверима Директорового кабінету, Бернард випростав плечі, щоб гідно зустріти несхвалення й неприязнь. Постукав і зайшов.

— Потрібен ваш підпис на перепустку, містере Директоре, — сказав він якомога бадьоріше і поклав папірець на письмовий стіл.

Директор кисло глянув на Бернарда. Але на краю папірця був штамп Головконтра, а внизу виразно чорнів підпис Мустафи Монда. Все в повному порядку. Причепитися не було до чого. Директор поставив свої ініціали — дві поганенькі бліді літери під підписом Мустафи Монда і хотів був уже повернути папірець без жодного коментаря чи напутнього “З Фордом!”, коли в око йому впала назва місцевості, яку збирався відвідати Бернард.

— У Нью-Мексиканську резервацію? — перепитав він, і його тон та підведене на Бернарда обличчя виражали знервоване здивування.

Здивований Директоровим здивуванням, Бернард кивнув. Зависла тиша.

Директор насупився і відкинувся у своєму кріслі.

— Як давно це було? — запитав він більше себе, ніж Бернарда. — Років двадцять тому, якщо не всі двадцять п’ять. Я був приблизно у вашому віці, - він зітхнув і покрутив головою.

Бернарда пройняв неспокій. Директор завжди такий педантичний, скрупульозно коректний, а тут так непристойно порушує етикет. Бернардові хотілося затулити обличчя руками й вибігти з кабінету. Не тому, що він сам осудливо ставився до згадок про минуле — від подібних гіпнопедичних упереджень він (так йому здавалося) цілковито звільнився. Незручно йому стало від того, що Директор, будучи запеклим ворогом порушень пристойності, тепер сам порушує певні заборони. Що його спонукало вдатися до спогадів? Притлумлюючи неспокій, Бернард жадібно слухав.

— Мені, як ось і вам, — говорив Директор, — захотілося подивитися на дикунів. Узяв перепустку в Нью-Мексико і відбув туди на літню відпустку. Разом з дівчиною, яка була в мене на той час. Вона була бета-мінус, здається… — він заплющив очі, - здається, русява. В усякому разі, дуже пружна, надзвичайно пружна. Я пам’ятаю це. Ну, прибули туди, дивились на дикунів, їздили на конях і тому подібне. А потім — це був майже останній день відпустки — потім раптом… ну, вона десь зникла. Ми були поїхали на одну з тих огидних гір, було страшенно спекотно й душно, і пообіді ми вклалися спати. Принаймні я. Їй же, мабуть, заманулося прогулятися. Коли я прокинувся, її поряд не було. А тут нагрянула найжахливіша громовиця, яку я коли-небудь бачив. Із неба лило, гриміло й блискало; коні розпряглися, вирвалися й утекли; пробуючи впіймати їх, я впав і розбив собі коліно, так що насилу міг ходити. Та все-таки я шукав, гукав і знову шукав. Але по ній і слід пропав. Тоді я подумав, що вона могла повернутися до будинку відпочинку. Майже рачки я спробував спуститися в долину. Коліно страшенно боліло, а тут ще я загубив таблетки соми. Сповзання те тривало не одну годину. Уже за північ я добрів до будинку відпочинку. Але там її не було, її там не було, — повторював Директор. Помовчав і продовжив: — Наступного дня ми почали пошуки. Але знайти її не змогли. Вона могла впасти в ущелину або її міг роздерти кугуар. Форд його знає. Хоч так, хоч сяк, а це було жахливо. Все це мене вкрай вразило. Я б сказав: навіть занадто. Бо, зрештою, це могло статися з будь-ким; і, звичайно, суспільний організм продовжує жити, хоча складові клітини й можуть мінятися. Одначе гіпнопедична втіха, мабуть, була не дуже переконливою. — Похитуючи головою, Директор тихо продовжив: — Мені навіть іноді сниться, як я пробуджуюсь від гуркоту грому і не знаходжу її біля себе; сниться, що я шукаю й шукаю її між деревами. — Він затих і поринув у спогади.

— Ви пережили страшне потрясіння, — майже заздрісно сказав Бернард.

Зачувши його голос, Директор очутився, якось винувато поглянув на Бернарда, поквапно відвів очі, густо почервонів, знову поглянув, але вже з підозрою і з почуттям ураженої гідності.

— Не уявляйте, що я мав якісь непристойні стосунки з тією дівчиною. Між нами не було нічого занадто емоційного, нічого тривалого. Все було цілком здоровим і нормальним. — Він подав Бернардові перепустку. — Не знаю, навіщо я нудив вас банальним анекдотом, — він спрямував свою злість на Бернарда. Погляд його очей був тепер відверто гнівний. — Я хотів би використати цю нагоду, містере Маркс, щоб сказати вам, що я аж ніяк не в захопленні від повідомлення про вашу поведінку в позаслужбовий час. Ви можете, сказати, що це не моя справа. Але це так. Я мушу дбати про добру репутацію нашого Центру. Мої робітники мають бути поза підозрою, особливо ті, що з найвищих каст. Альфи так зумовлені, що не мають дитинної емоційної поведінки. Але тим більше старанно й свідомо альфовики мають дотримуватися правил. Це їхній обов’язок бути здитинілими, навіть усупереч своїм нахилам. І так, містере Маркс, я вас попереджую, — голос Директора вібрував обуренням, сповнившись праведного самозречення, — це вже був голос несхвалення з уст самого Суспільства. — Якщо я коли-небудь знову почую про якесь ваше відхилення від належного стандарту дитинного декоруму, то наполягатиму на вашому переведенні в один із філіалів Центру, найкраще в Ісландію. Маю честь, — і, крутнувшись на своєму стільці, взявся за ручку й почав щось писати.

“От я його й провчив”, - подумав Директор. Але він помилявся. Бо Бернард залишив кабінет із шиком, ще й грюкнув дверима, радіючи, що самотужки став на боротьбу з існуючим порядком речей; його окриляло й п’янило усвідомлення своєї індивідуальної значимості й важливості. Навіть думка про можливу кару не злякала його, вона радше підносила, ніж гнітила його хороший настрій. Він почувався досить дужим, щоб зустріти й перемогти біду, досить сильним, щоб не боятися навіть Ісландії. І його впевненість зростала, бо він ані на хвилину не припускав, що йому щось загрожує. За таку дрібницю так просто не переводять. Ісландія — не більше як погроза. Стимулююча і життєдайна погроза. Ідучи коридором, він навіть насвистував.

Героїчним був звіт Бернарда того вечора Гельмгольцові про сутичку з Директором. А закінчувався він так:

— Я просто послав його в Бездонне Минуле і вийшов з кабінету. Ось так.

Бернард поглянув на Гельмгольца Вотсона, сподіваючись, що він висловить йому своє співчуття, заохочення, захоплення. Але у відповідь ані словечка. Гельмгольц сидів мовчки й дивився в підлогу. Він любив Бернарда, був удячний, що з ним, єдиним серед знайомих, міг говорити на теми, які, на його думку, були справді важливі. Але Бернард мав риси й украй неприємні. Ну, хоча б оці хвастощі, що чергуються з виявами жалю до себе. А ще — неприємна звичка хоробритись після бою і цілковита нездатність зберігати у скруті присутність духу. Гельмгольц терпіти не міг подібного, а все тому, що любив Бернарда. Гельмгольц уперто не підводив очей. Спливали секунди.

І раптом Бернард почервонів і теж опустив очі.

Подорож була цілком без пригод. “Синя тихоокеанська ракета” прибула до Нового Орлеана на дві з половиною хвилини раніше належного часу, на чотири хвилини запізнилася через торнадо над Техасом, але, підхоплена сприятливим потоком повітря на дев’яносто п’ятому меридіані, змогла приземлитися в Санта-Фе, запізнившися лише на сорок секунд.

— Сорок секунд на шість з половиною годин лету. Не так уже й погано, — констатувала Леніна.

Заночували в Санта-Фе. Готель прекрасний — незрівнянно кращий від того жахливого “Аврора-Бора-Палацу”, в якому Леніна так намучилася минулого літа.

Конденсоване повітря, телевізори, вібровакуумний масаж, радіо, закип’ячений розчин кофеїну, підігріті контрасепти й вісім різних парфумів на вибір.

У холі їх зустріла синтетична музика. Нічого кращого й бажати не треба. Реклама в ліфті повідомляла, що в готелі шістдесят ескалаторно-тенісних арен і запрошувала до парку на електромагнітний гольф та гольф із перешкодами.

— Це просто чудово! — вигукнула Леніна. — Яз радістю тут залишуся. Шістдесят ескалаторних кортів!..

— А в резервації не буде жодного, — попередив Бернард. — Ні парфумів, ні телевізорів, ні навіть гарячої води. Якщо ти без цього не можеш, то залишайся тут і чекай, поки я повернуся.

— Чому не зможу? — образилася Леніна. — Я тільки кажу, що тут так хороше, тому що… ну, тому що прогрес — таки хороша річ, хіба ні?

— П’ятсот повторень на тиждень від тринадцятої до сімнадцятої, - сумовито пробурчав Бернард собі під ніс.

— Ти щось сказав?

— Я сказав: прогрес — хороша штука. Тому, якщо ти не дуже хочеш, то не треба в ту резервацію.

— Але ж мені справді хочеться.

— Гаразд, їдемо, — сказав Бернард майже з погрозою.

На перепустці мав бути ще підпис хоронителя резервації, і вранці вони з’явилися до нього. Негр, епсилон-плюс, узяв Бернардову візитну картку, і майже відразу їх запросили.

Хоронителем був альфа-мінусовик, короткоголовий блондин низького зросту, червонопикий, із широкими плечима, що залюбки проголошував гіпнопедичні мудрощі. Він був невичерпним джерелом недоречних інформацій і непрошених порад. Раз почавши, він торохтів і торохтів без кінця.

— …560 000 квадратних кілометрів, поділені на чотири окремі райони, кожна оточена дротяною огорожею під високовольтною напругою…

Тут Бернард раптом без видимої причини згадав, що не закрутив одеколонний кран у своїй домашній ванні.

— …яка постачається з електростанції Великого Каньйона…

— Це мені влетить у копієчку, доки я повернуся. — Бернард подумки бачив, як стрілка одеколонного лічильника невтомно, як мурашка, оббігає коло. — Треба негайно зателефонувати Гельмгольцеві.

— …понад 5000 кілометрів огорожі під напругою в 60 000 вольт.

— Та невже! — чемно зреагувала на драматичну паузу Леніна, зовсім не маючи уявлення, про що саме говорив хоронитель. Як тільки він знову почав гудіти, вона непомітно проковтнула таблетку соми і тепер сиділа безтурботно, не слухаючи й не думаючи ні про що, хоча її великі сині очі пильно дивилися на хоронителя з виразом зосередженої уваги.

— Торкнутися до огорожі означає негайну смерть, — урочисто проголосив хоронитель. — Отже з дикунської резервації втекти не можна.

Слово “втеча” прозвучало багатозначно.

— Мабуть, — сказав Бернард, підводячись, — нам пора вже йти. (Маленька чорна стрілка лічильника оберталася безнастанно, вона була наче комаха, що поїдає час, а разом з ним і його гроші.)

— Не можна втекти, — повторив хоронитель, запрошуючи сісти знову на стілець. А що перепустка ще не була підписана, Бернардові довелось послухатися. — Для тих, хто народився в резервації. І пам’ятайте, моя дорога… — додав він, непристойно підморгуючи Леніні й переходячи на масний шепіт. — Не забувайте, що в резервації діти ще народжуються, хоч як це огидно виглядає…

Він сподівався, що ця сороміцька тема змусить Леніну почервоніти, але вона лише осміхнулася з удаваною розсудливістю і сказала:

— Та невже?

Розчарувавшись, хоронитель почав знову:

— Ті, що народжуються в резервації, я повторюю, приречені там і вмерти. Їхнє життя протече…

Протече… Децилітр одеколону кожної хвилини. Шість літрів за годину…

— Може, — спробував знову Бернард, — нам слід…

Нахилившись уперед, хоронитель постукав по столу вказівним пальцем.

— Ви запитаєте мене, скільки живе людей у резервації. І я відповім, — прогудів він переможно, — я відповім, що ми не знаємо. Ми можемо тільки здогадуватися.

— Та невже?

— Саме так, дорога дівчино.

Шість на двадцять чотири, ні, точніше шість на тридцять шість. Бернард поблід, тремтячи від нетерпіння. Але гудіння хоронителя невблаганно тривало.

— …приблизно 60.000 індіанців і метисів… геть дикі… Наші інспектори іноді відвідують… ніякого іншого зв’язку з цивілізованим світом… ще зберігають свої огидні навики і звичаї… одружуються, якщо ви знаєте, що то таке… сім’ї… ніякого кондиціювання… повторні забобони… християнство, тотемізм, культ предків… вимерлі мови, як зуні, іспанська, атапаська… пуми, дикобрази й інші люті звірі… інфекційні хвороби… жерці… отруйні ящірки…

— Та не може бути!..

Нарешті вони вирвалися. Бернард побіг до телефону. Швидше, швидше, але щоб добитися до Гельмгольца, витрачено майже три хвилини.

— Ніби ми вже між дикунами, — поскаржився він Леніні. — Проклята некомпетентність!

— Ковтни таблетку, — порадила Леніна.

Він відмовився, воліючи гніватися. І нарешті, дякувати Форду, додзвонився. Гельмгольц слухав. Бернард роз’яснив, що сталося, і той обіцяв відразу ж піти й закрутити кран. Так, негайно. А принагідно повідомив, що Директор Вирощувально-Кондиціювального Центру вчора ввечері публічно говорив…

— Що? Він шукає когось на моє місце? — перепитував Бернард голосом, сповненим болю. — Уже й вирішено? Говорив про Ісландію? Форде! В Ісландію… — він повісив слухавку й повернувся до Леніни. Блідий як крейда і геть пригнічений.

— Що сталося? — запитала вона.

— Сталося… — він важко впав на крісло. — Мене відсилають в Ісландію. Раніше, бувало, він часто роздумував, що непогано б спробувати (без соми, покладаючися тільки на свої власні внутрішні сили), пережити якесь велике випробування, якийсь біль, переслідування; він часом навіть прагнув, щоб його спіткала біда. Усього тиждень тому, у Директора, він уявляв, що відважно чинить опір і стоїчно страждає без скарг. Директорові погрози лише окриляли його, і він відчував себе героєм. Але, як він тепер зрозумів, окриляли, бо він не сприймав ті погрози всерйоз, не вірив, що Директор їх здійснить. Тепер, коли погрози стали здійснюватися, Бернард перелякався. Від уявного стоїцизму, позірної відваги не лишилося й сліду. Він лютував на себе — який же дурень! На Директора — як несправедливо не дати йому можливості виправитися. Адже немає жодного сумніву — Бернард завжди хотів виправитися. А тепер пошлють в Ісландію, в Ісландію…

Леніна похитала головою.

— Щоб зняти втому, — процитувала вона, — прийми сому.

Накінець вона упросила його проковтнути чотири таблетки. За п’ять хвилин минуле й майбутнє зникло, зникли корінь і плоди, а рожево розквітла квітка теперішності.

Подзвонив портьє й повідомив, що, згідно з наказом хоронителя, за ними прибув сторож із резервації й чекає їх у літаку на даху готелю. Пішли відразу. Мулат у гамма-зеленій уніформі відсалютував і ознайомив із програмою цьогоденної екскурсії.

Зранку — обліт і огляд десяти чи двадцяти головних індіанських поселень, потім приземлення на обід у Малпайській долині. Там непогана туристська база, а далі вгору, в поселенні у дикунів має бути літній фестиваль. Це найкраще місце, щоб провести ніч.

Вони сіли в літак. Через десять хвилин перелетіли кордон, який відокремлював цивілізацію від дикунства. Через гори й долини, через соляні й піщані пустелі, через ліси в синій глибині каньйонів, через стрімчаки, вершини й плоскогір’я гордовито й нестримно простягалася огорожа, прямою лінією символізуючи тріумф людської мети. А в підніжжі огорожі, сям і там, біліла мозаїка з висохлих кісток або темніла на бурому ґрунті ще нерозкладена туша, позначаючи місце, де олень чи бик, дикобраз, койот, пума чи приваблені духом падла ненажерливі грифи злетілися на мертвечину й були вражені нищівним струмом, ніби небесною карою за ненажерливість.

— Вони ніяк не навчаться, — сказав зелений охоронець-пілот, вказуючи на кістяки внизу під ними. — І ніколи не навчаться, — додав і засміявся, ніби особисто здобув перемогу над забитими електрикою звірами.

Бернард також засміявся; після двох грамів соми жарт здавався дотепним. Засміявся й тут же поринув у сон і так перелетів над Тоосом і Тесукве, над Намбое, Пекурісом і Похоакве, над Сіо й Кочіті, над Лагуною, Акомою й Зачарованою Месою, над Зуні, Сіболою й Охо-Кальєнте. Коли ж прокинувся, машина вже стояла на землі, Леніна несла дорожні речі до маленького чотирикутного будинку, а гамма-зелений мулат розмовляв незрозумілою мовою з молодим індійцем.

— Малпайс, — пояснив пілот, коли Бернард вийшов назовні, - будинок для відпочинку. Після обіду в пуебло будуть танці. Він проведе вас туди, — вказав він на похмурого молодого дикуна. — Думаю, там буде потіха. — Пілот вишкірив зуби. — Все, що вони роблять, потішне, — і з цими словами вліз у кабіну й увімкнув мотори. — Завтра повернуся. І не турбуйтеся, — запевнив Леніну, — вони смиренні, дикуни не зроблять вам ніякої шкоди. Газові бомби відучили їх брикатися, вони не посміють штукарити. — Все ще сміючися, він увімкнув гвинти гелікоптера, набрав швидкості й відлетів.