Прекрасний новий світ

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Після такого дня, протягом якого довелося побачити стільки дивовиж і жахів, Леніна вирішила, що має право відключитися й відпочити. Як тільки вони повернулися до турбази, вона проковтнула шість півграмових таблеток соми, лягла в ліжко і за десять хвилин вирушила в місячну вічність. Мине принаймні вісімнадцять годин, доки вона знову повернеться в звичайний час.

А Бернард лежав напружений, із широко розплющеними в темряву очима. Уже було далеко за північ, коли він заснув. Далеко за північ, але його безсоння не було безплідним — він виробив план дій.

Наступного ранку, точно о десятій, з прибулого гелікоптера вийшов мулат у зеленій уніформі. Бернард чекав на нього між агавами.

— Міс Краун пішла в самовідпустку, — пояснив він. — Повернеться не раніше п’ятої. Так що в нашому розпорядженні сім годин.

(Можна злітати до Санта-Фе, міркував Бернард, влаштувати всі необхідні справи й повернутися до того, як вона прокинеться.)

— Чи їй безпечно лишатися тут самій?

— Цілком безпечно, як у гелікоптері, - запевнив мулат.

Вони сіли в машину й негайно злетіли. О десятій годині тридцять чотири хвилини вони причалили на даху санта-феського поштамту. О десятій тридцять сім Бернард додзвонився до канцелярії Головконтра у Вайтхолі, о десятій тридцять дев’ять він уже викладав свою справу четвертому секретарю його фордності, в десять сорок чотири він повторив те саме першому секретареві, а в десять сорок сім з половиною в його вухах забринів басовитий голос самого Мустафи Монда.

— Я смію думати, — говорив, затинаючись, Бернард, — що ваша фордність побачить у цій справі достатній науковий інтерес…

— Так, я справді вважаю, що цей випадок має достатній науковий інтерес, — відгукнувся басистий голос. — Забирайте їх обох до Лондона.

— Вашій фордності, без сумніву, відомо, що мені треба буде спеціальний дозвіл…

Відповідне розпорядження, — сказав Мустафа Монд, — уже передасться хоронителю резервації. Негайно йдіть до канцелярії хоронителя. Всього найкращого, містере Маркс.

Слухавка замовкла. Бернард повісив її й поспішив на дах.

— До канцелярії хоронителя, — сказав він мулатові в гамма-зеленому.

О десятій п’ятдесят чотири Бернард тиснув хоронителеві руку.

— Дуже радий, містере Маркс, дуже радий, — шанобливо тряс Бернардову руку хоронитель. — Ми якраз одержали спеціальні розпорядження…

— Знаю, — не дав йому закінчити Бернард. — Хвилину тому я розмовляв із його фордністю по телефону. — Його знуджений тон давав зрозуміти, що він звик говорити з його фордністю ледь не кожного дня. Він сів у крісло. — Прошу залагодити всі необхідні формальності якнайшвидше. Якнайшвидше, — повторив підкреслено. Він утішався своєю новою роллю.

Об одинадцятій годині три хвилини всі необхідні папери були в його кишені.

— Бувайте, — зверхньо кивнув він хоронителеві, що супроводжував його до ліфта. — Бувайте.

У готелі, розташованому неподалік, він скупався, прийняв вібровакуумний масаж, поголився, послухав ранкові новини, півгодини посидів біля телевізора, не кваплячись пообідав і о пів на третю полетів з мулатом назад до Малпайси.

Джон стояв під туристським притулком.

— Бернарде! — гукав він. — Бернарде!

Ніхто не відгукувався. Безшумно, в оленячих мокасинах, він підбіг до дверей, торгнув клямку. Двері були замкнені. Зникли! Відлетіли! Такого лиха з ним ще не бувало. Вона сама запросила його прийти, а тепер обоє подалися геть. Він сів на східцях і заплакав.

Через півгодини він здогадався зазирнути в вікно. Відразу побачив зелену валізу з ініціалами Л. К. Радість у ньому спалахнула вогнем. Він підняв каменюку. Задзвеніло розбите скло. За мить уже був у кімнаті. Відкрив зелену валізу, з якої відразу війнув дух Леніни, її парфумів, її ефірне єство. Серце шалено закалатало, на хвилину він мало не зомлів. Потім, нахилившися над дорогоцінною коробкою, він усе перемацував, виймав на світло, перебирав. Замки на Леніниних віскозних штанцях завдали йому трохи мороки, та коли він відкрив секрет “блискавки”, - захопили. Сіп сюди, сіп туди, джик, дж-жик — він був зачарований. Нічого кращого, красивішого за зелені сандалі він ніколи не бачив. Розгорнув пару комбінованих, із замками, ліфчиків з трусиками, почервонів і поспішно поклав назад, а от надушені ацетатні хусточки поцілував, а шарфик пов’язав собі на шию. Відкрив необережно коробочку — й на нього пахнула хмара духмяної пудри. Його долоні побіліли від неї. Обтирав їх об свої груди, плечі й голі руки. Як пахне! Він заплющив очі, потерся щокою об напудрене плече. Дотик гладенької шкіри, запах мускусного пилку — ніби сама Леніна тут. “Леніно, — прошепотів, — Леніно!”

Почувся якийсь шум, і він здригнувся, винувато оглянувся. Поспішно запхнув по-злодійському вийняті речі до валізи й закрив її, знову прислухався, оглянувся. Ані звуку чи ознаки життя. Але ж він виразно чув чи то позіхання, чи то скрип підлоги. Навшпиньки підкрався до дверей кімнати й обережно відчинив їх. Опинився перед широким східцевим майданчиком. З його протилежного боку видніли ледь прохилені двері. Він підійшов, прочинив ширше й заглянув.

Там, на низенькому ліжку з відкиненим простирадлом, у комбінованій рожевій піжамі на “блискавці” міцно спала Леніна. Така тендітно-дитинна з рожевими пальчиками ніг, серйозним сплячим обличчям, в ореолі нічних кучерів, така довірлива в безпорадності своїх розкинених рук і розслаблених ніг, що на очі Джона навернулися сльози.

З безконечною й цілком непотрібною осторогою — бо хіба що постріл з пістоля міг вивести Леніну з сомовідпустки до певного часу — він зайшов до кімнати і став поруч ліжка на коліна. Дивився, склавши молитовно руки, й ворушив губами. Її лице…

Над нею задзижчала муха, він відмахнув її. І пригадав:

Повільно, ледь-ледь, вагаючись, ніби наміряючися погладити полохливу і, можливо, небезпечну пташку, він простягнув руку. Тремтячи, вона зависла в сантиметрі від безсилих сонних пальчиків. Осмілитися? Осмілитися опоганити дотиком недостойної руки те… Ні, не можна. Ця птаха занадто небезпечна й полохлива. Він забрав руку. Яка прекрасна Леніна! Яка прекрасна!

Раптом він спіймав себе на думці, що якби сильно смикнути замок на шиї й потягти… Він заплющив очі й тряхнув головою, ніби собака, що тільки-но вилізла з води. Огидна думка! Він засоромився. О чиста й непорочна скромність!..

У повітрі почулося дзижчання. Знову муха хоче вкрасти безсмертне благословення. Оса? Він приглянувся, але нічого не побачив. Дзижчання робилося голоснішим і голоснішим. Ясно, що воно за віконницями. Літак! У паніці Джон схопився на ноги, вибіг до сусідньої кімнати, виплигнув через розбите вікно і, перебігши стежиною поміж агавами, якраз устиг побачити Бернарда Маркса, що вилазив із гелікоптера.