Пригода опівночі. Однієї дощової осені

ОДНІЄЇ ДОЩОВОЇ ОСЕНІ

Абакум повернувся з Триграда зовсім знесилений фізично й морально. Участь Ірини Теофілової в ящурній справі і її самогубство; необхідність блискавично передбачити, до яких хитрощів вдасться Світозар Подгоров, щоб вислизнути з його рук; надзвичайне напруження останньої ночі, коли все довелося поставити на карту, — здавалось, похитнули навіть його залізну витримку.

Найбільше, звичайно, гнітила Абакума історія з цією жінкою. Він намагався примусити себе не думати про Ірину, але в глибині душі відчував, що це безглузде лицемірство з самим собою і що його зусилля викреслити її з своїх думок марні. Абакум ще раз переживав, але вже як згадку, жахливий трагізм свого зв'язку з Іриною: з одного боку, щире кохання, яке він прагнув захистити від властивої йому абстрактності, зробити довірливим і сліпим; а з другого, — невблаганне рішення жорстоко покарати нещасну, щоб до кінця залишитись вірним істині; дволичність і лукавство ката, одягненого в академічну тогу неупередженого вченого-епіграфіка. Почуття безнадійності і неповоротності терзало його душу, адже ця жінка вже не жила, вона зникла, як зникли стерті часом ясні і безтурботні дні їхніх перших зустрічей.

Після того як Абакум підписався під медичним протоколом і тіло Ірини поховали на сільському кладовищі в Триграді, він піднявся на косогір, що починався одразу ж за селом, а далі губився в густому, мовчазному ялиновому лісі. Захов довго блукав по таємних козиних стежках біля прикордонної смуги, спритно обминаючи секретні сторожові пости. Він міг дістати кулю в лоб, але ця гра із смертю тішила його, відволікала од тяжких думок і, здавалося, знову сповнювала життєвими силами ослаблені нерви.

Цілком захопившись грою, Абакум не помічав, як летить час, аж доки червонуватий диск сонця не нахилився до далекого кошлатого тім'я Карабаїру. Вечірні присмерки забарвили в синій колір глибокі яри, але верхівки ялин все ще виблискували золотом. Над галявинами нечутно пролітали кажани. Ледачі сови оправляли після денного сну пір'я і з цікавості витягували шиї. Блакитні й рожеві тіні сплітались у мереживо на вузьких лісових стежках. На небі спалахнули перші сріблясті зорі. Гірське царство поринуло в море густої синьої тиші.

Багато кілометрів пройшов Абакум за ці післяобідні години, і все по нерівному шляху, крізь хащі. Та тільки тепер, коли гори розкрили перед ним усю свою ніжну красу, залиту рожевим промінням заходу, він відчув утому. Вона тиснула ш його мозок, мов важка крижина. І Абакума раптом охопило непереборне бажання кинутись на землю, заритись у листя, заснути глибоким сном, щоб забути про вчорашні події в Даудовій кошарі.

У Триград він прибув посвіжілий (принаймні таким він здався Ахмедові Парутеву), від нього пахло хвоєю і смолою. Ахмед боготворив Абакума, сліпо схилявся перед ним, але в той же час страшенно боявся його і тому не міг глянути йому в очі. Хлопець відчував силу цієї людини по ході, рухах, по твердій впевненості, яка звучала в його голосі, а очей уникав. Та коли б Ахмед подивився в них, переборовши жах, то помітив би гарячкові, хворобливі вогники, які спалахували в розширених зіницях, хоч навряд чи зрозумів би, що означають вони. Для нього ці вогники болю здалися б виразом якоїсь надприродної, незбагненної сили.

Прощаючись з Ахмедом, Абакум подарував йому на пам'ять свою запальничку. Потім лейтенант Георгієв підвіз Захова на мотоциклі до села Тешел. По дорозі Абакум наспівував собі під ніс якусь веселу пісеньку. І в лейтенанта склалось враження про свого пасажира, як про людину, повну кипучої енергії, улюбленця долі, що народився під щасливою зорею.

У селі Абакум пересів на газик, описав з погашеними фарами широке коло на площі і, на превеликий подив лейтенанта, раптом різко звернув на дорогу, яка вела в Доспат. Лейтенант знав, що Захов збирався їхати в Софію, і це несподіване відхилення од маршруту здивувало його.

Він довго дивився услід машині і, коли мерехтливі червоні вогники «стопів» зникли в темряві, знизав плечима.

Газик мчав до Момчилово, розсікаючи променями темряву, застилаючи глибокі вибоїни складчастою золотистою скатертиною, вихоплюючи з пітьми то дрімливі сосни й похмурі ялини, то глибокі яри, то величезні стрімкі скелі, вкриті лишайником і мохом.

Через годину газик вже пролетів через Ликіте. Село, поринувши у глибокий сон, наче спустіло. На скелях Зміїці, колись зловісних і безлюдних, тепер мерехтіли електричні вогні, а біля підніжжя, де чорніли тимчасові бараки шахтарів, сяяла сліпуча заграва п'ятисотватних ламп. Ніщо вже не нагадувало про зловісну романтику таємничої колись Зміїці. Дивлячись на мерехтливі вогники на скелях, Абакум згадав учителя Методія і сумно всміхнувся. Він думав і про зниклу дику романтику Зміїці, і про незвичайну долю вчителя, і про вдову лісничого — в'язальницю Марію. Тепер учитель жив у Смоляні і в цю мить, мабуть, міцно спав, обнявши в'язальницю Марію, яка, нарешті, стала його дружиною.

Вогні шахтарського селища залишились позаду. Газик вже мчав по ґрунтовому шляху між луками прямо назустріч невидимому вночі Карабаїру. Стрілка спідометра тремтіла на цифрі вісімдесят. Ось і Момчилово. Знайоме перехрестя між Верхньою і Нижньою вулицями. Ілчів шинок, який притулився збоку, наче квочка, що настовбурчила пір'я. Абакумові захотілося зайти туди — так багато виникло яскравих спогадів, пов'язаних з двома похмурими кімнатками шинку і старою дерев'яною стойкою.

Але Ілчів шинок був мертвий в цей час. Тільки його старі кам'яні сходи перед ґаночком з'явились на мить, вихоплені з пітьми світлом фар.

Абакум повільно пробирався вузькими кривими вуличками, погасивши фари і зменшивши швидкість, щоб не зчиняти шуму. В густій темряві орієнтувався по пам'яті, майже наосліп, і, як завжди, безпомилково. Нарешті, він обережно загальмував і вимкнув мотор.

Очі Абакума, як і раніше, нічого не розрізняли, але він був певен, що зупинився в потрібному місці. Деякий час постояв нерухомо, звикаючи до темряви. І морок справді наче став розсіюватись: перед ним виник, мов довга тінь, низенький колючий пліт.

Абакум задоволено всміхнувся, йому не тільки. пощастило знайти огорожу, а навіть зупинити машину саме там, де був лаз. Абакум запам'ятав його ще з минулого року. Цей успіх освіжив Захова.

У цьому місці огорожі лозини було витягнуто і закинуто в бур'яни. Перелізши, Абакум відлічив тридцять кроків до будинку. Останній крок привів його до стовбура знайомої кряжистої сосни. Побілені вапном стіни двоповерхового будинку невиразно виступали з темряви.

Абакум був спокійний, наче повертався з дороги у свою власну домівку.

Тихенько постукав у вікно. Прислухався і знову постукав. А коли помітив, що занавіски колихнулися, чиркнув сірником, закурюючи цигарку. Вогник осяяв його обличчя жовтим світлом. У будинку хтось здивовано зойкнув. Абакум відчув легкі докори совісті і винувато всміхнувся.

На порозі перед ним стояла в самій сорочці його колишня хазяйка. Балабаниха, не поспішаючи і не промовивши ні слова, зачинила двері на засув, потім посунула на вікні занавіску так, щоб не лишилось ні найменшої щілинки. В кімнаті стало темно, мов у пеклі. Абакум чув, як м'яко ступають по підлозі її босі ноги, і тільки по цьому шуму догадувався, де вона.

Поки він стояв, Балабаниха засвітила лампу і, прикрутивши гніт, поправила скло. Потім повернулась до Абакума, і тільки тоді він побачив, як широко розкриті її очі, як злякано і збентежено тремтять трохи випнуті губи. Широкі плечі і коліна її були оголені, глибокий виріз сорочки відкривав красиві повні груди. Балабаниха, дивлячись йому прямо в очі, намагалась привітно, лагідно всміхнутись.

Абакум зрозумів цю усмішку. Балабаниха не знала, як зустріти його — чи просто як хазяйка, чи як хазяйка і жінка, що колись відверто пропонувала йому своє кохання. Вона боялася помилитись: хто знає, чи не прикинеться він і цього разу сліпим?

Абакум обняв жінку і нетерпляче припав до її губ.

Наближалась північ, а разом з нею і час розставання. Балабаниха, поклавши йому руки на плечі і дивлячись в очі, пошепки, майже злякано спитала, невже він справді вирішив іти?

Абакум кивнув головою.

Тоді, помовчавши трохи, вона погодилась, що більше йому баритись не можна. Потім удавано байдуже спитала, невже його зовсім не цікавить, як вона живе, які в неї прикрості і радощі.

Абакум спробував запевнити, що завжди цікавився її життям і роботою, знає, наприклад, що вона стала бригадиром на тваринницькій фермі. Але слова його звучали непереконливо.

Балабаниха гірко всміхнулась і різко випросталась.

— Що ж, не затримуйся, — сказала вона, — бо почне світати. Ну, а іншим разом, якщо знову проїжджатимеш через Момчилово, дивись, більше не завертай до мене.

І, обнявши руками його шию, міцно поцілувала.

Абакум вийшов на подвір'я. Високо над його головою блищали три зорі з Пояса Оріона. Дув вітер, і небо над Карабаїром вкрили темні хмари. Пахло дощем.

Виїжджав Абакум кривими вуличками тихо, крадькома, ледве натискаючи на педаль газу. А коли через кілька хвилин машина вибралась знов на ґрунтову дорогу, яка веде в Доспат, увімкнув фари і полегшено зітхнув. Момчилово залишилось позаду.

Газик мчав по чорноземному шляху, підстрибуючи на вибоїнах. Свистів зустрічний вітер. Незабаром по брезентовому верху машини застукотіли перші краплини осіннього дощу.

Справа Ічеренського та історія з ящуром принесли Абакумові велику славу. Хоч ця слава й була таємною через особливий характер його діяльності, вона все-таки скоро перетворилась для Абакума в небезпечний тягар. Ніяких доказів того, що іноземній розвідці вдалось викрити Захова, ще не було, але деякі сигнали все ж підказували: коло здогадів і розшуків безперервно звужується. Абакумові треба було на деякий час відірватись од своєї роботи, од зв'язків з органами Державної безпеки, від людей, причетних до справи Ічеренського та історії з ящуром. Треба було знову перетворитись тільки в реставратора археологічних знахідок, у дослідника і вченого, цілком захопленого рідкісними пам'ятками минулого. Так, оточуючи Захова мертвим простором від можливих розшуків іноземної розвідки, органи Державної безпеки «законсервували» свого найдосвідченішого оперативного працівника до кращих часів.

Після конфіденціальної зустрічі з полковником Вановим в одній нейтральній квартирі Абакум пішов прямо додому і, надівши довгий шовковий халат, старанно почав знищувати не лише ті папери й речі, які мали відношення до справи Ічеренського та ящурної епізоотії, але взагалі все, що нагадувало про його таємну діяльність. Проте деякі дрібні речі залишив: коробочку з алюмінієвим порошком, копіювальну стрічку, кілька пляшечок з хімікаліями, складану лупу і дюжину тюбиків з гримом. Абакум не міг розстатися і з двома універсальними відмичками — одна з яких була для звичайних замків, а друга — для секретних. Він сам їх зробив у фізико-експериментальній лабораторії інституту. Коли ж дійшла черга до срібної чаші Ічеренського, Абакум замислився. Перед розстрілом цей материн шпигун заявив прокуророві, який був присутній при страті, що дарує свою срібну чашу Абакумові, а геологічний молоток — учителеві Методію Парашкевову. Учитель категорично, з гидливістю відмовився од подарунка, але Абакум прийняв його з задоволенням. По-перше, чаша була чудовою художньою річчю, а по-друге, вона свідчила про нелегку перемогу, яку Абакум здобув над сильним супротивником. Вірші Шеллі, вирізьблені на схованому внутрішньому циліндрі з дюралюмінію, і досі бриніли в його душі, мов весняний вітерець, мов солов'їна пісня:

Ця солов'їна пісня нагадувала йому про той щасливий час, коли в його душі було менше мудрості, але й менше туги. В уяві виник балкончик з узорними залізними перилами. На ньому стоїть молода жінка в красивому кремовому платті без рукавів, і ранкове сонце золотить її біляве волосся. Пригадався і скверик з фонтанчиком. Кремова троянда стоїть, випрямившись на балкончику. Абакум не спускає з неї очей, сидячи в чистильника Салі. А той хитрує, намагаючись не почистити йому черевики зсередини…

Срібна чаша нагадала Абакумові про давні події. Він закурив, задумливо усміхнувся і довго ходив туди й сюди по кімнаті серед розкиданих речей.

Абакумові хотілось залишити чашу в себе, але, зваживши всі «за» і «проти», він, кінець кінцем, подумав: «Чому Ічеренський подарував мені цю річ?» Він не був ні сентиментальною, ні великодушною людиною. Навпаки, цей холоднокровний убивця знищував свою жертву із засідки, насолоджуючись власною спритністю і підступністю. Така людина не буде дарувати щось від щирого серця. Ще менш імовірно, щоб вона могла розчулитись і піддатись всепрощаючому настрою за кілька хвилин до страти. Без сумніву, в останні хвилини свого життя Ічеренський залишився вірним собі. Рідкісна річ, інкрустована срібна чаша з віршами, могла згодом стати для кого-небудь доказом. Ічеренський, який був ізольований у тюрмі і якого пильно охороняли під час слідства, не мав можливості повідомити своїх друзів, хто такий Абакум, як пізнати його і де шукати, щоб остерігатись цієї людини, а в слушний момент знищити. І тому шпигун постарався залишити для них те, що могло б навести на слід — срібну чашу. «Шукайте срібну чашу, і вона відкриє вам людину, яку я не встиг перемогти». Хіба не так? «Негідник торжествуватиме недовго: я вказую вам його, хоч і мертвою рукою». Мабуть, так само міркував Ічеренський, коли говорив прокуророві про своє останнє бажання. А геологічний молоток він подарував Парашкевову для маскування. Учитель і цього разу став для нього просто ширмою. Не можна не визнати, що Боян Ічеренський був майстром своєї справи. У порівнянні з ним Світозар Подгоров грубий і тупий ремісник.

Звичайно, задум геолога ще не дав практичних наслідків, бо Абакум, одержавши чашу з рук полковника Ванова на другий день після страти Ічеренського, одразу ж поклав її на дно своєї скриньки. Ні прокурор, ні решта присутніх при страті не знали «мнимого» археолога. Ніхто не був знайомий з ним. Не розкривало таємниці і згадане Ічеренським ім'я. Він назвав якогось Івана Стоянова. Та тільки в Софії Іванів Стоянових живе кілька тисяч. Прокурор віддав чашу у слідчий відділ, де лише головний слідчий у цій справі знав, хто такий Іван Стоянов. Він передав чашу полковникові Ванову з проханням вручити її особисто «мнимому» археологові. Отже, тільки двоє знали, що Абакум — спадкоємець срібної чаші: головний слідчий і начальник оперативного відділу управління Державної безпеки.

Абакум кинув чашу на купу речей. Солов'їна пісня заносила його в минуле, і це було приємно. Він відчував глибоке задоволення. Таке почуття виникало в нього щоразу, коли йому вдавалося обійти пастку, розставлену якимось розумним і далекоглядним ворогом.

Склавши все відібране в чемодан, Абакум відніс його у вітальню і попросив хазяйку передати людині, яка прийде по нього. А речі, які він вирішив залишити в себе, розмістив у дубовій скриньці, за старим звичаєм окутій залізними шинами і прикрашеній перламутровим сонцем-інкрустацією на пожовклій від часу кришці. Дивним здавалось співжиття в скриньці двох античних теракотових келихів і елементарного приладдя детектива. Абакум усміхнувся і взяв келих у руки. На ньому, певно, ще за часів Гомера, було зображено сарну. Вона тікала, а її наздоганяла стріла. «Істина, що завжди тікає від людини, і людський дух, який завжди женеться за нею», — згадав Абакум слова, які він сказав колись інженерові, і по його обличчю промайнула усмішка. Коли б на цьому примітивному малюнку сарну замінити зображенням ледве помітних слідів, а стрілу — лінзою лупи, то символ, хоч і даний грубо, майже плакатно, був би по суті одним і тим же. Кінець кіпцем, ці звичайні предмети робили ту саму справу, що й стріла… Отже, коробочка з алюмінієвим порошком, лупа, дві відмички та інше елементарне приладдя детектива могли спокійно лежати разом з символічним творінням стародавнього художника. Абакум закрив кришку скриньки і просунув у її кільця два важких замки.

Коли все було закінчено і скриньку з перламутровим сонцем поставлено на місце, Абакум відчув навколо себе жахливу порожнечу і самотність. Набивши люльку тютюном, він почав ритися в бібліотеці: перегортав старі журнали, розглядав ілюстрації, наче шукаючи чогось, а чого — і сам не знав. А втім, він розумів, що нічого не шукає і що це порпання в бібліотеці — пусте і безглузде заняття. Тоді він залишив книги, взяв альбом і, зручно вмостившись у широкому шкіряному кріслі, почав зосереджено малювати. В альбомі один за одним з'явились малюнки: корінфська колона, фасад у стилі барокко, собака-шукач. Але колона залишилась без капітелі, фасад без вікон, а в собаки були тільки шия і голова. В Абакума раптом зник інтерес до малюнка і знову з'явилось роздратування. Почуття самотності безперервно зростало, заповнюючи душу наче отруйним газом.

Абакум відклав олівець та альбом і знову почав ходити по кімнаті, запаливши люльку. В роті у нього гірчило. Голову розламувало. Захов намагався переконати себе, що настрій, який охопив його, безглуздий і сентиментальний, що це не личить йому, бо він завжди з презирством ставився до сентиментальних людей, які скаржаться на нудьгу і самотність. «Про яку самотність може йти мова, — переконував себе Абакум, — коли в музеї мене чекають вази і гідрії, коли маю стільки хороших друзів в інституті, які поважають і шанують мене? Про яку самотність може йти мова, коли я живу в суспільстві, де мене люблять і яке я люблю? Я ж не доктор Штокман. Між мною і суспільством немає ніякої ворожнечі. Я віддаю суспільству всі свої сили, а воно, з свого боку, дає мені все, що потрібно, щоб я був щасливий. Суспільство і я — нерозривне ціле. І саме тому неприпустимо, щоб частка цілого почувала себе самотньою. Нудьгують душевно слабі люди, моральні інваліди. Ті, хто не вміє ні радіти, ні страждати по-людськи. А коли ж я не радів красивому, коли не повставав усією душею проти потворного? Хіба не соромно скаржитись на нудьгу, коли тебе чекає приємна робота в майстерні, розкопки, антична мозаїка, про яку треба написати книгу; коли є ще стільки нерозв'язаних задач у збірнику з вищої алгебри; і, нарешті, як не дивно, — коли ще є секретні замки, для яких треба створити відмички. Все це чекає мого розуму, моїх очей і моїх рук. Як же можна нидіти і скаржитись на самотність?»

Такі доводи, звичайно, неможливо заперечити. І Абакум був готовий здатися. Але капітуляція не завжди допомагає переможеному. Пустеля в душі зростала далі і мучила його безмірною сірою одноманітністю.

Тоді Абакум раптом згадав, що в шафі є пляшка з міцним коньяком. Він лив коньяк у чай тільки тоді, коли почував себе дуже стомленим, бо ніколи не мав потягу до алкоголю. Але тепер, згадавши про коньяк, зрадів. Наче збирався йти на приємне побачення з жінкою або прочитати книжку, про яку чув багато хороших відгуків од серйозних людей.

Абакум попрямував до шафи, хитро і змовницьки всміхаючись. Та йому не судилося випити. Славі Ковачев — його постійний злощасний конкурент перешкодив цьому.

Славі Ковачев здавався трохи збентеженим і сумним. 1 хоч на ньому був парадний темний костюм і сорочка з накрохмаленим комірцем, впадало в око, що він чимось пригнічений. Капітан старанно витер ноги об підстілку, бо на вулиці йшов дощ, і сів у крісло, не забувши при цьому розстебнути обидва ґудзики двобортного піджака.

— Чим маю завдячувати? — спитав його з кислою посмішкою Абакум. І, не чекаючи відповіді, додав: — Хіба ви не знаєте, що мене тимчасово вилучили з «обігу» і тому не зовсім зручно зустрічатись зі мною?

Славі Ковачев опустив очі, почервонів, а потім якось сумно всміхнувся і махнув рукою.

— Не хвилюйтесь, — сказав він. — Чуже око не стежило за мною і не стежить. Я не маю вашої слави і тому не викликаю особливого інтересу в іноземної розвідки. Я прийшов, щоб особисто поздоровити вас з останнім успіхом. Маю на увазі історію з ящуром. У вас чудовий нюх, і ви завдали серйозного удару.

— О господи! — насупився Абакум і розвів руками. — Коли ви думаєте, що робите мені приємність своїми похвалами, то глибоко помиляєтесь. Це все одно, що пригощати людину, яка не любить випити, дорогим вином. Шкода вина. Що ж до «нюху», про який ви згадали, то, хоч я тимчасово і вийшов з «обігу», все ж дозволю собі зробити вам серйозне зауваження: забудьте ці дурниці! Немає ні нюху, ні інтуїції. Є вміння спостерігати і міркувати. Можете, якщо хочете, назвати це талантом. Але слово «нюх» викиньте з свого словника, бо від нього віє містицизмом.

Славі Ковачев знизав плечима. Йому не хотілося сперечатися. Взагалі він був якийсь неуважний.

— Розуміється, — вів далі Абакум, — справа не вичерпується лише вмінням спостерігати, розумно аналізувати і узагальнювати. Безумовно, це основне, що потрібно в пошуках істини. Але задовольнитися тільки цим — значить, стати непоправним схематиком, вирішувати справу тільки наполовину: рухатися десь в орбіті істини, а в саму істину ледве проникати. Ясно?

Славі Ковачев ствердно кивнув головою, хоч багато із сказаного Абакумом не розумів. Він боявся, щоб той не вважав його за простака.

— Потрібна техніка, інформація і таке інше, — сказав Абакум.

Він деякий час пильно дивився на Славі, потім похитав головою. В нього, зникло бажання говорити. Абакум знову відчув, що ним оволодіває болісне і огидне почуття самотності.

— Знаєте що, — запропонував він. — Давайте вип'ємо по чарці коньяку.

Вони цокнулись, Абакум одним духом жадібно вихилив свою чарку і знову налив.

Коньяк начебто додав сміливості Славі Ковачеву.

— По суті, я прийшов до вас попрощатися, — сказав він. — Завтра я, як кажуть, — капітан зробив рукою широкий театральний жест, — згортаю паруси і кидаю якір у більш тихі води. Мене призначили начальником районного управління міліції в Русе. Робота відповідальніша, але не така неспокійна, як тут.

— Так, — сказав Абакум, не дуже здивований повідомленням Ковачева. — Ви самі захотіли, щоб вас перевели? — спитав він байдуже.

— Сам, — кивнув Ковачев. — Після історії з ящуром я серйозно задумався: нелегко пережити дві невдачі за один рік. Двічі в цьому році осоромився. А в нашій роботі одна неправильна гіпотеза може завдати страшенного лиха, навіть позбавити життя невинного. Як подумаю про бідолашного вчителя Методія або про Петра Тошкова — дрож проймає. Я людина, як кажуть, з залізними нервами, але останнім часом щоразу прокидаюсь уночі і потім довго лежу з розплющеними очима, сон мене не бере. Часи змінились. З'явилось щось нове, до чого я ще не підготовлений як слід. Мені, правду кажучи, більше щастило, коли ворог діяв сміливіше, нахабніше, але і простіше. Перейдуть, наприклад, які-небудь типи кордон і проберуться в глиб країни. Тут я на місці! Висліджу, де вони переховуються, розкрию їхні зв'язки, влаштую засідки на місці явок. Стрілянина, погоня. Важко бувало, рискувати доводилось, але здебільшого я справлявся з своєю роботою непогано. Тепер ворог діє інакше, потай, у рукавичках. Так спритно діє, так маскується, що іноді в голові паморочиться, як подумаєш. Тепер він нібито грає з тобою в шахи, і горе, якщо ти слабший у цій грі! Я цілком згоден з вашим зауваженням про інтуїцію. Раніше, коли ми переслідували ворога де-небудь у лісових хащах, вона відігравала велику роль. Якою стежкою пройде падлюка — тією чи іншою, відважиться прийти на місце явки чи ні? Це в більшості випадків я відчував інтуїтивно, не роблячи висновків за допомогою логічних міркувань. А тепер, щоб розгадати ходи ворога, треба ніби розв'язати математичні задачі, причому найскладніші. Момчиловська справа та історія з ящуром були саме такими задачами. Я спробував їх розв'язати і працював сумлінно, але, як ви знаєте, — безуспішно. В обох випадках дістав «незадовільно». Видно, застаріла моя школа або я взагалі нездатний до математичного мислення. В усякому разі, я зробив для себе правильний висновок. А як ви думаєте?

Абакум відпив з чарки і знизав плечима.

— Я нічого не думаю, — сказав він. — Знаю тільки, що Русе — гарне місто. Там є драматичний театр, опера, завод сільськогосподарських машин. І верф, якщо не помиляюсь. За останній час русенські футболісти значно пішли вперед. Правда ж?

Славі Ковачев хотів щось сказати, але промовчав, махнувши рукою.

— Ага, забув згадати про Міст дружби, — з усмішкою додав Абакум.

Деякий час вони мовчали.

Потім Славі Ковачев раптом підвівся, кашлянув і почервонівши; схвильовано подав Абакумові якийсь згорток.

— Невеликий апарат для кінозйомок, — усміхнувся Абакум, беручи пакунок. — Своєю формою він схожий на пістолет з барабаном, і його легко пізнати, навіть коли він загорнутий у папір. Але навіщо ви даєте його мені?

— Дарую, — сказав Ковачев.

Абакум насупився. Потім поклав апарат на стіл.

— Візьміть його, — попросив Ковачев. — Я не захоплююсь фотографією, запевняю вас. Він мені не потрібен. Мені його привезли з Німеччини два роки тому, з того часу він і лежить у мене. А вам згодиться. Візьміть.

На лобі у Славі виступив піт. Капітан був самолюбивий, і вагання Абакума бентежило його.

— Сьогодні я тричі програв, — сказав Абакум, намагаючись усміхнутись. — Насамперед, я не чекав, що ви взагалі зрозумієте коли-небудь свої слабості. Потім мені і на думку не спадало, що ви захочете зайти до мене. І, нарешті, що саме ви ощасливите мене таким цінним подарунком. Три незадовільних оцінки з психології — дисципліни першорядної ваги в нашій професії. Це серйозний провал, але я втішаю себе мудрим прислів'ям: вік живи — вік учись.

Йому хотілось пожартувати, сказати щось веселе, але жодної жартівливої чи веселої думки не було.

Славі Ковачев виструнчився по-військовому і подав йому руку….

— Живи, друже, в радості, щасті! — всміхнувся йому Абакум.

Коли лишився сам, Захов поклав пакунок у шухляду стола, навіть не розгорнувши його. Потім підійшов до вікна, розчинив його навстіж і висунувся з нього. На вулиці монотонно шумів холодний осінній дощ.

Перед тим як перейти безпосередньо до суті цієї третьої частини розповіді, хочеться сказати кілька загальних слів про Абакума — про його звички, смаки, спосіб життя.

Як я вже говорив, Абакум був завжди елегантно одягнений. Але в цій елегантності не було нічого, що било б на ефект, нагадувало б про пиху чепуруна. Він взагалі ненавидів усе строкате, кричуще, чим так захоплюються багато молодих людей. Костюми його були темного кольору, а сорочки майже завжди білі з накрохмаленими комірцями і такими ж манжетами, які застібались витонченими запонками, зробленими на замовлення ювеліром. Це були золоті розетки, оздоблені посередині випуклою яшмою.

Абакум ніколи не ходив без піджака, навіть у літню спеку. Не визнавав пуловери, а любив строгі жилетки, хоч і розумів усю їх старомодну конвенціональність. Конвенціональним і трохи старомодним був і їхній покрій — завжди широкий і завжди трохи офіціальний.

Високий і ще більш худорлявий в своїх строго елегантних костюмах вільного покрою, з сивими скронями і довгастим блідим обличчям, він був схожий на старого холостяка-художника мопассанівського типу, який уже пережив славу колись блискучого, аристократичного стилю, що тепер безнадійно потьмянів.

З мистецтв Абакум любив тільки два — образотворче і балет. У театри і на концерти майже не ходив, але, не пропускав жодної виставки як старих, так і молодих художників. Нерідко його можна було бачити в картинній галереї, але під час цих відвідин скептичний, кислий вираз майже не сходив з його обличчя. Як археолог і реставратор, Абакум любив і досліджував класику в мистецтві, але поза своєю майстернею був ворогом усього, що грубо і механічно копіювало класичні форми, не відповідало ритмові і особливостям сучасного життя. До спроб уникнути реалізму в живописі ставився саркастично, але в той же час його страшенно обурював і закостенілий реалізм, який не шукав нових форм і барв у зображенні дійсності.

Прем'єри хороших балетних спектаклів Абакум сприймав як свято. Спостерігати гармонію рухів і відгадувати їх психологічний підтекст було для нього такою ж насолодою, як розв'язання найскладніших алгебраїчних задач.

Він любив читати, але читав переважно наукову літературу — з археології і історії. Із всесвітньовідомих письменників йому найбільше подобалися Чехов і Анатоль Франс.

На спортивні змагання він не ходив, але це не заважало йому найдокладніше знати всі спортивні новини. До боксу відчував огиду, але сам кілька років тому займався ним потай.

Абакум не був ні скупим, ні марнотратним. Дружив з художниками та археологами, інколи цілі ночі проводив у компанії своїх знайомих. Але більше любив сам блукати по вулицях, вдивляючись в обличчя перехожих і розглядаючи фасади будинків, а вечорами, закуривши люльку, ходити туди і сюди по своїй кімнаті. Якщо погода була холодна і в каміні тріскотіло полум'я, то любив сидіти біля нього в широкому шкіряному кріслі і, неуважливо дивлячись на вогонь, думати про що-небудь.

Цього року осінь в Софії була чудова — тиха і тепла. Над містом ласкаво сяяло спокійне блакитне небо. У Парку свободи, в його гайочках і алеях золоті барви довго зберігали свій чистий блиск. Тільки коли перший листопадовий іній вкрив землю, золото поблякло, і мертва охра поклала свій сумний відбиток на природу.

Потім чорні хмари, які насунули звідкись з Дунаю, переповзли через гребінь Стара-Планіни і, гнані північним вітром, затягнули густим покривалом все небо над Софійською рівниною. Стало похмуро і холодно. Замжичили тихі тривалі дощі.

Майстерня Абакума містилась у північній частині підвального поверху музею. Крізь склеписті готичні вікна світло проникало снопами, мов у кафедральному соборі, і освітлювало лише половину приміщення. Друга половина завжди тонула в холодній напівтемряві. Цей маленький зал, що довгі роки правив за музейний склад, у літній час вабив прохолодою, але пізньої осені і особливо взимку скидався на похмуру кам'яну тюрму. Абакумові завжди подобалась середньовічна своєрідність його майстерні. Проте цієї осені, як ніколи, він відчував гнітючий кам'яний холод, що йшов від стін і проникав у душу. Робота з гідріями не клеїлась. Абакум пояснював свої невдачі поганим освітленням.

Прорубали ще одне склеписте вікно під куполом стелі. Тепер стало світло і на другій половині. Проте за вікном висів шматок холодного сивого неба, насиченого водою, а з-під купола на Абакума дивилось, наче величезне сльозаве око, склеписте вікно, по склу якого текли каламутні струмочки води. І робота з гідріями знов не зрушила з місця.

Тоді Абакум вирішив переставити розбиті статуї, поділені надвоє античні торси, куски мармуру з стертими написами, теракотові вази, на яких треба було реставрувати вицвілі і майже невидимі малюнки. Він запевняв себе, ніби все ще не зумів розташувати їх так, щоб приміщення стало просторим і зручним для роботи.

На підлозі і на полицях у майстерні зберігалось близько п'ятдесяти цілих і розбитих предметів з каменю, мармуру і теракоти, які належали до третього і четвертого століть до нашої ери. Абакум підрахував, що йому доведеться витратити кілька років, щоб розташувати ці речі у потрібних комбінаціях… До того ж було цілком ясно, що, доки сльозаве око дивитиметься з стелі, робота з гідріями не ладитиметься. А око було таким через безупинні дощі. Отже, все залежало від погоди, від цього набридливого осіннього дощу.

Не залишалось ніякого сумніву, що пізня осінь зовсім не надихає на роботу. Логічний висновок міг бути тільки один: припинити роботу і чекати більш сприятливого часу. Наприклад, зими. Тоді склеписте вікно засміється з білої рамки і стане схожим на бісер у вінку з морської піни, а маленький шматочок неба — на синю шовкову хустку. Всміхатиметься і вабитиме, як колись вабила синя хустка Сії. Вітер розвівав її кінці, і вона лопотіла, бо була з чистого шовку. Ясне зимове сонце також сміятиметься, заглядаючи у вікно, а снопи його срібних променів струмуватимуть у маленький кам'яний зал. І тоді, звичайно, Абакум закінчить реставрувати гідрії за кілька днів…

Треба тільки дочекатись першого снігу.

Абакум замкнув майстерню і, надівши довгий непромокальний плащ, пішов безцільно блукати по вулицях. Дощ бив йому в очі. Це. заважало вдивлятись в обличчя перехожих. І тему блукання по місту втратило сенс.

І ось, лаючи в думці і дощ, і поганий настрій, Абакум машинально прочитав на протилежному боці назву вулиці і зупинився. Вулиця Веслець. Адже тут недалеко живе офіціантка з тієї закусочної, куди він колись водив обідати ветеринара Анастасія.

Вони подружилися з цією офіціанткою саме тоді, коли Сія вийшла заміж за його приятеля — інженера заводу електроапаратури. Одного разу Абакум випадково зустрів молодят на вулиці. Усі троє почували себе дуже ніяково. Сія спалахнула, мов півонія, і опустила очі, а інженер, затинаючись, вибачився за те, що вони не запросили Абакума на весілля. А Абакум вимушено посміхався. Невже він колись справді любив цю біляву ляльку? Так, він цілував її, і вона цілувала його. Абакум опам'ятався перший і з звичайною люб'язністю попросив дозволити йому почастувати їх чим-небудь. Було щось зле, мстиво-символічне в цьому запрошенні. Але молодята були так здивовані і збентежені, що не могли придумати ніякої поважної причини, щоб відмовитись.

Так вони і потрапили в найближчу закусочну. Після першого бокала вина Абакум розвеселився, після другого несподівано всміхнувся дівчині з кирпатим носиком, яка їх обслуговувала. Потім кирпата офіціантка почала всміхатись йому. Це дратувало Сію, хоч вона і була вже одружена. Зіниці її очей спалахнули, що дуже сподобалось Абакумові. А інженер нічого не помітив. Він любив попоїсти.

Потім традиційним побажанням щастя Абакум нагадав молодятам, що їм пора йти. Сія повернулась до нього спиною, наче сердилась за щось. Але чоловік її зворушливо потиснув Абакумові руку і навіть лукаво підморгнув на знак подяки.

Як тільки вони вийшли, Абакум покликав офіціантку і поговорив з нею. А ввечері вони разом пішли в цирк. Коли дівчина нахилялась до плеча Абакума, йому здавалось, що він бачить перед собою потемнілі очі Сії.

Усе це пригадав Абакум, коли роздумував, чи піднятись у кімнатку на четвертому поверсі.

Ні, йому не треба підніматись на четвертий поверх.

І Абакум пішов назад тим самим шляхом. Зупинився на хвилину перед вітриною книжкового магазину і пробіг очима заголовки. «Останнім часом мало читаю», — докорив він собі. І вже зібрався було ввійти у магазин, як раптом згадав, що йому нема де зберігати книжок, бо його кімната буквально завалена ними.

І він не зайшов у магазин, а попрямував до Парку свободи.

Звичка до узагальненого мислення поступово зосередила увагу Абакума на питанні, яке досі не займало його.

Величезна енергія його розуму, заморожена бездіяльністю і особистими дрібними незгодами, нарешті, знайшла — хоч і крихітну — щілинку до світу.

Розстаючись з Абакумом на деякий час, полковник Ванов порадив йому змінити місце проживання, делікатно натякнувши, які «вигоди» він повинен шукати: тиху вулицю, квартиру не нижче другого поверху і вікно, яке виходило б на широке подвір'я. Полковник, звичайно, мав на увазі вигоди професіонального характеру. На тихій вулиці швидше відчуєш, чи слідкують за тобою, навіть можеш помітити і запам'ятати, хто це робить. Широке подвір'я не даватиме можливості наглядати за тобою таємно, а вікно, що виходить туди, має незаперечні переваги, як кожна командна позиція. Говорячи про це, полковник тицьнув Абакумові в руку згорнутий аркушик з адресами. Той подякував Ванову, пообіцяв, що через день-два переїде на іншу квартиру і поклав папірець у бумажник.

Але стомлений і пригнічений останніми подіями, він забув про поради полковника, йому було зовсім не до шукання квартири. І раптом згадав про це, коли стояв біля вітрини книжкового магазину.

Навіщо йому книжки, коли через тісноту їх ніде розмістити, не можна навіть усіма користуватись? Абакум мав доступ тільки до тих, які стояли на полицях маленької шафи. Проте значно більше їх лежало за самою шафою, за кріслом, під столом і під диваном, на якому він спав. Книжки лежали і на стільцях, складені купками, валялись на підлозі, наче в якомусь букіністичному магазині. Неприємності починались з того моменту, коли доводилось шукати потрібну для роботи книжку. Як правило, вона не стояла на полиці шафи. Треба було ставати на коліна, повзати по підлозі, переступати купи книжок, перекладати з місця на місце десятки великих і малих томів, доки, нарешті, Абакум знаходив те, що шукав. Але поки він шукав, у нього часто зникало бажання працювати. Та й час минав. Після цього треба було йти у ванну мити брудні від пилу руки. А коли він проходив через кухоньку, хазяйка, стара самотня жінка, завжди починала з ним розмову. Як тільки він з'являвся у дверях, вона одразу ж ставила на спиртівку мідний кофейник і діставала коробку з пожовклим від часу сімейним доміно. Щоб не засмучувати стареньку, яку Абакум жалів через її ревматизм і самотність, він сідав навпроти неї і з покірливою усмішкою відраховував сім кістяних пластинок. Він завжди намагався грати так, щоб обов'язково програти. А коли повертався в свою кімнату, то часто відчував, що бажання працювати зникло.

Безладдя і тіснота в його теперішній квартирі заважали йому зайнятись якоюсь серйозною справою. Ескізи та алгебру він вважав розвагою — розв'язувати задачі й малювати можна було і на коліні, навіть у постелі. Але працю, присвячену старовинним архітектурним пам'яткам і античній мозаїці, на коліні не напишеш.

І саме тут, біля вітрини, згадавши про задуману ще рік тому наукову працю, Абакум раптом відчув подих забутої радості. «Старовинні архітектурні пам'ятки в Болгарії і антична мозаїка» — це була чудова, рятівна мета. Вона могла повністю поглинути його увагу на кілька місяців, бо вимагала спеціальних досліджень і величезної праці. Чому б не спробувати?

Він одразу позбувся б огидного почуття бездіяльності. Крім того, в нього зібралось чимало цікавих висновків, які він давно мріяв втілити у життя.

Цей подих радості оживив його. Пройшов бажаний дощ. І від пустелі в душі Абакума не лишилось і сліду. Тепер треба було швидше знайти зручну квартиру.

На папірці, якого Абакумові дав полковник Ванов, було написано дві адреси. Одна — на вулиці Велике Тирново. Абакум одразу ж викреслив її олівцем. Полковник, очевидно, жив застарілими уявленнями про тишу софійських вулиць. Вулиця Велике Тирново колись, можливо, і була схожа на відлюдну зелену алею. Проте Абакум знав, що маленькі будиночки дачного типу в стилі барокко давно зникли з неї, а на їх місці виросли сучасні багатоповерхові будинки і що асфальтованим шосе повз них майже цілу добу снують машини. З точки зору детектива вулиця Велике Тирново не відповідала меті.

Подумавши про це, Абакум ніяково всміхнувся: «Будував плани про велику наукову працю як учений, а квартиру обираю як «детектив». Він махнув рукою і прочитав другу адресу. Ця вулиця знаходилась на південно-східній околиці міста, біля Мисливського парку. Захов добре пам'ятав, що вона виходила до фанерної фабрики і межувала з сосновим лісом.

Абакум швидко пройшов через сквер до стоянки таксі, взяв машину і, зручно вмостившись на задньому сидінні, запалив цигарку.

Це була масивна двоповерхова будова, схожа на заміську віллу. Стояла вона в глибині невеликого подвір'я, вимощеного кам'яними плитами. Посеред нього росла висока вишня, гілки якої сягали балкона другого поверху.

Будинок належав міській раді. Внизу жила родина відставного військового лікаря, який був по суті і керуючим будинком.

На другий поверх вів окремий хід. Там було дві кімнати. Одна — широка, наче вітальня, друга — вузька і довга. Обидві вони виходили на довгий критий балкон.

— Ви маєте право на дві кімнати? — спитав Абакума військовий лікар, гладкий, з м'ясистим обличчям чоловік. У нього була задишка, і тому він весь час трохи відкидав голову назад, немов оберігав себе від чогось.

— Так, маю, — відповів Абакум і подумав: «Далекозорий — носить окуляри, тільки коли пише або читає». Потім додав: — Я — науковий працівник, і мені потрібен кабінет.

— Так, — кивнув головою лікар. — Дуже приємно. А я ось спеціалізувався з очної хірургії у Відні. Вам подобається тут?

Абакум вийшов на балкон. З лісу віяло запахом сосни і вологої землі. Вулиця, брудна після дощу, здавалась глухою і похмурою.

Захов повернувся до лікаря, який важко дихав у нього за спиною, і ствердно кивнув головою.

— Подобається, — сказав він. — Місце тихе, зручне для роботи.

— Так, — зітхнув лікар. — Тихо, навіть занадто. І ось тому я — людина, що сорок років прослужила в казармі і звикла до шуму казарменного подвір'я, — почуваю себе тут як на краю світу, на самому кінчику обітованої землі.

Лікар запнув щільніше поли поношеного військового мундира без погонів і похитав головою.

— Для старої людини, голубе, нема нічого гіршого ніж відлюдне місце. Хто твердить протилежне, той бреше. Все одно як мелють дурниці молоді, коли говорять про наближення старості. Запевняю вас, мені приємніше було б слухати канонаду важких гаубиць, ніж жити в такій огидній тиші. Із задоволенням проміняв би цей сосновий бір з його озоном на гомінку і курну міську площу. Відверто кажу вам.

— Ви, мабуть, пишете спогади? — спитав Абакум. Лікар ніяково всміхнувся, плямкнув і повільно погладив відвисле підборіддя.

— Я, голубе, брав участь у двох війнах, пережив двох царів, одне регентство, бачив, як ішов до своєї загибелі старий лад і виник новий, молодий. Я бачив дуже багато, тому й спогадів у мене чимало. А втім, як ви здогадались, що я пишу спогади?

— Це видно, — відповів Абакум. Він був задоволений і вулицею, і квартирою, йому хотілося довше постояти на балконі і поговорити. — Це видно, — повторив він. — Є психологічні передумови і красномовні наочні докази. По-перше, ви багато бачили, пережили і, отже, у вас багато спогадів. Вони пов'язані з армією, з вашим життям у військах, з цікавими особами, які відігравали значну роль у громадському житті. Ось вам перша передумова для мемуарів. По-друге, ви активна людина, військова служба привчила вас до активного життя. Ви не можете нічого не робити, ненавидите без діяльність, нудьга і тиша лякають вас. Ось вам і друга передумова. По-третє, ви далекозора людина, але окуляри носите часто. Про це свідчить глибока смужка на вашому переніссі. А коли далекозора людина носить окуляри? Коли читає або пише. Але якщо людина тільки читає або перегортає книжки чи журнали, в неї на пальцях, звичайно, не буде чорнильних плям. Тим часом вказівний і середній пальці вашої правої руки добре-таки замазані фіолетовим чорнилом. Більше того, — біля першого суглоба вашого середнього пальця ясно видно ямку. Вона утворюється на цьому місці, коли пишуть звичайною ручкою, тому, що на неї натискають вказівним пальцем. Ви пишете простою дерев'яною ручкою, до того ж дуже швидко і впевнено, як більшість лікарів. Можу також сказати, що ручка ваша червоного кольору. Там, де ваш великий палець з'єднується з долонею, як бачите, є ледве помітна червона пляма. Ви повна людина, рука у вас під час роботи пітніє. Піт розчиняє фарбу, а вона, в свою чергу, залишає сліди на шкірі. Хіба я помиляюсь, лікарю? — Абакум випустив з рота клуб диму і весело всміхнувся. — Гадаю, ви погодитесь зі мною. Чи заперечуєте?

Лікар порився в кишенях мундира, знайшов окуляри і, надівши їх на трохи приплюснутий ніс, здивовано втупився в Абакума.

— Ви досить цікавий індивід, — сказав він після невеликої паузи. — У вас на диво розвинута зорова пам'ять і природжені математичні здібності. З вас міг би вийти чудовий артилерист! Шкода, що ви не маєте військової освіти. Ви граєте у бридж? Так? А в шахи? Ну, тоді обіцяю, що не дам вам нудьгувати. Може, спуститесь униз випити чашку кофе?

Так відбулось знайомство Абакума з лікарем Свинтилою Савовим, підполковником запасу, який наймав перший поверх будинку.

Це був давно овдовілий старик. Сини й дочки його вже обзавелися своїми сім'ями і дуже рідко згадували про те, що треба навідати батька. Його доглядали дві жінки, цілком протилежні і за віком, і за характером: хатня робітниця Йордана, шістдесятирічна стара діва, яка виняньчила йому дітей, і внучка його брата Віолета — весела примхлива дівчина, студентка першого курсу Художньої академії.

Коли підполковник і Абакум спустились униз, щоб випити кофе, їх зустріла Йордана. Вона безцеремонно і критично оглянула гостя і взагалі трималась так, наче саме від неї залежало, чи приймуть його в цьому домі і як саме. Але, видно, добре пошитий бежевий плащ і широкополий капелюх справили на неї хороше враження, бо на її гостроносому обличчі на мить з'явилась схвальна усмішка. Вона сказала: «Ласкаво просимо!», повісила плащ і капелюх гостя на старомодну бронзову вішалку і люб'язно запросила у вітальню. Підполковник кудись зник, і Абакум залишився в кімнаті сам.

Тут усе нагадувало про вже давно минулі часи, славу та смаки і про сумну старість, яка смиренно чекає свого неминучого кінця. Персидський килим так вигорів, що насилу можна було відгадати його первісні барви. І все ж колись це був чудовий персидський килим. Крісла на коліщатках і з підлокітниками, які закінчувались лев'ячими головами, уло оббито червоним плюшем, теж вицвілим і потертим. Біля стіни сяяло високе, трохи потемніле дзеркало у позолоченій гіпсовій рамі, прикрашеній фігурками напівголих жінок. Місцями гіпс потріскався і облупився. По кутках, на тонких зігнутих ніжках, прикрашених різними фігурками і візерунками, стояли столики з червоного дерева — обуржуазнене і оміщанене рококо, яке свідчило про відсутність смаку в сімей, що швидко розбагатіли на початку цього століття. Між вікнами в простінку було втиснено комод золотистого кольору, заставлений фарфоровими статуетками, перламутровими коробочками, срібними пудреницями і дюжиною фотографій. Над усіма цими блискучими дрібничками височів бронзовий годинник без стрілок, з нерухомим маятником, по обидва боки якого стояли, взявшись за руки, фарфорові юнак і дівчина, певно, Поль і Віргінія або Герман і Доротея. Волосся Віргінії-Доротеї було прикрашене вінком з квітів.

З фотографій на Абакума дивилися вусачі в мундирах, кидали палкі погляди з-під широкополих солом'яних капелюшків дебелі жінки, виряджені в мереживні блузки і довгі, аж до п'ят, спідниці. Це болгарське товариство, яке все ще зберігало життєвість старого села, здавалось чужим і будуарним мініатюрам, і тендітній фарфоровій Доротеї, і всьому цьому вульгарно завитому рококо. Але ще більш чужою всьому зібраному тут була одна фотографія, що наче забігла на півстоліття вперед. Молода дівчина на ній, здавалось, знята лише кілька днів тому. У фотографії навіть ще не було постійного місця в цьому світі минулого століття, і тому вона стояла, спершись на фото гвардійського офіцера у високій хутряній шапці з султаном, майже наполовину закриваючи його. Дівчина у зсунутому набік беретику і з кучерями, що вибивались з-під нього, весело усміхалась. І маленький в'язаний беретик, і зачіска, і вираз капризного личка були дуже сучасними, дуже міськими і недвозначно нагадували про сьогоднішній день.

Цю дівчину не можна було назвати красунею, але Абакум не відводив од фотографії очей. Дивився на неї, і дивні асоціації виникали в його свідомості. То йому здавалося, що фотографія розпливається і зникає серед полум'яних маків, що розквітли на залитій яскравим сонцем галявині, то вона раптом перетворювалась у дзвінкий і безтурботний дівочий сміх. Потім Абакум помітив, що кирпатий носик дівчини на фотографії дуже схожий на Сіїн, а її волосся — на кучері Ірини. Вона нагадувала одночасно і ту, і другу, хоч і була молодшою за них. А можливо, це йому тільки здавалось, бо дівчина, якщо добре придивитись, не була схожа ні на Сію, ні на Ірину. Незнайома дівчина була така молода, що він за віком міг би вважатись її батьком.

Абакум довго розглядав фотографію і відвів од неї очі тільки тоді, коли почув, що у вітальню хтось зайшов. Це був підполковник, який встиг переодягнутись у новіший мундир.

— Розглядаю знімки ваших близьких, — промовив Абакум і всміхнувся. — Нічого не скажеш — красивий, показний народ!

Підполковник кивнув головою і ліниво погладив відвисле підборіддя.

— Так… Колись люди вміли здаватись красивими, і одягались красиво, і поводились красиво. — Він підійшов до комода і сперся на ту крихітну територію, яка ще залишилась незайнятою на його кришці. — Подивіться на цю розкіш, будь ласка! Які чудові талії, запаморочливі бюсти, які поетичні натяки на красу стегон! Просто дух захоплює, як подумаєш. Сучасні жінки здаються жалюгідними у порівнянні з ними. І ви, голубе, не намагайтесь заперечувати цього. В мене дуже багатий життєвий досвід, і я знаю, що кажу. Сучасна мода просто знеособлює жінок. А подивіться на колишню — все, навіть найнезначніші деталі, підкреслювало красиве, робило його загадковим, принадним. Наприклад, ці довгі спідниці. Чи знаєте ви, як вони шелестіли, коли їх носили молоді стрункі жінки? А ці низькі талії. Де ви тепер побачите таку красу? Сучасна мода вбиває щонайменше половину того, що називається жіночністю. Шкода, що наші жінки не розуміють цього сумного факту! Скажіть відверто, невже не радує ваше око й душу споглядання пишноти світу, що пішов від нас? Ось вам наочний доказ, прошу. Бачите цю блондинку в капелюшку з страусовим пір'ям? Наскільки більш зрілою, більш жіночною і принадною здається вона в порівнянні ось з цією сучасною вітрогонкою, яка зсунула, наче хлопчисько, берет набік! Їм обом по дев'ятнадцять років, але хіба можна заперечувати, що та, з пір'ям, більше жінка? Це моя сестра, друже, а вітрогонка у береті — внучка мого брата. Сестра має вигляд жінки, що вже пережила не один роман, а вітрогонка схожа на гімназистку, яка тільки-но склала випускні іспити. Насправді це лише зовнішня відмінність, яку можна пояснити модою, бо обидві вони сфотографовані в одному віці і обидві однаково дурні. Сестра моя в той час була заручена з тим вусатим артилерійським поручиком. Потім вона одружилася з ним. А ще пізніше англійська фугаска розірвала його біля річки Черна. А вітрогонка вступила цієї осені в Художню академію і вже поспішила знайти жениха. Позавчора познайомила мене з своїм шалапутом — режисером студії документальних фільмів. Як бачите, між обома можна поставити знак рівності. І якщо та, з пір'ям, здається більш жіночною, пишною — то цим вона повинна завдячувати, як я вже сказав, чудовій старій моді і хорошому старому смаку.

Йордана принесла на срібному підносі коньяк та кофе, і Абакум запропонував випити за хороший старий смак. Підполковник заплакав від гордості й розчулення.

У вітальні згущались сутінки. І кожного разу, коли розмова стихала, було чути, як у вікна настирливо стукав дощ. Наближався час обіду, і Абакум з щирим жалем попрощався з хазяїном.

Наступні кілька днів Захов потратив на те, щоб влаштувати нове житло. З педантизмом, наявність якого в собі він досі не підозрював, і з великим запалом та натхненням Абакум обставив не тільки спальню і кабінет, але навіть кухню, ванну і передпокій. З ранку до вечора він переносив і розставляв меблі, наче все життя займався тільки домашнім господарством. Нарешті, на четвертий день, надвечір, коли все було закінчено, відчинив дверцята високої стінної печі і підніс до трісок запалений сірник. Камін жадібно проковтнув вогник, і в ту ж мить холодна, волога кімната неначе наповнилась життям. Полум'я весело затанцювало, і на протилежній стіні заблищали рожеві відблиски.

Абакум набив люльку і, влаштувавшись зручніше біля каміна, простягнув ноги. Сірий дощовий день згасав. Вітер тихенько посвистував за вікном, час від часу обсипаючи шибки крупними краплями дощу.

Нічого особливого за ці дні не трапилось. Час пролетів непомітно в шуканні книжкових шаф та інших меблів і в розстановці бібліотеки. Підполковник познайомив Абакума з своєю внучкою, але Абакум встиг обмінятися з нею лише кількома словами. Вони зустрілись випадково на подвір'ї.

— Ось вона, вітрогонка! — сказав підполковник і, намагаючись надати своєму голосу жартівливого тону, спитав її: — Як тебе звуть, дівчино?

— Ти мене питаєш, дідусю? Віолеткою мене звуть, — відповіла вдавано тоненьким голоском дівчина.

— А куди ти йдеш, Віолетко?

— У школу, дідусю.

— А навіщо тобі цей підрамник?

— Щоб малювати, дідусю.

— Так, так, — старик кашлянув. — Познайомся з оцим добрим дядечком. Він житиме над нами.

— О, дуже приємно, — всміхнулась дівчина і подала руку.

«Маленька, як у Сії», — подумав Абакум і в свою чергу спитав:

— А хто вам викладає живопис?

Вона назвала прізвище професора.

Абакум подивився їй в очі. Секунду вона витримала його погляд. Потім злегка почервоніла і ніяково опустила голову.

— Ох, і буде ж вам лихо з цим професором, — зауважив Абакум. — Це страшенний педант і не терпить, коли з ним хитрують.

Вона знизала плечима і нічого не відповіла. Дощ став дужчий, і Абакум поспішив увійти в будинок.

Вони зустрілись ще двічі. Але вдавали, ніби кудись дуже поспішають і в них немає часу для розмов.

Тепер Абакум сидів біля вогню, курив і ліниво обмірковував план своєї майбутньої роботи. Але вітер, який вив за вікном, шум дощу і легке потріскування дров у каміні плутали його думки і непомітно навіювали дрімоту. Уже стемніло і грайливі відблиски вогню стали багряними, коли раптом задзвонив телефон, сповнивши на мить кімнату тривогою.

Це був перший телефонний дзвінок у новій квартирі.

Абакум зняв трубку і почув у мембрані м'яке сопрано Віолети. Внучка підполковника питала, чи можна зайти до нього на одну-дві хвилинки…

— Прошу, — сухо відповів Абакум.

На другому кінці провода, як видно, не засмутились цією досить лаконічною відповіддю, бо до Абакума донеслось бадьоре:

— Дякую.

Він засвітив люстру, і в кімнаті одразу стало якось урочисто й світло. Почувши кроки на сходах, Абакум відчинив двері і з стриманою люб'язністю запросив дівчину ввійти.

— Господи, скільки світла! — вигукнула вона здивовано і застигла на порозі. — Як на електростанції! У вас не болять очі?

— Ні, — відповів Абакум.

Дівчина все ще стояла у дверях, з цікавістю розглядаючи обстановку кімнати.

— А я думала, що у вас похмуро і непривітно. Виходить, помилилась, і до того ж дуже.

Абакум нишком стежив за нею. «Наче я уже бачив її тисячу разів», — дивувався він. Потім спитав:

— А чому ви думали, що в мене повинно бути похмуро і непривітно?

— Чому? — Віолета підійшла до полиць з книжками і, не повертаючись до нього, відповіла: — Тому, що у вас завжди похмурий вигляд. Ви хіба не знаєте цього? Пробачте, але досить подивитися вам в очі, як проймає мороз. Слово честі!

— Невже в мене такі погані очі? — посміхнувся Абакум.

— Пробачте, я цього не сказала! — вона крадькома глянула на нього через плече і дзвінко розсміялась. — Ось і образила вас, сама того не бажаючи. Ні, зовсім не погані, навпаки. Я б навіть сказала, що вони красиві. Але що це за краса, господи!

— Яка ж вона? — поцікавився Абакум.

— По правді кажучи, неприємна. Ви не сердитесь на мене?

— Зовсім ні. Кажіть далі!

— 1 книжки у вас одна нудніша за іншу.

Вона знизала плечима так, наче не хотіла брати на себе чужу вину, і тяжко зітхнула.

— Яка людина — такі й книжки! — зауважив Абакум.

Дівчина знову глянула на нього краєчком ока, усміхнулась і, помовчавши трохи, сказала:

— Ви мені позавчора говорили, що я хитрую, пам'ятаєте?

— Так що ж?

— Нічого. Вперше бачите людину і одразу ж: хитруєте! А на якій підставі, скажіть, будь ласка?

— Ви і зараз хитруєте, — кинув Абакум.

— Он як? — вона повернулась до нього, і на її щоках розлився легкий рум'янець.

— Так. Позавчора ви обманули свого діда, сказавши, що йдете на заняття з живопису. Так же? Але ви йшли зовсім не на заняття. На заняття з живопису не ходять з порожнім підрамником, а натягають на нього полотно.

Віолета стояла біля каміна, опустивши голову. Рум'янець на її щоках став ще яскравіший.

— А у вас полотна не було. У вас взагалі нічого не було, крім порожнього підрамника. Оце я й називаю хитрістю і думаю, що не помиляюсь. Можливо, у вас в той день було побачення з нареченим?

— Це вже моя особиста справа, — тихо відповіла Віолета.

«Як страшенно схожа на Ірину, — промайнуло в голові Абакума. — На Ірину під час її мандрівки у Відень».

— Так, — погодився Абакум, і голос його затремтів, — Випадок з підрамником — ваша особиста справа, я з вами згоден. — Він помовчав трохи. — Треба поспішати, бо внизу нас чекають.

Абакум промовив це спокійно, повільно, не зводячи очей з дівчини, і помітив, як зблідли її щоки. Вона стояла нерухомо і дивилась на нього, немов зачарована, широко відкритими очима.

— Інакше я неодмінно запропонував би вам стілець, — сказав Абакум. — Але внизу ваш наречений, очевидно, нервує, поглядає на годинник, і ми не повинні зловживати його терпінням.

— Господи! — прошепотіла Віолета і оглянулась. — Чи не попала я часом у дім чарівника?

Від збентеження вона стала напрочуд гарною, і Абакум мимоволі замилувався нею.

Потім він підійшов до телефону і упевнено, швидко набрав якийсь номер. Цього разу з мембрани почувся соковитий чоловічий голос. Як видно, голос цей був знайомий Абакумові, бо він задоволено всміхнувся і кивнув головою.

— Асене, — промовив він, — прошу тебе, потерпи ще трохи. І не гнівайся. Ревнощі, кажуть, великий порок.

Віолета слухала його, широко розкривши очі.

Абакум поклав трубку і, попросивши пробачення, пішов у спальню. Через кілька хвилин він вийшов звідти, одягнений в темний костюм і білосніжну сорочку з накрохмаленим комірцем. Від нього ледве вловимо пахло одеколоном.

— Отже, — почав він, підійшовши до Віолети, — історія така. Приблизно півтора року тому, під час розкопок у південно-східній частині країни, режисер студії документальних фільмів Асен Кантарджієв виграв у мене на парі чудову срібну монету. Ця антична монета висить у вас на шиї як кулон. Я чув від вашого діда, що наречений ваш — режисер кінохроніки. Там, звичайно, є ще режисери, але тільки наречена Асена Кантарджієва може носити на шиї цю монету. Ось так я дізнався про ім'я вашого нареченого.

— Але як ви здогадалися, що він унизу? — спитала Віолета, прикриваючи рукою срібну монету.

— Дуже просто! — засміявся Абакум. — Дівчина навряд чи одягатиметься так нарядно, якщо не чекає гостя. Ви чекали нареченого, тому, розуміється, наділи і цю монету — його подарунок. Однак про присутність Асена свідчить насамперед ця позначка. — І Абакум вказав на ледве помітну рожеву плямку в неї на шиї. — Маленький блідий слід вашої ж помади. Він поцілував вас спочатку в губи, а потім переніс слід від помади на це місце. Але чому ви зніяковіли? У вас зараз вигляд ображеної гімназистки. Я образив вас?

— О, ні, — всміхнулась вимученою усмішкою Віолета. — Тут ви вже не вгадали. — Вона похитала головою. — Досі ви не сказали нічого такого, що могло б образити мене. Так, мене поцілував наречений! Але він на те і наречений, щоб цілувати! — Вона дзвінко розсміялась, але було видно, що їй зовсім не весело. — Давайте закінчимо нашу розмову, бо внизу нас чекають.

Абакум жартівливо погрозив їй пальцем.

— Іншим разом приступайте до діла відверто і без хитрощів. Ви могли б прямо сказати: «Мій наречений знайомий з вами, він внизу і хоче вас бачити». А ви почали з освітлення, обстановки, висловили думку про мої очі, про книжки та інше. Це, звичайно, дрібні хитрощі. Але вони вам не до лиця!

Вона ступила кілька кроків до дверей і раптом, різко повернувшись до нього, сказала:

— І тут ви не вгадали! У деяких випадках ви: дуже прозорливі. Навіть більше, ніж треба. Але про деякі речі не маєте найменшого уявлення. Пробачте, але зараз ви говорите просто навмання! Можу попросити у вас хусточку?

Абакум подав їй білосніжку хусточку, і дівчина, спокійно стоячи перед ним, не соромлячись, поволі стерла рожевий кружок з шиї. У золотисто-жовтому джемпері, що красиво облягав її, вона здалась Абакумові надто жіночною для своїх дев'ятнадцяти років.

Внизу, у вітальні, давні знайомі зустрілись по-дружньому, але стримано, як і годиться серйозним сильним чоловікам: коротке, міцне рукостискання до хрусту в суглобах і взаємне поплескування по плечу. Підполковник, стурбований шумом, з цікавістю виглянув з кабінету, але, зрозумівши, в чому річ, весело засміявся і задоволено кивнув головою.

— Якби не ця монета у неї на шиї, — сказав Асен, — ти б і не здогадався, що я тут. Вона мене видала, правда ж?

— Тільки вона! — поблажливо відповів Абакум і скоса подивився на Віолету. — Інших слідів не було. — Він помовчав і потім, повернувшись до Асена, похитав головою: — У всякому разі ти програв!

Асен на зріст був майже такий, як і Абакум, але тримався пряміше і здавався стрункішим. Кучерявий, з високим чолом, товстими, хтивими губами і розумними бистрими очима, він належав до тих мужчин, які подобаються жінкам.

— Так, ти безумовно програв, — повторив Абакум.

— Не поспішай радіти, Цезарю! — засміявся Асен. Усмішка в нього була задирлива і гордовита. — А це що таке, дозвольте вас спитати?

Асен переможно замахав у себе над головою білосніжною хусточкою з рожевою плямою на кінці.

Віолета притиснула руки до грудей і збентежено відступила назад.

— Та це ж моя хусточка, — всміхнувся Абакум. Усмішка в нього була ясна і добродушна. — Ти витягнув її з внутрішньої кишені мого піджака, шахраю, коли схопив мене в свої іудині обійми.

І вони обидва голосно розсміялися. Потім Асен раптом похмурнів і, затиснувши хусточку в руці, задумливо сказав:

— Але я бачу на ній якусь дуже підозрілу пляму. Що це?

Абакум зараз же показав йому свою руку. Вказівний і великий пальці були трохи замазані чимсь червоним.

— Застругував червоний олівець, — сказав він, — коли твоя наречена прийшла до мене. Треба було чимось стерти фарбу перед тим, як привітатись. Ти задоволений?

— Ми квити, — зауважив Асен, подаючи йому хусточку. — Пам'ятаєш, останнім разом ти виграв? Тепер ми квити.

Віолета крадькома глянула на Абакума. І погляд цей був напрочуд ніжний і теплий.

Півтора року тому Археологічний інститут провадив великі розкопки одного фракійського поселення, недалеко від північних відрогів Родопських гір. У цих розкопках, як керівник сектора, брав участь і Абакум. Він сподівався знайти багато побутових речей македоно-фракійського походження і, знаючи, що його можуть в перший-ліпший момент викликати у зв'язку з якоюсь новою справою в Софію, старався прискорити хід робіт ціною напруженої понадурочної праці. Саме в цей час до них приїхала знімальна група кінохроніки на чолі з режисером Асеном Кантарджієвим. Абакум зустрів непроханих гостей похмуро. Він взагалі старався не мати діла з людьми, які орудували фотоапаратами. Тепер його органічна неприязнь до об'єктива ще більше посилилась, бо кінооператори вносили в роботу безладдя. Досить-було повернути камеру до землекопів, як вони раптом ставали страшенно неповороткі. Кожен намагався зайняти найбільш вигідну позу і позицію. А це, звичайно, порушувало ритм розкопок. Та найстрашніше починалось тоді, коли з'являвся сам режисер і почивав показувати, хто що повинен робити і куди та як дивитись… Час летів. Абакум палив цигарку за цигаркою і все ж мусив терпіти.

Та чим більше хмурився Абакум, якого злило марнування часу, тим терплячішим ставав режисер. Він уже встиг призвичаїтись до обстановки, і настрій в нього поліпшувався з кожним днем. Кантарджієв взагалі мав веселу вдачу, а тепер просто розцвітав від життєрадісності. А коли стало відомо, що розкопки триватимуть ще з тиждень, режисер, у якого в алюмінієвих касетах уже лежали потрібні знімки, махнув рукою на роботу і, як казали землекопи, зажив на свою втіху. Власне, він не робив нічого такого, що могло б скомпрометувати його або поставити в незручне становище. Режисер просто ледарював. Спочатку він поводився так, як поводилася б кожна життєрадісна людина, що залишилася без роботи не з своєї вини: блукав біля котлована, спав у затінку дикої сливи, купався в річці. В цьому не було нічого поганого. Потім він став приходити з плоскою фляжкою горілки в кишені піджака і, зібравши навколо себе тих, хто вже відпрацював зміну, пив з ними і співав веселих народних пісень доти, поки лілове небо на заході ставало темним і на рівнину спускалась м'яка фіолетова ніч. І вийшло так, що режисер став найпопулярнішою людиною в таборі. А одного разу він приніс з собою колоду карт, різні мотузки, сірникові коробочки, квасолю і показав здивованим глядачам кілька цікавих фокусів. Успіх був такий великий, що навколо нього почали збиратись навіть ті, хто заступив на зміну. Де б Кантарджієв не з'явився, його раптом оточував гурт, і одні боязко, інші сміливіше просили показати «що-небудь». Цей глибоко схований в людині потяг до «незвичайного» розпалював цікавість навіть у найурівноваженіших.

Землекопи все частіше залишали роботу, і дисципліна на розкопках почала кульгати. Абакум хмурився і одного разу, наче випадково зустрівшись з режисером, сказав йому:

— А чому б вам не прогулятись десь трохи далі? Подихати, наприклад, день-два гірським повітрям?

— Знаєте, — відповів режисер, усміхаючись Абакумові по-свійськи, як давньому приятелеві, — я і сам багато думав про це. Гори з дитинства вабили мене прохолодою, тінистими лісами. Я вельми вдячний вам за ідею і з задоволенням змотався б звідси, якби не боявся проґавити той знаменний момент, коли ви знайдете перший камінь на місці розкопок. Пропустивши його, я тим самим рискую втратити службу. Сподіваюсь, ви не бажаєте мені зла.

На відміну од більшості людей, Кантарджієв витримував погляд Абакума. Більше того, сам намагався проникнути поглядом в його очі. «Це людина з міцними нервами, яка вміє прикриватися словами, наче ширмою», — подумав Абакум.

— Хто навчив вас робити фокуси? — спитав він раптово. І додав з посмішкою — Я маю на увазі ваші карти і мотузочки.

Тільки тепер Асен трохи збентежився і відвів очі.

— У мене є родич-ілюзіоніст, — відповів він. — Ви знаєте факіра Румі?

— Так, чув про нього, — кивнув Абакум.

— Це мій двоюрідний брат, — зауважив Асе.

— І все-таки поїдьте кудись на прогулянку на день-два, — стиха, але з притиском сказав Абакум. — А про знаменний момент не турбуйтесь. Це трапиться не раніше, ніж через три дні.

День був жаркий, душний, і Абакум ліг у густу високу траву.

— Три дні, кажете? — спитав Асен і теж ліг у траву. — Чудово! Я, здається, все життя мріяв про ці три дні. Треба поблукати десь. Але погляньте, яке небо, яка чудова синь! Хіба не чудово?

— Дивуюсь, що факір Румі — ваш двоюрідний брат, — промовив Абакум, кинувши погляд на синяву і позіхнувши. — Факір Румі з північно-західної Болгарії, з Відінського округу, а ви — типовий південний житель. Б'юсь об заклад, що ви звідкись з-під Пазарджика або Чирпана. І за зовнішністю, і за говором ви типовий південний житель. Говорите, наприклад, «тріябва» замість «трябва».[12] А у Відінському краї взагалі кажуть «трябва». За літературною вимовою теж треба говорити «трябва» а не «тріябва». Звук «і» перед «я» — ось що вас видає. Крім того, в уродженців північно-західної частини країни, як правило, каштанове або русяве волосся і біла шкіра. А ваше волосся кольором нагадує першосортний дьоготь, та й шкіра у вас смуглява. Руки наче в каменяра, хоч і досить витончені за формою. Отже, факір Румі не може бути вашим двоюрідним братом.

Асен виплюнув травинку, яку жував, і глибоко зітхнув.

— Це справді так, — промовив режисер. — Але навіть коли б він і був моїм братом, довелося б відмовитися од нього, бо ваші доводи надто сильні. До речі, я вжив слово «двоюрідний брат» у переносному значенні. Румі — розумний хлопець, і ми з ним великі приятелі.

— Цей «хлопець» щонайменше років на двадцять старший за вас, — зауважив Абакум.

— Саме тому я і вчусь у нього.

Абакум уважно подивився на Асена.

— Ви мені починаєте подобатись, — сказав він.

— Дуже радий, — посміхнувся Асен. Він вийняв з кишені записну книжку і перегорнув кілька сторінок. — Я особливо дорожу знайомством з такими людьми, як ви. Клянусь, я ще з дитинства відчував найщирішу повагу до вчених. У цій записній книжці прізвища і адреси не менше двох десятків видатних учених, з якими я знайомий особисто. Чи не дасте мені свою авторучку, щоб я зміг записати і вашу адресу?

— О, не завдавайте собі клопоту, — промовив Абакум. — Я не маю нічого спільного з видатними вченими.

— І все ж, — наполягав Асен. — На пам'ять.

Абакум хотів подати йому ручку, але не знайшовши її на своєму місці — в боковій кишені, здивовано знизав плечима і почав нервово шарити по інших кишенях.

— О, не завдавайте собі клопоту, — сказав йому Асен. — Ось ваша ручка. Вона? — І він засміявся веселим, добродушним сміхом.

Це справді була Абакумова ручка. Захов відчув, як гаряча хвиля залила його щоки. Потім йому раптом стало холодно. Синя блакить над ним, трава, прозоре повітря — все вмить поблякло. Він зціпив зуби і деякий час сидів мовчки, пильно дивлячись перед собою. Потім усміхнувся і подав режисерові руку.

— Ловко. Вітаю вас.

Асен потиснув простягнуту руку і весело всміхнувся.

— Тепер ми квити, — сказав він. — Ви перехитрили мене в цій історії з братом, а перед цим натякнули щось про мої фокуси. Але я відігрався ось цією ручкою. Тепер ми квити?

— Тепер так, — підтвердив Абакум.

— Чому тепер? Хіба ви маєте намір і далі вести гру? — здивувався Асен.

— А чому б і ні? Це цікаво. До того ж я не люблю рівного рахунку, — відповів Абакум і, трохи помовчавши, додав — А ви все-таки поблукайте трохи по околицях.

— Неодмінно поблукаю, — обіцяв Асен.

Так закінчилась ця зустріч.

Але поки Асен збирався в дорогу, з південного заходу насунули хмари, і небо почорніло. Кудлатий, густий туман оповив гори, обрій потонув у темряві, і незабаром завзявся тихий весняний дощ. Земля навколо котлована розкисла і перетворилась у багнюку. Палатки почали протікати, а про те, щоб розпалити вогнище, не могло бути й мови. Вітер і дощ робили свою справу. І тому ввечері того ж дня всі, за винятком комірника бай Ставрі, взяли на плечі поклажу, хто скільки міг, і бадьоро рушили до найближчого села Славовці, яке притулилося біля підніжжя гір кілометрів за два від табору. Археологів і трьох кінематографістів розмістили на солом'яних матрацах у бібліотеці клубу, а землекопів — у шкільному залі.

Увага і піклування місцевих жителів особливо зворушили Асена. Чутливий і досить експансивний, він ходив вперед і назад по кімнаті і міркував уголос:

— Треба віддячити цим людям. Неодмінно. Адже вони нічим нам не зобов'язані, а ось виявили люб'язність і людяність. Влаштували нас у культурному місці, постелили під наші міські спини товсті солом'яні матраци, нагодували в своїй їдальні курячим супом і гіркою підсмаженою квасолею. І винця дали. Щоправда, ми їли і пили за свої гроші, але важливо те, що люди виявили бажання зробити нам приємне. А це найголовніше. Кооперативне землеробське господарство, видно, багате, і люди тут живуть добре. Бачили, як зажурився голова, коли ми не дозволили йому заплатити за вино? Навіть вуса в нього одвисли, так йому стало прикро. Кажу вам, коли ми спробуємо якось віддячити їм, вони проводжатимуть нас з дамаджанками[13]і смаженими поросятами. А помітили, яке тут чудове вино? Мені здається, воно і смаком і ароматом зовсім не поступається перед чирпанським «Мозелем». Вони мають і свій винний погріб. Ось я і думаю: якщо ми влаштуємо для них невеликий вечір з цікавою програмою, то нас неодмінно запросять відвідати цей погрібець. Майте на увазі, дощ скоро не вщухне. Директор школи чув по радіо, що погода не скоро зміниться. Отже, в наших інтересах здружитися з тутешніми людьми і заволодіти, так би мовити, їхніми серцями. Вони цього заслуговують, бо гостинні і багаті.

Другого ранку Асен надів плащ і, нікому нічого не сказавши, кудись зник. Ішов дощ, і гори, як і раніше, були оповиті туманом.

На обід Асен не прийшов у корчму і тільки надвечір ненадовго з'явився в бібліотеці, весь мокрий, забруднений, але очі в нього блищали.

— Треба віддячити людям, — знову почав він. — Адже вони нічим нам не зобов'язані, а ось зустріли нас…

— Досить, не докучай, — обернувся Абакум і сердито кинув книжку. — Роби що хочеш, тільки не докучай, — повторив він.

— Я цього і чекав від вас, — весело розсміявся Асен. — По ваших очах зрозумів, що ви зі мною згодні, але страшенно мучитесь, бо не маєте ніяких ідей. А в мене цих ідей — амбар. Гаразд, якщо ви довіряєте мені і даєте необмежені повноваження, то я одразу починаю діяти. Тому що такі люди… — він показав рукою на Абакума і розсміявся. — На добраніч!

— Іди до біса! — тихо вилаявся Абакум. Дощ зіпсував йому настрій.

Асен не прийшов в корчму вечеряти. Матрац його залишився незайнятим усю ніч. Але опівдні другого дня Абакум побачив Асена, коли той злазив з кооперативного грузовика. Мабуть, їздив у місто, бо тримав під пахвами два довгих дзеркала без рам. Такі ж дзеркала були і у його помічника — кінооператора.

— Вирішили придбати обстановку для перукарні, — підморгнув Асен Абакумові.

Той не відповів.

Незабаром сільський радіовузол повідомив, що о восьмій годині вечора в клубі відбудеться концерт, де артисти покажуть цікаві атракціони.

Але завіса піднялася тільки близько дев'ятої. Запізнився дехто з сільських керівників, які були на засіданні правління кооперативу. Вони ввійшли в зал, голосно сперечаючись, збуджені і невдоволені, бо їм не вдалося домовитись з питання, яке стояло останнім на порядку денному. Мова йшла про боронування озимих посівів. Одні були «за», інші — «проти». Обидва табори сперечалися, навіть коли було піднято завісу, декому з публіки довелося цикнути на них.

Концерт відкрив жіночий клубний хор. Дівчата були одягнуті в барвисті національні костюми. Маленька сцена одразу стала схожа на розквітлий сад. Тут були красолі і маки, півонії і нагідки, де-не-де мелькали троянди. Ведуча — струнка дівчина з русими косами і веселими очима, оголосила номер, і диригент, сільський вчитель співу, махнув рукою. Концерт почався.

Похмуре обличчя Абакума поступово яснішало. Чиста, ніжна мелодія несла його в широкі, залиті м'яким сонячним сяйвом простори. Десь наспівно подзвонювали мідні дзвіночки, біліли серед зелених полонин отари. І над усім цим світом звуків та барв линула пісня сопілки — то грайлива, наче струмок, то лиха і задумлива, мов дідусева казка про давноминулі часи.

Потім було виконано сольні пісні, дуети, а після цього самодіяльний танцювальний колектив з запалом протанцював весільне хоро.[14]

Абакум та інші гості аплодували, але решта публіки не висловлювали особливого захоплення: виконавці були знайомі, і часто повторюваний репертуар встиг набриднути. Тому всі, затамувавши подих, дивились на сцену, коли на ній з'явився Асен. У руках він тримав чоловічий капелюх невиразного сіро-коричневого кольору. Сплющений, із зім'ятими крисами капелюх був схожий на величезну, добре підсмажену перепічку.

Асен повернув його внутрішнім боком до публіки і спитав:

— Є в ньому що-небудь?

— Немає! — дружно відповіли кілька голосів у кінці залу.

— Подивіться добре! — попросив Асен.

Він потрусив капелюх, покрутив його навколо ліктя і знову повернув внутрішнім боком до публіки. І хоч усім було видно, що там нічого немає, повторив питання:

— Є щось усередині?

— Та нічого там немає, скільки разів питатимеш? — загудів сердито з першої лави бригадир рільничої бригади Михал. Він був у поганому настрої, бо голова кооперативу не дозволяв йому боронувати.

— Дуже шкода, — сказав Асен, — що ви дивитесь так неуважно. — Він повернув капелюха тулією вниз і вийняв звідти спочатку вишиту жіночу хустку, потім цибулину і, нарешті, наручний годинник з ремінцем.

— А що я вам казав? — звернувся він до онімілої публіки. — Значить, погано дивились. А ще сердитесь..

І тут грім оплесків струсонув зал. Багато глядачів посхоплювались з місць, дехто затупотів ногами.

— Біс! Браво! — кричали з задніх рядів.

Бригадир рільничої бригади винувато всміхався і тер очі.

Завіса опустилася.

Коли її знов підняли, усі побачили посередині невеликої сцени високий круглий столик на трьох ніжках. З-за куліс з'явився Асен — він ніс чималу і, видно, важку дерев'яну скриньку, бо, поставивши її на стіл, полегшено зітхнув і витер хусточкою лоба.

Скринька стояла до залу передньою стороною. Нічого особливого в ній не було. Звичайна скринька, замкнута простою защіпкою.

Асен повернувся до публіки.

— Товариші, — почав він, — цей номер розрахований на глядача з міцними нервами. Тому, якщо серед вас є надміру вразливі, їм краще тимчасово залишити зал. Отже, ви всі бачили, що я поставив на столик оцю скриньку. Мабуть, ніхто з вас не повірить, коли я скажу, що в ній сховано голову людини. Так, справжню голову людини. Зараз я відчиню кришку, і ви самі пересвідчитесь у цьому. Увага!

Елегантним і спритним рухом він трохи підняв правою рукою кришку і відкинув її назад. Зал здригнувся і тривожно зашумів. Якась жінка тихо скрикнула. Десь у середніх рядах заплакала дитина.

З скриньки справді висунулась голова чоловіка з посинілим обличчям і заплющеними очима. Вона чимсь нагадувала Абакумові голову кінооператора. Тільки в цієї голови були вуса, по-молодецькому закручені на кінцях, як колись у борців-важкоатлетів. У всякому разі, вона мала досить страшний вигляд.

— Можливо, дехто з вас думає, що вона з воску, — зауважив Асен. — Звичайно, кожен має право думати все, що хоче, — вів режисер далі, — але істина одна: ви справді бачите перед собою живу голову людини.

— Розповідай казки, — озвався голова кооперативу. Він також був сердитий, бо бригадир весь час надокучав йому розмовами про боронування..

— Пробачте, — заперечив Асен, — але ваш бригадир кілька хвилин тому поквапився з капелюхом, а ви тепер поспішаєте з головою.

— Бригадир і з боронуванням квапиться, — зітхнув голова кооперативу, — тільки я цього разу не танцюватиму під його дудку, нехай так і запам'ятає!

— І квапитимусь, щоб потім не шукати вітра в полі, — обізвався бригадир.

Асен підніс руку.

— Прошу уваги! Даю слово голові з скриньки. Я, як бачите, стою збоку.

У ту ж мить голова розплющила очі, огляділа холодним поглядом зал і басовито прокашлялась.

— Ой матінко! — вигукнули майже разом кілька жінок.

Зчинився страшенний галас. Зал гудів, наче величезний вулик. А голова, втупивши погляд у чорнооку дебелу молодицю з другого ряду, раптом безцеремонно підморгнула їй.

— Радко, та цей диявол наче тобі підморгує! — повернулась до неї худенька дружина бригадира Михала і голосно хихикнула. Жилки на її тонкій шиї набрякли і стали схожі на сині мотузочки.

— Тихо! — знову крикнув Асен. — Ви бачите, що у цієї голови немає ні тулуба, ні діафрагми, ні інших «деталей», але вона все ж може говорити і міркувати не гірше за вас. Нехай ті, хто ще думає, ніби це омана, зададуть їй питання — вона відповість на них так, як відповіла б усяка жива голова.

— Ей, як твоє прізвище? — спитав хтось.

— Безтулубов, — спокійно відповіла голова.

— Ой лишенько! — перехрестилась якась бабуся.

— Почекайте, — повернувся бригадир Михал. — Зараз я задам їй питання: — Ану скажи мені, який спосіб сівби кукурудзи кращий — рядовий чи квадратно-гніздовий?

— Звичайно, квадратно-гніздовий, — відповіла голова категоричним тоном. І, підвищивши голос, додала: — «Механізатори, застосовуйте квадратно-гніздовий метод — це метод нашого світлого майбутнього!»

— Це мене задовольняє! — сказав Михал.

— Ну й голова! — почулись голоси.

Бабуся знову перехрестилась.

— Послухай, голово, — підвівся бригадир і витер долонею губи, — а час вже боронувати чи ні? Як по-твоєму?

— День рік годує! — мудро відповіла голова.

— Чув? — засяяв від задоволення бригадир, багатозначно дивлячись на голову кооперативу. — Добре чув?

— Чути чув, але її милість живе в скриньці, а не ходить, як ми з тобою, по степу. Звідки ж їй знати, що корінці ще тоненькі, мов ниточки. Пройдуть борони і повитягують їх. А тоді що робити?

— Нічого їм борони не зроблять, — сказала голова. — Ці корінці до глибокої старості доживуть. Запам'ятайте моє слово!

— Коли б ти була людиною, повірив би, — удавано зітхнув голова кооперативу. — А ти сама голова якась. Я не згоден!

Раптом у залі пролунав веселий, соковитий сміх. Сміявся Абакум, який сидів у першому ряду, поклавши руки на коліна.

— Хіба ви не бачите, що все це фокуси! — повернувся він до глядачів.

— Як не бачимо, — обізвався бригадир Михал. — Цілком ясно, що це фокуси. Але я все-таки хотів би, наприклад, знати, як обходиться ця голова без тулуба і де, наприклад, він. Це для мене дуже важливо, бо наш товариш голова кооперативу тільки що публічно заявив шановним зборам, що повірить голові, якщо у неї виявиться тулуб. Так воно, товаришу голово?

— На цьому світі люди за законами живуть, — повільно мовив той і замовк, потім, подивившись на публіку, додав: — Слово не горобець, випустиш — не спіймаєш!

— Оце так голова! — зрадів бригадир. — Браво!

— Браво! — зааплодували в залі.

— Якщо у цієї голови виросте тулуб, — вів далі голова кооперативу, — і вона, вийшовши з скриньки, прогуляється по сцені на своїх ногах і викурить зі мною цигарку, тоді я дозволю Михалу боронувати. Але я хочу, щоб дозвіл цей спочатку агроном підписав.

— Готовий підписати його хоч зараз, — підвівся в глибині залу молодик.

— Сідай, — сказав йому голова кооперативу. — Не поспішай. Нехай спочатку ця голова підійде до мене і викурить зі мною цигарку. А тоді вже.

Абакум кивнув Асенові, який під час цієї розмови стояв на сцені в позі Наполеона.

— Накажи голові вийти з скриньки, — сказав він усміхаючись, — і викурити цигарку.

Але Асенові зовсім не хотілось засмучувати голову кооперативу. Він крадькома підморгнув йому, щоб той не турбувався: я, мовляв, тебе розумію і на твоєму боці. А на Абакума кинув похмурий і навіть ворожий погляд.

— Який тулуб вам потрібен! Немає ніякого тулуба! Є тільки голова, розумна, жива голова, але вона нерухома і живе в цій скриньці. Дайте мені спокій, прошу вас!

— Не кажи цього! — прохально крикнув йому бригадир.

— Правду вам кажу, — почав сердитись Асен. — Дайте мені спокій! Що можна було вам показати, я показав. І за це скажіть спасибі. А тепер час опускати завісу. — І він, обережно обійшовши столик ззаду, попрямував до лівої куліси.

— Почекай, — зупинив його Абакум. Він підвівся з свого місця і підійшов до сцени. — Куди поспішаєш? Куди тікаєш, не вклонившись публіці?

У голосі його звучали металічні нотки. Ніхто, крім Асена, не бачив його очей в цю мить. Режисер зблід і застиг на місці.

— Іди сюди! — сказав Абакум, не зводячи з нього погляду. — Ближче. Ще крок. Стоп!

Тепер Асен стояв праворуч столика, між його передньою і задньою ніжками. Він спробував усміхнутись, але публіка, яка сиділа в залі праворуч, раптом зайшлась реготом, затупотіла, засвистіла, заулюлюкала.

Тільки бабуся, яка нещодавно хрестилась від страху, тепер дивилась на сцену здивовано, і на її обличчі застигла якась тужлива безглузда усмішка.

Між передньою і задньою ніжками столика з'явилось цікаве зображення: Асен від ступнів до пояса. І, звичайно, публіка одразу зрозуміла суть фокуса: простір між ніжками столика з правого і лівого боку було майстерно закрито дзеркалами. І оскільки куліси в глибині сцени і по боках було пофарбовано в один і той же зеленуватий колір, то створювалась ілюзія, що під столиком нічого немає. Глядачі чудово бачили тільки підмостки, бокові куліси і глибину сцени.

І тепер, бажаючи відомстити за оману, публіка весело реготала і улюлюкала. Тоді посиніла вусата голова раптом почала опускатися вниз, неначе провалюючись кудись, і, нарешті, зникла зовсім. Але тут же із спорожнілої скриньки показалась рука. Вона помахала глядачам і також зникла. Це всім сподобалось. Улюлюкання стихли, і в залі загриміли аплодисменти.

Раділа і бабуся, хоч і не знала чому.

Ще веселіше стало, коли вусата голова знов висунулась, але вже не з скриньки, а з-за столика. Цього разу в неї були і шия, і плечі, і руки, і взагалі все, що є в справжньої людини. Незважаючи на грим і вуса, усі пізнали в людині оператора кінохроніки.

Як справжній артист, він галантно вклонився публіці і окремо з смиренною усмішкою чорноокій красуні, потім схопив руку режисера, настрій якого явно зіпсувався, і повів його за куліси.

Глядачі захоплено аплодували.

Але захоплення досягло своєї кульмінаційної точки, коли оператор, підійшовши до голови кооперативу, поздоровкався з ним і попросив закурити. До них тут же підбіг сяючий бригадир Михал і підніс до цигарки запалений сірник.

Так закінчився цей веселий вечір.

Потім голова кооперативу запросив усіх у корчму повечеряти. І незабаром чудове вино і смажені курчата повернули Асенові добрий настрій.

— Признайся, що ти знав, як робиться цей фокус з головою, — говорив він Абакумові, з апетитом уминаючи другу порцію курчати. — Я вставив дзеркала так майстерно, що і сам чорт не зміг би їх помітити. Ясно як білий день, що ти раніше бачив десь цей фокус. Признавайся!

Абакум ліниво копирсав виделкою в тарілці і мовчав. З'ївши наче через силу кілька шматочків, він відсунув тарілку, вийняв люльку і закурив.

— Ну, відповідай же, — наполягав Асен. — Це мене дуже цікавить.

— Ти дуже цікавий, дуже ненажерливий, дуже проворний і дуже хитрий, — сказав йому Абакум. Він випустив кілька клубів диму і стримано посміхнувся. — Всі ці якості, зібрані в один букет, не приведуть до добра.

Асен поклав виделку й ніж і втупився в Абакума..

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав він. Голос його звучав холодно і ніби незаслужено ображено. — Не розумію, на що ти натякаєш?

— Облишмо це, — кинув Абакум і не поспішаючи випив трохи вина з бокала. — Що ж до твого фокуса з головою, то мені доведеться розчарувати тебе. Цей фокус я бачив уперше. Повинен признатися, що я справжній неук у цьому мистецтві. Наприклад, мені досі неясно, як з'явились ті речі в капелюху. Але фокус з головою трохи інший. Пам'ятаєш, я бачив, як ти злазив з грузовика з дзеркалами під пахвами? Це здалося мені тоді дуже дивним. Поїздка в місто на грузовику, дзеркала — для чого все це режисерові кінохроніки, який приїхав сюди знімати археологічний об'єкт? Але коли по радіо повідомили про концерт, я одразу зрозумів, що дзеркала потрібні саме для цього вечора. Ти сам казав, що хочеш влаштувати цікавий атракціон. Отже, коли почався концерт, я уважно стежив за тим, де саме стоятимуть дзеркала і як ти їх використаєш. І ось ти приніс скриньку. Звичайний шлях від куліс до стола, де ти повинен був поставити скриньку, іде по прямій. Цей шлях найбільш природний і короткий. Але, на превелике диво, ти не попрямував до стола цим найкоротшим шляхом, а зробив неабиякий гак, підійшовши до стола ззаду. Це було надто неприродним, щоб не впасти в очі. І друге, що мене насторожило, — це твоя поведінка на сцені. Ти ходив по ній туди і сюди, але жодного разу не переступив діагоналей, що пересікають ніжки стола. І ось дзеркала, з якими я тебе бачив на площі, твоя поведінка на сцені, цілковита впевненість, що в голови обов'язково є тулуб і те, що його ніби немає, просто оптична омана — навели мене на думку: простір між ніжками стола закрито дзеркалами, за котрими ховається, ставши навколішки, людина. Між іншим, твій партнер дуже недосвідчений гример. Далі… Людина, ставши на коліна, виймає круг, вирізаний у кришці стола. Потім виймає дно скриньки. І фокус готовий. Усе напрочуд просто і зрозуміло навіть такому дилетантові, як я…

Асен слухав Абакума мовчки і хмурився, енергійно перемелюючи міцними щелепами третю порцію курчати. Потім одним духом вихилив бокал вина, глибоко зітхнув і похитав головою.

— Яв багатьох місцях показував цей фокус, — сказав він. — Навіть за кордоном… Минулого року на фестивалі в Каннах… Точніше, під час фестивалю в одному закладі для веселих атракціонів.

Він знову налив собі вина і випив половину.

— Ну й що?

— Нічого, — відповів Асен і похитав головою. — Про що йшла мова?

— Треба повільніше пити, — посміхнувся Абакум. — Мова йшла про твій фокус у Каннах.

— Так ось, — вів далі Асен, закуривши і міцно затягнувшись, — у тому закладі ніхто не міг здогадатись, як я це роблю. Тільки ти один… Думаю, коли б ти навіть і не бачив мене на площі, все одно здогадався б.

— Можливо, — погодився Абакум.

Асен допив вино.

— Тепер ми вже не квити, — зауважив Абакум.

Вони помовчали.

— Так, тепер ти виграв, — зітхнув Асен і сумно опустив голову.

— Це цілком нормально, — промовив Абакум, — що я виграв. Твоїй неперевершеній спритності я протиставлю одну скромну якість: вміння спостерігати. І тому, звичайно, завжди виграватиму.

— Не будь таким самовпевненим, — наїжився режисер, і в очах його промайнув злий вогник. — Бачив я, чого варта твоя спостережливість, коли витягнув у тебе з-під носа ручку. Забув?

— Навряд чи тобі це пощастить зробити вдруге, — посміхнувся Абакум і замовк. Потім вийняв з гаманця срібну монету і почав підкидати її на долоні. Монета була старовинна, неправильної овальної форми, з м'яким матовим блиском.

В очах Асена раптом згасли злі вогники і замість них спалахнули жадібні, а на обличчі з'явився якийсь хижий вираз.

— Яка красива монета! — сказав він мрійливо і, зітхнувши, додав: — Дуже красива! А звідки вона в тебе?

— Грецька монета четвертого століття до нашої ери, — відповів Абакум. — На одному її боці зображена Афіна Паллада, а на другому — великий Перікл. Монета була в обігу в період найбільшого розквіту Афін. За такі монети можна було купити маслинової олії і рабинь, слонову кістку і гетер, виборчі бюлетені і почесні місця на Олімпійському стадіоні. І ще багато приємних речей… Подобається вона тобі?

— О, ще б пак! — вигукнув Асен. — Вона, мабуть, приносить щастя тому, кому належить. Чудова монета!

«На диво жадібний і ласий до блискучих предметів, — у думці доповнював Абакум його психологічний портрет. — Хижий і честолюбний — який букет, о господи!»— і тихенько розсміявся.

— Чого ти смієшся? — насторожився Асен.

— Сміюсь над твоїми словами, що ця монета приносить щастя тому, кому належить. Вона в мене вже три роки.

— Ти щаслива людина, — сказав Асен.

— Дуже, — кивнув Абакум. — Я справді щасливий. І оскільки кажуть, що щасливі люди завжди щедрі, і так воно, мабуть, і є, то я з задоволенням дарую тобі цю античну монету. Візьми її на пам'ять. Нехай вона нагадує тобі про урок сьогоднішнього дня, — а саме: добро завжди бере гору над спритністю рук. Візьми!

Асен подякував і сердечно потиснув руку своєму новому приятелю. Потім сказав, голосно сміючись:

— Ти зробив розумно, давши мені монету. Бо я все одно взяв би її в тебе. Так, узяв би. Ти нічого і не помітив би. Можливо, ти тому і дав її мені, щоб не зазнати поразки у грі і щоб ми знову не стали «квити».

«Крім усього іншого, ще й цинічний», — з гіркотою подумав Абакум.

— Я дав тобі цю монету від щирого серця, — заперечив він, — щоб вона нагадувала тобі про щось дуже важливе в житті. І раптом дізнаюсь, що ти хотів присвоїти її недозволеним способом, знов-таки завдяки спритності своїх рук. Чудово! Подарувавши її добровільно, я тим самим врятував тебе від невдалого експерименту, від нової поразки. А те, що я попереду в грі, хай не бентежить тебе. Світ не бозна-який широкий. Ми, певно, ще зустрінемося. Бажаю успіхів!

Асен знову дуже тепло подякував і потиснув руку Абакумові.

«Як йому хочеться стягти в мене з пальця перстень», — посміхнувся в думці Абакум, але промовчав.

— Випадок для реваншу навряд чи трапиться скоро, — промовив Асен, і на обличчі в нього з'явився зажурений вираз. — Та й взагалі… Через кілька місяців я збираюсь залишити хроніку і працюватиму на студії мультиплікаційних фільмів. Там моє місце. Мультиплікаційні фільми дають простір для фантазії благородного фокусництва. Проте мультиплікація, як відомо, не має нічого спільного з археологічними розкопками. Отже, наші шляхи розходяться… А якщо ми колись випадково і зустрінемося, то навряд чи буде доречно думати про реванш. І все ж я полюбив тебе і вбачаю в цьому щось красиве.

— Я, на жаль, не відчуваю взаємної любові, — відповів Абакум. — Але ти цікавий партнер, цікавий супротивник у змаганні з дотепності і вправності. А змагання з цікавим партнером завжди красиве. — Він наповнив бокали і всміхнувся. — Вип'ємо за красиве, хочеш? — Із задоволенням! — галантно відповів Асен.

І ось випадок знову звів у вітальні підполковника Асена, трохи повнішого, але свіжого, з гладеньким, мов у хлопчика обличчям, і Абакума, що помітно постарів, з сивими скронями. Один виглядав майже юнаком, другий здавався набагато старшим за свої роки. Момчиловська справа та історія з ящуром наклали свій відбиток на обличчя Абакума, але в той же час зробили цю людину більш мудрою. Тепер він був схожий на мандрівника, який повернувся з далеких невідомих країн, зазнавши немало злигоднів і лиха. Борозенки на лобі і дві глибокі зморшки біля куточків рота, сивина на скронях, трохи стомлені очі, які все бачать і все розуміють, свідчили про гіркий життєвий досвід, мудрість і незламну силу духу.

Цього вечора Абакум не затримався довго у підполковника чи тому, що помітив збентеження, точніше якусь незрозумілу тривогу в очах Віолети, яка стежила за ним, чи тому, що його дратувало базікання Асена. А можливо, він просто не хотів заважати закоханим — адже, як відомо, вони ненавидять третього, коли той надто довго затримується в їх товаристві. Пояснивши, що його чекає в місті невідкладна справа, Абакум побажав їм на добраніч і піднявся в свою квартиру.

Деякий час він безцільно ходив по кімнаті туди й сюди, потім зупинився біля каміна і, розворушивши жар, підкинув дров. Йому вже не хотілося сідати в крісло і дивитись, як тріщить полум'я. Походжаючи на кімнаті, Абакум раптом з подивом спіймав себе на тому, що насвистує.

Уперше після триградської історії Абакум почував себе весело. І не соромився цього. Насвистуючи, він снував з кутка в куток. Потім розправив плечі, накинув халат і розчинив двері на балкон. Жадібно вдихаючи свіже повітря, прислухався: в темряві тихо шумів дощ.

Так Абакум стояв кілька хвилин. Потім причинив двері, скинув халат і надів плащ. Загасивши світло, безшумно спустився вниз по сходах і, наче злодій, вислизнув з дому.

Дощ хльостав в обличчя, але ця холодна ласка була приємна йому. Абакум перейшов вулицю і, опинившись за полотном, біля лісу, зник у його густому мороку. Причаївшись під розлогими гілками найближчої сосни, він почав терпляче ждати.

Наче якийсь важкий тягар раптом звалився з його плечей. Абакумові було весело і радісно.

Хвилин через двадцять на подвір'ї спалахнула лампочка, освітивши все навколо яскравим світлом. Крізь смуги світла пробивалися скісні нитки дощу, тонкі, переривчасті. Вони спускались наче з небуття і, блиснувши на мить, вплітались у гілки вишні і знову зникали. Було тихо; як у сні. Тільки шепіт дощових крапель порушував цей спокій.

Та ось рипнула хвіртка і якась висока темна постать швидко майнула через вулицю. Видно, незнайомець добре орієнтувався, бо перескочив канавку у найвужчому і найзручнішому місці. Потім увійшов у ліс і зупинився недалеко від Абакума.

Абакум пізнав режисера і, затаївши дух, старався не ворушитися, щоб не видати себе. Так вони стояли мовчки і нерухомо всього за кілька кроків один від одного.

Лампочка на подвір'ї погасла. Через кілька хвилин згасло світло в усіх вікнах першого поверху. Будинок поринув у кромішню темряву. В глибокому мороку потонула і вулиця. Тільки кроків за п'ятдесят слабо мерехтів, наче лампада, ліхтар.

Режисер ожив. Обережно рушив до канавки і вийшов на дорогу. Абакум глибоко зітхнув і відступив півкроку вбік од стовбура дерева. Він не бачив Асена, але по шуму кроків здогадався, куди той іде.

Поки режисер переходив вулицю, Абакум добрався до канавки. В ту ж мить до нього долетів скрип хвіртки, і Захов зрозумів, що Асен знову ввійшов на подвір'я. Абакум роззувся, взяв черевики в руки, підбіг до паркана і, припавши оком до щілини між дошками, затамував подих.

Асен з дивовижною спритністю, наче він робив це десятки разів, видерся на вишню. Досягнувши балкона, схопився за перила і без особливих зусиль перескочив через них. Він постояв деякий час перед відчиненими дверима, наче роздумуючи, ввійти чи ні, і, нарешті, обережно, мов кіт, прослизнув у кімнату.

Поморщившись, бо шкарпетки були мокрі і обліплені грязюкою, Абакум узув черевики, ввійшов на подвір'я через відчинену хвіртку і став під вишнею, притулившись спиною до стіни будинку.

«Що коли Асен повертатиметься назад тим самим шляхом і ми несподівано зіткнемося лице в лице?» — подумав Абакум і ледве не розсміявся. Така зустріч була б надто комічною. З неї варто посміятись заздалегідь. «Тепер я попереду у грі», — скаже Абакум режисерові і поблажливо поплеще його по плечу. А втім, може, це зовсім не невинна забава, а, навпаки, небезпечна гра не на життя, а на смерть? Хто його суперник? Маніяк, що захоплюється «фокусами», чи співбрат Ічеренського і Подгорова? Що спонукало цього типа залізти наверх? Бажання продемонструвати свою спритність чи знайти срібну чашу? Якщо він шукає срібну чашу, то зустріч під деревом зовсім небажана. Слідопит зрозуміє, що і за ним стежать.

Ніщо не заважало Абакумові відійти вбік, причаївшись десь подалі від дерева, наприклад, у темній ніші біля дверей, які вели на другий поверх. Це укриття захистило б його і від дощу. І Абакум уже хотів перебратись туди, як раптом зрозумів: Асен нізащо не спускатиметься вниз по дереву, а неодмінно вийде з тих дверей. Спускатись униз важче, ніж підніматись. Ще обломиться гілка, а це викличе шум, який може привернути увагу. Тоді стане зрозумілим підозрілий характер його відвідин верхнього поверху. Чи варто було йти на такий риск, залишаючи супротивникові незаперечні і компрометуючі докази, коли ніщо не заважає спокійно і зручно спуститись по сходах? Секретний замок у дверях відмикався з внутрішнього боку і автоматично замикався за тим, хто виходив. Зачинені двері і спущені язички на секретних замках створять ілюзію, що, крім господаря, в дім ніхто не заходив і звідти ніхто не виходив. А в разі несподіваної зустрічі у вестибюлі можна легко знайти досить правдоподібне пояснення, що вселятиме довір'я. З квартири підполковника у вестибюль виходили двері, розташовані лише за два кроки від кімнати Віолети. Раніше, коли будинок займав один хазяїн, ці двері з'єднували їдальню і вітальню нижнього поверху з спальнями верхнього. «Щоб не помітила мене ця злючка Йордана, вибираюсь звідси», — скаже Асен і підморгне, як звичайно підморгують чоловіки, опинившись у такому становищі. Навряд чи стали б займатись розслідуванням цієї події. Отже, спуститись по сходах зручніше. Не могла така догадлива і хитра людина, як режисер, не подумати про це.

А дощ усе не вщухав.

Абакум глянув на годинник. Уже минуло десять хвилин.

Хтось ішов по тротуару, то прискорюючи, то сповільнюючи ходу. Шум кроків то посилювався, то затихав. «П'яний», — подумав Абакум. Потім, хтозна-чому, згадав Віолету. І знов у його голові промайнуло надокучливе порівняння дівчини з Іриною. Абакумові здавалося, що Віолета схожа на сімнадцятилітню Ірину з тієї фотографії, зробленої на палубі дунайського пароплава.

П'яний пройшов мимо. Коли б не шум дощу, можна було б подумати, що весь світ перетворився в безкраю похмуру мертву пустелю.

Добре, що на руці в Абакума був годинник з світним циферблатом. Хоч він і звик до такого чекання, хвилини в цій гнітючій обстановці здалися йому нестерпно довгими.

Насправді ж минуло лише дванадцять хвилин, коли до його слуху донеслось різке, схоже на постріл, металеве клацання секретного замка. Абакум не бачив, але відчував, що режисер стоїть на кам'яних сходах, вслухаючись у темряву і оглядаючись. Потім Асен спустився з ґанку і попрямував до хвіртки. Дійшовши до неї, він, як видно, зупинився. І в ту ж секунду Абакума охопило дивне почуття, наче хтось узяв його на мушку, вп'явшись пронизливим поглядом в обличчя. Це почуття здалося йому дивним, бо при такій непроглядній, густій, насиченій вологою темряві не могло бути і мови про зовнішні подразники.

Тяжкі секунди. Абакум не міг відступити ні на крок, боячись, щоб його не почув Асен, який стояв біля хвіртки. Щоки його запалали, перед очима замигтіли червоні й зелені вогники. Вперше в житті Абакум відчув себе безпорадним, наче йому зв'язали руки і ноги. Та ось од хвіртки долинув тихий стриманий чоловічий сміх. Це сміявся Асен.

Абакумові здалося, що безліч тонких голок вп'ялися йому в плечі. Він інстинктивно засунув руку в таємну кишеню плаща. Але, на жаль, уже місяць, як там, крім коробки сірників, нічого не було.

У ту ж мить хвіртка рипнула, і по тротуару пролунали швидкі гучні кроки, наче хтось тікав, і раптом затихли десь біля соснового лісу.

Абакум потер лоб і глибоко зітхнув. Відчуття, що його взяли на приціл і хтось стоїть зовсім близько, пильно дивлячись йому в обличчя, зникло в ту мить, коли рипнула хвіртка і він засунув руку в таємну кишеню плаща.

Тепер Абакум спокійно відпочивав, задоволено підставивши обличчя під дощ. Водяні струмочки, стікаючи за комір сорочки, мочили йому груди, а він усе стояв, піднявши голову до невидимого неба. «Мов нещасливо закоханий хлопчисько», — подумав Абакум і нахмурився. Він був збуджений і злий на самого себе.

Потім піднявся на ґанок, відчинив двері і запалив світло. На кольоровій мозаїці сходів не було ні сліду.

«Чи килим увібрав у себе воду з його підошов, чи, може, Асен спустився вниз роззувшись», — роздумував Абакум, схилившись над східцями.

Увійшовши в кабінет, Захов оглянув усе — жодна річ не була зсунута з свого місця. Тільки балконні двері, які він залишив навмисно відчиненими, тепер були зачинені. Це зробив непроханий гість. Отже, зачинені двері явно і незаперечно свідчили, що тут побувала стороння людина. Але навіщо їй потрібно було видавати себе таким чином? Що це — випадковість, груба помилка чи добре обміркована, на щось розрахована дія?

Абакум посміхнувся. Які б не були задуми в цієї людини і до яких би наслідків вони не привели, боротьба з таким ворогом цікава, навіть дає задоволення.

Уже у веселому настрої, Абакум узяв з стола кілька аркушів промокального паперу і, нахилившись над килимом, перевірив, чи є на ньому мокрі плями. І килим, і навіть підлога біля дверей були сухі — хитрун, перед тим як увійти, роззувся.

До обох секретних замків на скриньці з перламутровою інкрустацією на кришці, здавалось, ніхто не доторкався. Абакум вийняв із скриньки коробочку з алюмінієвим порошком, узяв щіточку і почав досліджувати гладенькі поверхні тих предметів, до яких, на його думку, торкалась рука Асена, — замків, кришки скриньки, дверних ручок, спинок стільців і крісла. Але порошок ніде не виявив слідів рук. «Без сумніву, він працював у рукавичках», — зітхнув Абакум.

Так само уважно Захов оглянув і спальню. Потім надів халат і знову підкинув дров у камін. Коли вони розгорілись, сів у крісло, набив люльку, закурив.

Тепер було цілком ясно, що «гра» зовсім не така невинна і що все це не просто спортивне змагання з кмітливості і спритності. Той, хто грає тільки заради втіхи, заради самої гри, навряд чи прокрадатиметься в чужу квартиру, а якщо все-таки і зробить це, то не буде так старанно, з професіональним вмінням досвідченого шпигуна чи афериста приховувати свої сліди. Отже, його партнер у цій «грі» живе подвійним життям. Гра неодмінно триватиме далі.

Наступного дня Захов прокинувся рано — не було й восьмої години. І хоч спав він мало, бо ліг на світанку, почував себе бадьорим і повним сил. Такий настрій охоплював Абакума завжди, коли він мав розв'язати якусь складну задачу.

Випивши чашку кофе, Абакум викликав таксі і через чверть години зійшов у центрі міста. Коли він прощався з полковником Вановим, вони домовились: якщо в Абакума виникне невідкладна потреба зв'язатися з органами Державної безпеки, він звернеться до одного з кур'єрів Центрального універмагу. Надіславши через хлопця шифровану записку в Управління, Абакум попрямував у майстерню і поринув у роботу.

Тепер на нього не впливали вікна. Сльозаве око не стежило за ним з-під кам'яного склепіння. На вулиці знову пішов дощ. Але струмочки води, які стікали по шибках, уже не дратували Абакума. Він задумливо щось насвистував. Цього разу робота над грецькою гідрією значно просунулася вперед.

Опівдні кур'єр повернувся і приніс йому довідку про Асена Кантарджієва. Режисер був сином столичного адвоката, який помер через два роки після Дев'ятого вересня. Мати його, колишня вчителька математики, а тепер пенсіонерка, жила в своїх родичів у місті Калофері. Асен кілька років тому закінчив з відзнакою Інститут театрального мистецтва, тепер працював у кінематографії і вважався талановитим та оригінальним режисером, але не дуже дисциплінованим працівником, його документальний фільм «Родопські мотиви» здобув заохочувальну премію на кінофестивалі в Каннах. Дядько Асена, старий професор математики Кирил Радичков, кілька років працював розшифровувачем в органах Державної безпеки. Тепер пішов на пенсію. Асен жив у його квартирі на вулиці Незабравка, 97.

Абакум двічі прочитав довідку, знизав плечима і розірвав її на дрібні шматочки. В ній не було нічого особливого. Математика та адвокатура непогана родовідна комбінація… А втім, відомості про Асенового дядька зацікавили Абакума. Захов знав, що професор у свій час був чудовим розшифровувачем і що в їхньому шифрувальному відділі тепер успішно працюють немало його учнів.

Безперечно, цей пункт довідки заслуговував серйозної перевірки. Звертала на себе увагу і адреса дядькової вілли: вона була в тому ж кварталі, де жив Абакум, — не більше двадцяти хвилин ходьби.

Але поки що все було оповите туманом.

З апетитом пообідавши в ресторані, Абакум повернувся додому, розпалив камін і почав працювати над першим розділом «Античних пам'яток і мозаїки».

За роботою непомітно минуло кілька годин. Надвечір, коли Абакум уже збирався перепочити і зварити собі кофе, внизу сильно і настійливо задзвонив дзвоник. Абакум поклав на стіл олівець, вийшов у коридор і подивився у віконечко. На ґанку, весело розмовляючи, стояли Асен і Віолета.

— Не підглядай, а спустись і відчини нам, щоб ми не стояли на дощі! — крикнув знизу Асен.

«Хлопчина кмітливий, — засміявся стиха Абакум. — Знає, що робиться в нього над головою, навіть не глянувши туди». І в чудовому настрої пішов відчиняти.

Віолета крадькома стежила за ним цікавим, а іноді навіть трохи здивованим і збентеженим поглядом. Але Абакум мовби навмисно сторонився дівчини, підкреслено не помічав і на її запитання відповідав сухо й лаконічно.

Коли вони зручно розташувались біля каміна, Асен повернувся до Віолети.

— Може, почастуєш нас чашкою кофе?

Віолета, яка сиділа на барвистому м'якому килимі, підібгавши ноги, здивовано глянула на нього.

— Кофе, сахарниця і спиртівка в спальні на столику з коліщатками, — спокійно промовив Асен.

Віолета кинула швидкий погляд на Абакума. І він, усміхнувшись, кивнув їй головою.

Коли вони залишились самі, Абакум теж спокійно, не підвищуючи голосу, спитав гостя:

— Цікаво, звідки ти знаєш, де стоять ці речі? Наскільки мені відомо, твоя нога вперше ступила сюди. Може, поясниш мені?

— О, — весело вигукнув Асен, — ти помиляєшся, друже! Моя нога не вперше переступала поріг твоєї квартири. Хіба Віолета не розповідала тобі? — Він тихенько засміявся. — Знаєш, — вів Кантарджієв далі, — учора, коли ми прощались з нею, я глянув на твій балкон і помітив, що двері відчинені. Дув північно-східний вітер і забивав дощ прямо в твою кімнату. Я постояв трохи в лісі, сподіваючись, що проклятий дощ ущухне або ти повернешся додому. Але оскільки не трапилось ні того, ні іншого, то я вирішив сам зачинити двері. Все-таки я твій приятель, і мені не хотілося, щоб ти терпів збитки від якогось дощу. Вилізши по вишні, що для мене не становило ні найменших труднощів, я виконав свій задум. І вчасно, бо дощ уже почав перехльостувати через поріг. Вогонь у каміні ще горів, і приємне тепло затримало мене на кілька хвилин біля нього. Ну, а потім я, звичайно, поцікавився, як ти влаштувався. І повинен сказати, хоч обстановка у тебе скромна, але в усьому відчувається тонкий смак. Отже, заглянувши до тебе в спальню, спонукуваний, як я вже сказав, найблагороднішою цікавістю, я помітив на столику спиртівку, кофейник і сахарницю. І мені так захотілося покуштувати твого кофе, що я ледве встояв перед спокусою… Так приємно було тут! Але вчасно згадав, що я непроханий гість. А непроханим гостям не можна довго затримуватись, особливо коли господаря немає дома, і спустився вниз… Можеш уявити собі моє здивування, — він засміявся, лукаво підморгнувши Абакумові, — коли я побачив, що твоя милість стоїть біля стіни, ніби підпираючи її спиною, щоб вона не впала.

Абакум відчув, як кров прилила до його обличчя, в роті стало гірко. На мить йому здалося, що перед ним сидить якась виняткова, незбагненно сильна людина. Отже, Асен стежив за ним, розглядав його в темряві, коли він, мов безпорадний сліпець, притулився до стіни.

— Так, ти підпирав стіну і мріяв, наче закохана гімназистка! — підсміювався Асен.

Абакум почервонів, ніяково розглядаючи свої руки і не знаючи, що відповісти. Уперше в житті він червонів перед своїм ворогом. І раптом Захов розсміявся, дзвінко і так весело, що Віолета здивовано визирнула із спальні. «Схопив тебе, шахраю! — полегшено думав Абакум. — Почекай трохи, нікуди ти не дінешся!» Він сміявся, як людина, що враз позбулась прикрих сумнівів і страхів.

Тепер у свою чергу занепокоївся Асен.

— Ти здався мені таким неуважним і замисленим, — сказав він, — що я вирішив не турбувати тебе. Але чому ти смієшся?

— Не міг знайти ключа від парадного, — відповів Абакум. — Довго думав, як увійти. І коли вже зовсім втратив надію потрапити в свою квартиру, ще раз обшарив усі кишені і знайшов його.

— Це справді дуже смішно, — погодився Асен. — Але невже тобі не спало на думку вилізти по вишні?

Абакум похитав головою.

— Ніколи не лазив по деревах, — сказав він. — Одного разу мій двоюрідний брат упав з груші і зламав собі хребет. Відтоді я зарікся робити такі експерименти.

— Але в тебе навпроти балкона вишня, а не груша, — посміхнувся Асен.

— Усе одно, — зітхнув Абакум. — Вишня таке ж дерево, як і груша. І потім я людина обережна. Не люблю рискувати.

— Ти не сердишся на мене за цей нічний візит? — спитав Асен. — Я зайшов до тебе з найщирішими намірами, і, здається, зробив добре діло.

— За яке будеш у свій час достойно винагороджений! — засміявся Абакум і пішов назустріч Віолеті, щоб узяти з її рук піднос з кофе.

Розмова перейшла на іншу тему. Асен спитав:

— У кутку, за книжковою шафою, я бачив маленький кінозйомочний апарат. Навіщо він тобі?

Абакум розповів, що це подарунок Славі Ковачева, умовчавши, розуміється, про те, чого режисерові не треба було знати. Він вийняв апарат з футляра, і Асен здивовано сплеснув руками.

— Мати такий скарб і мовчати! Тримати багатство в своїх руках і не користуватись ним! Та це ж нечувано! Як же так можна?

Він роздивлявся апарат ніби великий спеціаліст і задоволено хитав головою:

— Чудова машинка! Ти умієш знімати звичайним фотоапаратом? Так? Ну тоді за три дні навчишся поводитися з цією технікою. І коли ти хоч трохи кмітливий, а в мене є всі підстави вважати, що ти навіть занадто кмітливий, — то через тиждень гостинно запросиш нас з Віолетою подивитись у цій затишній кімнаті фільми власного виробництва.

«Поводиться так, наче я вже в його руках», — подумав Абакум, розпалюючи люльку.

— Не знаю, коли і як я зможу віддячити тобі, — лагідно усміхнувся Абакум. — Але якщо твоя наречена не заперечує, то ми зможемо почати перший урок одразу ж, не відкладаючи.

— Якщо я заважаю, то можу спуститись униз, — обізвалась Віолета. Вона кинула на Абакума довгий погляд, ображено хмурячи брови. — Може, мені піти?

— Навпаки, — відповів Абакум. І повернувся до Асена, щоб уникнути її погляду, йому здавалось, що на нього дивляться очі Ірини з тієї фотографії. — Навпаки, — повторив він. — Ваша присутність тут більш ніж бажана. Ви навіть уявити собі не можете, як вона потрібна нам!

Він розсміявся. Вслід за ним розсміявся і Асен. Вони сміялись, час від часу спідлоба позираючи один на одного. Це були допитливі, блискавичні погляди, схожі на удари списів. Віолета здивовано стежила за чоловіками.

Вечір пройшов дуже приємно.

Абакум показав гостям найцікавіші книжки з своєї бібліотеки, рідкісні гравюри і в розмові між іншим устиг розпитати режисера, де той живе і чи зручна в нього квартира. Асен чомусь не скупився на слова і розповів багато чого цікавого для Абакума. Дядько Кантарджієва мав квартиру в центрі, але кожної осені, як тільки на місто починали спускатись тумани, переселявся в свою двоповерхову віллу. Господарство його вела літня жінка, яка приходила щодня рано-вранці, а додому поверталась увечері. На другому поверсі розмістилися спальня і кабінет, а на першому — кухня та їдальня, хоч ці дві кімнати не мали нічого спільного з своїм призначенням. І сніданок, і обід, і вечерю дядькові привозили з міста. А через те, що в нього була задишка і він шкутильгав на праву ногу після серцевого удару, то дуже рідко спускався вниз. Отже, перший поверх був повністю в розпорядженні Кантарджієва: в кухні Асен спав, а їдальня правила йому за робочий кабінет і вітальню. Асен пообіцяв, як тільки дядько переселиться в свою осінню «резиденцію», а він збирається переїхати цими днями, відразу запросити Абакума в гості. Абакумові неодмінно треба познайомитись з дядьком, пограти з ним в шахи і подивитись, як він розв'язує задачі та ребуси, щоб зрозуміти, хто справжній артист і що значить розум.

Абакум подякував і сказав, що нетерпляче ждатиме зустрічі з цією цікавою людиною. А сам подумав: «Або в Асені дивно поєднані талант і легковажність, і тому він, майстерно завдаючи ударів, розкриває одночасно свої карти і позиції; або ж, не виявивши в мене срібної чаші, вважає, що я цілком безпечна людина; або ж глибоко впевнений, що міцно тримає мене в своїх руках і може ліквідувати в першу-ліпшу мить, коли захоче чи коли накажуть ті, хто стоїть за його спиною. З цих трьох варіантів останній здавався найбільш вірогідним. Отже, насамперед треба позбавити цього типа можливості бачити в темряві», — вирішив Абакум.

Коли гості зібрались іти, Захов сказав:

— Дорогі друзі, дозвольте мені зробити вам одну скромну пропозицію. Я старий холостяк і, як бачите, дуже самотній. Хочете піти разом зі мною в театр на «Ромео і Джульєтту»? Спектакль чудовий. Я подбаю про квитки і чекатиму вас перед театром. Згодні?

— О-о! — розквітла в усмішці Віолета. І, не чекаючи, що скаже Асен, радісно вигукнула: — Звичайно, згодні! Згодні! — І пригорнувшись до нареченого, повторила: — Неодмінно прийдемо!

— «Ромео і Джульєтта» справді непоганий спектакль, — авторитетно підтвердив Асен, — та я особисто не дуже люблю такі трагедії. Я б віддав перевагу, наприклад, «Макбету». «Макбет» — оце трагедія! Але, щоб зробити вам приємність, згоден на «Ромео і Джульєтту». Дякую за запрошення.

Протягом кількох наступних днів Абакум настільки засвоїв операторське мистецтво, що міг уже зняти гнане вітром пожовкле листя, зграйку горобців, що весело пурхали, підполковника, який, підфарбовуючи вуса, захоплено розповідав про старовинні дамські корсети, і взагалі так наловчився, що навіть зафіксував, випадково підглядівши, довгий поцілунок Віолети та Асена.

Це була нова пристрасть, і вона серйозно захопила Абакума. Без перебільшення можна сказати, що він випускав апарат з рук тільки тоді, коли їв або лягав спати. Вечорами Захов вмикав проекційну камеру, і на гладенькій поверхні стіни раптом з'являвся сумний оголений ліс, низько нависле над чорними вершинами дерев похмуре небо, купи пожовклого листя біля пнів, яке сердитий вітер підхоплював і розносив у всі боки. Абакум крутив фільми з цими пейзажами по кілька разів, дивився їх, нахмурений, оповитий клубами синюватого диму. Потім міняв в апараті кінострічку, і на «екрані» перед ним оживали інші, менш романтичні фрагменти. Але і на них Захов дивився з напруженим інтересом. Звичайно це були обличчя випадкових перехожих на їхній тихій вулиці, огорожі, фасади буинків.

У ці дні його рукопис про античні пам'ятки і мозаїку не збільшився ні на один аркуш. Але причина цієї творчої бездіяльності полягала не лише в новому захопленні або в тимчасових приступах поганого настрою. Просто Абакумові не лишалось часу для роботи: якщо він не знімав або не переглядав фільми в своїй кімнаті, то проводив час у компанії своїх нових друзів, а якщо не був з ними, то думав про них. З Віолетою вони говорили мало. Та й про що міг говорити він, старий холостяк-скептик, з дівчиною, яка тільки-но закінчила гімназію? Але йому було так само приємно бачити її, як дивитись на намальовані яскравими фарбами картини або слухати шкільні пісні, котрі нагадували про щось хороше, давноминуле, яке пройшло через його життя, мов веселе сонячне проміння. Зовсім інша справа з Асеном. Інколи Захову здавалось, що ця людина наділена якоюсь надприродною спритністю і може проникнути куди завгодно і добитися чого захоче. Ці якості підкорялися розуму, схильному до небезпечних авантюр. І в той же час Асен був легковажно задирливий і по-дитячому жорстокий. Своєю поведінкою, недомовками, хитро кинутими слівцями і фразами він ніби відверто говорив: я дуже добре знаю, що ти за цяця, але тримаю тебе під скляним ковпаком, і тому ти не втечеш від мене. Але перед тим, як проб'є твій останній час, пограємось в піжмурки. Ти сильний партнер, а з такими партнерами грати завжди приємно. Доводилося визнати, що режисер — супротивник, не позбавлений почуття гумору.

Отже, перед Абакумом несподівано виникло два нелегких завдання: з одного боку, оберігати своє життя, а з другого, зуміти успішно розв'язати вузол, названий «Асеном». Шукати допомоги і помічника було ще рано, бо Захов не мав ніяких доказів злочинної діяльності режисера або його зв'язків з особами, які ведуть таку діяльність. Абакум знав, що полковник Ванов вимагатиме аргументації, а фактів поки що не було. Та навіть коли б полковник вирішив діяти, він усе одно доручив би розслідувати цю справу комусь іншому, а його «законсервував» би за дев'ятьма замками…

І тоді? Античні пам'ятки і мозаїка? Зйомки сентиментальних пейзажів? Усе це взамін задоволення розгадати цікаву загадку і скрутити в'язи гідному супротивникові? Безперечно, в перспективах боротьби, яка розгорталася, було незрівнянно більше краси.

У той день, коли вони мали дивитись «Ромео і Джульєтту», Абакум, як і домовились, чекав Віолету й Асена перед театром. Вони трохи поговорили, викурили по цигарці. За кілька хвилин до початку спектаклю Абакум дістав квитки і сумно промовив:

— На жаль, моє місце на балконі. А ваші в десятому ряду партера. Не зміг дістати три квитки разом, бо майже всі були розпродані ще позавчора.

— Тоді не треба було їх брати зовсім, — сказала Віолета.

— Така моя доля! — розсміявся Абакум. — Після спектаклю зустрінемось тут і разом підемо додому. — І, побажавши їм добре провести час, весело помахав рукою.

Коли завіса піднялася і всі дивилися на сцену, Абакум тихенько вийшов. Навпроти входу в театр його чекала машина інституту. Абакум дав шоферові свій квиток і, сівши за руль, швидко від'їхав.

Навколо вілли Асенового дядька був високий мур, покритий зверху атернітовою черепицею. Залізна хвіртка була відчинена, і Абакумові не довелося перелазити через мур. Швидко пройшовши по стежці, Захов зупинився перед парадним входом. Секретний замок він дослідив заздалегідь, тому легко відімкнув його і вже через кілька секунд стояв у вестибюлі, стіни якого були до середини облицьовані червоним мармуром. Широкі скляні двері вели в кімнати нижнього поверху, а гвинтові дерев'яні сходи праворуч, застелені жовтою доріжкою, — наверх.

Абакум поставив замок на запобіжник, щоб ніхто не міг відімкнути його ззовні, і, світячи ліхтариком, пройшов вестибюлем, майже не звернувши на нього уваги. Опинившись в коридорі, Захов побачив двоє дверей, пофарбованих білою фарбою. Одні вели в кухню — довге, вузьке приміщення — в якій, крім високої соснової шафи з порожніми полицями, нічого не було. Через другі двері заходили в їдальню.

Заглянувши туди, Абакум поморщився — на нього війнуло задушливим, насиченим запахом одеколону повітрям.

Тут жовтий сніп світла ліхтарика освітив неймовірний хаос: неприбране ліжко, піжама на килимі, розкидана по стільцях білизна, письмовий стіл, весь захаращений тарілками, пляшками і книжками. На стінах пришпилені кнопками фотографії кіноактрис і кольорові вирізки з журналів. Абакум відчув, як на лобі у нього виступив холодний піт: серед цього безладдя важко було знайти той предмет, заради якого він спеціально прийшов сюди. Щоб відшукати його в цій плюшкінській обстановці, потрібно багато часу, а Захов мав у своєму розпорядженні лічені хвилини.

Відкинувши думку про можливість провалу і переборовши огиду, яку викликало в ньому важке повітря, Абакум задумався: де ж міг бути цей таємний предмет? Він ніколи не бачив його, але здогадувався про його форму і розміри.

Абакум оглянув кімнату ще раз і посміхнувся: в такому хаосі питання: «Де він може бути?» — здавалось наївним. Більше підходило питання: «Де його не може бути?»

Зрозуміло, ця річ не могла бути ні в постелі, ні в піжамі, ні в розкиданому по стільцях одязі. Вона не могла бути у погаслій печі, за заслінкою димаря або серед книжок і немитих тарілок на столі.

А втім, варто глянути на стіл. Як і всі столи у світі, він міг дещо розказати.

Розповідь була короткою і простою. Двоє закусували сосисками. Про те, що їх було саме двоє, свідчили прибори: дві тарілки, два ножі і дві виделки. їли вони приблизно в післяобідній час, бо шкурка з сосисок була ще свіжа і не зморщилась. На столі стояли дві порожні пляшки з-під пива і дві склянки. На краю однієї склянки ясно виднівся слід від яскраво-червоної губної помади. Віолета фарбувала губи не такою помадою, значить, тут була не вона, а інша жінка, певно, з темнішим волоссям. На її тарілці лишилась їжа, але склянка стояла порожня. Що ж до другого прибора, то тут картина була зовсім інша: з тарілки з'їли все до крихти, а склянку спорожнили тільки наполовину. Звідси випливав висновок, що жінка була більш схвильована і менш голодна, ніж чоловік. Асен, який завжди любив випити, причому до дна, цього разу порушив своє правило, і, очевидно, з певною метою. Він хотів, щоб розум його був ясний. Мабуть, розмова точилася тут надто серйозна.

Цей стіл міг би розповісти Абакумові ще багато цікавого, та час летів, а жовтий промінь ліхтарика слабшав, втрачаючи силу. Треба було діяти швидко і точно. Але і те, про що дізнався Захов, розглядаючи стіл, допомогло йому. Мова предметів ніколи не приводила його до помилки. Всупереч людській вона була зрозуміла і відверта.

А все-таки де сховано предмет, який його цікавив?

Абакум перерив усі шухляди стола. Вони були набиті кіноплівками, зошитами і блокнотами. Навмання відкривши один з блокнотів, Абакум посміхнувся: на аркуші було старанно намальовано кілька складних морських вузлів…

Проте слідів того, що він шукав, не помітив.

Залишилась шафа. Тут все-таки був хоч якийсь порядок. На вішалках висіло багато старих і нових костюмів, сорочок, галстуків. Така сила, що навіть Абакум, який теж мав чимало такого добра, здивувався. Та режисер перевершив його не тільки кількістю. Багато костюмів і сорочок були не місцевого походження. А щодо галстуків, то геть усі вони були закордонні. Все це свідчило про явну схильність його власника до франтівства. В нижній шухляді шафи стояло взуття — старе і нове, спортивне і вихідне. Тут теж впадали в око іноземні моделі — загострені «гондоли», пластмасові підошви.

Але того предмета, по який пробрався сюди, Захов усе ж не знайшов. Він сів на стілець і погасив ліхтарик. Так нерухомо Абакум просидів у темряві кілька хвилин. Потім раптом скочив, розправив плечі і майже побіг на кухню. Там він, навівши тонкий промінь ліхтарика на стіни, дослідив їх, уважно шукаючи кришечку схованої електропроводки, і виявив її над вікном. Вона була пофарбована в той самий колір, що й стіни, і тому недосвідчене око могло б і не помітити її на загальному фоні. Шнур, який виходив з-під кришечки, тягнувся спочатку по верхній частині віконної рами, ховаючись під карнизом, і, нарешті, зникав за порожньою сосновою шафою.

Абакум відсунув шафу. За нею він побачив білі двері кладовки. Над ними виблискувала ще одна кришечка, грубо вирізана з білої жерсті. Електричний шнур, який тягнувся од вікна, проходив у кладовку саме крізь отвір у цій маленькій кришечці.

Кладовка була перетворена, і, як видно, недавно, в добре обладнану лабораторію. Збоку приладів для промивки на круглому столику стояв прикріплений до стіни прямокутний електричний щит. Наче срібні, сяяли на ньому освітлені ліхтариком вимикач і розетки. Перед щитом лежав увімкнутий предмет, що його шукав Абакум. Це був невеличкий апарат, що давав можливість бачити в темряві за допомогою інфрачервоного проміння. Він трохи скидався на захисні окуляри зварників, але зверху мав ще еліпсовидну коробочку, в якій, мабуть, містилися агрегати. Вони саме заряджалися струмом. Абакум, хоч ніколи і не бачив такого апарата, але теоретично знав, як він діє, і уявляв його собі приблизно таким, яким бачив тепер: невеликим, складаним, зручним для того, щоб носити у внутрішній кишені пальта.

Апарат цей, певно, був за розміром з найменших. І хоч Абакум поспішав і розумів, що кожна втрачена хвилина збільшує небезпеку для його життя, проте не міг встояти проти спокуси: відчепив провідники, надів апарат на очі і загасив ліхтарик. 1, незважаючи на всю свою витримку і вміння володіти собою, тихенько присвиснув. Він почував себе так, наче спустився в морську безодню. Все навколо нього сяяло розсіяно мертвим, жовтувато-прозорим світлом, що струмувало невідомо звідки. Усе було чудовим і таємничим, мов у казці.

Абакум зняв апарат і знову засвітив ліхтарик. Уперше в житті він відчув сильне і жадібне бажання привласнити собі чужу річ. Відкривши коробочку з агрегатами, Захов узяв із сусіднього столика пінцет і роз'єднав у кількох місцях проводи і обмотку на котушці. Пошкодження були незначні і майже непомітні, але вони цілком паралізували апаратуру. Виявити їх і відремонтувати апарат міг тільки спеціаліст. «Нехай тепер їде у Францію і шукає там собі спеціаліста!» — посміхнувся Абакум.

Він подивився на годинник — стрілка наближалась до восьмої.

Абакум поставив порожню шафу на своє місце і швидко вийшов з дому. Зачинив парадні двері так само, як вони були раніше, і кинувся до машини. Проїхавши кілька метрів, збільшив швидкість. Розбризкуючи грязюку, машина з ревом мчала назад у місто.

Почуття небезпеки не обмануло Захова. На перехресті біля бульвару Яворова, кроків за двісті від нього, раптом блиснуло жовте світло фар, і в ту ж мить з-за повороту вилетіла машина; Тримаючись майже впритул до правого тротуару, вона мчала назустріч. Фари її сигнально мигнули кілька разів: водій попереджав, щоб Абакум перейшов на близьке світло. «Не вийде!» — злорадно подумав Абакум і натиснув одночасно педаль швидкості і клавішу зміни фар. Могутні снопи фар шестициліндрового форда залили лавиною світла «Варшаву». Засліплена, вона різко загальмувала, крутнула праворуч і виїхала на тротуар. Абакум весело розсміявся.

Виходячи з театру, Абакум пропустив Віолету вперед і тихо спитав режисера:

— Ну як, сподобався спектакль?

Асен у цю мить закурював цигарку.

— Що? Спектакль? — він запалив другий сірник, бо дощ погасив перший. — Спектакль пройшов добре. Навіть дуже добре.

— Невже? — різко повернулась до нього Віолета. В її голосі звучали гнівні і в'їдливі нотки. — Невже ти можеш мати якусь думку про спектакль, коли дивився всього три картини?

Вона труснула головою і прискорила ходу. Каблучки її дзвінко застукотіли по мокрому тротуару.

— Чому всього три картини? — здивовано спитав Абакум.

— Чому, чому! — Асен зітхнув, і на обличчі в нього з'явилася стражденна міна. — Скажу. Можливо, хоч ти мене зрозумієш!

— Чи не проспав, бува, інші картини? — спитав Абакум.

— Гірше, — відповів Асен. — Не проспав, а просто втік. Ганебно втік з театру, як справжній бай Ганю[15] через якісь там окуляри. Розумієш?

— Нічого не розумію! — похитав головою Абакум. — Які окуляри?

Асен скоса глянув на нього, але відповів не відразу.

Вони йшли по Раковській до стоянки таксі на вулиці Аксакова. Пробившись крізь натовп, який виходив з театру сатири, всі троє попрямували повз скверик і зупинились біля магазину російської книги, щоб спробувати тут піймати таксі, бо на стоянці не було жодного. І поки Віолета сердито мовчала, розглядаючи вітрину, Асен у кількох словах розповів Абакумові сумну історію. Ці окуляри, пристосовані для інфрачервоного проміння, подарував йому один французький кінооператор під час фестивалю в Каннах. Та важливо не це. Для того, щоб користуватися окулярами, тобто, щоб крізь них можна було бачити, їх через певний час заряджають струмом. Асен увімкнув окуляри в апаратуру для зарядки (він мав скромну лабораторію на дядьковій віллі), але тільки в театрі згадав, що зарядку треба припинити о восьмій годині вечора, бо від перенапруження може перегоріти обмотка. А такі окуляри на дорозі не лежать. І ось, щоб запобігти пошкодженню, він вийшов з театру, взяв таксі і помчав додому. На бульварі Яворова на його машину ледве не налетів якийсь ідіот, що, всупереч правилам, засліпив їх далеким світлом. Цьому типові Асен із задоволенням скрутив би в'язи, коли б знайшов його серед тисяч інших негідників, що населяють грішний світ. «Ось так скручу йому в'язи!» — показав Абакумові, як він це зробив би. Абакум обережно зауважив, що при такій зустрічі все може статися навпаки, тобто негідник скрутить в'язи Асенові. Режисер зареготав, а потім почав просити пробачення у Віолети. Отже, історія з окулярами закінчилась сумно: коли Асен примчав у лабораторію, непоправне, на жаль, уже сталося. Він ще раз згадав «ідіота», який мало не наскочив на нього.

— Цей «ідіот» і досі хвилює твоє серце? — спитав Абакум.

Асен не відповів.

— Заради такої рідкісної речі я теж рискнув би головою, — промовив Абакум. — І пропустив би кілька картин, а весь спектакль послав би до біса, якби це було потрібно.

— Бачиш? — Асен узяв Віолету під руку. — Він каже, що послав би до біса весь спектакль, а ти сердишся з-за кількох картин!

— Він не залишив би свою наречену! — роздратовано кинула Віолета і вирвала в нього свою руку.

Асен насупив брови, але промовчав. У цей час підійшло таксі. Абакум сів поруч з шофером. Усю дорогу вони мовчали. Прощаючись, Захов сказав:

— Дуже шкода, що трапилась така неприємність з окулярами і через них — сварка між вами. В усьому винен я, бо запросив вас у театр.

— Забудь. Це дрібниця! — засміявся Асен. — Завтра я напишу своєму приятелеві в Канни, і він надішле мені ще дві пари нових окулярів. Одні неодмінно подарую тобі на пам'ять. Як подивишся крізь них, раптом згадаєш про світ тіней, і на душі в тебе стане весело. Що ж до Віолети, то вона, мабуть, уже простила мене, бо це її обов'язок — прощати. Правда ж, люба?

— Помиляєшся, — несподівано відповіла йому Віолета твердим, але спокійним голосом. — Я щодо тебе ще не маю ніяких зобов'язань.

Дівчина недбало кивнула йому і, штовхнувши хвіртку, ввійшла на подвір'я. Залізна хвіртка тихенько рипнула.

— Приємних сновидінь! — крикнув їй услід Асен і зник у темряві за «густою завісою дощу, навіть не попрощавшись з Абакумом.

— Зайдімо до нас, — запросила Абакума Віолета, коли вони підійшли до будинку. — Почастую вас кофе і коньяком. Я ж знаю, ви любите кофе. Якщо дідусь ще не спить, пограємо в карти. А якщо вже ліг, я пограю вам на піаніно. Музикантка я погана, зате дідусеве піаніно неабияке. Це щось середнє між піаніно і клавесином. Прийдете?

Абакум подякував і через кілька хвилин уже сидів у вітальні в кріслі з коліщатками, купленому, мабуть, ще під час другої Балканської війни. Служниця Йордана, певно, його ровесниця, але ще більш незграбна, ніж воно, засвітила люстру, і від яскравого світла у вітальні наче стало ще холодніше.

Незабаром прийшла Віолета. Вона переодягнулась. Коротеньке домашнє платтячко з білим комірцем робило її схожою на школярку.

— Дідусь спить, — сказала вона, схиливши голівку на плече, — отже, наша партія в карти відкладається на невизначений час.

— Нічого, — кивнув Абакум. — Не біда.

— О, не поспішайте з висновками! — хитро всміхнулась Віолета. — Ви ще не знаєте, що вас чекає!

— Я готовий на все! — смиренно відповів Абакум. Потім спитав: — А де ж піаніно? Ви, здається, хотіли пограти мені?

— Воно в моїй кімнаті, — сказала Віолета, лукаво глянувши на нього з-під довгих вій. — Якщо не боїтесь, то прошу вас у мою дівочу світлицю.

— Життя загартувало мене, — відповів зітхаючи Абакум і підвівся. — Дякую.

Дівчина зігнула лікоть і очима показала йому, щоб він узяв її під руку.

Йордана, яка підмітала у вестибюлі, побачивши їх, спочатку здивовано витріщила очі, потім підкреслено нахмурилась. Гостреньке підборіддя старенької затремтіло, наче її трясла лихоманка.

А Віолета дзвінко і весело розсміялась, злегка притиснувши до себе руку Абакума. Він відчув трепет її твердої груді, і пальці його раптом стали вологі.

— Репетирую, тітко Йордана, — сказала вона, насилу стримуючи сміх. — Нічого особливого тут нема, ти не бійся.

— Репетируй! Тільки тихше, не розбуди дідуся, — сердито прошипіла Йордана. — Знаєш, котра година?

Віолета не відповіла. Штовхнувши двері спальні кінчиком своєї туфельки, вона пропустила Абакума.

Тут було затишно. У кутку лагідно гоготіла зелена кафельна груба. М'яко світився жовтий абажур, від чого кімната наче поринула в золотисту напівтемряву. Ліворуч вікна стояло невисоке односпальне ліжко, вже постелене до сну. Воно ніби гріло і вабило синім атласом ковдри і білизною наволочок на пухових подушках. Мабуть, ця приготовлена постіль трохи довше затримала на собі погляд Абакума, бо Віолета раптом почала пояснювати і вибачатись, що тітка Йордана має погану звичку стелити їм з дідусем постелі ще засвітла.

Потім Віолета поклала на стілець в'язану подушечку і запросила Абакума сісти біля груби, в якій потріскували дрова, сповнюючи повітря легким ароматом смоли. Це так сподобалось Абакумові, що він мрійливо зітхнув і неуважливо почав набивати люльку.

А Віолета підійшла до піаніно, яке швидше скидалося на облуплену, потріскану шкільну парту, відкрила кришку і пробігла пальцями по пожовклих клавішах. Абакумові здалося, що по кімнаті пронісся тихий ніжний подих, наче зітканий з срібних ниток.

— Що зіграти? Веселе чи сумне? — спитала Віолета.

— І веселе, і сумне, — всміхнувся Абакум.

Вона задумалась, схиливши голову над клавішами. А він душею ніби вбирав у себе тепло, інтимний спокій цієї маленької і скромної кімнати, його одночасно охопили і сум, і невимовне щастя. Потім довгі тонкі пальці Віолети забігали по клавішах, і, хоч вона грала не бозна-як, Абакумові здалося, що вже з першими звуками кімната почала раптом кудись зникати. Все навколо перетворилось у чудову суміш кольорових і темних барв, та яскраві, світлі переважали. Наче радість переплелась із сумом, мрія про красу змахувала крилами… Мрія обіцяла щастя, якого ніколи не можна досягти. Та чого б варте було життя без цієї мрії?

Абакум не був знавцем музики, але вже з перших акордів відчув, як його охоплює трепет — наче далеке невидиме світло сповнює душу примарним сяйвом. То був Бетховен, його «Крейцерова соната», один з тих небагатьох музичних творів, які хвилювали Абакума і які він слухав захоплено. Раптом Абакум відчув, що душа його стискається від тупого болю і ніби благально простягає руки до когось, хто давно пішов і ніколи не повернеться.

Несподівано до кімнати ввійшла Йордана. Поставивши невеликий металевий піднос з кофе і коньяком на круглий столик біля ліжка, вона почекала хвилинку, похмура, мовчазна. Ніхто не заговорив з нею, і жінка, сердито знизавши плечима, безшумно вийшла.

Віолета перестала грати, повернулась, почекала, поки Йордана причине за собою двері, а потім по-дитячому розсміялась і задирливо погрозила їй кулачком.

— Як стереже мене, — сказала вона і додала: — Ви помітили, що вона зайшла без стуку?

— Ні, — сказав Абакум. — Нічого не помітив.

— Господи! — вигукнула Віолета. — Я, мабуть, страшенно замучила вас своєю грою. Ви маєте вигляд такого нещасного. Замучила, правда ж?

— Навпаки, — похитав головою Абакум. — У ці хвилини, коли ви грали, я почував себе дуже щасливим, можливо, навіть занадто.

Помовчавши трохи, дівчина сказала:

— Чудна ви людина. Щастя надає вам такого вигляду, немов у вас болить зуб. А мій Асен, коли щасливий, знаєте, схожий на повний місяць. Справжній місяць в чотири чверті!

Ваш Асен, — повторив Абакум і замовк. — У вашого Асена теж є свої дивацтва. Але ви закохані і не помічаєте їх. Так мені здається.

Віолета здригнулась, нахмурила брови, хотіла сказати щось, але тільки похитала головою. Деякий час вона сиділа замислена, потім, згадавши про накритий стіл, несподівано пожвавилась:

— Але ж кофе застигне, та й вам, мабуть, уже спати хочеться. Я погана хазяйка і зовсім не вмію розважати гостей. Сядьте до мене ближче, ось тут, на ліжку. Сидіти на дівочій постелі доводиться не так уже часто, правда ж? Так. По вашому обличчю бачу, що ви дуже нещасний, бо усміхаєтесь. У вас вираз обличчя протилежний почуттям. Ви самі тільки що признались у цьому. За ваше здоров'я!

Дівчина цокнулась об його чарку і всміхнулась.

— І за ваше! — сказав Абакум і випив коньяк одним духом. — Ви дуже любите свого Асена? — Він спитав про це зовсім байдуже і запалив люльку.

Запитання було таке несподіване, що Віолета здригнулась і різко відсунулась.

— Мені здається, я не люблю його, — кинула вона і злякано подивилась Абакумові в очі.

— Я так і думав, — усміхнувся він. І, випустивши клуб диму, спитав її так байдуже, наче мова йшла про щось зовсім незначне: — А навіщо тоді було заручатись?

Вона збентежилась і опустила голову. І тільки тепер помітила, що коліна в неї оголені. Обличчя дівчини спалахнуло.

— Це сталося якось жартома, — пояснила Віолета, обсмикнувши плаття. — Ми з ним зустрічались майже кожного ранку, бо йшли до трамвайної зупинки однією дорогою. Мені подобалось бути з ним. Він красивий, уміє цікаво розповідати. Жінки в трамваї заглядались на нього, а на мене дивились заздрісно, і я розуміла їх. Одного разу Асен узяв мене під руку, але я сказала йому, що так ходять тільки заручені. Тоді він запропонував мені заручитись, і я погодилась — думала, що кохаю його. — Вона помовчала і додала зовсім тихо, намагаючись здаватись спокійною: — Ще зовсім недавно думала, що справді кохаю його.

— А ви говорили Асенові, що ваш батько — головний лісничий Пловдивського округу? — спитав Абакум, повільно випускаючи кілечка диму. Його, як видно, не дуже цікавили почуття дівчини.

Віолета здивовано глянула на нього.

— При чому тут мій батько? — На мить її ясні очі потемніли, голос став глухим від образи — Чи не думаєте ви…

— Я не думаю нічого поганого, — перервав її Абакум. — Повірте, я прошу вас вірити мені, адже ви вже довірились мені одного разу. Пам'ятаєте? Я врятував вас від неприємності попасти в незручне становище. Отже, коли ви сказали йому про те, що ваш батько головний лісничий Пловдивського округу? До чи після заручин? Думаю, до заручин. Потім ви їздили разом з ним у гості до вашого батька, і той, так би мовити, «схвалив» ваш вибір. Асен навіть сподобався йому. Людина він товариська, знає багато різних фокусів і вміє підкоряти серця. А потім він на день-два вирушив на полювання в ліс, яким відає ваш батько. Чи повернувся він із здобиччю, не знаю. Можливо, ви мені скажете, якщо це, звичайно, не секрет?

Дівчина не відводила очей од його обличчя — надзвичайно здивована і трохи налякана. У цю мить вона була схожа на дитину, яка вперше побачила поїзд.

— Якщо я в чомусь помиляюсь, виправте мене, — з добродушною усмішкою попросив Абакум. — Людині властиво помилятись.

Віолета трохи помовчала.

— Знаєте, — сказала вона, лукаво примружившись, — якби я не боялась, що ви можете зникнути, не допивши кофе, то перехрестила б вас, хоч ніколи цього не робила, бо чула від своєї бабусі, ніби чорти одразу ж зникають, коли їх перехрестять. Ану нахиліть голову, я подивлюсь, чи немає у вас ріжків?

Абакум покірливо нахилив голову, і вона почала перебирати пальцями його волосся. Він нагнувся ще трохи — йому здалось, що рука, яка гладила його голову, притягає до себе — і припав губами до її шиї.

Віолета злегка відхилилась — її обличчя пашіло. Вона погрозила йому пальцем.

— А що коли б увійшла тітка Йордана? — прошепотіла дівчина. — Що б вона подумала? — Потім раптом сказала голосно і спокійно, наче нічого не трапилось: — У вас, справді, немає ріжків. Проте це ще не значить, що вас не послав до мене сам сатана. Можливо, ви спеціальний посланець Люцифера і прийшли сюди, щоб ввести мене в жахливий гріх. Признайтеся!

— Признаюсь, — погодився Абакум.

— О, яка я нещасна! — з удаваним відчаєм зітхнула Віолета. Потім дзвінко розсміялась, але нічого більше не сказала, а тільки дивилась на нього весело, довірливо схиляючи свою голівку.

— Ну і чим же вони закінчаться? — спитав Абакум.

— Про що ви? — здивувалась вона.

— Ваші відносини з Асеном, — уточнив Абакум.

Віолета знизала плечима.

— Скажіть мені ви! Ви ж ясновидець! Усе можете!

— А ви послухаєте мене?

— Дідусь каже, що я маленька дівчинка, а маленькі дівчатка повинні бути слухняні і хороші. Слухаю, — і вона майже притулилась вухом до його губ. — Кажіть.

— Стережіться його! — шепнув Абакум.

Її м'яке волосся лоскотало йому обличчя.

— А ще? — так само ледве чутно спитала вона. Він поклав руку їй на плече, знову поцілував дівчину і одразу ж відійшов.

— А що коли б увійшла тітка Йордана? — погрозила пальцем Віолета. — Що б вона подумала?

Але цього разу в її очах не було сміху.

У наступні дні події розвивались так.

Другого ранку, ледве почало розвиднятись, внизу настійливо подзвонили. І хоч Абакум, який читав усю ніч, тільки заснув, він одразу почув дзвінок, стрепенувся і, не розплющуючи очей, прислухався. Три довгих, різких, з перервами дзвінки і, після невеликої паузи, знову те саме. «Три тире, — подумав Абакум, — літера «о» за абеткою Морзе». Умовний знак. Отже, до нього прийшли колеги з Державної безпеки. І раптом відчув, що груди його сповнюються радістю. Скочивши з ліжка, вибіг у вестибюль і подивився у вікно — обережність, незважаючи на знайомий сигнал, все-таки не була зайвою.

На ґанку стояв середній на зріст чоловік. Піднятий комір пальта і низько насунутий на лоб капелюх закривали від Абакума його обличчя. Та й ранок був туманний, мрячив дрібний дощик.

Коли Абакум висунувся з ^вікна, чоловік унизу інстинктивно здригнувся і підвів голову. Крізь мутну сіру пелену туману він не міг добре розглядіти обличчя вгорі. Та, мабуть, знаючи, що його розглядає, перехилившись через підвіконня, не хто інший, як мешканець другого поверху, крикнув не дуже голосно, але так, щоб Абакум зміг почути:

— Доки ти триматимеш мене під дощем?

Почувши знайомий голос, Абакум підскочив як ужалений. Серце його радісно забилося. Він зачинив вікно, швидко, мало не бігом спустився по сходах. Та коли взявся за ручку дверей, обличчя його знову набрало звичайного добродушно-поблажливого виразу.

Біля входу, трохи зсутулившись, стояв полковник Ванов. Вигляд у нього був кислий, але побачивши свого улюбленця, полковник не міг стримати сердечної, теплої усмішки, яка, наче промінь, ковзнула по його губах і блиснула в очах. Швидко ввійшовши у вестибюль, Ванов почекав, поки Абакум замкне двері, і тільки тоді подав йому руку. Полковник хотів обняти його, але Абакум сухо сказав: «Прошу мене пробачити», — кивнув стримано шанобливо і злегка торкнувся його пальців.

— Нічого, не турбуйся, — зітхнув Ванов, вішаючи на вішалку мокре пальто. — Це я повинен просити вибачення, що підняв тебе так рано.

Абакум жестом запросив гостя наверх, і той повільно почав підніматись по витих сходах.

У вітальні Абакум посадив полковника в крісло біля каміна, який ще не встиг охолонути за ніч, і, попросивши дозволу зварити кофе, вийшов у спальню. Поки його не було, Ванов з цікавістю оглянув кімнату, навіть визирнув з дверей на балкон і знов повернувся на своє місце.

— У тебе прекрасно! — задоволено зауважив він Абакумові. — Чи не почастуєш мене цигаркою? Дякую. Чудово влаштувався. По книжках видно, що тут живе працівник інтелектуальної праці. Професорська квартира. Пишеш? Ти казав мені про якусь книгу. Щось про старовинні пам'ятки. Посувається справа?

— Не дуже, — відповів Абакум із спальні.

— Он як? — полковник щиро здивувався. — Та в тебе ж тепер ідеальні умови. Що тобі заважає?

Абакум не відповів. Він розливав у чашки кофе і мовчав.

— Бува, не внучка сусіда заважає? — постукав по підлозі ногою полковник.

Принісши на підносі кофе, Абакум поставив чашку перед полковником, потім сів навпроти і почав набивати люльку.

— У внучки є наречений, — відповів він. — Режисер кінохроніки. Звуть його Асен Кантарджієв.

— Шкода, — промовив полковник. — Дуже шкода. Внучка — чудова дівчина і з хорошої сім'ї. Я знаю її батька.

— А нареченого? — спитав Абакум. — Нареченого знаєте?

Полковник заперечливо похитав головою.

Потім вони поговорили про погоду, про ревматизм, про зиму, яка вже стукала у двері. Ванов ще раз попросив Абакума почастувати його цигаркою і, закуривши, про щось задумався.

Абакум добре знав, що полковник чекає від нього питання, заради якого, власне, і прийшов сюди, і тому спитав:

— А як ідуть справи у вас в Управлінні? Багато роботи і турбот?

Милий чоловік! Він стоїчно витерпів цілих п'ятдесят хвилин, поки розмова, нарешті, торкнулася теми, що його найбільше цікавила.

— О, — відповів полковник, і втома раптом зникла з його очей. — У нас усе по-старому, як завжди, напружено й неспокійно. Нема затишшя на тихому фронті, на жаль! Роботи багато, особливо останнім часом. Жодного тижня не минає без тривоги.

— Вірю, — сказав Абакум. — Це видно по вашому обличчю. У вас тіні під очима. Мабуть, мало спали останні дві-три ночі?

Ванов знизав плечима і зітхнув.

Можливо, якась складна справа?

А тобі це цікаво?

— Мене завжди цікавили складні справи, — ледве помітно всміхнувся Абакум.

Полковник узяв цигарку, запалив її і глибоко затягнувся.

— З деякого часу, — почав він, задумливо поглядаючи на свою цигарку, наче на ній було написано резюме його короткої розповіді, — з деякого часу іноземна радіостанція, — кілометрів за п'ятдесят від місць, добре тобі відомих, — підтримує регулярний зв'язок, розуміється, таємний, з якимсь своїм агентом, що, певно, перебуває в Софії. Я кажу «певно», бо людину цю ми все ще не знаємо. Ми досі не змогли засікти її, тому що агент ухитряється тільки приймати радіограми свого центру, не відповідаючи йому. Цілком можливо, що він пересилає відповіді з кур'єром або ховає в якомусь тайнику поблизу кордону. Звідки ж центр знає, що агент в дану мить слухає передачі, приймає зашифровані радіограми? Тут, на мою думку, можливі дві відповіді: або центр передає за заздалегідь складеною і постійно уточнюваною програмою, або агент повідомляє його за кілька днів до передачі про те, о котрій годині і на яких саме хвилях прийматиме радіограму. Як шпигун повідомляє центр, якщо взагалі застосовується ця система, ми не знаємо. Особисто я думаю, що використовуються засоби і можливості якогось посольства. Не виключений, проте, і прямий зв'язок з допомогою заздалегідь умовленого коду через листи, телеграми, телефонні розмови тощо. Можливості в цьому відношенні, як відомо, великі. Проте так чи інакше, ми все ще не знаємо, хто цей агент, який сам або через підставну особу приймає радіограми таємної закордонної радіостанції.

Що ж нам відомо з цієї нової справи? Немало. Вдалося знайти ключ до коду і за ці два місяці перехопити і розшифрувати чотири радіограми. В перших двох даються вказівки особі, яка цікавить нас, сфотографувати або описати «об'єкти L—Z у прикордонному секторі А». Ми не знаємо точно, що має на увазі іноземна агентура під назвами — «об'єкти L—Z» і «сектор А», але догадуємося. Йдеться, мабуть, про важливі споруди в системі наших прикордонних укріплень. Якщо координати і описи їх попадуть у ворожі руки, це, звичайно, не буде непоправною бідою, але завдасть багато неприємностей. Словом, це дуже небажано.

У Третій шифрограмі центр дає вказівку своєму агентові зробити під знімками докладний пояснювальний текст і тримати все напоготові для пересилання. Отже, негідникові, очевидно, вдалося дещо зробити. А в четвертій — уже б'ють тривогу. Ми перехопили радіограму позавчора о двадцять третій годині тридцять хвилин. В ній повідомлялось: «Надсилаємо посланця по відомості. Приведе Ніна. Дату, місце і годину сповістимо завтра ключем номер тринадцять». І ось учора о двадцять третій сорок п'ять наша пеленгаторна служба перехопила коротеньку радіограму. І хоч її передали на інших хвилях, не викликає сумніву, що саме про неї говорилось в четвертій радіограмі. В ній уточнюється дата, місце і година зустрічі, під час якої людина, що її приведе Ніна, одержить відомості про «об'єкти L—Z» «сектора А» на нашому кордоні. Розшифровувачі працювали всю ніч і тепер не припиняють роботи, але ключа все ще не знайдено. А це дуже погано. Уяви, якщо зустріч призначена на сьогодні, а ми розшифруємо текст тільки завтра? Яка від цього користь? Мене найбільше тривожить, чи встигнемо ми розшифрувати його вчасно. А що як нам пощастить з'ясувати текст, а назви виявляться умовними? Наприклад, буде написано так: «Ніна приведе чоловіка десятого листопада о восьмій годині вечора в Парк свободи до бюста Сави Раковського». По-перше, ми не знаємо, хто ця Ніна і кого треба взагалі розуміти під цим ім'ям: жінку чи чоловіка. А по-друге, і все інше може мати стільки спільного з справжніми вказівками центру, скільки в мене спільного з літаком ТУ-114. Парк свободи може означати привокзальну площу, а бюст Сави Раковського — центральну митницю. Як бачиш, справа надзвичайно складна. І головна трудність полягає в тому, що ми досі не напали на слід агента. Та навіть коли б нам це і вдалося зробити, все те, що має відбутися, так хитро задумано, що розгадати нелегко.

Ти питаєш, які у мене турботи і чи багато їх? Ось я в кількох словах розповів тобі про найголовнішу. Ця турбота така важка, так давить мені на серце, що останні дві-три ночі не можу спати. Тому я й вийшов сьогодні раніше — розім'ятися трохи і обміркувати все на свіжому повітрі. Сказав шоферові, щоб чекав мене на автобусній зупинці, а самі пішов пішки… І раптом згадав, що ти тепер живеш десь поблизу. Дай, — думаю, — подивлюсь, як влаштувався на новій квартирі, як живе і що робить капітан контррозвідки Абакум Захов. А втім, цими днями йому буде присвоєно звання майора.

Абакум витрусив попіл з люльки, постукав нею об попільницю і знову почав набивати тютюном. Звістка про те, що його збираються підвищити в званні, ні схвилювала, ні зацікавила його. Ще два місяці тому, коли він подавав у міністерство свою доповідь про ящурну справу, заступник міністра натякнув йому про майбутнє підвищення, але Абакум у ту ж хвилину забув про це. Тепер йому стало навіть якось прикро, соромно, і він трохи поморщився. Невже цей чоловік, якого він дуже поважав, міг думати, що повідомлення про підвищення сповнить його серце радістю?

Іншим разом Захов, мабуть, скипів би, але тепер тільки нахмурився. Потім, переборовши в собі неприємне почуття, співчутливо глянув на полковника, але не сказав нічого, тільки знизав плечима і, глибоко затягнувшись, випустив під стелю густу хмаринку синюватого диму.

— Чи не помічав ти чого-небудь особливого навколо себе? — спитав його полковник. — Чи не стежить хтось за тобою?

Абакум не відповів. Він підвівся і почав за звичкою ходити по кімнаті туди й сюди. Він добре знав, що питання: «Чи не стежить хтось за тобою» — зовсім не випадкове. Але в той же час розумів, що, коли відповість ствердно, це прирече його на неминучу, хоч і тимчасову пасивність. А не діяти тепер, коли він уже був втягнутий у гру всупереч своїй волі, коли йому в обличчя було кинуто рукавичку, коли перед ним відкривалися привабливі перспективи надзвичайно цікавого «полювання», коли, нарешті, він мав перемогти такого сильного супротивника, як Асен, — це здавалося йому негідним, принизливим і безглуздим навіть з чисто професіональної, детективної точки зору.

1 тому, знаючи про прихильність до нього полковника, яка іноді доходила до сентиментальності, Захов дозволив собі вільність і не відповів прямо, а сам поставив питання. Він сів на місце і, пильно дивлячись на присок у каміні, спитав:

— Ви сказали, що пеленгаторна служба перехопила вчора радіограму передавача, складену за допомогою якогось шифру номер тринадцять. О котрій годині почала свою передачу закордонна радіостанція?

— Наші люди засікли передачу о двадцять третій годині сорок п'ять хвилин. — Полковник помовчав. — А в тебе є якась ідея?

— Є, — щиро всміхнувся Абакум. — Вручіть мені наказ, який лежить у вас в бумажнику. Ось моя ідея.

Обличчя полковника вмить прояснилось. Він поклав руки на коліна і нахилився вперед:

— Значить, ти пропонуєш дати тобі наказ діяти? Так треба це розуміти?

— Навіщо ви ускладнюєте? — нахмурився Абакум.

Полковник, трохи сконфужений, відкинувся назад і деякий час сидів мовчки. Потім дістав з бумажника аркуш з наказом, прочитав його, наче бачив уперше, і, кашлянувши, подав Абакумові.

— Зважаю на твоє запевнення, що навколо тебе все спокійно, — нагадав Ванов.

Абакум узяв наказ і лукаво всміхнувся.

— Чекатиму тебе в своєму кабінеті о дев'ятій годині, — сказав полковник.

Захов подивився на годинник — наближалась восьма година.

— На жаль, це неможливо, — промовив він. — Дуже прошу вас не наполягати на цьому. — І через те, що полковник раптом похмурнішав, додав — Давайте відкладемо нашу зустріч на більш сприятливий час. Я напав на слід. Отже, треба негайно взяти старт, щоб не загубити його. Не дивіться на мене так здивовано. Я справді напав на слід. — Абакум знову глянув на годинник: — Хто знає, може, ті там уже працюють над радіограмою з центру.

Абакум знову підвівся і швидко почав ходити по кімнаті, нервово переплівши довгі пальці, хоч очі його мрійливо всміхались. Потім він зупинився, обличчя його витягнулось і немов одразу осунулось. Мрійлива усмішка зникла, зіниці звузились.

— По-перше, — сказав Абакум, дивлячись полковникові в очі, — я дуже хотів би знати, які люди з центра країни відвідували прикордонні райони за останні два місяці. Якщо одержу таку довідку до вечора, то моє завдання набагато полегшиться. Чи можу я сподіватись цього? — спитав він полковника. — По-друге. Якщо лейтенант Марков вільний від наряду, то прошу направити його до мене не пізніше ніж через півгодини. А щоб не гаяти часу потім, дайте йому три помічники, рацію, яка працює на ультракоротких хвилях, і виділіть в його розпорядження три машини з радіопередавачами. Оце все, в чому я поки що маю потребу. Втомилися? Налити вам ще чарку коньяку?

Лейтенант Марков зайшов до Абакума саме в той час, коли той освіжав одеколоном обличчя після бриття. Задиханий, збуджений, з палаючими від радості очима, він наче чекав весільного банкету. Абакум дружньо обняв лейтенанта, запропонував цигарку і попросив сісти. Вони не бачилися з часів ящурної справи.

— Ну як, — усміхнувся Абакум, — зростає життєвий досвід? Вивчаємо людей? Людина — звучить гордо! Га? — Він помовчав, потім спитав: — Пригадуєте Ірину Теофілову?

Це питання було несподіваним: «Людина — звучить гордо!» — Ірина Теофілова! Лейтенант розгублено знизав плечима.

— Пам'ятаєте, як ви гналися за нами на мотоциклі до села Йорданкіно?

— Як не пам'ятати, товаришу капітан! Це наче вчора було, — відповів лейтенант і зітхнув.

«Мені б треба зітхати, а не йому», — подумав Абакум.

— Мені теж здається, що це було вчора, — сказав Захов. — А пригадуєте, в якому платті була тоді Теофілова?

— У білому, товаришу капітан. І з білою стрічкою у волоссі. Це я запам'ятав, бо вона була чорноока і чорноволоса, і білий колір був їй дуже до лиця. В той день вона була схожа на наречену, товаришу капітан.

— Лейтенант Марков, — промовив Абакум, наливаючи в чарку коньяку, — давайте вип'ємо за білий колір, бо йому, як видно, належить майбутнє в житті. Білому кольору. Але зараз я порадив би вам не особливо довіряти йому. Любіть його, але не довіряйте. Радійте, дивлячись на нього здалеку. За білий колір!

Абакум цокнувся з лейтенантом, випив коньяк одним духом і підвівся. Відкрив мініатюрну рацію, яку лейтенант поставив на письмовому столі, підготував її до передачі. Потім вийняв з шухляди стола кілька фотографій і підійшов до лампи: на вулиці був туман, і тому в кімнаті горіло світло.

— Цю людину звуть Асен Кантарджієв, — пояснив Абакум, показуючи фотографії Маркову. — Я знімав його в різних позах. Красунь і молодець. Але, на відміну од більшості красунів, розумний. Працює режисером кінохроніки і живе недалеко звідси — на вулиці Незабравка, дев'яносто сім. Запам'ятали?

— Вулиця Незабравка, дев'яносто сім, — повторив лейтенант. — Запам'ятав.

— Де ваші люди? — спитав Абакум.

Лейтенант відповів, що його люди в машинах на сусідній вулиці і що він підтримує з ними зв'язок за допомогою своєї рації. Потім подав Абакумові аркушик паперу, на якому було позначено код позивних.

— Ви «Дауд», а я «Ракіп», — пояснив він.

— Ця ящурна справа, видно, не виходить у вас з голови, — нахмурився Абакум. — Ну що ж. Нехай тепер Ракіп слухає монолог Дауда, причому дуже уважно, бо для повторення немає часу: лишились лічені хвилини. Візьміть оцей пакетик. В ньому ванільний порошок, змішаний з порошком товченого древесного вугілля, — щоб не було помітно білого кольору ваніліну. Пройдете повз будинок, де живе мій «приятель»-режисер, і посиплете цим порошком перед парадним. На вулиці грязюка, і тому хоч невеличка частка цієї суміші неодмінно пристане до його взуття. Надворі сильний туман, вас ніхто і не помітить.

Я стежив за цим чоловіком і знаю, що ранком він виходить з дому між десятою і о пів на одинадцяту. У вашому розпорядженні сорок п'ять спокійних хвилин — досить часу, щоб послати когось по собаку-шукача. Коли приведуть собаку, візьмете його в свою машину.

Майте на увазі, що людина, за якою вам доведеться слідкувати, надзвичайно кмітлива і спритна. Природжений артист. Він, мабуть, догадується, що може стати об'єктом спостереження з нашого боку, і тому його пильність щонайменше подесятирилась. Ось чому завдання буде нелегким і для вас, і для ваших помічників.

Режисер зустрінеться сьогодні, мабуть ранком, з однією молодою жінкою. Назвемо її літерою «х», бо справжнє ім'я нам невідоме. Хоч я її не знаю і ніколи не бачив, але певен, що вона брюнетка і підфарбовує губи малиновою помадою. Одягнена не дуже елегантно, проте і не дуже скромно. Середня на зріст і не справляє особливого враження своєю зовнішністю. Проте попередьте своїх людей, щоб вони випадково не сплутали її ось з цією дівчиною, — Абакум показав лейтенантові кілька фотографій Віолети, — вона також брюнетка і, на жаль, теж красить губи яскравою помадою. Живе вона тут, у цьому будинку, добре знайома з режисером і часто зустрічається з ним, але не має нічого спільного з «х».

Отже, завдання зводиться до того, щоб виявити брюнетку, про яку я згадав. Стежачи за режисером, ви, без сумніву, доберетесь і до неї. Але при одній умові: якщо режисер нічого не помітить. Варто йому щось запідозрити або усумнитися в тому, що за ним не стежать, — вважайте, все пропало. Якщо він пронюхає, що ви йдете по його п'ятах, то навіть коли надінете на голови шапки-невидимки, вам усе одно не вдасться нічого зробити. Будьте особливо обережні, щоб він не помітив! Дійте так, ніби в нього четверо очей і вух.

Одну машину поставте недалеко від автобусної зупинки. Коли режисер сяде в автобус, машина рушить услід. Весь час підтримуйте зв'язок зі мною. Я по ходу дії даватиму вам вказівки.

Лейтенант вийшов, і Абакум погасив світло. У вітальні стало темно. Ранковий туман був такий густий, що крізь широкі шибки балконних дверей нічого не було видно. Перила, чорні гілки вишні — все це начебто потонуло, зникло в глибинах непроникного білясто-сірого моря.

О десятій годині «Ракіп» викликав «Дауда» і повідомив, що режисер тільки-но вийшов з дому і попрямував до автобусної зупинки. А через кілька хвилин доповів, що режисер сів в автобус; який рушив у напрямку Софійського радіоцентру. «Дауд» наказав «Ракіпові» обігнати автобус і передати нагляд другій машині. Незабаром з цієї другої машини сповістили, що режисер зійшов біля стадіону. «Їдьте не поспішаючи вулицею Гурко і зупиніться на розі бульвара Толбухіна, — наказав «Дауд». — Передайте «Ракіпові», щоб він їхав за вами на певній відстані». Потім «Дауд» спитав, чи не заважає туман спостереженням. Йому відповіли, що видимість дуже погана. «Нехай спостерігач вилізе з машини, перейде бульвар і купить собі газету в кіоску, який стоїть на розі, а машина їде далі вулицею Гурко», — знову розпорядився «Дауд». Через хвилину «Ракіп» доповів, що зв'язався з другою машиною. Потім настало затишшя, і Абакум відчув, що в нього стискається серце. «Якщо вони спустять його з ока, все полетить до дідька», — подумав він і глянув на годинник. Стрілки показували пів на одинадцяту.

Так минуло кілька тяжких хвилин. І коли Захову вже увірвався терпець, у трубці пролунав голос «Ракіпа». Він повідомив, що режисер увійшов у під'їзд «Б» сьомого будинку по лівому боці вулиці, піднявся на другий поверх, пробув хвилини дві в квартирі, яка міститься праворуч сходів, і в цю мить іде далі вулицею Гурко до центра міста, а за ним по п'ятах — два спостерігачі з другої машини. «Встановіть нагляд за другим поверхом, — наказав Абакум, — а ви особисто довідайтеся, хто живе в цій квартирі і відколи».

Абакум закурив і почав нервово ходити по кімнаті. Підійшовши до балконних дверей, побачив: туман почав розсіюватись, але дощ усе ще мрячив.

«Ракіп» подзвонив о чверть на дванадцяту. Операція, яка почалась з таким успіхом, зазнала повного провалу. На розі вулиці Гурко і Раковського режисер несподівано сів у таксі, яке чекало його біля відділення «Балкантуристу». Спостерігачі кинулись за ним у погоню на другій машині, але таксі було вже досить далеко і зупинилось біля ЦУМу на двадцять секунд раніше за них. Режисер зник у натовпі покупців, який лавиною розлився серед прилавків першого поверху. Цілком імовірно, що він вибрався через двері, які виходять на бульвар Георгія Димитрова, або вискочив на площу перед лазнями. Таксі, як з'ясувалось, було викликано з стоянки на вулиці Аксакова. Шоферові звеліли чекати пасажира біля входу в «Балкантурист».

Отак закінчилась ця історія з режисером. Що ж до квартири на вулиці Гурко, то тут відомості були такі.

Квартира на другому поверсі складалася з кімнати і кухні. Вона належала якомусь Найдену Стамову, лікареві, котрого на два роки, послали у Гвінею. Тимчасово там оселилась його двоюрідна сестра Ліляна Стамова, інструктор радіоклубу ДТСО десятого району. Ліляна Стамова вчора ввечері кудись поїхала, а сьогодні ранком приїхала її мати. Це бачив між восьмою і дев'ятою годинами вчитель-пенсіонер, керуючий будинком, який живе на першому поверсі. Лейтенант Марков бачив, як Стоїменка Кристева Стамова — так звали матір Ліляни — виходила з під'їзду «Б» через хвилину після того, як звідти вийшов режисер. Але тоді Маркову і на думку не спало, що це мати Ліляни. Стоїменка Стамова часто приїздила в Софію і навіть була прописана за цією адресою. Вона була глуха, хворіла на ревматизм і кожної весни та осені приймала ванни в Овчій купелі.[16]

Такі були відомості, добуті «Ракіпом».

— Дев'ять шансів з десяти — провал, — тихо сказав Абакум.

Він хотів уже покласти трубку, але на другому кінці провода пролунав збентежений голос лейтенанта:

— Я зробив усе, що міг.

— За вами немає ніякої вини, — поблажливо всміхнувся Абакум. Він розумів, що гра програна. У роті гірчило від тютюну. Телефонна трубка здавалась такою важкою, наче була з свинцю. — Ви зовсім ні в чому не винні, — повторив Захов. — Ви майстерно виконали своє завдання, і я від душі поздоровляю вас.

— Уклінно дякую, — згаслим голосом кинув лейтенант і, помовчавши трохи, спитав, що йому робити.

— Почекайте ще п'ять хвилин. — сказав Абакум. — П'ять хвилин — небагато, якось витерпите. — Потім додав рішуче: — Подзвоніть мені через п'ять хвилин, і я скажу вам, вільні ви чи ні, — і поклав трубку.

Але що ж зміниться за ці п'ять хвилин? Хіба поразка може перетворитися в перемогу? Треба подумати.

У каміні весело тріщав вогонь. Абакум влаштувався зручніше в кріслі, витягнув ноги і закурив. Надворі йшов тихий і холодний дощ, що навівав дрімоту. Вода струмочками стікала по шибках.

Рівно через п'ять хвилин задзвонив телефон.

— Виконую ваш наказ, — повідомив лейтенант.

— Попрацюємо ще трошки, — відповів йому Абакум.

Голос його звучав бадьоро, в розширених зіницях очей блищали холодні вогники. — Ви мені сказали, — почав він, — що інструктор радіоклубу ДТСО Ліляна Стамова вчора ввечері кудись поїхала. Зв'яжіться з керівництвом радіоклубу, дізнайтесь, куди вона поїхала і чого. Було б дуже добре, щоб ви дізнались точно про годину її від'їзду.

— Ці відомості я можу дати вам зараз, — сказав лейтенант. — Я вже говорив з керівництвом радіоклубу і з черговим техніком. Ліляна Стамова чудовий спеціаліст, перемогла в конкурсі на кращу радистку і два тижні тому одержала в нагороду круговий залізничний квиток. Вона збиралась використати його із зупинками і вчора ввечері поїхала в Пловдив. На вокзал її проводжав черговий технік.

— Ви говорили з ним?

— Від нього я дізнався про все це — і про конкурс, і про квиток. Він допоміг їй занести речі у вагон.

— Прекрасно! — сказав Абакум. — Відомості чудові. Ви навіть не уявляєте собі, які вони чудові! Тепер у мене до вас ще таке прохання. Подзвоніть негайно в місто Кулу і спитайте, о котрій годині виїхала мати Ліляни в Софію. Про це легко можна дізнатись у її домашніх.

— Але якщо вона приїхала сюди ранком, то, безумовно, їхала вночі! — не стримався лейтенант.

— Прошу вас, облиште своє «безумовно»! — трохи різко відповів Абакум. — Я б хотів знати, коли вона виїхала в Софію, ви зрозуміли мене?

— Зрозумів. Ви хочете знати, коли мати Ліляни виїхала з Кули, — відповів лейтенант.

— Саме так, — підтвердив Абакум. — І через чверть години, лейтенанте, коли прибудете до мене з цими відомостями, не забудьте принести фотографію Ліляни — хочу побачити, як виглядає ця радистка. Ви запам'ятали?

— Запам'ятав: відомості і фотокартку Ліляни, — повторив лейтенант і замовк, чекаючи нового доручення.

— Дійте! — наказав Абакум.

Він поклав трубку і знову сів у крісло.

Друга половина дня була повна несподіванок. Лейтенант Марков прийшов через півгодини. Фотографія, яку він приніс, була маленька, для документів і Абакум скористався лупою, щоб розглядіти її краще, З картки на нього дивилась білява молода жінка з майже хлопчачою зачіскою. В неї був високий спадистий лоб, тонкі брови, які майже зрослися на переніссі, губи — теж тонкі, трохи випнуті і напіввідкриті — ознака загостреної і болісної чутливості. І ці неврастенічні губи, і ці неприродно розширені очі і пильний погляд — створювали враження, що вона схильна до екзальтації. Але в цілому на фото було правильне, інтелігентне обличчя.

— Ну, — спитав Абакум, показуючи на фотографію, — що ви думаєте про цю особу?

— Гарна дівчина, — відповів лейтенант.

Абакум невиразно усміхнувся і похитав головою. Потім спитав про матір. Лейтенант ніяково опустив голову.

— Управління міліції твердить, що вона цього ранку виїхала у напрямку Відіна рейсовим автобусом, який рушає з Кули о п'ятій годині сорок хвилин.

— Це неможливо! — розсміявся Абакум. — Пам'ятаєте, що ви тільки-но сказали мені? Ви сказали, що мати Ліляни приїхала в Софію нічним поїздом. А нічний поїзд відправляється з Відіна у Софію о восьмій годині вечора. Ось вам розклад, подивіться! Щоб сісти на нічний поїзд, зовсім не треба виїжджати з Кули на світанку. Так же? Отже, той, хто хоче їхати в Софію нічним поїздом, повинен вирушити з Кули автобусом, який відходить або о чотирнадцятій тридцять п'ять, або о п'ятнадцятій тридцять сім. Як ви поясните цей випадок?

— Є тільки одне логічне пояснення, — сказав лейтенант, — причому дуже просте: міліція помиляється. Її твердження, що мати Ліляни виїхала з Кули сьогодні вранці, не відповідає дійсності. Мати Ліляни виїхала з Кули вчора після полудня. І потім сіла у Відіні на поїзд, який іде в Софію вночі. Якби вона виїхала з Кули сьогодні вранці, то тепер була б ще на Відінському вокзалі, бо денний поїзд на Софію відправляється з Відіна о тринадцятій тридцять чотири. А тим часом мати Ліляни ходить по софійських вулицях і приймає ванни в Овчій купелі. Отже, інформація кульської міліції помилкова. Якщо вас цікавить ця подробиця, я поговорю з Кулою вдруге і примушу тамтешню міліцію визнати свою помилку.

Поки він із запалом говорив усе це, Абакум мовчав і неуважно дивився у вікно. А дощ тихенько сіяв. Потім обидва трохи помовчали.

— Ви скінчили? — спитав Абакум.

— Якщо хочете, я можу ще раз поговорити з Кулою, — повторив лейтенант.

Абакум з досадою махнув рукою.

— Зайве, — сказав він. — Наші люди з кульської міліції дали правильну довідку.

На обличчі лейтенанта з'явився вираз подиву, змішаний з переляком.

— Не розумію, — вигукнув він. — Яка ж це правильна довідка, коли жінка тут? Адже ми на власні очі бачили її!

Абакум подивився на годинник. Було близько другої години дня.

— Лейтенанте Марков, — промовив він, — ви ще не обідали. На жаль, нічого не можу вам запропонувати. — Він усміхнувся. — Моя квартира холостяцька, бідна. В мене є тільки коньяк і кофе. Доведеться вам пообідати в якомусь ресторані. Поїжте як слід, бо ми, мабуть, працюватимемо допізна. Стежте за квартирою на вулиці Гурко. Підтримуйте зв'язок з допомогою того ж коду. А тепер… Смачного вам!

Коли лейтенант вийшов, Абакум розправив плечі і, весело усміхнувшись, налив собі чарку коньяку. Але не випив — пригубив. Потім підійшов до стола, взяв олівець і за звичкою склав своє заключне «рівняння» з відомого і невідомого в цій справі.

Що Ліляна і Ніна, про яку йшла мова в шифрограмі таємного радіопередавача, одна і та ж особа, в цьому не було ніякого сумніву. Не підлягало сумніву і те припущення, що Ліляна-Ніна тут, що між «від'їздом» Ліляни та «прибуттям» її глухої матері з Кули є добре продуманий зв'язок.

Але де в цю мить Ліляна-Ніна? 1 хто ота жінка-двійник її матері, яку помітили сьогодні біля будинку на вулиці Гурко?

Абакум уже дав відповідь на ці два питання. Він вивів її теоретично з рівняння з відомими і невідомими. Тепер треба було діяти. Час зустрічі Асена з спеціальним посланцем закордонного центру наближався.

Перед тим як вийти, Захов спитав по телефону полковника Ванова, чи пощастило розшифрувати радіограму, і дістав негативну відповідь. Ця коротка розмова, звичайно, велась з допомогою умовних слів.

Машина привезла Захова на ріг бульвару Толбухіна і вулиці Гурко. Ступивши на тротуар, Захов розкрив парасольку, нахилив її вперед, щоб сховати обличчя, і швидко пішов до будинку, в якому жила Ліляна. Увійшовши в під'їзд, він спокійно піднявся по сходах і зупинився перед її квартирою. Поки закривав парасольку, роздивився секретний замок. Абакум знав такі замки і без усяких зусиль відімкнув його універсальною відмичкою. На це пішло не більше часу, ніж коли б він відмикав замок звичайним ключем. Захов робив усе спокійно, без шуму і без будь-яких ознак нетерпіння, наче стомлений і чимсь незадоволений, входив у власну квартиру.

Зачинивши за собою двері, Абакум спустив запобіжник замка. Потім постояв деякий час нерухомо, затамувавши подих, увесь перетворившись у слух.

Передпокій, куди він зайшов, був маленький, квадратний, темний, майже пустий. Тут стояла тільки стара кругла вішалка. Але на ній нічого не висіло, і це навівало почуття сумної самотності та порожнечі.

Ліворуч входу і прямо виднілися двері, пофарбовані вицвілою коричневою фарбою. Абакум пригадав розташування будинку: двері навпроти входу ведуть у кімнату, вікна якої дивляться на вулицю. І оскільки квартира однокімнатна, то легко можна було догадатись, що другі двері ведуть у внутрішнє приміщення, на кухню.

Стараючись не шуміти, Захов трохи прочинив двері в кімнату. Потім ледве чутно постукав. Ніхто не відповів. Тоді він відчинив двері ширше: в кімнаті панувала напівтемрява, як і в передпокої, бо вікна були завішані занавісками. Все ж можна було розглядіти шафу, яка закривала кут між східною і північною стінами, туалетний столик з високим дзеркалом в узорній рамі, ліжко і обабіч нього — два пуфи. Серед цієї скромної обстановки увагу Абакума привернула тільки одна річ: на білій ковдрі — купа жіночого одягу. Сполучення речей в ній було досить дивним: чорна спідниця з грубої шерсті, в'язана кофта, безрукавка з товстого домотканого сукна і серед цього одягу старої селянки — нарядна тонка білизна міської дівчини. На килимчику перед ліжком поряд дві пари панчох — одні зв'язані з чорної колючої вовни, другі — нейлонові, ніжні, прозорі.

Абакум посміхнувся і похитав головою. Він вийшов з кімнати навшпиньках і припав вухом до інших дверей — до тих, що були з лівого боку від входу. Звідти не долинало жодного звуку. Крізь щілину в замку просочувалась пара — її тоненькі струмочки з'єднувались і утворювали хмаринки в холодному повітрі. Пахло гарячою водою і запашним туалетним милом. Певно, поруч з кухнею була ванна, і з неї виходила гаряча пара. Видно, там хтось купався. Той «хтось», без сумніву, був власником одягу, який лежав на ліжку.

Абакумові стало так весело, що навіть захотілося свиснути. Давно, ще з часу момчиловської історії, він не відчував такої радості. Це був той же гімн перемоги і торжества, який вперше зазвучав у його душі, коли почувся рокіт літака, що кружляв над Карабаїром. Ці кілька секунд сонячної радості розрядили море неприємностей і гіркоти.

Повернувшись до кімнати, Абакум очима пошукав місце, де можна було б сховатись. Куток за шафою здався йому чудовою позицією. Але звідти неможливо було спостерігати. Він швидко відчинив дверцята шафи і розсунув плаття. І в нього знову з'явилось бажання свиснути: поміж тонкими дошками задньої стінки цієї старої коробки були щілини, такі широкі, що крізь них, хоч і одним оком, можна було спостерігати все, що робиться в кімнаті. Потім Абакум повернув ключ так, щоб дверцята не зовсім причинялись, розмістив плаття майже так, як вони й були, відсунув шафу і пробрався в куток. Подивившись крізь «амбразуру», він задоволено кивнув головою.

Захов обміркував цю операцію до найменших подробиць, і тому випадковість не могла тут зіпсувати справи. Якби помітили, коли Абакум заходив у квартиру, він сказав би, що двері були відчинені, і, пред'явивши документ інспектора пожежної охорони, все-таки оглянув би кожен куток квартири. Коли б з-за шафи було незручно спостерігати, він сховався б з другого боку ліжка або під ним… Або взагалі не ховався б. Він і тоді добився б мети, але, розуміється, ціною небажаного самовикриття. Звичайно, коли б події не розвивались з такою швидкістю, Абакум міг би змінити своє обличчя, надати собі такого вигляду, якого тільки захоче. І тоді вся ця гра в піжмурки була б зовсім зайвою. Але так чи інакше в його непроханому відвідуванні випадковість не відігравала ніякої ролі. Він просто перевіряв один свій висновок, виведений теоретично, і діяв, враховуючи обстановку.

Через кілька хвилин після того, як Абакум зайняв свою позицію в кутку, двері відчинились, і в кімнату хтось зайшов у банному халаті з піднятим капюшоном. Сутінки, що все більше згущалися, не давали можливості розглядіти людину, яка зайшла, і Абакум пожалкував, що сховався в цьому проклятому кутку. Але він був безсилий змінити своє становище хоч на йоту.

А в цей час «хтось» сидів на самому краєчку ліжка, мабуть, чекаючи, поки халат вбере в себе вологу тіла. Потім, випрямившись, підійшов до вікна, перевірив, чи нема щілин між стінами та занавіскою, і ввімкнув світло. І тільки тоді, не поспішаючи, відкинув з голови капюшон, розгорнув поли, розправив плечі. Пушистий рожевий халат упав на килим.

Посеред кімнати сяяло молочною білістю тіло дівчини. В неї було довгасте обличчя, високе чоло і великі, широко відкриті карі очі.

Абакум не здивувався — він чекав цього. Перед ним стояла Ліляна Стамова, радистка з ДТСО. Він не здивувався і тій метаморфозі, яка сталася в нього на очах. Захов знав, заздалегідь, що метаморфоза повинна відбутися, і чекав її.

Дівчина наділа спочатку нейлонові панчохи, туго натягнувши їх і розгладивши руками, а поверх них — товсті вовняні, підв'язавши їх під коліном резинкою, як це роблять літні селянки, і випросталась. Потім тонка білизна сховалась під темною спідницею, в'язаною кофтою і безрукавкою. Нарядившись таким чином, дівчина сіла перед дзеркалом, відкрила кілька баночок і з майстерністю, якій міг би позаздрити навіть Абакум, почала терпляче гримувати обличчя. Зник мостик, який з'єднував брови. Над чолом і на скронях волосся злегка побіліло. Сітка дрібних зморщок вкрила щоки і шкіру навколо очей. Гумові підкладки розтягнули губи і створили довгі глибокі зморшки з двох боків гостренького підборіддя. Згодом вона пов'язала голову широкою чорною хусткою. Тепер перед дзеркалом стояла стара селянка, яка зберегла сліди колишньої краси — і в обличчі, і в постаті.

Дівчина взула прості чорні туфлі на гумовій підошві, наділа короткий кожушок, хтозна-чому тяжко зітхнула і ніби нехотя вийшла з кімнати.

Через кілька секунд услід за нею спустився по сходах і Абакум.

Біля під'їзду він мало не наскочив на Маркова.

— А я вже почав непокоїтись за вас, — сказав йому лейтенант. — І збирався силою ввірватись у квартиру.

— Дякую. Але я провів час дуже добре, — всміхнувся Абакум і вказав очима на літню жінку, яка вже відійшла кроків на двадцять. — Ви знаєте цю особу?

— Та це ж мати Ліляни, — здивувався лейтенант.

— Не мати Ліляни, а сама Ліляна, — майже пошепки пояснив Захов. Потім додав: — Ну, ходімо зі мною. Ідіть ближче, під парасольку, щоб вас не мочив дощ. Ваш берет став схожий на оладку. Візьміть мене під руку!

Вони дійшли разом до бульвару і на розі розсталися. Абакум сів у машину, якою приїхав, а лейтенант пішов далі вслід за Ліляною.

Повернувшись додому, Захов підкинув дров у камін, потім дістав з шафи кілька книжок і поклав їх купкою на письмовому столі. Він збирався працювати над першим розділом своєї книги про античні пам'ятки та мозаїку, і вся ця література потрібна була йому для довідок. Але оскільки він почував себе трохи змореним, то умостився в кріслі біля каміна і заплющив очі. А через кілька хвилин поринув у напівсон — тихий, як дощ, що йшов надворі.

Його розбудив телефонний дзвінок. Уже зовсім стемніло, і Абакум запалив світло. З трубки прогримів басистий голос Ванова. Полковник попросив Захова надіти навушники рації. «Повідомлю приємну новину», — сказав полковник. Абакумові здалося, що він задихається від хвилювання.

Після кодового сигналу почулось питання:

— «Ракіп»?

— «Дауд», — відповів Абакум.

— Поздоровляю «Дауда» з великим успіхом, — сказав полковник. — Тільки що ми затримали Ліляну Стамову, Асена Кантарджієва і ще одну цяцю з посольства. В наших руках і таємний пакет. Зустрілась ця трійця в залі чекання Подуенського вокзалу.

— З шифрограми дізнались про місце зустрічі? — спитав Абакум.

— Шифрограму ще не розібрали, — відповів полковник. — Заслуга твоя.

— Помиляєтесь, — заперечив Абакум. — У цій справі моя участь зовсім незначна. Велика заслуга належить моєму помічникові, його треба поздоровляти, а не мене!

Полковник хотів сказати ще щось, але Абакум простукав «кінець» і зняв навушники.

Потім подивився на годинник. Була вже дев'ята година вечора. Він згадав, що з учорашнього дня і крихти не мав у роті, і всміхнувся. Ця усмішка утворила навколо його рота дві гірких складки. Почуття самотності і невиразної безпричинної туги знов піднімалось у його душі.

Захов надів пальто і вийшов з дому. В ту ж мить двері лікаревої квартири легенько грюкнули. По жовтій стежці, яку проклало по кам'яних плитах світло з вікон, до нього бігла Віолета в накинутому на плечі плащі. Дівчина зупинилась так близько, що він відчув її дихання у себе на обличчі, і сердечно, наче давньому близькому другові, подала йому руку.

— Пам'ятаєте нашу вчорашню розмову? — спитала вона.

Абакум кивнув головою.

— Знаєте, — вона підійшла ще ближче, — я сьогодні повернула йому медальйон назад. І написала, щоб він більше не думав про свою наречену. Між нами все покінчено. Що ви скажете на це?

— Я дуже радий! — всміхнувся Абакум. — Це чудово.

Вона трохи помовчала.

— Ходімо до нас у гості, — попросила дівчина. — Дідусь буде дуже щасливий, якщо ви зайдете. А потім, коли він ляже, я знову пограю вам, як учора ввечері. — Вона заглянула йому в очі. — Хочете?

— Дякую, — сказав Абакум. Він підняв комір пальта і кашлянув. — Велике вам спасибі. Але сьогодні ввечері я зайнятий — вечерятиму з своєю колишньою дружиною…

— Вашою колишньою дружиною? — прошепотіла Віолета.

За занавісками вікон майнув довгастий силует — тітка Йордана поралася у вітальні. «Готує святкову вечерю», — подумав Абакум.

— Із двома дітьми, — додав він. — Раз на місяць я вечеряю з своєю колишньою дружиною і двома дітьми.

Віолета закуталась у плащ і опустила голову.

— Бажаю вам приємно провести час, — промовила вона.

Повернулась і швидко пішла назад, нервово постукуючи каблучками по жовтій стежці. Абакум вийшов на вулицю.

Було безлюдно і тихо. Ішов дощ, і далекий ліхтар на перехресті був схожий на величезне сльозаве око, вкрите золотистим туманом.

А я? Можливо, хтось помітив, що я не згадував про себе у цій третій частині розповіді? Дякую тій добрій душі, яка помітила це. Так склалися обставини, що я був дуже зайнятий в цей час: допомагав дідусеві Реджепу та іншим хорошим людям Відли готувати до зими кооперативне стадо. Фатме теж робила все, що їй було під силу. Але робота не дуже спорилась, бо худоби було багато, а працівників — мало. Крім того, Фатме частенько сміялась просто так, без причини, і намисто весело дзвеніло у неї на грудях — а це, звичайно, заважало роботі.

Узимку приїхав Абакум. Він прожив у мене днів десять. Ішов сніг. Замети засипали дорогу на луках. Я, як завжди, пік картоплю на приску вогнища, а Абакум курив люльку, мовчав і задумливо дивився на дим, що піднімався з ялинових полін. Інколи мені все-таки щастило вирвати в нього кілька слів. І хоч їх було мало, я все ж читав за ними те, про що він умовчував.

Так я зібрав матеріал для третьої частини книжки про пригоди Абакума Захова.