Пригодам — ура!

Людина —

Природи

володар одвічний

звернулася

якось

до тихої річки,

до чистої,

наче сльозина,

води:

— Течеш ти,

старенька,

кудись

не туди.

Вихляєш

лісами,

вихляєш

лугами…

У мене,

в Людини,

тектимеш ти

прямо!

Доволі

Поволі

як хочеш

вихляти!

Почну-но

я зараз

тебе

випрямляти!..

Сказано —

зроблено:

слово Людини

бути

у всьому

несхитним

повинно!

Людина,

Бульдозер

та ще

екскаватор

Взялися

стареньку ріку

випрямляти.

Що?

Якісь

старі човни?!

Непотрібні

Нам

вони!

Що?

Якийсь там

очерет?!

А бульдозер

нащо?

Геть!

А рвонем

гранітну

глибу —

тільки

булькне

в річці

риба!..

І от

тече

пряма ріка…

Та вже

якась

і не така:

аж надто

рівні

береги

не забігають

на луги,

не ронять

листячко

ліси

у води

дивної краси…

Луги —

висихають!

Ліси —

засихають!

Веселі

птахи

від ріки

утікають!..

А питали

у човнів,

хто

такого

з них

хотів?!

А питали

в тих же глиб:

Може

глибам

жалко

риб?

Ні для кого ж

не секрет:

річці

треба

очерет,

а не динаміт

і глиби…

Це —

відомо

навіть

рибам…

А в річки

питали,

чи хочеться

їй

до моря

летіти

лише

по прямій?!

А хто

запитав

у старого села,

якому

ця річка

за матір

була,

яка

напувала,

яка

годувала,

красою

святою

людей

дарувала?!

Дерева

стогнали:

— як бути

без річки?!

Без неї —

нам лячно!

Без неї —

незвично!

Луги

висихали

і ридма

ридали:

— Навіщо

Людина

в нас річку

забрала?!

Не стало

невдовзі

лугів

і лісів.

Не чути

навколо

веселих

птахів.

Не стало

краси

і старого села.

І річка

нікуди

уже

не текла,

бо зникла,

старенька,

ні в чому

не винна…

Так знов

довела

всім навколо

Людина,

що вічний

володар

природи —

вона!..

Так чом же

ця казка

про річку —

сумна?..