Пригодам — ура!

Будь ласка,

заходьте!

Скоріше

заходьте!

Усе,

що згубили,

шукайте

й знаходьте!

Я все

покажу вам,

що є

на полицях.

Ви тільки,

будь ласка,

уважно дивіться.

Можливо,

на котрійсь

із наших

полиць

Ви знайдете

те,

що згубили

колись!

Отут

перед вами —

загублена

совість.

Гадаю,

вона в нас

лише тимчасово:

Без неї ж

не можуть

дорослі та діти

і тижня

прожити

на білому світі…

Згубив її хлопець,

який

тишком-нишком

Надворі

малому

підставив

підніжку,

у іншого хлопця

м'яча одібрав,

сусідці по парті

малюнок

порвав.

А тільки

спитають у нього:

— Навіщо?!

Провину

він звалить

одразу

на інших,

тому

ні в дворі з ним,

ні в класі не грають…

Гадаю,

він скоро

до нас

завітає!..

Ну от,

подивіться,

а що

вам казав я!

Уже

поспішає

по совість

хазяїн!

Ця совість,

я бачу,

належить тобі?

Будь ласка,

бери,

але більш

не губи!

А тут

на полиці —

роззява з роззяв,

найкращий

ловець

і винищувач

ґав.

Давно вже

усе він

забув

і проґавив:

забув,

що він має

обов'язки й справи,

забув

десь портфель,

авторучку красиву,

забув

і про те він,

що мама

просила.

А якось

на ґаву

так рота

роззявив,

що сам

загубив себе,

бідний роззява!

Ще й досі

Дивується

всюди

народ:

од хлопця

зоставсь

лиш роззявлений

рот…

Як тільки

зустріне його

хтось із вас,

скажіть,

щоб зайшов

за собою

до нас.

Ця купа

велика —

загублений час.

Боюся,

що й місця

не стачить

у нас…

Ось —

час

для навчання,

загублений

в школі, —

його вже,

напевно,

не вернеш

ніколи!

Тут —

час допомоги

і мамам,

і татам,

який

у розвагах

втрачали

завзято.

Там —

Час

для зарядки,

що в ліжках

згубили

і разом

зі спортом

у ліні

втопили…

Тут

стільки часу

погубили

невчасно,

що я

вже й не знаю,

куди його

класти!

Напевно,

мені доведеться

на дверях

скоріше прибити

табличку фанерну,

щоб з неї

нарешті

довідався

кожний:

«Загублений

Час

Повернути

не можна!»

А онде

в куточку,

далекім і темнім,

лежить і страждає

загублена

чемність.

Страждає

за хлопця якогось

страшенно!..

Він лізе

в тролейбус,

немов навіжений,

всідається

й дума:

«Усі ви —

хоч трісніть!

Нізащо у світі

не встану я

з місця!»

Він запросто

Дівчинку

може принизить.

Для нього

повага до старших —

дурниці…

Тому-то

й страждає

так гірко

та вперто

загублена чемність,

що може

й померти.

Шепоче про себе:

«Спасибі!»,

«Будь ласка!» —

таким голосочком,

що й слухати

важко.

Привітно

киває голівкою

всім

і всім

поступається

місцем своїм.

Візьміть її

швидше,

я дуже

вас прошу,

а то,

бідолаха,

загинути може!

Ось —

дружба,

забута

під партою

в школі.

Такого

не бачив я досі

ніколи!

Ну як —

поясніть мені! —

може це бути,

щоб дружбу,

як зошит

чи ручку,

забути?!

Два хлопці

у класі

її загубили —

вони

на перерві

з нічого

побились.

А друзі ж були —

Можна

заздрити тільки!

Довіку

дружили б,

якби ж то

не бійка.

А з чого вона —

Невідомо

нікому…

Тож порізно

ходять віднині

додому,

насуплені

в класі

сидять на уроках,

і жоден

не зробить

до друга

ні кроку.

А вдома —

сумують,

зітхаючи тужно,

і згадують часто

загублену дружбу…

Я певен:

Недовго

пролежить вона —

її заберуть

неодмінно

від нас!

Це —

Сміх

розвеселяй,

сидить і регоче,

неначе його

безперервно

лоскочуть.

І всі,

хто погляне

на згублений сміх,

так сильно

сміються,

що валяться

з ніг!

Лежать —

і регочуть,

забувши про тишу,

а сміху од того —

утричі

смішніше.

От тільки

хазяїн його —

у зажурі…

Од ранку

й до вечора

ходить

похмурий,

не біга,

не гра,

не співає,

не скаче,

а сяде

в якомусь куточку —

і плаче…

Хай швидше

до нас

завітає

за ним.

Невже

йому весело

жити

сумним?..

Як бачите,

є в нас

на що

подивитись,

тому —

не соромтесь,

дорослі та діти,

будь ласка,

заходьте,

скоріше

заходьте,

усе,

що згубили,

шукайте

й знаходьте!

І все,

що вам треба —

скоріше

беріть.

Та тільки

ніколи в житті

не губіть!