Пригоди капітана Врунгеля

РОЗДІЛ XV,

З Бразілії наш шлях лежав далі на захід. Але через материк, самі розумієте, не підеш, і довелося відхилитися на південь. Я проклав курс, розставив вахти й пішов. Йшли цього разу чудово. Вітерець дув, як на замовлення, з-під носа буруни, за кормою доріжка, паруси дзвенять, снасті натягнуті. Миль по двісті за добу відлічували, а самі склавши руки сиділи. Лом з Фуксом розлінувалися зовсім, дисципліна почала падати, і я вирішив зайняти екіпаж роботою.

— Ану, — кажу, — Лом, досить вам загоряти. Займіться-но мідними частинами. Надрайте так, щоб вогнем горіло.

Так. Ну, сказав. Лом козирнув: єсть, мовляв.

Натер цегли, бере ганчірку, й пішла робота.

Тільки я спустився в каюту здрімнути, чую — занепокоєння на палубі. Схопився, кинувся до трапа, а назустріч Фукс. Блідий, тремтить.

— Прошу, — каже, — Христофоре Боніфатійовичу, на палубу. В нас, здається, пожежа.

Вискочив я. Дивлюсь — і справді: горить палуба в двох місцях. А Лом, як нічого не сталось, сидить трохи осторонь від вогню і надраює мідну уточку. Тільки я придивився, бачу — й тут палуба спалахнула.

Я, знаєте, розгубився навіть.

— Лом, — кричу, поясніть у чому справа?

А той встав, бере під козирок і спокійно так рапортує:

— Згідно з вашим наказом, драю мідні частини так, щоб вогнем горіло. Які будуть розпорядження?

Я було хотів дати прочухана Ломові, та вчасно стримався. Бачу сам винуватий. Аякже, знаєте — письменник чи, там, артист може, звичайно, дозволити собі деякі вільності у виразах, а в нас у морській справі — точність передусім. Нам вірші писати ніколи. Віддаєш розпорядження — думай, що говориш, а то натрапиш на такого, як Лом, — людина він уважна, акуратна, звик виконувати команду в буквальному значенні, до того ж і силонька в нього богатирська, — так, знаєте, й до аварії недалеко.

Ну, бачу, треба виправляти наслідки своєї помилки. Й розпорядився миттю:

— Одставити драїти мідні частини! Пробити пожежну тривогу!

Фукс кидається до дзвона. Лом, згідно з розписом тривоги, лишається біля місця виникнення пожежі, а я на стерні. Дзвону багато, а користі ніякої. Вогонь шириться. Горить, як факел. Так і дивись, до парусів дійде. Ну, я бачу, діло кепське. Розвернувся кругом, став проти вітру. Й помогло, знаєте. Здуло вогонь. Він у нас за кормою поколихався отаким вогняним шлейфом, обірвався і погас. Фукс заспокоївся. І Лом зрозумів, що перестарався. Отак-то.

Ну, а потім лягли на попередній курс, замінили дефектні частини палуби, без дальших пригод обігнули мис Горн, пройшли повз Нову Зеландію і благополучно прибули в Сідней, в Австралію.

І ось, уявіть, підходимо до портової стінки й кого зустрічаємо? Гадаєте, кенгуру, качкодзьоба, страуса-ему? Ні! Підвалюємо. Дивлюся — на березі натовп, а в натовпі, в першому ряду, — адмірал Кусакі власною персоною.

Як він туди потрапив, звідки, навіщо, — чорт його знає! Одне безсумнівно, що це саме він. Мені, признатися, стало неприємно й навіть, знаєте, якось не по собі.

Ну підійшли, стали. Адмірал загубився в натовпі. А я, як тільки подали сходні, так одразу на берег, у порт. Відрекомендувався представникам влади, доповів про прибуття, поговорив з чиновниками. Спочатку, як годиться, про погоду, про здоров'я, про місцеві новини, а потім між розмовою закидаю вудочку: може, думаю, вдасться, дізнатися, що тут цей Кусакі робить і яку ще капость готує.

Чиновники, однак, нічого не сказали, послалися на необізнаність. Ну, я побалакав з ними ще й пішов прямо до капітана порту. Привітався і пояснив відверто: мене, мовляв, один японський адмірал переслідує.

— Один? — каже той. — Ну, мій дорогий, вам пощастило. Я сам від цих японських адміралів не знаю де дітись, і нічого не можу вдіяти. Не наказано ні допомагати, ні протидіяти. Чим іншим радий служити. Чи не бажаєте віскі з лимонадом? Обідати до мене будь ласка, сигару може викурите? А з адміралом ви вже самі якось уладнуйте…

Отак-то. Одне слово, бачу — неприємна історія. Тепер, звичайно, японський адмірал для нас не фігура. Та, по правді кажучи, ми їх і тоді не дуже боялися, але все-таки, знаєте, справу мати з ними, прямо скажемо, не дуже любили.

От я вам про Італію мав нагоду розповісти. Там верховоди мріяли всю Африку до рук прибрати, половину Європи, чверть Азії… А на сході японські бояри (самураї по-їхньому) теж розмріялися — подай їм увесь Китай, увесь Сибір, половину Америки…

Взагалі-то, звичайно, мріяти нікому не заборонено. Корисно навіть часом пофантазувати. Але коли такий ось фантазер начепить погони та сяде на бойовому кораблі біля зарядженої гармати — тут і неприємність може статися… Розмріється та прицілиться, прицілиться та бабахне. Добре, як промахнеться. Ану, як влучить? Та тут таке може трапитись, що проти ночі краще й не згадувати.

Ось тому-то ми й намагались таких фантазерів стороною обходити. Але прямо скажу — не завжди це нам удавалося. Такі вперті серед них траплялися мрійники, що часом і не відчепишся. Ось і мені такий дістався — пан Кусакі, адмірал. Коли зустрілися тоді в китолюбному комітеті, він причепився, як реп'ях.

І, безсумнівно, не тільки в мої справи адмірали ці носа совали. Їм до всього було діло: там нацькувати когось на кого-небудь, там обібрати під шумок, там понишпорити, там понюхати для інтересу: де нафтою пахне, де рибою, де золотом? І, звісно, не ми тільки розуміли це. Але там на цих фантазерів крізь пальці дивилися — не допомагали й не перешкоджали. Так би мовити, для розводу берегли, для остраху й для забезпечення взаємної безпеки.

Ну, це я вам можу пояснити, а з капітаном порту такі розмови недоречні. Подякував я йому, попрощався. Так і пішов ні з чим. І заходів вжити не зміг.

Повернувся на яхту, сів чайку попити. Й ось дивлюся — піднімається на борт маленький чоловічок, за всіма ознаками японський кулі. В поганенькому піджачку, з кошичком у руках. Боязко так підходить і пояснює, що тут, в Австралії, гине з голоду й проситься на службу матросом. Та так настирливо.

— Підете, — каже, — Тихим океаном, там тайфуни, тумани, недосліджені течії… Не впораєтесь. Візьміть, капітане! Я моряк, я вам буду корисним. Я і прачкою можу бути, й парикмахером. Я на всі руки…

— Гаразд, кажу, — зайдіть через годину, я подумаю.

Пішов він. А рівно через годину дивлюся посольська машина зупиняється недалечко.

Ну, я взяв бінокль і бачу — вилазить звідти мій японець, бере кошик і не поспішаючи прямує до судна. Вклоняється так шанобливо й знову тієї ж пісні:

— Візьміть… Не впораєтесь…

— От що, — кажу, — переконали ви мене. Бачу сам, що доведеться брати матроса. Але тільки не вас, голубе.

— Чому ж?

— Та так, знаєте, колір обличчя у вас дуже неприродний. У мене щодо цього погляди дещо застарілі, але цілком певні: по-моєму, якщо вже брати арапа, то чорного! Негра взяв би, папуаса взяв би, а вас — ви вже не ображайтеся — не візьму.

— Ну, що ж, — каже він, — коли так, нічого не зробиш. Пробачте, що я вас потурбував.

Вклонився і пішов. Незабаром і ми зібралися прогулятись. Привели в порядок одяг, побрились, причесались. Яхту прибрали, каюту замкнули. Йдемо всі троє по вулиці, спостерігаємо різні прояви місцевого побуту. Цікаво, знаєте, в чужій країні. Раптом бачимо — дивна картина: сидить чистильник-негр, а перед ним рачки наш японець. І цей негр начищає його чорною ваксою. Та ще як! Там, знаєте, чистильники кваліфіковані, з-під щіток іскри летять… Ну, ми вдали, нібито нам байдуже, пройшли мимо, відвернулись навіть. А ввечері прийшли на судно — Фукс із Ломом втомилися, а я лишився на вахті, жду, знаєте, того негра; думаю, як би його зустріти найкраще.

Раптом подають мені пакет від капітана. Виявляється, нудьгує старий, запрошує на завтра зіграти партію гольфа. Я, признатися, навіть і не знав, що це за гра. Ну, думаю, чорт з ним. Хай програю, зате прогуляюсь, розімнуся на березі… Одне слово, відповів, що згоден, і почав збиратися.

Розбудив Лома, питаю:

— Що треба для гольфа?

Він подумав, потім каже:

— На мою думку, Христофоре Боніфатійовичу, потрібні трикотажні гетри й більше нічого. Є в мене рукави від старої тільняшки. Візьміть, якщо хочете.

Я взяв, приміряв. Штани одяг з напуском, китель підколов шпильками в талії, й чудово вийшло: такий хвацький спортсмен — чемпіон та й годі.

Але для спокою я все ж таки заглянув у посібник по гольфу, ознайомився. Бачу, гра зовсім пуста: м'яча ганяти по полю від ямки до ямки. Хто менше ударів зробить, той і виграв. Але самими гетрами тут не обійдешся потрібні всякі палиці, ключки, дрючки — чим бити, та ще помічника — хлопчика треба мати, тягати все це хазяйство.

Ну, пішли з Ломом шукати спорядження. Весь Сідней вздовж пройшли — нічого підхожого. В одній крамничці знайшли хлисти, але тонкі, в другій нам поліцейські кийки запропонували. Ну та ці вже мені якось не по руці.

А вже настає ніч. Місяць світить. Якісь таємничі тіні лягають обабіч дороги. Я. вже надію втратив. Де тут шукати? Хіба сучків наламати?

І от, бачимо — сад з високою огорожею і за огорожею різні дерева. Лом мене підсадив, перелізли, йдемо між кущів.

Коли раптом дивлюся — крадеться негр, здоровило, й під пахвою тягне цілий оберемок палиць для гольфа. Точнісінько такі, як у посібнику показано.

— Гей, шановний, — кричу я, — чи не продасте мені свій спорт-інвентар?

Але він чи не зрозумів, чи з несподіванки — тільки гикнув страшним голосом, схопив дрючок, махнув над головою — і на нас… Я, скажу не соромлячись, злякався. Але тут Лом виручив: згріб його в обійми й шпурнув на дерево. Поки він злазив, я підібрав оті палиці, розглядаю, бачу — точнісінько такі, як у посібнику намальовано. А робота яка! Я, знаєте, просто замріявся, розглядаючи, та тут Лом мене вивів із задуми:

— Пішли, — каже, — Христофоре Боніфатійовичу, додому, а то щось дуже сиро тут, коли б не простудилися

Ну, перелізли знову через огорожу, вийшли, повернулися на судно. Я заспокоївся: костюм є, ключки є, тепер один хлопчик лишився… Та от совість трохи неспокійна: негоже людину ні з того ні з сього так знедолювати. Але, з другого боку, він сам перший на нас напав, та й ключки ці мені всього на деньок потрібні — в аренду, так би мовити… Одне слово, з інвентарем справа якось утряслася.

А з хлопчиком ще краще владналося: вранці, тільки розвиднілося, чую — хтось кличе смиренним голосом:

— Масса капітан, а масса капітан!

Я виглянув.

— Я, — кажу, — капітан, заходьте. Чим можу служити?

Й бачу: приятель, учорашній японець, власною персоною, але вже під личиною чорношкірого. Добре, я його маскування бачив, а то б і не впізнав, — до того він вдало свою зовнішність обробив: зачіска — перманент під каракуль, фізіономія до блиску начищена, на ногах солом'яні тапочки й ситцьові штани в смужку.

— Вам, — каже, — масса капітан, я чув, негр-матрос потрібний.

— Так, — кажу, — потрібний, тільки не матрос, а бой для гольфа. Ось тобі ключки, забирай, та й підемо…

Пішли. Капітан порту на мене вже чекав. Сіли ми з ним у машину. Проїхали з годину.

— Ну, — каже мій партнер, — почнемо, мабуть! Ви вже, сподіваюсь, як джентльмен, не обманете мене в рахунку?

Він поклав свій м'ячик у ямку, розмахнувся, вдарив. Ударив і я. В нього прямо пішло, а у мене вбік. Ну й загнав я свій м'яч до чорта на роги. Кругом кущі, яри, байраки, місцевість, що й казати, мальовнича, однак сильно пересічена. Негр мій замучився, та й не дивно: палиці важкі, спека, духота. З нього піт градом ллється і, знаєте, весь його грим поплив, вакса розтала, й він уже не на негра, а на зебру став схожий: вся фізіономія жовта з чорним, смугаста. Втомився і я, признатися. І от бачу — струмок тече, а там струмки рідкість.

— Давай-но, — кажу, — ось тут відпочинемо, поговоримо. Тебе як звуть?

— Том. масса капітан.

— Дядько Том, значить. Ну, ну. Ходімо, дядьку Том, умиємось.

— Ой, ні, масса, вмиватися мені не можна: табу.

— А, — кажу, — ну, коли табу, то як хочеш. А то б умився. Поглянь-но, ти весь полиняв.

Не слід було б мені це говорити, та вже вихопилось, не вернеш. А він промовчав, тільки очима блиснув і сів, ніби палиці перекладає.

А я до струмка. Вода холодна, чиста — кришталь. Освіжаюся, пирхаю, як бегемот. Потім оглянувся, дивлюся — він підкрадається, і найважчий дрючок у руці. Я було крикнув на нього, та бачу — пізно. Він, знаєте, розмахнувся — і в мене цим дрючком. Якби влучив — і череп геть. Але я не розгубився: шубовсть у воду!

Потім виглянув, бачу, — він стоїть, зуби вищирив, очі горять, як у тигра, ось-ось кинеться…

Раптом щось зверху лясь його по зачісці! Він так і сів. Я підбігаю, шукаю рятівника — нема нікого, тільки дрючок цей лежить… Підняв я його, оглянув, бачу — замість фірменної марки на ньому тубільський святий зображений. Ну, тут я зрозумів: замість ключок для гольфа я вчора бумеранги в папуаса відібрав. А бумеранг, знаєте, яка зброя? Ним без промаху треба бити, а промахнувся — дивись пильно, а то повернеться і якраз отак угатить по черепу. Отак-то.

Ну, оглянув я дядька Тома. Чую — пульс є, значить не смертельно. Взяв його за ноги й потягнув у затінок Тут, розумієте, у нього з кишені вивалюються якісь папірці. Я підібрав, бачу — візитні карточки. Ну, читаю, і що б ви думали? Чорним по білому так і написано:

«Ось ти, — думаю, — де, голубчику! Ну, полеж, відпочинь, а мені ніколи, гру треба продовжувати, а то партнер образиться».

Так. Ну, пішов далі, жену м'яча й сам не радий, що зв'язався з цим гольфом, але відступати не в моїй вдачі. Б'ю, лічу удари. Важкенько, знаєте. З помічником ще сяк-так, а самому просто заріз: ударити треба сильніше й м'яча відшукати, й палиці тягати. Ноги ниють, руки не слухаються. Загалом і в цілому виходить, що не я м'яч жену, а він мене. Ну й загнав: кругом болітце, осока, якась річка тече, купини на березі…

«Так, — думаю, — зараз до річки дожену, відпочину, скупаюся».

Розмахнувся, вдарив. Коли раптом усі ці купини підскочили й давай стрибати…

Це, виявляється, не купини були, а стадо кенгуру. Видно, злякалися — і врозтіч. А м'яч мій одній кенгурисі з усього розмаху в сумку. Вона заверещала та як припустить… І хвостом і ногами працює. Передніми лапами тримається за сумку й повз мене стриб, стриб…

Ну що тут робити? Я кинув палиці — й за нею. Не можна ж м'яч загубити.

Й така вийшла скачка з перешкодами, що досі згадувати весело.

Сучки під ногами хрустять, каміння розлітається… Я втомився, але не здаюсь, не випускаю її з поля зору. Вона присяде відпочити, і я присяду; вона в путь, і я в путь…

І от тварина, знаєте, розгубилася, збилася з курсу від страху. Їй би в хащу, в кущі, а вона на чисте місце, на шосе, прямо до Сіднея.

Ось уже й місто видно, зараз вулиці почнуться. Народ на нас дивиться, кричить, поліцейський на мотоциклі женеться, засвистів… Тут, видно, злякавшись, тварина робить отаку фігуру в повітрі, на зразок мертвої петлі. М'яч мій вискакує з сумки, я кидаюсь за ним, нахиляюсь і в ту ж мить одержую відчутний поштовх трохи нижче спини. Ну, доповім я вам, і відчуття! Просто, як кажуть, «ні встати, ні сісти».

Але я все-таки встав, обтрусився. Тут народ кругом: співчувають, пропонують допомогу, а мені не допомога, палиця потрібна: м'яч тут, і ямка вже недалеко, а бити нічим. Ну, й змилостився один джентльмен, дав свою тростинку. На вісімдесят третьому ударі я закінчив гру.

Капітан порту просто розахався.

— Разючий, — каже, — результат! Ви подумайте: така важка ділянка, й невже всього вісімдесят чотири удари?

— Так точно, — відповідаю я, — вісімдесят три, не більше не менше…

А про кенгуру я промовчав. В посібнику про кенгуру нічого не сказано, в правилах гри теж. І виходить, що коли тварина ненавмисне подала допомогу, то це вже, знаєте, її справа.