Пригоди капітана Врунгеля

РОЗДІЛ III

Далеке плавання… Слова ж які! Ви задумайтесь, юначе, прислухайтесь до музики цих слів.

Далеке… далина… простір неосяжний… далечінь. Чи не правда?

А «плавання»? Плавання — це поривання вперед, рух, іншими словами.

Значить, так: рух у просторі.

Тут, знаєте, астрономією пахне. Почуваєш себе в деякій мірі зорею, планетою або супутником, у гіршому разі.

Ось тому й тягне таких людей, як я чи, скажімо, мій тезко Колумб, у далеке плавання, у відкритий океан, на славні морські подвиги.

Й все-таки не в цьому головна сила, що змушує нас залишати рідні береги.

І якщо хочете знати, я вам відкрию секрет і поясню, в чому тут річ.

Приємності далекого плавання неоціненні, шо й казати. Але є ще більша втіха: розповісти в товаристві близьких друзів і випадкових знайомих про явища прекрасні й незвичайні, свідком яких ви стаєте в далекому плаванні, повідати про ситуації, іноді веселі, іноді трагічні, в які весь час ставить вас мінлива доля мореплавця.

Але в морі, на великій океанській дорозі, що ви можете зустріти? Воду й вітер переважно.

А що ви можете пережити? Шторми, штиль, блукання в туманах, вимушені простої на мілині. Бувають, звичайно, й у відкритому морі всілякі незвичайні пригоди, в нашому поході теж було їх немало, але, в основному, про воду, про вітер, про тумани й мілини багато не розкажеш.

Та розказати, правда, можна б. Розповісти є про що: бувають, припустимо, смерчі, тайфуни, перлинні обмілини — мало там що! Все це надзвичайно цікаве. Ну, риби там, кораблі, спрути — про це теж можна розказати. Та ось біда: стільки вже про це порозказано, що не встигнете ви рота розкрити — всі ваші слухачі одразу розбіжаться, як карасі від акули.

Інша річ — заходи, нові береги, так би мовити. Там, знаєте, є на що подивитися, є чому дивуватися. Отак-то. Недаремно кажуть: «Що край, то й звичай».

Ось чому такий моряк, як я, допитливий, цікавий і не зв'язаний комерційними інтересами, намагається всяким способом урізноманітити своє плавання заходами в чужі краї. Щодо цього, плавання на маленькій яхті має безліч переваг.

Аякже, знаєте! Стали ви, припустимо, на вахту, схилились над картою. Ось ваш курс, праворуч якесь царство, ліворуч якесь государство, як у казці. Адже там теж люди живуть. А як живуть? Цікаво ж глянути хоч одним оком! Цікаво? Прошу, цікавтеся, хто ж вам не велить? Руль на борт… і ось уже вхідний маяк на горизонті. Отак-то!

Ми йшли з попутним вітром, туман лежав над морем, і «Біда» безшумно, як привид, милю за милею ковтала простір. Не встигли ми оглянутись, як пройшли Зунд, Каттегат, Скагерак… Я не міг нарадуватися з ходових якостей яхти. І ось на п'яту добу, на світанку, туман розвіявся, й по правому борту в нас відкрилися береги Норвегії.

Можна б пройти мимо, але куди поспішати? Я скомандував:

— Право на борт!

Мій старший помічник Лом поклав стерно круто вправо, й через три години ланцюг нашого якоря загуркотів у красивому й тихому фіорді.

Ви не бували в фіордах, молодий чоловіче? Жаль! Неодмінно побувайте при нагоді.

Фіорди, або шхери, іншими словами, де, знаєте, такі вузькі затоки та бухточки, заплутані, як курячий слід, а кругом скелі, пориті тріщинами, оброслі мохом, високі й неприступні. В повітрі панує урочистий спокій і непорушна тиша. Краса надзвичайна!

— А що, Лом, — сказав я, — чи не зійти нам погуляти до обіду?

— Єсть погуляти до обіду! — гаркнув Лом, та так, що птаство цілою хмарою знялося з скель, а луна (я полічив) тридцять два рази повторила: «Бі-ду… біду… біду…»

Скелі немовби вітали прихід нашого судна. Хоч, звичайно, на іноземний манір, наголос не там. А все-таки, знаєте, приємно й дивно. Та, по правді кажучи, особливо й дивуватися нічому. Там чудесна луна в фіордах… Та хіба тільки луна! Там, батечку, казкові місця й казкові бувають пригоди. Ви послухайте, що далі було.

Я закріпив стерно й пішов переодягтися в каюту. Лом теж спустився. І ось, знаєте, я вже зовсім готовий, шнурую черевики, — раптом відчуваю: судно дає різкий крен на ніс. Стривожений, схоплююсь, кулею вилітаю на палубу, й перед очима моїми постає сумна картина: ніс яхти цілком у воді й продовжує швидко занурюватись, корма ж, навпаки, підіймається вгору.

Я зрозумів, що сам винуватий: не врахував особливостей грунту, а головне — приплив прогавив. Якір зачепився, держиться, як влитий, а вода підпирає. И ланцюг потравити неможливо: весь ніс у воді, піди-но пірнай до брашпіля. Куди там!

Тільки-но встигли ми задраїти наглухо вхід до каюти, як «Біда» вже зайняла зовсім вертикальну позицію, на зразок рибальського поплавця. Ну й довелося скоритися перед стихією. Нічого не поробиш. Врятувалися на кормі. Так там і пересиділи до вечора, поки вода почала спадати. Ось так.

А ввечері, навчений досвідом, я ввів судно у вузьку протоку й причалив до берега. Так воно, думаю, буде краще.

Приготували скромну вечерю, поприбирали скрізь, засвітили вогні, як належить, і повкладались спати, впевнені, що не повториться історія з якорем. А вранці, ледь засіріло, Лом будить мене й рапортує:

— Дозвольте доповісти, капітане: повний штиль, барометр показує ясно, температура зовнішнього повітря дванадцять градусів за Цельсієм, провести вимірювання глибини й температури води було неможливо за відсутністю такої.

Спросоння я не одразу навіть зрозумів, про що він говорить:

— Тобто як це «за відсутністю»? — питаю. — Де ж вона поділась?

— Пішла з відпливом, — рапортує Лом. — Судно заклинилось між скелями й перебуває в стані стійкої рівноваги.

Вийшов я, бачу — та ж пісня, тільки на новий лад. То приплив нас спантеличив, тепер відплив жарти жартує. Те, що я прийняв за проточку, виявилося ущелиною. На ранок вода зійшла, й ми стали на твердий грунт, як у сухому доку. Під кілем — безодня на сорок футів, вибратися нема ніякої можливості. Куди там вибратись! Одне лишається — сидіти, чекати погоди, припливу, вірніше сказати.

Але я не звик марно гаяти час. Оглянув яхту з усіх боків, кинув за борт штормтрап, узяв сокиру, рубанок, пензель. Старанно обтесав борти в тих місцях, де лишились сучки, пофарбував. А коли почала прибувати вода, Лом закинув з корми вудочку й наловив риби на юшку. Отже, як бачите, навіть такі неприємні обставини, якщо з головою взятися, можна повернути на користь справі, як кажуть.

Після всіх цих подій здоровий глузд підказував швидше залишити цей підступний фіорд. Хто його знає, які він ще готує сюрпризи? Але я людина, як ви знаєте, смілива, наполеглива, навіть трохи уперта, якщо хочете, й не звик відмовлятися від прийнятих рішень.

Так і того разу: вирішив гуляти — значить, гуляти. І як тільки «Біда» стала на воду, я перевів її на нове, безпечне місце. Витравив ланцюг подовше, й ми вирушили.

Йдемо поміж скелями стежкою, й чим далі йдемо, тим чудовіша природа навколо нас. На деревах білки, пташечки якісь: «цвінь-цвірінь», а під ногами сухі сучки тріщать, і здається: зараз вийде ведмідь і зареве… Тут же ягоди, суниці. Я. знаєте, ніде не бачив таких суниць. Великі, як горіх! Ну, ми захопилися, заглибились у ліс, забули зовсім про обід, а коли спохватилися, дивимось — пізно. Вже сонце схилилося, тягне прохолодою. І куди йти — невідомо. Кругом ліс. Куди не глянеш, скрізь ягоди, ягоди, самі ягоди.»…

Спустилися вниз, до фіорда, бачимо — не той фіорд. А вже настає ніч. Нічого не вдієш, розклали вогонь, ніч сяк-так минула, а вранці полізли на гору. Може, думаємо, звідти, згори, побачимо «Біду».

Ліземо вгору, нелегко з моєю комплекцією, але ліземо, підкріпляємося суницями. Раптом чуємо ззаду якийсь шум. Вітер не вітер, водоспад не водоспад, потріскує щось все дужче й дужче, і немовби попахує димком.

Я оглянувся, дивлюсь — так і є: вогонь! Обступає з усіх боків, стіною суне за нами. Тут уже, знаєте, не до ягід.

Білки покидали кубла, стрибають з гілки на гілку все вище по схилу. Птахи знялися, кричать. Шум, паніка…

Я не звик тікати від небезпеки, але тут вже робити нічого, треба рятуватися. І повним ходом за білками, на вершину скелі, — більше нікуди.

Вилізли, віддихались, оглянулись кругом. Становище, скажу я вам, безвихідне: з трьох боків вогонь, з четвертого — крута скеля… Я глянув униз — високо, аж дух захопило. Картинка, загалом, безрадісна, й єдина світла цятка на цьому похмурому горизонті — наша «Біда»-красуня. Стоїть якраз під нами, ледве погойдується на хвилі й щоглою, наче пальчиком, манить до себе, на палубу.

А вогонь усе ближче. Білок кругом сила-силенна. Посміливішали. В декотрих, знаєте, хвости в огні пообгоріли, ті особливо хоробрі, нахабні, простіше сказати: лізуть просто на нас, штовхаються, натискують, дивись, ще в огонь спихнуть. Ось воно, як вогнище розкладати!

Лом у розпачі. Білки теж у розпачі. Признатися, й мені не солодко, але ж, не видаю себе, кріплюсь — капітан не повинен тужити. Аякже!

Раптом дивлюсь — одна білка націлилась, хвіст розпушила й стриб прямо на «Біду», на палубу. За нею друга, третя й, дивлюсь, — як горох посипались. За п'ять хвилин у нас на скелі стало чисто.

А ми що, гірші за білок, чи що? Я вирішив теж стрибати. Ну, скупаємось принаймні. Подумаєш, яке нещастя! Це навіть корисно перед сніданком — викупатись. А в мене так: вирішено — значить зроблено.

— Старший помічник, за білками — повний вперед! — скомандував я.

Лом ступнув, заніс уже ногу над безоднею, але раптом вивернувся, як кішка, й назад.

— Не можу. — каже, — Христофоре Боніфатійовичу, звільніть! Не буду стрибати, я краще згорю…

І бачу: справді згорить людина, а стрибати не буде. Природний страх перед висотою, хвороба до деякої міри… Ну, що його робити! Не кидати ж бідолаху Лома!

Інший би розгубився на моєму місці, але я не такий. Я знайшов вихід.

У мене був з собою бінокль. Чудовий морський бінокль з дванадцятикратним наближенням. Я наказав Лому поставити бінокля по очах, підвів на край скелі і суворим голосом питаю:

— Старший помічник, скільки білок у вас на палубі?

Лом почав лічити:

— Одна, дві, три, чотири, п'ять…

— Одставити! — крикнув я. — Без лічби прийняти, загнати в трюм!

Тут почуття службового обов'язку взяло верх над почуттям небезпеки, та й бінокль, що не кажіть, допоміг: наблизив палубу, Лом спокійно ступнув у прірву…

Я подивився вслід — тільки бризки знялися стовпом. А через хвилину мій старший помічник Лом уже вибрався на борт і почав заганяти білок.

Тоді і я стрибнув таким же чином. Але мені, знаєте, легше: я людина бувала, можу без бінокля.

А ви, юначе, зважте на цей урок, коли-небудь згодиться: зберетеся, приміром, з парашутом стрибати, неодмінно візьміть бінокль, хоч поганенький, хоч який-небудь, а все-таки, знаєте, трохи легше, не так високо.

Ну, стрибнув. Виплив. Забравсь і я на палубу. Хотів Лому допомогти, але він хлопець меткий, сам впорався.

Не встиг я віддихатись, а він уже зачинив люк, став у фронт і рапортує:

— Прийнято без лічби повний вантаж білок живцем. Які будуть розпорядження?

Отут, знаєте, подумаєш, які розпорядження.

На перших порах ясно: піднімати якір, ставити паруси та йти, поки не пізно, від цієї палаючої гори. Ну його до біса, цей фіорд. Дивитися тут більше нема на що, та до того ж ще й гаряче стало… Так що в цьому питанні в мене сумнівів не виникало. А от що з білками робити? Тут, знаєте, становище складніше. Чорт їх знає, що з ними робити? Добре, що хоч своєчасно в трюм загнали, а то, знаєте, проголодались капосні звірятка, почали гризти снасті. Ще б трошки — й став наново весь такелаж.

Ну звичайно, можна було б здерти з білок шкурки й здати в будь-якому порту. Хутро цінне, добротне. Не без вигоди можна б провести операцію. Але це якось негаразд: вони нас врятували, принаймні вказали шлях до порятунку, а ми з них останні шкурки! Не в моїх це правилах. А з іншого боку, везти з собою всю цю компанію кругом світу — теж приємного мало. Адже це значить годувати, поїти, доглядати. Аякже — це закон: прийняв пасажирів — створи умови. Тут, знаєте, клопоту не позбудешся.

Ну, я вирішив так: вдома розберемось. А в нас, у моряків, де той дім? У морі. Макаров, адмірал, пам'ятаєте, що сказав: «У морі — значить, вдома». Ось і я так. Гаразд, думаю, вийдемо в море, а там подумаємо. Запитаємо в крайньому разі інструкції у порту відправлення. Авжеж.

От і пішли. Йдемо. Зустрічаємось з рибалками, з пароплавами. Хороше! А надвечір вітерець подужчав, почався справжній шторм — балів десять. Море бушує. Як підніме нашу «Біду», як кине вниз! Снасті стогнуть, щогла скрипить. Білок в трюмі закачало з незвички, а я радію: «Біда» моя тримається молодчиною, на п'ять з плюсом складає штормовий екзамен. І Лом — героєм: надів зюйдвестку, стоїть, як влитий, біля керма й твердою рукою тримає штурвал. Ну, я постояв ще, подивився, полюбувався стихією і пішов до себе в каюту. Сів до столу, ввімкнув приймач, надів навушники й слухаю, що там в ефірі твориться.

Чудесна ця штука — радіо. Натиснеш кнопку, покрутиш ручку — й на тобі, все до твоїх послуг: музика, погода на завтра, останні новини. Інші, знаєте, «боліють» на футболі — теж, прошу: «Удар! Ще удар!.. І воротар виймає м'яч із сітки…» Одне слово, не мені вам розказувати: радіо — велика річ! Але я того разу якось невдало потрапив. Спіймав Москву, настроївся, чую: «Іван, Роман, Костянтин, Уляна, Тетяна, Семен, Кирило…» — наче в гості прийшов і знайомишся. Просто хоч не слухай. А в мене ще зуб був з дуплом, розболівся чомусь… мабуть, після купання — так розболівся, що хоч плач.

Ну, я вирішив трохи полежати, відпочити. Зовсім було зняв навушники, раптом чую: невже «СОС»? Прислухався: Т-Т-Т… Та, Та, Та, Т-Т-Т…» Так і є: сигнал біди. Судно гине, й тут десь, поблизу. Я завмер, ловлю кожний звук, хочу дізнатись детальніше: де? що? А тут саме хвиля накотила, та так піддала «Біду», що вона, бідолашна, зовсім лягла на борт. Білки завили. Але це б ще нічого. Тут значно гірше вийшло: приймач скік зі стола, зірвався, знаєте, бух об переборку й розлетівся на шматки, й бачу: не збереш. Передачу, звісно, як ножем одрізало. И таке важке почуття: недалеко з кимсь трапилося лихо, а де, з ким — невідомо.

Треба йти виручати, а куди йти — хто його зна? Й зуб ще гірше розболівся.

І от уявіть: саме він мене й виручив! Я, не довго думаючи, хапаю кінець антени — й прямо в зуб, у дупло. Біль пекельний, іскри з очей посипались, але зате прийом знову налагодився. Музики, правда, не чути, та мені, скажу по правді, та музика ні до чого. Яка там музика! А морзе зате — краще й не придумаєш: крапка — кольне непомітно, як шпилькою, а вже тире — наче хто шуруп туди закручує. Й ніякого підсилювача не треба, й ніякої настройки — хворий зуб з дуплом і без того має високу чутливість. Терпіти, звичайно, важко, але що поробиш: у такому становищі доводиться жертвувати собою.

І, ви не повірите, так усю передачу до кінця на зуб і прийняв.

Записав, розібрав, переклав. Виявляється, майже поряд з нами норвезький парусник зазнав аварії: сів на мілину на Доггербанці, має пробоїну, ось-ось піде на дно.

Тут думати ніколи, треба йти виручати. Я забув про зубний біль і сам почав розпоряджатися рятуванням. Піднявся на палубу, став до штурвала.

Йдемо. Ніч кругом, холодне море, хвилі б'ють, вітер свистить…

Ну, з півгодини пройшли, відшукали норвежців, освітили ракетами. Я бачу — діло кепське. Впритул, бортом до борту не станеш — розіб'є. Шлюпки в них усі знесло, а на кінцях перетягати людей в таку погоду теж рисковано: ще перетопиш, чого доброго.

Зайшов з одного боку, зайшов з другого — нічого не виходить. А шторм ще дужче розгулявся. Як налетить на це суденце хвиля, то його і не видно зовсім. Перекочується через палубу, самі щогли стирчать… Стоп, думаю, це нам з руки.

Я вирішив рискнути. Зайшов на вітер, повернув оверштаг і разом з хвилею на всіх парусах пішов фордевінд повним ходом.

Розрахунок тут був дуже простий: у «Біди» осадка невелика, а хвилі — як гори. Втримаємось на гребені — якраз і проскочимо над палубою.

Ну, знаєте, норвежці уже втратили надію, а я тут як тут. Стою на стерні, правлю так, щоб не зачепити за щогли, а Лом ловить потерпілих просто за комір, одразу по двоє. Вісім разів так пройшли й витягли всіх — шістнадцять душ на чолі з капітаном.

Капітан трошки образився: йому останньому належить залишати судно, а Лом з поспіху та в темряві не розібрав, підчепив його першим. Негарно вийшло, звичайно, ну та нічого, буває… І тільки зняли останню пару, дивлюся: котить дев'ятий вал. Налетів, ухнув — тільки тріски полетіли від нещасного суденечка.

Норвежці поскидали шапки, стоять, дрижать на палубі. Ну, й ми подивилися… Потім розвернулися, лягли на курс і пішли повним ходом назад, у Норвегію.

На палубі тіснота — не повернешся, але норвежці нічого, навіть раді. Та воно й зрозуміло: звичайно, й тісно, й холодно, а все ж краще, ніж купатися в таку погоду.

Так… Виручив, урятував норвежців. Ось тобі й «Біда»! Для кого «Біда», а для кого чудесний, як кажуть, порятунок від загибелі.

А все винахідливість! У далекому плаванні, юначе, якщо хочете бути хорошим капітаном, ніколи не втрачайте жодної можливості, використовуйте все для справи, навіть особисту недугу, якщо для того випаде нагода. Отакечки!