Пригоди на Шостому континенті

озплющивши одне око, Джованна помічає, що я уважно спостерігаю людський натовп, який вирує на пляжі. Тоді вона також починає роздивлятися довкола, намагаючись зрозуміти, що саме мене зацікавило.

Біля води метушаться напівголі дитинчата, якийсь старичок у светрі примостився під грибком і розв'язує кросворд; часом хтось з пляжників, швидко розбігшись, кидається у воду, а он там, далі від берега, грають у водне поло.

— Джованна, як ти гадаєш, навіщо існує море? — питаю я.

— Щоб купатися в ньому, вірно?

— Ні… Для риболовлі, для рибалок, сітей, — отже, для риби.

— А! Ще існують кораблі! — спадає їй раптом на думку. — Кораблі розтинають хвилі і перетворюють море на довжелезний шлях сполучення між континентами. Ти це мав на увазі?

Джованна заклопотано дивиться мені в обличчя, чекаючи на відповідь, але, не діждавшись її, через кілька хвилин знов лягає на пісочку проти сонця і відразу ж забуває про моє запитання. Та й справді, чи варто занадто ламати собі голову над тим, для чого існує море?

Купальники, рибалки, кораблі…

А мені хочеться зібрати докупи всі питання і відповіді, спостереження і думки, які назбиралися після того, як я знов побачив Вайлаті і обговорив з ним деякі питання відносно праці, що чекає на нас у Червоному морі. Хочеться скласти в послідовне оповідання думки, які не виходять у мене з голови, щоб перевірити, як поставиться до цих міркувань стороння людина. Хочеться почути, що вона відповість. Але дарма! Я не знаходжу потрібних слів…

Джованна, випадкова моя супутниця, можливо, подумає, слухаючи розповідь, що в мене сонячний удар або мою уяву заполонила чергова фантазія. Так само подумали б і інші на її місці…

Тому я нічого не відповів, давши їй можливість спокійно приймати сонячну ванну, і всі мої думки так і залишилися в мені невисловленими, аж доки не закінчилася наша важка і захоплююча експедиція і ми не повернулися додому.

НА ПІДКОРЕННЯ ШОСТОГО КОНТИНЕНТУ

Наша підводна експедиція передбачає наукові дослідження, удосконалення спортивної майстерності і, крім того, фото- та кінозйомки. Всі ці спеціальні завдання хоч і мають величезне значення, не являють собою чогось нового, невідомого. Такі експедиції вже працювали в різних морях земної кулі, але наша експедиція має перед собою особливе завдання загального характеру.

Ми маємо провести випробування на тривалість. А це означає, що ми, проводячи під водою якнайбільше часу, намагатимемось довести, що на морському дні людина може працювати так само, як і на суші. А раз так — то в недалекому майбутньому людина ступить на цей, так би мовити, Шостий континент як дослідник і господар підводного світу і всі багатства, що криються в океанських глибинах, стануть надбанням людства.

Ми хочемо довести, що настав час відкинути загальноіснуюче уявлення про море, завоювати його в повному розумінні цього слова, проникнути в підводне царство і оволодіти його скарбами.

Тільки після цього стане очевидним, що на протязі багатьох століть люди дуже мало знали про морські, глибини.

Майбутні пригоди, збирання черепашок, підводні зйомки набувають у зв'язку з цим особливої цінності, бо, кінець кінцем, вони підтвердять усе щойно сказане.

Наша різноманітна діяльність матиме подвійний інтерес: спеціальний і загальний. Експедиція своєю працею додасть ще крихту до того матеріалу, з якого буде викуваний ключ, що відкриє людині ворота Шостого континенту.

Про все це я не розповідав ні Джованні, ні будь-кому іншому, бо ризикував надбати славу навіженого дивака і підірвати довір'я навіть до спеціальних планів експедиції.

Така бесіда про море відбулася лише тоді, коди ми досягли нашої мети.

ТРИ ГРУПИ

Ні в якому разі не можна забувати про наше головне завдання. Розповідь, правда, матиме дещо пригодницький характер, коли мова йтиме про Червоне море, зустрічі з хижаками в його глибинах та боротьбу з ними. І в цьому, здається мені, є певний сенс. Справді, не випадково ж ми відправляємось у Червоне море, яке вважають найнебезпечнішим морем у світі через велику кількість риб-людожерів у його водах. Ні, зовсім не випадково і не з пустопорожньої пихи. Навпаки, повернувшись додому, — а ми маємо надію повернутися живими й здоровими, — переконаємо усіх, що жителі морських глибин неспроможні перешкодити людині працювати під водою і що вони не більш небезпечні, ніж вуличні катастрофи, аварії на виробництві і таке інше.

Була й інша причина обрати саме Червоне море.

Тропіки — найзручніше місце для вивчення жителів глибин, бо висока температура води сприяє пишному розвиткові флори й фауни. До того ж Червоне море сполучається з Середземним (помірним) морем і океаном, отже, нам, можливо, пощастить відшукати види тварин, однакових для трьох різних підводних світів.

Наукова група нашої експедиції розробляла свою програму, виходячи саме з цих міркувань, які мають особливий інтерес для біологів. Було складено програму дослідження і вивчення глибин тропічного моря новими, сучасними методами: університетські викладачі мали безпосередньо, в натурі, познайомитися з тваринами та рослинами, яких вони звичайно вивчають або на мертвих препаратах, заспиртованих у банках, або по книжках.

Крім того, експедиція повинна була зібрати для Міланського міського зоологічного музею та для Римського університету багату колекцію всіх видів живих організмів, які зустрінуться в тропічному морі в зоні островів Дахлакського архіпелагу (біля берегів Ерітреї), де Вайлаті задумав розгорнути роботу.

Спортивна група склала програму полювання на морських тварин. Крім постачання наукової групи різноманітними видами риб, підстреленими з рушниць, до цієї програми входило «грандіозне підводне полювання», що мало проходити за розробленим заздалегідь планом. На таке не насмілювалась досі жодна експедиція.

Багато людей до нас спускалися під воду за небезпечних умов і доводили, що акули не нападають на кожного водолаза без розбору. Так робив Ганс Гасс, а також Кусто, і саме в Червоному морі. Кусто і його товариші були озброєні лише довгими жердинами з гумовими кульками на кінці. Цими жердинами підводні дослідники відштовхували акул, що занадто близько підпливали до них. «Було б божевіллям завдавати їм поранень, — пояснює Кусто, — вони накинулися б на людину, наче лісові хижаки, яких біль роз'ятрює до краю».

Але ми маємо намір стріляти в акул, щоб до кінця простежити, як хижаки використовуватимуть свою величезну силу.

Тільки дратуючи різними способами акул, яких людський поговір з давніх-давен наділив кривавою славою, ми зможемо з'ясувати, наскільки складна їхня вища нервова діяльність.

І, нарешті, третя група даватиме матеріал для преси, а також здійснюватиме фото- та кінозйомки. Цій групі доведеться також освоїти деякі нововведення: треба зробити багато кольорових зйомок. А це пов'язано з великими труднощами. Мова про них піде далі.

Бруно Вайлаті — не вчений, не спортсмен і не журналіст, але якості, притаманні цим професіям, вдало поєднуються в його особі. Він пристрасно захоплюється підводними дослідами і очолюватиме всі три групи, скеровуючи їх діяльність на досягнення єдиної мети.

Кожна окрема група працюватиме самостійно під керівництвом свого начальника. Експедиція складатиметься з одинадцяти чоловік: чотирьох учених, чотирьох спортсменів і трьох кінематографістів.

НА ОСТРОВІ ПОНЦА

На острові Понца, який знаходиться у Середземному морі між мисом Чірчео та Сардінією, ми орендували рибальський будиночок на вершині гори, де збереглися руїни древнього замку.

Спорядження, яким користуватимуться в Червоному морі, проходитиме тут на протязі цілого серпня теоретичні й практичні випробування як на суші, так і під водою. Члени експедиції, мешкаючи разом на острові, знайомляться між собою і готуються для спільної праці.

Крім Бруно Вайлаті — головного начальника, ми маємо трьох керівників: Франческо Баск'єрі Сальвадорі (наукова група), Раймондо Букер (спортивна група) і автор цієї книги (зйомочна група). До групи Баск'єрі належать Джіджі Стюарт Тавіні та Джанні Рогі; до групи Раймондо Букера — Сільверіо Цекка, Енца Букер та Альберто Граціолі; до моєї групи — Джорджо Равеллі та Мазіно Ланунца. Загалом одинадцять чоловік. У останній момент до нас приєднується Присцілла Гастінгс, художниця і журналістка. Вона увійде до складу наукової групи.

Я вже говорив про Вайлаті, намагаючись дати читачеві якнайповніше уявлення про цю людину. Але зараз мені хочеться особливо підкреслити дуже важливу рису його характеру — невичерпний оптимізм. Вайлаті сам визнає, що оптимізм часто стає причиною його численних невдач. Та не дивлячись на це, цей оптимізм міцно заволодів єством кожного з нас на довгі та важкі місяці підготовки в Римі, а потім праці в Африці. Перешкоди, які виникали перед нами, спроможні були довести до розпачу кожного, хто не володів такими покладами прихованої енергії, яку при будь-яких обставинах дає Вайлаті його оптимізм.

Професор Баск'єрі, або Чекко, як ми називали його, — друга видатна людина в складі експедиції. Це дуже симпатичний професор. «Великий друг, хоча й важить тільки п'ятдесят п'ять кіло», — говорить про нього Рогі.

У свій час Чекко вивчав юриспруденцію, та раптом його зацікавили мухи, метелики, мурашки, ластівки та інша живність, яка лізла в очі, заважаючи вивчати філософію права. Кінець кінцем, вийшло так, що він покинув закони, почав вивчати біологію і, здобувши науковий ступінь, невдовзі вступив до кафедри природничих наук Римського університету і сам почав викладати. Довгі роки він проводив цікаві підводні дослідження за завданням зоологічного інституту Римського університету.

Важко переоцінити допомогу, яку подав нам Чекко завдяки своєму теоретичному і практичному знайомству з світом риб. Першого ж дня, після одного забавного і разом з тим повчального випадку, я зрозумів, що він має глибокі знання у цій галузі.

Надівши автоматичний респіратор, я спустився на глибину 25 метрів. Чую звук велосипедного дзвоника. Швидко обертаюсь і бачу професора, який сидить навпочіпки, тримаючи в руках підводну рушницю. До приклада прикріплено дзвоник. Через дві хвилини помічаю зграю лискучих морських окунів-лавраків, які починають кружляти навколо Баск'єрі. Після кожного дзвоника вони підпливають все ближче й ближче, поки один з них не заплатив власною шкірою за надмірну цікавість.

Під час своїх минулих підводних дослідів Чекко помітив, що лавраків приваблює металічний дзвін рушниці. А чому б не спробувати підманити їх дзвоником?

У такий спосіб я швидко навчився знімати цих полохливих і вертких риб… Цей випадок, один з сотні, показує, як старанно вивчав Чекко своїх морських друзів, їх поведінку, звички, а не тільки суху класифікацію-розподіл на родини, види, підвиди, як це роблять інші професори.

Якщо Чекко людина нестримана, дотепна, нетерпляча, неймовірно галаслива, коли гнівається, дивакувата і невичерпно винахідлива, — я вже не кажу про лайку, якою він пересипає кожну фразу, — то Раймондо Букер — цілком протилежний тип.

Через свій мовчазний та недоброзичливий, на перший погляд, характер Раймондо Букер викликає у людей або глибоку симпатію, або гостру антипатію. Професор подобається відразу всім без винятку, а Букер, як здається на перший погляд, зневажає дружбу. Але познайомившись з Букером ближче, починаєш не помічати негативних рис його характеру, і антипатія поступається перед захопленням його різноманітними здібностями.

Секрет успіхів Букера криється саме в його характері — характері упертої людини; заглиблений у власні роздуми, від яких ніщо на світі не може відвернути його, він наполегливо вивчає, удосконалює, контролює, розбирає, ремонтує і складає засоби свого «виробництва» — респіратори, рушниці, маски, гарпуни. Одночасно зміцнює себе фізично, невпинно тренується, готуючись до серйозної праці.

Впертість та наполегливість зробили його чудовим підводним мисливцем, переможцем численних змагань, допомогли утримати звання чемпіона Італії з цього виду спорту на протязі останніх років і, нарешті, встановити перший рекорд по спуску без скафандра на глибину тридцять метрів. Після цього, послідовно поліпшуючи його, Букер досяг абсолютного світового рекорду, спустившись під воду на тридцять дев'ять метрів. За це йому присвоєно звання абсолютного чемпіона світу по зануреннях під воду без скафандра.

Отакі три головних учасники експедиції. А поруч з ними в ці гарячкові дні працюють під водою, провадячи найрізноманітніші випробування, і решта товаришів по майбутній роботі. Рогі, Цекка, Джіджі Стюарт (чемпіон Італії 1948 року) і, нарешті, Енца Букер, вірна супутниця Раймондо. Енца надзвичайно приваблива жінка. Коли чуєш про дружину Раймондо — переможницю чемпіонату жінок 1950 року, яка жартома спускалася на глибину п'ятнадцять-вісімнадцять метрів, мимохіть уявляєш собі жінку-атлета, що має чоловічу фігуру, міцну, рухливу, одне слово — вузол м'язів. А насправді зовсім навпаки. Енца — молода жінка міського типу, лагідна, приваблива, пухкенька. Вона плаває поміж акул так спокійно, ніби грає в карти. Сама Енца любить пожартувати з приводу того, як вона хоч-не-хоч зробилася чемпіонкою. А тепер вона вже звикла і пірнає під воду залюбки й дуже сміливо.

З Джорджо Равеллі, який так багато допоміг мені при створенні фільму, я познайомився вперше тоді, коли щойно почав свої перші зйомки під водою. Джорджо чудовий товариш і досвідчений спортсмен-підводник. Газети, які писали про експедицію, неодмінно називали його «молодим римським інженером». Він і справді водночас займається конструюванням підводної апаратури: футлярів для фото- та кінокамер, магнієвих ламп, освітлювальних приладів, термокалориметрів, спеціальних гарпунів. У цих питаннях він справжній майстер і по праву посідає почесне місце серед учасників експедиції.

ПОЯВА МАЗІНО

Щоб призвичаїтись до нових умов, я спустився з респіратором на глибину п'ятнадцять метрів. Мені вдалося зняти чудового багатоколючника. Потім я підстрелив рибу, але вона заховалася в неглибокій щілині. Зовні стирчить тільки кінчик гарпуна. Вхопившись за нього, я з усієї сили намагаюсь витягнути рибу з її нори, але марно.

Раптом чую поруч голос, який, трошки гундосячи, радить: «Спробуй гаком!» Голос людини на глибині п'ятнадцяти метрів здається настільки неймовірним, що я розгубився і хотів сказати «дякую» незнайомцю, але відразу второпав, де ми знаходимося, і слова застряли у мене в горлянці. З острахом обертаюсь і бачу крізь воду, як на тоненьких ніжках шкутильгає до мене якесь товсте опудало і простягає мені дерев'яну палку з гачком на кінці. Крізь скло маски хитро посміхаються круглі добрі очі.

— Я Мазіно! — гундосить опудало.

Я роблю жест рукою, наче підіймаю неіснуючий капелюх, тисну йому руку і відповідаю (сам собі): «Дуже приємно! Квілічі!»

Через три хвилини, вже в човні (полонений багатоколючник борсається на дні), скидаємо респіратори. Респіратор Мазіно обладнаний мікрофоном — біля рота прикріплено своєрідну водонепроникну мембрану, яка дозволяє розмовляти під водою. Таким чином з'ясовується таємниця голосу, що пролунав у пучині.

Увечері, сидячи біля столу перед блюдом з вареним багатоколючником, після першого дня, проведеного разом з Мазіно, я приходжу до висновку, що він не тільки чудовий кінооператор, але й справжній відданий товариш. Кращого поповнення для нашої зйомочної групи ми й не чекали.

Наш лікар Альберто Граціолі також куштує горезвісного багатоколючника. З Альберто Граціолі ми всі вже знайомі.

Він, крім лікування наших рук та ніг, що постраждали від акулячих зубів, має ще одне важливе завдання у Червоному морі: за дорученням Медичної спортивної федерації повинен регулярно стежити за тим, як впливає на людину довге перебування під водою. Це також має неабияке значення для завоювання Шостого континенту людиною.

ТЕХНІЧНЕ ОБЛАДНАННЯ

Після того, як читач вже познайомився з членами експедиції, переходжу до опису її технічного обладнання. Перш ніж розповісти про апаратуру своєї групи, розповім про загальне спорядження.

Для спусків під воду в Червоному морі, крім кисневих респіраторів, ми користуватимемось насамперед значно простішими апаратами для дихання стисненим повітрям. З ними нам ще треба ознайомитись та навчитись працювати. Такий апарат складається з двох балонів, які прикріпляються на спині, регулятора тиску та двох гумових трубочок, якими повітря з балонів подається до рота. З нашим апаратом можна зовсім спокійно занурюватись на глибину п'ятдесят-шістдесят метрів і залишатися під водою хвилин двадцять. Я сказав «зовсім спокійно». Справді, в цьому основна перевага апарата: він усуває найменшу можливість запаморочення, отруєння, травм легенів, чим ніяк не може похвалитися кисневий респіратор з так званим «закритим циклом». Повітряні респіратори мають «відкритий цикл», тобто використане, зіпсоване повітря не відновлюється для дальшого вжитку, а бульбашками піднімається на поверхню. Таким чином, легені одержують завжди свіже повітря, а це, як я вже казав, гарантує повну безпеку. На жаль, повітряні респіратори забезпечують тільки короткочасне перебування під водою, особливо на значній глибині — в середньому тридцять хвилин, проти двох годин при використанні респіратора «закритого циклу». Але все ж таки повітряні респіратори надзвичайно зручні, через це ми порівняно легко навчилися користуватися ними.

Крім цього, нам ще потрібно випробувати ласти різних типів, а їх існує дуже багато. Кожний з нас на свій смак вибирає собі ласти з дуже твердої або, навпаки, дуже еластичної гуми, проте всі вони мають одну спільну особливість. Наші ласти відрізняються від поширених в Італії тим, що закривають усю ступню з п'яткою. Це захищає від випадкових поранень. У Червоному морі багато жителів з довгими шипами, які дуже боляче колються.

РЕАКТИВНІ РУШНИЦІ ТА СТРІЛИ З ОТРУТОЮ КУРАРЕ

Наше озброєння, з яким ми будемо працювати на дні Червоного моря, являє собою щось середнє між озброєнням сучасної американської армії та індійців Мату-Гросу ^[1] .

Тут поєднані найновіші досягнення техніки з примітивною зброєю дикунів. Я маю на увазі реактивні рушниці та отруєні стріли.

Експедиція має випробувати різноманітні види озброєння. Крім сконструйованої Букером надпотужної пневматичної рушниці, пружина якої настільки сильна, що заряджати її можна тільки за допомогою спеціального важеля, ми маємо рушниці найдивовижніших конструкцій.

Вважаю за доцільне розповісти про них докладніше, бо цілком можливо, що після удосконалення цими, поки що експериментальними рушницями, будуть користуватися армії завойовників Шостого континенту.

Рушниці не випадково називаються реактивними. На вигляд це звичайна рушниця, яка заряджається стрілою. Порожня всередині стріла приєднується до балона із стисненим повітрям, розташованого в ложі. Коли натискаємо на спусковий гачок, така стріла дістає початковий поштовх від стисненого в балоні повітря і вилітає з ствола. Швидкість стріли зростає в польоті, бо повітря, яке знаходиться в ній, з силою витікає крізь вузенький отвір. Стріла або гарпун рухаються за законом реактивної дії, залишаючи після себе довгу стрічку сріблястих повітряних бульбашок.

Інша цікава зброя, яку ми поки що тільки випробуємо, це отруєні гарпуни. Вп'явшись у тіло риби, вони роздвоюються на кінці, і здобич не може звільнитися. Одночасно лопається ампула з отрутою, яка паралізує тварину і не дає їй можливості заподіяти шкоду людині.

ПІДВОДНІ ЗЙОМКИ

За моїм задумом, фільм почнеться розповіддю про цікаві підготовчі роботи. Зараз члени експедиції тренуються, займаються перевіркою та випробуванням обладнання. Усе це й треба зняти на плівку.

Поки що ми користуємося моєю старою підводною камерою. В ході роботи виникає безліч технічних проблем. Враховуючи нові вимоги, Джорджо Равеллі обмірковує зміни і вдосконалення в конструкціях двох герметичних футлярів для кіноапаратів, з якими будемо працювати в Червоному морі. Вечорами, як правило, ми без кінця сперечаємось про той чи інший гвинтик; про те, чи пересунути трохи вправо або вліво пусковий пристрій, обговорюємо безліч інших технічних питань. Кожного дня задуми змінюються і щось вдосконалюється.

Одночасно Маріо і я обмірковуємо проблему кольору. Точніше кажучи, проблему відтворення природного кольору при підводних зйомках. Кольорова зйомка не становить особливих труднощів для досвідченого оператора: потрібен лише спокій, освітлення і час. У нашому випадку справа ускладнюється тим, що ми маємо працювати під водою, часто на значній глибині і до того ж з «натури». Отже, в цих умовах немає можливості ні підготуватися як слід, ні щось підправити. Нас чекають документальні зйомки у повному розумінні цього слова й до того ж в обстановці, яка рішуче суперечить правилам кольорової кінематографії.

При збільшенні глибини фарби швидко зникають. Сонячне проміння, проходячи крізь синій шар моря, фільтрується, і так звані «теплі кольори» (червоний, оранжевий, рожевий, жовтий) зникають вже на глибині кількох метрів. У зв'язку з цим необхідна серія пробних зйомок з фільтрами, що повинні якоюсь мірою компенсувати втрачені фарби. Крім того, треба випробувати експериментальні освітлювальні прилади.

Джорджо хоче приладнати до підводних футлярів для кіноапаратури, крім звичайних спускових приладів, важелів для перезарядки, наводки на різкість та діафрагмування ще зубчасту передачу, яка дозволить міняти під водою об'єктиви і швидко переходити від ширококутового об'єктива до телеоб'єктива.

Фотоапаратуру також буде значно змінено. Джорджо вибрав маленький і простий апарат «Контакс», яким ми користувалися при перших дослідах, його ми і візьмемо з собою у Червоне море. Для повного комплекту візьмемо також і великий «Ролейфлекс», бо він дає можливість наводити на різкість безпосередньо під водою через гладко відполіроване скло. Це забезпечить успіх на 95 процентів. До того ж «Ролейфлекс» матиме важливе нове пристосування для магнієвого спалаху. Ця «блискавка» дозволить «відновлювати» колір у темних гротах та на великій глибині, перемагаючи таємничу блакить моря, допоможе схоплювати приховані в ній фарби надзвичайної сили, притаманні тільки тропічним морям, розвіювати чародійний морок, у якому вони переховуються від першого дня створення світу. Час летить швидко. Біля островів Понца та Пальма-рола кожного дня відбуваються зйомки та різні випробування.

БУКЕР ДІЄ

Вже давно маю бажання зняти Букера під час полювання. Під водою я ще його не бачив. Занурившись у море, чекаю, поки чемпіон підготується до спуску, а він, як завжди, робить це дуже старанно.

Коли Букер починає занурюватися, я пливу за ним слідом. Він поволі спускається униз, наче справжня водяна істота, широко вимахуючи руками і ритмічно працюючи ластами. Ось він уже підо мною на глибині вісімнадцяти метрів. Праворуч від нас з самого дна піднімається скеля. Зараз Букер на рівні її вершини. Визначити глибину неможливо, бо підніжжя скелі не видно.

З'являється великий багатоколючник, цікавий і верткий. Він завмирає недалеко від чемпіона в очікувальній позі, властивій для цих риб: тулуб тримається абсолютно вертикально і зовсім нерухомо, величезний рот трошки відкритий, злегка рухаються тільки бокові плавці.

Букер обережно наближається до риби, але перш ніж йому вдається підплисти на відстань пострілу, багатоколючник сильно б'є хвостом і тікає вниз. Букер враз перетворюється з повільного та обережного мисливця на стрімкого, мов блискавка, переслідувача. Я бачу, як напружуються його м'язи і він швидко пірнає навздогін рибі. При цьому з такою силою б'є ластами, що йому могла б позаздрити будь-яка риба. Через секунду людина щезає на двадцятип'ятиметровій глибині, паче розчинившись у зеленкуватій голубизні моря.

Я піднімаюсь, продовжуючи дивитись униз. Минуло досить багато часу, поки Букер випірнув з пучини. Він наздогнав багатоколючника на глибині тридцять метрів, підстрелив його і тепер, проткнувши пальцями очі риби, тягне її на поверхню спокійно і впевнено, наче повертається з приємної прогулянки.

У мене майнула думка: «З таким віртуозом-плавцем можна зняти чудові сцени у Червоному морі, де нас чекають захоплюючі пригоди».

ТРОХИ ПРО БАГАТОКОЛЮЧНИКА

Оскільки мова зайшла про багатоколючника, у деяких читачів, безумовно, виникло питання, яке я ставив і собі, коли вперше почав захоплюватися підводним полюванням: чому підводні мисливці говорять саме про цю рибу? Поспішаю з відповіддю. Багатоколючник зовсім не найрідкісніша і не найцінніша морська риба. Не такий вже він і великий, хоча трапляються досить крупні екземпляри.

Та все ж таки ця риба притягує до себе увагу з цілого ряду причин. По-перше, через свою природну кмітливість багатоколючник поступово навчився розпізнавати підводного мисливця і при втечі користується хитрими тактичними прийомами. По-друге, він має постійне житло — нору (нора завжди вибрана дбайливо, обов'язково під кутом до поверхні дна і має запасний вихід) і роками живе на одному місці. Неодноразово мені доводилось чути, як мисливці розмовляють «про того багатоколючника, який живе під тамтою скелею, в тамтій норі, на тамтому місці…» Як ви бачите, існують легендарні багатоколючники, яких кожний бачив, але нікому не вдалося піймати. Недалеко від Понци є острівець з численними підводними гротами, де живе велетенський багатоколючник, кілограмів на тридцять. Не раз на нього полювали славетні підводні мисливці, і кожного разу він «викидав з ними який-небудь жарт».

І, крім того, багатоколючник зовсім не боягуз: він не тікає, коли бачить людину, а пливе назустріч і уникає випущеної в нього стріли, зробивши кілька ударів хвостом. Навіть відступаючи, він намагається дивитись в обличчя ворогові.

Багатоколючник, поранений у своїй норі, ще довго чинить опір. Він чіпляється за стінки, настовбурчивши зяброві кришки, притискається до скелі, скаламучує хвостом воду, роздратовано б'є плавцями — усіма засобами намагається не дати витягти себе з нори та підняти на поверхню.

Двобій можна вважати виграним тільки тоді, коли мисливцеві вдається проткнути йому очі пальцями. Лише в такий спосіб можливо цілком паралізувати рибу і витягти її на поверхню.

На закінчення розповім про один випадок, який дає яскраве уявлення про багатоколючника. Про цей випадок я чув від Вайлаті. В 1947 році під час підводного полювання біля Капрі один відомий італійський підводний мисливець Джіджі Боччя поранив у норі великого багатоколючника. Близько двох годин прововтузився мисливець, але витягти рибину з нори не вдалося. Тоді кінець гарпуна, що стирчав з голови рибини, прив'язали сталевим тросом до корми моторного катера, який зразу ж рвонув уперед. Трос напнувся, наче струна, гарпун, який не міг вийти з рани, бо його вістря після попадання роздвоюється у вигляді літери «Т», з велетенською силою потяг за собою рибину.

Але багатоколючник не здався, не виліз з нори, доки страшним ударом йому не розчавило голову. Тільки після цього вдалося витягти рибину: мертву, але непереможену.

БУКЕР ВИКЛИКАЄ СЕНСАЦІЮ

Пожовкле вбрання острова і тишу, яка запанувала в селищі, ми помітили лише тоді, коли похолоднішала вода і частішими стали шторми. Дні промайнули як один, літо закінчилося. Замовкли радіоприймачі на дачах та в ресторанах, зникли червоні кофточки, жовті вузькі спідниці, лілові штани, блідо-голубі шарфи, зелені купальні костюми. На острові залишилися тільки місцеві жителі. Отже, літо вже позаду: відійшов серпень, закінчився перший тиждень вересня.

А як же ми?

Ми також згортаємо свою базу. Час припинити випробування, тренування і повернутися до міста, щоб там довершити все, що планувалося тут, на острові. Один по одному від'їжджають в різні місця учасники експедиції. Вони зустрінуться знову на головній пристані Неаполя тільки в день від'їзду.

Але в останню хвилину приймається важливе рішення: більшість з нас повинна зустрітися трохи раніше. Букер має продемонструвати глядачам занурення на, глибину тридцять метрів без скафандра з метою підтвердити світовий рекорд. Сподіваємося таким чином привернути увагу громадськості до нашої експедиції.

Букер у прекрасній формі, — останніми днями ми мали досить можливостей переконатися в цьому, — і безперечно досягне визначного результату. Бруно Вайлаті. вважає, що сенсація піде на користь експедиції, і Букер, як справжній товариш, охоче погоджується на цей сміливий план.

Після нашого повернення до Рима тільки й розмов, що про майбутнє занурення. Але багато часу відбирає інтенсивна підготовка до від'їзду, і організувати справу так, щоб вона викликала належну реакцію, зовсім не легко.

Минає цілий місяць клопоту та біганини, потім ще тиждень, потім ще один. Нарешті Вайлаті заявляє, що все гаразд. Букер відповідає, що він теж готовий.

Ідемо до Неаполя. Сіре сумне небо віщує зиму. Зайняті напруженою підготовкою до експедиції, ми не помічаємо, як летять дні, ніби час зовсім для нас не існує.

Першого листопада ранком військовий буксир «Теначе» бере курс на острів Капрі, обриси якого то з'являються на обрії, то пропадають за горами води. На морі велика хвиля. Час для встановлення світового рекорду явно невідповідний, але відкладати далі не можна: запрошені журналісти почали виявляти ознаки нетерплячки після першої ж відстрочки на двадцять чотири години.

Журналістів на борту багато, і Вайлаті спішить заволодіти їхньою увагою раніше, ніж їх звалить морська хвороба. Він розмовляє з ними про майбутній рекорд та про експедицію в Червоне море, якою він керуватиме. Цекка і я допомагаємо Фалько та Новелі (два учні Букера, які брали участь у минулому змаганні) прив'язати до сталевого сорокашестиметрового тросу коркові поплавці через кожний метр. Цей трос піде від поверхні до дна. На дні його триматиме якір, а на поверхні корковий буй. Букер пірне вздовж тросу й зірве найнижчий поплавець, якого він досягне. По палубі, заставленій точними приладами (на борту присутні радіохронометражисти), походжає Дуіліо Мерканте, уповноважений представник Італійської Федерації спортивного рибальства. Він спуститься під воду разом з Букером.

Через дві з половиною години, коли ми обходимо східний край острова, значну частину присутніх нудить — холод і качка зробили своє.

ЛЮДИНА НА ГЛИБИНІ 39 МЕТРІВ

— А що роситимете ви? — питає мене огрядний журналіст.

— Маю намір спуститися під воду і зняти спробу Букера…

— А що таке он там?

— Респіратори для мене, для пана уповноваженого та для Вайлаті, який страхуватиме Букера.

Запитання сиплються з усіх боків. Журналісти цікавляться моїм ставленням до листа, якого вчора одержав Букер від одного німецького лікаря. Німець не радить занурюватися глибше ніж на тридцять метрів, тому що тиск на великій глибині може серйозно зашкодити людині. Найменше, чого слід чекати, — кровотеча з легенів. Але я вважаю, що після рекорду офіціальна наука змушена буде визнати, що рубіж, який вважали абсолютним, можна подолати. Я сам не раз був свідком, як Букер полював на глибині більшій ніж тридцять метрів і завжди повертався на поверхню веселий і здоровий.

— П'ять атмосфер тиску… Це все одно що вага в сорок тонн, розподілена по усій поверхні тіла… Божевілля! — вигукує інший журналіст.

Удар хвилі жене усіх до фальшборту, але наступна водяна гора повертає журналістів знов до мене, і допит триває:

— А як вуха?

— Тиск компенсується. Спортсмен послаблює його, затискаючи носа. Через євстахієві труби, які з'єднують носову порожнину з вухами, повітря тисне зсередини на барабанні перетинки. Разом з підвищенням зовнішнього тиску зростає внутрішній тиск, і барабанні перетинки залишаються непошкодженими. Все це, звичайно, не так просто: необхідна лікарська допомога та спеціальна підготовка.

— З чого складається спорядження? — перебиває мене чоловік, який щойно підійшов до нас.

— З ластів, маски, затискача для носа, рукавичок з перетинками між пальцями та рушниці. Це звичайне спорядження підводного мисливця.

— І все?

— І все… Хоча по сьогоднішній погоді не завадило б узяти з собою парасольку.

Жалюгідні намагання відчепитись від найнастирніших журналістів нічого не дають. Невгамовна газетна братія міцно тримає мене в кільці.

— Ви певні, що Букер досягне успіху? — питає журналіст з виряченими від морської хвороби очима.

— Ще б пак!

Нарешті мій кіноапарат готовий. Щойно я збрехав: чим ближче до початку, тим більше я побоююсь, що на Букера чигає невдача.

— Навіщо по черзі, всі зразу! — галасує якийсь фоторепортер. Його підтримують ще чоловік двадцять.

Вони вимагають, щоб Букер та ті, хто його супроводжуватиме, роздяглися всі разом.

Як холодно! Всі присутні в пальтах, капелюхах, шарфах. Обличчя глядачів бліднуть, коли ми починаємо роздягатися. Ми мерзнемо в своїх купальних костюмах і не можемо зігрітися навіть в промінні сотні різноманітних ламп та прожекторів. Голосно скаржимося.

Та скарги наші вдавані, бо насправді ми пишаємось і неймовірно схвильовані тим, що нам припала честь бути супутниками Букера. Сьогоднішній день знаменною датою увійде в історію підкорення моря. Ця дата має не менше значення, ніж польоти перших аеростатів в епоху завоювання повітряного океану.

ПЕРЕМОГА ЧИ ПОРАЗКА?

О 13-ій годині ми спускаємося у воду.

О 15-ій годині Букер, повозившись дві години, робить першу спробу. З своїх місць на різній глибині ми бачимо, як він стрімко пікірує вниз і за якусь мить досягає глибини в двадцять метрів. Переборюючи опір води енергійними ударами ластів, він занурюється далі в синяву пучини, його супроводжує Мерканте, який приєднався на двадцять сьомому метрі.

Досягнувши глибини в тридцять два метри, Букер раптом зупиняється, підводить руки до голови. Ще мить, і, рвучко відштовхнувшись ногами, він мчить назад на поверхню. Нічого страшного: зсунулася маска, під неї пройшла вода, заливаючи Букеру очі. Це остання несподівана неприємність за півтори години нашого перебування у воді. За цей час встиг заплутатися трос з корковими поплавцями, не вдержалася на хвилях рятувальна шлюпка, ніяк не вдавалося знайти місце глибиною сорок сім метрів, щоб ми змогли натягнути трос вертикально. Для цього довелося спуститись на дно і метр за метром пересувати якір — робота не з легких.

Поки ми поралися біля троса, вийшло повітря. Довелося підніматися на поверхню, щоб замінити балони. Потім від ліня відірвалося кілька коркових поплавців, довелося їх прив'язувати знову.

Коли спортсмен, рискуючи життям, прагне досягти світового рекорду, якась дрібничка може вибити його з рівноваги, деморалізувати і стати на перешкоді до мети.

А Букер, крім перешкод, яких вистачило б на десятьох чоловік, не таких впертих, як він, мав перед собою ще суто фізичні труднощі. Від холодної води заклякли м'язи, які повинні бути гнучкими, а бурхливі хвилі впливали на шлунок, викликаючи хоча й легке, зате настирливе почуття нудоти.

«Теначе» виловлює нас з води на короткий час, поки Букер, який не хоче здаватися, відпочиває перед другою спробою. Зараз він на маленькій яхті «Місячний промінь». Друзі дбайливо загорнули його в дві ковдри.

О 15-ій годині 15 хвилин він підводиться на ноги і подає знак. Ми знов надіваємо маски та ласти. «Готові!»

Підпливаємо до буя. Вайлаті пірнає на дно, на глибину сорок сім метрів, і приносить першу радісну звістку: досі мутну воду (це також заважало Букеру) якась підводна течія на глибині двадцять метрів зробила набагато прозорішою.

О 15-ій годині 25 хвилин кожен з нас — на своєму місці: Вайлаті пильнує на дні, Мерканте на глибині тридцять метрів і я з кінокамерою на глибині двадцять метрів. Я намагатимусь знімати Букера від самої поверхні, аж доки він щезне в глибині.

Нижче кольорового кордону знімати неможливо. Ми вмонтуємо у фільм фотокартку, яку зробить Вайлаті біля фінішу з допомогою «блискавки».

О 15-ій годині 28 хвилин неясна тінь розрізала поверхню моря і промайнула повз мене — це Букер. І коли я побачив, як він рішуче, з новою енергією кинувся в глибину, до мене повернулася впевненість, яка зникла за останні години.

Букер зник у темній пучині. Я випливаю на поверхню і нетерпляче чекаю його повернення. Команда буксира також не відриває очей від того місця, де повинен випірнути спортсмен. Настає рішучий момент.

Голос хронометриста, посилений гучномовцями, долинає здалеку: «Ще немає… Пройшла хвилина… Ще десять секунд… п'ятнадцять… Ось він!» Букер з'являється на поверхні і кидає угору маленький корковий поплавець. Хтось виловлює його з води. Нам кричать: «Тридцять дев'ять метрів! Світовий рекорд!»

Сталося! Букер випірнув на поверхню через одну хвилину шістнадцять секунд. Слідом за ним випливли Вайлаті та Мерканті. Усі кидаємося до чемпіона. Він, здається, знепритомнів на якусь мить. Нічого дивного: на великій глибині периферійний крозообіг майже припиняється, а під час швидкого підйому різко змінюється тиск, кров припливає до периферійних судин серця та мозку і викликає раптову слабість та запаморочення.

Але такий стан швидко минає. Коли Букер опритомнів, до нього долинають оплески з палуби «Теначе» і радісний крик Енци.

Рекорд встановлено. Преса захлинається, коментуючи цю чудову подію. Навіть журнал «Лайф» присвятив цілих дві сторінки людині, яка спустилася на глибину тридцять дев'ять метрів у самому тільки купальному костюмі. Ніхто, крім Вайлаті, не зміг би вигадати кращого засобу привернути увагу громадськості до нашої експедиції, і ніхто, крім Букера, не зумів би якнайкраще здійснити його дотепний план.