Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

Василь Іванина УСМІШКА СКІФСЬКОЇ ЦАРИЦІ Нарис

— Наш музей називають золотою коморою республіки. Ви побачите унікальну колекцію коштовностей, створених стародавніми митцями. Але не всі знають, що це неповторне зібрання ювелірних шедеврів звершило, як писала газета “Известия”, “золоту одіссею” в роки Великої Вітчизняної війни…

Такі слова лунають інколи перед екскурсією в Музеї історичних коштовностей УРСР. А донедавна можна було зустріти в залах музею й невисокого сивого чоловіка, який в перші найважчі місяці Великої Вітчизняної врятував для народу неоціненні історичні реліквії.

За вікном сіяла в’їдлива осіння мжичка. Пожовкле листя, що всипало бруківку, намокло й шамотіло під ногами. Приземкуватий чоловік з потертою текою, міцно затиснутою під пахвою, ступав сторожко, обережно, щоб не впасти.

Обіпершись ліктями на підвіконня, Бондар дивився крізь заплакану від дощу шибку вслід чоловікові. І секунди ті видавалися Бондареві неймовірно довгими, наче розтяглися на години. Щойно цей молодик, недбало вмостившись у старому, пошарпаному кріслі, чвиркав через губу байдужі слова. У Бондаря боляче стискалося серце, хотілося на повен голос крикнути: “Як ви смієте?!” Але стримався, не крикнув, а лиш втупився в письмовий стіл. Тепер розумів: таки добре вчинив, що не погарячкував, зопалу від образи й безвиході не нарубав дров.

А втім, чому той прискіпливий і педантичний ревізор з Наркомату фінансів повинен вірити Бондарю: справді ж не вистачає тридцяти грамів золота. Куди воно могло зникнути? Згідно з документами має бути стільки — і ні на крихту менше!

Іван Васильович затарабанив пальцями по столу. Що ж, доведеться мати справу із слідчими органами.

Він вийшов з-за столу, що осиротіло стояв посеред кімнати, повільно закрокував від вікна до дверей. І вкотре вже за останні місяці подумки повернувся до тих незабутніх, гарячих, червневих днів 1941-го…

Спекота стояла нестерпна, навіть у затінку не було порятунку: лоб зросило потом, сорочка прилипла до спини. Єдиний сховок — у тіні, під дахом. Та хто тепер сидить удома, в квартирі, склавши руки. Ніколи ніжитись: війна… Люди поспішають, лаштуються хто куди: чоловіки до військкоматів, жінки й діти поспіхом виїжджають з Києва.

Усі ці дні, що з 22 червня закрутилися в круговерті війни, Бондар завчасно добирався до музею і гарячково впрягався в роботу. Поспішав, бо розумів: війна. А треба встигнути так багато! Вже й так половина працівників музею одягла військову форму: одні, мобілізовані, пішли в діючу армію, інші записалися в робітничі батальйони народного ополчення.

Тим, хто одягнув військову форму, легше: вони знають, що на них чекає. А от що робити йому, музейному працівникові?! Усі дні Бондаря мучила думка: як бути з експонатами, німими свідками історії народу? Ворог уперто рветься до Києва, і їх треба рятувати. Відтоді як Бондар, розбуджений в передранковій імлі тривожним гулом літаків і бомбовими вибухами, збагнув, що почалася війна, в його серці поселилася тривога за майбутнє музею. Протягом десятків років до Києво-Печерського музейного містечка звозилися унікальні експонати, нетлінні шедеври стародавнього ремесла та мистецтва. Тепер їх треба вберегти від фашистів.

Дивна річ, ще місяць тому по дорозі на роботу він мріяв, щоб хоч зранку попрацювати якусь годину-другу, побути на самоті. Але мрія лишалася недосяжною, і Бондар лиш розпачливо розводив руками: нічого не вдієш. Справді, двері кабінету не зачинялися — до директора заходили, втискувалися, вривалися. Хто по що — по пораду, допомогу, підтримку. То було раніше. Які ж усі ті клопоти далекі й примарні…

Останніми днями його запевняли, що Червона Армія от-от зламає хребта Гітлеру та його ордам, що не варто впадати у відчай, що… І так хотілося вірити, але на денці душі бринів сумнів: такі настрої зараз недоречні, а може, й шкідливі. Могутній і смертельно небезпечний чорний смерч сунув із заходу. Так швидко фашистів не здолати. Йде війна не на життя, а на смерть.

Іван Васильович ще вчора телефонував до республіканського управління музеями і просив поради й допомоги: час подумати про те, коли і як згортати експозиції історичного музею. Що не кажи, а ворог уже біля Києва…

Як і раніш, йому відповідали непевно, із незрозумілими натяками, від чого на душі ставало ще неспокійніше. На прощання сказали: мовляв, питання треба вивчити, узгодити, і порекомендували зв’язатися наступного дня.

І він зв’язувався протягом десяти днів…

Скоса поглядаючи на телефонний апарат, Бондар несміливо простягнув руку. Нарешті зняв трубку і на тому кінці дроту почув холоднувато-колючий голос:

— Слух-хаю!

— Це Бондар… Директор історичного…

— Упізнаю. Що там у вас скоїлося? Слухаю!

— Все те ж питання… Час евакуювати експонати музею.

— А-а… Знов за своє…

— За державне…

— От що, товаришу Бондар, не панікуйте! Нам не надійшло ніяких вказівок, команд, а ви — поперед батька в пекло. Знаєте, що може бути за такий настрій?! Не забувайте, час воєнний!

— Не забуваю, тому й наполягаю…

— Попереджую: без нашого дозволу — ні кроку! Зараз поранених, дітей, жінок нічим вивозити. А ви ґвалт зчиняєте: експонати, експонати-и… Встигнете зі своїми експонатами, в останній момент…

— Як?.. — перервав його Бондар. — Та в музеї шістсот тисяч експонатів! А серед них — унікальні! Чуєте, уні-ка-льні! Скіфські золоті вироби, платина, срібні монети, роботи руських майстрів… Їм немає ціни. Вони — неоціненні реліквії нашого народу. Їх треба врятувати!

— Не розжовуйте, знаю не гірше вас…

— Знати — мало! Щодня співробітники музею йдуть на фронт. Зосталося всього кілька чоловік. Невдовзі й мені…

— Тоді й поговоримо. А поки що дивіться пильно, бережіть, як зіницю ока!

Бондар пошкодував, що не сказав: вчора був у військкоматі. Молодий офіцер уважно вдивлявся в документи, кілька разів зиркнув з-під чорних брів на нього і запитав: “Де працюєте?” — “В історичному музеї”. — “Посада?” — “Директор”. — “Прийдіть через три дні. Вашу категорію поки що не чіпаємо”.

Бондар не став сперечатися, як ті, кому з тих чи тих причин відмовляли. Він мовчки зачинив двері й подумки подякував долі, що офіцер не зажадав жодних додаткових документів і не послав на медичну комісію. Над усе боявся він прискіпливого обстеження лікарів.

Іван Васильович потерпав. Два роки тому він раптово занедужав. Виявилося — захворювання нирок, діагноз важкий. Лікарі наполягали: необхідне хірургічне втручання. Тоді й вирізали йому одну нирку. Довелося перейти на дієтичне харчування.

За роздумами він не почув, як до кабінету зайшов хранитель старожитностей музею. Давно помітив директор: цей чоловік ніколи не дивиться у вічі співрозмовникові, а лише зиркає на всі боки і мимрить щось собі під носа. Може, такої вдачі людина? А може, затаїв образу? Підстави для цього нібито були. Подейкували: хранитель старожитностей нечистий на руку, за ним водиться давній гріх. Кілька років тому загадково невідь-куди зник музейний експонат — бронзова чаша роботи відомого російського майстра XVII століття. Була — і не стало. Нібито хранитель зняв її з експозиції для розширеного опису і не повернув назад. А невдовзі хтось із працівників музею чув, що хранитель пропонував чашу колекціонеру. Однак прямих доказів не було. Чомусь документально не підтверджено, що експонат передано хранителю, тобто сліди зникли. Коли ж йому висунули претензії, то відповідь була категорична: “Звинувачення на мою адресу абсолютно безпідставні й образливі. Злісний наклеп…”

І ця замкнутість, відлюдькуватість, і уникання гострих розмов, суперечок, які стосуються чисто виробничих проблем, насторожували Бондаря; Але до кінця вивчити хранителя не мав часу-на посаді директора Іван Васильович пропрацював трохи більше року…

— Іване Васильовичу, добрий день…

Бондар підвів стомлені очі:

— Слухаю.

— Я власне… в мене… Хочу сказати, що нас лишилося четверо — ви, я, Сенченко і заввідділом зброї… Та ще вартовий.

— Виходить, не четверо, а п’ятеро, — невдоволено поправив Бондар. — Тож слухаю уважно.

— Я… Та-ак, засвідчити, що на роботі…

— Гаразд. Дякую.

— То що мені накажете?..

— Як завжди, — холодно відказав Бондар. — Музей працює, ніяких змін не передбачається…

З території Києво-Печерської лаври долинали команди військових, брязкіт зброї, іржання коней. Останніми днями нальоти фашистських круків на місто стали регулярними, як за розкладом, — вранці і ввечері в один і той же час. Судячи з усього, командування вермахту намагалося будь-що перешкодити ґрунтовній підготовці частин Червоної Армії та робітничих батальйонів до оборони столиці Радянської України.

І зенітники поспішно встановлювали гармати навіть тут, на лаврській території. Від Успенського собору долинав гамір — молоді бійці, безвусі, певне, вчорашні десятикласники, вчилися заряджати, наводити зенітки на ціль. Бо будь-якої хвилини в небі могли з’явитися хрестаті хижаки.

І йому хотілося вірити, що київський рубіж стане останнім для окупантів. Але ж зведення з фронтів поки що тривожні: важке становище склалося на всіх напрямах, а надто на західному, ворог рветься до серця Батьківщини — Москви.

Нарешті Бондар добився свого: у військкоматі офіцер помахав над документами ручкою і, на мить завагавшись, написав: “До діючої”. Та ще поставив дату відправлення і навскіс черконув свій нерозбірливий підпис.

Отже, сьомого липня, сьогодні — четверте. Куди заведе його доля, Бондар не відав. Його повідомили: збір у Броварах, а звідти, очевидно, перекинуть сформований підрозділ туди, де зараз важко, де виснажливі бої, де вкрай необхідно утримати стратегічно важливий район.

Сьогодні він, директор музею, втиснутий у суворі часові рамки, мусить зняти з себе відповідальність за збереження експонатів. Покинути цінні історичні пам’ятки напризволяще, віддати їх у руки фашистів — злочин, який нічим і ніколи не спокутувати.

І ця думка підхльостувала: треба діяти, негайно діяти. Зосталося всього два дні.

Ще раз, вкотре вже, зателефонував “нагору”. Як і напередодні, начальник витримував свою позицію:

— Кажу вам: до нас не надійшло ніяких вказівок.

— То, може, їх уже й не буде? Не до того. Давайте на себе візьмемо, — розпачливо благав Бондар, сподіваючись на кращий вихід. — Через два дні мені на фронт.

— Я-а-а? На себе? Ніколи! Ви, товаришу директор, зариваєтесь.

— Та ви ж…

— Що-о, що-о? — шаленів начальник. — Дотягли — розхльобуйте! На себе беріть усю вину. А мене, прошу, не втягуйте, не вийде! І як собі хочете: золото мусить бути збережене. До грама-а!

Телефонна розмова — не документ. З такою ж певністю начальник заперечить: вигадка чистої води. Більше того, звинуватить його, Бондаря, в непорядності, а то й бездіяльності. Після цих телефонних розмов від нього всього чекати можна.

Бондар нарешті усвідомив: відповідальності за музейні експонати йому з себе не зняти. Відгримить війна, вгамується лихоліття; тоді запитають у нього: “А де коштовності? Ти, Бондар, був директором і мав будь-що подбати про них, врятувати”.

“Золото, коштовності треба зібрати докупи”, — промайнула думка. Він іще не знав, чому про це подумав — план лише народжувався…

Зайшов до відділу старожитностей і почав з порога:

— Треба відправляти золото, особливо цінні експонати. У вас три кілограми.

— Такі коштовності — і на кілограми? — від несподіванки хранитель аж підвівся.

— Доводиться, — відрізав директор і тим самим відбив у хранителя бажання сперечатися. — Візьміть розписку.

У своєму кабінеті Бондар оформив документи, за якими мав право вилучити з усіх відділів експонати із золота. І щоб вагоміше звучали його аргументи, додав:

— Є вказівка згори!

Звідки згори і якого характеру та вказівка — не уточнював.

Співробітники музею читали розписки і мовчали. Вони не поспішали висловити свою думку. З одного боку, директор вимагає, з іншого — експонати із золота, коштовності, монети різних часів, зібрані в музеї, перебували на особливому обліку.

— Йдіть-но, Іване Якимовичу, до відділу, приготуйте експонати. — Бондар розгорнув рогожовий лантух, зумисне прихоплений із собою: будь-які розмови зайві — промовляв його вигляд…

У своєму кабінеті обережно висипав на стіл зібрані експонати: сайгаки, браслети, намиста, каблучки, діадеми, колти, сліпучо-яскраві вази, сотні монет. Бондарю здалося, що світло дня раптом сконденсувалось у золоті. Дивина! Знав, що в музеї багато унікальних виробів видатних ювелірів різних епох і держав — Візантії, Древнього Риму, Київської Русі. Але вперше побачив їх, зібрані тут, на столі. І видовище вражало.

Якщо це величезне багатство — в нечесні руки? І Бондар боязко оглянувся, ніби хтось нишком підкрадався, щоб заволодіти коштовностями. Для певності підійшов до дверей— вони були на замку — і на всякий випадок смикнув за ручку.

Задумавши врятувати коштовності, Бондар вирішив діяти сам. Ситуація, справді, не проста, і тому треба тримати в таємниці свій задум.

Іван Васильович глянув на годинник — за чверть десята. Щоранку о десятій з лаври від’їжджає вантажівка з двома бійцями в кузові і офіцером у кабіні. А коли попроситися до них? В обличчя його знають. Врешті можна й сказати, хто він такий. Дозволять під’їхати до центру міста.

Діставши з нижньої шухляди стола брезентову, як рукав сорочки, торбину із металевими планками вгорі (в ній до музею привозили старовинні монети), обережно поклав туди коштовності. Потім на спід рогожового лантуха насипав трохи картоплі, зумисне прихопленої з дому, і вмостив брезентову торбину. Тепер його важко вирізнити з-поміж біженців, яких у Києві в ці дні особливо завізно.

Зачиняючи за собою вхідні двері музею, про себе вдоволено відзначив: у коридорі його ніхто не бачив. Значить, уник. не небажаних розмов. Коли треба, відповість: приїхали представники влади й забрали коштовності для евакуації на схід.

До вантажівки Іван Васильович дійшов непомітно. Зенітники вже сиділи в кузові.

— До міста хочете? — білозубо усміхнувся молодий боєць.

— Вгадали, — пожвавішав Бондар, — хоч би до Кловського спуску.

— До Кловського… Давайте свою картоплю і запитайте в лейтенанта — він у нас старший.

— Ні-ні, — злякано позирив на зенітників. — Не турбуйтесь, я…

Тієї ж миті дверцята кабіни відчинились і на підніжку однією ногою став лейтенант.

— Ви там угамуйтеся! — гукнув весело. І до Бондаря: — Сідайте швидше, запізнюємось.

Від Кловського спуску до банку — кілометра півтора, але той шлях видався Іванові Васильовичу чи не найдовшим і найважчим, який йому доводилося долати в житті. Закинувши за плечі лантух, відчув: з такою ношею далеко не дійдеш. Справді-бо, тільки золотих експонатів понад півпуда!

Він розумів: то не вага тисне, а величезна відповідальність. Час зараз непевний, тривожний. Бондар намагався не оглядатися, ступав по бруківці, а йому здавалося, що тупцяє на одному місці. Ноги підломлювались, дерев’яніли. Він раз по раз витирав лівою долонею піт з чола, надсадно дихав.

Коли зайшов до порожньої зали банку, то полегшено зітхнув і обережно звалив з плеча лантух, поставив на лаву. Тут було незвично тихо, навіть чути, як у шибку б’ється муха. Аж дивно: до війни в банку весь день вирував людський потік. Нічого, прикинув, це добре, що сьогодні безлюддя. Дістався без пригод, тепер здам коштовності — і квит. Радісна усмішка осяяла його обличчя.

Сторожко, ніби боявся сполохати тишу, підступив до віконця з написом угорі: “Керуючий”. Легенько постукав у шибочку, запнуту червоною фіранкою. Ніхто не відповів, і Бондар постукав ще раз. Почулося човгання по підлозі, і за кілька секунд віконце прочинилося. Іван Васильович упізнав знайомого працівника байку — кругловидого, з темними кругами під очима, очевидно, від безсоння, дідка у форменому кашкеті з жовтою облямівкою.

— Іване Васильовичу? Скільки ж то вас не бачив? Гай-гай… Чим можу зарадити?

Лагідний, приємний тон додав Бондарю духу:

— Та-а не вгадаєте, з чим до вас завітав.

— Звісно, не вгадаю. Скажете.

І хоч у залі — жодної душі, Іван Васильович для певності оглянувся.

— Золото приніс, — прошепотів до керуючого.

— Що? Що таке? Яке золото?..

— Не лякайтесь, не лякайтесь, — скоромовкою випалив Бондар. — З музею золото, експонати, коштовності. Хочу здати до банку. Це ж така цінність — страх бере.

— Куди здати? — не міг уторопати керуючий. Коли збагнув, скрушно похитав головою: — Спізнились. Де ви були раніше, три дні тому…

— Пізно?.. А нас усе стримували, чекайте, чекайте, немає ніяких вказівок, не згортайте експозиції. От і маєш… Що ж тепер?

— Не знаю, що вам порадити. Радий допомогти, але все банківське золото позавчора відправлено спеціальним поїздом.

— Відправлено… — Бондар онімів, гаряча хвиля вдарила в скроні. Трохи оговтавшись, ледве вимовив: — Своє відправили, а наше візьміть. Прошу вас. Видайте мені на руки документ.

— Іване Васильовичу, опам’ятайтесь, про що ви говорите, — керуючий здивовано дивився на директора музею. — Порадьте, як це зробити? Хочете загубити мене й себе? З банку навіть охорону зняли. Одного мене лишили, так, для форми, для годиться, державна ж установа.

Тільки тепер Бондар почав усвідомлювати, що з ним не жартують і умовляти керуючого не треба, зайва робота. Знято охорону, значить, усе, старий не має права прийняти коштовності. Холодний дріж пробіг по спині, він аж здригнувся.

— Невже? — невідь-чому сказав. — А що ж мені робити? Півпуда таких експонатів. Півпуда золота… Розумієте?..

— Розумію, Іване Васильовичу. — Керуючий теж розгубився, важко сів на стілець, потупив погляд. — Чим же вам?.. Зачекайте, не все втрачено, — і радісно вигукнув: — Пригадав! На Подолі експонатами інститутів Академії наук завантажується баржа. — Він пальцем таємниче поманив Бондаря до дверей: — йдіть-но сюди, через чорний хід, непомітно! І дворами — до дніпровської пристані. Може, пощастить.

“Може, пощастить, може, пощастить”, — билася тривожна думка. До майдану 3-го Інтернаціоналу (нині площа Ленінського комсомолу) Бондар дійшов швидко. Колишнім Олександрівським узвозом спустився на Поділ. Вся дніпровська пристань вирувала: на причалах людей — не протовпитися. Поранені бійці, жінки з дітьми юрмилися на пристані, чекаючи на евакуацію.

Бондар нарешті проштовхався-таки до спецпричалу, де стояла баржа, призначена для вивезення матеріальної бази Академії наук. Вантажники знімали з полуторки громіздкі ящики і, згинаючись від ваги, заносили їх на судно.

Серед тих, хто керував завантаженням, Бондар безпомильно розпізнав старшого — худорлявого чоловіка в шкірянці з польовою сумкою через плече. Вантажники назвали його прізвище — Черняк.

— Куди ви? — перепинив він Бондаря. — Пасажирів не беремо. У нас вантаж.

— А я не пасажир. Маю вантаж.

— Який?

— Важливий, — подумки Бондар шукав дохідливі й зрозумілі слова, аби переконати начальника евакуації. — Золото історичного музею. Прошу, прийміть.

— Золото — і баржею, по річці? — зиркнув той спідлоба.

— Прошу вас. — Іван Васильович намагався триматися спокійно, але голос у нього тремтів. — Спецпоїзд відбув, а ми…

— Ви з глузду з’їхали! — сердито кинув Черняк. — На спецпоїзді була охорона, а на баржі — нікого. Чуєте? Ніякої! Хто ж охоронятиме золото? Я?.. Моя голова мені ще потрібна, а за ваші коштовності — голову з пліч. — Начальник евакуації ребром долоні провів по горлу. І вже стриманіше: — Не вмовляйте, нічого не вийде.

Ошелешений такою відвертою відповіддю, Бондар розпачливо дивився на Черняка, дрібно переступаючи з ноги на ногу. Лантух з плечей не знімав. Погляд у нього був такий благальний, що Черняк, не витримавши, сказав:

— Золото з вами?

— А де ж…

Те, що Черняк діє згідно з інструкцією. Бондар розумів. Трапиться щось — і…

— Післязавтра мені на фронт…

Чорні густі брови звелися на переніссі, Черняк дивився на Бондаря, мовби вивчаючи його, нарешті співчутливо перепитав:

— Кажете, післязавтра? — Затим, наче вистрелив: — Носите такі цінності по місту? Ризикуєте! Це злочин!

— Виходу в мене іншого немає.

— Але й самому — не діло. Прикра випадковість, і ніякого сліду, ще й вас звинуватять. От що, директоре! йдіть за мною, переодягніться у військову форму, а золото перекладіть до валізи. Так буде безпечніше. — Він насупився: — Неодмінно зверніться до відповідних організацій, не може бути, щоб усе евакуювали.

Обидва розуміли, яке значення вкладається у слово “все”. Уважно слухаючи Черняка, Бондар трохи заспокоївся. “Може, закопати? Надійно закопати?” — промайнула рятівна думка.

Надійно закопати в землю…

Іван Васильович детально обмірковував цей варіант. І весь час його брав сумнів: а чи рятівний він? Закопати — не складно. Але що буде, коли він не повернеться з фронту? Навіки зостанеться там, на полі бою? Війна є війна, ніхто не гарантований від кулі. Може статися, що ті скарби ніхто ніколи не знайде.

Та найбільш турбувало: фашисти, вдершись до Києва, шукатимуть багатства історичного музею, і шукатимуть професіонально, як робили це по всій Європі. Досить їм тільки пронюхати, що скарби не вивезено…

Пригнічений, сидів Бондар у своєму кабінеті і вперше шкодував, що всі ці дні діяв сам. Важкої години людина горнеться до людини, шукаючи підтримки, поради, захисту. А він — один. От і маєш. Правда, до останнього сподівався, що вдасться все залагодити і з чистою совістю піти на фронт.

Звісно, за будь-яких обставин треба діяти законним шляхом. І єдино правильний — здати коштовності державі. Так велить совість.

А що як?.. Баржа вантажитиметься й завтра, лише ввечері відійде до Дніпропетровська. Запакувати кілька ящиків музейними експонатами, а до них покласти золоті? Зрозуміло, попередньо домовитися з керівництвом Академії наук, тобто діяти офіційно. При цьому про золото змовчати, а послатися на те, що не встигли вчасно відправити деякі експонати…

Іншого шляху у цей критичний момент Бондар не бачив.

Незабаром у кабінеті директора зібралися всі працівники, які ще не встигли піти на фронт. Незвичну і коротку нараду Бондар розпочав без вступу:

— Завтра мусимо відіслати частину музейних експонатів. — Він зумисне не послався ні на чиї розпорядження. Говорити ж неправду не хотілося. — Заперечень, гадаю, не буде. Наш обов’язок — врятувати якомога більше неоціненних надбань народу. Прошу Лишитися Олександра Петровича Сенченка. Решта вільні.

Сенченкові Бондар довіряв, як собі.

Бондар познайомився з Сенченком кілька років тому. Якраз тоді створювали музей українського мистецтва. Іванові Васильовичу доручили зібрати експозицію “Історія України XVII–XX століть”. А невдовзі до новоствореного музею прийшов працювати Олександр Петрович — середнього зросту, неговіркий. Перше враження — людина некомунікабельна, замкнута. Однак поступово він зарекомендував себе як здібний, вольовий і наполегливий організатор.

Коли Бондаря призначили в 1940 році директором історичного музею, він запросив до себе Сенченка. Невдовзі комуністи обрали того секретарем партійної організації.

Ні, він Бондар, не помилився, коли вирішив нарешті поділитися з Олександром Петровичем своїми клопотами.

— Треба про дещо поговорити, час назрів.

— Удвох? — неабияк подивувався Сенченко.

— Удвох, Олександре Петровичу, тільки вдвох, — зітхнув. — Не дивуйтесь, що не запросив інших. Справа надто серйозна…

З десятьма ящиками, призначеними для перевезення музейних експонатів, вони впоралися за дві години. Бондар загортав у папір експонати із кераміки й дерева, а Сенченко ретельно забивав ящики. Лише зрідка перекидалися словом-другим. Нарешті Бондар сказав:

— Що ж, Олександре Петровичу, дійшла черга до золота.

— Повірте, рука не піднімається вкладати в ящик. А коли цей вантаж десь загубиться на дорогах війни?

— А хіба я про це не думаю? Теж боюсь. Але ж іншого виходу в нас немає. — Іван Васильович тримав у руках велику золоту діадему: скіфська цариця, сидячи в кріслі й приязно усміхаючись, пригощає вином свого дорогого гостя. — Тільки погляньте, яка краса! — Він навмисне намагався перевести мову в інше русло. — Чи не найбільша цінність нашої колекції. Подумати тільки! В п’ятому столітті до нашої ери майстри-торевти вже володіли такою витонченою технікою карбування. А ось ця оригінальна пластинка із зображенням крилатого лева знайдена під час розкопок скіфського кургану Перепетиха. Тарас Григорович Шевченко, довідавшись про багатющі історичні знахідки неподалік від Києва, приїхав туди, щоб їх замалювати. Для нас тепер усе це історія…

Для фахівця то були прописні істини, своєрідна азбука. Та говорив Бондар так, ніби повідомляв Сенченкові досі незнане, якусь нову інформацію. Іншого разу ця розмова могла б видатися йому образливою: мовляв, нащо розповідати про те, що знає кожен студент-історик. Та сьогодні Сенченко із задоволенням слухав директора.

— А візьміть давньоруських золотарів. Вони володіли і фігурним литвом, і черню, куванням при виготовленні посуду, і гравіруванням. — Бондар по-юнацьки запалювався. — Цілі школи! Івана Равича, Давида Золотаря, Федора Левицького, Єремея Белецького! А золоті речі Мезинської і Кирилівської стоянок?!.

Бондар і Сенченко ніби переконували себе: вони мають право на те, що зараз вчинять. Золоті вази, діадеми, браслети, пояси, ікони, прикрашені рубінами, діамантами, сапфірами, медалі, монети мають колосальну історичну, загальнолюдську цінність, і їх будь-що треба врятувати.

На дно одинадцятого ящика поклали дерев’яні експонати, на них — брезентовий мішок із золотими речами. Зверху його також замаскували давньою різьбою по дереву.

— Будемо сподіватися, що з академічними цінностями збережуться й наші. — Бондар білою фарбою вимальовував на останньому ящику: “Відправник-Київ. Центральний історичний музей. Музейні експонати. 1941 рік”. — Вчений секретар Академії наук дав згоду взяти на баржу наш вантаж. Завтра вранці відвеземо…

— На чому? Транспорту — зась…

— І про це я домовився. Машину пообіцяли зенітники. Ось тільки одна неузгодженість…

— Яка?

— Я не можу підходити до начальника евакуації. Все зірветься. Здогадається, що привіз золото. Ніщо тоді не зарадить.

— Покладіть цю місію, Іване Васильовичу, на мене, — сказав Сенченко.

З вантажівки Іван Васильович зіскочив кроків за двісті од спецпричалу.

— Прошу, Олександре Петровичу, той ящик — у середину.

…Начальника евакуації Сенченко знайшов у каюті. Той невдоволено буркнув:

— І скільки ви возитимете? Через годину відходимо. — Він відсьорбнув гарячий чай із склянки. — Просто замучився з вами.

— У нас небагато ящиків, одинадцять… — Олександр Петрович намагався говорити спокійно, але від хвилювання аж захрип.

Черняк мовчав. Допивши чай, підвівся з-за столика:

— Давайте! — махнув рукою, звів брови. — А звідки ви?

— З історичного музею. Нам дозволили.

— Кажете, з історичного? Це ваш директор учора приносив золото? Хех! Ну й дивак: бери на баржу — і край. Такі коштовності, голубе, тільки спеціальними поїздами.

— Золото ми здали. Встигли, — злукавив Сенченко, відводячи погляд. — А тут сякий-такий дріб’язок, колекції. — І враз прикусив язик: Черняк може відмовити, нащо завантажувати дріб’язком баржу. — Воно теж цінне.

— Я йому пояснив: стружку знімуть за самодіяльність. — Черняк говорив і одночасно набирав номер телефону: — Академія? Тут з історичного… Значить, можна?.. Так… Спасибі… -і до Сенченка: — Вантажте на баржу! Негайно!

— І довідку видасте, що прийняли експонати?

— Яку ще довідку? Ніяких документів не оформляємо. Не маємо права.

— То що ж воно…

— Ото так, голубе, так. Баржу завантажили, доставимо куди слід. Згідно з документами Академії наук здамо. І все. Не знаю, чи ваші ящики врахували… З’ясуйте самі.

Сенченко стрепенувся: виходить, здає експонати на чесне слово, на віру. Він повільно повернувся і вийшов з каюти, уявивши весь трагізм становища. Але що вдієш?!

Підрозділ, сформований у Броварах, просувався на південь. Бондар іще не встиг звикнути до військового вбрання. І галіфе, і гімнастерка були нові, неприношені і коцюбилися на ньому, наче випрана білизна на морозі. Плечі муляла згорнута шинель.

Взводом, до якого зарахували стрільцем рядового Бондаря, командував худенький лейтенант, теж, очевидно, відкликаний із запасу. Говорив він тихо, зовсім не командирським голосом. Збиваючи кирзовими чобітьми пилюку, Іван Васильович згадував недавню круговерть у Києві, нальоти на місто німецьких бомбардувальників, зенітників, які цілили з гармат у хрестатих круків, що шугали над самими куполами лаврських соборів. А тепер він іде на війну й незабаром прийме перший бій.

Частину розгорнули за селом Степанцями. Командування використало особливості місцевості (попереду в’юнилася річечка, за виярком, праворуч, розкинулося грузьке болото) і наказало зайняти оборону. Свій окоп Бондар викопав швидко, замаскувавши його дерном, і заходився рити вузьку, тільки протиснутись, траншею, щоб з’єднатись ходом із сусідніми окопами. Працював він з таким завзяттям, що навіть не підводив голови.

Коли полуденне сонце вже повільно спадало донизу і спекота трохи відлягла, з лівого флангу хтось ніби хльоснув батогом: “По-ві-тря-а!” Сотні поглядів зметнулися в небо — з-за виярка накочувалася лава літаків, схожих на повільних важкокрилих шулік, що хижо зиркають на землю в пошуках легкої здобичі. “Ля-гай!” — пролунала нова команда, і бійці, хто де стояв, попадали. Бондар припав щокою до пахучої отави, що віддавала п’янким запахом лугу, свіжим духом землі.

Вдарив перший, потім другий вибух. А через кілька секунд ті вибухи злилися в суцільний грім, від якого двигтіло і болото, і виярок, і самі Степанці.

Вибухи вщухли так само раптово, як і почалися. Бондарю хотілося думати, що це-випадковий наліт ворожих літаків… І звідки йому було знати: з боку Сквири і Білої Церкви гітлерівські підрозділи прорвали наші передові рубежі і сунуть до Дніпра. Частина, в якій був Бондар, так і не встигла злитися з дивізією, що формувалася в Каневі.

За кілька хвилин на тому березі з’явилися чорні цятки танків. Лише тепер Бондар усвідомив: він на війні!

— До бо-ою! До бо-ою! — передавалося по ланцюгу. — Заряджай!

Клацнули затвори гвинтівок.

— Приго-ту-ва-ти-и гранати-и!

Бондар рахував танки: один, два, три, чотири… Він не сподівався, що доведеться вести бій зі сталевими потворами. Гадав: ворожі піхотинці підуть в атаку, можливо, зав’яжеться рукопашна. Хто кого. А тут — танки!..

Те гарячкове чекання стало нестерпним. Бондар зарядив гвинтівку, поклав поруч дві гранати, якомога зручніше вмостився в окопі. Танки звідси було видно, як на долоні.

І раптом з-за болота вдарили наші гармати. Снаряди вибухали недалеко від танків, що вже розгорнулися в лаву на цьому березі річечки. Артилеристи намацували цілі— нарешті одна машина спалахнула, за нею друга…

Танки, мов за командою, хижо повели своїми хоботами-гарматами і викинули клубки диму. Перед окопами й за ними здибилася земля. Від вибухів позакладало вуха. Бондар помітив, як кілька бійців підвелися на повен зріст, вискочили з окопів і поповзли навстріч танкам. І він пригинця пробіг трохи і впав у траву, поповз уперед. Потім розмахнувся і пожбурив одну гранату. Більше нічого не запам’ятав: вибухи, крики, постріли — все злилося в протяжне ревіння. Невідома сила несподівано підняла його і кинула кудись у страшну пітьму…

Листопад сорок третього нічим не нагадував глибоку осінь. Мовби струснувши з себе морок довгої ночі, прокинувшись після затяжного страхітливого сну, Київ по-весняному оживав. Обличчя людей, які пережили голод, холод, знущання, перебороли смерть — все те довгі роки накладало смуток, — світилися радістю. Рідне місто визволено! Мирне життя киян повільно, але владно входило в звичну колію.

З таким настроєм Бондар поспішав до Печерського райкому партії. Позаду лишилися місяці поневірянь у фашистському полоні, два роки підпілля у глибокому тилу ворога. Він, Бондар, не збирався все важке викреслити з життя, але з оптимізмом дивився в майбутнє.

У приймальні нікого не було, і Бондар прочинив двері кабінету першого секретаря. Біля вікна за столом сидів літній чоловік в окулярах. Він відірвав погляд від паперів:

— О! Заходьте, Іване Васильовичу! — Секретар пізнав Бондаря, хоч і минуло понад три роки. — Повернулись? Вітаю!

Секретар не спитав, де Бондар воював, як склалася його доля: життя за ці роки було таким насиченим подіями, що годі переповісти й переслухати.

— Що зробили фашисти з містом… — у відповідь скрушно похитав головою.

— Відбудуємо. Найстрашніше — позаду. Народ витримав!

— Звісно, відбудуємо. От і я до вас. Музей треба відновлювати.

— Підтримую, Іване Васильовичу. Час уже. Робота музею— дух людей. Не хлібом єдиним…

За півгодини Іван Васильович виходив з кабінету з тимчасовим посвідченням, підписаним першим секретарем Павленком: “Тов. Бондар І. В. уповноважений партії по відновленню Центрального історичного музею в Києві”.

У приміщенні музею віяло пусткою, пахло цвіллю, крізь вибиті шибки вривався вітер. Не вірилося, що тут до війни люди милувалися унікальними реліквіями історії. Лише в підвалі насипом лежали експонати, які не встигли вивезти вороги. Щеміло серце, хотілося кричати на повен голос, кликати на допомогу. Та кого? Іван Васильович витяг з кишені аркуш паперу і недогризком хімічного олівця вивів: “Усіх працівників історичного музею прошу вийти на роботу. Виконуючий обов’язки директора Бондар. 11 листопада 1943 року”.

Він поки що не знав, до кого звертатися. Війна ще триває. Фронт посувається на захід, і багато працівників музею б’ють ворога. Якщо ніхто й не вийде, думав, працюватиму сам.

Та він помилився: доля історичного музею турбувала не лише його. Яка ж радість охопила його невдовзі, коли наступного дня до музею прийшли шість чоловік, переважно пенсійного віку.

Бондар розумів: не треба виголошувати гучні промови, закликати до роботи згорьованих людей. Тому-то лагідно сказав:

— Спасибі! Щасливішої миті в своєму житті не пам’ятаю. Вірю, що ми відродимо славу музею, повернемо народові скарби.

Терпкий клубок підкотився до горла: згадавши про скарби, він знав, що ніякі слова справі не зарадять. Непокоїла думка: де знаходяться багатющі надбання людства? За два роки війни могло статися що завгодно.

Нарком освіти УРСР Павло Григорович Тичина, вислухавши Бондаря, як завжди тихо й спокійно мовив:

— Вірю вам, Іване Васильовичу, що саме так усе й було. Як і хочу вірити: музейні коштовності не загубилися, їх не захопили фашисти. Але однієї віри тут замало. Отож раджу звернутися до відповідних організацій і установ, куди могли потрапити експонати. Шукати треба. Це наш святий обов’язок перед народом, державою. Хоч і розумію, яка це складна робота.

Павло Григорович подав Бондарю постійне посвідчення директора історичного музею і тим самим мовби запевнив: працюйте спокійно і не втрачайте надій.

— Не буду пояснювати, як важливо для всіх повернути коштовності — душу народу, його помисли, прагнення до світлого й чистого.

Іван Васильович вдячно дивився на наркома: його підтримка багато означає, передусім вселяє впевненість…

Минали місяці — тривожні і неспокійні. Бондар посилав запити, але відповіді з різних міст країни були невтішні: “Музейних експонатів немає, нічим не можемо допомогти…”

Вагання і сумніви не давали спокою, він не знаходив собі місця. Час, завжди чудовий лікар у таких ситуаціях, тепер не втішав. Від настирливих пошуків — ніяких наслідків, а відтак зароджувалося недовір’я, підозра. Помічав на собі запитальні погляди деяких своїх співробітників. А до Наркомату освіти почали надходити листи з нагадуваннями.

Навесні 1944-го в історичний музей прийшов новий директор. Бондаря перевели заступником по науковій частині…

Візит ревізора Наркомату фінансів не здивував Івана Васильовича. Стурбувало інше — тон і спрямування розмови, яку той розпочав:

— До війни ви, товаришу Бондар, були директором історичного музею. Отже, відповідали за збереження експонатів.

— Авжеж.

— Що ви зробили перед самою окупацією фашистами Києва?

— Значну частину експонатів, і серед них найцінніші, відправив у тил.

— Саме це мене й цікавить. Ми, ревізори, — наголосив, — визнаємо лише документи. Офіційні! Ви їх маєте?

— Прошу, вислухайте…

— Тільки не треба емоцій. Повторюю, мені потрібні документи або ж саме золото, скарби.

— Хто б мені їх видав тієї лихої години?

— Той, хто прийняв від вас експонати, — карбував кожне слово ревізор.

— За відправлення майна Академії наук відповідав Черняк. Йому ми здали одинадцять ящиків. В одному з них золоті експонати.

— А хто здавав?

— Сенченко Олександр Петрович, секретар партійної організації музею.

— Він може підтвердити?

“Схоже на допит”, — подумав і по паузі відповів:

— На жаль, ні… Олександр Петрович не повернувся з війни, пропав безвісти, — голос Бондаря від напруги і хвилювання тремтів.

І в ту ж мить у двері постукали. Іван Васильович подивився на ревізора і тихо вимовив:

— Прошу, заходьте…

— Вам лист з Москви. — Співробітниця музею поклала конверт на стіл і вийшла.

Іншого разу Бондар відклав би цього листа, але зараз не втримався, розрізав конверт, витяг аркуш паперу. Від хвилювання літери стрибали перед очима: “На ваш запиг повідомляємо: експонати Центрального історичного музею перебувають в Уфі”.

Слідчому було над чим сушити голову. На столі в нього незвичайний матеріал: як свідчать ревізори Наркомату фінансів, деякі золоті експонати історичного музею втратили у вазі. Не вистачає тридцяти грамів. Ситуація ускладнюється тим, що з часу відправлення золотих виробів на схід минуло понад три роки. Тому-то він ще й ще вчитувався в матеріали, аналізував акти перевірки ревізорів, зіставляв їх з документами, вкладеними в ящик разом з коштовностями. Факти були незаперечні: бракує тридцяти грамів. І вина за це повністю лягає на колишнього директора історичного музею, який відправляв експонати на схід.

За свою багаторічну практику слідчий звик керуватися лиш конкретними фактами, доказами, документами. Того вимагала його професія. Однак у даному випадку інтуїція підказувала: не слід поспішати з категоричними висновками. На це наштовхували його і розмови з Бондарем. Надто різняться документи, які є в нього, і свідчення самого директора. З тону розповіді вчувалося, що Бондар зовсім не такий, яким дехто його малює. Справді, жодного разу не скомпрометував себе до війни, коли обіймав різні посади — від рядового співробітника до директора музею. Вихідець із простої сім’ї. Та й коли нависла загроза фашистської окупації, зумів врятувати скарби у надзвичайно складній ситуації. Показав приклад стійкості, мужності, вірності Батьківщині. Вирвався з полону, був підпільником на Київщині, відновив музей…

І раптом — тридцять грамів… Півпуда і тридцять грамів.

Бондар не знаходив собі місця: “Не збагну, що сталося… розберіться в усьому, прошу… Справа моєї честі, зрозумійте…”

То був голос совісті, і слідчий розумів: треба розставити всі крапки якомога швидше. Кожен день, кожна година — нестерпні муки для Бондаря, і невідомо, чим усе може скінчитися для нього, коли довкола густішають хмари недовір’я.

І слідчий не зволікав. Порадився з археологами. Був переконаний: таємниця “схуднення” золота приховується в самому… золоті. І незабаром авторитетні фахівці підтвердили його припущення: під час транспортування залишки землі, які прилипли до експонатів, відпали. Тридцять грамів землі…

Слідчий увійшов до музею, спроквола прочинив двері кімнати, в якій працював Іван Васильович. Хвилювався, як ніколи:

— Добрий день, — привітався.

Бондар хрипко відповів:

— Добрий… Якщо добрий…

Слідчому хотілося багато сказати в цю мить, розповісти про всі свої сумніви і вагання, проте він тільки поклав на стіл перед Бондарем аркуш паперу і м’яко промовив:

— Вибачте, Іване Васильовичу, за всю цю тяганину… Ось акт експертизи.

Володимир Глушко ВІН ТЕЖ ХОТІВ ЖИТИ Повість

Хрипкий голос із динаміка гучномовного зв’язку лунко; розлягався в приміщеннях підземної ракетної бази Лоурі. Заціпенілі люди у пускових шахтах, тунелях сполучення, на пунктах керування запуском ракет, у бункерах особового складу напружено слухали: говорив оперативний черговий:

— …Троглодити! Це я, Кеннан. Я звертаюсь до вас востаннє. І кажу вам: будьте ви всі прокляті! Тому що всі ви — вбивці! І ти, Брайлі, і ти, Фрікер, і ти, Ліндберг… Ви нічого не знаєте про наше чортове підземелля і, що найстрашніше, нічого не хочете знати. Ви кроти, сліпі, обмежені кроти. Я зневажаю і проклинаю вас усіх! Прощавайте!

Різкий звук пострілу примусив усіх здригнутись…

По бетонній дорозі, що серпантином звивається між гір, мчить відкритий джип. У машині двоє: за кермом капітан, поруч з ним — лейтенант, Едвард Макклорі. Капітан, час від часу гигочучи і жестикулюючи, дає новачкові “увідну”:

— З нашим шефом служити буде не нудно. Генерал і Хіггінс — найунікальніший тип. Доісторичний. Допотопний. Такого немає в жодній армії світу. Можеш мені не вірити, але його зовсім випадково викопали із землі сапери, коли рили котловани під пускові шахти. Ясна річ, сапери в антропології — слабаки. Ледве розібралися, що перед ними не мавпа, а прадід Адама. І вирішили передати його останки в музей. Як вічну пам’ять про наших далеких первісних предків. Однак Хіггінс раптом відігрівся, ожив і зробив успішну військову кар’єру. Зрештою його висунули в командири підземної ракетної бази. Недаремно, звичайно. Що не кажи, троглодити мають досвід печерного життя, а це в наших шахтах ой як необхідне. В усякому разі, хлопче, якщо підземний гарнізон Лоурі вціліє в своїх бункерах після ядерної війни, то його очолить суб’єкт, що чудово володіє довбнею.

Доїхавши до пункта управління бази — величезної куполоподібної споруди, капітан підморгнув на прощання і повернув назад.

У кабінеті генерала явно не вистачало світла. Тільки настільна лампа вихоплювала невелике коло на його письмовому столі. В її слабому світлі Хіггінс, не кваплячись, перегортав особову справу Едварда Макклорі.

Едвард сидів навпроти Хіггінса у м’якому обертовому кріслі і, користуючись паузою, вивчав зовнішність свого майбутнього шефа.

Обличчя генерала скидалося на гравюру, на яку художник не пошкодував штрихів: сила-силенна зморщок свідчила про досить похилий вік, а землисто-сірий колір шкіри — про те, що шеф справді все життя провів під землею.

Хіггінс перегорнув останню сторінку і холодно глянув на Едварда.

— Ви цивільна людина, Макклорі, — мовив після тривалої паузи. — Достеменно цивільна. Школа. Університет. Працювали. Правда, небагато. Воліли більше подорожувати. Одне слово-інтелігенція. Отже, що вас, містер інтелігент, змусило присвятити себе армійській службі?

— Обставини особистого характеру, сер.

— Привабила військова романтика?

— На жаль, мені не шістнадцять.

— Тоді що ж?

— Містер Безробіття, сер.

— Гм… Ну, особисто мене цей містер не цікавить. Мені важливо, щоб ви не були слиньком.

— Мені не зовсім зрозуміле ваше побажання.

— Ще раз повторюю: мені дуже важливо, щоб ви не виявилися слиньком! Ясно?

— Поясніть, будь ласка, детальніше.

— Із задоволенням.

Хіггінс натиснув на одну з кнопок на столі. Десь унизу тихо зашелестів мотор. Важкі портьєри, що закривали стіну праворуч від генерала, розсунулися в обидва боки. За ними висіла величезна схема. Вона світилася на стіні, як кіноекран.

— Це Лоурі. — Хіггінс, не обертаючись, показав великим пальцем на схему. — Тут базуються вісімнадцять міжконтинентальних ракет типу “Титан”. Їх цілком досить, аби перетворити на кладовище цілий континент. Але поки що вони перебувають в екзотичних “гніздах великих птахів”: так називають підземні шахти журналісти. Ваші колеги, містер інтелігент. Вас направляють на шахту номер три. На посаду офіцера наведення. На місце нині покійного лейтенанта Кеннана. Не дуже давно ваш попередник з дурного розуму застрелився. Тому я й попереджаю вас — тут не Діснейленд. Тут підземна ракетна база стратегічного призначення. Тепер вам зрозуміло моє побажання?

— Цілком.

Хіггінс спідлоба недовірливо зиркнув на Едварда і раптом різко нахилився над столом. Він буквально ліг на нього грудьми і втупився в Едварда знизу вгору, просто в очі.

— Сумніваюся. Ви, містер інтелігент, очевидно, гадаєте, що ми заховали ракети під землю з естетичних міркувань. Або від негоди, щоб вони не застудилися. — Куточок генеральського рота мляво піднявся: Хіггінс, мабуть, посміхався. — А чи відомо вам, містер інтелігент, що під час атомного бомбардування Хіросіми водопровідники, що працювали в тунелях міської каналізації, у клоаці, залишилися живими?

Едвард стенув плечима.

— Не знаєте? — Генерал, задоволений собою, відкинувся на спинку крісла. — О, ця операція виявилася для нас вельми корисним експериментом. Адже форми озброєної боротьби змінилися за самою своєю суттю. Згадайте, містер інтелігент, романи із старовинного життя. У добрі давні часи противникові кидали рукавичку. В нашу епоху йому кинуть ядерну бомбу. І, ясна річ, не одну. Раніше супротивники сходилися віч-на-віч. Тепер наші цілі перебувають за тисячі миль одна від одної. І найефективніший спосіб влучити в них — підземні ракети.

— Перепрошую, сер, але цього добра вистачає не тільки у нас.

— Не заперечую. Вистачає. Але якщо людству знов доведеться починати з Адама і Єви, то хай уже краще вони будуть американцями. Для цього потрібно небагато. Зовсім небагато, містер інтелігент. Треба переконати всіх, що війна неминуча, і закопатися всією нацією. В землю, в шахти, в бункери, у сховище… В клоаки, хай йому чорт!

Хіггінс сягнув у шухляду письмового стола і, понишпоривши серед паперів і папок, видобув звідти коробку сигар. Запалив. Обличчя його, і так ледве видне у тьмяному світлі настільної лампи, зовсім розтануло в густому сигарному диму. Здавалося, Хіггінс поринув у свої думки, відгородившись від співрозмовника димовою завісою. Із сизої імли раптово долинуло:

— Тепер вам усе ясно, містер інтелігент?

— Так, сер, — збентежено відповів Едвард.

— Забирайтесь на свою шахту. Ви побачите там маленьку підземну Америку. Але будьте певні, містер інтелігент, невдовзі вся Америка вирушить у земні надра.

Сержант зовнішньої охорони шахти перевірив документи Едварда і провів його до ліфта.

— Спуститеся вниз, другі двері праворуч, — пояснив він. — Це житловий бункер офіцерського складу. Спитаєте там коменданта, він вас влаштує.

У житловому бункері було повно офіцерів. Одні лежали на койках, інші з’юрмилися навколо столу, де четверо з азартом грали в карти. Майже всі були в сорочках, без кітелів. З-за тонкої пластмасової перегородки лунала музика з “Фауста”. Низький захриплий голос підспівував Мефістофелю:

Сатана радіє там,

радіє там…

Крізь завісу тютюнового диму невиразно проступали сірий бетон стін, ліжка в два яруси, безладно розкидані на них журнали, газети, обмундирування. Едвард голосно спитав, де можна знайти коменданта бункера. З ліжка неохоче підвівся високий червоновидий товстун. На його невдоволеній фізіономії було написано: “Чого тобі, негіднику, треба? Не бачиш — відпочиваємо?!”

— Лейтенант Брайлі вас слухає, — похмуро пробасив товстун.

— Едвард Макклорі, — відрекомендувався Едвард. — Мене прислали до вас замість Кеннана.

Обличчя Брайлі спочатку видовжилося, потім розпливлося в посмішці.

— Новачок! — радісно вигукнув він, потираючи руки. — Но-о-ва-чо-о-к! — проспівав, з насолодою вслухаючись у свій голос і ніби не вірячи самому собі. — Леді і джентльмени, до мене! — заволав раптом Брайлі на весь бункер. — Новачок на місце Кеннана! Оце новина, хай йому чорт!

Едварда оточили офіцери. Він одразу заволодів загальною увагою.

— Давненько до нашого погрібця не навідувалися новачки! — вишкірив зуби Брайлі. — Без них, їй-бо, нудно! Радий, дуже радий познайомитися! Сподіваюся, ритуал бойового хрещення залишимо без змін? — Брайлі окинув офіцерів запитливим поглядом. Всі ствердно закивали головами.

— В такому разі містерові Метісону приготуватися! — наказав Брайлі.

Наперед виступив рухливий чорнявий суб’єкт з відверто нахабним поглядом. Він поправив на волохатих грудях уявну краватку-метелика, відкашлявся і миттю прибрав позу співака — виконавця старовинних романсів: голова натхненно відкинута, зухвалі очі напівзаплющені, руки схрещені на грудях.

— Леді і джентльмени, — задушевним голосом звернувся до офіцерів Брайлі. — Бойова тривога! Маестро, прошу вас.

“Маестро” несподівано голосно зойкнув. Цей протяжливий зойк віддалено нагадував виття сирени.

— Дякую. — Брайлі під оплески публіки церемонно потиснув руку Метісону. — Леді і джентльмени, прошу уваги! Оголошується хвилинна бойова готовність. Хвилина… тридцять секунд… п’ятнадцять… п’ять… дві…

Брайлі виждав паузу.

— Старт!!! — ревнув він і швидко змахнув рукою.

В бункері згасло світло. З темряви пролунали стогони і пронизливі вигуки. І раптом — гуркіт, супроводжуваний прокльонами. Одразу ввімкнули світло. На бетонній долівці в неприродних позах лежали Брайлі і ще двоє. Один з них, Метісон, стискав у руках запорошений речовий мішок. Біля стіни, струшуючи з себе пил, стояв Едвард.

— Слухайте, ви, — сказав він, відступаючи про всяк випадок до дверей. — Якщо хтось спробує ще раз накинути на мене цей…

Він не встиг договорити. Метісон, скрегочучи зубами, метнувся до нього з відверто ворожими намірами. Едвард відхилився вбік, спіймав Метісона, що за інерцією летів повз нього, за руку і миттю вивернув її тому за спину. Метісон скрикнув від болю.

— Він погано вихований, — спокійно сказав Едвард. — Надивився ковбойських фільмів, а не знає прописної істини: не копай іншому ями…

Едвард вихопив мішок із рук принишклого Метісона і незворушно насунув його тому на голову. Офіцери дружно зареготали, дивлячись, як вовтузиться Метісон, намагаючись вивільнити голову з мішка.

Брайлі через силу підвівся з підлоги, скоса подивився на кремезного Едварда. “Чи варто його зачіпати? — боязко запитав він себе. — Мабуть, не варто. Цей не здрейфить”.

Він підійшов до Едварда, приязно поклав йому на плече руку.

— Будемо вважати, що посвячення новачка Едварда з роду Макклорі у “рицарі залізобетонної підв’язки” відбулося! — урочисто оголосив Брайлі і першим потиснув йому руку. Один за одним підходили до новоспеченого “рицаря” офіцери.

— Лейтенант Ліндберг. Заправник.

— Капітан Гордон. Відповідальний за двигуни.

— Перший лейтенант Фрікер. Оператор.

— Лейтенант Олдз. Прилади.

— Лейтенант Торлоу. Пуголовок. Незрозуміло? Спец по боєголовках.

— Картленд! — Брайлі постукав кулаком у перегородку. Голос, що підвивав Мефістофелю, замовк. З-за перегородки виткнулася неголена фізіономія і невдоволено буркнула:

— Прийом.

— Пальне на заправку!

Фізіономія зникла. За хвилину замість неї на тому ж місці з’явилася лискуча хромована каністра.

— Картленд — наш електрик, — пояснив Брайлі, відкриваючи каністру. — Він же за сумісництвом експерт з промивання наших нутрощів. У його розпорядженні — спирт, призначений для електрообладнання шахти. Якби він вивернув усе, що ним випито, то у кращому разі шахти Лоурі були б затоплені. Другий всесвітній потоп теж не виключено.

Брайлі налив повну склянку, подав її Едвардові.

Лоурі — місто під землею. Пускові шахти, бетонні бункери, тунелі, павутиння трубопроводів, кабелів. Запаси їжі, води, одягу. Все заховано під землею, на поверхні тільки величезні бетонні плити та оглядові радіолокатори охорони. Тут, у світі тунелів і шахт, не відчувається ні дня, ні ночі, ні пори року, ані дощу й снігу. Тут свій мікроклімат. Сторонній звук не проходить крізь подвійні герметичні двері, крізь масивні бетонні стіни і товщу землі.

На пульті управління цілодобово чергують два офіцери. Після служби вільні від чергування військові, що мали сім’ї, статечно сідали в спеціальний автобус і від’їжджали з бази. Година їзди — і Денвер, найближче до Лоурі місто.

Проте більшість офіцерів, переважно холостяків, прогулявши платню, ставала на казенний кошт і надовго осідала в “Печері”.

“Печерою” іменувався бункер особового складу. Від підлоги до стелі — два яруси ліжок, біля вхідних дверей — стіл. Четверо азартно грають у карти. Це “перша збірна” бази з покеру — Олдз, Фрікер, Ліндберг і Гордон.

Решта схожі на збуджених привидів. Тиняючись з кутка в куток у пошуках пригод, вони збираються групами, неприродно голосно розмовляють і сміються. Кожен полишений на самого себе і розважається як може.

Єдиним вікном у світ є екран телевізора. Вранці телевізор відсувався вбік, в стіні відкривався отвір. З бетонної ніши з’являвся вівтар з магнітофоном. Урочисто звучали дзвін і слова меси, що проповідувала у володіннях сатани мир і всепрощення. Меса закінчувалася, вівтар зникав, зачинялися стулки, і телевізор знову встановлювався на місце.

На екрані хвацько скачуть і стріляють ковбої. Рекламується засіб від лупи. Миготять кадри в’єтнамської хроніки. Бомбардувальники звалюють на якесь селище цілий арсенал бомб, ракет, каністр з напалмом. Вибухи. Полум’я. Усміхнене обличчя пілота широким планом: купуйте жувальну гумку фірми…

Брайлі здебільшого перебуває в горизонтальному положенні — на ліжку, жує гумку із сонним виразом на місяцеподібному обличчі оглядає наклеєні на стіні портрети кінозірок. Над портретами написана крейдою цитата з Мопассана: “Наше життя — це ліжко. У ньому ми народжуємося, кохаємо і вмираємо”. Над головою Брайлі висить табличка, що звичайно прикрашає секретні сейфи: “Під час пожежі виносити в першу чергу”.

З-за перегородки, що розділяла “Печеру” на дві половини, постійно лунав гучний голос Мефістофеля. Йому завжди підспівував сиплий баритон: досить було лейтенантові Картленду хильнути з каністри, як він поринав у блаженний стан і обов’язково заводив свою улюблену платівку. Одну й ту ж. І будь-якої пори. Тверезим його ніхто ніколи не бачив. Тому й до Мефістофеля всі звикли. Оперний диявол став одним з “трогів”.

Окремо від “трогів” тримався майор Ньюмен, командир шахти. Час відпочинку він звичайно проводив не в “Печері”, а в горах. Він брав із собою маленький японський’ транзистор, і, сидячи десь на скелястому схилі, слухав музику. Ньюмену було під п’ятдесят. Він більше скидався на шкільного вчителя, ніж на військового. У нього було сиве волосся, бронзове від загару добродушне обличчя, на переніссі у скромній тонкій металевій оправі — окуляри, схожі на старовинне пенсне, а за їх товстими скельцями — примружені і від того наче довгасті ясно-блакитні очі. Мундир його мав вельми поношений вигляд. На вигорілій від сонця куртці темніла широка пляма від знятих орденських планок.

Одного разу в “Печері” дивилися стару в’єтнамську хроніку, “Трогам” подобалося крутити плівку з кінця. Спочатку на екрані з’являлося ревуче полум’я, палаючі бамбукові покрівлі. Потім до літака, що рухався наперед хвостом, підносилися з землі авіабомби й струмені напалму. Наступні кадри — усміхнений міністр оборони США Боб Макнамара стоїть на борту авіаносця, прощально махає рукою. Літак сідає на палубу. Макнамара натискає кнопку стартової катапульти, що викидає бомбардувальник на В’єтнам. І нарешті він же напутньо тисне руки членам екіпажу. Серед льотчиків “троги” помітили Ньюмена. Вираз його обличчя був відверто презирливий. Великим планом камера пройшлася по рядах орденських планок на його грудях.

Підземний тунель сполучення вів до пускової шахти. Праворуч і ліворуч тягнулися джгути різнокольорових кабелів, укладених на кронштейнах у декілька ярусів. Під стелею тьмяно світилися нечасті електричні плафони. Попереду Едварда розмірено крокував Ньюмен. Його тінь то скорочувалася і майже зникала при наближенні до чергового плафона, то раптом з’являлася знову, довга, незвичайно чорна і похмура.

Едвард чомусь уникав наступати на неї і періодично змінював дистанцію: можливо, тому, що він уперше так глибоко спускався у таємничі надра землі — міфічне царство тіней?

Тінь Ньюмена раптом зупинилася. Під нижнім кабельним ярусом Едвард побачив невелику клітку, на яку майор показав йому рукою. У кутку клітки сидів худющий рудий пацюк і зацьковано дивився на людей.

— Пастка на пацюків — агрегат Ньюмена, — пояснив Ньюмен. — Якщо ненароком наступите на нього, — залишитесь на все життя калікою.

Ньюмен підтягнув пружину “агрегату” і подався тунелем далі.

— Фашисти пояснювали свої невдачі на східному фронті агресивністю російських польових мишей. Їм нібито смакувала електропровідка німецьких танків. Місцеві колорадські пацюки теж не від того, щоб поласувати ізоляцією кабелів. Штатних котів нам не призначено, тому захищаємося як можемо.

Незабаром тунель уперся в масивні металеві двері сферичної форми. Ньюмен відкрив важкі засуви, і вони увійшли в напівтемний тамбур. У тьмяному світлі єдиного плафона на протилежній стіні невиразно позначилися контури других дверей. Вгорі спалахнуло і замиготіло червоне світлове табло з попереджувальним написом: “Стоп! Візуальне пізнавання!”

За мить спалахнуло ще одне табло: “Пароль?”

— Пам’ятаєте, як Алі-баба і сорок розбійників відкривали печеру? — несподівано запитав Ньюмен.

Едвард здивовано знизав плечима і голосно відповів:

— Сезам, відчини!

Червоне світло табло змінилося на зелене. Немов скоряючись магічним словам, другі двері безшумно покотилися на роликах ліворуч, у бетонну нішу.

Ньюмен кивнув на освітлений зсередини дверний отвір.

— Прошу вас, сер, у кондиціоновану печеру двадцятого століття.

Вони вийшли на вузенький майданчик, що оперізував тіло ракети на рівні її тупорилої головної частини. Едвард з цікавістю роззирнувся. Ракета стояла вертикально і займала майже весь простір шахти — величезної сталевої труби. З усіх боків ракету обплутували труби і кабелі, забарвлені в усі можливі кольори. В очах рябіло від їх буяння: синій, червоний, жовтогарячий… Здавалося, світло тут розпадалося на кольоровий спектр.

— Це “Титан”, — просто сказав Ньюмен. — Як бачите, зовсім не схожий на драйзерівського Френка Каупервуда.

— Сказати правду, і шахту, і ракету в ній раніше я уявляв приблизно так само, як колумбіаду Жюля Верна: чавунна гармата, замурована в кам’яній кладці шахти, а на дні шахти — гора піроксиліну.

— Доведеться мені взяти на себе роль Вергілія, — посміхнувся Ньюмен. — Згадайте-но восьмий круг Дантового пекла у “Божественній комедії”:

Є в пеклі місце, зване Лихосхови,

Залізних тонів муром кам’яним

Оточене; таке ж воно й з основи.

А посередині, у долі тім,

Глибока та широка є криниця, -

Про неї я пізніше розповім.[1]

— За античною легендою, — вів далі Ньюмен, — сюди, в підземне царство Тартар, були ув’язнені Зевсом переможені ним титани — чудовиська з людськими головами і хвостами, як у драконів. Така ж доля спіткала і сучасні “Титани” виробництва фірми “Мартін”. Щоправда, міфічних титанів день і ніч стерегли біля воріт пекла сторукі велетні гекатонхейри. Як застереження, щоб чудовиська не вислизнули на волю. На Лоурі ж навпаки: все розраховано на швидке визволення атомних “Титанів”. А що у порівнянні з ними міфічні колоси? Гноми. Нікчемні, сумирні гноми. Журналісти кажуть, — усміхнувся Ньюмен, — що своїм виглядом “Титан” схожий на рушничний набій фантастичних розмірів. Але “голова” цього набою, — Ньюмен кивнув на боєголовку ракети, — зроблена не із свинцю. І важить вона не кілька грамів, а десять мільйонів тонн тротилового еквіваленту.

Едвард простягнув руку — доторкнувся до “голови”.

— Цікаво, а на яку ціль запрограмовано нашу ракету? — запитав він.

— Цікаво?! — перепитав Ньюмен. Він здивовано підвів брови й пильно подивився на Едварда. — Тут це питання нікого не цікавить. І ніхто не знає, куди й кому адресовано “Титани”. Ніхто, крім мене.

Ньюмен підняв трубку телефону внутрішнього зв’язку.

— Джексон, говорить Ньюмен. Відкрийте дах.

У шахті погасло світло, весь її простір сповнився розміреним гулом. І раптом угорі блиснула смужка денного світла, схожа на вузький серп місяця. Закинувши голови, Ньюмен і Едвард спостерігали, як із горловини шахти повільно зсувалася вбік товста бетонна плита. Незабаром над ракетою яскраво засяяв блакитний круг неба.

— Подивіться, Макклорі, як дивовижно схожий цей блакитний небесний круг на вид нашої планети з космосу. А ці рожеві хмари на небі? Чи не нагадують вони вам континенти, що омиваються океанами?.. До речі, про ціль, — після паузи сказав Ньюмен. — Дуже символічно, що в цю подобу земної кулі націлено міжконтинентальну ракету. У цьому сенс її і нашого призначення. Тип ракети — “Земля — Земля”. Ракета стартує із Землі, і ціль її — вся Земля.

В оперативному залі пункту управління запуском затишно, у світлі люмінесцентних ламп сяють екрани телевізорів, шкали приладів, панелі пультів. Тут зосереджено апаратуру для запуску ракети.

Едвард у парі з Ньюменом перебуває на бойовому чергуванні. Він ковзає поглядом по обладнанню оперативного залу. Намагаючись запам’ятати призначення кожного предмета, повторює вголос:

— Телефонний концентратор — внутрішній зв’язок. Два телефони без набірних дисків — прямі. Чорний — зв’язок зі штабом бази, червоний — зв’язок зі штабом стратегічного авіаційного командування. Крім телефону, зв’язок підтримується по радіо і телебаченню. “Тривожний сейф”. Його належить відкривати тільки за сигналом бойової тривоги. На випадок війни в ньому запечатаний пакет з бойовим наказом і польотне завдання — програма польоту ракети до цілі. Одержавши наказ, ми з Ньюменом повинні відімкнути спеціальними ключами кришки на своїх пультах управління і почати готувати “Титан” до запуску. Пуск ракети можливий тільки при одночасному повороті ключів обох операторів. Тому Ньюмен, як належить за інструкцією, сидить на відстані від мене і відділений пластмасовою перегородкою: щоб не допустити одночасного повороту обох ключів на пультах і запуск ракети однією людиною. Ось він, ключ війни. Висить на ланцюжку на шиї. Схожий на звичайний квартирний ключ. І зовсім не схожий на ту фатальну кнопку, про яку так багато роздзвонюють в усьому світі. Але поворот цього звичайного ключа означає світову війну. Ось і сиди тут безвилазно цілу добу і не лови гав — жди сигналу. Читай технічну літературу і милуйся своїм дзеркальним відображенням на панелі пульта.

Едвард підморгнув відображенню. Воно слухняно відповіло тим же.

А й справді — світ симетричний. Це підтверджують не тільки дзеркала. Це довели фізики. Спочатку Поль Дірак. Потім інші. За принципом симетрії всесвіту нашому світові відповідає антисвіт. Звичайній речовині — антиречовина. Планеті — антипланета. Галактиці — антигалактика. у природі існують елементарні частинки і античастинки. Точнісінько такі ж, але з протилежними зарядами. Електрону відповідає позитрон. Частинки як люди: зустрічаються й розходяться, народжуються і вмирають. При зіткненні частинки з античастинкою відбувається їх взаємне знищення — анігіляція. Виділяється величезна кількість енергії — і частинок немає. Елементарні частинки і люди. Люди — елементарні частинки…

Десь там, на другому боці землі, існує і Антилоурі, і антиракети. Обов’язково існують. Там теж цілодобово чергують біля пультів офіцери. Там заступають на чергування такі ж люди, як і ми, але з протилежними поглядами — антиподи. Десь там зараз чергує і мій антипод. Якийсь росіянин. Якийсь Антимакклорі. Він відповідає мені у людському суспільстві, як у природі електрон — позитрону. Ми з ним теж елементарні частинки. Ми схожі один на одного, як дві краплі води. Ми з ним — близнюки. Адже це він дивиться на мене з панелі пульта.

— Хелло, колего! — привітав антипода Едвард. — Зовсім недавно я й гадки не мав про твоє існування. Нас розділяє величезна відстань. І ще ідеологія. Щось на зразок електричного заряду. Хтось із нас негативний, а хтось позитивний. І якщо ми повернемо ключі, то автоматично знищимо себе й інших. Ми покладемо початок загальній анігіляції. Адже якщо в нашому ядерному світі зіткнуться ракета і антиракета, Макклорі і Антимакклорі, US і SU, то все земне перетвориться в ніщо. Тебе, колего, ця перспектива тішить?

— Так само, як і тебе.

— Не тішить, значить. Тебе, очевидно, як майбутнє більше влаштовує комунізм.

— Угадав.

— Чи не надто ідеально?

— Ти неоригінальний. А втім, півсотні років тому твій батько торочив, мабуть, те ж саме.

— Дзуськи. З моїм старим ти б чудово порозумівся, блідолиций брате мій. Він мрійник на зразок тебе. І завжди мене шпетить. За всіма ознаками твій повинен тебе хвалити.

— Мій? У сорок першому він загинув під Москвою.

— Ах, так! Вибач. Адже ти мій антипод. А якщо мій батько живий…

— Так. Життя і смерть. Світло й темрява… Одвічне протистояння світла й темряви.

— Не пояснюй. Але тільки не вважай, що раз я сиджу в цьому підвалі, то ти світло, а я — пітьма безпросвітна.

— Майбутнє покаже.

— Комунізм, звичайно?

— Ти можеш запропонувати щось краще?

— Час покаже.

— Боїшся зізнатися навіть собі самому?

— В чому?

— Не прикидайся. Вашу національну мету ще не придумали.

— Особисто я хочу небагато: спокою. Тут для цього ідеальне місце. Мені вже набридло бути баластом.

— Як це розуміти?

— Щасливе невідання! Ти навіть не знаєш, що значить бути зайвим.

— Так, звичайно. Зате зараз ти для людства вельми потрібний.

— Так само, як і ти.

— Службою ти хоч задоволений?

— У цій армії все ж таки краще, ніж у притулку Армії Спасіння.

— Хіба ти не одружений?

— На щастя.

— Чому на щастя?

— Я знайомий з одним молодим батьком сімейства. Різновид домогосподарки. Горщики, пелюшки, соски.

— А я тим часом щасливий, хоч і одружений. Мені зараз важко уявити своє життя без двох найдорожчих для мене людей.

— Хто вони?

— Дружина й дочка.

— Ти щасливий. Тобі можна позаздрити. У тебе все просто, все ясно, все по поличках: телевізор, сім’я, квартира, майбутнє.

— Хіба все це складно? У тебе є дівчина?

— Дівчина? Тут я боюся зізнатися навіть собі. І тобі, природно, теж.

— Зізнаєшся. І собі, і мені, природно, теж.

— Твоя правда. Від тебе нічого не приховаєш.

— Розкажи мені про свою дівчину.

— А ти здатний уявляти?

— Я слухаю.

— Уяви собі людину освічену, безпосередню. Навіть розумну. В усякому разі я про неї такої думки. За свідченням своїх друзів, вона допитлива, енергійна, багато читає,

захоплюється спортом, непогано розбирається в мистецтві, в техніці. До політики байдужа.

— Чому?

— Нам з колиски втовкмачують: тобі випало щастя жити в найвисокорозвинутішій, найдемократичнішій, наймиролюбнішій країні “вільного світу”, де найвищі хмарочоси і найвищий “стандарт оф лайф”. А за “залізною завісою” існує інший, ворожий, комуністичний світ, підступний і зовсім нецивілізований. Антисвіт. І людині, про яку я тобі розповідаю, це патякання остогидло. Вона чесна, і цим вона мені подобається. Але іноді я її ненавиджу. Дуже часто виявляється, що ця людина нездатна розібратися ні в самій собі, ні в своїх почуттях, ні в тому, що і хто її оточує, їй страшенно кортить випробувати все на світі, щоб нарешті знайти себе.

— А скільки років цій людині?

— Двадцять вісім.

— Ми з нею ровесники.

— Ти про кого це?

— Ясна річ, про твою дівчину. Адже ти про неї розповідаєш?

— Звідки ти взяв? Я хотів спочатку розповісти про себе…

Едвард ще спав, коли хтось поклав блакитного конверта на його тумбочку. Прокинувшись, він одразу помітив листа. Він все ще не звик до життя під землею і, прокидаючись, довго не міг збагнути, де він і яка зараз пора — день, ніч, ранок, вечір? Він з подивом витріщився на низьку стелю, на картярів, що вічно не спали, на постійно увімкнені лампи денного світла і взагалі на все те нове, що відтепер його оточувало.

Потягуючись і мружачи очі від яскравого світла, він, не поспішаючи, розпечатав конверта і почав читати.

“Томмі, любий, здрастуй…”

Едвард розгублено подивився на адресу:

“Армія Сполучених Штатів

Поштова скринька В-345/07

Томасу Ф. Кеннану”.

Лист, адресований мерцю… Сонливість і млявість миттю зникли.

“Томмі, любий, здрастуй!

Чому ти так довго не пишеш? Замість твоєї відповіді мені знову надіслали назад твого листа із безліччю якихось безглуздих штампів. Чому “Адресат вибув”? Що з тобою? Можливо, тебе перевели на інше місце? Чи це просто поштове непорозуміння? Що сталося? Що, Томмі, поясни!!! Я не знаходжу собі місця: ти мовчиш, а всі зараз страшенно стривожені, всі говорять про війну.

Я згадую нашу останню зустріч, і мені в серце закрадається неспокій. Ще тоді ти видався мені пригніченим, чи: мось незвичайно схвильованим.

Пишу тобі вночі. Вся тремчу від страху і важкого передчуття. Я бачила тебе в кошмарному сні. Ти прийшов у мій сон із невимовно жахливого мороку. Змучений, знову чимось стривожений. Як безтілесний дух, ти повільно наблизився до мене, і я зовсім поряд побачила твоє змарніле, бліде обличчя, твої червоні, запалені очі… Ти, напевне, не бачив мене. Ти дивився повз мене. Кудись далеко-далеко, Очі широко розплющені, а в них — дикий жах. Тривога і жах. Потім ти у відчаї закинув назад голову, закрив обличчя руками і раптом тихо-тихо застогнав. Застогнав невтішно, безпомічно, приречено. О Томмі, якби ти знав, як ти застогнав! Скільки невисловленого, нестерпного страждання, скільки душевної розгубленості було в тому болісному, нелюдському стогоні!

Я не вірю у пророчі сни, не вірю в телепатію, але зараз мені здається, — і я не можу, я не маю сил позбутися цієї нав’язливої думки! — ти, справді ти приходив до мене. Ти шукав моєї підтримки, хотів розповісти мені про щось надзвичайно важливе і страшне. Благаю тебе — заради нашого кохання, заради всього святого, — відпиши скоріше: що сталося? Я не можу тобі цього пояснити словами, але інтуїтивно відчуваю: тобі зараз нестерпно тяжко. Щось гнітить, переслідує тебе. Мені зараз дуже хочеться бути разом з тобою і допомогти тобі. Адже коли щось стосується тебе, то це стосується й мене. А я так люблю тебе, Томмі, люблю більше за життя. Я здатна здійснити неможливе, аби допомогти тобі. Дуже хочу тебе побачити, ось зараз, цієї миті, допомогти тобі. Ти не уявляєш, що значить для мене жити без тебе хоч один день. Я думаю про тебе весь час і з кожним днем, прожитим без тебе, все дужче відчуваю свою самотність і любов до тебе. Прошу тебе: відпиши або приїзди мерщій. Любий, рідний мій, я чекаю на тебе!!! Ти чуєш? Чекаю щодня, щохвилини. Адже ми невдовзі побачимося, так?

До скорої зустрічі! Люблю! Цілую! Жду!

Твоя Джейн”.

У конверті також була фотографія миловидної дівчини. На звороті напис: “Жду тебе у суботу на набережній Окленда[2]”. Розгублений Едвард тримав перед очима папірці, що тремтіли в руках. Він уже буквально нічого не бачив, крім примарного схвильованого обличчя цієї дівчини, нічого не чув, крім її квапливого шепоту, що палко благає коханого прийти до неї. Джейн зверталася до живого Кеннана, який зараз був мертвий.

Але чому ж усе-таки загинув Кеннан? На Лоурі це пояснювали по-різному:

НЬЮМЕН: Причина самогубства Кеннана? Мені здається, для “джі-ай” він був надто слабохарактерний. Дантовий Вергілій з цього приводу сказав:

Лишатись легкодухість має тут,

І має вмерти дрож перед страхами.

Як обіцяв я, ми прийшли в той кут,

Де скорбні тіні можеш ти уздріти,

Що розуму збулись блаженних пут.[3]

ОЛДЗ: Що тут пояснювати — була людина і немає людини. Не дивуйся, рицарю. З того часу, як ескадрилью поставили на бойове чергування, Кеннан — уже четвертий випадок.

КАРТЛЕНД: Краще напийся, Мак. Коли я п’яний, мені здається, авжеж здається, що я в сто разів щасливіший, розумніший, сильніший, ніж я є насправді. Тому в мене завжди кожна моя клітина прагне випити. Тому мене, як тільки починаю тверезішати, завжди тягне в зашморг. Тут треба обов’язково відключатися. Інакше з глузду зсунешся… Ну, твоє здоров’я!

ЛІНДБЕРГ: Ти ще, Мак, не розкусив служби на Лоурі. Це ж найпаскудніше місце в Штатах. Точно. Ми ж, грішні, всі хочемо влаштуватися десь якнайкраще. Риба шукає, де глибше, а людина?.. Кожен з нас хоче вибратися з цієї кротячої нори в краще життя. А це краще життя процвітає, кажуть, на тому світі. Інші, перш ніж туди потрапити, довго живуть, нащось мучаються. А Кеннан — розумник. Вибрав найлегший і найшвидший шлях на небеса.

ГОРДОН: Правильно, Лінде, Кеннан — розумник. Слухай, Мак, притчу про наше прокляте богом місце. Дали якось дуба три лейтенанти-ракетники. Стали перед суддею Всевишнім. От бог і питає їх:

— З яких ви місць? Де служили?

Доповідають лейтенанти.

Перший: Я на Алясці.

— Важко там. Бачу, волосся в тебе порідшало, зуби повипадали. Іди в рай, сину мій.

Другий. Я у Флоріді.

— Розкішне місце. Тобі непогано жилося й на цьому світі. Іди собі в пекло.

Третій: А я на Лоурі.

— І ти теж іди в пекло. На сковорідку.

— Дозвольте! — обурився наш брат. — Мені й так остобісіло підземне життя. Адже Лоурі гірше за пекло.

— Тому-то я тебе, сину мій, і відправляю в геєну вогненну. Після Лоурі пекло тобі видасться раєм.

ФАЙРСТОУН: Останнім часом Кеннан був чимось пригнічений. Уві сні горлав, стогнав, кидався. Крім того, він був одержимий якоюсь нав’язливою ідеєю: щось вираховував, креслив якісь графіки, копався в довідниках. Робив він це чомусь потай від інших. Так чи інакше, але в медичному висновку я написав: “Самогубство на грунті тимчасового божевілля”.

ФРІКЕР: Хлопець був явно не від світу цього. Тому, мабуть, і пішов у світ інший. Він ніби з неба впав. Не людина, а схема. Розпатякував про мораль, розводився щодо політики… В нашій “печері” штовхати розмови про майбутнє світу?! Сердега!

БРАНЛІ: Не чіпляйся, Мак! Ох, ну до чого ж воно важке, двадцяте століття! Відпочити не дають чоловіку. Звернися до самого Кеннана. Йому краще знати, чому він продірявив собі голову.

Та Едвард уже не міг знайти спокою. Часто вчувався йому жіночий голос, благальний, ледь чутний, але вимогливий і хвилюючий. і

Джейн чекала відповіді.

Едвард упізнав її одразу. Вона стояла біля самої огорожі набережної. Струнка, висока на зріст дівчина років двадцяти у темно-синій спортивній куртці. Джейн напружено озиралася на всі боки. Погляд її великих сірих очей на мить затримався на людині у військовій формі.

— Добрий день, Джейн, — просто сказав Едвард.

Вона здивовано підвела брови.

— Здрастуйте.

— Я прийшов, щоб… Розумієте, Кеннан…

— Ви товариш Томмі по службі?

— Так…

— А він що, не прийде сьогодні?

— Ні, Джейн. Сьогодні він не прийде.

— Чому? Він повинен прийти…

— Він не прийде. Він ніколи більше не прийде.

— Ніколи? — Джейн недовірливо усміхнулася. — Ви погано знаєте його.

— Я зовсім не знаю Кеннана.

— Дивно. Ви товариш Томмі по службі і зовсім не знаєте його?.. Хочете знати, який він?

— Джейн…

— Він постійно спізнюється на побачення. У нього завжди скуйовджене волосся. Але він найкращий. Сьогодні в нас особливий день. Сьогодні річниця нашої зустрічі. Він повинен сюди прийти. Тут ми з ним зустрічалися.

— Мені дуже неприємно завдавати вам болю, Джейн…

— Що з ним? — у голосі Джейн забриніла тривога.

— Місяць тому він застрелився.

— Неправда! — Джейн обурено тупнула ногою. Очі її стали злими.

— Це правда, Джейн, — лагідно сказав він. — Його немає.

— Його немає? — вона не розуміла. Очі її розширились і, не кліпаючи, з надією вдивлялися в обличчя незнайомого офіцера, що приніс їй жахливу звістку. — Не вірю! Чуєте, не вірю! Скажіть, що ви жартуєте, — в голосі, в очах, в руках — благання. — Ну, прошу, скажіть…

— Джейн, — зупинив її Едвард. — Хіба задля жартів я відмахав сюди сотні миль? Зрозумійте ви нарешті його…

— Не треба! — раптом вигукнула Джейн. — Не треба, не треба, не треба!

Вона не давала йому вимовити й слова. Хотіла відтягнути ту страшну мить, коли до її свідомості дійде жорстокий зміст простих слів: його немає.

Едвард видобув з бумажника її листи і фотографію. Мовчки подав Джейн. Вона здригнулася, відсахнулась і раптом затремтіла. Едвард відвернувся. Йому стало важко дивитись їй у вічі.

— Заспокойтеся, Джейн, — глухо промовив, звертаючись до дівчини. — Заспокойтеся…

— Облиште мене, — Джейн рвучко відсторонила його.

Тремтячими руками дістала хусточку, витерла сльози. Потім, нестямно дивлячись просто перед собою, рушила до міста. Едвард наздогнав її.

— Чому ви нічого не спитали? Чому? Адже ніхто, жодна людина не знає, навіщо він… це зробив. І я не знаю.

Він говорив, говорив, а вона, здавалося, нічого не чула. Відсутній вираз обличчя. Пополотнілі вуста. Спустошений, нерухомий погляд. Джейн прискорила ходу. Вона йшла все швидше й швидше. Вона майже бігла, тікала від нього, і він ледве встигав за нею.

— Дайте мені спокій, — повторювала Джейн. — Прошу вас, облиште. Мені дуже тяжко. Я й сама не знаю, чому він це вчинив.

Едвард розгублено зупинився. Вона не знає! Хто ж тоді знає? Він пошукав очима Джейн. Її ніде не було видно.

Від Окленда зовсім близько до Сан-Франціско. Едвард поїхав відвідати батька — старий остаточно втратив зір. Батько був удома й спокійно попивав каву в товаристві незнайомої дівчини. Після взаємних стриманих вітань (“Здрастуй, батьку!” — “А, Едвард! Привіт!”) старий відрекомендував його гості:

— Це мій син Едвард. Працює інженером у якійсь таємничій фірмі. Зразковий син. Заявляється в отчий дім майже кожного високосного року.

Едвард приклав указівного пальця спочатку до погона, потім до губів і виразно подивився на дівчину: ні слова про форму. Дівчина порозуміло всміхнулась і кивнула головою на знак згоди. Потім невимушено подала йому руку.

— Анна.

— Едвард. Дуже радий.

— Так, так, радій, сину мій, — докинув старий Макклорі. — Дивись, як дбає про тебе твій батько. Тобі вже не доведеться утруднювати себе пошуками нареченої.

— Щиро дякую, батьку. Зворушений твоєю увагою.

— Ну як, подобається тобі Анна?

— О, так. У тебе непоганий смак, батьку.

— Тепер, сину мій, не відкрутишся від одруження.

— Я такий щасливий, батьку, такий щасливий. Просто не можу втримати сліз. Та чи навряд ти встигнеш оженити мене.

— Ти що, ненадовго?

— Лише на один день.

Час від часу Едвард крадькома поглядав на дівчину, губився у здогадах. Хто вона? Навіщо тут? її присутність чомусь дратувала його.

— Шкода, — батько пожував губами і раптом запитав: — А не хотів би ти на цей день стати гідом?

— Гідом?

— Так, гідом. Розумієш, Анна вперше в нашому місті Вона дуже хоче побачити його. Покажи їй Фріско.[4]

— В такий спосіб ти маєш намір мене позбутися?

— Лише до вечора.

Батькове прохання засмутило Едварда. Він, звичайно зовсім не проти знову побачити Фріско. Проте він приїхав сюди не як турист і тим більше не як гід.

Щоб швидше спекатися несподіваної місії, Едвард узяв таксі і (…о, прошу пробачення, міс, я, на жаль, гід непрофесійний) став кружляти по місту. Небагатослівно відповідав на всі запитання Анни, показав визначні пам’ятки. Маркер-стріт. Хмарочос “Бенк оф Америка”. Будинок, де було прийнято рішення про заснування ООН. Японський сад. Площа “Юніон-сквер”. Парк Золоті Ворота. Російська гірка. Російська річка. Виявилося, що Анна непогано знала Фріско. Навіть пробувала орієнтуватися.

Він же нічим не цікавився, нічого не питав. Нехай вона знає, що для нього ця екскурсія не що інше, як покірне виконання синівського обов’язку.

Анна, здавалося, не помічала його підкреслено-ввічливої уваги. Врешті, коли він став усе частіше багатозначно позирати на годинника, вона раптом запитала:

— А чи немає тут місця, з якого можна побачити панораму Сан-Франціско?

— Є. Це місце називається Телеграфний пагорб. Вони піднялися на пагояб.

— Отже, під вами, міс Анна, Телеграфний пагорб, а перед вами — затока Сан-Франціско. На її західному березі — міста-супутники Окленд і Берклі. Прямо на північ — протока Золоті Ворота. Вона з’єднує бухту з Тихим океаном. Це американські ворота в Азію. А онде й знаменитий Оклендський міст. Із шкільних підручників вам, ясна річ, відомо, чим він знаменитий…

— Золоті Ворота… — задумливо повторила Анна. — Мені зараз пригадались інші Золоті Ворота.

— Із бабусиних казочок?

— Ні, містер Макклорі, вони існують.

— В Єрусалимі, чи що? Там, здається, є такі ворота.

— Ні.

— Де ж тоді?

— У Києві.

— У Києві? Де ж це — в Києві?

— У Східній півкулі. — Анна лукаво подивилася на Едварда. — По-моєму, містер Макклорі, якраз під нами.

— Ну, якщо ви здійснюєте такі поїздки, то туризм, очевидно, ваше хобі.

— Київ — моє рідне місто. — Дивлячись на ошелешеного Едварда, Анна розсміялася. — Що, не схоже? Я не жартую.

Він недовірливо зміряв Анну очима. Їй років двадцять: п’ять. Середнього зросту. Приємне, дуже засмагле обличчя. Проста зачіска, ніякої косметики. Тверді риси чітко окреслених, трохи вигнутих уперед губ надають обличчю зосередженого, розумного і ледь насмішкуватого виразу. Куточки рота, а також брови трохи підняті: свідчення жвавого, задерикуватого характеру. Сірі очі. Довге чорне волосся вільно спадає на спину.

— Росіяни всі такі веселі? — запитав він.

— Ні, — жартівливо відповіла Анна. — Вони, як і американці, всі сердиті.

— Звідки ви взяли, що американці — сердиті?

— Якщо судити по вас про американців, то це, мабуть, найнепривітніша нація на світі.

— Ну, якби ви одразу сказали мені, хто ви, у вас би склалася зовсім інша думка про американців.

— Ви ж ні про що мене не запитували, містер Макклорі.

— Бога ради, облиште нарешті це безглузде “містер Макклорі”, — спалахнув Едвард, — звіть мене просто Едвард.

— Гаразд, Едварде.

— І батько теж гарний. Хоч би натякнув. Чи не вступив старий у компартію?

— Не знаю. Але навряд.

— Звідки ж тоді такі зв’язки?

— З Іспанії.

— Ага. Зрозуміло. Ви теж були добровольцем? Билися проти Франко?

— Моє прізвище Волосожар.

Іронічна посмішка вмить зникла з обличчя Едварда. Дочка Волосожара? Він з дитинства знав історію трагічної загибелі її батька.

…До окопу швидко наближався німецький танк. Він мчав прямо, не звертаючи. Як на маневрах.

Троє в окопі очікували, коли танк підійде ближче. Хоча третій, на думку двох інших добровольців Інтернаціональної бригади, до уваги не брався. Худорлявий, інтелігентного вигляду очкарик у шкіряному реглані, з карткою “Преса” на капелюсі, покурював собі люлечку і, мов нічого не помічаючи, цікавився фактами:

— Я пишу про міжнародну солідарність з Іспанією. Я брав інтерв’ю у президента Асаньї, у генерала Лукача, у Пасьйонарії.[5] Зараз я хочу взяти інтерв’ю у вас, простих волонтерів свободи, просто з передової.

— Зараз, — різко відповів йому один із бійців, американець, — не до інтерв’ю. Ми вже три тижні сидимо в окопі. В одному й тому ж окопі. Просто неба. Під вогнем ворога. Три тижні поспіль фашисти хочуть прорвати фронт. За всяку ціну! І три тижні поспіль — щодня! — танкові атаки, наскоки маврітанської кінноти, вогонь артилерії, рукопашні сутички, а з неба німецькі “юнкерси” й італійські “савойї” спочатку кидають листівки “Здавайся!”, а за ними — тонни бомб.

…Здається, немає в світі такої сили, яка зможе зупинити цей клятий танк. Самовпевнений, безжалісний. Як сам фашизм.

— Про що ж йому розповісти, Джо? — включився в розмову його товариш, німець. — Як жахливо кричать бородаті марокканці, коли озвіріло пруть в атаку? Як ридають над убитими дітьми матері? Чи показати йому бомби, що не вибухнули, бо були начинені піском замість вибухівки? Хай він прочитає записки, знайдені в піску: “Ваші брати робітники не хочуть вас убивати. Рот фронт!”

Чи, може, нехай подивиться на акуратно спаковані ящики, що їх учора скинули фашисти на парашутах? У них — порубані на шматки тіла його співвітчизників, радянських льотчиків-добровольців. Ні, про все це йому важко розповісти в короткому інтерв’ю. Дуже важко, Джо.

— Так, спостерігати, ясна річ, замало, Вернер. Можна і вдома накатати: “Всі народи, всі континенти піднялись проти…” або: “Із співом “Інтернаціоналу” йдуть в атаку доблесні…” Ніж займатися подібною писаниною, краще б сам узявся за зброю! Та спробуй розтлумач йому наш девіз: “За вашу і нашу свободу!” Спробуй доведи йому, що за нашим окопом-Мадрід, Москва, Париж, Нью-Йорк — увесь світ. За цю місію візьмись ти, Вернере. А в мене язик погано підвішений. Ах, він каже, що не зробив жодного пострілу! За все життя! Вельми й вельми шкода. До речі, в нас теж були мирні професії.

— Ого, Джо, він каже, фронт — скрізь. Лінія фронту, виявляється, проходить усюди — по пристанях портів, по книжкових полицях, крізь мітингові зали. Красиво. Дуже красиво говорить, Джо. Журналіст, одне слово. Писака. Вчився недаремно. За його словами, можна брати участь у боротьбі з фашизмом, перебуваючи в будь-якому куточку земної кулі. І гвинтівки, і гранати — не єдина зброя проти фашизму. Даремно, значить, ми нидіємо у цьому смердючому окопі, Джо. Зовсім не обов’язковий наш запал. Сиділи б ми з тобою десь у такій місцині, де стріляють тільки корки з-під шампанського…

…Танк зовсім близько. За сотню кроків. Уже можна роздивитися емблему на його броні: орел, що хижо розпластав крила…

Очі журналіста вп’ялися в танк палаючим поглядом. Руки судомно стислися в кулаки. В міцно зціплених зубах— давно погасла люлька. Про що він думав? Ніхто зараз не може сказати, про що думав тієї хвилини Андрій Волосожар. Ніхто не чекав того, що сталося наступної миті. Полетіли на дно окопу карточка “Преса” і шкіряний реглан. Рука жадібно схопила з бруствера зв’язку грана г. Він підвівся на повний зріст.

— Но пасаран!!![6]

Здалося, що від бойового кличу антифашистів здригнулося небо і замовкла на мить канонада.

Здалося (з окопу, чи що?): невисокий був ніби цей журналіст, а став вищий за хмари.

З танка пролунала кулеметна черга. Журналіст похитнувся. Звичним рухом поправив окуляри.

— Но пасаран! — твердо повторив він. — І рішуче ступнув уперед. Назустріч танку.

Можливо, у нього забракло сили кинути важку в’язку гранат. Можливо, він вирішив діяти напевно. Ніхто зараз не може сказати, про що думав в останню хвилину свого життя Андрій Волосожар. Він зупинив танк, кинувшись під його гусениці.

— То ви дочка Волосожара? — запитав Едвард.

Анна заперечливо похитала головою.

— Значить, просто у вас одне прізвище?

— Ні.

— Доведеться зв’язатися з Інтерполом, — жартівливо зауважив Едвард. — Пахне рецидивом.

— Не варто, — посміхнулася Анна. — Волосожар — мій псевдонім.

— І ви з’явилися до мого батька спеціально для того, щоб повідомити про це?

— Мені був потрібен іспанський щоденник Волосожара. Ваш батько зберіг його.

— Зрозуміло. Колекціонуєте реліквії бойової слави. Дуже романтично. Але я маю сумнів, що мій татусь допоможе вам у цій справі.

— Він віддав мені щоденник.

— Знов розиграш? Тільки я знаю, як мій старий дорожить цим зошитом. Він усе життя почувається винним перед тим хлопцем І не віддасть вам його щоденника навіть за зір.

— Я не жартую, Едварде. Щоденник у мене. Я пояснила Джону Макклорі все: хто я, чому прибрала такий псевдонім і навіщо мені потрібен іспанський щоденник. Він віддав мені його.

— Так просто взяв і віддав?

— Так. Просто взяв і віддав. Ось він. — Анна розкрила сумочку і показала Едвардові старого зошита.

— Цікаво… Навіщо ж він вам?

— Мене з дитинства захопила робота Волосожара. Це був чудовий журналіст. Він загинув. І багато не встиг зробити, дописати. Я взяла собі його ім’я, аби продовжити його роботу. Я переконана, що життя багатьох людей не закінчується смертю. Мета його життя стала моєю метою.

— А в чому полягає його… тобто тепер ваша робота?

Дівчина не відповіла. Здавалося, вона навіть не почула його запитання. Спершися рукою на кам’яну балюстраду, уважно вдивлялася вдалину, де на заході повільно поринала в океан червона куля сонця. Обрій палав. Заграва в небі. Заграва в океані. На заході похмуро жевріли безформні, ніби розпечені до червоного хмари. Вогненним протуберанцем злетів угору химерний слід реактивного винищувача. Від самого обрію до затоки пролягли по воді яскраво-червоні відблиски. В них було щось тривожне і зловісне.

— Там, де сідає сонце, — В’єтнам, — раптом сказала Анна.

— У тому, що ви добре знаєте географію, я вже пересвідчився, — відгукнувся Едвард.

— І можливо, — задумливо продовжувала вона, — це зовсім не захід палає на обрії, а криваві відблиски пожеж.

— А тепер я остаточно переконався, що ви росіянка. Чи ж можливо в такий вечір говорити про політику? Озирніться навкруги, подивіться на Фріскд, Погляньте, як сонце без допомоги філософського каменю щедро обсипало золотом місто. Золоті будівлі. Золоті набережні. Золоті кораблі. Золоті вершини каліфорнійських гір. Я вже не кажу про Золоті Ворота. Хіба це не гарно? Далебі, це місце недаремно пов’язане із золотою лихоманкою.

— Тут золото. Там кров. І хто знає, чи не ці золоті кораблі, що стоять на рейді, завтра заллють кров’ю В’єтнам? Хіба це не гарно?

— Ні. Це, мабуть, називається комуністичною пропагандою.

— Не меліть дурниць, Едварде. Я просто хотіла відповісти на ваше запитання. Волосожар писав книгу про всевітнє людське братерство. Про вічне, природне прагнення людей до єдності. Незважаючи ні на які кордони, відстані і расові перепони. Він писав репортажі про боротьбу республіканської Іспанії, про міжнародну солідарність з її народом. Він попереджав людей про близькість світової катастрофи, закликав їх до єдності. Тоді Іспанія була першою битвою другої світової війни. Зараз першою битвою третьої може стати В’єтнам. Він перетворений на полігон, яким колись була Іспанія. Там перевіряються теорії, зброя, щоб надалі результати випробувань використати на інших театрах воєнних дій. Тому кожна бомба, скинута нині на В’єтнам, спрямована проти кожної людини, проти всього людства. І, зрозуміло, проти вас, Едварде.

— Мене це, вибачте, не обходить. Для них я недосяжний. Ні фізично, ні морально. Я зараз надто відособлений, Анно. І від мирської суєти, і від людей. Я закопався в землю і замкнувся в собі, мов лялечка.

— Мені щиро жаль вас.

— Дуже вдячний.

— Не ображайтесь, Едварде. Мені справді вас жаль, тому що ви помиляєтесь. Від проблем століття не можна сховатися навіть під землею. Є чимало меж, що розділяють людей. Меж найрізноманітніших. Межі — річки, гірські хребти. Межі — моря, паралелі, меридіани. Селянські межі. Паркани. Межі — гроші, межі — влада, мова, релігія, колір шкіри. І стіни квартир — теж межа. Ви ж хочете вкритися за стіною байдужості. Але ця стіна — ілюзія. Вона не встоїть і повалиться під натиском часу.

Захід догоряв. Хмари, що розпласталися по обрію, стали схожі на величезні тліючі головешки у згасаючому багатті.

Деякий час вони мовчали. Першим порушив мовчання Едвард.

— Ви багато бачили, Анно. Я, правда, чув, що журналісти неохоче дають інтерв’ю, але мені дуже хочеться знати: що ж найцікавіше в світі? Що найвизначніше? Яке ваше найсильніше враження за кордоном?

— Страшенно хочеться додому, на Батьківщину.

— У Київ?

— Звичайно.

— Мабуть, красиве місто?

— Дуже. Приїздіть у гості, побачите. У Києва своє неповторне обличчя. Хоч воно схоже на обличчя Фріско. Київ теж на пагорбах. Теж дуже багато зелені, парків. У нього теж є Золоті ворота. Дніпровська широчінь так само чудова, як затока Сан-Франціско, а ваш міст через протоку Золоті ворота точнісінько як пішохідний міст через Дніпро.

— Вам, я бачу, подобається проводити паралелі, — зауважив Едвард. — В’єтнам — Іспанія. Півострів Індокитай — Піренейський півострів. Київ схожий на Фріско. Їхні обличчя дуже схожі. Значить, є міста-антиподи. І антиподи — країни? Антисвіти?..

— Про що ви, Едварде?

— Про одну мою нав’язливу ідею. Для вас, звичайно, не секрет, що наші країни не дуже дружать.

— Поки що, на жаль, так.

— Одного разу під час виконання службових обов’язків— я повинен цілу добу сидіти і витріщатися на власне відображення — мені раптом примарилося, що на мене дивиться мій антипод. Так, так, антипод — дуже схожа на мене людина, людина-двійник. У військовій формі. Лейтенант. Але радянський. Ми з ним протистоїмо один одному. Будь-яке зіткнення між нами потягне за собою взаємне знищення. Жахливу катастрофу, подібну до анігіляції. Як у світі елементарних частинок.

— Мені здається, — задумливо сказала Анна, — що ви людина дуже вразлива, неспокійна, рефлективна. Чи не живе цей антипод усередині вас? Як дух протиріччя?

— Ні. По-моєму, не живе.

— Ви цього певні?

— Цілком. Зовсім недавно я пройшов рентген.

— Даремно ви жартуєте. Я серйозно.

— Я теж.

— Значить, за вашою теорією, ми з вами античастинки? Так би мовити, рядові представники різних світів. І наша доля — катастрофа, перетворення в ніщо?

— В усякому разі наші світи йдуть до цього.

— Дайте мені вашу руку.

Він послухався і раптом відчув міцний потиск руки.

— А я думав — ворожити будете.

— Просто я подумала, що катастрофи можна уникнути.

— Чи не з допомогою рукостискань?

— Коли дружать окремі люди, то братаються міста, народи, країни. Я пропоную вам дружбу. Я дуже хочу, щоб дружили наші народи.

Потиск Едварда у відповідь був теж міцним і щирим.

Наступного дня вранці Едвард і Анна разом прийшли в аеропорт. Анна відлітала першою. Едвард незграбно простягнув їй букет бузку.

— На прощання, — промимрив він, дивлячись убік. — Від когось я чув, що бузок дарують тому, кого… хто… — Він довго не міг дібрати потрібне слово.

Анна занурила обличчя в букет, намагаючись заховати в квітах трохи розгублену посмішку.

Едвардові запам’яталось: Анна повільно піднімалася по трапу в літак, прощально махала йому. Як смертельно поранені звірі, ревли літаки. Навколо метушився, штовхався, схлипував безликий натовп пасажирів і проводжаючих. З будівлі аеропорту долинала сумна, неймовірно сумна музика.

Уривчасте виття сирени.

Динаміки на Лоурі байдуже повідомили:

— Оголошується надзвичайне становище. Бойова готовність — підвищена.

Особовому складу було заборонено виїзд з території бази.

В усіх підземних спорудах різнобарвними вогнями транспарантів спалахнули пульти, заметушилися стрілки на шкалах приладів, замерехтіли на екранах осцилографів зелені змійки синусоїд. Едвард перевіряв готовність системи наведення. Поряд з ним біля пульта заправки ракети паливом вовтузилися Торлоу й Картленд. Останній, як завжди, був під градусом.

— Чує моє серце, — зітхав Картленд, — бути сьогодні тривозі.

— Бойовій? — запитав Едвард.

— Не знаю, — стенув плечима Картленд. — Коли оголошують тривогу, то нам не доповідають, — бойова вона чи учбова. Тривога, та й годі!

— І більше нічого не говорять?

— Ну, іноді зі штабу стратегічного авіаційного командування дають ввідну. Вона завжди однакова. Зміст її приблизно такий. Несподіваним маневром, — Картленд змінив голос, явно когось удаючи, — противник сконцентрував великі контингенти своїх військ на кордонах держав “вільного світу”. Його стратегічна авіація піднялася в повітря і взяла курс на Американський континент. Підводні човни вийшли на вихідні бойові позиції. Для захисту національної безпеки і свободи в усьому світі наказую: всіма силами і засобами завдати попереджувального удару по скупченнях військ і стратегічних військових базах противника…

Перевіряючи прилади, Едвард відкрив задню кришку блока настройки програмного механізму. Звідти раптом випала блакитна папка. Едвард швидко підняв її і став перегортати папери, що лежали в ній. Можливо, ця папка, яка належала, очевидно, Кеннану, з’ясує причини його загибелі? На аркушах — формули, графіки, таблиці розрахункових даних… Нічого цікавого. Едвард хотів був сунути папку в стіл, коли йому на очі потрапив складений учетверо аркуш паперу великого формату. Він машинально розгорнув його і побачив контурну карту північної півкулі Землі. Декілька еліптичних кривих з’єднували точку поблизу Денвера і ряд точок у східній частині Європи. На карті особливо вирізнялася червона жирна лінія, проведена просто через Північний полюс. Вона починалась від Лоурі і впиралася в невелике кружальце, акуратно заштриховане червоною тушшю. Поруч з кружальцем — дві червоні плями, мов дві краплі крові.

— Значить, мого попередника цікавила ціль, на яку запрограмовано “Титани”, — прошепотів він. — І здається, Кеннан визначив її.

У пункті управління висіла величезна політична карта світу. Едвард переніс координати цілі на карту. Географічна широта 50°27?, географічна довгота… Він був приголомшений результатом.

— Бути цього не може! — голосно й чітко вимовив він уголос.

Офіцери повернулися в його бік. Едвард поклав папку в свій стіл і, не не звертаючи ні на кого уваги, похитуючись, пішов до виходу.

— Що з ним, Дик? — здивовано спитав Торлоу Картленд. — Перебрав, чи що?

Торлоу знизав плечима. Потім махнув рукою і промовив:

— Усі ми психопати!

Едвард піднявся на поверхню. Швидше геть, подалі від Лоурі, від цього диявольського місця! Він ішов, не розбираючи дороги, розгублений, здивований, схвильований. Перед очима невідступно стояло акуратно заштриховане червоною тушшю невеличке кружальце, що позначало ціль. Поряд з ним, наче бризки закипілої крові, кілька пролитих крапель туші.

Нагорі було похмуро. Мрячив дрібний дощ. Все довкола було забарвлене в одноманітний сірий колір — і похмуре весняне небо, і пустельні кам’янисті гори, і мокрі бетонні плити над шахтами. Був чи то вечір, чи то ранок. Далеко-далеко на заході в сірій туманній імлі розчинилося плато, а там, де земля непомітно перейшла в небо, сумно маячив блідий сонячний диск.

Тут не було нічого вартого уваги, крім каміння і хмар. І це сіре каміння здавалося дзеркальним відображенням таких самих сірих хмар. Ніщо не пом’якшувало мертвого пейзажу — ні травинки, ні кущика, ані деревця. Лише безладне нагромадження голих прямовисних скель і вулканічних конусів. Тут усе нагадувало про смерть. Смерть причаїлася над бетонними плитами шахт. Смерть дивилася моторошними черепами з жовтих попереджувальних щитів: “Заборонена зона! Стрільба без попередження!” Смерть сунула бетонною дорогою нескінченним потоком автомашин і тягачів: вони перевозили вантажі на спорудження пускових комплексів сусідньої бази. “Гнізда великих птахів”, як бездонні колодязі, цілодобово поглинали бетон, устаткування, ракети, людей. Новий Світ нестримно занурювався в пітьму. В легкових автомобілях хвацько котили офіцери в формі інженерного корпусу армії. Блискучі мундири. Золото погонів. Знаки розрізнення. На зосереджених обличчях тупа заклопотаність…

В Едвардовій пам’яті спливло обличчя Ньюмена, його розповідь про цю місцевість:

“Колись тут був вулканічний край. Виверження вулканів несли спустошення і смерть. Люди, безпомічні, безсилі розібратися в причині вивержень, в страху залишили свої помешкання і шукали порятунку від смерті. Але вулкани невблаганно наздоганяли їх. Люди згоряли в потоках лави, гинули під градом каміння, задихалися від вулканічних газів.

Вулкани вселяли в людей забобонний страх перед таємничими силами природи. Їм ввижалося, що в похмурих глибинах землі існував ворожий світ злих могутніх духів, які ненавиділи людей і все земне.

Іноді вулкани заспокоювалися. Чулися лише притишені підземні поштовхи та легеньким серпанком куріла над кратерами пара.

По-звірячому зачаївшись, вулкани ждали свого часу. Люди знали це і жили в постійній тривозі.

Здіймались раптом до хмар яскраво-червоні вихори полум’я, кружляли в дикому танку над вершинами і знову втягувалися назад у кратери. Кривавою загравою обагрялося небо, немов його охоплювало вогнем. Вулкани пробуджувалися!

З жахливим гуркотом шугали вгору гігантські стовпи розпечених газів. Клубочачись і розростаючись в усі боки, вони набували грибовидної форми. Чорна завіса хмар зловісно закривала сонце, день перетворювався в ніч. Пекельну пітьму раз у раз розтинали сліпучі блискавки. З моторошним виттям вилітали з кратерів розпечені багатотонні вулканічні бомби, стрімко пронизували атмосферу і падали назад на землю і людей нищівною лавиною каміння й попелу…”

І ось тепер смерть знову причаїлася в глибоких шахтах, видовбаних у згаслих вулканах.

Геть знесилений, Едвард ледве дістався до “Печери” і знеможений впав на ліжко, Сірими крижинами напливали одна на одну стіни, предмети втратили чіткі контури. Перед очима невідступно стояло червоне кружальце.

Ніхто з мешканців “Печери” не звернув на нього уваги. Частина “троглодитів” уже вилежувалася в ліжках, вмираючи від нудьги і неробства. Картярська збірна грала чергову партію. З-за перегородки лунала знайома мелодія. З другого ярусу ліжок громоподібно ревів радіоприймач: хтось із “трогів” увімкнув його на повну потужність і, очевидно, мав від цього втіху. Диктор читав в’єтнамську хроніку:

“…французьким товариством народної допомоги відправлені у В’єтнам санітарні машини”.

“…відомий американський співак Дін Рід, що перебуває зараз в Берліні, передав 4800 марок фонду допомоги В’єтнаму”.

“…Кассіус Клей відмовився одягти військову форму і вирушити у В’єтнам”.

“…Палата депутатів конгресу Мексіки прийняла заяву, яка засуджує бомбардування В’єтнаму…”

“Японські докери відмовилися вантажити військові вантажі на американські судна, що йдуть у В’єтнам…”

Дивно. Щось подібне він десь чув. Чи читав. Едвард досадливо поморщився. Підводить пам’ять! Склероз, чи що? Як він міг забути іспанський щоденник Волосожара? Перед очима спливли пожовклі від часу сторінки:

“…на Мадрідському фронті з’явилися хірургічні автомобілі (пересувні операційні) — дар руху Міжнародної солідарності з Іспанією”.

“…в Берліні на допомогу Іспанії жертвують навіть жебраки і безробітні”.

“…норвезька команда пароплава “Титаніан”, взнавши про те, що вона повинна доставити вибухові матеріали для Франко, залишила корабель”.

“…газета “Ченьбао” відзначає зростання руху солідарності з іспанським народом у Китаї. Привертає увагу той факт, що в гуртожитках бейпінських студентів хоровий спів популярної пісні “Захищайте Мадрід” став загальним явищем”.

“…під головуванням лідера Всеіндійського національного конгреса Неру в Індії створений комітет по наданню допомоги республіканській Іспанії”.

До дійсності Едварда повернув голосний вигук. Горлав Брайлі. Він лежав у своїй незмінній позі. Його ліжко було ближче за інші до вхідних дверей, і на нього звичайно скидали всю пошту.

Повернувшись до бункера, Брайлі, як завжди, завалився на паку газет і журналів. Зараз він їх читав. Читав оригінально, по-своєму: запускав під себе руку, відривав клаптик газети і голосно декламував його зміст.

Перекидаючись час від часу короткими репліками, Брайлі слухали кілька “трогів”. Одночасно вони дивилися телепередачу. На екрані якийсь діяч агітував американський народ “зрівняти з землею Ханой”. Намагаючись його перекричати і тим самим привернути до себе увагу, Брайлі горлав на весь голос:

— Пожежник Роберт Бенкс із Філадельфії добився феноменального результату в конкурсі на тривалість сну. Без допомоги лікувальних препаратів він проспав сто сім годин!

— А тебе можуть обігнати, Малюк, — завважив Саттон. — На всякий пожежний випадок запишись у пожежники.

— Заткни пельку! — ліниво обірвав його Брайлі.

“…на початку тижня міністр оборони радився з начальниками штабів армії, авіації, флоту і морської піхоти. Обговорювалося питання про можливість блокади В’єтнаму”.

— Ц-це вже п-пахне п-порохом, — прокоментував Торлоу.

— П-порохом, — передражнив його Саттон. — Атомом не хочеш?

— Не каркай! — Брайлі заплющив очі, потягнувся всім тілом. — Ех, заснути б так років на двісті-триста! Прокинувся — скрізь спокій, порядок. Ніяких сутичок. Ніяких проблем. Живи собі на втіху.

Лайнувшись, Брайлі знов засунув під себе руку в пошуках інформації. На його обличчі з’явився вираз здивування. Він навіть трохи підвівся зі свого ліжка.

— Гей, ти, наміснику Кеннана на цьому світі! — звернувся він до Едварда. — Тобі страшенно щастить. Знову лист. Від неї. Ха-ха-ха! Одержуй!

Не встиг Едвард хоч щось збагнути, як Брайлі, звісившись з ліжка, тицьнув йому в руки поштовий конверт Едвард подивився на адресу.

“Армія Сполучених Штатів.

Томасу Ф. Кеннану…”

Знову лист від Джейн. Його руки мимовільно розпечатали конверт.

“Здрастуйте, добрий незнайомцю!

На жаль, я не знаю, як вас звуть. Та я чомусь упевнена, що цей лист так само потрапить до вас, як і мій минулий лист до Томмі. Прошу вибачити мені. Ви вчинили благородно, гуманно, а я… Вам, мабуть, неважко буде зрозуміти мій стан того дня. Я люблю Томмі. Люблю так, як ніколи більше не полюблю. І він мене любив. Ми з ним уже призначили день весілля. І в мене лишилося все, що так гнітить мене і що я збережу до останніх своїх днів. Обручки. Фата нареченої. І чудове кухонне господарство — я мріяла про сімейне життя. А зараз замість фати я наділа жалобу. В своєму горі я не змогла розпитати вас про Томмі. Мені зараз багато що незрозуміло. Точніше, я нічого не розумію: чому він, такий життєрадісний, такий мрійливий, раптом заподіяв собі смерть? Чому? Зараз Ви — єдина жива нитка, що пов’язує мене з ним, і до Вас’ єдине моє прохання: напишіть мені про нього. Чи напишете Ви мені лише кілька рядків, чи все, що знаєте про нього, — все одно я буду Вам безмежно вдячна. Але тільки напишіть, прошу! З нетерпінням жду Вашого листа. Вірю — Ви напишете!

З повагою

Д. Лоусон”.

“…життєрадісна, ексцентрична вдова, — горлав Брайлі, — сорока трьох років, ріст шість футів, міцної будови, шукає серйозного знайомства з веселим молодиком. Бажані високі брюнети, що люблять подорожувати”.

— Так це ж моя доля! — вигукнув, не відриваючись від карт, Ліндберг.

Зусебіч посипалися репліки:

— Збирай чемодан, Лінде!

— Та прихопи з собою пару “бляшанок”!

— Придадуться на кухні!

— Ха-ха! Яєчню смажити!

— Використай ядерну енергію в мирних цілях!

З динаміка гучномовного зв’язку, що висів над вхідними дверима, почулося дзвінке клацання і зловісне потріскування. В “Печері” одразу все стихло. Замовк програвач за перегородкою. Затихли бадьорі голоси. Зблідли обличчя. Застигли посмішки. Нерухомо завмерла в повітрі піднята рука з картою. Брайлі з відкритим ротом здивовано втупився в динамік. Губи його нервово посіпувались.

— Увага! Лейтенантові Макклорі негайно з’явитися на пункт управління для прийняття бойового чергування! Повторюю…

Метісон люто плюнув у напрямі динаміка. Брайлі віртуозно вилаявся. Голос Мефістофеля, який знов затягнув за перегородкою:

Сатана радіє там,

радіє там…

заглушив останні слова з динаміка і перші прокльони “трогів”.

На лівій руці Ньюмена червоніла пов’язка з написом “04” (оперативний черговий). Поруч з ним за столом сидів незадоволений Фрікер. Його повинен був замінити Едвард на посту помічника оперативного чергового.

— За запізнення даруй, Фрік. Зовсім забув про чергування. Година за мною.

— Я звик. Кеннан був таким самим розтелепою.

— Навряд чи таким. Порівняння явно не на користь Кеннана.

— До речі, ти мені зараз нагадуєш його не тільки цим.

— Чим же ще?

— Виглядом. Напередодні самогубства він мав точнісінько такий зацькований вигляд.

— Дається взнаки підземна екзотика. Незабаром акліматизуюся.

— Тільки не поріши себе раніше.

— Не турбуйся. Я ще встигну спокутувати перед тобою свою провину.

Едвард швидко продивився записи у вахтовому журналі, перевірив апаратуру, секретні документи і розписався в журналі прийому чергування. Фрікер, вручивши йому ключ від пульта, поплентався в “Печеру”. Через прочинені двері пункту управління було довго чути, як голосно відлунювали в тунелі його кроки.

Знову звична обстановка. Стерильна чистота, кондиціоноване повітря. Неонове світло, від якого обличчя Ньюмена скидається на обличчя утопленика. Пульти. Телефони. “Тривожний сейф”. Праворуч на черговій хвилі надокучливо потріскує приймач зв’язку. Едвард зрушив ручку настройки. Стрілка повільно попливла по шкалі. Париж, Монтевідео, Москва, Токіо…

Невеликий армійський приймач з написом на табличці: “Увага! Ворог підслуховує!” вмістив у себе величезний світ. Весь світ, охоплений тривогою. Ефір — розтривожений вулик. В дикій вакханалії звуків змішалися писк морзянки, шурхіт перешкод, сплески музики, схвильована мова — російська, англійська, французька… Свідомість вловлювала зміст зрозумілих будь-якою мовою слів: “напалм… президент… мітинг… В’єтнам… блокада…”

Із дзеркальної панелі пульта просто у вічі дивиться відображення. Едвард кивнув йому, але воно тільки гидливо скривилося. Воно було безбарвним, примарним, наче з того світу. Змарніле неголене обличчя, темні круги під очима, зім’ята форма. І знову знайомий голос, його, Едварда власний голос ятрить розпалений мозок:

“Отже, тепер над “і” всі крапки. Тепер тобі відома ціль. Ціль, заради якої ти служиш. Чудове, мирне місто приречене на загибель. Вона перебуває тут, ця загибель, на Лоурі, в боєголовці “Титана”. І ще в твоїх руках, Едварде. При нападі фашистів на цю країну їхні перші бомби впали на Київ. Люди підняли місто з руїн і попелу. Тобі судилося його знову зруйнувати”.

“Облиш. Хто я такий, щоб впливати на світову історію? І хто ти такий? Лейтенант Антимакклорі. Елементарна частинка. Нікчема. Шматок гарматного м’яса”.

“Помиляєшся. Я — твоя протилежність. Ти — смерть. Я — життя”.

В мозок знову вдирається голос із приймача:

“…сенатор Фулбрайт закликає уряд США припинити бомбардування Північного В’єтнаму”.

“…уряд Польської Народної Республіки заявив…”

“…я, домогосподарка, мати трьох дітей, протестую…”

“Я сенатор… — пробубонів в унісон із приймачем Антипод. — Я уряд… Я домогосподарка…”

“Хто ж ти такий врешті-решт? — вибухнув Едвард. — Ракетник чи домогосподарка? Чи Наполеон?”

“…екіпаж австралійського судна “Бунару” відмовився перевезти військовий вантаж у Південний В’єтнам”.

“Я екіпаж”, — уперто повторював Антипод.

Едвард вимкнув приймач. Йому стало не по собі, Що це? Різновид психозу?

Оглушливо задзеленчав черговий телефон. Ньюмен зняв трубку,

— Оперативний черговий “Вулкана” майор Ньюмен слухає… Так. Зв’язок у нормі. Очікується сильний вітер? Зрозуміло. Слухаюсь.

Ньюмен поклав трубку і записав повідомлення в оперативний журнал. Випадково він поставив пляму. Едвард звернув увагу, що почерк Ньюмена був схожий на почерк Кеннана. Такий же розгонистий, з характерним нахилом. Здавалося, що запис у журналі і розрахунки траєкторій польоту “Титана” були зроблені однією людиною!

— Послухайте, Ньюмен, — сказав Едвард, — а ви справді знаєте, на яку ціль запрограмовано “Титан”?

Пауза. Ньюмен продовжував писати в журналі.

— Навіщо вам так багато знати?

— Я серйозно. Мені треба докопатися до однієї істини.

— Ну й копайтеся собі на здоров’я. Тільки ради бога, не викопайте ще одного Хіггінса.

— Я копався. Хіггінса, правда, мені викопати не довелося, однак при розкопках я знайшов розрахунки траєкторії.

Ньюмен зблід. Перо авторучки затремтіло й зупинилося, не дописавши до кінця слово.

— Значить, ви…

— Так.

— Але як ви знайшли?

— Випадково. Під час перевірки обладнання. Певний, що цю папку бачив і Кеннан.

— Не знаю. Далебі, не знаю. Я не виймав її з тих пір, як закінчив розрахунки.

Ньюменові явно не сподобалося відкриття Едварда.

— Відтоді, як я знаю ціль, — сказав Едвард, — я не знаю спокою.

— Що ж вас так хвилює?

— Ціль. Це жахливо. І злочинно.

— Але це ж не ви її намітили.

— Ви просто не знаєте, що таке Київ. Чудове місто. Колиска російської цивілізації. Для мене зруйнувати Київ — значить зруйнувати цивілізацію, вбити сотні тисяч невинних.

— Не говоріть дурниць, Макклорі. Чудове місто, цивілізація, люди. Ви знали, куди йшли, і свідомо наділи форму “джі-ай”. Якщо ви хочете бути завжди ситим і вдягненим, якщо ви не проти гарантованого заробітку і гарної репутації на додаток, то не робіть мелодрами з історії з ціллю. Дивіться на життя простіше. Пошліть під три чорти сантименти. Плюньте на них тисячу і один раз. Адже армія вам дає усе необхідне — гроші, харчі тільки для того, щоб ви в потрібний момент повернули ключа у положення “пуск”. Решта вас не обходить… Ваша справа — виконувати накази.

— Ви говорите жахливі речі. Свої вбивства нацисти виправдовували так само: нам наказали, ми вбивали.

— Свята простота! Хто ж після Нюрнберга буде повторюватись: зводити крематорії, вішати на воротах “Кожному своє”, в поті чола свого перетворювати рід людський на абажури, мило, ковдри та інший ширвжиток, а лише потім у попіл. Погодьтеся, Макклорі, метод вельми примітивний. Це в наше атомне століття. Кустарництво, та й годі. Раціональніше перетворювати людей на попіл зразу. Невдовзі ви до всього звикнете. Вас не мучитимуть докори сумління. Найжахливше видаватиметься вам простим і буденним заняттям. Правильно вам сказав тоді Брайлі: незабаром ви станете таким самим “трогом”, як і всі. До того ж будь-який з них поверне ключа не задумуючись.

Едвард був збентежений позицією Ньюмена. Він мовчки ввімкнув телевізор візуального огляду шахти. На екрані з’явилося зображення головної частини ракети. Едвард покрутив на панелі ручку управління рухом телекамери по вертикалі шахти. “Титан” проповз по екрану від боєголовки до двигунів.

— Ось вона, ракета “Титан”, яку ви мені так художньо розписували, — сказав він Ньюмену. — Спочатку вона була для мене просто осердям колосальної потенційної енергії. Якоюсь неживою, гігантською конструкцією, ущерть напханою електронікою. Тепер я дивлюся на це по-іншому. В цій махині злилися докупи метал, політика, страх, цивілізація, смерть, електроніка, праця, життя. Навіть сотні тисяч життів.

— А може, й справді — життя? — докинув Ньюмен. — Хіба справа тільки в Києві? Чому ви не думаєте про інші цілі? Ви виявляєте співчуття до однієї конкретної людини, до двох, до мільйона. Але одного чудового дня сумлінно повернете ключ і знищите чотири мільярди. Адже якщо “Титан” вразить Київ, почнеться ланцюгова реакція світової катастрофи.

Едвард мимоволі перевів погляд на стіну, де висіла політична Карта світу, різнокольорова, як абстрактна картина. Вона була незвичайна, ця карта. В центрі — Північний полюс. Навколо нього — концентричні кола паралелей. Вид на земну кулю згори. Карта світу нагадувала мішень. Земна куля стала мішенню.

— Так, я пам’ятаю, — задумливо сказав він. — “Титан” — ракета класу “Земля — Земля”. Вона спочиває в шахті, як гігантський меч, вкладений у піхви. Ядерний дамоклів меч, що висить над світом.

Едвард подивився в очі Ньюмену.

— Тоді навіщо ви розрахували ціль? Навіщо ви проробили цю пекельну роботу, коли ціль — Земля?

Ньюмен опустив голову, його пальці, що нерухомо лежали на столі, нервово забарабанили по склу. На вилицях напнулися жовна.

Він пильно поглянув у вічі Едварду.

— Гаразд, — рішуче промовив він. — Я розповім вам. До Лоурі я літав штурманом на бомбардувальнику. Маршрут звичайний: авіаносець “Індепенденс” — В’єтнам. Я бачив наслідки своїх польотів. Аерофотознімки зруйнованих “стратегічних об’єктів”. Буддійські храми. Греблі. Школи. Дитячі садки. Все заради досягнення миру. Все в ім’я гуманізму. Розумієте?

— Хто ж вас змушував обирати такі цілі?

— А нам і не давали певних цілей. Бомбардування по площах. Наказ був гранично простий: такий-то квадрат, знищити все живе. Ракети, напалм, бомби. Район позначався: “Зона випаленої землі”. Знову ж таки все задля благополуччя в’єтнамців.

— І ось одного разу роль небесного благодійника вам набридла і ви вирішили змінити клімат…

— Ні. Вам це важко буде зрозуміти, Макклорі. Кадровий військовий, ветеран війни раптом відмовився воювати і відіслав президентові всі свої нагороди.

— Справді дивно… До чого тут ваші нагороди?

— Мене двічі нагородили одним і тим самим орденом. Одного разу за ліквідацію важливого фашистського аеродрому, вдруге — за те, що я перетворив на попіл велике в’єтнамське село. Цей клятий останній орден змусив мене замислитися. Вийшло так, що коли я раніше бився проти Гітлера, то на схилі віку мені довелося відстбювати режим одного з його південнов’єтнамських шанувальників. Я відмовився воювати у В’єтнамі. Мені здавалося тоді, що я воюю проти самого себе. Відтоді мене цікавлять цілі, які для нас обирають.

— Вас же могли судити.

— Так, могли. Їх утримали мої заслуги перед Штатами. Обійшлося тим, що заслали аж сюди. А ви що, злякалися б?

— Мене не обтяжують заслуги перед Штатами. Крім того, в політиці я — пас.

— Ясно. Земна кулька, зупинись, я хочу зійти.

— Ні. Просто політика — справа політиків. Причому справа темна, і, відверто кажучи, я не розумію цієї в’єтнамської війни. Та й яке, власне, відношення маю я до В’єтнаму?

— Як яке? Приміром, ви могли б туди завербуватися. Там непогано платять. Набагато більше, ніж тут.

— Дякую. На бійні я вже працював. Там, між іншим, теж непогано платили.

— Значить, поле діяльності в джунглях для вас не підходить? Ну, а якщо, припустимо, через В’єтнам розпочнеться світова війна. Що тоді? Ви, ясна річ, теж будете осторонь?

— Мені здається, перш ніж випаруватися, я ще встигну пожити.

— Ви так спокійно сказали; випаруватися. Б’юся об заклад — ви жодного разу не бачили ядерного вибуху.

— Бачив.

— Де ж?

— У кінохроніці. Вибух “Бейкер” у лагуні атола Бікіні.

— Це не те. Зовсім не те. Ваш співбесідник бачив цей вибух на власні очі. Страхіття! Тисячі сонць! Мільйони градусів. Мільярди атмосфер! На багато миль навколо все вирує, все обертається на пару, на попіл, на ніщо. В голову приходять думки про страшний суд, про кари небесні. Ви б там змогли переконатися наочно, що коли бог створив світ за тиждень, то ми можемо обернути його творіння на порох за один день. І хтозна, може, він уже почався сьогодні, цей день? А мені зовсім не хочеться повторювати долю Ізерлі…

Несподівано пролунав різкий вібруючий гудок. На панелі зв’язку зі штабом стратегічного авіаційного командування тривожно заблимало червоне світлове табло “Виклик”. На екрані телевізора зв’язку з’явилося зображення чергового генерала. Поки Ньюмен настроював телевізор, генерал по-риб’ячому беззвучно ворушив губами і збуджено тіпався, мов на електричному стільці.

— “Вулкан”! “Вулкан”! — нарешті прохрипів позивний Лоурі. Ньюмен узяв мікрофон.

— Оперативний черговий “Вулкана” слухає.

— Якого біса ви зійшли з чергової радіохвилі на приймачі зв’язку?! — загорлав генерал. — Бойова тривога! Бой-о-ва тривога! Ви мене розумієте — бойова!!! Я — “Аполлон”. Прийом.

— Я — “Вулкан”. Вас зрозумів. Бойова тривога.

Екран згас. Закусивши верхню губу, Ньюмен кілька секунд нерухомо стояв перед темним екраном. Квапливо заклацав телетайп. З букводрукуючого каналу вискочила і зазміїлася вузька друкована стрічка із закодованим наказом. Ньюмен відкрив “тривожний сейф” і витяг звідти пакет великого формату, перекреслений по діагоналі жирною червоною лінією. Пакет був скріплений п’ятьма сургучними печатками і перев’язаний тонкою мотузкою. Ньюмен порівняв зміст наказу в пакеті з шифровкою, одержаною з телетайпа. Обличчя його стало сірим.

— Сигнал “Ініціатива”, — глухо промовив Ньюмен. — Бойова готовність номер один. Це — війна.

Бойова тривога!

На екранах телевізорів замерехтіли зображення ракет, на індикаторних панелях пультів заблимали різнобарвні контрольні лампи і сигнальні транспаранти. В пунктах управління зарокотів підсилений мікрофоном голос Хіггінса, що віддавав перші бойові команди:

— Оголошується готовність номер один! Подати живлення на борт ракет!

— Перевірити готовність двигунів!

— Перевірити боєголовки!

Едвард автоматично набрав на пульті потрібну схему.

— Відкрити плити над шахтами!

Несподівано пролунав короткий сигнал сирени. На його пульті й на пульті Ньюмена яскраво заблимали червоні транспаранти — сигнал несправності.

— Що сталося? — гримнув голос Хіггінса: кожна несправність, що виникала на будь-якій шахті Лоурі при передстартових перевірках, одразу ж відбивалася на центральному пульті в штабі бази.

— Несправність в енергосистемі шахти, пане генерал! — доповів Ньюмен.

Обличчя генерала на чорно-білому екрані телевізора зв’язку потемнішало.

— Послати в шахту аварійну групу! — загорлав він. — Несправність усунути негайно!

В блокгауз пункту управління за сигналом були негайно викликані всі офіцери шахти “3”. У шахту Ньюмен послав Макклорі і Картленда.

Невдовзі вони з’явилися на екрані телевізора. Макклорі став перевіряти кабелі, а Картленд відкрив електричний щит. Судячи з того, як він раз у раз енергійно трусив головою, було зрозуміло, що він докладає зусиль, аби протверезіти. Раптом на екрані телевізора щось яскраво спалахнуло. В усі боки від електрощита посипались іскри. Трусячи обпеченою рукою, Картленд відскочив убік… і несподівано закляк на місці. Очі його неприродно розширилися. Здавалось, вони ось-ось вилізуть з орбіт.

В пункті управління тієї ж миті погасло світло, одночасно спалахнули плафони аварійного освітлення і голосно зацокотів секундомір пуску ракети. Всі “троги” здригнулися, немов по них пропустили електричний струм.

— У шахті ввімкнулася автономна система запуску ракети! — доповів у мікрофон Ньюмен. — Набираю схему аварійного блокування запуску.

Він увімкнув кілька тумблерів. Знов спалахнув червоний транспарант. Одночасно пролунав аварійний гудок сирени.

— Команда в шахту не проходить, — доповів Ньюмен. — Розпочався пусковий відлік часу. За дві хвилини ракета злетить.

Розмірене цокання у зловісній тиші сповнювало жахом. Секунда, ще секунда… Час спливав нестерпно повільно. Хвилювання зростало. Паралізовані моторошним очікуванням катастрофи, офіцери з’юрмилися перед телевізором. Затамувавши подих, люди мовчки чекали фатального кінця.

— Вона не злетить-шахта закрита плитою.

— Якщо ракета вріжеться в плиту, то всім нам капець.

Брайлі промовив ці слова ледь чутно, але їх вловили всі. І, немов збагнувши їх страшний смисл, Брайлі схопив мікрофон і заволав на весь голос:

— Картленд! Чого ж ти ждеш?! Відкрий плиту! Нехай вона летить!

Картленд панічно метнувся до одного з вентилів на трубопроводі й гарячково став відкривати його. Почулося сичання стисненого повітря…

Плита над шахтою зсунулась, і Едвард побачив блакитний круг з рожевими хмарами — Землю.

У центрі круга на самому вістрі ракети він побачив невеличке кружальце, заштриховане червоною тушшю.

Перед очима в нього з’явилася площа міста з яскравими квітами, усміхненими обличчями людей…

Секунда, і на місці площі — руїни, обвуглені дерева, глибокі тріщини в асфальті. Людей немає. Від них лишилися тільки чорні тіні на асфальті й стінах напівзруйнованих будинків.

Ще секунда… На місці круга інше місто, третє, четверте… Знайомі силуети Ейфелевої вежі, Вестмінстера, Капітолія, Акрополя, єгипетських пірамід…

Руїни. Руїни…

Місто.

Руїни…

…Клубочиться гриб атомного вибуху — яскраві, контрастні чорно-білі тіні. Люди падають від вибухової хвилі, затуляючись руками від сліпучого світла.

…Усміхнені люди. Дружні потиски рук.

…Люди в касках, у страшних протирадіаційних костюмах-масках на фоні руїн і пожеж.

…Обличчя Анни. Музика.

…Темрява. Тиша.

…Чорне небо. Тиша.

Едвард рішуче відіпхнув Картленда і закрив вентиль. Сичання повітря, плита над шахтою повільно наповзає на блакитний круг. Картленд спробував перешкодити Едварду, але той ударом кулака збив його на долівку.

Напружену тишу пункту управління несподівано порушив гидкий металевий скрегіт. Хтось відчинив двері, які вищали на шарнірах, мов сирена. Всі здригнулися.

До пункту управління вбіг захеканий Картленд. Чорне від кіптяви обличчя, розкуйовджене волосся, в очах — смертельний жах.

— Мені шкода вас, леді і джентльмени! — прохрипів він, притулившись до двірного отвору. — Зараз ви всі розлетитесь на молекули! Зараз вона… — Картленд показав чорною обпеченою рукою вгору і раптом, схлипнувши, вибухнув безумним реготом, який луною покотився по тонелю.

Секундомір пуску ракети незворушно продовжував передстартовий відлік часу.

Едвард дивився вгору. Кругла плита повільно наповзала на блакитний круг і поступово закривала його: видовище, схоже на затемнення сонця.

Через кілька днів на сторінках світової преси з’явилася замітка такого змісту: “За повідомленнями американських інформаційних агентств, у південно-східній частині США стався потужний підземний поштовх. На думку спеціалістів, поштовх є наслідком вулканічної і тектонічної діяльності, характерної для цього району земної кулі”.