Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

Андрій Дмитрук ДИВО НА ЛОТОСІ[1] Дозвільні роздуми туриста

Передчуття почались іще в Москві, під час інструктажу в Спілці кінематографістів, де було зібрано групу з тридцяти двох чоловік — тих, хто мав намір їхати в “спецтурподорожування” країнами Південної Азії. (Спеціалізований туризм від нашої творчої спілки повинен включати й ознайомлення із зарубіжною кіноіндустрією — проте в одних країнах це робиться, а в інших, хвалити Бога, ні.) Інструктаж був довгий і нудний, з нього мені запам’яталися три головні пункти: не купувати напоїв та наїдків у вуличних рознощиків, не тягти зразу багато страв зі “шведського столу” — краще підійти до нього зайвий раз, дбати про моральне обличчя радянського громадянина… А втім, я не так слухав, як розглядав своїх майбутніх супутників по мандрівці на край світу. Москва, Ленінград, Грузія, Вірменія, Прибалтика; киян двоє — я і композитор, який пише музику для кіно (імен я тут називати не буду). Одразу видалось мені (ось і передчуття!), що з декотрими членами групи, особливо москвичами, будуть ускладнення. Така вже довкруг цих людей стояла аура… точніше, відсутність її, як довкруг ожилих мерців — зомбі: морально спустошені, нервово виснажені, цинічні, злостиві створіння. Власне, я давно вже, на зразок одного з героїв Селінджера, розподілив усіх людей, що оточують мене, на живих та зомбі. Селінджер мав рацію. Зомбі може мати гарний вигляд, усміхатися, вести справи, віддаватись плотським любощам — усередині в нього чорно й порожньо, як у будинку, Що вигорів.

Керівник групи здавався живим: такий собі бонвіван під шістдесят, випещений добродушний режисер посередніх здібностей. Я зрозумів, що з ним можна буде зварити кашу — і теж не помилився…

Наступного дня, а точніше вже вночі, ми завантажились у черево аеробуса Іл-88. Либонь, я назвав би його аеротеплоходом — неначе концертний зал. Перш ніж сідати, в барі, де можна було витратити останні радянські карбованці, я прийняв добрячу дозу коньяку, — і все ж ніч у позітрі перебув погано, так і не заснув як слід…

Світанок на борту літака перетворився на справжнє, не вигадане диво. Я побачив зверху гори Північної Індії. Спочатку крізь густу синяву проступали білі хребти, далі їхні схили почали набувати теплих кольорів, а по вершинах ніби хтось пензлем пройшовся, залишаючи жовтогарячі мазки.

Коли Іл-86 завершував коло над безкраїм, пласким Делі, я думав про те, що десь у цих краях лежить рівнина Курукшетра, де відбулися головні бойовища героїв епосу “Махабхарата”. Та уявити її не вдавалось… Око відзначило над вулицями дивну витягнуту вгору світлу споруду. Палац спорту, чи що?..

В аеропорт ми дісталися в суботу, третього грудня 1988 року. Стояла гарна тепла погода, наче у вересні — градусів шістнадцять. Просто не вірилось, що в Москві пронизливий холод.

Перше враження було віщим, воно визначило весь перебіг подальших подій. Представник туристської фірми Ті-сі-ай, який зустрічав нас, почепив нам на шиї традиційні гірлянди квітів. Я багато разів спостерігав цей чудовий звичай по телебаченню, але не сподівався, що гостеві підносять зрізані й нанизані на волосінь голівки чорнобривців, дуже схожих на наші, українські! Майнула крамольна думка: деякі науковці вважають, що арії, предки нинішніх індійців, мали прабатьківщину в південнім Подніпров’ї — чи не звідти бозна-коли занесені в Індостан ці скромні квіти?..

Сама ж столиця великої держави справляла враження просте і сильне: ми потрапили в неосяжно величезний циганський табір! Недарма багато хто з антропологів та етнографів переконані в тому, що цигани за походженням з Індії, звідки їхніх предків, мандрівних танцюристів та скоморохів, якийсь владар вигнав геть півтори тисячі років тому… Хоч би де з’явилась біла людина, її вмить оточують галасливі, настирливі, як ґедзі, цілком циганської подоби гендлярі, у віці від патріаршого до дитячого, і тицяють під ніс різноманітний дріб’язок— сумнівні коштовності, віяла з павиного пір’я, альбомчики з наївною порнографією “храму кохання” в Кхаджурахо… Найбільш ходове слово — “чейндж”, обмін. А найбільш ходова обмінна “валюта” у гендлі з радянськими туристами — це наше мило (“Мило! мило!” — вигукують циганчата ще здаля), дешеві парфуми й одеколони, сигарети та спиртні напої. Особливо високо цінується шампанське. За дві-три пляшки можна виміняти шкіряне пальто. Ходили чутки, що шампанське для місцевих умільців дорожче за все інше, бо з товстого зеленого скла виходять найкращі “циганські” смарагди, які нам частенько й збуваються. І досі не знаю, чи правда це. А втім, про коштовне каміння Індії слід говорити окремо.

Ювелірні крамниці, котрі тут є в кожному готелі, нагадують казки “Тисячі й однієї ночі”. Зазвичай десь у кутку сидить поважний сивобородий купець, як сидів його пращур за часів Чандрагупти. Покупця обслуговують молоді, привітні продавці, часто сини хазяїна. Старий втручається лише тоді, коли виникає якесь непорозуміння, — втручається чемно, але твердо… Під склом вітрини в квадратних гніздах навалом лежать сапфіри, рубіни, діаманти, перли… Уподобаний тобою камінь підхоплять щипчиками, покладуть на найточніші терези, урівноважать крихітними важками. Він твій! І заплатиш ти за нього вдесятеро, у сто разів менше, ніж заплатив би у будь-якій країні світу. Голконда, одвічний подих східних легенд… Циганчата крутять у повітрі низки намист із гранату, сердоліку, агату, тигрового ока. Все це взагалі дешевина, можна сторгуватись за пачку “Космосу”. Але остерігайсь підробки!

У Делі нас оселили в старому розкішному готелі англійської побудови “Ашок”: архітектура стилізована під палац махараджі, біля входу — швейцар, височезний красень з вусами, в чалмі й мундирі з позументом; він нічого не робить, лише вклоняється тим, хто входить, рукою в білій рукавичці вказує місце водіям та ласкаво дозволяє туристам сфотографуватися поряд із ним на пам’ять. Тягають валізи та прислугозуються скромні “бої”… Номери розкішні: цінні породи дерева, мармуровий умивальник, але вода подається з перебоями; гарна мідна ручка на вікні, коли я вхопився за неї, відвалилась.

Чимось щемливо рідним війнуло і від бундючного швейцара, і від спадщини колонізаторів, яку індійці неспроможні утримувати як належить. Показуха разом з нехлюйством та втратою навичок чесної праці… Звідки це тут?

Делі, як я збагнув з автобусних екскурсій, менш за все індуське місто, скоріш середньоазіатське, на зразок якого-небудь узбецького Чирчика, що надзвичайно розрісся. Саме провінційне східне містечко, — не Ташкент, не Ашхабад! — що якимсь незбагненним чином вміщає в собі вісім мільйонів чоловік. Поганенькі одно-двоповерхові будинки з дувалами, занедбані вулиці, де ходять до вітру під паркан, незграбно намальовані вивіски та реклами, мішанина передвиборних написів (часто трапляється серп і молот), рипучі муніципальні автобуси, непоказні автомобілі — здебільшого куці англо-індійські “амбасадори”… Багато жовто-чорних таксі з лічильником іззовні; моторикши — невигадливий бідняцький винахід — припасована до мотоцикла кабіна на три-чотири пасажири. Є, звичайно, й небосяги, та вони не утворюють компактного, сучасного ядра. Парадний лише урядовий центр: широчезний Раджпатх, Князівський шлях із сорокаметровою аркою “Брами Індії”, що веде до похмурого і величного президентського палацу (будували, звісно, англійці для свого віце-короля). І повсюди — тільки-но вийди з автобуса — налітає орда гендлярів непотрібними сувенірами, дітей-жебраків, тягнуться старці з усохлими руками чи ногами, прокажені…

Жебраки отруїли моє перебування в Індії, їх страшенно багато, вони нестерпно трагічні. Величезна кількість калік пояснюється одвічною, в багатьох поколіннях, нестачею харчового білка. Щоб не роздавати рупії, яких і без того мізерна кількість, ми крали в ресторані “Ашока” пакетики з цукром для чаю й тицяли їх матерям із немовлятами — хоча б декотрим… Один із членів нашої групи, відомий поет-пісняр, старий потворний зомбі, котрий то напоказ читав Біблію, то розводився про природний добір — вимирання “зайвих” людей і народів, в’їдливо сказав: “Одразу видно більшовиків — у чужій країні займаються перерозподілом благ!..” Але я не міг інакше. Тим паче що серед жебрачок, які тягли на руках і за собою по троє й більше дітей, то тут, то там несподівано зблисне обличчя міфічної арійської краси, витончене й довершене; промайне гнучка бездоганна постать апсари… Місцеві кінозірки, у товаристві яких на вечірці в Мадрасі я нажлуктився джину, і нігтя їхнього не варті — гладкі, під шаром косметики, пообвішувані золотом тітки.

Так, убозтво там дивним чином переплітається з красою й чарівністю.

Вражав рослинний та тваринний світ. Пальми усіх видів, опахала бананів, смоківниці; кущі, обсипані білими або червоними квітками з духмяними пахощами, про назву яких я так і не довідався. Газонами бігали гарненькі смугасті бурундучки, походжали довгі, наче такси, сірі мангусти. В кронах дерев вовтузились строкаті папуги, вище — поважно сиділи страховидла-грифи. У парках колишніх шахських палаців гнались за нами бридкі, нахабні мавпи, вимагаючи якогось датку, — гід не радив їх дражнити. Буйволи, кози, горбаті корови блукали повсюди, як нічийні пси, скубали траву перед президентським палацом; кажуть, якщо корова зайде до храму й з’їсть приношення на вівтарі, жрець буде тільки задоволений увагою священної тварини… Слонів я бачив нечасто, їхнє утримання коштує дорого. Один неквапно прямував центром Делі, й у хвіст йому прилаштувалась колона машин… Інший красувався в саду біля придорожнього ресторану, з фарбованими бивнями і в попоні: хазяїн за гроші дозволяв туристам сфотографуватися на ньому. Мають підробіток індійці й за рахунок приручених мавп: мавпа-дівчинка в сарі танцює, мавпа-хлопчик б’є в барабан. Заклиначі сопілочками викликають із горщика кобр; інші ж носять на шиї лінивих двометрових пітонів і намотують сонну змію на туриста, аби той зміг постати на фото в геройському вигляді.

Найцікавіші ж за все, звичайно, люди. Шахрайство гендлярів сувенірами та настирливість жебраків зовсім не вичерпують індійського характеру (наскільки я зумів осягнути його під час нетривалого подорожування). Насамперед це люди веселі. Усі, в тому числі бідняки й каліки, з будь-якого приводу осяваються чудовою білозубою усмішкою. Вони довірливі, щирі, а коли й хитрують, то хитрість ця, можна сказати, дитяча… Довідавшись, з якої ми країни, багато хто з них, прагнучи зробити нам приємність, піднімав великий палець і говорив: “О, Горбачов із є грейт мен!..” У Бомбеї мене обдурив брунатний хлопчик років тринадцяти, красунчик, який промишляв наборами листівок. Наступного дня я випадково зустрів його, насварив пальцем і сказав, що він добрячий шахрай. Від щастя обличчя в хлопчини освітила усмішка; зав’язалась “розмова”, здебільшого за допомогою жестів. Коли наш автобус вирушав із Бомбея, хлопчина біг за ним, мало не плачучи, і махав мені, наче рідному…

Здається, я досить швидко збагнув, чому в більшості індійців притлумлений потяг до праці. Можливо, мені, радянській людині, легше було осягнути цей феномен, аніж бельгійцеві чи швейцарцю… Дорогою нам траплялись заводи: кожен із них був обліплений “Шанхаєм” із наметів, хижок, халабуд; у цих неймовірних житлах-“мурашниках” спали, їли, сушили на паливо коров’ячі кізяки, клопоталися біля голих дітей обідрані люди… Робітники! Республіка не може створити нормальний рівень життя для восьмисот мільйонів своїх громадян, хоча, бачить Бог, прагне того. Ухвалені соціальні програми, триває “зелена революція” — різке збільшення врожайності колосових, але…

Звичайно, слабкість господарства величезної країни можна пояснити вродженою лінькуватістю безтурботних фаталістів-індійців. За такого райського клімату (коли в Делі грудень обернувся сонячним вереснем, то на широті Мадраса стояв спекотний липень) тут можна вдовольнятися чашкою для подаяння та шматком тканини: вдень ти обертаєш її навколо стегон, вночі вгортаєшся в неї і спиш просто на вулиці (багато таких “коконів” лежить під ногами перехожих).

Проте інша причина феномена все ж, вочевидь, важливіша й значно трагічніша, вона зайвий раз засвідчує схожість між нашими країнами; “містичну” близькість слов’янського та індійського світів, що надихала і Миколу Реріха, й Івана Єфремова…

У столиці ми півдня гуляли знаменитим Червоним фортом, колишньою резиденцією Великих Моголів (правителів, чия династія вийшла, до речі, з Узбекистану). Всередині — жахливе запустіння: в палацах шахів виколупані зі стін самоцвіти, стелі з дивовижними візерунками та помережані грати закіптюжені, фонтани порожні, газони випалені сонцем… Животіють лише лавки, що торгують виробами промислів. І тут, як у готелі “Ашок”, тільки в значно більших масштабах, усе свідчить про безсилля нащадків зберегти красу й славу минулого. Лише зовнішні стіни форту, насправді з червоного каменю, мають вигляд непорушної, непідлеглої часу твердині. Голова йде обертом, коли дивишся знизу вгору на шпилі, бійниці, велетенські похмурі вежі… “На що ж схожий Червоний форт, болісно схожий?..” — думав я, блукаючи його дворищем… І враз сяйнуло. На московський Кремль! Кольором, розмірами, архітектурним стилем, навіть часом побудови…

Фортеця в Агрі видається ще величнішою. У товщі надмірних, що тиснуть, як лихий сон, бастіонів з багряного піщаника приховані мармурові ажурні покої, навіси, молитовні; витончена восьмикутна альтанка, з якої старий шах Джахан, ув’язнений власним сином, дивився крізь вигин річки Джамни на мавзолей коханої дружини Мумтаз — Тадж-Махал… Безглузда міць, дивовижне марнування людських сил і життя…

На обпаленому, безводному плоскогір’ї — найвеличніший та найзлочинніший пам’ятник шахському самовладдю, мертве місто Фатіхпур-Сікрі. Великий Акбар звелів створити тут, у кам’яній пустелі, нову столицю, індійський Санкт-Петербург. І ось, знову ж таки на людських кістках, були споруджені величезні стіни з з тридцятиметровою брамою, сотні веж та вежок з ювелірним різьбленням на камені, басейни, гарем на п’ять тисяч наложниць, біломармурова мечеть-усипальня пророка Селима з перламутровою гробницею. Але пішла вода з гірського озера, і Фатіхпур-Сікрі вмер…

Так ось що споконвічно споріднювало Індію та Русь; ось що знаменували арійські чорнобривці в аеропорту! Багатонаціональне місиво на величезному просторі; ідеологія великої імперії, що неминуче породжувала необхідність у підкоренні земель, в міцній владі над ними; рабство мільйонів, яке перетворило працю на пекельну повинність, а отже, відбило бажання до праці; зубожіння народу й “божественні” примхи царів, архітектурні фантазії, котрі вщент знекровили країну.

В Індії багатовікове рабство та масове зубожіння спричинили загальне прагнення до того, щоб піти з реальності.

…Неподалік від найцивілізованішого із побачених мною індійських міст, найбільш “англійського” Бомбея, в брудній затоці, де на якомусь острівці бовванів бетонний ковпак атомної електростанції, побудованої — о радість! — за допомогою Радянського Союзу, лежить острів Елефанта. Так назвали його конкістадори-португальці через схожість із сплячим слоном. Мангрові зарості на мілководді, блискуче віялове листя на схилах — просто диво-острів із легенд про Синдбада-мореплавця. (“Синдбад” — означає приблизно “той, що плавав до Індії”). Височезні сходи ведуть на вершину гори, по боках — лотки з дешевими дрібничками для нас і сандаловими шедеврами для багатих західних туристів; тут же виставлені одержані шляхом “чейндж” флакони “Шипру”, “Тройного”, пачки “Столичних” та “Експресу”… І сміх і гріх!

А над усім цим, — неймовірне, приголомшливе… Печерний храм шіваїтів (6–7 століття). В нас у цей час анти воювали з аварами, а тут вправні майстри вирізьблювали в суцільній червоно-брунатній скелі сцени із життя Шіви, величезні, значно більші за зріст людини рельєфи і статуї.

Вражає гігантська триголова скульптура “Махешмурти Шіва”: по інших португальські варвари стріляли з гармат, а ця лишилась неушкодженою. Мене ж вона вразила подвійно, бо, стоячи перед нею, я, здається, осягнув таємницю індуїстського світовідчуття. Вусата чоловіча голова ліворуч символізує діяльне начало. Для Шіви діяти — означає руйнувати старі світи, тому в цьому обличчі є щось зловісне. Центральний лик цілковито спокійний, опущені важкі повіки. Це — самоспоглядання. І, врешті, голова праворуч втілює в собі насолоду, повне вдоволення. Воно набуте після буревію руйнівних пристрастей, після глибинного занурення в себе. Мета, якої прагнуть і люди, і боги… Отож, права іпостась — жіноча. Жінка, напівзаплющивши очі, вдихає пахощі квітки лотоса. Що ж, зазнаючи насолоди так повно, не дивина втратити збуджуюче чоловіче начало…

Лотос, подумав я. Ось у чому сіль! Лотофаги Гомера, які жили в безмежному солодкому забутті від медяних плодів лотоса, частують своєю підступною стравою супутників Одіссея, і ті забувають батьківщину, близьких… Чи не до Індії занесло корабель хитромудрого царя Ітаки? У справжньому, не казковому лотосі немає наркотичних речовин. А втім, його паростки бувають отруйні, і хтозна як могли використовувати цю отруту стародавні чаклуни. Зрештою, із пупка деміурга Вішну виростає космічний лотос, на котрому поважно сидить “лотосонароджений” Брахма, а кожна пелюстка дає початок річкам, горам, материкам…

І тут, у храмі Елефанти, вже на іншій стіні я побачив рельєф: “Йогишвара Шіва”, йог — верховне божество, спочиває в позі лотоса на оній же квітці, а навкруги клубочаться боги, генії, апсари… Міріади світів, безліч чудових створінь, що виростають із тіла під час медитації, — чи не дивовижні марення наркомана під дією ЛСД? Йога, через ступені управління власним тілом та обміном речовин, дарує автономію, відмежованість від навколишнього середовища — в ім’я чого? Наступний крок — самовільно збуджувальні галюцинації. Мальовничі видіння, котрі у нас багато хто насправді має за “перехід у витончені світи”. Бідняк стає багатшим і щасливішим за раджу, його оточує несказанна розкіш, пестять небесні діви…

Тільки в країні кричущого убозтва та закарбованого в генах білкового голоду могли виникнути і заборона на вживання м’яса, і священство голих аскетів-садху, і — головне! — культура свідомого самозанурення в ейфорію. Іранці були простіші і користувались рослинним наркотиком — сомою. Тут — перетворення власного мозку на машину для виготовлення феєрій. До речі, він здатен продукувати речовини, схожі за своїм складом на морфій. Йога цей процес “індустріально опанувала”…

Ні, певно, не в хімії лотоса справа. Це лише гарний та ніжний символ світу ілюзій. А отже, — коли припустити, що Одіссей плавав до Індії, — тверезі елліни спрощено витлумачили оповідь мандрівника про теплу країну забуття…

…В бідній селянській Русі, в келіях схимників старці на власні очі бачили квітучий вертоград Господній. Вони також були дітьми й онуками мужиків-страдників — православні святителі!..

Сучасні індійці, навіть вельми далекі від йоги, цілком успадкували культуру ейфорії. Вона розчинена в національному кінематографі. Чотирнадцять кіностудій у самому лише Мадрасі! А загалом у країні випускається щорічно сімсот (!) ігрових кінострічок — з гарними відгодованими акторками, з величезною кількістю квітів та пишних інтер’єрів, з піснями й танцями, щасливим коханням та повчальною індуїстською мораллю. Відхилення від стандарту трапляється нечасто. Робітник-поденник, вуличний “комерсант”, безпритульний жебрак — усі вони довго складають дрібні монети, аби одного дня зайняти місце перед величезним кольоровим екраном і безоглядно зануритись у той світ, лагідний і щедрий. Міста виповнені яскравою, позбавленою смаку кінорекламою, величезними фанерними постатями красунь, похмурих лиходіїв та героїв з ножем або автоматом у могутній руці…

Та поряд із злиденною реальністю і масовою втечею у небуття постійно відчувається в народі високе життя духу. Очистившись стражданням, Індія осягла найвищі істини.

…Як не крути, а закарбовані в камінні примхи володарів, помножені на геній зодчих та героїзм будівельників, захоплюють. Діалектика, вільний розкид крайностей: з одного боку, дистрофія, живі скелети дітей, а з другого — єгипетські піраміди, Зимовий палац і Тадж-Махал. Демократія нібито менше залишила світових шедеврів. Хіба що Парфенон… та й то демократія рабовласницька! Невже завжди будуть поряд, як світло й тінь, краса і мучеництво?..

Скільки всього поєдналось у гробниці Мумтаз! І вірне, гідне пера найкращих поетів, насправді велике кохання шаха Джахана, котрий десятки років оплакував дружину після її смерті. І смертельний надрив двадцяти тисяч рабів, що двадцять два роки зводили мавзолей. І дивовижне осяяння архітекторів, які спланували й оздобили цю, я гадаю, найпрекраснішу на Землі споруду.

Тадж-Махал постає перед очима увесь зразу, над дзеркалом каналу, в облямуванні тінистих алей з квітучими деревами, бурундучками й папугами. (Для доглядання за головною туристською принадою кошти все-таки знаходять). Він білий — навіть не сніжно, а зоряно — і навряд щоб завдяки піскоструминним апаратам, — але якось зсередини. Пропорційність мавзолею феноменальна, велич та витонченість надзвичайні. Праворуч та ліворуч задля симетрії-дві споруди, мечеть та караван-сарай. Самі по собі вони, може, й гарні, але поряд з ним просто незграбні. Всередині — тонка мармурова в’язь, на стінах квіти з пелюстками із самоцвітів. Дві візерунчасті гробниці, шаха і Мумтаз, на які кладуть букети та сиплять гроші. А втім, це несправжні саркофаги. Справжні, точнісінько такі ж, — унизу, в крипті. Набридло в усіх “святих” місцях Індії скидати взуття, але тут це було доречно… За мавзолеєм — гнила річка Джамна, на піску пес шматує стерво, чекають своєї черги грифи й гайвороння. Кублення нікчемних смертних істот поблизу чудового велетня викликає дивні почуття. Часи людей, подібних до богів у добрі й злі, минули без вороття. Ми самі, пси, грифи схожі на морських тварей, що в’ються навколо руїн Атлантиди. Такі почуття викликає у мене, скажімо, Петергоф…

Я, боронь Боже, зовсім не хочу сказати, що індійці, звільнившись од тиранії, втратили одухотвореність. Вочевидь, творчий геній народу діяв не завдяки, а всупереч пресу влади… Іспит витримано, риси нації сформовані. Є підстави вважати, що циганський табір — усього лише “майя”, зовнішня мальовнича оболонка істинної сутності.

Недарма ж Захід усе помітніше тяжіє до індійських релігійно-філософських доктрин, пластики, музики. І це вже не данина моді, не екстаз юродивих довкруг “чудес йогів”. У Нью-Делі я бачив храм бахаї — порівняно нової екуменічної релігії, близькій по духу кожній неупереджено мислячій людині: вона вчить, що є лише один Бог, творець і владика Всесвіту, шанований під багатьма іменами. Бахаїзм поширюється в багатьох країнах світу: нещодавно група його послідовників із США співала свої гімни й роздавала літературу в Києві — ну, а я іще в грудні 1988-го милувався головним храмом бахаїстів планети. Це білосніжна споруда у формі напіврозтуленого лотоса (той самий символ!). Саме його я й сприйняв із літака за палац спорту… Величезна сяюча квітка, оточена блакитними басейнами, наскрізь пронизана світлом; ефірно-фантастична, зачаровує, як і Тадж-Махал. Отже, можуть і тепер…

Мабуть, міць індійської духовної традиції, її здатність давати нові паростки — у багатовіковій нерозривності. Тут не було ні висаджених у повітря Михайлівських монастирів, ні грубої та безглуздої атеїстичної пропаганди, за котрою завжди маячів кулак “каральних органів”. Звичайно, є акти дикунства, нетерпимості до іновірців: згадати хоча б індуїстсько-мусульманську різанину наприкінці 40-х років, жертвою якої серед інших став Махатма Ганді, або нинішні хвилювання сикхів. Але чи не те саме коїться в цивілізованій Ірландії або наскрізь “радянському” Карабасі? А загалом, картина втішна: давно вже забутий обряд спалення вдовиць, зникають образливі межі між варнами, особливо щодо колишніх “недоторканних”. Лишається покірливе, любовне, радісне єднання з божествами й предками. Бачив я і розмальовані, наче писанки, з величезною кількістю наївних скульптур, індуїстські молитовні; і храми парсів, що нагадують капища стародавнього Вавілона, з крилатими биками при вході; і християнські церкви. А головне, на кожному кроці зустрічав невеличкі гарненькі вуличні вівтарі. Така собі споруда, храмик заввишки до колін; поряд — палає свічка, покладено два-три плоди, квітку… Тут — Вішну, там — Ганеша, через дорогу — Діва Марія. Їхні боги завжди серед них, і кожна вулиця веде до храму!

Вірність добрій і мудрій старовині, досвіду предків відчувається в усьому. Не часто траплялась мені дівчина, котра носила б європейський одяг. Школярки бігають у формі, а от жінки — майже всі! — скромно і з великою гідністю драпіруються в сарі. Черевички можуть бути гучної західної фірми, косметика — французька… але тіло облягають складки цього найвишуканішого та найпрактичнішого в світі жіночого одягу. Бузкові, рожеві, кремові сарі святково гарні на тлі тропічної зелені чи океану… Чоловіки теж часто вдягаються традиційно, в надзвичайно чисті білі дхоти.

Нас іще теж чекає повернення собі всього цього: любові до рідної культури і глибокого знання її коріння, почуття кревного зв’язку з землею, на котрій живемо, з усіма померлими й ненародженими, з тією духовною еманацією, що огортає всіх нас і формує ідеальний світ слов’янина.

У плані менш абстрагованому, побутовому — індійці просто чудові. Незважаючи на свій темперамент, вони не такі нервозні й злостиві, як наші співгромадяни. І, бачить Бог, згадувана мною зневага до праці — наслідок століть деспотизму й рабства — добре поєднується із спритністю торгового люду і своєрідною, але безперечною чесністю. Стихія приватної ініціативи, не викоренена деспотизмом, яка співіснувала з усіма шахами й віце-королями, нині дає гарні наслідки…

Чи то Крішна, чи Великі Моголи зробили індійців такими терплячими й незлостивими? Лише в цих краях могло прищепитися вчення Махатми Ганді — сатьяграха, доктрина ненасильственного опору… та ще, напевне, на Русі! Згадаймо “криваву неділю”, мирний хресний хід 1905 року, що закінчився розстрілом беззбройних. Але, на відміну від нас, індійці не пролили затим море крові, не розгорнули моторизованої пугачовщини. Вони лишились миролюбними до кінця. А крім того, не поривали з минулим, не топтали пам’яті про нього шалено й запекло… Коли вийшли з-під влади англійців, зберегли найповажніші згадки про колишніх хазяїв. “Чому ви називаєте їх колонізаторами? — казав наш гід, хитрун і глузій Вікрам. — Вони дали нам усе краще, що ми маємо. Ми, як діти, що подорослішали і вийшли з-під опіки. Але вдячні колишнім опікунам”. У тому ж Бомбеї, значно сучаснішому, ніж супер-Чирчик — Делі, бережуть побудовані “сахибами” університет, мерію, вокзал. Усе це споруди лондонської архітектури. Тут є двоповерхові автобуси; навколо пам’ятника принцу Уельському, що розташований перед музеєм його імені, троянди… Це — мудрість.

Вони, звичайно, рано чи пізно витягнуть свою чарівну країну з безтолковщини й убозтва. Як і ми. Але, можливо, Індія випередить нас на шляху до благополуччя. Всотавши в себе (нехай інколи наївно-наслідувально) прийоми європейського бізнесу, індійці вже виграють перед Союзом. У нас не побачиш юрб безпритульних та жебраків — зате крамниці в Делі та Мадрасі вгинаються від продуктів і товарів… були б рупії!

Заможні тут можуть купатися в розкоші. Гадаю, найпривілейованіші їдальні Москви — просто забігайлівки у порівнянні з рестораном “Дурбар” у делійському “Ашоці”, де для нас накривали “шведський стіл”. У центрі була кільцева нікельована стойка з гарячими стравами на вогнику — вигадливо й гарно приготовані птиця, м’ясо, різноманітні гарніри. А по кутках дивували зір полиці з іншими наїдками. Тут — гострі на смак салати, заливне, морська живність; там — овочі — цілі, нарізані, в суміші; банани, папайї, скибки кавуна, ананаси, щось взагалі невідоме нам, явно з райського саду; в третьому кутку — торти, пудинги, морозиво, інші ласощі, серед яких я із стогоном згадую манні балабушки, зварені в сиропі… Годі! Не можу більше…

Індійські мільйонери — не рівня нашим гладким скоробагатькам із перснями на всіх пальцях. Родина Бирла побудувала в столиці храм Лакшмі-Нарайяни — велетенський, з величезною кількістю дзеркал і позолоти, скульптурами слонів натуральних розмірів… Усе трохи в дусі базарних виробів, але вражає, неначе гігантська новорічна ялинка. Інша династія фінансових верховодів, Тата (“Тата” — марка майже зсіх автобусів, які я бачив в Індії) подарувала Бомбею колекцію антикварних речей, де є кераміка таємничої цивілізації Хараппа, чудові бронзові боги середньовіччя, справжні барельєфи з Вавілона… Ця колекція — основа фондів музею принца Уельського.

І все ж у індійців не класичний капіталізм і не ліберальний соціалізм. Як і наш Союз, Індія — унікальна історико-політична формація. Насамперед це казан рас і народів. Я вже згадував про релігійні чвари, що переростають у тероризм; вони часто поєднуються з етнічними. В центрі міст я бачив колючий дріт, барикади із мішків з піском, автоматників; якось мене навіть обшукали перед входом у підземний універмаг. Є й непрості мовні проблеми, та це й зрозуміло, адже в країні дві офіційні мови, гінді та англійська, а в багатьох штатах говорять і пишуть іще якоюсь третьою, наприклад, урду або тамільською…

Іще схожість: і в них, і в нас паскудна комерційна стихія, розгул примітивної еротики, несмаку, культ грубої сили — усе це наштовхується на бар’єр традиційної духовності, якісь особливі народні чесноти. І дякувати Богові, що так. І — я вірю — інакше не буде ніколи. Іще потягнуться до Індії й у слов’янські землі паломники з комфортного Заходу, що розгубили свої ідеали, — за ковтком цноти…

Звісно, усі ми колись станемо іншими, істинними. Виплутається з “перебудовного” безладу оновлений Союз, зуміє нагодувати і просвітити свою мільярдну ораву мати-Індія. І тоді, певно, поза всілякими “ізмами”, у всеозброєнні людяності, ми продовжимо віщий індо-слов’янський шлях — єдиний у своєму роді на Землі. Можливо, нашим країнам судилося наповнити духовно-моральним змістом ту форму, котру надає буттю практичний Захід. Він зводить зручний будинок для людства, наше завдання інше: повернути подобу Божу мешканцям цього будинку.

Одинадцятого грудня, після гарної вечері з чаркуванням у старовинному аристократичному готелі “Коннемара” (був такий лорд, приятель місцевого раджі), посеред ночі я летів на “Боїнгу-737” геть від Мадраса, над океаном, до Андаманських островів.

Про Андамани можна говорити багато, але все вичерпує одна лишень фраза: це казкові острови Південних Морів, про які ми читали у Жюля Берна. Зачарування та спокій так виповнюють тебе, що усе, що відбувається тут, здається нереальним, ніби марення лотофага.

Кілька слів про готель “Андаман біч резорт”, де нам випало прожити кілька райських днів. Три-чотири одноповерхових та двоповерхових корпуси, що потопають у тропічному саду. Зразу за садом — затишна вікодавня, напівзруйнована хвилями надбережна вулиця, на ній — алея кокосових пальм. Нижче — смуга відливу, дірчасте, поточене каміння; пісок із коралової окрушки та найдрібніших уламків черепашок. Повсюди метушаться краби, крихітні, наче мурашки, риють нірки; начепивши на себе черепашку, поважно пересуваються значно більші краби-самітники. Прибій виносить пористі гілки білих коралів. А далі — він, Індійський океан, синє неозоре громаддя; у найясніший, безвітряний день звідти накочуються на обмілину рівні могутні буруни. Зразу ввижаються кораблі, що випливають із сонячного марева тисячоліть — горді англійські фрегати, товстобокі португальські галеони, вітрильники надзвичайно хоробрих сучасників Синдбада… аж до загадкових суден країни, що колись знаходилася в цих краях і була поглинена океаном! Лемурія, індійська Атлантида, — чи не твій подих я чув у байдужно-привітному гуркотінні хвиль?..

Два випробування випало зазнати мені на андаманському березі, і кожне по-своєму збагатило душу.

Першого ж дня я вирішив погратися із прибоєм. Прозора зелено-брунатна хвиля, удвічі вища за мене, ніби бавлячись, злизала мене й понесла геть од суші. Опиратися їй було так само безглуздо, як і, вхопившись за приступку вагона, гальмувати поїзд, що вже рушив. Я ледве врятувався, розслабившись і дозволивши наступному буруну викинути мене на слизьку скелю. Стегно і бік при цьому були обідрані, втім океанська вода швидко загоює рани.

Іншим разом вранці я подався на похилу гору, вкриту джунглями. Приблизно за кілометр од готелю почався підйом — вторована коровами стежка. Згори її затуляли кущі, крони розлогих дерев. Зійшовши на гору, я опинився на гладенькій, розміром із газон, трав’янистій вершині, де росли великі кокоси. (Дякувати Богові, що плоди на них тримаються міцно — упавши, величезний горіх міг би розтрощити череп). Звідси можна було далеко бачити безмежний океан… Коли надійшла пора вертатись, я раптом збагнув, що не можу знайти стежку. Суцільна стіна зелені! Гадаючи, що її можна пройти наскрізь, як наш європейський ліс, я рушив уперед. Але це були хоча й невеличкі, хоча й недалеко від житла, а все-таки джунглі! Через кілька кроків я заплутався в гущавині дряпучих гілок, повою, чіпких ліан; до обличчя й рук прилипало павутиння, з усіх боків збігалися руді мурахи. Пройшовши метрів двадцять, зрозумів, що не можу ані рушити вперед, ані повернутися назад… Намагаючись не впасти у відчай і не заволати ”допоможіть!”, я плазував на череві, весь подряпаний, покусаний та схльостаний, поки не опинився знову під пальмами. А невдовзі знайшов стежку…

Укуси та подряпини загоїв океан. Йому було байдуже — вбити мене чи вилікувати.

На Андаманах я передихнув від роздумів про історичні долі народів. Після міст Індії “столиця” острова, маленький провінційний Порт-Блер, не справив на мене ніякого враження. Щоправда, я завважив, що в^ місті немає нетрищ, є гарні дерев’яні будинки, строкатий торговий центр та храм, куди жрець приїжджає на моторолері. Хіба що місцева школа розчулила: в ній вчаться галасливі та дружні малюки від двох з половиною до шести років, які носять біло-рожеву форму. Довідавшись про жахливий землетрус у Вірменії, вони принесли гроші, аби ми відправили їх потерпілим, — кожен малюк гір одній рупії, всього триста, менше вісімнадцяти карбованців… Не дуже зацікавила й екскурсія до колишньт англійської колоніальної в’язниці, де, пам’ятається, був ув’язнений один із героїв оповідання Конан Дойля “Знак чотирьох”. Привертає увагу лише сама споруда, виконана у формі семипроменевої зірки із довгих цегляних корпусів: п’ять корпусів зруйновано, в одному з уцілілих сидять повії та наркомани з усього архіпелагу, там же — спеціально для лоскотання нервів туристів — відтворена кімнатка, де страчували…

Куди більше враження справила на мене, наприклад, прогулянка берегом, в якій супроводжував мене бродячий дворняга з хвостом-бубликом; я не переставав дивуватися, звідки на Андаманах міг узятися такий безсумнівний Сірко. Ми з Сірком простували через камінний хаос, блукали серед поточених морем брил. Каміння було наче обтягнуте горбкуватою шкурою носорога; інше ж, розколовшись на вертикальні смуги, утворювало бар’єри, схожі на підмурки довгих зруйнованих стін — спокуса для довірливих атлантологів, котрі постійно знаходять “руїни” на дні океану… Ноги мої сковзали на зеленій твані у прогрітих сонцем калюжках. Вишукуючи порожні черепашки, я намагався уявити собі, що немає на світі ні готелю, ні взагалі цивілізації; а є Сірко і я, що перенесені машиною часу на край первісного океану…

І зовсім уже видається фантасмагорією подорожування на тихохідному катері звивистими бірюзовими протоками, серед вкритих джунглями мисів та островів, на безлюдний кораловий острівець Джолі-Бой. Це — шапка непролазної, буйної зелені в кільці білосніжного пляжу. На пісок схиляється гілля магнолій, падають мертві стовбури, полозом виповзає коріння. Під чорними скелями в тихій бухті бігають величезні краби.

Добувши у проводиря із місцевих маску та трубку від акваланга, я пірнув у царство коралів живих. Під водою вони постають у своєму справжньому вигляді: химерні гроти та сади з грою сонячних полисків просто зачаровують. Рифи, обліплені морськими їжаками та зірками, — у хащах водоростей, а навкруги в’ються незліченні зграйки риб. Так, скажуть мені, це ми бачили на телеекрані. Відповім: різниця, напевне, така ж, як між ігровим автоматом за 15 копійок та справжнім польотом у космос…

Хоч би що казали про близьку екологічну катастрофу, на Андаманах мало в неї віриться. Природа чинить могутній опір. Іноді здається, що океан, джунглі, гірські масиви нас просто терплять… до часу. А коли ми їм набриднемо остаточно, ворухнуться, здригнуться всепланетною конвульсією — згадуй лише про людство… Котяться байдужі хвилі над Атлантидою, над Лемурією.

Ми довідались, що є на Андаманському архіпелазі один острів, куди й досі не ступала нога цивілізованої людини. Життя тамтешніх племен недосяжне для спостереження згори — джунглі… А якщо до берега наближається катер, з лісу виходить ланцюг зовсім голих молодиків з напнутими тятивами луків. Вони стають по коліна у воду й чекають, звівши стріли на рівень грудей. Звісно, можна було б у відповідь прицілитись із “томпсона” чи “узі”. Але ми все-таки стали мудрішими. Катери повертають геть; плем’я й далі живе як йому заманеться. Може, саме воно й вийде в фінал…

Не буду оповідати хронологічно про те, що бачив у Малайзії та Сінгапурі. Розповім лише про свої, власні враження.

Міста жовтої раси, навченої англійцями, зразу приголомшують небосягами — із суцільного дзеркально-чорного скла (чи пластику?) або ж білі, мережані, побудовані в маврітанському стилі, на зразок вишуканих медресе, тільки витягнутих на сотню метрів угору… На широких, ідеально чистих проспектах не побачиш деренчливих, огорнутих чадом “амбасадор” чи торохтливих моторикш, тут плинуть сяючі “тойоти”, “вольво”, “мерседеси” останніх моделей. Чистота така, що здається, ніби вулиці не підмітали, а мили зубними щітками. Про чистоту тут дбають: тому, хто викине на асфальт недопалок, загрожує штраф — кількасот доларів… Ось чому досить кумедно звучить переклад назви столиці — Куала-Лумпур — місто на брудній воді, Брудноводськ. Серед пальм та орхідей на тлі лазурового неба особливо святковий вигляд мають і сорокаповерхові вежі, і добре доглянута стародавня архітектура.

Наближалось Різдво, і малайські міста вбирались у відповідні прикраси, символіку, які серед такої спеки та квітів сприймалися щонайменше дивно. Багаті люди, малайці виготовляють ялинки і прикраси не з якогось там картону та фольги за щербаті копійки, а з дорогих синтетичних матеріалів: тут і північні олені, запряжені в сани Діда Мороза, й іскристі бурульки, і штучні золотаві ялинки… Забігаючи наперед, скажу, що в Сінгапурі, наприклад, був оголошений конкурс: хто краще прикрасить свій будинок до Різдва. І з’явилися вздовж розкішної вулиці Орчард крижані замки, рицарські фортеці, незвичайні печери та пагоди…

Якщо хочеш побачити справжнє обличчя малайського міста, зайди до великої крамниці. Товарів сила-силенна: від косметики найгучніших світових фірм та японської радіоапаратури до дешевої біжутерії, від елегантного посуду до іграшок, над якими радянські діти просто шаленіли б од захоплення: досить натурального вигляду і розміру пухнасті коти, пінгвіни, казкові істоти, солдати в десантних комбінезонах завбільшки з пацюка, вони доволі спритно плазують, займають позицію для стрільби і цокотять із невеличких автоматів… Тут же на полівідеоекрані крутять фільм про Джеймса Бонда. А поряд — кав’ярня на півповерху, і наїдки такі, що не знаєш, як до них і підступитись: щось рибне, креветкове, овочеве загортається в м’яке варене листя, поливається пахучими потравками, посилається спеціями… ні, не нашому братові там трапезувати!

Так, в універмаги Куала-Лумпура можна ходити, як у музеї. Зате музеї більше схожі на наші універмаги. Вони справді бідні. Національний музей Малайзії не багатший від краєзнавчого де-небудь в обласному центрі, України: кілька народних костюмів, трохи археології, будинок із циновок з різьбленими рамами; меблі, начиння, оздоби, камінь з арабським надписом тринадцятого сторіччя, кольорові фото верховних правителів… ось, либонь, і все!

Коли за добробутом та комфортом Малайзія і Сінгапур випередили Індію незмірно, то в плані національної самобутності та духовної культури лишились далеко позаду… Саронги я бачив лише на стюардесах. Щодо релігійних та інших традицій, то вони, здається, зводяться до двох іпостасей. Перша — занесене арабами мусульманство. Це офіційна, державна релігія. Досить часті телевізійні виступи ісламських діячів. Вплив релігії на побут проявляється головним чином у поведінці жінок: багато з них навіть в океані купаються вдягненими, а манекенниці виходять на поміст, загорнувши голову в хустку. Все це мало нагадує зворушливе тепло індуїзму… Друга іпостась — язичеські традиції, і, на мій погляд, досить-таки огидні. Під Куала-Лумпуром є печери Бату. Майже триста сходинок ведуть до цих гігантських порожнин у гірському схилі, що нагадують нефи собору; стіни списані іменами відвідувачів — в Індії такого неподобства не побачиш… Так ось, раз на рік під цими сходами розгортається дійство, під час якого люди калічать себе — встромляють у шкіру сталеві гаки, до яких припасовані важкі кулі, а затим видираються в печерне святилище…

Я не хочу сказати нічого кривдного про духовно-моральне обличчя малайців — не буває рас чи народів кращих або гірших — але вони видались мені більш відлюдкуватими, суворими й жорсткими у порівнянні з усміхненими “циганами”, майстрами “чейнджу”… В Куала-Лумпурі та Малацці не те, що не лежать на вулицях, — либонь, навіть і не гуляють увечері. Лише потік машин несеться вдовж вулиць та торгують незліченні крамнички. Схоже, що духовний пафос цих людей — не в релігії, не в мистецтві, а в торгівлі.

Гроші тут роблять буквально з усього. Неподалік від столиці міститься заклад, де виготовляють сувеніри… з комах. Величезних чорних безоких скорпіонів перетворюють на брелоки; із крил казково гарних тропічних метеликів викладають візерунки, беруть їх під скло… Згодом в одному з найкращих парків Сінгапура ми побачили, як вкривають тонким шаром золота живі квіти орхідей і роблять із них прикраси. Нещодавно Сінгапурський зоопарк налагодив випуск добрив із слонових кізяків… Повчально? Варте наслідування? Авжеж. Але, по-моєму, чимось дуже важливим заплатив народ за це своє нинішнє процвітання. Надзвичайна зосередженість на матеріальному аспекті буття, невпинна гонитва за наживою перетворюють людей на зомбі навіть швидше, ніж безлад “розвинутого соціалізму”…

Гендлярство індійців — кумедне й зворушливе. Тамтешній продавець зберіг патріархальну привітність; він намагається догодити покупцеві, як і за часів раджів. Навіть коли ти нічого не купиш в його крамничці — хазяїн покаже тобі всі свої скарби, сто разів усміхнеться, проводить з поклоном… Малайський торговець — ой, не такий! Коли ти заходиш до крамниці, він “одягає” широку нещиру посмішку: “йес, сер?” Але варто сказати, що ти зайшов лише подивитись — і все: до тебе повертаються спиною. Ти — повітря; ти менше за ніщо…

Аби краще зрозуміти мешканців Малайзії, треба побувати на старих вуличках Куала-Лумпура. Запах куховарства, брудні подвір’я, дерев’яні перехняблені хижки на палях… П’ятнадцять років тому мало не вся столиця була такою. Країна стрімко злетіла вгору, спонукувана трьома рушіями: олово, каучук, шельфова нафта. Та ще пальмова олія… Розпродаж національних багатств на пні? Але ж і в нас більшість економістів не бачать іншого виходу з кризи, з убозтва… Не знаю лишень: коли Союз і зуміє почати подібний зліт, чи знайдуться у нього “пілоти” на зразок тих, котрі підняли Малайзію, та й Сінгапур? А підняли їх — уродженці Китаю.

Китайці, що живуть за кордоном своєї країни — хуа-цяо, — це тема для окремих нелегких роздумів. Їхніми руками створені багатства Гонконгу, Тайваню, Макао. Вмінням міцно триматись одне одного, взаємовиручкою та діловитістю хуацяо схожі на євреїв. Вони заповзятливі до жорстокості — всім відомі “тріади”, жахлива мафія китайських вихідців. Вони — природжені лідери. Нам розпозідали, що в ресторанах Куала-Лумпура лише підсобні робітники-малайці або індійці; починаючи від офіціанта і вище — всі за походженням із Китаю. Доходить до смішного: нещодавно парламент прийняв закон, згідно з яким не менше третини (!) службовців держустанов повинні бути громадянами корінної національності…

Що цікаво, — хуацяо, можливо, в порядку морального самозахисту від чужого середовища, зберігають китайські звичаї, вірування, батьківський устрій. Їхнє духовне життя не назвеш збідненим або відірваним від історичних витоків. Процвітають ремесла, народні промисли. Крамниці, що торгують предметами мистецтва, приголомшують істинно музейною пишнотою: старовинна й новітня порцеляна, статуї з червоного дерева, кам’яні леви щастя (їх продають лише парами), пагоди з слонової кістки, дерева із самоцвітів, інкрустовані меблі…

А храми! Це незвичайна, наївно-серйозна культура, що дивним чином поєднала давню напівдикунську віру з реаліями двадцятого сторіччя! В Малацці я відвідав дуже “демократичну” кумирню, де мирно співіснують Конфуцій, Будда, богиня Гуан-Інь; перед їхніми вівтарями густа димова заслона від тисяч курильних паличок. За склом спеціальних вітрин — сотні маленьких стел на пам’ять про предків, з ієрогліфами, фотографіями… Тут же люди ворожать, щоб довідатись про свою долю, викидаючи із жбана ворожильні дощечки. Високоповажаним померлим приносять єму, гарячі страви, — все це розставляють на величезних столах. Але найбільше вражає система “забезпечення” предків необхідними речами! Гадаючи, що на “тому світі” небіжчики живуть так само, як і тут, тобто їдять, п’ють, ходять за покупками, розважаються, — китайці налагодили доставку померлим і наїдків, і речей. У крамничках, що розташовані довкола храму, продаються “пекельні купюри” — досить-таки точне відтворення малайських рингітів. Їх треба спалювати — тоді у предків з’являться справжні гроші. Більше того: продаються для спалювання картонні макети телевізорів, магнітофонів… навіть бамбукові каркаси будинків! Кинь усе це в багаття, й у твого дідуся в замогильному царстві з’явиться “Шарп” або “Соні”, виникне затишний особняк…

Дивне, з нашого погляду, але загалом досить повноцінне життя. А бідолахам малайцям лишається глянсовий “рай”, невиразна космополітична цивілізованість на попелищі рідної культури. Та ще кулі на гаках, які встромляють у шкіру…

Може, я щось перебільшую, — але Малайзія та Сінгапур і досі зливаються для мене в одне байдужно-люб’язне обличчя випещеного прикажчика чи офіціанта: “Йєс, сер?” І — поворот спиною… Ні, це не Індія! Сюди я більше не поїду…

Враження останніх днів я реєстрував уже механічно. Додому хотілося страшенно, уся ця тропічна теплиця під незмінно спекотним небом просто остогидла. Наставало перенасичення. Здавалося, самі органи чуття, без участі душі, відзначають нові барви, звуки, запахи…

Стрімко біжить шосе під колесами потужного автобуса. Одна дорога рівніша за іншу, вони тут не поступаються німецьким “автобанам”…

Висотний курорт під Куала-Лумпуром: примарне видиво готелю-небосяга, на самому вістрі шпиля, над шаром хмар. Довкола щось на зразок “Діснейленда”: штучні гроти, змії, виготовлені з бетону, озеро з човнами, дитяча залізниця… Головна принада в самому готелі— електронна рулетка. Проте втішали лише хмари, що блукали поряд, наче білі ведмеді…

І знову шосе. Безкраї шеренги олійних пальм, ліси каучукових дерев із надрізами на гладенькій сірій корі, (“Побачити б звичайнісінький дуб!” — сумно кажу я. — “Ага, і під ним райком партії!” — озивається в’їдливий поет-пісняр).

Курортне містечко Порт-Діксон, готель біля самісінького океану — “Мінг Курт біч”. На пляжі спостерігаю старих знайомих, крабів, завбільшки з мурах. Їх мільярди… Вони кумедні. Я обпалююсь на сонці, стежачи за ними, потім простуджуюсь під кондиціонером у номері. Дорога… Місто Малакка, двадцятичотирьохповерховий готель “Рамада Ренесанс”, басейн для купання — на даху. Кілька християнських церков, рештки португальських укріплень, голландські надгробки з барельєфами — початок XVII сторіччя. Вечеря в приморському ресторані — омари, креветки, все морське. За поручнями — галькове слизьке дно після відливу, по ньому повільно пересуваються на плавцях-лапах лупаті риби. Довкруг передріздвяні гульбощі, бахкають петарди, одна ракета вибухнула просто на столі… Крутися швидше, фільме!

Мостом переїжджаю через протоку — держава Сінгапур лежить на острові. Митники, попросивши нас вийти з автобуса, пускають вівчарку шукати в нашому вантажі наркотики…

Ідеально чистий Сінгапур: за кинутий недопалок — штраф тисяча доларів. Дзеркальність небосягів та розкіш машин досягають вершини. Круглою прозорою вежею здіймається “Скляний готель” — сімдесят три поверхи. Крамниці просто казкові, проте в їхній строкатості є щось від нашого зухвалого і низькопробного кооперативного безладу. Ми оселяємось у чорно-лискучій “Фурамі”; замість ключів від номера — печатна картка; вставляєш таку картку в щілину на дверях, клац, і відкрито… Білі лайнери в порту, лісисті острови на блакиті затоки; там, за небокраєм, уже Індонезія… Вікторіанські будівлі в центрі: схожі старомодною ошатністю парламент, верховний суд, муніципалітет і… крикетний клуб. Над океанською протокою — лев із риб’ячим хвостом, символ міста. Слизький хижак… Фабрика оброблення коштовного каміння, організувавши виставку-продаж, демонструє свої вироби. Окрасою виставки є кілька картин, вартістю в десять і більше тисяч доларів, із самоцвітів. Усередині електроніка: поплещеш у долоні — павич заспіває, мавпи на гілках заверещать, а від гірського водоспаду димок піде, ніби водяний пил… Недосяжна вершина китчу! І це поряд із витонченими статуетками з нефриту… Така двоїстість постійна. Азіатське бджолине завзяття обнялося з англо-американським діловим розмахом: зовнішні наслідки вражають, та непокоїть якась потаємна червоточина в усьому цьому… Мені було шкода наречених, які фотографувалися разом із гостями в саду орхідей. Молода вбрана в біле, по-європейськи: але і в Китаї, і в усій Південній Азії білий колір означає жалобу…

До речі, про жалобу. В парку біля руїн старовинного англійського форту є кілька нагробків, і серед них — мармуровий хрест із надписом російською мовою. Під ним спочиває вічним сном старший лейтенант імператорського флоту Володимир Астаф’єв, який помер у Сінгапурі в 1891 році. Я довго простояв біля цього хреста…

Сінгапур ми залишали в зливу — зализано-розкішне місто, що розбагатіло через низьке портове мито, іноземний туризм та нафтопереробку. Попереду виснажливий, понаддобовий політ у Москву, з короткочасною посадкою в палаці добрих джинів — суперсучасному аеропорту емірату Дубай…

Зараз чомусь згадується день, коли ми виїхали з Куала-Лумпура в заміський Темплер-парк на відпочинок. Точніше, кілька хвилин в альтанці біля лісового водоспаду. Режисер-москвич грає на гітарі, йому підспівує вірменська кіноакторка, малаєць намагається підібрати ту ж саму мелодію на губній гармошці, а біля виходу сидить навпочіпки американський турист — він не співає, не грає, але явно втішається…

Чи не пророцтво то було про майбутнє Землі?

Анатолій Михайленко ЗА ЕКВАТОР, ДО УКРАЇНЦІВ… Подорожні нотатки

…А чому ж вони, наші земляки-українці, аж за екватором опинились? — спитає невтаємничений читач. — Чи мало для них Дніпра-Славутича, який із віків витікає і, напоївши народи, що справіку живуть на його берегах, плине у вічність? Мало їм масних і тугих чорноземів, із яких колись годувались хлібом і сусідні країни? Мало лісів карпатських, озер поліських та волинських? Полів полтавських і степів таврійських?..

Отак, перед черговою подорожжю до розкиданих по світу земляків-українців, думаю і я, дошукуючись причин, які вічно зганяли мій народ із берегів Дніпра і Дністра, з родючого чорнозему Полтавщини, з карпатських верховин і кидали як не в Приморський край, то в Канаду, Бразілію чи Австралію, ба навіть у чорну Африку. І чому ж воно так велося, що на рідних теренах жити нам було важче, ніж у чужім краю? Не на задвірках же цивілізації Україна посіялась і вродилась, а в самісінькому центрі Європи, а бач, — маємо яку долю.

Запорожці опинялися за Дунаєм, чернігівці та кияни— у приморському Зеленому Клину, що аж на східній околиці Азії, галичани — за океаном, у Канаді та Америці, полтавці й донеччани — в Бразілії та Австралії… — де тільки й стрінеш співвітчизників. Кидає їх неласкава доля, немов морська хвиля — уламок корабля, що зазнав катастрофи. Розкидані, жили ми якось дивно, ніби не тими ж самими земними соками живилось коріння наших прародів, ніби не ті ж самі степи виколисували нашу волю, не той самий Дніпро протікав через нашу історію й наші серця. Жили так, що один одного впрост не впізнавали. І лише тепер прийшла пора гукнути на повен голос: “Агов, братове-українці, озвіться! Настав час об’єднатись і ділом, і думкою навколо своєї матері-України”.

Далеко сягнув той заклик, аж за екватор, в Австралію, і звідти відгукнулись знайомі голоси: “Дякуємо, ненько-Україно, що згадала дітей своїх”.

Поспішаймо ж до братів своїх єдинокровних.

У велетенському “Боїнгу”, зовні схожому на акулу неймовірних розмірів, а всередині — на кількаповерховий будинок із невеличким сімейним кінозалом, поряд зі мною сидить молода жінка Ольга Князевич. Ми з нею познайомились іще в аеропорту в Шереметьєво, в черзі до митного контролю. Довідавшись, що і я лечу до Австралії, не відходила від мене ні на крок. “Розумієте, я і до Івано-Франківська рідко вибиралась, — винувато пояснювала вона свою прихильність до мене, — а це ж у таку далечінь зірвалась… Кинула все — дітей, чоловіка, дім, город, худобу й подалася світ за очі. Хоч раз у житті побачу, як там наша рідня поживає”. Там — то в Австралії, а наша рідня — то її дядько Іван Пух із родиною, якого Ольга й у вічі не бачила, бо коли той опинився край світу, вона ще й народитися не встигла. Були такі прикрі часи, довгі десятиліття, коли дядькові— звідти, а його родичам — звідси, з України, озиватись було небезпечно. “Та, хвалити Бога, тепер на краще повернуло, — тихим радісним голосом розповідала Ольга Князевич. — Так уже просив дядько, щоб хтось із нас завітав побачитись, бо сам старий і хворий, уже не годен на рідну землю приїхати”.

До Сінгапура дісталися на аерофлотівському ІЛІ; далі наші літаки не сягають. Це теж свідчить про те, що зв’язки з країною, де мешкає тридцять тисяч українців, а ще ж є тисячі росіян, білорусів, прибалтійців, ледь жевріли. І причиною, як мені здається, була не лише велика відстань, а й прагнення, щоб земляки наші, чимало яких оселилося після війни в Австралії, менше спілкувалися з своїми співвітчизниками, з своєю батьківщиною, а ми менше знали про них, не бачили, як вони живуть. Тепер загату прорвано. Спочатку родичі розшукували своїх рідних, поновлювали давно втрачені зв’язки, потім почали кликати один одного в гості. Але і тих, хто в Австралії, і тих, хто на Україні, стримував страх.

А Ольга Князевич веде далі: “В дядька Івана більше рідні немає. Сам рушати в далеку дорогу не зважується, а хочеться йому хоч щось на згадку про себе на Україну передати”. Витягає кольорову фотокарточку, вдивляється в обличчя високого худорлявого чоловіка, намагається запам’ятати; непокоїться — чи зустріне в Сіднеї дядько, чи впізнає?

Салон “Боїнга” — просторий, з великим телеекраном, зручними кріслами, уважними стюардами. Сусідка моя принишкла, очима втупилась в якусь книжку із пожовклими сторінками. Щось собі там читає, безгучно ворушачи губами, мов школярка зубрить урок. Я скоса, непомітно намагався зазирнути, але сторінка надійно прикрита дядьковим фотознімком. Та коли я крадькома все ж прочитав кілька фраз і здивовано звів брови, сусідка сором’язливо і неохоче показала книжку: старенький, зачитаний ще, мабуть, бабою молитовник. Усю дорогу від Сінгапура до Сіднея він залишався розгорнутим на “Хресній дорозі”.

Летіти нам іще вісім годин. Разом із тими годинами, що перебули в ІЛі за маршрутом Москва-Дубай-Сінгапур, це складатиме двадцять одну годину. Майже доба в небі. Шлях до Австралії справді неблизький. Але він не йде ні в яке порівняння з тією хресною дорогою, що завела Ольжиного дядька і йому подібних так далеко.

На екрані останні новини змінюються розважальними відеокліпами, а їх час від часу уриває найсвіжіша інформація про наш політ. Подається вона так просто і дотепно, що, не знаючи мову, легко довідуєшся, де летимо, що під нами, на глибині десяти кілометрів, яка температура за бортом, скільки кілометрів пролетіли і скільки часу триває політ. По контурній карті, де позначені моря, острови й півострови, рухається маленький хрестик із гострим носиком — то і є наш велетенський “Боїнг”.

Повільно відпливає назад довгий і тонкий, мов зігнута шабля, півострів Малакка. Біля його основи — Таїланд, а південний гостряк мало не впивається в екватор. Ось на тому гострякові й розташований Сінгапур. Одна з тих дивовижних не лише за екзотичною природою, а й за економікою країна, яка в останні роки зуміла стати в ряд найбільш технічно й економічно розвинених держав.

Лише кілька прикладів. Аеропорт у Сінгапурі за технічне обладнання і зручності для пасажирів визнано найкращим у світі. Навіть глухонімий там не заблукає: загальнозрозумілі знаки проведуть його, куди треба, мов по лоції. А сліпого, як і бідного, що не має грошей на готель, обслуговуватиме спеціальний працівник аеропорту.

У Сінгапурі — єдиний у світі аеропорт, в якому ви можете де завгодно залишити свої валізи і їх ніхто не займе. Через добу поліція почне шукати господаря.

Країна — єдина в світі, де практично не існує житлової проблеми.

У Сінгапурі — найсуворіше покарання тим, хто смітить. За кинутий під ноги сірник можна потрапити до в’язниці.

Окрім усього іншого, в Сінгапурі ще й… не беруть чайових. Я цього не знав і тому в аеропорту тицьнув власникові мікроавтобуса, який віз нас до готелю, кілька доларових монет, але він так категорично мотнув головою, що вдруге я вже не пропонував. І не тому, що здогадався: тут не беруть на чай, а тому, що подумав: мабуть, мало даю, от він і вередує. Але більше в мене не було. В готелі ж, де мав перебувати ніч до вильоту, двоє метких темношкірих юнаків склали мої валізи на візок, завезли на потрібний поверх, відімкнули кімнату, ввічливо розтовкмачили, де вмикається світло, вода гаряча й холодна, радіо, телевізор, кондиціонер, — і знову, на мій подив, відмовилися від запропонованих мною грошей.

Ось така незбагненна ця країна, де не галасували на весь світ, що будується найсправедливіше суспільство, але в якій уже сьогодні немає черг на квартири, не беруть на чай, не смітять, не крадуть чужих речей, а загублені повертають, радіючи з того, що комусь зробили добро…

А тим часом на екрані хрестик-літачок впевнено наближається до суцільної горизонтальної лінії. То — екватор. Унизу під нами — протока, що з’єднує Яванське море з Південно-Китайським, праворуч — острови Суматра та Ява, ліворуч — острів Калімантан. Які назви, які паралелі й меридіани! Пригадуються книжки, прочитані в дитинстві: ті назви розбурхували уяву, кликали кудись далеко, до чогось незвіданого, таємничого, манливого…

Гострячок літака-хрестика от-от торкнеться заповітної лінії. Екватор я перетинатиму вперше в житті. Звичайно, моя сусідка також. Пригадую, як бучно відзначають на кораблях мить перетину екватора. Озираюсь довкола. Хтось спокійно посопує під рівне гудіння потужних двигунів, хтось читає, втупившись у книжку чи журнал, хтось, начепивши навушники й заплющивши очі, ритмічно погойдує головою в такт мелодії, що транслюється по внутрілітаковому радіозв’язку. Все так буденно, аж прикро. Начебто й не перелітаємо з Північної півкулі, де закінчується весна, в Південну, де закінчується осінь. Ми звикли до звичних змін: весна, літо, осінь, зима. А тут в одну мить потрапляємо з весни… в осінь. Гукаю готового до будь-яких прохань стюарда, прошу подати вина; і коли хрестик на екрані торкнувся носиком лінії екватора, ми з Ольгою привітали одне одного і цокнулися келихами. А всіх пасажирів екіпаж поздоровив по радіо. Та, крім нас двох, на це поздоровлення, здається, ніхто не зреагував, лише пасажир із переднього крісла пильно подивився в ілюмінатор, ніби хотів пересвідчитись, чи справді ми перетнули екватор.

Коли, пролетівши над п’ятим континентом із північного заходу на південний схід, ми благополучно приземлились у Сіднеї, моя сусідка щасливо всміхнулась і, закривши молитовник, мовила:

— От бачите, допомогло…

Збираючись у дорогу, я перебрав у пам’яті все, що знав про Австралію. Виявилося — дуже мало знав. Єдине, що зразу спадає на думку при згадці про Австралію, — це кенгуру та кролі. Кролі — з курйозної історії: завезені на п’ятий континент, вони так розплодилися, що мало не перетворили зелений оазис на піщану пустелю. З кролями австралійці, як ми знаємо, впоралися. Схоже, скоро “впораються” і з кенгуру. Не кожен тепер може побачити цю таку милу й таку миролюбну екзотичну тварину. За свідченням австралійської преси, їхня кількість катастрофічно зменшується: за останні п’ять років від тридцяти двох мільйонів дійшло до… восьми. Тож і не дивно, що протягом трьох тижнів мого перебування з Австралії я жодного разу не бачив живого кенгуру, хоч проїхав автомобілем із заходу на схід, від Аделаїди до Сіднея, десь близько двох тисяч кілометрів. Хіба що на придорожніх знаках: “Обережно — кенгуру!” Довірливі звірі часто виходять на світло фар і гинуть під колесами автомобілів.

Кенгуру — така ж емблема, талісман Австралії, як і кленовий лист — Канади. Зображення цієї тварини можна побачити на тисячах різноманітних сувенірів; намальовані червоні кенгуру також на хвостах літаків австралійської авіакомпанії “Квонтас”. Кенгуру зображений і на гербі держави: на екзотичній гілці дерева сидять один навпроти одного кенгуру та страус ему.

У тому, що в нас майже нічого не знають про Австралію, я переконався з тих одноманітних запитань, які мені ставили, коли повернувся: “А кенгуру бачив?”

Тим часом увесь тваринний і рослинний світ континенту для нас — суцільна дивовижа. В Австралії практично немає хижаків. Єдиного — собаку динго — завезли на материк люди. Зате, як ніде в світі, водяться райські птахи. А ще — чорні лебеді. Страуси ему. Дводишні риби неоцератод… В Австралії ні з чим не зрівнянний рослинний світ. До появи європейців дерева та кущі росли там переважно вічнозелені; найпопулярніші з них — евкаліпти, на півдні — пальми, папоротеві ліси. Європеєць, потрапивши до Австралії, не зміг би відрізнити тамтешню зиму від європейського літа десь у зоні помірного клімату. Я був у Австралії взимку, але вона доволі виразно нагадувала наше українське літо. Тепло, але не спекотно, зелено, сонячно. Ось тільки сонце, яке ранками сходить повільно і весь день до заходу не відривається від горизонту, ніби припнуте на короткому ланцюгу, та голі, безлисті дерева, що часом зустрічаються при дорозі, — свідчили про зиму. Ці дерева також завезли європейці, і вони, підвладні природному календареві, восени скидають листя і стоять серед вічнозелених своїх південних побратимів осиротіло, немов бідний родич в гостях у багатого.

Освоюючи континент, люди нищили дерева, і таки чимало їх винищили, тож тепер у країні починається зворотний процес: громадянським обов’язком кожного вважається посадити дерево. Примноження лісових багатств зведено в ранг державної політики. Як і збереження чистоти повітря, води, землі… Але про це — згодом.

Австралію відкрив голландський мореплавець В. Янц в 1606 році, а через тридцять шість років материк відвідав його земляк А.-Я. Тасман. Останньому поталанило більше: на його честь названо великий острів Тасманія, море, що відділяє Австралію від найпівденнішої країни світу Нової Зеландії, затоку, льодовик тощо.

З метою вивчення континенту Англія організувала кілька експедицій, зокрема У. Демплера в 1688 році та Дж. Кука в 1770 році, внаслідок чого Австралія стала англійською колонією. Першими поселенцями великого острова були… кримінальні злочинці, яких засилали з Англії на каторжні роботи. Згодом до них прилучилися й вислані з Англії революціонери та селяни, в яких відібрали землю. Ще згодом туди подалися шукачі золота. Останнім помітним переселенням був приїзд вигнанців з Європи, які після другої світової війни з різних причин не хотіли повертатися на рідну землю. Серед них були й українці.

Австралія пройшла типовий шлях від колонії до повної незалежності від Англії у своєму внутрішньо та зовнішньополітичному житті. Але, як і Канада, деякі інші колишні англійські колонії, Австралія залишилась у складі Співдружності, очолюваної Великобританією. Як і в Канаді, главою держави вважається англійська королева, яку представляє призначений нею, за рекомендаціею австралійського уряду, генерал-губернатор. Ще чим вирізняється Австралія, то це розвитком вівчарства, зокрема, виробництвом знаменитої тонкорунної вовни. Вівчарство почало культивуватися завдяки сприятливим кліматичним умовам ще на початку минулого століття і невдовзі завоювало найперші рубежі в світі, міцно утримуючи їх і дотепер. Та несподівано вівчарство стало найгострішою проблемою для австралійських фермерів; протягом останніх двох років вівчарі почали катастрофічно розорятись, а виробництво вовни знижуватись. Фермери вже банкрутують десятками тисяч. Дійшло до того, що вівцю, за яку раніше давали 35 доларів, стали продавати всього… за п’ять центів. Склади виповнені руном, якого ніхто не купує.

У чому ж справа? Ще донедавна казали: “Австралія забезпечила свій добробут, гарцюючи на спині вівці”, і то справді було так: збільшувались отари овець, підвищувались ціни на руно, багатіли фермери, багатіла держава. І раптом… А винуватцями виявилися Радянський Союз та Китай. Через брак валюти обидві країни, основні покупці австралійської вовни, відмовились від неї. Щоб вівці марно не “з’їли” всіх заощаджень, десятки фермерів ладні віддати отари задарма. От і Радянському Союзу Австралії запропонувала безкоштовно двадцять мільйонів овець. Що ж, це справді гідна дяка фермерів за те, що ми привели їх до банкрутства.

Та попри ці труднощі, вівчарство залишається провідною галуззю сільського господарства. Півднем країни можна їхати годинами, і пообіч безперервно тягтимуться рівнини з більшими та меншими загорожами, з великими і величезними отарами овець, які вільно блукають пасовиськами. Ніде не видно чабанів, та їх і немає. В належний час овець стригтимуть, в належний час відправлять на м’ясо. Про годівлю особливо не дбають — земля, угноєна вівцями ж, їх і годує. Про використання мінеральних добрив, які забруднюють землю і все, що на ній росте, годі й думати.

Так само вільно випасаються і корови, інша худоба. Земля не міряна, родюча, землевласники багаті — є де розгорнутися.

Коли б мене запитали, що найбільше вразило в Австралії, як, гадаєте, я б відповів? Природа?

Звичайно, екзотика цієї країни не залишає байдужим нікого. У нас літо, а там — зима. І сонце там сходить не з того боку, що в нас. І холодні вітри дмуть не з півночі, як у нас, а з півдня, бо на північ від Австралії — гарячий екватор, а на південь — холодна, наскрізь промерзла Антарктида! В будь-яку пору року в садах щось цвіте. Українських переселенців так зачарувала австралійська природа, що багато хто з них заходились вирощувати на своїх ділянках різні екзоти. Мій добрий знайомий з Аделаїди, поет і видавець Пилип Вакуленко, вмістив на крихітній діляночці стільки різних кущів та дерев, що просто дивуєшся, як йому те вдалося: і всі мають назви, яких я ніколи не чув. Садівництво, квітникарство — Вакуленкове захоплення, насолода для душі. Я був у його саду в червні — на початку зими, але й тоді цвіло кілька кущів. “А побачили б навесні”, — з гордістю говорив Пилип Прокопович. Залюблений у природу Австралії, він прагне пам’ять про оригінальну квітку, її колір затримати якомога довше, показати іншим. Тому й захопився фотографуванням. Має кілька альбомів із знімками екзотичних квіток зі свого саду.

Вплив досі небаченої природи на переселенців був такий потужний, що більшість з українських письменників Австралії починали свою творчість з описів різних пригод. Навіть назви книжок про це свідчать. У Пилипа Вакуленка — “Весела кукабара” (є такий птах), “Мої австралійські сороки”, у патріарха української літератури Австралії Дмитра Нитченка — “На гадючому острові”, “Стежками пригод”, збірник української прози й поезії має назву “З-під евкаліптів”.

На півдні материка сходяться води двох океанів, які омивають узбережжя: східне — Тихий, західне — Індійський. Відкритість вітрам, циклонам та антициклонам, які народжуються над океанами, завдає країні багато прикрощів. Ми часом бачимо по телевізору, які несамовиті вітри та зливи кидає той чи той океан на береги Австралії. Один із циклонів залишив слід, який я бачив, їдучи трасою з Канберри до Сіднея: із землі стирчали голі, мов деркачі, рештки кущів та дерев, а в улоговинах стояла вода. Про черговий циклон Джой довідався, коли вже повернувся з подорожі. Він так пошматував північно-східну частину штату Квінсленд, що там довелось оголосити надзвичайний стан. Три доби не вщухали зливи та ураганний вітер. Швидкість його сягала 230 кілометрів на годину.

Такі вітри часто гостюють в Австралії…

Не можуть не подивувати австралійські відстані та виміри. Все тут справді велике: Великий Бар’єрний риф на сході відокремлює Коралове море від материка; Великий Вододільний хребет тягнеться східним узбережжям з півночі на південь. Велика Австралійська затока омиває південні береги. Велика Піщана пустеля та Велика пустеля Вікторія займають центральну частину континенту… Та й сама Австралія — то єдиний випадок, коли весь величезний материк займає одна країна.

Та попри всі ці дива, на запитання про найбільше враження від подорожі я б відповів не вагаючись: турбота про середовище, в якому живуть австралійці. Михайло Гоян з Аделаїди з цього приводу сказав так:

— Чи варті були б ми називатися людьми, якби внукам залишили Австралію непридатною для життя. Навіщо ж тоді й дітей народжувати?

Якось у родині Гоянів, де я мешкав цілий тиждень, ми розмірковували над тим, чим австралійські українці можуть допомогти чорнобильським дітям. Дружина Михайла Івановича, пані Марія, раптом сказала:

— Я можу взяти двійко дошкільнят на оздоровлення хоч на цілий рік.

— І я також, — підтримала матір дочка Мирослава.

— І я… — підхопила дочка Анна.

А мати й далі переконувала мене:

— У нас повітря чисте-чистісіньке І продукти без нітратів та нуклідів. А. чорнобильським дітям так потрібні чисте повітря і чиста їжа.

То справді так: Австралія — найчистіша країна в світі. Чистота — державна політика. В країні немає жодного атомного реактора, крім невеликого навчального, їх не дозволяють будувати. Я бував у найбільших містах Австралії, бачив індустріальні райони, але ніде не помічав, щоб диміла хоч одна заводська труба. Машину, яка димить понад норму, поліція негайно зупиняє; водій може позбутися прав. А без автомобіля австралієць, наче без рук. Чистота міських і сільських вулиць, заміських автотрас, навіть третьорядних доріг— ідеальна. У крові, в генах австралійців: не смітити! Щоб десь на дорозі, нехай безлюдній, нехай нічній, хтось викинув у віконце машини недопалок або обгортку від цукерки, — того просто немислимо уявити.

Таке ставлення до дому, в якому живе людство, прищеплюється не воднораз, а послідовно, виховується всією державною політикою, родиною, школою.

Ще одна дивовижа п’ятого континенту — вода. Річок в Австралії небагато, літо спекотне й посушливе, вода з артезіанських свердловин занадто мінералізована, поливати дерева, кущі, городину нею можна, але для їжі використовують… дощову. Так-так, звичайну дощову воду. Біля багатьох будинків я бачив величезні ємкості, так звані танки, — ось у них і збирають дощову воду. І ту, що падає з неба і що збігає з дахів будинків. У танках вода відстоюється. Потім її наточують із крана й використовують для пиття, приготування їжі.

Смакуючи каву з дощівки, я згадував поради київських медиків: під дощ простоволосим не слід потрапляти. А ще згадував, як колись давно, в дитинстві, під час дощу мама виставляла надвір усе, що було: відра, тази, ночви і набирала “божої благодаті” аж до наступного дощу. Щоправда, ту воду не пили і не вживали для їжі, бо в нас у колодязі була смачнюща, але прали, купались і вмивались дощівкою. Особливо любили нею мити голову — волосся робилося напрочуд м’яке й шовковисте.

А ось тепер під зливу і виходити не можна.

Як же добре, що люди зберегли на нашій планеті місцину, де можна випити звичайної дощової води.

Спитаєте: а чим в Австралії напувають овець, корів, коней, іншу худобу? Коли їдеш степом повз овечі пасовиська, то неодмінно охоплює почуття, ніби потрапив у далеке минуле. Там і тут — вітряки. Вони не схожі на знайомі нам, які тепер побачиш хіба що в музеях, а елегантні, модерні, співзвучні з нашим технізованим віком. Втім, роботу виконують ту саму: качають з-під землі воду. Звичайно, до помп можна підвести й електрику, он струм біжить по дротах від опори до опори, що вишикувались уздовж дороги, але навіщо витрачати електроенергію там, де легко впорається вільний степовий вітер. До того ж добута за допомогою вітряків електроенергія — найчистіша.

Чому ж наші вітряки так рано склали крила і стали музейними експонатами?..

От сюди, в країну, де і сонце сходить не з того боку, як у нас, і сіверко дме з іншого, і зима не тоді, як ми звикли, й подалися співвітчизники-українці в далеких 1948–1949 роках.

З Європи кораблем добиралися цілий місяць. Я читав щоденник доктора Святополка Шумського, одного з пасажирів першого корабля. Ретельно, день за днем Шумський описував подорож у невідоме.

“18 червня 1948 р.

Індійський океан шаленіє, і хвилі більші й потужніші, як вчора. Наш корабель сповільнив свою швидкість та навіть дещо і змінив свій напрямок з огляду на більший, як звичайно, морський шторм. Кораблем “гойдає” на всі сторони, і часом із води видніє корабельний пропелер, який обертається в повітрі й створює неприємну вібрацію.

Більшість пасажирів хворіє, включно з моєю дружиною. Найбільше з наших українців хворіє на морську хворобу; та пророчить неминучу “загибіль” на морі Остап Кобиця. Я не відчуваю “морської хвороби”, отож працюю в їдальні, в якій мало хто їсть. Так проходить день, і ми готуємося до наступного, сподіваючись спокійного моря.

19 червня 1948 р.

Сьогодні змін ніяких немає, і море шаленіє та кидає нашим кораблем на всі боки. Пасажири дуже знеможені, пожовклі на обличчях та в дуже мінорному настрої.

Для мене сьогодні радісна новина, тому що моя Марійка вирішила таки встати з ложа та перемогти морську хворобу, що вона і вчинила. Почала дещо їсти. За нею встали й інші жінки та мужчини. Всі почали здавати собі справу, що морську хворобу можна лише перемогти сильною волею. Піддатись цій хворобі — це означує дозволити собі захворіти.

20 червня 1948 р.

Нарешті сьогодні вже помітно зменшення шторму, і морські хвилі є багато менші. В усіх появився кращий настрій. Дякували Богові за щасливо пережиту бурю.

21 червня 1948 р.

Яка сьогодні велика зміна в погоді! Вчора шаленіли буруни, а сьогодні вранці море майже спокійне і кораблем вже взагалі не кидає. Погода чудова. Не зимна і не гаряча, і пасажири зітхнули з полегшенням після кількаденних страждань бурунних днів. Уже знову, вчора ще хворі, пані вилежуються безжурно на сонечку. Велика кількість пасажирів дрімають після недоспаних ночей.

22 червня 1948 р.

Довідуємося, що післязавтра ми вже будемо пропливати біля берегів Західної Австралії, що ми так з нетерпінням очікували. Така довга і монотонна подорож морем уже всім нам надокучила. Сьогодні наші пані дізналися, що завтра якесь норвезьке свято і ціла залога корабля буде особливо святкувати цей день. Дізналися наші пані, що балтійці вже приготували для капітана-норвежця подарунок. Ми, українці, також подбаємо про подарунок і від нас, незалежно на те, що нас лише мала горстка.

23 червня 1948 р.

Сьогодні море направду спокійне і відчуваєш зимнішу температуру. Пасажири готуються зустрінути береги Австралії — нашої нової країни. Цікаво, як нас зустріне Австралія? Віримо, що все буде гаразд.

24 червня 1948 р.

Сьогоднішній день зустріиув нас спокійним морем та зимнішим повітрям. А це тому, що в цій частині нашої планети — зима. Дехто з пасажирів, включно з Остапом Кобицею, вже повдягали светри та плащі, щоби не застудитися. Натомість пан Волошко демонструє своє молодече завзяття, спацеруючи лише в сорочці. Сьогодні ми вперше запримітили великих птахів, які пролітали за кораблем та якими були альбатроси. Це ознака того, що ми наближаємося до Австралійського континенту. Крила цих великих морських чайок сягають двох метрів розміру.

Нарешті сьогодні, о годині 5-й пополудні, ми зобачили далекі береги Австралії — нашої гостинної “мачухи”, яка вирішила нам дати притулок.

26 червня 1948 р.

Сьогодні море спокійне, одначе з півдня повіває прохолодний вітрець. Протилежно до Північної півкулі, тут з півдня віє прохолодний вітрець, а з півночі (пустелі) віє теплий чи гарячий.

28 червня 1948 р.

Зранку сьогодні йде “чищення” кабін і приготування для висадки у порт, з якого сядемо у потяг. О годині 11-й З0 хвилин вечора наш “Свальбард” причалив у Мельбурнську бухту-порт.

29 червня 1948 р.

Сьогодні вранці наш корабель підтягнули до пасажирської пристані, на якій вже очікували кореспонденти, репортери та балтійські емігранти, які прибули сюди раніше. Вони розповідали нам про гостинність та добробут цієї країни. Прибула також і одна українка, щоби зустрінути своїх земляків. Після інтерв’ю австралійських кореспондентів з пасахсирами на сторінках австралійської преси було повідомлено, що “кораблем “Свальбард” прибуло 900 лише балтійців”, одначе про українців та інших — ні згадки.

30 червня 1948 р.

Сьогодні о годині 8-й ранку ми ступили на австралійську землю, а о годині 9-й ранку ми вже сіли до австралійського потяга, перед тим одержавши з рук еміграційного урядовця привітання від австралійського міністра еміграції. Потяг рушив, і ми з цікавістю дивилися на пожовклі від сонця простори, серед яких владично і мовчазно приглядалися нам евкаліпти. Ми їхали до переселенчого табору в Бонегіллю.

Наша нова країна — Австралія вітала нас спокоєм та великими надіями і сподіваннями”.

Зустріла Австралія непривітно. Ще б пак: блукачі, вигнанці, безбатченки, “діпісти”. Отак — “діпістами” — називали тих, хто після війни опинився в переселенських таборах. А потрапляли туди ті, хто не хотів повертатися додому.

Причин було багато, але зводилися вони переважно до однією: боялися розплати Сталіна. Хтось за справжні гріхи, але більшість… Більшість тікали не від України, а від кривавої руки диктатора. То були полонені, яких щойно звільнили з німецьких концтаборів, і вони не хотіли потрапити до сталінських лабетів. Це про них сказав вождь: “У мене немає полонених, у мене є зрадники”. А із “зрадниками” розмова коротка… Були серед “діпістів” юнаки й дівчата, яких вивезли з України на роботу в Німеччину. Були родини репресованих, “ворогів народу”, та й самі “вороги”, якщо комусь із них щастило вибратися з сталінських катівень. Вони знали, що на них чекає важка доля. Так воно й сталося. З болем і гіркотою писав Олесь Гончар:

“Чому наші сестри, наші дівчата-полонянки, визволені з фашистської неволі, боялися повертатися додому І змушені були шукати притулок у країнах Заходу, а тільки що випущені з гітлерівських таборів змордовані радянські полонені одразу ж опинялися в інших таборах, у вітчизняних, у сталінських ГУЛАГах.”

— Ні, ми не біженці, — казав Михайло Іванович Гоян. — Ми і не трудівнича еміграція, як, наприклад, канадські чи американські українці, ми еміграція політична. Нас погнало сюди неприйняття Сталіна і сталінізму.

Перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні поєднувалась в уяві світової громадськості з ім’ям Сталіна. Це підносило його авторитет. Сталіна боялися. Тому не дуже охоче країни Заходу давали притулок тим, хто втікав од нього. Австралія погодилась на це за умови, що кожен відпрацює за контрактом два роки там, куди пошлють. Ті контрактові роки запам’яталися всім. Роботу одержували найгіршу, в найвіддаленіших місцях: у пустелі прокладали залізниці або капали, на шахтах, будовах. Часто родини розлучали — чоловік працював в одному місці, дружина, з якою були й діти, — в іншому. Як найсвітліший спогад дитинства мер міста Водонга Валентина Онішко розповідала, що батько, не витримавши розлучення, викрав її з мамою і забрав із собою.

Переселенців Австралія зустріла непривітно, насторожено. Мені розповідали про поляка, який скаржився: “У роки війни я вилітав з Англії бомбити фашистську Німеччину. Але тут, в Австралії, яка теж воювала проти Гітлера, мені дали найтруднішу роботу і найгірше житло. Зате німець, який літав бомбити Лондон, тут живе добре”.

Проставлення до українців у ті далекі роки розповідають сумні легенди. Немолодий лікар наймався за контрактом на роботу. Він мав освіту лікаря, але йому пропонували бути хіба що фельдшером. Хоч як переконував, що має досвід і знає теорію, не допомогло. “Теорію? — дивувалися з цього впертого українця. — Та ви хоч бачили колись оцю книгу?” — і показали ^йому підручник медичного світила. “Так, — відповів той лікар, — я її написав”.

Контрактові роки — важка сторінка в одіссеї українців Австралії. Але в кінці тунелю вже пробивалося світло. Кинуті напризволяще, вони змушені були дбати про те, щоб вижити. Після двох років праці вже могли їхати, куди хотіли. Селились у великих і малих містах, купували або будували хати. Хата в розумінні австралійських українців (як і канадських чи американських) — то не будівля сільського типу, яку ми всі знаємо, а добротний будинок, просторий особняк, нерідко на два-три поверхи.

Одні влаштувались надовго, інші, як самі згадують, “сиділи на валізах”, сподіваючись незабаром повернутися додому. Про себе дати звістку на Україну не наважувались, бо розуміли, яким лихом для рідних вона може обернутись. І за Сталіна, і за Брежнєва в СРСР з однаковою підозрою ставилися до тих, хто мав родичів за кордоном.

Та минали роки і десятиліття, а мрії про повернення залишалися нездійсненними.

— 3 чого розпочинали українці своє життя в Австралії? — запитує Пилип Прокопович Вакуленко, колишній харків’янин, а тепер аделаїдець, і сам відповідає: — Згадаймо нашу новітню вітчизняну історію: після Жовтневої революції нова влада почала своє утвердження з руйнування церков. Ми ж тут розпочинали з їхнього спору, ження. Адже церкви приваблюють до себе людей; зближували й згуртовували вони й нас. Це були своєрідні осередки, в яких зароджувалось громадське українське життя. При церквах почало розвиватись українське шкільництво. Тут же організовувались мистецькі колективи співу, танців. Усе це разом і не дало нам, українцям, загубитися в чужомовному середовищі, допомогло зберегти свою мову, традиції, пісні, танці. Ми залишились українцями. Тепер ви розумієте, чому на рідних теренах сталінські опричники так ревно руйнували церкви, нищили український дух, мову, культуру, віру? Вони добре знали, що без мови, без віри народ перестає бути народом.

Українці Австралії мають не лише свої церкви, народні українські суботні школи й самодіяльні мистецькі колективи, а й видавництва, радіопрограми і телепрограми в містах найбільшого поселення, мають жіночі й молодіжні організації, музеї, українознавчі студії.в двох університетах. Як ви гадаєте, скількома мовами веде передачу державна радіостанція в Мельбурні чи Сіднеї? У мене є картосхема передач радіостанції Сі-бі-сі ЗЕА в Мельбурні: вони ведуться 53 мовами, А скільки націй та народностей мешкає на Україні, в Києві, й скількома мовами говорить українське радіо? Це запитання завжди спадає на думку, коли розмірковую, як то українцям Австралії вдалося зберегти свою етнічну сутність.

Мабуть, якби зіставити кількість українських письменників Австралії з кількістю поселених там українців, то ми б одержали разючі цифри. Багато літераторів і митців об’єднуються навколо літературно-мистецького клубу імені Василя Симоненка, що діє в Мельбурні. Від початку його заснування, ось уже скоро чверть віку, ним беззмінно керує патріарх української літератури в Австралії Дмитро Нитченко, він же Дмитро Чуб. Клуб влаштовує вечори поезії, прози, диспути про творчість українських письменників, зустрічі з літераторами, які приїздять до Австралії з інших країн; кожні п’ять років видає альманах українського мистецького життя “Нові обрії”, а кожні два роки, з метою виявлення молодих талантів, провадить конкурс молодечої літературної творчості.

Хоч би про що вони писали, в очах їм завжди стоять українські тополі, жовті достиглі пшеничні лани й блакитне небо над ними.

Чув я від українців Австралії такі слова:

— Усе наше теперішнє життя — немов нескінченний довгий день перед поїздкою додому.

Додому… Життя, по суті, минуло на чужині, все — сили, здоров’я, молодість — віддано чужій країні, вже й онуки заводять свої родини, а вони — “додому”. От і Марія Чигрин, радіожурналістка з Сіднея… Я зустрівся з нею, коли вона тільки-но повернулася з України.

— Народилась я не на Україні, і, здавалося б, що мене може туди тягти, — розповідала вона. — Але от стояла на кручах біля лаври і дивилась у задніпровські далі. Замислилась, забулась… І раптом мені до щему виразно здалося, що все це я вже бачила, що все це колись було в моєму житті, в давньому, дотеперішньому. Був Дніпро, були кручі, були блакитні далі. Звідкіля таке почуття?… Боже, як мені не хотілось їхати з України. Аж до того часу, коли пройшла митний контроль, підсвідомо сподівалася: щось трапиться непередбачене і я нікуди не поїду. І така туга огорнула душу, що я, не соромлячись, заридала. Досі уявляю себе то на Хрещатику, то в Софії, то в лаврі. З першого ж дня після повернення мрію про нову поїздку додому.

Додому…

З родиною Пирогіва зустрічався і в Мельбурні, і в Києві: три місяці Галина та Дмитро гостювали в рідних. Проводжав їх на поїзд. Галина Пирогів не соромилася сліз: “Уже три дні очі не висихають…” А після повернення до Австралії написала нам у листі: “Як ми вам заздрили, що ви залишилися вдома, а ми мусили їхати…”

Ми в себе, захоплюючись чужоземними переповненими крамницями, добробутом і благополуччям аашях заокеанських співвітчизників, часто забуваємо, що ма& мо таке багатство, вартість якого нічим не виміряти, — Батьківщину.