Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

Розділ 1

— Тасю, Ромко! Агов! Не пора ще повертатись? Ідіть-но, хоч поїжте. Я вареників з черешнями наварила, — почувся крізь густе гілля голос бабусі. — Злазьте вже. За своїми дослідами і поїсти забуваєте.

Бабуся Надія стояла під деревом та, зробивши дашком долоню, старалась роздивитись поміж смарагдовим листям дітей, які ще зранку вилізли майже на самий вершечок старезного горіха, прихопивши з собою підзорну трубу дідуся Матвія.

— Та злазьте, все ж охолоне. — І вона постукала по стовбуру.

— Зараз, бабусю. От допишу ще кілька розрахунків. Давай, Тасю, спускайся перша, — обізвався з верхівки Роман.

З-поміж гілля, що величним шатром нависало над доброю половиною бабусиного саду, показались смагляві, обдерті об кору, Тасині ноги.

— Зараз, бабусю. Він там ще щось пише.

Ледь вона встигла це сказати, як з горіха чорним вужем зіслизнув, схожий на циганчука, Ромка, як лагідно називала його бабуся Надія.

То був міцний високий тринадцятирічний підліток з синіми очима та ледь кирпатим, але, загалом, дуже гарної форми, носом. Чорна шевелюра кучерявого волосся майже не піддавалась гребінцеві. Засмагла на спекотному сонці шкіра виблискувала, немов у індіанця.

Зблиснувши смужкою білосніжних зубів, він обминув бабусю та сестру і побіг на простору веранду, де на широкому дубовому столі, змайстрованому дідусем Матвієм, парувала макітра вареників, посипаних цукром та щедро политих черешневим соком.

— Ромко, зачекай. За тобою ж неможливо поспіти. Не ходиш, а літаєш, хай тобі грець. — Бабуся, важко дихаючи, піднялась по сходах та всілась на різний стілець, теж виготовлений умілими руками дідуся.

Внук лише замахав руками, за обидві щоки уминаючи пахучі вареники і сьорбаючи просто з макітри бордовий сік.

— Бабусю, щоб встигнути за нашим Ромкою, треба перетворитись на вітер, — Тася, умита та усміхнена, всівшись біля брата, акуратно наклала собі у тарілку справжні витвори кулінарного мистецтва.

Вареники були від найменших до найбільших — розміром у долоню дорослого чоловіка, прикрашені різноманітними хвильками.

— Ох, ти, бабусю, й витівниця, — засміялась дівчинка, смакуючи їжу.

— Ви ж нічого не їсте. Думала, хоч цим зацікавлю. Ромчик уже жити зібрався на горіхові. Скоро збудує там собі хатинку та й перебереться назовсім, — і м’якою долонею старенька пригладила непокірного онукового чуба.

— Як же ти не можеш зрозуміти, що це може бути грандіозне наукове відкриття? — обізвався хлопець, відкладаючи виделку.

— Ти і спати перестав через отой Місяць.

— Це, рідненька, не Місяць, а його двійник «Об’єкт С». Він має таку ж саму, тільки ледь ширшу орбіту, і весь час ховається за справжнім супутником Землі. Двійник можна побачити під час повного Місячного затемнення. Тоді наш супутник має темно-сіре забарвлення, а той — червонуватий і його правий бік злегка виглядає.

— Чекай, то ти і сьогодні ночуватимеш на тому горіхові? — вжахнулась старенька від своєї здогадки.

— Вилізу після першої години ночі. Тоді найкраще вести спостереження. От якби мені справжній телескоп!

Промовивши ці слова, хлопець важко зітхнув і вийшов надвір, де до нього приєднався вірний друг, собака Пірат, — невеликий кудлатий песик з ніжним рожевим язиком, яким він облизував усіх, хто, на його думку, потребував його собачої підтримки та уваги.

— От якби мені та й справжній, потужний телескоп, або, ще краще, потрапити на загадковий двійник, — жалівся хлопець Пірату, а той, настовбурчивши вуха, уважно дивився на Рому відданими карими очима.

Підліток сів під верандою на лаву, і, пригорнувши до себе тепле собаче тільце, полинув у райдужні, та, на жаль, недосяжні мрії.

З кухні чувся брязкіт посуду, то Тася наводила лад після обіду. Бабуся їй допомагала, милуючись онучкою, її великими блакитними очима, пухкими рожевими устами і блискучим білявим волоссям. Ніжний рум’янець грав на щоках дівчинки, що раз-по-раз відкидала рукою неслухняне пасмо.

Рома і Тася були двоюрідними братом і сестрою, дітьми двох дочок стареньких. Вони майже щоліта приїздили до бабусі Надії та дідуся Матвія і відпочивали аж до кінця серпня. Їхні татусі обоє були офіцерами на судні, що курсувало поміж портами Одеси та Стамбула і мало турецьку прописку. В хлопця був ще молодший брат — Зореслав і скоро мало з’явитись третє дитя. Його матері, Богдані, був потрібен спокій, тому вона і на це літо спровадила непосидючого хлопця до мами у село, прикомандирувавши до нього племінницю Тасю, яка була надзвичайно розумною, не дивлячись, що дівчинці виповнилось лише тринадцять.

Надзвичайне захоплення сина астрологією пані Богдана схвалювала, хоча дуже хвилювалась, коли хлопець по півночі сидів на балконі, спостерігаючи за зірками, чи того гірше — їхав з друзями у вихідні за місто у так званий «зірковий» похід. Максим, Денис та Роман брали з собою намети, казанок, запас їжі, керосинову лампу — все, що потрібно для вилазки на природу, а найголовніше, надзвичайно потужну Максимову підзорну трубу, якою Роман особливо захоплювався. Жінка розуміла, що син старшає, весь час тримати його біля себе неможливо, та, все одно, серце матері було не на місці. Добре хоч Ромині друзі були старші, розумні і виховані хлопці. Їхали Денисовою машиною — старенькою, безвідмовною «копійкою», брали з собою гітару, на якій хоч Денис, хоч Максим, вміли добре грати. Але це так, для відпочинку очей, коли в них починає мерехтіти від пильного споглядання нічного зоряного неба. Обидва товариші теж були закохані в астрономію і весь свій вільний час проводили в читанні відповідних книг, планетарії чи науковій бібліотеці, хоча Денис був автомеханіком, а Максим — автослюсарем. Спільне захоплення зріднило їх, а потім до пари працівників СТО, яке знаходилось на Молдаванці — одному з районів Одеси, приєднався Роман — такий самий мрійник та відкривач далеких галактик і паралельних світів. Познайомились хлопці в науковій бібліотеці, коли Рома не міг знайти архівний номер популярного колись журналу «Наука і життя» за 1982 рік, що детально висвітлював дослідження наших та закордонних вчених у галузі космонавтики. В одній з тодішніх газет навіть один сміливий журналіст опублікував, що в США знайшли невідомий літальний апарат з прибульцями, який потрапив у катастрофу, і досліджують його на одній зі своїх численних засекречених баз…

— Юначе, я з задоволенням вам допоможу. Маю майже всі випуски за останні десять років його виходу. Це мій улюблений журнал!

Роман, озирнувшись від стола, де безпорадна бібліотекарка розводила руками, побачив усміхнене обличчя стрункого молодика в модних окулярах та елегантному костюмі. Дорогий «дипломат» доповнював картину цілком забезпеченої і задоволеної життям людини.

— О, будь ласка, якщо у вас є потрібний номер.

— Дайте ваш телефон. Я знайду і відразу ж зателефоную. Постараюсь навіть сьогодні увечері.

— А у вас є хоч будь-яке видання Рерихів або «Бгагават-Гіта» чи інший індійський епос? — запитав зацікавлений Роман.

— У мене є все і навіть більше. Максим, — молодик простяг вузьку прохолодну долоню, — автослюсар наймоднішого автосервісу Одеси.

— Рома — поки що учень сьомого класу.

— Радий познайомитись.

Вони, вже разом, пройшли до столу, де при світлі настільної лампи читав товсту книгу другий молодик.

— А це — Денис, мій добрий друг та порадник. Разом працюємо.

Роман із задоволенням потис велику мозолисту руку, що пахла сумішшю машинного масла та бензину.

Того ж дня вони поїхали до Максима додому, де Рома з широко відкритими очима споглядав розкішну підбірку спецлітератури, карти зоряного неба Північної та Південної півкуль, майже повне зібрання видань Рерихів, вирізки з газет і журналів про останні наукові дослідження та відкриття, роздруківки і фото з Інтернету про польоти НЛО над різними містами та країнами, найсучасніший ноутбук і ще багато різної всячини, як сказав Максим.

Та найбільша його гордість — велика підзорна труба, виготовлена на замовлення в одному з одеських НДІ, — займала почесне місце на широкому столі поміж рулонів схем, розрахунків траєкторій комет, метеорів, найбільших уламків космічного сміття та астероїдів.

— Це неможливо! Назбирати стільки всього цікавого в одну невелику кімнату. І де ж ви все це дістали? — захоплено запитав підліток.

— Маю багато друзів. А ще прошу водіїв. Вони й привозять мені все, що можуть дістати.

Так розпочалась міцна дружба поміж двадцятирічними юнаками та тринадцятилітнім хлопцем. Вони разом мріяли побувати у незвіданих світах, на невідомих людству планетах, мандрувати близькими і далекими галактиками, досліджували таємниці Марсу, вірили в теорію Ломоносова, що на Венері існує атмосфера, а значить там може бути життя. Спостерігали за періодичністю спалахів на Сонці та їх впливом на Землю, цікавились усіма даними про відвідини рідної планети іншими цивілізаціями, в тому числі і пришельцями з сусідньої Венери, що, напевно, досить-таки часто наносять нам візити. Все, що можна було почерпнути з телебачення, радіо, газет та Інтернету, їм було відомо.

Але навіть цього було замало. Хотілось справжньої зустрічі з інопланетними друзями по розуму. Мріялось, хоча й трохи з острахом, дослідити їхній корабель — що служить за пальне, яку швидкість на годину, а, може, й секунду, фіксують їх прилади, як контактують з землянами…

Хлопці ще й тренувались, щоб, коли прийде час, бути готовими до міжпланетного перельоту. Вони бігали, підтягувались, до запаморочення крутились на каруселі, їздили у Кримські гори, щоб відчути, що воно таке, те зріджене повітря, уявляли себе у невагомості, а також не палили, не пили і, тим більше, не вживали наркотики.

До Романа часто приходила Тася, що проживала у сусідньому будинку і якій було цікавіше спілкуватись з розумним, начитаним, а також надзвичайно романтичним братом, аніж з обмеженими та плаксивими подругами, у яких на думці тільки одне загравання з хлопцями, виманювання у батьків грошей на розваги та розбірки між собою, що нерідко призводило до бійок, які вона на дух не переносила.

Дівчинка спочатку не звертала уваги на братові захоплення, а потім, коли вони разом приїхали до Максима і Тася побачила через потужний телескоп метеоритний дощ, її здивуванню та радості не було меж. Тася навіть якось згодилась поїхати з хлопцями за місто, але трохи тоді застудилась і надалі відмовлялась.

І от знову вона разом з братом приїхала у село, де спостереження за двійником Місяця увійшли у нову фазу.

Розділ 2

Попоївши та помивши посуд, Тася вийшла на ґанок і по бачила Романа з собакою, які, сидячи рядочком, замріяно вдивлялись в блакитне безхмарне небо. Було після першої, сонце немилосердно пекло. Зморена спекою велика муха непорушно завмерла на лаві біля Пірата. Дощу не було вже понад місяць, і, щоб зберегти залишки вологи, листя позгорталось, а на деяких деревах обернулись ребром до денного світила.

— Ромо, йди візьми картуз, бо отримаєш сонячний удар, — гукнула дівчинка брата.

Той здригнувся та закліпав очима, ніби щойно прокинувшись. Потім, спроквола підвівся і пішов у хату надягти білого картуза, що презентував йому дідусь. Пірат з мухою залишились сидіти далі.

— От, лишенько, але й пече, — зітхаючи, зійшла сходами бабуся Надія. — Хоч би не нашкодило огіркам, бо стануть гіркі. Ходи, Тасю, наламаємо свіжого гілля та затінимо помідори і перець. Хоч би скоріше вечір та напоїти сердешних. Ромко, гайда з нами. Будеш носити гілля на грядки.

Хлопець, у картузі, що ледве тримався на його пишному волоссі, вибіг з хати і вони, втрьох, попрямували до жеботливого струмочка, який тік внизу широкого городу та був увесь зарослий вербами і ясенами.

— Давай, дівонько, висмикуй засохлі гілки, а ти, хлопче, не дрімай, ще встигнеш на свого горіха. Затіняй бідолах. Та старайся добре прикрити.

Наламавши великий оберемок, вони швидко затінили помідори і перець, які вже почали потроху достигати. Кущі виглядали ще досить гарно, хоч деякі нижні листочки пожовкли.

— Нічого, потерпіть трішки, через кілька годин дідусь Матвій влаштує вам душ, — втішала рослини добросердна Тася.

Вона вважала, що все, що є у природі — живе, і що його, так само, як і людей, болить. Воно плаче і сміється, тому дівчинка старалась ніяким чином нічого не образити та не завдати й крихти болю. Коли торік Роман хотів розворушити мурашник, щоб подивитись, як збудований дім працьовитих комах зсередини, вона ледь не побила хлопця палицею, якою він збирався влаштувати нещасним створінням Армагедон.

— Як же ти не розумієш! Їм також боляче і страшно. От якби прийшов велетень та засунув у твою квартиру чи дідусеву хату палицю, потрощив там усе і вигнав тебе з дому, тобі було б добре? Мовчиш? От мовчки і відійди від них.

І, відібравши у хлопця палицю, відкинула її геть.

З тих пір і Роман, побачивши де жука чи павука, що поспішали у своїх справах, старався не наступити ногою. Йому тепер ставало шкода рибу, яку сітками виловлювали на місцевому ставку, та, зі слізьми на очах, віддавав бабусі курку, що його примушували її ловити до недільної локшини. Одного разу, побачивши, як бездушні господарі на повній швидкості викинули свого старого собаку і той потім цілий рік чекав їх повернення на тому ж місці, Роман потім цілий тиждень носив на руках Пірата, що радісно скавчав, не знаючи, з якого дива таке щастя, та цілував його, куди бачив.

Надвечір спека почала спадати. Роман з дідусем Матвієм увімкнули помпу і з шланга полили спраглий город. Пониклі за день рослини на очах розправлялись та оживали. Краплини води, що скочувались по листю, бриніли та сяяли всіма кольорами веселки. Довгасті кабачки і величезні гарбузи, лежачи поміж широкого листя, полегшено зітхали і щиро раділи живильним струменям води, що ігристим дощиком вдаряли в землю та відразу ж проникали до стомленого спекою коріння.

— Гей, як чудово, як добре та радісно жити, коли господар напоїть нас, — гомонів корінь до кореня і підморгував до сором’язливої червонощокої моркви та роздутої поважної цибулі.

А Сонце, ніби розуміючи, що його надмірна увага трохи шкодить довколишньому світу, вогняним колесом котилось до обрію. Ось залишився тільки краєчок і скоро прохолодна ніч зачарувала всіх довкола. Тільки де-не-де гавкав собака чи спросоння скрикував якийсь птах.

На болоті раз-по-раз починала кумкати жаба і скоро цілий хор банькатих кумась розлився понад левадами.

— Оце, дітки, на дощ. Чуєте як галасують? І ластівки нині низько літали. Йдіть вже лягати спати, перша година ночі.

Бабуся прочовгала по доріжці та, хляпаючи стоптаними капцями, піднялась сходами на веранду, зрозумівши, що ніякими умовляннями не зажене онуків в хату, та ще й у таку казкову ніч.

Діти знову видерлись на горіх, поспостерігати за мовчазним супутником Землі, що, уповні, пропливав просто над їхніми головами.

— Тасю, а ти знаєш, що коли Місяць повний, можна загадувати бажання. Кажуть, обов’язково збудеться. Тільки треба його прокричати на увесь голос.

— І що б ти загадав?

— Чесно? Щоб ніколи-ніколи ніде не було війни, не плакали діти, щоб усім вистачало їжі та води, і всі сироти знайшли батьків. Та ще щоб ніхто не страждав від болю, а від усіх хвороб винайшли ліки і вони були доступні всім без винятку, — відгукнувся Рома, що, притиснувшись до гілки, сидів у своєрідному гамаку, сплетеному самою природою. Зошит з розрахунками лежав у нього на колінах і хлопець, підсвічуючи собі ліхтариком та висунувши кінчик язика, щось швиденько туди записував.

— А знаєш, що б я загадала? — Тася примостилась на розгалуженні двох широких гілляк. — Я б загадала, щоб люди видали такий закон, який би забороняв убивати тварин та птахів і навіть ловити рибу.

— Але ж тоді риби розвелося б стільки, що вона би витіснила собою воду!

— Неправда! Я читала в одному науковому журналі про природний відбір, де самі риби поїдають зайвих риб, а, приміром, у вовчій зграї найсильніші задирають найслабших.

— Але ж це теж жорстоко!

— Може й так. Але природа саморегулююча і зовсім не потребує втручання людини. Від цього вона тільки страждає.

— Знаєш, як на Чукотці відбирають найсильніших собачат, що потім зможуть йти в упряжці? Відразу після народження викидають всіх на мороз. Котрі приповзуть назад до матері, тих і залишають, а решта, слабші, замерзають.

— Звідки ти це знаєш?

— Слухай, я теж, може, хоч трохи на чомусь розуміюсь, — огризнувся Рома, зручніше вмощуючись у гамаку.

Тася, замовкнувши, погладила брата по плечу. Дівчинка ніколи на нього не ображалась, бо знала, що хлопець має такий характер, що, якщо і скаже щось образливе, потім буде гірко жаліти, заглядаючи в очі, як побитий собака, і соромлячись просити пробачення.

А Місяць все плив над Землею, кидаючи з висоти невидиме проміння й, іноді, заходячи за хмари, створював довкола мерехтливе світіння. Тася з Ромою, дивлячись в небо, все старались збагнути його таємницю, точніше, таємницю того, що ховалось позаду постійного супутника нашої планети, та дивний погляд дівчини, що несе воду.

— Слухай, Тасю, а Місяць, напевне, був колись закоханий у цю дівчину.

— І вона теж дуже його любила, тому, назавжди покинувши батьківську хату, полинула вгору та й припала до коханого. Її образ так і залишився на його тлі, але дівчина завжди з сумом дивиться на рідні простори, поміж зелених гір відшукуючи рідну хату, — підтримала Романову легенду замріяна Тася.

— І ця дівчина, напевне, українка. Дивись, вона у плахті та віночку.

— Або ж росіянка чи білоруска. У них теж коромислом носять воду.

— Добре, спускаймось надолину, бо через нас бабуся не засне, — і хлопець першим, з мавпячою проворністю, почав злазити, допомагаючи при цьому сестрі.

Опинившись внизу, діти, стараючись поводитись тихо, прослизнули у хату та повкладались спати.

А Місяць, тихенько зітхнувши, ще яскравіше засяяв в небесних просторах.

Розділ 3

Тася прокинулась від того, що волохатий джміль бився у вікно, біля якого вона спала. Дівчинка з хрустом потяглась, та, зіскочивши з ліжка, швиденько одягнулась і, взувшись у блакитні босоніжки, вибігла надвір.

Сонце сьогодні ховалось за хмарами, лише зрідка кидаючи на землю скупий промінчик. Пірат радісно гавкав, ганяючись за мухами, що роєм кружляли над його головою. Побачивши Тасю, він круто змінив свій віраж та кинувся дівчинці під ноги.

— Що, Пірате, може хоч сьогодні буде трохи легше дихати, як ти думаєш? — і вона, нагнувшись, полоскотала собачку за вухом.

Зраділе цуценя перекинулось на спинку, підставляючи Тасиним пальцям ще й живіт.

— Ох ти ж хитруне, — дівчинка присіла і почала гладити та лоскотати ніжно-рожеве, вже чимось щільно набите, Піратове пузо.

— Може, підете сьогодні по малину? — з-за рогу вийшла бабуся, несучи у решеті стиглі вишні, — напевне, не буде такої спеки, як учора. Зваримо варення, буде взимку до чаю. Ну то як, йти будити Ромку?

Тася знизила плечима, добре знаючи братову нелюбов до раннього вставання.

Та, на її подив, той, кого мали піднімати довгими умовляннями, сам з’явився у дверях, широко позіхаючи та чухаючи спину.

— Тобі, хлопче, треба буде увечері змастити плечі свіжою сметаною, а то скоро шкіра злізе. Цілий день смажишся на сонці, — і бабуся, промовивши це, протислась повз нього у двері.

— Чуєш, про що просять нас сьогодні? Піти до лісу по малину. Ти як на це? Особисто я — за.

— Треба подумати. Що у нас заплановано? Та ніби нічого такого термінового. Можна й сходити, — і Роман, торкнувшись великим пальцем ноги Піратового носа, пішов за хату вмиватись.

З кухні полинули пахощі свіжовипечених млинців, що їх дуже добре вміла готувати бабуся Надія. Були вони тоненькі та рум’яні, з відчутним присмаком меду.

Певне, ті пахощі дісталися й Романа, бо він вискочив з-за хати і, помахавши Тасі рукою, забіг на кухню.

Ароматні млинці гіркою лежали на широкому тарелі, а у мисочках, на вибір, були варення та сметана. Дідусь Матвій, покректуючи, згортав випічку у трубочку та, вмочуючи у сметану, швиденько впихав у широкого, зарослого густою сивою бородою, рота.

— Швидше, онуче, бо не встигнеш. Така смакота, що усі з’їм.

— Луснеш, старий дурню, — і бабуся жартівливо стукнула дідуся ложкою по голові.

Роман всівся і, наклавши собі з добрий десяток млинців, почав з апетитом їсти, вмочуючи то у варення, то у сметану. Пірат крутився під ногами, заглядаючи хлопцеві у рота та лижучи пальці, якими той, під столом, погладжував собачку.

Гірка млинців розтанула на очах і дідусь, поплескуючи себе по животі, взявши вила, пішов переворушити сіно. Тася відмовилась від запропонованої страви та взялась варити собі вермішель на молоці, яку дуже любила.

Коли всі поїли, бабуся налагодила дітям полуденок, вкинувши туди пляшку компоту. Все це Роман поклав у місткий рюкзак і повісив його за плечима. Тася взяла широкий плетений кошик, встеливши його папером, обоє надягли солом’яні брилі і вирушили до лісу.

Дорога була неблизька — кілометрів зо п’ять. Спочатку селом, далі понад річкою, що, звиваючись, текла між розлогими вербами, потім — левадами, аж ген до лісу і ще трохи, повз стару могилу. Кажуть, у ній похований невідомий солдат. В узголів’ї могили росло могутнє дерево. Біля поховання на хвилину зупинялись, віддаючи шану мужньому захиснику рідного краю.

— Хоч би не було дощу. Ми ж не маємо плащів, — сказав Рома, порушуючи дзвінку лісову тишу.

— Тю, дурненький, так ти ж у лісі. Присядемо під будь-яким деревом.

— Яка ж ти у мене розумниця, — ущипнув хлопець сестричку за ніжну щічку, — а я й не подумав. Справді, — і він, розсміявшись, відійшов вбік та, схилившись, почав щось пильно розглядати у густій траві.

— Що там? — зацікавлено запитала Тася, зупиняючись та витягуючи шию, стараючись роздивитись хоч здалеку братову знахідку.

— Слухай, я ще такого не бачив. Йди-но подивись, — хлопець, вирівнявшись, повними здивування очима подивився на дівчинку.

Пірат, що біг слідом за Романом, наштовхнувшись на хлопцеву знахідку, раптом завищав і, високо підстрибнувши, кинувся навтьоки, відразу ж зникнувши у кущах.

— Та що ж там таке? — дівчинка, що спочатку заклякла від дивної поведінки собаки, заворушилась і, трохи отямившись, підбігла до брата.

На землі виднілись відбитки чиїхось ніг, які ні в один людський розмір взуття би не помістились. Відбитки були ще й широкі — близько п’ятнадцяти сантиметрів. У самому кінці, де мали б бути, по ідеї, пальці, виднілись заглибини — ніби від кігтів.

У дітей волосся стало дибки.

— Чуєш, а хто може мати такий розмір? Це ж тягне на п’ятдесятий, як не більше.

— А може, то хто пожартував, понаставлявши вздовж стежки таких слідів. Дивись, он ще такі самі. Це щоб менше люду йшло по малину, — трохи розрядила обстановку Тася.

І справді, через декілька метрів, тільки вже з другої сторони широкої стежки, що вужем звивалась поміж дерев, були точно такі ж відбитки. Ланцюг з тих слідів тягся до глибокого рову, який знаходився метрів за сто від стежки. Там завжди було темно та вогко, і, зазвичай, люди любили збирати гриби — маслюки та підпеньки.

— На що ж вони схожі? Згадав! На сліди лап древніх ящерів, що жили на Землі ще до льодовикового періоду.

— Та ні, там були б, точніше, мали б бути більші, набагато більші лапи, — не погодилась з версією брата Тася, яка вже потроху почала відходити від пережитого раптового страху.

— Але ж ящери бували різні, — від малих і до найбільших — розміром з п’ятиповерховий будинок! Як ти гадаєш, може, це і справді зробили люди?

— Не думаю. Ні, точно ні. Це я просто так сказала, щоб тебе заспокоїти. Бачив, як злякалась наша собачка? І, до речі, де вона? Пірате! Агов! На-на-на!

З густих хащів почулось тихе повискування, потім виткнулась смішна, з настовбурченими вухами, собача мордочка. Пірат проповз кілька метрів і завмер, зляканими очима дивлячись на дітей.

— Та що ж це таке, нарешті? Пірате, ану йди ближче! — знову покликала Тася.

Але нічого не допомагало. Собака повзав по колу, вищав, та ближче як за п’ять метрів до знахідки не наближався.

А в очах обох дітей вже зовсім зник страх, залишилась лише гостра цікавість і бажання, нарешті, зрозуміти, що ж то таке трапилось у їх завжди спокійному і такому звичному лісі.

Вони вже давно психологічно підготували себе до чогось подібного і лише жалкували, що ці сліди не трапились їм на очі багато раніше.

Тільки бідолашний Пірат все ніяк не міг заспокоїтись. Він щулив вуха, поводив носом та весь час стиха повискував. Шерсть на собаці періодично ставала дибки, він починав гарчати і дерти задніми лапами землю, ніби перед боєм.

— Пірате, будь ласка, заспокойся. Нічого такого, — закричав Роман, а потім, обернувшись, повернувся до Тасі та додав: — Це ще може бути слід Єті — Снігової людини. Але я ще ніколи не чув, щоб вона бувала у тутешніх краях. Її бачили у Сибіру, на Алтаї, щось подібне згадували мешканці Гімалаїв, Карпат та Канади. Невже їй набридло бродити там і вона перебралась сюди?

— Слухай, ну ти зараз просто як маленька дитина, все б вигадувати казки, — осадила Романа Тася. — Ми сьогодні потрапимо у малинник чи ні? Знайшли щось — то й знайшли. У теперішньому дивовижному світі я вже нічому не дивуюсь. Не здивуюсь, навіть якщо зараз побачу «літаючу тарілку»!

— Добре, пішли. На зворотному шляху роздивимось їх детальніше.

І діти, покинувши свою загадкову знахідку, попрямували далі. Невдовзі вдалині показався зруб, де росла дика, але надзвичайно смачна та добірна малина. Вони так захопились збором сонячних теплих ягід, що й незчулись, як звернуло з полудня і сонце поволі покотилось до обрію. Коли нарвали повний кошик, Роман ще дістав з рюкзака велику та цупку торбу з церети. Наповнили і її.

— Ну що ж, думаю, досить, — оббираючи зі штанин засохлу траву, промовила розважлива Тася. — Маємо повний кошик та майже повну торбу. Вистачить і на варення, і на вареники та пиріг. А на компот назбираємо через декілька днів, сезон тільки-но розпочався.

Роздираючи колючі кущі шипшини та ожини, що опутали малину густим павутинням, діти почали вибиратись на дорогу, яка серпантином огинала зруб. Пірат, все ще насторожено щулячи вуха, продирався слідом. Та раптом собака підскочила високо у повітря і всіма чотирма лапами дзвінко гепнулась об землю.

Просто перед дітьми відкрилась широка галявина, якої, а Роман з Тасею це добре знали, там раніше не було. Посеред неї стояло щось схоже на гострий циліндр з багатьма вузькими, схожими на бійниці, вікнами-ілюмінаторами. А ще «воно» нагадувало довгу, звужену вгорі, сріблясто-білу сигару з темнішими поперечними смугами. Апарат таємниче зблискував зеленкуватим фосфоричним світлом. Діти і собака злякано завмерли на місці. Але те світіння, чомусь, діяло, на диво, заспокійливо. Коли Рома знову відчув здатність рухатись, а його важко було чимось налякати, хлопець підійшов трохи ближче, щоб краще роздивитись, на його поважну думку, міжпланетний космічний корабель. Навколо панувала абсолютна дивна тиша, навіть вітер перестав шуміти у кронах дерев, і серця дітей бились у пришвидшеному темпі, а кров пульсувала в унісон з легкою вібрацією таємничого гостя.

У «сигарі» світилось лише кілька верхніх бійниць-ілюмінаторів. Жодного натяку на хоч якийсь вхід не було. Тася теж підійшла трохи ближче і зацікавлено почала розглядати мерехтливий апарат. Навіть Пірат, все ще стиха повискуючи, ліг на живіт і почав тихенько підповзати, але всім своїм виглядом давав зрозуміти, що у будь-яку мить готовий скочити на лапи та чкурнути геть.

Вже скоро, зовсім осмілівши, Роман підійшов до корабля впритул і злегка постукав по ньому пальцем. У відповідь не почулося жодного звуку. Хлопець обійшов апарат, що був у діаметрі близько п’ятнадцяти метрів, і задумався, з чого ж у нього обшивка? По кольору було щось схоже на срібло чи легку сталь, але по твердості не співпадало з версією хлопця. Швидше якийсь сплав. Тася ходила слідом за братом, намагаючись за ним сховатись. Пірат, нарешті переставши боятись, підповз на найкоротшу відстань від апарата і почав його обнюхувати.

— Чуєш, Тасю, а вони прибули зовсім недавно. Відчуваєш, який запах стоїть у повітрі? Я такого ще не нюхав скільки живу, — тихо промовив Рома, намагаючись вловити думку, що весь час від нього тікала.

— А ти пам’ятаєш, що було на цьому місці до того, як сюди спустилась ця дивовижна конструкція?

— Напевне, ліс. Але галявини не було точно.

— Слухай, Ромо, а як так вийшло, що ми не бачили, як вони приземлились? Адже були зовсім близько.

— Ми ж так захопились збиранням малини, що й не помічали нічого довкола себе.

Хлопець різко замовк і почав з тривогою прислухатись до свого тіла. Поміж ним та апаратом почали пробігати якісь чуттєві ейфорійні імпульси. Зробилось трохи лячно, але ще цікавіше. Потім Рома перевів погляд на Пірата і у нього відвисла щелепа. З собачої шерсті, що стояла сторчака, в усі боки летіли зеленкувато-блакитні іскри. Потім такі ж іскри посипались з Тасиного волосся.

— Господи! Прибульці ж дистанційно зчитують з нас потрібну їм інформацію! — закричав Рома.

Раптом корабель почав світитись дужче, а потім, просто навпроти них, відкрився шлюз і звідти до землі простяглись чудернацькі сходи. Вони ніби висіли в повітрі і були прозорі, як скло.

У Ромовій голові щось клацнуло і його ніби магнітом потягло до тих сходів. Ловлячи руками повітря, хлопець почав підніматись ними. Сходи виявились на диво міцними та твердими. Піднявшись на верхній майданчик, Рома повернувся і побачив, що слідом за ним йде Тася, несучи в руках малину, а за нею, мов прив'язаний, Пірат. Коли всі троє опинились в шлюзовій камері, сходи зникли, а сріблястий люк зачинився, не видавши жодного звуку.

Розділ 4

Діти йшли вузьким коридором, по обидва боки якого було по кілька дверей. Попереду виднілись трохи ширші, що відразу ж гостинно розчинились, як тільки трійця біля них зупинилась, і знову зачинились, пропустивши дітей та собаку всередину, в маленьку кімнатку, яка виявилась ліфтом, що миттєво виніс їх нагору.

Коли за друзями зачинились і ці двері і вони, ступивши кілька кроків, безпорадно зупинились, намагаючись звикнути до ненав’язливої напівтемряви, пролунав тихий приємний голос:

— Ласкаво просимо на борт нашого зорельоту. Ми вас вже зачекались.

Ці слова, майже не відкриваючи мало схожого на людський, ледь помітного рота, промовила істота, що сиділа перед численними мерехтливими моніторами, на яких періодично змінювали один одного кадри добре знайомої і Роману, і Тасі, місцевості, та обличчя людей.

— Ви не втомились? Може чаю? — знову відкрила істота свого невидимого рота і її вузькі очі радісно зблиснули.

— Не відмовимось, — наважився щось вимовити і, заодно, перевірити чи у нього не зник голос, Роман.

Істота махнула рукою й інша така ж сама істота, тільки трохи менша, вкотила до приміщення невеличкий низький столик зі вже розлитим чаєм і тацею з тістечками.

— Пригощайтесь, будь ласка.

Роман хотів було спитати, звідки вони так добре знають українську мову, що так гарно та чисто на ній розмовляють, але не встиг. Його легенько штовхнула Тася.

Істота, напевне зрозумівши ситуацію, або й взагалі прочитавши думки дівчинки, усміхнулась по-своєму, ледь розтягши рот.

— Вам тут абсолютно нічого не загрожує. Повірте! Коли поп’єте чаю та відпочинете, я розповім вам, чому ви сюди потрапили, а також що з вами буде далі.

При останніх словах пришельця навіть у не надто боязкого Роми поза шкірою сипонув мороз.

— Сідай, Тасю, — нарешті спромігся видавити з себе хлопець після миттєвого ступору. — А Пірата можна пригостити? Ми поп’ємо чаю, а ви можете розповідати про все зараз, не відкладаючи надовго. Ми у лісі відпочивали, а не працювали, тому не надто стомились.

Прибулець знову злегка усміхнувся і кивнув. Менша істота внесла мисочку з молоком, до якої радісно кинувся добряче зголоднілий песик. Діти присіли біля столика, з неприхованою цікавістю розглядаючи тих, до кого вони так неждано завітали у гості.

Господар був приблизно їхнього зросту, дуже смаглявий, з вузькими, чорними, як вуглинки, очима та темним, майже чорним, злегка кучерявим волоссям. Рот вузький, майже безгубий, вуха теж невиразні, без наявної вушної раковини. Руки трохи довші, ніж у землян, з тонкими гнучкими пальцями. Ноги, навпаки, коротші, стопа довга та широка, з гострими кігтиками.

Друга істота була, напевне, жіночої статі, бо таке ж темне кучеряве волосся у неї було набагато довше. Більше ніякої іншої різниці між ними не було.

— Ви обіцяли щось розповісти, — смакуючи гарячий чай з тістечками, що просто-таки танули у роті, сказав вже зовсім осмілілий Рома.

Прибулець ще раз загадково посміхнувся, звузивши і без того вузькі очі до тоненької смужки, що надало його обличчю комічного виразу і, роблячи наголос на кожному слові, запитав:

— Ви і справді не здогадуєтесь, чому ви тут? Зовсім-зовсім?

Рома, від подиву, аж перестав смачно сьорбати гарячий духмяний чай, за що він завжди отримував зауваження від матері, і рука з чашкою так і зависла у повітрі, а очі широко відкрились, ніби побачивши якусь дивовижу.

— Пробачте, але про що ви, власне, говорите?

— Та про ваші ж власні думки. Чи я помиляюсь? Ви що, у себе на планеті абсолютно не задумуєтесь про те, що ви мислите, про що мрієте та що говорите один одному, у своїх думках і так далі, бо перераховувати можна дуже довго, але річ у тім, чи мої слова дійдуть до цілі і чи ви щось зрозумієте?

— Та я і досі не знаю, про що ви говорите.

Прибулець легенько зітхнув і, нарешті відірвавшись від своїх моніторів та повернувшись разом з кріслом до дітей, промовив:

— Добре, тоді усе по-порядку. Мене звати Зіб, її — Заб. Ми є тимчасові мешканці Сеопфії, або так званого двійника добре знайомого вам Місяця. Спеціально прибули на планету Земля по вашому ж особистому запрошенню!

У Романа очі відкрились ще ширше і він обережно, немов у трансі, поставив чашку з чаєм та недоїдене тістечко на столик.

— Дозвольте, як це по нашому особистому запрошенню?

— А ось дивіться самі. — Прибулець знову повернувся до моніторів та поклацав один з них просто по екрану. Там з’явився їхній садок у дідуся й бабусі в селі, далі Рома, власною персоною, на верхівці горіха, з товстим зошитом у руках. Була глупа ніч, лише час від часу згавкували собаки та кричали спросоння птахи. Хлопець, підсвічуючи собі потужним ліхтариком, щось безперервно шепотів, а потім, задерши обличчя до Місяця, що був уповні та світив йому прямо в очі, прокричав: «Наказую, ні, дуже прошу, всіх, хто мене чує на „Об’єкті С“, прибути на Землю та перенести мене на нього. Полечу навіть на „літаючій ложці“. Будь ласка! Я дуже-дуже хочу побувати там, на втіленні всіх моїх дитячих мрій!»

Побачивши на екрані свої, приховані від стороннього ока, дії та почувши висловлені в емоційному стані бажання, Рома опустив очі додолу та злегка зашарівся.

— А от соромитись цього не треба, бо у кожного з нас є мрії. Потрібно тільки навчитись відповідати за свої слова та вчинки.

— Хіба мало що може думати чи бажати людина? — пробурмотів Рома, з все ще палаючими щоками.

І знову очі прибульця звузились у непомітній для дітей посмішці.

— А ви хіба не знаєте таку просту інформацію, що абсолютно все у цьому світі матеріальне? Ваші слова, побажання, прокляття, думки ніколи не пропадають просто так, як ви, мабуть, звикли думати, а завжди доходять до цілі, іноді обертаючись проти того, хто це промовив. Тому говорити і висловлювати свої побажання потрібно надзвичайно обережно і добре думаючи, щоб нікому, в тому числі і собі, не завдати шкоди, навіть подумки. Я тільки що побував на ваших широких розкішних левадах. Гляньте, що я там відзняв. — Прибулець постукав по другому монітору і там відразу ж з’явились кадри короткометражного фільму. На них їхня сусідка тітка Мотря пасла дві корови та троє телят. Спочатку тварини спокійно щипали травичку, помахуючи хвостами. Тітка куняла, спершись на відколоту вітром гілляку старої верби. Потім звідкілясь взялась зграйка ґедзів, які почали люто жалити всіх підряд. Тварини, мотаючи головами, бігали по пасовищу, телята жалібно мукали і, падаючи на коліна, терлись покусаними шиями об землю.

Побачивши таке, тітка Мотря, зблиснувши очима, почала збирати тварин до гурту та злісно кричати, випльовуючи на тварин та комах стоси брудної лайки.

— Ото погань. І де ви взялись на мою голову, кляті виродки! А щоб ваші жала повідпадали і ви не могли навіть води напитись! Чого вилупився, придурку? Зараз як дам по ребрах, аж тобі шкіра лусне! Рухайте швидше кістьми, поки я вам їх усі не переламала. А ти, тварюко, не обертайся, бо заїду поміж очі, аж тобі голова зробиться квадратною, — так примовляючи, жінка гнала бідолашних тварин, і так постраждалих від жал розлючених спекою комах, нещадно лупцюючи їх по впалих боках.

Щоки дітей, що дивились на це неподобство, густо вкрились червоною фарбою.

— А це я відзняв, коли шукав ваше село.

Прибулець знову поклацав пальцями по монітору.

Діти побачили зупинку у їх райцентрі, до якої підрулювала вже й так переповнена «маршрутка».

Натовп хлинув до дверей, які відразу ж затріщали від натиску ззовні та зсередини.

— Дайте вийти, хай вам грець!

— Ану посунься, товста свинюко, і забери від мого обличчя своє смердюче рило!

Двоє озлоблених молодиків, даючи всім підряд по ребрах та головах, продирались до вже трохи відчинених дверей.

— Обережно, дитина. Задавите ще. Оце люди! — молода жінка з плачучим згортком на руках старанно проштовхувалась крізь натовп, розставленими ліктями захищаючи згорток від штурханців, що градом сипались з усіх боків.

— Ой, бідні мої ноги! І за які гріхи вам таке на старість років? — стогнала старенька бабуся, яку так притисли до машини, що мало не тріщали кості.

Водій, який вже звик до всього, лише крутив навсібіч головою та здвигав плечима.

Врешті, коли всі таки втиснулись до багатостраждального автотранспорту, створюючи ефект шпротів у банці, підбіг ще один міцний чолов’яга.

— Ану посуньтесь трохи.

— Та куди? І так нічим дихати.

— Нічого, потерпите, — чоловік підняв дівчину, що останньою стояла на сходах і поклав її на плечі пасажирам, які стояли вище. Ті, у свою чергу, навалились на водія. Чийсь лікоть лежав йому на голові, а велика ряба сумка товкла по коліну. Та водій мужньо все це зносив, стараючись якнайшвидше доїхати до наступної зупинки, щоб, обігнавши конкурента, перед самим його носом забрати його пасажирів.

Роман, присоромлений такою ганебною поведінкою своїх «братів по розуму», лише розгублено кліпав очима, намагаючись щось сказати, та язик, зазвичай добряче гострий, чомусь перестав слухатись.

Врешті він витиснув з себе, але зовсім не те, що хотів сказати насправді:

— А чому у вас такі прості імена?

— Ми ніколи нічого не ускладнюємо, — знову усміхнувся Зіб, примруживши вузенькі очі.

— Добре, але як на те пішло, то хіба у вас немає такого? Я маю на увазі, от такої поведінки, — врешті зважився запитати Рома.

— Ви, мабуть, дуже здивуєтесь моїй відповіді, але точно вам кажу, що немає, — відповів Зіб.

— Справді?

— Справді. Колись, дуже давно, бувало всіляко, та ми перевиховались. Адже нічого доброго така поведінка не приносить, а значить увіковічувати її не варто. Просто я ще зовсім нічого не розповів вам про наш чудовий народ, тому ви не можете відразу все зрозуміти. У нас дуже древні традиції, які ми надзвичайно високо цінуємо, поважаємо і насправді пишаємось ними. Найголовнішою з них ми вважаємо нашу мову, потім — бережливе ставлення до світлої пам’яті наших предків, особистості національного колориту, співвідношення між громадянами різних вікових груп і, навіть, поглядів на колишнє, сучасне та майбутнє. Ми створили безліч різних програм, у тому числі і соціальних, одна з яких — детальне викорінення всього лишнього, що заважає нам жити і нормально розвиватись. До речі, у нас вже зовсім немає лайливих слів, а ліки, що ми створюємо, завжди з природних матеріалів та мінералів, включаючи надсучасні нанотехнології, створені виключно нашими вченими, якими надзвичайно пишаємось. Чаї та природні аптечні збори тільки з наших країв. Також існує грандіозний проект захисту нашої рідної планети, яка зветься Дріода, від будь-якої зовнішньої космічної загрози.

Ми позбулись всіляких негативних якостей, як, наприклад, заздрість, бажання щось у когось взяти без дозволу, збрехати і тому подібне. В нас у кожній сім’ї, які ми теж створюємо, особливо шануються і виконуються десять заповідей нашого Творця, який також є і вашим Творцем, та викорінюються десять смертних гріхів.

— То ви ідеальні, — і собі усміхаючись, промовив Рома.

— Зовсім ні. Просто намагаємось відповідати всім канонам, що заповів нам Творець. А тепер хочу, щоб ви зрозуміли, з якою поважною місією ми прибули на Землю.

— А я, мабуть, здогадався. Хочете і нас навчити усьому тому, що знаєте самі.

— Майже так. Все це ви можете запровадити й у себе, якщо, звичайно ж, забажаєте. Ми просто щиро хочемо вам допомогти, поки ще є час, а ми знаємо, що його у вас залишилось зовсім небагато, бо володіємо здатністю бачити майбутнє. У ньому ви можете знищити свою чудову зелену планету необдуманими діями. І саме така, а не інша доля на вас чекає.

— Це має бути атомна війна?

— Я не вповноважений, хлопче, повідомляти таку інформацію. Маю честь запросити вас усіх у захопливу космічну подорож спочатку на Сеопфію, або, як ви кажете, двійник Місяця, а потім відвідаєте нашу чарівну матінку-Дріоду. Там вам достеменно все розкажуть та покажуть, навіть з надлишком. Може, це вас трохи розчарує, та я скажу. Сеопфія — штучний супутник, який, у тісній співпраці з іншими цивілізаціями, ми створили власноруч. Це — своєрідна база відпочинку, де ми адаптуємось, дозаправляємось, спілкуємось з іншими мешканцями нашої Галактики, у яких там свої табори. А потім стартуємо по різних планетах Сонячної системи, які потребують нашої підтримки та допомоги. Ми весь час ведемо спостереження за Землею, намагаючись бути якомога непомітнішими, і ніяким чином не втручатись у ваші внутрішні справи, хоч, часом, ви примушуєте нас це робити.

— І коли ж таке буває? — зацікавленню Романа не було меж. Тася з Піратом, попоївши, тихенько сиділи на м’якому зручному диванчику, уважно слухаючи розмову і тільки переводячи очі з Романа на Зіба та назад, боячись когось з них перебити і пропустити хоч слово зі сказаного.

— Це буває тоді, коли ми бачимо особливо гостру несправедливість чи жорстокість у вашому ставленні одне до одного, тваринного чи рослинного світу, та навколишнього середовища. Або вже стає неможливо спостерігати, як страждають безневинні люди. Тоді стараємось допомогти. Ви називаєте це втручанням потойбічного світу. Ну так що, рушаємо?

— Тасю, ти як на таку пропозицію, згідна?

Дівчинка похитала головою і Роман завмер, з острахом очікуючи її вирок, бо без сестри він нікуди не полетить.

— Я б не проти, але бабуся з дідусем будуть хвилюватись.

— Немає жодних проблем, бо ми ще й вміємо керувати часом. Ваша відсутність видасться для ваших рідних просто зайвою годиною, проведеною вами у лісі.

— Тоді згодна. А ти, Пірате?

Песик, певне зрозумівши її, радісно загавкав та замотав головою.

— Всі згодні? Тоді вперед!

Розділ 5

Заб вкотила у каюту інший столик і запропонувала дітям та собачці по яскраво-червоній пілюлі та попросила їх проковтнути.

— Це допоможе вам добре перенести невагомість, бо ми літаємо навіть не так, як ваші земні літальні апарати.

— А як? — своє перше за весь час перебування на кораблі запитання поставила Тася, що викликало тихий і зовсім необразливий сміх.

— Крізь час та зі швидкістю звуку!

— Ого, — тільки й спромоглись промовити діти голосно та разом і мовчки випили запропоновані пілюлі, запивши холодною, на смак джерельною, водою, що теж стояла на таці. Зробив це і Пірат, як здалось дітям, з явним задоволенням.

Зіб, повернувшись до своїх моніторів, щось увімкнув. Зореліт спочатку легенько завібрував, потім вібрація зникла. На моніторі, який показував, що діється довкола апарата, земна поверхня почала блискавично віддалятись і за якусь хвилину зникла зовсім. Зіб щось знову перемкнув. Зореліт плавно розвернувся, вибираючи курс, і коли він ліг правильно, прибулець ще раз перемкнув та повернувся до гостей.

— Ну от і все, ми йдемо на абсолютній швидкості крізь час. Система обмине будь-які перешкоди, що трапляться на шляху. За пальне нам служать сонячні батареї, що акумулюють енергію плазми вашого Сонця, і також живлять всю систему всередині зорельоту. Через декілька годин прибудемо на Сеопфію. А поки що можете відпочити, якщо більше немає ніяких запитань. Заб покаже вам ваші каюти.

— А можна ще два останні запитання? — зненацька прохопився Рома.

— Давай, валяй, — своєю оригінальною усмішкою посміхнувся Зіб.

— Ви справді звужуєте час? Адже знаю, що до Місяця дуже далеко і за кілька годин туди ніяк не долетіти.

— Ще й як долетимо — з вітерцем! Давай, швиденько, друге запитання.

— А друге моє запитання буде таке. Ви стверджуєте, що великі гуманісти, але ж коли приземлялись, напевне ж з спопелили діаметр посадки?

— І як ви навіть могли таке подумати? Хіба були якісь підстави, чи десь було помітно сліди згарища? Ми, коли сідали, зробили діаметр посадки прозорим. Зараз на тому місці знову все, як було до того. Більше немає запитань?

«І що я за людина, — з досадою на себе самого подумав Рома. — Адже цілком очевидно, що вони насправді є тими, за кого себе видають. Просто ми, з нашими варварськими методами життя, вже й не віримо, що таке може бути насправді, хіба що у казці. І не докладаємо жодних зусиль, щоб така ж казка стала дійсністю і в нас на Землі. І їхні слова є не звичайною хвальбою, а простою констатацією не зовсім зрозумілого для нашого обмеженого розуму факту».

— Пробачте мене за таку тверду недовіру до вас, адже самі розумієте, що у таке повірити надзвичайно важко, — хлопець важко зітхнув і підняв наповнені палючим соромом очі на Зіба.

— Я вас чудово розумію, але ми будемо намагатись вас у цьому переконати, згода?

— Звичайно ж згода.

— Тоді ідіть відпочивайте, а я трохи попрацюю, — м’яко сказав Зіб, і його чорні очі звузились у невидимій, але такій щирій усмішці.

Прийшла Заб і покликала їх за собою. Друзі зайшли у ліфт, що опустив їх поверхом нижче до невеличких, та дуже затишних кают, запропонованих гостинними господарями.

У Романовій стояло м’яке широке ліжко, застелене яскраво-жовтим атласним покривалом, перед ним лежав невеличкий смугастий килимок. Далі, навпроти дверей — журнальний столик, біля нього зручний диванчик з кількома подушками з чудернацьким візерунком. Біля самих дверей, на стіні, якщо, звичайно, можна було так сказати, висіло велике дзеркало.

У Тасиній каюті було все майже так само, картину доповнювала лише невеличка скляна шафа з тонкими кришталевими ручками.

Потім Заб принесла ще товстий та м’який килимок для Пірата і постелила його у Романовій каюті.

— Сподіваюсь, вам тут буде добре та зручно, — вперше діти почули голос другого посланця безмежного і такого привабливого космосу. З легким витонченим поклоном Заб вийшла, залишивши Романа, Тасю та Пірата мандрувати у часі та невідомості у своїх, розділених невеличким коридором, каютах.

Та хлопець, як не намагався, заснути не міг, певне, давалося взнаки перенесене хвилювання. Трохи покрутившись, він піднявся, і, пам’ятаючи дорогу, поїхав ліфтом назад, у «серце» міжпланетного корабля, де знаходились прилади і Зіб на своєму незмінному посту. Тихенько туди зайшовши, Роман побачив у десятки разів збільшений космічний простір на великих моніторах, перед якими чаклував Зіб. Миготіло різноманітне космічне сміття, метеорити, астероїди, раз навіть промайнула пустотлива комета, залишивши по собі довжелезний хвіст із розпечених газів, пролетів навіть чобіт від космічного скафандра, що його, певне, загубив якийсь забудькуватий космонавт. Ось промайнуло блакитне зображення дуже схожої на Землю планети. Зіб, помітивши, що хлопець стоїть позаду і пильно вдивляється в екрани, не повертаючись, сказав:

— Це Венера, ваша добра сусідка та прабабця деяких нібито землян. — І знову замовк, керуючи польотом.

Потім корабель огорнув густий космічний пил. Та система автопілоту точно вела апарат заданим курсом, спритно обминаючи особливо великі предмети космічного сміття.

Увійшла Заб, що таки напевно була особою жіночої статі, бо у її вушному проході Роман помітив вколоті просто в тіло маленькі сережки, що інтенсивно миготіли: «А може, то зовсім і не сережки, а якісь передатчики? Втім, хто його розбере», — подумки усміхнувся хлопець.

Раптом монітор заморгав і у ньому з’явилось усміхнене обличчя чоловіка, схожого на Зіба.

— Вітаю! Як проходить політ? — запитав чоловік, піднявши при цьому руку.

Зіб щось перемкнув та промовив у відповідь:

— Політ проходить нормально, без пригод. З нами подорожують наші нові друзі — мешканці планети Земля: хлопець Роман — тринадцять років, дівчинка Таїсія — тринадцять років та їхній товариш, представник фауни планети Земля — собака Пірат. Вони погодились співпрацювати з нами. Мої гості зараз відпочивають.

— Тоді добре, бо у нас дуже короткий зв’язок. По прильоті поговоримо.

І чоловік на екрані, знову піднявши руку, зник. Монітори, як і раніше, почали показувати стан космосу довкола зорельоту.

— Зібе, а ви можете розповісти трохи про себе? Або ні, поставлю таке запитання, чому ми без скафандрів? І ще, чому у вас саме таке волосся, колір шкіри, розмір ноги? Хочеться знати.

Зіб кивнув і, повернувшись до хлопця, відповів:

— У нас на кораблі, як і загалом на Сеопфії та Дріоді, існує спеціальна система захисту, не буду відкривати таємниці яка. Та, як тільки ви сюди увійшли, вона відразу ж почала на вас діяти. А ще допомагають пілюлі, які ви проковтнули. Тому надягати скафандри немає необхідності. А щодо зовнішності — ніщо лишнє нам абсолютно непотрібне. Смагляві тому, що у нас набагато тепліше, ніж у вас, а, як вам відомо, темна шкіра краще пристосована до високих температур. Хвилясте волосся тому, що його можна рідше підрізати, це дуже красиво і воно практичне. Широка та довга стопа у нас для кращого зчеплення з ґрунтом. Наша планета менша, ніж Земля, сила тяжіння теж, відповідно, менша. От і мусять бути великі та широкі ступні. Ще щось? — не дочекавшись відповіді, Зіб, посміхнувшись, знову повернувся до своїх моніторів.

Рома тихенько присів на краєчок дивану і почав спостерігати, що діється на широких екранах, вирішивши якомога менше заважати цікавому, але дуже зайнятому співрозмовнику.

Так пройшло понад годину. Та ось на одному з моніторів з’явилась якась жовтувата поверхня, що почала швидко наближатись. Зіб постукав по екрану і поверхня відсунулась вниз.

— Зараз ми проходимо повз Місяць, — пильно вдивляючись у комп’ютер, промовив Зіб.

Ще через півгодини виринула інша поверхня і скоро заполонила всі екрани. Виникла легка вібрація і корабель почав повертатись. Замість швидко наступаючої поверхні на моніторах знову з’явився темний мерехтливий космос. Через кілька секунд зореліт злегка струсонуло, він м’яко у щось ткнувся та завмер.

— Ласкаво просимо на Сеопфію! — Зіб простяг Роману прохолодну вузьку долоню та міцно потис подану у відповідь руку хлопця.

— От ми і на твоєму омріяному двійнику Місяця. Ти радий?

Очі хлопця палали від прихованого внутрішнього вогню, а голос переривався, коли він проказав:

— У мене просто немає слів і тому скажу коротко — велике людське земне спасибі вам за такий королівський подарунок, — і він, потягшись, поцілував Зіба у щоку.

Розділ 6

Заспана Тася, перезбуджений від розпираючих його емоцій та почуттів Рома, радісно повискуючий Пірат, ошелешений Роминим поцілунком і від того весь час без жодної на те причини усміхнений, Зіб та урочиста і дуже спокійна Заб вийшли з корабля, що стояв на спеціальному майданчику. Їх зустрічав чималенький натовп — білих, зеленкуватих, жовтих, смаглявих та кучерявих, великих, малих та зовсім карликів. Кожен хотів доторкнутись до дітей, потиснути їм руки, сказати якесь добре слово. Один із зустрічаючих взяв на руки Пірата та підкинув його високо у повітря, на що песик відповів радісним гавкотом.

— Ми з усіма зустрінемось пізніше. А поки що я хочу показати нашим гостям, де вони житимуть та влаштую для них невеличку екскурсію.

І Зіб пішки повів дітей до містечка, що виднілось на горизонті.

— Ми багато ходимо, бо це надзвичайно корисно. Звичайно, користуємось і тим, що ви називаєте автомобілями. Тільки вони у нас набагато досконаліші — плавають, літають і, звичайно ж, їздять.

Невдовзі друзі, на чолі з Зібом, прибули у невеличке красиве та затишне місто. Провівши їх кількома вузькими вуличками, Зіб підійшов до гарно оздобленого будиночка та приклав руку до блискучої панелі, що була на дверях. Двері відчинились, пропускаючи їх всередину.

Кімнати були зовсім крихітними, але дуже світлими та затишними. Замість килимів та доріжок, таких звичних у земних оселях, на підлозі лежали практичні циновки, на стінах теж нічого не було, крім кількох чудових пейзажів та, напевне, дуже старовинної гравюри, що прикрашала собою невеличкий коридор. Роман не помітив у кімнатах ані телефону, ані телевізора, не було навіть радіо.

Зіб, вгадавши хлопцеві думки, підійшов до широкого вікна та провів по ньому долонею. Як за помахом чарівної палички, на місці вікна з’явився широкий екран з надзвичайно якісним зображенням. На екрані демонструвався такий звичний Роману та Тасі мультик «Ну, постривай!», і дітям відразу перехопило подих, а на очах виступили сльози.

— Як вам це вдається? — тамуючи хвилю надзвичайно гострих почуттів, запитав Роман.

— Що, ваше телебачення? — майже здивувався Зіб. — Це ж одна з найпростіших дій, що ми робимо, тобто проста у порівнянні з дійсно складними. Ми ж, за нашими мірками, знаходимось зовсім близько від Землі. Тому можемо перехоплювати ваші хвилі, сигнали, позивні і все інше, що транслюється. Земляни ще й зробили нам розкішний подарунок, почавши використовувати у своїх найновіших, звичайно ж, за земними мірками, технологіях супутники, — і Зіб весело розсміявся, що з боку виглядало дуже кумедно, бо рота він майже не відкривав.

— Замість телефонів ми використовуємо чіпи, вмонтовані в одне з наших вух, — і він показав таку ж сережку, яку Рома помітив у вусі Заб. Але у Зіба вона була вмонтована багато глибше. Рома, мабуть, відразу її не помітив, бо шукав ознаки статі не у нього, а у Заб, тому мало звертав увагу на вушні проходи командира зорельоту. Сережка так само інтенсивно пульсувала.

— На Сеопфії все штучне, — знову залунав тихий та приємний голос Зіба, що чемно зачекав, поки діти уважно роздивляться його передатчик — телефон-чіп, — та дихаєте і пересуваєтесь ви тому так легко, що Сеопфію від відкритого космосу прикриває спеціальний щит. Кисень ми добуваємо з води, якої багато на справжньому Місяці, просто ви своїми апаратами її не бачите. Там є величезні підмісячні озера. Готуємо, а також обігріваємо свої домівки, завдяки акумульованій енергії та плазмі Сонця. Землі, через просте незнання, що з нею робити, таке безцінне джерело майже вічної енергії як плазма, йде лише на шкоду. Ви собі і уявити не можете, що це таке! Це ж той самий вічний двигун, який століттями намагались винайти ваші вчені! Не потрібно ні нафти, ні газу, ні керосину — нічого, щоб ви просто забули про вашу повсякчасну проблему енергетичної кризи, потрібне одне-єдине надпотужне джерело енергії — плазма Сонця. Задумайтесь над моїми словами. Ну що, тепер йдемо на екскурсію?

Роман, Тася і навіть Пірат, який немов виріс у своїх власних очах, бо поводився достойніше і мудріше, аніж досі, з задоволенням кивнули. Їм все більше і більше подобався Зіб та все, що вони побачили на кораблі і тут, на Сеопфії.

— Ми використовуємо цей штучний супутник як міжгалактичну, а, заодно, міжпланетну базу. Таких супутників, скажу я вам, існує досить багато. Серед них є і природні. У Сонячній системі є ще два — біля Юпітера та Плутона, один природний, другий штучний, — почав свою розповідь Зіб уже в якості екскурсовода, безперестанку ловлячи погляди дітей, ніби перевіряючи, чи їм насправді цікаво, та активно жестикулюючи. — На даний час на Сеопфії знаходяться лише три табори, або, як ми тут кажемо, поселення, — наш, табір збірної цивілізацій сузір’я Гончих Псів та табір еволюційної наднової планети Сіріус. Багатьох з них зараз немає. Вони знаходяться на Марсі, намагаючись відродити його до життя. Ви ж, напевне, знаєте, що на ньому колись теж існувала цивілізація так званих велетнів, котрі пізніше заселили один із земних континентів. Ви, мабуть, здогадуєтесь, що то була Атлантида. Марсіани мали до семи метрів зросту. Розповісти, що спричинило загибель цих, надзвичайно красивих та гордих, людей?

Роман зацікавлено слухав, стараючись не проґавити жодного слова, згідно хитнув головою, кивнула також і Тася, не зводячи з оповідача широко відкритих, бездонних очей.

— Це була квітуча миролюбна планета з працьовитими та дружелюбними жителями, які завжди кликали всіх у гості, я маю на увазі представників інших цивілізацій, і завжди всім допомагали. Технології на Марсі були надзвичайні навіть для нас. Адже ви, напевне, знаєте, піраміди, що є на Землі, збудовані атлантами з допомогою марсіан. Атланти навіть одружувались з мешканцями та мешканками Марсу і їхні потомки до цих пір живуть на Землі. А ви гадали, кам’яну плиту, загальною вагою більше двох тисяч тон піднімали раби? Ні! Їх піднімали та встановлювали на потрібні місця марсіани, з допомогою спеціальних літаючих апаратів, трохи схожих на ваші гелікоптери, але багато потужніших. І настільки точно це все було розраховано, що й не потребувало ніякого скріплюючого матеріалу. Піраміди створювались на випадок міжпланетної, а також внутрішньоземної війни, бо вже й тоді ваші пращури володіли хімічною, бактеріологічною, а також усіма видами атомної зброї. Піраміди — найкращі та найбезпечніші сховища для людей, а також тварин та продуктів. М’ясо там не псується роками, а завдяки особливій циркуляції повітря дуже швидко та якісно очищається.

Піраміди бувають різних типів. Найголовніші з них є прямими провідниками між космосом та Землею. Вони акумулюють космічну енергію. Жерці, що там служили, могли встановлювати через таку піраміду безпосередній зв’язок з іншими навколоземними, а також далекими цивілізаціями. Ще інші типи пірамід являються своєрідними коридорами між різними паралельними світами, а також провідниками між минулим, теперішнім та майбутнім, бо ви вже точно знаєте, що ніщо у цьому світі не зникає безслідно, а повторюється та матеріалізується потім знову і знову.

Але ми вже трохи відійшли від теми. Марсіанам добре жилось, поки їхнє магнітне поле безповоротно не знищила в багато разів більша планета, котра періодично проходить через Сонячну систему і весь час завдає їй цим непоправної шкоди. На превеликий жаль, тоді Нібіру пройшла надзвичайно, просто катастрофічно близько від Марса, зруйнувавши на ньому своїм надпотужним магнітним полем майже все, подібно смерчу, що пронісся вашими полями. А перед тим вона вдарила іншу, набагато меншу від неї планету, що мала назву Фаетон, і уламки від неї утворили відомий вам Пояс Астероїдів. Ядро, а від бідолашного Фаетона зосталось саме ядро, полетіло до найбільшого у Сонячній системі тіла, тобто до Сонця, стукнувши по дорозі Марс, що дещо загальмувало його руйнівний політ, але не спинило. Далі по курсу була Земля зі своїм магнітним полем, яке і притягло ядро до себе. Може, ви і здивуєтесь, але те ядро і є ваш сучасний Місяць. Планета Нібіру проходить Сонячною системою, якщо я не помиляюсь, раз на 7200 років. Є одна дуже погана новина — скоро це має знову статись.

І коли Марс спіткало таке горе, космічні вітри та пилюка перетворили вже нічим не захищену планету на червонувату мертву пустелю. Але недарма у марсіан були такі розвинені технології. Вони, так само як і ми, уміли володіти часом, а, значить, передбачили своє лиховісне майбутнє. Частина марсіан ще до катастрофи перебралась на Землю, а частина — у спеціальні часові капсули, що було ще краще. Де ті капсули зараз, я знаю, та не можу вам цього повідомити. В таких самих капсулах часу очікують приходу кращих часів і жителі древніх земних племен — інки, майя, а також атланти. Тепер можете запитати мене, а що ж такого сталось з Атлантидою? Чому вона пішла на дно океану? А ви знаєте, що до Великого Земного потопу земляни не мали нічного світила, тобто Місяця? А що конкретно спричинило потоп? Чому вимерли мамонти та динозаври? Як же мало інформації про своє минуле ви знаєте! Бачите, ми знаємо набагато більше, і як це все-таки чудово, що ми зустрілись, дякуючи Роминому палкому бажанню потрапити на двійник Місяця! Наскільки мені приємно вам все це розповідати, ви собі і не уявляєте! Отож запитуйте все, про що хотіли б дізнатись і поки у вас є така можливість.

— А коли ж вони настануть, оті кращі часи? — нарешті наважилась поставити своє запитання Тася, що весь цей час, затамувавши подих, дивилась Зібу просто у рот, майже не кліпаючи своїми довгими чорними віями.

— Цього я не уповноважений вам повідомляти. Можу лише сказати, що скоро, але перед тим вам доведеться пройти через дуже важкі випробування і багато з землян не виживуть. Та після цього ви оновитесь і, скинувши, як змія, стару шкірку, станете зовсім інші.

— І що з нами буде? — знову запитала Тася.

— А те, що заслужите у нашого Творця. Та, довгий час ведучи спостереження за поведінкою та звичками землян, можу вам сказати, що найближчим часом нічого хорошого не очікуйте, поки докорінно не зміните свою поведінку та не навчитесь ставитися одне до одного, а також до всього, що вас оточує, так, як заповідав наш Творець. Те ж саме загрожувало і Венері, але вони вчасно схаменулись та почали жити за усіма канонами Творця.

— Творець — це Бог? — запитав Роман.

— Так, ви називаєте його Богом, а ми — Творцем.

— Слухайте, ви весь час говорите, що можете керувати часом і тому подібне. То хіба не можете відвернути подібні катастрофи? — знову запитав Роман.

— А от це ми якраз і не можемо, якби й навіть дуже захотіли. Що має статись — станеться обов’язково, бо є така річ — невідворотність подій. Ви це називаєте долею. Ми лише можемо про них попередити, а попереджений — значить озброєний.

З тими словами Зіб повів їх вузенькими вуличками далі поміж невеличких, ніби лялькових, будиночків.

— Тут відпочивають наші науковці та дослідники. Для того, щоб плідно працювати, треба добре та якісно відпочивати, — сказав Зіб, показуючи рукою на котеджі.

Скоро вони вийшли до невеличкого саду. Дерева у ньому були схожі на земні, та мали одну невелику відмінність — всі вони були штучними.

— Ці дерева ми створили, маючи за приклад ваші, земні. Правда, дуже схожі?

Роман з Тасею схвально кивнули.

Далі їхня подорож пролягла поміж величезних будинків та ангарів, що простяглись до самого горизонту.

— Тут знаходяться наші лабораторії, науково-дослідні інститути та експериментальні станції, — Зіб махнув рукою на приземисті довгі будинки з численними вікнами, що виднілись позаду ангарів. — А в цих ангарах знаходяться найновіші дітища наших вчених та інженерів і тих, що допомагають їм у цій благородній справі. Ох, якби ви могли все це побачити! — їх екскурсовод закотив очі та у німому захваті ляснув себе по гострих колінах. — За кожну машину з цього ангару, ви їх називаєте «літаючими тарілками», ваші багачі віддали б усі свої гроші, ще б заклали життя і навіть цього було б мало. Бо насправді все, що тут знаходиться, — безцінне! Та ми б і не продали, бо надзвичайно добре знаємо, з якими цілями вони б використовувались. А тут, — вони пройшли трохи далі, — знаходяться надсучасні міжпланетні станції, завдяки яким ми і перехоплюємо все, що транслюється у цілій вашій Сонячній системі, а також найдосконаліші зорельоти. Сюди ніхто не може зайти, окрім вчених та їх асистентів, навіть, на мій превеликий жаль, я.

Крізь невидимий захисний щит довкола Сеопфії мляво пробивалось сонячне проміння. Дихати було легко, але повітря не було таким свіжим і п’янким, як на Землі, а з присмаком чогось штучного, та чого саме, Рома ніяк не міг збагнути. «Яка чудова наша Земля, які справжні ростуть на ній дерева, яке свіже та справжнє повітря ми вдихаємо! І невже ця невимовна краса в один момент може зникнути?» — раптова, гостра, як вістря стріли, думка зненацька пронизала голову хлопця. — «Та невже таке може бути? А як справді може?» — все дужче і дужче билось у Ромовій голові. — «А що, як візьме і зникне, і яка різниця від чого — зашкодить планета Нібіру, занадто активне Сонце чи будь-що інше, але факт у тому, що ця синьоока красуня, що зветься Землею, зчорніє від горя або стане такою ж, як зараз Марс, — випаленою Сонцем та космічними вітрами, позбавленою життя, пусткою! Ми ж абсолютно не цінуємо ані справжності зелених неосяжних долин, ні чистоти та неймовірного смаку земного повітря, ані краси та справжності неозорих просторів. Чиїсь дурнуваті амбіції нещадно нищать цю неймовірну красу, цю справжню перлину життя серед безмежного космосу, безсоромно та безвідповідально забруднюють воду, моря, ріки, озера та інші блакитні водойми, знищуючи все живе у них. І все це лише для того, щоб заробити якомога більше грошей, плюючи на інших, кому не байдуже або хто і живе на світі завдяки цим водоймам, і зовсім не задумуючись, що рано чи пізно доведеться помирати. От якби ці гроші можна було забрати з собою і взагалі ні з ким не ділитись. А ще краще — купити собі за них безсмертя! Невже ніколи не буде межі людській жадібності і блиск золота завжди засліплюватиме очі, шелест купюр затулятиме вуха і вони ніколи не почують голос народного гніву! І скоро ми теж будемо дихати штучним повітрям! А може, й взагалі не будемо дихати, бо у нас же немає таких високих технологій, як у них, щоб створити хоч штучне. Як же можна не розуміти, що забруднюючи і знищуючи природу, повітря, колись такі чисті водойми, цим вони знищують саме життя, яке без усього цього стане просто неможливим!»

— А це наші квіти, правда ж чудові? — пробився до Романа голос Зіба і хлопець, стріпнувши головою, знову почав слухати.

Підліток подивився на штучні квіти і здвигнув плечима.

— Не подобається, — читаючи його думки, промовив Зіб, — добре, хай вони штучні, але ж насправді гарні.

Тася присіла та погладила на ніжно-рожевій квітці пелюстки.

— Так вони ж пахнуть! — захоплено вигукнула дівчинка.

— У цих квітів неймовірно багатий спектр запахів, — голос Зіба затремтів від радощів, що квіти отримали похвалу від його гостей.

«Але, все одно, вони штучні», — чомусь почав злитись Роман. — «Ніде у цілому світі, навіть в інших галактиках, нема таких гарних, а, головне, справжніх, квітів, як у нас на Землі!»

Зіб глянув на хлопця і загадково посміхнувся.

«Він увесь час читає мої думки, — раптова думка пронизала Романів мозок. — Треба або не думати про них нічого, або думати тільки хороше, бо ще втрапимо в історію. Треба обов’язково проінформувати про це Тасю». Але Зіб продовжував приємно посміхатись, і хлопець поступово заспокоївся.

Скоро вони вийшли на поле, де паслось стадо гарних, вгодованих корів.

— А вони дають справжнє молоко? — не втримався та знову кинув в’їдливу шпильку підліток.

— Ну звичайно ж, ні! Та ми вже до нього звикли. Якщо у вас пасуться на таких розкішних луках справжні корови, які дають насправді смачне, поживне, цілюще молоко, і, головне — справжнє, — ви дуже це цінуєте? Я там був, все це бачив власними очима, і навіть куштував його. Смачнішого, скажу я вам, не пив ще ніде!

Роман згодився з Зібом, спочатку трохи зашарівшись, бо, справді, мешканцям, що не мають своєї корови, надзвичайно рідко випадає можливість посмакувати справжнім молоком.

— Думаю, на сьогодні досить, — повідомив їм Зіб, та впертий і цікавий Роман замахав, не погоджуючись з ним, руками.

— Зібе, зачекай, а що ж там таке насправді сталось з Атлантидою, адже ні від кого, окрім тебе, ми про це не дізнаємось? У нас, на Землі, існує безліч версій, та яка з них, все ж таки справжня, дуже цікаво було б почути.

Зіб звузив свої і без того вузенькі очі та сказав:

— А я весь час чекав, коли ж ви про це запитаєте, бо тема і справді дуже цікава. Відповім вам так. Ви вже знаєте з моїх слів, що до Земного потопу Місяця не було, а потоп тому і настав, що Земля притягла до себе велике космічне тіло, яке ви називаєте Місяцем. Але саме це і спричинило безліч страшних катаклізмів на вашій планеті. Величезне цунамі обійшло Землю декілька разів, і у цих гігантських хвилях зникла не лише Атлантида, а й багато інших земель та островів. І тоді настав потоп, який пізніше відступив, залишаючи по собі страшні руйнування, які землянам довелось відновлювати багато віків. Це ж саме спричинило і різкі та глобальні зміни клімату — потепління та похолодання, коли загинули багато видів рослин, тварин і, навіть, людей. Були потужні землетруси, і земний ландшафт тоді взагалі дуже різко змінився. Зникли одні континенти і острови, а, натомість, з’явились зовсім інші. Саме тоді зникли мамонти та гігантські папоротники, як вас вчили по історії, тільки не навчили, яка ж була причина цього зникнення. Різка поява Місяця була для Землі майже надпотужним атомним вибухом, який ваша планета ледве витримала і довго від нього оговтувалась. Ну що, відповідь ніби вичерпна. Тепер можете йти відпочивати, бо у мене, крім вас, ще дуже багато роботи. Завтра повернуться атроїди і мають дещо вам показати. Думаю, самі знайдете зворотню дорогу. Маю честь! Вранці зустрінемось. Ага, мало не забув. Коли повернетесь, хай хтось із вас прикладе долоню до панелі, щоб система запам’ятала саме ваше ДНК, і тоді ніхто інший не зможе відчинити ваш будинок.

Зіб повернувся і, махнувши на прощання рукою, пішов в один з бічних провулків, а діти повернулись до свого тимчасового помешкання.

Розділ 7

Увійшовши в будиночок, Рома відразу впав на м’яке ліжко.

— Ну як, вам подобається тут? — запитав він відразу обох, включаючи Пірата.

— Звичайно ж подобається, — відгукнулась Тася. — Але все у них штучне, хоч і надзвичайно красиве.

— Тасю, хотів тобі сказати, щоб ти була обережнішою зі своїми словами і думками, бо Зіб їх читає і, напевно, чує кожне слово, сказане тут. І ще вам скажу, що у нас теж скоро все буде штучне, якщо не навчимось берегти довколишній світ та нашу земну, просто надзвичайно справжню, неймовірної краси, природу. Але досить на сьогодні забивати собі голову. На це буде ще завтра, коли повернуться атроїди, як говорив Зіб. Цікаво, що вони нам покажуть? Напевне, знімки Марса, адже зараз перебувають саме там. До речі, що там демонструють на блакитних екранах?

Тільки він встиг вимовити, як замість вікна з’явився величезний екран і на ньому, змінюючи один одного, замерехтіли різні канали. Хлопець, відразу ж зрозумівши, що каналами можна керувати за допомогою думки, почав подумки проказувати «Так» чи «Ні». Нарешті, впіймавши кадри такого знайомого та рідного земним дітям кінофільму «У пошуках капітана Гранта», Роман скерував «Стій». Зображення було екстракласу і діти, забувши, що зголодніли, з цікавістю почали переглядати картину.

Коли фільм закінчився, розпочався концерт земних та венеріанських рок-гуртів. Хлопець, який просто обожнював музику різних напрямів та стилів і знаючи, що Тася теж не проти почути всесвітньовідомі хіти, не став перемикати далі. Пірат, що тихо лежав на своєму килимку, також з помітною увагою прислухався, нагостривши маленькі вуха.

Але голод проймав все дужче та дужче.

— Шановні друзі, — нарешті не витримала Тася, — як ви гадаєте, тут можна поїсти? Я бачу, що у будиночку немає кухні.

Та раптом, як за помахом чарівної палички, перед дітьми з’явилось з добрий десяток, на вибір, різноманітних страв.

— Ого, просто як у ресторані, — сплеснув руками Роман. — Зрозумів! Ми до своєї квартири можемо замовляти все, що забажаємо, просто керуючись думкою. Це ж просто клас!

Діти вибрали голубці, український борщ, ягідний кисіль, а також по добрячому шматку шоколадного торту. Пірату ж взяли мисочку манної каші на молоці. Решта страв просто зникла.

Наїдки виявились надзвичайно смачними. Коли все, що вибрали, з’їли, брудний посуд попросту анулювався.

— Оце житуха, — вигукнув Роман. — Що не подумаєш, відразу ж виконується, просто як у казці. Поїв, і навіть посуд за собою не треба мити. Цікаво, що тут ще можна замовити? Не бажаєте дискотеку?

У кімнаті відразу ж згасло світло, на вікнах з’явились темні цупкі штори, заграла добре відрегульована музика, по стінах та підлозі затанцювали мерехтливі вогники світлодіодів.

— Як тобі це подобається, — голосно запитав Рома, намагаючись перекричати гучномовці. Дівчинка похитала головою, даючи зрозуміти, що це не її смак.

— Тоді, будь ласка, думай, яка музика подобається саме тобі. А ми з Піратом підлаштуємось.

Тася, закривши очі, зосередилась, подумки переглядаючи треки. Нарешті, після невеличкої паузи, з динаміків полились «золоті» хіти 80-их та 90-их, улюблена музика Тасі та її матері, любов’ю до якої пані Стефанія пройняла і свою доньку.

Рома, Тася та собачка натанцювались досхочу під такі знайомі та рідні ритми. Коли ноги вже не могли ступити й кроку від утоми, всі разом упали на Ромине ліжко.

— Але ж класна у нас поїздка! Цікаво, якщо я розповім про неї однокласникам, мені хоч хтось повірить?

— Краще і не пробуй, бо засміють і скажуть, що ти збожеволів, — повернулась до Романа Тася. — Це буде наша маленька спільна таємниця.

— І Піратова теж.

— Авжеж, і Піратова, — закріпив їх троїстий союз Рома. — А знаєш, я щось знову хочу їсти.

Відразу ж перед ними з’явився гарно сервірований столик, на якому вже стояли зовсім незнайомі дітям страви.

— А це що таке? Ага, зрозумів. Нам пропонують скуштувати стави різних кухонь світу. Сьогодні італійська, — і Роман прицмокнув язиком, — пахне смачно! Спробуємо?

Всі троє дружно сіли довкола столика.

— Оце-то смакота, пальчики оближеш! — захоплено вигукнула Тася, — Пірате, а тобі подобається? — запитала вона собачку. Той радісно гавкнув та закрутив хвостом.

— Він каже, що йому теж надзвичайно подобається, особливо спагеті зі спеціями та пастою, — передала Тася Роману розшифровку собачих слів.

Поївши, діти ще трохи подивились телевізор, а потім вклались спати.

Перша ніч на Сеопфії пройшла цілком спокійно. Роману та Тасі наснились рідні українські простори, а хлопцеві ще, чомусь, його класна керівничка, яка наказала йому все мотати на вус, а потім детально переказати у школі.

Розділ 8

Прокинувшись вранці, Рома відразу ж кинувся до вікна. Хотів відчути на своєму обличчі лагідні сонячні промені. Але тут цього не було. Все закривав щит, який відгороджував Сеопфію від впливу космосу. Хлопцеві відразу ж стало сумно. Він, що завжди рвався у незвідані світи, раптом захотів назад на Землю, поніжитись під теплим Сонечком, скупатись у такій звичній на рідній планеті, але недосяжній тут, річці. Роман все більше і більше розумів, де живуть земляни і які блага даровано їм абсолютно задарма. Він важко зітхнув, зрозумівши, що Зіб недаремно привіз їх саме сюди.

Через кілька хвилин почувся легкий стукіт і до будиночка зайшла Заб.

— Мені доручено привести вас за цією адресою. — у руках вона тримала аркуш паперу, на якому було щось намальовано.

Замкнувши помешкання та вирішивши, що поснідають потім, вузенькою вуличкою діти рушили слідом за Забі у гості до атроїдів, які цієї ночі повернулись з Марсу.

Невдовзі вони прийшли до величезного будинку, який своїми формами нагадував швидше мурашник. У ньому туди-сюди снували маленькі, схожі на кроликів, що скачуть на задніх лапках, істоти. Заб підвела дітей до одного з атроїдів, який почав щось швидко говорити.

— Він каже, що дуже радий зустрічі з вами і хоче запросити переглянути разом з ними відеофільм, відзнятий на Марсі.

— Передайте йому, будь ласка, що це буде для нас надзвичайно цікаво, — відповів, прийнявши запрошення, Рома.

Заб переклала його слова і, з низьким поклоном, відійшла. Атроїд, активно жестикулюючи, провів дітей у величезний кінозал. По його центру та боках були встановлені широкі монітори.

— А як ми маємо зрозуміти без перекладача? — запитала Тася, зацікавлено озираючись довкола.

— Зрозуміємо, — озвався Роман. — Вони надиктовуватимуть просто нам у вуха. Чуєш?

І, справді, у Тасиних вухах щось клацнуло і дівчинка почула прохання, щоб вони вибрали собі зручні місця та сіли, бо скоро почнеться перегляд.

Діти всілись, Пірат теж застиг поруч, уважно вдивляючись в екрани моніторів. Зала швидко заповнилась атроїдами, дріодцями та представниками ще незнайомої Роману та Тасі цивілізації. Почався перегляд.

Вони побачили кадри квітучих садів, неозорих полів, на яких працювали люди-велетні. Потім полилась чудова мелодія, що її награвав марсіанин на схожому на українську сопілку музичному інструменті. Таку ж, виготовлену його майстровитими руками, мав дідусь Матвій. Далі замелькали кадри граційних каравел, що плавали марсіанськими морями й океанами та обличчя красивих марсіанських жінок. Вони були дуже схожі на наших, земних, але багато вищі. Марсіанки вишивали, ткали килими, збирали листочки чаю, груші, яблука та сливи.

Потім з’явилась зовсім інша картина. Діти побачили спалені поля, сухі канали, які колись були стрімкими суднохідними ріками, величезні гірські кряжі, що стали яскраво-червоними під спопелившим їх Сонцем. Від зелених садів не залишилось і сліду. Скрізь панувала пустка. Лише крижаний космічний вітер здіймав хмари червоної куряви…

У Романовій голові щось клацнуло і у вуха полився голос:

— Таке з марсіанами сталось через те, що вони не виконували заповіді нашого Творця і занадто загордились та не жили за його канонами. Передайте землянам, що те ж саме може статись і з їхньою планетою, якщо не будуть виконувати те, що написано у Священній книзі, дарованій нам Творцем, Великим нашим Другом та Учителем.

Голос замовк, але Роман все ще ніяк не міг відірвати погляду від Червоної планети, покараної за надмірні гріхи.

Тася плакала, Пірат тихо повискував, облизуючи її руки.

— Невже нема зовсім ніякої надії? — схлипуючи, запитала вона брата.

— Ти ж сама чула, що сказав Зіб та голос у вухах? Ми можемо врятуватись самі і врятувати нашу Землю, за умови, що будемо слухатись Великого Творця Всесвіту та жити лише за десятьма, на мій погляд, зовсім нескладними, та чомусь такими непідйомними для багатьох землян, заповідями. Поки що нічого особливого від нас не вимагається, але навіть це не можемо виконувати, бо не змінюємось і змінюватись не збираємось.

— Таке не насниться й у найжахливіших снах, — ніяк не могла заспокоїтись Тася.

— Ходімо, нас вже кличуть, — помітивши вже знайомого атроїда, який, стоячи у проході поміж кріслами, подавав їм знаки, — сказав Роман.

Новий знайомий вивів дітей надвір та сплеснув у лапки-долоні. Перед ними, наче з-під ґрунту, виросла Заб. Вона мовчки провела їх до будиночка.

— Завтра вирушаємо на Дріоду, нашу рідну планету у сузір’ї Рака, — і, помахавши рукою, вона зникла.

В ілюмінатор Романової каюти заглядав відкритий космос. Його зрідка прорізав яскравий метеорит. Мерехтіли збільшені у тисячі разів зірки та планети. Часами з’являлись густі туманності чи миттєво пролітаючі великі шматки космічного сміття, що відразу зникали вдалині. Зіб, Заб, Роман, Тася та Пірат ще зранку вилетіли на рідну планету Зіба та Заб, які запросили дітей відвідати Дріоду. Їх зореліт з неймовірною швидкістю нісся вперед, прорізаючи безмежні простори Всесвіту, за лічені години долаючи десятки тисяч кілометрів. Здавалося б, все було добре, але щось гнітило Тасю та Романа. Напевне, це було те, що бабуся Надія називала ностальгією. Діти раптом захотіли додому, на рідну Землю. Від незрозумілого настрою стискалось горло, а при одній думці про такі з дитинства знайомі пасовища та козу Настю, яка чомусь весь час лізла у голову хлопця, і милу, але таку далеку хату, на очі навертались сльози.

— Могли б і відмовитись туди летіти. Ніхто нас не примушував, — врешті не витримавши, прокоментувала свій стан душі, лежачи на животі на Романовому ліжку та у Романовій каюті і з тугою вдивляючись в бійницю-ілюмінатор, Тася.

— Але це ж такий рідкісний шанс побувати у самих глибинах Всесвіту! А цей настрій пройде. Мені вже поволі робиться легше, — відповів Роман.

— Ну-ну, — тільки й мовила Тася і глянула на Пірата, що тихенько лежав на циновці. Очі в собаки були, чомусь, вологі. Він злякано глянув на дівчинку та відвернувся.

— Та що ж це, врешті, з нами коїться? Ану веселіше. Уявіть себе мореплавцями, які іноді по півроку не заходять у рідний порт. То як же вони витримували? А тут річ іде лише про якихось декілька днів. Зіб пообіцяв, що дідусь з бабусею цього і не помітять, бо для них наші нові друзі стиснуть час. Це ж зовсім ненадовго. Нам обіцяли лише показати Дріоду, а там відразу додому.

Та, все одно, які б підбадьорюючі слова не були сказані, та як діти не намагались не приймати все близько до серця, нічого у них не виходило. Зі страшною силою тягло додому. Не допомагали ані веселі думки, що їх починали думати, ані гучна музика, що її був увімкнув Рома, ані мрії, що відразу по поверненні вони мають зробити.

— Тоді давайте поспимо. Може, так час пройде швидше, — і вони утрьох вмостились на широкому Романовому ліжку, тісненько зсунулись та поринули у тривожний уривчастий сон.

Розділ 9

Прокинувшись, діти побачили, що літальний апарат вже прибув на Дріоду.

— Гляньте, а природа майже як у нас на Землі. Бачу квіти, дерева, траву, вдалині — річку. Денного світила поки що не бачу, воно, мабуть, за хмарами, — заглянувши в ілюмінатор, закричав Рома. — А де ж Зіб із Забі?

Та тут у двері тихенько постукали і з’явились обоє, широко, наскільки це, звичайно, було можливо, усміхнені та задоволені. І хлопець раптом зрозумів, що і їм знайомий такий стан душі, як ностальгія, бо дріодці зараз були зовсім інші, ніж на Сеопфії. Вони немовби прокинулись від глибокого сну і жвавіше зарухались.

— Зореліт прибув на Дріоду. Ласкаво просимо відвідати нашу чудову планету. Але хочемо вас застерегти. Тяжіння тут трохи менше, ніж на Землі і навіть Сеопфії, бо планета менша за розмірами. Та ми виділимо вам спеціальні капці, дякуючи яким ви абсолютно безперешкодно зможете по ній пересуватись, завдяки спеціальним магнітикам. Дихати тут легко, бо у нашій атмосфері багато кисню. Ми ще й періодично збагачуємо наше повітря озоном. І ще одне. Нас тут поки що дуже мало і ми не в змозі розвідати всю планету, бо лише недавно її заселили, перебравшись сюди з іншої, перенаселеної. Тому на Дріоді залишилось надзвичайно багато таємничих зон та місць і не зовсім зрозумілих нам явищ, а також загадкових закутків тутешньої природи, навіть озер, морів та річок. У навколишніх лісах багато звірів, є навіть мамонти та дракони, які у вас, дякуючи потопу, вже давно вимерли. Просто Дріода ще дуже молода планета і не пройшла всі етапи еволюції. Та й не відомо чи пройде, бо, на нашу думку, вони їй зовсім непотрібні. Тутешніх звірів не треба боятись, вони не нападають, бо не нападають на них. Вони зовсім не бояться нас і вас сприйматимуть також добре. З ними варто навіть потоваришувати і вони допоможуть у будь-якій ситуації. Наші звірі добре розуміють будь-яку мову, на якій з ними розмовляють, а також мову жестів.

— То ми опинились у дольодовиковому, за земними мірками, періоді? — захоплено вигукнув Рома, а у Тасі широко відкрились блакитні очі.

— Виходить що так.

— Які ми раді, що сюди потрапили, — сказав Роман, а потім міцно обійняв дріодця та розцілував в обидві щоки. Той густо почервонів і, провівши рукою по щоках, куди його поцілував хлопець, весело розсміявся. Потім жартівливо погрозив підлітку пальцем. Та було добре помітно, що Зіб залишився задоволений від надмірної уваги землянина.

Вони пройшли у склад, де всім трьом, включаючи Пірата, видали спеціальні капці з магнітиками.

— Ось вам ще спеціальні кепки і прошу все це відразу ж одягти, — і Зіб видав їм головні убори, схожі на земні бейсболки, — на Дріоді багато спекотніше, ніж ви звикли. Навіть спекотніше, аніж у вашій Африці, а село вашого дідуся та бабусі і навіть ваша рідна Одеса розташовані на зовсім іншому континенті.

«Звідки він знає, що ми з Одеси? Ми ж не говорили. Точно читає думки», — подумав Роман, який ніяк не міг звикнути до того, що дріодці все про них знають, навіть найпотаємніше.

Вони взулись у капці та натягли на голови кепки, потім пішли на вихід з зорельоту. Шлюзи відкрились, і, вийшовши назовні, діти побачили перед собою будівлі, схожі на величезні ангари потужного космодрому та численні стартові майданчики, на одному з яких вони і знаходились.

Їх зустріла усміхнена істота, трохи більше схожа на жінку, ніж Заб. У неї було довге кучеряве волосся, перевите червоною стрічкою. На ногах вона мала щось дуже схоже на земні босоніжки. Шкіра була ще темнішою, ніж у Зіба та Заб.

— Зіта, — простягла вона руку спочатку Роману, потім Тасі. Пірата ж полоскотала за вухом, той у відповідь високо підстрибнув та лизнув її у ніс. Зіта голосно розсміялась. Сміх у неї був настільки щирий та заразливий, що всі відразу ж покотились від реготу, показуючи одне на одного пальцями та щипаючи за щоки.

— О-хо-хо, — кричав Роман, дивлячись на Тасю та підстрибуючи на одній нозі, — яка ти смішна у цих капцях.

— А тобі, юначе, надзвичайно пасує ця космічна бейсболка, — хапалась за живіт дівчинка. Пірат теж у маленькій елегантній кепочці та спеціальних капцях голосно гавкав, танцюючи на задніх лапках.

Коли сміх трохи вщух, Зіта забрала їх у Зіба та Забі та, витерши сльози, що виступили на її очах, не кажучи уже про усіх інших, від реготу, повела гостей до просторого, схожого на земні бамбукові, будиночка, оточеного високими планктонами.

— Тут ви будете жити. І скоро вирушите у подорож по недослідженій Дріоді. Тут навколо є багато звірів. Ось вам свистки. Поки ви ще з ними не познайомились, варто подути у свисток і тварина відійде. На Землі звірі нападають тому, що ви на них полюєте, і вони мусять захищатись та влаштовують акти своєрідної помсти за те, що земляни їх вбивають, часом просто заради розваги, залишаючи помирати у страшних муках.

— А зброї у вас немає? — чомусь не дуже вірячи у таку доброту та гуманність, запитав зацікавлений і, водночас, трохи здивований Роман.

— Зброї? — щиро здивувалась Зіта. — А що це таке і навіщо вона нам? Коли потрібно захиститись чи подіяти на когось, ми це робимо дистанційно, виставляючи навколо себе візуальний щит.

— Невже ви справді ніколи не вбивали звірів? — все ще не міг заспокоїтись Роман.

— Та навіщо ж нам їх вбивати? Ми тут всі живемо дуже дружно і не тільки нікого ніколи не вбиваємо, а, навпаки, допомагаємо одні одним — ми звірам, а вони нам та навчаємо інших любити, жаліти та цінувати все живе, що є у природі та цілому Всесвіті. Ми також не вживаємо у їжу м’ясо. Все, що потрібно для нашої життєдіяльності, є у рослинах і то штучних, які ми виробляємо у наших лабораторіях. Все решта тут бігає, плаває, літає, повзає, а також росте і квітне лише для того, щоб радувати наше око та органи нюху, тобто тільки для нашого та свого задоволення. Я думаю, що звірі дуже скоро до вас звикнуть і їх можна буде навіть погладити.

Роман уявив, як він гладить леопарда чи тигра і мороз сипонув у нього поза шкірою.

— І лева також можна буде погладити, але трохи пізніше, бо тварини бачать вас уперше, тому трохи соромляться показуватись. Так, вони у нас сором’язливі, — засміялась Зіта. — Поки що відпочивайте. Ми зараз задамо програму нашим комп’ютерам і вони спеціально для вас відтворять м’ясо, до якого ви звикли у себе на Землі. Але це буде тільки ввечері. Поки що можете спробувати чудове молоко від наших буйволиць з булочками з пшениці, вирощеної на дріодських полях, та варенням з плодючих дріодських дерев.

Дівчина підійшла до будиночка та, приклавши руку до панелі, що, як і на сеопфійських помешканнях, знаходилась на дверях, відчинила його.

У будиночку було комфортно — прохолодно та дуже затишно. У повітрі стояли солодкуваті пахощі тропічних дерев та квітів, від яких злегка паморочилась голова.

— Температура влаштовує? Будинок виготовлений зі спеціального матеріалу, який пропускає всередину рівно стільки проміння нашого Сонця, тобто зірки Раміду, яка дарує нам своє тепло, скільки потрібно. Так, наше Сонце зветься Раміду, бо ви зараз знаходитесь у зовсім іншій системі, — усміхнулась привітна і дуже схожа на артистку з індійського кіно, як подумав Рома, Зіта. — Що буде потрібно, скажіть подумки, і ваше прохання буде виконане миттєво.

Вона, злегка вклонившись, пішла.

Діти озирнулись навколо. Будинок був добре облаштований і зручностей було рівно стільки, скільки необхідно, нічого зайвого. У чотирьох невеликих кімнатах стояли столики, дзеркальні шафи, низькі і, напевне, дуже м’які ліжка на «лев’ячих» лапках. У кімнатці, що вибрала собі Тася, була ще широка, зручна канапа, на яку можна було залізти втрьох з ногами. У всіх кімнатах було по два крісла.

Підлога була зроблена з якогось дерева, що приємно холодило ноги. На ній лежали широкі, надзвичайно прості циновки. Роман торкнув шибу. Вона виявилась не зі звичайного скла, а набагато тоншого і, напевне, міцнішого матеріалу. Ані люстри, ані будь-яких інших світильників у кімнатах не було. Частково світилась стеля, в деяких випадках навіть підлога, і тільки у потрібних місцях. Вмикати та вимикати таке освітлення можна було подумки.

Розділ 10

— Ти собі як хочеш, а я все-таки вийду надвір. Хочу глянути, що тут діється навколо, та які дико-ручні звірі блукають. Може, навіть когось із них погладжу, наприклад, пуму чи королівську кобру!

Роман, мовчки вислухавши Тасині слова та глибоко зітхнувши, промовив:

— Я піду з тобою. Не дозволю з першого ж дня так бездумно наражатись на небезпеку. Може, це у них тільки на словах все красиво та добре.

— Що ти говориш? Тихіше. Вони ж чують кожне наше слово, а також читають всі думки.

— Ну і що? Я завжди кажу тільки те, що думаю, а думаю те, що кажу, і ніхто мені цього не заборонить! І не повірю, що тут звірі настільки ручні, поки сам у цьому не переконаюсь. Особисто!

— Коли тебе з’їдять, переконаєшся у чиємусь шлунку, — усміхнулась Тася.

— Поживемо — побачимо. Ти хотіла вийти прогулятись? Що ж, ходімо. Будемо потихенько знайомитись з надзвичайною природою Дріоди.

Роман швиденько одягнувся, і вони удвох вийшли на вулицю. Пірата на цей раз не взяли, шкодуючи його ще таке коротке життя.

Вже, напевне, був вечір. Гігантські дерева відкидали химерні тіні, в повітрі линули одурманливі пахощі величезних квітів — синіх, червоних, лілових, бузкових, чорних і навіть зелених, що у незліченній кількості буяли довкола. Під ногами була частково якась блакитна трава, а частково, теж блакитний, мох, або щось дуже на нього схоже.

Діти увійшли в ліс. І відразу ж стало темно та надзвичайно вогко, як у земних джунглях. Незвична таємнича темінь давила на голову, сліпила очі, забивала памороки, ніби лещатами стискала горло. Раптом гнітючу тишу прорізав різкий вереск, потім пролунало зловтішне хихотіння. Дітям зробилось моторошно та страшно.

— Ромко, я боюсь. Ти пам’ятаєш, як звідси вийти? — хлопець зовсім не бачив сестри, тільки чув її тремтячий, повний страху голос, та у темноті зблискували широко відкриті очі.

— Знаєш, я якось не надав цьому уваги, — Роман намацав Тасину руку та міцно її стиснув. — Але ж ми і від будинку не відходили далеко. Може за якихось триста метрів. Та й вони нас чесно попередили, що ще дуже погано вивчили тутешню природу, її таємниці та загадки.

— Що ж тепер маємо робити?

Та раптом у темноті з’явились стрибаючі жовті очі, а потім почувся радісний гавкіт.

— Це ж наш Пірат! О, дорогий, безцінний песику, що б ми без тебе робили? — Тася, присівши, міцно пригорнула собачку до себе. — Добре, що ми залишили його вдома. Чуєш, у мене з’являється інформація, що це Зіта, взнавши, що ми тут трохи заблукали, послала його нам на допомогу. А ти ще на них наговорюєш. Бач, які вони хороші та відповідальні. Щоб я більше не чула у ту адресу жодного лихого слова, зрозумів?

Рома мовчки кивнув, бо йому і самому зробилось соромно за нещодавно сказані слова. Тася опустила Пірата додолу і він побіг вперед, тихим гавкотом вказуючи дорогу.

Скоро вони вийшли з лісу і відразу ж посвітлішало. Світ знову заграв усіма барвами, а на душі та серці зробилось тепліше та приємніше.

Діти увійшли до будиночка, де на них вже чекала вечеря — шматки відвареного з різноманітними коріннями — петрушкою, селерою, морквою та пастернаком м’яса, печена «у мундирах» картопля та два великі кухлі з молоком плюс велика хлібина та вазочка з ароматним рожевим варенням. Вони зі смаком повечеряли та, втомлені, полягали спати.

Вранці дітей розбудив легкий стукіт у вікно. Це була ще одна мешканка Дріоди, дуже схожа на Зіту, але багато молодша, ще зовсім дитина. Як на земний вік, їй можна було дати років десять-дванадцять. Роман подумав, що це може бути Зітина донька. Дівчинка принесла сніданок, що складався з салату, який потім, коли його спробували, виявився, на диво, смачним, кількох великих рогаликів та знову молока. Пірату дістались шматочки м’яса та молочна каша. Поставивши все на стіл, вона, з поклоном, вийшла і відразу ж зникла, ніби розтанувши у повітрі. Роман тільки здвигнув плечима, побачивши це, і вже нічому не дивуючись.

— Тут не дуже й потовстішаєш, — жуючи смачний, та ще й духмяний, ніби він був з пелюсток квітів, салат, — зауважила Тася.

— Ти ж чув, як Зіта казала, що все тут у них надзвичайно корисне та поживне.

— І м’ясо вчора було не справжнє, — обізвалась на його слова сестра. — Але яке ніжне та соковите. Дарма, що тільки відтворене на зразок нашого.

Пірат теж поїв з величезним задоволенням і зараз лежав на животі, широко розкинувши задні лапи.

— Цікаво, яка у нас на сьогодні програма? Певне, будемо оглядати їхнє містечко?

— А я би хотіла оглянути їхню дуже екзотичну, на мій погляд, природу.

— Та тут потрібен провідник, бо можна легко заблукати, — сказав, дивлячись на себе у дзеркальну шафу, Роман.

— Так, без провідника ніяк не обійтись, — згодилась з ним Тася. — Надто вже густий ліс та високі дерева. Ми ніби потрапили у земну Африку, ні, швидше Індію, Непал чи Сінгапур. Як розповідав батько, там саме така природа.

І раптом у Романовій голові почала з’являтись інформація, що вони всі мають зараз прийти на якусь базу, де їм видадуть все необхідне для того, щоб діти змогли самостійно оглянути, і, навіть, якщо захочуть, дослідити флору та фауну Дріоди.

— Це було би навіть дуже непогано, — промовив, прослухавши інформацію, Рома, — але ж як щодо провідника?

— Вони будуть тримати з нами зв’язок так само, як зараз надиктовують тобі адресу бази, це точно.

Діти швиденько вдягли спеціальні кепки та капці. Своє обмундирування отримав і Пірат. Слідом за Романом, якому була відома адреса, Тася та собачка рушили у дорогу.

Шлях пролягав попід ліс. Дерева давали доволі відчутну тінь, бо без неї було би набагато спекотніше.

— Вважай, що здійснили подорож у Сахару, якщо тут ще не гарячіше.

— Еге ж, — підтримав сестру Роман.

Йти довелось довгенько. Та скоро перед дітьми замайоріла велика та довга сіра будівля. У широко відчинених дверях їх зустрів Зіб. Вони щиро привітались, як давні знайомі.

— Скажіть, як ви ставитесь до того, щоб самим, без нашої допомоги, оглянути наші красоти та познайомитись з тваринним та рослинним світом? Ми пропонуємо вам дуже цікаву та захоплюючу подорож у глибини Дріоди. З вами буде підтримуватись безперервний зв’язок. В екстрених випадках ми терміново прийдемо на допомогу. Я гарантую, це буде надзвичайно цікава пригода. Все, що вам потрібно для подорожі, зараз візьмете на базі. Плюс вам ще дадуть віслючка, правда, трохи більшого та сильнішого, ніж ваші земні. Він возитиме вас у невеличкому фургончику, а також все, що ми зараз туди покладемо. Тепер вибирайте те, що вам буде потрібно.

Більш досвідчений Роман одразу ж зрозумів, що їм пропонують справді карколомну, захоплюючу, сповнену справжніх пригод та романтики, та ще й не надто важку подорож. Він одразу ж почав відбирати все, що може знадобитись: спальні мішки, легкі мати, на яких, як їм підказав Зіб, буде дуже зручно спати, бухту канату, лопати, кирки, маленьку саперську лопатку, компас, казанок, ложки, кухлі та ще багато іншого. Взяв також кілька перемін одежі, що добре захищала від палючого проміння Раміду, бо була виготовлена зі спеціального матеріалу, по ще одній парі капців з магнітиками, великий запас їжі у великому, але надзвичайно легкому холодильнику на сильних акумуляторах. Також Роман взяв протимоскітну сітку, хоч Зіб і переконував хлопця, що їхні комахи не жалять, водонепроникний годинник та багато інших потрібних речей. Все це вони спакували у кілька мішків та винесли надвір, де на них вже чекав віслючок, який тяг за собою невеликий, зручний фургон, з темно-зеленим тентом.

— Хай Великий та Мудрий Творець допомагає вам, — міцно потис дітям руки Зіб, а Пірата лагідно погладив, за що той лизнув його в обличчя.

Вони повкладали мішки у фургон, Роман взяв у руки віжки та легенько прикрикнув на віслючка, якого Тася відразу ж охрестила Террі. Маленька кавалькада мандрівників рушила у дорогу.

Спочатку шлях пролягав вологим тропічним лісом, який, з другого, вже більш прискіпливого, погляду, виявився зовсім не таким страшним, як тоді, недалеко від їхнього будинку. Віття дерев м’яко колихалось на легенькому вітерці, тваринки, схожі на земних мавпочок, гойдались на ліанах, що міцно обвивали товстелезні стовбури вічнозелених дерев. У листі цвірінькали сотні різнобарвних пташок, і скоро від їхнього галасу почало дзвеніти у голові.

— А куди ми зараз прямуємо? — зацікавлено запитала Тася.

— Зіб говорив, що десь тут протікає велика повновода річка, на якій є видовищний водоспад. Хотілося б подивитись, ви не проти?

Тася та Пірат згідно закивали головами, собачка ще й голосно гавкнула.

Через деякий час ліс закінчився і потяглись широкі поля, на яких мешканці Дріоди збирали якісь чудернацькі рослини. Діти, широко посміхаючись, вітались з ними. Дріодці у відповідь розмахували руками і теж вигукували привітання.

Далі дорога почала звужуватись і скоро перейшла у просто широку стежку. Террі був спокійний, терплячий і зовсім не впертий. Він розмірено тяг свій фургончик, що вже почав підстрибувати на нерівній дорозі, і в такт цьому підстрибуванню хитав головою вгору-вниз, вгору-вниз.

Згодом почала даватись взнаки втома. Тася йшла, вже потроху спотикаючись. Пірат теж трюхикав, висолопивши довгого рожевого язика.

— Давайте трохи спочинемо, — помітивши занепад попередньої рвучкості та запалу, запропонував Рома. І, давши Тасі знак, завів Террі під гігантське широколисте дерево, що росло на узбіччі. Дерево давало тінь чарівній галявині.

— Тут ми, напевне, і заночуємо, — розпорядився Роман, відразу ж взявши на себе нелегку роль головного у цій експедиції. Була та роль ще й надзвичайно відповідальною, бо хлопець відчував обов’язок захищати, може, й ціною власного життя, двох своїх слабших попутників, якими були Пірат і Тася.

— Вже починає вечоріти і, напевно, кращого місця для ночівлі нам не знайти, — продовжив хлопець, випрягаючи віслючка.

— Треба відшукати воду та трохи помитись. Шкода тієї, що веземо з собою, — промовила Тася, оглядаючись довкола.

Їх подорож обіцяла бути заманливою та у земному середньовічному стилі, у стилі Жуля Верна чи Дюма або інших письменників-романістів, що мальовничо описували мандри у лоно природи і чиїми романами захоплювалась мрійлива Тася. У подорожі на Дріоді їй лише не вистачало елегантного і модного капелюшка, парасольки від сонця та віяла, щоб нічим не відрізнятись від своїх героїнь. В глибині душі дівчинка завжди мріяла побувати то в Індії (подивитись на слонів або мліти під повільний та граційний танець королівської кобри, як вона це бачила у кіно), то в Китаї чи на Філіппінах, щоб побачити будинки на палях, то в Японії — помилуватись ніжним біло-рожевим цвітом сакури. А ще Тася снила гірськими плато у Перу, де позаземні цивілізації залишили у найнедоступніших місцях свої послання, і розгадати, що ж прибульці хотіли нам повідомити. Та про все це вона соромилась розповісти навіть матері, і ось тепер її найпотаємніші мрії починають збуватись. Вона вирушила у дивовижну подорож і навіть можливі майбутні труднощі дівчинку не лякали, а, навпаки, вона очікувала на них, і Тасине тіло злегка вібрувало від цього, майже палкого очікування — що ж там далі, що очікує їх вранці і в наступні дні! Тим більше, не було зовсім чого боятись, бо Зіб обіцяв у складні моменти прийти на допомогу. Поки що все складалось якнайкраще і вона була цілком задоволена.

Про Романа нічого було й говорити. Його кругле смагляве обличчя сяяло від неймовірних відчуттів та ще неймовірніших передчуттів. Пірат теж виглядав здоровим і повним сил для нових звершень.

— Ти пошукай воду та наповни нею оці дві каністри. Вони навіть з водою не будуть важкими. Зготуємо щось на вечерю. А я пошукаю сухе гілля та розведу багаття, — і хлопець кинув оком довкола. Скрізь валялось багато галузок. Він почав їх збирати та зносити на купу. Пірат допомагав по мірі своїх маленьких сил, приносячи у мордочці одну, а то й відразу дві, зірвані з дерева дріодськими вітрами, гілки.

Тася, прихопивши з собою дві блакитні каністри, пішла ледь помітною стежкою, що вела від галявини у хащі. Стежина звивалась поміж високої трави та рослин, схожих на ті, що ростуть у земних джунглях. Багато з них були чудернацького забарвлення — яскраво-червоного, відтінки якого плавно переходили в помаранчевий, а далі ніжно-рожевий. В густому гіллі дерев весело щебетали екзотичні пташки, маленькі зелені мавпочки спритно лазили по теж зелених ліанах. Природа зустрічала наступаючий вечір широко відкритою душею та радісним співом.

Потім високі трави змінились низеньким чагарником, що відразу ж почав чіплятись Тасі за штани. Та дівчинка, незважаючи на це, впевнено йшла вперед. Стежка поступово спускалась донизу і Тася була упевнена, що саме там тече річка, бо вже чула її вогкий запах, який ні з чим іншим не сплутаєш.

Через декілька хвилин її надії справдились. Вдалині зблиснуло широке плесо річки і дівчинка пришвидшила крок.

Та раптом попереду заворушилась трава, і з неї на стежку виповзла величезна змія. Тася, завмерши, втупилась у рептилію, що перепинила їй дорогу. Дівчинка знала, що у такій ситуації головне не ворушитись, тому намагалась навіть не дихати.

Змія повернула чорну голову з двома червоними цятками і подивилась на дівчинку. Її погляд був, на диво, осмислений і мудрий, ніби на Тасю дивилась сторічна жінка. Якусь хвилю вони вдивлялись одна одній просто у вічі і Тасин страх поступово почав зникати. Потім змія опустила голову і дівчинці здалося, що в її очах промайнув сміх. Довжелезне тіло почало повільно переповзати стежку. Коли рептилія майже повністю зникла у хащах і на стежці залишився тільки хвіст з товстим шипом на самому кінці, Тася повільно перевела подих. Потім і хвіст, змахнувши Тасі на прощання, мелькнув та зник у сріблястому моху: «Не зачепила! Певне, через те, що я її теж не зачепила. А може, вони і справді такі ручні і їх можна навіть погладити, як говорив Зіб. Можна було спробувати». Але від однієї думки дівчинка здригнулась і її шкіру обсипало морозом. «Ніколи, навіть тут, де, певне, звірі насправді ручні, ми не позбудемось земних стереотипів, що їх треба боятись і можна розмовляти тільки за допомогою зброї!».

Зійшовши на берег повноводої річки з несподівано чистою та прозорою водою, Тася, нахилившись, зачерпнула її долонею і спробувала. Вода виявилась чудовою, а за смаком чимось нагадувала джерельну, з ледь помітною солонуватістю і трішки пощипувала за язик.

Дівчинка набрала повні каністри, потім вмилась і рушила у зворотній шлях.

Стежка знову запетляла спочатку поміж колючих кущів, потім червоно-рожевою травою та ніжно-блакитним мохом, стрімко вириваючись вгору. Нарешті Тася вийшла до багаття, яке розвів Роман, що тепер, укупі з Піратом, лежав біля нього. Поряд знаходився ще один гість — маленьке мавпеня. Воно, сидячи трохи збоку, серйозно та зосереджено дивилось на полум’я.

— Знайомся, це Вікі — наш гість та помічник. Вікі допомагав нам збирати гілля для багаття. Друже, привітайся, це моя сестричка Тася.

Мавпеня підвелось, вишкіривши у широкій усмішці чудові білі зуби, і подало дівчинці м’яку лапку, а потім ще й присіло у низькому реверансі, чим викликало загальний веселий сміх. Пірат, визнавши Вікі за свого, крутився біля нього, помахуючи хвостом.

— Принесла воду? Наливай сюди. Будемо вчитись жити у польових умовах, а, швидше, лісових, — і Роман, наповнивши чайник, підвісив його над язиками полум'я. — Скоро будемо пити чай. Сонечко, ти будеш чай? — запитав хлопець у Вікі та поплескав його по маленькому плечі, на що мавпеня вщипнуло Романа за вухо, знову викликавши вибух реготу.

— Тримайте мене, бо, мабуть зараз лусну, — хапався хлопець за живіт, згинаючись від сміху, — який же він смішний. Ой, не можу більше.

Мавпочка теж встала і почала ляскати себе по животі, голосно клацаючи при цьому зубами та закочуючи очі, копіюючи всі жести Роми.

— Вистачить, бо вже живіт болить. Йди, Тасю, дістань тістечка та інший харч, будемо вечеряти.

Дівчинка, пройшовши до фургона, біля якого спокійно пасся, помахуючи хвостом, Террі, дістала хлібину і велику бляшанку овочевого паштету. Покрутивши його у руках, подумала: «Я ще такого не їла. І який він на смак?». Потім ще витягла пакет з тістечками і повернулась до гурту. Роман порізав хліб та, відкривши бляшанку, понюхав паштет, задоволено кивнув головою і поробив товсті канапки. Всі почали їсти. Свою порцію дістав і Вікі, який їв, смішно крутячи головою та прицмокуючи. Потім вони попили чаю зі смачними тістечками і, посідавши довкола згасаючого багаття, почали вдивлятись у зоряне небо, яке майже нічим не відрізнялось від того, що вони бачили з Землі. Тільки візерунок зірок був іншим. Також не було широкого та довгого Чумацького Шляху. І нічним мандрівникам освітлював шлях Карі, супутник Дріоди, який трохи нагадував наш Місяць. Та на ньому не дівчина несла воду, а лежав пес, стомлено поклавши мордочку на передні лапи і прикривши повіки.

Потім з гілля дерева, під яким наші мандрівники розбили свій табір, почулись якісь звуки. Вікі, піднявши голову, відповів так само, прикладаючи лапку до рота і випинаючи трубочкою губи. З-поміж гілок показалась більша мавпа, вона, певне, була матір’ю Вікі і кликала свого синочка додому. Вікі тихенько встав та, помахавши обома лапками дітям, пішов слідом за нею.

— До побачення, — крикнули хором Тася та Роман, а Пірат голосно гавкнув.

Потім діти дістали спальні мішки, підклали ще трохи гілок у вогонь і полягали спати.

Ніч вкутала ліс. Тільки де-не-де спросоння скрикувала якась птаха або чувся рик потривоженого звіра. В траві снували крихітні істоти, може, дріодські жучки чи світлячки та стиха шелестіло листя.

Розділ 11

Крізь гілля пробивались лагідні промені Раміду і Тася з задоволенням розплющила очі.

— Ох, як же не хочеться вставати, але треба допомогти дріодцям дослідити Дріоду, — проголосила дівчинка та штовхнула Романа, під боком якого спав Пірат. Обоє завовтузились та щось забурмотіли.

— Вставайте, лежебоки. На нас чекає ще стільки незвіданого, а вони собі сплять, як ховрахи.

Вона швиденько роздмухала багаття і почала готувати сніданок. Через якусь хвилину до неї приєднались брат та песик.

Тася посмажила яйця якихось птахів, що їх їм видали на базі, та заварила чай. Поснідавши, запрягли у фургон Террі, який спокійно лежав під деревом, і поїхали далі.

Ліс все густішав і густішав. Дорога різко пішла донизу.

— Ми, мабуть, скоро вийдемо до тієї самої річки, з якої я вчора набирала воду. Тільки набагато далі.

Скоро дерева в них над головою зімкнулись і фургон просувався майже у цілковитій темряві. Разом зі світлом зникло й свіже повітря. Воно почало тхнути важкими болотними випарами і дихати ставало дедалі важче.

— Тут, напевне, десь поблизу болото.

І раптом за наступним поворотом, поміж високої рудої трави, крізь зарослі якої вони зараз пробирались з такими труднощами, фургон застряг. Бідолашний віслючок як не намагався витягти його з грузького багна, нічого у нього не виходило.

— Стійте, — скерував Роман. — Так ми нічого не доб’ємось, тільки замучимо бідного Террі і поламаємо вісь, а то й колеса.

І хлопець, підійшовши до важко дихаючого віслючка, лагідно погладив його по мокрій мордочці і взявся випрягати. Далі відвів у ліс, де той відразу ж почав щипати блакитно-зелену траву. Тасю поставив його стерегти, щоб Террі, бува, не ліг, бо застудиться, розгарячілий, на вогкому ґрунті.

Далі, вийнявши з якогось мішка сокиру, взявся рубати кущі та підкладати їх під колеса. На щастя, фургон був досить легкий і по настилу зі зрубаних гілок діти викотили його з багна. Потім знову запрягли віслючка та поїхали далі.

Дорога вперто спускалась все нижче і нижче. Задуха давила на голову та стискувала легені. Почало дерти у горлі і стало ще важче дихати. Небо, чомусь, швидко темніло, хоча було десь близько полудня.

— Зараз, певне, буде гроза, — сказав Рома.

А в наступну хвилину небо прорізали сотні блискавиць і оглушливо вдарив грім.

— Швидко ховаємось, поки не почалась злива, — і направив віслючка під високий тамаринд, з товстелезним та розлогим гіллям. Дерево здіймалось вище від усіх інших та мало майже водонепроникне шатро зі сплетіння гілля та листя.

Ледь вони встигли сховатись під деревом, як хлинув дощ. І не просто дощ, а небо ніби розверзлось та звідти потоками почав хтось лити воду, що стіною відділила дітей від довколишнього світу. Відразу ж смеркло. Роман, Тася та Пірат залізли всередину фургона і тільки визирали звідти. Віслючок теж, видно, добряче злякався, бо тремтів усім тілом, боком притулившись до товстелезного, щонайменше зо п’ятдесят метрів в діаметрі, стовбура. Раз-по-раз спалахували блискавки та гримів грім, що ніби молотом бив по фургону, дереву, під яким діти знайшли прихисток, та їхніх головах.

— Шкода, що Террі не може сюди залізти. Так і нам, і йому було би спокійніше, — прокричала Тася до Романа. У гулі стихії її крик здався хлопцю шепотом. Ревіння вітру та шум дощу заглушали все довкола.

А потім почався град, що був розміром у тенісні м’ячики. Він товк по покриттю фургона, на щастя, дуже міцному, зрізав листя та гілки, що іншим, вже зеленим градом, сипались довкола.

— Слухай, Ромо, а мені чомусь робиться страшно. І коли все стихне, хочу повернутись назад.

Роман, відвернувши від дівчинки голову та ховаючи очі, сказав:

— Я не хотів тобі говорити, але Зіб не виходить на зв’язок. Як думаєш, вони спеціально залишили нас сам-на-сам з їхньою загадковою природою, чи щось сталось зі зв’язком?

— Не знаю. Почекаємо трохи, перш ніж прийняти якесь конкретне рішення. А як справді щось сталось? Наприклад, потужні магнітні бурі чи активні викиди плазми на їхньому Раміду. Я чомусь не вірю, що дріодці могли кинути нас напризволяще. На звичайних шахраїв вони не схожі, — тверезо розсудила Тася, якій надзвичайно сподобались мешканці Дріоди і тепер, коли гроза почала потроху вщухати, відразу ж передумала вертатись.

— Гаразд, зачекаємо. — Рома, промовивши це, виглянув з фургона.

Дощ помалу переставав, але великі краплі все ще барабанили по брезентовому верху та листю дерев. Бідолашний Террі геть змок, на додачу, його ще й добряче потовк град, та тваринка мужньо зносила природні негаразди і навіть не подала жодного тривожного чи жалібного звуку.

— Як ми маємо зігрітись? — запитала, цокочучи зубами, трохи від холоду, трохи від страху, Тася. Зляканий Пірат, притиснувшись до її ніг, час від часу повискував.

Роман мовчки вийняв з якогось лантуха, бо тільки він знав, що і де у них знаходиться, щось типу фуфайки та загорнув у неї тремтячу дівчинку.

Пройшло ще півгодини і дощ ущух зовсім. Але натомість почувся ще якийсь, багато грізніший від того, що створювала гроза, шум.

— А це ще що? — скрикнула Тася.

— Думаю, вийшла з берегів твоя знайома річка, — криво посміхнувся Роман.

— Куди ж тепер нам подітись?

— Не думаю, що вона дістанеться аж сюди, та про всяк випадок нам потрібно бути напоготові, — хоробрився хлопець перед сестрою.

Раптом почувся глухий тупіт багатьох ніг і повз їхнє тимчасове пристанище почали пробігати цілі стада звірів. По деревах плигали зграї мавп, у траві шурхотіли та звивались змії, тритони, ящірки. Очі у всіх були розширені від жаху.

— Ой, глянь, що це? — раптом закричала Тася. Роман подивився туди і помітив якогось дивного птаха, схожого на тих, що їх малювали в «Історії стародавнього світу».

— Птеродактиль! Ні. Ті менші. Що ж це таке?

— А чому ти так дивуєшся? Зіта ж говорила, що тут водяться навіть дракони та мамонти. Маємо грандіозний шанс з ними познайомитись.

— Це, здається, була не Зіта, — не згодився з Тасею Роман.

— Яка різниця, хтось із них.

А тим часом звірів, плазунів, земноводних і птахів ставало дедалі більше. Скоро ціле море голів — рогатих, вухатих, вусатих — заполонило все ген до обрію.

— Рятуймо віслючка. Вони його затопчуть, — закричала добросердна Тася. Роман вистрибнув та відтяг фургон по другу сторону стовбура, а потім туди ж завів Террі, якого він перед тим випряг. Вони з сестрою заволокли його до середини і Роман швидко запнув отвір. А через хвилю величезна хвиля накрила фургон.

Розділ 12

«Я ще жива? — подумала Тася, прийшовши до тями. — А де ж усі? Ми ніби пливемо, чи мені так здається?» Дівчинка важко підвела голову і з радістю побачила поряд з собою брата, собачку та віслючка, що лежав біля стінки, витягнувши мордочку та підібгавши під себе тендітні ніжки.

Дівчинка повільно звелась на коліна, потім на ноги та, тримаючись за стінку, підійшла до закритої завіси і злегка її відсунула. Просто перед нею чорніла вода. Фургон повільно плив за течією. На щастя, він виявився водонепроникним, тому їх не залило і, здається, нічого не пошкодило, принаймні, Тася дуже на це надіялась.

Берегів не було видно ніде, їхній імпровізований човен оточувала лише вода, що неквапливими хвилями перекочувалась знадвору, підганяючи свою неждану ношу. Був день, а, може, ранок. Хтозна, скільки часу Тася пролежала без свідомості. Дівчинка підійшла до брата, на руці якого виднівся водонепроникний годинник.

— Дев’ята ранку чи вечора. Через годину стане більш зрозуміло. Ромо! Ромо! Агов! Чуєш мене? — вона поторсала за плече хлопця, який злякано підвів голову, відразу ж добре струсонувши нею. — Ми вже не їдемо, а пливемо. Як тобі така пригода?

Роман протер очі. Потім навкарачки поліз до виходу і теж злегка відхилив запону.

— Вчасно ж ми затягли всередину Террі. Слухай, а фургон виявився дуже надійним. Вони немов знали, що ми потрапимо у подібну ситуацію. А може, й справді знали? Та зараз це не важливо. Важливо те, що ми маємо робити далі і як діяти?

— А нічого. Що ж тут поробиш! Треба поїсти, потім будемо чекати, поки нас не приб’є до якогось берега. Не знаю, як ти, а я дуже хочу їсти.

— Ми, звичайно, поїмо, — сумно відповіла Тася, — а чим нагодуємо нашого Террі? У фургоні нема ані сіна, ані зеленої трави, навіть моху, який так йому подобається.

— Бідна тваринка! Хоч би швидше нас кудись принесло. Давай поки що не будемо його будити, хай краще поспить ще трохи, — і дівчинка жалісливо подивилась на віслючка, який спокійно дихав уві сні, широко роздуваючи рожеві ніздрі.

— Нумо, діставай харчі.

Тася тихо відчинила холодильник і дістала хліб та банку овочевого паштету. Вона розуміла, що продукти потрібно економити. Якщо їх навіть скоро приб’є до берега, вони абсолютно не знають, як з дріодських рослин приготувати їжу і чи є серед них отруйні. Тут ще й чіпати нічого не можна — ні риби, ні птахів.

Рома відкрив бляшанку, вони поїли самі та нагодували Пірата, що злякано вертів головою.

— Виглянь-но знову. Може де побачиш берег? — з надією дивлячись на брата, попрохала Тася.

Хлопець визирнув надвір. Біля їхнього фургону пливло викорчуване дерево з товстим покрученим корінням. «Хоч би не зачепило», — подумав хлопець. Коли дерево благополучно минуло Романа, він помітив, що на його гілках сидить багато мавп. Раптом серед них підліток впізнав Вікі та його маму і радісно помахав їм рукою. Слідом за деревом рухалась ціла сім’я великих черепах. Хлопець і їм помахав рукою. Найбільша черепаха, велично повернувши голову, кивнула у відповідь.

Рома повернувся до Тасі та Пірата, що сиділи, притиснувшись одне до одного:

— Знаєш, а вони таки добре мене розуміють. Усі!

— Хто вони? — з цікавістю запитала дівчинка.

— Ну мавпи, черепахи. Всі дріодські звірі мене розуміють.

— Та це ж добре, — хитнула вона головою.

— Слухай-но, як ти думаєш: якщо їх попросити про допомогу, вони погодяться?

— Не знаю. А це хороша ідея! Що як справді покликати їх на допомогу, — аж підкинуло Тасю з підлоги фургона. — Якби хтось із них узяв нас на буксир? Давай спробуємо з ними поговорити. Може, вдасться когось умовити.

І вони, вже разом, висунули голови з фургона та почали спостерігати за пропливаючими поряд звірами. Скоро показалось ще одне вивернуте з корінням дерево, на якому знайшли прихисток з десяток зляканих гепардів. А слідом за деревом плив величезний алігатор. Коли він наблизився достатньо, щоб зміг розчути його голос, Рома заговорив:

— Шановний крокодиле! Чи не могли б ви нам якось допомогти?

Той, повернувши голову, зміряв хлопця уважним поглядом.

— Не хоче? — прошепотіла Тася. — А ти спробуй ще раз, трохи лагідніше, — підштовхнула Рому сестра. — Я відчуваю, це добра і мила тварина.

— Будь ласка, — знову запрохав хлопець, — допоможіть. Ми у надзвичайно скрутному становищі і зовсім не знаємо, як нам з нього вийти. Тому дуже потрібна ваша допомога. Візьміть нас на буксир?!

Крокодил підплив ближче, наставивши гострого носа. Роман погладив його. Крокодил задоволено фиркнув і поплив до місця, де до того був упряжений Террі.

— Бачиш, він підставляє свого хвоста, щоб ми зачепились за нього.

Роман швиденько знайшов мотузку і, зробивши на ній петлю, накинув її на хвіст тварини. Алігатор, моторно перебираючи лапами з гострими, як шаблі, кігтями, стрімко поплив вперед, тягнучи за собою фургон. Другий кінець мотузки хлопець міцно прив’язав до кільця, що було вмонтовано в передок фургона.

Поруч пропливали вивернуті дерева, купи сухої трави та хмизу. Почало смеркати. Потім настала ніч. Крокодил все невтомно плив та плив вперед, не зупиняючись ні на мить. Діти мовчки сиділи всередині, збившись в тісний гурт. Поряд тихенько повискував Пірат. Террі, вже прокинувшись, тихенько лежав, вдивляючись в одну точку.

— Давай хоч хліба йому дамо, якщо вже нема нічого іншого, — запропонував Роман, з повними очима сліз дивлячись на віслючка.

Тася мовчки витягла цілий буханець і віддала брату. Той підійшов до тваринки та простяг йому відламаний кавалок. Теплими м’якими губами Террі підібрав з його долоні хліб, з вдячністю подивившись на хлопця.

Так Рома згодував віслючкові цілу хлібину, й очі у того повеселішали.

— Чого сумувати, — знову радісно вигукнув хлопець, помітивши, що з поглядів його товаришів потроху зникає тривога. — Все одно нашій морській подорожі колись настане кінець. Їсти маємо, пити поки що теж. Террі ми вже трохи нагодували, ще треба якось напоїти. А, може, завтра Зіб вийде на зв’язок і наші митарства закінчаться, — підбадьорював усіх Роман, хоча сам мало у це вірив. Щось все-таки сталось і справа багато серйозніша, ніж їм здається. Якби дріодець міг обізватись, вже давно би це зробив, а хлопець, незважаючи ні на що, твердо йому вірив. Від цих думок у Романа почала боліти голова і він підсунувся до запони, злегка її відсунувши.

Скрізь, скільки сягало око, зблискувала під яскравим промінням Карі вода, тихо б’ючись об фургон, вгорі таємниче переморгувались зірки. Цупка темінь окутувала все довкола і роздивитись жаданий берег, якщо він і був десь поблизу, стало неможливо. Тому хлопець повністю поклався на крокодилові інстинкти та, міцно запнувши завісу, повернувся до Тасі та Пірата.

— Може, спробуємо хоч трохи поспати. Я думаю, крокодил штовхне фургон, коли притягне нас до якогось берега.

Дівчинка лише кивнула головою і, підтягнувши мата, мовчки вклалась на нього, притиснувши до себе тепле тільце собачки.

Роман теж взяв мат і ліг, підклавши під голову клунок з одежею та вкрившись легкою ковдрою. Всі поринули у короткий тривожний сон.

Розділ 13

Фургон так хитнуло, що Роман налетів на Тасин з Піратом мат, добряче вдаривши сестру ліктем по голові.

— Що це? — разом підстрибнули діти і кинулись до запони. Відсунувши її, вони побачили, що алігатор притяг їх до невеличкого острівця, може 300 на 300 метрів, а його вже ніде не було видно. На піску лише лежала скинута петля.

На острівці росло кілька пальм та скрізь валялись купи мокрого хмизу, що його прибило сюди течією.

— Все, приїхали, — радісно вигукнув Роман. — Виходьте, хоч погріємось.

Тася поволі, розминаючи ноги, вийшла на берег, слідом за нею вискочив Пірат. Потім Террі випхав свою цікаву мордочку та вже більш-менш спокійними очима оглянув все довкола.

— Виходь, друже, — крикнув йому хлопець, — тут зовсім не страшно.

Тваринка зрозуміла його, але замотала головою, показавши вниз.

— Це для нього надто високо. Ходімо допоможемо спуститись. — Роман заліз у фургон та піднявши ноги Террі, штовхнув його до Тасі. Дівчинка, підхопивши віслючка спереду, акуратно поставила його на прибережну гальку. Тваринка вдячно подивившись на дітей, пішла до пальм, та вляглась під крайньою.

— От халепа! Ми ж навіть не подякували крокодилу за допомогу та благополучну гавань біля цього острівця. Ну нічого, може, він телепатично відчуває нашу глибоку вдячність, — проказав Роман і, підкликавши сестру, взявся за петлю, щоб відтягти фургон якнайдалі на берег. Потім діти почали розмірковувати, що їм робити далі.

— Давайте спочатку назбираємо хмизу, розпалимо багаття та зготуємо гарячого чаю, — запропонувала практична у будь-якій ситуації Тася. — Може, тоді у голові проясниться і вона почне щось думати?

— Тоді гайда збирати гілля. Воно доволі сухе і годиться для вогню, — скерував Роман, відчуваючи себе відповідальним за Тасю та тварин і трохи винним, що вони потрапили у такі неприємності.

Хлопець першим почав збирати розкидане скрізь галуззя, зносячи його на купу. Тася приєдналась до нього і скоро гарна купа хмизу височіла на березі.

— Знаєш, а я щось придумав, — раптом вигукнув Роман і побіг до фургона та приніс лопату, великого кухля і порожню каністру з-під води. Далі, знайшовши місце, де пісок був найчистіший, заходився рити у ньому ямку. Тася, боячись збити брата з думки, лише мовчки спостерігала за його роботою.

Коли ямка досягла у глибину півметра, Роман, відклавши лопату в сторону, почав терпляче чекати, втупивши погляд всередину. Потім знову схопив лопату і викопав глибше.

— Таки звершилось, — через хвилю голосно закричав він, затанцювавши довкола ямки, далі став на коліна і поцілував пісок.

Тася, підійшовши до нього, побачила, що ямка повільно наповнюється водою. Дівчинка, нахилившись, вмочила у цю воду палець та спробувала на смак кілька крапель.

— Смачна! Майже така, як у нас у селі в криниці.

Їй, мабуть, не слід було цього казати, бо Роман перестав стрибати. Впавши на пісок, він накрив голову руками.

— Пробач. Я просто не подумала, — Тася погладила брата по плечу. Хлопець нічого не відповів, тільки відвернувся вбік, ховаючи сльози, що котились по його смаглявих щоках. Потім піднявся на ноги та, витираючи обличчя, промовив:

— Набирай швидше воду, а я принесу ще одну каністру. Хтозна скільки її там є.

Але скільки вони не черпали, рівень води не зменшувався. Діти напоїли Террі, досхочу напились самі, зготували чай та ще набрали води про запас.

— Як ти думаєш, може, Зіб не виходить на зв’язок, бо їх теж залило? Адже глянь, вода скрізь і їй не видно кінця-краю.

— Може й залило. Не знаю, — відповіла Тася, допиваючи свою чашку чаю та споліскуючи її. — Але все ж таки вірю, що вони не покинуть нас напризволяще і якось зв’яжуться. Не вірю я у підлість — і все!

— Я теж, — підтримав сестру Роман. — Та зараз мене більше цікавить, скільки нам доведеться тут просидіти, коли спаде вода і чи їстівні плоди на цих пальмах.

Хлопець з мавпячою спритністю видерся на самий вершечок однієї з пальм та почав скидати додолу горіхи, схожі на кокосові. Як їх відкрити, Тася добре знала, тому відразу розділила кілька плодів на половинки та поклала їх у ряд, чекаючи, поки спуститься Роман, який все скидав та скидав горіхи.

— Та досить вже, — не витримавши, закричала дівчинка. — Залиш ще на потім.

Хлопець, махнувши рукою, поліз додолу, швидко перебираючи руками та ногами.

Своїм майже фантастичним умінням так лазити по деревах, Роман завдячував улюбленому вчителю фізичної культури та спорту, Юрію Миколайовичу, який ніколи нікому не давав спуску, особливо хлопцям, напираючи на те, що вони майбутні захисники Вітчизни і тому мусять добре навчитись усьому — лазити, бігати, стрибати, стріляти, підтягуватись. Тир він вибив у директора школи з боєм. Юрій Миколайович хронічно не переносив тих, що нишком палили у шкільному туалеті чи гайку, що був поза школою. Таких він з допомогою добровільних дружинників-старшокласників зненацька застукував за неймовірним, на його авторитетну думку, злочином і нещадно карав, годуючи недопалком. Хто не міг його з’їсти, просто перед ним мусили віджиматись, скільки вистачить духу. Тому у їхній школі майже ніхто не палив, а спортивні збірні майже завжди займали призові місця навіть на республіканських змаганнях. Всі школярі долали стометрівку за мінімум секунд, добре бігали на лижах, грали у футбол, волейбол, баскетбол та гандбол. У планах Юрія Миколайовича був ще майданчик для гри у теніс та басейн.

Отож хлопець швидко зліз із високої пальми і попрямував до сестри, широко усміхаючись.

— Ну і що це, на твою думку? — хитро запитав він.

— А то ти не знаєш, — здвигнула плечима Тася. — Звичайно ж, кокосові горіхи. Багато їх ще залишилось на пальмі?

— На тиждень вистачить. Так, давай підіб’ємо підсумки. Воду ми маємо, у фургоні залишилось дещо з харчових припасів. Деякий час протримаємось. А там може і Зіб обізветься, — сумно закінчив свою промову Роман та з жалем подивився на Террі. — От тільки чим годуватимемо його? — і хлопець кинув оком довкола.

— Можна буде нарвати трохи пальмового листя, а раптом йому сподобається?

Та віслючок, певне зрозумівши, що сказала дівчинка, заперечливо похитав головою і тяжко зітхнув.

— Ні, він цього не їстиме. Що ж ми ще можемо йому запропонувати, ану подумаємо?

І діти глибоко замислились.

— Ідея, — раптом скрикнув Рома, показуючи рукою на воду, — тут кружляють купи трави, яку штовхають поперед себе вивернуті дерева. Але як же дістати її звідти, не завдавши собі шкоди? Може, спробувати легенько здаля палицею, адже дерева пливуть досить повільно?

І вони почали виглядати дерево, у кроні чи корінні якого було б багато сухої трави. Скоро діти помітили велетенського тамаринда, що, пливучи, штовхав поперед себе цілий стіжок сухої трави.

— Хто полізе? — схвильовано запитав Роман, беручи до рук давно приготовану довгу палицю. Брат і сестра обоє вміли добре плавати, бо весь час ходили — змалку у басейн, а потім, у селі, — на річку.

— Добре, беру на себе основну частину роботи.

І він стрибнув перший, тягнучи за собою палицю, та швидко поплив до розлогого дерева, що поважно рухалось за течією. Не допливши до стіжка метрів зо три, хлопець акуратно палицею почав відпихати траву від вивернутого в усі боки коріння. Тася теж підпливла і, тримаючись поблизу, намагалась допомогти брату трохи коротшою палицею.

Спільними зусиллями вони відділили стіжок від тамаринду та попливли назад до острівця, штовхаючи траву поперед себе і скоро допровадили дорогоцінну знахідку до вузької смужки піску, що правила за узбережжя. Випхавши траву на острівець, діти поволочили її далі від постійно накочуючих хвиль, що з тихим шурхотом бились об їхній прихисток, і, зморені, впали під пальмами відпочити.

Полежавши хвилин десять з закритими очима, Роман підвів голову та, підперши її долонею, промовив:

— Ну все, тепер і наш Террі матиме що пожувати. А багато ж ми витягли тієї трави! Мабуть, вода змила чийсь стіжок сіна. Іди, дай йому трохи.

— Добре, що дерево підхопило та приволокло його сюди — Террі на наїдок, а нам на радість, — підхопила дівчинка, кидаючи кілька великих жмутків сіна віслючкові.

І обоє весело розсміялись.

— Слухай, а давай будемо заміряти, чи прибуває ще вода? Якщо вже не прибуває, то мусить скоро почати спадати.

Промовивши ці слова, Роман підбіг до початку водяного поля і став у тому місці, де вода сягала якнайдалі, та застромив глибоко у пісок палицю.

Скоро знову почало вечоріти і згодом настала глибока темна ніч. Діти залізли у фургон та вклались на мати, вкрившись легкими, але дуже теплими ковдрами, перед тим попивши чаю та з’ївши трохи м’якоті кокосових горіхів. Харчі потрібно було економити, бо невідомо скільки їм ще доведеться провести на крихітному острівці. Віслючок та Пірат, що залишився надворі його підтримувати, влігшись у Террі під боком, там і заночували.

Фургон трохи похитувало, бо здійнявся легкий вітер. Стиха шепотіли хвилі, набігаючи на вузьке узбережжя. Та скоро зморених дітей здолав міцний сон і вони перестали вслухатись у звуки природи. Але довго спати їм не судилось.

Розділ 14

— Чуєш, щось гарчить, — раптом штурхнув Роман Тасю у плече і, підповзши до виходу, злегка відхилив краєчок запони. Потім взувшись у свої капці з магнітиками, тихо виліз надвір.

Там панувала глупа ніч. Вгорі яскраво сяяли зірки, з тихим шумом об піщаний берег бились хвилі. Роман обійшов довкола, та скрізь було тихо. Коли хлопець вже хотів повертатись на свій мат і догледіти перерваний сон, десь поблизу почулось те ж саме гарчання.

— Ну що там таке? — з фургона виглянула злякана Тася.

— Поки що не знаю. Але нас тут явно побільшало, — тихо прошепотів у відповідь Роман.

З-під пальми долинуло неголосне скавчання Пірата, і за мить щось мокре тицьнулось Роману у ногу. Хлопець зігнувся і погладив собачку, що злегка тремтіла.

— Не бійся, песику. Це, мабуть, якась тварина, пропливаючи повз острівець на дереві, перестрибнула з нього на берег.

І, ніби на підтвердження його слів, у темноті зблиснуло дві пари жовтих блискучих очей.

— Добре, ліземо назад у фургон та почекаємо до ранку. Не думаю, що вони будуть чинити нам якусь шкоду. Як я вже зрозумів, звірі на Дріоді миролюбні.

Хлопець легенько підштовхнув сестричку назад у фургон.

Коли розвидніло і діти, відкинувши завісу, виглянули надвір, вони швидко зрозуміли, що їхні нічні здогадки були вірні. Біля однієї з пальм сиділо двоє молодих тигрів, ніжачись під ніжним промінням вранішнього Раміду.

Роман усміхнувся і глянув у бік віслючка, який мирно лежав у тіні дерев. Хлопець підійшов до стіжка та насмикав з нього трохи сіна, як це часто робив у селі, коли треба було нагодувати козу, і невеликий оберемок поклав перед Террі. Тваринка, звівшись на тонкі ніжки, вдячно подивилась на Романа та почала смачно хрумтіти.

А тигри все сиділи, зовсім не звертаючи уваги ні на віслючка, ні на Романа з Тасею, ані на Пірата, що, сховавшись за пальмою, під якою снідав Террі, насторожено дивився на нежданих гостей.

— Ромо, тобі не здається, що наш острівець ніби побільшав?

І справді, палиця, яку вчора закопав у пісок хлопець, тепер була недосяжною для сірувато-зелених хвиль.

— Вода і справді відступає, — радісно закричав Рома та, схопивши чайника і кухоль, побіг до імпровізованого колодязя набрати води, щоб закип’ятити чаю.

Тася витягла з купи, яку вони вчора наносили, вже добре висохлого галуззя та розвела багаття. Потім принесла і поставила над полум’ям саморобний «таганок» і повісила на нього казанок з водою, щоб приготувати щось на сніданок.

Сьогодні вранці вони поїли суп з бляшанки, який запарили кип’ятком, розділивши його на три скромні порції. Потім попили чаю, а на десерт ще й трохи кокосового молока.

Тигри, сидячи під своєю пальмою, облизувались, нюхаючи смачні запахи.

— Вони теж хочуть їсти, — штовхнула Тася брата, — глянь, якими очима дивляться на наші миски.

— Що ж ми можемо їм запропонувати, — потер рукою чоло добросердний Рома. — Кокос вони їсти не будуть, хліба у нас залишилось зовсім мало. Слухай, а чи не можна ловити та їсти місцеву рибу, я думаю, її досить багато у навколишній воді?

— У нас зараз екстремальні умови і думаю, природа планети Дріода вибачить нам, якщо ми впіймаємо та з’їмо трохи її риби.

Почувши ці слова, Роман виволік із фургона рідку сітку, яку прихопив з собою про всяк випадок, і причепив її поміж двома товстими палицями:

— Давай спробуємо так половити. Я полізу перший і стану поперек течії. А ти лізь відразу за мною. Може, щось упіймаємо, — скерував хлопець і зробив крок у воду.

Вони натягли сітку упоперек неквапливої течії, ставши за кілька метрів одне від одного.

Роман відчував, як поміж його ніг пропливає риба, а, може, і щось інше, про що хлопець старався не думати, стоячи по пояс у воді.

Через кільканадцять хвилин сітка натяглась та поважчала. Було зрозуміло, що там щось-таки впіймалось і, напевне, немаленьке.

— Будемо помалу витягати, — сказав Роман, усім тілом повертаючись до Тасі. Діти насилу виволокли сітку, у якій заплутались зо три десятки рибин величиною в людську долоню. І була одна особливо велика — по лікоть.

Тася, вибираючи з сітки рибину за рибиною, тихо посміхалась, щось неголосно наспівуючи. Роман відразу взявся її чистити, прохаючи, щоб Творець пробачив їх за самоуправство.

Один із тигрів, помітивши цю роботу, і собі підійшов до води та став бити по ній лапою з далеко вистромленими, гострими, як шаблюки, пазурами.

— А чи впіймає? — захоплено спостерігаючи за спробами тварини, прошепотів Роман. — Ти диви, вже одна є.

Тигрова ловля була успішнішою, ніж у дітей. Одна за одною на берег полетіли великі рибини, зблискуючи у повітрі сріблястими боками. Наловивши добрячу купу, тигр відсунув кілька найбільших в сторону і лапою поманив до себе хлопця, який не зводив з нього очей. Той, як зачарований, підійшов. Тварина показала поглядом на купку меншої риби, ніби пропонуючи її забрати.

— Він ділиться з нами своєю здобиччю! — обернувшись до сестри, закричав Роман. — Чуєш, тигр запропонував нам частину свого вилову, — захлинався хлопець від радості, дивлячись на подаровану рибу і досі не вірячи своїм очам.

— Напевне, на цій загадковій планеті зовсім інше ставлення до тваринного світу з боку його мешканців, аніж на Землі. Бач, вони зовсім нас не бояться і навіть пропонують свою частку їжі та допомогу, — сказала Тася, підходячи до хлопця, що сміливо стояв поруч з тигром, а той, взявши у зуби кілька рибин, поніс їх до другого тигра, що, як і раніше, статечно сидів під пальмою.

— Дріодці ж по них не стріляють! — прошепотів Роман, щоб не почув його новоспечений товариш, котрий поклав до ніг своєму другові чи подрузі принесену здобич.

За цими клопотами діти й не помітили, як знову почало смеркати. Їх дуже тішило те, що вода вже помітно спадала і закопана Романом палиця все далі й далі відсувалась від хвиль, які раз-по-раз накочувались на прибережний пісок.

Увечері брат з сестрою знову розпалили багаття та насмажили, настромивши на шпажки, трохи риби. Решту залишили на потім, вкинувши її у відро з водою.

Вогонь повільно їв галуззя, що по черзі підкидали у його розпечену пащу то Роман, то Тася. У верхів’ї величезних пальм шепотів вітер, заколисуючи все довкола і у його шепоті дітям вчувались слова: «Не сумуйте, все буде добре!»

Роман все підходив до застромленої у пісок палиці та поглядом відмірював відстань до води. Метр за метром стихія відступала, і їх острівець все збільшувався у розмірах.

З другого кінця вже було видно кілька кущів, яких раніше там не було. Все це надзвичайно тішило хлопця та вселяло надію, що до їхнього звільнення з вимушеного полону залишилось вже недовго.

Тигри лежали рядочком під пальмами та зрідка позіхали, широко розкриваючи великі зубасті пащі, а потім довго ворушили вусами, принюхуючись до повітря та крутячи головами. Вони, мабуть, теж швидше хотіли потрапити якщо не до рідного лісу, то хоч на більший простір, де могли б побігати та погратись один з одним, бо по всьому було видно, що вони ще дуже молоді і їх тяготить ця вузенька смужка піску, на яку їх загнала лиха недоля.

Пірат лежав поряд з Террі, поклавши мордочку на передні лапи та сумно дивився то на тигрів, то на Романа, який все бігав до палиці, кроками міряючи відстань від неї до шурхотливих невгамовних хвиль.

З таким настроєм вони всі і повкладались спати, в черговий раз проводячи ніч на маленькому острівці попід височенних пальм серед неозорого плину води та у товаристві грізних хижаків, на яких на планеті Земля вони б боялися і глянути.

Легенький вітерець заколисуюче погойдував фургон, наспівуючи дітям про далекі загадкові світи, захопливі мандри та далеку, але таку рідну і любу домівку, до якої, здавалося б, у снах, рукою подати.

Роману снилось, що він пливе в індійській пірозі. Навколо були задушливі та страхітливі, непролазні джунглі. Комарі, завдовжки у його палець, бриніли над його нічим не прикритою і вже гарячою від палючих променів головою, а берегом біжить ціле плем’я, переслідуючи його. Навколо піроги стирчить здоровенне каміння, об яке вона весь час вдаряється, але стрімка течія все несе і несе його, а людожери пускають стрілу за стрілою, намагаючись влучити у нього, але ті стріли, чомусь, весь час збивають тільки велетенських комарів, що градом падають у воду та пірогу і вже сягають йому до колін. Він розуміє, що ще трохи — і пірога під вагою комарів піде на дно і потягне його разом з собою, якщо він не пристане до берега чи не викине з хлипкого суденця страшний вантаж. Але пригнутись та викинути з піроги комарів немає часу, бо треба якнайдужче тікати від войовничого, розмальованого племені.

Стара скво, з сивою розпатланою головою, щось голосно до нього кричала, широко розкриваючи рота та розмахуючи над головою зморщеними сухими кулаками. Та її слова зливались зі свистом стріл, яких все більше та більше літало над його бідною головою.

Раптом попереду почувся глухий гуркіт, що наростав з кожною секундою, каміння довкола піроги ставало все більшим і воно було ще гострішим та страхітливішим.

Та ось гуркіт, що був попереду його важкого шляху, заглушив усе довкола і Рома зрозумів, що допливає до водоспаду і разом з пірогою та купою комарів у ній впаде сторч головою у бездонну прірву…

Серце гулко калатало, мало не вискакуючи з грудей, в скронях стукотіло, а долоні були геть мокрі від холодного липкого поту, коли хлопець різко прокинувся, хапаючи руками та ротом повітря. Широко розплющеними очима він обвів усе довкола, помалу відходячи від щойно пережитого жаху, що йому наснився.

Поруч, на сусідньому маті, спокійно спала його мила та добра сестричка. Їй, певне, снилось щось хороше, бо дівчинка посміхалась та щось бурмотіла.

Хлопець тихо підвівся і, підійшовши до запони, трохи її відгорнув. Потім, стараючись не наробити шуму та нікого не розбудити, виліз надвір та пішов перевірити відстань від запханої палиці до краю води.

Ноги грузли у вологому піску, повітря було неймовірно задушливим та важким. Хлопець йшов, поволі витягаючи ногу за ногою і знову провалюючись мало не по коліна. В темряві показалась палиця, але шуму хвиль вже ніде чутно не було. Рома пройшов по мокрому піску ще трохи, потім ще і ще, та до води так і не дістався. Добряче стомившись, він повернув назад, відклавши цю справу на ранок. Дійшовши назад до фургона, що похитувався від почавшого сильнішати вітру, він забрався всередину і знову ліг, міцно стуливши повіки. Та як він не намагався, сон весь час кудись тікав, а важкі думи обсіли хлопцеву голову: «І що то має бути далі, якщо ми навіть і виберемось з цього острівця? Чи знайдемо зворотню дорогу до містечка, з якого починали свою, як здавалося спочатку, безхмарну та безтурботну подорож? Чи вийде Зіб на зв’язок? Що будемо далі їсти, коли повністю закінчаться харчові запаси, особливо хліб, якого залишилось всього кілька буханців?..» Роман, важко зітхаючи, перевертався з боку на бік, по-доброму заздрячи сестрі, що спокійно спала.

.. Хлопець йшов по високій зеленій траві, пестячи її широко розкинутими руками. Його груди здіймались, глибоко вдихаючи свіже, напоєне пахощами, повітря, а очі мружились від ніжних дотиків лагідного Сонечка.

— Ромцю! А припни-но ту негідницю. Ти ба, знову відірвалась. Ще влізе у якусь шкоду, — почувся голос бабусі Надії і скоро вона сама постала на його шляху, впершись руками у широкі боки і махаючи лозиною на вередливу козу, що, скрадаючись, йшла попід ліс, де була посаджена бабусина капуста.

Роман повернувся та пішов за козою, яка волочила за собою мотузку з припоном і побачив дідуся Матвія, що ніс з лісу цілий кошик красенів-грибів.

— А глянь-но, онуче, що я маю. Ото буде славний обід: всім на заздрість, — ще здалеку кричав дідусь, розмахуючи затисненим у руці солом’яним брилем, якого полюбляв носити влітку.

Роман спав, смачно плямкаючи губами, мабуть, їв уві сні смажені білі гриби у сметанно-масляній заливі.

Та тільки-но він наклав собі другу порцію біло-рожевих товстунчиків, як хтось нагло перервав його щасливий сон, сильно торсаючи за плече.

— Брате, вставай. Подивись, що діється! — і хлопець, розплющивши очі, побачив просто над собою схвильоване Тасине обличчя, що було досить незвично, бо дівчинка завжди була спокійною та врівноваженою. — Ану вийди надвір.

І вона потягла хлопця за собою до відкинутої запони.

Роман мовчки звівся на ноги, та, тримаючись за стінку, пішов подивитись, чим так схвильована його сестричка.

Вузька смужка суші, що надала їм такий рятівний прихисток, тепер перетворилась на золоті копальні. Весь берег був всипаний схожими на золоті самородки кульками та дуже подібними до самоцвітів камінцями, що грали всіма барвами веселки під ще не дуже палючим промінням зірки Раміду.

Роман міцно заплющив очі, а потім знову повільно їх відкрив, бо можна було збожеволіти від побаченого, особливо якби такий випадок стався на Землі. Та на Дріоді все було трохи інакше і тому хлопець лише, трохи заспокоївшись, потис плечима і сказав:

— Певне, це золото і коштовності. Може, вода розмила чиюсь могилу, куди було покладено дорогоцінності, або перед нами скарб, який сховали древні жителі цієї планети. Пробач, та нічого розумнішого мені зараз у голову не приходить.

І він безпорадно розвів руками.

— Або тут десь є древні поховання, як у нас в Єгипті чи Латинській Америці і навіть у нас в Україні. Може, спробуємо пошукати? — почала підлещуватись Тася до Романа, дивлячись на хлопця благальним поглядом. — Я стільки років про це мріяла!

— А їсти що будемо? — пошкріб голову розважливий Роман. — Адже у нас вже навіть хліб закінчується. Лише на кілька днів залишилось консервів, є ще трохи чаю та тістечок. Я б теж не проти, такий шанс випадає раз у житті.

— А будемо їсти кокоси. Їх тут безліч. Потім знайдемо ще якісь плоди чи ягоди, схожі на земні і, напевне, їстівні. Можна ще половити рибу. Я упевнена, що Творець нам це пробачить. Адже це все заради науки.

Роман все більше піддавався на її умовляння, адже ніколи ні в чому не міг відмовити улюбленій сестричці. Та все ще стійко робив вигляд, що не погоджується, для того, щоб дівчинка якнайдовше його просила. Хлопцеві подобалось споглядати її бездонні, сповнені палкого прохання очі.

— Ну, будь ласка, коли навколо висохне, підемо пошукаємо місце, звідки могло вимити оті скарби. Я просто упевнена, що воно десь поблизу, — прохала дівчинка далі і в її блакитних очах можна було б потонути, а від жалібного ніжного голосу розтануло б серце кам’яної тисячолітньої статуї.

— Ну добре, — нарешті здався Роман, відчуваючи, що його серце починає краятись від цього погляду. — Але пошуки почнемо тільки тоді, коли пісок і ґрунт добре підсохнуть. Адже зовсім невідомо що там, за тими хащами. Може, непрохідна трясовина, що затягує миттєво і годі виборсатись без сторонньої допомоги. — Хлопець махнув рукою на довжелезні зарослі кущів, що тяглись майже до самого горизонту.

Вода відступила вже далеко, залишивши за собою брили брудного мулу та величезні купи різного сміття. Сьогодні було не надто спекотно, і під майже лагідними променями Раміду все швидко прибирало мальовничих обрисів. Навіть тигри, що досі лежали під пальмами, почали весело гратись та бігати один за одним, ще раз доказуючи, що ці тварини ще майже діти.

— Ану подивимось, що ж то за багатство підкинула нам вода, — сказавши це, хлопець підійшов та, присівши, взяв у руки великий яскраво-зелений камінь, який так вигравав від падаючого на нього прямого проміння Раміду, що аж очам ставало боляче. Завбільшки камінь був у грецький горіх.

— Один цей камінчик, мабуть, потягне на півлимона, — пожартував Роман, уважно оглядаючи його точні грані. — І з ним вже попрацював вправний ювелір, — підсумував він. Потім поклав діамант на пісок, ніби це була просто прибережна галька, та взяв у руки самородок золота, який теж був чималенький і надзвичайно дорого цінувався б на Землі. Та яку ціну він мав на Дріоді — треба було ще подумати.

Тася теж взяла у долоні пригорщу дорогоцінностей і почала їх розглядати, смішно схиливши набік голову та піднявши вгору гарно вигнуту брову. Далі вона навіщось понюхала їх:

— Як ти гадаєш, що можна було би у нас на Землі за це придбати?

Роман, підкинувши у руці шматочок золота, так само, копіюючи сестру, схилив набік голову та підняв брову.

— І не знаю. Але ранчо у Техасі точно! І тільки за одну цю пригорщу.

І, кинувши коштовності на пісок, обоє весело розсміялись.

— Та ні, давай все-таки серйозно. Зараз позбираємо їх у торбу і потім віддамо Зібу. Раз їх тут сховали пірати, або поклали у чиєсь древнє поховання, як у нас колись єгипетським фараонам, значить тут вони теж високо цінуються.

— Якщо Зіб вийде на зв’язок, — сумно відповів Роман, та все-таки пішов до фургона щось підшукати, щоб скласти у нього несподіване багатство, яке раптово звалилось їм на голову.

Розділ 15

— Це, мабуть, рубін, — взявши у долоню темно-червоний, добре оброблений камінець, спробувала Тася відгадати назву самоцвіту.

— А це, якщо я не помиляюсь, аквамарин, — зважуючи у руці та милуючись ніжно-блакитною коштовністю, підтримав гру Роман.

— А це, напевне, смарагд, — на долоні дівчинки зблискував величезний зелений камінь. — і, кажуть, якщо у нього добре вдивитись, можна побачити своє майбутнє. Як ти думаєш, він підкаже, що чекає на нас попереду?

І Тася, до болю в очах, почала вдивлятись у прозору зеленкуватість діаманта. Раптом камінь почав змінювати колір.

— Ромо, ану швиденько йди сюди та глянь на нього, — вигукнула дівчинка, — камінь потемнів.

Хлопець підійшов до сестри та теж почав пильно вдивлятись у загадковий камінець.

— До того він мав яскраво-зелений колір.

— А тепер він майже чорний. Отож, якщо судити по зміні забарвлення з світлішого на темніший, можна, напевно, сказати, що попереду нас очікують не дуже приємні часи, але вони будуть нетривалі, бо дивись, камінь знову світлішає. О, вже майже білий. Він хоче нам сказати, що наша подорож закінчиться дуже добре. А давай візьмемо його собі, не будемо віддавати Зібу. Він стане нашим талісманом і по ньому ми будемо вгадувати, що нас чекає завтра або навіть через тиждень чи місяць, — запропонував Рома і сховав коштовність до кишені.

— А я хочу взяти собі отой рожевий. Глянь, який він гарнюній. Правда ж, справжнє диво!

І вона підняла з піску чудовий діамант, що за зміною тонів та відтінків в одному камені зайняв би королівське місце в чиїсь колекції і був би одним із найрідкісніших. З одного боку діамант був жовтий, потім блідо-рожевий, далі темно-рожевий, а наприкінці — яскраво-рожевий, з ледь помітними точечками і вкрапленнями всередині.

— Я вже навіть придумала йому назву — «Шах». Загадково і красиво. А зелений камінь зватиметься…, — і діти замислились, яке ж ім’я придумати цій яскравій, вражаюче красивій знахідці.

— Слухай, а давай назвемо його Матвієм, — аж підскочив від раптової думки, що блискавкою вдарила йому у голову, Роман. — Це буде в честь нашого дідуся, у якого так само щохвилини змінюється настрій, як і відтінки у цього каменя. Цією назвою ми вшануємо його ім’я. Правда, він цілком цього заслуговує?

Тасі така ідея сподобалась і вона у захваті заплескала у долоні.

— Тоді підберемо ще щось і для бабусі та назвемо його «Надія», бо інакше буде несправедливо.

У хлопця зблиснули очі:

— Атож, і це має бути синій камінь, кольору вранішнього неба і, справді, надії.

Серед різнобарв’я безцінних скарбів та глибокої і веселої палітри кольорів і відтінків знайшовся невеликий, скромний за своїми розмірами, у порівнянні з іншими коштовностями, темно-синій діамант, який, коли його повертали у променях Раміду, мав то блакитний, то синій, то майже чорний колір.

Це був теж рідкісної краси камінь, який Тася відразу ж полюбила всім серцем, як вона завжди любила свою бабусю.

— Я покладу його ось сюди, — дівчинка показала на нагрудну кишеньку з лівого боку, що була на її картатій блузі. — Щоб він весь час був у мене біля серця. — І вона, поклавши туди камінь, застібнула кишеньку на ґудзик та ніжно погладила її рукою. — Камінчику, ти не проти? А ти, брате?

— Ну звичайно ж ні. Але давай, коли так, візьмемо по маленькому дорогоцінному сувеніру ще всім нашим в Одесі. Тоді вже точно ніхто на нас не образиться.

І діти вибрали ще декілька невеличких діамантів, які Рома заховав у свій рюкзачок, з яким не розлучався майже ніколи.

— Давай позбираємо дорогоцінності, постелимо одіяла на пісок і будемо засмагати, поки все довкола сохне. Згода?

…Блакитні Тасині очі зволожились. Дівчинка згадала, як вони з братом нещодавно так само купались та засмагали на річці у селі. Поруч, висолопивши довгого язика, бігав Пірат, з розгону занурюючись головою у сріблястий пісок, а потім з забрудненим піщинками носом, пірнав у теплу прозору воду, здіймаючи догори водограй з безлічі крапель, які мерехтіли, повільно опадаючи легеньким дощем та сяяли на сонці всіма барвами веселки.

Дівчинка махнула головою, відганяючи на даний час дуже болісні спогади і помахала Роману, що вже витягав легкі одіяла та простеляв їх трохи у тіні, бо Раміду вже добряче припікало.

Хлопець набрав з імпровізованої криниці у кухоль води та похлюпав нею по Тасиних плечах. Дівчинка вже лежала, муркочучи від задоволення. Потім облився сам та впав поряд, з насолодою витягуючи довгі ноги.

— Слухай, — стріпнулась Тася, — а де наші тигри? Я не бачу їх. Певне, перестрибнули на інше дерево, що пропливало повз нашого острівця.

— Або побігли за ті хащі, що їх, відступивши, відкрила вода.

— І Террі чомусь невеселий. Бідолаха скучив за звичними харчами. Що йому щодня те сіно!

— А де Пірат? Його теж не видно. — Роман підвів голову та, перевернувшись на спину, різко сів.

— Та лежи ти. Десять чи п’ятнадцять хвилин зараз особливої ролі не грають. Прибіжить, де він подінеться.

— Е ні, не скажи, а як на нашого малого песика хто напав, — не міг заспокоїтись хлопець.

— То було б чути вищання.

— А якщо відразу хап, і з’їв.

Не витримавши братового тиску на свою совість, Тася теж сіла.

— От причепа! Не дасть спокійно полежати. Тутешні звірі не їдять собі подібних, скільки раз тобі говорити! Та, врешті, ходімо пошукаємо. Певне, Пірат відійшов кудись у своїх собачих справах.

Вони вдяглись, натягнувши свої незмінні капці з магнітиками та кепки і, відтягши лежаки подалі в тінь, щоб потім, повернувшись, завершити розпочату справу, тобто засмагання, пішли на пошуки таємниче зниклого собаки.

Ноги все ще добряче грузли у пісок, та все одно йти вже було набагато легше, як навіть годину тому.

За пальмами нікого не було, у затінку жував жуйку тільки невеселий Террі, шумно поводячи боками. За, у та під фургоном теж було пусто.

— Доведеться йти он до тих хащів. Більше йому ніде дітись, — промовив Роман, неохоче дивлячись у бік зарослів, у які не надто хотів забиратись.

— Пірате, агов! Ти де? Милий, хороший песику, відгукнись.

— На-на-на, — погукала Тася, приклавши долоні до рота, — де ти подівся? Не лякай нас так. Таки з ним щось сталось, бо інакше давно подав би голос. Та я не думаю, що лихе, швидше навпаки.

Минувши пальми, діти почали спускатись у долину, стараючись якось обминати чагарники. Невдовзі йти стало трохи легше, бо пісок вже був більш-менш сухий. Стежка звивалась поміж кущів, що нагадували земні тернові, та ставала кам’янистою.

Пройшовши поміж чагарниками хвилин десять, діти стали помічати, що ландшафт міняється. Колючок поменшало, а натомість з’явились великі пагорби, покриті зелено-блакитним мохом, поміж яким лежали велетенські валуни та обломки якоїсь породи, схожої на земний граніт.

— Це мені починає подобатись, — чомусь прошепотіла Тася.

— Закладаюсь, що зараз почнуться скелі і поодинокі кактуси та саксаул. Але ж це неможливо, щоб була така різка зміна часових поясів! Адже пальми ростуть у тропіках, а кактуси у напівпустелях. Або це зоровий обман, або ми потрапили у розлом часових поясів. Інакше це пояснити неможливо.

— Я й не дуже здивуюсь, якщо он із-за того валуна вибіжить стадо бізонів або мамонтів, або вискочить плем’я розмальованих туземців, — знизав плечима Роман, що ще змалку взяв собі за правило ніколи й нічому не дивуватись. Кожен мав право на свої, тільки йому притаманні, слабинки та чудернацькості і тому він ще зроду нікому не дивувався.

— Або звідкись вилетить чи виповзе дракон, — підтримала плин хлопцевих думок Тася.

— Ну, це ти вже переборщила!

— Чому, адже Зіб говорив, що тут є дракони. Не завадило б з ними познайомитись. І ще, мені чомусь весь час здається, що Зіб та його друзі чудово бачать все, що ми зараз робимо, і чують кожне слово та читають кожну нашу думку. Це вони спеціально перервали знайомий нам зв’язок і непомітно спостерігають за усіма нашими діями та вчинками, наприклад із супутника. Вони хочуть, щоб ми пройшли школу виживання та побачили і відчули те, чого ніколи не побачимо та не відчуємо на рідній планеті. І це тільки початок, — і Тася загадково усміхнулась.

Роман зацікавлено та уважно подивився на сестру і примружив очі.

— А звідки ти це все знаєш? — чомусь жалкуючи, що йому самому не прийшла у голову така думка, яка все більше та більше здавалась реальною, реальнішою, ніж інша думка чи думки, що він передумав їх тут, на Дріоді.

— Жіноча інтуїція, — і вона лагідно збурила братового чорного кучерявого чуба, що вже давно просив умілої руки перукаря.

Хлопець стомлено сів та занурив пальці у свою циганську шевелюру:

— Перепочинемо хвилю. Але ж я і дурень! — Роман сплеснув долонею по худому коліну. — Мені ж Зіб відразу сказав, що будуть приходити на допомогу у найкритичніших ситуаціях. Розумієш? Самих критичних! А таких ще не було. Весь час щось чи хтось приходив нам на допомогу.

І він, підхопивши Тасю попід руки, закружляв нею у повітрі, а потім міцно розцілував в обидві щоки.

— І що би я без тебе робив — дорога, люба, мила, золота моя сестричко. Адже ти зараз врятувала мій розум. У мене вже думки лізли одна на одну від розпачу та безпорадності, що нам робити далі. А це, виявляється, просто така собі гра, школа молодого бійця, яку ми з гідністю маємо пройти, що би попереду на нас не чекало. І навіть тоді завжди хтось або щось нам допоможе. І це, безсумнівно, так. І ще, на мою думку, мешканці Дріоди прагнуть, щоб ми зрозуміли разючі відмінності у відношенні абсолютно до усього у нас на Землі та тут, та розповіли про них всім на своїй планеті.

— І ти думаєш, нам повірять? Ти думаєш, що хоч одна жива істота на Землі повірить у те, що нам допомагав страшний у людському розумінні цього слова алігатор, або у те, що тигр, наловивши риби, поділився нею з земними дітьми? Для них це повний нонсенс! Просто скажуть, що все це нам наснилось або примарилось, — розмахуючи руками та кружляючи навколо сидячого на камені хлопця, прорекла Тася.

— А мені чомусь здається, що і на Землі колись існувала справжня дружба між людиною та природою, — глибокодумно сказав Роман, відщипнувши гілочку моху та гризучи її зубами.

— Хіба, може, у часи Адама та Єви.

— Е ні, багато пізніше. Згадай-но історії про чудесні порятунки дітей вовками і дорослих та дітей дельфінами. А я недавно чув, як в Індії сім’я мавп виховала людське дитинча, а потім, коли юнак став майже дорослим і йому стала потрібна дружина та професія, відвели у село, щоб він зміг повернутись у більш прийнятне для нього середовище.

— А в тайзі місцеві мешканці дружать з ведмедями, рисями, ба — навіть вовками і знають їхню мову, — розвивала його версію Тася.

— Ох, якби людина не була такою жорстокою до собі подібних та жадібною до грошей та не винищувала бідолашних звірів і рослинний світ, які її й годують. І все це заради того, щоб вгамувати свої найниціші якості — жадобу наживи, добре поїсти м’яса та вдягтись у хутро чи чоботи з крокодилячої або зміїної шкіри! — з невластивою для нього злістю вигукнув Рома.

— І якби людина ще постійно не довбала живе тіло Землі, не рвала його на шматки, і все це заради чого? Бідна Земля і так віддає нам усе, що має, але нам усе мало. Видно, нема у світі такого багатства і таких скарбів, щоб наситити людину і вона б сказала: «Все, мені вже досить!» І ще, я вважаю, що всілякі біди: підтоплення, смерчі, цунамі, землетруси — все це прямий наслідок варварського втручання людської діяльності у природу, у якої все давно ідеально відточено і їй зовсім не потрібна занадто активна діяльність людини, що йде лише на шкоду хоч тваринному, хоч рослинному світу, а також нам самим, як не прикро це визнавати. Скільки б не трудилась людина на благо людства, йому, чомусь, від цього тільки все гірше та гірше, але ніхто цього поки що зрозуміти не може, хоча це вже доведений факт. Взяти хоча б винахід комп’ютера.

— Але ж з винаходом високих технологій всі тільки виграли, — запально заперечив хлопець, якого добряче захопила така гаряча дискусія.

— Це поки що люди так думають, бо ще повністю не дослідили згубний вплив усіх цих новомодних «нано». І тільки тоді зрозуміють справжню ціну усім таким «благам цивілізації», коли почнуться невідворотні процеси, коли комп’ютер повністю здолає людину та перетворить її на свого раба і тоді ми всі будемо йому підкорятись. Але чому колись — вже сьогодні людина є його рабом, правда, не усі, та до цього йде. Та я, здається, вліз трохи кудись не туди і ми зовсім забули про ціль своїх пошуків. Але де ж він справді подівся, не провалився ж усередину Дріоди, — промовивши це, Тася смикнула за руку Рому, що, обтрусивши штани, закрокував далі, гукаючи:

— Пірате, вередливий собако! Відгукнись, бо я вже починаю сердитись.

Тася бігла слідом за ним, старанно вдивляючись в усе довкола. Різка зміна місцевості та ландшафту не надто їй сподобалась, але відважна дівчинка лише дужче зацікавилась та її серце почало битись швидше у передчутті нових пригод.

Розділ 16

Роман йшов, з кожною секундою прискорюючи крок, перестрибуючи через гострі уламки чи то граніту, чи базальту, а, можливо, й взагалі невідомого космічного матеріалу чи породи, і петляючи серед величезних валунів.

— Ромко, стиш трохи крок, — врешті закричала ззаду захекана Тася, — і повернись, я щось тобі розповім.

— Маєш якусь цікаву знахідку? — хлопець різко повернувся усім тілом та пішов їй назустріч, — зараз глянемо, що там таке. На цій планеті мене цікавить абсолютно все.

— Дивись, цей камінь якоїсь дивної форми, тобі не здається? — дівчинка підвела брата до валуна, на якого зовсім не звернув уваги охоплений думами хлопець, та накинула оком мрійлива Тася.

А камінь і справді був чудернацької, як для Дріоди, форми. Він нагадував оспіваний в середньовічних земних легендах та переказах меч, якими колись у сиву давнину бились благородні лицарі, захищаючи свого короля чи завойовуючи для нього нові землі. Або на лицарських турнірах, про які так багато читала Тася, завойовуючи серце холодної гордовитої красуні, яка сиділа, закривши обличчя вуаллю десь у глибині трибун і не подаючи вигляду, але з завмиранням серця стежила за битвою, тремтячими устами посилаючи закоханому лицарю своє благословення. Такі були, є і будуть нюанси тонкої жіночої гри по виборюванню місця біля найкращого, найсильнішого чи найбагатшого чоловіка, які завжди будувались на одній дуже простій істині: якщо ти за ним — він від тебе, якщо ти від нього — він, обов’язково, за тобою. Бо у чоловіків у крові закладено тікати від жінки та всіляко уникати шлюбу. Та він створює цілу систему способів, щоб її завоювати, коли вона або спеціально, або й не дуже, чи зовсім не кохаючи, тікає від нього. Це надзвичайно ображає чоловіче самолюбство і він оголошує полювання на здобич. І чим це полювання важче, чим далі та швидше від нього тікає здобич, тим дорожчий потім трофей. Чоловіку абсолютно не цікава жінка, що сама йде у руки, — бо чоловік по самій своїй природі — мисливець.

…На ручці валуна-меча була зображена стріла, що вказувала на захід, тобто ще далі, вглиб скель та валунів з поки що незрозумілої дітям породи.

— Дивина та й годі. Може, підемо та подивимось, на що може вказувати ця стріла? — запропонувала, здивовано хитаючи головою, Тася і, схопивши брата за руку, потягла його у напрямі загостреного, викарбуваного у камені вістря.

Хлопець мовчки дав себе вести.

Десь приблизно через сто метрів, діти побачили ще один валун, тепер у формі щита і внизу знову була стрілка, яка вказувала ще далі на захід.

Вони, вже остаточно забувши про Пірата, побігли далі і тепер вже побачили шолом з вузькими прорізами для очей та спеціальним щитком для носа. Всередині валун був зовсім пустим і, коли хлопець постукав по ньому, валун-шолом відповів дітям глухим гулом. Недалеко шолома стояв лицар, вирізьблений з того ж, невідомого дітям, матеріалу. Він був завбільшки зо п’ять метрів, у повному бойовому спорядженні, з затиснутим у руці мечем. Поряд нього стояв теж кам'яний велетенський бойовий кінь, майже у два рази більший від тих, яких Роман з Тасею бачили на Землі. Кінь гарцював, бо передні ноги у нього були у повітрі, ліва трохи вище правої, а задні стояли на поверхні. Здавалось, ніби кінь у своєму стрибку летить у повітрі і таким його і зафіксував невідомий скульптор.

— Ці фігури чимось нагадують мені наших скіфських кам’яних бабів. Тільки тут статуї багато більші за розмірами, — промовила, з розширеними від захвату очима, Тася.

— Слухай, у мене щодо цього всього з’явилась версія. Я думаю, що тоді, коли у нас на Землі жили такі лицарі, земляни вже літали на Дріоду у гості і на пам’ять про свої гостини вирізьбили ці скульптури, щоб місцеві мешканці не забували тих, хто колись у них гостював, — примружившись і уважно розглядаючи скульптури, сказав Роман.

— Тоді і нам треба щось вирізьбити, щоб теж залишити по собі хоч якусь пам’ять, — підтримала брата Тася.

— Але я й не уявляю собі, як і чим скульптор або гості з Землі могли створити всю цю красу. — Роман помацав камінь, з якого була вирізьблена скульптура лицаря та, взявши у руки з-під ніг маленький камінець з гострими боками, черкнув ним у лицаря по обладунках. На тому місці не залишилось ані найменшого сліду, тільки в усі боки сипонули іскри. Роман вдарив сильніше. І знову нічого! Тільки викресалось більше іскор та закурився легенький димок.

— Це ж треба бути, мабуть, Геркулесом, щоб таке створити! Але, найголовніше, чим, та ще й у таких розмірах?

Високо задираючи голову, хлопець закружляв довкола скульптур, шкребучи голову та час від часу ляскаючи себе по колінах та чолі.

— І як я раніше не здогадався! — раптом підстрибнувши, вигукнув він так, що Тася аж здригнулась. — Тут явно попрацювали лазером і нічим іншим. Таку твердь візьме тільки лазер. Але знову ж постає питання, з чого ж виготовлено, який матеріал, що він не розкришився і досі такий міцний, що і сліду на ньому ні від чого не залишається. — І він знову забігав по колу, примовляючи:

— От якби мені зараз фотоапарат та зробити кілька знімків. Однокласники би повмирали від заздрощів!

— Сказали б, що це звичайнісінький фотомонтаж або ти це відзняв у якомусь заповіднику, — підколола брата Тася та відразу ж пожалкувала про свої слова, побачивши у хлопцевих очах німий докір.

— Пробач, більше не буду, — підійшла вона до Романа, ніжно обійнявши його за широкі плечі.

— Це все чудово та прекрасно, але де, все ж таки, подівся наш собачка, ми ж про нього вже зовсім забули, — вернула дівчинка брата до не дуже веселої реальності.

І ще хвилю помилувавшись цим грандіозним творінням чиїхось умілих рук, діти попрямували далі. Стежка, як і раніше, звивалась поміж низькорослих колючих чагарників, невеличких покручених дерев та розсипаних скрізь мілких камінчиків з надзвичайно гострими краями. Роман з Тасею дякували Зібу за напрочуд міцні черевики на товстій підошві. І уявити собі страшно, як можна було б пройтись по цій місцевості у звичайних кедах чи кросівках, таких звичних на Землі. Певне, через кілька кроків від них би залишилось саме лахміття.

І раптом Тася зупинилась та сплеснула руками.

— Пірат тут не пробігав, точно тобі кажу.

— Звідки знаєш? — спитав Роман, стараючись розгорнути носком черевика камінці, що перекочувались у нього під ногами.

— Він просто би не зміг тут пройти.

— Але ж Пірат у таких самих капцях, як і ми.

— Слухай, ти зрівняв свій зріст і його. Навіть у своїх капцях він би тут не пройшов, — зиркнула своїми величезними блакитними очима Тася на брата, — йому б порізало вище колін або би позрізало шматочки шерсті. Нічого подібного, тобто ані краплі крові, ані жодної волосини ми тут не побачили. І моя жіноча інтуїція підказує, що його тут не було і край.

— А може, через свою інтуїцію ти можеш зв’язатись з Зібом? — з надією подивився Роман на сестру. — Може, в голові з’явиться якась інформація? Може, вони якимось чином все ж намагаються з нами зв’язатись? І щоб менше намотували кілометри по цих камінцях, може, вони повідомлять, що його тут немає?

— Не можу сказати, та, справді, спробую зосередитись, — і Тася зупинилась та почала уважно прислухатись, що діється у її голові. Але крім гулкої пульсації крові та шуму у вухах нічого не вловила.

— Ні, нічого. Зовсім! — дівчинка відкинула з очей пасмо білявого волосся. — А спробуємо знову погукати?

Діти кричали, поки не почали захрипати. Але ніхто так і не відгукнувся.

— Слухай, він у нас песик розумний, — з проханням у погляді сказала Тася. — Може, до вечора повернеться сам. Я просто більше не можу. Хочу їсти, а ще більше — попити води. Якщо не повернеться до фургона, завтра будемо шукати знову і вже підемо в іншу сторону. На березі залишився Террі, всі наші речі та припаси. Поки що повертаємось, доки не смеркло. Ти ж запам’ятав дорогу, якою ми сюди прийшли?

Хлопець мовчки вийняв з кишені компас, з яким не розлучався на Дріоді.

— Так, ми весь час йшли на захід. Значить, повертаємось на схід, — і він глянув на стрілку, визначаючи напрям зворотної дороги, і діти рушили назад, на узбережжя.

— А ти молодець. Я б нізащо не здогадалась вкинути у кишеню компас. Але й ніхто б і не подумав, що ми зайдемо так далеко.

Хлопець злегка зашарівся від похвали, бо вона для нього була дуже рідкісною, особливо з Тасиних уст, яка більше кепкувала з нього та кидала в’їдливі шпильки, а тому дуже цінною.

— Та залиш. Ти б на моєму місці зробила так само. Просто вчасно не подумала.

Камінці були з надзвичайно гострими гранями, весь час перекочувались під ногами, йти було важко та ще, на додачу, компас почав чомусь стрибати. Солоний піт заливав очі, окрім води, діти ні про що більше не могли й думати. Ще й, як на зло, почало стрімко вечоріти:

— А от ліхтарика ти взяти, звичайно, не здогадався? — все-таки не втрималась Тася від чергової шпильки, на що Роман втомлено помотав головою:

— Ні, не взяв. Та він би й мало допоміг. Здається, ми збились з дороги. Постараймось хоч якось дійти до скульптур. Може, біля них щось розумне спаде на думку, — очі у хлопця зблискували і дівчинка зрозуміла, що брат готовий ось-ось заплакати.

— Не переживай ти так. Якось буде. І до фургона доберемось, і Пірат знайдеться. Як не сьогодні, то завтра. Я думаю, що великої біди не станеться, якщо ми сьогодні десь тут і заночуємо. Треба постаратись віднайти хоч якесь укриття, щоб був дах над головою, — і вони, майже на одній силі волі, пішли вперед.

А вже добряче смеркло і на небосхилі з’явився блідий Карі, коли нарешті перед готовими впасти та заснути просто на всипаному гостряками ґрунті дітьми зависочіли величні фігури лицаря та його бравого бойового коня.

— Як же я хочу пити! За цим бажанням я навіть забула, що хочу їсти і тому мене вже зовсім не хвилює, де і на чому висплюсь, — прохрипіла, спершись на кам’яний черевик лицаря та пригладжуючи розпатлане волосся, Тася. — Та все ж таки, мусимо пошукати, де б переночувати. Давай, трохи перепочивши, нарвемо моху і зробимо собі з нього щось на зразок лежанки. Все ж буде м’якше.

Віддихавшись та зачекавши, доки трохи вщухне гул у голові та стомлених ногах, діти, при яскравому світлі супутника Дріоди, почали рвати м’який мох, що вкупі з колючими чагарниками вкривав довколишню місцевість. Коли купа вже була чималенька, ще трохи спочили лежачи, а потім, якось звівшись на коліна і далі — на ноги, брат з сестрою почали шукати хоч якесь укриття на випадок дощу. Благо, світив мовчазний Карі, на якому все у тій самій позі лежав собака, уткнувшись носом у передні лапи та дивлячись на них зверху сумними очима.

— Ану глянь-но сюди. Чим погане місце? — Тася показала рукою на більш-менш придатне для ночівлі місце. Воно було під черевом у коня, ближче до його задніх ніг.

— Треба лише відгорнути усі ці камінці. А ти помітив, що їх тут набагато менше, ніж там, звідки ми почали повертатись.

— А й справді. Але не хочу я зараз розгадувати усі ці ребуси, відкладемо їх до ранку, — стомленим тихим голосом відгукнувся Роман, — у моїй голові зараз панує одна думка — де б знайти хоч ковток води. І тут немає піску, щоб вирити у ньому ямку і туди б набралось води. Ото халепа!

Зробивши собі з моху імпровізоване ліжко та спробувавши його на зручність, діти полягали спина до спини, щоб було тепліше, і, намагаючись не думати про воду, поринули у глибокий сон.