Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

Розділ 1

— Просинайся, мій хоробрий лицарю, — мовив вірний кінь Енселон до свого господаря, лицаря її величності королеви Британії, Харольда, — високого ставного молодого чоловіка двадцяти двох років від народження, з правильної і привабливої форми рисами обличчя, синіми променистими очима та довгим, чорним, як смола, волоссям.

— Так, пора, — стріпнувши непокірною гривою густого волосся, сказав Харольд, сходячи зі свого невисокого постаменту, на якому стоїть вже декілька тисячоліть, з тих пір як жителі планети Земля літали до мешканців інших планет та галактик у гості. Бо земляни були їх братами, можна сказати навіть дітьми, відтоді як міжпланетний корабель з Галатеї, праматері Дріоди, приземлився на добре вже вивчену, але ще ніким не заселену, молоду планету Сонячної системи, з капсулами життя на борту, в яких були ДНК майбутніх жителів третьої від Сонця планети, що її прибульці назвали Землею. Капсули з маленькими ембріонами колишніх галатейців, а тепер вже майбутніх землян, залишились серед розкішної земної природи, а посланець космічних глибин знову стрімко шугонув угору та взяв курс на сузір’я Діви, де була ще одна планета, на яку вони мали доправити «капсули життя». Це була програма-максимум по освоєнню Всесвіту розумними істотами, в голові якої стояв Творець — мудрий, добрий, завжди приходячий на допомогу по першому, що йде від самого серця, проханню, та всепрощаючий своїм не завжди розумним і добрим дітям.

Творець ніколи та нічого не ускладнював і заповів це всім своїм учням та дітям, а також дав мудру книгу, у якій простими доступними словами написав, як слід і не слід поводитись. Він написав десять заповідей, як пишуть правила вчителі своїм учням, щоб з їхнім зростанням вони увійшли у їх серце та викарбувались у їх мозку. А також визначив десять недопустимих станів особи по відношенню до інших та назвав їх гріхом і за які Вселенський батько обіцяв строго карати своїх дітей, що теж були написані дуже простими словами, і все це було б нескладно виконувати, якби істоти, яких названо людьми, не створили собі інших «ідолів» та не почали звертатись до них більше, ніж до Творця, чим дуже його прогнівили. І своїми бездумними, сліпими, безглуздими діями гнівили все більше та більше. Але милостивий батько пробачав своїм дітям усе, коли вони звертались до нього такими ж самими простими словами, що йшли просто від серця. Щоб допомогти у дуже скрутних ситуаціях, Творець приставив до кожного свого дитяти невидимих «ангелів-охоронців», настільки він полюбив цих, не завжди вдячних, істот. І коли треба було врятувати їх від всепожираючого гріха та розпусти, Творець відірвав від серця улюбленого сина, який, знаючи наперед, що його чекає, скорився батьковій волі та пішов рятувати цих істот, щоб їх не затопило смердюче болото гріха. Та люди, вже з головою загрузши у чвари, ненажерливість, розпусту, пожадливість, ненависть, лише сміялись з людини, якої не торкнувся весь цей бруд та гріх, і що була чистою від його пут. Сміялись, бо не розуміли її, бо ця людина була не такою, як вони всі. А все, що ці істоти не могли зрозуміти, піднімалось на глум та кпини. І коли найближчі друзі відреклись від нього, а один з них продав улюбленого сина Творця на розтерзання розлюченому, засліпленому гріхом натовпу, якому Вселенський батько віддав найдорожче, той до кінця виконав його волю, витерпівши всі муки та знісши весь сором і прояви найгірших якостей цих істот, але не втративши своєї гідності та чистоти, і таким забрав його батько до себе, пообіцявши людям друге пришестя.

Але повернемось до Енселона та його молодого господаря і друга Харольда, який, скочивши на свого улюбленого бойового коня, поїхав визволяти з батьківського полону свою кохану Заріну, тато якої — напівефіоп-напівіндус, не хотів і чути про васала Британської корони, що весь час колонізувала їхній півострів. Він ще якось терпів свого господаря, теж британця, якому складав щоденні гороскопи і яким міг крутити, як йому забажається, бо його, так сказати, напівгосподар-напівтовариш був людиною довірливою, живучою у своїх власних, ним же вигаданих світах і кожен крок робив тільки за порадами свого астролога.

Припавши обличчям до чорної гриви Енселона, відважний воїн мчав, долаючи далеку і важку дорогу до замку, в одній з веж якого жила непокірна Заріна, його кохана та донька хитрого та підступного астролога, через неймовірну красу якої батько і ховав її там, подалі від хтивих та пожадливих поглядів недостойних, на його думку, чоловіків. А якщо і випускав доньку на прогулянку, то змушував закутуватись по самі очі.

Мати померла, коли доньці минуло лише рік, тому спитати поради не було у кого, подруг дівчина теж не мала. У всьому бідолашна звірялась тільки на своє серце, яке її ніколи не підводило.

Поля змінювались дрімучими лісами, а ті, у свою чергу, переходили у встелені різнотрав’ям степи. Треба було встигнути до ранку, коли строгий батько прийде провідати доньку та запитати про її здоров’я та чого вона бажає. Зазвичай ця зустріч закінчувалась словами:

— Того, що я насправді бажаю, ти все одно ніколи не зможеш мені дати, — говорила Заріна і відверталась до високого стрілчатого вікна, що своїми тонкими рамами обмежувало її світ. Батько, як завжди, знизавши плечима, мовчки виходив, замкнувши двері на ключ, а дівчина зі злістю стукала маленьким кулачком об підвіконня і не могла зрозуміти, чому найкращі роки свого життя має проводити у цих холодних кам’яних стінах.

І коли у замку з явився посланець королеви, молодий вродливий Харольд, ані хвилини не вагаючись, Заріна дала йому зрозуміти, що він їй сподобався і що вона бажає побачити лицаря знову. Це була всього лиш розмова очима, але її вистачило, щоб хлопець приїхав знову і знову, і цим приїздам старий астролог, якого звали Гунжі, не міг покласти край, бо власник замку хотів бачити лицаря. Йому надзвичайно подобалось розмовляти з розумним та начитаним Харольдом, який весь час прагнув хоч краєчком ока побачити чорні очі коханої, без якої вже не міг уявити свого життя.

Гунжі здогадувався, чому молодий лицар зачастив до їхнього віддаленого від столиці замку, і під час його візитів запирав доньку та навіть забороняв дивитись у вікно.

Але справжнє кохання не прикуєш ланцюгами до стіни, і тому хлопець знайшов, як передати коханій листа.

У погожі дні Заріні дозволялось відчиняти вікно, щоб впустити до кімнати свіже повітря, якого їй завжди так бракувало. І в один з таких сонячних та ясних днів у вікно залетів білий голуб, до лапки якого був прив’язаний квадратик складеного аркуша, на якому дівчина прочитала слова, що вогняними літерами викарбувались на її серці: «Моя кохана лебідко! Хочу бачити твої очі, хочу гладити тебе по ніжній ручці та не маю можливості. Якщо я тобі так само любий, як я безмірно кохаю тебе, напиши і передай моїм вірним голубом хоч кілька слів, які зігріють моє серце. А я обов’язково знайду спосіб, як нам швидше зустрітись. Любитиму тебе завжди! Харольд».

Заріна приклала до спраглих уст цей листочок, якого торкались кохані руки, потім склала його знову і поклала за ліф — ближче до серця. Знайшовши папір, вона вмочила кінчик пера у чорнило, що завжди було у її покоях, позаяк дівчина любила складати вірші, та почала швидко писати відповідь: «Світло мого життя, лебедю мій білокрилий, лицарю мій коханий, визволи мене з кам’яної клітки, у якій проходять мої безрадісні дні та ночі. Чекаю зустрічі, хочу заглянути у синю глибину твоїх очей і боюсь в ній потонути. З твоєю птахою передаю глибокий уклін та палкий поцілунок. Моє серце тепер назавжди належить тільки тобі! Заріна».

Голуб поважно ходив викладеною чорно-білими дерев’яними лакованими квадратиками, теплою підлогою та зазирав в усі закутки, чекаючи поки дівчина напише та прив’яже до його ніжки дорогоцінне послання, якого так чекав його улюблений господар. Відчувши, нарешті, легеньку вагу, маленький поштар полоскотав своїм ніжним дзьобиком Заріну по щоці, виконавши ще одне прохання Харольда передати від нього поцілунок та вилетів у вікно, скоро перетворившись на ледь помітну цятку у блакитному небі, яка за секунду розтанула зовсім. Дівчина послала йому услід своє благословення та, закривши вікно, почала чекати на відповідь, що не забарилась. У наступному листі, вже значно довшому, закоханий хлопець писав, щоб вона змалювала йому, як можна підібратись прямо під стіну, вгорі якої, у вежі, знаходилось її вікно. А далі вже його робота. І якщо дівчина згодна, однієї ночі він забере її. Закохані поїдуть до найближчого абатства, де їх повінчають. Потім повернуться і впадуть у ноги її впертому батечкові, щоб він їх благословив.

Голуб приніс її зворотного листа, і тепер хоробрий лицар, пригнувшись до самої шиї вірного Енселона, мчав, щоб виконати свою обіцянку і встигнути до світанку. Він знав, що кохана його чекає. У своїй уяві хлопець бачив її чорноокою довгокосою стрункою красунею, з ніжною, довгою, як у лебідки, шиєю, білими руками з довгими витонченими пальцями та рожевими нігтиками, хоч більш нічого, крім палючих чорних очей, не бачив.

Невтомний, загартований у тривалих переходах, кінь пролітав над глибокими ровами, здіймався на високі пагорби, продирався крізь темні дрімучі ліси, зовсім не відчуваючи утоми, бо був ще й представником і, притому одним з найкращих, спеціально виведеної для проведення турнірів та участі у тривалих бойових діях, породи. Його велике могутнє тіло було ніби вилите зі сталі, а ноги могли нести разом з вершником ще й багато вантажу, що було конче необхідно при багатотижневих вимотуючих військових переходах. І ще ця порода визначалась тонким, як у собак, нюхом та слухом, що допомагало коневі здалека відчувати, де знаходиться ворожий табір.

Зараз для Харольда витривалість його коня була особливо потрібною — щоб втекти від можливої погоні. Він не відкидав цього, але й не дуже враховував, бо у замку не було великого та добре озброєного бойового загону. Та хлопець прискіпливо зважував кожен свій крок і можливі наслідки їхньої з Заріною втечі.

Замок був з усіх сторін оточений глибоким ровом, наповненим водою, і зв’язок з берегом забезпечував підйомний міст найсучаснішої конструкції. Потім йшли два високі мури, на вузькій брамі яких весь час стояло по двоє вартових, з якими у Харольда вже була домовленість. Челядь та охорона замку недолюблювала не дуже чемного з ними звіздаря і не одобрювала, на їх думку, жорстокого і недитячого поводження з дочкою, бо Заріна ще була, по суті, дитиною.

Раптом перед вершником виникли обриси високих веж, і це означало, що ціль вже зовсім близько.

Веж було чотири і всі вони мали назви — Північна, Південна, Західна та Східна. Його кохана знаходилась у Східній вежі. Це вона якось випрохала у батька, бо хотіла щоранку бачити народження нового дня. Хлопець вже тихою ходою в’їхав у ліс, який вузьким кільцем оточував острівець, на якому здіймались кам’яні стіни замку, та поїхав по добре знайомій стежці до старого дуба, що ріс за півсотні метрів від рову. Розумний та добре вишколений кінь ступав майже нечутно і збоку могло здатись, що то дві великі тіні пливуть у повітрі. Під’їхавши до дуба, лицар спішився та, погладивши Енселона по могутній шиї, попросив:

— Чекай нас тут. Десь через годину-півтори повернемось. А потім мчи швидше вітру.

І, поцілувавши коня у вологого носа з тонкими розширеними ніздрями, з яких клубками виривався пар, Харольд повернувся та пішов до рову, на дні якого плюскотіла чорна вода. Присівши над ним навпочіпки, хлопець голосно подав умовний знак: тричі покаркавши вороною, і тієї ж миті з іншого берега почулось каркання іншої ворони.

— Ну от і все. Назад дороги вже нема! — прошепотів лицар.

До чутливого вуха хлопця долинули тихі сплески і легка тінь на воді почала просуватись йому назустріч. Через якусь хвилину у високий берег рову тицьнувся гострий ніс невеличкого човника. На веслах сидів малий хлопчина, ще підліток, що нетерпляче махнув Харольду рукою. Той швидко вскочив у хитку посудину і хлопчина, вправно розвернувшись, погріб назад, без жодного сплеску занурюючи весла у воду.

— Хто навчив так вправно веслувати? — пошепки запитав Харольд, якому підліток відразу припав до душі.

— Батько. Ото-то був весляр! — І хлопчина, сховавши від лицаря очі, важко зітхнув.

Харольд, зрозумівши, що своїм запитанням завдав човняру болю, замовк і почав тривожно прислухатись до звуків навколо.

Через кілька хвилин показався другий бік рову і вони пристали до крихітного причалу, що, мабуть, зникне, як тільки Харольд та Заріна опиняться на тому боці.

Зі спритністю пантери хлопець видерся догори, залишивши підлітка з човном чекати на них вже двох, та тихо підійшов до вузької замкненої брами і тричі пошкріб нігтем. За брамою почулись легкі кроки.

— Що у вас сьогодні готували на обід? — прошепотів пароль лицар.

— Смаженину та шарлотку з грушами, — за брамою почувся брязкіт ключів і ворота беззвучно розчинились, пропустивши у свою чорну пащу Харольда.

Тінь охоронця зникла і хлопець пішов по колу, відраховуючи сорок два кроки наліво до ще однієї брами, ще вужчої та неприступнішої. Знайшовши у добре замаскованих дверях заповітний камінчик, Харольд двічі покрутив його вправо, а потім один раз вліво.

— Ворон кряче тричі, — почувся з того боку молодий залихвацький голос і у відповідь лицар відповів:

— Коли розцвітає сон-трава, — вузькі двері відчинились і, пропустивши Харольда всередину, з тихим клацанням замкнулись.

Розділ 2

Протираючи очі, Тася сіла та глянула в сторону Романа, що ще спав з привідкритим ротом, в якому зблискували сліпучо-білі зуби та широко розкинутими руками.

— Наснилось чи справді було? — прошепотіла дівчинка, переводячи погляд вгору, де над ними височіло синювато-чорне черево могутнього бойового коня. Задні ноги так само стояли на постаменті, передні ніби зависли у повітрі, картина загалом нічим не відрізнялась від учорашньої і, все ж, щось тривожило дівчинку, а що — вона не могла ще до пуття зрозуміти. Стараючись не розбудити брата, Тася встала і, вийшовши під вранішнє проміння Раміду, почала пильно оглядати коня та лицаря, що, завмерши на своїх постаментах, виблискували райдужними крапельками роси.

Дівчинка підійшла до одного з колючих кущів, на гілках якого виднілись поодинокі листочки, та, зробивши ліву долоню човником, правою наструшувала у неї трохи дорогоцінних крапель вологи, поки ті ще не висохли. Вмившись та облизавши руку, Тася пригладила біляве волосся та пальцями злегка його розчесала. Відскубнувши кілька листочків, дівчинка протерла ними зуби, трохи освіживши їх та шкодуючи, що у наявності нема справжніх засобів особистої гігієни.

Ще раз поглянувши на коня та сплячого під його крупом, смішного у своїй позі, брата, дівчинка пішла пошукати якусь ямку, де за ніч назбиралось хоч трохи води. І таки, недалеко від вимушеної нічліжки, Тася знайшла те, що шукала. Це був справжній подарунок, який вони учора, за своєю втомою та переживаннями про долю Пірата, зовсім не помітили.

За одним з сусідніх зі скульптурами величезних валунів, біля якого вони вчора проходили, жебонів невеликий струмочок, що витікав з-під кам’яного пагорба, який був просто під валуном. Вода була чиста і прозора.

Тася не втрималась і, ставши на коліна, почала пити прямо зі струмочка, заплющивши від насолоди очі. Такої смакоти їй не доводилось пити давно, хіба що у дідуся та бабусі в селі. Вдосталь напившись, що аж у животі захлюпало, дівчинка лягла на спину та, дивлячись у бездонне, синє-синє небо, подумки подякувала Творцю за цей безцінний дар, якого вони вчора або не помітили, або його тут просто не було. Та раптом перед її очима постала картина їх учорашніх дій. Ось вони уважно обслідують усе довкола, обходять кожного валуна наоколо… Ні, не помітити струмочок вони попросту не могли.

— Але, все ж таки, наснилось чи було насправді? — не давала Тасі спокою думка, яка, відколи дівчинка прокинулась, вперто не йшла з її голови. — Треба буде спитати Рому, чи йому, бува, не наснилось те ж саме.

Вона захихотіла та, підстрибуючи, побігла будити брата, який все ще спав, правда, перевернувшись на бік та підклавши руку під голову.

— Доброго ранку, юначе! Агов! Ви мене чуєте? — Тася поторсала хлопця за плече та полоскотала по носі пухнастою гілочкою моху.

— Апчхи! А щоб тобі, — Роман розгублено закліпав очима, стараючись зосередитись та сфокусувати погляд на усміхненому обличчі блакитноокої білявки, що, нахилившись, заглядала йому у вічі.

— А, це ти. Ну і сон же мені наснився! Ніяк не можу від нього відійти. Але й сон! Ну, просто ніби наяву. Я ще зроду не бачив такого реального сну! — все більше і більше розпалювався хлопець, чим підтвердив здогадку дівчинки, що їм обом наснилось одне й те саме.

— А, може, то був і не сон зовсім? — примруживши очі, запитала брата Тася.

— А що ж тоді?

— А те, що я теж бачила, як оцей лицар сів на свого коня і поїхав визволяти свою кохану Заріну з полону, у який, через її надзвичайну вроду, заточив її нелюд-батько. Його звуть Гунжі, він складає гороскопи для одного дуже багатого землевласника, що живе у розкішному неприступному замку, оточеному глибоким та широким ровом з водою. Ну що, ти бачив те саме, чи, може, щось інше?

— Точно те ж саме! Лицаря звати Харольд, а його вірного коня — Енселон, — з розширеними від незрозумілого, але такого цікавого випадку-сну, очима, промовив Рома.

— Ходімо, я тобі зараз ще щось покажу. І б’юсь об заклад, цього вчора тут не було. — Тася взяла брата за руку та повела до знайденого за валуном джерела.

— Ну, що скажеш? Чудасія! — і вона розвела руками. Хлопець теж, як і раніше дівчинка, спочатку спрагло припав ротом до води та досхочу напився, а потім, обтрусивши коліна і відхекавшись, мовив:

— Твоя правда. Ми тут вчора добре облазили все довкола, але нічого подібного не бачили. А сьогодні ось маєш — струмок! Думаєш, Зіб допоміг?

— Якщо дріодець має такі надможливості, то, може, і він. А може, над нами змилувалась сама Природа та її Великий Творець. На Дріоді я вже не дивуюсь нічому. Але зараз мусимо подумати про досить буденне — їжу. Будемо шукати дорогу до фургона чи залишимось тут далі шукати Пірата та додивлятись дивний сон? Я більш ніж упевнена, що цієї ночі він продовжиться. Вирішуй сам.

Роман пошкріб потилицю та глибоко замислився. Потім подивився на небо, на скільки піднялось над горизонтом Раміду і сказав:

— Моє рішення отаке. Зараз ідемо на узбережжя, може, Пірат вже давно туди повернувся, поки ми тут блукали, а далі забираємо Террі разом з фургоном та повертаємось знову сюди. Ми все одно не знаємо, де знаходимось, та у яку сторону маємо повертатись назад і не взнаємо, доки з нами не вийдуть на зв’язок. Отож краще постараємось провести цей час цікаво та з найбільшою користю, яку можна витягти з такої ситуації. А цікавішого місця, аніж тут, відколи ми виїхали з поселення, нам ще не зустрічалось. Одне погано — що тут ці гострі камінці. Та їх можна позбирати на купу. На узбережжі лиш треба буде нарвати побільше горіхів.

Дівчинка схилила голову, на знак згоди з братом, і вони дружньо пішли у напрямку берега, визначаючи шлях за компасом, який знову увійшов у свій звичний ритм роботи.

Йти ставало все легше та легше, бо почали зникати камінці, та натомість знову з’явились колючі зарослі.

— Я думаю, що Террі протягне поміж ними фургон, — сказала Тася, відламуючи одну колючку за іншою.

— Будемо надіятись, — підтримав її брат.

Скоро показались верхівки пальм. Компас вже жодного разу не збився і Тася почала підозрювати, що вчора це було зроблено кимсь навмисно, щоб вони заночували біля лицаря та його коня.

Піднявшись нагору, діти побачили, що Террі спокійно собі жує, смикаючи з купи жмути сухої трави, біля нього бігає Пірат, який, зачувши знайомі кроки, з радісним вищанням, яке переходило в оглушливий гавкіт, кинувся їм під ноги та забився в екстазі.

Піднявши песика на руки, Рома почав його підкидати, а потім розцілував у розчулюючу мордочку, з прикритими від задоволення очима та передав його Тасі, якій Пірат відразу ж взявся облизувати руки та обличчя.

— Де ж ти був? — запитав собачку хлопець, гладячи по скуйовдженій шерсті. Пірат винуватими очима подивився на нього та відвернувся.

— От шкодник! Та де ж він все-таки бігав? А ховає очі — отже, знає, що завдав нам клопоту і, значить, сам кудись був запропастився і ніхто у його раптовому зникненні не винен.

Фургон стояв цілий і неушкоджений на тому ж самому місці та мав такий самий вигляд, як його діти і залишили.

Місце, що вони на нього повернулись, вже не було узбережжям. Вода відступила і її вже практично ніде не було видно, скрізь залишилось тільки розкидане сміття та вивернуті дерева, що то тут то там лежали під гарячим промінням Раміду, розкарячивши своє погнуте та покручене коріння та брудну поламану крону. Тільки далеко на обрії синіла її блакитна смужка. І було невідомо, чи то вже річка увійшла у своє попереднє русло, чи то ще видніється її розлив.

Але діти не стали над цим замислюватись. Зараз їх турбували зовсім інші справи, найголовнішою з яких була тема, як протягти фургон крізь чагарники, яку вони почали обговорювати після того як поїли, розвівши багаття, та попили чаю, який вже майже закінчувався. Але після тривалого утримання діти дозволили собі цю розкіш.

Потім хлопець, залізши до фургона та перевіривши там все всередині, почав запрягати у нього вже добре відпочилого та помітно повеселілого Террі.

Діти завантажили цілий лантух горіхами та, кинувши на місце, що надало їм прихисток у часи розпачу, прощальний погляд, Рома, Тася та їхні друзі вирушили у дорогу.

Маленька кавалькада, минувши пальми, до кожної з яких брат з сестрою підійшли та обняли її, почала обережно спускатись у долину.

— Глянь, — Тася раптом торкнула брата, що йшов поряд із нею, ведучи за кільце Террі, за плече та показала рукою вперед. Хлопець, що не відривав очей від стежки, щоб благополучно звести тваринку у долину, підвів на сестру погляд та, прослідкувавши за помахом її руки, відразу ж присів від побаченого.

— Напевне, Дріода ніколи не перестане нас дивувати та вражати! — простогнав хлопець, намагаючись звестись на ноги, бо ззаду на нього напирав фургон, який почав котитись за інерцією. — Але як таке може бути? Це ж попросту незбагненно!

— Але факт є факт. Навколишній світ поміняв своє обличчя.

У долині замість колючих чагарників тепер зеленіли широкі, всіяні білими, жовтими, блакитними, червоними та бузковими квітами, луки, на узбіччях яких росли, вкриті ніжним рожевим цвітом, груші та яблуні. Поміж лук жовто-білою стрічкою вилась дорога, широка та зручна, добре вкатана сотнями коліс.

Роман, який вже трохи відійшов від пережитого шоку, здвигнувши плечима, разом з Террі, досягши долини, ступив на дорогу, яка тільки що з’явилась, ніби звичним рухом відрізав до вечері шматок хліба.

Повітря було напоєне пахощами зеленої трави та яскравою палітрою ароматів квітів, що вигравали своїми кольорами під щедрим промінням Раміду, тішачи очі своїм розмаїттям. Колеса фургона весело та швидко котились по дорозі, злегка підстрибуючи на ресорах. Террі, прядучи вухами та широко роздуваючи вологі ніздрі, легко тяг його за собою. Не знаючи кому дякувати за це диво, діти просто радісними очима дивились на чудову природу Дріоди, яка щоразу підносила їм чудесні сюрпризи.

Пірат то бігав позаду, то з веселим гавканням мчав попереду, високо підстрибуючи і б’ючи лапками свіже, напоєне дурманливими пахощами повітря, що линуло від яскравого килима та неозорих яскраво-зелених лук. Працьовиті бджоли діловито літали туди-сюди, збираючи медові продукти квіткового цвіту та несучи їх до рідного вулика. Над Террі завис волохатий джміль і з голосним дзижчанням летів просто над мордочкою віслючка. Коли джмелеві це набридло, бо тваринка ніяким чином не реагувала на таке сусідство, волохата дзиґа шугонула вгору та розтанула у блакитному мареві.

— А ти помітив, — звернулась Тася до брата, — що перший раз, відколи ми тут, у повітрі літають комахи і ростуть такі ж самі, як у нас, плодові дерева, трави й квіти. Цей пейзаж земний, точно тобі кажу.

Роман лише хмикнув, бо йому вже не вистачало сил дивуватись усьому, що траплялось з ними на цій загадковій планеті, та ще швидше пішов вперед, стараючись до вечора дістатись до місця.

— Слухай, а якщо ми прийдемо, а лицаря та його коня вже там нема, що тоді будемо робити?

— А от якраз цього я не думаю, — розважливо відповів хлопець. — Бо цей пейзаж, як відповідний фон, спеціально підібраний до подій, що наснились нам уночі та мають скоро відбутись у подальшому часі. І це, мабуть, був зовсім не сон. Просто ми побачили все у формі сну, тобто все, що тоді відбувалось, а це, певне, в порядку речей на цій планеті. Тут все підігнано майже в ідеалі, щоб кожен, хто або живе, або гостює тут, почував себе якомога комфортніше і міг поринути у вир звичних саме для нього епох, часів та подій. І завтра на цьому ж місці можуть гуляти мамонти і бігати дикуни або, толерантніше, — люди земного дольодовикового періоду зі списами та з пов’язками на стегнах, і довколишня природа перетвориться у відповідне для цього періоду середовище.

Роман замовк і зосередився на компасі, звіряючись по ньому кожні п’ять хвилин. Жодної похибки вже не було. Дорога плавно звивалась спочатку дугою, потім серпантином, огинаючи невисокі пагорби, що плавно перейшли у гори, вкриті густим зеленим лісом. Та це зовсім не заважало руху наших мандрівників. Шлях залишався все таким же широким та зручним. І все це разом, як і раніше, дуже нагадувало земні простори. Їм зустрічались ясени, тополі, берези, ялини, величні дуби та буки.

— Якщо я не помиляюсь, за часом ми вже повинні дістатись до того місця, яке з таким жалем вранці залишили. Але я й близько не бачу ані валунів, ані гострих камінців, що так заважали нам ходити.

— А може, і там все змінилось і лицар зі своїм конем стоять зараз посеред парку або у темному дрімучому лісі? Чи під однією з цих гір.

— А якщо ми не знайдемо їх, що тоді будемо робити? — не вмовкала Тася, пильно оглядаючись довкола.

І, коли діти вже зовсім втратили надію дійти до заповітного місця, піднявшись на один з численних пагорбів, вони побачили знайомі валуни та дві величні мовчазні скульптури. Та якимось дивом зникли гострі камінці, що ще раз давало привід думати, ніби хтось спеціально прибирає всі перепони на їхньому шляху та деякі незручності, хоч легкою їх мандрівку і не можна було назвати. Та дітей це зовсім не лякало, а навпаки — тішило. Бо завдяки цим труднощам вони навчались справжній дружбі, взаємовиручці, перемагати у боротьбі з самим собою, а про школу виживання та загартування взагалі не могло бути й мови. Тася поглядала на Романа, який, очевидячки, дуже зрадів, що вони таки дійшли до бажаної цілі. Бо це показало, що хлопець і справді хороший провідник. Дівчинка бачила погано приховану гордість в очах брата та милувалась його статною стрункою фігурою, що ставала все мужнішою, і не сумнівалась, що її улюблений братик Ромка стане справжнім чоловіком і людиною не з маленької літери і його дружина колись пишатиметься такою опорою у житті. А його чоловічу силу вже було видно здалеку, бо під смаглявою шкірою перекочувались неабиякі м’язи, що сповнювало Тасю ще більшою любов’ю, шаною та повагою і вона дякувала Творцю, що він подарував їй такого чудового брата.

Роман теж, дивлячись на сестру, відчував, що дівчинка, яка завжди заводила його, приставала на всі пропозиції та йшла на ризик заради його безпеки, зовсім скоро перетвориться на справжню красуню і полонить не одне серце протилежної статі.

Вийшовши на пагорб, діти почали спускатись донизу, впізнаючи спочатку вирізьблений з невідомого матеріалу меч, потім щит, а ще далі — валун-шолом, що зблискували у призахідних променях Раміду. І скоро маленька кавалькада підійшла до широкого майданчика з лицарем та його конем. Ще перед пагорбом зручна широка дорога обірвалась і тепер скрізь був щільний зеленкувато-блакитний килим пухнастого моху, який товстим шаром встеляв дещо змінену навколишню місцевість, де тепер лише подекуди росли невеличкі чагарники. І ще скрізь з’явились просто розкішні фіалки та нарциси, що давало зрозуміти, що зараз приблизно середина весни за земним календарем.

— Ну що ж, і знову здрастуйте, — хлопець залишив Террі під одним з валунів та, підійшовши до скульптури-коня, погладив його по могутній нозі, а потім вклонився лицарю. — Якщо ви не проти, ми побудемо біля вас. Це наш віслючок Террі, що допомагає тягти оцього тарантаса. Цього непосидючого песика звуть Пірат, решту ви вже знаєте. Всі ми вихідці з далекої планети Сонячної системи, що має назву Земля, та прилетіли сюди на запрошення мешканців Дріоди, — і сам не знаючи, що його спонукало на таку дію, Роман підморгнув лицарю та аж підскочив, побачивши, як ворухнулась у відповідь повіка незворушної скульптури. Але вирішивши, що це був просто обман зору, не став нічого говорити сестрі, яка тим часом розпрягла незворушного та спокійного у будь-якій ситуації віслючка, та, взявши його за вуздечку, повела за валун, де був струмочок, щоб напоїти тваринку. Згодом вони обоє з’явились з-за каменя і дівчинка поманила брата, щоб глянув, певне, на ще одне диво, яке вона виявила за порослим мохом валуном. Роман, відірвавши погляд від зосередженого лицаревого обличчя, повернувся та пішов за сестрою. На березі потічка лежала та ж сама купа гілля, яку вони назбирали на узбережжі біля пальм. Але це ще було не все. Тут же була й купа сухої трави та кілька грон бананів, що їх не встиг зірвати хлопець з сусідньої пальми. Роман, побачивши все це, широко розвів руками і сказав, піднявши догори обличчя, де, на його думку, за всіма їхніми діями спостерігали з якогось супутника:

— Дуже, дуже дякуємо, — а потім, голосно ляснувши себе по лобі, покликав Тасю до фургона.

— Ану глянемо, чи не змінилось щось у наших лантухах?

Діти порозв’язували всі вузли та побачили, що там з’явились нові та свіжі продукти і консерви. Велика бляшанка з Тасиним улюбленим зеленим чаєм увінчувала все це багатство. І ще вони знайшли книгу, яка мала назву «Неймовірні пригоди лицаря Харольда та його вірного коня Енселона». Роман, взявши до рук, прогортав гарно оформлений томик і глибокодумно прорік:

— Поки що читати не варто. Я думаю, все, що тут описано, ми побачимо у мальовничому та неймовірно гостросюжетному кіно, під назвою «сон». А поки що пропоную спробувати нові порції наших улюблених напоїв, твого — зеленого, а мого чорного індійського, а, заодно, і повечеряти. Бо обід, наскільки я розумію, вже давно минув.

Діти дружно розвели багаття, підкинувши у вогонь трохи моху, на якому їм довелось спати минулої ночі. Від багаття полинули терпкуваті запахи, що почали дурманити їхні голови, бо від них хотілось скочити на коня, який ввижався поруч, та гнати і гнати його вперед, вигукуючи крики американських індіанців. Від полум’я линув запах всепоглинаючої волі. Від нього розширювались ніздрі, легеням почало не вистачати повітря, очі горіли диким первобутнім вогнем, а м’язи, серце та кров наповнювались незвіданою силою.

Багаття помалу згасало і згодом від нього залишилось лише кілька іскор, що спалахували то тут, то там, і злегка вився білий дим, піднімаючись напівпрозорими хвилями вгору та швидко розчиняючись у наступаючій темряві. Під валуном тихо лежав, підібгавши під себе тонкі ніжки, зморений віслючок. Біля нього принишк Пірат, притиснувшись до його теплого м’якого боку. Стомлені діти спали сидячи, прихилившись одне до одного, тільки Тасині губи щось тихо шепотіли і від легенького вітерцю ледь ворушилось кучеряве Ромине волосся. Таємнича ніч окутала все довкола своєю витканою самоцвітами-зорями чорно-синьою ковдрою.

Розділ 3

— Треба трохи зачекати, — зашепотів у Харольда над вухом голос молодого вартового і, водночас, одного з кращих у королівстві сокольничих. Хью, так звали охоронця, посадив лицаря на лаву та запалив свічку, затуливши її від вузького вікна темною цупкою тканиною.

— Швиденько пиши листа. Щось мені сьогодні зовсім не подобається наш звіздар. Я бачив, як Гунжі гасав маєтком, ніби йому у зад напхали гарячого попелу. Б'юсь об заклад — старий щось передчуває. У нього таки мудра голова, недарма його пророцтва завжди збувались. Але я й найлютішому своєму ворогу не побажав би мати такий гидкий норов, — і Хью, скривившись, плюнув на глиняну підлогу, що була у маленькій кімнатці, де відпочивали вартові. — Ти поки що посидь тут, а я піду гляну навколо та якось спробую тобі допомогти. Дуже вже припало до душі мені твоє добре відкрите серце та хоробрість, які разом дорогого вартують і надзвичайно рідко трапляються. Якби у мене був час, я б написав про тебе книгу. А поки що погашу свічку, бо її далеко видно. В цей час ми з товаришами мусимо бути на варті. Тихо сиди і не вилазь, поки я не повернусь. — І, накривши долонею полум’я, Хью розчинився у темряві.

Тихими, майже нечутними кроками він скрадався до Східної вежі, де трохи нижче Заріниного вікна знаходились покої її батька, який нещодавно спеціально перебрався туди, коли побачив, що красуня донька швидко розвивається і на її розкішні форми та екзотичну зовнішність почали все частіше задивлятись чоловіки, що зовсім не сподобалось владній натурі Гунжі, який бачив своє дитя дружиною принца. Він був упевнений, що один доньчин погляд покладе до її ніг серця всемогутніх вельмож, і скоро розраховував потрапити до палацу королеви Матільди, знаючи, що королева має двадцятирічного сина, який напевне буде її наступником. Хоч і юнак мав дуже непривабливий та хирлявий вигляд. Очі астролога вже бачили скрині з небаченими багатствами, його спритні пальці перемацували важкі зливки золота та жменями міряли купи коштовного каміння, поглядом оцінюючи їх форму, якість та вартість.

І через все те він, як міфічний Цербер, сторожував доньку, не даючи їй вдихнути зайвого ковтка свіжого повітря та ступити лишнього кроку.

Натомість горда і вродлива Заріна була за вдачею зовсім іншою, в усьому схожа на свою покійну матір, що відзначалась м’яким та спокійним характером. Дівчина завжди мріяла знайти собі доброго, працьовитого та чесного чоловіка, щоб поважав та кохав її щиро і віддано. Вона бачила себе оточеною купкою дітей, яких лагідно гладила по білявих, чорнявих, а, може, й рудих голівках та цілувала у пухкі рожеві щічки та кирпаті носики. А те, яким буде її обранець — багатим чи бідним, дуже вродливим франтом чи звичайнісіньким трудягою, для дівчини не мало особливого значення. Якби вона могла, то якось би зменшила свою красу, яка не давала їй жити так, як Заріна хотіла. Для неї на першому місці завжди була вдача, а не багатство, що робило людей сліпими, глухими та брехливими і вивертало назовні їх негідну натуру та спонукало на брудні вчинки. Живучи за принципом «Менше вкусиш — швидше проковтнеш!», Заріна навіть через вузькі прорізи у чадрі і в сірій неприглядній одежі, яку примушував вдягати її батько, щоб її статура не здавалась такою стрункою, а надзвичайна врода дівчини не вдаряла в голови та не заставляла битись у пришвидшеному темпі і без того гарячі серця молодих чоловіків, видивлялась того єдиного, мужнього та неповторного, що забере її звідси та, поселивши у своєму домі, обдарує ніжністю і всіма тими найвищими та найдорожчими для неї благами, що Заріна намріяла собі довгими вечорами, днями та ночами.

І, якось побачивши у замку мужнього лицаря, що зачудовано подивився на неї, і відразу оцінивши його відкрите чесне обличчя, дівчина віддала хлопцеві своє серце і, всіма фібрами своєї виточеної душі, зробила так, що лицар це відразу відчув. А Харольд, розпитавши, коли від’їздив, охоронців про ту, чиї чорні очі сьогодні так глибоко запали йому в серце, заприсягся придумати спосіб, як забрати дівчину з остогидлого їй замку.

Отож, обережно оминувши кам’яний ріг вежі, Хью підійшов під стіну і подивився, що робиться у вікнах обох покоїв. У вікнах Заріни було видно темну постать за стрілчатою рамою та ледь помітне півколо жовтого світла. Видно, дівчина стояла за вікном, прикриваючи рукою свічку.

У кімнатці Гунжі було темно. Та Хью добре знав підступний характер лукавого астролога, який міг чатувати за темним вікном, вдаючи сплячого, бо носом чув, що у повітрі стоїть загроза, від якої найбільше постраждають його інтереси.

Але відважний вартовий не відав, що покійна мати Заріни наділила дочку особливим даром, який дівчина ще ніколи нікому не відкривала.

Красуня володіла особливим поглядом, завдяки якому відразу, з першого погляду бачила, що у людини на серці та від чого страждає її душа. Також Заріна бачила хвороби — майбутні, теперішні та минулі і вміла їх лікувати. За спиною в кожної людини вона читала події, через які людина вже пройшла, а також те, що чекало її попереду. Своїм поглядом дівчина могла покарати, попросити чи щось наказати. Але таке своє уміння красуня намагалась приховати, щоб нікому не завдати шкоди, і користувалась ним лише у крайніх випадках, один з яких і стався цієї ночі.

Перед тим, як нібито лягти спати, дівчина покликала батька у свою кімнату та почала випитувати у нього, кого він бачить її чоловіком, а своїм майбутнім зятем. Старий, роздувшись від далекосяжних планів та мрій, поділився з нею, як йому здавалось, найпотаємнішим і повідомив, що береже доньку для кронпринца та скоро хоче, втершись в довіру до королеви і ставши її особистим астрологом, видати дівчину заміж за її сина. А у тому, що врода доньки відразу ж полонить серце наступника престолу, він анітрохи не сумнівається.

Хоч Заріна вже давно знала всі його болячки, думки, бажання та мрії, вона терпляче вислухала батька, дивлячись просто йому в очі, від чого Гунжі танув та красномовно закручував свою довгу промову. Потім, зіславшись на те, що його хилить у сон, і побажавши доньці приємних сновидінь, старий пішов облити голову холодною водою, бо таки справді відчув, що хоче спати. Занурюючи раз по раз голову в поставлену у відрі крижану воду та плескаючи себе по щоках, Гунжі роздратовано бурмотів брудну лайку, бо все більше і більше хотів спати. Не допоміг навіть міцний зелений чай, що заварив собі астролог. Згодом, зрозумівши, що це сильніше нього, і пообіцявши собі прокинутись від найменшого шереху, старий вклався та міцно заснув, ледь його голова торкнулась подушки, не відаючи, що це все робота його улюбленої доньки і що не те що шурхіт, а навіть постріли з гармати над його вухом не в змозі перервати всевладний сон.

Гунжі снилось, що він пливе на прекрасному білосніжному кораблі по спокійному лазуровому морю. Невеличкі хвилі похитують корабель, а він, молодий та вродливий, стоїть на палубі, підставивши обличчя лагідному промінню теплого сонця. А потім, перевівши погляд на виблискуючу до болю в очах воду, він помітив на горизонті вузьку смужку порослої густим зеленим лісом суші.

Наказавши капітану пришвидшити хід, він узяв у руки підзорну трубу та почав спостерігати за незнайомою ще йому сушею. Адже він сотні разів вже бував у цих водах, але нічого подібного у цих широтах не бачив.

Вузька смужка землі швидко наближалась і виявилась невеличким острівцем, вкритим розкішною тропічною зеленню. Недалеко від нього корабель став на якір і матроси, на чолі зі старшим, попливли під командуванням Гунжі до всипаного білим піском берега.

— Оглянемо острів, — скерував Гунжі, що був власником корабля, і матроси, розтягнувшись ланцюжком, почали підійматись на порослий непролазними хащами пагорб, що здіймався, впираючись у блакитне небо, всіяне білосніжними кучерявими хмаринками. Подолавши пагорб, матроси почали спускатись додолу, де у променях сонця всіма барвами вигравало невеличке чисте озеро, а за ним виднілись червонясті скелі, які гострим кутом врізались у море, що його вже можна було роздивитись з того боку.

Обминувши озерце та вирішивши потім у ньому скупатись та трохи позасмагати на спокусливому білому піску біля водойми, маленький загін попрямував до скель, де, на думку Гунжі, могла бути печера, у якій пірати могли заховати награбовані скарби. Після недовгих пошуків їм таки відкрився вхід з вузьким та крутим спуском у загадкове чорне підземелля. Набравшись сміливості та запаливши смолоскипи, вони по одному почали помалу спускатись туди. Гунжі замикав вервечку, щоб, при найменшій небезпеці, першим чкурнути нагору.

Поволі просуваючись вузьким кам’яним коридором з низькою стелею, з якої на їхні голови та спини весь час скапували краплі води, шукачі екстремальних пригод нарешті вийшли до входу у невелику круглу печеру, від якої відходило ще два коридори. Печера була заставлена добре упакованими у захисні оболонки-футляри безцінними витворами мистецтва, що на думку справжнього поціновувача старовини і всіляких цікавих диковинок, Гунжі, не могли знаходитись посеред неприйнятної для цих безцінних речей вогкої та темної печери, і він мав намір забрати те все звідси, навантажити на корабель та вивезти.

Та Гунжі зовсім не планував подарувати ці скарби музею, щоб люди могли милуватись ними, а хотів сховати все від нікчемних очей простолюдинів, — таким словом він називав людей, які нічого не змогли досягти у своєму житті.

І Гунжі наказав своїй команді виносити витвори високого мистецтва на берег, а потім, перегнавши корабель ближче до місця, де вони знайшли печеру зі скарбами, завантажити все на нього. Коли матроси винесли все, він пішов одним із двох коридорів далі вглиб скелі і знайшов там ще одну печеру, вщерть заставлену великими кованими скринями. Піднявши віко на одній з них, Гунжі побачив, що скриня доверху набита зливками золота. Такий самий вміст мала і решта скринь, які він теж наказав переправити на корабель. Коли і звідти винесли все, Гунжі повернувся та пішов третім коридором, що вів до печери, теж заставленої громіздкими кованими скринями. Вже не в змозі полічити своє багатство та шаленіючи від його казкової кількості, Гунжі знову підняв віко скрині. Блиск коштовного каміння мало не осліпив його. Гунжі запхав по лікоть руки в одну зі скринь та, сиплячи діаманти, сапфіри, смарагди собі на голову, кричав:

— Це все моє, моє, моє! Я найбагатша людина у світі!

Бігаючи поміж скринями, він по черзі відкривав їх і все нові та нові купи скарбів текли йому по руках, струменіли поміж пальцями, тихо зводячи з розуму.

Підійшли члени його команди, і він наказав усе це також перевезти та завантажити на корабель, на що старший матрос, який був досить розумною та далекоглядною людиною, відповів:

— Може, залишимо цей вантаж на потім та повернемось за ним через кілька тижнів? Я не впевнений, що легкий корабель зможе перевезти таку кількість неймовірно важких скринь.

— Я наказую вам перевезти і завантажити їх на борт. Інакше вам загрожує звільнення!

Старший матрос лише скрушно похитав головою і, переглянувшись зі своїм помічником, тихим голосом наказав переносити скрині на берег, щоб потім човнами переправити на палубу легкого швидкохідного корабля, зовсім не призначеної для перевезення такої кількості важкого вантажу.

Гунжі метався поміж ними, бо йому не давала спокою думка, що десь може залишитись хоч якась коштовність. Він на колінах облазив всі три печери та потикав носом у всі закутки та шпаринки, поки не пересвідчився, що ніде нічого не залишилось. Потім бігав поміж командою, стежачи щоб ніхто не увіпхнув руку у його скриню та не поцупив трохи його багатства.

Коли вантаж вже був доставлений на корабель, Гунжі примусив матросів вивернути кишені, але все одно не мав спокою. На ніч він не пішов у свою каюту спати, а, сидячи на одній зі скринь у складському приміщенні судна, що стогнало та натужно рипіло від заважкої для нього ноші, куняв, весь час здригаючись від найменшого шереху. Гунжі здавалось, що хтось крадеться і вб’є його, щоб привласнити собі його скарби. Чоловік стискав у гарячій пітній долоні невеличкого ножа, боячись, що зараз один із матросів чи офіцерів увірветься сюди за золотом та діамантами. Його золотом! Гунжі втратив сон, спокій та апетит. Він ні про що, окрім скарбів, більше думати не міг. А коли його на яку хвилю і долала дрімота, нічого крім хижого блиску золота і коштовного каміння у своїх сновидіннях він не бачив. Слух у нього став абсолютний, бо Гунжі, щомиті напружуючи вуха, дослухався до усіх розмов, що велись під час плавання. Володар незліченного багатства перехоплював кожен рух та погляд і його починало трусити від однієї думки, що на його кораблі може існувати змова проти нього, про яку йому ніяк не вдається дізнатись. Якщо хтось опинявся у Гунжі за спиною, той підстрибував та відразу кидався на бідолаху з кулаками, і тому вся команда почала уникати свого господаря, зрозумівши, що знайдені на острові коштовності перетворили до того цілком нормальну людину на психованого монстра, готового у будь-який момент вчинити вбивство чи перегризти комусь горло за одну згадку про коштовності.

Плавання проходило ще якось сяк-так до тієї темної штормової ночі…

…Щось тривожило сплячого астролога, якась думка зненацька пронизала його затуманений мозок, та він швидко прогнав її, прагнучи не втратити отой напівсон-напівреальність і скоріше доправити свої скарби до берега, а там сховати та щодень самому втішатись їх чарівним блиском та зважувати у долоні казкової краси та кольору діаманти, тихо посміюючись, бо ніхто, крім нього, особливо ті нікчеми та невігласи, ті брудні простаки, проходячи біля яких, він завжди морщив носа, і не здогадується, що саме він справжній володар світу. Але Гунжі нікому про це і не скаже. Він буде завжди насолоджуватись цією думкою, та щодня, пропускаючи крізь пальці, перераховувати своє багатство.

Ні, він зовсім не збирався покласти його в банк, навіть під захмарні проценти. Бо банкам, як і людям, він ніколи не вірив і думав, що хтось весь час хоче його, Гунжі, обкрутити кругом пальця. Але зараз головне допровадити всі ці скрині до берега. Та вищі сили мали, очевидно, іншу думку.

Корабель плив вже понад тиждень. І раптом барометр почав невпинно знижуватись. Щогодини Гунжі бігав подивитись на показники і благав прилад почати підійматись, та клятий стовпчик не звертав на нього ніякої уваги. Не допомагало й те, що чоловік пообіцяв за гарну погоду впродовж цієї подорожі по одному діаманту щодня.

— Ну добре — по два, — розщедрився Гунжі, побачивши, що показники сягають критичної межі.

Невеликий легкий корабель, розсікаючи носом чорні хвилі, що вже ставали загрозливими гребенями поздовж та поперек шляху, все плив у глупу ніч, назустріч невідомому. Стовпчик барометра опустився до критичної точки і там застиг. Капітан судна теж стурбовано поглядав на незворушний прилад, що просто добре виконував свою роботу.

Смеркало. Небо було щільно затягнуте важкими темними хмарами. Дув рвучкий холодний вітер, обіцяючи згодом перейти в ураган. Хвилі поволі нарощували свою висоту та амплітуду і, як у сповільнених кадрах німого кіно, повільно перекочувались. Досягши майже верхнього краю борту корабля, вони так само повільно відходили назад, щоб, набравши ще більшої висоти та сили, знову вдарити по бідолашному борту.

— Насувається шторм, напевне, найсильніший за останні десять років мого капітанства на цьому кораблі. Я вже наказав прибрати зайві вітрила, щоб нам не поламало щогли. Щохвилини вітер дужчає і до опівночі шторм сягне дев’яти балів. Подумайте над моїми словами, бо цієї ночі, можливо, доведеться вибирати між життям та вашим дорогоцінним вантажем, — і, грюкнувши дверима, капітан вийшов, кілька хвилин тому постукавши у каюту господаря судна, який вже годину сидів на стільці, спершись ліктями на стіл та розгойдувався, міцно стиснувши голову руками і затуливши ними ж вуха.

Невідомо, чи дійшла до Гунжі капітанова промова, бо він і далі продовжував сидіти у тій самій позі, лише почав дужче розгойдуватись, стукаючись чолом об стіл.

Скоро завивання вітру заглушило всі інші звуки. Зі страхітливою силою височенні хвилі бились об борт та перекочувались палубою, змиваючи все на своєму шляху у воду. Матроси поприв’язувались до щогл, тільки таким чином вони могли втриматись на своїх місцях. Навколо панувала густа імла, наповнена бризками солоної води.

І капітан зважився на відчайдушний крок — скинути на дно зайвий баласт. Без нього був шанс урятуватись.

Він наказав витягати скрині та викидати їх за борт. Але коли кілька матросів увірвались до складу, щоб виконати наказ капітана, їх зупинило націлене у першого вічко револьвера. Чорні бездонні і бездумні очі безтямно дивились на них, а палець тремтів на зведеному курку.

— Хай хтось ступить ще хоч крок, — прошепотів Гунжі, впираючись спиною у свої скарби.

— Ми і так вже всі тут мертві, — прохрипів старший матрос і змією кинувся під ноги втратившому глузд господарю корабля. Гучний постріл врізався у звіряче завивання вітру.

Розділ 4

Хью довго стояв, спершись на кам’яну стіну, яка ще зберігала денне тепло, і старався відгадати, що коїться зараз у двох покоях.

Навколо було тихо. Тільки скрикнула крізь сон потривожена птаха та почала лопотіти крильми качка, зручніше вмощуючись на гнізді. Постоявши ще хвилину, вартовий відступив від своєї схованки та заглянув у вікно Заріни. Дівчина, затуливши обличчя руками, відійшла у глибину кімнати. Та через хвилю знову стала за вікном, запнувши голову та обличчя. Хью почав подавати Заріні знаки, щоб вона відчинила раму. Зрозумівши мову жестів, красуня натиснула кілька виступів у стіні і вікно відійшло в сторону. Тієї ж миті Хью прицільним рухом вкинув у її кімнату невеличкий камінець з прив’язаним до нього аркушем паперу.

Квапливим почерком на ньому було написано: «Сяйво очей моїх, розрада мого серця. Якщо ти згідна поїхати зі мною, дай знак цьому хлопцю та спускайся додолу. Він проведе тебе до місця, де буду я. Та добре подумай, чи ти дійсно цього хочеш, бо я так сильно тебе кохаю, що не можу завдати і крихти болю. І просто помру, якщо ти пожалкуєш, що віддалась у мої руки».

Заріна, ні хвилини не вагаючись, підняла до обличчя запалену свічку, щоб юнакові було видно її здалека і згідно кивнула головою. Хью показав у відповідь стиснутого кулака, що означало знак повної солідарності з нею, та жестами показуючи на вікна поверхом нижче, почав розмахувати руками, просячи, щоб дівчина швидше спускалась.

Та красуня, засміявшись у відповідь, спочатку прив’язала до мотузки зібрані у невеличку, пошиту та вигаптувану нею ж торбу, речі, що воліла мати їх біля себе, і спустила їх юнакові, а потім повільно почала спускатись сама. Хью, тихо присвиснувши, спостерігав за її неквапливими діями. Хлопець не міг зрозуміти її повільності і роздумував, що сталось зі старим, позаяк за темним нижнім вікном не спостерігалось ніякого руху, як очікувалось. Хью не вірив, що Гунжі міг просто спати, а тим більше цієї ночі і кожної миті очікував різкого окрику. Та скрізь було на диво тихо.

Коли Заріна нарешті досягла землі, юнак, втративши від здивування та захоплення мову, виряченими очима дивився на дівчину.

Вона була у темному чоловічому вбранні. Своє довге волосся Заріна сховала під чорну чалму і тепер більше нагадувала шістнадцятирічного хлопця з величезними чорними очима, опушеними довгими чорними віями. Ніжний рум’янець теж десь подівся, натомість з’явилось смагляве обличчя з не дуже чистим підборіддям. Руки дівчина вбрала у тонкі шкіряні рукавички, як робили тодішні модники, щоб зберегти їх природний колір та не зашкодити формі нігтів.

— Ну чого остовпів? Давай веди до місця, де чекає мій визволитель.

І маленькими ніжками, взутими у саф’янові черевички, вона нечутно пішла вздовж стіни.

— Так, моя світла пані, я зараз, — мова нарешті повернулась і Хью, стріпнувши головою, забіг наперед, показуючи дорогу.

Куля влучила у ногу і, скрикнувши від болю, старший матрос втратив свідомість. Але миті, що Гунжі відволікся на нього, вистачило решті, щоб кинутись на господаря і скрутити його, зв’язавши по руках та ногах міцним шпагатом.

— Спробую йому пояснити, — один з матросів злегка штурхнув зв’язаного судновласника носком чобота у плече. — Хоча більш аніж упевнений, що до цієї голови вже нічого не доходить. Чоловіче, ти хоч розумієш, що твоє багатство тягне нас усіх на дно? Хіба можуть навіть найбільші скарби бути дорожчими від людського життя? І ти тут разом з нами! Якщо ми не викинемо все це, то скоро будемо, в тому числі і ти, годувати своїми тілами зубастих довколишніх акул, що вже кружляють довкола в очікуванні здобичі. Ніщо нам не допоможе, окрім полегшення ваги судна. І навіть у десятки разів більше вщерть набитих коштовностями скринь не врятують нас від смерті. Слухай-но, а спробуй заплатити ними морському цареві, може, він врятує нас від цього лиха та витягне з цієї халепи? — і матрос засміявся просто в обличчя своєму господарю, на якого ще кілька днів тому боявся подивитись.

І раптом у голові Гунжі щось клацнуло і до нього почало доходити, що він і справді в одній упряжці з ними і разом з усіма своїми скарбами та судном з усією командою може піти на дно і ніщо його не врятує! Хіба…? І він, ніби протверезівши, почав обдивлятись людей, що обступили його з усіх боків, а далі перевів погляд на важезні скрині.

— Ану розв’яжіть мене, — знову ставшим схожим на попередній, ледь хриплуватим голосом скомандував Гунжі, аж вирісши у своїх власних очах, від розпираючих його почуттів. Він не може потонути, особливо зараз, бо вдома чекає недавно осиротіла маленька донечка. Заріна не може втратити ще й батька! Він навіть на тому світі не пробачить собі цього. Ніколи!

— Швидко розв’яжіть мене, бо втрачається дорогоцінний час. Я допомагатиму вам виносити скрині.

Зрозумівши, що тепер, все одно, або пан або пропав, а зайва пара рук їм не завадить, чиїсь спритні пальці розрізали на ньому пута.

— Троє чоловік вистачить на одну скриню. В темпі! Хапайте двоє за ручки, а третій за спід — і нагору.

І сам, вибравши собі двох молодих та вправних помічників, перший схопив скриню та з їхньою допомогою потяг її сходами нагору, а потім, без найменшого жалю та вагання, викинув за борт.

Все меншало та меншало у складському приміщенні важких скринь і — о, диво, — все легше та легше робилось на серці у Гунжі.

Та відбувалась ще одна чудасія — поволі почав втихати шторм. З кожною опущеною на морське дно скринею зменшувалась висота хвиль та помалу вгамовувався вітер: «А що б, цікаво, почало робитись, якби ми почали піднімати їх із дна та знову вантажити на корабель?» — спалахнуло у голові Гунжі, та він прогнав від себе цю підступну думку, бо до нього дійшло, що ніякі скарби не врятують його від розлючених хвиль. І гріш ціна тим скарбам, коли корабель міг щомиті розколотись навпіл і потонути, потягнувши на дно команду та його, Гунжі, і численні скрині, за вміст яких тут, посеред оскаженілого моря та знавіснілого вітру, порятунок не купиш.

Викинувши за борт все, що так обтяжувало судно, його господар перегнувся через поручні та подивився на дно, якому подарував своє багатство, а потім, з легким зітханням, наказав пришвидшити хід корабля, напнувши опущені під час шторму та нові вітрила.

— Треба поспішати. Вдома на мене чекає найдорожчий скарб мого життя!

Матроси знову вбрали дивом уцілілі щогли у білі шати і корабель по притихлих водах щодуху полинув назустріч наступаючій вранішній зорі.

Гунжі підвів голову на своєму ліжку та вслухався у нічну тишу. Серце шалено калатало від дивовижного сну, думки порозбігались і він ніяк не міг зібрати їх докупи. Щось його мучило, щось билось у найдальших та найтемніших закутках його мозку і він з усієї сили намагався витягти це назовні.

І раптом старого осінило — Заріна! Гунжі передчував, що його донька щось замислила, і саме цієї ночі, бо теж мав надприродні властивості бачити крізь час, та до цієї пори використовував свій дар лише у корисливих цілях.

І думка, що стукотіла у його збудженій голові, раптом вирвалась на поверхню. Мороз сипонув по шкірі астролога. Він її втрачає! Вона вже підходить до брами і вороття не буде. Жодні скарби не заповнять пустоту у його серці, що зараз болісно стислось. І сльози, які вже багато років не текли по вкритих сивою бородою щоках, бризнули з очей, заповнили спраглий рот та солоними краплинами зависли на білих жорстких волосинках.

— О, моя доне! Моя нещасна бідолашна донечко! Прости старого дурня! Я був засліплений своїми амбіціями, я проміняв твою любов на примарний блиск коштовностей у скарбницях королівського палацу. Не покидай свого батька, бо я не зможу без тебе! Просто всохну і помру. Пробач мені! Ти є моїм найкоштовнішим діамантом і освітлюєш своїм сяйвом моє нікчемне життя! Нарешті я дійшов розуму. Роби, що хочеш, тільки не покидай мене, моє лагідне оленятко.

Втираючи маленькими зморщеними кулачками гіркі сльози запізнілого каяття, Гунжі швидко взувся у м’які, з загнутими носами, капці і побіг до вхідної брами, куди, судячи з його видінь, прямувала Заріна. Він хекав та зашпортувався, стараючись хоч трохи розширити та пришвидшити крок, що ніяк не вдавалось його коротеньким ніжкам.

Та дівчина почула мовчазний крик батька і нерішуче зупинилась, не змігши покинути старого самого. Всі її образи та болі заразом зникли. Серце пронизували тільки невимовний жаль та любов, що довгі роки ховалась у закутках її душі.

— Чому ми зупинились? — смикнув Хью втікачку за руку. — Дорога кожна хвилина!

— Зачекай, — дівчина оглянулась назад, де ледь бовваніли обриси її домівки. За хвилину почулись дрібні легкі кроки і з темені виринула невисока постать її батька, який ледве дихав. Маленькими долоньками він втирав блискучі сльози, що, не висихаючи, котились з чорних, схожих на доньчині, очей.

— Ой, моя леле, моя горда білокрила лебідко. Благаю, вислухай мене, нещасного та нерозумного, який зовсім не відав, що творив. Та мудрий Творець Всесвіту, — старий підніс обидві руки вгору, до неба, та низько вклонився, майже торкаючись землі гострою сивою борідкою, — послав у мою темну голову, — Гунжі приклав розкриту п’ятірню до чола, — сон, що просвітив її. О, хвала нашому Творцю, — і ще раз низько вклонившись, старий провадив далі:

— Я знаю, що моїм вчинкам нема прощення. О, я, негідний, закривав веселу співочу пташку у темну кам’яну клітку, де вона, б’ючись ніжними крильми об глухі стіни, намагалась вирватись на волю, до Світла і Сонця. Я ховав твоє вродливе личко від брудних чоловічих поглядів, бо у своїх корисливих та егоїстичних мріях бачив тебе дружиною майбутнього короля — хирлявого, кривоногого, але казково багатого. Я зовсім не враховував твої інтереси, про що дуже жалкую та каюсь. І зараз прошу, ні — благаю, про одне — не йди, не покидай мене. Ти є найбільшою цінністю, ти — моє справжнє багатство, ти — справжнє світло у моєму донині темному житті. Я буду робити все, що скажеш, любитиму твого чоловіка та твоїх дітей, а своїх онуків, тільки не йди, — і старий астролог, впавши на землю, обхопив руками її коліна. Заріна підняла батька та, притиснувши до своїх грудей, лагідно гладила по сивій голові, а той, схлипуючи, як мала дитина, тремтів усім тілом та, схопивши доньку за руку, міцно тримав її, все ще не вірячи, що вона залишиться тут, або, йдучи за тим, що стояв зараз за кам’яними стінами в маленькій вартівні, візьме його з собою. І у його житті згасне вогонь, що зігрівав його у темні похмурі дні та довгі холодні ночі, бо Гунжі насправді дуже любив дочку, але припустився дуже серйозної помилки. Він вважав, що головне у житті — багатство. Воно вирішує майже всі проблеми, відкриває всі двері, купує прихильність ворогів та друзів, ламає кам’яні мури та впливає на хід історії. Та це є лише напівістиною і видається правдою, коли ти молодий, вродливий, а якщо ще й багатий, тоді здається — цілий світ біля твоїх ніг. Та марево розвіюється, коли твоє обличчя робиться схожим на старий порепаний чобіт, а тіло обсідають болячки. І попередньо красиву зовнішність та міцне здоров’я неможливо купити, як не купиш справжніх друзів та справжнє кохання. І тоді гроші перетворюються на ката. Бо усвідомлюєш просту істину, що маєш за що, а не можеш. І краще було б могти, та не мати за що. І старий, хворий та потворний багач починає тихо заздрити молодим, здоровим та вродливим, хай навіть бідним, хлопцям та дівчатам. Бо справжнім і найбільшим багатством є молодість, здоров’я та вірні, люблячі серця найрідніших людей.

Заріна бачила, що батько насправді жалкує про те, що накоїв, і її серце поволі тануло та ніжні почуття відтісняли все інше. Перед дівчиною стояв лише нещасний худий старий чоловік, якого зламала доля. І їй було до болю шкода його. Тому Заріна посадила батька на ще теплий після спекотливого дня камінь та, поцілувавши у мокру, зморщену щоку, сказала:

— Я зараз.

Взявши принишклого Хью, який тепер очікував на страхітливу кару від свого господаря, за руку, мовила:

— Я йду до нього. І будь що буде, все у руках милосердного Творця! А ти почекай на нас тут, — і махнувши рукою Гунжі, разом з вартовим зникла у темряві.

Розділ 5

Харольд вже почувався, немов дикий звір, замкнений у тісну клітку. Хлопець рвучко ходив від стіни до стіни, міряючи кімнату, у якій залишив його Хью, широкими кроками і не міг зрозуміти, що могло статись. Адже все було сплановано до найменших дрібниць і навіть кожна дрібниця розщеплена на атоми, зважений та відточений кожен рух.

І, якби навіть щось сталось, а таку можливість лицар не відкидав, то було б чути тупіт ніг та хоч якісь крики.

Однак скрізь панувала глибока і, чомусь, заколисуюча тиша. Раптом його серце відчуло линучі до нього флюїди. Вони несли у собі інформацію, що все добре і навіть краще, ніж планувалось, від чого Харольд поволі заспокоївся і почав радісно очікувати якоїсь доброї для нього та Заріни новини. Врешті він сів на стілець, бо стомлені ноги гуділи від перенапруження, просячи хоч тимчасового перепочинку, і, втупившись в міцні дубові двері з мідними парасольками цвяхів, завмер у тремтливому очікуванні якогось дива, як йому підказувало його серце.

За вікном почулись легкі кроки і володарка його райдужних снів у повній та ще більш приголомшливій реальності, ніж він міг собі уявити, увійшла в кімнатку.

Невеличка, струнка та гнучка постать ніби не йшла, а пливла назустріч лицарю, який встав і широко відкритими очима дивився на ту, що з першого погляду полонила його серце та напоїла живою водою, водночас позбавивши сну та спокою. Вона підійшла до столу і знову запалила свічку.

Дівчина була ще кращою, ніж Харольд думав. Невеличке личко кольору слонової кості з ніжним рум’янцем було ніби вирізьблене найкращим у світі скульптором. Великі мигдалевидні, увечері, вночі та похмурого дня чорні, а під ранковим промінням темно-фіалкові очі з довжелезними темними, загнутими аж до брів, віями, зараз, злегка примружившись, прискіпливо дивились на нього. Чорне і, напевне, довге та пишне волосся зараз було сховане під чорну чалму. Дівчина нагадувала шістнадцятирічного підлітка у темних шароварах та сірій тужурці. Маленькі білі ручки були зодягнуті у сірі рукавички. Тонкий стан охоплював широкий шовковий пояс, зав'язаний збоку на великий вузол, китички якого звисали їй аж до колін.

— Ну, здрастуй, чоловіче, — красуня нечутними кроками підійшла до лицаря та подивилась просто йому в обличчя, — бачу, чекав, надіявся, вірив мені та довго готувався до цієї зустрічі. Ну що, не жалкуєш? — кидала вона Харольду речення за реченням, розтуляючи ніжні темно-червоні уста, від яких лицар не міг відірвати погляду. Мало що зі сказаного зрозумівши через хвилювання, хлопець на всякий випадок вирішив заперечити, трохи розчувши її останні слова.

Чорні очі Заріни спалахнули внутрішнім вогнем і по шкірі закоханого хлопця ніби сипонуло пригорщами холодного колючого снігу, а потім по всьому тілу розлився жар та неймовірна насолода.

— А ти гарний, — зробивши Харольду комплімент, вона закрутила на палець його довгий чорний локон, що вибився з-під маленької синьої шапочки, що була на голові у хлопця.

— Я гадаю, моєму батькові сподобається такий зять, — і дівчина, взявши Харольда за тремтячу руку, вивела його надвір та повела до Гунжі, який сидів на камені в компанії закляклого Хью, що, показавши Заріні двері сторожки, де мучився в довгому очікуванні її коханий, повернувся назад до каменя з сидячим на ньому, так само у боязливому очікуванні, астрологом. Хью все ще ніяк не міг вирішити, що йому, бідному, робити? Кинутись в ноги батькові Заріни та благати його простити чи відразу дати драла, не чекаючи на розправу.

Та, побачивши красиву пару, що, тримаючись за руки, йшла по доріжці, наляканому охоронцю відлягло від серця і він навіть торкнув Гунжі за плече, показуючи йому на молодят, що не зводили одне з одного очей.

Харольд та Заріна впали перед принишклим батьком на коліна, торкнулись його ніг та, прийнявши покірливу позу, попросили його батьківського благословення.

— Та хіба ж я можу тепер вирішувати чиюсь долю, дорогі мої діти? Я, земний порох, недостойний син свого батька, який зробив стільки зла своїй єдиній донечці! Мою голову полонили негідні думки, а очі засліпив примарний блиск багатства, і я не бачив, що втрачаю справді найдорожче. Чи ви, мої пташенята, впевнені, що я маю право брати на себе таку відповідальність?

У відповідь лицар та дівчина ще нижче схилили голови, а Заріна промовила:

— Дорогий, любий мій батечку! Ти не винен, що злі духи зводили тебе з пуття. І давай забудемо всі ці роки, коли ми були майже чужі одне одному.

Дай нам своє щире батьківське благословення і тоді у тебе буде удвічі більше багатство, бо я прошу прийняти мого коханого за сина і подарувати йому часточку свого серця та огорнути любов’ю. А ми будемо шанувати тебе як мудрого порадника, дідуся наших майбутніх дітей та найстаршого члена родини, — і дівчина поцілувала його руку.

Очі старого знову заблистіли від наповнюючих їх сліз і з удвічі більшим серцем, що розривалося від любові, яка входила і входила у нього, бо воно вже було всохлося від спопеляючої астролога жаги дорватись до королівських скарбів, Гунжі, ледь чутним від хвилювання голосом, поклавши тремтячі долоні їм на голови, проказав належні слова.

Потім Харольд зі своєю, тепер вже нареченою, підвелися та по черзі обійняли старого, міцно притискаючи до серця, що вискакувало з грудей.

А Гунжі лише втирав маленькими кулачками вже сльози радості, що, не перестаючи, текли з його очей та безупинно промовляв:

— Сину мій, доню моя. Діти мої дорогі, мої чарівні пташенята. Що я можу для вас зробити? Як мені тепер жити, щоб не завдати нікому болю та не вчинити зла?

Та Заріна, прихиливши голову старого батька до своїх грудей, заколисувала його, як малу дитину, і, гладячи по довгому сивому волоссю, шепотіла:

— Ви не турбуйтесь за те. Просто живіть ще багато літ нам на радість та добру науку. І просто всім серцем любіть нас, а ми віддячимо вам сторицею, дорогий наш таточку.

— Тож треба швидко готувати весілля, поки король не покликав свого лицаря на службу. Що ж це ми тут стоїмо? Гайда додому, — скрикнув повеселілий та аж просвітлілий Гунжі і, ніби скинувши добрих двадцять років, бадьоро пішов вперед, широко розправивши плечі та гордо несучи маленьку голову. Старий аж ніби прибавив у рості від розпираючої його радості. А, може, й справді добро робить людину вищою, сильнішою, впевненішою? І, як би там не було, коли всі троє увійшли до замку, челядь не впізнала завжди зігнутого та ходячого мілкими дрібними кроками старого звіздаря, який тепер ступав широко та сміливо, а в його темних пронизливих очах горів рішучий вогонь бажання перемін. Навіть голос, завжди пронизливий та різкий, тепер став м’якшим та ніжнішим.

— Ходімо до господаря цього маєтку, оскільки, як я бачу, ми всіх побудили, то думаю, що і він не спить, — і Гунжі тихо відчинив широкі, гарно вирізьблені двері до великої світлої кімнати, де, схилившись над якимись згортками, стояв високий повновидий чоловік з пишними чорними вусами та гладенько поголеною головою. Повні рожеві уста розтяглись у широкій усмішці, коли він побачив своїх нежданих гостей.

З низьким поклоном Гунжі привітався з господарем, а потім, повернувшись до своїх підопічних, сказав:

— Це моя донька Заріна, а це її наречений, лицар її королівської величності, Харольд, — а потім махнув рукою в сторону пишновусого чоловіка, — а це сер Джонатан — власник цього замку та оточуючих його земель.

— Я весь до ваших послуг, бо з цим відважним лицарем ми вже давно знайомі. Але я не знав, що він є нареченим цієї дивної красуні — твоєї доньки. І, чомусь, давно до нас не заїжджав, так я можу й образитись, — і сер Джонатан, жартівливо помахавши вказівним пальцем Харольду, теж низько вклонився та широким жестом запросив усіх сідати.

— Слухай, старий. То ти весь час ховав від мене це чарівне створіння? Ці фіалкові очі я бачив серед цілої купи сірої безформної одежі? Ай-яй-яй! От і довіряй після цього друзям! — і сер Джонатан тяжко зітхнув та трохи ображеним поглядом окинув сидячого навпроти Гунжі, що нервово поворушився у своєму кріслі, потираючи маленькі ручки, — і що ж ми тепер маємо робити? Я так розумію — готуватись до весілля.

— Та я б тобі її і показав, але ж між вами надто велика різниця у віці, — здавленим голосом промимрив астролог.

— Та ти що! Невже думаєш, що я міг би закохатись у дівчину, що годиться мені у дочки? Ну і ну! Погано ж ти мене знаєш. Ні, мабуть, судив усіх по собі, — аж смикнувся сер Джонатан, вдаривши по і так зболеному серцю старого гострими словами, — просто Заріна мала б не одного, а відразу двох батьків. Але ж ти так навіть помислити не міг! Та нехай вже, — і сер, сердито змахнувши рукою, болісно скривився. — Та думаю, ще не пізно все змінити і хоч зараз обдарувати цих чудових молодих людей подвійною любов’ю та увагою, як ти гадаєш? — і він підморгнув до Гунжі, помічаючи у ньому явні зміни і здогадуючись, з чим вони пов’язані.

Той рвучко скинув голову і підійшовши до старого друга і товариша, міцно обійняв його, поплескуючи по спині.

— От старий хитрий лис! — щира широка усмішка освітила кругле та рум’яне обличчя сера Джонатана і він, клацнувши у повітрі пальцями, сказав:

— Ну що ж, дорогі наші діти, якщо приймаєте мене за свого другого батька, тоді починаємо готуватись до гучного та розкішного весілля, якого ще не бувало у наших краях. — І він повернувся до Гунжі, який захоплено слухав його слова, щоразу киваючи.

— Шли гінців в усі кінці, хай сюди з’їжджаються найкращі крамарі, білошвейки та ювеліри. Щоб наша красуня засяяла ще яскравіше і щоб ти, — він поклав широку долоню Харольду на плече, — покохав її ще дужче. — На що хлопець скрушно похитав головою:

— Ні, сильніше, ніж я кохаю, кохати неможливо. Я і так спочатку полюбив тільки одні очі, а вже згодом і все решту.

Старі друзі вибухнули гучним реготом, від якого завмерла вся челядь, що знаходилась поблизу, бо люди вже давно не чули у цих стінах таких веселощів, від чого і їхні роти порозтягались у широких усмішках.

— Відведи хлопця у покої для гостей, — трохи заспокоївшись, промовив власник замку, — та гляди там, — і він помахав перед носом дівчини пальцем.

Дівчина вкрилася густим рум’янцем і, повернувшись, вийшла з кімнати, щоб провести свого коханого у Південну вежу, де знаходились потрібні багатоярусні покої. Замок сера Джонатана був найбагатшим у цих краях.

— Я не можу сидіти там один. Проведи мене до свого батька, нехай дасть мені якусь роботу, бо я не звик сидіти склавши руки, — йдучи слідом за Заріною, говорив Харольд. — Та ще мушу повідомити своєму королю, що маю трохи затриматись по причині свого одруження. Добре, що зараз більш-менш спокійно і ніякі походи не передбачались. То, може, ще й трохи побуду тут гостем.

— Не гостем, а сином. Це вже твоя рідна домівка, — з ніжною усмішкою на вустах, поправила його Заріна.

— Вибач, ще якось незвично. А ти знаєш, я зовсім не пам’ятаю своїх батьків. Вони обоє повмирали, коли я був ще зовсім маленький. І спочатку мене взяв під свою опіку мій дядько, двоюрідний брат матері, потім віддав у пажі нашому світлому королю. Коли він помер, королева, до якої я прив’язався, як до матері, так і залишила мене при дворі, хай Творець дарує їй довгі роки життя за безмежну доброту та ласку до нещасного сироти.

«То Харольд, напевне, зростав разом із принцом, якого хотів бачити мій батько своїм зятем, і вони разом гралися та ділились своїми таємницями. Цікаво виходить. Хоч би Харольд ніколи не взнав про таємні бажання батька», — подумала Заріна, а вголос сказала:

— То ми з тобою обоє зростали без матері, — і Заріна з зовсім материнськими палкими почуттями поцілувала Харольда у смагляву щоку, чим сколихнула його серце, яке почало битись, мало не вискакуючи з грудей.

— От ми і прийшли. Ляж та трохи поспи. Я теж так зроблю, але у себе, — промовила дівчина, завівши лицаря у гарно прибрані покої та показавши пальцем на широке ліжко під блакитним балдахіном, і тихо вийшла, залишивши його самого згадувати кожну хвилину всіх дивовижних подій, що відбулись за останні години найказковішої у його житті ночі.

Він ліг поверх блискучого атласного покривала з великими китицями по краях та, думаючи про майбутнє весілля, що навіки поєднає його з цим тендітним створінням небесної краси, так і заснув, з радісною усмішкою на вустах.

Розділ 6

А в замку тим часом швидкими темпами йшли приготування до весілля. З усіх кінців краю прибули найкращі майстри своєї справи, які шили, гаптували сріблом та золотом, спритні та вправні ковалі кували нову широку браму з найсучаснішим малюнком, ліхтарники робили нові світильники, що мали засвітитись уздовж темних довгих коридорів між вежами. Пекарі пекли хліб, кондитери виготовляли різноманітні солодощі і з приміщення, де все це робилось, линули пахощі, від яких рот миттєво наповнювала слина. Ювеліри виготовляли нові вишукані прикраси, достойні царської голови, рук та шиї. Садівники висаджували новомодні кущі та дерева, розбивали великі клумби з екзотичними квітами. Челядь замку їм допомагала і ще покликали жителів довколишніх сіл, бо все ж не вистачало робочих рук.

Навколо мили, шкребли, витирали, фарбували, натирали, вкривали лаком, сріблом та позолотою і скрізь стояв одурманюючий коктейль різноманітних запахів, від яких злегка паморочилось у голові і хотілось закрити носа та очі.

Харольд теж брав участь у цій роботі, поперемінно допомагаючи то ковалю, то садівникам у їх нелегкій роботі, на якій теж непогано розумівся.

Снідали, обідали та вечеряли всі гуртом, не ділячи між челяддю та господарями. Якось сер Джонатан, передаючи симпатичній помічниці однієї з двох головних помічниць головного кухаря соусницю, грайливо ущипнув її за пухку щічку, від чого дівчина густо почервоніла, а всі навколо зайшлись від голосного добродушного реготу, який зовсім не сконфузив веселого господаря, і він ще раз ущипнув дівчину вже за другу щічку.

Скрізь панувало душевне та сердечне ставлення і взаємодопомога. Ніхто ні на кого не кричав, не примушував робити непосильну роботу. Скрізь чувся веселий сміх та жарти. Створювались пари хлопців та дівчат, що симпатизували одне одному, а то й справді закохувались майже з першого погляду. Знаходили собі подругу чи друга і люди більш старшого віку, вдови та вдівці. І всі сміялись, дивлячись на те, як п'ятдесятилітній сивий чолов’яга червоніє при появі жінки, на яку він кинув оком.

Невтомний сер Джонатан носився, як накручена дзиґа, скрізь встигаючи та даючи безкінечні поради, до яких особливо ніхто не дослухався, бо у своїй більшості вони були абсолютно марними. Але всі його чемно вислуховували, шанобливо схиливши голову, скільки б сер не говорив і якими безглуздими б не були його слова та поради. Тут зібрались найкращі майстри, яким будь-які поради були просто непотрібні і виглядало просто кумедно, як вчений, що спеціалізувався на гірських мінералах (а сер Джонатан був саме ним), та мав безліч ступенів та нагород у своїй галузі і за своїми новими розробками, дослідами та науковими працями не бачив реального світу, давав кондитеру пораду, як правильно накладати безе на торт або тістечко, чи ковалю — який нахил має мати квітка, яку той саме вигинав на вхідній брамі, що мала бути супермодною.

На даний час сер Джонатан відкинув свої навіть найнагальніші справи й активно ринувся у саму гущу подій, стараючись кожному допомогти, потиснути руку чи погладити по голівці, бо з матерями, що працювали зараз у замку, часто приходили цілі зграйки дітей, яких не було з ким залишити вдома, позаяк решта сільських родин і навіть старші люди з ранку до ночі були у полі, бо саме настала найгарячіша пора року — посівна.

Діти придумували собі різні ігри та з вереском носились по широкому подвір’ю, але при найменшому зауваженні замовкали та з широко відкритими від захоплення очима починали спостерігати за тонкою та майстерною роботою молодого, ставного та вродливого коваля, до якого їх тягло, немов магнітом. Малі бешкетники тихенько підходили та, ледь чутно дихаючи, спостерігали, як з-під вправних сильних пальців, звиваючись, виповзає то дзвіночок, то ромашка, то конвалія або чудова та досконала у своїй надзвичайній красі, троянда, що ними майстер саме всипав другу вхідну браму.

Сер Джонатан теж підходив до дітлахів та й собі, затамувавши подих, спостерігав за спритними рухами талановитого хлопця, а коли той робив короткий перепочинок, починав роздавати всім солодкі льодяники, якими завжди були напхані численні кишені добродушного вченого.

Заріна теж не сиділа без роботи. Вдень вона допомагала кондитерам, а півночі сиділа та оздоблювала ручною вишивкою нічні сорочки свого майбутнього чоловіка, якого з кожним днем кохала все сильніше та сильніше. Молоді бачились дуже рідко, хіба за столом, а зустрічатися потай не дозволяв суворий та древній етикет, бо дівчина мала як зіницю ока берегти свою цноту і добре ім’я своїх батьків та дідів. Якщо ж якась не надто розважлива красуня не поважала ці звичаї та, ховаючись по темних кутках, потай з кимось зустрічалась, з нею переставали розмовляти і родичі, і знайомі. Дім, в якому вона жила, обминали десятою дорогою, а ворота вимащували кінськими кізяками. Батьки або йшли з дому самі, або його мусила покинути донька, що розтоптала його честь та заплямувала добре ім’я усіх пройдешніх та прийдешніх поколінь.

Тому Заріна та Харольд снідали, обідали та вечеряли мовчки, не сміючи підняти одне на одного очей, а проходячи поруч, лиш злегка, непомітно для інших, торкались коханої чи коханого рукою, з нетерпінням чекаючи дня весілля, який мав настати вже через три дні, які молодятам здавались трьома роками. Але таке очікування було варте того.

З усіх кінців краю поволі починали з’їжджатись численні родичі, друзі, знайомі та просто приятелі з багатими дарами. Вони поселялись у десятках кімнат Південної вежі, а потім неквапливо розгулювали великим розкішним маєтком. Деякі прохали, щоб їм опустили міст, бо хотіли пройтись та подихати свіжим лісовим повітрям. Та на міст не завжди знаходився час і вільні працівники, тому вередливих гостей просто перевозили на човні, що додавало прогулянці ще більшого шарму та романтики.

Харольд також любив такі прогулянки. Він сідлав свого вірного Енселона, якого перевів опущеним мостом того ж ранку, коли трохи відпочив та виспався і поставив коня у прохолодну, пахнучу свіжим сіном, конюшню в компанії породистих скакунів, до яких, як на племінний завод, звідусіль привозили породистих кобил, щоб потім за гарну ціну продати їхнє потомство.

Та серу Джонатану до цього всього не було ніякого діла. Він жив у своєму вузькому світі. Усіма справами в середині замку та за його межами займався старий та мудрий сенешаль разом із п’ятьма своїми помічниками, в тому числі і кіньми.

Господарськими ж справами переймалась ще молода, але дуже досвідчена ключниця і домоправителька в одній особі. Ці двоє вважались серцем та мозком маєтку, без них не вирішувалось жодне питання.

Тільки дуже гоноровий та владний кухар сам вирішував, коли і що має готувати. І коли йому починали вказувати, чоловік просто знімав свій білий фартух та ковпак і просив його розрахувати, на що всі починали розмахувати руками і просити, щоб кухар вернувся назад на кухню, так як його справжні витвори кулінарного мистецтва славились далеко за межами маєтку.

Поволі наближався довгоочікуваний день, в який закохані Заріна та Харольд поберуться та заживуть довгим та щасливим життям, як вголос і подумки всі їм того бажали, бо навіть тим гостям, що прибули з найдальших кінців краю та з-за кордону — з батьківщини батька Заріни — і заселили всі поверхи Південної вежі, красива і, на диво, сором’язлива пара відразу припала до душі. І в замку тільки й мови було, що, живучи на одному подвір’ї, вони так чемно себе поводять і не заграють одне з одним.

Молоді гості ввічливо посміхались, а старі, поважні та мудрі схвально похитували вибіленими часом головами, що на їхній мовчазній мові означало найвищу ступінь похвали такій поведінці.

Харольд, який за характером був надзвичайно добрим та м’якосердим романтиком, завжди жалів сивоголових старців і по мірі своїх сил старався всіляко їм допомогти. От і зараз, в останній день перед весіллям, хлопець носився численними поверхами, бо всі кликали веселого, розумного лицаря посидіти з ним та випити скляночку зеленого духмяного чаю, або просто помилуватись його на рідкість чесним, відкритим, мужнім та вродливим обличчям і, в глибині душі, по-доброму заздрили Заріні, що вона йде заміж за чоловіка, який буде для дівчини справжньою міцною опорою у сьогоднішньому непростому світі, чоловіком, що, як знали ці мудрі старці за багаторічним досвідом, зможе стати для неї і коханим мужчиною, і захисником, і порадником та справжнім другом у будь-якій ситуації.

І от нарешті все було готове. До замку привезли весільну сукню молодої та вбрання молодого, майстри до кінця виконали свою роботу і хотіли відкланятись, та їх усіх запросили залишитись на весілля і вони з величезним задоволенням погодились, бо то була рідкісна можливість відвідати майже королівське весілля.

Нові брами, що стали справжніми витворами ковалевої майстерності, прикрашали обидві, до того вузькі та похмурі, кам’яні стіни, що оточували замок надійним кільцем.

Стіни, коридори, подвір’я та великі просторі зали заграли новими веселими барвами завдяки величним кришталевим люстрам з численними підвісками, що дуже радувало серця гостей, які раніше тут бували і бачили замок у зовсім іншому вигляді.

Квіти, що ними засадили величезні клумби, вже встигли розквітнути і тепер обдаровували усіх хорошим настроєм, вишуканістю барв та ніжними ароматами.

Прибув дуже модний гурт молодих і надзвичайно талановитих музикантів, які часто тішили своїм мистецтвом не одне королівське вухо та очі, і коштував настільки дорого, що цю суму страшно було промовити вголос і її передавали з уст в уста тільки пошепки, просячи не переказувати іншим.

З найближчого абатства привезли ще зовсім юного священика зі світлим пушком над м’якими рожевими губами, який ходив, під прискіпливими поглядами поважних гостей, постійно вкриваючись ніжним рум’янцем та скромно опустивши гарні великі, сині, як небо, очі, благословляючи усіх, хто до нього підходив, і лагідно гладив по голівках веселих пустотливих дітей, що слідували за ним табуном, бо священик оповідав їм мудрі та повчальні історії, які діти слухали, затамувавши подих та нашорошивши вуха.

Все довкола сяяло чистотою. Високі стрілчаті вікна всіх поверхів усіх чотирьох веж виблискували, як ніколи до того. На них ще понаклеювали вирізані з кольорового паперу фігурки, що символізували щастя, благополуччя, достаток у сім’ї та численне потомство.

Вхідні двері до замку прикрасили пишними гірляндами живих квітів, від яких линув свіжий і трохи солодкуватий запах літа, що скоро мало настати.

Біганина, яка до того панувала скрізь у замку, трохи втихла. Всі завмерли в очікуванні події, що стрімко наближалась і мала настати через півдоби, бо надворі вже стояла тиха, безвітряна, напоєна екзотичними пахощами квітучих клумб, загадкова ніч, і вона вже помалу танула, даючи місце ще трохи сонному прохолодному ранку.

Горизонт все світлів та світлів, і гарячі серця закоханих бились у вже затісних для нього грудях все швидше та швидше, очі ставали все блискучішими, рухи, від ледь прихованого хвилювання, все рвучкішими.

Міцно стиснуті спраглі вуста боялись розімкнутись, щоб з них не вилетіло жодне необдумане слово, що могло зурочити все подальше життя, а Гунжі невпинно шепотів древні заклинання та просив Творця обдарувати своєю милістю його дорогих дітей, які, як пташенята чекають свого першого польоту, так вони чекали тієї заповітної миті, що поєднає їх священними узами шлюбу і закохані стануть єдиним цілим, як пишуть старовинні мудрі книги життя, які їм показав та дозволив трохи прочитати батько.

Йшли години, хвилини, секунди, які хотілось прожити за одну мить. Але час невблаганний та непідкупний, і тому залишалось лише терпляче чекати, рахуючи гучні удари серця, що віддавались багаторазовою луною у всіх закутках стомленої душі.

А час, ніби на зло, почав йти ще повільніше і його хотілось смикнути за хвіст, як того кота, що тихо та обережно крадеться за мишею, щоб він підскочив та семимильними стрибками помчав вперед, стрімко наближаючись до довгоочікуваної миті.

Й ось, нарешті, настала година початку шлюбної церемонії, що збуджувала навіть поважних білоголових старців і робила їх молодшими. Навіть у них вирівнювався стан та почали горіти дивним вогнем очі, певне, згадуючи свою молодість…

Розділ 7

Музиканти заграли старовинну вінчальну мелодію і всі встали, бо Гунжі мав провести до вівтаря, біля якого очікував урочистий Харольд, вбраний у темно-синій, модного на той час крою костюм та білосніжну краватку, свою єдину красуню-доньку і віддати у руки милосердного Творця та люблячого майбутнього чоловіка, що не міг відірвати погляду від широко розчинених вхідних дверей у маленькій капличці, яку збудували у замку на честь весілля та стіни якої не могли вмістити усіх бажаючих. Численна юрба стояла надворі і з вологими очима очікувала на молоду та її батька, які щойно з’явились в уквітчаних гірляндами живих квітів високих дверях замку і повільно та урочисто йшли їй назустріч.

На молодій була розкішна біла сукня, з ледь помітним рожевим відтінком вгорі та бузковим, починаючи від стрункої талії, яку прикрашав широкий пояс зі спаяних між собою золотих кілець та вкритою діамантами застібкою.

Вузькою долонею, на яку спадав широкий, від ліктя, гаптований тонким срібним мереживом, рукав, дівчина тримала за лікоть батька, який злегка тремтів від перезбудження і його розпирало від гордості та відкрито заздрісних поглядів, якими Гунжі осипали з юрби. Попереду йшло двійко дівчаток, що з великих скриньок кидали їм під ноги пелюстки та листочки квітів, над якими попередньо пошепотів недовірливий та передбачливий астролог і що насправді вберегло закоханих від багатьох неприємностей та заздрісних і недоброзичливих поглядів, що ними окидали скриньку люди з не дуже чистими помислами, які затесались у юрбу перед капличкою.

Потім дочка з батьком увійшли до маленького храму і Заріна побачила розширені від німого захоплення сині очі Харольда, що міцно стискав спітнілі долоні в кулаки, аби вгамувати непереборне бажання кинутись до чарівного видіння, яке через якусь годину стане його законною дружиною, а зараз линуло до нього у білосніжній хмарці легкого напівпрозорого атласу та шовку з ритуальними малюнками на вузьких долонях та павутинчатій фаті і довгій вуалі, що прикривала її ніжне вродливе личко, і стиснути його у люблячих обіймах, відгородивши від сурового світу та усіх цих не дуже чистих поглядів.

Заріна з Гунжі підійшли до Харольда і батько вклав руку доньки у його, зробивши пальцями на сплетених руках майбутнього подружжя містичний знак, що означав нерозривність стосунків, і сказав:

— Сину, бережи її. Це все, що у мене є, — та швидко відійшов, стараючись втримати набігаючі сльози і ховаючи схвильоване обличчя від сторонніх, що весь час намагались у нього зазирнути.

Закохані повернулись до молодого священика, який зі спокійним і достойним виразом тонкого обличчя готувався розпочати урочисту церемонію вінчання.

Ловлячи кожне його слово, молоді стояли перед вівтарем і, повторюючи за духовною особою безсмертні священні фрази, клялись одне одному у вірності і коханні, підтримувати та поважати одне одного у горі та в радості «…поки смерть не розлучить вас». Потім, надівши на тремтячий палець одне одному дорогоцінні шлюбні обручки, Заріна та Харольд, з дозволу священика, який просто-таки милувався ними, злились у солодкому довгоочікуваному поцілунку і їм здалось, що все, що їх оточувало — люди, вівтар, капличка, — раптом зникло, залишились лиш вони двоє — щиро закохані, молоді, рвучкі, вродливі, з гарячими головами та далекосяжними амбітними планами.

Через силу роздійнявши спраглі вуста, новостворена пара низько всім вклонившись та, повернувшись, пішла до виходу, а потім до пишно вбраної банкетної зали, за довгі весільні столи, що вгинались від величезної кількості смачних страв, створених цілою армією кухарів та їх помічників. Слідом потяглись всі інші, поводячи носами і втягуючи у них запахи, від яких злегка паморочилась голова та судомою зводило голодні шлунки.

Оркестр виконував веселі пісеньки, від яких ноги самі просились у танок, і діти вже, взявшись за руки, водили хоровод на танцювальному майданчику.

А для дорослих найпершим ділом було втамувати природні пориви знахабнілого шлунка та добре йому догодити, що вони і почали старанно робити, всівшись на довгі лави та взявши до рук приладдя, яке допомагало пхати до рота усе, що намацували очі.

Харольд та Заріна сиділи рука об руку у центрі стола, безупинно приймаючи поздоровлення та дорогі подарунки, що їх несли і несли гості, які хотіли, щоб всі побачили, що саме вони дарують і тому спеціально виймали презенти з коробок та згортків.

То були розкішні гобелени вишуканої ручної роботи, що виблискували шовковими, срібними та золотими нитками. Їх ще перед входом розгортали та, у повній красі, проносили перед столами. Гості від зачудування та захоплення переставали їсти і з розкритими ротами споглядали це диво. Дарували старовинну зброю, дивовижні скульптурки звірів та птахів, сувої дорогої матерії та скриньки з коштовностями. Один із земляків Гунжі, попросивши прибрати перед молодятами на деякий час страви, щоб звільнити трохи порожнього місця, вийнявши з кишені, показав справжню диковинку тих часів — зроблену зі слонової кості фігурку хлопчика, що міг танцювати під музику, яка грала у нього всередині. Навіть можна було поміняти мелодію, для чого натискалась кнопка у хлопчика на животі, яка з першого погляду видавалась просто пупком. І тоді лялька починала танцювати по-іншому, швидко рухаючи крихітними ручками та ніжками і крутячи головою. Всі довкола, витягнувши шиї та витріщивши очі, спостерігали за цією дивовижною штуковиною, аналогів якій, мабуть, не було у всьому світі, а її створювач — невисокий, сивий меткий чоловік, виготовив ляльку спеціально до цього весілля. Ще один гість, шовкових справ майстер, прознавши, що Заріна дуже любить вишивати, на честь цієї дати подарував їй величезну коробку шовкових вишивальних ниток найрізноманітніших кольорів та відтінків — від найтемніших до найсвітліших. Одних зелених було понад тридцять! За що наречена, перегнувшись через стіл, розцілувала дарувальника в обидві щоки, і чоловік, зашморгавши носом, відразу втік, боячись розплакатись перед усіма. Для Заріни це був один з найцінніших подарунків, бо золото і діаманти для неї не мали абсолютно ніякої ціни, їх вона мала досить та ще й презентували стільки, що стіл затріщав, і Заріна захвилювалась, на які заходи вона все це одягне, коли ніколи нікуди не ходить.

Був ще один, без жодних сумнівів цікавий, а головне — дуже милий та грайливий подарунок — маленьке волохате цуценя з чорним блискучим носиком та перлинками-очима, які були ледь помітні серед густої та кучерявої, як у молодої вівці, темно-сірої шерсті. Воно тихенько, без жодних рухів, сиділо у дерев’яній коробці, встеленій м’якою тканиною, і коли зняли кришку, тільки підняло смішну скуйовджену мордочку та почало злякано розглядати обличчя, що схилилось над ним темною хмарою, закривши світло. Підібгавши під себе маленькі кігтисті лапки, цуценя помітно тремтіло і принюхувалось, морщачи маленького носика, до пахощів, що ринули у коробку.

Заріна, легенько взявши його попід м’який ніжний животик, погладила по шовковистій шерсті, від чого песик почав видавати звуки, середні між повискуванням та котячим муркотінням, що на його собачій мові, певне, мало означати: «Дякую вам, люди, що звільнили з цієї темної та вузької конури без вікон та дверей, заспокоїли та приласкали. Тепер я вже не так боюсь і можу дихати свіжим повітрям. От якби ще відгадати загадку, над якою я ламаю голову, поки мене везли та несли, що ж зі мною буде в кінці цієї подорожі? Слухайте, а що це за пахощі, які так збуджують мої рецептори апетиту? Мабуть, щось смачненьке? Я б із задоволенням чимось поласував, ви так не гадаєте?» І цуценя, вивернувшись у дівчини в руках, теплим шершавим язичком лизнуло її у носа, чим викликало веселий сміх у всіх, хто за ними спостерігав.

Потім принесли надзвичайної краси сундучок, виготовлений з бурштину з чудернацькими, дуже рідкісними червоними прожилками скрізь, інструктований золотом та дорогоцінними металами.

Коли молодята відкрили сундучок, всередині побачили ніби просте, однак, за словами гостя, що це подарував, не дуже, ніжно-блакитне яйце. Взявши це яйце у руки, молодий вродливий гість покрутив його, потім, піднісши до очей, подивився крізь яйце на світло і, попросивши Харольда та Заріну уважно його вислухати, промовив:

— Бачите, то ніби зовсім просте яєчко. Але це зовсім не так. То початок життя — і вашого, і ваших наступних поколінь! В ньому ваше щастя, здоров’я, майбутні достатки та діти. Бережіть яйце та ховайте подалі від сторонніх очей, бо то є колиска вашого майбутнього. Скільки воно буде у вас знаходитись, стільки не матимете ні в чому недостачі!

І, розцілувавши щасливе подружжя, гість з низьким поклоном відійшов… а потім, за мить, ніби розтанув у повітрі.

— Хвилиночку, а хто він такий? Ніхто не пам’ятає? Хоч з якої сторони прибув, з якого краю?

Весільний батько відразу ж кинувся розпитувати, що то був за дарувальник. Дружка та дружба йому допомагали (за дружбу погодився бути друг Харольда Хью, а дружкою взяли родичку Заріни, доньку земляка Гунжі). Та ні серед гостей, що жили у Південній вежі, ані серед тих, хто прибув сьогодні вранці, ніхто його не пам’ятав. Пішли до вартових, що перевіряли всіх запрошених за списками, але гість був туди не вписаний.

— Дивина та й годі! Звідки він тут узявся? — питали один другого, та відповіді не було.

— Ні, це дуже цікаво! А головне, як той чоловік зміг пройти повз наших пильних охоронців? — не вгавав весільний батько, що вважав своїм обов’язком таки довести цю справу до якогось логічного кінця.

Та раптом із-за столу, з найдальшого кінця, почувся зухвалий сміх, від якого у поважного чоловіка волосся на голові заворушилось від заледве стримуваної злості. І все одно, коли він обернувся, з його очей посипались іскри.

— І що ти хочеш нам усім сказати своїм ідіотським сміхом? — грізно запитав весільний батько зухвальця.

Той, повільно вставши, всією своєю довгою худорлявою статурою піднісся над завмерлими від такої нечуваної поведінки гостями.

— Ви, мудроголові, не можете розгадати зовсім просту загадку, як цей чоловік сюди увійшов. А ви, часом, не бачили, як він звідси вийшов, га? — і знову на вустах чоловіка промайнула недоречна, на загальну думку гостей, посмішка. Але до такої його поведінки вже трохи притерпілись. Бо ж таки правда — загадковий дарувальник, якщо їх усіх не підводили очі, віддавши свої дари, з низьким поклоном, обличчям до молодих, відійшовши кілька кроків від стола, ніби розчинився у повітрі. Соромно, як вони могли про це забути.

Весільний батько, що був одним з найшанованіших та найповажніших гостей, з палаючим обличчям покинув залу і пішов у Південну вежу до своїх покоїв, подалі від ледь прихованих кривих посмішок.

— Увага, — знову пролунало над столами. — А коли гість вклонявся, ніхто нічого не помітив? — то почав говорити один з численних двоюрідних братів Заріни, яких вона пам’ятала ще маленькими, бо не бачила з добрий десяток років. Вони перестали бачитись відтоді, відколи Гунжі поїхав працювати до сера Джонатана.

Юнак, чорні очі якого горіли внутрішнім вогнем від розпираючої його здогадки, промовив:

— Та невже ніхто нічого не помітив? Як же це може бути? А сяйво довкола його волосся не бачили?

Всі гості почали стискати плечима. Може й бачили, та сприйняли його за відблиск від величезних яскравих ламп, що були розташовані скрізь та освітлювали столи майже денним світлом.

— Ні, то якраз не був відблиск від ламп на його блискучому волоссі. Бо відтінок був зовсім інший — не жовтий, а блакитний. І якби я не знаходився так близько від нього, теж би, мабуть, нічого не побачив. Я тепер здогадуюсь, що то був за гість! — провадив далі юнак, з ніжним рум’янцем на смаглявих щоках та легким тремтінням у довгих витончених пальцях.

Гості завмерли та, знову витягнувши шиї, почали дивитись просто у рот хлопця, що швидше за шанованого поважного старця, зміг розгадати цю головоломку.

Харольд з Заріною теж повернули до юнака голови та напружили слух, хоча це було робити зовсім необов’язково, бо навколо і так стояла мертва тиша.

— Ну говори, не муч, — не витримав старенький чоловічок з гострою сивою борідкою та головою, де-не-де вкритою пучками легкого білого волосся, перервавши занадто довгу паузу.

— А от саме те блакитне світіння навколо голови цього чоловіка і привернуло мою увагу. Я гадаю, то був посланець самого Творця — ангел! — і, промовивши ці слова, юнак переможно всівся та взявся за шматок смаженого фазана, ніби тільки що не сказав нічого такого незвичайного.

А понад столами спочатку пішов глухий гул і тихе посвистування і нарешті зала зірвалась від людських голосів.

— І справді довкола його голови було світіння! А подарував же що! Яйце життя, багатства та успіху та наказав берегти його як зіницю ока, — чулось з однієї сторони.

— А ви звернули увагу на його вбрання? У нас у такому не ходять!

Гість і справді був вбраний досить дивно, просто у коловороті весілля до його одягу не особливо придивлялись, і якби він так загадково не пішов, може, й узагалі не звернули б ні на нього, ні на його вбрання зовсім ніякої уваги. А воно складалось з легких білих штанів і такої самої легкої білої напівпрозорої тканини, що тільки трохи нагадувала сорочку. Взутий чоловік був у світлі ремінні сандалії.

— Ще такого не було! І чим саме вони заслужили? — шептались гості, готуючи слова, якими будуть вдома описувати решті родичів та всім знайомим цю дивовижну та надзвичайну подію в замку дивакуватого, проте надзвичайно багатого сера Джонатана.

А Харольд та його кохана дружина, ніжна та тендітна Заріна, не зводили очей з бурштинового сундучка, з безцінним, як вони зрозуміли, даром від самого Творця. Дівчина, посунувшись вперед, злегка торкнулась пальцем теплої темно-жовтої бурштинової поверхні та провела по ній долонею.

— Харольде, а воно, здається, живе, ти не помічаєш? Це ж капіляри живого організму! О, моя нерозторопна голова! — і дівчина легенько ляснула себе по чолі. — Посланець же наказав сховати це подалі від сторонніх очей. Що ж маємо зробити? — зашепотіла красуня у вухо лицаря.

Молодий чоловік, мовчки вийнявши з кишені білу шовкову хустинку, накрив нею небесний подарунок і, підіпхавши кінці попід дно, взяв його під руку та потяг дружину за собою. Та зрозуміла натяк і, попросивши пробачення, подружжя вибралось з-за столу.

Коли банкетна зала вже була позаду, Харольд одними губами запитав:

— Де у цьому замку є таке місце, щоб можна було сховати цей сундучок?

— У моїй кімнатці. Туди майже ніхто не заходить.

І Харольд з Заріною побігли довгими, тепер вже добре освітленими коридорами до Східної вежі, де знаходились покої Заріни.

Піднявшись вузькими спіральними сходами з двома високими стрілчатими вікнами на кожному майданчику між черговим поверхом, вони, нарешті, увійшли до надійного дівочого прихистку та зупинились у центрі кімнати.

Дівчина пройшла у правий кут кам’яної стіни, оббитої тонкими дерев’яними панелями, в яких було вмуроване вузьке віконце, та, ставши на коліна, жестом підкликала Харольда.

— Подай-но мені ножика. Він лежить на он тому столику.

Взявшись пальцями за різьблену дерев’яну ручку та на мить піднявши погляд на молодого чоловіка, який не зводив з дружини очей, дівчина підважила один з візерунчатих дерев’яних квадратиків, що ними була викладена утеплена підлога кімнати, бо Гунжі добре дбав про зручності та здоров’я доньки. Там було невеличке заглиблення, своєрідний сховок, про який ніхто не знав і неможливо було здогадатись, бо дерев’яний квадратик положенням у підлозі та своїм зовнішнім виглядом нічим не відрізнявся від інших.

У схованці вже було щось, загорнуте у темну цупку тканину.

— Обережно клади сюди і нікому, навіть батькові, не кажи, де ми сховали подарунок. Це буде наша спільна таємниця. Обіцяєш? — у відповідь лицар ствердно кивнув та, опустившись поряд з коханою на коліна, поклав сундучок у заглиблення. Дівчина акуратно вклала на попереднє місце квадратик, який з тихим клацанням став у ряд інших, та, погладивши рукою схованку, що була під ним, прошепотіла:

— Дорогий хранитель моїх дівочих таємниць! Бережи і те, що я щойно довірила тобі на схорон. Віддаємо тобі дар самого Творця. Прошу, бережи його!

Квадратик під її пальцями потемнів і почав переливатись сріблястими іскорками.

— Він почув нас та зрозумів, — ахнув Харольд, ще нічого не знаючи про надзвичайні властивості коханої дружини.

— Звичайно, — тільки й промовила Заріна і, піднявшись з колін, пішла до виходу, кличучи за собою чоловіка.

— Ходімо, бо гості вже, мабуть, думають, куди це вони так надовго запропастились? Зараз мають розпочатись танці, побігли.

І молоде подружжя, перестрибуючи відразу через кілька сходинок, швидко спустились вниз та довгими коридорами помчали вперед до банкетної зали, де вже було чутно гучні ритмічні звуки запального танка.

Діти, молодь, люди середнього віку та зовсім старі сивобороді та білоголові гості, не жаліючи сил, вихилялись усім тілом, ногами викидаючи такі колінця, що Заріна з Харольдом заледве стримали сміх, побачивши усе це, хоча це був наймодніший на той час танець самої природи — танець вітру, морських хвиль, миттєвий удар блискавки, кидок змії, рух по небу швидкоплинних хмар…

Запальні ритми змінювали один одного. Люди потроху втомлювались та присідали відпочити, не перестаючи обговорювати таємничу появу і зникнення загадкового гостя з світінням довкола голови. А весільний батько, хоча за ним кілька разів посилали, так і не вийшов зі своїх покоїв.

Розділ 8

Знову покликали за столи і почали подавати все нові та нові страви, яких ще ніхто ніколи ніде у світі не куштував. То були сюрпризи головного кухаря спеціально до весілля, його кулінарні імпровізації. А потім кілька молодих людей принесли і його самого, бо йти кухар сам ніяк не хотів, як не вмовляли, і гості хором подякували за надану їм рідкісну можливість насолодитись справжніми шедеврами його талановитих рук, за що чоловік від усієї душі подякував у відповідь, і його знову віднесли на кухню.

— Такого вправного кулінара таки варто носити на руках. Я ще ніколи не куштував такої смакоти, — вголос промовив білоголовий поважний старець, якого привезли вже теж старі та поважні онуки і ніхто достеменно не знав, скільки насправді йому років, бо на всі запитання про свій вік дідусь відмовчувався, посміхаючись у довгі сиві вуса.

Харольд та Заріна знову сіли у центрі столу, щоб скуштувати смачнючі страви, а потім, разом з усіма, стали у веселий запальний танок, учасники якого зайняли майже весь танцювальний майданчик. Було надзвичайно приємно бачити всі ці посмішки та хороший настрій, гості від душі насолоджувались дійством, бо тільки завдяки безмежній доброті сера Джонатана було влаштовано таке пишне та гучне весілля і запрошено сотні гостей.

Сам же сер чомусь саме сьогодні був зовсім без настрою. Він тихо сидів скраю та сумними очима спостерігав за танцями. Нарешті Заріна, не витримавши його болісного та збентеженого погляду малої ображеної дитини, взявши Харольда попід руку, підійшла до свого названого батька і, всівшись поруч, запитала:

— Наш другий таточко почувається зле, чи нам тільки так здається?

Та сер тільки тяжко зітхнув, втупившись у підлогу.

— Ви ж мене знаєте. Не відчеплюсь, поки не скажете, у чому причина вашого, цілий день сьогодні поганого настрою, — не вгавала Заріна, пальцем піднімаючи за підборіддя голову господаря замку та заглядаючи йому у вічі. І раптом у спокійних та ясних очах чоловіка щось зблиснуло. Солона сльоза, лишивши по собі вузьку та довгу мокру стежку, побігла по щоці, зависнувши на одній з волосинок погано поголеного вранці обличчя, і сер Джонатан знову опустив голову, голосно шморгнувши носом.

— То у чому ж причина? Що сталось? Може, вас хто чим образив? А чи, часом, не захворіли?

Чорні очі Заріни розширились від лихої думки, що темною хмарою промайнула у її чарівній голівці. Але сер тільки заперечливо похитав головою.

— То що ж діється?

Побачивши справді щире зацікавлення дівчини у його поганому настрої, чоловік таки поманив пальцем, щоб вона нахилилась ближче та підставила ніжне рожеве вушко і щось у нього прошепотів.

— Отакої! — відразу ж помітно заспокоїлась Заріна та засміялась. — Чому ж ви раніше не зізнались? Відгуляли би два весілля в один день. А знайти підходящу наречену проблем би не виникло. Сама берусь бути свахою.

Виявляється, серу було сумно, бо всі знайшли собі пару, і тільки він залишається один. Ось і його підопічна виходить заміж і, певне, потім покине замок, що став їй рідною домівкою. А він весь час сам та й сам. І не буде кому зігріти його серце під час нудних затяжних осінніх дощів та довгими зимовими вечорами.

— Та й хочеться господині у замку, але такої — справжньої! Хай навіть без титулу, щоб тільки була гарна, розумна, працьовита і мала добре серце. Більш нічого мені від неї не треба. Щоб любила мене такого, який я є. А я слухатимусь її в усьому та шануватиму до самої смерті, — закінчив свою сповідь сер Джонатан, коли Заріна з Харольдом запросили нещасного чоловіка пройти у маленьку затишну кімнату і все детально розповісти.

— Ніхто не взнає про нашу розмову, — запевнила дівчина чоловіка, лагідно гладячи по ледь тремтячій від хвилювання руці.

Знаючи сором’язливий характер сера Джонатана, прихильна до нього Заріна зі щирою відкритою душею, трохи подумавши, і справді вирішила підшукати господарю замку хорошу пару. А що знайде, сумнівів у тому не мала, бо вміла роздивитись людину наскрізь з першого погляду.

Тому почала його заспокоювати теплими ніжними словами і через кілька хвилин очі засмученого сера засяяли, а любляча усмішка торкнулась його уст. Чоловік зловив руку дівчини та лагідно притис її до своєї щоки.

— Дякую тобі, моя добра дитино. Хай Творець ніколи не зводить з тебе свого ока. Ти вселила в моє серце надію, що я не залишусь один, як старий всохлий кущ посеред холодних степів.

Помалу наступала ніч, і в низько навислому над замком, темно-синьому небі засяяла срібна розсип миготливих зірок. Повівав легенький теплий вітерець, приносячи пахощі польових квітів. Десь спросоння закричала болотна птаха, а потім все завмерло, оповите заколисуючим тихим шумом нічного лісу.

Тільки у замку все ніяк не могли вгамуватись. Всі були добряче втомлені — молоді, гості і навіть музиканти починали дрімати, спершись на свої інструменти. Та кілька надміру захмелілих гостей то вимагали принести їм ще вина чи елю, то, грюкаючи по столі, будили музикантів і примушували їх грати все нові та нові пісні, на що ті, міряючи гульвіс сердитими похмурими поглядами, спроквола починали мелодію, спотикаючись на кожній другій ноті.

Коли всім вже це добряче набридло, почали думати, як їх заспокоїти. Одні пропонували принести міцнішого вина, щоб вони, випивши його, тут-таки і поснули, другі кричали, що з гостями так не чинять, і варто почати з цими чоловіками перемовини. Спробували обидва способи, та ніщо не допомагало. Від вина молодики ставали ще агресивнішими, а на умовляння кричали, що не заспокояться, бо оркестр мусить грати до самісінького ранку. А те, що за таку музику доведеться платити подвійну ціну, їх не обходить. Вони приїхали з такої далечі, щоб гуляти, допоки вистачить сил та снаги і ніщо не зіб’є їх з цього шляху.

Врешті про катавасію прочула Заріна, що вже пішла з Харольдом у їхні покої. Про ситуацію розповів їй розлючений Гунжі, бо навіть астрологу урвався терпець. Сер Джонатан давно спав, а йому доводилось сидіти побіля гульвіс та, зібравши в кулак весь запас терпіння і дивлячись в каламутні очі та червоні обличчя, на йдучому від яких жарі можна було засмажити яєчню, ще й підбираючи слова, заспокоювати знахабнілих гостей.

Дівчина спустилась разом з батьком до банкетної зали та, підійшовши до бешкетників, почала пильно вдивлятись кожному з них у вічі. Чоловіки по черзі опускали голови і тверезіли за лічені секунди, що було зовсім незрозуміло, враховуючи кількість спиртного, яке булькало у їхніх шлунках. А далі і зовсім почалася дивовижа. Один за одним, як по команді, вони почали виходити з зали та підніматись до своїх кімнат.

Занімілі від захвату музиканти не зводили з цього загадкового та дивовижного видовища очей і лише переглядались один з одним, крутячи головами, з яких вже зовсім вивітрився сон, та роздумуючи, яким же чином ця тендітна дівчина вплинула на нахаб, що знаходились під дією кінських доз алкоголю?

А найдивніше гості побачили вранці, коли всі п’ятеро вчорашніх гульвіс прийшли подякувати Заріні, що вона врятувала їх від якогось «монстра», як безупинно повторювали молоді люди, і тепер вони її довічні боржники. Що то за «монстр», стало зрозуміло тільки за столом під час сніданку, бо коли подали вино, всі п’ятеро і дивитись не могли в сторону бутлів. Це диво продовжувалось також під час обіду та вечері. А коли їхні келихи таки спробували наповнити червоним духмяним ігристим та хмільним напоєм, чоловіки зморщили носи і прикрили долонями посуд для спиртного.

— Дивина та й годі! І що вона з ними зробила? — знову перешіптувались за столами. А поважні старці лише схвально похитували головами, бо помалу здогадувались, що то відбувалось, і їм це дуже подобалось, поскільки, як мудреці вже зрозуміли, надзвичайні властивості красуні були спрямовані тільки на добро. Дідусі, приїхавши на весілля, відразу помітили, як чудно та в хорошу сторону змінився Гунжі, бо вони добре знали матір дівчинки, хоча для більшої частини гостей всі чудеса, які вони побачили на весіллі, так і залишились таємницею за сімома замками.

На третій день зранку гості почали потроху роз’їжджатись. Легкі коляски, кеби, карети та фаетони, в які були впряжені рвучкі гарячі коні, запрудили майже все широке подвір’я замку. Заріна з Харольдом проводжали їх, даруючи кожному гостеві щось на пам’ять, та запрошували відвідати їх маєток ще раз, вони всім будуть дуже раді. Підйомний міст був весь час опущений і по ньому один за одним рухались екіпажі, покидаючи гостинний замок. Сер Джонатан, вже веселий та усміхнений, бігав між усіма, бажав довгих років життя та щасливої дороги. Його очі сяяли, а стан став гнучким, як у двадцятирічного юнака.

Молодята, провівши останніх гостей, не змовляючись, теж пройшли по мосту і широкою лісовою стежкою подались на прогулянку, на повні груди вдихаючи напоєне пахощами свіже ранкове повітря, де ми їх і залишимо насолоджуватись одне одним.

Розділ 9

Умите вранішньою росою Раміду велично випливло з-за гігантських валунів та вогняним колесом покотилось по вкритому легкими білосніжними хмаринками небосхилу.

Першими прокинулись Террі та Пірат, який відразу ж побіг до ще солодко сплячих дітей і, лизнувши по черзі Тасю і Рому у збілілі за трохи прохолодну ніч носики теплим шорстким язичком, він уткнувся дівчинці в коліна та так там і завмер, згорнувшись волохатим чорно-білим клубочком, боки якого швидко-швидко то підіймались, то опускались в такт його диханню.

Роман, відчувши на своєму обличчі чийсь ніжний та лагідний дотик, стріпнув головою та, широко відкривши ще вологі після сну, глибокі сині очі, почав здивовано оглядатись навколо, стараючись зібрати докупи думки, які ще теж, мабуть, спали і, мляво рухаючись, ніяк не хотіли братись за роботу.

Тася теж прокинулась і погладила тепле тільце собачки, що лежав біля її ніг, уткнувшись блискучим чорним носиком у складки її штанів.

— Ти щось пам’ятаєш з того, що наснилось, тобто відбулось вночі? Знову на двох один і той самий сон? — запитав хлопець сестру.

Тася лише кивнула головою та показала на дві скульптури, які, ще мокрі від роси, возвеличувались неподалік від дітей.

— Ти їх маєш на увазі?

— А ти хіба ні? — підтримав гру Рома.

І обоє весело розсміялись, бо зрозуміли, що вночі знову бачили продовження нічних видінь попередніх ночей.

— І весілля, і п’ятеро нахаб, яких Заріна вилікувала від поганих звичок, — промовила Тася.

— Вона ще пообіцяла самотньому серу Джонатану підшукати пару, — продовжив Рома розповідь і, підвівшись, до хрусту в кістках, потягся усім тілом.

— Ага. А пам’ятаєш, який подарунок їм презентували — від самого Творця Всесвіту, — ніяк не могла відійти від фантастичного сну Тася.

— А сундучок виявився живим організмом з кровоносною системою. Але годі вже, давай краще приготуємо сніданок. Скільки часу назад ми вживали якусь їжу?

— Вчора ввечері, — здивовано скинула на брата блакитні очі Тася.

— Це ти так думаєш! А я більш аніж упевнений, що ми з тобою ночами здійснюємо подорож у часі та просторі. І цієї ночі теж. Та пережили всі ці дні разом з ними. — І Рома махнув рукою в сторону лицаря та його коня. — А тепер і порахуй, скільки діб пройшло.

Тася заворушила губами, а потім усміхнулась.

— Виходить трохи більше місяця. Слухай, у мене є така думка — може, нас там і годували?

— Щось не пригадую такого, бо точно не забув би смак страв їх знаменитого кухаря. Та, загалом, особливого голоду не відчуваю. І пити теж не хочеться. А тобі? Значить, ходімо збирати галузки, ми вже не у замку, — жартівливо закінчив хлопець свій невеличкий монолог та потяг сестру за руку.

Вони підійшли до купи, що, як і раніше, височіла на березі прозорого струмочка. Там же була і суха трава Террі. Та його стіжок тепер видавався значно меншим, ніж тоді, коли діти бачили його востаннє.

— Дивись, а наш малий ваговоз добряче вкоротив свій запас їжі, — показала на стіжок Тася.

— Отже, він та Пірат залишались тут. Ну, а що тоді їв песик? — І вони переглянулись. — Потім заглянемо у фургон, може, там знову є щось новеньке.

Діти вибрали найтовстіші гілки, Роман поламав їх об коліно і діти віднесли їх на місце попереднього багаття, від якого залишилось лише кілька жмень сірого попелу. Поклавши по оберемку сухих галузок на долівку, Роман з Тасею дружно, одне за одним, полізли по коротеньких дерев’яних східцях у свій тимчасовий, але надзвичайно надійний прихисток, та, відкинувши завісу з маленького віконця, почали перевіряти вміст лантухів. Діти квапились, бо їм дуже не терпілось дізнатись, чим же харчувався бідний Пірат під час їхньої досить тривалої, за Тасиними підрахунками, відсутності. Але все було на місці.

Покинувши шукати, діти переглянулись і, знизавши плечима, вибрались з фургона, пообіцявши собі ввечері навести у ньому ідеальний порядок.

— Ми ніколи не взнаємо, що він їв, як і те, де був, коли ми його шукали, а натрапили на ці скульптури.

— А тобі не спадало на думку, що наш собачка спеціально загубився, щоб ми пішли з узбережжя і потрапили сюди? — продовжив думку Роман, чухаючи підборіддя, на якому почав з’являтись ледь помітний темний пушок.

— А ти дорослішаєш, — Тася з ніжністю погладила пушок пальцями. — І навіть не по днях, а по годинах.

— І ти зробилась багато вищою, або мені так здається — одне з двох, — усміхнувся Роман.

І вони знову весело розсміялись та почали складати пірамідку з гілля, а потім швидко розпалили вогонь.

Поснідавши смачною кашею та випивши по великій чашці гарячого чаю з бубликами, брат з сестрою з задоволенням простяглись біля згасаючого полум’я, підставивши спини лагідному промінню Раміду.

— От зараз би злітати додому та подивитись як там. Хоч в Одесу, хоч до бабусі та дідуся в село, я згоден на обидва варіанти, — тяжко зітхнув Роман, закривши очі та уявляючи собі затишні одеські вулички та своїх дворових друзів, і непрохана сльоза тихо скотилась, та він злизнув її язиком.

— Скучили всі, мабуть, за нами дуже. Бабуся з дідусем вже копають картоплю і нема кому їм допомогти, — теж раптом зашморгала трохи облупленим носом дівчинка.

— А, може, і не встигли скучити. Пам’ятаєш, що сказав Зіб, коли запрошував нас сюди? Що ніхто і не помітить нашої відсутності, бо дріодці вміють керувати часом. Для всіх наших земних родичів та друзів він буде стиснутий, тобто з двох тижнів перетвориться на якихось дві години. Я йому вірю, як і вірю у те, що без прямого зв’язку вони бачать кожен наш рух і чують кожне слово.

— І, може, поки нас не було, годували нашого песика? Подивись, який він зробився кругленький.

— А й справді, і як я цього відразу не помітив? Адже з першого погляду мусило кинутись в очі, — підтримав сестру Роман.

— Тоді нам було не до Пірата, бо не йшов з голови дивовижний сон, — підбила підсумки Тася, люблячим поглядом глянувши на брата.

А того раптом ніби підкинула невидима пружина, і хлопець завмер, витріщивши очі в точку, що була у дівчини над головою.

У Тасі злякано закалатало серце, а долоні миттєво спітніли.

— Що там таке? — злегка запинаючись, запитала вона Романа, який своїм виглядом добряче її перелякав. Хлопець насилу проковтнув слину та, піднявши руку, тицьнув пальцем у якусь точку, від якої не міг відірвати погляду і куди боялась подивитись Тася.

Ледве себе пересиливши, дівчинка таки повернула голову. Братів палець був націлений на лицаревого коня, а точніше, на його ноги. І, ледве побачивши їх, Тася все зрозуміла, але, передихнувши, відразу накинулась з кулаками на Рому, чого ніколи собі до цього не дозволяла.

— Ти, ідіоте, налякав мене мало не до смерті. Хіба Енселонова нога, навіть зігнута не в ту сторону, що раніше, вартує життя твоєї єдиної двоюрідної сестри, а, заодно, і найвірнішого друга?

І, не витримавши нервового перенапруження, дівчинка, закривши долонями обличчя, розплакалась.

Роман, вперше у житті, розгубився. Він тупцював біля сестри з винуватим виглядом, боячись промовити бодай слово та зробити хоч якийсь жест, щоб ще більше її не розізлити.

Так тривало хвилин десять. Схлипування робились все тихішими і тихішими, а скоро і зовсім стихли. Та, скривджена братовими не дуже розумними діями, дівчинка все сиділа у тій самій позі, не віднімаючи рук від обличчя. Нарешті хлопець таки наважився відкрити рота.

— Пробач, я більше ніколи не буду так робити.

І він поклав долоню їй на плече, яку вона відразу ж зіпхнула. Роман все ж таки ще раз поклав руку на те ж саме місце. Дівчинка знову скинула, але вже не так рішуче, і широка усмішка осяяла перед тим засмучене смагляве хлопцеве обличчя. Він підійшов до сестри ззаду і, легенько стиснувши руками її біляву голівку, кілька разів поцілував у тепле волосся.

— Не підлизуйся, бо все одно не пробачу, — почувся з-під долонь здавлений, але, водночас, задоволений голос.

— Ну і будь ласка, дуже й потрібно, — крикнув Роман, добре знаючи лагідний, як у грайливого кошеняти, характер сестри.

Хлопець відійшов за кілька метрів та, всівшись на теплий краєчок каменю, почав терпляче чекати на її подальші дії.

Тася не примусила себе довго чекати. Різко віднявши долоні від обличчя, вона встала і, чомусь кілька разів підскочивши на місці, певне, розминаючи ноги, підійшла до брата та, глянувши в його широко відкриті, ще повні вини, сині очі, обхопила Рому руками за сильну шию та дзвінко розцілувала в обидві щоки.

— От халепа, і за що я тебе так люблю? Не розумію! Добре, пробачаю, бачу, що справді каєшся. — І вона ще раз, від щирого серця, пригорнула братову голову до себе.

— А тепер ходімо ближче до того коня і глянемо, що ж то сталось з його ногою, якщо у нас, звичайно, не групова галюцинація.

І брат з сестрою, взявшись за руки, підійшли до задніх ніг бойового коня лицаря Харольда, Енселона, положення яких півгодини тому викликало цілу бурю емоцій.

І справді, ноги, під якими діти ночували у ту першу казкову ніч, коли шукали Пірата, тепер мали інший вигин і кінь вже завмер в іншій позиції: права його нога була вище лівої.

Добре обдивившись коня, Роман з Тасею ще пильніше почали оглядати скульптуру лицаря, та той стояв у попередній позі.

— А тобі не здається, що й у нього голова тепер опущена багато нижче і майже торкається грудей. Цього раніше не було? — торкнула Тася брата за рукав. — І ще, раніше рука, що тримала меч, була міцно стиснута на його руків’ї, а тепер пальці знаходяться у вільнішому положенні.

— Ходімо оглянемо ще решту артефактів, — Роман потяг сестру за руку до валунів, які були розташовані за кількасот метрів від лицаря та коня.

Обминаючи гострі камінці, які знову з’явились під ногами, та петляючи поміж величезного каміння, діти побігли спочатку до валуна-шолома, потім валуна-щита, а ще через сотню метрів був і валун-меч з вирізьбленою стрілою на руків’ї. І Рома знову почав ламати голову: з чого ж виготовлені всі ці пам’ятки дріодської історії?

Брат з сестрою уважно оглянули їх, але ніяких змін не побачили. Покрутившись там і не віднайшовши нічого нового, діти повернулись назад і знову полягали біля згаслого вже вогнища.

Террі з Піратом прогулювались навколо невеличкого імпровізованого табору і виявилось, що віслючок згинає свою милу мордочку та скубе мох. Песик бігав у нього поміж ніг та, крутячи хвостом, заглядав своєму другу в очі.

Поволі час добіг до обіду. Коли у їхніх шлунках голосно забуркотіло, діти підвелись і, знову наламавши гілок, розвели багаття, приготувавши на ньому суп з концентратів та грінки до чаю. Поївши, брат з сестрою знову простяглись біля вогню, і Рома сказав:

— Сам собі дивуюсь. Раніше такої порції мені вистачало хіба що на кілька ковтків, а зараз тією ж кількістю наїдаюсь досита. Як ти гадаєш, що діється? У мене поменшав шлунок?

Тася засміялась та, перевернувшись зі спини на бік, обличчям до брата, промовила:

— Я теж. І гадаю, причина не в наших шлунках, а у тому, що ми зараз знаходимось та вживаємо їжу на планеті Дріода. А вони таки добряче взялись за нас, ці дріодці. Адже взагалі багато їсти шкідливо. Як говорили древні японці, треба їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти і чим тонша талія, тим довше життя. Зараз наші шлунки перебудовані саме на цю першу частину їхнього принципу і ти ба, виявляється, нам цього вистачає. І в нашій зовнішності теж з’явились позитивні зміни. Ти, наприклад, за цей короткий час явно змужнів, м’язи налились, а я, за твоїми словами, підросла. Отже, зменшення порції та зміна складу їжі пішло нам тільки на користь. А от цікаво, чи піде на користь нашому Террі цей мох?

— На всі сто процентів! Все, на що ми тут дивимось, що переживаємо та споживаємо, йде тільки нам усім на користь: глянь, Пірату навіть наша досить тривала відсутність не тільки не зашкодила, а навіть дуже навпаки.

І Тася показала на песика, що на своїх коротеньких ніжках перекочувався, мов колобок, поряд з віслючком, якому так припав до смаку блакитно-зелений мох, що він, мабуть, забув про все на світі.

— Сестро, ти не відчуваєш, у повітрі щось змінилось, — раптом скинувся Роман і почав принюхуватись до численних запахів, що стояли у повітрі.

Дівчинка і собі потягла носом та промовила, глянувши на хлопця величезними блакитними очима, які зараз ніби ще побільшали:

— У ньому тепер відчуваються пахощі свіжих трав. Слухай, а чи це не від моху? Адже раніше такого не запаху не відчувалось.

— Тут все весь час змінюється, то чого ти, власне, так дивуєшся? Ніби нам уперше!

І, простягши руку, Роман зірвав жмут м’якого моху, який під хлопцевим пильним поглядом почав пульсувати і змінювати колір на світло-зелений.

— А що я говорив, таки він.

— Це я говорила. Не привласнюй собі чужі слова та думки. То чим же він пахне?

— Такою сумішшю люцерни, полину, підв’ялого сіна та свіжої трави. Як би це сказати, ніби лежиш у нас на Землі, уткнувшись носом у свіжу землю з молодою травою, такий солодко-терпкуватий запах. О, моя голова, як же я не здогадався відразу. Тут чути наші земні запахи, справжні! Запах трави, свіжої землі, прохолодний запах вітру — все, як у нас на Землі.

І діти переглянулись чомусь ставшими вологими очима.

— Хочу додому, хоч на кілька годин. Зібе, якщо ти мене чуєш, будь ласка, зроби нам такий подарунок! — щосили заволав у небо Роман, стиснувши кулаки. — А потім знову повернете сюди, щоб ми і далі осягали своїм недалеким розумом дуже потрібні Землі знання про честь, совість та жалість до природи своєї планети, одне до одного та братів наших менших, і навіть до жителів інших планет та світів, бо ми вже навіть їх добряче дістали своїми безглуздими вчинками. І скоро може дійти до того, що у нас, землян, просто відберуть цивілізацію, щоб ми не нашкодили собі та всім іншим!

І раптом у дитячих головах щось одночасно клацнуло, у вухах зашуміло, а внутрішній голос звелів їм міцно закрити очі.

Розділ 10

Щось мокре, слизьке та холодне торкнулось ніг і вони почали пекти, ніби хто провів по них смолоскипом.

— Ох, що то таке? Пече! — почувся надто знайомий Тасі голос і вона ніби прокинулась від якогось чи то сну, чи забуття, що миттєво вилетів з її голови. А дівчина так хотіла ще хоч трохи насолодитись тією ейфорією почуттів, яку цей її стан викликав, але голос, що дзвенів у її вухах, не давав їй цього зробити і Тася розсердилась:

— Ти можеш помовчати?

— Та що ж я можу зробити, коли воно так пече? — це був голос її брата Романа, якого вона смикала і трясла за руку, певне, ще не зовсім розуміючи, що робить.

Дівчинка струсонула головою та, широко відкривши очі, глянула на ноги, про які волав брат.

І раптом дзвінкий сміх вирвався з її уст.

— То вийди з кропиви. Заліз у неї по коліна і кричить.

Діти обоє стояли в якомусь рові, тільки Роман ногами повністю у високому кущі мокрої від роси пекучої кропиви, а вона у густій і теж мокрій траві.

— Слухай, а як ми тут опинились? І чому саме у рові, а не у полі, яке простяглось довкола?

Але тут почулось веселе гавкання. Їм назустріч, високо підстрибуючи у повітря, біг Пірат. Його очі блистіли, а з кумедної мордочки звисав довгий рожевий язик.

Підбігши до краю рову, в якому чомусь стояли діти, собачка з розгону вискочила Роману на груди й уткнулась мокрим носом йому у шию.

— Ой, холодно.

— Щось тобі сьогодні весь час недогода, як тій бабці. А, до речі, де ми знаходимось?

І, спершись обома руками в піщаний край рову, який почав відразу обсипатись та з’їжджати донизу, дівчинка, підтягуючись усім тілом, вибралась на поверхню, бо зрозуміла, що братової допомоги чекати марно. Якось примудрившись не дуже забруднити мокрим піском коліна, Тася стала на них і потяглась до Роми:

— Давай сюди собаку.

Той простяг їй чомусь тремтячого, мабуть, від радості, що розшукав їх, Пірата, якого дівчинка опустила поряд із собою, а далі промовила:

— Давай допоможу.

Безпорадний, як ніколи, Роман подав їй руку і Тася, поволі тягнучи за неї, виволокла брата з досить неприємного місця, в якому вони не знати чому опинились.

Хлопцеві ноги були розпухлі, червоні і вкриті білими дрібними пухирцями. Йти він однозначно не міг, капців на ньому теж не було.

— Ну, а взуття де?

— Не знаю, — простогнав її бідолашний брат, сідаючи та підсовуючи під себе холодні, мокрі, попечені кропивою ноги.

— Певне, твоє взуття залишилось на дні рову. От біда, що ж тепер робити? Та нічого, зараз я щось придумаю, сиди тут.

Дівчинка побігла вздовж крутого обриву, пильно дивлячись собі під ноги.

— О, знайшла, — почувся її радісний крик, і Тася помахала у повітрі довгою, зігнутою в кінці гачком, палицею. Потім, підійшовши до куща кропиви, почала тицяти нею в його середину. Щось зачепивши, дівчинка почала витягати те з цупких пекучих хащів. Знахідка виявилась Роминою сандалею.

— Один є, — зраділо закричала шукачка.

Поклавши мокрого капця біля себе, вона знову потицяла у кущ.

— А ось і другий, — дівчинка виволокла сандалю з кропиви та, добре підчепивши на гачок, почала розмахувати нею, як прапором.

— Знай наших. Ура! — закричала Тася і побігла до теж зраділого хлопця, який вже почав був хвилюватися, що ж він має робити, якщо не знайдеться його взуття. Та була ще одна проблема: хлопець взагалі не був упевнений, чи мав на ногах хоч щось. І при вигляді Тасиної знахідки він весело і щасливо засміявся.

— Ти ж моя рятівнице! А то сиджу і думаю, як маю йти босоніж.

— Та що там хвилюватись, наші предки влітку майже весь час ходили босі. Зате жили до ста років і були здоровіші, аніж ми зараз. Слухай, щось розповім, поки відходять твої ноги, — і вона з розгону вмостилась біля брата та, трохи відсапавшись, заговорила:

— Знаєш того журавля, що під лісом у нашому селі? Так от, недалеко від криниці, у крайній хаті живе старенький дідусь. Та ти мусиш його знати, — штурхнула дівчинка брата у плече. — Такий з довгою сивою бородою та завжди у білому картузі. Ну добре, не пам’ятаєш — то не пам’ятаєш. Так от, колись я, йдучи з лісу, сіла відпочити біля того журавля на лаву. А дідусь йшов по лозу і я зачепила його, спитавши, котра зараз година. Дідусь підійшов, бо, мабуть, недочуває і, сівши поряд, запитав, чия я. Я відповіла. Тоді він, як люди, що вдома не мають з ким поговорити, почав довгу розмову про навколишній світ та маловідомі людству загадки природи, про одну з яких розповів мені.

Виявляється, що у нас на стопі є рецептори прямого зв’язку з Землею, і тому надзвичайно корисно ходити босими ногами по вранішній росяній траві. Через ці рецептори наша мати — Земля передає нам свою силу, робить міцнішим наш імунітет. І ще, чому саме по вранішній? За ніч поверхня планети очищається від негативної енергетики і та, з очищеної Землі, роса дуже корисна. Нею можна змащувати рани, що довго не гояться, а також вмиватись. Від такої роси личко стає ніжним та рум’яним. От бачиш, які розумні та хороші у нас люди, особливо старі сільські.

— Бо у селі сильніший зв’язок із Землею та її природою, — підтвердив Роман. — І це, що ти розповіла, я вже неодноразово чув, про ці рецептори і вранішню росу оповідав мені наш дідусь Матвій.

— А мені ти не міг розповісти, — трохи образилась Тася і, надувши губи, відвернулась.

— Ну не сердься, я просто не надав цьому належної уваги і тому забув тобі розповісти. Треба вміти пробачати невеличкі негативні вади характеру, бо вони є у кожного з нас. Просто згадай таку мудру народну приказку: «Не видко під носом, а видко під лісом»!

Але дівчина ще сильніше надула губи і зашморгала носом, примруживши блакитні очі.

— Слухай, сестро, ти чомусь останнім часом стала такою плаксою, що аж страх бере. Зазвичай, це ти мене весь час скубала та підколювала, забула? Та я ж не плакав через такі життєві дрібниці, бо вже давно звик до твоїх ніжних шпильок. Але коли тепер тобі щось скажеш, ти відразу починаєш хлюпати носом. Що трапилось?

— Нічого, — чомусь тихо прошепотіла дівчинка, не повертаючи голови, — як там твої ноги, потроху відходять?

— Та ніби вже. Правда, сильно поколюють, але то вже пусте.

— Кажуть, що мокра кропива надзвичайно корисна, ні-ні, справді, — Тася, нарешті повернувшись, глянула на братові ноги, все ще червоні, але білі пухирці на них вже були не такі помітні, — нічого, здоровий та ще сильніший будеш. Йти можеш?

— Спробуємо, — і Рома, спираючись на руку сестри, почав помалу вставати.

— Головне, щоб зміг узутись. На, — вона подала йому сандалії, які хлопець почав натягати на ще припухлі ноги.

— Пам’ятаєш, «все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Ну що, пішли потихенько. — Тася взяла брата під руку і повела вздовж рову до широкого поля, що було попереду. За ним виднілась широка ґрунтова дорога, на яку невдовзі вийшли діти.

Роман кульгав все менше та менше, а згодом і зовсім закрокував рішучим широким кроком, що дівчина ледь за ним встигала. Пірат біг позаду, висолопивши рожевого язика та стиха повискуючи.

— Щось десь впізнаєш? Знайома місцевість? Мені, наприклад, ні, — намагаючись розширити крок, щоб встигати за братом, промовила Тася.

— Мені поки що теж, та пройдемо ще трохи далі, може щось-таки почне прояснюватись. Чогось же ми опинились саме тут? Що це не Одеса, я цілком упевнений, значить село, а ми ж не знаємо місцевість довкола нього, бо найдальше були хіба що у лісі, а то не він, часом, он видніється? Ніби щось знайоме, — і Роман махнув рукою за поле на темні пагорби, які, судячи по ширині його кроків, швидко наближались.

— Через п’ять хвилин зрозуміємо. Але брате, ти можеш просуватись хоч трохи повільніше? Я розумію, що то, мабуть, кропива додала у твої мужні довгі ноги стільки енергії, та змилуйся над своєю молодшою сестричкою (Тася була на кілька місяців молодша і справді вважала Романа своїм старшим братом).

Хлопець трохи стишив крок і, повернувшись до сестри, сказав:

— Можна було б і тобі влізти у той кущ, його вистачило б на двох. А ти лиш посміювалась з мене.

— Неправда, такого не було. Я навпаки старалась всіляко тобі допомогти, витягши спочатку тебе, а потім і твої капці, — зблиснула у відповідь білосніжними зубами Тася, бо понад усе на світі любила отакі їхні перепалки. — А й справді, ліс видається знайомим, чи то не у ньому знаходиться наш малинник, а з другої його сторони знаменита грибна галявина. Бачиш он того старого дуба? Ну точно — це наш ліс, бо дуб знаходиться скраю тієї галявини. А он тріснута надвоє, певне, від удару блискавки, гілка, а на ній вороняче гніздо. Це точно він, просто ми ніколи не бачили його саме з цієї сторони.

І, підійшовши ще ближче, майже до самого дуба, діти справді побачили у лісі, метрів за сто від його окраїни, широку та світлу від яскравого проміння рідного сонця галявину, зараз вкриту густою смарагдовою травою з блискучими крапельками роси на її кінчиках, що переливались усіма барвами веселки.

— Давай зробимо коротенький перепочинок, щось мене з незвички починають боліти ноги. Розлінились ми, брате, з тобою, ох і розлінились, особливо до якоїсь роботи, звичайно, крім ламання гілля. Дідусь Матвій казав, що завдяки роботі мавпа стала людиною, а бабуся підтверджувала його слова, — простогнала Тася.

— Як я хочу швидше їх побачити, ти собі і не уявляєш!

— Як це не уявляю, навіть дуже уявляю, бо теж дуже скучила. І ще б хотіла побачити маму. А цікаво, хто у тебе народився — братик чи сестричка?

— Ще, напевне, не народився, я б серцем відчув, як відчув тоді, коли мамі стало погано через низький тиск.

— А й справді, твоє серце надчутливе, — підтримала сестра брата, — пам’ятаю, коли мене кинула наша коза, ти відразу прибіг мені на допомогу.

— Еге ж. А мені тоді, до речі, бабуся не повірила, коли я сказав, що з тобою щось сталось. Ну що, будемо рухатись далі, — Роман першим підвівся і простяг Тасі руку. І вони дружно пішли далі, розмірковуючи, чи дідусь з бабусею помітили їхню тривалу відсутність.

— Слухай, брате, ми ж тоді збирались по малину. А що, як нас зараз запитають, де вона? Як будемо викручуватись? І як можна було про це забути? Давай зайдемо та нарвемо, щоб нічого не вигадувати. Я думаю, це не займе багато часу. Тільки от у що?

Роман глянув вниз на свої штани з безліччю кишень, застібнутими на блискучі кнопки та блискавки, що завжди їх з сестрою виручали. Хлопець не раз забував у них то торбу, то гроші. А один раз, добре склавши, засунув в одну з кишень сорочку, яку він зняв, бо стало спекотно, а потім забув, де її подів. Ото було сміху, не переповісти! От і зараз хлопець зігнувся і почав обмацувати кишені, у яких завжди щось знаходилось. І таки намацав!

— Є, — закричав хлопець, розмахуючи у повітрі міцною картатою торбою з двома великими кишенями внизу, яку, як і штани, пошила його мати.

— Ану ще перевір кишені у торбі. Часом не з нею ти ходив по хліб та молоко і клявся, що загубив гроші? Гарантую, в одній з цих кишень лежать ті двадцять гривень. Ти виправдовувався, мало не плакав, а бабуся все запитувала, чи їх у тебе не відібрали, пам’ятаєш той випадок?

— Ще б ні! Ох і набрався ж я тоді сорому!

— Бо твоя голова завжди була забита планетами, їх супутниками, двійниками, галактиками, зорельотами та нашими сусідами по Сонячній системі, які колись переселились з Марса на Землю. Може, я щось забула тут вказати? Через них ти ні про що інше не здатен думати. Та добре, ходімо по малину. Скажемо, що кошик загубили у лісі, через те нарвали у торбу. І тим часом ти нагадаєш мені, якщо я вже розпочала мову про космос та його загадки, що розповідали Максим та Денис, коли ти до опівночі пробув з ними в науковій бібліотеці і моя мати відпоювала твою заспокійливим.

— Це ми з задоволенням. І що вони зараз роблять? Я би так хотів з ними якнайшвидше зустрітись. Шкода, що Одеса знаходиться так далеко звідси.

— Так вони ж поїхали на ціле літо у Тибет та в Гімалаї. Ох же і пам’ять у тебе! Мені сказав, я пам’ятаю, а сам забув, — засміялась Тася, з любов’ю штовхаючи брата у спину.

— Добре, нема у мене пам’яті, то будеш слухати чи ні? Бо передумаю. Але щоб не перебивала, бо знову щось забуду чи переплутаю, і тоді доведеться починати все спочатку.

— Я слухаю уважно-уважно і не перебиваю, починай.

Роман, спочатку трохи задумавшись, розпочав свою розповідь:

— То був теплий травневий вечір. Я, як завжди, після занять побіг до бібліотеки, бо ще вранці домовився з Максимом та Денисом, що там зустрінемось приблизно о пів на п’яту і вони мають розповісти щось надзвичайно цікаве. Треба було, звичайно ж, попередити матір, я думав подзвонити з бібліотеки, та, зустрівшись з ними і почувши їхню розповідь, зовсім про це забув, тому ще раз прошу пробачення.

Розділ 11

Тася мовчала і тільки посміхалась, слухаючи такий довгий вступ та думаючи, що у той вечір можна було подзвонити по одному з телефонів Дениса, у нього їх було аж цілих три. Але то пусте, і дівчинка зосередилась, стараючись не пропустити найголовніше та найцікавіше. Ба, вона навіть намагалась ні про що не думати, настільки захоплюючою була розповідь, яку зараз буде оповідати її брат вже у другий раз. Йому хлопці відкрили таємниці якраз перед своєю поїздкою в Тибет, а їх поїздкою у село.

…Ми зустрілись ще на сходах і разом піднялись до величезного читального залу, де взяли по одному екземпляру Великої Дитячої енциклопедії просто для того, щоб мати змогу посидіти за одним із широких і довгих столів та поговорити. І от хлопці почали таке розповідати!..

За їхньою версією, три планети Сонячної системи були заселені і на них усіх були високорозвинуті цивілізації. Це — Земля, Марс та Венера, вже тоді з супутниками зв’язку, надсучасними технологіями та надзвичайно розумними людьми могутньої тілобудови. Ми ще до цих пір можемо побачити у потужні телескопи залишки їхньої діяльності — розгалужену систему зрошення ґрунту та русла пересохлих, а колись повноводих рік. Але детальніше Марс ми не вивчимо, бо нас просто ніколи туди не пустять, поки що на Червоній планеті людям нема що робити, аби вдалося вберегти рідну Землю від імовірних катастроф та негараздів, а не тикати свого носа, куди його не просять.

І коли цивілізації Марса та Венери набрали найбільшого розквіту, на нашому небосхилі світило не одне, а цілих два Сонця. Було ще так зване Раджа-сонце. Про його тодішнє існування наші вчені дізнались з найдревніших індійських епосів. Раджа-сонце було менше, бо вже майже згоріло, а наше, теперішнє Сонце, тільки починало горіти. І справжніми, тобто корінними жителями Землі, є східні народності, тобто землі, заселені цими народностями, є колискою земної цивілізації.

Після довгих спостережень та порівнянь Сонячної системи та інших подібних систем, вчені дійшли висновку, що Сонячна система має неправильну будову, бо навколо Сонця обертаються найменші планети, а не найбільші, як в інших подібних системах. Отже, всі планети, що обертаються довкола Сонця, колись знаходились у двох різних системах, тобто обертались довкола двох Сонць. Навколо якого з них оберталась Земля, вчені ще не розібрались.

Невдовзі Раджа-сонце зовсім перегоріло і його ядро притягла до себе одна з найбільших планет теперішньої Сонячної системи. А планети, що обертались довкола згорілого Раджі-сонця, перейшли до нашого теперішнього денного світила.

І ще одне. Вчені наполягають, що у нас таки насправді є сусіди по Сонячній системі. Що сталось з Марсом, ми вже знаємо, один з найвизначніших світових вчених, світило російської науки Ломоносов доказував, що у створений ним телескоп він бачив довкола Венери під час її затемнення Землею коло, надзвичайно схоже на атмосферу, і вчений насправді вважав, що на ній є життя. І крім мешканців Венери, нашими сусідами є мешканці планети Глорія, яка знаходиться за Сонцем, майже на тій самій орбіті, що й Земля. Сонце повністю закриває її від нас і тому земляни не мають змоги бачити цю, на гадку вчених, заселену планету, але вони вже давно стежать за величезними білими кулями, що влітають за Сонце та не вилітають з-за нього. За версією вчених, кулі приземляються на Глорію. Її жителі, ймовірно, за нами спостерігають, бо, виявляється, під час кожного ядерного випробування, що його проводять країни, які володіють ядерною зброєю, завжди висить «тарілка» і, напевне, втягає в себе основну масу ядерного випромінювання. Може, й завдяки тим-таки «тарілкам» ми ще сяк-так і існуємо на Землі.

Планета Глорія старша від нашої планети більше ніж на 250 мільйонів років. Першим її помітив у свій телескоп один французький вчений ще 400 років назад, він же назвав її Планетою Богів. Може, саме прибульців з Глорії зображали на своїх печерних малюнках стародавні єгиптяни та індуси.

Коли я створювала цю книгу, по одному з популярних телевізійних каналів показали велику білу кулю, що зависла просто навпроти Сонця у безпосередній близькості від нього. І тоді існувало безліч версій, що ж то могло бути? Беру на себе сміливість висловити свою версію, що то був саме зореліт, може, з Глорії, а, може, навіть і зовсім з іншої галактики, який підзаряджався сонячною енергією.

І ще осмілюсь висловити свій власний погляд на речі. Жителі планети Глорія ніколи не допустять ні до яких глобальних катастроф у нас на Землі, в чому нам дуже пощастило. Вони швидше відберуть у нас цивілізацію. Бо, якщо та Глорія насправді існує і земляни допустять у себе на планеті щось, приміром, серію надпотужних ядерних вибухів, Земля просто вріжеться у Глорію, чого її мешканці просто не можуть допустити. І, швидше всього, вони повністю, незримо та невидимо для нас, контролюють та коректують Землю і підправляють точний напрямок її польоту, навіть якщо Земля часом, завдяки нашій надбурхливій діяльності, трохи і збивається з курсу.

Розділ 12

Цупка ожина, чіпляючись за штани, не давала Роману та Тасі увійти до малинника з незнайомої їм сторони. Згодом до ожини додалася ще й шипшина, що непрохідним муром перегородила дітям дорогу — ну нічого не поробиш, хоч ти лусни. Довелось їм іти лісом довкола малинника, щоб зі звичної сторони зайти на зруб, на якому червоніла велика, гарно достигла під щедрим літнім сонцем, малина, довжиною у півпальця і шириною теж. Роман тримав у витягнутих руках розкриту картату торбу, а Тася, акуратно зриваючи, вкидала у неї налиті соком пахучі ягоди.

Коли торба наповнилась, діти назбирали ще по добрячій пригорщі та сіли, смакуючи солодко-кислувату малину, обговорити свої подальші дії.

— Я упевнений, що ні бабуся, ні дідусь анітрохи не помітили нашу відсутність. А ти, Пірате, як гадаєш, помітили чи ні?

Песик, висолопивши рожевого язика, лагідно потерся об Романову руку, а потім, влігшись біля Тасиних ніг, з видимою насолодою закрив вологі карі очі.

— Ох ти й хитрун. Можна подумати, що втомився більше від нас!

— А це він так спеціально, щоб його далі несли на руках. Ми вже добре тебе вивчили, — Тася легенько перевернула собача на спину і почухрала ніжний, рожево-білий животик. — Почапаєш своїми лапами. А не захочеш, то залишишся тут, ніде не дінешся, колись прийдеш, — і вона, промовивши ці, болючі для Піратового вуха слова, поставила його рухом своєї ноги на лапи.

— Ну добре. А що ж ми скажемо вдома за рюкзак і кошик?

— А ми їх загубили. Сіли поїсти, потім залишили речі на тому ж місці і забули, де воно знаходиться, бо зайшли далеко у малинник, тому що скраю вже все визбирали і витоптали.

— Але ж малину ми мали збирати саме у кошик? — не вгавав часом трохи прискіпливий Роман.

— А ми його пошкодували, бо дуже вже гарний. У тебе в кишені знайшлась ця торба і нарвали туди, а кошик та рюкзак загубили. Але слухай, ти так себе поводиш, ніби ми у міліції на допиті і ти слідчий. Будь трохи легший на підйом, бо ж не всі такі терплячі, як я, — багатозначно промовила Тася і встала, обтрушуючи штани. Вони пішли до виходу з малинника. Та ледь минувши крайні пеньки зрубу, остовпіли. Біля виходу лежали всі їхні речі. Кошик з малиною та рюкзак були у їх числі.

— Ти щось розумієш? — штовхнула дівчинка брата у бік, та так сильно, що той аж скривився.

— Слухай, тебе та Дріода змінила до невпізнанності. Раніше твій штурханець я відчував, ніби на мене впала пір’їнка, а тепер гамселиш по ребрах, немов кувалдою.

— То ми сюди прибули лише у гості! — Тася раптом засмутилась, бо з радості трохи забула, що вони кудись літали.

— Я тобі забув сказати. Перед тим, як перекинути нас сюди, Зіб вийшов на зв’язок і повідомив, що поверне нас назад на Дріоду тільки для того, щоб дати домашнє завдання. І це вже буде зовсім ненадовго, може, на яких два їхні дні. І ти ж пам’ятаєш, що ми не попрощались з Харольдом, Заріною та іншими, а це дуже нечемно. Дивись, вони навіть переправили сюди наші речі, щоб ми не мали вдома проблем. І якихось там два дні ролі не грає, хіба не так? А дріодці можуть нас ще багато чому навчити, просто не треба втрачати з ними зв’язок. Ходімо.

І, підхопивши свої речі, діти попрямували до виходу з лісу. Пірат, зі стогоном, теж якось піднявся і пошкандибав позаду, зрозумівши, що нести його таки не будуть і треба якось своїми лапами.

Поволі наближався край села. Ось потяглись перші хати і скоро діти ступили на до болю знайоме та рідне подвір’я, на якому зараз нікого не було, лише з хлівця чулось мекання кози.

— Бабуся, мабуть, зараз доїть цю заразу, бо у полі вона не дається.

І справді, за хвилину з дверей вийшла бабуся Надія з дійницею у руках та пішла у кухню.

— Бабусю, ми вже є, — крикнув Роман, чомусь захотівши міцно обійняти стареньку, пригорнути до себе та розцілувати в обидві щоки. Але та, не виявивши абсолютно ніякого захвату чи здивування з приводу їхнього повернення, лише кивнула і промовила:

— От і добре. Зараз ми з Тасею спечемо пиріг з малиною, я вже насіяла борошна. А ти, Ромко, візьми-но гроші та біжи купи ванілі та кориці до пирога.

І вона, взявши з загорожі чистий слоїк, пішла у кухню процідити молоко.

Хлопець, схопивши гроші, помчав у місцеву крамничку.

— Тепер я завжди допомагатиму, а не сидітиму по півночі на горісі, а потім вранці не добудишся, і як я раніше міг так поводитись? Тепер слухатимусь з першого слова. Бабуся з дідусем вже старенькі і їм дуже важко, — шепотів дорогою Рома, відчуваючи у горлі тугий клубок невиплаканих сліз і пекучий сором за свою колишню поведінку. — Це, мабуть, політ на Дріоду так мене змінив, не інакше, — хлопець раптом зупинився, немов наштовхнувся на невидиму перешкоду. — Адже справді, звідти я повернувся зовсім іншим! А Тася навпаки — стала ще більш вередлива. А, може, то у неї просто перехідний вік, гормони і таке інше. — Він усміхнувся та пішов далі, коли раптом почув за спиною чийсь знайомий, але давно не чутий голос.

— Хлопче, а йди-но сюди, — то кликала їхня листоноша Оксана, стоячи на порозі поштового відділення, яке знаходилось навпроти крамниці. — Маю для тебе надзвичайно хороші новини. — Жінка повернулась та увійшла у приміщення пошти. Роман йшов слідом за нею і його серце мало не вискакувало з грудей, бо він вже здогадувався, що йому скажуть.

— То хто там у мами народився? — випередив хлопець тітку Оксану, коли жінка тільки-но відкрила рота.

— Дівчинка. Здоровенька, гарненька і така ж синьоока, як ти, пустуне.

— Я попрошу маму, щоб її назвали Оксанкою, — щоб зробити листоноші приємне та якось віддячити за хорошу новину, сказав Роман. Але йому й справді подобалось це чисто українське ім’я і він вже давно думав, як назвати хлопчика чи дівчинку, коли хтось народиться. Або й двох, а може, трьох, хлопець і такого не виключав. Широко усміхаючись, він забіг у крамничку та, обпікаючи усіх присутніх поглядом, що просто палав на його смаглявому обличчі, випалив:

— Мені кориці та ванілі, а ще у мене народилась сестричка Оксанка.

Місцевим жіночкам надзвичайно подобався цей синьоокий та дуже розумний, на їхню спільну думку, одесит, і вони, схвально захитавши головами, почали бажати маленькій та її матері і всій їхній сім’ї щастя, здоров’я і ще одну сестричку або братика.

— Дякую. Щиро вам усім дякую. І нехай у ваших дітей та онуків теж буде багато-багато гарненьких та здоровеньких хлопчиків та дівчаток, бо вони дуже потрібні нашій Україні. Тільки молодь зможе у ній щось змінити!

Роман низько всім вклонився, притисши руку до серця, і, схопивши торбинку з щойно придбаними покупками, побіг додому.

Тісто вже було розкатане і з невеликої, але місткої миски на всю кухню линули пахощі свіжої малини, що, перебрана та помита, виблискувала сріблястими крапельками джерельної води. До неї ще треба було додати трішки ванілі та цукру і чайну ложечку крохмалю (щоб малина не розповзлась по пирогові, а була цілісною. І зверху пиріг притрусити корицею).

Роман, забігши на кухню, розцілував в обидві щоки оторопілу бабусю, а далі, підхопивши Тасю на руки, закружляв разом з нею по кімнатці, мало не перекинувши стола, разом з усім, що на ньому було.

— Ромцю, та що це таке? Постав дівчину на землю, бо розтрощиш усе тут.

Хлопець, опустивши сестру на долівку, теж поцілував її в розпашілу щічку.

— Є привід для радості, — повідомив він їм. — У нашої мами вночі народилась дівчинка, моя дорогенька маленька сестричка, і ми назвемо її Оксанкою. Правда, чудове ім’я?

Тася, почувши цю новину, радісно заплескала у долоні.

— А звідки ти дізнався? — запитала дівчинка.

— Сказала наша листоноша тітка Оксана. Певне, з лікарні подзвонили на прохання мами, чи твоя, Тасю, мама. То все добре, але де подівся дідусь Матвій, щось я ніде його не бачу. Може, йому треба щось допомогти? Я ж вам поки що не потрібен?

— Він на тому городі, що під лісом, оглядає капусту. Щось вона мені цього літа зовсім не подобається. Якщо хочеш, йди до нього, може, там і справді потрібна твоя допомога. Бо він ще взяв з собою помідори, які я вчора купила у тітки Ганни. А їх треба затінити. Я зараз дам тобі пічний попіл і набери у пляшку води. Спочатку збризнеш капусту водою, потім посипеш її попелом, це добре допомагає від тлі. Ну біжи, не заважай нам, бо тісто перестоїться.

— Не турбуйся, бабусю, попіл я сам наберу. А ви порайтесь тут, бо я дуже хочу вашого пирога.

І хлопець, взявши відерце, пішов до мішка набрати попелу. Потім ще налив у пляшку води та побіг до дідуся.

Той ходив по капустяних рядах у високих гумових чоботах і, щось мугикаючи собі під ніс, крутив сивого вуса чи поплескував себе по коліну. Це означало, що дідусь Матвій сердиться і, водночас, думає.

— Здоров, дідусю, як справи? — ще здаля загукав Роман, акуратно пробираючись до нього. Скраю городу, у тіні гарбузового листя, лежала купка помідор, які ще треба було висаджувати у ґрунт.

— Здоров був, онуче. Як там малина? Пиріг ще не готовий?

— А ти звідкіля знаєш?

— А у мене на старість виробився собачий нюх. От іду вулицею і носом чую, що варять чи печуть наші сільські господині. Та твоя бабуся вже зранку тричі сказала мені, що збирається спекти пиріг, то ми по черзі виглядали вас з лісу.

«От якби вони знали, де ми побували в той час, як вони чекали нас з малини, дідусь так би і сів у ту капусту», — раптом подумав Роман і, зігнувши голову, усміхнувся, але вирішив промовчати про їхні мандри, щоб не взяли на кпини. Всі добре знали хлопцеву фантазію і мрійливість, тому б вирішили, що він це просто вигадав або сонце нагріло у голову.

— Дідусю, бабуся сказала побризкати капусту водою, а потім посипати її попелом. Все це я приніс з собою.

— Ну і добре, я теж думав так зробити. Тля не любить попелу. Гайда, ти попереду бризкай, а я швиденько слідом посипатиму, щоб листя не встигало висихати, бо бач, як припікає сонце. З помідорами, може, зачекаємо до вечора, вони все одно на такій спеці зів’януть, не встигнувши хоч трохи зачепитись за землю.

Вони обробили капусту і, сховавши помідори, коріння яких було загорнуте у вологу торбу, глибоко у кущі, пішли обідати пирогом з малиною, смак якого обидва просто обожнювали.

Прийшовши додому, дідусь з онуком ще з подвір’я відчули запах свіжовипечених, а їх виявилось кілька, пирогів, до яких варився ще й кисіль. На столі, на вибір, стояли ще й свіжі вершки та молоко.

— Як я, бабусю, скучив за твоїми стравами, ти й уявити собі не можеш!

— А ти що, давно їх не їв? Ніби востаннє сьогодні вранці, чи, може, я помиляюсь? — відпарирувала бабуся.

Тася застережливо глянула на нього і Роман зрозумів, що його сестра теж не дуже хоче, щоб про їхні дивовижні космічні мандри ще хтось дізнався, бо все одно ніхто не повірить. Особливо у те, що вони справді зустрічались і навіть розмовляли з представниками інших планет і навіть цивілізацій.

— Та я просто так хотів тебе похвалити, — знайшовся хлопець, — насправді за твоїми обідами можна почати скучати вже ввечері, а про ранок і говорити нічого.

Окрім пирогів та киселю, на столі стояла ще й домашня локшина з підливою і шматочками відвареної качки і це все разом, мабуть, відразу б убило одним своїм виглядом та пахощами бідного голодуючого, бо він би просто захлинувся слиною.

— Ну-ну, перестань. На нашій вулиці деякі господині готують ще смачніше, взяти хоча б тітку Марію. Навіть я іноді ходжу до неї по рецепти. Нещодавно дочка вислала їй з Канади рецепт прозорої паски, вона приготувала і дала спробувати мені, ото вже смакота, скажу я вам!

— У вас, на Західній Україні, кожна — добра господиня і неперевершений майстер своєї справи, особливо у кухарстві. Та й у всякому ділі, за яке не візьметься, хіба неправда? Ану, Ромчику, скажи, — підтримала Тася брата.

Всі пообідали та пішли трохи відпочити, як тут прийнято, доки не спаде спека. Все одно нічого робити неможливо.

Потім Роман та дідусь Матвій, взявши за мотузку вередливу козу, повели її на пасовище, поки не вигоріла трава, та посадити сховані помідори, які там і лежали, коли Роман почав їх шукати.

Розділ 13

А бабуся Надія та Тася зібрались поливати город, бо листя на бідолашних рослинах вже геть скрутилось і все довкола просило дощу, якого не було вже надто довгий час.

— І що то має бути? То, мабуть, кара за наші гріхи! Вже печеться у ґрунті картопля, майже не ростуть кабачки та гарбузи, гіркнуть огірки, перестає доїтись коза. Ще отак зо два тижні — і урожаю цього року не буде.

— Не хвилюйся, бабусю. Господь, врешті, змилується і пошле дощ, правда.

— Хоч би твої слова, та й до Бога. Бо вже й криниці починають пересихати, і це не жарти. Місцевий піп хоче організувати хресну ходу.

— Почекайте ще трішки, дощ обов’язково буде, я у цьому переконана, — як могла, заспокоювала бабусю добросердна Тася.

Увімкнувши помпу, вони спочатку полили спраглу картоплю, потім багатостраждальні огірки, листя яких вже згоріло та осипалось. Далі черга дійшла до бурячків, які відчували себе трохи краще, бо були посаджені пізніше і одразу після невеличкого теплого дощу. Кукурудза та зелений горошок виглядали більш-менш, їх рятувала вранішня роса, яку вони втягували листям і ці рослини зараз не підливали взагалі, економлячи воду.

А дідусь Матвій та Роман, посадивши помідори, наламали гілля з густим листям та затінили ним нещасні рослини, які не можуть зійти з місця та побігти до річки напитись.

Потім вони ще раз все оглянули та пішли провідати козу, чи, бува, не відв’язалась. Вона мала залишитись тут на ніч, отож припона треба було забити добре, що Роман і зробив. Ще раз все обмацавши, навіть у кози біля шиї, хлопець поплескав її по білосніжній спині, і дідусь з онуком дружно пішли додому ще там допомогти та згорнути довгого шланга, якого вони розгорнули перед тим, як йти на город.

Зробивши всю домашню роботу, вони всі разом сіли та почали обговорювати, що б хотіли на вечерю і як там почувається Ромина мати, пані Богдана, його молодший брат Зореслав і новонароджена сестричка. Хоч пані Богдана і жила в Одесі, та переконала свого чоловіка, з діда-прадіда моряка, називати дітей західноукраїнськими іменами, щоб хоч так не втратити зв’язок з малою Батьківщиною та рідним селом.

Богдана — надзвичайно вродлива чорнокоса та синьоока висока жінка, як і її рідна сестра, мати Тасі, що була точною її копією, бо Богдана і Стефанія — дві сестри-близнючки, найкращі у селі дівчата, як говорили про них знайомі. Обоє навчались у Київській академії внутрішніх справ і, закінчивши її, поїхали працювати в Одесу, плануючи пізніше перевестись додому. Та, познайомившись там з молодими друзями-офіцерами, одного теплого чудового вечора вийшовши на Дерибасівську прогулятись, змінили свої плани. Хлопці майже з першого погляду закохались в синьооких красунь. Ця зустріч відбулась у травні, а вже у липні одночасно гуляли два весілля, бо Василь та Олександр на декілька місяців йшли у плавання до берегів Японії, (вони тільки через п’ять років влаштувались на турецьке торгове судно, щоб частіше бачити своїх коханих, без яких, як обидва чоловіки зізнавались, не могли жити). І щоб не втратити чарівних дівчат, відразу запропонували їм руку і серце. Все у сестер відбувалось синхронно — навчались, знайомились, виходили заміж, народжували дітей і навіть житло отримували у сусідніх будинках. Тому ніколи не переривався їх родинний зв’язок. Дружили сім’ями. Різдво, 8 березня, велике свято Пасхи, дні народження завжди у них проходили у теплому спільному сімейному колі. Коли чоловіки були у плаванні, сестри підтримували одна одну дзвінками, розрадливими словами, допомагали по господарству, практично разом виховували дітей і ті росли, немов рідні.

— Як я хочу швидше їх усіх побачити — маму, тата, братика, сестричку. Хоч тата ще, напевно, нема вдома, він говорив, що цей рейс буде тривалішим від попередніх, — сказав Рома.

— Дружини та діти мореплавців завжди були найтерплячішими. Слухайте, а як то було за царської Росії, коли чоловіки служили по двадцять п’ять років? Ви б по стільки років чекали своїх коханих? — запитала, чомусь почавши сердитись, бабуся.

Діти, подивившись на неї, дружно приснули від сміху.

— Чого смієтесь, адже насправді таке було. А ти, Ромко, зміг би стільки витримати у солдатах? Що, знову смішно?

— Бабусю, рідненька, — з ніжністю погладила Тася стареньку по руці, — то ж було колись і дуже добре, що зараз зовсім не так. Ти б теж не захотіла чекати стільки дідуся Матвія і ніколи не чекала. Колись досить часто відбувалась якась війна, і добре, що ті страшні часи минули.

— Ні, ви все ж таки послухайте, що я вам скажу, бо помру і тоді зовсім нікому буде вас, дурненьких, навчати. Ми колись і хлопців з армії чекали, і діти наші росли без підгузків, і нам не платили за те, що народжували під копицею сіна по дванадцять дітей. А зараз платять — і все одно ніхто народжувати не хоче.

Як то можна народжувати за гроші? Дивина! І при найменшому кашлі не пили жменями таблетки, а робили відвар із бузини. Що б то, цікаво, було, якби всі аптеки взяли і закрились, чим би тоді лікувались?

— Ну, бабусю, перестань, зараз всі так живуть, — намагалась Тася заспокоїти стареньку, що аж розчервонілась від праведного гніву.

— Добре, дитино, я вже сказала все, що хотіла, і тепер можу замовкнути, а зараз будемо думати про те, що готуватимемо на вечерю.

— Я сідаю чистити картоплю і пропоную потім її посмажити. Щось я вже хочу цієї простої, та дуже смачної страви, — зраділа Тася, що бабуся, врешті, заспокоїлась і, швиденько схопивши ножа, взялась до справи. Роман теж сів на маленький ослінчик і, підсунувшись ближче до сестри, почав їй допомагати.

Коли купка очищеної картоплі вже була чималенькою, дідусь поставив велику сімейну сковорідку на вогонь і почав швидко нарізати помиту та висушену рушником картоплю на неї. Коли справа була закінчена, всі знову сіли і почали чекати, коли зі сковорідки, накритої кришкою, полинуть смачні запахи свіжонасмаженої картоплі. Смажив і помішував страву дідусь, а Тася швиденько порозкладала на столі тарілки, нарізаний домашній хліб та виделки. Потім, відставивши картоплю, щоб вона доготувалась без вогню, дідусь дістав слоїк з молоком, на якому вже добре встоялась сметана, і збовтав його. Далі з кухонної шафки були вийняті глибокі кухлі та у них розлився кисляк, що найкраще підходить до гарячої смаженої картоплі. Кисле молоко, вимішане зі сметаною, стало у кухлях біло-жовтими брилами, які можна було різати ножем, а про його корисний вплив на шлунок нічого і говорити.

Всі сіли вечеряти, смакуючи духмяну картоплю і нахвалюючи кухаря, який її готував.

— Ну що ж, тепер можна і відпочити. Тіло потребує сну, голова та мозок теж. І, як кажуть у Росії: «Утро вечера мудренее», — промовивши це, дідусь пішов у свою кімнатку, що була у хаті найменшою, бо старенький вів спартанський спосіб життя і ніколи не вимагав від інших надмірної уваги до своєї, як він вважав, дуже скромної особи. Але насправді і дідусь Матвій, і бабуся Надія були надзвичайно мудрими людьми. Бабуся ще й була доброю знахаркою і навіть могла передбачати майбутнє. Про таку другу властивість старенької ніхто у сім’ї не знав, особливо її онуки. І тому, коли Тася і Рома повернулись нібито з малинника і лише ступили на подвір’я, бабуся Надія відразу ж зрозуміла, де вони були насправді. І ще стара жінка осягла своїм розумом, що все це пішло онукам тільки на користь, тому не прохопилась жодним словом, що все знає, і тепер, лягаючи у ліжко, також знала, що чекає дітей цієї ночі, та тільки просила Бога, щоб оберігав їх на кожному кроці.

Дідусь ще вийшов надвір, як це робить кожен добрий господар увечері. Він заглянув до хлівця, подивився до курей та качок, оглянув густо всіяне зорями небо. Скрізь було тихо, тільки Пірат, який скрутився на широкій лаві клубочком, чомусь здригався та тихо повискував. Потім дідусь закрив ворітця в огорожі, що була з боку городу, і пішов до хати, замкнувши за собою двері. Все окутала тепла і тиха літня ніч.

Розділ 14

У вухах свистіло, ноги поколювало, руки холодило, але все тіло було загалом, на диво, легке і ніби зовсім нічого не важило, тільки у голові трохи паморочилось і сон був знову якийсь дивний та однаковий, хоч у Тасі, хоч у Романа. Дітям снилось, що вони, міцно взявшись за руки, летять поміж зірок та систем, схожих на Сонячну. Обоє були вбрані у легкі сріблясті скафандри, а на головах мали прозорі невагомі шоломи, на ногах — високі, герметично сполучені зі скафандром, чоботи. За плечима — по невеличкому рюкзаку. І було цілком зрозуміло, що саме завдяки цим рюкзакам вони і переміщувались крізь час та простір з незбагненою для їхнього розуму швидкістю. Разом з ними летів Пірат у такому ж, тільки собачому, скафандрі.

Величезні планети були схожі на великі м’ячі, численні метеорити та астероїди безшумно пролітали повз них по своїй, відомій тільки їм, траєкторії і складалось таке враження, ніби якась надзвичайна сила несла їх вперед та охороняла від усіляких космічних пригод.

Діти спробували заговорити одне до одного, але не змогли. Крізь прозорі шоломи було лише видно рухи губ та усмішки, якими вони обмінювались, залишивши спроби заговорити.

Проходив час, та пробудження не наставало, а вони все летіли вперед. І раптом обоє почули голос бабусі Надії:

— Летіть, дітоньки, туди, бо то справді добре місце. І запам’ятайте усе, що будуть вам говорити. Чуєте, добре запам’ятайте! Щасливої вам дороги і благополучного повернення на Землю!

Потім їх політ почав потроху загальмовуватись, тіла наштовхнулись на якусь невидиму перешкоду, через яку вони за секунду пройшли, і раптом крізь хмари діти побачили блакитно-зелену планету, що стрімко рухалась їм назустріч.

Попіл був ще ледь теплий, каміння довкола нього теж. Роман з Тасею нарешті прокинулись і, з подивом дивлячись одне на одного, одночасно заговорили:

— Ну що, тобі теж таке наснилось?

— Атож! І ще бабуся щось знає про наші космічні мандри, бо коли ми вже повертались сюди, вона просила добре слухати і запам’ятати все, що нам тут казатимуть, — сказала Тася.

— Слухай, а де Пірат та Террі? Щось обох не видно, — запитав Роман.

Віслючка діти знайшли побіля струмочка, той смачно хрумтів зелено-блакитним мохом. Пірат бігав у нього під ногами та час від часу ніжно облизував потішну мордочку свого друга, що від задоволення заплющував очі.

— Яка ж між ними виникла дружба! Дивись як ластяться один до одного, — легенько штурхнула Тася Рому. — Пірат же літав разом з нами на Землю.

— То це нам не наснилось? Ми і справді провідували бабусю і дідуся? І у мене народилась сестричка, яку я назвав Оксанкою?

— Я думаю, що все це відбулось насправді, але, як і все, що відбувається з нами на цій планеті, відбулось у формі сну.

— Отже, вони весь час нас чують, якщо почули моє прохання про мандрівку додому, — вголос розмірковував Роман.

— А я й хвилі у тому не сумнівалась з першої ж хвилини нашого перебування на Дріоді. Просто вони стараються нам не заважати і хочуть, щоб ми самі у всьому розібрались і власним розумом, без підказок, осягнули різницю між Дріодою та Землею. І як хороша мати своїм дітям, тільки розповідають, оберігають та підтримують нас, ні у що особливо не втручаючись. Завжди вчаться на своїх власних помилках, чужий досвід ще нікого нічому не навчив. Добре, залишимо їх тут і підемо щось поїмо. А пам’ятаєш ту смачнючу картоплю, що її насмажив наш дідусь Матвій, коли ми побували на Землі?

— А бабусині пироги з малиною? То що ж ми маємо зараз приготувати? — Роман, як завжди у задумі, пошкріб свою чорну кучеряву голову. — От біда, треба було попросити дідуся, щоб трохи мене підстриг, — зблиснувши синіми очима, засміявся хлопець. — Скоро можна буде заплітати косичку, — і він провів долонею по своєму блискучому волоссю, що вже справді хвилями спадало на широкі плечі.

— А тобі пасуватиме, будеш схожий на молодого пірата. Хочеш, щось скажу, як справжній друг? Ти останнім часом став таким вродливим, м’язистим та ставним, ніби тобі добавилось років зо п’ять і не виходиш з тренажерного залу. І ріст вже під метр вісімдесят. А тобі ж лише чотирнадцять! Закладаюсь, скоро візьмеш головний приз на міському конкурсі «Містер Одеса», а то й «Містер Всесвіт».

Хлопець зашарівся і, подивившись на біляве волосся сестри, її величезні блакитні очі та ніжний витончений овал обличчя, промовив:

— Красно дякую за комплімент, але й ти не пасеш задніх і теж стала справжньою красунею, і це чиста правда, а не просто відповідь на твою похвалу. Ще розіб’єш не одне серце романтичного юнацтва.

— Та покинь. Я добре знаю собі ціну. Я просто дуже симпатична, а ти насправді вродливий, взяти хоча б надзвичайно рідкісний колір твоїх очей. І з кожним днем стаєш все кращим та кращим. І знаєш, що я ще помітила — ти дуже схожий на лицаря Харольда, я маю на увазі зовнішність. Справді, як це не дивно.

Роман знову зашарівся і постарався перевести розмову в інше русло.

— То що ж ми маємо вечеряти? Так і не вирішили.

— Я б хотіла справжнього українського борщу, але де ж тут візьмеш відповідні овочі?

— Хто тобі таке сказав? Якщо ти з першої хвилини зрозуміла, що Зіб нас чує і бачить, то я зрозумів, у свою чергу, що тут можливо все. Як і знаю те, що зараз у фургоні лежить все, що потрібно для борщу. Закладаємось?

— Та ну тебе, краще ходімо перевіримо.

І обоє дружно пішли до фургона.

І справді, там лежали пакети з нарізаними та висушеними бурячками, сушене м’ясо, порізана морква, капуста та інші інгредієнти, спеції, картопля, томат, сметана, смалець, цибуля, часник, приправи та зелень. А ще їх чекав справжній сюрприз, на який випадково натрапила Тася. На самому споді, під усіма дарами, знаходився пакет, на якому був напис українською: «Вареники з сиром та картоплею».

— Ура! Ура! Ура! Дякуємо вам, щиро дякуємо, Зібе, Забе і всі, хто зараз нас чує і хто поклав це сюди, — закричав Роман, цілуючи пакет.

Раптом вітер гойднув завісу і у його шумі дітям почулось: «Будь ласка».

— Ти чув це, вони точно і бачать, і чують нас, з ними навіть можна поговорити. О диво! — проголосила Тася і, схопивши в оберемок пакунки, призначені для борщу, затанцювала довкола фургона. Через хвилину по сходинках спустився Роман, притискаючи вареники до своїх широких грудей та усміхаючись на всі тридцять два.

— А мені що танцювати, гопака чи польку? — і він, з гучним вигуком, високо підскочив у повітрі, зробивши ногами неймовірне па.

— Хай живе Дріода і всі, хто її заселяє, земляни вас люблять! Давай швиденько розведемо вогонь та зготуємо з усього цього смачні страви. А сметани скільки — вистачить ще й до вареників! — вигукнув хлопець, вихопивши пакет з відповідним написом з міцних та теплих Тасиних обіймів.

Вони навибирали з купи гілля, поламали його і розвели багаття. Рома побіг до струмочка та набрав свіжої джерельної води у казанок, потім підвісив його над полум'ям. Спочатку вкинули приправи та сушене м’ясо, далі у бульйон добавили бурячки та картоплю, всипавши трохи зелені. Наприкінці все решта плюс сушений щавель впереміш з кропивою, справжньою скарбницею вітамінів. Все це заправили засмажкою на смальці і висипали у вже відставлений борщ решту зелені.

Тася готувала, а Роман, сидячи біля неї, втягав носом смачні запахи, що линули з казанка, нишком ковтаючи слину, яка безупинно наповнювала його рот.

— Ну все, готово, — промовила дівчинка, — його би ще чимось товстим закутати, щоб упрів та настоявся (тобто дуже повільно остигав, зберігаючи у собі весь букет ароматів та смакових якостей).

Чекаючи, поки борщ настоїться та трохи остигне, діти встали та пройшлись побіля згасаючого багаття, заглянувши за валун. Віслючок лежав біля струмочка, до його теплого боку притулився Пірат. В обох були закриті очі і вони тихенько посапували.

Роман з любов’ю дивився на нерозлучну пару і раптом жаль та сум стис його розчулене серце.

— Слухай, сестро, як вони мають розлучатись, коли так здружились? Адже дріодці тільки дадуть нам домашнє завдання і потім відправлять вже назовсім додому. А знаєш, мені, чомусь, шкода залишати цю загадкову і таку чудову планету. Я до неї звик і мені буде її не вистачати.

— Мені теж, — схлипнула дівчинка.

— Ти чого? Отакої! Нам ще тільки сліз не вистачало. Давай краще подумаємо, як маємо звідси вибиратись. Ми ж досі не маємо жодного поняття, де знаходиться місце, з якого ми розпочали свою подорож.

— А от за це можеш не хвилюватись. З нами зв’яжуться, все розкажуть та дадуть інструкції. От тільки наша собачка буде сумувати за своїм другом. Добре, давай вечеряти, бо скоро смеркне, свічок у нас немає, а навпомацки їсти я ще не навчилась, — Тася взяла брата за руку і вони пішли куштувати свіжоприготований борщ.

Хлопець дістав з фургона миски, ложки та хліб і нарізав його. Діти поїли надзвичайно смачного борщу і запили його чистою джерельною водою.

Смеркало. Одна за одною на небі почали з’являтись мерехтливі зорі і через кілька хвилин Дріоду окутала ніч. Повівав легенький вітерець, приносячи з собою романтичні сни, бо Роман з Тасею перебували саме у тому віці, коли кров в організмі б’є ключем.

— Цікаво, що нам насниться сьогодні, — вкладаючись спати, прошепотіла Тася, підкладаючи долоню під щоку, як вона це любила робити, і вкрилась легким одіялом.

— Подивимось. Але сни, напевне, знову будуть однакові, як і у попередні рази, коли ми тут ночували.

Розділ 15

— Чуєш, коханий, у мене виникла гарна ідея. Я маю добру троюрідну, трохи вже в літах, сестру. Вона непогана, в неї добре серце, спокійний характер, а на що вже золоті руки!.. Давай познайомимо її з сером Джонатаном?

— Давай, — обернувся Харольд від каміна, у якому ворушив вугілля. — Я б дуже хотів, щоб наш другий батько був щасливий. Бачила, як він ожив останнім часом і якими сповненими глибокої довіри та очікування очима дивиться на тебе.

— Я ще просто розглядаю кандидатури, адже їх стільки, що голова йде обертом. Я б і не подумала, що стільки буде, поки не взялась за сватання.

— Бо ніколи не задумувалась над цим питанням. Ти вже постарайся вибрати найкращу, благо, є з чого вибирати.

— Я й стараюсь. І мені здається, що Віола якнайкраще йому підійде, бо й характери у них дуже схожі. Обоє сором’язливі, мають м’яке серце і наївні, як діти. Найближчим часом треба їх познайомити, — голосом, повним виправдання, сказала молода жінка.

— А вона не була на весіллі? Можна було це зробити ще тоді.

— На жаль, не була, саме тоді вона трішки прихворіла і не змогла приїхати.

— Як шкода, але нічого, запросимо її у гості, і хай тільки спробує відмовитись, бо повеземо сера Джонатана до неї у гості.

— А й правда, мій ти розумнику. Навідаємо її всі разом після хвороби.

— От і чудово, — Харольд засміявся і пригорнув кохану дружину до серця. Заріна притислась до чоловіка усім тілом та так і затихла, боячись навіть подихом злякати цю чарівну і щасливу мить.

Через деякий час лицар помалу ослабив обійми і з ніжністю оглянув згори витончене обличчя жінки, що стояла біля нього з закритими очима, і тільки довгі чорні пухнасті вії ледь тріпотіли від його дихання.

Харольд легенько торкнувся пальцем Заріниної щоки. Вона відкрила очі і засміялась, зблиснувши рівними білосніжними зубами.

— Так би і стояла біля тебе, скільки би тримав.

— Я досить витривалий і тримав би кілька діб, ти б стільки витримала? — Харольд знову засміявся і відразу ж посерйознішав. — То що ж ми вирішуємо? Пора якось винагородити сера за його добре та щире серце і гостинність.

— Для початку передамо гінцем запрошення і припишемо внизу, що образимось, якщо вона не приїде, — Заріна відійшла від чоловіка та закружляла по кімнаті. — Шкода, що неможливо навіть надвір вийти через отой безкінечний дощ, що падає вже цілий тиждень. Давай неси сюди чорнило, перо та папір, будемо писати послання.

Харольд швидко приніс все потрібне, а молода жінка тим часом сіла біля низенького письмового столика на стільчик і взялась до роботи. Скоро лист був готовий, знайдений молодий та рвучкий гонець, що вмів тримати язик за зубами, щоб завчасно ніхто ні про що не здогадався. На щастя, сильний вітер розігнав сіру пелену хмар, дощ перестав і хлопець рушив у дорогу. За чотири дні він обіцяв повернутись і привезти відповідь.

— Хай Творець допоможе тобі, — благословила гінця у дорогу добра Заріна. Задля нього охоронці опустили підйомний міст і той швидко розчинився у туманній далині.

Минув тиждень, і одного чудового дня, коли Харольд та Заріна прогулювались широким подвір’ям замку, з оглядової вежі донісся крик, що на узліссі з’явився екіпаж, а позаду нього, на чорному коні, гарцював вершник.

— Це, мабуть, наш гонець, — прошепотіла Заріна чоловікові, разом з ним підіймаючись на оглядову вежу. — Але ж кінь не тієї масті. І хто міг би з ним бути, невже Віола власною персоною? Швидше б опустили міст і вони проїхали сюди, — і молода жінка глибоко зітхнула від охопившого її хвилювання.

Харольд змахнув рукою у відповідь на запитливий погляд вартового, що побачив наближення екіпажу з ескортом, і важкий міст поповз донизу. Вершник першим в’їхав на нього, позаду рухався екіпаж з двійкою впряжених у нього красенів-рисаків з довгими гнучкими шиями та на тонких граційних ногах. На брамі прибульців зустріло молоде подружжя. І раптом за їхніми спинами пролунав гучний голос сера Джонатана, який, мабуть, спостерігав за приїздом гостей зі свого вікна:

— І хто це до нас завітав?

Екіпаж зупинився і його лаковані дверцята відчинились. На сходинку ступила витончена жіноча ніжка в зеленій атласній туфельці, а згодом з’явилась і вся висока гнучка постать гості. Стривоженим голосом жінка запитала:

— Кому тут так терміново знадобилась моя допомога? Я їхала день і ніч, щоб встигнути і ця людина не померла. Де він? Я готова цієї ж миті зробити все, що в моїх силах.

Харольд з Заріною переглянулись, гарячково думаючи, як зам’яти грандіозний скандал, що назрівав у них на очах і що такого сказав гонець Віолі, а це була саме вона, що жінка відразу ж зібралась і поїхала сюди. Та їм на допомогу прийшов сам сер Джонатан, який, мабуть, про все здогадався.

Безшумно підійшовши, він з відчутним задоволенням почав розглядати ставну симпатичну гостю.

— Це мені терміново потрібна допомога, бо треба лікувати моє серце і душу, що весь час болить. Якби ви не приїхали, я б, мабуть, скоро помер. Ви просто змушені надати мені допомогу! — вже майже скрикував чоловік, тримаючись за лівий бік.

Молодята вирішили залишити їх удвох познайомитись ближче і пішли, забравши гінця, якого звали Джон, з собою. Всі троє зайшли у кімнатку, де відпочивають охоронці і де у першу їх зустріч томився Хорольд, очікуючи кохану.

— Ну що, хлопче, давай розповідай, але по порядку. Ми хочемо знати, яким чином ти зміг витягти цю пані, що майже ніколи ніде не буває, з дому, та ще й так далеко. Це ж просто подвиг з її сторони. Що ж ти їй такого наговорив? — запитала юнака Заріна.

Той, набравши в легені якомога більше повітря, випалив:

— Ще дорогою я дізнався, що пані Віолетта дуже знаменита і добра цілителька, але пацієнтів привозять до неї додому, бо вона не любить кудись ходити, окрім до лісу та на луки по трави. І у мене з’явилась відчайдушна ідея. Я вигадав, що у нашому маєтку є хворий, який потребує негайної допомоги, а транспортувати його ні в якому разі не можна. Надзвичайно симпатизуючи пані Віолі та весь час нахвалюючи її талант, надзвичайні лікувальні методи та властивості, я виманив її з дому, щиро запевнивши, що ніхто, крім неї, не допоможе цьому чоловікові. Ми їхали і вдень, і вночі. Щоб було швидше, вона дала мені коня зі своєї стайні. Свого, втомленого попередньою, теж майже без перепочинку, дорогою до пані, я залишив у неї.

— Слухай, Джоне, ти маєш отримати якусь винагороду за свою винахідливість, і я обов’язково про це подбаю, — мовив Харольд. — А зараз ходімо глянемо, що діється надворі.

Всі троє вийшли з кімнатки і попрямували широким подвір'ям, пильно його оглядаючи. І в одному з тихих закутків молоді люди побачили захоплених жвавою розмовою сера Джонатана та Віолу. Чоловік, розмахуючи руками, тицяв пальцем у небо і щось їй розповідав.

У відповідь тепла та приємна усмішка раз-по-раз осявала симпатичне обличчя жінки. Здалеку було видно, що вони відразу знайшли спільну мову. А Заріна, ледь тільки леді Віола вийшла зі свого екіпажу, відразу ж зрозуміла, що душа та помисли її чисті, а в думках тільки щире бажання допомогти стражденному хворому.

— Нехай вони пізнають одне одного та зійдуться, вона насправді хороша людина, — подумки проговорила Заріна і від усієї душі побажала серу Джонатану щастя.

І тепер, дивлячись на них, добре серце молодої жінки втішалось і бажало їм злагоди у стосунках та відгуляти найближчим часом ще одне весілля.

Вечоріло. Дзвін сповістив усіх мешканців замку, що пора на вечерю. Сер Джонатан та леді Віола з’явились у залі, де були накриті довгі столи, рука об руку і чоловік турботливо всадовив гостю по праву руку біля себе. За всіма його діями з задоволенням спостерігали Харольд із дружиною.

— І на яку ж таку хворобу страждає ваш симпатичний опікун? — зі сміхом запитала Заріна Віолу. Та трохи зашарілась, але відразу ж знайшла, що відповісти:

— Точний діагноз я ще не встановила, це потребує трохи часу. Ще, можливо, не проявились всі симптоми хвороби. Але якщо я можу залишитись тут хоч на тиждень, я поставлю на ноги і вилікую цього доброго чоловіка.

— Та будь ласка, залишайтесь скільки забажаєте. Я приставлю до вас особисту служницю та покоївку, щоб ви не забували за іншими справами про цього сера ні на хвилину. І, можливо, лише одна ваша присутність вилікує його, задумайтесь над цим, — сказала Заріна, наливаючи у свою чашку суп із куріпки.

Сер Джонатан піклувався про свою леді, як про малу дитину. Власноруч наклав їй страв, вложив у руку ложку і, зазираючи у очі, запитав, коли вона спробувала, чи смачно, та що він ще може для неї зробити. Харольд тільки підморгнув дружині та, нагнувшись, прошепотів на ніжне вушко:

— Видно з усього, що у них все складається добре. Наш другий батько з першого погляду закохався по самі вуха і скоро будемо мати ще одне весілля, якщо, звичайно, леді Віола погодиться. Але, судячи з її рум’янцю та блиску в очах, вона буде не проти. Велике тобі спасибі від усієї чоловічої половини місцевого населення, яка дуже за нього хвилювалась. Яким би чином ще віддячити Джону? Здається, придумав!

— Що?

— Потім скажу.

— Ні, зараз.

— Твоє терпіння, як завжди, винагородиться, але пізніше, обіцяю, — і, поцілувавши Заріну у пальчики на обох руках, Харольд повернувся до других молодят, що не зводили одне з другого очей.

Повечерявши, всі розійшлись по своїх покоях, жваво обговорюючи сьогоднішні та прийдешні події, головною темою яких був сер Джонатан та леді Віолетта.

Харольд з дружиною, зайшовши до себе, теж про них заговорили. Про те, що вони надзвичайно гарна пара і дуже підходять одне одному, бо мають схожі характери — відкриті, сором’язливі і доброзичливі.

— Я думаю, їм буде добре разом, — сказала Заріна, розчісуючи на ніч своє довге блискуче шовковисте волосся та натираючи його шматком шовкової тканини аж до іскор.

— Я теж так думаю. І ще хочу тобі сказати ось що. Пам’ятаєш, я тобі розповідав, що після того, як померли мої батьки, мене виховував двоюрідний брат моєї матері. У нього на вихованні була ще одна сирота, зовсім маленька дівчинка — Джоанна, зараз їй близько вісімнадцяти. Вже навіть будучи королівським пажем, я старався не втрачати з дядьком зв’язок. І нещодавно, перед самою зустріччю з тобою, дядько передав мені лист, у якому повідомив, що Джоан все ще біля нього і поки що без пари. Так от, у мене виникла ідея взяти Джона та Хью з собою, коли поїду спочатку до короля, а потім відвідаю і дядька. Джона я познайомлю з Джоан, а Хью може собі підшукати пару серед королівських фрейлін, і якщо йому хтось сподобається і він захоче з нею одружитись, ми його відпустимо, правда?

— Правда. Кохання — то святе почуття, особливо якщо воно справжнє!

— А Джоан потрібен саме такий чоловік — чесний, добрий, відкритий та душевний, бо й вона така.

— А коли ж ти збираєшся їхати? — схвильовано запитала Заріна, ховаючи раптом ставші вологими очі.

— Вже, мабуть, скоро. На мене і так чекає сувора догана і вже, напевне, шукають. Просто ніхто не знає і навіть не здогадується, де я можу знаходитись. Я навіть дядькові не зізнався, щоб не зіпсувати наше весілля нежданими візитерами від короля, хоч я більш аніж упевнений, що він би не проговорився, та на всякий випадок перестрахувався. Але ти не хвилюйся, вже якось викручусь, я там на хорошому рахунку і таких лицарів надзвичайно цінують.

Чорноока красуня підійшла до ставного вродливого чоловіка та потонула в його обіймах. Тільки проміння нічного світила грало на їхньому темному волоссі. І ми точно знаємо, що у них, сера Джонатана з леді Віолою, все буде добре, як і у Хью та Джона з Джоан, бо Харольд та Заріна за цим прослідкують.

— Ромо, Тасю, вставайте. Прийшов час повертатись додому.

Діти разом відкрили очі і побачили перед собою Зіба та Заб, що схилились над ними, широко посміхаючись. Позаду доброзичливих дріодців, на злітному майданчику, який невідомо звідки тут узявся, як і все на Дріоді, що діти бачили за свою подорож, височів той самий зореліт, на якому вони прибули сюди.

— Вставайте, бо ще багато треба вам сказати, а часу залишилось обмаль.

Протираючи кулаками очі, брат з сестрою намагались не пропустити ані слова, нашорошивши вуха.

— Ну що, готові слухати?

Роман з Тасею дружно закивали головами, бо говорити вони не могли. Горло стис спазм, а непрохані сльози стояли в очах, готові ось-ось скотитись.

— Не треба, це ж не остання наша зустріч. Ви ще не раз відвідаєте Дріоду, а ми Землю, так що не встигнемо навіть скучити одні за одними. Скажу більше. У своїх снах ви будете переноситись сюди коли захочете, варто буде лише попросити про це звечора. І передайте землянам, що над Землею не можна збиткуватись, бо вона живий організм і її теж болить. Крім того, вона дає абсолютно все, що потрібно для життя. Творіть добро, обходьтеся з іншими справедливо, не ображайте слабших і пам’ятайте, що Творець — це і є любов. Все починається з любові, все, що ви бачите довкола, — створене тільки завдяки любові. А ненависть, злість та ворожнеча несуть лише розруху та смерть. Вчіться любити одне одного, пробачати, жаліти, старайтесь не завдавати ніколи і нікому болю. А тепер сідайте у цей зореліт і летіть на свою чудову планету і не ображайте її, бо вона не заслуговує на таке поводження з собою.

Діти, зі сльозами на очах, увійшли у зореліт, перед тим передавши Зібу лантух з коштовностями та майно, що користувались ним у подорожі.

— Візьміть з собою Террі та фургон. Я б не міг заснути сьогодні вночі, думаючи, як ми могли розлучити таких щирих друзів, як ваша собачка і наш віслючок. А тепер летіть. Зореліт сам повернеться на Дріоду.

Роман та Тася ліфтом піднялись нагору у свої колишні каюти і почали крізь ілюмінатори спостерігати за подальшими діями дріодців.

Раптом Пірат та Террі зникли з їхнього поля зору, а натомість засвітились монітори внутрішнього спостереження. На них було видно, як віслючок і песик пройшли всередину. Позаду них якоюсь силою був поданий фургон. Потім шлюзи закрились і зореліт знявся вгору, беручи курс на Сонячну систему.

Тасю ніби магнітом притягло до ілюмінатора. І вона побачила, що лицар підняв вгору обличчя і зробив їй знак рукою. «До побачення!» — прошепотіла дівчинка і сльози, що, врешті переповнили її очі, рясним дощем покотились по щоках.

— А ти хвилювався, як ми маємо знайти їхню базу. Я ж тобі казала, що вони самі нас відшукають. Бачив, як був поданий фургон. Їхнім властивостям просто немає меж.

— Я тобі щось скажу, але ти не смійся, — несміливо сказав Роман і Тася здивовано повернула до нього голову. — Хоч я, хоч ти — обоє багато чули про надможливості людського мозку. Звичайна людина використовує лише три проценти усього цього потенціалу. У мене з’явилась така думка, що дріодці просто використовують ці можливості на усі сто відсотків. Я чув, що людина може навіть літати.

— А ми з тобою і літали. Може наші друзі на деякий час увімкнули наші надможливості? Адже людський організм — це суцільна таємниця, а про мозок і взагалі говорити нічого. Отак то!

— А давай, коли наступного разу сюди навідаємось, попросимо їх хоч привідкрити деякі таємниці діяльності та можливості людського мозку.

— Є ще одна думка. А може, сам Творець не хоче відкрити нам ці таємниці? Адже навіть ті три проценти, якими ми користуємось, не завжди служать людям на добро, чи не так? А уяви, якби ми користувались мозком стовідсотково, що б то було! Найперше, треба поміняти у людях мораль і їх ідолів, бо у наш час люди моляться, в основному, на гроші, і зламати це у них буде надзвичайно важко. Але що це ми весь час про сумне, давай краще спустимось униз і провідаємо Пірата та Террі.

— Маємо тепер фургон і зможемо подорожувати по Землі.

— І будемо розповідати всім, що почули та побачили на Дріоді, — захоплено вигукнув Роман.

— Знаєш, мені чомусь здається, що земляни ще не зовсім готові нас слухати, можна навіть сказати, що зовсім не готові, та ми, все одно, спробуємо. Спробуємо також використати надможливості свого мозку і зробити так, щоб до них таки дійшло.

Діти вже сходами спустились вниз глянути на своїх менших друзів у спеціально відведену для них кімнату. Ті почували себе добре. Пірат їв з мисочки молоко, а Террі за обидві щоки наминав свіже пахуче сіно, що теж дивним чином з’явилось на борту. Фургон був тут же, припнутий до стіни двома канатами, а колеса знаходились у спеціальних підставках.

— Чудасія та й годі! Добре, залишимо їх насолоджуватись смачною їжею та один одним і подумаємо, чим зайнятись далі. Пропоную переглянути цікавий фільм, — запропонував Рома.

Вони знову піднялись нагору, де пішли у Тасину кімнату. Там вже стояла заставка відео. Діти згодились на «Гості з майбутнього» і почали з цікавістю його дивитись. По закінченні фільму Рома пішов до себе відпочити. Тася теж прилягла, і здоровий міцний сон відразу ж здолав обох.

Розділ 16

Діти прокинулись від легкого поштовху. Обоє кинулись до ілюмінаторів і побачили, що зореліт приземлився точно на те ж саме місце, що і першого разу — у малиннику. Довгі зелені стебла, як і раніше, були обтяжені темно-червоними стиглими кетягами соковитих плодів, які аж просились, щоб їх зірвали, бо під своєю вагою та від подихів вітру починали спадати з блідо-зеленого стержня і з тихим схлипом лягали на землю.

— От ми і вдома, — Роман влетів у Тасину каюту та, схопивши сестру в оберемок, разом з нею закружляв у якомусь дивному, тільки йому одному відомому, танку.

— Пусти. Треба швидше вибиратись звідси, доки нас ніхто не побачив. Адже сам знаєш, скільки тут ходить люду, а сезон малини ще не закінчився. І якраз квітнуть лікарські рослини, які місцеві мешканці теж збирають.

— Я якось про це і не подумав, — сказав хлопець, опускаючи сестру на підлогу, — але гадаю, що для інших цей зореліт невидимий, як і ми у ньому. Дія на невідомі ще людству можливості людського мозку! Але справді треба збиратись.

Діти взяли свої речі і спустились надолину. У відведеному для віслючка та собачки приміщенні вже нікого не було, і Роман з Тасею відразу попрямували до відкритих шлюзів та сходами, що висіли у повітрі, спустились на землю.

В Тасині ноги відразу тицьнулось щось холодне і, нагнувшись, дівчинка побачила Пірата. Недалеко них стояв вже запряжений Террі, що легенько котив за собою фургон. Знаючи, що він порожній, Роман все-таки запхнув всередину голову.

— А тут щось є. Наші друзі поклали сюди якісь подарунки, — і діти відразу ж обмацали свої нагрудні кишені, у яких знаходились коштовні камені для кожного члена їхньої сім’ї, і які їм дозволили взяти з собою на Землю після того, як решту піратських скарбів, що знайшов і зрештою скинув у море Гунжі і скрині з якими розбились об гострі скелі, діти передали Зібу, за що отримали велику подяку.

А у фургоні знаходились саджанці молодих дерев та насіння овочів, у які, як діти прочитали у супровідній записці, вживлено ДНК земної флори і вони чудово приживуться на нашій планеті.

— Побільше б нам, землянам, таких, справді надійних та щирих друзів, — прошепотів юнак, закриваючи завісу фургона.

— Ну що, треба прощатись. Зореліт має повертатись на Дріоду — чудову, загадкову зелену планету, де нас завжди чекають і будуть раді прийняти, з якими б проблемами ми туди не прилетіли, — не витримавши, Тася заплакала та у чуттєвому пориві поцілувала сріблясту обшивку корабля, яка на дотик виявилась гладенькою та теплою.

— До побачення, друже. Маємо надію, що скоро знову побачимось. Тримайся, і щасливого тобі польоту.

У відповідь зореліт раптом замерехтів, а його очі-ілюмінатори підморгнули дітям, Террі та Пірату, що, не відводячи погляду, дивились у його сторону.

Потім прозорі сходи безшумно зникли, а люк герметично закрився. Зореліт з надзвуковою швидкістю шугонув догори і за секунду зник з очей. А з неба чи справді долинуло, чи всім почулось затихаюче: «До зустрічі. Чекаємо у гості-і-і…»

— Ну що ж, треба йти, бо тут нас теж чекають, — схвильовано сказав Роман і маленька дружня кавалькада рушила у дорогу. А коли за якихось кілька хвилин діти повернули голови, на місці, куди приземлився зореліт, знову росли дерева, трава і все та ж малина, червоні кетяги якої звисали до самої землі.

— Зробимо ще одну добру справу. Нарвемо бабусі на пиріг суниць. Вони вже, правда, трохи переспіли, та від того стали ще смачнішими. Бач, самі просяться у руку, — і, сказавши ці слова, Тася нагнулась та почала збирати у жменю майже чорні суниці.

— Зачекай, — Роман підійшов до фургона і, витягши звідти кошика, пересипав дріодську картоплю до дріодських бурячків і простяг її сестрі.

Спільними зусиллями кошик був наповнений до середини, чого мало вистачити на випічку, і друзі попрямували далі.

Дорогою їм трапилась сусідка тітка Мотря, яка пасла дві корови та стільки ж телят. З неї діти і вирішили розпочати курс пропаганди по гуманному ставленню до братів наших менших.

До неї підійшов Роман та, відкривши рота, хотів був почати розмову, як раптом у його голові залунав голос: «Не поспішай. Зараз ця жінка засне та уві сні спробує, що таке бути твариною і скуштує ударів батога та укусів розлючених спекою комах».

І справді, тітка, що до того, сидячи на зламаній вербі, спроквола помахувала палицею, раптом схилила голову та поринула у глибокий сон.

«Хай поспить. Буде знати, що відчувають бідолашні тварини! Кожен мусить відчути чийсь біль, біду та негаразди на власній шкірі, щоб його зрозуміти. Хай поспить», — хлопець усміхнувся, побачивши, як тітка здригнулась та болісно скривилась.

— Що ти з нею зробив? — запитала Тася.

— Нічого, і не зовсім я. Вона зараз в образі бідолашної корови, пам’ятаєш?

— Ще б ні! Тоді справді хай поспить, не будемо її тривожити, — і діти, посміхаючись, пішли далі.

Пірат весело біг попереду, позаду усіх Террі жваво котив фургончик з безцінними дріодськими дарами, що їх, як ще було вказано у супровідній записці, не беруть ніякі хвороби та мошки, як це буває з рослинами на Землі.

Скоро вони вступили на крайню вулицю та пішли поміж хат. На подвір’ях майже нікого не було, бо саме настала найспекотніша частина дня.

— Слухай, я думаю, що знаю, як покликати сюди дощ, — штовхнув Роман сестру.

— Потім скажеш, — неголосно відповіла дівчинка, боячись порушити дзвінку сільську тишу. Навіть собаки не гавкали, поховавшись від надмірної сонячної уваги по своїх будках, які їх добросердні господарі перенесли у тінь.

Поволі діти наблизились до такого рідного подвір’я і Роман, вийшовши наперед, широко відкрив дерев’яні, гарно оздоблені ворота. Першим у них увійшов Террі, слідом вбіг Пірат, висолопивши від спеки довгого рожевого язика і відразу ж сховався біля погреба під навіс. Віслючок разом з фургоном теж попрямував слідом. Останніми увійшли діти і Роман замкнув за усіма браму.

— Ого-го, так ось де вони, — з веранди долинув голос, від якого здригнулись від радості серця відразу обох дітей, а пульс почав битись, чомусь, у животі. Сходами збіг ставний гарний чоловік з густим солом’яним волоссям та синіми, як небо, очима та, карбуючи крок, рішуче підійшов до Тасі та Романа.

— А виросли ж як, змужніли! Кому треба за це дякувати? Бабусі з дідусем чи тутешньому цілющому повітрю і навколишній розкішній природі?

— А яка ж цілюща тут спека! — усміхнувся дядьковим словам Роман.

— У місті вона ще більша. Ноги просто в’язнуть в гарячому м’якому асфальті. Але мені, звиклому до стамбульських 40 градусів, і то благодать, — відповів чоловік, що був Тасиним батьком і звався Олександром, і розцілував обох дітей у щоки.

— А це ще що за гість? — Олександр показав на віслючка, який вже навіть влігся у такій приємній для нього прохолоді.

— Ой, треба ж його випрягти, — Роман підійшов та, піднявши тваринку, почав знімати з Террі упряж. Потім відвів його у ще більшу тінь — у сад. Пірат побіг слідом.

— Тату, що ми маємо тобі розказати! — розмахуючи руками, закричала Тася, — ти і уявити собі не можеш!

— Але ж у мене є шанс хоч спробувати? — віджартувався чоловік, — тоді залишимо цих друзяк і ходімо у хату слухати ваші надзвичайні історії.

— А чому не приїхав мій тато? — з сумом у голосі запитав Рома.

— Бо він не може залишити твою матір і новонароджену сестричку, ти вже дорослий і мав би це зрозуміти, — присоромив дядько хлопця, що і справді повів себе, як дитина. — Якось пощастило нам обом взяти позачергові відпустки, не знаю, кому і дякувати за це. А у мене теж є для вас сюрприз — Зореслав.

І з бокової кімнати вибіг меткий синьоокий чорнявий хлопчина восьми років та відразу ж схопився за могутню шию брата. Той легко підкинув молодшого братика у повітря.

— Слухайте, та розкажіть вже, нарешті, свої нереальні історії. Адже очевидно, що Роман у тілі так зміцнів, що обігнав свій реальний вік принаймні на років зо п’ять — і це за якихось кілька тижнів. На початку літа ти був худорлявим довготелесим підлітком, а зараз я бачу перед собою міцного високого, надзвичайно вродливого юнака. Ану роздягайся, я хочу подивитись на твою грудну клітину без одягу. Дівонько, покинь-но нас на хвилю.

Посміюючись, Тася вийшла на веранду. Роман зняв з себе сорочку.

— Нічого собі, які м’язи! А який прес, навіть я такого не маю, хоч все життя його качаю, — обходячи навколо хлопця, Олександр водив пальцями по його налитих м’язах. — А прес же який, світе білий! І коли ж ти встиг його накачати?

Насправді і для самого Романа це була велика загадка, бо ще навіть тиждень назад він таким не був. Точно! Це, мабуть сталось під час їхніх ночівель біля лицаря та його коня. Тася щось йому про це говорила та він не мав змоги детально обдивитись себе у дзеркало. І раптом думка, гостра, як вістря стріли, вцілила у його голову.

— Так воно і є, — стукнув себе хлопець долонею по лобі, згадуючи міцну тілобудову Харольда. Певне, знову якісь невідомі, але прихильні до нього сили подарували йому клон тіла лицаря. Хлопець швидко підійшов до дзеркала.

— Так ми ж з ним дуже схожі, особливо коли у мене отак нестрижене волосся звисає аж на плечі. А може, це і був колись я, і я теперішній — це його теперішня реінкарнація! Ото-то справи. І, чим старший я буду робитись, тим більш схожим на нього стану. Та ні, так думати не слід, бо невідомо куди заведуть такі думки. — Але чим більше хлопець над цим думав, тим вірогіднішим йому це здавалось.

Добре роздивившись хлопця, Олександр відвів його у кімнату, де відпочивали дідусь з бабусею. Ті також уважно роздивились внука, а дідусь ще й прицмокнув язиком, промовивши: «Дивина, та й годі». Бабуся ж просто похитала головою, зрозумівши, що ці перетворення якось пов’язані з їх подорожжю, а хлопець, вияснивши вже для себе все, подумав: «І нічого дивного. Нас просто закинули туди, де ми вже побували, і, навіть, можливо, народились у попередніх життях, і Тася, мабуть, теж. Нічого, я ще це все виясню до кінця, а, може, насниться?»

— Ходімо, Тасю, будемо збирати на стіл, — покликала онучку бабуся Надія. — Вже майже всі у зборі. От би сюди ще Василя, Стефу, Богдану і маленьку Оксанку — нашому з дідусем щастю не було б меж.

— Нічого, бабусю, я скоро зароблю на машину і привезу їх усіх до вас.

— Ох ти ж моє ластів’ятко, — бабуся ніжно погладила онукову щоку рукою.

— То ми скоро поїдемо додому? — чомусь тремтячим голосом запитала Тася батька.

— У мене ж теж відпустка, тому планую бути тут з вами аж до кінця літа. А потім всі разом повернемось.

— То ми ще будемо у селі довго-довго? — широка білозуба усмішка осяяла смагляве обличчя Романа.

Тася з бабусею швидко приготували обід, всі поїли і коли спека трохи спала, дружно пішли поливати город.

Увечері діти розповіли Олександру про свою подорож, а також показали і віддали коштовні камені, що їм їх дозволили взяти. Своїй мамі, бабусі та дідусю Тася з Романом вирішили віддати окремо. Коли Олександр побачив діаманти, йому просто відняло мову:

— То ви потрапили у добрі гості — з дорогоцінними подарунками! Ну що ж, щиро дякую від імені усіх. Особисто я вставлю свій у старовинне кермове колесо, презентоване мені моїми друзями і теж знайдене на березі моря. Хай ці подарунки морського царя Землі та Дріоди співіснують разом. Вам ще й дали завдання просвітити землян щодо їхньої подальшої долі? Ну що ж, дуже почесна та відповідальна місія! І я думаю, що ви добре її виконаєте, бо ми вже насправді надто загрались і якщо не припинимо свою занадто активну діяльність по знищенню всього живого на планеті, це може дуже плачевно для нас закінчитись. Ми ж, як той «Титанік», на всіх парах несемось вперед, гадаючи, що нас неможливо потопити і що нам ніколи ніщо не загрожує. Але то дуже хибна думка, бо невідомо, коли і де очікує на нас і наш айсберг. Ми, так само, як і пасажири сумнозвісного лайнера, вважаємо, що знаходимось у цілковитій безпеці. А я кажу, що ми вже дійшли до краю у своїй зухвалості, думаючи, що людина — насправді цар природи! І може робити з нею все, що їй заманеться. Та вона дуже помиляється, бо саме людина — найслабша ланка цього ланцюжка і саме вона стане причиною катастрофи, що приведе до повної руйнації. Але сама Земля виживе, їй не вперше. І тому, дітки, вперед, несіть людям науку дріодців та дерзайте до нових пригод та подорожей.

Олександр, Тася та Роман вийшли надвір і посідали на лаву біля ґанку. Пірат теж влігся біля ніг. Слідом за ним прийшов віслючок і, підійшовши до Олександра, вологим язиком пройшовся по його руці. Той погладив тваринку по кумедній теплій мордочці і віслючок від задоволення запряв вухами та закрив очі.

У гіллі дерев тихо шелестів листям вітер, вгорі таємниче мерехтіли зорі. І десь там, серед них, знаходилась гостинна та привітна до нас, землян, планета Дріода.

У ногах голосно сопів сплячий Пірат. У всіх на серці було спокійно, як ніколи, бо добре знали, що їм потрібно робити і як рятувати чудову, лагідну та довірливу, як мале грайливе кошеня, планету Земля, що є нашою спільною мамою, яку треба шанувати, любити і жаліти, бо вона вже старенька і дуже потребує допомоги своїх дітей, онуків та правнуків. І ми обов’язково їй допоможемо і ніколи не залишимо у біді.

А у верхів’ях дерев вже шумів дощ. Великі живильні краплі били по траві, втомлених спекою, спраглих рослинах, пробиваючись до самого коріння, і Земля раділа, що Творець врешті змилувався над нею і послав благодатну вологу. А Тася, Олександр та Рома, підставивши обличчя теплому дощу, дякували всім, хто його дав, пообіцявши таки йти до людей та нести їм добру науку дріодських друзів. Хай Творець їм у тому допомагає та до наступних подорожей!