Пригоди славнозвісних книг

БЕЗСМЕРТНИЙ РОМАН ДАНІЄЛЯ ДЕФО

Данієль Дефо

«Робінзон» з’явився на світ, коли його творцеві було майже шістдесят років. Щоправда, літературне ім’я — і досить гучне — він уже мав, але який же непростий був його шлях до написання свого безсмертного творіння! Непростий, як і вся його літературна кар’єра, як і все його життя.

Народився Данієль Дефо наприкінці 1659 чи на початку 1660 року — точна дата біографам невідома. Його батько був дрібний торговець Джеймс Фо («престижну» частку «де» додав до свого прізвища Данієль вже сам).

Майбутній письменник здобув освіту у відомій пуританській академії Чарлза Мортона в Стоук-Ньюінгтоні, де вивчав богослов’я, а також мови, класичні та нові, історію, географію й математику. Батько хотів бачити свого сина священиком, але Данієль розміркував інакше. Його вибір був підказаний не лише індивідуальними природними нахилами, а й своєрідністю тогочасного складного періоду в історії Англії. Юнак з головою поринув у сферу приватного підприємництва й торгівлі. Успішного й процвітаючого комерсанта з нього не вийшло: зазнав він і дрібних поразок, і великого банкрутства.

В 1690-ті роки невдатний комерсант знайшов для себе нове поле діяльності — літературне.

Всесвітньо відома книга англійського письменника Данієля Дефо про пригоди Робінзона Крузо була написана дуже давно — більше двохсот років тому. За своє довге життя Данієль Дефо написав чимало інших книг, проте жодна з них не зазнала такого успіху, як «Робінзон Крузо».

Можна з упевненістю стверджувати, що ця книга відома всьому світові! А тему для роману письменникові підказало саме життя…

Англійський корабель-вітрильник під назвою «П’ять портів» опісля тривалих блукань, сповнених поневірянь і пригод, нарешті кинув якір поблизу архіпелагу Хуан-Фернандес біля берегів південноамериканської країни Чилі…

Здавалось би, украй виснаженому екіпажеві вітрильника можна було нарешті відпочити. Але де там!

Уже вкотре до капітана «П’яти портів» Томаса Страдлінга почав присікуватися його горе-помічник, штурман Олександр Селькірк, відомий усім матросам своєю злостивою та задерикуватою вдачею…

Зрештою, після тривалих з’ясувань стосунків, поміж моряками — капітаном і штурманом — виникла гаряча сварка.

Як відомо, за суворими морськими законами будь-які сварки під час плавання категорично заборонялися, а коли вони й виникали, то їхні учасники безжально каралися всім екіпажем!

Та цього разу все скінчилося по-іншому…

У розпалі сварки штурман вигукнув:

«Та я ліпше залишуся на цьому безлюдному острові, ніж попливу далі з таким недолугим капітаном, як Ви, сер Томас Страдлінг!»

Знав би штурман, до чого призведуть його слова, що так безтямно вихопилися з його вуст, то, напевне, повернув би їх назад!..

А скінчилося все тим, що капітан підловив штурмана на слові — і висадив Селькірка на один із островів архіпелагу.

Зрозумівши нарешті, у яку халепу він утрапив, штурман у відчаї кинувся в море, довго плив за кораблем, кричав — скільки сил, захлинався солоними морськими хвилями, благав, розмахуючи руками, аби його не кидали напризволяще, та все було марно…

Невдовзі вітрильник «П’ять портів» зник за видноколом — але без свого штурмана Олександра Селькірка, який зостався на острові сам-один…

Сталася ця пригода у 1704 році.

Минуло чотири роки і п’ять місяців, які Селькірк прожив на безлюдному острові у цілковитій самоті, поки його не помітив і не підібрав інший корабель.

Напевне, самотнє життя на безлюдному острові багато чого навчило колишнього задираку: з новим капітаном корабля, котрий порятував бідолашного моряка, Селькірк проплавав-промандрував чимало років, допоки не повернувся до рідної Англії.

Ця жорстока і повчальна пригода стала відомою англійському письменникові Данієлю Дефо, і на її основі він написав роман, який назвав «Життя та незвичайні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, описані ним самим».

Уже по виході книги вона зробилася відомою майже всім письменним англійцям, а невдовзі и почали перекладати іншими мовами, і книга розпочала свої мандри світом…

Сьогодні «Пригоди Робінзона Крузо» — одна з найулюбленіших книг і дітей, і дорослих. І якщо ви досі не прочитали її, негайно виправте свою помилку — не пожалкуєте!

Давно переступивши через усі національні й державні кордони, перший і найкращий роман Данієля Дефо витримав найважче для творів мистецтва випробування — випробування часом.

ДИВОВИЖНІ ХЛОПЧАКИ-БЛИЗНЮКИ

Карло Коллоді і Олексій Толстой

На те й існують, напевно, казкові країни, аби в них траплялися різноманітні дивовижі. Але життя, як ото кажуть, штука велемудра й непередбачувана: таке іноді може утнути, що й ні в яких казках не знайдеш! Ну, самі поміркуйте: де ви бачили, щоб жили собі на світі двійко хлопчаків-близнюків, народжених у різний час, у різних країнах, та ще й од різних татусів?!.

Здавалось би, — дива та й годі! Навіть не дива, а просто химерія якась!.. Ба — ні, виявляється, є такі в житті, а саме — в літературі для дітей, і тішать, веселять і навчають вони вже не одне покоління дітлашні десятків і десятків країн нашої планети.

А йдеться про всесвітньо відомих казкових персонажів — італійського дерев’яного хлопчиська Піноккіо та про його російського братчика-близнючка — невсидюху Буратіно.

От про них, оцих дерев’яних дивовижних хлопчаків-близнюків, і піде мова у пропонованому нарисі, тобто — про історію створення двох славнозвісних книжок для дітей: «Пригоди Піноккіо» Карло Коллоді (1826-і1890) та «Золотий ключик, або Пригоди Буратіно» Олексія Толстого (1883–1945).

Переконаний, що пояснювати, хто такий Буратіно, нікому не треба: про цього казкового дерев’яного хлопчика знають геть усі, навіть і ті, хто книги про нього не тримав у руках. Адже про Буратіно знято чимало художніх і мультиплікаційних фільмів, видано коміксів, а йменням цього «базікала й вередуна» названо безліч реалій — від мила й кав’ярень до напоїв і супермаркетів!

Але книга є книга, тож і звернімося безпосередньо до неї, а точніше — до історії її народження.

«Золотий ключик, або Пригоди Буратіно» Олексія Толстого народжувалися, так би мовити, не на порожньому місці. За багато- багато років до появи цієї книги, а саме — 1883 року, була створена і видана книжка про пригоди дерев’яного хлопчини, яка належала перу італійського письменника Карло Лоренціні, що друкувався під псевдонімом «Коллоді», і називалася вона «Пригоди Піноккіо. Історія однієї маріонетки».

Не переказуватиму сюжету цієї знаменитої казкової повісті, а тільки нагадаю, що в її фіналі дерев’яний ледащо, базікало, брехунець і бевзик перетворюється, на відміну від свого російського брата-близнюка, на справжнього живого хлопчика. Та ще хочу привернути увагу читачів до вражаючих цифр: після виходу книги 1883 року вона вже до початку XX століття витримала — подивуйтеся! — п’ятсот видань! А на сьогоднішній день у світі налічується понад дві сотні перекладів «Пригод Піноккіо» різними мовами!..

Годі й говорити, що такий успіх казкової повісті Карло Коллоді викликав просто зливу підробок, псевдопродовжень і наслідувань. Але, разом із тим, ця казка й спонукала чимало непересічних письменників присвятити свою творчість винятково дітям. Зокрема, одним із своїх літературних «прабатьків» творця Піноккіо називає всесвітньо відомий казкар із тієї ж Італії, володар Золотої медалі імені Г.Х.Андерсена, цієї, за висловом Астрід Ліндґрен, «маленької Нобелівської премії», найпочеснішої міжнародної нагороди-відзнаки у царині літератури для дітей, — Джанні Родарі. До речі, він досить своєрідно й оригінально переосмислив один із мотивів казки Карло Коллоді у своїй теоретичній книзі «Граматика фантазії. Вступ до мистецтва вигадування історій».

Як відомо, коли Піноккіо брехав, починав довшати його дерев’яний ніс. Зрештою, за Джанні Родарі, така вада йому набридла, і він вирішив скористатися нею, та ще й як по-сучасному! Він не відучився від брехні, а навпаки: почав брехати щохвилини й на кожному кроці! Через це його ніс довшав і довшав, а він пиляв його, навіть невдовзі людей найняв для цієї справи. В результаті, завдячуючи постійній брехні, у Піноккіо зібралася сила-силенна дров, і він зробився, говорячи сучасною «ринковою» мовою, таким собі капіталістом у галузі постачання дров і пиломатеріалів…

Та повернімося до нашої чільної теми.

Саме від книги Карло Коллоді веде свій початок відома казка Олексія Толстого «Золотий ключик, або Пригоди Буратіно». Гадаю, краще за всіх дослідників творчості О.Толстого про народження казкової повісті сказав сам автор в одній із передмов, принаймні — образніше. Ось, зокрема, що він писав: «Коли я був маленький, — дуже й дуже давно, — я читав одну книжку: вона називалася «Піноккіо, або Пригоди дерев’яної ляльки» (дерев’яна лялька по-італійськи — буратіно).

Я частенько переповідав моїм друзям, дівчаткам і хлопчикам, незвичайні пригоди Буратіно. Та позаяк книжка загубилася, то я розповідав кожного разу по-іншому, вигадував такі історії, яких у книзі зовсім не було.

Тепер, через багато-багато літ, я пригадав мого старого друга Буратіно та й надумав розповісти вам, дівчатка і хлоп’ята, незвичайну історію про цього дерев’яного чоловічка».

Так розповідав Олексій Толстой у своїй передмові, а як же було насправді?

А насправді було трохи по-іншому.

По-перше, за свідченням відомого літературознавця Мирона Семеновича Петровського, Олексій Толстой італійської мови не знав, отже, прочитати «Пригоди Піноккіо» в дитячі роки не міг.

По-друге, коли письменник був маленький, книга Карло Коллоді в Росії ще не перекладалася, це сталося лише 1906 року, тобто коли письменникові вже йшов двадцять четвертий рік.

Отже, передмову Олексія Толстого до «Золотого ключика…» слід розглядати, на мою думку, як таку собі своєрідну авторську фантазію, красиву вигадку, необхідну авторові в даному контексті складову загальної казкової структури.

В реальному житті письменник ішов до остаточного варіанта «Золотого ключика…» довгі-довгі роки.

Казкова повість про пригоди Буратіно є не просто переробкою «Пригод Піноккіо». Олексій Толстой практично заново переписав казку Карло Коллоді, відкинувши її надмірну, нав’язливу місцями повчальність і моралізаторство. Крім того, Олексій Толстой наповнив її іскрометним гумором, веселощами, схожими з традиціями балаганного Петрушки, а то й скоморохів. Повість-казка Олексія Толстого має значно стрімкіший сюжет, більш опуклі, виразні та яскраві характери персонажів.

Уперше письменник звернувся до казки Карло Коллоді 1924 року, коли та вийшла у перекладі з італійської Н.Петровської: на титулі, окрім автора перекладу, було зазначено, що казку «переробив та обробив Олексій Толстой». Переробка полягала у значних скороченнях першоджерела і в мовних, стилістичних правках, сюжету ж казки про Піноккіо вона безпосередньо ще не зачіпала.

І от, як не дивно, Олексій Толстой повернувся до цієї роботи у важкі для нього часи, а саме — 1935 року, коли з ним трапився інфаркт…

Лікарі категорично заборонили йому на тривалий час писати, але ж не писати, як і кожний справжній письменник, тяжко хворий Олексій Толстой просто фізично не міг! Він почав пригадувати історії про Піноккіо, над якими колись працював як редактор, і рука мимоволі потяглася до пера…

Письменник нібито дав собі своєрідний перепочинок од виснажливої літературної праці, знову з головою поринувши в дитинство, в його безтурботні розваги й веселощі. Працюючи над гумористичною по суті казкою, не позбавленою, між тим, і сатиричних обертонів, Олексій Толстой, за словами Самуїла Яковича Маршака, «ніби грався з читачем у якусь веселу гру, що давала насолоду перш за все йому самому». І навіть довгий ніс Буратіно з точки зору тодішнього стану здоров’я Олексія Толстого можна розглядати як такий собі символічний девіз: ніколи не здаватись і не вішати носа!..

Влітку 1936 року «Золотий ключик…» почав друкуватися на сторінках «Пионерской правдьі» і викликав просто водоспад читацьких захоплених відгуків. Коли ж казка вийшла окремим виданням, то відразу зробилася, кажучи по-сучасному, не просто бестселером, а й стала об’єктом найпильнішої уваги театральних режисерів і кінорежисерів: почали з’являтися вистава за виставою, фільм за фільмом…

Як відомо, неподалік од славнозвісної Флоренції, у селищі Коллоді, передмісті невеличкого містечка Пеша, народився і провів своє дитинство «татусь» Піноккіо — Карло Лоренціні, який і перебрав псевдонім «Коллоді» — від назви місця свого народження. Так от, саме тут, на празем лі письменника, і був 1956 року споруджений пам’ятник веселому дерев’яному хлопчакові. Його зображено у бронзі разом із Доброю Феєю, котрій, за казкою, була тисяча років, але виглядала вона дівчинкою з лазуровим волоссям, яка порятувала Піноккіо від злодіїв і надалі опікувалася ним. Автором же цього унікального монумента казковому герою — а не письменнику, який його створив! — був один із найвідоміших скульпторів Італії — Еміліо Греко…

Можна не сумніватися, що разом з усіма нами Буратіно та його італійський брат- близнюк зробили крок у нове століття, і ці дивовижні дерев’яні хлопчаки так само весело й нестримно покрокують ним, розважаючи й навчаючи нові та нові покоління дітей, як було й до цього: адже для них найголовніша — здавалось би, дуже проста! — істина буття полягає в тому, що найважливіше, за словами Буратіно, молодшенького з близнюків, у цьому світі — «це рятувати товаришів, от і все!..»

ДИТЯЧА КНИГА СТАЄ «ДОРОСЛОЮ»!

Льюїс Керролл

4 липня 1862 року в Оксфорді, англійському місті, де знаходиться всесвітньо відомий університет, на річці Чарвел зустрілися давні друзі: тридцятилітній професор математики, магістр наук та його превелебність Чарлз Латвідж Доджсон і три маленькі дівчинки- сестрички — Лорина, Аліса й Едіт Лідделл.

Вони сіли у човен та й повеслували потихеньку проти течії, за дві милі, до містечка Годстоу. Там вони висадилися на берег, прилаштувалися в затінку розлогих дерев, попили традиційного англійського чаю, і Чарлз Доджсон на прохання сестер почав розповідати казку про пригоди дівчинки Аліси, їхньої ровесниці, котра крізь кролячу нору потрапила під землю і побачила там безліч незвичайних і дивовижних речей…

Професор математики Оксфордського університету і водночас священик Чарлз Доджсон, поза межами роботи, завжди був душею компанії, умів приваблювати до себе людей, особливо — дітей. Проте в університеті його вважали черствим, навіть трохи зарозумілим чоловіком, бо він ніколи не виказував своїх емоцій, тобто не сердився, не сміявся, а завжди був урівноважений як із колегами-викладачами, так і зі студентами.

Та варто було йому зустрітися зі своїми кращими друзями — сестрами Лідделл, як він мінявся настільки, що годі було й упізнати!..

Народився майбутній автор всесвітньо відомої казки 1832 року і вже в одинадцять літ показав себе неабияким вигадником. Так, у себе в саду з дозволу батьків і з їхньою допомогою він побудував іграшкову залізницю — одну з перших в історії! Вона мала кілька станцій з буфетами, де пригощали бутербродами й тістечками, а пасажири отримували справжні квитки для мандрівки потягом.

Умів хлопчик показувати і всілякі хитромудрі фокуси. А якось він побудував удома справжній ляльковий театр, власноруч виготовив ляльки, сам писав для свого театру п’єски і сам же грав їх!

А однієї сніжної зими, аби розважити ровесників, він зі снігу утнув такий химерний лабіринт, що мало кому щастило вибратися з нього без сторонньої допомоги…

Як бачимо, Чарлз Доджсон уже з дитинства любив усе нове, незвичайне, химерне, загадкове. Саме тому вже в юнацькому віці він захопився фотографією, що на ті часи було дуже рідкісним явищем. Принаймні, у тодішньому Лондоні налічувалося лише кілька десятків професійних фотографів…

Уже в більш дорослому віці він написав кілька веселих гумористичних віршів, які охоче друкували часописи. А паралельно до цього свого захоплення він продовжував викладати математику і писати наукові книги, яких у нього до тридцяти років було вже п’ять.

Але Чарлз Доджсон не хотів, аби його ім’я плутали як математика і письменника, отож і вирішив вигадати собі псевдонім.

Спершу Чарлз Доджсон, математик, поет і священик, почав під своїми творами підписуватися прізвищем «Дере» — за назвою містечка, де він народився.

Потім узяв та й перемішав літери у своєму справжньому прізвищі і склав з них нове — Едгар Кутвелліс. Але й цей псевдонім не задовольнив Чарлза Доджсона. Він переробив своє прізвище на латинськии варіант і зробився Каролусом Лудовікусом. Зрештою, одне з цих імен переклав знову англійською і отримав: Льюїс Керролл!..

Як бачимо, і тут, вигадуючи псевдонім, Чарлз Доджсон розважався, як міг. І ця його схильність до жартів, розваг, містифікацій, але мудрих, поміркованих, несподіваних, відчувається і в самій його вершинній казці. Отож повернімося до її створення…

Як уже йшлося, 4 липня 1862 року був дуже спекотний день. Друзі — майбутній Льюїс Керролл та троє сестричок — сиділи в затінку розлогих дерев, і дівчата, затамувавши подих, слухали неспішну розповідь про дивовижні пригоди Аліси, їхньої ровесниці. По закінченні розповіді на вимогу дівчат-сестричок професор пообіцяв принагідно записати свою химерію і подарувати рукопис казки сестрам.

Він дотримав слова, і невдовзі старанно переписана та проілюстрована самим автором казка про незвичайні пригоди Аліси була подарована середульшій сестричці — теж Алісі.

Щиро кажучи, про видання своєї рукописної казки окремою книгою Льюїс Керролл спершу не думав. Але якось він переказував цю історію дітям свого друга, англійського дитячого письменника Джорджа Макдональда, і той, почувши розповідь, умовив професора подати рукопис до видавництва. Отож, можна вважати, що саме завдяки наполегливості Джорджа Макдональда світ отримав одну з найкращих дитячих казок…

Рукопис про пригоди Аліси було подано до видавництва навесні 1864 року, а вже влітку 1865 року книга вийшла з друку — і саме 4 липня, в день, коли Чарлз Доджсон уперше розповів казку сестрам на березі річки!

Так от, 4 липня 1865 року Чарлз Доджсон, він же Льюїс Керролл, власноручно подарував Алісі Лідделл перший примірник книги з автографом. Щоправда, книга називалася не «Аліса в підземеллі», як назвав свою усну розповідь Чарлз Доджсон того спекотного дня, а «Пригоди Аліси в Країні Чудес». Саме під такою назвою цю книгу тепер знає чи не ввесь світ.

Відразу після виходу книга набула неабиякої популярності. Одне слово, можна сказати, що автор ліг спати невідомим, а прокинувся знаменитим!

Письменник спершу навіть злякався своєї несподіваної слави. І коли до нього в Оксфорд приїздили читачі, аби познайомитись особисто з автором «Пригод Аліси в Країні Чудес», він усім відповідав, що він ніякий не Керролл, а Чарлз Доджсон, викладач і професор математики, і як доказ показував свої наукові книжки.

Перші примірники першого видання казки своїм зовнішнім виглядом авторові не сподобались, і він поставив перед видавцями вимогу вилучити їх із продажу. Так і зробили…

Щоправда, кілька примірників розійшлось, але це не дуже турбувало автора. Та й хіба міг він собі уявити, що через багато-багато десятиліть оце його рішення зробить книгу унікальною ще в одному розумінні.

Власне, від найпершого видання «Пригод Аліси в Країні Чудес» у світі лишилося стільки примірників, що їх можна полічити на пальцях однієї руки. І нещодавно один із них було продано на міжнародному книжковому аукціоні за… один мільйон п’ятсот сорок тисяч американських доларів!.. От і виходить, що «Пригоди Аліси в Країні Чудес» — найдорожча у світі дитяча книжка.

А коли повернутися до популярності казки, то слід зазначити, що в Англії ця книга — друга після Біблії, вона є в кожній читаючій родині. Окремі слова, вислови, словосполучення, більш розгорнуті цитати з казки давно для більшості англійців стали, так би мовити, крилатими: мало не кожна інтелектуальна розмова не обходиться без цитування казки Льюїса Керролла, і це вважається показником освіченості та вихованості, або, як кажуть, хорошого тону…

Взагалі, доля «Пригод Аліси в Країні Чудес» багато в чому унікальна. Так, наприклад, чимало «дорослих» письменників запозичували з неї назви для своїх творів, як — от: «Королі та капуста» О.Генрі або роман Сомерсета Моема «Тістечка з пивом». Навіть «батько» кібернетики Норберт Вінер, пояснюючи основи своєї наукової концепції, посилався на сцену з «Пригод Аліси в Країні Чудес», де вона їла пиріжки!

Унікальність цієї казки ще й у тому, що, вигадана для дітей, вона стала улюбленим читанням дорослих! А досі, як відомо, бувало навпаки, скажімо, «Робінзон Крузо», «Гуллівер», «Мюнхгаузен» створювалися для дорослих, а їх залюбки читають діти.

Одне слово, з перших днів свого існування у вигляді книжки «Пригоди Аліси в Країні Чудес» увійшли до золотого фонду дитячої літератури і сьогодні лишаються в ньому на чільному місці.

ХЛОПЧАК, ВІДОМИЙ УСЬОМУ СВІТОВІ

Марк Твен

Є книги, з якими ви вперше зустрілися в дитинстві, заприятелювали, ба навіть закохалися в них, і надалі вони, ці книги, супроводжують вас усе життя.

До категорії таких непересічних, справді в усіх відношеннях славнозвісних книг, на моє глибоке переконання, належить повість Марка Твена про пригоди хлопчака на ймення, відоме сьогодні всьому світові, - Том Сойєр.

Але перш ніж повести конкретну мову безпосередньо про книгу, коротко згадаємо, як ішов до неї Сем’юел Клеменс, він же — Марк Твен…

Народився Сем’юел Клеменс у Сполучених Штатах Америки, в провінційному містечку, навіть не містечку, а, кажучи по-нашому, селі Флорида 30 листопада 1835 року.

Невдовзі родина Клеменсів переїхала до містечка Ганнібал, де і минули кращі роки дитинства майбутнього всесвітньо відомого письменника.

У своїй автобіографії вже визнаний у літературі Марк Твен про село Флорида згадував з притаманним йому іскрометним гумором так: «У цьому селі було осіб сто помешканців, тож я своїм народженням збільшив його населення рівнесенько на один відсоток. Не кожний історичний діяч може похвалитися, що зробив більше для свого рідного міста!..»

До Ганнібала майбутнього Марка Твена привезли, коли йому виповнилося лише чотири роки, і було в цьому містечку жителів аж цілих півтори тисячі! Ще більше, за словами письменника, було в ньому бродячих собак і бездомних кішок. Жаліслива матінка майбутнього класика постійно займалася тим, що підбирала їх повсюди, приводила чи приносила додому та підгодовувала.

Не розповідатиму докладніше про тогочасне життя в Ганнібал і: адже все те, про що розповів Марк Твен у своїй славнозвісній книзі «Пригоди Тома Сойєра», стосується його самого, бо Том, як любив наголошувати письменник, — це він сам у дитинстві.

Ось як Марк Твен писав про цю схожість у листі до свого біографа Пейна: «Я розповідав у «Пригодах Тома Сойєра» про власні витівки. Я був невсидючим хлопчаком і завдавав моїй матері чимало клопотів. Але я думаю, що це їй подобалось. Вона не мала ніякого клопоту з моїм братом Генрі, який був на два роки молодший від мене. Мені здається, його незмінний послух, правдивість і добропорядність геть виснажували б її своєю монотонністю, якби я не вносив різноманіття своїми витівками. Генрі — то Сід у «Томі Сойєрі». Але Генрі був набагато тонкіший і розумніший од Сіда. Це саме Генрі привернув увагу моєї матінки, що нитка, якою вона зашила комірець моєї сорочки, аби я не купався, змінила свій колір. Мене було покарано, проте дісталося ж і Генрі від мене! Я взагалі частенько пригощав брата стусанами, так би мовити, авансом, наперед…».

Після закінчення школи Марк Твен зробив крок у доросле життя. Ким він тільки не був! Працював набірником у друкарні, рульовим на пароплаві, партизанив у громадянську війну, видобував руду на срібних копальнях…

Невсидюх і шукач пригод, він об’їхав ледь не всю земну кулю, не один раз перетинав Атлантику, об’їздив усю Європу, бував в Азії, відвідав Сандвічеві острови — і всюди знаходив якісь пригоди.

Приміром, якось під час перебування в Англії Марк Твен був запрошений на прийом до короля. І коли англійський король Едуард поплескав його по плечу, письменник так само у відповідь… поплескав по-дружньому по плечу самого короля!..

А тепер перенесімося відразу ж у 1872 рік, що для Тома Сойєра, між іншим, було б дуже й дуже просто.

Сем Клеменс уже утвердився як Марк Твен, він одружений і знаменитий. Він сидить за робочим письмовим столом у своєму невеличкому восьмикутному кабінеті в містечку Кверрі Фарм, що у штаті Нью-Йорк, — рідному містечку його дружини, і пише, за його словами, «у середньому по п’ятдесят сторінок на день повісті». Досить легко підрахувати: на сторінці рукопису Марка Твена приблизно сто п’ятдесят слів, отже, виходить сім з половиною тисяч слів на день!

Можна лише позаздрити такій денній нормі письменника…

Як відомо, Марк Твен хотів написати книгу у вигляді п’єси, навіть написав одну сторінку, але дуже скоро відмовився від цього задуму — і засів за повість.

І зі швидкістю п’ятдесят сторінок на день вона стрілою полетіла вперед! На щастя — так, я не обмовився! — невдовзі рукопис вибився, як то кажуть, із графіка, бо в іншому разі «Пригоди Тома Сойєра» або були б завершені всього за два тижні, або розрослися б в один із найгрубіших томів на світі, товстіший навіть за кілька Біблій, і, зрозуміло, така книга ніколи б не змогла стати у майбутньому улюбленим дитячим читанням багатьох-багатьох поколінь…

І от 5 липня 1875 року Марк Твен ставить крапку і пише у листі до свого друга: «Завершив повість — і героя залишив хлопчаком…». Далі він додав: «Можливо, я припустився помилки, коли не написав її від першої особи… Колись я візьму хлопчиська років дванадцяти і проведу його по життю (у першій особі), але тільки не Тома Сойєра — він для цього непідходящий персонаж».

Так намітився образ майбутнього Гекльберрі Фінна…

Завершений рукопис «Пригоди Тома Сойєра» Марк Твен надсилає своєму американському видавцеві Хоуеллсу, котрий, прочитавши повість, назвав «Тома Сойєра» «безумовно найкращою книгою для хлопчиків, яку мені доводилося коли-небудь читати».

Боячись книжкового піратства, яке існувало вже й тоді, Марк Твен вирішив спочатку видати книгу в Англії. Його приятель

Монкур Конвей з радістю погодився відвезти рукопис до Лондона, і от 9 червня 1876 року повість «Пригоди Тома Сойєра» побачила світ. Американське ж видання вийшло у грудні 1876 року, а Бібліотека Конгресу отримала свої обов’язкові примірники у січні 1877 року.

Спершу доля книги складалася досить нелегко: у пресі з’явилося, окрім схвальних, чимало негативних відгуків.

Літературні критики та оглядачі дорікали письменникові, що він виховує своєю повістю дітей зовсім не так, як потребує педагогіка, — він провокує їх на всілякі погані вчинки та витівки, навіть неприпустимі і недозволені з усіх точок зору доброчинних батьків на виховання.

А дехто із когорти так званих критиків- критиканів договорився навіть до того, що просто обзивав веселого невсидюха й непослуха Тома «звичайнісіньким провінційним хуліганом»!..

Та минуло зовсім небагато часу, критичні хвилі, зрештою, притихли, вляглися, — і книга Марка Твена під усіма вітрилами вирушила у мандри навколо світу!

«Пригоди Тома Сойєра» перекладалися десятками мов і виходили друком у десятках країн світу. Книга стала настільною не лише у дітей, котрим, власне, вона була адресована, а й у багатьох дорослих, які, погортавши її, вже не могли відірватися, не дочитавши до кінця, ще й при цьому веселі бісики спалахували у їхніх стомлених очах, бо в серці виринали спогади про власне дитинство, і хотілося, напевне, хоч на мить повернутися туди і зробитися бодай на хвильку Томом Сойєром!..

На закінчення хочу пояснити, звідки ж походить псевдонім «Марк Твен». Якщо ви, любі читачі, не забули, на початку нарису йшлося про те, що Сем Клеменс свого часу встиг поплавати-попрацювати на пароплаві. Так от, слова «марк твен» вигукував матрос, який стояв на вахті, чим сповіщав лоцмана про те, що корабель у цьому місці на мілину не сяде.

Не сів на мілину і «Том Сойєр», а й донині мандрує світом, високо піднявши туго напнуті вітрила.

Я розумію, що може виникнути у декого цілком слушне запитання: чому автор розповідає про книгу, нехай і славнозвісну, яка з’явилася у дев’ятнадцятому столітті, коли пообіцяв розповідати у своїх нарисах про славнозвісні книги двадцятого століття?

Відповідь дуже проста. Річ у тім, що за статистичними даними Міжнародної дитячої та юнацької бібліотеки в Мюнхені, цього найавторитетнішого закладу в царині літератури для дітей, книга Марка Твена «Пригоди Тома Сойєра» протягом усього двадцятого століття входила і входить до першого десятка не лише найтиражніших видань, а й книг, які читають найбільше! Ці факти й дали мені право вибрати темою цього нарису саме «Тома Сойєра», славнозвісну книгу не лише дев’ятнадцятого і двадцятого століття, а й, переконаний у цьому, майбутніх століть!

Та й увічнена вона, до речі, і в бронзі. У містечку Ганнібал, де пройшли кращі роки дитинства Марка Твена, стоять на постаменті два бронзових хлопчаки — Том Сойєр і Гекльберрі Фінн, точніше, не стоять, а у подертих штанцях, тримаючи за хвіст дохлу кішку, перекинуту через плече, весело і нестримно крокують у майбутнє!..

ЧАРІВНИК КРАЇНИ ОЗ, АБО СМАРАГДОВЕ МІСТО

Ліман Френк Баум народився 15 травня 1856 року в США, у штаті Нью-Йорк, і був останньою, сьомою дитиною у великому, галасливому і не такому вже й заможному сімействі Баумів.

Усе свідоме життя Френк Баум, починаючи з раннього дитинства, захоплювався колекціонуванням марок. Таке, можна сказати, самовіддане й одчайдушне захоплення призвело до того, що вже в сімнадцять років Френк уклав і видав філателістичний довідник під назвою «Повний Баумівський покажчик для філателістів», який користувався неабиякою повагою у колах знаних збирачів поштових марок.

Але, як то кажуть, колекціонування — колекціонуванням, а потяг до літературної та видавничої діяльності, який наче переслідував Френка Баума з юнацьких літ, переважив. І от із 1890 року він видає власну газету, а в 1897 році започатковує ще й часопис «Вітрина», провідною темою якого було художнє оформлення інтер’єрів, або, як сказали б зараз, — дизайн. Водночас Френк Баум пише веселі вірші для дітей, але його поетичний доробок проходить повз увагу видавців, і він задумує написати казкову повість.

Як у переважній більшості випадків, відомих історії дитячої літератури, казка народилася й викристалізувалася з його розповідей власним дітям. Одного вечора письменник почав розповідати їм казку про щойно вигадане Смарагдове місто та його чудернацьких жителів. Але дітям цього виявилося замало, тож Френку Бауму довелося вигадувати ще цілу казкову країну — Оз!..

Коли казку було закінчено в усному варіанті, Френк Баум старанно записав її, а рукопис надіслав до одного з провідних дитячих видавництв Америки. Але видавець досить зверхньо поставився до його твору і, повертаючи рукопис, написав авторові: «Якби існував попит на американську чарівну казку, її було б написано до вас уже давно…».

Як він, бідолаха-невдаха, помилився! Можна лишень уявити, як цей горе- видавець невдовзі бідкався, страждав і картав себе за недалекоглядність після виходу казки Френка Баума у світ — але не в його, а в іншому видавництві!..

А перше видання казкової повісті «Чарівник країни Оз» прийшло до малих американців 1900 року, отже легко підрахувати, що ми вже п’ять років тому відзначили столітній ювілей всесвітньо відомої книги!

Відразу після появи казка Френка Баума отримала просто-таки феноменальний успіх! Лише протягом 1900 року вона виходила тричі, щоразу збільшуючи свій тираж. А коли згадати про ту кількість листів-відгуків, що йшли від захоплених читачів, то тут слід уживати лише такі визначення, як злива, водоспад, гора, сила-силенна. І майже в кожному листі читачі вимагали продовження казки, нових і нових пригод для її героїв…

Слід сказати, що вже першу казку Френка Баума про чарівника країни Оз було, так би мовити, по-американськи «розкручено на всі сто!..». Все, що знайшлось у казці, — імена героїв, назви, сюжетні мотиви, чарівні предмети тощо, — все-все було кинуто на ринок: почали з’являтися іграшки звичайні та механічні, альбоми для вирізування, книжечки-розмалюйки, саморобки, шкільні товари, малюнки-загадки, настільні ігри!.. З’явилося навіть морозиво під назвою «Оз», яке стало чи не найпопулярнішим серед малих американських ласунів.

Цілком зрозуміло, що за мотивами казкової повісті Френка Баума було поставлено чимало спектаклів у музичних і драматичних театрах, створено низку лялькових вистав, знято аж шість кінофільмів! Годі й говорити, що така всеамериканська популярність книги, яка принесла авторові та видавцеві казкові прибутки, надихнула письменника на створення продовжень, і невдовзі одна за одною почали з’являтися друком нові казки про країну Оз.

Але навіть після з’яви п’яти книг- продовжень інтерес читачів не згасав. Тож Френк Баум, дозволивши собі коротенький тайм-аут, ізнову з потроєною творчою наснагою та енергією засів за письмовий стіл. Унаслідок самовідданої творчої праці з-під його пера з’явилося ще вісім казок- продовжень, які виходили з року в рік до свята Різдва.

Остання, чотирнадцята, книга про незвичайні пригоди чарівника країни Оз та його друзів побачила світ 1920 року, вже через рік після смерті свого творця…

Своєрідне продовження, власне кажучи, — друге життя, казкова повість американця Френка Баума отримала завдячуючи російському письменнику і вченому Олександрові Волкову.

Олександр Мелентійович Волков народився 1 червня 1891 року, отже — ще за життя автора «Чарівника країни Оз». Закінчивши

Томський педінститут, Олександр Волков учителював, потім навчався ще й у Московському університеті, після чого залишився викладати математику в одному з московських вузів.

Треба сказати, що предками Олександра Волкова, за його словами, були українці, або, як він писав згодом в одній із своїх численних автобіографій, «буйні гайдамаки, що перетинали на «чайках» Чорне море і громили турків, а також чубаті запорожці, соратники-побратими Тараса Бульби…».

Вибачимо відомому казкарю-вченому деякі поетичні неточності: скажімо, гайдамаки ніколи не плавали на «чайках» і тим паче не билися з турками, а Тарас Бульба — лише легендарний літературний персонаж, вигаданий нашим славнозвісним земляком Миколою Васильовичем Гоголем. Письменник-казкар, хоч і вчений-математик, завжди лишається вигадником і фантазером, навіть — у власній біографії…

Та повернімося власне до історії створення казки про Смарагдове місто.

Сорокап’ятирічний математик і викладач Олександр Волков, переконавшись у необхідності знання англійської мови, почав самотужки вивчати її. Саме тут і трапилася йому на очі книга Френка Баума, якої в Росії ще не знали, і він так захопився нею, що вирішив переповісти казку російською мовою. Ось як потім писав про це сам Олександр Волков: «Книга просто зачарувала мене. Я переповів казку своїм дітям, і вона їм також дуже сподобалась, і я вирішив переповісти казку для всіх інших дітей. Робота захопила мене, і я завершив її за якихось два тижні».

Подальше життя російськомовного варіанта казки Френка Баума про чарівника країни Оз склалося досить щасливо. Вже навесні 1938 року рукопис було завершено і подано до видавництва. З ним ознайомився Самуїл Якович Маршак, авторитет якого на ті часи був незаперечним, запросив Олександра Волкова на зустріч і після тривалої розмови благословив видання книги, що побачила світ 1939 року і спершу називалася «Чарівник Смарагдового міста. Переробка казки американського письменника Френка Баума». Згодом підназва зникла…

Зрозуміло, що казка Олександра Волкова не повністю відповідала своєму першоджерелу, а зазнала при переказі відчутного творчого переосмислення, про що сам письменник згадував так: «Багато у казці Баума я змінив, написав нові розділи про зустріч із людожером, про повінь. У Баума песик Тотошка — німий, але мені здавалося, що в чарівній країні, де розмовляють не лише птахи та звірі, а й люди із заліза та соломи, розумний і відданий Тотошка також має розмовляти, — і він у мене заговорив…».

Після виходу книга Олександра Волкова, як і книги Френка Баума, отримала зливу відгуків, була тричі перевидана протягом одного року і змусила свого автора зреагувати на вимоги читачів і знову засісти за робочий стіл — за її продовження. Ними стали нові казкові повісті, вже досить далекі від свого першоджерела і цілком самостійні: «Урфін Джус та його дерев’яні солдати», «Сім підземних королів», «Жовтий туман» та інші. За мотивами казки Олександра Волкова почали з’являтися п’єси, лялькові вистави, мультфільми…

І все ж таки, віддаючи належне фантазії й таланту Олександра Волкова, не слід забувати, що власне «батьком і творцем» казкової країни Оз був Френк Баум, книжки якого, як і книжки його російського «спадкоємця», виходили чималими накладами і в нас, в Україні, як російською, так і українською мовами, зокрема — у видавництві «Веселка», хоча в жодній із них, на жаль, не подавалося відомостей, викладених вище.

КАЗКИ УПРАВЛЯЮТЬ ЖИТТЯМ!

Сельма Лаґерлеф

За поширеним ледь не в усьому світі повір’ям, якщо людині, а особливо — дитині, сниться, що вона літає, то це означає одне- однісіньке: вона росте!

Прадавнє прагнення людини — літати! — віддзеркалилось і в безлічі міфів, легенд і казок, починаючи від упертого Ікара. І на чому тільки не літають у казках! Тут і летючі скрині, і килими-літаки, і мітли зі ступами, і ще чимало інших фантастично- «технологічних» засобів.

Не виняток і літературні казки XX століття, в яких герої літають або самі по собі, як Пітер Пен, або за допомогою пропелера, як знаменитий Карлсон, або навіть на звичайнісіньких хмарках, як мешканці Долини Мумі-тролів…

А є ще, так би мовити, і «шведський варіант» нашого Телесика, який для мандрівки також використав гусака. Це — Нільс Хольгерсон, малий дев’ятирічний хлопчина із Швеції, відомий дітям багатьох країн світу ось уже кількох поколінь. Він став другом, порадником, прикладом доброти, чуйності, щирості і сучасним дітям, які й сьогодні, затамувавши подих, мандрують разом із ним на спині гусака Мартіна та з дикими гусьми всією Швецією, потрапляють у безліч незвичайних пригод і з честю виходять із найскрутніших ситуацій.

А придумала Нільса Хольгерсона і написала книгу про його мандрівку з дикими гусьми найвідоміша письменниця Швеції Сельма Лаґерлеф, про славнозвісну книгу якої і йтиметься у пропонованому нарисі…

Народилася Сельма Лувіса Оттілія Лаґерлеф 28 листопада 1858 року в садибі Морбакка, що у Вермланді, одній із наймальовничіших областей Західної Швеції.

Саме ця садиба з її розкішним садом, а також природа Вермланда згодом дістали постійну прописку у найкращих книгах майбутньої письменниці. Батько Сельми, дворянин, був відставним військовим, а мати — вчителькою. Тож спершу Сельма отримала домашню освіту, займаючись найнеобхіднішими шкільними предметами разом із мамою.

У садибі батьків, де мала Сельма провела кращі роки свого дитинства, сіяли хліб, саджали троянди, розбивали квітники з дивовижними квітами, ткали полотно та співали народні пісні, які жадібно вбирало в себе мале дівча.

Майже кожного вечора дівчинка слухала казки, які їй охоче, без прохань і нагадувань, розповідали бабуся та рідна тітонька. А знали вони їх чимало. І не лише казки чула від них мала Сельма — знали вони безліч легенд, народних оповідок, саг і сказань.

Зрозуміло, що таке життя в садибі батьків не могло не позначитися на творчості майбутньої письменниці. Згодом згадувала Сельма Лаґерлеф у своїй автобіографічній повісті: «Вже з семи років я думала про те, щоб стати письменницею».

Дівчинка в ті рожеві й фантазійні роки свого безтурботного дитинства списувала просто стоси паперу власними віршами, казками, оповіданнями, п’єсами і навіть… романами! А ще вона організувала при садибі театр, де акторами були діти.

Та найбільше, напевне, майбутню всесвітньо відому письменницю вабила з дитинства саме казка. Навіть згадану автобіографічну повість Сельма Лаґерлеф назвала досить промовисто «Казка про казку» і починала її такими словами: «Жила собі на світі казка, якій страшенно кортіло, аби її розповіли та вивели у широкий світ…».

Так і вчинила Сельма Лаґерлеф із казкою про Нільса Хольгерсона, коли подорослішала і стала, як їй і мріялося, справжньою письменницею…

Підучившись у мами-вчительки, Сельма вступає до одного із стокгольмських ліцеїв, де готується до навчання у вчительській семінарії. По закінченні її 1880 року Сельма Лаґерлеф їде працювати вчителькою у невеличке містечко Ландскруне. Там вона викладає різноманітні предмети у початковій школі для дівчат — і пише, пише та пише…

Саме тут у 1881–1891 роках була написана блискуча «Сага про Сету Берлінга», яка, разом із казковою повістю «Чудесна мандрівка Нільса Хольгерсона на диких гусях по Швеції», і принесла письменниці світову славу, зокрема, у 1909 році вона була удостоєна найвищої у світі літературної нагороди — Нобелівської премії «за благородний ідеалізм та багатство фантазії»…

Як же народжувалася казка про Нільса?

У 1901 році Спілка народних учителів Швеції звернулася до Сельми Лаґерлеф, уже відомої на той час письменниці, із пропозицією написати підручник з географії рідної країни для дев’ятирічних дітей — у співавторстві, тобто разом з іншими письменниками, вчителями, географами.

Сельма Лаґерлеф саму пропозицію прийняла охоче, але від будь-якого співавторства категорично відмовилася! «Якщо я вже беруся за якусь роботу, то маю відчувати й усю міру власної відповідальності за неї. Аби книга вийшла такою, якою хочеться мені, здається, я мушу пустити в хід усю свою вигадку і всю свою майстерність. Хочеться робити те, що до душі, що диктує моя фантазія».

Письменниця лише попросила прислати їй потрібні для підручника матеріали, що, на щастя, Спілка вчителів і зробила досить швидко, як зараз кажуть — оперативно.

І от на тривалий час Сельма Лаґерлеф стає не тільки письменницею, а й перебирає на себе професії етнографа, географа, ботаніка, орнітолога, фольклориста, історика й зоолога. Але всіх перелічених професійних знань для написання книги, якою вона бачилася Сельмі Лаґерлеф, не вистачило, і авторка вирішила здійснити мандрівку рідною Швецією.

Вона об’їздила, обдивилася та облазила, у прямому розумінні, щонайглухіші куточки своєї країни, навіть спускалася в одну із найглибших шахт!.. «Подумки я запитувала себе: що мусить у першу чергу знати дитина, про що мусить мати свіже, живе уявлення? І відповідь, зрозуміло, напрошувалася сама собою: перше, що мають знати малюки, це — їхня власна країна!» — згадувала потім цей період Сельма Лаґерлеф.

Проте остаточний задум книги сформувався у письменниці лише 1905 року після відвідин колишнього маєтку батьків — колиски її дитинства. Саме тут, за словами Сельми Лаґерлеф, і відбулася її уявна зустріч із майбутнім героєм її казкової повісті. Ось як про це розповідала сама письменниця: «Восени 1905 року я відвідала колишню садибу моїх батьків, де провела кращі роки дитинства.

Я гуляла старим зарослим садом і раптом почула якісь зойки!.. Хтось жалібно кликав на допомогу… зрозуміло, що я тут-таки поспішила на поклик — і побачила крихітного чоловічка — як я потім роздивилася, то був маленький на зріст хлопчик, — справжнісінький хлопчик-мізинчик! — так от, цей чоловічок одчайдушно відбивався від величезної розлюченої сови, яка з невідомих причин налітала на нього, мов вихор. Напевне, птах подумав, що то така собі смачнюща миша, от і вирішив, розбишака, поласувати…

Не знаю як, але мені вдалося прогнати нападницю-сову, і чоловічок ґречно подякував мені за допомогу. Він назвався Нільсом Хольгерсоном і розповів мені свою історію: як його зачаклував сердитий домовик, щоправда — справедливо, бо Нільс позбиткувався над дідуганчиком; як він, що перетворився на такого собі хлопчика- мізинчика, разом із гусячою зграєю мандрував усією Швецією.

Слухаючи його розповідь, я дедалі більше й більше раділа. «От так щастя, — думала я, — зустрітися з тим, хто верхи на гусячій спині пролетів усю Швецію!»

І я вирішила: коли повернуся додому, неодмінно опишу його розповідь у своїй книзі!..»

Так вона і вчинила. Повернувшись до Стокгольма, Сельма Лаґерлеф одразу засіла за письмовий стіл — і от уже навесні, а саме — у травні 1906 року письменниця надсилає видавцеві перші сто сторінок своєї казкової повісті про мандрівку Нільса. А вже восени, 24 листопада цього ж року, було завершено перший том цієї книги!

Як тільки видавці не пропонували назвати книгу! І «На спині птаха по Швеції», і «Країна дитячих мрій», і ще щось подібне, але Сельма Лаґерлеф категорично наполягала на власній назві «Чудесна мандрівка Нільса Хольгерсона на диких гусях по Швеції» — і видавці, зрештою, здалися…

Таким чином, саме 24 листопада 1906 року Нільс Хольгерсон уперше відправився в політ — до дітей Швеції, аби згодом облетіти майже всіх дітей світу!..

Другий том своєї казкової повісті письменниця планувала закінчити восени наступного року, але, на жаль, ще з весни її почали просто переслідувати всілякі сімейні негаразди, робота не йшла, як хотілось, і лише в грудні 1907 року Сельма Лаґерлеф змогла покласти на стіл видавців завершений другий том, який досить швидко прикрасив полиці книгарень.

Ось уже майже десять поколінь дітей світу читають і перечитують славнозвісну книгу Сельми Лаґерлеф — адже казку перекладено майже на сорок мов, а в рідній Швеції вона витримала сотню видань! Не помилялася письменниця, коли говорила: «Допоки дітям весело читати цю книгу — вона перемагатиме!»

І якщо вам колись доведеться потрапити до Швеції, ви на власні очі пересвідчитеся в тому, що Нільс Хольгерсон, народжений фантазією Сельми Лаґерлеф, став національним героєм цієї країни, одним із 'її символів. По-перше, вже з 1950 року встановлено премію за кращу книгу для дітей — премію імені Нільса Хольгерсона, якою, до речі, однією з перших нагороджено Астрід Ліндґрен. По-друге, майже в усіх готелях країни висять рекламні плакати й роздаються буклети з пропозицією здійснити мандрівку по Швеції за маршрутом Нільса. І по-третє, ви неодмінно привезете додому якийсь сувенір, пов’язаний із цією казкою, — чи то фігурку самого Нільса, чи гусака Мартіна, чи ще когось із героїв, виготовлену з глини, дерева, порцеляни, каменю — з чого лишень душа забажає! А ще на вас чекають марки, сірникові етикетки, листівки, конверти тощо із зображенням, як там говорять, «головного гусенавта Швеції».

І таки справді, книга про чудесну мандрівку Нільса Хольгерсона, яка створювалась як підручник географії, стала не лише славнозвісною, а й довела правдивість слів письменниці про те, що «казки управляють життям»!..

ДІТИ — ПЕРШ ЗА ВСЕ І НАД УСЕ!

Януш Корчак

Якщо уважно вивчати історію літератури для дітей, зокрема — зануритись у біографії декого з її творців і самовідданих служителів, то можна пересвідчитися в істинності вислову про те, що місце подвигу є не лише в книжках, а й у реальному житті, коли йдеться про конкретних дитячих письменників.

До таких героїчних біографій належать, скажімо, творча доля нашого славетного дитячого письменника-романтика і невтомного мандрівника Миколи Трублаїні, або ж — Аркадія Гайдара: обидва письменники, не зраджуючи героїчних мотивів своєї творчості для малих читачів, сміливо й одними з найперших у потрібний час пішли на передові фронти другої світової війни, де й полягли під ворожими кулями…

Життям-подвигом можна назвати і творчий шлях видатного польського педагога і всесвітньовідомого дитячого письменника Януша Корчака.

22 липня 1878 року у Варшаві, в родині відомого адвоката Гольдшмідта народився хлопчик, якого нарекли іменем Генрік.

Син заможних батьків, малий Генрік навчався в елітній школі, але так тривало недовго. Коли хлопчині було одинадцять років, його батько важко захворів і невдовзі полишив цей світ… Родина досить швидко витратила такі-сякі заощадження і змушена була переселитися з розкішного будинку з прислугою у невеличку квартирку одного з найбідніших районів Варшави.

Після смерті батька малому Генрікові довелось опікуватися не лише матір’ю, а й сестрою, проте навчання він не кинув, а досить успішно закінчив школу і вступив до медичного інституту. Долю лікаря, рятівника людських життів, Генрік обрав собі відразу після смерті батька…

Перші книги для дорослих Генрік Гольдшмідт почав писати ще навчаючись у медичному інституті під літературним псевдонімом «Януш Корчак» і здобув широку популярність. Псевдонім Генрік Гольдшмідт обрав собі за ім’ям героя однієї з популярних у ті часи книг відомого польського прозаїка Юліуша Крашевського…

Медичний інститут Януш Корчак закінчив у 1903 році і з перших днів після його закінчення починає працювати лікарем- педіатром. Звідтоді все своє життя Януш Корчак оддавав дітям — і в ранзі лікаря та педагога, і в своїй літературній творчості.

Педагогічну діяльність Януш Корчак розпочав із роботи в бібліотеці для дітей. Згодом він працював у літніх дитячих колоніях, був активним учасником благодійного «Товариства допомоги сиротам», а в 1911 році засновує власний Будинок сиріт, який проіснував до окупації Польщі фашистами.

Протягом двадцяти п’яти років Януш Корчак жив безпосередньо в самому Будинку сиріт разом зі своїми вихованцями, займаючи невеличку кімнатку на горищі. Саме тут були написані кращі книги, зокрема, і його славнозвісні казкові повісті про малого Матіуша-Мацюся: «Король Матіуш Перший», що вийшла 1922 року, і друга частина казки — «Король Матіуш на безлюдному острові», що побачила світ 1923 року. Ці дві казкові повісті склали дилогію, яка перекладена десятками мов народів світу й відома у багатьох країнах.

Перекладено її й українською мовою Богданом Чайковським і видано у «Веселці» 1978 року накладом у п’ятдесят тисяч примірників…

Слід сказати кілька слів про організацію Будинку сиріт, бо саме ідеї дитячого самоуправління, які там панували, знайшли відображення і в казковій дилогії Януша Корчака.

Будинок сиріт був досить своєрідним закладом у тодішній Польщі. Утримувався він на благодійні кошти, але в розпорядок життя його вихованців ніхто не втручався. На сотню дітей тут припадало всього сім осіб обслуговуючого персоналу.

Вихованці Будинку сиріт мали свої власні права та обов’язки. До того ж обов’язки вихованці обирали для себе самостійно — за власними смаками й уподобаннями. Але, раз узявши на себе певний обов’язок, кожен повинен був неухильно виконувати його!

На чолі Будинку сиріт стояла «Рада самоуправління» і «Товариський суд», де могли обговорюватися й поціновуватися відповідно ті чи інші вчинки не лише вихованців, а й на рівних правах — їхніх вихователів…

Як уже мовилося, казкова дилогія про малого короля Матіуша-Мацюся була створена саме в Будинку сиріт. У першій частині хлопчик-король намагається розбудувати щасливу державу для дітей, незалежно від їхнього походження, але його реформи зустрічають шалений опір. Зрештою, вельможі заарештовують короля дітей і висилають, за вироком суду, на безлюдний острів. Друга частина написана дещо в іншому ключі: вона лірична, сповнена роздумів і тихого смутку, та й гумор, який ніколи не полишав автора, м’який і добрий, наче лагідна усмішка дорослого.

Казкова дилогія Януша Корчака значною мірою автобіографічна, тобто письменник у слова й думки короля Матіуша-Мацюся вклав свої власні роздуми й фантазії.

…Дуже тривожно було на душі в Януша Корчака, коли він у своїй невеличкій кімнатці на горищі Будинку сиріт ночами дописував останні розділи другої частини книги. Адже автор населив свою повість- казку реальними хлопчаками — своїми вихованцями, яких чудово знав і гаряче любив. Зараз ці хлоп’ята спокійно й солодко сплять під одним із ним дахом, під тим дахом, де їхні казкові втілення вершать призначений для них письменником-педагогом шлях: рядок за рядком, наче день за днем…

Можна сказати, що у закінченні своєї казкової дилогії Януш Корчак, розповівши про трагічний кінець дитячого короля, певною мірою передбачив і свою власну трагічну долю. Гітлерівські окупанти заборонили «старенькому лікарю», як його шанобливо величали мешканці окупованої Варшави, виступати по радіо, відсторонили від роботи у притулку для польських дітей, а Будинок сиріт дедалі більше занепадав…

1940 року за наказом гітлерівських окупантів Будинок сиріт Януша Корчака у повному складі перевели до Варшавського гетто, територію якого було категорично заборонено покидати під будь-яким приводом! За з’яву на вулицях Варшави без особливої позначки — «єврей» — Януша Корчака навіть одного разу заарештували, й він кілька місяців просидів у тюрмі.

Аж ось прийшов чорний серпень 1942 року…

У цей час окупаційна влада приймає рішення відправити Будинок сиріт із гетто до концентраційного табору смерті Треблінка. Ось як згадує один із свідків цей таки справді чорний день…

«Я перебував на привокзальній площі, коли з’явився Януш Корчак разом із своїми вихованцями. Люди завмерли, наче перед ними постав ангел смерті!

Строєм, по чотири чоловіки в ряд, із власним зеленим прапором Будинку сиріт, з керівництвом і вихователями попереду, вийшли на площу діти…

— Це хто такі?! — вигукнув розлютовано комендант.

— Це Януш Корчак з дітьми! — кинув йому хтось із натовпу.

Комендант задумався: десь він уже чув це прізвище…

Він почав пригадувати, але згадав уже тоді, коли дітей завантажили у вагони.

Комендант підійшов до Януша Корчака й запитав:

— Скажіть, пане лікарю, а чи не ви написали книгу «Банкрутство маленького Джека»?

— А хіба це якось пов’язано з відправкою ешелону з дітьми? — запитав Януш Корчак.

— В жодному разі, - кинув на те комендант. — Але я читав у дитинстві цю вашу книжку, пане лікарю. Гарна книжка! Ви можете лишитись…

— А діти? — поцікавився Корчак.

— Діти обов’язково поїдуть! — відрізав комендант.

— Ви дуже помиляєтеся! — зірвався на крик Януш Корчак. — Ви дуже й дуже помиляєтеся, бо діти — перш за все і над усе! — І він зайшов у вагон, грюкнувши за собою дверима…

Януш Корчак знав, що до самого кінця він мусить усім добром, яке ще зосталось у світі, всіма казками, всією кров’ю власного серця відбивати, відгонити, відштовхувати загибель і страждання, що насувалися невідворотно…»

Так він і діяв. Казки переповнювали страшний потяг, що віз дітей до затягнутих димом газових камер Треблінки. Життя дітей тривало! І поки це було можливим, до останньої секунди, Януш Корчак намагався взяти на свої худі немічні плечі всі страждання сотень дітей, що так вірили йому!

Наступного дня Януш Корчак, усвідомлюючи фінал, рішуче ступив за своїми вихованцями до однієї з газових камер табору смерті Треблінка…

Гадаю, що ознайомлення не лише з казковою дилогією всесвітньо відомого педагога й письменника Януша Корчака, а й розповідь про його трагічну і героїчну долю, западе у ваші серця й неодмінно піднесе у духовному становленні і ставленні до тих, хто поруч!

ГОБІТИ НЕ ВМИРАЮТЬ!

Джон Роналд Руел Толкін

На віртуальній карті Планети Фантазії, напевне, «місто коледжів» Оксфорд посідає чи не найпочесніше місце. І коли згадати, принаймні, оксфордського професора і священика Чарлза Латвіджа Доджсона, який відомий світові під прізвищем-псевдонімом Льюїс Керролл, стає зрозумілим — чому.

Можна згадати ще одного оксфордського професора теології — Клайва Степлза Льюїса, автора численних дитячих казок про чарівну країну Наранію та багатьох фантастичних творів.

А коли до цих славнозвісних імен ще й додати прізвище професора історії середньовіччя та філології Джона Роналда Руела Толкіна — всі можливі запитання відразу знімуться, і захочеться слово «Оксфорд» позначити на карті лише прописними літерами, незвичайним шрифтом та ще й особливим кольором!

Саме про цього вченого-письменника, відомого сьогодні всьому цивілізованому світові, і піде мова.

Джон Роналд Руел Толкін народився 3 січня 1892 року у дивовижній країні, яка знаходиться в Африці, і називалася вона у ті часи дуже й дуже казково — Оранжева Республіка!

Так, так, не зводьте здивовано очі, бо це — не вигадка: саме так незвично й називалася країна з’яви на світ видатного письменника, яка згодом перебрала назву Південно- Африканська Республіка. До речі, з цією країною, скорочено — ПАР, ледь не від перших місяців своєї незалежності Україна має дипломатичні зв’язки. Але то так, між іншим…

Так от, мабуть, і сама поетична назва країни у далекій Африці, та й сам романтичний континент уже з дитинства наклали певний відбиток на малого Джона, що у майбутньому і привело його до казкової фантастики.

Недовго довелося майбутньому письменнику та вченому прожити в тій казковій Оранжевій Республіці: навесні 1895 року він із матір’ю їде на гостини до родичів у рідну Англію, з якої колись подружжя Толкінів подалося до Африки. Погостювавши вдосталь, хотіли вже повертатися, коли раптом прийшла з Африки телеграма: у їхнього батька й чоловіка стався серцевий напад, і він помер…

Зрозуміло, що вертатись у чужу й далеку країну вже не мало ніякого сенсу, тож мати й син зосталися в рідному Бірмінгемі на своїй батьківщині, в Англії.

Більшу частину часу малий Джон проводить у заняттях із мамою: вона вчить його мов, літератури, історії. Тож коли Толкін пішов до школи, він уже знав чимало, й уроки спершу давалися йому досить легко.

Та ось, коли Джонові Толкіну пішов дванадцятий рік, помирає його матір, і хлопчина залишається під опікою католицького священика, який зумів не лише зразково виховати Толкіна, а й прищепити своїм суворим католицьким вихованням такі необхідні майбутньому письменнику і вченому риси, як наполегливість, старанність та обов’язковість.

Щоправда, коли говорити відверто, попри всі строгості малий Джон був уже й не такий домашній мазунчик. Навпаки, за найменшої нагоди він оддавав перевагу жвавим іграм, жартам, іноді дозволяв собі навіть і побешкетувати трошечки, щоправда — не злісно. Одне слово, у жвавості й непосидючості йому не відмовиш! Особливо, коли він уже перетворився на підлітка, або, як зараз прийнято в Англії висловлюватися, тінейджера. До речі, не гребував Джон Толкін у підлітковому віці й заняттями спортом: зокрема, він грав за збірну школи у регбі, а це, скажу вам, не така вже й легка гра!

Коли наблизився час думати про подальшу освіту, хлопчина побачив, що він через свої підліткові розваги дещо запустив заняття, а йому ж треба було неодмінно отримати державну стипендію для навчання в омріяному університеті, бо коштів не було ні в його опікуна, ні, зрозуміло, в нього самого…

І Джон одержимо засів за підручники, прислужилися йому й набуті ще в ранньому віці знання. Так, уже в шістнадцять років він знав латину, давньогрецьку мову, міг читати і спілкуватися французькою та німецькою, а згодом вивчив ще й кілька давніх мов і мову фінську, досить складну, але й цікаву. Володіючи таким чином десь із десятком мов, Джон Толкін уже в юнацькі роки захоплювався складанням нових, вигаданих алфавітів і навіть пробував створювати нові, штучні мови, що у майбутньому позначилося на його літературній творчості, коли він став творцем незвичайного казково-фантастичного жанру, віртуальної країни гобітів і її непересічних мешканців-героїв.

Наполегливі заняття далися взнаки і принесли свої плоди: у грудні 1910 року Джон Толкін стає стипендіатом найпрестижнішого в Англії та й у світі Оксфордського університету! А це означало, що всі іспитові випробування він здав не просто на «відмінно», а «блискуче», як тоді позначались оцінки абітурієнтів і претендентів на державну стипендію. В університеті Джон Толкін обрав, зрозуміло, спеціалізацію з мови та літератури.

Заняття філологією підштовхнули Толкіна до власних літературних спроб. Починав він із віршів, у яких писав про якихось вигаданих химерних героїв, про їхні неймовірні пригоди, про мандри у казкових країнах. Юнак надсилав свої вірші до видавців, але отримував відмови, тож на деякий час покинув писати й заглибився в чисту науку…

Після закінчення університету Джона Толкіна залишають в Оксфорді, й він починає викладати у рідному навчальному закладі. Невдовзі набуває репутації оригінального мовознавця й перспективного вченого як серед колег-викладачів, так і у студентів. А вже у тридцять сім років — на ті часи то було рідкісне досягнення! — Толкін стає професором Оксфордського університету! Доречно знову ж таки нагадати, що майже такий шлях пройшов свого часу й автор славнозвісної «Аліси в Країні Чудес»…

Невдовзі Джон Толкін одружився з дівчиною, яку кохав ледь не з десяти років! Вони зажили, як пишуть у казках, дружно та щасливо. Толкін викладав в університеті, займався науковими дослідженнями, а дружина виховувала дітей, яких було в них аж четверо — три сини й донька! Але так чи інакше, а література вабила професора, і він замислився над відновленням своїх літературних спроб.

Як згодом пригадував сам Толкін, книгу «Гобіт», яка принесла йому всесвітню славу, він написав випадково: перевіряв якось екзаменаційний твір та й наштовхнувся на чистий аркуш, на якому чомусь узяв і написав: «У землі була нора, а в норі жив собі гобіт»… Так би й зостався «Гобіт» одним- єдиним реченням, якби не діти. Саме на їхню вимогу він почав розповідати казку про якихось дивовижних істот, які називалися гобітами. Пригадуєте? Той же Льюїс Керролл свої пригоди Аліси теж спершу розповідав дітям, а вже потім записав свої розповіді й випадково видав книгою.

На превелике щастя мільйонів читачів, діти Джона Толкіна були не менш вимогливі, ніж знайомі дівчатка Керролла — вони теж попросили батька записати розказану їм історію про гобітів, що він і зробив. Записану казку професор поклав у шухляду і, напевне, був би й забув про неї, якби не щасливий випадок.

Якось одна з учениць професора Толкіна, котра десь колись почула від нього про гобітів, розповіла про них і своїй подрузі С’юзен Дагнел, яка працювала на той час у видавництві «Аллєн енд Ануїн» редактором. С’юзен звернулася до Толкіна з проханням надіслати їй рукопис на ознайомлення.

Професор не дуже охоче пристав на це прохання, але, як людина обов’язкова, знайшов рукопис і надіслав дівчині, хоча рукопис був лише в одному примірнику, а отже, міг і запропасти! Але, на щастя, такого не сталося (от що таке англійська королівська пошта!).

Коли С’юзен Дагнел прочитала казку Толкіна, то була просто захоплена! Але вона відчула, що казка не доведена до логічного завершення, і в листі до професора попросила, звичайно, повернувши з листом і сам рукопис, подумати над фіналом і дописати його. Професор знайшов вільну часинку — і закінчив казку: адже він був, як уже згадувалося, людиною обов’язковою…

Новий, завершений варіант рукопису дівчина віддала на ознайомлення директору видавництва. Той уважно прочитав казку Толкіна — і майже нічого в ній не зрозумів. Але редакторка не відходила від нього, переконуючи, що рукопис вартий уваги, і директор оддав його для оцінки… своєму синові, якому було десять літ!

Син директора так само був у захваті — і невдовзі, дякуючи розумному хлопчині, рукопис побачив світ у вигляді окремої книги 1937 року…

Годі й говорити, що казкова повість Джона Роналда Руела Толкіна «Гобіт» одразу ж дістала величезний успіх у найширшого кола читачів різних вікових категорій — починаючи від п’ятирічних дітлахів і закінчуючи бабусями й дідусями пенсійного віку! Її видано різними мовами у десятках країн світу, а загальний тираж казки сягає восьми- значної цифри! Видається вона й сьогодні щороку і в Англії, на батьківщині письменника, і в Америці — і розкуповується відразу.

Не можу не згадати й того факту, що на вимоги читачів Толкін написав продовження «Гобіта», яке вилилось у три грубезних томи під назвою «Володар кілець», виданих протягом 1950–1951 років. За цією книгою створено у різних куточках світу безліч гуртків «толкіністів», які не лише вивчають творчість Толкіна, а й самовіддано грають у героїв його книг! А на їхніх майках можна побачити написи: «Гобіт Фродо — живий!» або: «Вперед, чарівнику Гендальфе!»…

На одному з оксфордських кладовищ, де поховано й автора славнозвісної «Аліси…», можна побачити сіру плиту з корноулського мармуру, що назавше заховала від мільйонів і мільйонів фанатичних шанувальників творця гобітів, на якій викарбувало напис: «Джон Роналд Руел Толкін. 1892–1973». Автор «Гобіта» прожив довге життя — вісімдесят років. Книга його живе досі та житиме ще дуже й дуже довго!..

НЕ ЗАБУВАЙТЕ НЕЗАБУТНЄ!

Еріх Кестнер

Детективний жанр у світовій літературі для дітей посідає сьогодні стабільне друге місце слідом за фантастичними й казковими повістями. Та це й не дивно, бо який іще інший жанр, як не детектив, примусить юних «пожирачів» книг забути про домашні завдання та обов’язки, про телевізор і комп’ютер, ба навіть — про приятелів, які нетерпляче ждуть тебе надворі й дивуються, чого це ти не йдеш, одне слово, — геть про все на світі, бо перед тобою — книга, яка веде крізь такі несподівані карколомні пригоди, що й подих перехоплює, дух забиває, прискорює серцеве биття аж до підвищення температури! А мама, спершу налякана твоїм незрозумілим станом, помацає лоб, кине погляд на книгу перед тобою — і все зрозуміє, а потім сором’язливо попросить: «Даси почитати, коли скінчиш?..» Бо це — Детектив!

До письменників, котрі започаткували цей надпопулярний жанр саме в літературі для дітей, належить всесвітньо відомий німецький прозаїк, володар Золотої медалі імені Г.Х.Андерсена за 1960 рік — наступний після легендарної Астрід Ліндґрен! — Еріх Кестнер. Саме йому та його славнозвісним детективним книжкам для дітей і віддамо належне…

Народився Еріх Кестнер 23 лютого 1899 року у славному німецькому місті Дрездені. Батьки майбутнього дитячого письменника були людьми незаможними: батько працював робітником на одній із дрезденських фабрик, а мати порядкувала вдома, не відмовлялася від будь-якої роботи, аби заробити гроші на освіту синові — єдиній дитині в родині Кестнерів.

З перших же кроків по життю малий Еріх відчув уповні всі плюси й переваги такого «одиничного» становища, але не зловживав ними. Ось як сам письменник розповідав про це у своїй відомій автобіографічній повісті «Коли я був маленький»: «Я був єдиною дитиною в родині, але не розбестився анітрохи і не почувався самотнім. Адже в мене були друзі! А їх ми знаходимо самостійно, на відміну від братів і сестер. Друзів ми вибираємо за власним бажанням і коли помічаємо, що помилилися, то можемо з ними й попрощатись. А от із сестрами та братами все по-іншому. їх, так би мовити, вам доставляють додому, і назад їх просто так не відішлеш…».

Отож, із своєї «одиничності» в сім’ї Еріх узяв для себе на користь такі майбутні риси характеру, як самостійність — а це, погодьтеся, дуже важливо, коли ти можеш вибирати й вирішувати сам, а не діяти за наказом, порадою чи підказкою інших! — та ще здатність бути справжнім другом.

З малих літ Еріх Кестнер вирішив стати вчителем. Цьому значною мірою сприяло те, що батьки його постійно здавали кімнату своєї невеличкої квартирки, аби в родині були додаткові кошти. А помешканцями, квартирантами в родині Кестнерів були переважно вчителі.

У тій же автобіографічній повісті, про яку я вже згадував, Еріх Кестнер пише про цей період так: «Я ріс у середовищі вчителів. Не у школі я зустрівся з ними вперше. Вони були у мене вдома! Я надивився на сині шкільні зошити й на червоне чорнило задовго до того, як сам почав писати й міг робити помилки… І коли дорослі, як вони полюбляють це робити, питали мене: «Ким ти хочеш бути?», я від усього серця вигукував: «Учителем!» Одне слово, ще не вміючи ні читати, ні писати, я вже хотів бути вчителем…».

Але що досить цікаво, за словами самого письменника, він «не вчити хотів, а вчитись! І зажадав стати вчителем лише для того, аби якомога довше зоставатись учнем… Справжні вчителі, покликані від народження, зустрічаються так само нечасто, як герої та святі…».

І Еріх Кестнер далі розповідає про зустріч, яка остаточно переконала його в тому, що все життя треба вчитися, навіть тоді, якщо ти сам — учитель! І хоча він обрав шлях дитячого письменника, бо не встиг закінчити учительську семінарію, з якої його забрали 1917 року на військову службу, але вчителем він, безумовно, був: адже можна вважати — і цілком справедливо та слушно! — що всі справжні дитячі письменники водночас є вчителями!

Так от, про зустріч, яка вразила Еріха Кестнера…

Якось письменник зустрівся із стареньким університетським професором, котрий нещодавно вийшов на пенсію. Кестнер поцікавився в нього, що він зараз робить.

У професора в очах спалахнуло почуття блаженства, і він вигукнув: «Учуся! Нарешті в мене для цього з’явився час!»

Як з’ясувалося, дідусь, що вже перейшов межу сімдесятиліття, щодня проводив у студентських аудиторіях, де дізнавався про нове для себе. Він годився в батьки викладачам і в дідусі — студентам, з якими стрічався на лекціях. Він був членом багатьох світових академій. Ім’я його з величезною повагою вимовлялось у багатьох країнах світу. Все своє життя він учив інших того, що знав сам. І от нарешті, на схилі життя, зміг і сам учитися того, чого не знав. І саме від такої фантастичної можливості старенький професор перебував на сьомому небі!

…Військова служба для Еріха Кестнера закінчилася 1919 року, і він продовжив освіту вже в університеті. Там він остаточно визначається зі своїм життєвим вибором — стати письменником, і починає писати вірші, оповідання, гуморески для дорослого читача. Але паралельно пробує писати і для дітей. І ось 1928 року з’являється на світ його перша дитяча книга «Еміль і детективи», яка відразу завоювала неабияку популярність як у дітей, так і в дорослих, ще й була досить прихильно зустрінута критикою. Можна стверджувати, що ця книга стала головною для самого її творця.

Далі Еріх Кестнер пише й видає для дітей книги «Антон і Кнопка» (1931), у тому ж році виходить повість «Тридцять п’яте травня», через два роки, 1933, - «Летючий клас», і всі ці непересічні твори так само користуються незмінною популярністю у малих читачів.

Слід згадати той факт, що письменникові за своє творче життя, яке він розпочав у 1927 році, довелося пережити дві світові війни та ще й прихід до влади у Німеччині фашистів, які навесні 1933 року наказали палити на вогнищах, що забуяли по всій країні, разом із книгами класиків і дитячі книжки Еріха Кестнера, а йому самому на тривалий час заборонили займатися літературною працею. Проте, навіть у ті чорні часи книга для дітей «Еміль і детективи» Еріха Кестнера до вогнища не потрапила, бо була настільки популярною у німецької дітлашні, що її не наважилися спалити навіть фашисти!

Мабуть, і ця фантастична реалія значною мірою підштовхнула Еріха Кестнера, не зважаючи на всілякі заборони, у 1935 році написати продовження пригод Еміля й видати його у тому ж році під назвою «Еміль і троє близнюків».

До речі, коли 1928 року з’явилася вперше книга «Еміль і детективи», її молодий автор уже мав за плечима досвід журналістської праці, тож не дивно, що Еріх Кестнер так яскраво змалював у повісті репортера, який, по суті, був його автопортретом: енергійний, спостережливий і дуже й дуже добрий! Таким письменник залишався в усіх своїх книжках для дітей, таким він був і в житті. А ще — він був блискучим оповідачем, витівником, жартівником і фантазером, справжнім духовним батьком цілої плеяди німецьких дитячих письменників зі світовими іменами. Зокрема, своїм учителем називав його Джеймс Крюс, також лауреат Андерсенівської премії, і такі нині всесвітньо відомі творці дитячої літератури, як Міхаель Енде й Пауль Маар.

Своє письменницьке кредо, свої життєві погляди й позиції Еріх Кестнер формулював у словах-роздумах: «Життя не суцільно рожеве або чорне, воно строкате. Є добрі люди і злі люди, і добрі часом бувають злими, а злі — добрими. Ми сміємось і плачемо, й іноді плачемо так, ніби вже більше ніколи не засміємося, чи від душі сміємося, ніби ніколи й не плакали. Іноді нам щастить, іноді — навпаки, а трапляється й так, що не було би щастя, так нещастя допомогло…» Такої точки зору на дійсність Еріх Кестнер і тримався протягом усього свого життя…

А про те, як народилася всесвітньо відома славнозвісна детективна дилогія Еріха Кестнера, він розповів докладно й дотепно сам у передмові до неї. Дозволю собі досить обсягову цитату, яка відразу заохотить вас до прочитання цієї книги, але перед цим нагадаю, як сам письменник ставився до всіляких передмов. «Передмова для книги, — казав він, — все одно, що садок перед домом: вона — одна з головних її прикрас. І я зовсім не хочу, аби відвідувачі просто так зашпортувались у мій дім. А книга — це і є мій дім».

Так от, про народження книги Еріх Кестнер писав так: «Історія з Емілем мене самого заскочила зненацька. Власне, я збирався написати зовсім іншу книжку. Книжку, в якій з переляку тигри клацали б іклами, а з фінікових пальм сипалися б додолу кокосові горіхи. І маленька тубільна дівчинка у чорно-білу пересмужку сама перепливла б увесь Тихий океан, щоб у Сан-Франциско, у фірмі «Дрінквотер і Кє», одержати зубну щітку…

Я гадав написати справжню пригодницьку повість про південні моря… Перші три розділи були вже цілком готові. Ватажок шибеників на прізвисько Швидка Пошта дістав свій складаний ніж, настромив на його лезо гарячі печені яблука і почав спокійно і швидко рахувати до трьохсот дев’яносто семи…

Раптом я не зміг пригадати, скільки ніг у кита!..

Одне слово, моя пригодницька повість перечепилася, сказати б, об китові ноги… Я все покинув, умостився на підвіконні і став дивитися на вулицю, сподіваючись: ану ж унизу з’явиться саме та історія, що я її шукаю. Тоді я кивнув би їй і сказав: «Будь ласка, підніміться сюди! Я так хотів би вас написати!»

Але історія не йшла і не йшла…

Тоді я вклався на підлозі й надовго замислився… І от коли я взявся лічити ніжки стільців і стола, щоб з’ясувати, скільки, власне, негренят або школярів стоїть тут у мене на килимі, мені спала на думку історія з Емілем.

Так чи не так, але та історія пригадалася мені саме тієї миті. Я лежав непорушно і всміхався своєму спогадові. І він наче заспокоївся, став довірливим і ступив крок до мене… Ту ж мить я схопив його і вже не пускав! Залишалося тільки сісти і все записати. Це я і зробив. Бо якби не зробив, ви не тримали б тепер у руках книжки про Еміля…».

Як бачите, навіть переднє слово автора захоплює читача, то що вже говорити про саму дилогію! Отож не лякайтеся слова «детектив», а сміливо беріться читати згадану дилогію: принаймні, смак до справжніх пригодницьких книг і розуміння, що таке справжній детектив, ці славнозвісні повісті сформують у вашій уяві, а це вже дуже й дуже немало! Та ще радив би всім не забувати слова Еріха Кестнера про те, що «найдорогоцінніше — це дитинство, все одно, радісне воно чи печальне. Не розлучайтеся з ним. Знаєте, більшість людей розлучаються з дитинством, наче знімають старого капелюха. Вони забувають його, як телефонний номер, що став непотрібним. Життя видається для них, наче довга ковбаса, яку потихеньку з’їдаєш, і що з’їв, того вже більше не існує… Не забувайте того, що не забувається!..».

НЕ ХОЧУ ПИСАТИ ДЛЯ ДОРОСЛИХ!

Астрід Ліндґрен

В одному з численних інтерв’ю журналіст поцікавився у всесвітньо відомої дитячої письменниці із Швеції Астрід Ліндґрен: «А чому б вам не спробувати написати книгу для дорослих?» Відповідь письменниці була вичерпною і категоричною: «Ні, я не хочу писати для дорослих. Я хочу писати для таких читачів, які здатні творити чудеса. А чудеса творять діти, коли читають книги. Вони беруть наші убогі думки та слова, вони вселяють у них життя і блиск…» І цього кредо письменниця дотримувалася все своє творче життя. А на запитання, хто надихає її на створення дивовижних книг для дітей — власні діти, онуки, діти взагалі, — Ліндґрен однозначно відповідала, що одна-єдина дитина на світі може її надихати: та, якою була колись вона сама…

Серед тридцяти п’яти всесвітньо відомих книг, створених письменницею, чи не найпо- пулярніші у всьому світі дві її книги: «Пеппі Довгапанчоха» та «Пригоди Карлсона». От про історію їх створення і піде мова, тим паче, що вона досить цікава… Але спершу коротко про саму письменницю…

У Стокгольмі, столиці Швеції, на вулиці Далагатан стоїть старий будинок, вікна якого дивляться на невеличкий міський парк.

Про цей будинок у Швеції, та й у багатьох країнах світу, знає чимало дітей і дорослих, бо з 1941 року на другому поверсі тут мешкала Астрід Ліндґрен, десятки книжок якої перекладено майже півсотнею мов світу!

Листи у цей будинок поштарі доставляли не в поштарських сумках, а в мішках, які доводилося возити спеціальними візочками — така сила-силенна їх надходила до письменниці. Частенько на конвертах стояла не адреса Астрід Ліндґрен, а дитячим почерком було виведено: «Швеція, Стокгольм, Карлсону» або «Дівчинці Пеппі Довгапанчоха». І листи знаходили свого адресата, бо цих героїв книжок Астрід Ліндґрен знають геть усі!..

Народилася майбутня письменниця 14 листопада 1907 року у шведській провінції Смоланд, у звичайній селянській родині, і назвали її Астрід Анна Емілія Еріксон. Зрозуміло, батьки й гадки не мали, що їхня донечка стане у майбутньому всесвітньо відомою письменницею і «Першою жінкою Швеції», як її шанобливо величали земляки. Була вона ніби така ж, як і її ровесники, але відзначалася тим, що майже ніколи не розлучалася з книгами, була найзапеклішим читачем шкільної та сільської бібліотек, де читала чисто все підряд! А ще вона краще за всіх писала шкільні твори. Один із них — «Життя у нашій садибі» — не лише отримав першу шкільну нагороду, а й був надрукований у місцевій газеті, через що однокласники дражнили Астрід малою «Сельмою Лаґерлеф». І хто міг тоді подумати, що ця маленька непосида дійсно прославиться на весь світ!..

Справжню славу письменниці принесла вже її перша книга — про невсидющу, на перший погляд — розбишакувату і ні на кого не схожу, але водночас і схожу на багатьох її ровесників, та й на саму письменницю, до речі, дівчинку з дивним ім’ям — Пеппі Довгапанчоха.

Як це дівчисько з’явилося в уяві письменниці? Тут можна відповісти прислів’ям: «Не було б щастя, та нещастя допомогло…».

Коли маленькій Карін, доньці Астрід Ліндґрен, було сім років, вона тяжко захворіла і лежала в ліжку кілька довгих місяців… Щовечора вона просила, аби мама розповідала їй якісь історії. Астрід Ліндґрен уже й не знала, про що розповідати, й доня сказала: «А ти розкажи про Пеппі Д овгапанчоху!»

Як згадувала сама письменниця, вона тоді «не спитала, хто це, і почала вигадувати дивовижні пригоди, які б відповідали незвичайному імені дівчинки».

Отак народилися ці історії, а згодом наче- й забулися. Та якось узимку письменниця… зламала ногу! Щоб якось розрадитись, вона почала пригадувати й записувати пригоди Пеппі, розказані доньці. Потім передрукувала їх і подарувала Карін на день народження, а один примірник надіслала до видавництва. Та невдовзі рукопис повернувся з відмовою.

Але ця відмова не образила письменницю, й вона через рік надіслала рукопис в інше видавництво, де пригоди Пеппі Довгапанчохи і побачили світ, одразу ж отримавши першу премію на конкурсі книг для дітей!

І звідтоді Пеппі Довгапанчоха, незвичайна вигадниця, фантазерка та мрійниця, чудовий, надійний друг, кмітливе розбишакувате руде дівчисько, переможно закрокувала планетою.

Книгу перекладали десятками мов, про неї знімали телепрограми і серіали, малювали комікси, робили радіопередачі і випускали кінофільми…

І хоча Пеппі Довгапанчоха має вже, так би мовити, «за плечима» майже шість десятків літ, але вона така ж дитина, як і герої інших славнозвісних дитячих книг — Джанні Родарі, Туве Янссон, Всеволода Нестайка з їхніми нестаріючими Цибуліно, Мумі-тролями та сонячним зайчиком Терентієм… Всі ці казкові герої лишаються і тепер ровесниками сучасних молодших школяриків, їхніми друзями, порадниками і найкращими партнерами в іграх і розвагах!..

А тепер — іще про народження одного з найвідоміших героїв Астрід Ліндґрен: про Карлсона, що живе на даху. Спершу Карлсона звали Лільонкваст і діяв він у казці Астрід Ліндґрен «В Країні між Світлом і Мороком». Цікаво, що на світ він з’явився теж завдяки Карін, доньці письменниці.

Якось дівчинка попросила маму: «Розкажи мені про пана Лільонкваста. Тільки нехай він буде добрим дядечком і неодмінно прилітає до дітей, коли вдома нікого немає!»

Відома річ: діти страшенно не люблять довго лишатися вдома на самоті, тому і вигадують собі усяких друзів, якщо поруч нема ні песика, ні кицьки, ні, принаймні, акваріума з мовчазними рибками…

І от на світ народився Лільонкваст, який прилетів до хворого самотнього хлопчини й забрав його із собою в Казкову Країну між Світлом і Мороком. Невдовзі з Лільонквастом сталося щось дивовижне: він прилетів знову, та називався вже Карлсоном, і на спині у нього був… пропелер! Крім цих змін, Карлсон ще й оселився не десь у лісі, в хатині на галяві чи бодай у якомусь підвалі, а на самісінькому даху!..

Ось як розповідала письменниця про свою зустріч із Карлсоном: «Я побачила його, точніше, спершу почула якось уночі, коли мене мучило безсоння. Не спалося, можливо, тому, що за вікном щось довго дзижчало. А потім він влетів до кімнати, сів на ліжко й запитав, де можна знайти Малого. Я протерла очі — ні, це не сон, на моєму ліжку в стокгольмській квартирі сидів маленький товстенький чоловічок із пропелером на спині і кнопкою на животі.

— Ти хто? — спитала я. — Чому ти прилетів до мене?

— Я — найкращий у світі Карлсон, який живе на даху, — відказав чоловічок, — а прилетів я до тебе тому, що ти написала книжку про Пеппі Довгапанчоху.

Тоді я дала йому адресу Малого. Не назву цієї адреси, бо це таємниця… Скажу лиш, що в тому домі я мешкала колись у молоді літа, і Карлсон відтоді там і оселився. Все це було саме так, і я можу заприсягтися в цьому — на книжці про Пеппі!»

Як бачимо, досить цікавими були з’яви- народження згаданих книг Астрід Ліндґрен. Немає жодних сумнівів, що на них чекають пригоди ще не в одного майбутнього покоління малих читачів, бо ці книги таки справді — славнозвісні!

…Колись в одному з інтерв’ю Астрід Ліндґрен писала: «Діти — найвдячніші читачі, але й найвимогливіші: вони відразу вловлюють щонайменшу фальш, не терплять дидактики і висловлюють своє ставлення до нецікавої книжки елементарно просто: книжка летить у куток, а юний читач вибирає заняття більш веселе — ну, скажімо, береться за рогатку…».

Я переконаний, що дитина, котра прочитає хоча’б одну із двох книг Астрід Ліндґрен, про які йшлося вище, і не подумає кидати її в куток, а покладе на найпочесніше місце. Так само не подумає вона і про рогатку, а коли навіть та в дитини є, то вона зламає її і викине геть на смітник…

Коли говорити про нагороди й відзнаки, отримані Астрід Ліндґрен за свою творчість для дітей, то тільки їх перелік зайняв би не один десяток сторінок. Згадаю лише те, що письменниця — єдина у когорті дитячих письменників світу, лауреатів Андерсе- нівської премії, яка, як виняток, отримала Золоту медаль імені Г.Х.Андерсена двічі — у 1958 і 1986 роках, хоча у положенні про Андерсенівську премію сказано, що вона присуджується лише один раз! Астрід Ліндґрен заслуговувала на такий виняток, бо крізь усе своє життя, присвячене дітям, вона пронесла думку і віру в те, що «допоки на світі є діти — будуть і казки!..»

У ЦЬОМУ СВІТІ НЕМАЄ НЕМОЖЛИВОГО!

Туве Янссон

До плеяди казкарів — творців власних непересічних героїв, котрі відомі дітям ледь не у всьому світі, безумовно належить видатна фінська казкарка, яка пише шведською мовою, — Туве Янссон.

Персонажі з її книг — родина Мумі-тролів, диваків і мудрагелів — давно полюбилися дітям Європи. От і поговоримо про ці книги, які сприймаються цілісною епопеєю, такий собі авторський казковий епос. А щоб краще зрозуміти суть самої епопеї, зупинимося на біографії письменниці…

Народилася Туве Янссон 1914 року у Фінляндії, в родині митців. Батько майбутньої письменниці був відомим фінським скульптором, а мати — шведською художницею.

Цілком зрозуміло, що дівчинка зростала у творчій атмосфері, і шлях її, можна сказати, був визначений уже ледь не з перших кроків. Принаймні, поряд з улюбленими ляльками та іншими «дівчачими» іграшками-забавками малої Туве неодмінно лежали олівці та фарби: ще з дитинства вона приохотилася до малювання, якому не зраджувала все своє життя.

Можливо, через те, що батьків своїх Туве Янссон постійно бачила за роботою, дівчинка мала розважатися самостійно, що вплинуло, ясна річ, на розвиток її бурхливої фантазії. Навіть улітку, коли батьки перебиралися відпочивати на невеличкий острівець у Фінській затоці Балтійського моря, мама щось постійно малювала, а тато вирізав із каменю — на щастя, було його тут досхочу! — якісь химерні дивовижі.

Згодом Туве Янссон напише: «Напевне, я описала у своїх казках свою власну родину, принаймні, в той час, коли я була маленькою…».

Коли Туве Янссон виросла й остаточно визначилась у виборі власного життєвого шляху — а спершу вона була, так би мовити, чистою художницею! — надалі багато в чому допомагали їй яскраві спогади дитинства і нестримна фантазія.

Як уже згадувалося, п’ять місяців на рік родина Янссонів мешкала на острівці із розкішною природою. І спогади про цю красу перелилися на описи пейзажів у казках Туве Янссон. Скажімо, одного разу вона разом із мамою потрапила в чужий, заметений снігом аж по самий дах будиночок, і дівчинка уявила, що вони живуть у заметі! Згодом вона щось схоже описала про зимівлю своїх неперевершених казкових персонажів — Мумі-тролів.

Взагалі, слід зазначити, що фінський пейзаж — невід’ємна складова частина творчості письменниці. Уже й дорослою, як у дитинстві з батьками, кожне літо Туве Янссон проводила на малесенькому скелястому острівці у тій же Фінській затоці, і не в якійсь віллі чи розкішному котеджі, а у звичайнісінькій невеличкій рибальській хижці.

Напевне, і це незвичайне романтичне помешкання допомагало казкарці фантазувати й вигадувати нові та нові пригоди для своїх непосидючих героїв.

Про особливе ставлення Туве Янссон до пейзажу свідчать і її слова про те, що «світ дітей — це пейзаж, намальований яскравими фарбами, де добро і зло невіддільні одне від одного. У цьому світі є місце для всього і немає неможливого. Неймовірне перемішується з ясним і логічним. Дитина може з радістю сприймати страх і самотність, всю захоплюючу атмосферу жахів, але вона почувається ошуканою і покинутою, якщо немає втіхи, немає порятунку і немає дороги назад…».

Перша книжечка-картинка вийшла у Туве Янссон іще у 1938 році. Але відомою письменниця стала лише з виходом книжки- картинки під назвою «Що було потім? Книга про М’юмлю, Мумі-троля та крихітку М’ю» у 1952 році.

1953 року художниця — на той час Туве Янссон ще не написала жодного рядка своєї майбутньої славнозвісної казкової епопеї, а лише придумала мальованих персонажів — підписала контракт з одним із англійських видавничих синдикатів і змушена була працювати лише як художниця.

Саме з цього року починають з’являтися серіали малюнків «Мумі-троль», які не лише друкуються у десятках газет і часописів багатьох країн світу, а й виходять одна за одною окремими альбомами-книжками. Герої цих книжок-картинок, власне — своєрідних коміксів, стають улюбленцями дітвори ледь не всієї Європи через те, в першу чергу, що вони поводяться точнісінько так, як і звичайні люди — їх охоплюють ті ж самі пристрасті, але, водночас, вони ще вміють творити найдивовижніші чудеса!

Згодом Туве Янссон так згадувала про «художницький» період своєї творчої праці: «Спершу ця робота, поки вона була для мене новою, захоплювала повністю як нова форма самовираження. Але від самісінького початку було нелегко. Одну й ту ж саму ситуацію доводилося швидко множити у трьох — чотирьох малюнках. Я вдалася до постійної гонитви за сюжетами, що, по суті, є прокляттям для всіх авторів будь-яких серіалів. Справа дійшла до того, що, коли часом з’являлися мої друзі й розповідали про свої проблеми, у мене виникала потаємна думка: а чи не можу я використати їх як складники чергового сюжету?..

І тут мені зробилося лячно!..»

Саме цей щирий переляк і змусив Туве Янссон спинитися у нескінченній гонитві за новими й новими мальованими серіалами і звернутися до літературної творчості — засісти за казкові повісті!..

Сприяло, так би мовити, значною мірою цьому рішенню ще й те, що вигадані нею персонажі, народжені світлою фантазією зі спогадів і мрій її дитинства, стали комерційною поживою для багатьох ділків і бізнесменів.

Милих, добрих, вразливих героїв Туве Янссон почали виготовляти з марципанів і тістечок, із цукру й шоколаду, з мила та стеарину!.. їх жували, гризли, ковтали й нещадно спалювали всі, кому лишень заманеться!…

І, мабуть, саме стеаринові мумі-тролі, у яких під час горіння капало з їхніх похнюплених і страдницьких носиків, стали останньою крапкою: Туве Янссон по закінченні контракту категорично відмовилася від його поновлення, не дивлячись на казкові матеріальні вигоди, і взялася за перо — на наше з вами щастя!..

Перша книга одинадцятитомної казкової епопеї про Мумі-тролів та їхніх друзів називалася «Капелюх чарівника» і, на думку критиків, та й самої письменниці, була чи не найоптимістичнішою з усіх інших. До речі, вона виходила українською мовою у видавництві «Веселка» під назвою «Диво-капелюх».

Наступні книги казкової епопеї Туве Янссон, на відміну від першої, дуже світлої та оптимістичної, вже позначені деякими жахами, можливими передбачуваними катастрофами та страхітливими пригодами.

Це, мабуть, можна пояснити неабияким психологічним перевантаженням самої письменниці, виснажливою працею, та ще й тим, що сама Туве Янссон вважає: «Жодну дитину не може захопити казка, якщо вона П не лякає».

Ця спрямованість на ляк відчувається вже в деяких назвах книг казкової епопеї: «Небезпечне літо», «Прилітає комета», «Муміни та велика повінь»… Погодьтеся, що можна чекати доброго від загрозливої і непередбачуваної комети або від повені?..

Але своїми казками письменниця ніби заперечує сама собі, бо кожна з казок, зрештою, закінчується щасливо. Маленькі герої Туве Янссон поводяться не лише як звичайні діти, а ще й уміють творити чудеса і з честю виходити з будь-якої складної і страхітливої ситуації переможцями!

Саме через це книги Туве Янссон завжди дають читачам і втіху, і радість, і порятунок, бо підказують вихід із скрути. А ще читачів приваблює особлива риса характеру, притаманна мумінам: вони здатні дивитися на світ очима інших, поважають чужу індивідуальність, якою б вона не була.

Якщо згадати нечисленні публічні виступи Туве Янссон — а виступати вона страх як не любила! — то основні критерії її творчості полягають у кількох постулатах: «Я ніколи не писала для певного віку. Пишу просто для себе. І буваю щасливою, якщо знаходжу відгук в інших». «Вигаданий світ моїх мумінів — це світ, за яким сумує у душі кожен із нас. Мріємо ми всі, та тільки не всі можемо зізнатись у цьому». «Дитячі письменники вигадують казки для власного задоволення»…

Остання книга про мумінів «Тато і море» з’явилася 1965 року, а у 1966 році Туве Янссон було присуджено Золоту медаль імені Г.Х.Андерсена.

Про цю визначну подію письменниця довідалася, коли перебувала на своєму улюбленому острівці. Ось як вона згадувала про це: «Медаль Андерсена я отримала у 1966 році, але через якесь непорозуміння мене не сповістили про це офіційно. Якось уранці на мій острівець припливли на човні з підвісним двигуном мій друг зі своєю дружиною. Вони привезли величезний букет польових квітів. На острівці їх, до речі, було дуже й дуже мало, бо він скелястий, кам’янистий… Поспіхом здершися на гору до мого помешкання, вони навперейми почали розповідати, що відтепер я зробилася знаменитістю — вони почули це по радіо.

Про що там, власне, йшла мова, вони толком і не відали, а знали тільки те, що тепер я — гордість нації!

Минуло досить багато часу, поки я дізналася, що ж сталося насправді, і можете лишень уявити, як я зраділа і запишалася!

Щоправда, потім я трохи злякалася, коли дізналася, що мені доведеться на церемонії вручення премії виголошувати промову…

Адже я не мала ані досвіду, ані таланту виступати публічно…».

Як не прикро про це говорити, але 1970 року Туве Янссон в одному з виступів попрощалася з Мумі-тролями, які так полюбилися дітлахам світу, і сказала, що надалі писатиме лише для дорослих…

Напевне, у цьому є свій сенс: адже епопея про мумінів є цілісною і завершеною Книгою з одинадцяти томів, і додати до неї навряд чи щось можна. І ця, за всіма ознаками таки справді славнозвісна Книга, лишається з нами і стане об’єктом читання ще не одного покоління дітей різних країн світу!..

ПАМ’ЯТАЙТЕ НАЙДОРОЖЧЕ!

Отфрід Пропелер

До плеяди письменників, котрі присвятили своє життя і творчість найкращій частині людства — дітям, — належить, безумовно, і всесвітньо відомий дитячий письменник з Німеччини Отфрід Пройслер.

Народився Отфрід Пройслер у жовтні 1923 року в невеличкому німецькому містечку Файхенберг, у Богемії, де й минали кращі роки його дитинства, допоки у країні до влади не прийшли фашисти.

Війна жорстоко обпекла майбутнього дитячого письменника своїм безжальним огненним диханням. Може, саме ці страхітливі спогади й позначилися на його подальшому виборі власного життєвого шляху.

По війні, після закінчення вищого педагогічного навчального закладу, певний час Отфрід Пройслер працював учителем, був навіть директором школи, але потяг до письменства переважив, і з 1970 року Отфрід Пройслер стає професійним дитячим письменником, хоча й лишається чудовим педагогом і непересічним учителем до останніх днів свого життя — у своїх книгах.

Перші видання для дітей з прізвищем «Отфрід Пройслер» на обкладинці почали з’являтися наприкінці п’ятдесятих — початку шістдесятих років. Це, насамперед, — «Маленький Водяничок», що, так би мовити, випірнув до читачів 1956 року, та «Маленька Баба-Яга», яка прилетіла на мітлі до німецької малечі наступного, 1957 року.

Неабиякий успіх випав на долю книги дивовижних історій, розказаних письменником про «Розбіяку Хоценплоце», що побачила світ 1962 року.

А далі почали з’являтися книга за книгою — і майже кожна з них сприймалася дуже гаряче й читачем, і критикою. Але, як уже мовилося, найбільший успіх припав на долю книжок про маленьких казкових створінь.

Якщо згадати про відзнаки письменника за його самовіддану творчість для малечі, то першою слід, мабуть, назвати Німецьку премію з дитячої літератури, яку Отфрід Пройслер уперше отримав уже 1963 року за чудовий переказ книги чеського письменника Йозефа Лади «Кіт Микеша», до речі, - володаря Золотої медалі імені Г.Х.Андерсена, найвищої міжнародної премії у царині літератури для дітей, так званої маленької Нобелівської премії.

Другу Німецьку премію письменник отримав 1972 року за дивовижну книгу «Крабат» з підназвою «Легенди старого млина», яка стала не лише сенсацією у німецькій дитячій літературі, а й вважається помітною, значною віхою у подальшому розвої дитячої літератури Європи в цілому.

Одне слово, якщо почати перераховувати всі відзнаки Отфріда Пройслера за творчість для дітей — доведеться списати кілька сторінок.

Мені свого часу пощастило не лише познайомитися з цим автором відомих книг, а й чимало спілкуватися, навіть заприятелювати з ним. Наші зустрічі відбувались у Москві, Будапешті, Софії, Афінах, де в різні роки проводились міжнародні зустрічі дитячих письменників світу. І щоразу наші радісні побачення завершувалися багатого- динними розмовами, роздумами та гарячими дискусіями про книги для дітей. Чимало корисного взяв я для себе з поглядів Отфріда Пройслера на дитячу літературу:

«Наші діти дуже легко визначають марку автомобіля, вони дуже чітко почуваються в реальному сьогоднішньому світі, і вони знають точно, що Водяника насправді не існує на землі, але вони дозволяють себе зачарувати-зачаклувати й повірити в це…».

Як я вже натякав, Отфрідові Пройслеру, не за його бажанням, звичайно, довелося брати участь у другій світовій війні, перебувати у полоні в Татарстані, де він, до речі, вивчив російську мову, тож письменник бачив усі воєнні жахи на власні очі. А особливо закарбувалися йому у пам’яті страждання дітей. Саме тому по закінченні війни та поверненні додому Отфрід Пройслер заприсягнувся «ніколи не розповідати дітям про війну» — і дотримав свого слова до останнього подиху. Саме тому всі його книжки, про що б у них не йшлося, — завжди добрі, світлі, усміхнені й радісні і мають щасливий кінець, бо, за словами письменника, «кожний із нас ніколи не повинен забувати про інтереси та щастя дітей. Не забувайте найдорожче!..»

…Найвідомішою та найулюбленішою казкою дітлашні є «Маленька Баба-Яга», що вийшла вперше, як уже говорилося, 1957 року й нині налічує лише німецькою мовою наклад більше п’яти мільйонів примірників і перекладена трьома десятками мов народів світу, в тому числі — й українською.

Ось що розповідав сам Отфрід Пройслер про те, як він вигадав свою всесвітньо відому героїню:

«Якось увечері перед сном мої малі донечки поскаржилися, що вони бояться дечого страшнючого…

— Чого саме? — поцікавився я.

— Злих відьом!

Я спробував був утовкмачити їм, що в наші дні злих відьом боятися не слід, бо їх більше не існує.

— А чому?

«Хм, дійсно — чому?» — подумав я. Зізнатися, то раніше я про це просто й не замислювався. Гаразд, я досить-таки швидко знайшов відповідь. Так і народилась історія про Маленьку Бабу-Ягу, яку я згодом записав: для трьох моїх донечок і для всіх дітей, яким кортить узнати, чому в наші дні боятися злих відьом не варто».

Так і з’явилася на світ Божий Маленька Баба-Яга, котра виявилась анітрохи не злою, а наполегливо вчилась оволодівати чаклунськими таємницями, аби дарувати людям саме добро! А ще — веселити малих дітлахів, бо сам Отфрід Пройслер глибоко переконаний, що той, «хто багато й від душі сміється в дитинстві, той згодом не так швидко відвикає від цього».

Переконаний, що діти після знайомства з казковими повістями Отфріда Пройслера стануть набагато мудрішими та ліпшими в усьому. Адже письменник ніколи не сумнівався, що тих, хто пише для дітей, «об’єднує спільна мета: допомогти їм стати дорослими, дати їм радість своїми книгами, зробити їх добрими й життєрадісними, одухотворити їхнє життя». А ще Отфрід Пройслер казав: «Допомогти дітям у процесі становлення я вважаю своїм головним завданням, аби вже, коли вони будуть дорослими, то могли б радісно згадувати своє дитинство». Для реалізації своїх життєвих планів він обрав казку, бо вважав, що «казка — дитя вічності, а отже — за нею майбутнє»! І всі без винятку казкові книги письменника підтвердили й утвердили це його переконання, а тому житимуть і в новому столітті!..