Принцеса Іванна

Розділ сьомий

Та довелося Принцесі зупинитися. Вона стояла й розгублено роззиралася: куди йти? в який бік? Де Орландія? Уважно прислухалася, чи не чути голосу Мудреця Розумана.

Аж раптом налетіла така величезна зграя воронів-круків, що аж сонце собою затулила. Від зграї відокремився великий ворон, спустився на землю і враз обернувся на кремезного чолов’ягу в чорному однострої. Але замість носа в нього залишився величезний воронячий дзьоб.

— Пр-р-р-ивіт, прекра-красна Пр-р-ринцесо! — прокаркав чоловік-ворон. — Чекаєш свого Мудреця Розумана? Не з’явиться він, ми його в полон захопили, у Воронячий Ліс забрали і бородою до дерева прив’язали — не відв’яжеться. Дуже він балакучий, той Мудрець. Надто багато знає, нам заважає… А ти мені, кра-красуне, подобаєшся. Коли орландців переможемо, чарівну квітку, Жоржину-Веселину, знищимо, я на тобі оженюся. Будеш дружиною Каркарона. Буде на тобі чорна вороняча корона!

Принцеса з жахом слухала його, а тоді — де й сили взялися — схопила обома руками Каркарона за воронячого дзьоба і вигукнула:

— Не бути цьому ніколи!

І враз Каркарон знову обернувся на ворона, змахнув крильми і знявся в небо разом з Іванною. Він летів за чорною воронячою зграєю.

Каркарон міцно тримав пазурами Принцесу, а вона щосили стискала руками його дзьоба, не даючи навіть каркнути.

Аж долетіли вони до Синіх Гір Орландії.

Під горою точився запеклий бій. Ворони-круки обернулися на вояків-каркаронців у шоломах із воронячими головами, і напали на лицарів-орландців, на чолі яких стояв Принц Орландо. Всі орландці були в шоломах, прикрашених золотими орлиними головами. Вони відчайдушно обороняли свою країну. От-от орландці здолають чорне вороняче військо!

Аж раптом каркаронці знов обернулися на воронів-круків і полетіли геть, визнаючи свою поразку. Розлютований Каркарон випустив з пазурів Принцесу. Іванна впала і знепритомніла, а коли прийшла до тями, то була вже в обіймах Принца Орландо.

Він підхопив її на руки й ніжно пригорнув до себе. Принц і Принцеса дивились одне на одного так, як дивляться тільки закохані. Вони мовчали, та погляди їхні були красномовніші за будь-які слова. Потім сталося те, що завжди трапляється у таких випадках, — вуста їхні злилися в палкому поцілунку.