Пришестя

1

Скільки часу збігло, літ п'ятдесят, а й досі в очах моїх: горбата хатинка в бур'янах, вхрясла в землю, перекошена, із замурзаними шибками вікно і недоглянуте, в дранті, одутлувате, бліде, з оскряками, що звисають з носа, як бурульки зі стріхи, хлоп'я, розіпнуте на віконній рамі…

Його звали — Пилип.

Не Пилипко, а таки Пилип, бо він не схожий був на дитину, а швидше на маленького, старого дідка. Припавши до вікна, він зирив на нас, гуртик дітвори, великими, печальними, водянистими очима. Мати, вдова, працювала на фермі і залишала його самого в холодній хаті на цілісінькі дні. На дні Пилипових очей, як на дні наших, заповнених болотяною водою, торф'яних кар'єрів, лежала темна ніч. Долею чи кимось вищим, не знаю, він був приречений на смерть, ранню, скору, і, справді, невдовзі помер, і мати одвезла фермівською підводою по грузькій, осінній дорозі гробик із його тілом на кладовище.

Діти — квіти, прибиті воєнним і повоєнним морозом.

Ми опадали, як листя з дерев, морозного осіннього дня, ми осипалися з дерева життя густим листопадом.

Ми помирали від хвороб, від недоїдань, від справжнього голоду у сорок сьомому, ми підривалися на мінах, снарядах, залишених арміями, що вогняними хвилями прокотилися по українській землі.

Дивно, що наше покоління вижило і таки щось зробило у цьому світі. Пройшовши крізь природний і неприродний жорстокий відбір, ми мусили б довго жити. На жаль, і цього нам не судилося. Скількох товаришів своїх я уже схоронив! Війна й розруха наздоганяють нас і досі, кулі летять рикошетом, але влучають, можливо, у найкращих. А в кого ще й не влучили, уже вони сиві. Нарешті ми — справжні шістдесятники, нам — під шістдесят і за шістдесят…

Хата наша хоч і стояла на узвишші, але з роками вхрясла в землю, підвалини зогнили, підвіконня струхли. Батько вирішив по весні її підлатати. Він товаришував з лісником Бурсимом, і той виписав трохи деревини. Пізньої осені, коли земля уже замерзла, а сніги ще не впали, батько з матір'ю двома підводами поїхали до лісу. Того року сестра Люба вступила до Чернігівського педінституту і вдома з'являлася лише на вихідні та свята, Марія ходила в Халявин до восьмого класу. Я залишився у хаті сам.

Тієї осені Хлопчик задружився з Валею Рачишиною.

Він сидів на підвіконні, обхопивши гострі коліна руками, і дивився в сад. На опалих листях яблунь сивів іній. Небо над садом було низьке, холодне і теж сиве, наче в паморозі. На пепінці, що біля хати, попискували синиці, клюючи жовто-червоні яблука, уже підмерзлі на верхніх гілках. На межі Явдошиного городу у високих, сухих бур'янищах бурими промінчиками мерехтіли щиглинки. По стрісі Явдошиної хати ковзала сорока, до корита, з якого їв поцвинок. Далі, по той бік вузької грядки, темнів тинок Рачишиного двору, хлівець, що затуляв половину хати з ґанком і хвіртка на город. Учора Валя обіцялася прийти до нього гулять. Учора він гуляв у Валі, взувши сестрині чоботи. І хоч сьогодні сестриних чобіт не було, він міг би і босяка перебігти свій і Явдошин городи і погукати Валю від тину. Але він не буде цього робити, аби не думала про себе багато. Як домовилися, так хай і буде. На настінному годинникові, з двома котиками над циферблатом, хилитався, поцокуючи, маятник, але якось повільно, мляво. Хлопчик ковзнув з підвіконня, прочеберяв по лавах довкола столу і підтяг гирю годинника, як це робив щоранку батько. Але маятник не пришвидшив ходу, чалапав по стіні, наче три дні не годований. Тоді Хлопчик зіп'явся навшпиньки на краю лави і перевів велику стрілку годинника, виписавши пальцем коло навкруг циферблата. І вернувся на підвіконня. У розкоряці пепенки сидів, облизуючись, кіт Мурчик, синиці перелетіли на чорні, безголові соняшники і випивали оченята дрібному пасинчинню. Сорока в Явдошиному дворі дзьобала з корита, злодійкувато озираючись довкола. А хвіртка на Рачишин город була зачинена і ніхто не йшов через грядки в матових люстерках замерзлих калюжок, наче в бабиному літі. В підпіччі шкреблися миші. Небо облягало на землю сніговими хмарами, політували сніжинки, а з кутків хати насувався морок. Хлопчик ще раз крутнув стрілку годинника, підгинаючи час, а коли визирнув у вікно, Валя бігла через городи до його хати, босоніж, у довгій полотняній спідничці, закутана у вовняну материну хустку, краї якої оперезували груди. Під її рукою метляла ватяними ніжками саморобна, з виточеною з дерева головою лялька.

Валя пробігла попід вікнами до сінешних дверей, двері скрипнули, розчахнулися хатні, кутки втягли в себе морок, наче корова з відра, і хата освітилася.

— Ой, матка, як ішла на роботу, сховала батькові чоботи, бо я кашляю. Але я однак прибігла босяка, бо знаю, що ти чекаєш…

І ковзнула на лежанку, притулилася до комина, натягла на червоні від холоду ноги поділ спіднички. Хлопчик вибрався на піч, стяг з черені теплого коца і поклав їй на коліна. Дівчинка вся тремтіла, щоки горіли вогнем.

— Ну, і дасть матка прочухана, якщо дізнається! Але я на трошки, скоро прийде свиню годувать, яна в коморі, зерно віє. А се тобі, матка з базару принесла, я вже одну злопала, я вже не хочу…

Валя дістала з-під хустки і подала Хлопчикові, провівши очима, базарний пряник, випечений із тіста, замішаного на малясі. Ми звали такі пряники баринею, бо на продовгуватому коржикові, що нагадував формою тлусту жіночу постать, були намальовані солодкою, червоною і білою помадками голова в очіпку, руки — в боки і фартушок. Пряник лежав у Хлопчика на долоні, він їв гостинця голодними очима, але пересилив себе і сказав:

— Хай йон луччей тобі буде. Се твоя матка купила.

— Дак я тольки шматочок одкушу…

Вона одкусила, од фартушка, тоді відкусив Хлопчик, од голови. Так вони одкушували по крихті, виставляючись одне перед одним, аби не здатися занадто ласими до гостинця, поки од пряника не залишилася сама серединка. Валя узяла її в свої зубенята, самий краєчок, і прогугнявила:

— Одкусуй…

Хлопчик обережно наблизив своє обличчя до Валиного, узяв зубами краєчок пряника, їхні губи зустрілися.

Губи дівчинки були солодкі.

— А що я тобі зараз покажу! — протяжне мовила по хвилі гостя, розв'язуючи зав'язані на спині кінці хустки. — Сядь коло мене, та ближчей, я не кусаюся…

Хлопчик посунувся ближче до Валі, і собі обіпершись спиною об теплий комин. І чи то від тепла, чи від пряника солодкого, чи від губ дівчинки, солодких, йому робилося млосно, не ставало чим дихати. А ще як Валя розперезала хустку і накрила обох їх, теплою вовняною хусткою, з головами. Було жарко, задушно, страшно, і серце Хлопчика трохи не вистрибувало з грудей.

— Дивися мені на голову, — прошептала дівчина.

Аж тепер Хлопчик побачив у чорному піднебессі їхнього маленького світу, світу для двох, червонокрилого, із синім тулубцем метелика, він жеврів у Валиному волоссячку, як жаринка в пригаслому вогнищі. Сяєво від нього було холодне, як од квітки, що її привезла з Німеччини Малащина дочка, але наповнювало собою халабудинку з напнутої хустки, комина та лежанки, і Хлопчик бачив у рожевій напівтьмі усміхнені, горді Валині оченята, і її руки, якими дівчинка поправляла волосся, він потягся до метелика, рука ковзнула по її ліктях, лягла на її гострі колінця і знову подерлася, чеберяючи пальчиками, по тілу дівчини, як павучок по павутині…

— Ой, ну тебе! Я боюся лоскоту! — зовсім по-дорослому, немов дівчата на колодках, реготнула Валя і стягла з голови вовняну хустку. Метелик погас. І усе скінчилося. — Се дядько Лозовий подарував матці моїй, а я узяла поносити, яна мене уб'є, як дізнається. Побіжу я, бо скоро прийде з комори свиненя годувать. Трохи у тебе погрілася, і за те спасибі. Бо у нас піч ледве тепла. Дядько Лозовий обіцяв дров привезти, та й досюль везе.

Іван Лозовий, бригадир, підходжував до Валиної матері, про це знав увесь куток, знав і Хлопчик з розмов дорослих.

Дівчинка ковзнула з лежанки на піл, з полу на підлогу, завинулася в хустку, зав'язавши краї на спині:

— Скучай за мною, як соловей за літом… А завтра — ти приходь до мене гулять.

І подріботіла до дверей. Хряснули хатні двері, скрипнули сінешні, закушкана в теплу хустку постать дівчинки промерехтіла повз вікна. Хлопчик кинувся до вікна, що виходило у сад. З холодного, провислого неба сіявся сніг — густий, лапатий. Валя, блискаючи обліпленими першоснігом босими ногами, бігла через Теленишину грядку. Од хвіртки махнула йому рукою, ніби певна була, що Хлопчик дивиться у вікно. Я ще не знав, не думав, не здогадувався, що бачу її востаннє. На полу, розкинувши ватяні руки, лежала забута Валентиною лялька. На її дерев'яній голівці білів пошитий дівчинкою очіпок, а лице, розмальоване хімічним олівцем, усміхалося широкими, повними, синіми губами. Над круглими озерцями зіниць синіли густі і довгі віяльця вій. Я поцілував ляльку в білий очіпок, як цілувала мене мати в голівку, притиснув її до грудей і знову всівся на підвіконні. Зима заглядала у всі четверо вікон, у хаті посвітлішало, і, наповнюючись тим холодним, лопотливим світлом, вона пливла в небо, назустріч снігопадові. Не стало Хутора, не стало Рачишиного двору і Теленової хатки по той бік вузької грядки. Навіть наш хлівець і той розтанув, зник за пеленою снігу, що безупинно точився з невидимих хмар. Хату в небі гойдало, наче колиску, я задрімав, облігши спиною на лутку вікна. Прокинувся від холоду, мене усього трусило. Зуб на зуб не попадав. Сніг перестав, вечір тулив до шибок сині долоньки, хата, наповнившись важкими сутінками, знову облягла на засніжену землю. У городі, за двориком скрипіли колеса і погукував до коней батько. По тому важко гухнув об мерзлу землю окоренок дерева. Увійшла в хату мати, засвітила каганця. Я ніби прилип до вікна, руки і ноги геть задерев'яніли, але ляльку усе ще притискав до грудей. Мати узяла мене на руки разом із лялькою, винесла на піч, поклала на усе ще теплій черені біля комина, накрила рядном. Я обійняв ляльку обома руками, зігрівся під рядном і заснув. Попоравшись, мати гукала до мене через комин од мисника:

— Вставай вечерять, ти ж голодний!

— Не голодний… — промимрив я крізь сон.

— А що ж ти їв?

— Пряник. Валя принесла.

— Бач, тебе уже дєвки годують, уже тобі матка не треба… — ревниво мовила мати.

Але я знову спав, важким, душним сном. Усю ніч мені снилася Рачишина Валя. Схожа на янгеля із ікони на покутті, у довгій білій полотнянці, боса, вона стояла на снігу під нашим вікном, у її руці жевріла свічка, краплі воску сльозилися по свічці і падали на білу, наче із снігу виліплену, долоньку.

Прокинувся я уже серед дня, весь — як у вогні, у горлі застрягла скабка, навіть слину боляче було ковтать і тяжко дихать. На лежанці, біля мого узголів'я стояла сестра Люба:

— Мамо, він вогнем горить. Треба до нього лікаря, тепер діти од дифтериту мруть, як мухи.

— Се його Валька нагородила. Рачиха, ледь розвидніло, по козиний жир прибігала, Валька її на часник дише, — озвалася з-за комина мати. — А де того дохтора у Петрушині взять? Змажу йому груди козиним жиром. А горлечко — гасом, яке ще лєчення я можу придумать?

Я спробував засміятися, почувши, що Валька — на часник дише. Бо ще не знав, що ці слова значать. У грудях забулькало, захрипіло, я зайшовся кашлем, не ставало чим дихати. Дні і ночі злилися для мене у непроглядний, гарячий, задушний морок. Якось із того мороку випливли, червоно засвітилися сестрині слова:

— Валька Рачишина померла і наш Ябля помре, треба щось робить…

Досі пам'ятаю ті хвилини. Ніби вчора. Я лежу на печі, одвернувшись паленіючим обличчям до комина. Уже я ніби відречений від світу живих. Уже ніби прірва розділяє мене і моїх сестер, матір, батька. І я радію, що скоро помру, бо напевно знаю, що смерті немає, а все як у материних, перед сном, оповідках: дітки із землі летять прямісінько до раю, там завжди тепло і ситно, там уже чекає на мене Валька, і, можливо, ми ще сьогодні гратимемо з нею в крем'яхи, синіми, небесними камінчиками…

Батько одвіз чорторийській дохторші кусень сала і таки упросив її поглядіти мене. Вона з'явилася в нашій хаті у чорній, довгополій шубі, пошитій з погано вичинених вовчих шкур, тоді вовків у нетрищах поліських було видимо-невидимо, одного осіннього вечора вони трохи не роздерли мою сестру Любу, що поверталася з Чернігова. Люба встигла видертися на вербу край шляху і просиділа на ній до ранку. У хаті запахло звіром. Пес скулився, сховався у будку і звідти тихенько підвивав. Кіт видряпався на комин, під стелю. Усе це я знаю уже з пізніших розповідей, бо у ті хвилини мені було байдуже і до вовків, і до пса та котика. Я уже не думав про смерть, про рай, про Валю і про крем'яхи із синіх небесних камінчиків. Можливо, душею я вже давно був там, лише тіло ще опиралося смерті. Я задихався. Дохторша у вовчій шубі виматюкала батька з матір'ю, вона це уміла, чимось там намазала мені горло і наказала негайно одягати мене та нести на підводу. Батько, мати, дохторша і я, закутаний у кожушку, глядячи на ніч, покотили товстоліською полівкою до Чернігова. Саньми було ще ранувато, сніг ледве встелив землю, возом пізно. Сніг налипав на колеса, коняка ледве чвалала. Батько, тримаючи у руках віжки та батіжок, ішов поруч з підводою, мати дріботіла слідком. Дохторша сиділа на возі і диміла самокруткою. Вогник самокрутки то спалахував, то гаснув, це останнє, що я пам'ятаю. Ще — вовче виття у Дубровах.

Не знаю, кому я мушу завдячувати життям — чорторийській дохторші, чернігівським лікарям чи долі…

Але десь тижнів за два я вже виспівував у палаті чернігівської обласної лікарні. І сестри, і лікарі любили мене за мої співанки. Коли починався щоденний обхід і до палати впливав професор із білохалатним почтом, він найперше прямцював до мого ліжка:

— Як тут наш петрушинський Дроздик?..

І я заспівував. Звичайно, найперше воєнних патріотичних пісень, на кшталт: «Хороша страна Болгария, но Россия — лучше всех!..»

Оскільки слон добре таки наступив мені на вуха, і дотепер я, глибоко відчуваючи музику, принаймні класичну, не здатен правильно повторити жодного, навіть найпростішого, популярного мотивчика, уявляю, що то були за співанки. Я брав голосом. Але найбільшою популярністю у моєму виконанні користувалися не патріотичні пісні, а петрушинські частівки, яких я знав тоді безліч:

Це з найпристойніших. А найчастіше я виспівував таке, що навіть медичні сестри, а багато хто з них пройшов фронт, червоніли і одверталися від професора під схвальний регіт палати. Я ж дивився навколо невинними, дитячими очима, гаразд не розуміючи, що я такого співаю, бо в Петрушині таке співали всі, і в клубі, і на будь-якій гулянці. Професор благодушно діставав з-під ковдри мою ногу, бив м'якою долонею по п'яті і казав: «Кую, кую чобіток на дроздовий роток…» Ще назавжди запам'ятав я смак компоту, який мені приносила тітка Ольга, мабуть, з якихось консервованих німецьких фруктів. Виписали мене з лікарні десь серед зими, бо мати приїхала за мною уже саньми. З нами верталася в село, на вихідні, Люба. Ми їхали через місто, чорне від руїн і обпалених будинків. Повз наші сани ішов гурт хлопчаків із палицями, сестра сказала, що то хулігани. На П'ятикутках ми зупинилися, мати пішла в магазин. У вуличці стояли військові вантажівки, криті брезентом, навколо юрмилися солдати. Один із солдат простяг мені кусень чорного хліба, намазаний маслом. Можливо, я уперше куштував масло, бо й досі та смачна скибка у пам'яті моїй.

«А де Валя?» — запитав я, коли ми під'їздили до хутора, хоч уже знав де. «На тому світі твоя Валя…» — відповіла мати, я більш ні про що не запитував. Навесні, перед поминальною неділею, ми з матір'ю пішли на кладовище, до бабиної могили. Рачиха садила квітки навколо глиняного пагорка, уже впресованого у землю зимовими заметами. «Отамочки твою Валю похоронили, — сказала мати. — Бідне дитя. Хай йому на тім світі буде кращенько, аніж на цім…» На посиденьках жінки шепталися, що Рачиха не догледіла дитини, бо тягається з Іваном Лозовим. А можливо, мати справді ревнувала мене до Вальки, моєї першої любові, не звикнувши до думки, що в моєму дитячому сердечку уже може тліти почуття ще до когось, окрім матері. Я майже байдужки ковзнув очима по рудому глиняному окрайчикові на зеленій трав'яній тарелі. Я напевно знав, що під ним Вальки немає і ніколи не було. Валька грала в крем'яхи, десь там над нами, в синьому чолопочку весняного неба. Звісно, їй скучно без мене, вона усе ще надіється, що я скоро прийду до неї гулять. Але я уже не прагнув на той світ. Мені добре було й на цьому. Розквітала весна, сяяло молоде сонечко. Кетяги барбарисового квіту висіли навколо старих могил сонячними перевеслами. На кущах бузку червоно визублювався перший цвіт. Над молодим житом, по той бік теплої полівки видзвонювали жайворонки. З молодих вишень над канавою осипалися рожеві пелюсточки і встеляли мою пам'ять про Валю, як молода, яскраво зелена трава кладовище…

А взагалі, зима, весна і літо сорок шостого року, першого повоєнного, записалися на сторінках моєї пам'яті пунктиром, із широчезними пропусками, неначе проваллями в часі. Втім, як і все життя. В пам'яті людській викарбовується навічно лише те, що глибоко відчуте, що справді пережите. Людський вік, навіть незалежно від кількості прожитих років, може бути дуже короткий і дуже довгий. Ми живемо стільки, скільки відчуваємо глибинами душі. Дні, місяці і навіть роки можуть ковзати по поверхні нашої свідомості і безслідно зникати в небутті. Хоч ми ніби й жили, але не жили.

Навесні сорок шостого батько тесав деревину для нової хати голови колгоспу Галана. Галан — це було по-вуличному, справжнього його прізвища не знаю, здається, що й не знав ніколи. Галан і Галан — тільки так його в селі і прозивали. Меткий, темнолиций, із чорними, суворими, страшкими очима, він підлітав до двору на колгоспній двоколісній бідці, таратайці, оббігав навколо зрубу, хльоскаючи батогом по галянищах хромових чобіт, квапив, підганяв плотників і зникав до вечора. Головина хата росла, як на дріжджах, а привезені моїми батьками з лісу колоди лежали під тином, необтесані і нерозпилені, а з перекособочених вікон нашої хижі віяло ще прохолодними квітневими вітрами. За роботу на будівництві головиної хати Галан писав батькові трудодні, обіцяючи пізніше допомогти кіньми і будівельним матеріалом. Голова будувався неподалік від нас, на Карусівщині, і я хвостиком біг за батьком на його дворище. Пахощі щойно обтесаної деревини, краплі живиці на соснових колодах, лусточки кори, що нагадували обриси фантастичних птахів і звірів, фактура, як казав батько, обструганих, до лоску, дощок, із загогулистими розводами навколо сучків, що нагадували малюнки, невідомо ким викарбувані, шерех дрібних стружок під ногами — усе це я відчув, здається, вперше і усе це залишилося зі мною назавжди. І батько мій, у білій з плямами від поту на спині полотнянці із сокирою в руках верхи на зрубі, наче на білому коні, що його він так полюбляв малювати…

Як би я хотів, аби саме таким він і залишився навіки в моїй пам'яті, ще гордий, ще молодий, ще переможець у війні, ще не принижений пізнішими нестатками, голодом, фінінспекторами, податками, облігаціями, родинними непоправними трагедіями, а пізніше — і нездоров'ям, каліцтвом, смертю. Ще верхи, хай і на зрубові чужої хати.

Знову і знову вертаюся подумки до наших уявлень про час. Ось основа основ світовідчуття, світорозуміння, світобачення. А не всілякі там політичні, соціальні проблеми людського комашіння. Потік часу тонкий, мов лезо (приблизне, земне порівняння, бо насправді порівнювати нема з чим), перетинає Всесвіт. А може, навпаки, час нерухомий, схожий на велетенську греблю, крізь яку могутнім потоком, вишумовуючи, мчить усе живе і неживе, і моя книга — не про себе, і навіть не про своє покоління, хоч воно і заслуговує на літописця, а про відчуття нами часу. Так чи інакше, а нема учора і нема завтра, є лише оця ось невловима, нікому не підвладна мить, яку переживаємо. Усе інше — лише в нашій уяві, в нашій пам'яті. Благословенний той, хто здатен тіні, народжені в пам'яті, зафіксувати в слові, на полотні, в металі чи камені, у цьому — щастя творчості. Через те й переконуємо себе, що талант — від Бога, бо лише Богові підвладний час. В майбутньому — ще немає нічого, лише морок. В минулому — самі привиди, тіні, чорні, дотліваючі головешки, сліди вогняного валу, що зветься життям…

Щойно я побував у своєму селі, на батьківщині, де, як мовиться, мого пупа закопано. Усе, про що пишу, справді — лише в пам'яті моїй. Інший Хутір, інші люди на Хуторі, навіть лице землі — і те інше. Од розкішного батькового саду, де проминуло моє дитинство, скороминущим пам'ятником бовваніють у кінці городу дві яблуні, напівзасохлі, чорні, справді, ніби обпалені часом. Од гаю, в ярку, де я біля куща розквітлої шипшини готувався до іспитів за десятий клас, залишилася тільки канава, поросла бур'янищем. І тільки в кутку городу, у колишніх вишеньках, дві стрункі, юні тополі, що виросли з невмирущого, ніби вічного коріння. Ще в сорок шостому, ремонтуючи стару хату, батько спиляв тополю. Пагін відріс, викохався в крислате дерево, і його знову спиляли, коли мачуха з дочкою будували новий дім. На місці Ольжиної хатки біліє котедж, вимурований дачником. Сама Богулиха, виявляється, ще жива, але у притулкові для перестарілих. Довго лежала в лікарні, забирати з лікарні не було кому, син навідріз відмовився: «Не треба мені матка…» Ось сільрада і «притулила» Ольгу.

І рядки могил у вічній книзі землі.

Час зітре і їх, напише нові — шматок поля для нового кладовища уже обгороджено парканчиком. Ця гола, ще не записана сторінка найбільше вражає.

Навколо батькової могили піднявся високий вишняк: у куточку кладовища, де приблизно материна могила, розлогі осокори, що ронять жовте листя, мов сльози. Мої сльози, і більш нічиї, бо вже нема кому пам'ятати мою матір і жаліти за нею, окрім мене. Пишу ці рядки того дня і тої ж години, коли вона померла, — сорок вісім років тому.

Я приїхав у Петрушин з книгою пам'яті в душі і почувався людиною з того світу. Бо усе, про що я писав, пишу і писатиму — існує вже лише в мені.

Вертаючись до Києва машиною, я підібрав на околиці Чернігова жінку з Олишівки, де минула моя юність. І Олишівка досі живе в моїй пам'яті, але та, моя Олишівка, якою вона була сорок років тому. Коли жінка, яку я підвозив, ще й не народилася. Я називав імена та прізвища людей, які жили перед моїм внутрішнім зором, і чув у відповідь: нема, помер, померла. Навіть шовковиць у дворі редакції і тих давно нема, вони залишилися лише в моїх романах та повістях. Особливо пригнітила мене вістка про недавню смерть колгоспного агронома із сусіднього з Олишівкою села, Сашка Солов'я. Він працював тоді у районній сільгоспінспекції, ми дружили, водили по райцентру «козу», я до найменших дрібниць пам'ятаю його весілля із вродливою олишівською дівчиною Ніною, навіть що пили і їли на весіллі. Не один раз, ще працюючи в редакції, я гостював у їхній оселі, в Хрещатому.

— Удова уже Нінка, вдова…

Я ніби мандрував по сторінках своїх книг. На петрушинській вулиці до мене підійшов підстаркуватий, більмоокий дядько: «Ти, Володю, мене пам'ятаєш? Ми разом училися в школі, я — в четвертому класі, ти — у першому». Справді, у перші повоєнні роки класи були спарені, в одній кімнаті, з одним учителем. «Звичайно, пам'ятаю!..» — запевнив я. Але не пам'ятав. Його не було в моїх книгах. Той світ ніби віддзеркалився в моїх писаннях, і вже годі розібрати, що справжніше, реальніше: відображення в слові чи сама реальність, та, колишня…

Але сад справді був. І був Хлопчик у саду.

Вишні стояли довкола обійстя двома рядами з трьох боків, як солдати в строю, здається, такий стрій зветься каре, і кожна була схожа на іншу. Зате яблуні і груші мали своє, неповторне лице, свою особистість. Навіть яблуні одного сорту, — путинки, антонівки, пепінки — різнилися одна від одної запахом, смаком яблук, поставою стовбурів, візерунком гілля на тлі неба. Хлопчик щоранку вітався до них, мов до живих, і дерева відповідали на привітання. Яблуні жаліли Хлопчика, коли йому було зле, коли його зобижали дорослі чи діти, раділи його маленьким радощам. Яблуні приходили до нього в дитячі сни. І досі вони сняться мені, не сад, а кожна яблуня осібно, і досі я розмовляю з ними, як із живими, хоч більшості з них уже давно немає на світі, окрім двох напівзасохлих окоренків. Навіть пнів од них на городі не залишилося, коріння і те давно зотліло в землі. Побіля хати росли тільки три яблуні: пепінка, путинка і антонівка, та ще груша-дичка, просто задвіркового вікна, усі інші — в кінці городу, ближче до поля. І коли яблука та груші починали наливатися соком, батько лаштував у кінці городу курінь із сухих жердин, накритих торішньою соломою та сухим бур'яном. Долівку куреня він встеляв пахучим сіном, накошеним у вишеньках, де щоліта зеленіла рясна трава. Вночі сад стеріг батько, Хлопчик у курені — днював. Ці стиглі, літні дні, в самотині, наодинці із садом, під солодке гудіння бджіл і джмелів у конюшині, під солодкими яблунями, у сонячно жовтих ополонках гарбузового квіту по всьому городу, засадженому картоплею, під сонне шелестіння листя з вітерцем, що повіював із поля, під сполошне гупання яблук об суху серпневу землю…

Лірика.

І я мав у дитинстві щасливі дні. У літі сорок шостого. Які так швидко скінчилися. І не стало дитинства. Не стало Хлопчика. Хлопчика не стало, коли не стало матері. Той, що лишився жити у його подобі, уже був іншим.

Але і в щасливому літі сорок шостого уже звучала дисонансом одна тривожна нота. Коли так гостро, оголеною душею відчуваєш світ, вона не може не з'явитися… Бо світ земний — не лише день, а й ніч, не лише світло, а й темрява, яку щедра уява населяє усіляким страховинням. А може, це було передчуття — страх перед пітьмою, яка невдовзі поглине, забере навіки мою матір. Між садом і двором нашим на городі широкою смугою, густим гаєм стояла кукурудза. Вона тільки і вродила засушливого літа сорок шостого року. Довге листя кукурудзи на гінких стеблах таємниче шерхотіло, а під ним було темно. В тій зеленкуватій темряві росло багато бур'яну, але коли мати посилала мене нарвати свиненяті, я рвав його будь-де, тільки не в кукурудзі. Стежка від куреня до хати стелилася повз смугу кукурудзи, і це було мукою — наважитися, врешті-решт, пробігти, пролопотіти, промчати по ній без оглядки, напівзаплющивши очі. А страх наздоганяв, хапав за плечі, морозним холодом забирався під полотняну сорочечку… Смішний тепер з вершини прожитих десятиліть страх, безпричинний, але такий реальний тоді, не підвладний тверезому розумові. Втім, і в пізнішому житті він не раз наздоганяв мене, і не лише мене, а й багатьох із мого покоління, страх не перед привидами, а реаліями суспільства, у якому нам випало жити, хоч тепер, у суспільстві оновленому, ті реалії видаються такими ж ілюзійними, як привиди із кукурудзяного пралісу. Лише одиниці з нас перебороли той страх, можливо, не такі чутливі, не з такими оголеними душами, і їхні імена тепер викарбувані золотом на сторінках політичної історії України. Ми ж, митці, були здатні на те, на що здатні. І хто вправі вимагати від нас чогось більшого, окрім хіба що нас самих?!

Якби той день міг тривати вічно. Або його можна було воскресити не лише у пам'яті. Втім, чи не забаганки це? Адже він існує в душі моїй, існуватиме, допоки я живий. Тепер залишиться в слові — на якісь роки, можливо, на десятиліття, можливо, і на довше. А вічність? Що таке вічність? Коли й світу земного вік, у космічних вимірах, — одна мить! Безсмертя — одна із солодких ілюзій, і тільки. Цукеринка в роті, яка швидко тане.

Але ж був той день. Передосінній. Кінець серпня, а долі, під яблунями, під волоським горіхом, під грушею-дичкою уже багато рудого листя. Бо літо видалося спечне. Ми рвемо яблука. Путинки. Жовто-рожеві, як вранішнє сонечко, вони — у кошиках, кошовках, на постилці, біля стежки через город. Ми — уся наша сім'я: батько, мати, сестри, я. Здається, ми уже ніколи отак, усією сім'єю не зберемося. Принаймні, якщо й зберемось, це не відкладеться в пам'яті моїй. Сестра Люба закінчить учительський інститут і вчителюватиме в Ізмаїльській області. Потім не стане матері. А поки що ми усі разом, і пахнуть у корзинах та кошовках жовто-рожеві путинки, і наливаються соком на сусідніх яблунях антонівки, і по-осінньому шерхотить під ногами опале листя. І крутиться поміж нас руде, під колір листя цуценятко, яке прибігло за сестрою аж із Чернігова. Його звуть Агай. Раптом цуценя дзвенить на весь куток. Од хутірської вулички, через грядку, де вже викопано картоплю і самі червонясті чуби бурякової гички стримлять із чорної землі, до нас простує чужий дядько, у хромових чоботях, галіфе і темному кітелі.

— Чогось Баран суне, — батько розгинається над корзиною з яблуками, згортає цигарку.

— Дак, мо' ж, у школу дєтву записує, — одказує з-під яблуні мати. — Наше ж іще мале, хоч не додумайся записать, хай ще годок погуляє.

Дядько вітається з усіма, але підступає лише до мене:

— Я — учитель, Василь Миколайович, а тебе як звуть?

— Володя Дрозд, — відповідаю не без гордощів. — Я уже читать знаю.

— Це добре, що читать знаєш, — усміхається вчитель. — А в школу ходити все одно треба. Хочеш у школу?

— Хочу.

— Дак яно ж малеє зовсім, — пригортає до себе мати, ніби боїться мене втратити, відпустивши у світ широкий. — Ось тольки йому сім годочків сповниться. І переболіло зиму. Буде найменшеє в класі, старші лобуряки битимуть.

— Все одно у школу хочу! — я починаю плакати, а що мені соромно сліз своїх перед чужим дядьком, ховаюся в поділ материної спідниці.

— Хай іде, коли хоче! — мовить із драбини, прихиленої до яблуні, сестра Люба, учительським голосом. — Не дуже вони тепер хочуть навчатися, а наш сам рветься.

— Дак у чому яно пойде у тую школу, в осьому дранті? — борониться мати. — Нема за що й метра краму купить.

— Щось придумаємо, а то боїшся од цицьки одпустить! — гримає батько. І учитель мене записує до свого зошита.

Наступного дня мати шиє мені нові штани з цупкого полотна, фарбує в бузиновому наварі. Темно-сині нові штани гордо сохнуть на тину, а сестра Люба шиє мені сорочечку, розпоровши свою стару кофтину, білу, в рожевих квітках. Батько дарує мені свою солдатську пілотку, із справжньою, залізною, зіркою. До холодів я ходитиму до школи босий, потім — у постоликах, виплетених батьком із лика, під зиму батько пошиє мені справжні, на виріст, чоботи, із вичиненої ним самим шкури нашого теляти. А штунда з Рогу, батьків товариш, пошиє пальто, справжнє, на ваті, верх — брезентовий, з плащ-намета, залишеного офіцером, який у нас квартирував, ще як працювали в селі полонені німці. Комір — із хвоста лисиці, що крала наших курей і втрапила, бідна, у поставлений батьком капкан. Пальто на мені шерхотітиме, як сухе листя…

Але це уже пізніше, коли піде в зиму. Поки що — перший день осені, батько бере мене за руку і веде до школи. Мати довго, поки ми і не зникаємо у вулиці, по той бік Загального двору, дивиться нам услід і плаче. Через плече у мене шанька, полотняна, у ній — два чисті зошити, подаровані сестрою Марією, і Любина залізна ручка, що зачиняється, з новеньким, блискучим пером, і скляна чорнильниця-невиливайка. І ось ми з батьком підходимо до школи, цю мить я добре пам'ятаю й досі. Старші віком діти на шкільному подвір'ї вимахують руками. «Що то яни роблять?» — запитую я. «Фізкультуру роблять», — відповідає батько. Я не знаю, що таке фізкультура, і настраховано примовкаю. Ми піднімаємося дерев'яними сходами на ґанок. На ґанкові стоїть сам учитель, Василь Миколайович. У його руці — дзвоник, мідний, із дротяним, з гайкою на кінці, билом. Він дзвонить у той дзвінок, а потім бере мене за руку вище ліктя і веде через темний коридор до класу, садовить за першу, бо я справді найменший серед першокласників, парту. І починається моє нове життя, шкільне. У першу перерву я стою в коридорчику, розгублений, притуливши до грудей два своїх новеньких зошити і ручку, боюся, що, поки мене нема у класі, їх заберуть з-під парти. Навколо юрмляться, регочучи з мене, хлопчаки. Мені хочеться додому, на свій Хутір, у свій сад, у тишу і самотину. Колективіста з мене так і не вийде…

Був, є і залишуся до кінця днів своїх людиною з Хутора…

Одна із найхарактерніших рис творчої особистості.

Ніколи не любив і не люблю масу, череду людську, стовковисько людське, любив і люблю окрему людину з усіма її так званими позитивами і негативами. Не брак патріотизму, а внутрішня, вроджена неконтактність з масою тримала мене осторонь політичної боротьби у роки мітингових стихій.

Є закони юрми, мало ким у нас досліджувані. Усі ми в класі сільської повоєнної школи — голодні і голі, хіба що діти сільських начальничків та учителів підхарчованіші і вбрані трохи в краще лахміттячко. Але серед голодних і голих є ще голодніші і голіші. Батько мого однокласника Михайла Олійника загинув на фронті, залишивши п'ятеро чи шестеро, уже не пам'ятаю, малих діток. Окрім Михайла, з яким дружив, я добре знав ще Василя, трохи старшого віком. Обоє, як у нас кажуть, лобасті хлопці, найпершими в селі захопилися детекторними приймачами, а потім і ламповими. Їхня вгрузла в землю, перехняблена халупка нагадувала всередині радіомайстерню. Небо над порослою зеленим мохом стріхою було посноване антенами і громовідводами. Обоє блискуче закінчили школу, вступили до політехнічного інституту і стали радіоінженерами. Взимку ми в класі не знімали пальт і шапок, замерзало чорнило, і ми розігрівали чорнильниці за пазухами, коло грудей. За командою вчителя стукали дружно об підлогу взувачкою, яка у кого була, щоб не одморозити ноги. В один з таких днів хтось прохукав у шибці вікнинку і зчинив регіт: «Олійник на гору клубком котиться!..» Була перерва, клас гайнув на подвір'я. Школа стояла на горі і з двору проглядалася геть до низу крута сільська вулиця. Ми уже знали, що Михайло не має у що вбратися і в морозні дні пропускає уроки. Тепер він справді — котився, клубком, під гору, він сам собі пошив одяганку. Бо хотів до школи. Здається, із старого мішка, на якого Михайло нашив дратвою та дротом усе старе лахміття, яке тільки знайшов у хаті, від шматків вичовганої, облізлої кожушини до поли старого ватяника. Лише рукава тої одежини були ще цілі, із сукняної, коли б ще не дідової чумарки, але — довгі кінці їх метлялися нижче колін. Михайлове вбрання, зразок повоєнного індивідуального пошиву, пузирилося латками, грало у такт ході. Ступивши у шкільний двір, він підковзнувся на вичовганій стежці. Михайло лежав на боку, смикав ногами у закрижавілих ликових постолах, а підвестися не міг. Його латанина не мала пол, одягалася через голову, він лежав у ній, як у капшукові, спеленутий. А школярі навколо заходилися з реготу, вистрибували, витанцьовували, радіючи несподіваній розвазі. Я взяв його під руку, допоміг підвестися, і відтоді ми подружилися на довгі шкільні роки.

2

І настав гірко пам'ятний мені — та й усьому моєму поколінню — сорок сьомий рік.

Голодуху ми, діти, відчули раніше, уже з початком зими. Восени батько вивіз на базар яблука і купив мішечок житнього борошна. Капусняк, засмачений підсмаженою на сковороді кобзою, затираха на воді і кулага — ось наше розкішне родинне меню того часу. Розкішне без лапок, без іронії, бо наприкінці зими і того не стало. Ані діти мої, ані дружина не знають, що таке кулага. І слава Богу, що не знають. У довіднику написано, що це була пісна їжа поліщуків. Наш піст тривав місяцями, роками. Житнє рідке тісто заквашували у макітрі або чавунці, ніч воно солодало, гуляло в теплі, біля комина, потім його довго варили в печі, їли без хліба, бо хліба уже давно не було. Перед Новим роком в одному із шкільних класів встановили ялинку. На ялинових гілках висіли ватяні, підрум'янені червоною фарбою яблука і паперові, порожні всередині цукерки, розцяцьковані кольоровими олівцями. Я досі пам'ятаю прикраси на тій ялинці, але це пам'ять не естетична, це пам'ять фізіологічна. Закарбувалося у пам'яті лише те, що нагадувало про їжу. Я постійно почувався голодним. А до першого кулешику із стовченого у ступі жита було ще так далеко, цілих півроку. Той кулешик (сестра Марія насмикала у полі колосків) я теж запам'ятав назавжди. Я читав біля шкільної ялинки віршика про зайчика, який жив у темному лісі; поруч, на зеленій гілці висіло ватяне, рум'янобоке яблуко, і мені так хотілося впитися у нього зубами, що зводило судомою вилиці, я ковтав слова.

Перш, аніж тяжко брести по днях і місяцях голодного, страшного сорок сьомого року, дозволю собі короткий відступ.

Це уже стало для мене своєрідним «пунктиком» — доводити, що не сьогодні, коли усе дозволено зверху, зробився я раптом таким «сміливцем» і згадав про пережите. Занадто багато подібних «сміливців» з'явилося в літературі останніми роками, вони не викликають у мені нічого іншого, окрім моральної огиди. Взимку шістдесят третього року я, теж не вельми ситий, гнаний усіма, ходив по зачумленому партійними догмами Києву і писав повість «Злодій», про голод сорок сьомого року. Надрукована вона буде лише через чверть століття не з моєї вини. Але уже до того я видрукував своє «Колесо» — про голод тридцять третього і колективізацію і оповідання «Солодкий цвіт акацій» — голодна весна сорок сьомого, якою вона відклалася у душі Хлопчика. За те крихітне слово правди я своє одержав. Тепер думаю: якщо марксисти хоч у чомусь мали рацію і буття справді визначає свідомість, як нам твердили десятиліттями, чи стало б моє покоління поколінням шістдесятників, чи сталося б чудо пришестя його на суспільну арену без голодного сорок сьомого року, без нашого страшного дитинства? Певен, що ні, не стало б, не прийшло.

Інакше доведеться пояснювати справді-таки пришестя покоління, такого несподіваного, такого відмінного від своїх батьків, на корені, наче квіти, прибитих тоталітаризмом, сталінщиною, впливом якихось космічних чи й потойбічних сил…

Зберігся мій лист до матері дружини, написаний у Сретенську, біля китайського кордону, на початку шістдесят четвертого року. Забудьмо, що це мій лист. Коли мене, земного, не стане, авторство його не матиме ніякого значення, навіть для тих моїх сучасників, кому я антипатичний. Сприймімо його як документ покоління, як голос покоління. Наш родинний конфлікт ніколи не був суто родинним, дріб'язковим, це був таки конфлікт, але не людей, а поколінь, таких різних, таких майже несумісних. Цей лист письменника-солдата — спроба зламати стіну, яка розділяла покоління, відповідь на письмове каяття за деякі не вельми моральні вчинки…

«Шановна Маріє Дмитрівна! Кожній чесній людині важко жити на цьому світі. Якщо ж вона ще й прагне у той чи інший спосіб говорити від імені певної кількості сучасників із нащадками, залишити якісь свідчення про навколишнє життя — важче вдвічі. Звичайна людина може промовчати, коли ж мовчить письменник — це уже підлість…Ви добре знаєте білялітературні кола. Задумайтеся: до чого призвела ця свідома, щоденна підлість багатьох наших визнаних літераторів? Найчастіше це духовні мерці, медузи, що не мають ані свого погляду на речі, ані жодних моральних принципів. Якщо людина у тридцять третьому році, обминаючи тіла вмерлих на вулиці од голоду, несла до редакції солодкого вірша про щасливе, багате життя, про столи колгоспників, завалені смаженими індиками і булками, вона усе життя наступне буде зневажати себе, і в цьому зневажанні котитися цинічно все нижче і нижче, до морального злидарства. Як бачите, мова іде навіть не про якісь там переконання, соціальні симпатії чи антипатії, а про неможливість для письменника жити нечесно, схибити хоч на міліметр від правди. Невже ж Ви хочете, щоб дочка Ваша зробилася одною із тих розжирілих свиней, що живляться біля літературного корита?

Так, нам би теж хотілося тихого, спокійного життя. Але ще більше нам хочеться поважати себе. Якщо людина перестає поважати себе — вона вмирає…Я ніколи не був і не хотів бути чимось схожим на революціонера. Навіть думка про якусь там боротьбу, за якісь ідеали — чужа мені! Я хочу бути лише духовно вільним художником, писати те, що я бачу і як я це розумію, писати так, як я вважаю за потрібне.

Я так довго пишу про суто літературні справи, бо у нас із Вами ніколи не було суто «хатніх» суперечок і вся наша сімейна історія має принциповий і, можливо, набагато глибший характер, аніж це нам видається. Якщо Ви щиро писали листа до мене, якщо з повним розумінням важливості і серйозності своїх слів благословляли Ірину й мене бути чесними, то будь-яких причин для суперечок, неприязні немає. Повторюю: якщо усе це щиро і серйозно, то, можливо, це один із найбільших і найважливіших кроків у Вашому житті, і ніколи, мабуть, не стояли Ви так близько до своєї дочки, як нині… РЯДОВИЙ ВОЛОДИМИР ДРОЗД».

Останні картоплини мати внесла з льоху десь на початку сорок сьомого року. Варила з лушпинням і плакала. Зайшла Явдоха Теленьова, довго і мрійно розказувала, як поталанило Малащиним: ще у війну у них примерзла і зогнила яма картоплі, тепер одігріли землю, відкрили яму — картопля хоч і гнила, проте всередині біла, як сонце. Малашка перетирає її на крохмал і пече налисники. Батько мій з Іваном, сином Параски Ракової, вирішили зайнятися рибальством. Декілька днів плели верші й топтухи і розмовляли лише про скорі багаті улови. Нарешті рушили до Джерела. Я, голодний, чекав їхнього повернення з такою надією! Повернулися ні з чим: риба в пробиту ними ополонку не пішла…

Картинка в пам'яті наче довгий, високий, пронизливий звук. Батько, облігши грудьми на край столу, у шинельці, у солдатській шапці-вушанці із задертим крилом, зирить перед себе у присмерки хати розгубленими, винуватими очима. На тлі стіни, під годинником — Іван Раків, з вибачливим усміхом на худому, висмоктаному сухотами лиці, бо це він усе підбивав батька плуганитися по цілику, по заметах у луги, на Джерело. Мати — на лаві, коло мисника, поклавши на коліна руки, яким немає роботи: господар повернувся після цілоденного блукання в снігах, а годувати його нема чим. Голодна кішка нявчить, треться об її ноги в червоних, клеєних з американської гуми чунях. А за вікнами — сіре, холодне, безнадійне передвечір'я…

І ще один день тої безкінечної зими. Здається, недільний, бо і сестра Марія вдома, і батько перепочиває на печі, звісивши над лежанкою ноги у власноруч зшитих із рудої гаразд невичиненої шкіри чоботищах. Грюкають сінешні двері, щось шкребеться у хатні, нарешті поріг переступає старець, у дранті, підперезаному солдатським брезентовим ременем, із торбинкою на мотузці за плечима:

— Подайте Христа ради… Погорєльці ми, радульські…

— Нема чого подать, людяко добра, самі — хоч попід вікнами іди, — зітхає мати, — звині нас…

— Дак дайте хоч водички теплої, замерз до кісток.

Мати наливає у мідного, із снарядної гільзи, кухля узвару з чавунця, що стоїть на припічку. Ми ще маємо трохи сушні, узваром та вареними буряками тільки й живі. Старець сідає на лаву коло мисника, дістає з торби чималий кусень хліба, справжнього, із чистого, без полови та висівок, житнього борошна. Окраєць збоку ледь підсмажений, тріснула скориночка, сліпить наші очі, як промінчик сонця серед зими, а на розрізі — пухка, ніжна м'якушечка… Старець жує хлібець, запиваючи узваром, ми мовчки дивимося на нього. Хліба ми не бачили уже десь од Нового року. Його кисло-солодкі, дразливі пахощі наповнюють хату.

— А хто ж бо се вам хлібця подав у таку голодуху? — запитує мати.

— Дак туточки, на хуторі подали, у крайній хаті, — відповідає старець і далі жує.

Крайніх хат на Хуторі дві: Івана Лозового, колгоспного бригадира, і Петра Петровича, коваля, а жінка його завідує дитячими яслями. Нарешті старець дожовує хлібець, допиває узвар і йде з хати. Мати довго мовчить, похнюплена, відтак мовить крізь сльози:

— Дожилися ми, діточки, що й старцю заздримо…

Я залажу на піч, лягаю обличчям до комина і мрію. Усі мої мрії тієї голодної зими і весни — навколо їжі. «Осе б так хотілося хлібчика, хоч покуштувать…» — долинає до мене скрушний голос матері, і я уявляю себе дорослим, і не тут, у селі, а чомусь у місті, я купую у міській крамниці цілий мішок хліба — і чорного, і білого, і булок та бубликів, приходжу в село, мати стоїть у вишеньках, виглядає мене, я підходжу до неї, знімаю з плечей мішок, розв'язую і подаю матері — хлібина за хлібиною. Уже нема як їй той хліб узяти, вона стоїть, щаслива, усміхнена, притиснувши до грудей пахучі, із підсмаженими шкоринками паляниці. Але коли це ще буде, краще ось весною, щойно зійде сніг, я копатимусь у землі і відкопаю бочку меду, закопаного ще козаками, прикочу її до хати, виб'ю обухом сокири днище, а під днищем — золотистий, зацукровілий мед… «Їж, мамо, скольки душа просить!» — скажу, а сам і не доторкнуся до меду, допоки мати не наїсться. А може, мені пощастить знайти яму з картоплею, як Малащиним, хай і з підгнилою, мати напече млинчиків і усі їстимуть уволю…

І ще один день, тієї ж зими. Яскравий, сонячний, за вікнами, морозний, бо шибки геть затягло пухнастою памороззю. Мати топить у печі, черінь тепліє, хоч нічим їстивним не пахне, навіть буряками, і буряків у нас уже немає, доїли. Але я знаю із слів матері, що батько ще ранесенько пішов у Чорторийку до дядька Дениса. «Мо', чимось і розживеться, дядько — багатий», — обнадіює і себе, і мене мати. І ось нарешті батько вертається. У шинельці, солдатській шапці з опущеними крильми, бо надворі морозяка. За плечима — клуночок із картоплею. Довго змітає віником сніг із чобіт, відтак глухо, простуджено говорить:

— Не сильно у того Дениса розживешся. Йон сам — ще нічого, а жонка його — така нескосирна. Позичили відро картоплі до нового врожаю. Оддамо, кажу, калі доживемо. А тольки ж — чи доживемо…

Мати бере з клуночка сім, це я добре запам'ятав, бо стежив за її руками, картоплин, миє над помийним відром, кожну — лагідно, обережно, мов личко дитини, кладе у горщика, заливає кип'ятком, солить, підсуває рогачами до вогню в печі. Якийсь час я сиджу на лаві, просто челюстей печі, дивлюся на горщик з картоплею, закіптюжені боки якого лиже такий повільний вогонь. Нарешті не витримую того самокатування, ховаюся на піч, за свій рятівний комин. І ось мати дістає горщика, я чую крізь черінь, як він чиргає по подові печі, і в хаті пахне вареною картоплею. Мати подає мені на піч три картоплини в мисочці.

— Пожди, хай вичахне, обпечеш у роті.

Але чекати, поки вичахне, немає сили. Я ламаю картоплину на шматочки, кладу по шматочкові до рота. Картопля солодка. Уже ніколи в житті я не їстиму нічого смачнішого. Дві картоплини мати подає батькові до столу, а сама стоїть у мисниках і сьорбає дерев'яною ложкою з горщика юшечку, в якій варилася картопля. Дві картоплини вона залишила для Марії, яка скоро повернеться з колгоспної ферми голодна.

Тепер, майже через півстоліття, коли озираюся в ті повоєнні роки і бачу матір свою, яка заздрить старцеві з випроханим кусничком хліба, матір, яка сьорбає коло мисника юшечку, в якій варилася картопля, матір, що за коротке життя своє нічого доброго не з'їла і не зносила, а знала лише війни та голодівки, а ще — тяжку роботу, гостре відчуття провини перед нею, навіть — не синівської, бо що я, хлопчак, міг? — а провини вселюдської, всесвітньої, пронизує мене. Так склалося, що ані хлібиною не мав можливості порадувати її, ані бочки меду прикотити, як то марилось у моїх дитячих мріях. Я міг і можу лише, поки ще живий, побродити по сільському кладовищу, на якім поховано тіло її під вербовим хрестом, що давно струхлявів і розсипався в порох. А ще — слово моє, що таке ж тимчасове, минуще, як вербовий хрест над її могилою…

У повістині «Злодій», написаній взимку шістдесят третього року, збережено імена батьків моїх — Григорій і Параска. Як і сам сюжет її, майже детективний, — не вигаданий, так усе й відбувалося, ранньої весни сорок сьомого року. Ранньої весни, коли уже зійшов сніг, а земля, ще мерзла, не залишає слідів, коли нема ще ані кропивини, ані цвіту акацієвого, ані торішньої, гнилої картоплини на розореному полі, які хоч би трохи утамували голод. Повістинка густо написана, у тексті її багато точних, правдивих деталей, адже писав її по свіжих ранах у пам'яті двадцятирічний молодик. І все ж відчувається в ній рожевуватий оптимістичний туманець, характерний для пересічної белетристики тих часів, адже всі знають, із чого ми виростали: не з Гоголівської «Шинелі», а із шинелі «Прапороносців». Насправді, усе було ще трагічніше, аніж описано в повісті. Внутрішній конфлікт був не в тім, красти чи не красти в колгоспі. Гуртове — чортове, колгоспне — не наше, гріх красти в людей, а не в колгоспній коморі — тут моральні засади селянина чіткі і однозначні. Згодом, пасучи свиней у Загальному дворі, я багато разів лазив під колгоспну комору, що стояла на дубових стовпах, і бачив: днище кожного засіка просвердлене, а свердловина забита чіпком… «Доїли» комору багато людей і багато років, голодних і не вельми голодних. Одна з найбільших трагедій колгоспних десятиліть, наслідки якої ми й досі гаразд не усвідомили, — руйнування селянської душі, людської свідомості. Здавалося б, так просто: експлуатнемо дурного селянина, висмокчемо з нього усі живі соки, не платячи за це практично нічого, і за його рахунок вибудуємо велику державу. Раніше — Радянський Союз, тепер — незалежну Україну. Але селянин не такий уже й дурний. У відповідь на такий державницький принцип він виробив принцип власний: не вкрадеш — не проживеш. І крав, і краде, і крастиме, допоки обкрадатимуть його самого. І ще одна із трагедій: охороняють колгоспне добро від селянина якраз ті, хто найбільше з колгоспу тягне, краде, лише в інший спосіб. І охороняли в минулі десятиліття.

У повістині «Злодій» рефреном звучить дитяче: «Мамо, тату, їсти!..» Він противився звабі. Поки сила була. Поки не різало ножем оте тихе синове: «Татку, їсти хочу…» Здається, з народженням пам'ятаю, що найсолодший хліб — чесно зароблений. Але хіба він не працює до кривавих мозолів? Трудоднів чи не найбільше в колгоспі, бо і взимку, і влітку, і весь рік робота є біля коліс. А що на той трудодень?.. «Пишучи ці сторінки, замислююся: а я, що за життя і на шеляг чужого не взяв, пішов би красти, якби діти мої — голодували? Пішов би, зізнаюся чесно. У мене, як і в батька мого, поки він не одружився вдруге, гостре, хворобливе відчуття обов'язку перед дітьми. Пішов і батько. З мішечком і свердлом під колгоспну комору. Коли вже ми геть додихали. Колгоспну комору охороняв Миколай Карусь, недавній німецький поліцай. Він сторожував у колгоспі, допоки й не забрали усіх колишніх поліцаїв та не повезли до Сибіру. Звідки Миколай, на жаль, так і не повернувся, осиротивши свого сина, а мого однокласника Сергія, з яким я потім, усе дитинство шкільне дружив. Востаннє ми бачилися під Новий, шістдесят другий рік у Чернігові. Я працював у редакції обласної газети, ще почувався «галіфетчиком», який успішно робить журналістську кар'єру. Сергій був робітником на камвольному комбінаті, жив у гуртожитку. Він забрів до редакції вже увечері, коли я, прикостюмлений, мав ось-ось іти до ресторану, де наш колектив замовив невеличку залу для новорічного бенкету. Та ще й не сам іти, а із своєю дівчиною, киянкою, з якою у нас заходжувалося на серйозне. Сергій поставив на мого робочого стола пляшку «Московської», дістав із кишені порізану у магазині ковбасу. Йому не було куди подітися у цей новорічний вечір. Я це бачив, я це відчував. Але взяти із собою до ресторану, де кожне місце за святковим столом було розписане, не міг. Та й що б сказала моя високоосвічена, елітна, як тепер модно казати, супутниця? А може, і міг би. Але не запросив. Рани, заподієні в дитинстві, ніколи не загоюються. Ми випили по ковткові горілки із редакційної склянки. І Сергій пішов, відчувши себе зайвим на чужому святі, сунувши до кишені куртки залишки питва і ковбасу. Якийсь час, сидячи за розкішним ресторанним столом, я ще пам'ятав про Сергія, уявляючи його самотнього на спорожнілих міських вулицях. Потім випив келишок вірменського коньяку, закусив бутербродом із червоною ікрою і забув. Більше ми не зустрічалися і вже не зустрінемося ніколи. Щось там у нього не склалося в житті, розповідали в селі, він рано пішов на той світ.

А може, діти і справді платять по векселях своїх батьків?

Хлопчик сидів на краю печі, притулившись до комина. На комині дихав гасом каганець, але мати заборонила світити, хоч вечірній морок наповнив хату по самі вінця. Батько й мати, одягнені в тепле, стиха перемовлялися. Батько кресанув кресалом, рій іскор сяйнув у густих чорнильних сутінках. Запаливши цигарку, батько підніс її червоне око до циферблату настінного годинника:

— Скоро сім, треба рушать. Тольки ж ти кашляй голоснєй, бо мені після простуди у лісі — вуха наче ватою позакладало.

— Дак хоч цигарку ж викинь, здаля видко буде. Не насмокчешся ніяк.

— Якби я ще й не курив, то уже б давно здох од такої житухи. Я з рукава смоктатиму, як на фронті.

— Тольки почуєш, що я кашляю чи голосно балакаю, так і дьору давай. Не попадися, Грицьку, пропади яно усе пропадем. Що я без тебе робитиму?

— А в тюрязі, мо', хоч годуватимуть…

— Тебе, мо', і годуватимуть, а хто туточки годуватиме нас?

І вони пішли до дверей. Хлопчикові зробилося тривожно і страшно:

— Мамо, ти куди?

— Лягай спать, синку, ми скоро вернемося.

Зачинилися хатні двері, скрипнули сінешні. Морок волохатим чудищем плив по хаті. Хлопчик зліз із печі, ковзнув ногами в чоботи, накинув на плечі своє брезентове пальто. Пальто шерхотіло, наче хтось скрадався слідом. Він бережно, щоб не рипіли, прочинив сінешні двері, ступив на ґанок. Мати й батько ще стояли коло хвіртки. Потім батько шелеснув у Артемову вуличку, що вела до комори, а мати попливла вздовж Загального двору у бік Карусівщини. Березневий морозець холодив тіло Хлопчика, усього трусило, але ніяка сила і ніякий холод не примусили б його зараз вертатися до темної хати. З крижаних бурульок зір на стихлу, нічну землю скрапувало холодне сяєво. Раптом глухий материн кашель сколихнув вечірню тишу, слідом загучав чоловічий голос, але слів розібрати годі було.

— А осе ж застудилася, Миколайчику. Якеє там лєчення, коли в хаті і ока нема чим запорушить. Думала у Чотирусихи козиного жиру попросить, груди розтерти, аж у них і не світиться… — мати говорила голосно, майже кричала, наче до сусідки, з городу на город. — Дак я ж бо знаю, що ти — не глухий, а се у мене говірка така!

І знову мати кашляла, кашляла, кашляла. Кашель усе ближчав. Тепер у присмерках видко було дві постаті, що віддалялися одна від одної. Мати вертала до хати, а Карусь звернув у Загальний двір і вже наближався до комори. І тут мати знову загукала:

— Миколай-бо, забула тебе спитать, а мо', у вас єстяка козиний жир?!

Але Карусь уже нічого не відповів. Він зник по той бік Артемового обійстя, наче провалився у ніч. І раптом тишу розпанахав навпіл постріл із дробовика, слідом — другий. Мати уже стояла коло хвіртки, обхопивши обома руками ушулу. У Хлопчика зуб на зуба не попадав, уже не від холоду, холоду він не відчував тепер, а з тривоги за батька. Але батькова постать, у шинельці і солдатській шапці, випірнула з Артемової вулички, перетнула хутірську.

— Господи, а у мене уже й серце впало! — зойкнула матір і повисла на батькові, як щойно на ушулі. — Чи йон хоч тебе не поранив?!

— Я почув, уже коли ти про козиний жир до нього загукала. Та навтьоки, у вуличку. А йон, поліцай проклятущий, по Артемовому саду шмаляв, аби тольки вислужитися перед властями. Але я встиг трохи гороху націдити. На, сховай у хліві, під солому, хоч якийсь тиждень дитя не голодуватиме. Бо уже мені туди дороги нема, хіба що в тюрму дорога…

Мати подріботіла до хлівця, несучи перед себе клуночок з горохом. Батько зайшов за хату, кресанув кресалом. І тут побачив мене на ґанкові:

— А ти чого тут?!

— Дак я…

— Геть на піч, щоб і духом твоїм тут не пахло! Бо як дам носциком…

Але я не сердився на батька. Я уже розумів: якщо він і робить щось не так, як належало б робити радянській, щасливій, осяяній світлом великих сталінських ідей людині (так мене навчали у школі), то лише заради мене, заради дітей своїх. А діти — це наше майбутнє, так навчає товариш Сталін, наш вождь і вчитель, вустами Василя Миколайовича, по-вуличному Барана.

Хлопчик ішов до школи, як на свято. Сонячний березневий ранок стелив дорогу. Ще підморожувало, ще біла паморозь лежала на узвишшях хрускотливими полотнищами, але сніг зійшов і вже можна було після уроків грати в апуку. Він любив подавати м'яча, а потім, кинувши цурку, бігти щодуху в «поле», долаючи тугий весняний вітер, і вертати назад, під захоплені вигуки болільників, ухилившись від кинутої вслід апуки. У школі перше півріччя, поки писали палички та нолики в зошитах у косу лінійку, Хлопчик почувався кепсько, бо ненавидів каліграфію, та й не давалася вона йому. Але тепер, коли настав час арифметики і читання, Хлопчик розкошував у класі. Він складав у голові цифри швидше, аніж комірник на рахівниці, читав не згірше од учителя, а вірші із старенької, ще довоєнної читанки давно знав напам'ять. Він тяг руку на кожному уроці і клопотався єдиним: учитель дуже рідко його викликає.

З гористого, Зевченкового провулку вийшла Маня Дмитренко, однокласниця. Широка в плечах, рослява, на голову вища од Хлопчика, вона виглядала на старшокласницю. А головне, у руці її був справжній, хоч і потертий на зламах портфель, що на нього Хлопчик страшенно заздрив. Полотняна, в чорнильних плямах шанька на його плечі здалася ще незугарнішою.

— Здоров, Дроздику, — сказала вона трохи зверхньо, наче доросла до малюка. — Уроки поробив?

— А що мені їх робить? Я їх луччей од Барана знаю.

— Задавака.

— А ти ще больша задавака, своїм портфелем.

— Се мені братик привіз, із города.

«Мо', де вкрав, то й привіз…» — подумав Хлопчик, але вголос нічого не сказав. На лавочці під Артемовим двором часто балакали, що Іван Дмитренко робить не хоче, а тягне все, що погано лежить, — і в селі, і в місті. Та й мати у них така ж: нещодавно її побив сам голова колгоспу Галан, запопавши із клунком картоплі на плечах, що його Дмитренчиха несла полями із ферми. Промовчав Хлопчик, бо вчорашній вечір згадав. Але й мовчанка Хлопчика вколола Маню, про балачки сільські вона знала, і захотілося їй будь-що верх узяти:

— А у нас корівка отелилася, завтра молозиво матка спече.

Хлопчик ковтнув слинку, згадавши смак молозива, їхня Лиска цього року ходила в передойках, заганяли її на колгоспній оранці. Нарешті він знайшовся:

— А у нас уже кури несуться…

Так вони мірялися словами трохи не до самої школи, наче на палиці, перед грою в апуку, кому стояти в полі, а кому м'яча подавать. Нарешті до них прилучилася, вибігши із свого двору, Ніна Кисловець, дівчата зашушукалися поміж себе, і Хлопчик підстрибом побіг на шкільний город, де старшокласники грали в цурки. Але до гри приліпитися не вдалося, без нього там вистачало малечі, аби приносити, як пес у зубах, ударену кийком цурку, і він подався до класу.

Господи, я ніби знову і знову переступаю поріг класу. Того сонячного весняного ранку. Вони уже чекали на мене. Під'юджувані Сергієм Карусем. Ні з ким у класі я не ворогував, та й не міг ворогувати за характером своїм, незлостивим, за малістю своєю, тілесною. З кожним окремо я навіть приятелював. Але коли вони збивалися у гурт, об'єднаний якимсь, як казала моя мати, дурноголів'ям, вони ставали злими, агресивними, наче пси у підворітні. Декількома роками пізніше вони трохи не довели до самогубства дівчину, семикласницю. Хтось пустив у школі побрехеньку, ніби її бачили з хлопцем у лісі. Уже ніби і на дитину вона чекала… її підстерігали щоранку на кручі біля школи і затюкували, засміювали. Того весняного ранку їхньою жертвою був я. Щойно переступив поріг класу, вони заскандували:

— Злодій! Злодій! Злодій!

Ними диригував Сергій Карусь. Я стояв біля класної дошки, наче метелик, пришпилений до картону. Метелик ще тріпотів крильцями, але вже був мертвий. Хвилі бездумної, стихійної ненависті котилися на мене з їхніх горлянок. Я нічого не міг протиставити тій ненависті, я не міг навіть перекричати їх. Я заплакав, єдине, на що був здатен. Побачивши сльози, вони вгамувались, ніби тільки й домагалися, що тих сліз моїх гірких. Вони втішилися своєю перемогою, ні на що інше гурт не був здатен, та й не претендував на щось більше. Лише Сергію Карусю було цього замало. І він прокричав на весь клас:

— Твій батько з колгоспної комори крав, мій батько його познав!

Я думаю, що я уже мертвий, що мій рот ніколи не відкриється, але він відкрився, поза моєю волею:

— Мій батько на фронті воював з німецькими фашистами! А твій поліцаєм був, німцям с… лизав!

Я крізь сльози бачив, як збліднув Сергій, а очі його стали непроглядне злими. Але уже ніщо не могло мене зупинити, я стояв перед класом і горланив йому в лице:

— Поліцай! Поліцай! Поліцай!

Сергій Карусь шарпнувся до мене, але між нами уже стояла Маня Дмитренко. Рослява, дужа, вона не боялася навіть хлопчаків із старших класів:

— Що ви туточки, як два півні, завелися, чубитеся? Теж мені, злодії і поліцаї знайшлися! Навчіться спершу носи, хоч рукавом, витирать… Он уже вчитель іде.

І справді, у коридорі задзеленчав дзвінок. Маня взяла мене за руку, наче малого, і повела до моєї парти.

Після уроків, коли я брів через Загальний двір, з-за клуні вийшов Сергій Карусь. Я за своє життя нікого не вдарив, тоді тим більше битися не вмів. Він повалив мене на вогку, холодну землю і молотив кулаками, скільки хотів.

— Се тобі — за поліцая…

Один раз за життя мене лупив батько. Долонями по м'якому місцю, затиснувши голову між колін. Але щойно відпускав, я знову твердив своє. Так тривало, поки батько і не стомився. Я був упертий. Але тут, після Сергієвих кулаків, мовчки підвівся і подався геть. Я відчував свою провину перед Сергієм. І відчуваю її досі, хоч стільки часу спливло. Син за батька не відповідає, чітко, ще до мого народження, сформулював батько Сталін… Сергій спокутував провину батька до кінця днів своїх.

Переплакавши на ґанку комори і умивши водою з калюжі лице, я подибав додому. У хаті смачно пахло, мати напекла горохов'яників. Я сидів коло миски з горохов'яниками, а сльози знову котилися по щоках і скрапували на дошки столу…

3

Голод голодом, а весна весною. Гуси пливли з вирію ключами, ніби косарі небесні на лузі блакитному. В яркові край городу цвіла верба, котиками пухнастими, жовтоголовими. І цвіли на вербі волохаті джмелі, геть у жовтому пилкові, наче в сонці скупані. Летіли гуси, цвіла верба, гули розбуджені теплом джмелі, а діти на Загальному дворі грали в апуку. Хлопчик стояв у полі, м'яч летів наввипередки з дикими гусьми в чолопочку неба і щасливо падав йому до рук. Він упіймав м'яча в розтулені пелюстки долонь, важкуватого, але м'якого на дотик — випаленого з гуми. Впіймав і кинувся навперейми Мані Дмитренковій, що бігла полем до межового знаку, старого, майже без спиць, колеса, прикоченого з-під кузні. Вона оббігла колесо і мчала назад. У новенькій, ладній куфайчині, пошитій на неї, у довгій спідничці з картатого трофейного краму, у в'язаних сірих панчохах і лискучих, чорних ботиночках. Біла вовняна хусточка зсунулася на потилицю, з-під неї визирали змійки кіс із вплетеними в них яскраво-жовтими, наче вербові котики, стрічками. Розпашіле від бігу обличчя сміялося до нього викличне, зухвало. Хлопчик розмахнувся правицею із затисненим у долоні м'ячем, Маня шарпнулася вбік, але була зовсім близько, він міг у неї легко вцілити, але пошпурив м'яча в порожнечу, у синю вікнину неба…

І поплентався з двору, знаючи, що сьогодні йому вже ніхто не довірить ані бити цуркою по м'ячу, ані тим більше стояти у полі. Довго сидів під Артемовим в'язом, на вершині якого вже господарював, перебираючи дзьобом сухе гілля, лелека, заздро зирив здалеку на дітей, які грали на вигоні в апуку. Маня бігала, реготіла на весь Загальний двір, ніби й не було на світі Хлопчика. Ніколи. І Хлопчик пішов за хату читати на висвітленій призахідним сонцем ступі книжку, яку йому дав учитель. Книга звалася «Жар-птиця», збірка казок із малюнками. В ночі йому снилася Маня. Маня як Маня, але з крилами Жар-птиці за спиною. Вона сиділа на яблуні, рвала золоті яблука і шпурляла ними в Хлопчика. Яблука були схожі на зорі, що падають з неба, згоряють і гаснуть у високості. Вранці він пішов до школи раніше, але довго стояв під клунею, аж поки з гористого провулку не випірнула Маня Дмитренкова з портфеликом у руці. Тоді він пішов попереду сільською вулицею, жодного разу не озирнувшись, хоч озирнутися дуже кортіло. Але невдовзі Маня наздогнала Хлопчика:

— Доров, Дроздику!

— Доров! — він удав, що вперше сьогодні побачив Маню. — Я думав, ти давно у школі.

— А куди мені спішити? Я учора всі уроки поробила. Луччей скажи, чого се ти мене пожалів, не попав у мене апукою?

— Не знаю… — чесно відповів Хлопчик.

Попід тинню уже зеленіла молода кропива. Стьожки меж на чорних грудях городів, брунатні після зими, встеляла позелень. У садках побіля хат тяглися з-під землі до сонця червоні долоньки півоній. Зігріта весняним сонечком земля пахла, наче дійниця, повна пінистого молока.

— А, мо', ти, Дроздику, в мене улюбився? — раптом спитала Маня.

Хлопчик почервонів, лице вогнем горіло, а ноги самі, як перелякані коні, понесли його вулицею. Він біг щодуху, мовби сто вовків гналося слідом, поки й сил вистачало, і прийшов до тями уже в шкільному дворі. Впродовж усіх чотирьох уроків він і оком не повів на Маню, а в перервах першим вибігав із класу і тікав на спортивний майданчик, де хлопці креслили вологу, втоптану землю саморобними ножиками і грали в «коня». Після останнього уроку вчитель залишив Маню писати стінну газету, вона мала найкращий у класі почерк. І Хлопчик не пішов додому, хоч у печі на нього чекав супчик, зварений без картоплі, картоплі давно не було, зате з горохом. Від згадки про супчик Хлопчику аж в очах стемніло, але він терпляче сидів на лавочці коло попового двору. Звідси було видко шкільний ґанок. Мимо брела їхня сусідка, Явдоха, з оберемком яскраво-жовтого, розквітлого лопушиння.

— А чого се ти туточки сидиш? — запитала вона.

— Дак я хлопців жду, їх учитель без обіду залишив, — знайшовся він.

— Не учитель їх залишив без обіду, а доля наша горька, — зітхнула Явдоха. — Я осьдечки поплелася у Ріг, думала жабок наловить, але ще холодна вода і не видко жабок. Тольки осього бур'яну і насмикала на болоті. Іду та й жую пелюсточки, аби меншєй їсти хотілося…

Явдоха частенько заходила до нас гулять і розказувала, що в минулу голодівку вона тільки жабами і порятувалася. А чоловік не зумів себе пересилити, не їв жаб і помер.

Нарешті Маня з'явилася на шкільному ґанкові. Хлопчик підхопився, перебіг через вулицю, а відтак поплуганився, нога за ногу, вздовж тину, ручкаючись із кожним кілком. Невдовзі Маня наздогнала його:

— А чого се ти, Дроздику, досі не удома? Може, мене чекав?

Він мовчав покірно. І вона замовкла, перестала задаватися. Сонце пригріло, земля парувала. Жінки скопували на городах грядки під часник та цибулю. У сідалах своїх, на деревах, клекотіли лелеки, перегукуючись із кутка в куток. Синиці пурхали з гілки на гілку і видзвонювали в тонкоголосі дзвоники, ніби кликали усе живе з класу на перерву, з морозної зими у яскраву весну.

— Прийдеш сьогодні на Загальний двір в апуку грати? — запитав він.

— Прийду, як матка пустить.

— І я прийду.

— Тольки ти мене уже не жалій, а бий м'ячем, як усіх.

— Як прийдеться вже… — розважливо мовив Хлопчик.

У Затираховій вуличці на колоді Сергій Карусів, Андрій Бабей і Михайло Ковганків грали в карти на щовбани. Побачивши Хлопчика і Маню, вони засміялися і стали гукать на весь білий світ:

— Жених і невіста — наїлися тіста! Жених і невіста — наїлися тіста!..

— Дурні ви, аж світитеся! — гукнула у відповідь Маня.

Тоді вони залишили карти і підступили ближче, перегородивши вулицю. Очі Хлопчика наповнилися слізьми, але він заприсягся подумки, що не заплаче перед ними, і не заплакав. А Маня сказала строго:

— Ось тольки зачепіть мене чи Дроздика, я поскаржуся братові, йон вам вуха поодриває.

Івана Дмитренка, Маниного брата, у селі боялися. І хлопці відступили, повернулися на колоду, до своїх карт. Ми пішли вулицею, проминули Загальний двір, зупинилися на Зевченковій горі. Дмитренки жили унизу, над яром.

— Хочеш, пограємо у класи? — Хлопчикові не хотілося, аби вона ішла.

— Ні, матка сваритиметься, що мене довго нема, потім не пустить в апуку грать.

— А хочеш, я тобі вірша прочитаю? — нарешті наважився Хлопчик.

— Якого вірша?

— А такого, що я придумав. Покуль тебе чекав біля школи.

— Сам придумав чи вивчив із книги?

— Сам. Мені часто придумуються вірші, самі придумуються, я й не хочу, а вони придумуються.

— Ну читай.

Тепер Хлопчик єдиного боявся — збитися. Ніби на святі шкільному читав. Але там поблизу стояла вчителька, готова завжди підказати, якщо забудеться. Він заплющив очі і проказав:

Коли розплющив очі, над селом, над Зевченковою горою летів журавлиний ключ. Журавлі щоранку летіли у поля пастися, а серед дня верталися до себе на болото. Вони били крильми об голубого небеснодзвона, що висів над землею, і небо дзвеніло. Маня мовчала, і Хлопчик запитав:

— Ну як?

— Як у газеті, з якої Баран нам читає… А про мене ти напишеш вірша?

— Напишу, — мовив по хвилі Хлопчик. — Але тобі не прочитаю.

— Чому не прочитаєш?

Хлопчик дивився собі під ноги, розчавлюючи передком чобота груддя глевкої глини.

— Не знаю…

Маня засміялася і полопотіла стежкою у яр.

— Дак ти прийдеш грати в апуку? — гукнув навздогінці Хлопчик.

— Не знаю!

Вона не прийшла. І відтоді уже не приходила у Загальний двір, а грала в апуку на іншій вулиці, по той бік яру. І додому зі школи вона верталася тепер Гончою вулицею із тамтешніми дівчатами. І до школи ішла по Гончій, не лінуючись робити чималий гак. Перші ранки Хлопчик ще стовпів біля клуні в Загальному дворі, надіючись, що ось-ось її висока, граблиста постать випірне з яру. Через ту свою надію він запізнювався на перший урок і подовгу стояв коло дверей, перед класом, допоки суворий учитель не змилостивлювався і не дозволяв сісти за парту. Маня зиркала на Хлопчика, нещасного, виставленого на глум класові, насмішкуватими, без співчуття очима, і це його найбільше гнітило.

Ще я гаразд не усвідомлював, що зі мною діється, не знав, що вперше в житті бреду пекельними колами нерозділеної любові. Тієї весни я вперше почав складати вірші, сховавшись десь у закутку, під копицею сіна чи на призьбі, за хатою. Вірші трохи тамували біль, але не лікували. Я не хотів жити.

Але й помирати я не хотів. Хоч і було солодко уявляти, як Маня Дмитренко прийде на сільське кладовище у полі, стане над моєю могилкою і краятиме собі серце, що через неї помер, таким молодим, майбутній поет…

А якщо не прийде і не краятиме серця?

Ні, таки прийде.

Але що мені з того, коли я не зможу озватися до неї з того світу? Ще ніхто з мертвих — не озивався.

І я вирішив для себе: ніби помру, але не помру.

На той час я вже прочитав чимало, як для свого віку, книжок і підручників сестриних, і «прочотних» із невеличкої шкільної бібліотеки. До сільської бібліотеки мене обіцяли записати, коли я закінчу на відмінно перший клас. Хоч усіх інших записували після четвертого класу. Але була ще одна книга, рукописна, розмальована кольоровими олівцями. Грубий зошит із записаними в ньому народними і вже новими, воєнними та повоєнними піснями. Сільські дівчата передавали той зошит одна одній, якийсь час його читала-перечитувала сестра Марія, плачучи трохи не над кожною піснею. Бо всі вони були про любов, найчастіше нещасливу. В тих піснях закохані, не знайшовши щастя-долі, або топились, або стрілилися. Ідучи на роботу, Марія ховала зошита під подушку. Я, звичайно, ту рукописну книжицю швидко «проковтнув». Досі в пам'яті рядки одної з пісень: «На світанку йшли в дєревню танки, та й остановилися в саду, ішов парень русий, командир безусий, повстречав дівчину молоду…» Наш, рідний, петрушинський діалект… У зошиті на цілу сторінку був малюнок: під вербою, розкинувши руки, лежить хлопець, певно, мертвий, на грудях у нього — револьвер. Цей малюнок і став для мене дороговказом. Усе інше я намислив, нафантазував сам. Маня, коли прибутна (з полів) вода спала і тільки на дні яру дзюрив потічок, ходила до школи гористою стежкою, вздовж потічка, яр переходила по широкій (із трьох колод) кладці. Я вирішив лягти на цій кладці, розкинувши руки, шаньку з читанкою та зошитами сховавши під спину. На грудях моїх лежатиме револьвер. Справжній. Зовсім як на тій картинці у зошиті з піснями. Маня зверне із стежки, ступить на кладку, побачить мене, заплаче, заголосить, запричитає, наче сільські жінки над труною з небіжчиком. Вона каятиметься, терзатиме себе, що не захотіла зі мною дружити, обминала мене десятою дорогою. Тоді я несподівано розплющу очі і скажу їй так: «Маня! Я ще не помер. І не помру, якщо ти гратимешся зі мною в апуку, у класи та жмурки на Загальному дворі і ходитимеш до школи вищою вулицею, де я тебе чекатиму біля клуні, щоб іти до школи разом…» Вона усміхнеться крізь сльози, витре краєм хустки очі і мовить: «Гаразд, Дроздику, я згодна, тольки ти болєй ніколи-ніколи не помирай!» Я підведуся, пошпурю револьвера у яр, бо він уже не потрібний буде мені, і ми побіжимо разом крутосхилом на гору, де школа.

Револьвера я мав. Таки справжнього. Я відкопав його ще минулого літа у нашому ярку, коли заповзявся добутись до гнізда земляних джмелів. Стрілячка була загорнена у масляну ганчірку. Ганчірка майже зотліла, але іржа лиш де-не-де значила метал рудим лишаєм. Коли я натискав на курок, стрілячка клацала і крутився барабан. Патронів, правда, у барабані не було, але патрони і не були потрібні мені для мого плану. Револьвера я переховав на горищі під самою стріхою, у солом'яній трусі.

Напередодні батько приніс із колгоспу клуночок макухи. Правління виписувало для тих, хто голодував. Макуха була чорна, лляна і біла, соняшникова. Соняшникова, біла, тверда, як камінь, але солодкувата на смак, — делікатес, як тепер би сказали, мати давала її по шматочку в школу. Того ранку я скочив з лежанки, на якій спав, загодя, щойно батько погнав у череду корову, і почав збиратися до школи. Сказав матері, що чергую у класі, а Баран свариться, коли не прибрано, і невитерта дошка, і ганчірка коло дошки суха. Мати пішла на задвірок, цюкала на колоді хмиз, аби розпалити в печі. Я поліз на горище, дістав із солом'яної трухи стрілячку, поклав до шаньки між зошитів. І вже хотів вислизнути з хати, я ж бо мав встигнути до кладки через яр, поки не з'явиться Маня. Але мати перепинила мене в сінцях, наказала вмитись і розчесатися. Я повісив шаньку на щабель драбини і побіг у двір, де на ґанкові стояли відра з водою. Турботлива мати взяла в коморі шматок макухи, білої, соняшникової, аби згирз я на перерві, і заглянула до шаньки, щоб покласти. І побачила револьвера.

— А се ще що?!

— Дак то я знайшов у кручі, хотів учителю оддать… — я ніколи не умів казати неправди, і досі очі виказують.

— Дізнається батько, йон тобі голову зніме…

Вона взяла стрілячку двома пальцями, наче щось бридке, подалася на задвірок. Я біг слідком. Мати поклала револьвера на колоду, ударила по нім, що було сили, обухом сокири. Трухлувата деревина на руків'ї розсипалася в порох. Потім зігнулася в дугу і відпала цівка револьвера. А мати гахкала і гахкала обухом сокири, поки не відлетів убік барабан і уся стрілячка не стала купкою іржавого, потрощеного на кавалки заліза. Мати дбайливо зібрала ті шматки навколо колоди, перебрела грядку, пошпурила їх до яру, уже зарослого молодим бур'янищем, і довго витирала об фартух руки. Окрім усього іншого, то була для матері остання згадка про війну, яку ненавиділа. І — диво дивне! — поки мати трощила револьвера, я тверезів із кожним ударом обуха. Розсипався на залізне ошмаття револьвер, погасло і світло нафантазованого мною театру на кладці через яр. Опустилася завіса, актори розійшлися по домівках, стали звичайними людьми. Почуття до Мані Дмитренко зосталося, але воно тепер лише тліло на споді душі. Я почвалав до школи, спершу повільно, опустивши голову, потім швидше, і вже через Загальний двір я весело і безтурботно стрибав на одній нозі…

Полум'я пригасло, криза минулася.

4

Щасливе сталінське дитинство…

Знову і знову вертаюся подумки до репродукції картини на стіні шкільного коридору. Мабуть, їх продукували тоді масовими тиражами і вони висіли у кожній школі — «от Москви до самых до окраин». Квітучий луг, по ньому іде Сталін, оточений дітьми, що тулять до грудей у піонерських краватках букети квітів, руки Сталіна — на плечах двох щасливців — хлопчика і дівчинки, таке мудре, таке лагідне, висвітлене сонцем обличчя вождя…

Вікно до іншого світу, паралельного, як написали б фантасти, а може, потойбічного, але безсумнівно, як на моє тодішнє переконання, десь існуючого.

Я подовгу стояв перед тою репродукцією в дерев'яній, з позолотою рамі. Господи, як заздрив я мальованим дітям, ситим, гарно вбраним, зігрітим світлом, що його випромінював Сталін!

Бо сам Хлопчик жив у іншому світі. Чорному. Чорне, щойно зоране і пробороноване поле за селом. Торішнє картоплянище. Хлопчик бреде грузькою ріллею з рукавцем через плече, опустивши голову, обмацуючи очима кожну глижку землі, кожну заглибину, поки не зачорніє під ногами чорніша од чорнозему гнила торішня картоплинка. Тоді він нагинався, виколупував знахідку із землі, м'яку, мокру, просякнуту гнилизною, клав до рукавчика. Голодний Хлопчик ледве виборсував чоботи із глевкої ріллі, що налипала важкими ковтюхами, але ішов і йшов, бо пообіцяв матері, теж голодній, що назбирає гнилої картоплі на налисники. По той бік товстолісівської полівки уже вишпиговувалася із землі конюшина. Над нею видзвонювали, зависнувши в небі, жайворонки, їхні хрестаті на тлі неба тіні нагадували картоплини, печені, які хлопці ситої позаторішньої осені діставали з вогнища, нанизували на палиці і шпурляли під самісінькі хмари. Від згадок про печену картоплю, розсипчасту, солодку, у хрускотливій скоринці, йому судорожне зводило щелепи, рот наповнювався слиною, а карк на худій шиї смикався, як решето у віялці. Назбирану Хлопчиком гнилу картоплю мати сушила в печі, товкла у ступі, просівала і з чорного, схожого на земний порох, крохмачу пекла на сковороді налисники…

Вони були липкі, смерділи гниллю, але їх можна було їсти.

Ще мати товкла чорну, лляну макуху, клала в горщик, заливала водою і ставила до вогню. Вариво було слизьке, драглисте, як оскряки під носом, але його теж можна було їсти.

Ще мати сушила і товкла кору, додавала просяну полову, якісь висівки з остюками, замішувала, клала на сковороду, пекла на вогні у печі, матаржаник був гіркий, дер горло, каменем лягав у шлунок, але його можна було їсти.

Одного весняного дня Хлопчик плівся зі школи, їсти хотілося все менше, тіло звикало до постійного голоду, але сил меншало, ніби їх хто висмоктував з дня у день, з ночі у ніч. Уже він не грав в апуку, не було снаги бігти, не грав би навіть, якби на Загальний двір прийшла Маня. Він плівся повз клуню, повз комору, повз кузню. Нижче кузні жінки перебирали в кагаті картоплю. Мати гукнула його. Він стояв над розкритою кагатою, дивився на картоплю, наче голодний кіт на мишу. Хлопчик їв би її і сирою, немитою, вгризся б в неї зубами, як у яблуко, аби тільки дозволили. Мати поклала на край кагати три картоплини:

— Возьми у шаньку, мо', Галан не побачить, я прийду, зварю тобі. Хлопчик нагнувся, поклав до шаньки між книг і зошитів картоплини і поплівся далі, через двір. А з контори колгоспу, на узвишші, уже біг і сердито гукав до нього Галан:

— Ану зупинися, малий виродку, я тобі покажу, як колгоспне добро красти!

А може, він не біг, а йшов, ходою «кам'яного гостя». Бо й досі, через півстоліття, я чую за спиною важке гупання його чобіт. Нині асфальтівка до мого Хутора стелеться через колишній Загальний двір. Я приїздив до Чернігова на ювілей районної газетки, у якій вперше надрукувався, і заїхав на якусь годину в село. Попросив шофера зупинитися на тому плацкові, де зупинив мене колись злий окрик Гадана. Вийшов з білої «Волги» у довгім світлім пальті і вже з білою та лисою головою. Майже як герой мого давнішого роману «Спектакль» Ярослав Петруня. Я був, як часто жартую, «широко відомий у своїй сім'ї», а може, і за її межами: мої книги вивчалися у школах і університетах, розцяцькований високими преміями і посадами, і все таке інше. А поруч мене, в болісно пульсуючій уяві моїй, стояв Хлопчик у полотняній, фарбованій у бузині сорочечці, таких самих штанцях, босий, із полотняною шанькою через плече, а в шаньці, біля зошитів та книжечок, — три картоплини, з колгоспної кагати…

Учені люди твердять, що навіть на клітинному рівні наш організм стає іншим кожні шість чи сім років, не пам'ятаю. Але є в людині щось більше, значиміше, аніж її тілесна коробка, те, що залишається у нас незмінним, від першого нашого подиху на землі до останнього. Хай це буде душа, хай це так зветься. Я різко обернувся: Галан виснув над Хлопчиком чорною тінню, чорним привидом, у хромовиках, темному сукняному галіфе і такому ж кітелі, і з лицем — темним. Похнюплений, настраханий, з палаючим від сорому обличчям Хлопчик діставав (по одній) картоплини із шаньки і клав у пригорщі Галана. Я багато що можу зрозуміти і багато вибачити, тому ж таки Талану. Можливо, він справді перейнявся більшовицькими ідеями, вірив у колгосп, у світле майбуття і беріг колективне добро, як своє власне. На підтвердження цього — досить-таки «кіношна» смерть, його прощальні слова. Є й інша версія, яка була поширена серед колишніх петрушан: Галан сам тяг з колгоспу не менше, аніж Іван Дмитренко. На підтвердження цього — хата його, збудована у першому повоєнному році, коли ніхто в селі не будувався, а якщо й будувалися погорільці, то плели стіни з ліси, обтиньковуючи їх глиною. Чимало вдів і віку дожили в тих курятниках.

Але того полювання за голодним Хлопчиком, який ніс у шкільній шаньці три картоплини, ніколи не зможу ані зрозуміти, ані вибачити вгодованому, закутому у чорний мундир галіфетчика Галанові.

Я стояв коло машини, уже сивий, уже похилий, уже витомлений життям, і дивився на ту сцену крізь призму часу, що сплив. Я судив Гадана, від імені нових поколінь. Страшний наш суд нинішній, можливо, не завжди справедливий, ми перекреслюємо, проклинаємо цілу епоху, яка мала і світлі сторінки.

Але дитячі сльози — пекучі сльози. Вони пропалюють нашарування часу і вогняними жаринами падають у наші збурені душі.

Хлопчик, гірко плачучи, поплівся до хати. Галан поступом переможця покрокував до колгоспної кагати, несучи перед себе трофей — три картоплини.

Уже отам, на Загальному дворі, уже отоді, в сорокові роки, а не в мітингові дев'яності, розійшлися назавжди дороги поколінь…

Я пам’ятаю той ранок до найменших дрібниць. Ніби усе відбувалося вчора. Я чомусь спав не на лежанці, як завжди, а на полу. Прокинувся від людського гомону. У вікна червоно зазирало ще соннувате, після ночі, сонце. Посеред хати стояв сам Будьонний — дільничний міліціонер. Будьонним його прозивали за могутню статуру і за довгі, смолисті вуса. Сам він був із сусідньої Чорторийки, але, затримуючись у селі, іноді підночовував у нас, вони з батьком приятелювали. Будьонний підпирав стелю хати міліцейським кашкетом і щось стривожено розказував, ніби дув у найбільшу трубу духового оркестру, такий мав голос. Батько поспіхом натягував, сидячи на краю полу, чоботи, з довгими, вище колін халявами. Знадвору, певно, від корови, зайшла мати, і Будьонний почав усе спочатку:

— Дак ти, Параско, ще не чула, ще мало хто в селі і знає. Только хто був на правлінні вчора. Галана убили…

Мати зойкнула, заплакала, витираючи очі подолом фартуха. Ніби й не Галан якийсь тиждень тому одібрав три картоплинки, з яких вона хотіла зварити супчик для голодної дитини:

— Господи, що на світі твориться, подуріли люди! А хто ж його убив?

— Тепер уже точно знаємо, Іван Дмитренко вбив. Мене вночі з постелі підняли, я чернігівських міліціонерів викликав із вівчаркою. Вівчарка і привела прямісінько до його хати. Йон рівчаком тікав, ще й калошу у грязюці загубив. І ружжо знайшли, з якого стріляв, на його городі, прикопане. Ми свою службу добре знаємо, даремно хліба не їмо, — Будьонний підкрутив кінчики вусів, ніби кишенькового, трофейного годинника заводив. — Галан правління проводив, спиною до вікна стояв, саме виступав. Дмитренко у вікно і стрелив. Галан як стояв, так і похилився на стіл грудьми. Увесь стіл — у кровищі. Только і встиг сказати до правлінців: «Прощавайте, товариші!..» За наші, більшовицькі, ідеї загинув, на бойовому посту, геройською смертю. І хоронитимемо, як героя, усім селом.

Батько з Будьонним невдовзі кудись пішли. Можливо, батькові випало не лише хату Галанові будувати, а й хату вічну — труну, не знаю. Можливо, в контору, де працювали слідчі, їх тоді наїхало в Петрушин видимо-невидимо, у всіляких строях — і міліцейських, і військових, і цивільних. Допитували десятки, якщо не сотні людей. Втім, Іван Дмитренко ніколи і не приховував своєї ненависті до Галана, перед багатьма обіцявся його убити. Особливо, коли Галан побив його матір, що несла з ферми картоплю. І ніби самі вони не один раз одне з одним хапалися за грудки по темних кутках, але люди бачили.

Ідучи того ранку до школи, я думав не так про Галана і Дмитренка, якого майже не знав, а — про Маню, співчуваючи їй. Якщо почнеться у класі кагал, думав я, і будуть цькувати Маню, як мене колись, перед усім класом, скажу, що сестра за брата не відповідає, що б він не вчинив. Але Маня не прийшла до школи. І не прийшла наступного дня, коли нас вишикували в дворі і колоною повели на кладовище, де урочисто хоронили — з духовим оркестром і промовами — Галана. Потім дорослі розказували, що незадовго до урочистостей хтось сипнув у викопану могилу корзину лайна, знову тягали людей до слідчих, але так і не дізналися, хто це зробив. Над могилою встановили не хреста, а дощату пірамідку з жерстяною зіркою на вершині, вифарбовану в червоне. Пірамідка червоніла на кладовищі усе моє дитинство, а потім струхлявіла, розсипалася, і тепер лише зелений пагорочок мітить місце, де закопано тіло повоєнного голови колгоспу, усе руйнує, вирівнює, згладжує невблаганний час…

Здається, Маня так і не прийшла більше до школи. Дмитренка судили досить швидко, тої ж весни, дали двадцять п'ять років. Нас уже розпустили на канікули, уже я добре завчив дорогу через яр до сільської фельдшерки, бо матері моїй усе частіше робилося погано, вона не могла тижнями підвестися з ліжка і посилала мене просити ліків. Край яру, біля двору Дмитренків стояла підвода. На лантухах з одежею сиділа Маня. Я стишив ходу і ледь чутно промимрив:

— Драстуй…

— Драстуй і прощай, Дроздику! — відповіла Маня.

— Чого се прощай? СКОРО ЗНОВУ У ШКОЛУ ІТИ, ти вже читанку маєш?

— Уже я до іншої школи ходитиму, далеко одсюль. Нас висилають, аж у Сибір, там, кажуть, холодно. Але я холоду не боюся, я на лижах люблю ходити. Згадуй мене, не забувай, як ми в апуку грали…

Я побіг, бо очі мені сльозилися. На містку через яр озирнувся: Маня дивилася мені вслід. Коли я вертався од фельдшерки, підводи уже не було. Маня Дмитренко назавжди зникла з мого життя.

Щоб з'явитись через півстоліття на сторінках цієї книги.

Не знаю, яким чудом ми пережили ту голодну весну. Бо люду, особливо дітей, мерло чимало. Старці, найбільше із сіл північніших, де земля — піски та торфовища, ходили попід вікнами гуртами, а подати їм не було чого. Щойно перечитав я своє оповідання «Солодкий цвіт акацій», видруковане у грудні шістдесят другого року. Все у ньому — правда, окрім оптимістичного обрамлення — на початку і в кінці твору, яке умовив мене дописати редактор: про м'які, теплі паляниці, що «лежать на довгій лаві, хизуються круглими щоками крізь вишиваний рушник — щойно вийняті з печі…» Мати, якій, до речі, присвячене це оповідання, «ласкаво бере їх в обидві долоні і любовно кладе на полицю, під саму стелю, — м'які, теплі паляниці, багато м'яких, теплих паляниць, що пахнуть капустяним листям». Не те що мати не дочекалася тих пишних паляниць, вона пережила весну сорок сьомого року, але не пережила осені, — ніхто не дочекався. Ще в літі п'ятдесят третього року я ночі і дні вистоював черги за хлібом під гастрономом, на П'ятикутках, у Чернігові, і ніс дві цеглинки, двадцять кілометрів, додому, голодний, відщипуючи по крихточці, бо вдома — мачуха… Я написав про це в «Спектаклі», не хочу повторюватися. Тільки й того, що в наступні роки, після сорок сьомого, ми не вмирали з голоду, але і не жили, а животіли. Я вперше наївся хліба аж у п'ятдесят шостому, коли пішов на роботу в редакцію.

Усе в оповіданні — правда. Ще й не повна. У нас справді був цуцик Агай, сестра привела з міста. Він їв хрущів, траву, а потім крихітні зелені яблучка, що сипалися з яблунь, а потім, охлялий, самі ребра, побіг од нас у поля і вже не повернувся. Мати рвала цвіт акацій, сушила, товкла і пекла з нього сковородники. Вони мали нудотно-солодкий, трав'янистий смак, але голод — не тітка, ми їх їли. Відтоді мене нудить навесні, коли цвітуть акації.

«…Над Іванком — небо. А по небу пливуть булки. Мати казала, що булки м'які і білі. «Як хмари?» — спитав Іванко». Здається, булки я вперше побачив на весіллі сестри Люби в Чернігові. А паляниці — в кіно, як про це й написано в оповіданні «Солодкий цвіт акацій». У ті роки багато разів «крутили» в селі фільм «Кубанські козаки». Чого там тільки не було на столах! Грошей на квиток я не мав. Але існувала тісна, задушна лазівка — попід сценою сільського клубу. Пірнаєш у нору, в призьбі повзеш вужем у непроглядній пітьмі, у куряві, а випірнаєш у темній, прокуреній залі, де показують кіно. Вмощуєшся біля чиїхось ніг, під самісіньким екраном, і, роззявивши рота, ковтаючи слинку, «їси» голодними очима на полотнянім екрані «високі, підсмажені паляниці». «Залу проковтнула темрява, безвість; був тільки Іванко та паляниці на екрані, та материна розповідь про хліб — неначе казка».

Тієї голодної весни у шкільному флігелі відкрили їдальню. Але підгодовували у ній лише вчителів і учнів, чиї батьки загинули на війні. Мій батько воював, але повернувся живим. І мені не належало їсти. Яка то була мука, ходячи в перерві навколо флігелька в шкільному дворі, ловити пахощі їжі! Одного травневого дня вчителька пожаліла мене, завела до їдальні і попросила повариху дати мені її порцію. Вперше за багато тижнів, та й місяців, їв я суп із картоплею і їв справжній, без акацієвого цвіту, без остюків хлібець… Досі я пам'ятаю той супчик, кожну картоплинку, навіть як вона лежала в тарілці, і, кусничок хліба, що мені його одрізала повариха. Ще мені налили чаю, із цукром! Але я рукавом перевернув ту чашку, чай розлився по столу, потік на підлогу. Я вибіг із флігелька, сів на ґанку і ридма ридав. Герой роману «Спектакль», що йому я подарував своє дитинство, вигукує: «Часом мені хочеться струсонути світ, як грушу, щоб отой бородатий дідусь із материних ікон глянув із верховіття світу на мене, комашину, а я гукнув йому: «За чиї гріхи ти мучив мене, Боже?!»

Досі не знаю, не відаю.

Але якщо вважати покоління за шмат заліза, з якого належить викувати у сільській кузні щось путнє, то десь так і треба було робити: розпікати його у горні, знову і знову тиснучи на руків'я міхів, класти розпечений шмат на ковадло й щосили лупити по ньому важкими молотами, брати залізо велетенськими обценьками і класти у корито з водою, гартувати… Так робив із залізом у нашій кузні Петро Петрович. Хай викувало з нас життя не крицю (з багатьох таки крицю!), але живих людей.

Якщо не боятися голосних слів, то воно, покоління шістдесятників, змінило долю земного світу наприкінці двадцятого століття.

Картоплю навесні сорок сьомого садили майже самим лушпинням, з білими, виткими паростками. Але садили. Висівали в землю усе, що могло прорости, що зберігалося жінками навіть на грані голодної смерті у рукавичках, на дні скринь. Аби лише не гуляв город улітку. Бо на грядку біля хати тільки й була надія. І ось літо достигало. А з ним оживала і надія на життя. Картопля, на диво, вродила, навіть із паростків. І ось уже мати варить супчик: із кропиви та молоденьких, ще майже прозорих бульб. І кулешик — із достиглих у полі, на узвишшях житніх колосків, вим'ятих у приполі. Зачервоніли порічки, відтак і вишні. Першу молоду кукурудзу мати терла на терці, увесь качан, довго варила, і те пійло теж звалося супом. Потім налилися соком яблука, ранні, солодкі. І настав день, коли мати нажала в городі снопик жита, вимолотила цуркою у постилці, перебрала по зернині, а батько змолов те зерно на ручних жорнах. І запахло у хаті хлібом: мати спекла сковородника… Але матері нашій уже не їлося.

— Дак не знаю, що б я такоє і з'їла, ніщо яно на душу не йде…

У пам'яті Хлопчика викарбується назавжди: мати стоїть на задвірках у яскравому серпневому сонці, святково вбрана: чорна спідниця, біла, в квіточках, кофта, біла хустинка на голові, можливо, празник, можливо, Перша Пречиста, і батько та Марія пішли на храм у Чорторийку, але очі в матері печальні, біль уже вселився в неї і тепер не залишить її ніколи, до смерті, мати дивиться кудись вище шляху, вище хутірських хат, вище дерев. Хлопчик душею відчуває: щось негаразд діється з матір'ю. Горнеться до неї, материні руки пестять його чубату голівку, але сама матір — десь далеко-далеко, можливо, на краю світу, хоч Хлопчик і не знає, де той край…

— Принеси, синочку, мені сливку солодку.

Хлопчик біжить стежкою через город, зігрітий сонцем, у вишеньки, де росте слива. Сливи ще тверді, але Хлопчик видряпується на саме верхів'я, тут, у сонці, сливи вже майже стиглі. Рве їх, кладе у кишеньку на грудях, обережно, щоб не розчавити, сковзує вниз. Мати сидить на призьбі хати, притулившись спиною до білої стіни, така ж біла, аж прозора з лиця. Хлопчик простягає до неї пригорщі, повні рожево-сизих слив. Мати бере одну, надкушує і кладе назад, у пригорщі:

— Уже мені ніщо не смакує, синочку…

І невмолимо приходить осінь, найтрагічніша в моєму дитинстві, а то і в житті.

У більшість сімей горе вривається зненацька, неждано. У нашу родину воно вповзало повільно, як змія.

Мати знала. Наприкінці серпня сестра Люба їхала вчителювати в Ізмаїльську область. Мати прощалася із своєю старшою дочкою, чи не найлюбимішою, назавжди. Підводу, якою батько віз Любу на станцію, вона проводжала до самого містка на Халявинському шляху, а коли батько хвицьнув коней, бо запізнювалися до поїзда, бігла слідом, поки і не упала серед шляху в куряву.

5

Утекти від спогадів чорних до спогадів світлих, від смерті до життя, від ночі в день осінній, пахучий, настояний на літі…

Віддалити мить, яка зробить присмерковим твоє життя на багато років уперед, сховатися в кольоровий сон ранньої осені, як ти ховав голову під подушку, відгородившись од гіркої реальності, згорнувшись клубочком на теплій черені печі…

Жовті листочки осокорів, провісники осені, на ще зеленій траві, у яркові край шляху. Сказати жовті листочки — не сказати нічого. Бо насправді ти сприймаєш їх як чудо, як мазок пензля на геніальному полотні такої близької і такої незбагненної природи, ти їх всотуєш у душу, вони світяться, промінять золотисте сяєво, ніби злетіли не з дерева, а із самого сонця. З темного плеса городу випірнають гарбузи, жовто-оранжево-зелені, поважні, втаємничені, поки батькова сокира не розчахнула їх навпіл, відкривши світові білі, полив'яно-блискучі човники зернят між червоних, соковитих берегів. З волоського розлогого дерева у саду падають горіхи, вони ще в брунатно-зелених кожушках, які від удару об суху землю розстібаються на всі ґудзики, являючи світові коричневу, з вологим блиском голизну…

Шкільний клас пахне осіннім садом, бо в кожного під партою — яблука, які ми гриземо на великій перерві. Одного дня до класу заходить Павло Павлович, викладач ботаніки. Він весь зігнутий, наче знак питання, у нього геть біле волосся і довга, біла борода. Він навчав ще мого батька, давно пенсіонер, але повернувся до школи, бо не вистачає учителів. І мовить до нас Павло Павлович:

— Дітки мої! Ви на перервах їсте яблука, а недогризки із зернятками викидаєте в смітницю. А з кожного зернятка, якщо коло нього розумно походити, може вирости велика яблуня. Так само і груша із грушового зернятка. Люди, які доживуть до того часу, їстимуть із вирощених вами дерев плоди і вам дякуватимуть. Я розстелю на підвіконні газетку, ви зсипайте на неї зернятка яблук та груш, а потім я знову до вас зайду і ми разом даватимемо їм раду.

Ми так і робили. Ми зібрали чимало зернят, ними були засипані усі підвіконня в класі. Потім прийшов знову Павло Павлович із горщиком у руках. Він зібрав зернятка у горщик. Покликав нас із собою і ми пішли за старим учителем, хто хотів садити майбутній сад. Зернятка у горщику Павло Павлович перемішав із піском, сам горщик поставив у куточку шкільного льоху. Навесні ми з ним посіяли зернятка на грядці. Років через три з них викохалися саджанці. Розсаджували ми їх по схилові, нижче школи, уже без Павла Павловича, його не стало. Уже інші учні щепили дички культурними черенками, ми на той час закінчили семирічку. Але й досі на схилі, над яром — сад. Школу давно розібрали, побудували нову, у центрі села, а сад зеленіє…

Втім, скільки б не малював я оптимістичних, життєствердних картинок, осені сорок сьомого року не обминути, вона в мені, вона навіки зі мною, як невиліковна рана…

Здається, у класі другому я навчився переставляти фігури на шаховій дошці. Сказати, що гра мене захопила, знову ж нічого не сказати. Я марив нею ночами, творив у сні неймовірні комбінації, дохопившись до дошки, тремтів весь, як у гарячці. На всю школу була одна шахівниця із замацаними, надломленими дерев'яними фігурками, на перервах її захоплювали старшокласники. Один час я бігав до школи вдосвіта у мороз, у завірюху, в дощ, з'являвся там разом із прибиральницями, вони розпалювали сирим торфом грубки, а я — біля вікна, за яким ледь сіріло, дерев'яніючими від холоду пальцями совав фігури, розігруючи сам із собою пристрасні шахові двобої. За кожну нову книжечку, яку привозив із міста вчитель, ми, без перебільшення, билися між собою. Одного дня він привіз брошурку про будову Всесвіту, дещицю прочитав з неї на уроці, показав здаля малюнки та схеми, пообіцявши комусь із нас дати її додому на одну ніч. Щойно задеренчав дзвоник, ми підхопилися з парт і кинулися до його столу. Учитель підняв брошурку, тримав над своєю головою. А ми жадібно тяглися до неї руками, оточивши учителя тісним колом. Через півстоліття я віддаляюся від того гуртика школярів, дивлюся на нього збоку. Простягнені до брошурки дитячі руки, ліс рук, то крильця, які з часом зміцніють, виростуть, на них моє покоління полетить у своє майбуття…

Нас палила духовна спрага.

І це в глухому поліському, забутому Богом і людьми, повоєнному селі.

Я знову тікаю від осені сорок сьомого, боюся зазирати в неї, як боявся Хлопчиком зазирати у наш глибочезний хутірський колодязь. Але її справді не обминути і не забуть. Вона — в мені. Перша половина осені наче провалилася в непам'ять, її нема. Хоч горе уже на порозі хати, мати давно лежить у чернігівській лікарні, сестра Марія невміло ковзає рогачами по горщиках та чавунах у печі, плаче, ідучи доїти корову, бо корова знає лише нашу матір і вибиває ратицею дійницю з Маріїних рук. Батько, засукавши рукава солдатської гімнастерки, у якій і досі ходить, місить тісто в діжі, тісто не підходить, лежить каменем на дні діжі, Марія виймає з печі не паляниці, а пласкі матаржаники, та ще й присмалені зверху до вугільної чорноти. Повертаючись зі школи, я зазираю у порожні горщики і смакую картоплею, звареною в мундирах у великому чавуні для свиненяти та курей. Носимо з батьком картоплю з городу, зсипаємо, вогку, під піл, двері — навстіж, хата вихолодає, піч — ледь-ледь тепла, зігрітися нема де, гостре, до сліз, відчуття незатишку і сирітства…

Мати — осердя домашнього світу. Осердя вийнято — і світ вочевидь розвалюється.

Я таки боюся повертатися, навіть подумки, у ту пізню осінь сорок сьомого року, мокру, холодну, осінь мого сирітства. Це все одно, що зривати марлеві бинти, присохлі до рани, або висмикувати шви після операції. Біль (через стільки літ) майже фізичний. Ліпше я процитую з уже написаного про той час, рядки із повісті «Музей живого письменника…»: «А потім — пізня осінь. Холодний дощ. Я, виголоднілий, броджу між вишень, шукаю на деревах розмоклий ґлей, гіркуватий од лусточок кори. Батько поїхав зранку забрати матір з міської лікарні. Нарешті уже в сивому, гнітючому надвечір'ї (навіки воно — в серці моїм) — підвода на шляху. Біжу через клинок грузького поля. Мати лежить на возі, встеленому соломою. Батько, в солдатській шинельці і солдатській шапці, плуганиться поруч із підводою. Мати підводить голову: «Синочку мій, на кого ж я тебе, такого малого, залишу?!» Тепер, уже на схилі життя, я, пишучи ці рядки, плачу. А тоді не плакав. Ще гаразд не розумів, що відбувається. Мати повернулася додому помирати, відмовившись од операції: «Луччей удома помру, анєй під ножем». Наступного дня на печі вона, слинячи хімічного олівця, на аркуші з мого шкільного зошита писала листа старшій дочці. Дописавши, мати згорнула аркушик і поклала на трям, над комином: «Як приїде Любка хоронити мене, оддаси, синку, писемцо йой…»

Подиву гідна пам'ять наша, подиву гідне те, про природу чого ми так мало і досі знаємо, — час. Пам'ять, бо я не те що пам'ятаю, згадуючи тепер, як у тумані, той похмурий осінній день, коли мати писала листа до Люби. Я знову увесь — у тому дні, у тих хатніх присмерках, на печі, коло віконця, а мати лежить, накрившись ряденцем, бо й на печі їй холодно, біля комина. Підклавши мою читанку, мати шепоче про себе, але я чую слова листа: «Донечко моя, сонечко моє, соловеєчко мій, радість моя, надієчка моя…» Потім мати складає аркушик трикутником, як звикла складати листи до батька, коли він був у війську, і просить мене покласти листа на трям: «Ти ж тольки не забудь писемце оддать, як Любка приїде, а мене вже не буде…» Мати — тут, на печі, коло мене, говорить до мене, і я не можу збагнути, як це її раптом не стане, навіть в уяві своїй не здатен я перебрести через якийсь десяток днів і ночей, що відділяють її од смерті. І я запитую по-дурному, зовсім по-дитячому: «А де ж ви, мамо, будете?..» — «У земельці сирій, у земельці, — відповідає спокійно, чи так мені здається, спокійно мати, — а душа моя із Богом розмовлятиме…» Я беруся до уроків (на завтра багато задано), а кінець чверті скоро, потім біжу на вулицю гулять, а коли вертаюся під вечір додому, у нас порядкує сільська фельдшерка, хата повниться важким лікарняним духом. Фельдшерка наказує мені ще трохи погулять на вулиці, я довго сиджу на ступі за хатою, сіється осіння мряка, зі стріхи скрапує вода, сутінки накочуються з поля, мені хочеться плакати, але сліз немає, за мене плаче низьке, хмаристе, холодне небо…

— Господи, Боженько, Татоньку небесний, — шепочу я до співчутливого, заплаканого неба, — порятуй мою матінку, зроби так, щоб їй не боліло, зроби так, щоб вона жила довго-довго…

З неба уже не мрячить, а сіється крижана крупа, вона шелестить об сухе яблуневе листя, об сухий бур'ян на городі, шелестить заспокійливо, багатообіцяюче, шелестить до мене. Я обережно, щоб не рипіти дверми, заходжу до темної хати, батька і Марії ще нема, на роботі в колгоспі, а мати спить за комином на печі. Я знімаю чоботи, спинаюся на лаву, чеберяю поза столом на покуття, над яким ікона Спасителя, так його називає мати, в обрамленні із сухозлотиці, що ледь-ледь світиться у загуслій темряві хатнього кутка. Стаю навшпиньки, дотягуюся обличчям до ікони, гарячкове цілую холодне скло, за яким Образ Його, аж тепер плачу, по-справжньому, гіркими слізьми, що зрошують скло. Уже багато років ікона ця (нею вінчалися мої батько й мати) висить у моїй київській квартирі, скло її вимите і витерте до блиску, а й досі на нім — незмиване — сліди моїх дитячих сліз…

Опісля тих молінь моїх матері справді полегшало, вщух біль. Правда, вона нічого не їла, лише узвар пила. Нарешті одного ранку вона попросила їсти — сметанки. Марія налила їй у блюдце, подала на піч. Ми з Марією поспішали до сільського клубу на свято, було сьоме листопада. Я мав читати зі сцени свого віршика, про щастя жити в Країні Рад. Я відбарабанив вірша, жодного разу не збившись, під оплески вдячних і схвильованих односельців зійшов зі сцени, сів біля вчительки. І раптом мені страшенно заболіла голова. Такого болю я ще не знав ніколи. Я трохи не втрачав свідомість. Обхопивши голову руками, прихилився до плеча вчительки. В очах — темніло.

У ці хвилини помирала моя мати.

Біль вщух так само раптово, як і почався.

Коли ми з Марією повернулися додому, на столі горіла свічечка. На лавах сиділи похнюплені сусідки. Побачивши нас, батько схилився на край столу і безутішно заплакав.

Наступні дні — як зойки, короткі, болісні моєї пам'яті.

Батько у дворі майструє з вербової гілляки хреста. Хтось із сусідів зауважує, що верба недовговічна, скоро згниє, струхлявіє. Батько обіцяється згодом витесати і поставити на могилі дубового хреста. Він ніколи цього не зробить, забуде про свою обіцянку, одружившись десь через рік на молодусі. Хрест справді струхлявіє, упаде, і я, з часом порозумнішавши, так і не знайду материної могили, хоч шукатиму її на сільському кладовищі довго і уперто, серед тих же безіменних могильних хвиль.

Мати лежить на столі в труні, у руках її — свічечка. Повна хата людей. Я сиджу на полу серед подушок. Жінки зиркають на мене співчутливо: сиріточка…

Найдовша і найстрашніша в моєму житті дорога — до сільського кладовища. Грузька, розмокла, в баюрах — чорна вода. Січе дощ навпіл із снігом. Солоний — для мене — дощ. Ковзаючи, шпортаючи в баюри, бреду за материною труною. Яма на кладовищі — як рана землі, моя незагойна рана. Навколо ями — в'язка, впереміш із водою і снігом, глина. Востаннє цілую матір у холодне, як крига, чоло. І вперше у моєму житті — безжальний, діловитий стукіт молотків: забивають гвіздками віко труни. Труну на вірьовках опускають у провалля могильної ями, закидають розмоклою глиною. Дощ ляпотить об глиняний пагорок.

— І небо плаче за Параскою, — зітхають хутірські жінки.

Я не розумію, чому небо має плакати за моєю матір'ю, якщо вона уже на небі. Те, що закопали у мокру глину, не матір моя. Дядьки витирають лопати об бур'ян на канаві довкола кладовища. Обважнілі хмари торкаються гребеня колгоспної клуні. Вертаємо в село. В Артемовій вуличці нас настигає липка, непроглядна сніговиця. Земля, дерева, хутірські хати — у білому савані. У смерті — білий колір лиця. Як у моєї матері, коли вона лежала в труні.

Того ж чи наступного дня, не пам'ятаю. Білий морок за вікнами. Я у хаті — сам. Сестра — на фермі, батько тупцяється у дворі, по господарству. На підвіконні — кисле, з бочки, потемніле яблуко. Приніс хтось із сусідів на похорони. Я надкушую яблуко і випльовую — смак гнилизни, дух смерті.

Те квашене, зчорніле, підгниле яблуко на підвіконні порожньої, сповитої у сутінковий смуток хати — остання крапка у книзі пам'яті моєї про смерть матері…