Пришестя

1

Хлопчика уже не було, а мене ще не було.

Я вилузувався з Хлопчика, неначе бабка-болотянка з личини, що вибралася з води на гілку вільхи: личина тріскається навпіл, з'являються голова і передні ніжки, а за якусь годину теплий вітер уже сушить її ще крихітні, сизуваті крильця.

Смерть і похорон матері зробили мене не по роках дорослим.

Мені відкрилося небо і я навчився літати. І літаю досі. У снах, звичайно. Хоч це і не просто сни. Занадто вже вони реальні для снів. Що б там не писали мудрі фізіологи, самою фізіологією пояснити їх не можна. Бо у снах відкривається мені інша реальність, неземна. Це спершу, зусиллям волі одірвавшись від землі, я пташкою пурхаю між звичних земних реалій, дерев, будинків, круч, над міськими майданами і вулицями, виписуючи віражі, аби не торкнутися оголених дротів електромережі. А потім, знову ж таки неймовірним зусиллям волі, я долаю невидимий бар'єр, що відділяє наш світ від сусіднього, і моїм не подивованим, бо я уже тут бував, можливо у снах, можливо, в іншому житті, очам відкривається неймовірно барвиста просторінь, над якою уже не пурхаю, а ширяю, ніби не існує і ніколи не існувало звичних законів земного тяжіння у вільному легкому леті. Минає сон, якщо це сон, опускається завіса, але прокидаюся я з трепетним відчуттям щастя, безмежності, багатоваріантності світу, і це відчуття щастя — надовго в мені, назавжди…

Опісля смерті і похорону матері я існую у двох світах.

Усе, про що пишу і писатиму в цій книзі, я насправді переживав і переживаю, це не данина модній нині містиці, та й містики в оповіді моїй немає, хоч не усе з описаного здатен розікласти по раціональних поличках куций людський розум.

Тіло матері, холодне, наче крига, поклали в труну, віко прицвяшили, опустили труну в яму на кладовищі, закидали мокрою, в'язкою глиною, усе це відбулося на моїх очах.

Але мати ще довго приходила у сни мої, і через багато років приходить, час від часу знову. Почалося це все, коли на підвіконні, у хаті нашій стояла скляночка з водою, аби з неї могла напитися душа материна. Ніхто з неї не пив, хоч я подовгу, звісивши голову з печі, потайки стежив за склянкою на підвіконні. А вночі, щойно засинав, невідома сила одривала моє тіло (таки тіло, бо й потім, прокинувшись, воно пам'ятало дотик тієї невідомої сили, ніби брали мене попідруки і несли перед себе) від постелі, і воно пливло, невагоме, попід стелею через усю хату. Я згадую ті свої польоти уві сні, коли бачу на телеекрані ширяння нинішніх астронавтів у космічному кораблі на орбіті. І так само, як космонавтові годі вийти за межі корабля, в небесний простір, так і можливості невідомої сили були обмежені стінами нашої хати. Я плив над комином, вздовж тряму, де лежав трикутничок материного листа до старшої дочки (Люба приїхала, здається, лише на сороковини, довго ішов лист про смерть матері), втишувався коло нього, ніби нагадували мені про те послання, аби я не забув, опускався до вікна, за яким білів сніг. Потім той ранній сніг розтанув, і тільки контури дерев проступали крізь осінню, темну ніч. І знову я плив над полом, над столом, над лавами — до божниці на покутті. Тим часом хата наповнювалася холодним, сріблястим сяєвом, ніби відблисками снігу за вікнами або відблисками зір на морозному небі, коли снігу раптом не стало, і в тому сяєві бачив я рушник, вишитий матір'ю, на божниці, очі Спасителя, великі, світлі, з карими зіницями. Його високочоле лице, обрамлене довгим волоссям, Його благословляючу руку у вікнині візерунчастої сухозлотиці. Сяєво лолотливо текло по сухозлотиці ікони, як по чистому зоряному небу, від того здавалося, що стіни хати зникають, розчиняються в просторі і Бог дивиться в душу мою не з рукотворної ікони, а з глибини небес. Але німіла душа моя до нього, бо я не міг вибачити Богові смерті матері. І я плив далі, повз настінного годинника, що невтомно метляв маятником, повз голодний, відколи не стало матері, мисник, що клацав вирізьбленими з дерева зубами. Нарешті підпливав я до комина, сірого в примарному сяєві, з поличками для каганця, сірників, гусиного крила, яким змітають куряву, пічурками для батькового кисета з тютюном, шил, дратви, кленових (для чоботарства) гвіздочків і тут надовго затримувався, можливо, через те, що біля челюстей печі проминула значна частина материного життя. А може, піч, стара, давня, як світ, як хата, як небо над хатньою стріхою, піч, на черені якої виросло уже не одне покоління нашого роду, уособлювала щось більше, значиміше, аніж місце, де булькотить у горшках вариво і печеться хліб. Я підпливав до самої стелі, торкаючись чолопочком голови тряму, опускався вниз, до підпіччя, в якому серед зими жили кури, знову піднімався і плив убік, до лежанки, і вертався назад, аж до рогачів у закутку, між піччю та стіною. І так — багато разів за ніч, і багато ночей. Мати ніби охрещувала мене родовою піччю, благословляла нею на довге життя, знову і знову нагадувала, аби я ніколи не забував гнізда, в якому виріс…

Потім сріблясте сяєво поволі гасло, хата поринала в темряву, у ніч, у сон, а невідома сила вертала мене на черінь, під тепле ряденце. Я засинав у сні. Але і засинаючи, знав, що мати стоїть на лежанці, коло мого узголів'я, пестячи рукою мою давно не стрижену голову, бо батькові не до того, і рука її не крижана, як у труні, а тепла, ніжна, жива. Я прокидався і біг до школи з відчуттям щастя, бо мати моя, хоч і померла, але була зі мною, в мені. Але минуло сорок днів і ночей після її смерті, приїхала з-під Ізмаїла сестра Люба, зійшлися сусіди та близькі родичі, ми пішли по задубілому від грудневих, безсніжних морозів полю на кладовище, Люба впала на закрижавілу глину могильного пагорка, її довго не могли одірвати, назад вели попідруки.

— Не плач, не горюй, Любко, — сказала Ольга Богулина, — теперечки її душонька на небі, їй там лучченько, анєй нам на землі сій проклятій…

Наступної ночі мати не прийшла у сни мої і вже не приходила впродовж десятиліть. Можливо, через те, що я знав із розмов дорослих: тепер моя мати — на небі, далекому, недосяжному для живих. А можливо, з інших причин, згідно одвічних законів людського буття, в які ми віримо і не віримо, боїмося не вірити і боїмося вірити, всупереч тверезому, аж надто тверезому розумові нашому…

Мати прийшла до мене знову декілька років тому. Коли я, зневірений, товкся по закутках свідомості, з гірким посміхом стежачи за колотнечею новітніх політруків у попівських рясах. Втім, не так. Не це — головне, не вони. Земної церкви із фальшю її професійних слуг я не празнував ніколи, вважаючи, що в діалозі між Богом і людиною посередників не потрібно. Тут інше, глибше. У пошуках своїх, болісних сумнівах я підійшов до краю безодні, в яку так солодко пірнути, аби забутися. Тільки погодитися, що нічого нема, і не було, і не могло бути, бо занадто кривава, безглузда товчія людства по колах своєї історії, а ідея Бога над нами — занадто примарна самими людьми з безвиході, сплетена зі страху перед смертю та мінлива в часі. А є лише жорстокий закон виживання в земному болоті, єдиний для всіх істот — від бактерії, амеби до людини, яка, завдячуючи розумові, хапається за соломинку віри і тоне разом з нею безслідно в безупинному потоці часу.

Мати прийшла до мене, коли я, працюючи над романом «Листя землі», тонув у спогадах про найкривавіші трагедії двадцятого століття. «Як же міг справедливий, людинолюбний Бог дозволити згноїти у в'язницях і таборах, заморити голодівками, забити на фронтах біля ста мільйонів європейського люду?» — запитував я у сановитого церковного діяча. «Це потрібно було, аби люди знову навернулися душею до Бога…» — незворушно відповідав він. Так міг чинити лише жорстокий старозавітний Бог, якого я ніколи не розумів, тим більше, не міг полюбити. Але якщо навіть і так, то чи не завелика, не застрашна плата за навернення людської череди до віри? Тим більше, що через загиблих, замордованих, заморених добра половина люду щиро вірила у Всевишнього. Я вже не кажу про мільйони діток, які так і не встигли согрішити, навіть у наївних помислах своїх, а були безжально покладені під гільйотину історії. Я ніколи не забуду дитячих черевичків, виставлених у музеї Освенціма. Та будь-яка сила, якою б жорстокою і незворушною вона не була, не стрималася б, спостерігаючи з небес за кривавим земним дійством, втрутилася б, зупинила його, якби мала хоч найменшу змогу втрутитися і зупинити.

Отже, Бог — щось інше, аніж старозавітний судія і вершитель доль людей та народів. Або Він — у кожному з нас і страждає разом з людьми на розпеченій земній сковорідці. Або Його нема, що страшно вимовити, не те що написати, бо тоді уся наша кривава колотнеча на планеті, усе наше життя позбавлені будь-якого сенсу…

У ті пам'ятні дні я бродив по халеп'янських полях та кручах і просив, молив Бога: «Дай хоч якийсь знак, що ти є, що Ти чуєш мій зойк до Тебе!» Був єдиний знак, доступний мені: краса світу, земного і небесного. Якщо забутись і не думати, що ховається за цією прекрасною, барвистою завісою. Я не знаходив у собі сили забутись і не думати. Я страждав, як не страждав досі ніколи. Ось тоді мати і прийшла до мене, у мої полохкі, неспокійні сни.

Долаючи тяжіння земне, обминаючи павутиння електромереж і вершини дерев, розриваю невидиму завісу між двох паралельних світів і звільна ширяю над килимом, далеко внизу, зітканим із усіх семи кольорів райдуги. Це вже було, у моїх найкращих снах, це вже я знаю. І раптом коло мене з'являється вона, мати. Ні пам'ятних рис земного обличчя, ні знайомих обрисів постаті, лише щось яскраво біле, схоже на сніп променів стиглого, денного сонця. Але це справді — вона: давно забуте тепло материнської любові огортає мене в такий же яскраво білий (із сонячних променів) невагомий і невідчутний скафандр. Ні, не так, бо це не скафандр. Це щось на зразок космічного човника, як сказали б люди учені, у формі видовженої маківки, згусток невідомої енергії, капсула із замкнутого в самім собі простору, якими їх малювали на середньовічних іконах, а фантасти трактують їх нині як міжзоряні кораблики. Тепер ми летимо поруч, усе вище і вище, тане, зникає, губиться в просторі барвистий килим, і тільки синь небесна навколо нас. Мені стає на мить страшно, бо усе-усе, до чого я звик на землі і навіть у паралельному світі, переінакшується. Я — ніби дерево, яке буря вириває з корінням, несе над землею, і коріння сохне, обпалене гарячим повітрям. Тут мати бере мене за руку. Я не відчуваю руки її, на дотик, але знаю, що моя долоня — в її долоні, пальці наших рук переплетені. І мій страх минає. Синь навколо нас прозорішає, вона вже переплетена золотистими нитками, що їх промінить назустріч нам невідоме світило. Це не сонце, бо сонце, дрібне, комашине, блимає десь збоку од нас, як одна з незчисленних зірок. Сяєво наповнює весь небозвід, увесь світовий простір, зупиняється плин часу, ми вже не летимо, ми застигаємо в золотистому сяєві, як у бурштині, навіки, хоч що таке тут вічність, лише одна мить. Я — на порозі таємниці, якої так прагнув, благав, молив. Незвідане досі щастя переповнює мене. І все гасне. Мабуть, є грань, яку не дозволено переступити живій людині, навіть у сні.

Я прокидаюся. У своєму халеп'янському кабінетику. Шумлять за вікнами дерева у березі Жолудівки, на вербах квилить нічний птах. Пес Жульєн на килимку біля дверей похропує, наче людина, і суче у сні лапами. Примарне місячне світло переповнює кімнату, і вона, здається, ось-ось одірветься од землі, наче повітряна куля. Я відчиняю вікно у сад. Під яблунями в траві шерхотять їжаки. Місяць ще пасе череду зірок на чистій половині неба, але друга половина уже затягнена хмарами, в яких спалахують ще німі, бо далекі, блискавки. Теплий літній вітер, з полів пахне жнивом і дощем. Я запалюю сигарету і вже не сплю до ранку, несподівано яскравого, сонячного, бо хмари відсалютували і попливли у бік Києва — мити чуби міщанам.

Щастя, любов і вдячність до матері нуртують у душі моїй збуреній. Щось таки є у світі, хай наш куций земний розум і не здатен збагнути — що.

Можливо, це теж ілюзія, але щаслива ілюзія, без якої неможливо жити.

Батько відвозив Любу на станцію по голощоку. Сніг, який було випав у листопаді, розтанув, земля взялася мерзлим струп'ям. Віз торохкотів по вибоїстій дорозі, наче трієр на току. Сестра сиділа на краєчку воза біла, аж синя з лиця. Напередодні я сказав їй нарешті про листа, залишеного матір'ю, хоч батько і забороняв мені це робити. Але ослухатися матері, хай і мертвої, я не міг: вона знову і знову нагадувала про нього в снах моїх. Читаючи материного листа, сестра ридала ридма, її відпоювали водою, — уже тоді слабувала на серце. До школи я того дня не пішов і довго брів за підводою, сестру я любив, та й не хотілося вертатись у порожню хату. На клинку поля за Хутором паслися по озимині колгоспні коні. День був хмурий і пронизливо холодний.

— Випустиш корову на озим, — сказав батько. — Тольки наглядай, щоб вовки йой тельбухи не випустили…

Я одчинив хвіртку на город, і корова повільно, злизуючи із закрижавілої землі сухий бур'ян, побрела через сад на озимину. Дорогу вона знала. Я переступив поріг хати. Тиша обценьками здавила серце. Що б я тільки не дав (хоч що я міг дати і кому?), аби з-за комина прошелестів — хай тихий, кволий! — голос матері: «Се бо ти, Володю?» Не прошелестів, лише мишва шкреблася в підпіччі. Крізь давно немиті, зарюмсані шибки вікон цідився грудневий день, але по кутках і навіть під стелею клубками кіптяви висіла похмур. Немає нічого страшнішого, аніж людська оселя, з якої нещодавно винесли ногами уперед господиню. Немає нічого страшнішого, аніж тиша в осиротілій хаті. Я кинувся геть, хряснув дверми, і хатніми, і сінешними, аби відгородитися від важкої, моторошної тиші. Вороння текло над Хутором чорною, болотяною рікою. Зрідка політував сніг, спіймана у долоню сніжинка танула і ставала сльозою. Світ був широкий, але не було у нім гнізда, в якому я міг би згорнутися в клубок, одігрітись тілом та душею і забутись. Мати пішла з цього світу і усе забрала з собою. Лише мене навіщось залишила. Уже на вулиці згадав, що Богулів Володя сьогодні не в школі, застудився в своїх постоликах, хворіє, і побіг до Ольжиної хатки. По її глиняній, притрушеній соломою долівці бігав, тягаючи слідом поламане крило, болотяний кулик. Богулині хлопці пасли влітку людську череду, спіймали калічку в очеретах, відтоді він у них і жив. Я зняв чоботи і заліз на піч, де кашлюкав Володя. Ми довго лежали мовчки, бачилися ж бо щодня і уже про усе, здається, переговорили. Відтак я запитав:

— Що яно луччей: коли батька нема чи коли матка помирає?

— Дурбас ти, калі такоє питаєш, — відповів Богуля.

— А таки луччей, калі матка є, — зітхнув я. — Яна і їсти наварить, і пожаліє, а батько тольки гримає…

Потім ми виривали листки із старого Володиного зошита, майстрували з них паперові літачки, пускали літачки з печі, через комин, а кулик ловив їх на долівці і шматував на клапті дзьобом та кігтиками лап. Про нашу корову на озимині я згадав, коли Ольга вже повернулася з роботи. За вікнами сутеніло. Ковзнув ногами в чоботи і побіг додому. Корови у дворі не було. Не було її і в саду, і на клинкові поля за садом. Серце моє в грудях під куфайчиною тріпотіло, як горобчик чи синичка в долоні. Десь об ту пору вовки вкрали Артемову свиню, продерши вночі благеньку лісу хлівця. Ніби хтось із фермівських бачив удосвіта, а може, дуросвітили люди, як два вовки, вхопивши зубами за вуха, вели її вуличкою у поля. Звісно, втішав я себе, корови навіть вовки за вуха не вхоплять і не поведуть, корова ж бо має ще й роги, та ще наша Лиска, в якої не роги, а гострі списи. Втім, підупадав я за мить духом, вовча тічка і Лиску нашу може загнати до яру, а там уже і насправді — випустити тельбухи. І я побрів довкола Хутора, сторожко вдивляючись у млисту сутінь, що облягала поля.

Обминувши Хутір, перетнув полівку, що ледь припорошена сніжком сірим, невибіленим полотном стелилася у бік Чорторийки, і знову попхався по струпкій ріллі. По той бік толоки, зораної під зиму, влітку росла колгоспна кукурудза на зерно, кияхи давно виламали, стеблом обтинькували вівчарню край села, але на землі залишилося листяне ошмаття і голодна Лиска могла на нього звабитися. Кукурудзище зашерхотіло під ногами, проте корови ніде не було. І не було нікого й нічого довкола. Десь там, у млі, чорним, звивистим змієм лежав Ближній рівчак, до якого ми з матір'ю колись, коли мати була ще жива, востаннє ходили по щавель. Потім мла згусла, зчорніла, ковтнувши обриси яру, змій розпластався між небом і землею, заполонивши собою все довкілля. Ще бовваніли на тлі низьких, снігових хмар хрести кладовища на узвишші, невдовзі і їх зітер вечірній морок. Пасмуга Хутора ще ледь-ледь мріла привидами припорошених снігом стріх, але жодне віконце в хатах не світилося. Я, маленький, хирлявий, осиротілий, нікому в світі не потрібний Хлопчик, незрушно стояв посеред поля, наче вмерзла у землю, обхльостана морозними вітрами бадилинка, і тихо, гірко плакав. Я плакав не від жалю за коровою, не зі страху перед вовками і ніччю, навіть не зі страху перед сердитим батьком, який ось-ось повернеться і запитає про корову, я плакав від сирітства свого, яке відчув по-справжньому лише тепер, гостро і глибоко. Чорна, мерзла земля ковтнула небо, а може, небо ковтнуло землю, але не лишилося в світі нічого, окрім холодного, мертвого, непроглядного мороку. Ніколи до того і ніколи вже потім не відчував я з такою гостротою, безнадійністю чужості живій людині земного і небесного світу. Бо у ньому не залишилося, принаймні для мене, ані крихти любові. Мати пішла з цього світу і забрала любов із собою. Вистуджений зсередини, залишений усіма, залишений без любові, я міг би того вечора так і зостатися в темному полі, замерзнути, померти, бо вже мені не хотілося вертатись у світ людей, не хотілося жити. Але блимнув каганчик у вікні Ольжиної хати, той вогник розбудив мене, покликав до людей. Я кинувся бігти, ковзаючи по струпчастому полю, по замерзлих ковдобинах, коли вибрався на дорогу, захлинаючись від безутішного плачу. Страшок, простерши з кладовища свої кістляві, холодні ручища, хапав мене за плечі, проте я уже проминав вівчарню, під якою жеврів самокруткою сторож, дід Халимон, і страшкові ручища слабли. Я вбіг у Артемову вуличку і тільки тут стишився. З Малащиної гори торохкотіла по голощоку підвода, то вертався з міста батько. Корова Лиска терлася об тинок двору напасеним на озимині боком.

— Ти корову поїв? — запитав батько. — На, осьдечки тобі Любка бублика передала.

— Дак я тольки пригнав її з поля, паслася добре. Зараз поїтиму.

Бублик був солоний од сліз моїх…

2

А Хутір жив своїм життям, приземленим і суворим, таким далеким од вирувань у моїй юній душі.

Упали глибокі сніги, вітер котив сніги з полів білими, велетенськими куделями, куделі облягали у хутірській вуличці, і скоро замети стали вищими од тинів та парканів.

Хати стриміли із заметів засніженими стріхами, як білі лісові гриби із опалого осіннього листя.

І кожна хата хутірська — то окрема Книга із карколомними житейськими сюжетами, людськими характерами і долями, яких би вистачило найписучішому письменникові на усе його життя.

І ту велетенську бібліотеку із ще не написаних книг я інтуїтивно, передчуваючи своє майбутнє ремесло, том за томом збирав у запасниках пам'яті.

Тієї зими я частенько, повернувшись зі школи, тікав од пусткуватості і незатишності нашої хати гулять до Артема з Артемихою. Старший син їхній служив у війську, молодшого забрали на Донбас у шахти, і старі, здається, раділи моїм візитам. Артем виписував і читав газету. Всівшись на лаві коло вікна, він починав читати газету з низу першої сторінки, де сповіщалося про візити до Кремля високих зарубіжних гостей і урочисті обіди з цього приводу. Прочитавши вголос рядок про приймання і обід у Кремлі, він одривався од газети і запитував у мене?

— Як ти, Володю, думаєш, що яни тамочки єлі?

Я мовчки знизував плечима, моєї фантазії не вистачало, аби підтримувати розмову на таку далеку од мене і таку гостру, бо вдома у нас тепер мало що було їсти, окрім хіба що пісного капусника, кремлівську тему…

— Навєрно, єлі яни, бляха, наваристий борщ із куркою, — розважливо, прицмокуючи, казав Артем, не дочекавшись од мене відповіді. — А може, бульйон із курки з вермішеллю. Як служив я у німця, бауера, у миколаївську, дак хазяїн з хазяйкою найболєй бульйон із курки полюбляли. Густий бульйон, як недоїдки з кісточками обгризаними мені у двір виносили, то скалки по мисці — наче іскри од сонця, бляха…

Я не знав, що таке «бульйон» і що таке «вермішель», і знову мовчав, ковтаючи слиньки.

— А на друге яни, бляха, єлі, навєрно, смажену курку…

Тут уже і я міг дещицю додати:

— З картопелькою розваристою, дядьку Артеме…

— А на третє їм, бляха, подавали кохвей, — продовжував свою смачну пісню Артем, навіть не завваживши моїх слів. — Тольки не такий кохвей, як у нашій лавці, ячмінний, із сахарином, а кохвей справжній, із цукром і вершечками. Мій бауер у войну такий кохвей щоранку пив, і мені коли-не-коли гуща перепадала. Ти, Володю, ніколи такого кохвею не питимеш, хіба що, як виростеш, на ветеринара вивчишся, бо у ветеринара — завжди свіжа копійка…

З тими напутніми на моє майбутнє життя словами Артем клав газету на покуті, під божницю, скидав валянці, ліз на піч і невдовзі уже хропів на всю хату. Він був страшенно скупий, про це на Хуторі всі знали. Батько мій частенько сміявся з Артема за ту його скупість: «Як бере Блюм (так їх прозивали по-вуличному — Блюм і Блюмиха) сире яйце на косовицю, то половину яйця випиває, а другу половину додому несе, щоб і на завтра було…» Артемиха була добріша, принаймні до мене. Як тільки з черені долинав храп Артема, вона відкривала заслінку печі, діставала горщика, пітунчика, з молочним кисилем чи пшоняною кашею і пригощала мене, зирячи на сирітку співчутливо, жалісливо, певно, думала про синів своїх у далекій далечині…

Артемів Сашко повернувся з війська десь наприкінці сорокових, прослуживши більше п'яти років. Ми з ним частенько ходили по гриби аж у Чорний ліс, за болото, і поверталися з повними кошиками біляків. Невдовзі Сашко одружився на дівчині із Киселівки, що за Чорторийкою, там — льонозавод, Сашко на ньому працював. Було пишне весілля, Артем розщедрився. Бочка з рожевим, солодким морсом стояла на ґанкові, ми черпали з неї мідним кухлем і пили, скільки хотіли. Сашко забрав теличку, кабана і поїхав з Петрушина назавжди у прийми. Молодший син Миколай так і прижився в Донбасі, став якимось начальником на шахті, хвалилася Блюмиха, одержав квартиру. Артем прожив ще років з двадцять, до останнього свого дня земного возив на базар у місто яйця велосипедом. Повернувшись із торжища, заліз на піч подрімать, та уже й не прокинувся. Хоронили сини. Миколай примчав у село на таксі од самого Києва. Опісля похорону довго шукали гроші, сховані Артемом. Знайшли, коли розібрали лежанку, замуровані були — чимала пака, але скільки — ніхто із сусідів так і не дізнався, навіть Артемиха не проговорилася. На зиму матір забрав до себе Сашко, але невдовзі привіз назад — не зжилася із невісткою. Відтак приїхав Миколай, продав хату, і Блюмиха з усіма своїми подушками, ряднами та рушниками покотила потягом на Донбас. І вже не повернулася в село, тільки листа прислала зовиці. Мачуха моя згодом так розповідала про того листа: «Дак се ж Артемиха присилає зовиці своїй писемце, а там накарлячено, що йой живеться непогано, хоч і скучає сильно за Хутором. Одне погано, що Миколай не дозволяє їй своє стелити, що з дому взяла, і на стіні вішать. Бо, каже, начальники до нього ходять у гості і не треба, аби яни бачили, що матка у яго сельська. Розсердився Миколай, усе її манаття — рядна, рушники, постилки ткані, скатерті, коци — згріб, виніс у двір і порубав сокирою на шмаття. А про шо се йон так уже зробив, не знаю. Дак чоловік зовиці одписав Артемисі: «Живіть, бабо, як живеться, а своїх законів у синовій хаті не правте…» Яна болєй і не писала».

Навпроти нас, через вуличку, жила баба Новичка. Один час, може, з рік, скоро по війні, у неї гостював онук, моїх літ, але городський. Він мав повітряну кулю, червону, у білих квітах, вона висіла на ниточці під стелею. Для мене то було, та й залишилося на все життя, послання з іншого, городського світу. Це все одно, що для землянина — послання з Венери чи Юпітера. Невдовзі баба Новичка з онуком переїхали до Чернігова, де її зять працював лікарем. Хату купила тітка Олена з Роїща. Вона мала дочку Явдошку, трохи меншу од мене, від першого чоловіка, а вдруге вийшла заміж за сліпого Матвія, що втратив зір, підірвавшись на міні десь аж під Берліном. Фронтовикові, інваліду сільська Рада купила приймача, справжнього, лампового. Хтось із сусідів напнув дротяну антену (між хатою і хлівцем) на високих жердинах, і приймач заговорив, заспівав. Досі приймача в селі мав лише фінагент. Я приходив до них гулять, тихенько сідав у куточку коло печі і слухав. З того приймача я вперше почув музику.

Матвій, ще зовсім молодий, страшенно нудився без роботи. Влітку, коли зацвітали гарбузи, він вирізав із гарбузового пагона дудку, сідав на городі під тинком і сурмив у неї на весь куток.

Скільки часу минуло, давно немає Матвія серед живих, а й досі у пам'яті моїй те хриплувате, протяжне, сумне, до сліз, сурмління…

Ніби згуки знедоленої людини до неба, німого, без надії на хоч якусь відповідь і співчуття.

Скоро Олена почала народжувати Матвію діток, трохи не щороку, було їх четверо чи п'ятеро, уже не пам'ятаю. Але пам'ятаю, цього й не можна забути, як Олена піднесла до Матвія первенця, спеленутого, сліпий пробіг чутливими пальцями по його личку, торкнувся оченят і заплакав з радощів. Він довго боявся, що діти од нього народжуватимуться сліпі. Але діти народжувалися очасті, жваві, виростали з нестатків, як рогоза з болота. Троє перших були хлопці. Один став військовим льотчиком, Борис. Михайло скінчив шоферські курси, працював на будівництві в Чернігові. Відбувати військову службу випало йому в далекому Казахстані. Возив зерно на елеватори. Одного зимового дня його захопив серед степу сніжний буран. Михайло боровся із негодою і долею, допоки у баках був бензин. А потім став замерзати в холодній кабіні. Уже йому не хотілося жити, уже він, як потім признавався мені, опустив віжки… І тут (уже на межі смерті) Михайлові привиділися квітучі сади:

— Наче іду я нашою хутірською вуличкою, а навколо цвітуть яблуні, груші та вишні, так рясно цвітуть, і у вашому саду, і в моєму, і в Рачишиному, і по всьому Хутору. А вітер — сильнющий вітер, несе пелюстки цвіту по небу білою хмарою, вуличку замітає. Уже не сніги навколо мене, а той цвіт — ніжний, пахучий. І так мені захотілося ще хоч один раз побувати на Хуторі нашому, коли сади цвітуть! Жити мені захотілося. Я через силу вибрався з кабіни, хоч ноги уже не гнулися, примусив себе іти через сніги, крізь буран і таки добувся до села в цілинному степу…

Олена Матвієва була жінкою сварливою, нестримною на язик, побила горшки з усіма своїми сусідами. Довго, пристрасно, зле лаялася за межі, за курей, за дітей. Аби зачепенька. Такою дурепою, як казала мачуха, вона і залишилися в моїй дитячій пам’яті. На початку сімдесятих помирав мій батько. Я примчав із Києва. Навколо батькового узголів’я сиділи родичі, сусіди, стиха балакали. Я вийшов на ґанок покурити. Слідом вийшла, закушкана, завинена в теплу хустку (була зима) і Олена Матвієва. Самого Матвія уже не було на світі, помер він досить ще молодим наприкінці шістдесятих років.

— Пойду, Володько, поратися. Трьох синів народила і виростила, а нема коло мене — жодного, побрели в чужі краї, залишили матку. Горя людяцького у світі — як моря, усіх сліз людяцьких не осушиш, скольки не старайся. Бо ж ми, людяки, наче снєжинки майські, калі уже земля теплою зробилася давно, а тут схолодало. Живемо дотуль, докуль летимо із неба весняного. А далєй на землю сиру упали, та й нема уже нас, сама сльоза од нас зосталася…

Так вона говорила, довго і мудро, наче з книг моїх майбутніх начитувала, ще ненаписаних книг. Бо усе, що я досі написав, нацвірінькав на папері, здалося мені раптом дурним і нікому не потрібним, так воно, певно, й було. Я зрозумів тільки там, на ґанку, як треба писати книги. Олена нап'яла невидимі нитки між небом і землею, між людьми і Богом, кросна нап'яла між землею і небом, драбину до неба приставила, як на давній іконі.

— Жисть наша земна — се терниця, в якій нас, льонок небесний, мнуть і тріпають, покуль тіла наші кострицею в землю ляжуть, а волокінця душ туманом сизим повернуться на небеса. А що уже Господь з тих волоконець тче та що із полотна зітканого шиє і для кого та для чого, тольки Господу і відать…

Так сіяла Олена в душу мою зерна майбутнього роману «Листя землі». Щоб із часом проросли вони і колос викинули.

Батькове тіло занесли до сільської церкви, так він заповів перед смертю, хоч ніколи не належав до церковної пастви. Сестра Люба і чоловік її залишилися стояти коло паперті, надворі, демонструючи, що вони учителі, городські, і релігійного дурману не визнають. Починалися ідеологічно круті сімдесяті роки. Але через два роки раптово помре і сестричка моя Люба, і усі ті застороги її перед земними богами здадуться такими смішними! У церкві було страшенно холодно, проте сонце щедро сіятиметься крізь високі вікна, висвітлюючи дощаті стіни, обвішані рушниками та іконами, гуртик півчих та родичів покійного навколо труни, панотець з кадилом. Труну нестимуть полем, вистеленим глибокими, іскристими снігами, і батькове лице в сонці, як у золотому німбі…

На поминальному обіді, коли повернулися з кладовища, Василь Будаш так начаркувався, що почав за столом співати: «Ішов Ваня поляною, Зустрів Галю чорнявую, Ішов Ваня поляною, Зустрів Галю чорнявую!..» Мачуха моя сказала йому: «Ти, Василю, сусіде мій дорогенький, як ти хочеш, а песєнь не співай, бо се у нас не свадьба, а похорон, хазяїна мого поминаємо». На те Василь Будаш відповів їй так: «Знаю, Тихонівна, що не свадьба сьогодні, а поминки. Але хазяїн ваш, а мій сусіда добрий, дядько Грицько, у сій жисті сильно кріпко намучився, і я знаю, що на тім світі, куди йон переселився, буде йому лучченько, аніж на землі. Тому і співаю, бо радуюся за яго…» З тими словами Василь Будаш підвівся, вибрався з-за столу і похилитав глибокими снігами через городи до своєї хати. І ще довго лунало над Хутором у дзвінкому морозному повітрі: «Постій, Галю, постій, Галю, Щось я тобі сказать маю, Шість загадок загадаю, Щось я тобі сказать маю, Шість загадок загадаю, Одгадаєш — люблю теб'я, Не дгадаєш — уб'ю теб'я…»

Лише літ через десяток, записуючи на диктофон пісні петрушинського самодіяльного хору, дізнався я, що то були за загадки і розгадки. «Ой, що бєжить без повода, Ой, що горить без полум'я? Ой, що в'ється крузь деревця? Ой, що росте без корінця? Ой, що ж плаче без голосу? Ой, що чеше русу косу?»

Трава має голос, коли плаче, тільки ми, люди, його не чуємо. Невже ж і небо так само глухе до плачів людських?!

Страшнішого варіанту діалогу між Богом і людом земним годі уявити…

Багато хлопців петрушинських з усіх сил рвалися з повоєнного села, аби не «крутити волам хвости…» Вступали, хто вхопив шкільної науки, до інститутів і технікумів, залишалися в містах після служби армійської, приставали у прийми до міських дівчат. Сашка Рачишиного виривали із села силоміць, як морквину чи редьку з грядки. Сашко не хотів у місто. Пам'ятаю, як сьогодні, десь року сорок шостого, серед літа на Хуторі його ловив міліцейський загін: Сашко черговий раз утік із фабрично-заводського училища. Один час він переховувався у нас на горищі, вечорами спускався по драбині у сінці, пив молоко і плакав, так йому не смакувало міське життя. Здається, тоді його вперше судили і загнали років на п'ять у донбаські шахти. Там Сашко з кимось побився, втрапив до в'язниці. Рачиха, допоки була жива, сушила сухарі і відправляла посилками кудись на Північ. До села він уже так і не повернувся. Я закінчував школу, коли в селі з'явилася висока, дебела молодиця з дитиною від Сашка, поселилася на Хуторі у спорожнілій хатині Раків. Це уже померла Параска, від раку, за якийсь місяць, і догорів, погас її сухотний син Іван. Сашко знову потрапив до в'язниці, надовго, когось пірнув ножем по п'янці, як казала його дружина. Невдовзі і вона зникла із села, подальшої Сашкової долі я не знаю. Хата завалилася, її розібрали сусіди на дрова, старий сад вирубали, а нового не було кому садити. Тепер на Рачишиному городі, такому пам'ятному мені, побудувався дачник.

З Іваном Рачишиним я приятелював, хоч він і був старший од мене літ на п'ять. Він грався зі мною, як із однолітком. А ще брав книги із сільської бібліотеки, багато читав. Коли читати не було чого, ми переказували один одному прочитане раніше, Іван мав добру пам'ять. Певно, його життя склалося б інакше, якби не сухоти, пам'ять про воєнне дитинство, голодне і холодне. «Якби мені мед та масло, — казав Іван, — я б одужав». Але ні меду, ні масла не було. Він ловив їжаків, топив з них жир, пив. Ще як був дужчий, возив волами на молокозавод у Чернігів із колгоспної сепараторної вершки. Вершки, гарячими, наливали в металеві бідони, закривали кришки, обв'язували кришки нитками, вішали сургучеву печать. «Цоб-цабе!» — гукав Іван, воли вирушали в далеку дорогу. Я городами біг у поле, чекав у житі чи кукурудзі, поки заремигають воли і задзвенять бідони на товстоліській полівці. Тоді підсідав на воза до Івана. Ми довго їхали полями, прислухаючись, як сплескують у бідонах вершки. Переїхавши Дуброви, де закінчувалися Петрушинські землі і вже не загрожувала зустріч з об'їждчиком чи кимось із колгоспного начальства, Іван зупиняв на пагорбку волів, починав ворожити з нитками на бідонах. Од обрію до обрію, під синім, спечним небом колосилися жита. Гарячий вітрець котив по житах хвилі, схожі на тіні від хмар. Небо дивилося на нас пильним, жовтим оком сонця, але небо не було колгоспним начальником, галіфетчиком. Іноді Іван так умудрявся напнути нитки, не порушивши сургучеву печать, що кришка бідона майже відкривалася. Тоді він згортав із газети ополоничок і ми по черзі так начерпувалися вершків, що животи ставали, як бубни, і починало нудити од масного. Часом кришку вдавалося лише ледь-ледь підняти, і ми цмулили вершки з бідона ще зеленкуватими соломинками…

Немає меж винахідливості голодної людини.

Історія двадцятого століття (та хіба лише двадцятого?) переконує у гідній подиву живучості людини як земної істоти.

Потім Іван віз вершки далі, у місто, а я поволі вертався полівкою додому. Одного дня мені трапився у журналі «Перець» вірш Степана Олійника про візничого, який так само пив з бідона колгоспні вершки, звернувши волів у лісок край дороги. Герой вірша засунув голову в бідона і вже не міг її вийняти, бо розпасся на дармовиці. Я певен був, що цього вірша написано про нас із Іваном, тільки не знав, як міг письменник із такого далекого, аж нереального Києва побачити наші смакування вершками у безлюдному полі. Потім придумав собі, що письменникам видають спеціальні біноклі, аби вони з Києва могли бачити, що діється на оспівуваній ними землі. Опісля того вірша я уже жодного разу не чекав на Івана край товстоліської полівки. Втім, невдовзі у колгоспі з'явилася вантажівка, полуторка, як тоді казали, і вершки вже возили на молокозавод машиною.

Так я уперше відчув (на собі) силу поетичного слова…

У кожній із хат хутірських я впродовж дитинства свого гостював, чи з матір'ю, чи, уже осиротівши, сам приходив гулять. Порога лише одної хати не переступив жодного разу — хати Карусів, крайньої на Хуторі. Карусі — так їх прозивали по-вуличному, бо переселилися на Хутір з Карусівщини. Навіть колядуючи чи засіваючи, наш дитячий гурт обминав Карусів. Обійстя було огороджене високим парканом, ворота і хвіртка — завжди на защібці, а в дворі — злющі не приланцюжені пси. Головне ж, ми знали, що у Карусів колядувать чи засівать не можна, вони цього не визнають. Двір прозивали ще партєйним, бо і господиня, і господар були «членами ВКП(б)» і нагадувати про це де треба і де не треба. Марію я знав мало; висока, породиста, горда з лиця, вона пропливала повз наш двір, вертаючи з дитячого садка, яким завідувала, наче вітрильник повз туземні береги. Вона ніколи не ходила з ланкою, ніколи не виходила на посиденьки до Артемової лавочки. Городом, коровою, усім хатнім господарством займалася її сестра Параска. Більмоока, худа, як жердина, вона ніколи не була заміжня, прожила життя у сестриній родині. Але й Параска трималася замкнуто, мовчазно, осторонь хутірського люду. Петра Петровича я знав добре, бо од самої війни він пропрацював у кузні, а в кузні я любив бувати з раннього дитинства. Впродовж повоєнного десятиліття, розмовляючи з Петром Петровичем трохи не щодня, бо ще ж і свиненя я пас у Загальному дворі, неподалік кузні, я не чув од нього і словечка докору владі, як би тяжко не жилося селянам. Він говорив про життя виключно газетними фразами, як і належало «членові ВКП(б)». І тільки після двадцятого партійного з'їзду, навесні п'ятдесят шостого року, коли я уже налаштовувався на самостійне життя і прощався з Петрушином, складаючи рядки на кшталт: «десь тут дитинство я залишив, а де — шукаю й не знайду…», з нього раптом вихопилася одна, ледь-ледь критична нотка. Стоячи на белебені, біля кузні, він підсмикнув штани, обережно роззирнувся навколо і мовив:

— От, мать його, чи ж… повужчала, чи жисть послі з'їзду похудшала, штани спадають…

Вітер суспільних перемін недовго тривожив Петра Петровича. В один із своїх приїздів додому дізнався я, що Марія, Параска і Петро Петрович померли водночас. Підсліпкувата Параска зачерпнула разом із борошном стрихнину, яким у коморі труїли пацюків, напекла млинців… З усієї сім'ї Карусів порятувалася лише їхня дочка Віра Петрівна, моя вчителька, яка у ці дні була на педагогічних курсах у Чернігові. Невдовзі Віра Петрівна прийняла приймака, народила дочку. Чоловік її часто хворів, кілька років лежав паралізований. Залишившись вдовою, і Віра Петрівна якось недовго топтала ряст, переселилася до іншого світу. Декілька років обійстя Карусів стояло край поля чорною пусткою. Дочка Віри Петрівни, закінчивши інститут, працювала десь далеко і не з'являлася в селі. Нарешті хату Карусів купив заїжджий вірменин, який рятував своїх шістьох діток од війни у Карабасі…

А колгоспна кузня і господар її — Петро Петрович — досі у пам'яті моїй вдячній. Червоніє вогник, присипаний вугіллям, у чорному горені. Петро Петрович милостиво дозволяє мені взятися за слизьке довге руків'я ковальських міхів, я підстрибую, повисаю на ньому своїм худеньким тілом і повільно опускаюся вниз, на засипану жужелицею долівку. Міхи, шкіряні, латані-перелатані, сопуть, вугілля в горені спалахує синіми язичками полум'я. Нарешті Петро Петрович велетенськими кліщами дістає з вогню шмат розпеченого заліза, кладе на ковадло, б'є по ньому молотом: віяло багряних іскор у сутінках кузні злітає до закінченої стелі і гарячим дощем падає в жужелицю. Залізо під молотом коваля гнеться, наче віск, вочевидь, набуваючи форми ножа, сапки або рогачів. Невдовзі залізо вичахає, гасне, стає сизим, і Петро Петрович знову відправляє його в горен або шпурляє в корито з водою, і тоді кошлатий привид, зітканий із білої пари, виростає посеред кузні… Але найбільше любив я спостерігати, як Петро Петрович взуває у залізного обруча новенькі колеса, привезені моїм батьком. Колесо чекало біля дверей кузні на жорновому, з колгоспного млина, камені з виїмкою для колодки посередині, а залізний обруч достигав у дихаючому вогнем горені, повільно наливаючись соком. І ось уже червоне коло, підтримуване кліщами, випливає з дверей кузні, жевріючі обійми стискаються навколо колеса, спалахує і гасне дубовий обід, швидкі, точні удари коваля та молотобійця — і колесо взуте. Таємнича, вабляча сила вогню, дивина перетворень і народжень нових форм із заліза, яке упокорюється людським рукам і людському розумові, запах вугілля, жужелиці, їдкого диму, паруючої води, розпеченого металу — все таке матеріальне, первісне, справжнє і все таке загадкове, наче прочитана в ранньому дитинстві книга, якої уже ніколи тобі не забути. Такою книгою для мене був і залишився назавжди вічний «Робінзон Крузо». А може, ще й через те асоціюється він у пам'яті моїй з колгоспною кузнею, що я читав ту загадкову у своїй простоті книгу вголос для Петра Петровича, під перестук молотків і сопіння шкіряних міхів, під жебоніння вогню у горені, під схвальні кивки «члена ВКП(б)», який умів упокорювати залізо…

І через багато літ у новітні, ринкові часи я знову і знову, розгинаючись на грядці в Халеп'ї над прополеним рядком буряків чи моркви, підсмикую штани і варіюю безсмертну фразу Петра Петровича:

— Чи яно жисть похудшала, чи ж… повужчала…

Тієї першої (після смерті матері) зими я з гуртом хлопчаків і дівчаток щедрував під вікнами Палажчиної хати. «Щедрий вечір, пане господарю! Бережи, Боже, свойого товару. Свойого товару і всякого статку, щоб не було на дворі упадку», — виспівували ми хриплими, бо вже прощедрували через увесь Хутір, голосами. Скрипнули сінешні двері, Палажка запросила нас до хати. Господаря, Івана Лозового, не було вдома, я, хоч і малий був, а вже добре знаю, що він частенько підночовує у молодиць сільських. Під стелею блимала гасова лампа, восьмилінійка, із закіптявілим склом, на столі, прихилена до склянки з водою, стояла фотографія загиблого у війну Палажчиного сина Мишка. Усім щедрувальникам господиня дала по коржику, посипаному маком, а мені — ще й карбованця. І пригорнула мене, приголубила, як рідного:

— Ти ж бо сиріточка, як і я у сьому світі…

Хата Лозових уже й тоді була незавидна, перехняблена у бік поля. А хліви над вулицею, у кінці двору — добрі, нові, брусовані. Затиснутий у руці карбованець грів долоню, буде на кіно, на три фільми, квиток коштував тридцять копійок, я уже снив тінями на полотняному екрані, як п'яниця горілкою. Очі сльозилися, як завжди, коли мені нагадували про моє сирітство. А може, то від морозу, що дужчав, сніг рипів, аж потріскував під ногами. Зачувши нашу ходу на стежці, мукнула у хліві корова, тріпнув крильми півень, зарохкала свиня.

А десь за тиждень хліви Івана Лозового загорілися серед ночі. Батько мій не спав, смоктав самокрутку біля припічка, він часто тепер тупцявся ночами по хаті, і одним із перших хуторян помітив пожежу. Тоді кожному в селі на воротах чи хвіртці писали червоною фарбою, що брати з собою на випадок пожежі. Батько ухопив відра і кинувся городами до двору бригадира. Я теж швиденько одягся, побіг слідом, мріючи про героїчний подвиг, тоді в піонерських газетах часто писали про мужність школярів у боротьбі з вогнем, правда, на колгоспних фермах і дворищах. Але місця для подвигу уже не було: хліви Івана Лозового догоряли. Уже впала стеля, завалилася стіна од вулиці. Кури клубками вогню летіли через город і падали у сніги. Крізь червону завісу лопотливого полум'я темніла туша геть обгорілої корови. Гіркувато пахло смаженим м'ясом. Небо над Хутором, вище стріх і дерев було закінчене, як скло гасової лампи. Висвітлені вогнем лиця хуторян були суворі і насмішкуваті. Жаліли скотину, безневинну, але ніхто не співчував господареві.

— Ось такочки, бляха, бахурувать, — просторікував Артем, тулячись до тину по інший бік вулички, він був не з тих, хто мріє про подвиг на пожежі. — Попотоптав Іван удів, теперечки і по ньому потопталися. Гасом хліви облили і підпалили з усіх чотирьох сторін. А добренна була корівка, я у них молочко брав, як наша в передойках ходила. Та й свиноматка поросна. Плодюча була. Та й курочки були як курочки, уже б за якийсь місяць і неслися, вози яєчка на базар та й складай грошики у капшука. Усе яно з вогнем пішло, з димом. Ох, бляха, і допік Іван якійсь лахудрі, ох і допік…

— Яно, мо', і так, як ти гомониш, тольки не так яно буде, — мій батько згорнув чорними, в сажі — прибіг одним із перших на пожежу, вибив двері, намагався вивести худобу, але було вже пізно, задихнулася худоба у диму — руками самокрутку, облизав край газетного папірця і сунув її до рота. — А буде так, що власть сельська запише сей підпал по графі — помста несознательних елементів за мудре керівництво бригадою, бо так їм вигідно перед вищеньким начальством. Ніхто з них і не згадає, що Іван Лозовий — блядун несусвітній, а тольки пам'ятатимуть, що йон — галіфетчик. Ще нас усіх попотягають…

Аж так воно і сталося, як передрікав мій мудрий у цих справах батько. Наїхало міліції. Днями і ночами хуторян сповідували у сільській раді. У батька мого допитувалися, як це він одним із перших помітив пожежу і прибіг на дворище бригадира, не спалося, а чому не спалося. Артема звинувачували, що він стояв збоку, біля тину, не намагався гасити пожежу, отже, мовчки співчував паліям. Сашка Малащиного, який кидався у вогонь і розтягав багром стіни хліва, підозрювали, що він, колишній поліцай, робив це про людське око, а насправді — чи не він і підпалив, помщаючись колгоспному активістові. Найважче прийшлося Василю Будашу: він так і не з'явився на пожежі, бо підночовував у своєї дівки, в Розі, і довго не хотів у тім признаватися. До всього, Василь напередодні посварився з бригадиром, який не дав йому коней — вивезти гній на город. Мабуть, на Будаша б і списали той підпал, відправивши на кілька літ заготовляти ліс для Країни Рад. Але комісія, розгрібаючи недопалки, знайшла під ними ящик новеньких гвіздків, що восени пропали з бригадної хати, і справу прикрили…

Усі сільські галіфетчики у той чи інший спосіб, а тягли з колгоспу, і злодій злодія оберігав.

«Ворон воронові ока не виклює», — казав мій батько, і це була правда.

Тієї зими з'явився на Хуторі, поселившись у Явдохи Теленової, міський хлопець. Його прислав у село завод, аби встановити на фермі парові котли і навчити селян варити картоплю для свиней за останнім словом науки і техніки. Він недочував, був контужений на фронті. Хлопець уподобав нашу Марію, щовечора приходив до нас, водив її до клубу, на танці чи в кіно, хоч і Явдоха мала дочку, Наталку, одних літ із Марією. Невдовзі він посватався до Марії з тим, щоб забрати її з собою, до Чернігова. Сестра навідріз відмовилася. Можливо, душа не лежала, а найвірогідніше, що був хлопець чужаком. Ще й родичі та сусіди лякали: «Завезе йон тебе невідь-куди та й покине…» Хлопець поїхав до Чернігова — з Наталкою Явдошиною. І прожила за ним Наталка вік свій, як за кам'яною горою, баринею прожила. Хлопець виявився метикуватим, майстровитим, вимурував дім на околиці міста. А Марія наша десь через рік вийшла заміж за сільського красеня з Рогу. І пробідувала вік увесь, короткий, правда, у хатині над болотом. Бо красень невдовзі потрапив до в'язниці на багато літ за крадіжки та розбій і помер за ґратами, в Сибіру. У злиднях, хворобах, виростила Марія, не без моєї помочі, двох дочок, старшу встигла віддати заміж. Обидві дочки подалися до Чернігова, не вельми часто провідуючи матір-страждалицю. І стоїть Марія в пам'яті моїй біля хатинки своєї, виглядає дочок своїх невдячних, чи не бредуть вони з гостинцями по грузькій, болотистій вулиці, хапаючись за тинки. Виглядає і досі, хоч давно уже, ще в середині сімдесятих, упала коло призьби на землю сиру та уже й не підвелася, зійшла в самотині кров'ю…

Господи, за віщо покарав Ти сестер моїх життям коротким і страдницьким?!

Переконую себе, що сестри віддали роки свої непрожиті мені, аби зміг щось зробити у цьому житті.

Через те і сідаю кожного ранку, як каторжанин за весла, за друкарську машинку — єдине моє виправдання і єдина моя спокута.

3

Сьогодні стільки пройдисвітів тиндичать нам з екранів телевізорів і газетних сторінок про свої контакти з інопланетянами, що я нізащо б не наважився до тої словесної бурди додати ложку ще й свого варива. Якби не розповів уперше про цей випадок із власного дитинства ще року вісімдесятого, задовго до суспільної памороки, в новелі «Подих чудесного». Можливо, я був перший божевільний з численної когорти хворих на голову. Можливо, і справді не усе в нашій земній, такій реальній реальності піддається строгому логічному аналізові. Так чи інакше, а я можу чесно стверджувати і будь-чим присягатися, що такий випадок був, принаймні він — у пам'яті моїй. Трапилося це уже десь після пожежі на дворищі Лозового, наприкінці зими чи на початку весни батько мій уже торгував у сільській лавці, повертався пізно і вечорами я сам залишався у порожній хаті. Сестра Марія, звісно, дівувала: прибігши з ферми, швиденько переодягалася в чисте і спішила до клубу. Я боявся хати, навіть серед дня. Я боявся підпіччя, такого таємничого, боявся підпілля, де лежала картопля, а за картоплею, у глибині лежала ніч, боявся пічурок у печі, боявся закутків між стіною і піччю, навіть закапелочків на трямові, бо й там лежав чорний обмилок ночі. Коли сутеніло в хаті, темрява, виповзаючи з кутків, потроху відтісняла мене до одного з вікон, найчастіше до того, що виходило в сад, бо його ніщо не застило, тільки засніжена білизна городу і небо над ним. На небі проступали зорі, я переконував себе, що то матір дивиться на мене, і вже не було так страшно, так самотньо в незатишному земному світі. Найчастіше я й засинав біля вікна, прихилившись до лутки, батько, повернувшись із лавки, переносив мене, геть захололого, на лежанку. А одного вечора… Ось як описував я цей випадок у «Подиху чудесного»:

«І раптом над вишняком у кінці городу засвічується зоря. Мовби невидима рука повісила її в небі на нитці-промені. Зоря погойдалася крихітним, але сліпуче яскравим маятничком і попливла вниз, за нею стелився білий слід. Зоря вочевидь росла, аж поки не стала яскравою кулею, більшою од сонця і навіть од старого, повного місяця. Куля зависла над вишняком, пульсуючи, наче жива. І вишняк, і город, і весь Хутір освітилися, як серед дня, і хата наповнилася білим, легким, схожим на місячне сяєвом. Раптом тіні од вишень простелилися через город аж до призьби, поповзли по шибках химерним мереживом — куля опускалася. Вона приземлилася одразу за вишняком, на колгоспному клинці і різноколірно запромінилася, немов сонце, яке сходить. Коротку мить тривало те видиво. І вишні, і яблуні, і курінь під яблунями, складений із старого соняшничиння, і весь наш город аж до пригребиці, до призьби були у райдужній поливі. Потім кольори згасли, куля знову стала біла, тільки білизна її тепер аж різала очі. Сійнувши іскрами, вона повільно попливла в небо і пливла, поки не стада завбільшки з яблуко, відтак завбільшки із звичайну зорю, нарешті розтанула, загубилася, зникла з очей. Тієї ночі я літав у сні і вперше бачив кольоровий сон… Ледь розвидніло, я одягся і побіг у вишняк, за яким приземлялася біла куля…Одразу за нашими вишнями крихітним острівком цвіли червоні маки. Мати моя страх як любила червоні маки… Тієї ж миті пелюстки маку, наче сполохані птахи, почали повільно злітати…» І так далі. Годі цитувати, бо далі — література… Не було, звичайно, жодних маків. А було відчуття, що зі мною щось важливе відбувалося тієї ночі. Що саме — не міг пояснити тоді (та й кому було пояснювати?! Обсміяли б — і тільки), не можу і тепер. Пам'ятаю лише ту променисту кулю над вишняком, а потім мене ніби відключили. Скільки часу минуло — не знаю. Можливо, і час зупинився. Я став схожим на ватяну ляльку, яку невідома сила несе над городом назустріч сяєву, що його випромінює куля. Сяєво ковтає мене, і все, жодного спогаду. Потім я знову сиджу на підвіконні у порожній і темній хаті, а куля прощально пульсує далеко в небі. Щось схоже я відчував у лікарні, коли мене провідувала мати, а потім брала кошовку на плечі і йшла в село, залишаючи мене серед чужих людей. Мене провідали, тут, на Землі, а хто? Звідки? Провідали і знову залишили самого.

Отже, навіщось я був потрібен тут, на Землі, якщо мене залишили.

Часом мені на думку спадає зовсім божевільна ідея: а може, це я сам і накликав гостей, щовечора сидячи на підвіконні у порожній, холодній хаті і зирячи на небо із журбою та надією?

Нещодавно, випадково увімкнувши телевізор, я побачив шмат американської фантастичної кіноказочки про дитину інопланетян, схожу на земну жабку, яка загубилася на нашій планеті. Схоже на жабку дитинча інопланетян дивилося в зоряне небо і жалісливо скиглило: «Хочу додому, додому, додому…» За ним справді прилетів корабель із космосу, і корабель був схожий на ту кулю, яка опустилася в кінці нашого городу наприкінці зими сорок восьмого року, коли я ще й гадки не мав про телевізор, а із зарубіжних кінофантасмагорій знав хіба що стрічки про Тарзана у джунглях.

Я теж пристрасно прагнув додому, на небо, до матері, але вони, прилетівши і зустрівшись зі мною, вирішили, що мені ще зарано повертатися додому, що я здатен вижити в земній веремії і хоч дещицю зробити для всесвітнього експеримент у…

Ще божевільніша думка: а якщо пережите нами на Землі і відлите в Слові потрібне не лише для нас, землян і не так для нас, як для тих, з інших світів, з інших вимірів, хто експериментує над нами?

Воістину, чим би люди не тішилися, аби не плакали…

Так чи інакше, але для мене той зимовий вечір, з'ява променистої кулі над вишеньками в кінці городу не минули безслідно. Саме відтоді я став літати у сні. Уже не в материних обіймах, уже самостійно. Спершу мене навчали літати. Навчання тривало довго і було воно не вельми приємне для мене. Щойно засинав, тіло моє (таки тіло, бо я відчував опір повітря і навіть біль від падіння) одривалося від черені, крутилося млинком, веретеном у руках невидимої пряхи, летіло, крутячись, над лежанкою, над полом, падало на підлогу. Ніхто мене не піднімав, прокидався я на черені, під рядном. Так було багато ночей. Я почувався пташеням, підлітком, яке випадало з гнізда високо на дереві, розчепірювало свої ще слабосилі крильця і, замість ширяти в небі, пльохалося в траву. Згодом я вже міг перелетіти через усю хату і опуститися десь у порозі чи в миснику, біля відер з водою. Ще згодом я навчився повільно облітати хату, уже володіючи своїм тілом, без виснажливого, неприємного крутіння млинком. Одної ночі я наважився підлетіти до вікна, за шибками якого біліла місячна весняна ніч. Скло і хрестовиння рами не чинили мені опору, я проник крізь них, наче крізь тінь. Чи то лолотливе місячне сяєво, чи безмежжя зоряного неба налякали мене, я шарпонувся назад, під стріху, торкнувся хатньої стіни — і проплив крізь неї у хату, наче то було пасмо тіні, а не твердь із дерев'яних брусів, обтинькованих глиною. У наступні ночі я уже звільна ширяв над нашим двором, уперше так зблизька розглядаючи млинці зеленкуватого моху на старій солом'яній покрівлі та іржаві залізяки, якими батько приклав новенькі снопики, аби їх не здер зі стріхи вітер. Кожна ніч тепер дарувала мені нові відчуття, нові перемоги над простором. Ось я, долаючи страшок, піднявся над яблунею коло хати, над грушею-дичкою, над могутнім в'язом обабіч дороги, виписав коло над садом, над городом, відтак наважився облетіти весь Хутір, що сонно мрів, залитий по самі димарі місячною сріблястою повінню. Сам політ не давався легко. Тіло тяжіло до землі і лише зусиллям волі я примушував його ширяти в повітрі. Щойно забував про це, замилувавшись мереживом місячного сяєва на листі дерев чи блиском зірок у небі, тіло починало нестримно ковзати, як на крутій, крижаній стежині, униз. І довго ще я не так літав, як пурхав, у небі, неначе дрібна пташка, що, попрацювавши крильцями, складає їх і каменем падає назустріч землі, аби за мить знову тріпнути ними і шугануть угору.

Прокидався я на своїй печі, за комином, чи на лежанці з трепетною, щасливою думкою, що відтепер не лише вночі, а й серед дня я зможу літати, немов пташка. Але відчуття польоту у пам'яті і тілі ще було таке реальне! Я вибігав за вишеньки, у поле, де мене ніхто не побачить, щодуху мчав товстоліською дорогою, між молодого жита, піднімав руки, мов крила, — ось-ось злечу! — але не злітав, земля міцно тримала мене коло себе.

Уже в наші дні я прочитав в одній із книг такі слова: Бог дарує сни своїм дітям, що перебувають далеко від дому.

Я справді почувався у ті роки дитям, далеким від дому. Втім, як і тепер. У довготривалім відрядженні. І усі мої писання, вартують вони чого чи ні, лише вісточки додому або ще — обов'язкові для будь-якої канцелярії, навіть небесної, звіти про відрядження. Ніколи ще я не писав так багато, як нині, коли уже — осінь життя мого, і невдовзі відрядження закінчиться, мене відкличуть. Десь у сорокові чи п'ятдесяті роки в одному з фільмів про розвідників, їх було тоді достобіса, була така сцена: фашисти стукають, ломляться в двері, а наш радист гарячкове вистукує останні радіограми тим, хто його послав. Отак і я: час уже стукає у двері, мені — під шістдесят, я гарячкове вистукую на друкарській машинці свої послання у безвість, у надії, що вони комусь потрібні, що на них хтось чекає.

4

Історію про зайця, якому батько одрізав косою шматочок вуха, а потім приніс додому, годував усе літо, мріючи про шапку із заячого хутра, а я випустив зайця на волю, можна було б розповісти кількома словами. Що, власне, я уже і зробив. А можна написати на її основі і грубезну книгу. Потрактовуючи цю історію як конфлікт поколінь у селянському середовищі, як крок сільської, вимушено практичної людини від прагматизму до ірреальності, історичний, так би мовити, поворот селянства до нового світосприйняття…

Я часто згадую того зайця з надкушеним косою вухом у розорі, серед жита дозріваючого, розцяцькованого волошками. І очі в зайця, як волошки, червонясто-сині. Уже він сидить на денці розори, прищуливши вуха, а я збоку, навпочіпки, і руки мої — на колінах, але зайцю усе ще не віриться, що він — вільний. А може, йому не хочеться розлучатися зі мною, бо де ще він зустріне серед людей такого дурня, що випускає на волю хутряну шапку і кілограмів зо два зайчатини? Нарешті він стрибає вбік, здається, і лап не випроставши, наче гумовий, і мчить безоглядно вже в поля, в жита, у світ живий, широкий.

Можливо, того серпневого дня я порятував Всесвіт….

Пам'ятаєте відоме оповідання американського фантаста, на нього і без мене занадто часто посилаються. Справді, мандрівник по часові у далекому минулому згубив якусь там комашину, в результаті — світові катаклізми, через багато тисячоліть…

Можливо, лише задля цього вчинку, із зайчиком, мене і послано у світ земний, і, порятувавши зайця, я усе, що мав зробити, давно зробив, і відтоді (уже чимало десятиліть) лише доживаю віка…

Батько ішов з поля, від акацієвого гайку, де вздовж канави ріс рясний пирій. В одній руці він тримав ношку трави, перекинуту через плече, в іншій — косу і крихітне зайченя, з вушка його текла кров.

— Осьдечки якеє добро я викосив. Якщо не здохне, оклигає, буде нам восени і дичина, і шапка…

Верхівку вушка коса одтяла, як бадилинку. Батько помазав ранку дьогтем, яким звичайно лікував корову, коли їй у череді басаманили рогом бока. Декілька днів і ночей зайченя шерхотіло в хаті, під полом. Я наливав йому молока у денце розбитого горшка, наче коту, проте молока зайченя не визнавало, а молоденьку траву желібало, сторожко стригучи вушками сутінки підпілля. Серед дня, коли нікого не було у хаті, я читав йому з прочотної книжки, зайченя слухало. У неділю батько опустив у яму, в якій зимувала картопля, над ярком драбину, зібрав у кошика залишки гнилля, дно ями вистелив травою. І переселив зайченя у його нову хату, звідки полонянику стелився єдиний шлях — до чавунця для смажені і на батькову голову, шапка якого, солдатська, геть витерлася і зносилась. Уночі пішов дощ. Я думав про зайця: як там йому, під дощем, у сирій ямі? Ранесенько, ще до череди, побіг провідати бранця. До ями зазирав з острахом, після похорону матері я боявся нутрощів землі. За ніч майбутня батькова шапка вигребла собі нірку в стіні, і тепер лише писок її губокопилився з глинища. Підрісши, заєць цілісінькі дні і ночі бурив нори, наче кріт. Можливо, сподівався в такий спосіб здобути собі волю. Але яма була надто глибока.

Згодом він перестав мене боятися і вже не ховався в нору, почувши мою ходу. Тим більше, що я приходив до нього з оберемком свіжої трави і навіть із молоденькими бурячками, які висмикував із грядки. Я розмовляв із ним, як із людиною, подовгу, бо й не було мені з ким того літа розмовлять. Ще начитував уголос із книжок, які мені уже видавали в сільській, для дорослих, бібліотеці. Кращого слухача я ніколи не мав і не матиму. Підібгавши під себе лапки, заєць, ворушачи розкриленою губою, зосереджено жував молоду бурякову гичку, яку найбільше полюбляв, і, як частенько тепер кажу, кепкуючи з колег у президіях усіляких зібрань, робив розумне обличчя і розумні, уважні очі… І лише коли я починав зображати, як татакає кулемет (більшість тогочасних книжок було про війну), слухач мій злякано нашорошував вуха або й кидався стрімголов у нору. Перші, написані опісля смерті матері, поези свої я теж читав лише зайцеві, стоячи на краю ями, наче Пушкін на відомій, продукованій у читанці, картині, з простягненою угору рукою і натхненним обличчям, звернутим до рукопису. Заєць тривожно косував оком на випростану над ямою правицю, стриг вухами, коли голос мій у патетичних місцях гучнішав до крику, але вірші йому, здається, подобалися…

Тим часом спливало літо. Заєць, завдяки моїй турботі про нього і неволі, ріс, як на дріжджах тісто, повнів, хутро на нім — од вух до куцого хвостика — вилискувало. Уже й школа була не за горами. Батько усе частіше заговорював про шапку. Я боявся, повернувшись одного дня зі школи, побачити на тинку розіп'яту заячу шкуру, а в хаті почути пахощі смажені. І десь у середині серпня я остаточно вирішив для себе, чим би це мені не загрожувало, подарувати зайцеві волю. Якраз і нагода трапилася: батько на весь день поїхав до лісу по ломаччя. Кинувши у яму свіжої травиці і прочитавши перед полоняником свої нові вірші, я приволік од пригребиці драбину. Заєць шмигнув у нору, але я вперто сидів на дні ями, прихилившись до драбини, поки йому знову не закортіло бурякової гички. Притиснувши бранця до грудей, я вибрався по драбині з ями, і усі приваби стиглого літа відкрилися полохким заячим очам. Сердечко його билося, як двигун коло молотарки, хвилювання його через невидимі паси передавалося мені. Я боявся зустріти когось із дорослих у вуличці і побіг стежкою через городи, проминув вишеньки, вибрався на клинок поля, де ще колесило жито. Присівши на суху, теплу землю в житі, я виголосив промову. Не пам'ятаю уже її всю, але були там такі слова:

— Прощавай, зайчику. Не забувай мене. Як зустрінемося у полі, хоч вушками до мене ворухни. І я тебе ніколи-ніколи не забуду…

Відтак я опустив зайця на дно зарослої волошками розори, розняв руки. Якусь хвилину він сидів непорушне, прищуливши вуха, ніби не вірив у своє щастя, у свою несподівану волю. По тому, справді, як гумовий, не випростуючи лап, стрибнув убік. А за мить уже чкурав розорою од мене в поля, в жита, що тільки шелеснули за ним. Я поплівся до двору свого, уже дорогою, передчуваючи скорий приїзд батька. І він не забарився. Щойно я встиг витягти з ями і прихилити до пригребиці драбину, як у вуличці заскрипіли колеса і занокав до коня батько. Коли я з'явився з-за хати, він уже відчинив ворота, заїхав у двір і тепер закурював, прихилившись до воза, повного ліщиння.

— Дак ти там за своїми книжками не забув свиненя погодувать?

— Не забув, тату.

— А теляті трави нарвав?

— Нарвав.

— І зайцю кинув?

— А зайця я випустив…

— Куди ти його випустив? — батько ще нічого не зрозумів, спокійно смалив цигарку.

— У поле одніс і випустив.

— Ти що, здурів?!

— Зайчик теж жити хоче на волі…

Батько мовчки висмикнув ліщину з оперезаного вірьовкою воза, кинувся до мене. Я метнувсь за задвірки, там, в огорожі, була хвірточка. Вислизнувши у хвіртку, щодуху біг крутим Халявинським шляхом, повз наш ярок, повз Малащин двір, батько, з довгою ліщиною у руці, важко хекаючи, — за мною. Проминувши Малащин двір, батько зупинився. Я був далеко попереду.

— Щоб ти й додому не вертався! Живи у полі із своїми зайцями! — гукнув гнівно батько і повернув назад, у село.

Я побрів у жита, сів на край розори, де нещодавно прощався із зайчиком. Житні колоски шелестіли над моєю головою, лагідно і зичливо, волошки тулилися до моїх колін, ніби утішали мене. Я гірко і довго плакав, просячи жито, землю, небо повернути мені матінку рідну. Усе живе навколо співчувало мені, я відчував на собі теплий подих світу живого, чув голос його німий, добрий до мене. Але матері не було, і я знав, що вже й не буде. Ніколи. Сонце покотилося по верхівках верб над шляхом, час було виганяти на пашу свиненя. Свиненя паслося в Загальному дворі, я сидів на ґанкові колгоспної комори, читав книгу. Батько пройшов повз мовчки, похнюпивши голову, ніби й не помітив мене, але уже й не сварився. Мабуть, у лавку. Більше ми ніколи не згадували про зайця. Він ходив у своїй старенькій солдатській шапці, поки й не оженився вдруге. Нову, цигейкову шапку йому купила в місті молода дружина, моя мачуха.

Через багато років, поки я займатимуся громадськими справами, зайці геть обгризуть мій молодий сад у Халеп'ї.

Але то, певно, інші зайці, не родичі порятованого мною…

Щойно я буквально «проковтнув», як у дитинстві, коли вдавалося добути цікаву книгу, роботу Георгія Касьянова: «НЕ ЗГОДНІ: українська інтелігенція в русі опору 1960-80 років». Уже наш час настільки віддалився, що стає потроху історією. В цій роботі, серед іншого, є такі рядки: «…Поява шістдесятників — подія революційного характеру. Тоталітарна система, яка масово продукувала інтелігенцію виконавського типу й суворо регламентувала її діяльність, раптом видала «побічний продукт» — ціле покоління відвертих нонконформістів і, що важливо, саме з середовища інтелігенції… Якщо розглядати шістдесятництво в контексті розвитку руху опору, то воно, звичайно, було відступом. Серед шістдесятників не було відвертих противників режиму. Більше того, майже всі вони прагнули удосконалити цей режим…»

Це все — правда, хай і гірка. Роздвоєність свідомості була закладена в генах наших. Породження тоталітарної системи і водночас — народу з його страшним історичним досвідом виживання в часи революцій, колективізацій, голодоморів, війн, рабства, ми волею долі виростали на перехресті, з якого в майбутнє вело чимало доріг. Багато хто з нас намагався іти розкаряч, двома дорогами, поки вони не розбігалися так, що доводилося нарешті вибирати одну з них, аби не розчахнутися навпіл. Це й відбилося на долі як окремих шістдесятників, особливо з-поміж творчої інтелігенції, так і покоління загалом. Але, ще раз наголошую, початкова стадія роздвоєності простежується в такому далекому дитинстві, коли ще й сформованої свідомості не було, не могло бути, а були тільки емоційні спалахи особистості, яка народжується…

Вечір. Сиджу в куточку прокуреної конторської кімнати серед дядьків, які затято смокчуть цигарки з міцного, смердючого самосаду. Це десь той же сорок восьмий рік, бо сестра Марія ще не вийшла заміж, ще працює на фермі. Засідання правління колгоспу. Я правдиво хвилююся, очікуючи, коли дійде до моєї заяви. Нарешті голова колгоспу дістає аркушик із учнівського зошита, читає мої каракулі: «До правління колгоспу «Шляхом комунізму» від піонера Володі Дрозда. Прошу довірити мені догляд за телям на колгоспній фермі. Довір'я правління колгоспу виправдаю!» Це була графоманія, і творча, і життєва, у ті роки піонерські газети рябіли від подібних заяв і захоплених оповідок про патріотизм, трудовий подвиг сільських школярів. Але петрушинські правлінці, певно, піонерських газет не читали.

— Дак шо йон хоче, малий Гуцик? — стенув плечима у чорному, заяложеному на рукавах кітельку голова колгоспу. — Сестра коло телят ходить, хай сестрі помагає, хіба ми проти?

І розсерджено, що правління одволікають од серйозних справ дитячими витребеньками, кинув мою заяву на край столу, де сиділа секретарка, тлуста тітка Орина, прозвана за повноту Бомбою. Аркушик спарашутив, упав на підлогу. Розгодована на конторських хлібах Оришка навіть не нагнулася, щоб підняти його. Правлінці гомоніли про своє. Я був глибоко розчарований. Моїм патріотичним вчинком знехтували…

І десь того ж року, можливо, кількома місяцями раніше чи пізніше, відбулася у мене пам'ятна розмова з моїм товаришем і сусідою Володимиром Богулею. На стежці через наш город, біля волоського горіха. Коли пишу ці рядки, ще він топче ряст земний, ще може підтвердити. Нашпигований книгами про партизан і підпільників, я запропонував Богулі:

— Давай будемо писати і розклеювати по селу листівки…

— Дак німців уже ж давно у нас нема… — це були точно його слова, пам'ятаю, ніби вчора.

— А хіба наші начальники луччей німців?! — я говорив пристрасно і щиро, можливо, у чомусь повторюючи батька. — Облігаціями і податками геть людей замучили. Уже мій батько сад намірився вирубувати, бо нема чим платити за кожну яблуню і кожен кущ. А що в колгоспі платять за роботу тяжку? Дулю велику платять. Подивися на себе, ти голий і голодний, хоч матка і не розгинається на колгоспному полі. А начальники — мордаті, бо з дармовиці, з мозолів людських живуть. Хужей панщини, про яку нам у школі триндичать учителі, сеє все. Тольки що на псів людей не міняють. Дак у тюрми волочать, хто лише писнуть посміє. А товаришу Сталіну начальники брешуть, що в колгоспах живеться щасливо і ситно. Наш піонерський обов'язок — людям правду казать…

— А нащо її людям казать, калі люди і так правду знають, бо туточки живуть і все бачать та чують? — цілком слушно зауважив мій товариш і сусіда Володя Богуля, по-вуличному Гек. Коли ми бували з ним у сварці, Богуля гукав зі свого двору: «Гуц!..», я відповідав йому: «Гек!..» Потім ми робили кроки назустріч один одному по хутірській вуличці і врешті-решт мирилися на нейтральній території, коло криниці. В одне з літ ми з ним провели нитяний телефон від хати до хати. Телефонними ручками слугували нам порожні коробки від сірників. Я гукав у сірникову коробку на всю хату, на весь двір, але Богуля мене не чув. Ось у такий же, нитяний телефон розмовляв я з ним, стоячи поруч на стежці через город. Його селянська розважливість гасила мій книжний романтизм. Жодних листівок ми з ним, звичайно, не писали і не розклеювали на тинах. Але таке поривання у мене було. Як і поривання здійснити трудовий подвиг, доглядаючи колгоспне теля. Обоє щирі і десь в один і той же час на одному і тому ж етапові будівництва соціалізму на одній шостій земної кулі.

А як це все поєднувалося в мені — розмірковувати психологам.

Найбільша загроза так званому соціалістичному суспільству не зовні, як нас навчали багато років, а всередині того ж таки суспільства. Поява шістдесятників, пише уже згадуваний мною Георгій Касьянов, «стала першою ознакою внутрішньої деградації тоталітарної системи, яка допустила формування альтернативного інтелектуально-духовного простору». Якщо сказати про усе це коротко, не науковою, а людською мовою, система допустила духовне народження особистостей. Особистість — найбільший, найзагрозливіший ворог соціалізму. Про це було відомо ще в дев'ятнадцятому столітті, і пропозиція була слушна — прополювати нове суспільство кожні тридцять років. Система не прополювала, а косила, регулярно, і поки косила, існувала. Шістдесятників вона теж косила, але уже не з тою ретельністю, як раніше. ПРИШЕСТЯ шістдесятників — пришестя ОСОБИСТОСТЕЙ, таких різних, таких самобутніх, таких неповторних.

Вони і підписали, врешті-решт, вирок тоталітарній системі.

Поки що моя особистість, мій суспільний темперамент проявлялися у кпинах над дрібним сільським начальством. Фінагент, були тоді такі в кожному селі, вважався ще й агітатором у нашій бригаді. Один раз на тиждень, вранці, він приходив на бригадне дворище, збирав дядьків і, сидячи на возі, читав їм газету. Але, напівграмотний, читав так, що трохи не кожне слово вилузувалося з його вуст перековерканим або з неправильним наголосом, або і з загубленими складами. Я стояв збоку і вперто поправляв:

— Не попаїстські, дядьку, а популістські…

— Не вершин комунізму, дядьку, а вершин комунізму…

— Не буржазних, дядьку, а буржуазних…

Агітатор зукоса, сердито зиркав на мене, червонів, набурмосувався, але читав далі, водячи білим, канцелярським пальцем по газетних рядках. Дядьки, які із зрозумілих причин ненавиділи сільського фінагента, мовчки тішилися, спостерігаючи, як хлоп'я втирає йому носа. Нарешті агітатор не витримував, ковзав з воза, хапав вуздечку із стіни упряжної і, матюкаючись, шерхотячи крильми галіфе, гнав мене з двору. Тим часом дядьки, підсміюючись, розходилися по роботах. Агітбесіда закінчувалася в сільській лавці, де фінагент привселюдно скаржився на мене. Батько наливав йому чарку з графина — горілка тоді була розливна, привозили її у бочках — і примирливо казав:

— Ну, що ти, хай уже з нами, а ще і з дитям дурним воюєш… Фінагент таки одігрався на батькові, описавши не лише дерева на садибі нашій, а й геть усі кущики, навіть кущі здичавілого барбарису в ярку.

Тоді ж я вперше потрапив на замітку до органів, правда, поки що усну. Це уже бригадирував у нас Данило Земський, Лозового таки зняли, доручивши завідувати млином. По-вуличному нового бригадира звали Супчик. Прозвиська цього він страшенно не любив. Була неділя. Я сидів на шпилі Зевченкової гори, як завжди з книгою, нижче, в ярку, паслася моя свиня. На Халявинському шляху заторохкотіла кованими колісьми бричка, зупинилася коло мене. У бричці сидів плюгавенький, але в кітелі, галіфе і хромовиках, чоловічок:

— Де тут ваш бригадир живе?

Я показав хату. Бригадир жив близько, під горою.

— А як його фамілія?

— Супчик його прізвище, — відповів я і опустив очі в книгу, щоб не розсміятися.

Чоловічок залишив бричку на шпилі гори, сам похилитав до двору бригадира. Прочинив було хвіртку, але назустріч кинувся пес. Гість поспіхом бамкнув хвірткою, підійшов до тину і загукав на весь куток:

— Товаришу Супчик! Товаришу Супчик!

Бригадирова хата німіла.

— Товаришу Супчик! — аж надривався голосом гість.

Нарешті розчахнулося вікно і з'явилося зле, набубнявіле лице бригадира:

— Дак, мать-перемать, який я тобі Супчик? Я — Данило Данилович Земський!..

Врешті-решт, якось вони там порозумілися. Довго сиділи на призьбі, розмовляли, час од часу позираючи у мій бік. Відчуваючи свою провину, я швиденько зайняв свиню і погнав додому. Але бричка таки наздогнала мене уже біля Артемового в'яза. Чоловічок у бричці був такий лютий, що очі його здавалися двома більмаками:

— Ти, г… мале, де живеш?!

Я мовчки кивнув на своє дворище. Батько дивився на нас із дровітні, зіпершись на встромлену у колоду сокиру. Чоловічок зліз із брички, ухопив мене за вухо чіпкими, твердими пальцями, повів у двір:

— Твій ублюдок?!

— Дак наче ж мій… — батько поліз до кишені по кисета з махоркою.

— А ти знаєш, хто я такий?

— Одкуль мені знать? Буду знать, калі скажете.

— Я — з органів. При виконанні службових обов'язків. А твій виплодок свідомо дав мені неправильну інформацію, познущавсь наді мною і керівництвом бригади! Ти знаєш, що я можу з вами обома зробить, куди запроторити?!

Тут уже, здається, і батько злякався, так справа поверталася. Ухопивши мене за друге вухо, повів до ґанку, дав стусана в спину. Я шмигнув у хату. Батько з гостем довгенько сиділи на колоді. Зайшовши нарешті до хати, батько мовчки показав мені кулака…

На цьому інцидент було вичерпано. Як пишуть тепер в офіційних звітах.

Ще належало мені відбути шість років Петрушина. Наприкінці серпня п'ятдесят четвертого року чоловік Люби посадить мене на раму старенького велосипеда, як це й описано в повісті «Ирій», і повезе до Чернігова, аби я там навчався у дев'ятому та десятому класах, а після уроків няньчив їхню дитину. Відтоді і до кінця днів своїх я уже буду в своєму селі лише гостем. Усе рідшим і рідшим. Згадані шість петрушинських літ будуть уже іншими, одружиться батько, із сусіднього Роїща привезе молоду жінку, у них народиться дитина, але для мене — не менш гіркими, аніж описані мною у цій книзі. Ще багато сліз моїх проллється на в'язку, торф'янисту петрушинську земельку.

У перший день літа п'ятдесят шостого року, навідавшись на одну ніч до Петрушина, я пішкуватиму Артемовою вуличкою, а далі — полівкою, повз Загальний двір, вівчарню, кладовище — у самостійне, доросле життя. Уже на мене чекатиме робота в редакції Олишівської районної газети. Пішкуватиму з трьома карбованцями у кишені, які батько зі скрипом, неохоче, але дасть мені на дорогу. Можна сьогодні іронізувати, скільки кому заманеться, але і справді я, басаманячи парусиновими черевиками попелястий пісок полівки, глибоко відчував історичну, принаймні для власного життя, мить мого виходу з Петрушина. Ось востаннє хутірські хати, блискаючи вікнами назустріч ранковому сонцю, усміхнулися прощально вслід мені і зникли за косогором. Ось блакитна маківка петрушинської церкви майнула між плескатих пагорбів наших, неначе благословила мене в дорогу, і не стало її. Матір з кутка занехаяного сільського кладовища перехрестила мене, хоч я уже і ще ні в що таке не вірив. І тільки поля, де я знав і сходив босими ногами по стерні та колючках кожен видолок, кожну торбину та рівчаки, Ближній і Середній, та ліс по той бік болота, підперезаного очеретистим Джерелом, проводжали мене аж до Чорторийки. Час од часу я обертався, не без туги й ніжності зиркав на наші пагорби, шепотів то «Прощай, село!», то «Прощай, дитинство!», але я вже був там — у своєму новому, майбутньому житті…

Я ще не знав, навіть не здогадувався, що і Хутір, і село, і пагорби наші, і поля, і рівчаки, і болото, і ліс — усе-усе завжди буде зі мною, у пам'яті моїй, у душі. І найкращі з написаних мною книг будуть про село моє, Петрушин, яке я перейменую в Пакуль.

Усе рідше і рідше буваю я в Петрушині. Власне, уже ніщо, окрім могил рідних мені людей на сільському кладовищі, край поля, не зв'язує мене з ним. А ще — пам'яті моєї. І найчастіше, заплющивши очі, згадую я не грязюку по коліна, не голод і холод, не сльози свої сирітські, а одну з місячних ночей літа сорок восьмого року. Здається, сестра Марія уже дояркувала на колгоспній фермі, корів вигнали у літній табір за болото, і вона часто там підночовувала, щоб не бігти вдосвіта через усеньке довге село. Батько допізна засиджувався у сільській крамниці. Я уперто чекав його на лавочці коло Артемового двору, поки й не грюкнув сінешними дверима та не пішов спати дядько Артем, буркнувши на прощання: «Ходи уже й ти, хлопче, на своє сідало…» Я не поспішав на «своє сідало», бо хати порожньої страхався. Побрів до себе у двір, сів на ґанкові, прихилившись спиною до ще теплої стіни. Певно, я задрімав, а коли розплющив очі — місяць, повнющий, круглий, як віко діжі, як нове колесо до воза, змайстроване батьком, висів над Хутором. Місячне світло сіялося на хати, двори, городи, як густий, рівний сніг глибокої зими. І так само — тихо, без жодного звуку. Двір нагадував чисту, світлу долоню, обрамлену короткими тінями од тинів та хлівця. По ній беззвучно стрибав білий кролик, мабуть, Артемів, утік із клітки. Місячне світло скрапувало із посрібненого листя дерев і текло по грядках у хутірську вуличку. Біла річечка викочувалася на розстаньки і розливалася по Загальному дворові, як тала, ранньої весни, вода.

Батька не було. Хоч давно мусив бути: місяць, велика стрілка небесного годинника, показував середину ночі. Я підвівся і побіг, по коліна у місячній повені, у село, у бік лавки, де затримувався батько. Водокачка, уся в місячній поливі, мріла високо в небі, торкаючись крилами зірок. Непорушне, ніби вилитий із димчастого скла, стояв на в'язі, в гнізді лелека. Хати вздовж вулиць нагадували білі паперові кораблики з вітрилами стріх. І жодного звуку навкруг, лише лопотіння моїх босих ніг об тверду, биту дорогу, од якого я тікав, ніби намагався перегнати самого себе. Був, звичайно, страх перед безлюддям, безгомінням, загадковістю ночі, він, власне, і гнав мене через село, до лавки, до батька. Але було і гостре, можливо, не усвідомлене гаразд, інтуїтивне відчуття краси навколишнього світу, воно і викарбувало ту місячну, літню ніч назавжди у душі моїй. Найбільше випробування — проминути цвинтар із давніми могилами навколо церкви. Ось темне громаддя церкви, тінистим боком своїм повисло наді мною, крихітним, беззахисним, наче шуліка над пташеням. Я заплющую очі і біжу, біжу наосліп, а коли розплющую їх — церква уже поміж мною і місяцем і вже зовсім не хижа і темна, а наповнена місячним сяєвом, що ллється на мене, лагідне, благодатне, крізь високі, стрільчасті вікна. Вздовж гористої вулиці — круча, з якої викочуються, коли весняна вода підмиває глинище, жовто-білі черепи людей, які колись, давним-давно жили в нашому селі і тут похоронені. Але цієї ночі глинище, висвітлене місяцем, нагадує вінця полив'яної макітерки, вони дихають теплом, а не лякачкою, вони добрі до мене. Унизу, під горою, — криниця з високим дерев'яним журавлем і дерев'яним коритом, з якого вранці та ввечері п'ють бригадні коні. Місячне сяєво тече по журавлеві, по жердині в криницю, ось через що тут завжди багато води і вона по-джерельному чиста. По той бік видолка на згір'ї, озерним плесом виблискують засклені колгоспні парники. Нарешті місток через потік, серед літа пересохлий, сільський клуб і лавка під бляшаним дахом, що сяє в місячному світлі, як новенький п'ятак. Я підбігаю до лавки — двері її замкнені, вікна затулені дощатими віконницями, їх перехрещують залізні стяги. Отже, батька у лавці немає. Аж тепер я плачу, ридма, безутішно. Але ніч німує, і тільки солдат по той бік вулиці над братською могилою у місячному сяєві, як у маскхалаті, знявши каску, співчутливо, по-батьківськи лагідно дивиться на мене…

Я сідаю на ґанку під дверми лавки, згортуюся, підібгавши ноги, в клубок. Невдовзі місяць у небі починає гойдатися, наче колиска. Я засинаю. Батько приходить під ранок, з якихось гульок своїх, заносить мене, сонного, до кладовки. Там, на мішках, біля бочки з яблучним повидлом я добуваю ніч.

Яка відтепер буде зі мною повік.

5

На межі літа і осені того року я знову закохався…

Вона була польовою русалкою, царювала в житах, а коли жита скосили, прийшла в село і назвалася вчителькою.

Одгриміла остання літня гроза. Хмара відповзла на край неба і зависла над болотом та лісом. А над Хутором яскравіло стигле, серпневе сонечко. Повз наш двір, з гори, дзюрив, вилузуючи з полотна дороги камінчики, потік дощової води. Я сидів на порозі задвіркових дверей і, підклавши читанку, надписував новенького зошита, уже як учень третього класу. А не якийсь там першокласник чи другокласник. Вона з'явилася з-за Малащиного хлівця, де у сільську вулицю впадав Халявинський шлях, у мокрому брезентовому плащ-наметі, з відлогою на голові, боса, у руках несла по черевичку. Уже коло нашого двору перебрала черевички в одну руку, відкинула з голови відлог. І чи мить така трапилася, особлива, чи пороблено було мені, чи так уже судилося, але я закохався одразу. Ще яскравішим зробилося сонце, небеса заіскріли, як новенькі, дощова вода на дорозі блищала, як живе срібло у ватерпасі, як у нас називали столярський важок. Згодом я платитиму за це щасливе осяяння довгими, тяжкими, хоч і солодкими муками. Але тої хвилини я почувався як у сні, коли літав над Хутором, неймовірно легко і радісно. Вона була руденька з лиця, в ластовинні, коротке, до плечей, волосся — кольору стерні, а очі — несподівано блакитні і добрі. Можливо, ще й тому я так раптово закохався: бо найбільше я любив і цінував тоді в людях доброту.

Несподівано вона зупинилася коло нашої хвіртки і мовила:

— Хлопчику, а чи не можна залишити у вас плаща, аби не волокти в село?

Я мовчки кивнув. Мені раптом забракло сил, аби щось говорити. Плаща свого вона повісила у сінцях на драбині, приставленій до горища. І лишилася в світлому, в жовту смужечку, наче виплетеному з житньої соломи, платтячку. А по нім — сині квіти волошок. Розчісувала, стоячи на задвірках, волосся, воно бралося золотистими хвильками, наче вітер котився по хлібному полю.

— Хлопчику, а де тут у вас школа?

Я провів її до самої школи і полопотів по калюжах назад, сіючи навколо себе іскристі бризки. Час було гнати на стерню свиненя, але я уперто сидів на лавочці під Артемовим двором, не зводячи очей з вулиці по той бік Загального двору, де вона мала з'явитися. Серце билося, як у спійманого в долоню дурного горобчика. Вона випурхнула з Артемової вулички неждано. Можливо, заблукала чи хтось показав їй стежку навпрошки, через городи і ферму. А може, вона уміла літати.

— Я навчатиму у вашій школі першокласників. А ти, Хлопчику, до якого класу ходитимеш?

Господи, як я хотів тої миті знову стати першокласником! Але мусив промимрити з величезним жалем:

— До третього…

Вона згорнула плаща, поклала на руку і пішла гористою вулицею у бік Халявинського шляху. Я, мов сновида, плівся слідом. Біля Малащиного хлівця зупинився: вона була вже далеченько, а бігти, наздоганяти було чомусь соромно. Але вона озирнулася, засміялась і прощально помахала до мене рукою. Я довго стояв і дивився вслід, аж поки її постать не зникла у видолку.

Назавтра у школі я дізнався, що нову вчительку звуть Тамара Василівна і що вона — халявинська. Закінчивши нашу семирічку, я навчатимусь рік у Халявині у восьмому класі, я розпитуватиму про Тамару Василівну і місцевих учителів, і людей, які вік звікували в Халявині, але ніхто про неї нічого не знав і не чув: «Такої людяки у нас наче ж не було…»

Тепер я кожного дня, прибігши зі школи, чекав на неї біля нашого двору або під Малащиним хлівцем. І ми повільно ішли Халявинським шляхом між кучмастих верб, за якими стелилися поля, у стерні, як у золоті. Я розповідав про книги прочитані, про те, що я, коли виросту, теж писатиму книги, навіть читав свої віршики. Вона уважно слухала, схвально кивала головою, усміхалася, але ніколи й нічого не розповідала про себе. І проводжати вона дозволяла себе лише до містка через ярок, ані кроку далі. Я подовгу стояв на містку, а вона танула в золотистих, уже осінніх полях, як привиддя. Уранці я із шкільною шанькою через плече знову чекав на неї коло двору і ми разом пішкували до школи. А в середині дня знову прощалися на містку, на Халявинському шляху, до наступного ранку.

Найщасливіші, найчарівніші дні мого дитинства.

І це щастя тривало біля двох тижнів.

Досі мене ранками будили іволги, які літували у верховітті наших осокорів та верб. Того ранку, прокинувшись, я вперше не почув лунких їхніх голосінь, а тільки шум вітру над хатою. Жовкле листя, зірване вітром, сипалося з дерев і шерхотіло об шибки вікон. Вітер був сіверний, з-під «лаптей», як казали у нас, схолодало раптово, за одну ніч. Волохаті хмари бігли по спохмурнілому небу, накрапав холодний дощ. Я довго, із шанькою через плече, гріючи по черзі об коліна босі ноги, стояв біля свого двору. Її не було. Я побіг за село, на Халявинський шлях. Шлях безлюдно, сирітно стелився до хмаристого видноколу. Тривожно і сумно вишумовували верби, сіючи листя, як сльози. Я поплентався до школи, ховаючи од стрічних зарюмсане лице.

У школі її не було.

Ще багато днів бігав я на Халявинський шлях до містка і далі, виглядаючи її.

Але вона уже ніколи не прийшла.

Вона перекинулася на золотисту іволгу і відлетіла з птахами у вирій, забравши з собою моє дитинство…

1995–1996

Халеп'я — Київ