Прислуга

Розділ 1

Серпень 1962

Мей Моблі народилася недільного ранку в серпні 1960 року. Боже дитя, як кажуть. Піклуватися про білих малят – моя робота, як і приготування їжі та прибирання. За своє життя виховала сімнадцятьох дітей. Я знаю, як змусити діток спати, втихомирити їхній плач і посадити на горщик, перш ніж їхні мамуні встануть уранці з ліжка.

Але я ніколи не чула, щоб дитина верещала так, як Мей Моблі Ліфолт. Першого дня, коли я переступила поріг будинку, вона була аж червона й кричала від здуття животика, відкидаючи пляшечку, наче то гнила ріпа. А міс Ліфолт, здавалося, просто боялася власного дитяти.

– Що я роблю неправильно? Чому це не припиниться?

Це? Тоді я вперше здогадалася, що щось не так у цій ситуації.

Отож, я взяла ту рожеву дитинку, що аж заходилася від крику, в свої руки. Погойдала її на стегні, щоб відійшли газики, і не минуло й двох хвилин, як Крихітка перестала плакати та всміхнулася до мене так, як робить тепер повсякчас. Але міс Ліфолт до кінця дня більше не взяла власну дитинку на руки. Я достатньо бачила жінок, які після пологів боялися власних дітей. Ото й подумала, що то воно.

Ще дещо про міс Ліфолт: вона не тільки завжди супиться, а ще й худа, мов дошка. Її ноги нагадують веретено, схоже, вона відростила їх минулого тижня. Двадцятитрирічна, довготелеса, як чотирнадцятирічний хлопчик. Навіть її каштанове волосся тонке та рідесеньке. Вона пробує начісувати його, та від цього воно здається ще тоншим. Її писок такої самої форми, як те червоне дияволеня, що на коробці цукерок «Редгот», – загострене підборіддя й все. Направду, все її тіло – лише різкі вузли та кути, не дивно, що вона не може заспокоїти маля. Діти люблять повних. Люблять заховати своє личко вам під пахву й заснути. І великі товсті ноги люблять. Я це знаю.

Ще до того, як їй виповнився рочок, Мей Моблі повсюдно ходила за мною хвостиком. Стукне п’ята вечора, і вона волочиться за мною, вчепившись у мої мешти, і плаче, мовби я більше не повернуся. А міс Ліфолт, та глипає на мене з-під лоба, ніби я вчинила щось погане, і віддирає те заплакане дитя від моєї ноги. От я й думаю, що в цьому є ризик, коли дозволяєш комусь іще виховувати власну дитинку.

Тепер Мей Моблі вже два рочки. У неї великі карі очі та кучері медового відтінку. Проте залисина на потилиці трохи псує картину. Коли вона хвилюється, між бровами з’являється така сама, як і в мами, зморшка. Вони дуже схожі, хіба що Мей Моблі таки повненька. Не стати їй королевою краси. Гадаю, цим міс Ліфолт переймається, та для мене Мей Моблі – особлива дитина.

Я втратила свого хлопчика, Трілора, якраз перед тим, як почала працювати у міс Ліфолт. Йому було двадцять чотири. Найкраща частина людського життя. Він ще не нажився на цьому світі.

Він мав невеличку квартирку на Фолі-стрит. Зустрічався з дуже хорошою дівчиною, Френсіс, і я сподівалася, що вони поберуться, та він чомусь зволікав. Не тому, що шукав чогось кращого, а тому, що був розсудливою людиною. Носив великі окуляри й постійно читав. Він навіть почав писати книжку про те, як воно бути чорним, який живе та працює в Міссісіпі. Зрозуміло, я пишалася цим. Але якось він працював до пізнього вечора на млині Скенлон-Тейлор, тягаючи до вантажівки дерев’яні бруси, тріски від яких вистромлювалися крізь рукавиці. Він був надто малим, щоб так працювати, занадто кістлявим, але потребував роботи. Втомився. Ішов дощ. Він зісковзнув із навантажувального майданчика, впав на під’їзний шлях. Вантажна фура не помітила Трілора й розчавила йому груди, перш ніж той устиг поворухнутися. Коли мені сказали про це, він уже помер.

Того дня весь мій світ потемнів. Повітря здавалося чорним, сонце здавалося чорним. Я лежала в ліжку й дивилася на чорні стіни моєї хатини. Мінні приходила щодня, щоб переконатися, що я все ще дихаю, годувала мене, щоб підтримувати в мені життя. Минуло три місяці, допоки я поглянула у вікно, щоб упевнитися, що світ усе ще там. Я здивувалася, що світ не спинився тільки тому, що не стало мого хлопчика.

Через п’ять місяців після похорону я витягла себе з ліжка. Вдягнула білу форму, знову почепила на шию свій маленький золотий хрестик і пішла працювати до міс Ліфолт, тому що вона саме народила дівчинку. Небагато спливло часу, доки я побачила, що щось у мені поінакшало: всередині мене засіялося насіння гіркоти. І я вже не почувалася такою поступливою.

– Наведи лад у будинку, а потім піди зготуй той салат із курки, – звеліла міс Ліфолт.

Сьогодні день бриджу. Щочетвертої середи місяця. Звісно, я вже все підготувала: ще зранку зробила салат із курки, вчора попрасувала скатертини. Міс Ліфолт усе це бачила. Проте їй лише двадцять три, і їй подобається чути себе, коли вона дає мені доручення.

Міс уже в блакитній сукні, що я її прасувала сьогодні вранці, ту із шістдесят п’ятьма складками на талії, такими дрібними, що я примружувалася крізь окуляри, щоб їх розпрасувати. Небагато речей я ненавиджу, та з цією сукнею стосунки у мене не надто добрі.

– І взагалі, простеж, щоб Мей Моблі не прийшла до нас. Кажу тобі, я така сердита на неї. Вона порвала хороший папір аж на п’ять тисяч шматочків, а мені ще п’ятнадцять листів подяки для членів Молодшої Ліги треба написати…

Рихтую різне для її подруг. Викладаю гарний кришталь, витягую срібний сервіз. Міс Ліфолт не ставить простенького карткового стола, як роблять інші леді. Ми накриваємо стіл у їдальні. Стелю скатертину, щоб затулити велику тріщину Г-подібної форми, пересуваю вазу з червоними квітами ближче до буфета, щоб приховати подряпини на дереві. Міс Ліфолт, вона любить, щоб усе було вищого ґатунку, коли в неї гості. Може, вона намагається компенсувати те, що її будиночок маленький. Вони не багачі, я це знаю. Багачі аж так не пнуться.

Я звикла працювати на молоді подружжя, та це найменший будинок, у якому я прислуговувала. Одноповерховий. Їхня з містером Ліфолтом кімната в задній частині будинку ще прийнятного розміру, проте кімнатка Крихітки – зовсім мацьопа. Їдальню об’єднано зі звичною вітальнею. Лише дві ванні кімнати, що полегшує мені роботу, бо я працювала й у будинках, де їх було по п’ять або шість. Почистити туалети займало весь день. Міс Ліфолт платить лише дев’яносто п’ять центів на годину, давно мені так мало не платили. Але після смерті Трілора я була згодна на будь-яку роботу. Мій орендодавець не чекав би довше. І хоча будинок маленький, міс Ліфолт намагається оздобити його, як може. Вона досить добре вправляється зі швейною машинкою. Якщо їй не вдається купити собі обновку, то вона просто бере якусь блакитну тканину й шиє собі одежину сама.

Дзвінок у двері, і я відчиняю.

– Привіт, Ейбілін, – каже міс Скітер, вона з тих, що говорять із прислугою. – Як ви?

– Вітаю, міс Скітер. Нормально. Ну й спекотно на вулиці.

Міс Скітер дуже висока та худа. Її золотаве волосся завжди не досягає рамен, бо вона постійно завиває його. Їй приблизно двадцять три, така сама як міс Ліфолт та інші. Вона ставить сумочку на стілець і якусь мить ніби чухається під одягом. На ній біла мереживна блузка, застебнута до шиї, як у черниці, балетки, щоб, як на мене, не здаватися вищою. Її блакитна спідниця завільна на талії. Міс Скітер завжди має такий вигляд, наче їй хтось наказує, що надягати.

Чую, як міс Гіллі з мамою, міс Волтер, зупинилися біля під’їзної дороги та сигналять. Міс Гіллі живе за три кроки звідси, але завжди приїжджає машиною. Я впускаю її, вона проходить повз мене, а я думаю, що час будити Мей Моблі.

Заходжу до дитячої, а Мей Моблі всміхається мені й простягає свої пухкі рученята.

– Ти вже встала, Крихітко? Чому ж не кликала мене?

Вона сміється, щасливо витанцьовуючи щось схоже на джигу, й чекає, поки витягну її з ліжечка. Міцно її обіймаю. Гадаю, її не надто багато обіймають, коли я повертаюся додому. Частенько, коли я приходжу на роботу, вона реве у своєму ліжечку, а міс Ліфолт сидить за швейною машинкою та закочує очі, ніби то приблудна кішка нявчить під вхідними дверима. Бачте, міс Ліфолт, вона кожен Божий день виряджається. Завжди з макіяжем, має гараж для машини, двокамерний холодильник із вбудованою морозильною камерою. Як здибаєте її в бакалійній крамниці «Джитні», то й не подумаєте ніколи, що вона здатна піти, залишивши своє маля плакати у своєму ліжечку. Але прислузі відомо все…

Та сьогодні гарний день. Маленька просто сяє.

Я кажу:

– Ейбілін.

Вона каже:

– Ей-бі.

Я кажу:

– Любить.

Вона каже:

– Любить.

Я кажу:

– Мей Моблі.

Вона каже:

– Ей-бі.

А потім регоче й регоче. Вона в захваті від того, що говорить, і мушу сказати, що на те саме час. Трілор теж до двох років і слова не вимовив. Але до третього класу він почав говорити краще, ніж президент Сполучених Штатів, і, прийшовши додому, використовував такі слова, як «відмінювання» чи «парламентський». А коли він перейшов до середньої школи, ми грали в таку гру: я загадувала йому дуже просте слово, а він мусив придумати закручений вислів до нього. Я говорю «домашня кішка», а він відповідає «одомашнений хижак сімейства котячих», я говорю «міксер», а він – «моторизований пропелер». Якось я сказала «Кріско»[1]. Він почухав голову. Просто не міг повірити, що я виграла в нього таким простим словом, як «Кріско». Це стало нашим таємним жартівливим словом, яким ми позначали те, чого не можна пояснити, як не старайся. Ми почали називати «Кріско» його татуня, бо що доброго можна сказати про людину, яка дала драла з сім’ї. Крім того, він найслизькіша нікчема на цьому світі.

Несу Мей Моблі на кухню та садовлю у високе крісло, міркуючи про дві речі, які повинна зробити сьогодні до того, як міс Ліфолт устигне розсердитися: відібрати зношені серветки та почистити столове срібло в буфеті. От лихо, гадаю, мені доведеться робити це, доки тут панянки.

Беру тацю з фаршированими яйцями й несу до їдальні. Міс Ліфолт сидить на чолі стола, ліворуч од неї міс Гіллі Голбрук і її мама, міс Волтер, до якої міс Гіллі не виявляє й краплі поваги. А праворуч від міс Ліфолт – міс Скітер.

Починаю подавати яйця гостям саме зі старої міс Волтер, бо вона найстарша. Тут тепло, але вона загорнулась у товстий коричневий светр. Бере ложкою яйце та ледь не впускає, бо її руки тремтять. Потім я переходжу до міс Гіллі, та всміхається й бере два. У міс Гіллі кругле обличчя, темно-каштанове волосся, зачесане у «вулик». Її шкіра оливкового кольору, з веснянками та родимками. Вона часто носить червону шотландку. І стає все ширшою в гузні. Сьогодні, через спеку, на ній червона сукня без рукавів прямого крою. Вона одна з тих дорослих дам, які одягаються, як маленькі дівчатка, – з великими бантами й такими самими капелюшками. Вона не моя улюблениця.

Наближаюся до міс Скітер, але вона морщить носа й відмовляється: «Не треба, дякую», – вона не їсть яєць. Я нагадую про це міс Ліфолт щоразу, коли в неї бридж-клуб, та вона однаково наказує готувати ті яйця. Боїться розчарувати міс Гіллі.

Нарешті я обслуговую міс Ліфолт. Вона господиня, тому має брати собі яйця останньою. Та тільки-но я закінчую, міс Гіллі говорить:

– Ви не заперечуєте? – й хапає ще два яйця, що мене не дивує.

– Вгадайте, з ким я стикнулася в салоні краси? – питає міс Гіллі панянок.

– І з ким? – цікавиться міс Ліфолт.

– Із Селією Фут. І знаєте, про що вона мене запитала? Чи не могла б вона допомогти нам із Благодійним вечором цього року?

– Добре, – згодилася міс Скітер. – Нам потрібна допомога.

– Ну не аж так. То я їй і відповіла: «Селіє, ви повинні бути членом Ліги або спонсором, щоб брати активну участь». Що вона собі думає про Лігу Джексона? Це не сільська вечірка.

– Ми ж цього року приймаємо й не членів, хіба ні? Чи Благодійний вечір буде аж надто великий? – запитала міс Скітер.

– Та так, – підтвердила міс Гіллі. – Та я не збираюся їй про це повідомляти.

– Не можу повірити, що Джонні одружився з такою вульгарною дівкою, – каже міс Ліфолт, і міс Гіллі киває. Вона почала роздавати карти.

Накидаю ложкою застиглий салат, подаю канапки з шинкою та мимохіть дослухаюся до їхньої балачки. Панянки говорять тільки про три речі: дітей, одяг і друзів. Чую слово «Кеннеді» й уже знаю, що вони не обговорюють політику. Вони обговорюють, у чому була міс Джекі по ящику.

Коли я підходжу до міс Волтер, вона бере собі одну малесеньку канапку.

– Мамо, – Міс Гіллі кричить на міс Волтер, – бери ще одну канапку. Ти ж худа як бадилина. – Міс Гіллі дивиться на інших за столом. – Я постійно торочу їй, якщо та Мінні не вміє готувати, її потрібно звільнити.

Я нашорошила вуха. Вони завели мову про прислугу. Мінні – моя найкраща подруга.

– Мінні добре готує, – заперечує стара міс Волтер. – Просто тепер я не така голодна, як колись.

Авжеж, Мінні – найкраща куховарка в окрузі Гіндс, а може, навіть у всьому Міссісіпі. Щоосені проходить Благодійний вечір Молодшої Ліги, тож її попросили спекти десять тортів з карамеллю на аукціон. Вона могла би стати найпопулярнішою служницею у штаті. Та річ у тому, що в Мінні є рот. Вона завжди огризається. Одного дня сперечається з білим менеджером у бакалійній крамниці, іншого – зі своїм чоловіком, і не минає й дня, щоб не сказала чогось білим леді, в яких працює. У міс Волтер вона працює так довго з єдиної причини: міс Волтер глуха як пень.

– Мамо, гадаю, ти недоїдаєш, – продовжує міс Гіллі. – Та Мінні не годує тебе, щоб поцупити ті фамільні цінності, які я залишила. – Міс Гіллі зривається з крісла. – Мені треба до туалету. А ви ще побачите, що вона помре від голоду.

Коли міс Гіллі виходить, міс Волтер досить тихо бурмоче:

– Закладаюся, що ти на це лише чекаєш.

Усі вдають, наче не розчули. Краще я зателефоную сьогодні Мінні та переповім слова міс Гіллі.

На кухні, у своєму високому кріслі, Крихітка розмазала по личку фіолетовий сік. Тільки-но я заходжу, вона всміхається. Вона не галасує, поки сидить сама, проте я не хочу покидати її наодинці надовго. Знаю, що доки мене немає, вона не зводить з дверей погляду.

Я пещу її маленьку м’яку голівку й повертаюся до роботи, щоб налити чай із льодом. Міс Гіллі вже на своєму місці, здається, знову чимось незадоволена.

– Гіллі, краще тобі було скористатися гостьовою ванною кімнатою, – каже міс Ліфолт, перетасовуючи свої карти. – Ейбілін прибирає в задній частині дому аж пополудні.

Гіллі піднімає підборіддя. Потім вона видає одне з її «а-ха». І, у такий спосіб, начебто делікатно прочищуючи горло, привертає їхню увагу, а вони про це навіть не здогадуються.

– Але до гостьової ванної кімнати ходить прислуга, – промовляє міс Гіллі.

На якусь мить усі затихають. А тоді міс Волтер киває, ніби це все пояснює.

– Вона засмучена, бо негритянка користується внутрішньою ванною кімнатою, як і ми.

О ні, знову, тільки не це. Усі вони дивляться, як я складаю срібло до шухляди в буфеті, і я розумію, що мені час іти. Та доки кладу останню ложку, міс Ліфолт міряє мене поглядом і наказує:

– Ейбілін, принеси ще чаю.

Іду, як вона й звеліла, хоч їхні чашки наповнені по вінця.

Із хвильку стою на кухні, та мені там нічого робити. Потрібно повернутися до їдальні, закінчити зі сріблом. І ще нині треба серветки перебрати в шафці, що в холі, якраз поблизу того місця, де вони сидять. Я не хочу стирчати допізна лише тому, що міс Ліфолт грає в карти.

Чекаю кілька хвилин, протираю робочу поверхню. Даю Крихітці шматочок шинки, який вона жадібно ковтає. Нарешті вислизаю в коридор, молячись, щоб мене не побачили.

Усі четверо тримають однією рукою цигарку, іншою – карти.

– Елізабет, якби ти мала вибір, – чую голос міс Гіллі, – хіба ти не хотіла б, щоб вони справляли нужду поза домом?

Дуже тихо я висовую шухляду із серветками, більше стурбована, щоб міс Ліфолт не вгледіла мене, ніж їхньою балачкою. Для мене ця розмова – не новина. У всьому місті є туалети для темношкірих, як і в більшості будинків. Але я помічаю, що міс Скітер спостерігає за мною, і тремчу від думки, що зараз мені перепаде на горіхи.

– Заявляю одну чирву, – озивається міс Волтер.

– Не знаю, – вагається міс Ліфолт, похмуро туплячись у свої карти. – Ралі тільки починає власну справу, а через півроку потрібно сплатити податки… Зараз із грошима в нас сутужно.

Міс Гіллі говорить повільно, наче намазує глазур на торт.

– Просто скажи Ралі, що кожен пенні, витрачений на таку вбиральню, він відіб’є, коли ви продасте цей будинок. – Вона кивнула, мовби погоджуючись із собою. – Усі ті будинки, що зараз будують, без приміщення для прислуги? Це ж просто небезпечно. Усі знають, що вони носії інших видів захворювань, ніж у нас. Подвою.

Беру купку серветок. Не знаю, чому, але раптом я хочу почути, що на це відповість міс Ліфолт. Вона мій бос. Гадаю, кожному цікаво, що про них думає їхній бос.

– Було б добре, – погоджується міс Ліфолт, злегка затягуючись цигаркою, – якби вона не користувалася тим, що в будинку. Ставлю три піки.

– Саме тому я розробила «Санітарну ініціативну норму для прислуги», – додає міс Гіллі. – Як засіб профілактики захворювань.

Дивно, як стислося моє горло. Соромно, що колись давно я навчилася стримувати емоції.

Міс Скітер, здається, справді заплуталась.

– Для прислуги… Що-що?

– Законопроект, який вимагає, щоб у кожному будинку для білих була окрема вбиральня для темношкірої прислуги. Я навіть повідомила про це головного санітарного лікаря штату Міссісіпі, щоб глянути, чи схвалить він цю ідею. Я пас.

Міс Скітер, вона втупила погляд у міс Гіллі. Кладе карти лицьовим боком догори й так буденно промовляє:

– Гіллі, може, просто збудуємо туалет на вулиці для тебе.

Боже праведний, ото тихо стало.

Міс Гіллі каже:

– Гадаю, тобі не треба так жартувати про ситуацію з темношкірими. Якщо й надалі хочеш залишитися редактором вісника нашої Ліги, Скітер Фелан.

Міс Скітер захихотіла, але запевняю, їй не до сміху.

– Що, ти б… вигнала мене? Бо не погоджуюся з тобою?

Міс Гіллі підняла брови.

– Я робитиму все, що повинна, щоб захистити наше місто. Мамо, твоя черга.

Я йду на кухню та не виходжу, допоки не чую, як зачиняються двері за міс Гіллі.

Упевнившись, що міс Гіллі пішла, саджу Мей Моблі в манеж, витягую смітник на вулицю, бо сьогодні буде вантажівка. На початку під’їзної дороги міс Гіллі та її божевільна матуся ледь не збивають мене своєю машиною, а тоді дружно гукають, що їм прикро. Повертаюся до будинку рада, що мені не зламали обидві ноги.

Заходжу на кухню, а там міс Скітер. Вона сперлася на стіл, погляд серйозний, серйозніший, ніж зазвичай.

– Гей, міс Скітер. Вам щось подати?

Вона поглядає на дорогу, де міс Ліфолт розмовляє з міс Гіллі через віконце автомобіля.

– Ні, просто… чекаю.

Протираю тацю рушником. Крадькома зиркаю на неї, вона все ще схвильовано дивиться крізь вікно. Вона не схожа на інших панянок, така висока. І в неї такі високі вилиці. Опущені вниз блакитні очі надають їй сором’язливого вигляду. Тут тихо, чути лише маленьке радіо на столі, налаштоване на євангельську станцію. Хай би вже йшла звідси.

– Ви слухаєте проповідь пастора Гріна по радіо? – запитує вона.

– Так, мем.

Міс Скітер ледь усміхається.

– Це так мені нагадує мою няню.

– О, я знала Константін, – мовлю.

Міс Скітер зосередилась на мені.

– Вона виховала мене, ви це знали?

Я киваю, шкодуючи, що розтулила рота. Про цю ситуацію мені відомо занадто багато.

– Я намагалася дістати адресу її сім’ї в Чикаго, – продовжує вона, – але ніхто її не знає.

– Я також не знаю, мем.

Міс Скітер знову переводить погляд на вікно, на «б’юїк» міс Гіллі. Вона ледь помітно похитує головою.

– Ейбілін, та розмова… Я про те, що сказала Гіллі…

Беру чашку для кави, починаю інтенсивно протирати.

– Хотіли б ви… щось змінити? – запитує вона.

І я нічого не можу із собою вдіяти. Я недвозначно витріщаюся на неї. Тому що це одне з найбезглуздіших запитань, які мені доводилося чути. У неї розгублений, незадоволений вигляд, наче вона посолила каву замість того, щоб поцукрувати її.

Повертаюся до миття посуду, щоб вона не бачила, як я закотила очі.

– О, ні, мем, усе гаразд.

– Але та розмова про вбиральню… – і замовкла, бо на цьому слові до кухні ввійшла міс Ліфолт.

– О, Скітер, ось ти де, – дивиться на нас якось дивно. – Перепрошую, може я… щось перервала?

Ми обидві стоїмо та думаємо, що ж вона могла почути.

– Мушу бігти, – каже міс Скітер. – Побачимося завтра, Елізабет. – Відчиняючи задні двері, додає: – Ейбілін, спасибі за обід, – і виходить.

Іду до їдальні, починаю прибирати зі столу. І як я й відчувала, міс Ліфолт іде, приходить слідом за мною, натягнувши свою засмучену усмішку. Її шия випирає, ніби вона збирається щось мене запитати. Їй не подобається, що я розмовляю з її друзями, коли її немає поруч, ніколи не подобалося. Завжди прагнула знати, про що ми говоримо. Іду повз неї просто на кухню. Саджу Крихітку в її високе крісло та беруся чистити духовку.

Міс Ліфолт прямує за мною, бере відерце «Кріско», оглянувши, відставляє. Крихітка тягне до мами руки, та міс Ліфолт відчиняє шафку, мов не бачить цього. Потім із грюкотом зачиняє її, відчиняє ще одну. Зрештою, просто залишається на місці. Я стою навкарачки. Пхаю голову в духовку так далеко, наче намагаюсь отруїтися газом.

– Здається, ви з міс Скітер спілкувалися про щось надзвичайно серйозне.

– Ні, мем, вона лише… запитала, чи потрібен мені якийсь старий одяг, – відповідаю, мов із колодязя. Жир усмоктався в мої руки. І запах, як з-під пахви. Незабаром із мого носа скапує піт, і щоразу, витираючи його, розводжу по обличчю бруд. Певно, то найгірше місце на землі, всередині духовки. Якщо ви тут, то або чистите її, або вас запікають. Я майже впевнена, що сьогодні я побачу сон про те, що застрягла всередині, і ввімкнули газ. Але тримаю голову в цьому жахливому місці, бо волію бути де завгодно, лише б не відповідати міс Ліфолт, що міс Скітер намагалася запитати мене. Запитати, чи хочу я щось змінити.

За якийсь час міс Ліфолт пирхає та йде до гаража. Гадаю, дивитиметься, де б збудувати мені нову вбиральню для темношкірих.

Розділ 2

Живучи тут, ніколи й не скажеш, що в Джексоні, штат Міссісіпі, двісті тисяч населення. Я побачила цю цифру в газеті, і мені стало цікаво, де ж усі ці люди живуть? Під землею? Бо на своєму березі річки я знаю майже всіх, і білих сімей теж знаю досить, одначе в сумі їх, напевно, не набереться двісті тисяч.

Шість днів на тиждень я сідаю в автобус і їду через міст Вудро Вілсона туди, де проживають міс Ліфолт і всі її білі подружки, у район Белгевен. Він розташований неподалік центру міста та столиці штату. Будівля Капітолію дуже велика, гарна ззовні, та я ніколи в ній не бувала. Цікаво, скільки платять за її прибирання.

Далі, за Белгевеном, білий район Вудленд-Гіллс, а за ним Шервудський ліс, де на милі розтяглися величезні дуби, порослі мохом. Поки що там іще ніхто не живе, та це до тієї миті, коли білим заманеться перебратися до якоїсь нової місцини. А далі сільська місцевість, де на бавовняній плантації Лонґліф живе міс Скітер. Вона не знає, що я збирала там бавовну 1931 року, під час Депресії, коли ми не їли нічого, крім державного сиру[2].

У Джексоні білі райони змінюють один одного попри дорогу. А частина міста, де живуть темношкірі, наче великий мурашник, оточена з усіх боків державною землею, що не підлягає продажу. Наша чисельність зростає, та ми не розширюємося. Наша частина міста просто стає густонаселеною.

Цього полудня я сіла в автобус за номером шість, що йде з Белгевена до Феріш-стрит. Сьогодні в автобусі лише служниці в білих уніформах, які повертаються додому. Ми теревенимо, усміхаємось одна одній, як ніби є власницями цього автобуса (не те, що ми проти присутності білих – завдяки міс Паркс маємо право сидіти, де завгодно, – просто тут усі друзі).

По центру заднього сидіння помічаю Мінні. Невеличка повненька жіночка з блискучими чорними кучерями. Сидить, розкинувши ноги та схрестивши гладкі руки.

Вона на сімнадцять років молодша від мене. Мінні змогла б, напевно, підняти цей автобус над своєю головою, якщо захотіла б. Такій старій пані, як я, пощастило мати Мінні за подружку.

Сідаю на вільне місце перед нею, обертаюся та слухаю. Усі полюбляють послухати Мінні.

– …То я й сказала: «Міс Волтер, ніхто не хоче бачити вашу голу білу задницю, їм подобається лише моя, чорна. А тепер ідіть у дім і вдягніть свої панталони та якусь одежину».

– На ґанку? Гола? – дивується Кікі Браун.

– І задниця звисає аж до колін.

Автобус вибухнув реготом, сміються, аж головами кецають.

– Боже мій, та жінка божевільна, – витискає Кікі. – Не знаю, Мінні, як це тобі вдається натрапляти на ненормальних.

– А що, твоя міс Паттерсон не така? – відказує Мінні. – Б’юсь об заклад, вона заводило в компанії прибитих.

Увесь автобус знову регоче, бо Мінні нікому іншому не дозволяє погано говорити про свою білу господиню. Це її робота, тому й право полихословити належить їй.

Автобус перетинає річку й робить першу зупинку в районі для темношкірих. Із десяток служниць виходить. Я пересідаю на вільне місце поряд із Мінні. Вона всміхається та, вітаючись, злегка штовхає мене ліктем під бік. Потім розслаблено спирається на спинку сидіння: для мене розігрувати шоу не потрібно.

– Як ти? Розгладжувала складки весь ранок?

Сміюся та киваю головою:

– Півтори години.

– Чим ти нагодувала нині міс Волтер у тому бридж-клубі? Я весь ранок протупцяла, готуючи той дурнуватий торт із карамеллю, а вона не з’їла жодної крихти.

Це нагадало мені про слова міс Гіллі за столом. Якби йшлося про якусь іншу білу леді, ніхто б не хвилювався, та тут потрібно знати, чи чекати через неї на неприємності. Просто не знаю, як про це розповісти.

Дивлюсь у вікно, як ми минаємо лікарню для темношкірих, фруктовий кіоск.

– Гадаю, я чула, як міс Гіллі говорила щось про те, що її мама зовсім висохла, – вимовляю якомога обережніше. – Жалілася, що та недоїдає.

Мінні глипає на мене:

– Вона так сказала, справді? – Від самого імені її очі звузилися. – Що ще сказала міс Гіллі?

Краще вже викладу все.

– Думаю, Мінні, вона з тебе очей не спускає. Будь… дуже обережна з нею.

– Міс Гіллі краще бути обережною зі мною. Що там вона патякає? Я не вмію готувати? Що та стара торба з кістками нічого не їсть, бо я не годую її?

Мінні піднімається та закидає свою сумочку через плече.

– Пробач, Мінні, я почала про це тільки тому, щоб ти трималася від неї подалі…

– Якщо вона колись мені заявить таке, то отримає шматочок Мінні на обід.

Пирхнувши, Мінні виходить з автобуса.

Бачу крізь вікно, як вона трюхикає додому. З міс Гіллі не жартують. Боже, певно, треба було змовчати.

За кілька днів виходжу з автобуса, проходжу квартал до дому міс Ліфолт. А перед ним стоїть старий лісовоз. У ньому двоє темношкірих чоловіків, один п’є каву, а інший просто там і спить. Іду повз них, одразу ж на кухню.

Цього ранку містер Ралі Ліфолт іще вдома, що буває досить рідко. Коли б він тут не був, має такий вигляд, наче рахує кожну хвилину до повернення на свою бухгалтерську фірму. Навіть у суботу. Але сьогодні він чомусь сердиться.

– Це мій чортів будинок, і я плачу за все, що тут, трясця, є! – верещить містер Ліфолт.

Міс Ліфолт поспішає за ним із такою усмішкою, що стає зрозуміло: вона вже й не рада, що зачепила. Я ховаюсь у ванній кімнаті. Минуло вже два дні після тих балачок про вбиральню, і я сподівалася, що все забулося. Містер Ліфолт відчиняє двері, щоби поглянути на вантажівку, і з хряскотом зачиняє їх знову.

– Я терпів новий одяг, усі ті кляті поїздки до Нового Орлеана з твоїми університетськими подружками, та це вже остання крапля!

– Але це збільшить вартість будинку. Так сказала Гіллі!

Я й досі у ванній, але майже відчуваю, як міс Ліфолт намагається втримати ту усмішку на обличчі.

– Ми не можемо дозволити собі це! І Голбруки нам не указ!

На мить усе стихає. І враз я чую туп-туп маленьких повзунків.

– Та-тку?

Виходжу з ванної та прямую на кухню, бо Мей Моблі – це мій клопіт.

Містер Ліфолт уже навпочіпки перед нею. На його обличчі – усмішка, ніби гумова маска.

– Знаєш що, солоденька?

Та всміхається у відповідь. Чекає на приємний сюрприз.

– Ти не підеш до коледжу, тому що подружки твоєї мами не повинні користуватися тим самим туалетом, що й прислуга.

Він виходить, грюкнувши дверима так, що Крихітка аж кліпає.

Міс Ліфолт свариться на доньку пальцем:

– Мей Моблі, ти ж знаєш, що тобі не можна вилазити з ліжечка!

Маленька дивиться на двері, якими грюкнув її татко, дивиться на маму, яка гнівно супиться на неї. Моє малятко, вона схлипує, наче щосили намагається не розплакатися.

Кваплюся до неї, попри міс Ліфолт, і, підхопивши на руки, шепочу:

– Ходімо до вітальні, пограємося з іграшкою, що говорить. Як той ослик каже?

– Вона постійно вилазить із ліжечка. Сьогодні вранці я тричі вкладала її назад.

– Бо декому треба перевдягнутися. Хто це попісяв?

Міс Ліфолт засоромлено розмовляє:

– Ну, я щось не подумала… – Але вже глипає у вікно, на лісовоз.

Я відходжу назад, така люта, що мною аж тіпає. Крихітка лежить у ліжечку з восьмої вечора, звичайно, її потрібно перевдягти! Спробувала б міс Ліфолт висидіти зо дванадцять годин у мокрих штанях, не встаючи!

Кладу Крихітку на сповивальний столик, намагаючись не виказувати своєї люті. Маленька уважно стежить, як я знімаю з неї підгузок. Потім простягає до мене свою ручку та ніжно доторкається до мого рота.

– Мей Мо погана, – промовляє вона.

– Ні, дитинко, ти не погана. – Кажу й погладжую її по голівці. – Ти хороша. Дуже хороша.

Я винаймаю житло на Ґессум-авеню з 1942 року. Можна сказати, що вулиця Ґессум має свій характер. Будиночки всі маленькі, та подвір’я різні: окремі недоглянуті, без жодної травинки, голі, як лисина в якогось дідугана, а на інших кущі азалій і троянд, густий зелений газон. Моє подвір’я, гадаю, – це щось середнє.

Перед моїм будинком кілька кущів червоних камелій. То тут, то там клаптики трави, а на місці, де ще три місяці після аварії стояв пікап Трілора, й досі велика жовта пляма. Дерев у мене немає. Зате задній двір тепер скидається на Едемський сад. Саме там моя сусідка, Іда Пік, розкинула грядки з овочами.

Своїми грядками Іда похвалитися не може, бо весь задній двір у неї завалений мотлохом її чоловіка – двигуни автомобілів, старі холодильники, шини. Він обіцяє, що все це полагодить, хоча так нічого й не робить. То я й запропонувала Іді щось посадити на моїй ділянці. Тепер я не займаюся городом, а вона дозволяє мені рвати потрібне й економити пару доларів на тиждень. А що ми не з’їли, Іда консервує на зиму та ділиться зі мною. Чудова гичка з ріпи, баклажани, бамія бушелями, всілякі баштанні культури. Не знаю, як їй вдається захищати свої помідори від жучків, але вдається. І вони смачнючі.

Того вечора йшов густий дощ. Я дістала баночку Ідиної капусти з помідорами, з’їла останню скибку черствого кукурудзяного хліба. Потім почала підраховувати свої фінанси, тому що останнім часом сталося аж дві речі: квиток на автобус подорожчав до п’ятнадцяти центів за поїздку й орендна плата зросла до двадцяти дев’яти доларів на місяць. Я працюю на міс Ліфолт із восьмої до четвертої, шість днів на тиждень, крім суботи. Щоп’ятниці отримую сорок три долари, тобто сто сімдесят два долари на місяць. Це означає, що після оплати рахунків за світло, воду, газ і телефон у мене залишиться тринадцять доларів п’ятдесят центів на тиждень на продукти, одяг, зачіску й пожертви на церкву. Ще треба згадати про те, що надіслати поштою всі ці рахунки тепер вартує аж нікель[3]. А мої робочі мешти такі благенькі, наче висохли з голоду. Нова пара коштує сім доларів, тобто сидіти мені на капусті з помідорами, доки не стану братиком Кроликом. Дай Боже здоров’я Іді Пік, інакше мені взагалі нічого було б їсти.

Озивається телефон, і я аж підстрибую. Ще не встигла сказати «алло», як чую голос Мінні. Вона сьогодні працює допізна.

– Міс Гіллі спроваджує міс Волтер до будинку для людей похилого віку. Маю шукати собі нову роботу. І знаєш, коли вона їде? Наступного тижня.

– О ні, Мінні.

– Я вже почала шукати, набрала сьогодні з десяток дам. Ніхто не зацікавився.

Із жалем визнаю, що я не здивована.

– Передусім спитаю завтра міс Ліфолт, чи не знає вона, кому потрібна служниця.

– Почекай, – просить Мінні. Чую, як міс Волтер щось говорить, а Мінні відповідає: – Хто я, по-вашому? Водій? Я не повезу вас до заміського клубу, коли дощ як з відра.

Окрім крадіжки, найгіршим для вашої кар’єри прислуги є зухвальство. Хоча Мінні така чудова куховарка, що іноді це компенсується.

– Мінні, не переймайся. Ми знайдемо тобі когось глухого як пень, як-от міс Волтер.

– Міс Гіллі вмовляла мене піти працювати до неї.

– Що? – видаю якомога строгіше: – Дивися сюди, Мінні, я сама утримуватиму тебе, та не дозволю працювати на цю злюку.

– Ти з ким, гадаєш, розмовляєш, Ейбілін? З мавпою? Це те ж саме, що піти працювати на Ку-клукс-клан. І знаєш, я ніколи не позбавлю Юл Мей роботи.

– Боже, пробач мені, – просто я так нервую, коли заходить про міс Гіллі. – Я зателефоную міс Керолайн з «Жимолості», може, вона когось знає. І міс Рут наберу, вона така мила, аж серце розривається. Колись щоранку прибирала свій будинок, а я мала просто складати їй компанію. Її чоловік помер від скарлатини, гм-м-м.

– Дякую, Ейбі. Ну ж бо, міс Волтер, з’їжте-но цю зелену квасолинку за моє здоров’я. – Мінні прощається й кладе слухавку.

Наступного ранку старий зелений лісовоз знову стояв на тому самому місці. Гупати вже почали, та містер Ліфолт сьогодні тут не крутиться. Припускаю, він зрозумів, що програв цей раунд іще до його початку.

Міс Ліфолт сидить за кухонним столом у своєму блакитному стьобаному халаті й базікає по телефону. Крихітка, з личком у чомусь червоному та липкому, злапала маму за коліна й намагається привернути до себе її увагу.

– Крихітко, доброго ранку, – вітаюсь.

– Мамо! Мамо! – кличе Маленька, силкуючись видертися на коліна до міс Ліфолт.

– Ні, Мей Моблі, – зсовує її міс Ліфолт. – Мама розмовляє по телефону. Дай мамі порозмовляти.

– Мамо, візьми, – скиглить Мей Моблі й простягає до мами ручки.

– Тс-с-с, – шепоче міс Ліфолт.

Швидко хапаю Крихітку й несу вмиватися, але вона продовжує витягувати шию та скиглити «мамо, мамо».

– Сказала, як ти мені й говорила, – киває міс Ліфолт у слухавку. – Коли ми переїжджатимемо, це збільшить вартість будинку.

– Ну ж бо, Крихітко. Поклади свої ручки сюди, у водичку.

Але маленька надто пручається. Хочу намилити їй пальчики, а вона крутиться-звивається й таки вислизає з моїх рук. Біжить простісінько до мами й, витягши підборіддя, щосили смикає за телефонний дріт. Слухавка вилітає з руки міс Ліфолт і гепає на підлогу.

– Мей Моблі! – вигукую я.

Кваплюся до неї, та міс Ліфолт устигає раніше. Губи розтяглись у страхітливій усмішці, оголивши зуби. Міс Ліфолт так ляскає Крихітку по голих ніжках, що навіть я підстрибую наче вжалена.

Потім міс Ліфолт хапає Мей Моблі за руку та шарпає нею, карбуючи кожне слово:

– Мей Моблі, не чіпай більше мого телефона! – а тоді до мене, – Ейбілін, скільки разів я маю повторити, щоб ти тримала її подалі від мене, коли я спілкуюся по телефону!

– Вибачте, – кажу я й підхоплюю Мей Моблі, намагаюсь обійняти її, але вона репетує на весь голос, обличчя червоне, б’ється.

– Заспокойся, Крихітко, все добре, все…

Мей Моблі кривиться, замахується і – бац! Як дасть мені просто у вухо.

Міс Ліфолт вказує на двері й верещить:

– Ейбілін, обидві просто заберіться звідси!

Несу маленьку з кухні. Я така люта на міс Ліфолт, що кусаю себе за язика. Якби ця дурепа приділила власній дитині хоч трішки уваги, такого б не сталося! У кімнаті Мей Моблі я сідаю в крісло-гойдалку. Дитинка схлипує в моє плече, а я потираю їй спинку, радіючи, що вона не бачить мого лютого обличчя. Не хочу, щоб вона почувалася винною.

– Усе гаразд, Крихітко? – шепочу я.

Вухо ще болить від її малого кулачка. Я тішуся, що вона вдарила мене, а не свою маму, бо й не знаю, що та жінка з нею зробила б. Дивлюся нижче й бачу червоний відбиток руки на її ніжці.

– Я тут, маленька, Ейбі тут, – я гойдаю та заспокоюю її, гойдаю та заспокоюю.

Але Крихітка, вона просто плаче й плаче.

Десь ополудні, коли починаються мої телесеріали, у гаражі все затихає. Мей Моблі сидить на моїх колінах і допомагає чистити квасолю. Вона ще від ранку трохи неспокійна. Гадаю, я теж, але я заштовхала свій біль у місце, де ним можна не перейматися.

Ми йдемо на кухню, і я рихтую їй сендвіч із ковбасою. На під’їзній дорозі у своїй вантажівці робітники влаштовуються пообідати. Добре, що все спокійно. Усміхаюся Крихітці, даю їй полуничку, дякуючи Богу, що була поруч, коли трапилася та неприємність з її мамою. Боюся навіть думати, що могло статися, якби не було мене. Вона кладе полуничку до ротика й усміхається у відповідь. Гадаю, вона теж це розуміє.

Міс Ліфолт зараз немає, тому вирішую зателефонувати в будинок міс Волтер, до Мінні, щоб з’ясувати, чи знайшла вона якусь роботу. Та не встигаю дійти до телефона, як у задні двері стукають. Відчиняю й бачу в дверях одного з робітників. Зовсім старий. У комбінезоні поверх білої сорочки.

– Здоровенькі були, мем. Можна у вас попросити трохи води? – питає він.

Не впізнаю його. Певно, він із південної частини міста.

– Звісно, – відповідаю.

Дістаю з буфета паперовий стаканчик із намальованими кульками. Залишилися з другого дня народження Мей Моблі. Знаю, що міс Ліфолт не сподобалося б, якби я запропонувала йому склянку.

Він залпом випиває воду та повертає мені стаканчик. Вигляд у нього дуже втомлений. І сум у очах.

– Як там успіхи? – цікавлюсь я.

– Робота йде, – говорить він. – Але води ще немає. Думаю, ми прокладемо трубу з того боку дороги.

– Напарникові теж потрібно попити?

– Було б добре, – киває він, і я йду по іншого смішного стаканчика для його товариша і наповнюю його водою з-під крана.

Він не відразу несе його напарникові.

– Перепрошую, – починає, – але де… – Стовбичить там хвилину, розглядаючи свої черевики. – Де тут можна… подзюрити?

Піднімає голову, дивлюся на нього, десь із хвилину ми просто дивимось одне на одного. Тобто це досить кумедно. Не так, щоб розреготатися, але смішно про це думати: два туалети в будинку, ще один будують, але й досі немає місця, щоб цей чоловік міг сходити до вітру.

– Ну… – такого зі мною не бувало. Той юнак, Роберт, який що два тижні прибирає подвір’я, гадаю, ходить до вбиральні до приходу сюди. Але цей чоловік, він старий. Руки в глибоких зморшках. Сімдесят років тривоги залишили так багато слідів на його обличчі, що воно нагадує дорожню карту.

– Гадаю, вам доведеться піти в кущі, за будинком, – чую свій голос, а сама хочу бути зараз деінде. – Там пес, але він вам нічого не заподіє.

– Тоді гаразд, – каже він. – Дякую.

Я спостерігаю, як він повільно повертається зі склянкою води для свого напарника.

Стукіт і земляні роботи тривають увесь день.

Упродовж наступного дня двір будинку сповнюють стукіт молотків і шкрябання лопат. Я нічого не питаю в міс Ліфолт про це, а та нічого не пояснює. Тільки щогодини виглядає із задніх дверей, щоб перевірити, що відбувається.

О третій годині пополудні гуркіт припиняється, чоловіки сідають у свою вантажівку та їдуть. Міс Ліфолт проводжає їх поглядом і голосно зітхає. Потім сідає в автівку та вирушає займатися тим, чим займається, коли не хвилюється, що біля її будинку крутиться пара темношкірих.

За якийсь час деренчить телефон.

– Міс Ліф…

– Вона рознесла на все місто, що я краду! Ось чому я не можу знайти роботу! Ця відьма перетворила мене на найнахабнішу покоївку-злочинницю округу Гіндс!

– Постривай, Мінні, переведи подих…

– Сьогодні вранці перед роботою я пішла до Ренфроу, що живуть у «Платані», то міс Ренфроу ледь не виганяла мене зі свого подвір’я. Говорить, що міс Гіллі розповіла їй про мене все, й усі вже знають, що я у міс Волтер вкрала свічник!

Аж відчуваю, з якою силою вона тримає слухавку, так, що здається, переламає її надвоє. Чую голос Кіндри й дивуюся, чому Мінні вже вдома. Зазвичай вона не йде з роботи раніше четвертої.

– Я ж тільки готувала старій смачну їжу та доглядала за нею!

– Мінні, я знаю, що ти чесна жінка. І Господь це знає.

Голос раптом стишується – ніби бджоли в стільнику дзижчать:

– Коли я прийшла до міс Волтер, міс Гіллі вже була там і намагалася дати мені двадцять доларів. Говорить: «Візьми. Я знаю, вони тобі потрібні». Я ледь не плюнула їй в обличчя. Та стрималася. Ні, мем, – вона аж задихалась, – я зробила гірше.

– Що ти зробила?

– Не скажу. Нікому не скажу про той пиріг. Але я дала їй те, на що вона заслуговує! – Тепер Мінні голосить, а я ціпенію з жаху. Із міс Гіллі краще не жартувати. – Я вже ніколи не знайду роботу, Лерой мене вб’є…

Десь неподалік починає плакати Кіндра. Мінні кладе слухавку, навіть не попрощавшись. Не розумію, що вона торочила про якийсь пиріг. Але, Господи, знаючи Мінні, там не було нічого доброго.

Увечері я зірвала багрину та помідор на Ідиній грядці. Підсмажила кавальчик шинки, приготувала трішки підливи та соус для печива. Розчесала та вклала свою перуку, накрутилася на рожеві бігуді, збризнувши волосся лаком. Увесь вечір я стурбовано думала про Мінні. Треба викинути би це з голови, якщо хочу сьогодні заснути.

Сідаю за стіл, щоб поїсти, вмикаю радіо. Малий Стіві Вандер співає «Кінчики пальців». Цьому хлопчині не заважає те, що він темношкірий. Йому дванадцять, сліпий, а вже на радіо. Коли він закінчує співати, перемикаю станції, пропускаючи проповідь пастора Гріна, й зупиняюся на станції з афро-американською музикою. Тут грають танцювальний блюз.

Люблю слухати ті принадні тягучі звуки, коли смеркає. Тоді мені здається, що в будинку повно люду. Так і бачу, як вони погойдуються під звуки блюзу на моїй кухні. Коли вимикаю верхнє світло, то уявляю, що ми в «Круці». Невеличкі столики, на них лампи з червоними абажурами. Травень або червень, теплінь. Мій чоловік, Клайд, засліплює мене своєю усмішкою й каже: «Кохана, хочеш випити?» А я відповідаю: «Чорну Мері, без льоду» й починаю сміятись із себе, бо насправді сиджу на кухні, замріяна, і нічого міцнішого за бузковий «Ніхай» ніколи й не куштувала.

По радіо Мемфіс Мінні співає про те, що пісне м’ясо смажити не варто, тобто про те, що кохання триває недовго. Час від часу думаю, що могла б знайти собі іншого чоловіка, когось із нашої церкви. Річ у тім, що я так люблю Господа, що побожний чоловік так багато для мене не важитиме. Чоловіки, що мені подобаються, не з тих, які залишаться з вами, витративши всі ваші гроші. Я вже припустилася такої помилки двадцять років тому. Коли мій чоловік Клайд покинув мене заради тієї нікчемної шльондри з Феріш-стрит, на прізвисько Какао, я розсудила, що краще відразу давати відкоша в таких справах.

Надворі пронизливо нявчить кіт, і я повертаюся на свою холодну кухню. Вимикаю радіо й вмикаю світло, дістаю із сумочки молитовник. Мій молитовник – це звичайний блакитний блокнот, який я придбала в крамниці «Бен Франклін». Я користуюсь олівцем, тому можу витирати гумкою, допоки не стане як треба. Я почала писати молитви ще у школі. Коли в сьомому класі я повідомила вчительку, що більше до школи не ходитиму, бо маю допомагати мамі, міс Росс ледь не заплакала.

– Ейбілін, ти найкмітливіша в класі, – сказала вона. – І єдиний спосіб не розгубити це – читати й писати щодня.

Тому я й почала записувати молитви замість того, щоб промовляти їх. Але відтоді більше ніхто не називав мене кмітливою.

Перегортаю сторінки молитовника, щоб побачити, хто там у мене сьогодні. Декілька разів цього тижня мені спадало на гадку, що, може, й міс Скітер внесу до списку. Навіть не знаю, чому. Вона завжди така мила, коли заходить. Хоча мене це й лякає, та постійно міркую, про що ж саме йшлося, коли вона запитала мене на кухні міс Ліфолт, чи не хочу я все змінити. Ще й ті її розпитування про Константін, няньку, що виховала її. Я знаю, що відбулося між Константін і мамою міс Скітер, але нізащо не розповім їй цю історію.

Але така от річ, що коли я почну молитися за міс Скітер, то за наступної нашої зустрічі розмова продовжиться. І після того, й пізніше. Тому що так діє молитва. Вона немов електрика, що підтримує роботу предметів. А ситуація з туалетом – не з тих, які я хочу обговорювати.

Продивляюся список тих, за кого молюся. За номером один – моя Мей Моблі. Потім хвора на ревматизм Фанні Лу з церкви. Мої сестри Інез і Мейбл із Порт-Гібсона, в яких разом вісімнадцять дітей, і у шістьох із них грип. Якщо список невеликий, я згадую смердючого білого стариганя, що живе за крамницею, де продають корм для тварин, того, що збожеволів, хильнувши крему для взуття. Та сьогодні список досить довгий.

А гляньте-но, кого ще я додала у список. Бертріну Бессемер, очам не вірю! Усім відомо, що ми з Бертріною не зносимо одна одну відтоді, як вона обізвала мене дурною негритоскою за те, що я вийшла заміж за Клайда купу років тому.

– Мінні, – запитала я минулої неділі, – чому Бертріна попросила мене молитися за неї?

Ми йшли додому після служби, що на першу пополудні. Мінні й сказала:

– Ходять чутки, ти знаєш сильні молитви, вони допомагають краще, ніж звичайні.

– Як ти сказала?

– Евдора Грін, коли зламала стегно та потрапила до твого списку, через тиждень вже була на ногах. Ісайя впав із вантажівки з бавовною, потрапив у твій список того самого вечора й наступного дня повернувся на роботу.

Ці слова змусили мене замислитися над тим, що мені навіть не випало нагоди помолитися за Трілора. Може, тому Господь і забрав його так швидко. Не хотів зі мною сперечатись.

– Снафф Вашинґтон, – правила далі Мінні. – Лолі Джексон – чорт, Лолі потрапила в твій список і за два дні встала з інвалідного крісла, наче її торкнувся Ісус. Це відомо кожному в окрузі Гіндс.

– Але це ж не я, – заперечую. – Це просто молитва.

– Але Бертріна… – Вимовляючи це, Мінні розреготалася. – Пам’ятаєш Какао, з якою втік Клайд?

– Гмм. Таке забудеш.

– За тиждень після того, як Клайд покинув тебе, я чула, що Какао прокинулася, а її піська смердить, як зіпсована устриця. Три місяці лікувалася. Бертріна – найкраща подружка Какао. Вона знає силу твоєї молитви.

Я аж рота роззявила. Чому ж вона раніше про це не згадувала?

– Ти натякаєш, що люди думають, ніби я вдаюся до чорної магії?

– Я знала, що ти хвилюватимешся, якщо розповім тобі. Люди просто думають, що в тебе з Богом ближчий зв’язок, ніж у інших. В усіх нас спільна телефонна лінія з Господом, але ти, ти говориш йому просто у вухо.

На плиті починає шипіти чайник, повертаючи мене до реальності. Боже ж мій, гадаю, треба наважитися та додати в список міс Скітер, але з якого дива – сама не відаю. Це нагадуватиме мені про те, про що не хочу й думати: що міс Ліфолт будує для мене вбиральню, бо вважає мене заразною. А міс Скітер запитує, чи не хочу я все змінити, начебто змінити Джексон, Міссісіпі – це наче замінити електричну лампочку.

Чищу я квасолю на кухні в міс Ліфолт, а тут дзвонить телефон. Сподіваюся, що то Мінні, повідомить, що щось підшукала. Я вже набирала всіх, у кого працювала, й усі відповіли мені одне й те саме: «Ми не наймаємо прислугу». Та насправді вони мали на увазі «Ми не наймаємо Мінні».

Хоча свій останній робочий день Мінні мала три дні тому, міс Волтер тишком зателефонувала їй учора ввечері, попросила зайти сьогодні, бо в будинку стало занадто порожньо після того, як міс Гіллі вивезла майже всі меблі. Я й досі не знаю, що сталось у Мінні з міс Гіллі. Та й знати не хочу.

– Резиденція Ліфолт.

– Е-е, привіт. Це… – Леді затихла, прокашлялась. – Алло. Можна… Можу я поговорити з Елізабет Ліфолт?

– Міс Ліфолт зараз немає вдома. Переказати їй щось?

– О! – вигукнула вона, наче розхвилювалася через таку дурницю.

– Можна поцікавитися, хто телефонує?

– Це… Селія Фут. Цей номер дав мені чоловік, я не знайома з Елізабет, але… він сказав, що їй відомо все про Благодійний вечір і Жіночу Лігу.

Ім’я мені знайоме, та не впевнена, звідки. Висловлюється та жінка так, ніби вона з глухого села, де в черевиках може й кукурудза прорости. Але голос такий солоденький, високий. Проте, здається, вона не з тих леді, що живуть неподалік.

– Я перекажу їй, що ви телефонували, – відповідаю. – Який ваш номер?

– Я тут новенька і… ну… це не так, я тут уже досить довго, десь більше ніж рік. Просто ні з ким тут не знайома. Я нечасто… виходжу в люди.

Вона знову прокашлялася, а я собі міркую, і чого то вона мені все це розповідає? Я ж служниця, якщо розмовлятиме зі мною, то друзі в неї не з’являться.

– Я думала, що, може, чимось допоможу з тим вечором, не виходячи з дому, – торочить вона.

І тут я згадую, хто ж вона така. Це її міс Гіллі та міс Ліфолт постійно поливають брудом, бо вона вийшла заміж за колишнього кавалера міс Гіллі.

– Я перекажу ваше повідомлення, – запевняю. – Який, ви сказали, ваш номер?

– О, я хотіла перебігти до крамниці за продуктами. Що ж, мабуть, посиджу вдома та почекаю.

– Якщо вона не зв’яжеться з вами, то залишить повідомлення прислузі.

– У мене немає прислуги. Фактично, я саме збиралася запитати її про це, можливо, вона когось порадить.

– Ви шукаєте прислугу?

– Та я вже з ніг збилася, шукаючи того, хто їздитиме в округ Медісон.

Ну і як вам таке.

– Я знаю дуже хорошу людину. Вона славиться своїми стравами й за дітками вашими пригляне. У неї навіть власна машина є, щоб дістатися до вашого будинку.

– О, ну… Все-таки я б порадилася з Елізабет. Я вже продиктувала вам свій номер?

– Ні, мем, – зітхаю я. – Слухаю.

Міс Ліфолт ніколи не порекомендує Мінні, усе через ту брехню міс Гіллі.

Вона диктує:

– Місіс Джонні Фут, Емерсон, 2-66-09.

Про всяк випадок говорю:

– А її ім’я Мінні, Лейквуд, 8-44-32. Записали?

Крихітка тягне мене за сукню:

– Животик болить… – і потирає живіт.

У мене виникає ідея. Я імпровізую:

– Зачекайте, що там, міс Ліфолт? Так, я перекажу їй. – І знову прикладаю слухавку до рота: – Міс Селіє, міс Ліфолт щойно ввійшла, каже, що погано почувається, але щоб ви таки зателефонували Мінні. Вона каже, що набере вас, якщо потрібна буде допомога з Вечором.

– О! Перекажіть їй, що я дуже вдячна. І щиро сподіваюся, що їй полегшає. І хай телефонує мені будь-коли.

– Покоївка Мінні Джексон, Лейквуд, 8-44-32. Заждіть, що-що? – Даю Мей Моблі печиво, а самій з біса приємно від учиненого. Я брешу, й мені байдуже.

Кажу міс Селії:

– Вона просить нікому не розповідати, що порадила вам Мінні, всі її подруги хочуть найняти цю покоївку, й дуже засмутяться, коли дізнаються, що її порекомендували комусь іншому.

– Я не викажу її секрет, якщо вона не викаже мій. Я не хочу, щоб мій чоловік знав, що я наймаю служницю.

Ну, якщо це не ідеально, то що ж тоді.

Тільки-но закінчено розмову, якнайшвидше набираю номер Мінні. І тут на порозі міс Ліфолт.

Бачте, оце-то ситуація. Я дала тій жінці, міс Селії, домашній номер Мінні, та вона сьогодні працює, бо міс Волтер самотньо. І коли Селія зателефонує, то Лерой дасть їй номер міс Волтер, бо він дурень. А якщо міс Волтер відповість на дзвінок міс Селії, гру закінчено. Міс Волтер розпатякає цій жінці всі плітки, які розпускає міс Гіллі. Мушу зв’язатися з Мінні чи Лероєм, поки цього не сталося.

Міс Ліфолт прямує до своєї спальні та, як я й думала, одразу ж зависає на телефоні. Спочатку вона телефонує міс Гіллі. Потім перукарці. Потім до крамниці щодо весільного подарунка. І базікає, і базікає, і базікає. Щойно закінчивши, виходить і питає, що в них на вечерю цього тижня. Витягую блокнот, перечитую список. Ні, вона не хоче свинину на кістці. Вона намагається змусити чоловіка схуднути. Вона хоче яловичу відбивну із зеленим салатом. І скільки, на мою думку, калорій у безе? І щоб я більше не давала Мей Моблі печиво, тому що та надто товста, і… і… і…

Боже мій! Як для жінки, що слова до мне не зронить, за винятком «зроби це» та «користуйся тією вбиральнею», ні сіло ні впало вона розводиться зі мною, ніби я її найкраща подруга. Мей Моблі витупцює джигу, намагаючись привернути мамину увагу. І щойно міс Ліфолт нахиляється до дитини, як опа! Вона вилітає з дому, бо забула про одну справу, а клятий час уже минув.

Гарячково набираю номер, аж пальці не слухаються.

– Мінні! Я знайшла тобі роботу. Але будь біля телефона….

– Вона вже телефонувала. – Голос у Мінні безбарвний. – Лерой дав їй номер.

– І міс Волтер відповіла, – здогадуюсь я.

– Глуха як пень, і раптом, чудо Господнє, почула телефон. Я крутилася по кухні туди-сюди й не звернула уваги, а тоді почула своє ім’я. Потім зателефонував Лерой, я й дізналася, що то було. – Голос у Мінні зовсім виснажений, а вона з тих, хто ніколи не втомлюється.

– Що ж, може, міс Волтер не розповіла їй ту брехню, що вигадала міс Гіллі. Ніколи не знаєш напевне. – Але навіть я не така дурна, щоб вірити в це.

– Навіть якщо й не розповіла, міс Волтер усе відомо про те, як я помстилася міс Гіллі. Ти не уявляєш, який Страшний Жах я вчинила. Навіть не хочу тобі зізнаватись. Упевнена, що міс Волтер розповіла тій жінці, що я втілення самого диявола. – Її голос звучить моторошно. Неначе грамофонна платівка, що грає трохи сповільнено.

– Вибач. Якби я могла зателефонувати раніше, ти б устигла підійти до телефона.

– Ти зробила все, що могла. Тепер мені вже ніхто й ніяк не допоможе.

– Я помолюся за тебе.

– Дякую, – говорить вона, а тоді в голосі щось надривається. – І спасибі, що спробувала мені допомогти.

Кладемо слухавки, і я беруся за прибирання. Голос Мінні мене налякав.

Вона завжди була сильною жінкою, завжди боролася. Після смерті Трілора вона приносила мені вечерю щовечора три місяці поспіль. І щодня примовляла: «Ну-ну, ти ж не залишиш мене саму на цій грішній землі», а я вам кажу, що міркувала про це. Уже й петлю на мотузці зав’язала, коли Мінні знайшла її. Мотузка була Трілорова, відтоді, коли він готував науковий проект із блоками та колесами. Не впевнена, чи я б скористалася нею, усвідомлюючи, що це гріх проти Господа, але тоді я була не при собі. Мінні нічого не питала, тільки витягла її з-під ліжка, викинула у відро для сміття та винесла на вулицю. Коли повернулася, то потерла руки, наче просто прибрала, як зазвичай. Вона така діловита, та Мінні. Але зараз вона звучить не дуже. Я подумала, чи не перевірити сьогодні, що лежить під її ліжком.

Ставлю на підлогу відерце з мийними засобами «Саншайн», яке змушує тих леді з телевізора постійно всміхатися. Мушу сісти. Підходить Мей Моблі, тримаючись за животик, і просить:

– Зроби, щоб не боліло.

Вона кладе голівку мені на коліна. Знову та знову гладжу її волосся, поки вона ледь не муркоче, відчуваючи любов, яка струменить з моєї руки. А я міркую про всіх своїх друзів, про те, що вони зробили для мене. І що роблять щодня для білих жінок, у яких працюють. І про той біль у голосі Мінні. І про Трілора, мертвого та похованого.

Дивлюся на Крихітку, і глибоко в душі знаю, що не зможу вдіяти нічого, щоб вона не стала такою самою, як її мама. І все це разом вколисує мене. Я заплющую очі й подумки промовляю «Отче наш». Але легше мені від цього не стає.

Допоможи мені, Боже, та тут треба щось робити.

Крихітка весь полудень обіймає мене за ноги, й кілька разів я ледь не перечеплююся через неї. Та я й не проти. Міс Ліфолт і слова не зронила від ранку ні до мене, ні до Мей Моблі. Так завзято працює на своїй машинці в спальні. Напевно, хоче прикрити ще щось недоладне в будинку.

Через якийсь час ми з Мей Моблі йдемо до вітальні. Мені потрібно перепрасувати купу сорочок містера Ліфолта, а потім приготувати печеню. Я вже помила ванну, змінила постільну білизну та пропилососила килими. Я завжди намагаюся впоратися раніше, щоб ми з Крихіткою могли побути разом і погратись.

Міс Ліфолт заходить і спостерігає, як я прасую. Вона так інколи чинить. Насупиться та дивиться. І поспіхом усміхається, якщо гляну на неї. Поправляє ззаду волосся, щоб здавалося пишнішим.

– Ейбілін, маю для тебе сюрприз. – І всміхається на весь рот. Зуби не показала, тільки губи розтягнула. – Ми з містером Ліфолтом вирішили побудувати тобі власну, окрему вбиральню. – Плескає в долоні й опускає голову. – Там, у гаражі.

– Так, мем.

Де, вона гадає, я була весь цей час?

– Отже, відтепер, замість гостьового туалету ти використовуватимеш власний. Хіба це не чудово?

– Так, мем.

Продовжую прасувати. Телевізор увімкнений, от-от почнеться моя програма. Вона стоїть там і далі тупиться в мене.

– То тепер користуватимешся тим, у гаражі, розумієш?

Я не дивлюся на неї. Намагаюся не ускладнювати все, та вона таки добивається свого:

– Може, візьмеш папір і підеш спробуєш?

– Міс Ліфолт, цієї миті я не маю потреби йти туди.

Мей Моблі показує на мене з манежу й промовляє:

– Мей Мо сік?

– Піду принесу тобі сік, маленька, – відповідаю їй.

– О… – Міс Ліфолт кілька разів облизує губи. – Але пізніше ти підеш туди та використовуватимеш ту вбиральню, тобто… тільки її, добре?

На міс Ліфолт багато косметики, густої, немов вершки. І ту жовтувату мазюку вона й на губи наклала, тож важко визначити, чи є в неї рот. Говорю те, чого вона прагне почути:

– Віднині я користуватимуся своєю вбиральнею для темно-шкірих. А тепер піду та ще раз старанно помию хлоркою ванну кімнату для білих.

– Ну, не квапся. Можеш зробити це будь-коли сьогодні.

Але, втім, вона стримить там і крутить обручку, вона хоче, щоб я зробила це зараз.

Повільно відкладаю праску та відчуваю, як у моїх грудях проростає гірке зерно, засіяне там після смерті Трілора. Моє лице горить, язик чухається. Не знаю, що відповісти їй. Та розумію те, що я цього не скажу. І розумію, що вона теж не каже того, чого прагне, й тому так дивно: ніхто нічого не говорить, але ми якось ведемо розмову.

Розділ 3

Я стою на задньому ґанку білої леді й сама себе вмовляю: «Мовчи, Мінні». Проковтни все, що може вилетіти з твого рота й запхай це собі в зад. Май вигляд служниці, яка виконує все, що їй велять. Насправді, зараз я так хвилююся, що якщо отримаю цю роботу, то ніколи більше не скаржитимусь.

Я підтягую панчохи, бо вони трохи провисають – біда всіх повних невисоких жінок у всьому світі. Потім повторюю, що маю казати, а що тримати при собі. Роблю крок уперед і натискаю ґудзик дзвінка.

Він дзвонить довгим «дін-дон», вишукано та незвичайно для цього великого заміського будинку. Він немов замок, сіра цегла піднімається високо в небо, простягається і ліворуч, і праворуч теж. З усіх боків галявину оточують ліси. Якби це було місце з казки, то в лісі напевне жили би відьми. Оті, що їдять дітей.

Задні двері відчиняються, і в них постає Мерилін Монро. Або ж її близька родичка.

– Привіт, а ви якраз вчасно. Я Селія. Селія Рей Фут.

Біла леді подає мені руку, і я дивлюся на неї. Можливо, вона й схожа на Мерилін, але не готова до кінопроб. Її золотава зачіска в борошні. Борошно на накладних віях. І весь вузький брючний костюм обсипаний борошном. Стоїть у хмарі борошна та в костюмі, який облягає її так щільно, що дивуюся, як вона дихає.

– Так, мем. Я Мінні Джексон. – Замість потиснути їй руку, я розгладжую свою білу форму. Мені не потрібен такий безлад. – Ви щось готуєте?

– Один із тих перекинутих тортів за рецептом із журналу. – Вона зітхає. – І він не дуже вдається.

Я проходжу за нею досередини й бачу, що міс Селія Рей Фут іще не дуже постраждала від фіаско з борошном. Увесь удар припав на кухню. Стільниці, дводверний холодильник, кухонний комбайн – усе десь на чверть дюйма вкрите борошном. Від такого безладу я божеволію. Я ще навіть не отримала роботу, а вже шукаю в мийці губку.

Міс Селія каже:

– Гадаю, мені треба трохи повчитися.

– Звичайно, що треба, – відповідаю. І зразу ж прикушую язика. Ти не огризатимешся до цієї білої леді так, як до іншої. Огризалася до неї, поки ту не забрали до будинку для людей похилого віку.

Але міс Селія просто всміхається, миє руки в мийці, де повно посуду. Цікаво, можливо, я втрапила на ще одну глуху, як міс Волтер. Сподіватимемося, що так.

– Мені ніяк не вдається призвичаїтися до кухонної роботи, – промовляє вона тихим голлівудським голосом Мерилін, і я можу запевнити, що вона не від світу цього. Я зиркаю вниз і бачу, що дурепа не носить жодного взуття, ніби вона якийсь білий непотріб. Поважні білі дами не ходять босоніж.

Вона, мабуть, на десять чи п’ятнадцять років молодша за мене, їй приблизно двадцять два, чи можливо, двадцять три, і вона дуже красива, та навіщо їй так багато штукатурки на обличчі? Б’юсь об заклад, на ній вдвічі більше макіяжу, ніж на інших білих жінках. Також груди в неї набагато більші. Насправді, вони майже такі самі великі, як і в мене, проте в усіх інших місцях вона худорлява, а я ні. Сподіваюся, їсть вона багато. Бо я смачно готую, й саме тому люди наймають мене.

– Я можу запропонувати вам прохолодні напої? – запитує вона. – Присядьте, я щось вам принесу.

Я розумію: тут відбувається щось смішне.

– Лерою, напевно, вона божевільна, – сказала я, коли три дні тому міс Селія мені зателефонувала та попросила прийти на співбесіду, – тому що всі в місті думають, що я вкрала в міс Волтер срібло. І я впевнена, що вона теж так думає, бо телефонувала міс Волтер саме тоді, коли я була там.

– Білі люди дивні, – відповів Лерой. – Хто знає, може, стара добре про тебе відгукнулась.

Я пильно дивлюся на міс Селію Рей Фут. Ще ніколи в житті біла жінка не пропонувала мені присісти та пригостити прохолодним напоєм. Чорт, тепер навіть не знаю, чи ця дурепа взагалі планує наймати покоївку, чи вона просто так притягнула мене сюди.

– Мем, може, краще спершу піти й оглянути будинок.

Вона всміхається, ніби її лаковану голову ніколи навіть не відвідувала думка показати мені будинок, в якому я, можливо, прибиратиму.

– О, звичайно. Проходьте туди, Максі. Спершу я покажу вам дивовижну їдальню.

– Моє ім’я Мінні.

Може, вона не глуха, та не божевільна. Може, вона просто дурна. У мене знову зароджується надія.

Жінка водить мене своїм химерним будинком і розмовляє, а я йду слідом. На першому поверсі десять кімнат, і в одній опудало ведмедя грізлі, який, схоже, з’їв попередню покоївку й чекає на наступну. Обсмалений прапор Конфедерації висить у рамці на стіні, а на столі стоїть старовинний срібний пістолет із вигравіюваним іменем «Генерал Конфедерації Джон Фут». Мабуть, тією штукою прапрадід Фут лякав рабів.

Ми рухаємося далі, й усе інше там таке саме, як і в будь-якому хорошому білому будинкові. До того ж, це найбільший будинок, у якому я коли-небудь була, хоч там скрізь брудна підлога та запилені килими; незлі люди, які кращого не бачили, сказали б, що килими зачовгані, але я одразу впізнаю старовину. Я працювала в декількох поважних будинках. Просто сподіваюся, що вона вже не таке село, що навіть пилососа не має.

– Мама Джонні не дозволяє мені нічого прикрашати. Моя б воля, на стінах були би білі килими із золотим оздобленням, а не цей мотлох.

– Звідки ви? – запитую я.

– Я з… Шуґар-Дітча. – Її голос трохи падає. Шуґар-Дітч – найбільша діра у Міссісіпі, а то й у всіх Сполучених Штатах. Він знаходиться в окрузі Туніка, майже біля Мемфіса. Одного разу я бачила в газеті фотографії, на яких було зображено ті халупи. Навіть білі діти мали вигляд, наче вони тиждень нічого не їли.

Міс Селія намагається всміхнутися й говорить:

– Я вперше наймаю покоївку.

– Вона вам тут конче потрібна, – ну, Мінні…

– Я була дуже рада отримати рекомендації від місіс Волтер. Вона розповіла мені про вас усе. Сказала, що ви готуєте найкраще в місті.

Якась нісенітниця. Після того, що я зробила з міс Гіллі просто на очах у міс Волтер?

– А вона казала… ще щось про мене?

Але міс Селія вже піднімається великими гвинтовими сходами. Я йду за нею нагору, довгим коридором, залитим сонячним світлом, що проникає крізь вікна. Хоча тут знаходяться дві жовті спальні для дівчаток, і одна синя та одна зелена – для хлопчиків, зрозуміло, що дітей тут немає. Тільки пил.

– Тут, у головному будинку, в нас п’ять спалень і п’ять ванних кімнат. – Вона показує на вікно, і я бачу великий блакитний басейн, а за ним – іще один будинок. Моє серце гупає.

– А там, біля басейну, ще один будиночок, – зітхає вона.

Зараз я б згодилася на будь-яку роботу, проте в такому великому будинкові повинні платити багато. Я ж не проти, що буде багато роботи. Я не боюся роботи.

– А коли ви плануєте народити дітей, щоб у цих ліжечках хтось спав? – Я намагаюся всміхатися та бути привітною.

– О, в нас будуть діти. – Вона прочищає горло, метушиться. – Я маю на увазі, що діти – це єдине, заради чого варто жити. – Вона дивиться собі під ноги. Минає кілька секунд, допоки вона йде назад до сходів. Іду назирці, помічаю, як вона міцно тримається за перила, як боїться впасти.

Уже в їдальні міс Селія починає хитати головою.

– Роботи тут дуже багато, – говорить вона. – Усі ці спальні й підлога…

– Так, мем, багато, – погоджуюсь я і міркую, що якби вона побачила мій будинок із розкладачкою в холі й один туалет на шість осіб, то, напевно, втекла б. – Але я сповнена енергії.

– … а ще треба почистити срібло.

Вона відчиняє буфет із сріблом розміром із мою вітальню. Поправляє свічку, що смішно похилилася в канделябрі, і я розумію, чому вона сумнівається.

Після того, як усе місто почуло брехню міс Гіллі, три леді поспіль виставили мене, щойно я назвала своє ім’я. Я приготувалася до удару. Скажіть це, леді. Скажіть, що ви думаєте про мене та своє срібло. Мені хочеться плакати, коли я згадую, як мене влаштовувала б ця робота і як міс Гіллі вчинила, щоб я її не отримала. Я втупилась у вікно, сподіваючись і благаючи, щоби на цьому співбесіда не закінчилась.

– Знаю, ці вікна дуже високо. Я ніколи не намагалася їх помити.

Я знову дихаю. Для мене тема вікон набагато краща, ніж тема срібла.

– Я не боюся жодних вікон. У міс Волтер я раз на чотири тижні мила їх зверху й донизу.

– А в неї один поверх чи два?

– Ну, один… але їх там дуже багато. Знаєте, в старих будинках є багато різних закутків.

Нарешті ми повертаємося на кухню. Обидві розглядаємо стіл для сніданку, та ніхто не сідає. Мені страшенно цікаво, про що вона розмірковує, я аж пітнію.

– У вас великий гарний будинок, – озиваюсь. – Чудовий заміський будинок. І роботи тут багато.

Вона починає крутити свою обручку.

– Я гадаю, в місіс Волтер було набагато простіше, ніж тут. Я про те, що зараз іще так, але коли в нас з’являться діти…

– Ви розглядаєте інші кандидатури?

Вона зітхає.

– Сюди приїжджало кілька осіб. Я просто не знайшла… потрібної. – Вона гризе нігті, відводить погляд.

Я чекаю, коли ж вона видасть, що я не та, хто їй потрібен, але ми просто стоїмо та вдихаємо борошно. Нарешті, дістаю свою останню карту й шепочу, бо це все, що мені лишається.

– Знаєте, я пішла від міс Волтер, бо вона їде до будинку для людей похилого віку. Вона не звільняла мене.

Але вона просто дивиться вниз, на свої босі ноги, на аж чорні підошви, оскільки відколи вона переїхала до цього старого, брудного будинку, підлоги ніхто не мив. І, зрозуміло, ця леді мене не хоче.

– Добре, – озивається вона, – я ціную, що ви їхали так далеко. Чи можу я хоча б віддати вам гроші за бензин?

Я беру свою сумочку та запихаю її під пахву. Вона мило мені всміхається, я могла б умить стерти цю її усмішку. Клята Гіллі Голбрук.

– Ні, мем, не треба.

– Я припускала, що буде клопітно когось знайти, але…

Я стою та слухаю її вибачення, а сама просто думаю: «Леді, покінчимо з цим, і я скажу Лерою, що нам треба їхати на Північний полюс до Санта Клауса, де ще ніхто не чув брехні Гіллі про мене».

– … і на вашому місці я теж не захотіла би прибирати такий великий будинок.

Я втупилася в неї. Тепер вона просто виправдовується, роблячи вигляд, що Мінні не отримає роботи, бо Мінні сама не хоче цієї роботи.

– А коли ви чули, як я говорила, що не хочу прибирати в цьому будинку?

– Усе гаразд, уже п’ять служниць відмовились, бо тут надто багато роботи.

Я глянула на свої сто шістдесят п’ять фунтів ваги, а мої п’ять футів зросту ледь не вискочили з уніформи.

– Надто багато для мене?

Якусь секунду вона кліпає.

– Ви… ви це робитимете?

– А ви гадаєте, я проїхала весь цей шлях сюди, аж на кінець світу, просто щоб спалити бензин? – Замовкаю. Тільки не наламай дров, вона пропонує тобі ро-бо-ту. – Міс Селіє, я радо працюватиму у вас.

Вона сміється, ця божевільна жінка хоче мене обійняти, проте я трохи відступаю, даючи їй зрозуміти, що це не для мене.

– Стривайте, спочатку треба дещо обговорити. Ви маєте сказати, в які дні мені приходити… і всяке таке. А також скільки ви платите.

– Я думаю… приходьте, коли вам зручно, – відповідає вона.

– У міс Волтер я працювала з неділі до п’ятниці.

Міс Селія гризе свій рожевий ніготь.

– Ви не можете приїжджати сюди у вихідні.

– Добре. – Мені потрібні всі дні, та, можливо, пізніше вона дозволить мені готувати для якоїсь вечірки чи щось таке. – З понеділка до п’ятниці. Отже, вранці мені коли приходити?

– А коли вам зручно?

У мене ще ніколи не було такого вибору. Я відчуваю, як мої очі звужуються.

– Як щодо восьмої? У міс Волтер я приходила на восьму.

– Добре, о восьмій – це дуже добре. – Вона стоїть і чекає на мій наступний крок.

– Тепер ви мусите сказати, коли мені йти.

– А коли? – запитує Селія.

Я закочую очі.

– Міс Селіє, це ви повинні мені сказати. Так має бути.

Вона ковтає слину, їй справді дуже важко. Я просто намагаюся пошвидше закінчити, допоки вона не передумала мене брати.

– Як щодо четвертої години? – питаю. – Я працюватиму з восьмої до четвертої, матиму трохи часу на обід чи щось таке.

– Гаразд.

– Тепер… нам треба обговорити платню, – продовжую я, і пальці на моїх ногах починають рухатися. Мабуть, платня невелика, якщо п’ять служниць уже відмовились.

Жодна з нас не озивається.

– Ну ж бо, міс Селіє. Скільки ваш чоловік радить вам платити мені?

Вона дивиться на кухонний комбайн, яким, б’юсь об заклад, навіть не вміє користуватись, і видає:

– Джонні не знає.

– Ну гаразд. Увечері спитайте його, скільки він платитиме.

– Ні, Джонні не знає, що я наймаю служницю.

Моє підборіддя опускається до грудей.

– Тобто він не знає?

– Я не розповім про це Джонні. – Її блакитні очі стають такими великими, наче вона дико його боїться.

– А як містер Джоні вчинить, якщо прийде додому й заскочить на своїй кухні темношкіру жінку?

– Вибачте, я просто не можу…

– Я скажу вам, як він учинить: він дістане пістолет і пристрелить Мінні просто тут, на цій ненапуцованій підлозі.

Міс Селія хитає головою.

– Я не розповім йому.

– Тоді я змушена піти, – оголошую я. Лайно. Я це знала. Ще коли переступила цей поріг, то знала, що вона ненормальна…

– Не те, щоб я його обманювала. Мені просто потрібна служниця.

– Звичайно, вам потрібна служниця. Остання, мабуть, отримала кулю в голову.

– Він ніколи не з’являється вдома протягом дня. Ви лише прибиратимете й навчите мене готувати вечерю, на це піде всього кілька місяців…

Я занюхала щось згоріле. І побачила, як із духовки валить дим.

– А потім, за кілька місяців, ви мене звільните?

– А потім я… розповім йому, – сказала вона, та спохмурніла від самої думки про це. – Будь ласка, я хочу, щоб він думав, що сама можу впоратись. Хочу, щоб він думав, що я… чогось варта.

– Міс Селіє… – Я хитаю головою, не вірячи, що вже сперечаюся з цією леді, хоч іще й дві хвилини тут не пропрацювала. – Гадаю, ви спалили свій торт.

Вона хапає ганчірку, кидається до духовки й рвучко смикає за торт.

– Ой! Трясця!

Я ставлю сумочку й відсовую її вбік.

– Не можна чіпати гарячу бляшку мокрим рушником.

Я беру суху ганчірку, дістаю чорний корж і кладу його на бетонну сходинку.

Міс Селія дивиться на попечену руку.

– Місіс Волтер казала, що ви прекрасно готуєте.

– Ця стара з’їсть дві бобинки й говорить, що вже наїлася. Мені не вдавалося примусити її з’їдати хоча б щось.

– Скільки вона вам платила?

– Долар за годину, – зізнаюся, трохи соромлячись. П’ять років, а вона не платила мені навіть мінімальної зарплати.

– Тоді я платитиму вам два.

Відчуваю, як мені перехоплює подих.

– Коли містер Джоні виходить вранці з дому? – питаю, стираючи масло, що розтає просто на столі, без тарілки.

– О шостій. Він не може довго тут тинятися. А повертається з офісу близько п’ятої.

Я підрахувала, що навіть із меншою кількістю годин отримаю більше. Хоч можу й нічого не отримати, якщо мене пристрелять.

– Тоді йтиму о третій. Матиму по дві години, щоби прийти й піти, не перетнувшись із ним.

– Добре, – киває вона. – Краще перестрахуватись.

Дорогою до виходу міс Селія кидає торт у паперову торбинку.

– Доведеться закопати це у відрі для сміття, щоби він не дізнався, що я спалила ще один.

Я беру торбинку з її рук.

– Містер Джоні нічого не побачить. Я викину його біля себе.

– Ой, дякую. – Міс Селія хитає головою, наче це найкраще, що хтось колись для неї робив. Вона стискає кулаки й тримає їх під підборіддям. Я прямую до машини.

Сідаю у продавлене сидіння «форда», за який Лерой все ще сплачує щотижня своєму босові дванадцять доларів. Насамкінець відчуваю полегшення. Нарешті я знайшла роботу. Мені не потрібно їхати на Північний полюс. Санта ж не буде розчарований.

– Так Мінні, вмощуйся, я розповім тобі про правила роботи в будинку білої леді.

Того дня мені виповнилося чотирнадцять. Я сиділа за маленьким дерев’яним столиком на маминій кухні й розглядала карамельний торт, що застигав на стійці. День народження був єдиним днем у році, коли я могла їсти досхочу.

Я збиралася покинути школу та влаштуватися на свою першу справжню роботу. Мама хотіла, щоб я пішла до дев’ятого класу – вона мріяла стати вчителькою, а не працювати в домі міс Вудри. Та моя сестра мала проблеми із серцем, а мій нікчемний тато був п’яницею, тож залишалися тільки ми з мамою. Хатню роботу я знала. Після школи саме я готувала та прибирала. Але якщо я працюватиму в чужому домі, то хто наглядатиме за нашим?

Мама взяла мене за плечі та повернула до себе, щоб я дивилася на неї, а не на торт. Мама була суворою. Дуже. Вона була правильною. Вона ніколи нічого ні в кого не брала. Вона похитувала пальцем просто перед моїм носом, так, що в мене аж очі заболіли.

– Мінні, правило за номером один: під час роботи в білої леді: нікого нічого не стосується. Ти не пхаєш свого носа у клопоти білої леді та не плачешся їй про свої. Неспроможна оплатити рахунок за світло? Дуже болять ноги? Запам’ятай одну річ: білі люди – не твої друзі. Їх це не цікавить. І коли міс Біла леді заскочить свого чоловіка із сусідкою, то не лізь, чуєш мене?

– Правило за номером два: Біла леді не повинна заскочити тебе на своєму туалеті. І неважливо, що ти туди хочеш так, що аж не можеш втримати в собі. Якщо немає туалету для прислуги, дочекайся, допоки вона буде далеко від туалету, яким сама не користується.

– Правило за номером три, – мама сіпнула мене за підборіддя та повернула обличчям до себе, бо мене знову був зацікавив торт. – Правило за номером три: коли ти готуєш їжу для білих людей, куштуєш іншою ложкою. Коли ти візьмеш ложку до рота, гадаючи, що ніхто не бачить, а потім покладеш назад у каструлю, то далі краще все викинути.

– Правило за номером чотири: щодня бери одну й ту саму чашку, виделку й тарілку. Зберігай їх в окремій шафі та скажи білій жінці, що надалі ти братимеш саме їх.

– Правило за номером п’ять: ти їси на кухні.

– Правило за номером шість: ти не б’єш її дітей. Білим людям подобається давати їм льопанці самим.

– Правило за номером сім: це останнє, Мінні. Ти мене слухаєш? Не огризайся.

– Мамо, я знаю, як…

– Ой, та я чую тебе, коли ти думаєш, що не чую, щось бурмочеш, що я прошу тебе почистити димохід, що бідній Мінні залишається останній маленький шматочок курки. Якщо ж ти огризнешся до білої леді зранку, то вже пополудні бурмотатимеш щось собі під ніс на вулиці.

Я бачила, як поводилася мама з міс Вудрою, всі ті «так, мем», «ні, мем», «звичайно, мем», «я вам вдячна, мем». Чому я маю бути такою? Я знаю, як перечити людям.

– Тепер ходи сюди й обійми свою мамусю у твій день народження… Господи, яка ти важка, Мінні.

– Я весь день ніц не їла, коли я зможу з’їсти свій торт?

– Не кажи «ніц», тепер говори правильно. Я не вчила тебе висловлюватись, як мул.

Першого дня в домі білої леді я з’їла бутерброд із шинкою на кухні й поставила свою тарілку на місце в буфеті. Коли їхній малий негідник украв мій гаманець і заховав його в духовці, я не вліпила йому по задниці.

Та коли біла леді звеліла:

– А тепер, для певності, випери весь одяг руками, а потім поклади його до пральної електромашини, щоб закінчити прання.

Я відповіла:

– А навіщо прати його руками, якщо це зробить електропралка? Це найбільша витрата часу, про яку я коли-небудь чула.

Біла леді усміхнулася мені, й через п’ять хвилин я опинилася на вулиці.

Працюючи на міс Селію, я зможу вранці провести своїх дітей до початкової школи, а коли ввечері прийду додому, то ще знайду час на себе. Я не спала вдень від народження Кіндри 1957 року, а з таким графіком роботи – з восьмої до третьої – могла би, якби захотіла, щодня трішки подрімати. А що до міс Селії автобуси не ходять, доведеться брати машину Лероя.

– Жінко, ти не братимеш моєї машини щодня, а що, як я матиму денну зміну й треба буде…

– Лерою, щоп’ятниці вона платитиме мені сімдесят доларів готівкою.

– То я візьму велосипед Шуґар.

У вівторок, наступного після співбесіди дня, я припаркувала машину трохи нижче від будинку міс Селії, так, що з-за повороту її не було видно. Швидко пройшла дорогою та в’їздом. Жодні інші машини там не проїжджали.

– Я тут, міс Селіє. – Того першого ранку я заглянула до її спальні. Вона знаходилася там, сиділа на покривалі з досконалим макіяжем і в такій нічній сорочці, ніби у п’ятничний вечір, хоч був саме вівторок, і, наче Біблію, читала плітки в «Голлівуд Дайджест».

– Доброго ранку, Мінні! Рада тебе бачити, – говорить вона, а я наїжачуюся, коли біла леді така доброзичлива.

Роззираюсь у спальні, намагаюсь оцінити масштаби роботи. Там кремовий килим, величезне жовте ліжко з балдахіном, два грубі жовті стільці. Усе охайно, одяг на підлозі не валяється. Простирадло заправлено. Ковдру охайно складено на стільцеві. Але я дивлюсь, я роздивляюсь. Я відчуваю. Щось не так.

– Коли розпочнемо наш перший кулінарний урок? – запитує вона. – Можемо почати сьогодні?

– Думаю, за кілька днів, потому, як сходите до крамниці й купите все нам потрібне.

Якусь секунду вона розмірковує й каже:

– Мінні, можливо краще, якщо підете ви, бо ви знаєте, що та скільки купити.

Я дивлюся на неї. Більшість білих жінок любить самостійно ходити скуплятися.

– Добре, тоді я піду зранку.

Я бачу маленький рожевий килимок, покладений на килим біля дверей до ванної. Покладений навскоси. Я не декоратор, але розумію, що рожевий килимок не пасує до жовтої кімнати.

– Міс Селіє, перш ніж почну, я мушу знати. Коли саме ви плануєте розповісти про мене містеру Джоні?

Вона опустила очі на журнал на колінах.

– Думаю, за кілька місяців. До того часу я мушу навчитися готувати й не тільки готувати.

– Кілька – тобто два?

Вона прикушує нафарбовані губи.

– Думаю радше… чотири.

Що? Я не працюватиму чотири місяці, наче злочинець-утікач.

– Ви не зізнаєтесь йому до 1963 року? Ні, мем, до Різдва.

Вона зітхає.

– Добре. Але перед самим Різдвом.

Я рахую.

– Сто… шістнадцять днів. Ви йому скажете. Через сто шістнадцять днів.

Вона заклопотано насуплюється. Мабуть, не очікувала, що служниця так добре рахує. Нарешті погоджується:

– Гаразд.

Тоді пропоную їй перебратися до вітальні, щоб я змогла тут попрацювати. Коли вона йде, оглядаю кімнату, де все вельми охайно. Дуже повільно відчиняю її шафу для одягу – і все так, як я і гадала: на мою голову вивалюється сорок п’ять речей. Тоді зазираю під ліжко й бачу там досить брудний одяг, який, я переконана, не прали кілька місяців.

Кожна шухляда розвалюється, у кожному закутку повно брудного одягу та зібганих панчіх. Я знаходжу п’ятнадцять коробок із новими сорочками для містера Джоні (щоб той не здогадався, що вона не вміє прати й прасувати). Нарешті, піднімаю той дивний рожевий ворсистий килимок. Під ним – велика темна пляма кольору іржі. Я здригаюсь.

Того дня ми з міс Селією складаємо меню на цей тиждень, і наступного ранку я йду до крамниці. Це займає вдвічі більше часу, тому що я мушу заїхати до супермаркету для білих «Джитні Джанґл», а не до крамниці для темношкірих «Піґґлі Віґґлі», бо вирішую, що вона не захоче їсти харчі із продуктового магазинчика для темношкірих. Я її не звинувачую, бо картопля там із дюймовими вічками, а молоко майже скисло. Я приходжу на роботу, налаштувавшись довго пояснювати причини спізнення, та міс Селія, як і раніше, сидить на ліжку й усміхається, ніби це неважливо. Вона гарно одягнена, хоча нікуди не збирається. П’ять годин сидить і читає журнали. І встає тільки для того, щоби взяти склянку молока чи попісяти. Проте я ні про що не запитую. Я просто покоївка.

Прибравши кухню, йду до вітальні. Зупиняюсь у дверях і довго та прискіпливо розглядаю грізлі. Він має сім футів заввишки та вишкірені зуби. Його кігті довгі, закручені, відьмацькі. Біля лап лежить мисливський ніж із кістяною ручкою. Наближаюся й бачу запилюжене ворсисте хутро. А між щелепами – павутиння.

Спершу змітаю пил віником, але його так багато, що він аж у хутро набився. І літає повсюди. Тому беру ганчірку, пробую змахнути його й скрикую щоразу, коли колюча шерсть торкається моєї руки. Білі люди. Отже, я вже чистила все – від холодильників і до задів, чому ж ця леді думає, що знаю, як чистити клятого грізлі?

Беру пилосос. Він утягує весь пил за винятком декількох місць, де я пройшлася пилососом занадто сильно й грізлі трохи полисів. Але гадаю, я зробила це досить добре.

Упоравшись із ведмедем, витираю пил із модних книжок, яких ніхто не читає, протираю ґудзики на мундирі Конфедерації та срібному пістолеті. На столі в золотій рамці фото міс Селії та містера Джоні біля вівтаря, роздивившись яке ближче, розумію, що він за людина. Я сподівалася, що він товстий і коротконогий (якби дійшло до втечі), та він і близько не такий. Сильний, високий, дужий. І я його знаю. Господи. Це ж він зустрічався з міс Гіллі весь той час, коли я працювала в міс Волтер. Ніколи не бачилася з ним особисто, проте розгледіла достатньо, щоб упевнитись у цьому. Я тремчу, мої страхи потроюються. Бо це говорить про цього чоловіка більше, ніж будь-що інше.

О першій годині пополудні міс Селія приходить на кухню й каже, що готова до першого уроку кулінарії. Вона сідає на табуретку. На ній тісний червоний светр, червона спідниця й так багато макіяжу, що навіть повія злякалася б.

– Що ви вже вмієте готувати? – запитую я.

Вона розмірковує, наморщивши лоба.

– Можливо, просто почнімо від початку.

– Ну, має бути щось, що ви вмієте. Чого вас навчила мама?

Вона дивиться на свої ноги в панчохах і мовить:

– Я можу приготувати кукурудзяні перепічки.

Не можу втриматися від сміху.

– А що ще ви вмієте готувати, крім кукурудзяних перепічок?

– Я можу зварити картоплю. – Її голос стає ще тихішим. – І кашу. Там, де я жила, не було електрики. Але я готова вчитися. На справжній плиті.

Господи. Я ніколи не зустрічала білої людини, якій би було гірше, ніж мені, крім божевільного містера Воллі, що живе за кантонівською їдальнею та харчується котячим кормом.

– Ви щодня годували свого чоловіка мамалигою та кукурудзяними перепічками?

Міс Селія киває.

– Ви ж навчите мене добре готувати?

– Спробую, – відповідаю, хоча ніколи не вказувала білій жінці, що та мусить робити, тож вагаюся, із чого почати. Підтягую панчохи й думаю. Нарешті тицяю у слоїчок на столі.

– Ну, якщо є щось, що ви повинні знати про кулінарію, ось воно.

– Це просто смалець, чи не так?

– Ні, це не просто смалець, – пояснюю. – Це найважливіший винахід у кухні, крім хіба що майонезу.

– А що тут такого особливого – вона гидливо морщить ніс. – Свинячий жир?

– Це не свинячий жир, а рослинний. – І як можна не знати що таке «Кріско»? – Ви не маєте ні найменшого уявлення, що можливо зробити за допомогою цього слоїчка.

– Смажити? – Вона знизує плечима.

– Не лише смажити. У вас коли-небудь застрягало щось липке у волоссі, типу жуйки? – Я стукаю пальцем по бляшанці з «Кріско». – Правильно, «Кріско» допоможе. Помажте дитині попку – не знатимете попрілостей. – Кидаю три ложки на чорну пательню. – Я навіть бачила, як леді наносили його собі під очі, а чоловікам мастили потріскані п’яти.

– Погляньте, як красиво, – говорить вона. – Ніби біла глазур для торта.

– Очистити клей із цінника, змастити дверні петлі. Вимкнули світло – встромлюєте туди гніт і маєте свічку. – Я запалюю вогонь, і ми спостерігаємо, як смалець топиться на пательні. – І після всього цього я все-таки підсмажу на ньому курку.

– Гаразд, – погоджується вона, зосередившись. – Що далі?

– Вимочуємо курку в маслянці – починаю я. – Тепер змішуємо паніровку. – Я насипаю борошно, сіль, перець, паприку й дрібку кайєнського перцю у два паперові мішечки. – Так. Покладіть шматки курки в мішечок і потрусіть його.

Міс Селія кладе сирі курячі стегна в торбинку та струшує нею.

– Ось так? Як у рекламі «Шейк енд Бейк» по телику?

– Так, – кажу й беру рота на замок, бо якщо це не образа, то не знаю, на що це скидається. – Так само, як «Шейк енд Бейк».

А потім застигаю на місці. Чую звук автомобільного двигуна на дорозі. Завмираю та прислухаюся. Я бачу великі очі міс Селії: вона теж прислухається. Ми думаємо про одне й те саме: а коли це він, то де мені сховатися? Звук двигуна віддаляється. Ми обоє знову дихаємо.

– Міс Селіє, – я зціплюю зуби, – чому ви не розповісте чоловікові про мене? Гадаєте, він не здогадається, коли їжа стане смачнішою?

– Ой, я не подумала про це! Може, хай курка трохи підгорить?

Скоса зиркаю на неї. Я не палитиму курки. Вона не відповіла на запитання, та я незабаром витягну це з неї. Дуже обережно кладу темне м’ясо на пательню. Жир кипить, а ми стежимо, як темніють курячі стегна й ніжки. Бачу, як міс Селія мені всміхається.

– Що? Щось на моєму обличчі?

– Ні, – витискає вона, сльози навернулись їй на очі. Доторкається до моєї руки. – Я просто дуже вдячна, що ви тут.

Я витягую руку з-під її руки.

– Міс Селіє, ви маєте набагато більше приводів для вдячності, ніж я.

– Я знаю. – Вона оглядає кухню, наче щось жахливе. – Я ніколи не мріяла про таке.

– Ну й хіба ви не щасливі?

– Я ще ніколи не була такою щасливою.

На цьому закінчимо. Під усім цим щастям вона не здається щасливою.

Тієї ночі я телефоную Ейбілін.

– Учора міс Гіллі була в міс Ліфорт, – повідомляє Ейбілін. – Вона розпитувала, чи комусь відомо, де ти працюєш.

– Боже, якщо вона мене знайде, то все зруйнує. – Минуло два тижні після Страшного жаху, якого я заподіяла тій жінці. Як би її потішило моє миттєве звільнення.

– Як зреагував Лерой, що ти отримала роботу? – питає Ейбілін.

– Геть прибитий. Він ходить по кухні перед дітьми, як півень, – кажу. – Поводиться так, ніби він єдиний утримує сім’ю, а я просто розважаюсь. А потім у ліжку мій великий старий бик мало не розплакався.

Ейбілін сміється.

– Лерой дуже гордий.

– Так, я просто мушу бути впевнена, що містер Джонні не заскочить мене.

– І вона не зізналася тобі, чому не хоче, щоб він знав?

– Каже, що хоче, щоб він думав, ніби вона сама спроможна готувати й прибирати. Але причина не в цьому. Вона щось від нього приховує.

– Хіба ж не смішно, як усе склалося. Міс Селія не може нікому нічого сказати, тому що містер Джонні дізнається. Тож міс Гіллі тебе не знайде, бо міс Селія не може нікому нічого сказати. Ти навіть якби й хотіла, то не змогла б улаштуватися краще.

– Угу, – це все, що я можу відповісти. Не хочу здатися невдячною, бо це Ейбілін знайшла мені роботу. Але не вдається позбутися відчуття, що всього лише подвоїла свою проблему з міс Гіллі: тепер додався ще й містер Джонні.

– Мінні, мені треба тебе запитати, – Ейбілін прочищає горло. – Ти знаєш міс Скітер?

– Така висока, часто приходила до міс Волтер грати в бридж?

– Ага, як вона тобі?

– Хтозна, така сама біла, як і решта. А що? Що вона про мене говорила?

– Про тебе нічого, – запевнила Ейбілін. – Вона просто… кілька тижнів тому, не знаю, чому й досі про це думаю. Вона дещо мене запитала. Запитала, чи я хочу все змінити. Біла жінка ніколи не запитувала…

Але потім до спальні ввалюється Лерой і просить кави перед нічною зміною.

– Ну, він прокинувся, – кажу. – Давай пошвидше.

– Ні, не зважай. Нічого такого, – відступається Ейбілін.

– Що? Що відбувається? Що ця дівчина говорила тобі?

– Ми просто балакали. Якісь дурниці.

Розділ 4

Протягом першого тижня в міс Селії я все драїла, аж поки не залишилося жодної ганчірки чи шматка простирадла, яким можна було би драїти далі. Другого тижня я продовжувала драїти, бо той бруд немовби виростав знову. Третього тижня я нарешті вдовольнилася й заходилася коло іншого.

А міс Селія, схоже, досі не йме віри, що я працюю. Я єдина порушую тишу навколо неї. У моєму домі завжди повно дітей і сусідів, та ще й чоловік. Тому здебільшого, коли приходжу до міс Селії, вдячна за спокій.

Мої хатні завдання, зазвичай, повторюються в ті самі дні. У понеділок я натираю меблі. У вівторок я перу та прасую кляті простирадла (ненавиджу цей день). У середу я вичищаю ванну, попри те, що щоранку її протираю. Четвер – для полірування підлоги та чищення килимків, окрім антикварного, який треба почистити вручну, щоби не розпоровся. П’ятниця – велике приготування їжі на вихідні й усяке таке. І щодня миття підлоги, прання одягу, прасування сорочок (щоби завжди під рукою були свіжі) та підтримання чистоти в будинку. Миття вікон і срібла – за потреби. Оскільки дітей немає та приглядати нема за ким, є достатньо часу на кулінарні уроки для міс Селії.

Міс Селія ніколи нічого не вигадує, тому ми просто готуємо те, чим вони з містером Джонні вечерятимуть: свинячі відбивні, смажену курку, ростбіф, пиріг із куркою, ягнячу вирізку, запечену шинку, смажені помідори, картопляне пюре й іще овочі. Точніше так: я готую, а міс Селія дивиться, вона радше схожа на п’ятирічну дитину, ніж на багату леді, що фактично сплачує мою ренту. Після закінчення уроку вона відразу ж лягає. Насправді міс Селія проходить відстань на десять футів лише дорогою до кухні на урок, і ще – що два чи три дні вона йде нагору до однієї зі своїх моторошних кімнат.

Я не знаю, що вона робить на другому поверсі протягом п’яти хвилин. Мені там не подобається. У цих спальнях повинно бути повно дітей, які би сміялися, галасували та какали в ліжко. Але це не мій клопіт, як міс Селія проводить свій день, і, якщо запитаєте, то відповім: я рада, що вона не плутається в мене під ногами. Я вже ходила за леді з мітлою в одній руці та кошиком для сміття в іншій, намагаючись прибрати весь їхній безлад. Поки вона лишається в ліжку, я маю роботу. Навіть попри те, що в неї нема дітей і вона весь день нічого не робить, вона найледачіша жінка, яку бачила. Лінивіша навіть за мою сестру Доріну, яка в житті й пальцем не поворухнула, бо в неї був порок серця (пізніше ми дізналися, що насправді це просто муха залетіла в рентгенівський апарат).

І річ не лише в ліжку. Міс Селія виходить з будинку лише для того, щоби пофарбувати волосся і підрівняти кінчики. За три тижні, що я тут працюю, це сталося тільки одного разу. Мені тридцять шість років і я все ще чую мамин голос: «Це не твоя справа», та хочу знати, чого за межами цього будинку так боїться ця леді.

Щоразу, коли міс Селія дає мені зарплатню, я відраховую:

– Ви розповісте про мене містеру Джонні через дев’яносто дев’ять днів.

– Чорт, час летить швидко, – каже вона з хворобливим виглядом.

– Сьогодні на ґанок скочила якась кицька, а я ледь інфаркт не дістала, бо злякалася, що прийшов містер Джонні.

Чим ближче до терміну, тим більше й більше нервує міс Селія, зрештою, як і я. Невідомо, що вчинить цей чоловік, коли вона йому розповість. Може, він звелить їй звільнити мене.

– Мінні, сподіваюся, у нас іще досить часу. Гадаєте, я вже краще готую? – питає вона, і я дивлюся на неї. У неї гарна усмішка, білі рівні зуби, але вона найгірший кухар з усіх, яких я бачила.

Тому повертаюся назад і навчаю її найпростішого, бо хочу, щоб вона навчилася й навчилася швидко. Розумієте, мені треба, щоб вона пояснила своєму чоловікові, чому стошістдесятип’ятифунтова негритянка має ключі від його будинку. Хочу, щоб він знав, чому я щодня тримаю у своїх руках його срібло та мільйонкаратні рубінові сережки міс Селії. Мені конче потрібно, щоби він дізнався про це до того, як одного прекрасного дня повернеться додому та викличе поліцію. Або зекономить десять центів і сам усе владнає.

– Дістаньте свинячий окіст, перевірте, чи там достатньо води, добре. Тепер збільшіть вогонь. Бачите маленькі бульки – означає вода така, як треба.

Міс Селія тупиться на горщик так, ніби заглядає у своє майбутнє.

– Мінні, ви щасливі?

– Чому ви ставите такі смішні запитання?

– Але ви щасливі?

– Звичайно, я щаслива. Ви теж щасливі. Великий будинок, велике подвір’я, турботливий чоловік. – Похмуро глипаю на міс Селію, щоби переконатися, що вона це помітила. Бо я не біла людина, щоби питати, чи достатньо вона щаслива.

І коли в міс Селії згоріли боби, намагаюся застосувати весь свій самоконтроль, хоча моя мама божилася, що я народилася без нього.

– Гаразд, – ціджу крізь зуби, – зготуємо ще одну порцію перед тим, як містер Джонні прийде додому.

Якби це була якась інша жінка-роботодавець, то я би раділа, що можу ще годину покомандувати нею. Але міс Селія, вона дивиться на мене такими великими очима, ніби я – найкраще у світі після лаку-аерозолю для волосся, ліпше б вона вчинила так, як повинна, – наказала мені щось робити. Цікаво, чи пов’язане якось те, що вона цілими днями лежить, з тим, що вона нічого не розповідає про мене містеру Джонні. Думаю, що в моїх очах вона зауважила якусь підозру, бо якось ні сіло ні впало каже:

– Мені часто сняться якісь жахіття, що мушу повернутися до Шуґар-Дітча й жити там. Тому я так багато лежу. – Потім швидко киває, так, наче репетирувала це. – Бо не сплю ночами.

Я всміхаюся, немов справді вірю в це, й знову беруся за протирання дзеркал.

– Не робіть цього занадто добре. Залиште декілька плям. – Завжди щось є – дзеркала, підлога, брудна склянка в мийці або повне відро для сміття. – Ми повинні робити все правдоподібно, – додає вона, а моя рука всоте тягнеться до тієї брудної склянки. Я люблю, коли все чисте, коли прибрано.

– Я хотіла би щось зробити з отією азалією, – одного дня сказала міс Селія. Вона мала звичку лежати на дивані під час транслювання моїх оповідей і постійно перебивати. Я вже двадцять шість років слухаю «Провідне світло», відколи мені було десять і я слухала передачу по маминому радіо.

Іде реклама «Дрефт», і міс Селія дивиться через заднє вікно на чорного чоловіка, який згрібає листя. У неї стільки кущів азалії, що незабаром її дворик нагадуватиме той, що навесні у «Звіяних вітром». Я не люблю азалії, й уже, напевно, мені не подобається той фільм, бо в ньому зобразили рабство, наче велике щасливе чаювання. Якби я грала Мамку, то порадила би Скарлетт підтерти тими зеленими шторами свій маленький білий зад. І пошила би собі звабливу сукню.

– І знаю, що якби обрізати той кущ, він би зацвів, – править далі міс Селія. – Але спочатку я би зрізала ту мімозу.

– А що не так із тим деревом? – я притискаю носик праски до коміра сорочки містера Джонні. У моєму дворі нема навіть чагарника, не те що дерева.

– Мені не подобаються ці пухнасті квіти. – Вона дивиться так, мов їй чогось бракує. – Вони ніби волоссячко маленьких діток.

Мене бісить, коли вона так говорить.

– Ви знаєтесь на квітах?

Вона зітхає.

– Я в Шуґар-Дітчі займалася квітами. Навчилася їх вирощувати, сподіваючись, що хоч якось вдасться прикрасити те жахіття.

– Тоді вийдіть надвір, – починаю я, намагаючись не здаватися занадто збудженою. – Трохи порухайтеся. Подихайте свіжим повітрям. – Вийдіть звідси.

– Ні, – зітхає міс Селія. – Я не можу бігати туди-сюди. Мені потрібен спокій.

Мене справді починає дратувати все: що вона ніколи не виходить з дому, як вона всміхається, немовби щоденний прихід покоївки – найкраща частина її дня. Це як свербіж. Щодень я туди тягнуся, а почухати неспроможна. І щодня свербить усе дужче. Щодня вона там.

– Може, вам варто знайти друзів, – пропоную. – У місті є багато жінок вашого віку.

Вона супиться.

– Я намагалася. Навіть не пригадую, скільки разів я телефонувала тим леді, питала, чи можу допомогти з організацією дитячого свята або щось зробити вдома. Але вони не телефонували. Жодна з них.

Я нічого не кажу, бо це не дивно. З такими грудьми, як у неї, й волоссям кольору «Золотого самородка».

– Тоді пройдіться крамницями. Купіть собі обновки. Поводьтеся так, як поводяться білі жінки, коли в будинку покоївка.

– Ні, думаю, краще трохи відпочину, – мовить вона, й дві хвилини потому чую, як вона повзе сходами до порожньої спальні.

Гілка мімози стукає у вікно, я підстрибую, обпікаю палець. Замружуюся, щоб заспокоїти серце. Залишилося ще дев’яносто чотири дні цього хаосу, та я не впевнена, чи витримаю хоч на хвилину більше.

– Мамо, дай мені чогось поїсти. Я голодна. – Ось що минулої ночі заявила мені моя наймолодша дівчинка, Кіндра, їй п’ять. Уперлася руками в боки й виставила ногу вперед. У мене п’ятеро дітей, і я пишаюся, що спочатку навчила їх говорити «так, мем» і «прошу», а вже потім «печиво». Усіх, крім однієї.

– До вечері нічого не отримаєш, – відповіла їй.

– Чому ти така зла до мене? Я ненавиджу тебе, – заволала вона й вибігла за двері.

Піднімаю очі до стелі, бо це шок: я ніколи до цього не звикну, навіть маючи чотирьох старших дітей. Того дня, як дитина крикне, що ненавидить тебе (а кожна дитина проходить цей етап), почуваєшся, ніби отримав ногою в живіт. Але Кіндра… О Боже. Бачу, це не просто етап. Ця дівчинка геть така, як я.

Стою на кухні міс Селії та міркую про події минулої ночі, про Кіндру та її язик, про Бенні та його астму, про свого чоловіка Лероя, який минулого тижня двічі приходив додому п’яний. Він знає, що це єдине, чого мені не сила терпіти: я десять років панькалася зі своїм татом-пияком, ми з мамою працювали до скону, щоби він мав на пляшку. Гадаю, я мусила би більше засмутитися через це, та минулої ночі Лерой на знак вибачення приніс торбинку ранньої бамії. Він знає, що це моя улюблена їжа. Сьогодні ввечері я підсмажу цю бамію в кукурудзяному борошні та їстиму так, як мама ніколи мені не дозволяла.

Це не єдина втіха цього дня. Сьогодні перше жовтня, і я чищу персики. Мама містера Джонні привезла з Мексики аж два ящики персиків, важких, як бейсбольні м’ячі. Вони стиглі та солодкі, ріжуться як масло. Я не приймаю подачок від білих леді, бо знаю, вони хочуть, щоб я була їм зобов’язана. Але коли міс Селія запропонувала мені взяти додому дюжину персиків, я витягнула торбинку й кинула туди рівно дванадцять штук. Коли повернуся додому, вечерятиму смаженою бамією та їстиму на десерт персиковий пиріг.

Я дивлюся на довгу пухнасту шкірку, що опускається в миску міс Селії й не звертаю жодної уваги на дорогу. Зазвичай, коли стою біля кухонної раковини, подумки складаю план утечі від містера Джонні. Кухня – це найкраще місце для цього, бо вікно виходить на вулицю. Високі кущі азалії приховують моє обличчя, та мені добре видно, якби хтось наближався. Якби він увійшов через передні двері, я б утекла через задні до гаража. Якби ж він прийшов із заднього входу, я би могла вислизнути через передні двері. Ще одні двері з кухні ведуть на задній двір, це про всяк випадок. Але зараз по моїх руках стікає персиковий сік, і я майже сп’яніла від цього масляного запаху, я розчиняюсь у персиковому екстазі. Я навіть не помічаю, як паркується синій пікап.

Коли я піднімаю очі, чоловік уже на півдорозі до будинку. Я бачу рукав білої сорочки, однієї з тих, що я щодня прасую, й ногу в штанах хакі, таких, як я вішаю до шафи містера Джонні. Я захлинаюся криком. Мій ніж стукається об раковину.

– Міс Селіє! – я кидаюся до її спальні. – Містер Джонні вдома!

Міс Селія схоплюється з ліжка швидше, ніж я будь-коли бачила. Я по-ідіотськи метаюся з боку в бік. Куди я йду? Куди ж мені йти? Що сталося з моїм планом утечі? І потім раптово мене осяяло – гостьовий туалет!

Я прослизаю туди й зачиняю двері на защіпку. Скоцюрблююся на сидінні унітаза, щоб під дверима він не побачив моїх ніг. Тут темно та душно. Я відчуваю, що моя голова горить. Піт скапує з мого підборіддя та лишає сліди на підлозі. Мене нудить від густого запаху мила з ароматом гарденії, що лежить біля мийки.

Чую кроки. Затримую дихання.

Кроки зупиняються. Моє серце калатає, як кішка в сушильній машині. А якщо міс Селія зробить вигляд, що не знає мене, щоби не мати проблем? Зробить вигляд, що я грабіжник? О, я її ненавиджу! Я ненавиджу дурних жінок!

Прислухаюся, та все, що чую, це моє власне важке дихання. Гуп-гуп у моїх грудях. Щиколотки болять і хрускають від такого положення.

У темряві мій зір стає гострішим. Через хвилину я бачу себе в дзеркалі над раковиною. Причаїлася, як дурепа, на білому жіночому туалеті. Гляньте на мене. Гляньте, на що стала схожа Мінні Джексон, щоб заробити на кляте життя.

Розділ 5

Я лечу в маминому «кадилакові» дорогою з гравію, прямую додому. Каміння тарабанить по автомобілю так, що по радіо не чути навіть Петсі Клайн. Мама лютуватиме, але я просто їду швидше. Не можу перестати думати про те, що мені сьогодні в бридж-клубі сказала Гіллі.

Іще з початкової школи ми з Гіллі й Елізабет були найкращими подругами. Моя улюблена фотографія: в середній школі ми втрьох сидимо на футбольних лавках, усі разом, пліч-о-пліч. Суть фотографії полягає в тому, що навколо нас абсолютно порожньо. Ми сидимо близько, бо ми справді близькі.

В «Оле Міс»[4] ми з Гіллі два роки жили разом, аж поки вона не вийшла заміж, а я залишилася в університеті. Щоночі в гуртожитку Ксі Омега я накручувала її волосся на тринадцять бігуді. А сьогодні вона пригрозила вигнати мене з Ліги. Не те, щоб я аж так прагнула бути в Лізі, та мені заболіло те, як легко моя подруга погодилася б викинути мене.

Під’їжджаю до дороги, що веде до Лонґліфа, бавовняної плантації моєї сім’ї. Гравій змінює гладенький жовтий пил, і я сповільнююся, щоб мама не побачила, як швидко я їду. Наближаюся до будинку й виходжу. Мама сидить на ґанку в кріслі-гойдалці.

– Сідай, люба, – каже вона, махнувши рукою на крісло-гойдалку поруч із нею. – Паскаґула щойно натерла підлогу воском. Хай трохи висохне.

– Добре, мамо. – Я цілую її в напудрену щоку. Але не сідаю. Я спираюся на поручні ґанку, дивлюся на три вкриті мохом дуби у дворі. Хоча це тільки п’ять хвилин їзди від міста, більшість людей вважає це місце селом. Навколо двору розкинулися татусеві десять тисяч акрів бавовняного поля – рослини зелені та міцні, високі, сягають мені до талії. Кілька чорношкірих чоловіків сидять під дальнім навісом і вглядаються в спеку. Усі чекають однакового: щоб відкрилися коробочки.

Розмірковую, як після закінчення школи все змінилося між мною та Гіллі. Але хто змінився – я чи вона?

– Я тобі говорила? – питає мама. – Фанні Петров заручилась.

– Пощастило Фанні.

– Навіть місяця не минуло, як вона отримала роботу касира у «Фармерз банку».

– Чудово, мамо.

– Я знаю, – відповідає вона. Я повертаюся й бачу, що вона світиться, мов лампочка. – Чому не підеш до банку й не подаси заявку на роботу касира?

– Мамо, я не хочу бути касиром у банку.

Мама зітхає, мружить очі до спаніеля Шелбі, який облизує свої лапи. Зиркаю на вхідні двері, бо в мене виникає спокуса зіпсувати чисту підлогу. Ми вже так багато разів розмовляли про це.

– Чотири роки тому моя дочка поїхала до коледжу, та з чим вона повернулася додому? – запитує вона.

– З дипломом!

– Красивий папірець, – мовить мама.

– Я розповідала тобі. Я не зустріла нікого, за кого хотіла б вийти заміж, – відповідаю я.

Мама встає зі стільця, підходить до мене, і я дивлюся просто в її гладеньке красиве обличчя. Вона носить темно-синє плаття, що обтягує її тонку постать. Помада, як завжди, безбарвна, але, коли вона робить крок у світле полуденне сонце, я бачу на її одязі темні плями, старі й засохлі. Примружую очі, намагаючись розгледіти, чи ті плями справді є.

– Мамо? Ти погано почуваєшся?

– Якби ти виявила хоч трохи кмітливості, Євгеніє…

– У тебе плаття спереду брудне.

Мама схрестила руки.

– Я розмовляла з мамою Фанні, й вона сказала, що Фанні практично купалася в різноманітних можливостях, коли отримала цю роботу.

Я закриваю питання плаття. Ніколи не зможу зізнатися мамі, що мрію бути письменницею. Вона тільки перетворить це на ще одну перешкоду між мною та заміжніми дівчатами. Також я не зможу розповісти їй про Чарльза Ґрея, мого партнера з вивчення математики минулої весни в «Оле Міс». На останньому курсі він напився та поцілував мене, а потім стиснув мою руку так, що мені мало б аж заболіти, але не заболіло; як чудово було, коли він тримав мене й дивився мені в очі. А потім він одружився з Дженні Спріґ, п’яти футів на зріст.

Мені треба було знайти квартиру в місті, таку, де жили незаміжні, прості дівчата, старі діви, секретарки, вчительки. Але коли я заїкнулася про використання грошей з мого трастового фонду, мама заплакала справжніми слізьми.

– Євгеніє, ці гроші не для того, щоби жити на квартирі. З дивними кухонними запахами та панчохами, що звисають з вікна. А коли гроші скінчаться, тоді що? На що ти житимеш? – Потім вона поклала на голову холодну тканину й увесь день пролежала.

І тепер тримається за поручні й чекає, чи я вчиню так, як учила гладка Фанні Петров, щоб урятувати себе. Моя мама дивиться на мене так, ніби я остаточно засмучую її своїм виглядом, зростом, волоссям. Сказати, що у мене кучеряве волосся – це, м’яко кажучи, не сказати нічого. Воно дивне, більше схоже на волосся на лобку, аніж на голові, світле й ламке, як сіно. Моя шкіра світла, і, хоч дехто називає її молочною, коли я буваю серйозна, вона має вигляд, наче в мерця, а серйозна я завжди. Крім того, на верхній частині носа в мене невеликий хрящик. Але очі волошкові, як у матері. Мені говорили, що це найкраще в мені.

– Просто тобі треба потрапити в середовище чоловіків, де ти…

– Мамо, – перебиваю, просто бажаючи закінчити цю розмову, – це дуже жахливо, якщо я ніколи не вийду заміж?

Мати схрещує свої голі руки, ніби від цієї думки їй холодно.

– Ні, Євгеніє. Не говори так. Щотижня я бачу в місті якогось чоловіка, вищого за шість футів, думаю, якби Євгенія просто спробувала… – Вона притискає руку до живота, сама думка провокує її виразку.

Я вислизаю з капців і спускаюся сходами ґанку, а мама просить мене взутися, погрожуючи лишаєм і кліщовим енцефалітом. Неминучістю смерті через відсутність взуття. Смертю через відсутність чоловіка. Я здригаюся від того забутого відчуття, якого в мене не було вже три місяці, від часу закінчення коледжу. Мене вкинули в місце, до якого я більше не належу. Я однозначно повинна перебувати не тут із мамою й татом, можливо, навіть не з Гіллі й Елізабет.

– …ось тобі двадцять три роки, а я у твоєму віці вже мала Карлтона… – торочить своє мама.

Я стою під рожевим миртом, спостерігаю за матір’ю на ґанку. Лілії вже скинули свій цвіт. Уже майже вересень.

Я не була милою дитиною. Коли народилася, мій старший брат, Карлтон, глянув на мене та заявив на всю лікарняну палату: «Це не дитина, це Скітер!»[5], і прізвисько прижилося. Я була довгою (довгоногою), по-комариному тонкою й мала двадцять п’ять дюймів – рекорд у Баптистській лікарні. Коли підросла, прізвисько стало ще точнішим: у дитинстві в мене був гострий, дзьобоподібний ніс. Мама все життя намагалася переконати людей звертатися до мене на ім’я – Євгенія.

Місіс Шарлотта Будро Кантрель Фелан не любить прізвиськ.

До шістнадцяти років я була не просто дуже високою, а ненормально високою. Такою високою, що на шкільних фотографіях мене, єдину з дівчат, ставили в задньому ряду разом із хлопчиками. Такою високою, що мама всю ніч відгинала відлоги на одязі, розтягувала рукави на светрі, вирівнювала волосся перед танцями, хоча її про це не просили, нарешті, натискала на мою голову, ніби вона могла б утиснути мене назад у ті роки, коли їй доводилося нагадувати, що треба стояти рівно. А коли мені виповнилося сімнадцять, мама вважала, що краще би в мене був апоплексичний пронос, тільки б я не стояла струнко. Її зріст був п’ять футів чотири дюйми, й вона була першою віце-міс Південної Кароліни. Вона вирішила, що з моєї ситуації є єдиний вихід.

Інструкція з полювання на чоловіка міс Шарлотти Фелан, правило за номером один: симпатична, мініатюрна дівчина повинна підкреслювати свою красу за допомогою макіяжу та гарної постави. Висока й простакувата – трастовим фондом.

Я мала зріст п’ять футів одинадцять дюймів і двадцять п’ять тисяч бавовняних доларів на рахунку, і якщо в цьому не видно краси, їй Богу, це означає, що претендент не достатньо розумний, щоби стати частиною сім’ї.

Моя дитяча спальня знаходилася на верхньому поверсі батьківського будинку. Там білосніжні бильця крісел і на ліпнині рожеві херувимчики. А на шпалерах – м’ятно-зелені пуп’янки. Фактично – це горище з довгими похилими стінами, тож у багатьох місцях я не можу випрямитися. Завдяки еркеру кімната здається круглою. І після щоденного материного пиляння щодо пошуку чоловіка я сплю, немов у весільному торті.

А проте це мій прихисток. Тепло розширюється, і тут збирається гаряча повітряна куля, тож сюди ніхто не заходить. Сходи вузькі, батькам важко підніматися. Наша попередня покоївка, Константін, щодня дивилася на ті сходи, як на ворога. Це було єдине, за що я не любила верхнього поверху будинку: він відділяв мене від моєї Константін.

Через три дні після моєї розмови з матір’ю на ґанку я розклала на своєму столі оголошення з «Джексон Джорнал». Увесь ранок мама ходила за мною назирці з новим засобом для випрямлення волосся, а тато на ґанку кричав і кляв бавовняні поля, бо вони тануть, як сніг улітку. Після бавовняних довгоносиків дощ – це найгірше, що може статися під час збирання врожаю. Ще не вересень, але осінні зливи вже почались.

У моїй руці червона ручка, розглядаю непоказний, єдиний стовпчик під рубрикою Робота: жінки.

Кеннінґтон: потрібна продавчиня – врівноваженість, хороші манери, усмішка!

Трим, потрібна молода секретарка. Вміння набирати текст необов’язкове. Питати містера Сандерса.

Ісусе, якщо їй не потрібно вміти набирати текст, то що ж вона тоді робитиме?

Потрібна молодша стенографістка, Персі енд Ґрей, з/п 1.25 дол./год.

Це нове. Обводжу його.

Не заперечиш, в університеті я важко працювала. Доки мої друзі пили ром з колою на вечірках «Фі Дельта Тета» та приміряли мамині корсети, я сиділа в читальні й годинами писала – здебільшого курсові роботи, а ще оповідання, погані вірші, епізоди Доктора Кілдера, рекламні пісеньки «Пелл-Мелл», листи-скарги, листи з вимогою викупу, любовні листи хлопчакам, яких я зустрічала в класі, але з якими мені не вистачило нахабства заговорити, і які я так і не надіслала. Звичайно, я мріяла про побачення з футболістами, але моєю справжньою мрією було одного прекрасного дня написати щось таке, що люди справді читали б.

У четвертому семестрі на останньому курсі я подала заяву тільки на одну роботу, але це була хороша робота, за шістсот миль від Міссісіпі. Я кинула двадцять центів у телефонний апарат у супермаркеті й розпитала про посаду редактора у видавництві «Гарпер енд Роу», що знаходиться на 33-й вулиці в Мангеттені.

Я побачила оголошення в «Нью-Йорк Таймс» в університетській бібліотеці й того самого дня надіслала їм своє резюме. Сповнена надії, я навіть зателефонувала щодо квартири на 85-й Іст-стрит, квартири з однією спальнею та плитою за сорок п’ять доларів на місяць. Авіакомпанія «Дельта» повідомила мені, що квиток в один бік до аеропорту Айдлвайлд коштує сімдесят три долари. Я не бачила сенсу подаватися більше, ніж на одну роботу, але вони зі мною так і не зв’язались.

Мій погляд ковзає вниз – Робота: чоловіки. Там мінімум чотири колонки, заповнені оголошеннями – банківські менеджери, бухгалтери, фахівці з кредитів, збирачі бавовни. На цій сторінці оголошень «Персі енд Ґрей» пропонує посаду молодшого стенографіста й платить чоловікам на п’ятдесят центів на годину більше.

– Міс Скітер, вам телефонують, – гукає Паскаґула знизу сходів.

Я спускаюся до єдиного телефона в домі. Паскаґула тримає слухавку. Вона маленька, як дитина, на зріст навіть не п’ять футів, і чорна, як ніч. Її волосся закручене навколо голови, а білу робочу сукню спеціально підшито, щоби пасувала до її коротких рук і ніг.

– Вам телефонує міс Гіллі, – каже вона й мокрою рукою подає мені слухавку.

Я сиджу за білим металевим столом. Кухня велика й квадратна, там жарко. В окремих місцях чорно-біла лінолеумна плитка потріскалася, а перед мийкою зносилася й стала тонкою. Нова срібляста посудомийна машина стоїть посеред кімнати, до неї прикріплений шланг, який тягнеться від крана.

– Він приїжджає в наступні вихідні, – говорить Гіллі. – В суботу ввечері. Ти вільна?

– А-а-а, треба перевірити календар, – відповідаю. В голосі Гіллі немає й сліду нашої сварки в бридж-клубі. Я не надто цьому довіряю, та відчуваю полегшення.

– Не можу повірити, що це нарешті станеться, – продовжує Гіллі, бо вона вже місяць намагається звести мене з кузеном свого чоловіка. Вона таки не відступається, хоча той надто гарний для мене, не згадуючи вже, що син сенатора.

– А ти не думаєш, що ми повинні… спочатку познайомитися? – запитую. – Я маю на увазі, перш ніж підемо на побачення?

– Не нервуй. Ми з Вільямом постійно будемо поруч.

Зітхаю. Це побачення вже двічі скасовували. Можна тільки сподіватися, що його не відкладуть знову. І ще – мені лестить віра Гіллі, що такого, як він, міг би зацікавити хтось, схожий на мене.

– О, і треба, щоб ти прийшла й забрала ці записи, – говорить Гіллі. – Я хочу, щоби моя ініціатива була в наступному випуску, ціла сторінка та фото.

Я мовчу.

– Йдеться про туалети? – Хоча лише кілька днів тому вона порушувала цю тему в бридж-клубі, я мала надію, що про це вже забули.

– Це називається «Санітарна ініціативна норма для прислуги» – Вільяме-молодший, вгамуйся, бо отримаєш у мене, Юл Мей, ходи сюди – й це мені потрібно вже цього тижня.

Я редактор інформаційного вісника Ліги. Але Гіллі її президент. І вона намагається вказати мені, що друкувати.

– Гляну. Не знаю, чи є місце, – брешу.

Паскаґула стоїть біля мийки та крадькома зиркає на мене, ніби чує слова Гіллі. Я дивлюся на туалет Константін, тепер він Паскаґулин. Це поруч із кухнею. Крізь прочинені двері я бачу крихітну кімнату з туалетом, шворку для зливу, лампочку з пожовклим пластиковим плафоном. У маленьку кутову раковину насилу влізе склянка води. Я ніколи не була всередині. Коли ми були дітьми, мама попередила, що відшмагає нас, якщо зайдемо до туалету Константін. Я сумую за Константін більше, ніж за будь-ким у своєму житті.

– Тоді зроби так, щоб місце було, – каже Гіллі. – Тому що це дуже важливо.

Константін жила приблизно за милю від нашого дому, в невеликому негритянському кварталі Готстек, названому так через смоляний завод, який там працював. Дорога до Готстеку пролягає повз нашу ферму з північного боку. Скільки пам’ятаю, всю дорогу вздовж тієї милі вкривали темношкірі діти, що гуляли, гралися та підбивали ногами червоний пил, простуючи на велику трасу 49 ловити попутку.

Дитиною я й сама долала ту гарячу милю. Якщо просила та справно молилася, мама іноді дозволяла мені п’ятничного вечора піти до Константін додому. Через двадцять хвилин повільної ходьби ми проминали магазинчики для чорношкірих, де все коштувало п’ять чи десять центів, потім бакалійну крамницю, наприкінці якої неслися кури, а далі всю дорогу простували повз десятки хитких придорожніх будиночків із бляшаними дахами та перехнябленими ґанками (а ще там був жовтий будиночок, і подейкували, що з його заднього входу продають віскі). Я дуже хвилювалася, що потрапила в такий інший світ, і надто добре усвідомлювала, які добрі в мене туфлі та який чистий мій білий сарафан, випрасуваний для мене Константін. Чим ближчим ставав будинок Константін, тим частіше вона всміхалась.

– Привіт, Птахо Карле, – гукала Константін до чоловіка, що сидить у кріслі-гойдалці в пікапі, продаючи коріння. Торби з корінням сасафраса й локриці, й тайського перцю – все можна купити. Доки ми перебирали коріння, все тіло Константін як ніби хиталося, немов розслабляючи всі суглоби. Константін була не просто високою, вона була товстою. Вона також була широкою в стегнах і мала проблеми з коліньми. Біля пенька на розі її вулиці вона брала до рота трохи тютюну «Геппі Дейз», а потім спльовула так прямо, мовби стрілу посилала. Вона дозволяла мені дивитися на чорний порошок у круглій жестянці та просила: «Тільки мамі не кажи».

Там завжди були собаки, облізлі, з прилиплими до ребер животами, вони лежали просто на дорозі. З ґанку молода темношкіра жінка на прізвисько Кет-Байт кричала: «Міс Скітер! Переказуйте татові від мене вітання. Скажіть, що в мене все гаразд». Мій батько назвав її так багато років тому. Він проїжджав повз і побачив, як скажений кіт нападає на маленьку темношкіру дівчинку. «Той кіт майже з’їв її», – розповідав потім татко. Він убив кота, відніс дівчинку до лікаря й домовився про курс із двадцяти одного уколу від сказу.

Пройшовши ще трохи, підступаємо до будинку Константін. Там три кімнати й жодного килимка, й та єдина в неї фотографія із зображенням білої дівчинки, яку, за словами Константін, вона виховувала більше ніж двадцять років у Порт-Гібсоні. Я була впевнена, що знаю про Константін усе: вона мала одну сестру й виросла на орендованій фермі в Коринті, Міссісіпі. Обоє її батьків померли. Зазвичай вона не вживала свинини, носила 16-й розмір одягу та 10-й розмір жіночого взуття. А я розглядала широку усмішку дитини на фотографії та трохи заздрила, дивуючись, чому в неї нема ще й моєї фотографії.

Іноді до мене приходили гратися дві сусідські дівчинки, Мері Нелл і Мері Рон. Вони були такими чорними, що я не розрізняла їх і називала просто Мері.

– Коли йдеш туди, то стався до темношкірих дівчаток добре, – якось сказала мені мама, і я пам’ятаю, як ошелешено на неї глянула, питаючи:

– А чому ні?

Але мама не пояснила.

Десь через годину приїжджав тато, виходив із машини, давав Константін долар. Жодного разу Константін не запросила його досередини. Навіть тоді я розуміла: ми перебували на території Константін, а у власному будинкові вона не повинна бути до всіх люб’язною. Після цього тато відпускав мене до магазину для темношкірих купити прохолодні напої та льодяники.

– Не говори мамі, що я дав Константін ще трохи грошей.

– Добре, татусю, – відповідала я. Це був наш єдиний секрет.

У тринадцять мене вперше обізвали потворою. Це зробив багатий друг мого брата Карлтона, коли вони вибралися постріляти у польових умовах.

– Дитинко, чому плачеш? – запитала мене Константін на кухні.

Я їй зізналася, що той хлопець мене обізвав. По обличчі текли сльози.

– Ну? А ти така?

Я кліпнула, припиняючи плакати.

– Що я?

– Євгеніє, тепер слухай сюди, – Константін єдина, хто хоча б іноді дотримувався маминого правила. – Потворність живе всередині. Потворно бути жорстокою людиною, що завдає людям болю. Ти така?

– Не знаю. Я так не думаю, – плакала я.

Константін сіла поруч мене за кухонний стіл. Я чула хрускіт її спухлих суглобів. Вона міцно притиснула свій великий палець до моєї долоні. Ми обоє знали, що це означає Послухай. Послухай мене.

– Щоранку, до того часу, поки не вмреш, ти муситимеш вирішувати. – Константін була так близько, що я бачила її темні ясна. – Ти маєш питати себе: А чи повинна я вірити всьому, що ті дурні скажуть про мене сьогодні?

Її великий палець був притиснутий до моєї долоні. Я кивнула, що зрозуміла. Я була досить розумною, щоб утямити, що вона мала на увазі білих людей. І хоч я, як і раніше, почувалася нещасною й знала, що, найбільш імовірно, негарна, це було вперше, коли вона розмовляла зі мною, ніби я є чимось більшим, аніж дитиною білої матері. Усе життя мені вказували, як думати про політику, темношкірих, дівчаток. Але через великий палець Константін, притиснутий до моєї руки, я зрозуміла, що насправді маю вибір, у що мені вірити.

Константін з’являлася на роботу на шосту, а під час збирання врожаю на п’яту. Вона готувала татові булочку із соусом, і він ішов у поле. Коли я прокидалася, вона майже завжди стояла на кухні, а з радіо на кухонному столі лунали повчання проповідника Ґріна. Коли вона мене зауважувала, то всміхалась.

– Доброго ранку, красуне!

Я сиділа за кухонним столом і розповідала свої сни. Вона стверджувала, що сни віщують майбутнє.

– Я була на горищі, дивилася вниз, на ферму, – описувала я. – Бачила верхівки дерев.

– Ти станеш хірургом по мозку! Верхівка будинку означає голову.

Мама снідала зранку в їдальні, потім переходила до кімнати відпочинку трохи повишивати чи написати листи місіонерам в Африці. Зі свого зеленого крісла їй було видно практично все, що відбувалося в будинку. І це здавалося дивовижним, що за ту частку секунди, коли я минала двері, вона помічала все. Я прожогом проскакувала, почуваючись мішенню для гри в дартс, самим яблучком.

– Євгеніє, ти ж знаєш, у цьому будинку не жують жуйку.

– Євгеніє, оброби рану спиртом.

– Євгеніє, марш нагору й причешися, а раптом хтось наскочить у гості.

Я дізналася, що зручніше ходити потай у шкарпетках, аніж у взутті. Навчилася використовувати задні двері. Навчилася носити шапки, затуляючи обличчя руками, коли проходила повз кімнату. Але здебільшого навчилася просто залишатися на кухні.

У Лонґліфі літні місяці тягнулися, як роки. Я не мала друзів, з якими зустрічалася би щодня: ми жили занадто далеко, тож у нас не було білих сусідів. У місті Гіллі з Елізабет усі вихідні проводили одна в одної, а мені дозволяли ночувати в них лише раз на два тижні. Через це я багато бурчала. Я сприймала Константін як належне, та, думаю, усвідомлювала, як мені з нею пощастило.

У чотирнадцять я почала курити. Потихеньку тягала цигарки з Карлтонових пачок «Мальборо», які він тримав у своїй тумбочці. Йому було майже вісімнадцять, і ніхто не зважав, що він уже багато років курив крізь, де тільки хотів, – у будинку чи в полі з татом. Іноді тато курив люльку (він не курив цигарок), а мама, на відміну від більшості своїх друзів, не курила взагалі. Мама заборонила курити, поки мені не виповниться сімнадцять.

Тож я прокрадалася у двір і сиділа на гойдалці під величезним старим дубом, що ховав мене. Або ж пізно вночі я зачиняла вікно моєї спальні й курила. У мами був гострий зір, але вона майже не чула запаху. А Константін зрозуміла відразу. Вона примружилась, ледь усміхнулась, але не сказала нічого. Якщо мати прямувала до заднього ґанку, коли я ховалася за деревом, Константін бігла й вдаряла мітлою по залізних сходових поручнях.

– Константін, що ти робиш? – питала її мама, та я до того часу вже зминала недопалок і кидала його в дупло дерева.

– Просто чищу тут старий віник, міс Шарлотто.

– Ну, роби це тихіше, будь ласка. Ой, Євгеніє, ти за ніч виросла ще на дюйм? Що мені робити? Йди… одягни сукню, що тобі пасує.

– Так, мем, – водночас відповідали ми з Константін і усміхались одна одній.

О, це чудово, мати когось, із ким можна разом тримати секрети. Якби у мене була сестра або брат із меншою різницею у віці, я би знала, як це. Це ж не лише куріння чи уникання мами. Це хтось, хто був би з тобою після того, як твоя мати майже замордує тебе до смерті, бо ти жахливо висока, і кучерява, і дивна. Хтось, чиї очі сказали б просто, без слів, «Зі мною у тебе все гаразд».

Утім, говорити з нею не завжди було солодко. У п’ятнадцять новенька дівчинка вказала на мене й запитала:

– А що це за бузько?

Навіть Гіллі сховала усмішку перед тим, як відвести мене вбік, удаючи, наче ми її не почули.

– Константін, який у тебе зріст? – запитала я, не зумівши приховати сльози.

Константін примружилась:

– А в тебе який зріст?

– П’ять футів одинадцять дюймів, – плакала я. – Я вже вища за баскетбольного тренера в команді хлопців.

– Ну, а в мене п’ять футів тринадцять дюймів, тож покинь себе жаліти.

Константін була єдиною жінкою, на яку мені доводилося дивитися вгору, щоб поглянути в її очі.

Перше, що помітно в Константін, окрім її зросту, – це очі. На тлі темної шкіри вони здавалися світло-коричневими, яскраво-медовими. Я ніколи не бачила в темношкірої людини світло-карих очей. Насправді, на Константін було безліч відтінків коричневого. Її абсолютно чорні лікті взимку вкривав сухий білий пил. Шкіра на її руках, шиї та обличчі мала колір чорного дерева. Долоні її рук помаранчеві, й мене завжди цікавило, чи стопи такі самі. Втім, я ніколи не бачила її босоніж.

– У ці вихідні тільки ти і я, – сказала вона, усміхаючись.

У ті вихідні мама й тато їхали з Карлтоном оглядати університет Луїзіани й Тулейн. Наступного року мій брат вступав до коледжу. Того ранку тато заніс розкладачку на кухню та поставив поруч із туалетом Константін. Вона завжди спала там, коли ночувала в нас.

– Ходи побачиш, що я маю, – покликала вона, показуючи на комірчину. Я відчинила двері й угледіла в її сумці складанку на п’ятсот деталей із зображенням гори Рашмор. Це наше улюблене заняття під час її ночівлі в нас.

Тієї ночі ми сиділи кілька годин, жували арахіс і перебирали на кухонному столі деталі головоломки. Надворі розгулялася негода, а ми в затишку вибирали частинки складанки. Лампочка на кухні згасла, а потім знову засяяла.

– Хто це? – спитала Константін, дивлячись крізь окуляри в чорній оправі на коробку з-під головоломки.

– Це Джеферсон.

– О, справді. А це хто?

– Це… – я нахилилась. – Я думаю, це… Рузвельт.

– Я впізнаю тільки Лінкольна. Він схожий на мого тата.

Я завмерла, тримаючи в руці деталь головоломки. Мені було чотирнадцять, і я ніколи не отримувала балу, нижчого ніж «А». Я була розумна, проте дуже наївна. Константін поклала коробку й знову зосередилася на деталях.

– Тому що твій тато був таким… високим? – запитала я.

Вона всміхнулась.

– Тому що мій тато був білим. Моя мама була високою.

Я відклала деталь.

– Твій… батько був білим, твоя мама… темношкірою?

– Ага, – мовила вона й усміхнулася, складаючи два шматки докупи. – Ану, глянь там. Підходить.

Я мала так багато запитань. Хто він? Де він? Я знала, що він не був одружений із мамою Константін, бо це протизаконно. Я взяла із заначки, що принесла до столу, цигарку. Мені було чотирнадцять, я почувалася дуже дорослою, тож закурила. Коли я це зробила, верхнє світло стало приглушеним, брудно-бурим, і лампочка тихо задзижчала.

– О, мій тато люби-и-ив мене. Завжди говорив, що я його улюблениця. – Вона відкинулася на спинку стільця. – Він приходив додому щосуботи після обіду та якось приніс мені десять стрічок для волосся, десяти різних кольорів. Він привіз їх із Парижа, вони були з японського шовку. Я сиділа в нього на колінах увесь час, відколи він приходив і аж допоки мусив уже йти, а мама ставила на патефоні, що він їй подарував, Бессі Сміт, і ми співали:

Я слухала з широко розплющеними очима, нічого не розуміючи. У тьмяному освітленні її голос майже світився. Якби шоколад був звуком, це був би голос Константін. Якби спів був кольором, це був би колір цього шоколаду.

– Якось я голосно ридала. Гадаю, мала причину для смутку – бідність, холодна ванна, хворий зуб, щось таке. А він так довго тримав мою голову, притиснувши до себе. Коли ж я підняла голову, то побачила, що він теж плаче, і він… зробив те саме, що я роблю тобі. Ти знаєш, про що я. Притиснув великий палець до моєї руки й сказав… Він попросив пробачення.

Ми сиділи там і дивились на деталі головоломки. Мама не хотіла, аби я дізналася, що батько Константін білий, що він вибачився перед нею за таке життя. Це було те, чого я не мала знати. Я відчувала, що це подарунок Константін для мене.

Я докурила свою цигарку, погасила її до срібної гостьової попільнички. Світло знову стало яскравішим. Константін усміхнулася мені, я всміхнулась у відповідь.

– Чому ти ніколи не розповідала мені цього раніше? – спитала я, вглядаючись у її світло-карі очі.

– Скітер, я не можу тобі нічого розповідати.

– Але чому? – Їй відомо все про мене, все про мою сім’ю. Хіба я від неї щось приховувала?

Вона дивилася на мене, й у глибині її душі я розгледіла глибокий темний смуток. Через якийсь час вона відповіла:

– Дещо я просто хочу залишити при собі.

Коли надійшла моя черга йти до коледжу, мама всі очі виплакала, як ми з татом сідали в машину. А я почувалася вільною. Вільною від ферми, від критики. Мені кортіло запитати у мами: «Хіба ти не радієш? Хіба не радієш, що тепер не мучитимешся через мене щодня?» Але мама здавалася нещасною.

Я була найщасливішою людиною в гуртожиткові. Я писала Константін по листу на тиждень, змальовувала їй свою кімнату, заняття, сестринство. Я адресувала їй листи на ферму, бо в Готстек пошту не носили, тож я просто мусила сподіватися, що мама їх не відкриє. Двічі на місяць Константін писала мені листи на пергаментному папері, який вкладала в конверт. Вона мала крупний і красивий почерк, хоча до кінця сторінки рядки сповзали вниз. Вона описувала мені кожну хвилину життя в Лонґліфі: «У мене болить спина, та ноги болять іще більше» або «Міксер відірвався від миски й літав по всій кухні, а кіт знявчався й утік. Відтоді я його не бачила». Вона повідомляла мене, що в тата застуда, або що Роза Паркс виступала в церкві. Часто вона допитувалася, чи я щаслива, і хотіла знати деталі. Наші листи скидалися на бесіду тривалістю в рік, ми ставили запитання та відповідали на них, а на Різдво чи під час літніх канікул продовжували розмову особисто.

У своїх листах мама наказувала: «Молися» та «Не носи підборів, бо будеш надто високою» й додавала чек на тридцять п’ять доларів.

Коли я була на останньому курсі, у квітні надійшов лист від Константін, в якому писалося: «Скітер, я маю для тебе сюрприз. Я така схвильована, що майже не можу стояти. І не смій мене про це питати. Побачиш сама, коли приїдеш додому». Наближались останні іспити, і через місяць випускний. То був останній лист від Константін.

Я пропустила свій випускний вечір в «Оле Міс». Усі мої близькі подруги покинули навчання та повиходили заміж, тож я не бачила сенсу три години тягти маму з татом, щоб вони просто подивились, як я йду по сцені, тим паче, що мама хотіла подивитись, як я йду до вівтаря. Я ще не отримала відповіді від «Гарпер енд Роу», тож замість купити квиток на літак до Нью-Йорка, поїхала додому до Джексона у б’юїку другокурсниці Кей Тернер, скоцюрбившись між своєю друкарською машинкою під ногами та її весільною сукнею між нами. Наступного місяця Кей Тернер виходила заміж за Персі Стенгоупа. Протягом трьох годин я вислуховувала її гризоти про ароматизатори для торта.

Удома мама відступила на крок назад, щоби краще мене розглянути.

– Ну, в тебе гарна шкіра, – підсумувала вона, – але твоє волосся…

Вона зітхнула й похитала головою.

– А де Константін? – спитала я. – На кухні?

І тоном ведучої прогнозу погоди мама повідомила:

– Константін тут більше не працює. Тепер іди розпаковуй валізи, бо зіпсуєш одяг.

Я повернулася та примружилась. Гадала, що недобре розчула її:

– Що ти сказала?

Мама стояла виструнчившись і розправляючи плаття.

– Скітер, Константін пішла. Вона живе в Чикаго зі своєю сім’єю.

– Але… що? У листах вона нічого не згадувала про Чикаго.

Я знала, що не це було її сюрпризом. Вона б одразу повідомила мені таку жахливу новину.

Мама глибоко вдихнула, випросталась.

– Я наказала Константін не писати тобі про звільнення. Не під час випускних іспитів. А якби ти завалила, й тобі б довелося повторно пройти останній рік навчання? Бог свідок, чотири роки в коледжі – це більше ніж достатньо.

– І вона… погодилася? Не писати мені, не повідомляти, що йде?

Мама відвела погляд, зітхнула.

– Євгеніє, обговорімо це пізніше. Ходи на кухню, я познайомлю тебе з новою покоївкою, Паскаґулою.

Але я не пішла на кухню за мамою. Я втупилась у валізи, привезені з коледжу, жахаючись думки, що доведеться тут розпаковуватись. Будинок здавався величезним, порожнім. А надворі, на бавовняному полі, гудів комбайн.

До вересня я втратила надію не тільки щось почути від «Гарпер енд Роу», я втратила надію знайти Константін. Ніхто, здавалося, не знав, як її знайти. Зрештою, я перестала розпитувати людей, чому Константін пішла. Складалося враження, ніби вона просто зникла. Мені довелося змиритися, що Константін, мій єдиний справжній союзник, покинула мене напризволяще з цими людьми.

Розділ 6

Спекотного вересневого ранку прокидаюсь у своєму ще дитячому ліжку, взуваю плетені шкіряні сандалі, привезені мені моїм братом Карлтоном з Мексики. Чоловічі, бо, вочевидь, у мексиканських дівчат ступні не виростають до розміру дев’ять із половиною[6]. Мама ненавидить їх і повторює, що в них жахливий вигляд.

Поверх нічної сорочки натягую одну зі старих батькових сорочок і вислизаю через парадні двері. Мама на задньому ґанку з Паскаґулою та Джеймсо, поки вони чистять устриці.

– Ніколи не залишай негра з негритянкою на самоті, – прошепотіла мені мама якось давним-давно. – То не їхня вина, просто вони нічого не можуть із собою вдіяти.

Збігаю ґанком, щоб побачити, чи нема у поштовій скриньці замовленого поштою примірника «Ловець у житі». Я завжди замовляю заборонені книжки в нелегального продавця книжок у Каліфорнії, зміркувавши, що, коли штат Міссісіпі заборонив їх, книжки, певно, хороші. Поки я дійшла до під’їзної дороги, сандалі та щиколотки вкрилися дрібною жовтою пилюкою.

По обидва боки від мене – сліпучо-зелені бавовняні поля, вже вкриті коробочками. Минулого місяця батько втратив кілька полів через дощі, та більша частина цвіла, зберігшись неушкодженою. Листя почали поцятковувати коричневі плями від дефоліанту, і я все ще відчуваю кислуватий хімічний запах у повітрі. На місцевій дорозі жодної машини. Відкриваю поштову скриньку.

А там, під маминим «Жіночим домашнім журналом», лист, адресований міс Євгенії Фелан. Червоний рельєфний штамп у кутку: «Видавництво „Гарпер енд Роу“». Розкриваю конверт просто тут, стоячи у своїй довгій нічній сорочці та в старій батьковій із «Брукс Бразерс».

Під машинописним текстом приписка від руки, переривчастими блакитними карлючками:

Вантажівка, повна бавовни, гуркоче дорогою. Негр на пасажирському сидінні виглядає з вікна, витріщаючись на мене. Я й забула, що я біла дівчина в тоненькій нічній сорочці. Я щойно отримала лист, навіть, так би мовити, заохочення, з Нью-Йорка й уголос повторюю ім’я: «Елейн Стайн». Ніколи в житті не зустрічала євреїв.

Біжу доріжкою додому, намагаючись, щоб лист не лопотів у руці. Не хочу, щоб він зім’явся. Злітаю сходами нагору під мамині вигуки, щоб я зняла ці недоладні мексиканські чоловічі сандалі, й хапаюся за роботу, записую всі ті чортові речі, якими переймаюся в цьому житті, особливо ті, що, здається, не хвилюють нікого. Слова Елейн Стайн течуть моїми венами розплавленим сріблом, і я друкую щонайшвидше. Виявляється, список досить довгий.

Наступного дня я надіслала свого першого листа Елейн Стайн. Я склала список ідей, які вважала гідним журналістським матеріалом: переважаюча неграмотність жителів штату Міссісіпі; значна кількість аварій з вини п’яних водіїв у нашому окрузі; обмежені можливості жінок у виборі роботи.

І лише відправивши лист, я зрозуміла, що, мабуть, вибрала такі ідеї, що могли б справити враження на неї, а не ті, які справді турбували мене.

Глибоко вдихаю й шарпаю на себе важкі скляні двері. Дзвіночок ніжно й привітно дзенькає. Секретарка не так ніжно дивиться на мене. Вона величезна, і, здається, їй незручно в маленькому дерев’яному кріслі.

– Ласкаво просимо до «Джексон джорнал». Чим можу допомогти?

Я домовилася про зустріч позавчора, не минуло й години після того, як одержала листа від Елейн Стайн. Я запитала щодо співбесіди на будь-яку вільну посаду. І здивувалася, що зі мною так швидко захотіли зустрітись.

– У мене зустріч із містером Ґолденом.

Секретарка в трапецієподібному платті шкандибає у віддалений кінець кімнати. Я намагаюся погамувати тремтіння рук. Заглядаю через прочинені двері до маленької кімнатки, обшитої дерев’яними панелями. Там четверо чоловіків у костюмах вистукують друкарськими машинками й шкрябають олівцями. Згорблені, заморені, у трьох із них лише по підківці волосся на голові. У кімнаті серпанок із цигаркового диму.

Знову з’являється секретарка й, тримаючи в руці цигарку, робить жест рухатись за нею:

– Ідіть за мною.

Попри свою нервозність, усе, про що зараз думаю, – старе правило з коледжу: «Дівчата з братства „Ксі Омега“ ніколи не ходять із цигаркою». Прямую за нею повз столи, чоловіки за якими розглядають мене, і через димову завісу до внутрішнього кабінету.

– Зачиняй їх! – гаркає містер Ґолден, щойно я відчинила двері та ступила до кімнати. – Не впускай сюди цей клятий дим.

Містер Ґолден устає з-за столу. Він дюймів на шість нижчий від мене, підтягнутий, молодший за моїх батьків. У нього довгі зуби, єхидна посмішка та напомаджене, як у піжонів, чорне волосся.

– Ти, що, не чула? – запитує він. – Минулого тижня повідомили, що цигарки вбивають.

– Нічого про це не чула.

Дуже сподіваюся, що про це не йшлося на першій сторінці його газети.

– Чорт, я знаю столітніх нігерів, які на вигляд молодші, ніж ті ідіоти за дверима. – Він знову сідає, та я продовжую стояти, бо інших стільців у кімнаті немає.

– Гаразд, подивимося, що ти принесла.

Даю йому своє резюме та кілька статей, написаних у школі. Я виросла із «Джорнал», що лежав на нашому кухонному столі, розгорнутий на сторінці про фермерське життя чи про місцеві спортивні новини. Я рідко читала газету сама.

Містер Ґолден не просто переглядає мої папери, він редагує їх червоним олівцем.

– Три роки редактор газети середньої школи «Мюррей Гай», два роки редактор університетської «Ребел Роузер», три роки редактор у сестринстві «Ксі Омега», спеціальність – англійська та журналістика, четверта у випуску… Чорт, дівчино, – бурмоче він, – ти хоч трохи розважалась?

Прокашлююсь:

– А це… важливо?

Він дивиться на мене.

– Ти надзвичайно висока, але, гадаю, така мила дівчина, як ти, могла б зустрічатися з усією баскетбольною командою.

Дивлюся на нього, не впевнена, чи то глузування, чи то комплімент.

– Гадаю, ти вмієш прибирати… – Він знову переводить погляд на мої статті та несамовито править їх червоним.

Кров ринула мені в обличчя.

– Прибирати? Я тут не для того, щоби прибирати. Я прийшла сюди, щоб писати.

Із щілини під дверима просочується цигарковий дим. Здається, наче всю будівлю охопила пожежа. Почуваюся повною дурепою, бо сподівалася, що зможу просто прийти й отримати роботу журналіста.

Він важко зітхає та простягає мені товсту течку з паперами.

– Я здогадався. У тієї старої міс Мирни дах поїхав, і вона напилася лаку для волосся чи чогось такого. Прочитай статті, напиши відповіді на листи, як це робила вона, й ніхто, до біса, не помітить різниці.

– Я… що? – І беру цю течку, тому що не знаю, що ще зробити. Поняття не маю, хто така міс Мирна. Ставлю єдине безпечне запитання, яке спало на гадку: – Скільки, ви говорили… заплатите?

На диво, він змірює мене захопленим поглядом: від туфель на пласкій підошві до пласкої зачіски. Якийсь прихований інстинкт підштовхує мене всміхнутися та провести рукою по волоссю. Почуваюся ніяково, але так і роблю.

– Вісім доларів, щопонеділка.

Я киваю, намагаючись зметикувати, як розпитати його про роботу, не виказавши себе.

Він нахиляється вперед.

– Ви ж знаєте, хто така міс Мирна, так?

– Звісно. Ми… дівчата постійно її читаємо, – кажу, й ми знову дивимось одне на одного так довго, що десь на віддалі вже втричі дзвонить телефон.

– Що тоді? Вісім недостатньо? Боже, жінко, тоді йди безкоштовно відмивай чоловічий туалет!

Прикусила губу. Але допоки встигаю щось промовити, він закочує очі:

– Добре, десять. Матеріали повинні бути готові на четвер. І якщо мені не сподобається твій стиль, я не друкуватиму це та не платитиму жодної копійки.

Беру течку, дякую йому, може, й занадто. Не звертаючи на мене уваги, він знімає слухавку та набирає номер, перш ніж я виходжу за двері. Діставшись своєї автівки, вгрузаю у м’яке шкіряне сидіння «кадилака». Сиджу й усміхаюся, перечитуючи сторінки з течки. Я щойно отримала роботу.

Я йду додому, виструнчившись більше, ніж у свої дванадцять, коли почала різко рости. Мене розпирає гордість. Хоча кожна клітина мозку кричить мені «ні», я не можу втриматися, щоб не викласти все своїй матері. Вбігаю до вітальні та розповідаю їй, як я одержала роботу: писатиму щотижневу колонку з порадами щодо прибирання замість міс Мирни.

– Яка іронія! – Мама зітхає, ніби натякаючи, що навряд чи заробиш на життя з такими умовами. Паскаґула охолоджує для неї чай.

– Принаймні, це початок, – кажу я.

– Початок чого? Порад, як доглядати за будинком, коли… – Вона знову зітхає, довго та повільно, наче спускає шину.

Я відводжу очі, гадаючи, чи й усе містечко так вважатиме. Радість поступово тане.

– Євгеніє, тобі невідомо навіть, як чистити срібло, що ж нарадиш про те, як підтримувати чистоту в будинку.

Пригортаю течку до грудей. Мама має рацію, я не зможу відповісти на жодне запитання. Принаймні, могла хоча б порадіти за мене.

– І ти ніколи ні з ким не познайомишся, сидячи за друкарською машинкою. Євгеніє, хоч трохи думай головою.

У жилах закипає гнів. Знову стою, виструнчившись.

– Гадаєш, я хочу жити тут? З тобою? – Регочу, сподіваючись, що завдам їй болю.

На мить я бачу біль в її очах. Вона стискає губи в ниточку. Але я не збираюся забирати свої слова назад, бо нарешті, нарешті, сказала те, що вона вислухала.

Не рухаюся з місця. Хочу почути, що вона на це відповість. Хочу почути її вибачення.

– Євгеніє, маю тебе дещо… запитати. – Мама мне в руках носовичок, кривиться. – Я якось читала, що… окремі дівчата втрачають душевну рівновагу, починають думати… гм, такі неприродні думки.

Поняття не маю, про що вона. Дивлюся на вентилятор на стелі. Хтось налаштував його, щоб той крутився надто швидко. Клац-клац-клац…

– Ти… тобі… подобаються чоловіки? У тебе бували неприродні думки щодо… – Вона міцно заплющує очі. – Дівчат або… жінок?

Я втупилася в неї, бажаючи, щоб той вентилятор зараз зірвався та впав на нас.

– Бо в тій статті писали, що від цього є ліки, особливий відвар із коріння…

– Мамо, – промовляю, не заплющуючи очей. – Я так само хочу бути з дівчиною, як ти з… Джеймсо. – І прямую до дверей. Але оглядаюся. – Тобто ти ж не думаєш про нього, чи не так?

Мама випростується, обурено пирхає. А я навмисне голосно гупаю сходами нагору.

Наступного дня складаю листи міс Мирни в акуратну купку. У моєму гаманці тридцять п’ять доларів – щомісячні кишенькові гроші, які мама й досі мені видає. Сходжу вниз із широкою християнською усмішкою на обличчі. Живучи вдома та щоразу вибираючись за межі ферми, я змушена просити маму дати мені машину. Тобто вона питатиме, куди я зібралася. Тобто постійно доводиться їй брехати, а це хоч і приємно, та водночас трохи принизливо.

– Я збираюся до церкви, щоб дізнатися, чи не потрібна допомога у підготовці до недільної школи.

– О, люба, це просто чудово. Бери машину на скільки потрібно.

Учора ввечері я вирішила, що мені знадобиться професійна допомога в роботі з колонкою. Спершу вирішила попросити Паскаґулу, та я майже не знаю її. Крім того, не можу навіть думати про те, що мама пхатиме свого носа та постійно критикуватиме мене. Служниця Гіллі, Юл Мей, така сором’язлива, сумніваюся, що вона згодиться допомогти. Єдина інша прислуга, яку я бачу доволі часто, – це Елізабетина служниця Ейбілін. Ейбілін чимось нагадує мені Константін. Крім того, вона набагато старша за мене та, здається, має багатий досвід.

Дорогою до Елізабет заїжджаю до крамниці «Бен Франклін», купую течку, коробку олівців НВ і записник із блакитною тканою обкладинкою. Мій перший матеріал повинен лежати на столі у містера Ґолдена завтра о другій годині пополудні.

– Скітер, заходь.

Елізабет відчиняє вхідні двері, і я хвилююся, що Ейбілін сьогодні, можливо, не працює. Елізабет у блакитному банному халаті та гігантських бігуді, від яких її голова здається величезною, а тіло ще кволішим, ніж насправді. Елізабет зазвичай носить бігуді весь день, ніяк не може надати рідкому волоссю об’єму.

– Пробач, що я в такому вигляді. Мей Моблі півночі не давала мені спати, а тепер ще й не знаю, де це Ейбілін.

Заходжу до крихітного передпокою. У будинку низькі стелі та маленькі кімнати. Все якесь затерте – вицвілі блакитні штори з квітковим малюнком, скручене покривало на дивані. Я чула, нова бухгалтерська фірма Ралі не надто успішна. Може, десь у Нью-Йорку чи деінде це й нормально, але в Джексоні, штат Міссісіпі, люди не хочуть працювати з хамуватим спадковим бовдуром.

Машина Гіллі перед будинком, та її самої ніде не видно. Елізабет сідає за швейну машинку, що стоїть просто на обідньому столі.

– Я майже закінчила, – запевняє вона. – Тільки закріплю останній шов.

Елізабет устає та показує мені вихідну зелену сукню з круглим білим комірцем.

– Тільки відверто, – шепоче вона, а очі благають сказати їй усе, крім правди. – Схоже, що вона пошита вдома?

Край сукні з одного боку довший, шов трохи морщить, а манжета перекручена.

– Стовідсотково куплене у крамниці. Просто з «Мезон Бланш».

Говорю так, бо для Елізабет це крамниця її мрій. П’ять поверхів дорогого одягу на Канал-стрит у Новому Орлеані, одягу, який у Джексоні не відшукаєш.

Елізабет із вдячністю всміхається:

– Мей Моблі спить? – питаю я.

– Нарешті заснула! – Елізабет накручує пасмо волосся, що вибилося з бігуді, та кривиться з його впертості. Іноді її голос звучить різко, коли вона говорить про дочку. Двері гостьової ванни відчиняються, і виходить Гіллі, примовляючи:

– … набагато краще. Тепер у кожного є своє місце.

Елізабет занадто стурбовано підкручує голку в машинці.

– Перекажеш Ралі, що я йому дякую, – додає Гіллі, й раптом я розумію, про що йдеться. Ейбілін уже має власний туалет у гаражі.

Гіллі всміхається, і я бачу, що вона збирається порушити питання про «Ініціативу».

– Як там твоя мама? – питаю я, хоча знаю, що вона взагалі не любить це обговорювати. – Вона вже звикла у будинку для людей похилого віку?

– Думаю, так. – Гіллі натягує червоний светр, щоби прикрити складки жиру на талії. На ній штани у червоно-зелену клітинку, що, здається, додають об’єму її сідницям, надаючи їм округлості й крутизни. – Звісно, вона зовсім не цінує все, що я роблю. Я мусила звільнити її служницю: зловила на гарячому, коли та намагалася поцупити срібло просто під моїм носом. – Гіллі трохи примружується. – Ви часом, до речі, не чули, чи та Мінні Джексон десь працює?

Ми хитаємо головами.

– Сумніваюся, що їй вдасться знову знайти роботу в цьому місті, – каже Елізабет.

Гіллі киває, замислившись над цим. Я глибоко вдихаю, прагнучи повідомити їм свої новини.

– Я отримала роботу в «Джексон Джорнал»! – кажу.

У кімнаті тиша. Раптом Елізабет вищить від радості. Гіллі всміхається мені з такою пихою, що я червонію та знизую плечима, немов це не така вже й подія.

– Вони були б дурнями, якби не взяли тебе, Скітер Фелан. – Гіллі піднімає склянку з холодним чаєм, ніби виголошує тост.

– А… гм, хтось із вас читав рубрику міс Мирни? – цікавлюсь я.

– Ні, – відповідає Гіллі. – Але, б’юсь об заклад, що бідні білі дівчата з Південного Джексона читають її, як Біблію короля Якова.

Елізабет киває.

– Усі ті бідаки не мають прислуги, то вочевидь читають.

– Ти не заперечуватимеш, якщо я порозмовляю з Ейбілін? – питаю Елізабет. – Щоб вона допомогла мені відповісти на окремі листи?

На мить Елізабет завмирає.

– З Ейбілін? З моєю Ейбілін?

– Я ж сама не можу відповісти на ці запитання.

– Ну… якщо це не заважатиме її роботі…

Замовкаю, здивована її реакцією. Але потім нагадую собі, що, зрештою, Елізабет платить їй.

– І не сьогодні, тому що незабаром прокинеться Мей Моблі, й тоді мені доведеться доглядати за нею.

– Гаразд. Може… може, тоді я зайду завтра вранці?

Підраховую, скільки матиму годин. Якщо ми з Ейбілін впораємося ще зранку, то у мене буде час, щоб помчати додому, набрати текст і повернутися в місто до другої години.

Елізабет насуплено розглядає котушку із зеленими нитками:

– І тільки на кілька хвилин. Завтра день чищення срібла.

– Це не займе багато часу, обіцяю.

Елізабет починає звучати, як моя мама.

Наступного ранку о десятій Елізабет відчиняє двері й киває мені, як шкільна вчителька:

– Добре. Заходь. Та недовго. Мей Моблі може прокинутись будь-якої миті.

Заходжу на кухню, затиснувши записник і листи під пахвою. Ейбілін усміхається мені біля мийки, її золотий зуб сяє. Вона трохи повнувата в талії, але це надає їй приємної м’якості. І вона набагато нижча за мене (а хто вищий?) У неї темно-коричнева блискуча шкіра, яку підкреслює накрохмалена біла уніформа. Її брови – сиві, хоча волосся чорне.

– Здрастуйте, міс Скітер. Міс Ліфолт усе ще за машинкою?

– Так. – Дивно чути, попри всі ті місяці, що минули з моменту мого повернення, що Елізабет називають міс Ліфолт – не міс Елізабет чи навіть не дівочим прізвищем, міс Фредерікс.

– Можна? – показую на холодильник. Але перш ніж підступаю до нього, Ейбілін уже відчинила його:

– Чого побажаєте? Кока-коли?

Киваю, й вона знімає кришечку відкривачкою, що висить над кухонним столом, і наливає в склянку.

– Ейбілін… – роблю глибокий вдих. – Хочу запитати, чи допоможете мені з дечим.

І я розповідаю про рубрику, втішена, що вона знає, хто така міс Мирна.

– Може, я прочитала б вам кілька листів, а ви б… допомогли мені з відповідями. За якийсь час я, можливо, наб’ю руку й… – Замовкаю. Немає жодного шансу, що я колись спроможусь відповідати на запитання про прибирання будинку. Насправді я і не збираюся вчитися такого. – Це нечесно, так? Я видаватиму ваші відповіді за свої. Тобто відповіді Мирни, – зітхаю я.

Ейбілін хитає головою:

– Я не проти. Просто не впевнена, чи погодиться міс Ліфолт.

– Вона вже дозволила.

– Під час робочого дня?

Киваю, пригадуючи тон Елізабет.

– Тоді добре, – Ейбілін знизує плечима. Вона дивиться на годинник над мийкою. – Напевно, закінчимо, доки Мей Моблі прокинеться.

– Сядемо? – показую на кухонний стіл.

Ейбілін поглядає на двері:

– Сідайте, а мені й стояти добре.

Я провела минулу ніч, перечитуючи всі статті міс Мирни за останні п’ять років, але посортувати всі листи, на які я мусила відповісти, часу не вистачило. Вирівняла течку-планшет, олівець у руці.

– Лист з округу Ренкін.

«Дорога міс Мирно, – читаю я. – Як позбутися плям на комірці сорочки цього жирного свинтуса, мого чоловіка, бо він і сам, як свиня, і… і потіє, як і вона…»

Чудово. Колонка про домогосподарство та стосунки. Дві речі, в яких я нічого не тямлю.

– Чого вона хоче позбутися? – перепитує Ейбілін. – Плям чи чоловіка?

Втуплююся в листа. Я не знаю, що порадити в жодному разі.

– Скажіть, нехай замочить у оцті й засобі «Пайн-Сол». А опісля хай залишить трохи на сонці.

Швидко записую.

– Залишити на сонці надовго?

– Десь на годину. Хай висохне.

Витягую наступного листа, й так само швидко вона відповідає й на нього. Після четвертого чи п’ятого я з полегшенням видихаю.

– Дякую, Ейбілін. Ви й не уявляєте, як допомогли мені.

– Без проблем. Допоки я не потрібна міс Ліфолт.

Збираю свої папери, роблю останній ковток коли й даю собі п’ять секунд перепочинку, перед тим як бігтиму писати статтю. Ейбілін перебирає в мішечку молоді пагони папороті. У кімнаті тихо, тільки приглушено працює радіо (знову проповідує Ґрін).

– Звідки ви знали Константін? Ви родичі?

– Ми… ходили до однієї церкви. – Ейбілін переступає з ноги на ногу біля мийки.

Я відчуваю вже знайомий біль.

– Вона навіть адреси не лишила. Я просто… не можу повірити, що вона так просто зникла.

Ейбілін не піднімає очей. Здається, вона уважно вивчає паростки папороті.

– Ні, я впевнена, що її змусили піти.

– Ні, мама запевняла, що вона просто все покинула. Тоді, у квітні. Переїхала до Чикаго, до родини.

Ейбілін бере ще один пагін, ретельно миє довге стебло, завиту зелену голівку.

– Ні, мем, – заперечує вона після паузи.

Мені потрібно кілька секунд, щоби зрозуміти, про що ми говоримо.

– Ейбілін, – кажу я, й намагаюся зустрітися з нею поглядом – Ви справді вважаєте, що Константін звільнили?

Та обличчя Ейбілін стало непроникним, як синє небо.

– Я, мабуть, погано пам’ятаю, – мовить вона й, певно, думає, що й так занадто багато розповіла білій жінці.

Ми чуємо голос Мей Моблі, Ейбілін перепрошує та виходить. Минає якась мить, і я розумію, що мушу йти додому.

Коли через десять хвилин я заходжу до будинку, мама читає за обіднім столом.

– Мамо, – звертаюсь я, міцно притискаючи до грудей блокнот, – ти звільнила Константін?

– Я що? – питає мама. Але я знаю, що вона почула мене, бо відклала інформаційний вісник ДАР[7]. Тільки дуже серйозне питання змусить її відвести погляд від такого захопливого читання.

– Євгеніє, я ж розповідала тобі, її сестра захворіла, тому вона й поїхала до Чикаго, до своїх, – відповідає вона. – А що? Хтось сказав тобі інше?

Навіть через мільйон років не зізнаюся їй про Ейбілін.

– Почула це пополудні. У місті.

– Хто б міг про таке теревенити? – Мамині очі за окулярами звужуються. – Певно, хтось із тих негрів.

– Мамо, що ти їй заподіяла?

Мама покусує губи, уважно й довго дивиться на мене крізь скельця своїх біфокальних окулярів.

– Ти не зрозумієш, Євгеніє. Поки не матимеш власної прислуги.

– Ти… звільнила її? За що?

– Немає значення. Все минуло, і я не хочу думати про це навіть зайву хвилину.

– Мамо, вона виховала мене. Ти поясниш мені, що сталося! – Мені самій огидно від вереску в голосі, мої вимоги звучать по-дитячому.

Здивована моїм тоном, мама піднімає брови, знімає окуляри.

– Це все через расові проблеми. І мені більше нічого додати. – Вона знову вдягає окуляри та підносить вісник ДАР до очей.

Я така люта, що мене аж трусить. Гупаю ногами по сходах. Сиджу перед друкарською машинкою, вражена, що моя мати змогла вигнати ту, що зробила їй найбільшу послугу в житті: виховала її дітей, навчила мене доброти та почуття власної гідності. Я дивлюся на шпалери з трояндами на протилежній стіні, на петельки штор, на пожовклі фотографії, такі знайомі, аж до відрази. Константін пропрацювала у нас двадцять дев’ять років.

Наступного тижня татко встає ще вдосвіта. Прокидаюся від двигунів вантажівок, від шуму збирачів бавовни, від вигуків поквапитися. Поля коричневі та хрусткі від сухих стебел бавовни, оброблених дефоліантом, щоб полегшити машинам знімання коробочок. Час збирання врожаю.

У цей час татко навіть до церкви не ходить, але недільного вечора, між вечерею та сном, мені вдалося перехопити його в темному коридорі.

– Тату? – прошу я. – Ти можеш розповісти мені, що трапилося з Константін?

Зморений роботою, він зітхає, перед тим як щось сказати.

– Татку, як мама могла звільнити її?

– Що? Люба, Константін пішла сама. Ти ж знаєш, твоя мама ніколи б не звільнила її. – Він здивований, що я про таке розпитую.

– Ти знаєш, куди вона поїхала? Маєш її адресу?

Він хитає головою.

– Запитай у мами, вона знає. – Він плескає мене по плечі. – Люди продовжують жити своїм життям, Скітер. Але я хотів би, щоб вона залишилася з нами.

Він бреде коридором до спальні. Занадто чесний, щоби приховувати щось, і я впевнена, що йому відомо не більше, ніж мені.

Упродовж наступних тижнів я іноді навіть по двічі відвідувала Елізабет, щоб поговорити з Ейбілін. Щоразу Елізабет усе пильніша. Чим довше я перебуваю на кухні, тим більше завдань спадає на гадку Елізабет, доки я не піду: дверні ручки треба відполірувати, витерти пил на холодильнику, підстригти нігті Мей Моблі. Ейбілін зі мною привітна, не більше, вона нервує, стоїть біля мийки та постійно щось робить. Незадовго до цього я здала містерові Ґолдену роботу, й, здається, він задоволений рубрикою, перші дві статті якої я написала за двадцять хвилин.

Щотижня я розпитую Ейбілін про Константін. Чи не змогла б вона дістати мені її адресу? Чи не змогла б розповісти, чому її звільнили? Чи була якась буча? Тому що не можу уявити, що Константін каже «так, мем» і виходить через задні двері. Мама якось посварилася з нею через потьмянілі ложки, то Константін потім увесь тиждень подавала їй пригорілі тости.

Я можу тільки здогадуватися, як відбувалося звільнення.

Та марно, бо на всі мої розпитування Ейбілін просто знизує плечима й відповідає, що їй про це нічого не відомо.

Якогось полудня, порозмовлявши з Ейбілін про те, як вивести стійкі плями у ванній (ніколи в житті не чистила ванну), я повертаюся додому. Минаю вітальню. Телевізор увімкнено, і я неуважно глипаю на нього. Паскаґула стовбичить якраз біля екрана. Чую слова «Оле Міс» і на екрані, що сніжить, розрізняю білих чоловіків у темних костюмах перед камерою (піт стікає по їхніх лисинах). Наближаюся й бачу посеред білих чоловіків молодого (приблизно мого віку) чорношкірого, а позад нього – військових. Камера від’їжджає, і погляду відкривається наша стара адміністративна будівля. Губернатор Росс Барнетт, стоячи зі схрещеними руками, вглядається в очі високому чорному чоловікові. Поруч із губернатором наш сенатор Вітворт, із сином якого Гіллі намагається влаштувати мені «сліпе побачення» вже декілька місяців.

Я не можу відвести очей від телевізора. Утім, не приголомшена та не розчарована новиною, що темношкірому дозволено вчитися в «Оле Міс», а просто здивована. Паскаґула, проте, дихає так голосно, що мені чутно. Вона завмерла, як стовп, не помітивши, що я стою за нею. Роджер Стікер, наш місцевий репортер, нервово всміхаючись, швидко торохтить: «Президент Кеннеді наказав губернаторові допустити Джеймса Мередіта, повторюю, президент Сполучених…»

– Євгеніє, Паскаґуло! Негайно вимкніть телевізор!

Паскаґула різко повертається, бачить мене та маму. Вибігає з кімнати, потупившись.

– Я не терпітиму цього, Євгеніє, – шепоче мама. – Ти не потуратимеш їм.

– Потуратиму? Мамо, це новина національного масштабу.

Мати пирхає.

– Неприпустимо, що ви обидві разом дивилися телевізор. – Вона перемикає канали, зупиняючись на денному повторі шоу Лоуренса Велка. – Глянь, хіба це не приємніше?

Спекотного суботнього дня наприкінці вересня, коли бавовну вже зібрали й поля стояли впорожні, тато приніс додому новий кольоровий телевізор. Чорно-білий він переніс на кухню. Усміхнений і задоволений собою, батько ввімкнув у вітальні новий телевізор. Футбольний матч між «Оле Міс» і університетом штату Луїзіана ревів на весь будинок аж до вечора.

Мама, звісно, прилипла до кольорового екрана, охаючи й ахаючи з приводу яскравих синіх і червоних кольорів команди. Вони з татом уболівають за команду «Ребел» з «Оле Міс». Попри нестерпну спеку, мама вбралася в червоні вовняні штани та застелила крісло старим татковим покривалом «Каппа Альфа». Ніхто не згадує про Джеймса Мередіта, чорношкірого студента, якому дозволили навчатися в університеті.

Беру «кадилак» і вирушаю до міста. Для мами незбагненно, що мені нецікаво, як спортсмени моєї «альма-матер» кидаються м’ячем. Але Елізабет із сім’єю зараз у Гіллі, переглядають матч, тому Ейбілін працює в будинку сама. Сподіваюсь, Ейбілін буде не такою скутою, поки Елізабет немає. Але правда в тому, що я сподіваюся, що вона розповість мені щось, будь-що про Константін.

Ейбілін впускає мене, і я прямую за нею на кухню. Здається, вона не надто розслаблена в порожньому будинкові Елізабет. Дивиться на кухонний стілець, наче сьогодні не проти присісти. Але на моє запрошення відповідає:

– Ні, все гаразд. Починайте. – Бере помідор із каструльки у мийці й починає чистити.

Спершись на стіл, оголошую чергову головоломку: як відучити собак порпатися у вашому смітникові? Тому що ваш ледащо-чоловік забуває спорожнити його того дня, коли приїжджає сміттєвоз. Тому що постійно заливається тим клятим пивом.

– Хай додасть до сміття трохи пневмонії. Собаки навіть не глянуть у той бік.

Я записую, змінивши на «амоній», витягую наступний лист. Коли піднімаю голову, то, здається, Ейбілін мені всміхається.

– За всієї поваги, міс Скітер, але… хіба не дивно, що ви стали новою міс Мирною, хоч нічого не тямите в домогосподарстві?

Вона говорить про це не так, як моя мати місяць тому. Це мене розсмішило, і я розповідаю їй про те, в чому нікому не зізнавалася: про телефонні дзвінки, резюме, надіслане в «Гарпер енд Роу». Про те, що хочу стати письменницею. Про пораду, отриману від Елейн Стайн. Добре з кимось поділитись.

Ейбілін киває, очищуючи від шкірки наступний ніжний червоний помідор:

– Мій хлопчик, Трілор, він любив писати.

– Я не знала, що у вас є син.

– Він помер. Два роки тому.

– О, мені прикро… – кажу я, й на якусь мить у кімнаті чути тільки голос проповідника Гріна та звук падіння шкірок помідорів у мийку.

– Усі тести з англійської складав на «відмінно». А потім, коли виріс, купив собі друкарську машинку й почав працювати над ідеєю. – Підколені шпильками плечики її уніформи опустилися. – Говорив, що напише книжку.

– А про що? – питаю я. – Тобто, якщо ви не проти розповісти мені…

Якийсь час Ейбілін мовчить. Просто чистить помідори.

– Він читав книжку «Людина-невидимка». А як прочитав, то сказав, що напише, як це – бути чорним і працювати на білих у штаті Міссісіпі.

Я озираюся, знаючи, що в цьому місці моя мама перервала б розмову. Вона б усміхнулась і перевела б мову на вартість засобів для чищення срібла чи на білий рис.

– Я теж прочитала «Людини-невидимку» після нього, – додає Ейбілін. – Мені сподобалось.

Я киваю, хоча й не читала цю книжку. Я ніколи й не думала, що Ейбілін любить читати.

– Він написав майже п’ятдесят сторінок, – продовжує вона. – Я дозволила його дівчині Франсіс забрати їх.

Ейбілін перестає чистити помідори. Я бачу, як рухається її горло, коли вона ковтає клубок.

– Будь ласка, не розповідайте цього нікому, – просить вона ніжніше. – Бо він хотів написати про свого білого боса.

Ейбілін закушує губу, і я раптом розумію, що вона й досі боїться за нього. Син помер, а материнський інстинкт усе ще діє.

– Це чудово, що ви розповіли мені, Ейбілін. Вважаю, це була… смілива ідея.

Якусь мить Ейбілін дивиться мені в очі. Потім бере черговий помідор, торкається ножем. Я чекаю, що потече червоний сік. Але Ейбілін зупиняється, перш ніж зробити надріз, і кидає погляд на двері до кухні.

– Гадаю, це несправедливо, що ви не знаєте, що сталося з Константін. Тільки я… пробачте, це якось неправильно: розмовляти з вами про це.

Я мовчу, не впевнена, що спонукало її говорити, боюся зіпсувати момент.

– Скажу вам, що це стосується її доньки. Вона приїхала побачитися з мамою.

– Доньки? Константін ніколи не згадувала, що має доньку. – Я знала Константін двадцять три роки. Чому вона приховувала це від мене?

– Їй було важко. Дитина народилася зовсім… бліда.

Я не ворушусь, пригадую, про що розповідала мені Константін багато років тому.

– Ви маєте на увазі світла? Тобто… вона біла?

Ейбілін киває та повертається до роботи над мийкою.

– Мусила відіслати її подалі, здається, кудись на північ.

– Батько Константін був білим, – кажу я. – О… Ейбілін… ви ж не думаєте… – Гидка здогадка проскакує в голові. Я надто шокована, щоб закінчити речення.

Ейбілін хитає головою.

– Ні, ні, мем. Це не… те. Чоловік Константін, Коннор, був темношкірим. Але оскільки в Константін текла кров її батька, дитина вийшла світлошкіра. Так… трапляється.

Мені соромно, що запідозрила найгірше. Але й досі не розумію.

– Чому ж Константін не розповіла мені? – питаю, не сподіваючись на відповідь. – Чому відіслала її геть?

Ейбілін киває собі, ніби вона розуміє. Але я – ні.

– То було найважчим для неї, як я її знала. Константін тисячу разів говорила, що не може дочекатися того дня, коли дочка повернеться.

– Гадаєте, дочка має якийсь стосунок до звільнення Константін? Що сталося?

І тут обличчя Ейбілін стає відстороненим. Завіса падає. Вона киває в бік листів міс Мирні, однозначно показуючи, що більше нічого зайвого не скаже. Принаймні зараз.

Пополудні зупиняюсь у Гіллі, на футбольній вечірці. По обидва боки вулиці стоять «універсали» та довгі «бьюїки». Змушую себе переступити поріг будинку, розуміючи, що буду там єдиною незаміжньою. У вітальні дивани, стільці, навіть бильця крісел заповнені парочками. Дружини сидять прямо, схрестивши ноги, чоловіки витягнулися вперед. Усі погляди прикуті до дерев’яного телевізора. Зупиняюся у віддаленому кутку кімнати, обмінююся усмішками та безмовними вітаннями. У кімнаті тихо, за винятком голосу коментатора.

– Ваааааууу! – ревуть усі разом, руки злітають у повітря, а жінки встають і аплодують. Я відкушую шкірку біля нігтя.

– Отак, «Ребелс»! Покажіть тим «Тиграм»!

– Уперед, «Ребелс»! – вигукує Мері Френсіс Трулі, підстрибуючи від щастя у светрі й кардигані кольорів команди.

Я розглядаю свій ніготь, де кутикула запалилася й почервоніла. У вітальні – насичений аромат бурбона, повно червоної шерсті та перснів із діамантами. Мені цікаво, чи дівчата й справді цікавляться американським футболом, чи просто прикидаються, щоб справити враження на своїх чоловіків? За чотири місяці мого перебування в Лізі мене так і не запитали: «Як там „Ребелс“?»

Перекидаюся кількома словами з окремими парами, прокрадаючись на кухню. Висока й худорлява служниця Гіллі, Юл Мей, обгортає тістом крихітні сосиски. Ще одна темношкіра дівчина, молодша, миє посуд у мийці. Гіллі махає мені рукою, розмовляючи з Діною Доран.

– …в житті не куштувала смачнішого птіфуру! Діно, ти найталановитіший кухар у Лізі! – Гіллі заштовхує решту тістечка до рота, киваючи головою та прицмакуючи.

– Та що ти, спасибі, Гіллі, їх важко зробити, але, гадаю, вони того варті. – Діна сяє, здається, вона розплачеться від такої хвальби Гіллі.

– То ти їх зробиш? О, я така рада. Нашому Комітету з розпродажу випічки дуже потрібна така людина, як ти.

– А скільки треба?

– П’ятсот, до завтрашнього полудня.

Усмішка застигає на Діниному обличчі.

– Гаразд. Гадаю, я… попрацюю вночі.

– Скітер, ти таки знайшла час! – вигукує Гіллі, й Діна повільно виходить із кухні.

– Я ненадовго, – попереджую, може, й надто швидко.

– Ну, я дізналася, – розтягує губи в усмішці Гіллі. – Цього разу він напевне приїде. Через три тижні.

Я спостерігаю, як довгі пальці Юл Мей спритно знімають тісто з ножа, й зітхаю, бо відразу розумію, про що йдеться.

– Не знаю, Гіллі. Ти вже стільки разів намагалася. Можливо, це знак. – Минулого місяця, коли він скасував зустріч напередодні, я вже дозволила собі розхвилюватися. Не хочу знову через це проходити.

– Що? Не смій таке казати.

– Гіллі… – стискаю зуби, бо час уже нарешті це вимовити. – Тобі ж відомо, я не його типаж.

– Глянь на мене, – наказує вона, і я слухаюся. Тому що ми всі робимо те, що наказує Гіллі.

– Гіллі, ти не змусиш мене…

– Скітер, це твій час. – Вона бере мене за руку, міцно стискає її своєю рукою, як колись Константін. – Це твоя гра. І, трясця, я не дозволю тобі вийти з гри, бо твоя матінка переконала тебе, що ти недостатньо хороша для таких, як він.

Гіркі, але правдиві слова Гіллі боляче шмагають мене. І все ж я захоплена своєю подругою, її наполегливістю щодо мене. Ми з Гіллі завжди були безкомпромісно чесними одна з одною, навіть у дрібницях.

Іншим Гіллі видає брехню з тією самою легкістю, як пресвітеріанець – почуття провини, та між нами існує мовчазна домовленість, виняткова чесність – єдина річ, що дає нам змогу залишатися друзями.

На кухню заходить Елізабет із порожньою тарілкою в руках. Вона всміхається, тоді зупиняється, і ми втрьох дивимось одна на одну.

– Що? – запитує Елізабет. Гадаю, вона вважає, що ми говорили про неї.

– То через три тижні? – допитується Гіллі. – Прийдеш?

– О так! Звичайно ж, ти прийдеш! – переконує Елізабет.

Бачу їхні всміхнені обличчя, їхні надії щодо мене. Це не схоже на мамину нав’язливість, це щирі сподівання, без зобов’язань та образ. Нестерпно, що подруги обговорили долю одного мого побачення за моєю спиною. Нестерпно, та водночас приємно.

Повертаюся на ферму ще до закінчення гри. За вікном «кадилака» випатрошені та випалені поля. Татко закінчив збирання врожаю ще кілька тижнів тому, проте узбіччя дороги все ще біліють клаптиками бавовни, застряглої в траві, а в повітрі й досі витає слабкий запах диму.

Не встаючи із сидіння, перевіряю поштову скриньку. Усередині «Фермерський альманах» і лист. Із «Гарпер енд Роу». Заїжджаю на подвір’я, перемикаю передачу на «паркування». Лист написано від руки, на маленькому квадратному аркуші.

Прослизаю повз маму в їдальні та невидиму Паскаґулу, що витирає пил із картин у коридорі, й піднімаюся крутими зловісним сходами. Моє обличчя горить. Стримую сльози, перечитуючи лист місіс Стайн. Намагаюсь опанувати себе. Найгірше те, що кращих ідей у мене немає.

Обкладаюся роботою: чергова стаття з домашнього господарства, вісник Ліги. Уже другий тиждень поспіль пропускаю «санітарну ініціативу» Гіллі. Годиною пізніше ловлю себе на тому, що просто дивлюсь у вікно. Мій примірник «Прославмо ж видатних мужів» лежить на підвіконні. Підходжу забрати його, стурбована, що паперова обкладинка, чорно-біле зображення скромної, нужденної сім’ї, вигорить на сонці. Книжка тепла, важка від сонця. Цікаво, чи я взагалі напишу щось вартісне. Обертаюся на стукіт у двері Паскаґули. І тут мене осяює думка.

Ні. Я не зможу. Це ж… переходить усі межі.

Але думка не дає мені спокою.

Розділ 7

Спека відступила десь у середині жовтня, тож тепер у нас прохолодно, п’ятдесят градусів[8]. Уранці покришка унітазу у вбиральні така холодна, що я трохи підскакую, коли сідаю. Це просто маленька кімнатка, яку втиснули в гараж. Усередині унітаз і крихітний умивальник, підвішений до стіни. Провід для електролампочки. А туалетний папір має стояти на підлозі.

Коли я працювала у міс Кольєр, її гараж примикав до будинку, тож мені навіть із дому не доводилось виходити. А ще раніше я працювала у місці з кімнатою для прислуги. Крім того, мала власну спальню (на випадок приглянути за дитиною вночі). А тут щоб піти до туалету, мушу виходити на вулицю.

У вівторок опівдні я виношу свій ланч на задній ґанок, влаштовуюся просто на прохолодному бетоні. Трава на задньому дворі міс Ліфолт не надто добре росте. Велике дерево магнолії вже затінило більшу частину подвір’я. Я впевнена, що це дерево стане сховком Мей Моблі. Років через п’ять вона ховатиметься там від міс Ліфолт.

За якийсь час Мей Моблі перевальцем виходить на ґанок. У руці тримає половину котлетки. Усміхається й каже мені:

– Пливіт.

– А чому це ти не з мамою у будинку? – питаю я, хоч знаю, чому. Вона краще сидітиме тут зі служницею, ніж там із мамою, що навіть не гляне на неї. Вона, як ті курчатка, що плутаються і йдуть навіть за качками.

Мей Моблі тицяє пальцем у блакитні сіалії, що готуються до зими, вищебечуючи у маленькому сірому фонтанчикові.

– …ині птаски! – показує вона та впускає котлету на східці.

Звідкіля не візьмись, з’являється старий мисливський пес Обі, на якого ніхто ніколи не звертає уваги, й жадібно ковтає її. Не люблю я собак, але цей просто жалюгідний. Гладжу його по голові. Готова побитися об заклад, що ніхто не погладив цього собаку від самого Різдва.

Побачивши пса, Мей Моблі радісно верещить і тягнеться до хвоста. Отримує ним кілька разів по личку, перед тим як міцно схопитись. Бідна тваринка скиглить і жалісливо, по-собачому, дивиться на неї, кумедно повернувши голову та піднявши брови. Я майже чую, як пес просить відпустити його. Він не з тих, що кусаються.

Щоб вона дала Обі спокій, запитую:

– Мей Моблі, а де в тебе хвіст?

І от, вона відразу ж відпускає собаку й починає оглядатися назад. Рот роззявлений, ніби не може повірити, що досі не помічала відсутності хвоста. Вона крутиться на місці, намагаючись розгледіти його.

– У тебе немає хвоста, – регочу й підхоплюю її на руки, поки вона не впала зі сходів. Пес обнюхує землю в пошуках іще поживи.

Мене завжди цікавило, як це дітки вірять усьому, що ти їм говориш. Тейт Форрест, один із моїх колишніх вихованців, перестрів мене минулого тижня дорогою до «Джитні» й міцно обійняв на радощах. Уже зовсім дорослий. Я квапилася до міс Ліфолт, але він усе сміявся, згадував, як я виховувала його в дитинстві. Як у нього вперше затерпла стопа й він сказав, що там лоскітно, а я пояснила, що його стопа просто заснула й хропе. І як порадила йому не пити кави, бо стане темношкірим. Він зізнався, що й досі не випив жодної чашки кави, а йому вже двадцять один. Завжди приємно бачити, що діти виросли порядними людьми.

– Мей Моблі? Мей Моблі Ліфолт!

Міс Ліфолт щойно помітила, що дитина не сидить поруч неї.

– Вона тут, зі мною, міс Ліфолт, – гукаю крізь літні двері.

– Я ж веліла тобі їсти, сидячи на своєму високому стільчику, Мей Моблі. Ну чому мені дісталася ти, коли в усіх моїх подруг діти, як янголятка. Просто не розумію… – Але тут дзвонить телефон, і чую, як вона прямує до нього.

Глянула на Крихітку, а чоло над її очима вкрилося зморшками. Серйозно над чимось замислилась, міркує про щось.

Торкаюсь її личка:

– Усе добре, маленька?

– Мей Мо погана, – каже вона.

І те, як вона це вимовила, просто розриває мене зсередини.

– Мей Моблі, – починаю я, а сама вирішую дещо спробувати. – Ти розумна дівчинка?

Вона просто дивиться на мене, ніби не знає.

– Ти розумна дівчинка, – кажу знову.

– Мей Мо розумна, – говорить вона.

– Ти добра маленька дівчинка? – продовжую.

Вона дивиться на мене. Їй лише два рочки. Вона ще не знає, яка вона.

Кажу їй:

– Ти добра дівчинка.

Вона киває та повторює за мною.

Але допоки я встигаю сказати їй щось іще, вона зривається й біжить за бідним собакою подвір’ям, регочучи. Я ж раптом замислююсь, а що трапиться, коли говоритиму їй щось хороше щодня.

Вона повертається від поїлки для птахів, усміхається й вигукує:

– Гей, Ейбі! Ейбі, я люблю тебе!

Стежу за нею, а всередині зароджується таке щемке відчуття, ніби метелик злегка торкається мене крильми. Так я почувалася, коли спостерігала за Трілором. І спогади навіяли сум.

За мить Мей Моблі підбігає до мене, тулиться щічкою до моєї щоки, мовби розуміє, що мені болить.

Обіймаю її міцно, шепочу:

– Ти розумна дівчинка. Ти добра дівчинка, Мей Моблі. Чуєш? – І повторюю це, допоки вона не починає повторювати за мною.

Наступні кілька тижнів дуже важливі для Мей Моблі. Ви, напевно, не пам’ятаєте, як уперше пішли до туалету на унітаз, а не в підгузок. І, напевно, не пригадуєте того, хто вас навчив. Ніхто з дітей, яких я виховала, не підійшов до мене й не сказав:

«Ейбілін, я такий вдячний тобі, що показала мені, як ходити на горщик».

Справа ця непроста. Якщо намагатися привчити дитину ходити на горщик занадто рано, то просто знервуєш і її, і себе. Діти не здатні зрозуміти, що відбувається, й починають погано думати про себе. Але Крихітка вже готова, я знаю. І вона знає, що готова. Але, Боже, я вже ніг не відчуваю, так вона постійно втікає від мене. Саджу її на дерев’яне дитяче сидіння, щоб маленька попа не провалювалася, та щойно відвертаюся, як вона злазить із сидіння й утікає.

– Ти сходила, Мей Моблі?

– Ні.

– Ти ж випила дві склянки виноградного соку. Я знаю, що тобі треба сходити.

– Ні-і-і.

– Я дам тобі печиво, якщо зробиш це для мене.

Якийсь час ми просто дивимось одна на одну. Вона починає поглядати на двері. Чую, що в туалеті нічого не відбувається. Зазвичай мені вдається навчити їх десь упродовж двох тижнів. Але за умови, що їхні мами допомагають мені. Хлопчики бачать, як їхні татусі роблять це стоячи, а дівчатка – як їхні мами сідають на унітаз. Міс Ліфолт навіть близько не підпускає дівчинку, коли йде до туалету, й це проблема.

– Ну хоч трішки, Крихітко. Для мене.

Вона набурмосилась і мотає головою.

Міс Ліфолт пішла до перукарні, інакше я б знову просила її подати приклад (хоч ця жінка вже п’ять разів відмовила). Після останнього «Ні» міс Ліфолт я намірилася розповісти, скільки дітей виховала за своє життя, й поцікавитися її досвідом, але натомість промовила «гаразд», як завжди.

– Я дам тобі два печива, – прошу, хоч її мама постійно бурчить, що дівчинка товстішає з моєї вини.

Мей Моблі мотає голівкою й пропонує:

– Ти сходи.

Що ж, не скажу, що не чула цього раніше. І хоч зазвичай знаходжу вихід, тут розумію, що вона має побачити, як це робиться, щоб до неї дійшло, в чому річ. Відмовляюся:

– Я не хочу зараз.

Дивимось одна на одну. Вона показує пальцем і – знову:

– Ти сходи.

Потім починає плакати й крутитися, тому що сидіння трохи врізається в її попу. Я тямлю, що маю зробити, просто не знаю, як. Завести її в гараж до мого туалету чи сходити тут, у будинку? А якщо міс Ліфолт повернеться, а я сиджу на цьому унітазі? Та її шляк трафить.

Одягаю маленький підгузок, і ми прямуємо до гаража. У дощ тут відгонить болотом. Навіть коли ввімкнено лампочку, тут темно та немає гарненьких шпалер, як у будинку. Фактично, це навіть не справжні стіни, просто товста фанера. Цікаво, чи вона не злякається.

– Усе гаразд, Крихітко, це тут. Тут туалет Ейбілін.

Вона встромлює голову досередини, і її ротик стає, як бублик. Вона видає:

– О-о-о-о-о.

Спускаю труси, швидко пісяю, витираюся папером і знову вдягаюся, перш ніж вона щось помічає. А тоді зливаю.

– Отак треба ходити в туалет, – кажу їй.

Ну, вона така здивована. Рот роззявила, немов диво уздріла. Відступаю крок убік і перш ніж щось розумію, вона стягує підгузок і, наче маленька мавпочка, видряпується на унітаз, тримаючись, щоб не впасти, й робить пі-пі.

– Мей Моблі! Ти впоралась! Це чудово!

Крихітка всміхається, а я підхоплюю її на руки, щоб не впала в унітаз. Ми біжимо до будинку, й вона отримує свої два печива.

Пізніше я знову садовлю її на горщик, а вона знову мочиться. Найважчі перші кілька разів. Наприкінці дня відчуваю, що сьогодні зробила щось справді важливе. Вона починає добре говорити, й можна здогадатись, яке в неї сьогодні нове слово.

– Що Крихітка сьогодні зробила?

Вона каже:

– Пісь.

– Яку подію цього дня запишуть в історичні книжки?

Вона каже:

– Пісь.

Питаю далі:

– Чим пахне міс Гіллі?

Вона каже:

– Пісь.

Але прикушую язика. Це не по-християнськи, та й, боюся, що вона це десь повторить.

Потім додому повертається міс Ліфолт із зачіскою. Вона зробила хімічну завивку й пахне пневмонією.

– Здогадайтеся, що сьогодні зробила Мей Моблі? – починаю я. – Сходила в туалет на унітаз.

– О, це ж чудово! – Вона обіймає дівчинку (таке не часто побачиш). Знаю, вона таки втішилася: міс Ліфолт не любить міняти підгузки.

– Відтепер простежте, щоб вона ходила на унітаз. Щоб не забувалася, – пояснюю.

Міс Ліфолт усміхається:

– Добре.

– Глянемо, чи вона зробить це ще раз, доки я не пішла додому.

Ми йдемо до ванної. Знімаю підгузок, саджу маленьку на унітаз. Але Крихітка мотає головою.

– Ну ж бо, Мей Моблі, не сходиш на горщик для мами?

– Ні-і-і.

Зрештою піднімаю її:

– Нічого, сьогодні ти й так була молодчиною.

Але міс Ліфолт, набурмосившись, хмикає та насуплено глипає на дочку. Не встигла я знову вдягти Крихітці підгузок, а вона як рвоне. Біла дитина голяка мчить через увесь будинок. Забігає на кухню. Відчиняє задні двері, вбігає до гаража та намагається дотягтися до ручки дверей мого туалету. Ми квапимося слідом, міс Ліфолт свариться на неї пальцем. Її голос на десять тонів вищий:

– Це не твій туалет!

Крихітка мотає голівкою:

– Мій тувалет!

Міс Ліфолт ловить її й боляче дає льопана.

– Міс Ліфолт, вона не знає, що робить…

– Ейбілін, повертайся до будинку!

Ненавиджу себе, проте йду на кухню. Зупиняюся посеред кімнати, залишивши двері відчиненими.

– Я виховувала тебе не для того, щоб ти користувалася туалетом для темношкірих!

Чую, як вона шипить, гадаючи, що мені не чутно. Думаю: Леді, ви взагалі не виховували свою дитину.

– Тут брудно, Мей Моблі. Ще якусь хворобу підхопиш! Ні, ні, ні!

Чую, як вона знову та знову ляскає дитину по попі.

За мить міс Ліфолт, як мішок картоплі, волочить дитину на кухню. Я нічого не можу вдіяти, тільки дивитися. Моє серце стискається, щось підкочує до горла. Міс Ліфолт кидає Мей Моблі на підлозі перед телевізором і зникає у своїй спальні, грюкнувши дверима. Тулю Крихітку до себе. Вона все ще плаче та зовсім спантеличена.

– Пробач мені, Мей Моблі, – шепочу їй. Проклинаю себе за те, що повела її туди. Але не знаю, чим ще втішити, тому просто обіймаю.

Ми сидимо там, переглядаємо «Маленькі негідники», поки не з’являється міс Ліфолт і не питає, чи не час мені йти. Кладу до кишені десять центів на автобус.

Обіймаю Мей Моблі ще раз, шепочу: «Ти розумна дівчинка. Ти гарна дівчинка».

Дорогою додому не бачу великих білих будинків за вікном. Не теревеню зі служницями-подружками. Перед очима Крихітка, яку били через мене. Згадую, як міс Ліфолт назвала мене при ній брудною, заразною.

Автобус мчить Стейт-стрит. Ми перетинаємо міст Вудро Вільсона, і я так міцно стискаю щелепи, що чую, як тріщать зуби. Відчуваю, як зерно гіркоти, що оселилося в мені після смерті Трілора, продовжує рости. Хочу закричати так голосно, щоб Крихітка почула мене, що бруд не має кольору, а зараза – не в негритянській частині міста. Хочу зупинити ту мить, – а вона настає в житті кожної білої дитини, – коли вони починають думати, що темношкірі чимось гірші за білих.

Звертаємо на Феріш-стрит, я встаю, бо незабаром моя зупинка. Молюся, щоб для неї ця мить не настала сьогодні. Молюся, щоб я ще мала час.

Наступні тижні минають дуже спокійно. Мей Моблі тепер носить трусики, як велика дівчинка. І неприємностей майже немає. Після інциденту в гаражі міс Ліфолт нарешті виявляє інтерес до гігієнічних навичок Мей Моблі. Навіть дозволяє подивитися, як вона сама сидить на горщику, подаючи «білий» приклад. Хоча кілька разів, за відсутності мами вдома, я ловлю маленьку, коли та намагається потрапити до мого туалету. Іноді вона навіть ходить туди, якщо я не встигаю сказати «ні».

– Вітаю, міс Кларк.

Роберт Браун, який займається двором міс Ліфолт, піднімається сходами на задній ґанок. На вулиці гарно, прохолодно. Відчиняю двері.

– Як ся маєш, синку? – питаю та поплескую його по плечі. – Подейкують, ти працюєш на кожному подвір’ї на цій вулиці.

– Так, мем. Іще найняв двох хлопців, щоб косили газони. – Він показує зуби.

Вродливий хлопець, високий, із коротким волоссям. Ходив із Трілором до школи. Вони були хорошими друзями, грали у бейсбол. Знову торкаюся його плеча – просто мушу це відчути.

– Як бабуся? – цікавлюсь.

Я люблю Ловенію, вона найдобріша з людей. Вони з Робертом були на похороні разом. Проте це нагадує мені, що настане наступного тижня. Найгірший день у році.

– Вона міцніша, ніж я, – усміхається він. – Я прийду до вас у суботу, скошу траву.

Трілор завжди косив траву в моєму дворі. Тепер це робить Роберт (хоча я й не прошу) та ніколи не бере за це грошей.

– Дякую, Роберте. Дуже мило з твого боку.

– Якщо вам щось потрібно, зателефонуйте мені, добре, міс Кларк?

– Дякую, синку.

Чую дзвінок у двері, бачу машину міс Скітер перед будинком. У цьому місяці міс Скітер приходить до міс Ліфолт щотижня, щоб поставити мені запитання, адресовані міс Мирні. Питала про плями від жорсткої води, і я розповіла про винну кислоту. Питала, як викрутити з патрона надтріснуту лампочку, і я розповіла про сиру картоплину. Питала, що сталося між старою служницею Константін і її матір’ю, і я аж похолола. Кілька тижнів тому я думала, що, коли розповім їй, що в Константін є дочка, вона дасть мені спокій. Але міс Скітер і далі ставить запитання. Гадаю, вона не розуміє, чому темношкіра жінка не може виховувати свою білу дитину в Міссісіпі. Тому що то буде важке, самотнє життя, коли ви не там і не тут.

Щоразу, як міс Скітер закінчує свої запитання про те, як чистити, лагодити речі, чи про Константін, ми теревенимо про багато інших речей. До цього я не так часто говорила зі своїми білими господинями чи їхніми подругами. Я зловила себе на тому, що розповіла їй, що Трілор навчався лише на відмінно, що новий пастор діє мені на нерви, бо шепелявить. Дурниці, проте зазвичай я таке білим не розповідаю.

Сьогодні я намагаюся пояснити їй різницю між очищенням срібла в розчині та поліруванням: тільки в недбалих будинках використовують розчин, бо так швидше, та потрібного вигляду тоді немає. Міс Скітер схиляє голову набік, морщить лоба.

– Ейбілін, пам’ятаєте… ту ідею Трілора?

Я киваю, та мене наче щось кольнуло. Навіщо я поділилася цим із білою жінкою?

Міс Скітер примружує очі, як і того разу, коли розпитувала про окремий туалет.

– Я багато думаю про це. І хотіла б поговорити з вами…

Але перш ніж вона встигла закінчити, на кухню заходить міс Ліфолт, ловить Крихітку на тому, що та грається гребінцем у моїй сумочці, й каже, що Мей Моблі сьогодні слід скупати раніше. Прощаюся з міс Скітер і йду набирати ванну.

Після того, як увесь рік я прожила зі страхом цього, восьме листопада все-таки настало. Минулої ночі я спала години зо дві. Прокинулася на світанку, поставила на плиту кавник. Коли нагнулась одягти панчохи, заболіла спина. Ще не дійшла до дверей, як озвався телефон.

– Просто перевіряю, як ти. Спала?

– Усе гаразд.

– Увечері принесу тобі карамельний торт. І ти нічого не робитимеш, просто сядеш у себе на кухні та з’їси весь торт на вечерю.

Хочу всміхнутись, але не вдається. Просто дякую Мінні.

Три роки тому цього дня Трілор умер. Але в записнику міс Ліфолт сьогодні день для миття підлоги. День подяки через два тижні, й роботи багатенько. Увесь ранок відтираю та відмиваю все, вже й новини о дванадцятій минули. Пропускаю свій серіал, бо в їдальні дами організували збори щодо організації Благодійного вечора, а коли в домі гості, мені не можна дивитися телевізор. Та нічого. Я так утомилася, що м’язи тремтять. Але не зупиняюсь.

Десь о четвертій на кухню заходить міс Скітер. Іще не встигла привітатись, як міс Ліфолт уже мчить повз неї:

– Ейбілін, я тільки-но дізналася, що завтра з Ґрінвуда приїде місіс Фредерікс і залишиться до Дня подяки. Я хочу, щоби срібло було як слід начищено та всі рушники для гостей випрано. Завтра я складу список, що ще потрібно зробити.

Міс Ліфолт хитає головою до міс Скітер із таким виглядом, ніби у неї найважче в місті життя, й виходить із кухні. Йду по срібло до їдальні. Боже, я така втомлена, а потрібно ще працювати на Благодійному вечорі наступної суботи. Мінні не прийде. Вона боїться перетнутися з міс Гіллі.

Повертаюся на кухню. Міс Скітер, як і раніше, все ще чекає на мене там. У її руках лист для міс Мирни.

– Запитання про прибирання? – зітхаю я. – Слухаю.

– Не зовсім. Я просто… хотіла запитати… якось…

Витискаю трохи пасти «Пайн-Ола» й починаю втирати у срібло, начищаючи ганчіркою візерунки з троянд, носик, ручку. Боже, зроби так, щоби швидше настало завтра. Я не піду на цвинтар. Не можу, це надто важко…

– Ейбілін? З вами все гаразд?

Зупиняюся та піднімаю погляд. Розумію, що весь цей час міс Скітер щось мені говорила.

– Вибачте, я просто… задумалась про дещо.

– Ви дуже сумні.

– Міс Скітер… – відчуваю, як мої очі наповнюються сльозами, бо три роки – це зовсім небагато. Та й через сто років таке не забудеш. – …не заперечуєте, якщо я допоможу вам із цими питаннями завтра?

Міс Скітер починає щось казати, але сама себе зупиняє.

– Ну звичайно. Сподіваюся, ви почуватиметеся краще.

Закінчую зі сріблом і рушниками та говорю міс Ліфолт, що мушу йти додому (хоча ще півгодини робочого часу й вона вирахує це із зарплатні). Вона розтуляє рот для відмови, тому наважуюся збрехати й шепочу: «Я виблювала». І вона відпускає додому. Тому що, крім своєї матері, міс Ліфолт боїться лише негритянських хвороб.

– Гаразд. Я повернуся через півгодини. Під’їду о дев’ятій сорок п’ять, – наказує міс Ліфолт через пасажирське віконце машини.

Міс Ліфолт підкинула мене до «Джитні», щоби скупитися на завтрашній День подяки.

– І віддаси нам чек, – додає міс Фредерікс, підла стара мамуся міс Ліфолт.

Вони втрьох розмістилися на передньому сидінні. Мей Моблі затиснули посередині, й вигляд у неї такий нещасний, що можна подумати, ніби її скрутив правець. Бідняточко. Цього разу міс Фредерікс приїхала на два тижні.

– І не забудь індичку, – нагадує міс Ліфолт. – І дві банки журавлиного соусу.

Я усміхаюсь. Я готую для білих на День подяки відтоді, як Келвін Кулідж був президентом.

– Припини крутитися, Мей Моблі, – гаркає міс Фредерікс. – А то вщипну тебе.

– Міс Ліфолт, дозвольте мені взяти її із собою до крамниці. Допоможе мені скуплятися. Міс Фредерікс збирається заперечити, але міс Ліфолт погоджується. Я й рота не встигаю розтулити, щоб покликати Крихітку, а вона вже повзе, як хробак, колінами міс Фредерікс і вилазить через вікно просто мені в руки, наче я Христос Спаситель. Вмощую її на стегно, а вони від’їжджають Фортіфікейшн-стрит. Ми з Крихіткою хихикаємо, як дві школярки.

Поштовхом відчиняю металеві двері, беру візок, садовлю спереду Мей Моблі, просовуючи її ніжки в отвори для ніг. Мені дозволено скуплятися в «Джитні», поки на мені біла уніформа. Я сумую за старими часами, коли можна було просто пройтися Фортіфікейшн-стрит, де фермери продавали з ручних візків і вигукували «батат, боби, квасоля зелена, бамія. Свіжі вершки, пахта, сир, яйця». Але й у «Джитні» непогано. У них хоча б кондиціонер працює.

– Добре, Крихітко. Гляньмо, що нам потрібно.

В овочевому відділі вибираю шість бататів, три пучки зеленої квасолі. У м’ясника беру копчену свинячу рульку. Крамниця світла, чиста, акуратна. Зовсім не схожа на «Піґґлі Віґґлі» для темношкірих із тирсою на підлозі. Здебільшого тут білі леді, всміхнені, з готовими до завтрашнього дня налакованими зачісками. Є у крамниці чотири чи п’ять служниць, усі в уніформі.

– Філоветове! – каже Мей Моблі, і я даю їй потримати банку з журавлиною. Вона всміхається банці, як давній подружці. Мей Моблі любить фіолетові речі.

У бакалійному відділі ставлю у візок двофунтовий пакет солі – для вимочування індички. Рахую години на пальцях – десять, одинадцять, дванадцять. Якщо потрібно тримати птицю в солоній воді чотирнадцять годин, я покладу її в каструлю сьогодні о третій. А завтра прийду до міс Ліфолт о п’ятій ранку й готуватиму індичку наступні шість годин. Я вже спекла два кукурудзяні коржі й залишила підсихати на столі, щоб стали трішки хрусткими. І яблучний пиріг готовий до випічки, а з печивом упораюсь завтра.

– Ейбілін, готуєшся до завтрашнього?

Обертаюся й бачу позаду Френні Кутс. Вона ходить до нашої церкви, прислуговує у міс Керолайн у «Меншіп».

– Гей, красунько, тільки погляньте на ці пухкенькі ніжки, – усміхається вона Мей Моблі, що саме облизує банку з журавлиною.

Френні нахиляється до мене й говорить:

– Ти чула, що трапилося з онуком Ловенії Браун сьогодні вранці?

– З Робертом? – перепитую. – Який газони косить?

– Скористався туалетом для білих у крамниці «Товари для саду та газону Пінчмена». Подейкують, там не було вивіски. Двоє білих погналися за ним і побили монтуванням.

О ні. Тільки не Роберт.

– Він… він…?

Френні мотає головою:

– Не знаю. Він у лікарні. Кажуть, осліп.

– Боже мій, ні…

Ловенія, вона ж найчистіша, найдобріша людина. Вона сама виховала Роберта, коли дочка померла.

– Бідна Ловенія. Не розумію, чому все погане стається з найкращими людьми, – співчуває Френні.

Того дня я працюю як божевільна – ріжу цибулю та селеру, змішую салатні заправки, тру батат, лущу квасолю, чищу срібло. Кажуть, сьогодні ввечері, о пів на шосту, люди підуть до Ловенії Браун помолитися за Роберта, але допоки я занурюю двадцятифунтову індичку в розсіл, уже ледь піднімаю руки.

Завершую готувати аж о шостій вечора, на дві години пізніше, ніж зазвичай. Розумію, що не матиму сил навіть постукати до Ловенії в двері. Піду завтра, коли закінчу з тією індичкою. Бреду додому від автобусної зупинки, ледве волочу ноги, очі на ходу заплющуються. Повертаю за рогом на Гессум-авеню. Перед моїм будинком стоїть великий білий «кадилак». А на сходах сидить міс Скітер, у червоній сукні й червоних туфлях, як найважливіша новина дня.

Повільно йду через двір, міркуючи, що ж то зараз буде. Міс Скітер устає, притискаючи до себе сумочку, наче її можуть вкрасти. Білі у наш райончик не потикаються, хіба що прислугу підвозять, і, як на мене, це й добре. Я весь день працюю на білих і не хочу, щоб і в моєму домі вони наглядали за мною.

– Сподіваюся, ви не заперечуєте, що я приїхала, – починає вона. – Просто… не знаю, де ще ми могли б поговорити.

Сідаю на сходи, кожен хребець на спині болить. Крихітка так нервувала через свою бабусю, що помочилася на мене, й тепер від мене тхне. На вулиці повно людей, що йдуть до Ловенії молитися за Роберта, діти грають у м’яча. Усі дивляться на нас і думають, що мене, певно, звільнили.

– Так, мем, – зітхаю я. – Що я можу для вас зробити?

– У мене є ідея. Дещо, про що я хочу написати. Але мені потрібна ваша допомога.

Важко видихаю. Мені подобається міс Скітер, але що ж це таке. Могла би просто зателефонувати. Вона б не всадилася на сходи до білої леді, попередньо не зателефонувавши. А тут розсілася, ніби має повне право припертися до мене додому.

– Я хотіла б узяти у вас інтерв’ю. Як воно – працювати прислугою.

Червоний м’яч закотився на моє подвір’я. Малий Джонс убіг із вулиці по нього. Угледівши міс Скітер, застиг на місці. Потім швидко хапнув м’яч. Повернувся й накивав п’ятами, мовби злякався, що вона кинеться навздогін.

– Щось на зразок рубрики міс Мирни? – тягну байдужим голосом. – Щодо прибирання?

– Ні, не в стилі міс Мирни. Я маю на увазі книжку, – пояснює вона, а очі такі великі. Схвильована. – Історії про те, як це – працювати в білих сім’ях. Як це працювати… наприклад, в Елізабет.

Повертаюсь і дивлюся на неї. То про це вона намагалася запитати мене два тижні тому на кухні міс Ліфолт.

– Гадаєте, міс Ліфолт погодиться? Щоб я розповідала про неї?

Міс Скітер опускає очі:

– Та ні. Я думала, що ми їй не зізнаватимемось. І я хотіла б, щоб інші служниці теж тримали це в таємниці.

Морщу чоло, бо починаючи розуміти, про що вона.

– Інші служниці?

– Я сподівалася знайти чотирьох чи п’ятеро. Щоб показати, як то бути прислугою в Джексоні.

Озираюся. Ми сидимо як на долоні. Хіба вона не тямить, як це небезпечно, розмовляти про таке в усіх на виду?

– Які саме історії вам треба почути?

– Скільки вам платять, як з вами поводяться, про туалети, дітей – усе, що ви бачите: хороше та погане.

Вона виглядає схвильованою, проте не більше, як від звичайної гри. На мить я стала більше люта, ніж утомлена.

– Міс Скітер, – шепочу я, – вам не здається, що це небезпечно?

– Ні, якщо будемо обережні…

– Тихіше, прошу. Ви хоч розумієте, що зі мною станеться, якщо міс Ліфолт дізнається, що я обговорювала її в неї за спиною?

– Ми нічого не скажемо ні їй, ні комусь іншому. – Вона знижує голос, зовсім трішки: – Інтерв’ю матимуть конфіденційний характер.

Просто дивлюся на неї. Може, вона божевільна?

– Ви чули, що трапилося вранці з темношкірим хлопцем? Його побили монтуванням за те, що він помилково скористався туалетом для білих.

Вона дивиться на мене, кліпає:

– Я знаю, що ситуація складна, але таке…

– А моя кузина Шайнел з округу Картер? Її машину спалили, бо вона прийшла на виборчу дільницю.

– Ніхто раніше не писав такої книжки… – говорить вона, нарешті пошепки, нарешті до неї доходить. – Ми розчистимо цілину. Це зовсім нова перспектива…

Група служниць в уніформі йдуть повз мій будинок. Поглядають на мене, як я сиджу поруч із білою жінкою на сходах. Зціплюю зуби, знаючи, що ввечері телефон розриватиметься.

– Міс Скітер, – кажу повільно, щоб вона зрозуміла, що я не жартую. – Якщо ми це зробимо, я можу з таким самим успіхом підпалити власний будинок.

Міс Скітер починає гризти свій ніготь.

– Але я вже… – І заплющує очі.

Хочу запитати, що вона «вже», та боюся дізнатися відповідь. Вона щось шукає в сумочці, дістає шматок паперу, пише на ньому свій номер телефону.

– Будь ласка, хоч подумайте про це?

Знову зітхаю, розглядаю подвір’я. І якомога більш м’яко відповідаю:

– Ні, мем.

Вона кладе аркуш на сходи між нами, тоді йде до свого «кадилака». Утомлена, я не можу навіть звестися. Просто сиджу, дивлюся, як машина повільно котиться вулицею. Хлопчиська, що грають у м’яч, сходять із дороги, стоять непорушно збоку, ніби проїжджає похорон.

Розділ 8

Я їду маминим «кадилаком» уздовж Ґессум-авеню. Попереду на мене, міцно затиснувши в руках червоний м’яч, витріщається маленький темношкірий хлопчик у комбінезоні. Зазираю в дзеркало заднього огляду. Ейбілін у білій уніформі все ще на ґанку. Вона навіть не глянула на мене, коли сказала «ні, мем». Просто дивилася на жовту пляму на траві у своєму дворі.

Мабуть, я просто сподівалася, що цей візит скидатиметься на візит до Константін, де приязні темношкірі люди махали рукою й усміхались, і були раді бачити маленьку білу дівчинку, чий тато має велику ферму. Але тут примружені очі стежать, як я проїжджаю повз. Коли моя машина наближається, маленький чорношкірий хлопчик повертається й ховається за будинком неподалік, трохи нижче від дому Ейбілін. Півдюжини чорношкірих людей зібрались у дворі будинку, тримаючи в руках таці та сумки. Я потираю скроні. Намагаюся вигадати щось таке, що могло би переконати Ейбілін.

Тиждень тому Паскаґула постукала у двері моєї спальні.

– Міс Скітер, вам міжміський телефонний дзвінок. Це міс… Стерн, якось так?

– Стерн? – міркую я вголос. Потім устаю. – Ви маєте на увазі… Стайн?

– Я… думаю, може, і Стайн. Її погано було чути.

Я метнулася повз Паскаґулу сходами вниз. Невідомо чого пригладжую своє кучеряве волосся, наче це зустріч, а не телефонний дзвінок. На кухні схопила телефон, який висить на стіні.

Три тижні тому я надрукувала на білому стратморському папері листа. Три сторінки з описом ідеї, деталей і краплею брехні. А саме – що працьовита й поважна чорношкіра служниця погодилася дати мені інтерв’ю й у подробицях зобразити, що таке працювати на білих жінок у нашому місті. Зваживши все, що я планувала таки попросити про допомогу темношкіру жінку, написала, що вона вже погодилася – це видалося мені значно привабливішим.

Я потягнула провід до комірчини, накинула його на самотню голу лампочку. Уся комірчина від підлоги до стелі в полицях із соліннями та банками супу, патокою та консервованими овочами. Це мій давній шкільний трюк, який я використовувала, коли хотіла усамітнитись.

– Слухаю? Це Євгенія.

– Будь ласка, не кладіть слухавку, з’єдную. – Я почула якесь клацання, а потім далекий, низький, мов чоловічий, голос, «Елейн Стайн».

– Алло? Це Скіт… Євгенія Фелан із Міссісіпі.

– Знаю, міс Фелан. Я ж вам телефоную. – Я почула звук сірника, короткий, різкий вдих. – Минулого тижня я отримала вашого листа. У мене є певні зауваження.

– Так, мем. – Я опустилася на високу жерстяну банку з борошном «Кінґ Біскіт». Серце калатало, а я намагаюсь її почути. У телефонній слухавці тріщало… А як іще може бути, коли з Нью-Йорка сюди тисяча миль?

– Звідки у вас така ідея? Узяти інтерв’ю у служниць? Мені цікаво.

Секунду я сиділа нерухомо. Ані тобі привітання, ані короткого вступу. Вона навіть не відрекомендувалася. Я зрозуміла, що краще відповідати про те, що питають.

– Я… ну, мене виховала темношкіра жінка. Я бачила, якими простими та якими складними можуть бути стосунки між сім’єю та служницею. – Я прочистила горло. Я звучала твердо, мовби перед учителем.

– Продовжуйте.

– Ну, – я глибоко вдихнула, – я б хотіла описати це з точки зору служниць. Місцевих темношкірих жінок. – Я намагалась уявити обличчя Константін чи Ейбілін. – Вони виховують білу дитину, а потім через двадцять років ця дитина стає їхнім роботодавцем. Іронія в тому, що ми їх любимо й вони люблять нас, хоча… – Я проковтнула слину, мій голос затремтів. – Ми навіть не дозволяємо їм користуватися туалетом у будинку.

Знову тиша.

– І, – я відчувала, що зобов’язана продовжувати, – усі знають, як почуваємося ми, білі люди, – наприклад, ми знаємо про всім відому Мамку, що присвятила білій сім’ї все своє життя. Маргарет Мітчелл добре це описала. Але ніхто ніколи не питав Мамку, що відчуває вона. – Піт із грудей капав на бавовняну блузку.

– То ви хочете показати той аспект, якого ніколи ніхто не вивчав, – спитала місіс Стайн.

– Так. Тому що ніхто ніколи про це не говорить. Тут ніхто ніколи ні про що не говорить.

Елейн Стайн розсміялася так, наче загарчала. У неї був жорсткий північний акцент.

– Міс Фелан, я жила в Атланті. Шість років, зі своїм першим чоловіком.

Я вчепилася за цю тоненьку нитку.

– То… ви знаєте, як це та на що схоже.

– Достатньо, щоби виїхати звідти, – сказала вона, і я почула, як вона випускає дим. – Послухайте, я прочитала ваш план. Це, звичайно… оригінально, та це не спрацює. Яка служниця при здоровому глузді розповість вам правду?

Я бачила, як повз двері проходять мамині рожеві капці. Я намагалась їх ігнорувати. Не могла повірити, що місіс Стайн зрозуміла, що я блефую.

– Перша співрозмовниця… готова розповісти свою історію.

– Міс Фелан, – звернулась Елейн Стайн, і я знала, що це не питання, – ця негритянка справді погодилася відверто поспілкуватися з вами? Про роботу в білій родині? Тому що це видається до біса ризикованим у такому місці, як Джексон, Міссісіпі.

Я сиділа й кліпала. Відчувала доторки холодних пальців тривоги: можливо, Ейбілін буде не так просто переконати, як мені здавалось. Я навіть не здогадувалася, що саме вона відповість мені наступного тижня на своєму ґанку.

– У новинах я бачила, як у вас намагаються расово інтегруватися на автобусній зупинці, – продовжувала місіс Стайн. – І як п’ятдесят п’ять негрів посадили до в’язниці в камеру, розраховану на чотирьох.

Я стиснула губи.

– Вона погодилася. Так, погодилася.

– Добре. Це вражає. А після неї? Ви справді думаєте, що інші служниці теж говоритимуть із вами? А що, як дізнаються роботодавці?

– Інтерв’ю проводитимуться таємно. Оскільки, як ви знаєте, тут трохи небезпечно.

Насправді, я уявлення не мала, безпечно тут чи ні. Я провела останні чотири роки ізольованою в кімнаті коледжу, читаючи Кітса та Юдору Велті та переймаючись курсовими роботами.

– Трохи небезпечно? – Вона розсміялася. – Марші у Бірмінгемі, Мартін Лютер Кінг. Собак нацьковують на темношкірих дітей. Люба, це найгарячіша тема в державі. Але, вибачте, це ніколи не спрацює. Не у формі статті, бо жодна газета на Півдні цього не опублікує. І, звичайно, не у формі інтерв’ю. Книжка інтерв’ю ніколи не продасться.

– Ой, – я почула свій голос. Заплющила очі, відчуваючи, як хвилювання витікає з мене. Я почула, як повторила: – Ой.

– Якщо відверто, я зателефонувала, бо це хороша ідея. Але… немає жодної можливості це надрукувати.

– Але… що якщо… – Мої очі почали шмигати коморою в пошуках чого-небудь, щоб повернути її зацікавленість. Можливо, треба говорити про це, як про статтю, можливо, журнал, але ж вона сказала ні…

– Євгеніє, з ким ти там розмовляєш? – затріщав мамин голос. Вона тихенько відчинила двері, а я смикнула їх і знову зачинила. Я затулила трубку й прошипіла: – Мамо, я говорю з Гіллі…

– У комірчині? Ти знову як підліток…

– А взагалі, – місіс Стайн різко зашипіла, – гадаю, я могла би продивитися результати вашої праці. Бог його знає, потрібно трохи струснути книжковий бізнес.

– Ви це зробите? О, місіс Стайн…

– Я не кажу, що погоджуюся. Але… зробіть інтерв’ю і я повідомлю вам, чого воно варте.

Я промимрила кілька незрозумілих звуків, зрештою таки витиснувши:

– Дякую. Місіс Стайн, я не можу висловити вам, як ціную вашу допомогу.

– Ще не дякуйте. Зателефонуйте Рут, моїй секретарці, якщо вам буде потрібно зв’язатися зі мною.

І вона повісила слухавку.

У середу волочу стару сумку до бридж-клубу в Елізабет. Вона червона. Вона потворна. Але сьогодні без неї ніяк.

У маминому будинкові це єдина торба, в яку вмістилися листи міс Мирни. Шкіра потріскалася й осипається, і там, де стерлася шкіра, широкий ремінь через плече залишає на моїй блузці коричневі сліди. Це була садова сумка бабусі Клер для носіння по дворі садових інструментів. У ній ще й досі повно соняшникового насіння. Вона абсолютно ні до чого не пасує, та мені байдуже.

– Два тижні, – оголошує мені Гіллі, показуючи два пальці. – Він приїжджає. – Вона всміхається, і я теж усміхаюсь у відповідь.

– Я зараз повернуся, – кажу та прослизаю на кухню, прихопивши із собою сумку.

Ейбілін стоїть біля мийки.

– Після обіду, – тихо промовляє вона. Я була в неї тиждень тому.

Я стовбичу там якийсь час, спостерігаю, як вона помішує холодний чай, відчуваю дискомфорт у її поставі, страх, що я знову попрошу її допомогти з книжкою. Я дістаю кілька листів із питань домогосподарства, Ейбілін бачить це й трохи розслабляється. Доки я читаю запитання про плями від цвілі, вона наливає в склянку трохи чаю, куштує. Додає в глечик цукру.

– О, поки не забула, я отримала відповідь на запитання про плями від води. Мінні радить втерти в них трохи майонезу. – Ейбілін вичавлює в чай половину лимона. – А тоді взяти й кинути свого чоловіка-нездару. – Вона помішує, куштує. – Мінні не надто ласкава до чоловіків.