Привид Шекспіра

14

Десь по обіді Степан Степанович сказав дружині:

— То що, підемо?

Марія прибирала, вологою ганчіркою водила по цераті.

— Куди?

— До квартиранта. В театр.

Степан Степанович неоднораз помилявся в людях, з котрими працював, хліб-сіль ділив. Хоча і так і так придивлявся, вже й начебто довіряв, аж раптом щось таке гавкало у тій людині, аж самому соромно ставало, що був легковірним.

Він не казав Марії, що то заради неї він дав згоду, аби поселився в них ставний, молодий красень, що не кажи, ввічливий, дотепний. Коли Бобиреві запропонували: мовляв, розрада вам якась, а то все вдвох, нехай побуде, як щось не так — дасте йому відкоша, він подумав про Марію, подумав раптово, гірко, аж стала колька впоперек горла. Подумав: може, веселіше їй буде, вічно я мовчу І ще подумав: може, радість жінці якась, коли путнє щось буде у хаті, крім мене. Ну, не син, звісно, але…

Мати Олега за сина? Та нехай Господь милує, ще цього бракувало. Так, просто звик до нього, Марії од мене відпочинок… Актор. Лицедій. Ну й професія…

Одначе старий лукавив. Він просто відганяв від себе, чинив опір теплому почуттю, що все частіше торкалося його гартованого часом і випробами серця. Квартирант потроху ставав не чужою йому людиною, був ніби таким собі посланцем з того берега життя, який почав був стрімко віддалятися від Степана Степановича, а тепер ніби знову поближчав, бо Олег приносив у дім ознаки нинішнього буття, його ритм і реалії, що до них старий чоловік поволі байдужів, а з появою в їхньому з Марією існуванні молодої людини інтерес до того, що відбувається за межами його господи, зажеврів знову — не так, звичайно, як тоді, вже давно, коли вир суспільного життя був рідною стихією депутата і Героя соцпраці, але все ж…

Степан Степанович від якогось часу — він міг точно сказати, від якого саме — ніби відвернувся від подій, що одна по одній, ніби бетонні стовпчики на шосе з цифрами кілометражу, позначили шлях країни в новій її іпостасі.

…Якось після бурхливих суперечок у облраді до нього на стоянні, де Степан Бобир залишив свого бувалого в бувальцях «москвича», незаконного сина концерну «Опель», підійшов молодий колега з депутатської чоти, запальний оратор, пропагатор нової економічної політики в області, та й загалом у державі. Ефективна приватна власність, ринкова економіка, розвиток галузей, орієнтованих на експорт — увесь цей трибунний набір, надбаний молодим управлінцем величезного місцевого заводу, котрий ще недавно мав статус всесоюзного і випускав продукцію, потрібну в усі часи і в будь-якій державі, — Степан Степанович слухав, сидячи у залі, без усякого ентузіазму. Бо йому було відомо, що цей промовець — один із групи спритників, які заходилися вколо приватизації найуспішніших обласних виробництв, використовуючи депутатський мандат колеги і його риторику у своїх інтересах.

Молодий чоловік — прізвище його Бобир завжди забував, а ім'я та по батькові були оригінальні: Нестор Несторович, не забудеш.

«Чого йому треба, синові літописця?» — подумав Бобир, коли Нестор Несторович завів балачку про погоду, риболовлю і про те, що люди розучилися відпочивати.

— Я знаю, Степане Степановичу, що ви і рибалка, і грибник, усі гарні місця тут знаєте.

— Ну-ну, — дипломатично підтримав розмову Бобир.

— Ми з товариством теж, як годинка випаде, не від того, аби чистим повітрям подихати.

— Еге ж, — Бобир вивчав якусь цятку на передньому крилі авта: невже десь подряпав?

— Отам, знаєте, за Сухолуччям, кілометрів за сорок, і плеса гарні, і переліски з маслюками.

Встановивши, що то не подряпина, Степан Степанович розігнувся і з висоти свого зросту уважніше придивився до Нестора Несторовича. Років тридцять п'ять — тридцять сім, костюм, дорогий, темне коротко стрижене волосся, крізь яке на потилиці світилася молода пліш. Очі безсовісні — оце псувало ніби ж пристойне обличчя, а так мужичок як мужичок.

— Вам щось треба? — нарешті спитав Бобир з прямотою римського воїна.

Нестор Несторович заусміхався.

— Ви Степане Степановичу, як завжди, стріляєте в десятку.

— Та будь-хто спитав би, чого це раптом ваша милість про оиболовлю розводиться. Кажіть уже.

— До речі, Степане Степановичу, ви не думали поміняти свого бойового коня на щось… ну, цікавіше, сучасніше? Вибір нині широкий, на будь-який смак. Скільки вашому «москвичу»?

— Трохи молодший за вас.

Тепер Нестор Несторович сміявся, аж голову закидав назад.

— Це якщо на людський вік перевести, то йому вже десь за сто. Знаєте, як у собак: йому лише десять років, пес при силі ще, а на людські роки — вже ветеран.

— Я собак не дуже люблю, тобто не звертаю на них уваги. У вас усе?

— Ще кілька хвилин, Степане Степановичу. Я знаю одного колекціонера автівок, йому якраз «москвича» треба перших років випуску, а він готовий будь-якою іномаркою віддячити. Новою. Як ви на це?

Степана Степановича несподівано зацікавив цей поворот у розмові — принаймні, вдав, що це так.

— Щось давно мені ніхто нічого подібного не пропонував. Жартуєте, молодий чоловіче?

— Які жарти? Цілком реальна і серйозна пропозиція.

— А хто, якщо не секрет, цей… колекціонер? Я його знаю?

— Певно, що так. Принаймні, чули про нього.

Нестор Несторович назвав прізвище, котре частенько гуляло шпальтами газет.

— Цікаво, цікаво… І що цей ваш скоробагатько хоче віз мене поза колекціонерством?

— Ви мудра людина, Степане Степановичу, дивитеся в корінь, як то мовиться.

— Отже?

— Ну, так, дрібничка.

— Кажіть, кажіть, молодий чоловіче.

Голос Степана Степановича не віщував нічого доброго, це сказав би будь-хто з його знайомих, але молодий чоловік грозових ноток не відчув.

— Розумієте, у нас на порядку денному буде питання приватизації нашого заводу.

— Якого?

Бобир від початку автомобільної теми зрозумів, що його елементарно намагаються купити, але вирішив з'ясувати все до подробиць.

— Колишнього флагмана. Ви ж знаєте, справи кепські, потрібні солідні капіталовкладення, треба модернізувати менеджмент.

— Чекайте, ви ж там, здається, працюєте? Чи працювали?

— Саме тому я впевнений: приватизація заводу є виходом із ситуації, що погіршується щокварталу. Інвестиції піднімуть виробництво, почнеться, нарешті, модернізація. Ви ж знаєте, певно, завод в основному і досі працює на обладнанні, вивезеному з Німеччини після війни.

— Не вивезеному, молодий чоловіче. Це зветься репарації. Вас тоді ще й не планували ваші майбутні батьки, а я штурмував те місто, звідки потім повертали ці залізяки додому. Та босота фюрерська повивозила вдесятеро більше, аніж повернулося.

— Дякую за урок, — не знітився Нестор Несторович. — Я трохи знаю історію, вчив і в школі, і в інституті.

— Не сумніваюсь. Тільки книжки — одне, а юнкерси над тобою і земля під тобою, твань і кров не на папері, а на тобі — трохи інше.

— Я шаную ваше покоління, Степане Степановичу, повірте…

— Годі, годі. Не за темою. То що від мене хоче ваш нувориш?

— Навіщо ви так?

— А як? Кажіть, я вже їду.

Нестор Несторович набрав повітря до легень, аби перейти до основного пункту своєї місії.

— Степане Степановичу, я не роблю вам компліменту, всі знають вагу вашого слова. Якби ви підтримали проект приватизації заводу — зауважу, цілком коректний, є висновки економічних, юридичних експертів — було б зроблено серйозний крок в нових економічних обставинах.

Нестор Несторович очікував на реакцію ветерана-депутата. Бобир мовчав, і молодший колега витлумачив це як добрий знак.

— Ви самі побачите, який ривок зробить завод. Зараз він усе зменшує свої внески у бюджет і міста, і області, на жаль. Свіжа кров потрібна» і вона все змінить. За нашими даними вдрахунки до бюджету подвояться — як мінімум.

— Досить, досить, — зупинив потік красномовства Бобир. — Отже, я голосую за — і на область і місто посиплються гроші. Я голосую — і в мене замість старої розвалюхи новеньке зарубіжне диво на колесах. Так?

— Хіба ж тільки машина? Це так, дрібничка. Перед вами відкриються такі перспективи, Степане Степановичу!

— Перспективи… Еге ж. Стати продажним лайном. Хто це тебе напоумив звернутися до мене? Чуєш, Несторе Несторовичу, ти знаєш, я у сільському господарстві спец. Ну, дещо в цьому ділі тямлю. Так от, найостанніша льоха в свинарнику у мій бік би плюнула, якщо я б оце сказав тобі «так».

— Ну, навіщо ви…

— Слухай і мовчи. Звернувся ти не за адресою. Не хочу тебе ображати, хоча годилося б. Ти, певне, сам знаєш, як можна назвати людину, що виконує подібну місію. Наскільки я знаю, ти свого часу в комсомолі геройствував, у міськкомі, обкомі? Еге ж? Швидко ваша братія збагнула, що й до чого. Запах грошей чуєте, як коти валеріану. Ну, а я — стара школа. І тоді, і тепер однаковий. Мені країна болить, а не ваш сраний бізнес. Не підходь до мене ближче як на десять метрів, бо всяке може статися. Іди геть.

Епізод як епізод, тоді багато подібного чинилося, і Бобиреві ставало те відомо. Одначе ілюзія, що все можна змінити, що можна поставити загати беручким колишнім комсомольцям, не дати розхапати і розікрасти тоді ще пристойні господарства, жила у Степана Степановича і спонукала до протидії тим процесам, що їх було запущено повсюди.

Одначе тривало так недовго. Бобир бачив, як люди його покоління — однолітки і молодші — а їх у облраді набиралася хоча й вагома, але жменька, потроху здавали позиції. Дехто брав на озброєння агресивну радянську і партійну риторику, з піною на губах доводячи з трибуни, що без Росії Україні гаплик; дехто починав підспівувати керівництву ради, яке явно схилялося на бік голосистих реформаторів у лапках, і Степан Степанович, котрий називав речі своїми іменами, не боявся зачіпати прізвища і нікому в зуби не заглядав, ставав такою собі білою вороною, більмом ув оці як своїх однопартійців, так і спритних демагогів-ділків.

Отоді і зважився старий Бобир на кроки, несподівані для багатьох. Спершу він подав заяву про вихід з осередку комуністичної партії, який став (як і вся партія у суспільстві» на його переконання) чимось на зразок апендикса в людському організмі, причім запаленим, нездоровим. Обличчя його співпартійців, коли він оголошував про своє рішення з трибуни, варто було б сфотографувати для історії; вони випромінювали не співчуття і жаль, а ворожість, мало не зненависть до людини з зіркою Героя на вилозі піджака, особливо тоді, коли Степан Степанович, давши волю емоціям, сказав, що запалені або — що гірше — гнійні апендикси треба видаляти.

Було це о тій порі, коли після тривалого перебування поза публічною діяльністю компартія знову з'явилася на політичній сцені.

Деякі запеклі й затяті ладні були стягти Бобиря з трибуни, але ніхто не наважився наразитися на грубезні кулаки колишнього колеги.

Половина зали аплодувала Степанові Степановичу, але він вгамував депутатів і, ковтнувши води, зробив ще одну заяву, ще один крок.

— Мені вже багато літ, — сказав він, — я вже не можу, як колись, тримати бугая за кільце в носі, вивчати мову жестів для глухих, яких у цій залі забагато. Я не хочу брати участі в узаконенні грабунку області і держави, не маю змоги боронити надбане людьми за десятки літ. Очевидно, мій час минув, хоч як це гірко відчувати і визнавати. Я кладу на стіл президії свій депутатський мандат не через те, що бракує сил воювати за справедливість, а тому, що не хочу, аби мені вслід плювали люди, зубожілі й упосліджені внаслідок діяльності цієї ради.

Мертва тиша була тоді в залі. Степан Степанович зійшов з трибуни, підійшов до свого місця у залі, поплескав спинку крісла і подався до виходу. Лише тоді оговталася президія і деякі депутати, лунали крики, зчинився шум і ґвалт, але Бобир ніби того не чув: ішов з прямою спиною до виходу і зник у ньому.

Перегодом до Степана Степановича навідалося двійко його колег, таких, як і він, ветеранів господарювання, обраних до ради, вочевидь, для антуражу: мовляв, шануємо, цінуємо, не забуваємо.

Прийшли надвечір, не потелефонувавши, з пляшками і наїдками.

— Приймеш, Степановичу? — спитав Григорій Голобородько, приземкуватий чоловік з поголеною головою, директор радгоспу, спеціалізованого на вирощуванні племінних коней.

— Доброго вечора! — привітався Омелян Кащук, начальник облспоживспілки, сухорлявий високий колишній брюнет, густо присипаний сивиною.

Вони водили давню дружбу, не таку, щоб ото нерозлийвода або наливай горілку, а статечну, достойну, перевірену.

За тиждень, що минув після його революційного виступу, Бобир багато що передумав і остаточно вмовив себе, що повівся правильно. Марії він розповів усе не відразу, а лишень тоді, коли вона з самого ранку заходилася прасувати чоловікові свіжу сорочку і спитала, якого костюма він вдягне.

Роздумувала над почутим недовго і сказала, як відрізала:

— До дідька їх усіх! Відпочинеш нарешті. Я тільки дивувалася, як ти й досі тих мишастих терпів.

За тиждень, що минув, ніхто не завітав до старого, не потелефонував; його подеколи навідував сумнів: а що як наречуть дезертиром чи капітулянтом? Та врешті вирішив для себе не перейматися ані сумнівами, ані не потрібними нікому емоціями.

Старі знайомці нагодилися якраз під вечерю, Степан саме попрохав дружину накрити стіл не в хаті, а надворі, під яблунею, обважнілою від червонобоких плодів.

— Яким це вітром вас занесло, га?

Степан Степанович тиснув руки і плескав по спині гостей.

— Маріє! — гукнув. — Тягни сюди все, що є. Гості.

— У нас усе з собою. На всяк випадок. Подумали: як ти не в гуморі, то ми десь прилаштуємось на природі. Такий вересень розкішний нині!

Григорій Григорович Голобородько, Гри-Гри для своїх, роздивлявся обійстя.

— Ну, Степановичу, ти тут улаштувався капітально. Сусіди нормальні?

— Такі, як я. Врівноважені.

— Ти — врівноважений?

Омелян Никифорович Кащук засміявся.

Вийшла Марія, привіталася, заходилася біля стола.

Поставивши на обрус пляшки й наїдки — звичний для таких випадків набір із шинки, сиру, копченої риби (на цей раз був короп, рідкісна річ, особливий рецепт), гості сіли на лаву.

Марія винесла квашену капусту, помідори, огірки, смажену курку, хліб, який сама пекла в імпортному пристрої.

Після першої чарки на хліб звернув увагу Омелян Никифорович.

— Де це ви такий хліб доп'яли? Смакота невідпорна! Хтось тут пекарню на кутку заснував?

Бобир чистив копченого коропа.

— А вона й заснувала, моя Марія. Чого мовчиш? Це її робота.

Марія сиділа на лаві біля чоловіка, радіючи, що нарешті хтось завітав до них.

— Та це Степан якось куснув хліб наш насущний, місцевий, і мало зуба не зламав: камінець трапився. І сказав, щоб більше хліба на столі не було казеного. Ну, я оце й придумала побачила рекламу в телевізорі і купила цей агрегат. Пристойна річ. Спасибі, що смакує.

— Це нам спасибі? Що їмо? Ну, дожилися… Вам, Маріє, спасибі, по-перше, що не завернули гостей, по-друге, за те, що Степан при вас як пан. О, у риму вийшло!

— А він і без мене не безпорадний. Усе вміє, усе робить. Господар мій серйозний, хвалити Бога.

Сиділи того вечора довго. Говорили спершу про всілякі житейські новини, а потім, як ведеться у чоловіків при чарці, зайшлося про політику. Тут уже діставалося і уряду, і президенту, і Верховній Раді. Згадали і здачу ядерної зброї задурно, і чужий флот у Севастополі, і свій, порізаний автогеном, і кравчучки, і кучмовози, і нульовий варіант розподілу радянського майна — ну, чисто тобі прокурорське розслідування на провінційному рівні.

— Мене найдужче болить, що досі на п'яту точку сідаємо перед нашим близьким сусідом, — розмахував виделкою Гри-Гри. — Я нічого проти Росії не маю, а до наших політиків у великій претензії. Росія як була тюрмою народів, так і досі. Ленін правильно казав.

— До чого тут Ленін? — невесело мовив Никифорович. — Він хіба Україну шанував? Проковтнув її свого часу, УНР розвалив, Центральну раду понищив.

— Е-е-е, згадала баба, як дівкою була, — втрутився Григорій Григорович. — Центральна рада сама себе занапастила, соціалізмом марили і Грушевський, і Винниченко. Та й наші теперішні недалеко пішли. Особливо комуністи. Хіба це українська партія? Сплять і бачать той самий СССР на чолі зі старшим братом.

Бобир слухав усе те з гіркотою, але й полегшенням: могли ж давні товариші закинути йому, що втік, подався у кущі, під яблуню, під теплий жіночий бік.

Ніби прочитавши його думки, Гри-Гри сказав:

— Ти, Степане, вчинив як треба. Ми ж усі бачили, до чого воно йде. Розтягнуть усе по своїх кишенях нові оці бізнесмени, хай би їх чиряки на причинному місці обсіли!

Омелян Никифорович засміявся:

— Та хай би хоч на сраці, надто ти лютий.

Марія пішла в дім, і язики в мужиків звільнилися від політесу.

Григорій Григорович налив «на коня».

— Ти, Степане, високо голову тримай. Всі, кого не спитай, кажуть, що ти єдиний мужик на всю оту нашу раду. Принаймні людям прямо в очі можеш дивитися, у сірка їх не позичати. Ти ж читав, певне, що місцеві газети про твій виступ написали?

— Я ними останнім часом гидую.

— Даремно. Написали, що це вчинок справжнього громадянина. Хочеш, принесу?

— Не треба. Написали — то й нехай.

Ніч стояла темна і тепла. На цьому кутку панувала тиша, ні машин, ні гавкоту собак. Під абажуром лампи, прилаштованої над столом, кружляла пізня комашня, що їй доточувала віку вереснева теплінь. Раптом з дерева, що під ним сиділи гості з господарем, зірвалося величезне яблуко і влучило у переповнену миску з холодцем.

— Ну, це вже нам сигнал, — сказав Омелян Никифорович.

Степан Степанович пішов з гостями аж до зупинки автобуса.

Друзі ще не раз навідували Бобиря, а потім захворів Григорій Григорович, ліг у лікарню, та й так і не вийшов з неї — винесли.

Після похорон щось приключилося Степанові — став зовсім мовчкуватий, думав про щось своє, все валилося йому з рук. Марія вже не знала, як розрадити чоловіка. Намовляла поїхати десь, розвіятися — чи в Карпати, чи до Криму, але Степан тільки відмахувався: «Що я там забув?» Він перестав дивитися телевізор, хіба що зранку вмикав радіо, аби дізнатися про погоду. Коли Марія вмовляла чоловіка подивитися який-небудь фільм, він кривився, ніби кисле яблуко куснув, і казав:

— Знову стрілятимуть чи в ліжку перекидатимуться? Дивись сама.

Так минали роки, аж поки не з'явився в їхньому пенсійному житті квартирант, який приніс із собою молоду енергію, незвичні розмови, ті, зрештою, новини зовнішнього рухливого світу, що їх, здавалося, геть не відчувалося тут, в обійсті Бобирів, у рутині їхнього існування.

Степан Степанович довго приглядався до Олега Гардемана, не виявляв жодних емоцій з приводу його модерного одягу, словечок із молодіжного набору, пізніх з'яв, категоричних інколи висловлювань з того чи того приводу, ризикованих політичних анекдотів, розкотистого голосного сміху Звикав.

А Марія прийняла молоду людину з відкритим серцем, і Олег — Степан Степанович це бачив — відповідав їй щирою повагою й намаганням догодити і допомагати в усьому.

За два роки квартирування Олег призвичаївся, став ну майже своїм, і Степан Степанович, якби спитав себе, чи звик він за цей час до квартиранта, був би злукавив, аби відповів собі «ні».

— Ти справді хочеш піти? — не вірила почутому Марія.

— Ну, так. Сидимо тут, як… як пеньки старі.

— Не кажи дурниць. Як не передумаєш — буду готова, на коли скажеш. І костюм твій витягну з шафи. От буде радість, як міль його поїла!

Марія засміялася і пішла у дім.

Степан Степанович потер підборіддя: поголитися, чи що…