Привид Шекспіра

15

Олександру Івановичу тяжко давалися останні години до початку прем'єри. Він знав із власного солідного досвіду, що на цьому етапі даремно йти до акторів з хворобливими напучуваннями чи з дурнуватими заграваннями, даремно вдесяте чи вдвадцяте перевіряти світло або музику — все піде так, як піде, і жодне його зусилля неспроможне зарадити невідворотності того, що відбудеться на сцені по недовгому вже часі.

До кабінету чоловіка зайшла Тамара Томівна.

— Я тут валідол принесла і нітрогліцерин. На всяк випадок. Ти поглянь на себе. Як з хреста знятий.

— Хіба?

Олександр Іванович підійшов до Тамари, обняв за талію.

— Мені не валідол потрібен, а чарка доброго коньяку.

— То випий, гірше не буде.

— Не хочу дихати на критику алкоголем. І ще ж губернатора ждемо.

— А він хіба не вживає? Не вірю. Заспокойся. У мене добре передчуття. Ну, все. Піду гримуватися.

Тамара поцілувала чоловіка в щоку і вийшла, а Петриченко ще якусь хвилину стояв посеред кімнати ніби в прострації, потім підійшов до шафи з напоями, але нічого наливати не став.

Запрацював телефон. З приймальні Ємченка уточнювали, коли початок вистави. «Не забув. Дивовижно. Щось-таки у ньому є», — подумав Петриченко і пішов до директора.

— Не хвилюйся, Олександре Івановичу, — заспокоював режисера Павло Якимович. — Кузя не якась там кузька, у мене все передбачено. Ложа вилизана, там і бар, мало що… Сік там, печиво, ну й, звичайно, важка артилерія. Коньяк у кришталевому штофі, як у кращих домах. Я його особисто зустріну.

— Зал хоч буде повний?

Павло Якимович подивився на Петриченка, як учитель на першокласника.

— Аншлаг, дорогий мій Олександре Івановичу! У касі — нуль. Не даремно ж ми свій хліб їмо.

— Ну, коли так, то прибери свій бар з ложі. Щоб духу не було. Зрозумів?

— Я ж хотів по-нашому.

— Прибери.

— Ну, добре.

— У преси місця пристойні?

— Дехто в першому, дехто — другий, третій ряд.

— А москвич? Анненков?

— У проході, третій ряд, біля нього наша поетеса, Ірочка Соломаха. А біля неї ваш художник Петровський. Чуєш, Олександре Івановичу, він хотів з галерейки дивитися, як вам таке? Ледве умовив.

— Ти Стаса не чіпай. Звідкіль хоче — звідти й дивитиметься.

— Та нехай, а що…

— Отже, в тебе все гаразд?

— Аякже. Квіти акторам, як годиться на прем'єрі, зняв зальчик поблизу — все-таки свято, там пару годин посидимо. Ви на сцену вийдете на оплески? У фіналі?

— Ні-ні, цього ще бракувало.

Причинивши двері з табличкою «Директор», Олександр Іванович пішов коридором до бічних дверей глядачевої зали, одсунув важку штофну штору (її ще не встигли забрати з обох боків у лямочки, аби не заважала проходу людей) і подивився у порожню темнувату печеру.

Зала місцевого театру майже нічим не відрізнялася від інших, йому знайомих, — була так само простора й висока. Нині порожня, вона викликала дивне відчуття — ніби це помешкання якогось велетня. Велетень давно не бував у цій своїй домівці, через те тут тихо, ця тиша особлива, неспокійна. Чи повернеться цей невідомий, уявний велетень сюди, чи залишив цю печеру назавжди — невідомо. Замість нього сюди через кілька годин прийде колективний велетень — публіка, сяде у сотні крісел партеру, поселиться на кілька годин у ложах і на ярусах, підніметься на галерею, під саму стелю і відбуде тут вечірню учту, споглядаючи події, що розгортатимуться на сцені, хто із цікавістю, хто для годиться, хто співчуваючи героям і переживаючи їхні гризоти, злети і падіння» хто позираючи навсібіч з нудьги, бо занесло їх у театр не з власної волі.

Очі Олександра Івановича звикли до напівтемряви, він уже бачив тьмяні бинди ярусів, оздоблені ліпленням, що давно вимагало альфрейних робіт, ряди крісел, оббитих ще пристойної свіжості темно-зеленим оксамитом, і там, удалині, важкі зморшки такої ж за кольором масивної завіси.

Геть — так йому на мить здалося — відійшли кудись ті думки, що ними він ділився і з дружиною, і зі Стасом Петровським, нікчемними видалися пов'язані з постановкою надії на якісь переміни у долі режисера провінційного театру.

Зараз йому хотілося лише одного: аби отой колективний велетень, що невдовзі заповнить цю таємничу печеру, перейнявся дійством на сцені, повірив у те, що перед ним не притрушені пилом століть химерні персонажі, а живі люди, котрі так само, як і ті, хто живуть нині, страждають, вірять, люблять насправжки, що сутність людська, потаємні пружини почуттів і діянь не змінилися від часів далекої епохи Шекспіра, незважаючи на переміни, котрі сталися з людською спільнотою.

Олександр Іванович, одначе, паралельно з тими невтішними і безжальними думками, котрим дав на якусь хвилину волю, все ж не віддався до кінця гіркому фаталізму. Що б не було, йому все ж хотілося, аби робота ця не стала прохідною, аби її помітила і відзначила критика, аби він міг хоч на якийсь час відчути в руках отой маршальський жезл, що про нього поблажливо-іронічно казав Стас, коли Петриченко вмовляв художника взятися за «Ліра».

«Справді, — усміхнувся сам до себе Олександр Іванович. — Мав рацію Стас, усе ніби перед Аустерліцом. Тільки ким я буду опісля — Наполеоном чи Олександром?»

Петриченко-Чорний залишив залу, пішов до себе, наказавши собі ні про що глобальне не думати. Біля кабінету його чекав асистент, не першої молодості колишній актор, котрий, як він сам казав, вчасно переконався у відсутності в нього тих даних, що дають підстави для честолюбності, без якої актор — порожне місце. Але театр він любив, більш за те, не мислив себе поза ним, отож і обійняв асистентську посаду. «Талану нема, а їсти ж хочеться», — інколи повторював він почуту ще в студентські часи фразу підпилого поета — відвертість, рідкісна для людини, що обрала творчу діяльність професією.

— Щось не так, Михаиле? — спитав Петриченко, придивившись до кислої фізіономії асистента.

— Та ні, що ви. Все гаразд. Костюми готові, гримери на місці.

— А чого такий… ніякий? Світло, звук — там порядок?

— Порядок. А щодо мене вам здалося, Олександре Івановичу.

— Ну, тоді йди поглянь, як там актори.

— Ще ранувато. Через півгодини зберуться.

— Ні, ти все-таки якийсь не такий. Може, коньяку? Для бадьорості?

— Дякую. Чарка — після. І без неї голова обертом іде.

— Ну, гляди, Михаиле. Як гадаєш, будемо зі щитом, чи…

— Хай ворогів наших на щиті носять. Тьху, тьху, щоб не наврочити. Все має бути достойно.

Актори не мали звички приходити задовго до початку, але ніколи не запізнювались так, аби потім у передстартовій лихоманці забути щось суттєве — чи стосовно костюма, а чи гриму.

Звична суєта, помножена на першу з'яву перед публікою в новому спектаклі, не ставала метушнею, вона була внутрішньою проблемою кожного з акторів, хоч би яким професіоналом він був. Хвилювання тією чи іншою мірою торкалося і ветеранів, і молодих акторів, але, боронь, Боже, виявити хоч якісь ознаки, це вважалося моветоном.

Михайло Кононович Салунський прийшов удруге до театру за дві години до початку вистави. Його трохи турбував зранку шлунок, але після прогону відпустило. Жив він неподалік, отож не мав тих клопотів, що були у колег, котрі мешкали значно далі: їм відпочити після прогону не випадало.

Сидячи перед великим дзеркалом, Михайло Кононович позирав утисячне на своє обличчя, повнувате втомлене лице літньої людини, і думав про те, як швидко проминули літа, лишивши по собі незворотні зміни. По краях дзеркала, у металеві загини, що тримали шкло, ним самим було припасовано фотографії п'ятдесяти, сорока, тридцяти, двадцятилітньої давності. Там були різні Михайли — старшина артилерії, зовсім юний, виструнчений, з медалями на гімнастерці; актор-початківець самодіяльного військового театру у Східній Німеччині; Сірано де Бержерак — з цієї ралі почалося сходження Салунського, визнання його як актора; кілька фотографій, які засвідчували його ролі в національній класиці.

Не чекаючи допомоги, Михайло Кононович почав накладати на щоки тон і грим, аби прибрати їхню зайву опасистість — ну, хіба повірить публіка стражданням короля при такій об'ємній мармизі?

— Їсти треба менше, — сказав Салунський своєму дзеркальному двійнику. — Стаєш схожим на Черчілля, неподобство!

У двері постукали. Не дочекавшись дозволу, увійшов Микола Шлик.

— Ти чув? — змовницьки спитав Микола Михайлович. — Директор замовив зальчик банкетний. Не знаєш, чого це він розщедрився?

— Не знаю, але здогадуюсь і вітаю. Шкода, що пізненько. Як гадаєш, сидітимемо чи фуршет?

— Мені все одно. То про що ти здогадуєшся?

— Начальство буде — це раз, московські гості — це два, преса — це три. Шуму — на всю театральну Вкраїну.

— А чом би й ні? Тільки ти як собі хочеш, а я й досі толком не втямлю, чому саме Шекспір? Чому «Король Лір»?

Салунський приміряв на свою кучмату голову перуку з плішнею і довгим сивим волоссям.

— Е-е, Миколо, не блазнюй, дорогий мій блазень, усе ти тямиш. Хоче Петриченко, аби публіка і критика вловили, що стара п'єса накладається на наші недолугі дні. Оце й усе.

— Ти гадаєш, саме так сприймуть люди? Але ж… Шекспір — не Куліш, що не кажи…

— Розтин покаже, як жартують лікарі.

У закулісному закапелку рипнув старезний диван. Олег Гардеман прокинувся, зачувши чиїсь важкі кроки десь поблизу. Підхопившись на ноги, він притьмом глянув на японський годинник, куплений ще у студентські роки на барахолці, які цвіли тоді по всій Україні. Могло бути, що годинник цей крадений — надто колоритний вигляд мав продавець з наколкою, видною крізь тонку тканину теніски; а могло бути, що блатного виду здоровань перепродував партію зарубіжної штамповки, придбаної в Одесі у морячків за безцінь. Мабуть, справедливою була перша версія, бо ось уже років десять годинник працював бездоганно, лише міняв таблетку-батарейку, що підживлювала електронну плату.

Була п'ята година. Перш ніж поспішити в гримерку, Гардеман подався шукати адміністраторку, аби нагадати про запрошене ним подружжя Бобирів: не дай, Господи, прийдуть і піймають облизня — тоді хоч на край світу тікай.

Голос адміністраторки Олег почув здалеку, лунав він із першої ложі і не віщував нічого доброго для того, хто його мав слухати.

Гардеман побачив, як двоє робітників сцени викочують з ложі щось схоже на старовинну тумбочку на коліщатах, а за нею випливла і адміністраторка.

— До директора в кабінет, і не здумайте відчиняти дверцята — усе там на списку!

— Щось сталося? — спитав Олег і випустив на обличчя одну із найчарівніших своїх усмішок.

Адміністраторка, щойно сувора і набурмосена, як шкільний завгосп, заусміхалася у відповідь.

— Я пам'ятаю, Олеже, про твоїх гостей. Ти, певне, за цим забіг?

— І за цим, і за іншим. Хотілося на вас глянути — ви сьогодні як орхідея.

Погляд Олега красномовно пройшовся деталями пишної фігури, і адміністраторка вдала, що майже фізично відчуває чоловічу увагу.

— Скажете таке, голубчику… Візьму й повірю твоїм компліментам — як тоді бути самотній жінці, не підкажеш?

Ризиковано це було, але Олег вирішив дограти сценку до кінця.

— Самотня жінка — це найбільша несправедливість природи.

Адміністраторка ступила крок вперед, і Гардеман з висоти свого зросту побачив у вирізі блузки переконливі принади, здається, без обладунків цивілізації. Трохи збентежений побаченим, Олег, однак, не знітився.

— Все-таки жінка одна з найкращих фантазій Творця, — сказав він, підвівши очі.

— Фантазій? Ти, Олеже, поет. Жінки — істоти з плоті і крові. Хіба не знаєш? Це легко перевірити.

Розмова ставала небезпечно конкретною. «Ну й нехай, — подумав Гардеман. — Зрештою, я вільний козак, тільки й світла, що в Ніниному віконці? Натерпівся. Досить».

— Тільки де? — пішов він напрямки. — Я ж квартирант; хазяї — люди високих моральних принципів. Та й ти, здається, при чоловікові.

Адміністраторка всміхнулася.

— Оце точно. При.

Вона пригладила комір Олегової сорочки.

— Якщо я правильно зрозуміла, ти не проти виправити несправедливість природи?

— Не проти.

— Тоді я дам тобі адресу і телефон. Завтра.

«Де я буду завтра?» — подумав Олег, але схвально схилив голову. Він пішов до гримерки, приміряючи вже іншу маску, маску Едгара: «Як ведеться, брате Едмунде? Які поважні думи ти думаєш?»

Полковник Пальченко підвіз дружину до театру на початку шостої, пообіцявши не запізнюватись на спектакль.

Новини, що з ними прибув чоловік із столиці, були несподівані і означали — в тому разі, якщо підтвердяться, — повну переміну в їхньому житті з наслідками, які неможливо було передбачити. Чоловіку запропонували посаду в генеральному штабі — неабиякий ривок у його кар'єрі, — і з дня на день мав прийти відповідний наказ міністра.

Пальченко не міг приберегти цю новину до вечора, через те розшукав дружину у скверику біля театру і привіз додому.

— Розумієш, Ніно, генеральська посада, столиця, перспективи!

Чоловік ходив по кімнаті, інколи трохи смішно змахуючи в повітрі правицею.

— Звичайно, це армія, що завгодно може статися: передумають, знайдеться хтось інший, але треба бути готовим.

— Ти завжди готовий, Сергію. Мені складніше. Що я робитиму в Києві?

— Як що? Там же повно театрів. У тебе звання. Нема чого голову сушити! Будеш і там на висоті!

— Це тобі так здається. Театр не армія, тут накази не діють. До всього це ж тільки розмова, ти сам кажеш, що все може статися.

Сергій Михайлович зупинився посеред вітальні, дивився кудись за вікна. Ніна тим часом пішла на кухню, аби розігріти чоловікові обід.

Вона постаралася зранку, аби ніщо не навело Сергія на думку, що не ночувала вдома: легкий безлад у спальні, халатик на бильці стільця, капці, покинуті у передпокої, каструлька на плиті.

Якщо справді Сергія переведуть, це для неї означатиме стрибок у невідомість. Звання — та нічого воно не важить для столиці. Доведеться починати з нуля, якщо дивитися правді у вічі. Вона не хотіла загодя питати чоловіка про житло — ще ж нічого не ясно до кінця, а сама собі думала: певний час поживу одна. Вчорашня ніч згадалася їй в усіх подробицях, і на секунду їй навіть стало шкода чоловіка, який не витримував конкуренції.

Аби вона зайшла в театр на пять хвилин раніше, то, можливо, стала б свідком розмови між адміністраторкою і Олегом та навіть якщо б таке відбулося, це мало б її зачепило. Ніна вирішила для себе остаточно винести за дужки всю цю історію, викреслити її так ретельно зі свого життя, щоб не лишилося й сліду, навіть мимолітної згадки про цей тривіальний, як тепер було очевидно, роман.

У просторій гримвбиральні звично пахло помадою, тоном, гримом, невигойними дешевими парфумами, що ними користувалися актриси у часи, коли про справжню косметику і парфумерію можна було тільки мріяти.

Вбрання Корнелії, дбайливо випрасуване, висіло на плечиках. Присівши до дзеркала й прилаштувавши бокові його стулки під потрібним кутом, Ніна подумки гортала текст ролі: «Нещасна я — мої уста не вміють мойого серця висловити голос…»

Вона змушувала себе потроху ставати Корнелією, що нею вийде незабаром на сцену.

Гардеман побачив світло у вузькій смужці шкла над дверима гримвбиральні, постукав у двері і, не почувши відповіді, відчинив. Раніше він такого собі не дозволяв, і Ніна, крутнувшись на кріслі, зустріла його поглядом, що не віщував нічого доброго.

— Що вам треба?

Це «ви» мало не сказило Олега, але він стримався.

— Просто зайшов. Весь день полюю за… вами.

— Полюю? Чого б то?

— Я хочу сказати, Ніно… Андріївно, що їду в Київ на проби. До кіностудії.

— Що ж, вітаю. Бажаю успіху. Щось іще?

Олег остаточно впевнився: це кінець.

— Нічого більше. Бачу, вам не цікаво.

— Мене цікавить прем'єра. І тільки.

Вона крутнулася в кріслі і взяла до рук пуховку.

Гардеман постояв і вийшов, лунко причинивши двері. Почувався зніченим і приниженим. «Не найкращий стан перед виходом на сцену, — майнуло йому механічно. — Що ж, я обітниці вірності не давав». Він подумав про пишні форми адміністраторки, як про екзотичну страву, що її незабаром скуштує, і хоча думка була паскуднувата, вона трохи притишила щойно відчуту зневагу й приниження його чоловічої гідності.

Тамара Томівна грала Гонерілью, старшу дочку короля. Олександр Іванович мав рацію — роль цілком адекватна до віку дружини, адже Лір, за Шекспіром, носив королівську корону шість десятків літ, отож і дочки не обов'язково мали бути юними, проте Третьяковій важкувато було поряд з Пальченко і ще молодшою актрисою, котра грала Регану. Пора, ой пора, як не старайся, переходити у ранг поважних матрон у благородних сімействах, тітоньок-резонерш і тітоньок-нахлібниць, приїжджих мільйонерці. Але ще не вечір, утішала себе народна артистка, ще є кураж, а решта — грим і світло.

Тамара знала, скільки надій покладає чоловік на цю роботу і підтримувала його ідею не те що осучаснити Шекспіра, а дати людям картини ошуканства, інтриг, підлості, фатальних помилок, котрих не позбулося суспільство — не обов'язково своє, рідне, але й воно.

Проте Третьяковій здавалося, що навряд чи публіка сприйме сценічне дійство як алегорію — надто далекий світ виведено на кін, надто екзотичні костюми, вельми пишні монологи персонажів, далекі від сучасних способів спілкування. Хіба лише блазень розважить глядача, мабуть, його репліки й коментарі знайдуть належне розуміння і суголосність у залі.

Вона не казала про свої сумніви чоловіку, репетирувала, як завжди, сумлінно, і подумки молила сили небесні, аби прем'єра не стала провальною.

В її келію забігла костюмерша, заходилася вколо вбрання королівської дочки, і Тамара Томівна попрощалася зі своїми сумнівами, готуючись до виходу.

Час перед початком, як завжди це буває в театрі, ледве плентався для акторів, цілком готових до виходу на сцену, але раптом починав мчати чвалом, незчулися — лунає перший дзвінок, літають, мов офіціанти на дорогому банкеті, помічники режисера, персонажі першої сцени першої дії — граф Кент, граф Глостер, негідник Едмунд — припинили жарти за кулісою, замовкли і вже не належали собі, бо здригнулася, поїхала в різні боки завіса, і перед залом на кону з'явилися не Петро Петрович, не Анатолій Семенович, не Олександр Павлович, а люди з раннього середньовіччя — живі, у плоті і крові своїй.

Марія вмовила, впрохала Степана припасувати зірку Героя на парадний костюм.

— Ти ж не на базарі її виміняв! Твоя зірка більше важить, аніж нагороди нинішніх героїв. Ну, для мене, зрештою, Стьопо!

На місця у десятому ряду їх провела адміністраторка — професійним своїм зором вихопила колоритну пару з-поміж публіки, підійшла, розпитала, всміхаючись, як гостинна господиня.

Степан Степанович добре знав цю залу, десятки разів сидів тут то в президії на сцені, то у перших рядах партеру, а Марія була хіба що втретє, і то так давно, що для неї все тут мало святкове навіть урочисте забарвлення. Вона роздивлялася вбрання жінок, літніх і молодих, подумки порівнювала побачене зі своїм трохи старомодним, але доладним обладунком, і вже те, що ніхто з жіночої половини публіки не зачіпав її здивованим чи насмішкуватим поглядом, тішило і заспокоювало.

Степан, неспішно повертаючи кремезну шию, роздивлявся ліворуч, праворуч, бачив лисини і сивини тих, хто сидів ближче до сцени, з надією завважити хоча б одне знайоме обличчя, але невдовзі покинув це заняття, бо з несподіваною гостротою подумав про те, скільки років минуло відтоді, як він востаннє був тут. Публіка зібралася молодша, інша, і ровесників годі було шукати.

Для нього не лишилися непоміченими зацікавлені погляди людей, що фокусувалися спершу на його нагороді, а вже потім — на їхніх з Марією обличчях.

Степан Степанович — так, щоб вона не помітила — придивився до дружини, звичної, як понеділок після неділі, і здивувався перемінам, що в ній сталися: очі Марії стали жвавими і молодими, щоки взялися ледь помітним рум'янцем, порожевіли і вільні від помади губи — ну, років на десять помолодшала і так молодша від нього Марія. Особливо вразили Степана руки дружини — коли вона встигла відмити їх від щоденного копирсання в землі, клопотів біля кіз і підсвинка, як їй вдалося повернути шкірі і нігтям матову білість?

Він торкнувся Маріїної долоні, зустрів запитальний її погляд і, ні слова не кажучи, погладив її руку, чого не було вже не знати відколи. Марія відповіла вдячним порухом плеча, і Степан Степанович, опанувавши себе, сів рівніше: не дай, Боже, хтось помітить їхні патріархальні ніжності.

Московському критику призначалася ложа бенуар, але він сказав, що не любить лож, і вмостився у першому ряду, біля проходу — позиція, не дуже зручна для більшості глядачів, але звична для нього. Тим паче, що перший ряд був далі від оркестрової ями і сцени, аніж в інших театрах, і це з приємністю відзначив критик.

Він приїхав без особливої надії побачити щось справді вартісне — так, примха відомої людини, бажаного гостя на будь-якій московській прем'єрі. І все ж, підігрітий інтригуючими оповідями Стаса Петровського, вирішив розвіятись на українських теренах: буде матеріал для порівняння з рівнем провінційних театрів у Росії, чия діяльність не вельми втішала вимогливого театрознавця.

Критик був знаний під прізвищем Анненков, хоча не мав жодного стосунку до відомого і шанованого російського роду Лише одиниці знали, що не канонізований як прізвище псевдонім, справжнє глибоко законспіроване прізвище важко було вимовити, таке було воно довге і малоевфонічне.

Вважаючи рівень театрального мистецтва в Україні зокрема у Києві, величиною перемінною і загалом недостатньо потужною в часи союзної держави, театрознавець був переконаний, що ця оцінка має бути ще суворішою стосовно театрів не столичного гатунку. Цей літній габаритний чоловік з голосом, що його навряд чи можна було назвати приємним намагався дистанціюватися від політики, але, як і більшість інтелектуалів-москвичів, у глибині душі вважав незалежність південної сусідки чимось несерйозним і минущим, таким, що поглиблює меншовартість українських культурних здобутків.

Такі чи схожі думки мали прозвучати в його виступі на російському телебаченні після повернення з цієї поїздки, хоча, звичайно, рівень театру і прем'єрного спектакля міг несподівано виявитися достойним. Щоправда, критикові не дуже вірилося в таке, хоча завліт, Ірина Соломаха, запевняла метра, що він приїхав недаремно.

Ірина сиділа по ліву руку театрознавця, аби відповісти на будь-яке запитання, якщо виникне по ходу вистави, а головне — перекласти на російську якусь каденцію тексту, не зрозумілу критикові.

Губернатор запізнився на кілька хвилин, і відразу по тому, як він з'явився у ложі, залунала музика і поїхала врізнобіч завіса, відкривши глядачеві декорацію. Було це збігом обставин чи без Ємченка художній керівник свідомо не починав дійства — хтозна.

День у Ємченка був розписаний щільно, йому вже здавалося, що з театральним вечором нічого не вийде, навіть заготовив вибачення перед Ніною, але то там, то там скоротивши балачки господарських керівників, звільнився вчасно.

Надвечір Василь Єгорович розмовляв з дружиною і дітьми. Марта була не в настрої: вочевидь, причиною була його тривала відсутність, і марно було пояснювати, що без виклику з'являтися у Києві — річ неприйнятна, що в області напружена обстановка, і лишати її безконтрольною неможливо. Ємченку здалося, а може, так воно й було, що шосте жіноче чуття підказуе Марії; справа не в службових перевантаженнях чоловіка, a в іншому, і те інше ~ найпевніше — якась жінка. Він добре знав свою половину і ніколи раніше не мав такої маруди, як ревнощі, бо й підстав не було, але тепер… Трохи розрадили діти, та все одно настрій після розмови був не кращий. Якби з Ніною була така собі банальна інтрижка, йому було б спокійніше и безпечніше: зустрілись, пораділи один одному, і до наступних зустрічей, котрі нікого ні до чого не зобов'язують.

А виходило по-іншому. Ємченко відчував: ця жінка, ця вродлива актриса з кожним побаченням все більше приростає йому до серця, і несила було переконати себе в тому, що це лише епізод.

Досі і він, і вона дотримувалися повної конспіраці ї: як не як, обоє не вільні, але останнім часом Василеві Єгоровичу хотілося довше й довше бути з Ніною, набридло ховатися від заздрісного і мстивого людського ока, але нічого не вдієш, не будеш, коли що, розповідати байки, що бере в Пальченко уроки сценічного мовлення чи акторської майстерності.

Нарешті на сцену разом із двома іншими актрисами вийшла Ніна, і Ємченко, хоча сидів близько від рампи, підніс до очей бінокль, завбачливо покладений для нього на оксамит, котрим було оббито широкий балкон ложі.

Крім Ємченка, в ложі був господар вечора Петриченко-Чорний. Він зрідка звертав увагу на сцену, але уважно слухав акторів і спостерігав за реакцією московського театрознавця.

Надто багато було поставлено на кін — це Олександр Іванович добре розумів, очевидним для нього було й те, що хоч яким би високим був рівень постановки, якою бездоганною була б акторська робота, успіх чи провал містилися на кінчику пера цього Анненкова, двох київських зубрів і, звісна річ, місцевих журналістів — не фахівців, але пафосних і гострих на слово борзописців.

Що ближчав час публічного показу, то меншала у Петриченка впевненість, що його прочитання п'єси буде сприйнято адекватно, що костюми і шекспірівська велемовність не затулять натяків і прямих аналогій, тих, кажучи технологічно, ударних місць, де зі сцени мала озиватися до зали сучасність, бо державна сліпота, розбрат, корисливість, ошуканство, підлість мандрують з епохи в епоху.

Звісно, Іра Соломаха, жінка розумна і не прямолінійна, мала б у який-небудь пристойний спосіб натякнути Анненкову на обрану концепцію постановки, та чи зрозуміє і чи прийме режисерський задум шанований театрознавець? Та й київські його колеги…

Рівняння з багатьма невідомими висіло над Петриченком, як нерозгадана теорема Ферма. Хоча, здається, вже знайдено до неї ключ…