Дівчата зустріли свого кавалера стурбованими поглядами. Він переможно посміхнувся, даючи зрозуміти, що така дрібниця, як розігнати зграю сільських хлопців, для нього нічого не варта. І не встиг розтулити рота, щоб сказати щось цинічне, як знову залунав повільний танець. Цього разу Леся, що стояла ближче, була першою, Петро з задоволенням запросив її, поклавши руки на стрункі стегна, а Наталка, в свою чергу, не пропустила нагоди для уїдливого зауваження на адресу конкурентки:
- А хіба тебе батько на танці відпустив?
Леся тільки люто форкнула.
Так вони й танцювали цього вечора, дивною трійцею. Двоє дівчат майже не розмовляли між собою, але поперемінно претендували на увагу кавалера, а єдиний кавалер мусив приділяти увагу обом одразу. І якби тонкий психолог побачив його в цей вечір, він би обов’язково помітив, що молодшу хлопець притискає до себе міцніше, зате старша сама щільно притуляється до могутніх грудей.
З-попід стін на цю картину несхвально дивилися хлопці, проте, впіймавши облизня один раз, на подальші дії поки не наважувалися.
Зараз уже не ті часи, що були раніше, а тому закінчувати музику об одинадцятій ніхто не вимагає, і танці продовжувалися, доки диск-жокей нарешті упився і не зміг перемотувати плівку на магнітофоні. А це вже була глупа ніч.
Після оглушливої музики в залі запанувала тиша, і в ній раптом стало чутно, як калатають серця. Петро зупинився, не знаючи, що робити тепер. Леся дивилася на нього запитально. І раптом нахабніша поштарка вискочила наперед, затуливши спиною подругу.
- Проведеш? - Очі її дивилися з викликом.
Петро розгубився. Він не міг погодитися, самі розумієте чому. Але й відмовити не міг, уже цілком із службових міркувань. Так почуття часто вступають у суперечність із службовим обов’язком, але не завжди перемагає останній.
Хлопцеву мовчанку складно було витлумачити як згоду, але Наталка зробила саме так - вона з переможним виглядом взяла Петра під руку. На нього було жалко дивитися. Але тут уже не витримала Леся, парторгова дочка. Не завжди старшим треба поступатися, і дівчина взяла Петра під другу руку.
- Може, тоді вже і мене проведеш? Нам по дорозі.
У наступну мить дівочі погляди схрестилися.
Якби клуб був зроблений не із щирого бетону, він би обов’язково загорівся, стільки енергії вихлюпнулося назовні у цей момент. Дівчата намагалися спопелити одна одну понад хвилину, поки, нарешті, старша, Наталка, відвела погляд.
- Добре, - сказала вона хрипко і відпустила Петрову руку. - Ти іди почекай на вулиці. Ми зараз.
Леся, у свою чергу, теж відпустила хлопця.
- Ми зараз, - підтвердила вона.
Петро озирнувся на одну, потім на другу, а потім повільно пішов до виходу, бо нічого іншого йому не лишалося.
Треба сказати, що останнім часом Петро взагалі багато чого робив не за власним бажанням, а тому що так диктували обставини. От і зараз, корячись жіночій волі, він опинився надворі та відійшов убік, пропускаючи парочки та зграйки, що розбігалися від клубу у морок ночі, і не чуючи розмови, що відбулася у спорожнілій залі.
- Ти чого?
- А що?
- Чого лізеш?
- А не можна?
- Я тобі кажу, іди додому.
- Мені й тут добре. Хочеш додому - сама йди.
- Я тебе попереджаю, відчепися!
- Сама відчепися.
- Пожалієш!
- Сама пожалієш.
- Ну, дивися, щоб потім не ображалася!
- Ага, налякала їжака голою сракою.
Якби почув таку розмову той, заради кого вона велася, можливо, предмет суперечки одразу зник би. Але він почути не міг, бо тільки-но опинився на темній вулиці, вдарили лейтенанта ззаду по голові чимось важким, від щирого серця вдарили, так, що зразу заточився. А коли виходили хлопці з цигарками і побачили свого кривдника на землі без тями, то й вони приклалися, кожен по разу, та й чи багато людині треба, навіть професіоналу, якщо він беззахисний лежить на землі.
Отець Штефан виявився до міри огрядним, веселим, із сивою бородою та довгим волоссям. Вдома він це волосся збирав у кумедного хвостика на потилиці і ставав схожим на якогось східного гуру - чи то жваві очі, що перетворювались у дві щілинки, коли панотець посміхався, додавали трохи азіатського у кругле обличчя.
Микола Пилипович теж блищав приязною посмішкою в кутку. Ранній обід у парторга абсолютно сподівано затягнувся і невимушено перейшов у пізню вечерю, а тепер вечеря перемістилася до церкви, і попадя збирала на стіл, незважаючи на те, що гості рішуче відмовились від частування. Відмови гостей тут вочевидь заведено було ігнорувати.
- Отче, я осьо партнера привів, а то що це весь час з бовваном грати, та й мухлюєте ви, пробачте, коли з бовваном. - Парторг у церкві, безперечно, був за свого.
- Гріх вам таке казати, - глибоким оксамитовим голосом заперечував отець Штефан, пригладжуючи бороду за столом. - Це ви, партійні, завжди мухлюєте, прости Господи, а мені сан не дозволяє.
Миколі Пилиповичу здавалося, що сан не дозволяє не тільки мухлювати, а й узагалі грати у карти, але він не був цього певен. Та й, врешті-решт, яка різниця?
- Це ми колись були партійні, - сміявся у відповідь парторг. - А тепер комерційні.
- Тим більше, тим більше, - не вгавав священик.
- Прошу до столу, якщо не погребуєте, - до гостя підійшла попадя у чорній хустині.
- Спаси…бі, - Микола Пилипович уже потрошку вживався у мовне середовище.
Він підвівся та присів до столу, де вже розташувалися священик із парторгом. Кімнатка була невеличка, і троє чоловіків зайняли майже весь її об’єм, хіба лишаючи трохи місця, щоб жінка могла вчасно прибрати посуд. Взагалі служитель культу жив зовсім не шикарно. Кімнатка, що в ній засідали гості, слугувала за вітальню, і до неї можна було трапити просто з церковного притвору. Навпроти вхідних виднілися ще одні двері, ховаючи за собою решту приміщень, але, наскільки міг зорієнтуватися майор, згадавши церкву ззовні, там навряд чи вміщалося щось крім невеличкої спальні - хіба іще менша кухня.
- Ну що, по п’ятдесять грамів, щоб карта ішла! - запропонував парторг, і отець Штефан не відмовився.
Майбутні партнери цокнулися.
Чесно кажучи, з господарем хати у Миколи Пилиповича були проблеми, точніше одна проблема, - він ніяк не міг вирішити, як же звертатися до працівника культу. Парторг так і відрекомендував його «отець Штефан», але казати своєму ровеснику «отець» у Миколи Пилиповича язик не повертався. Священику було легше, він казав «пан Микола», але у відповідь казати «пан Штефан» - по-перше, ідіотство, враховуючи духовний сан і чорну рясу з великим хрестом, а по-друге, не міг майор вимовити і слова «пан», якось воно не вилізало з рота. Питати ж, як вас по батькові, теж не годилося. Тому спочатку майор прислухався, як же тут заведено, і з подивом почув, що старший за віком парторг звертається до молодшого за себе попа «отче», наче так і треба. Ти диви, а ще комуніст!
- Отче, - сказав парторг, закусуючи чарку великим кручеником. - А що це вас не видно останнім часом, чи не захворіли?
- Та ні, слава Богу, не оставляє він нас своєю турботою. Але ж хазяйство у нас, і на городі скільки роботи. Літо. - Він обернувся до столичного гостя, пояснюючи: - У нас же все на господарстві тримається, парафія маленька, а люди, самі знаєте, як воно зараз - ані зарплатні, ані пенсії. От і працюємо ми з матінкою з рана до темна. - І для переконливості він поплескав попадю, що ставила якраз на стіл чергові наїдки, по спині і навіть, як здалося майорові, трохи нижче.
Жінка посміхнулася, але не мовила жодного слова.
Микола Пилипович звернув увагу на очі попової жінки. Якось дивно вони не в’язалися з усім її виглядом - ані з темним вбранням незрозумілого фасону, ані з чорною хусткою на голові. Очі у жінки були живі, і зовсім, так би мовити, не аскетичні, навіть більше - ці очі дивилися на отця Штефана не просто з повагою, як на духовну особу, навіть не просто як на людину, що з нею прожито багато років, - коли попадя дивилася на свого чоловіка, у неї в очах читалося бажання, справжнє жіноче бажання, таке несумісне з саном, рясою і банею з хрестом, що вінчала вхід до притвору, а значить, і до оселі. Неординарна була у священика жінка, що й казати.
- Гм… - провів її поглядом Микола Пилипович. - А ви, ізвіняюсь, якой конфесії, то єсть патріархату? Московського чи Київського?
- Так нам іще ніхто грошей не дав, - зареготав басом піп і від задоволення знову погладив себе по сивій бороді. - Ні ті, ні ті.
- Так не можна, - обурився парторг, ковтаючи. - Треба вже якось визначатися - з ким ви, діячі культу?
- Бог один, - впевнено виголосив отець Штефан і перехрестився.
Микола Пилипович, що сидів навпроти, автоматично і собі підняв руку, але вчасно зупинився. І справді, це тобі не церква, щоб робити, як усі. А господар хрестився при кожному згадуванні імені Божого.
- Ви ж, пане Миколо, із столиці приїхали? - запитав він.
Майор кивнув.
- Так от скажіть, що вони там собі думають? Дійдуть колись до нас руки чи так і будемо самі по собі крутитися?
- Микола Пилипович по наукових питаннях більше, - несподівано прийшов на допомогу парторг. - Він фольклор приїхав збирати.
- Умгу, - підтвердив майор.
- Дивно, я гадав, зараз тільки гроші збирають, а виявляється, ще й фольклор, - розвів руками священик. - Не оставляє нас Господь.
Це була зручна мить, щоб перейти на цікаву для майора тему, але той не квапився, налягаючи на смачні наїдки і даючи змогу співрозмовникам звикнути до гостя. Але коли господар налив ще по одній, Микола Пилипович замахав руками:
- Мені уже хватить.
Парторг захихотів:
- Це у нас дівчата кажуть, мені, кажуть, більше не наливайте, я вже така, як вам треба.
Майор і собі посміхнувся:
- Я уже тоже такий, як треба.
Проте йому все одно налили.
Щоправда, після другої чарки отець Штефан покликав свою дружину, і вона заходилася прибирати зі столу, звільняючи робочу поверхню для карт, що їх приніс із собою парторг. Він завжди приносив карти з собою, бо, як з’ясувалося, тримати їх у храмі Божому - гріх.
- Матінко, ти чарки нам лиши, будь ласка, бо ночі тепер прохолодні, а ми вже немолоді, не замерзнути б. - Отець Штефан видобув аркуш паперу, ручку та взявся розкреслювати пулю.
Парторг тасував засмальцьовані карти.
- Сочі? Ростов? - поцікавився Микола Пилипович, удавано азартно потираючи руки.
- Ленінград, - поважно сказав священик. - Тільки Ленінград. Я там семінарію закінчив. - І він знову перехрестився, не випускаючи ручки з рук.
- Почом граємо?
Отець Штефан підняв палець вгору:
- Азарт, сину мій, то смертний гріх.
- Не брешіть, отче, - втрутився парторг. - Щось я такого не чув.
Піп насварився на нього пальцем:
- Хулити пастиря свого не можна. А азарт веде за собою всі інші смертні гріхи, тому і сам може вважатися таким.
Парторг став роздавати по дві карти.
- Ми з отцем Штефаном граємо без грошей. Просто, коли я у нього виграю тисячу вістів, він обіцяв вилізти на дзвіницю і закукурікати.
- Спочатку треба виграти, сину мій, - повчально сказав священик, - а тоді вже хвалитися.
- Виграю-виграю, - пообіцяв парторг.
Микола Пилипович, зрозумів, що тут давні рахунки.
- Без грошей даже краще, - кивнув він, хоч насправді без грошей грати не любив. Бодай по копійці віст, але ставити треба, інакше яка цікавість? - Істинно говорите, - прокоментував отець Штефан, вивчаючи свої карти. - Пас, - виніс він нарешті вирок і звернувся до парторга: - От бачите, у столиці недурні люди живуть.
Микола Пилипович розклав масть до масті. Прийшла непогана карта, можна було спробувати зіграти.
- Раз, - запропонував він.
- Грайте, - сумно погодився парторг.
У прикупі лежав хрестовий король з малкою. Микола Пилипович почухав потилицю і вирішив ризикнути.
- Сім бубів, - оголосив він.
Парторг посміхнувся:
- Сміливо. П оважаю. Тоді віст. - І я, - поспішив священик. - У нас кажуть «мельдую».
- Шо? - не зрозумів майор.
- Віст, - пояснив отець Штефан, - у нас іноді замість віст кажуть «мельдунок». - З цими словами він поклав на стіл хрестову сімку.
- Де це, у вас? - поцікавився Микола Пилипович, накриваючи її своїм королем.
- Я з Волині сам, - пояснив господар.
«Точно, з Волині, - пригадав Микола Пилипович відомості від районних колег. - Не бреше». І тут парторг, хитро посміхнувшись, поклав зверху козиря.
- Ох! - тільки й сказав Микола Пилипович. Виходило, що вся хреста на руці у священика, а значить…
- Ох, не люби двох! - охоче відгукнувся парторг і передав на чирві хід назад своєму партнерові-супернику. Той філософськи кивнув і виклав на стіл валета.
- Хрестом його, отче! - зрадів парторг, і вони розкрутили майорового туза.
Ці двоє партнерів-односельців розуміли одне одного з півслова, тому не дивно, що Микола Пилипович лишився без двох.
- Чорт побери! - вилаявся він.
- Не треба згадувати нечистого, сину мій, - перехрестився отець Штефан.
Парторг зауважив, збираючи карти:
- А ви казали, в столиці недурні люди живуть. - Іще не вечер, - огризнувся майор.
- Дарма ви десятку скинули, - порадив господар.
- Якби знати! - посміхнувся Микола Пилипович. - Істинно. Якби знаттє, не було б каяттє.
Зразу отримавши вісім угору, майор став обережнішим. З такими досвідченими партнерами треба було перезакладатися на четвертого валета.
- Пас, - сказав він впевнено.
- Двоє нас, - відгукнувся парторг.
Священик замовив шестірну і легко взяв свої.
- Ну що, так у столиці грають? - задоволено запитав він, записуючи собі до пулі два очки.
- Та що ви насправді, отче, заладили «в столиці, в столиці». Микола Пилипович приїхали хильнути, так би мовити, з чистого джерела, а ви йому сивуху наливаєте, та ще й дражнитесь, - іронізував парторг.
До речі, налили ще по одній. Микола Пилипович несподівано роздав собі восьмерну і у чудовому стилі зіграв її.
- Своя рука - владика, - прокоментував отець Штефан.
- Що ж це ви, отче, пасували? - уточнив парторг. - Кажуть, священики і студенти завжди вістують.
- Так то на дев’ятірній, сину мій. А тут тільки вісім.
Майорові зіграний розклад додав упевненості в собі, і він двічі підряд замовив шестірну. Тепер, коли в пулі красувалася десятка, можна було братися за головну справу, не втрачаючи гідності офіцера. Попадя з очима, не схожими на очі попаді, принесла якусь особливу наливку і до неї печених яблук.
- Багатому дідько дитину колише, - злостивився парторг, у якого пуля ще не відкривалася. - Іще раз скажу, не згадуйте нечистого, сину мій, - поставив його на місце священик.
Розмова за столом нагадувала якийсь давній культ. Гравці обмінювалися ритуальними фразами, які на перший погляд нічого не означали, але багато б сказали будь-якому преферансисту. Микола Пилипович, незважаючи на свою науково-фольклорну легенду, був слабкуватий у приказках, проте наставав час починати те, за чим прийшов, і він згадав фразу із далекого дитинства.
- Не буду дивиться, нехай козириться.
При цих словах майор накрив рукою карти, що їх йому роздавав панотець.
- А це що за фольклор? - здвивувався той.
- Це із глибин народної мудрості, - зауважив парторг. - Зібране науковцями інституту. Правильно я кажу?
Микола Пилипович весело розсміявся:
- Та ми ж не цеє, не совсєм по фольклору. Ми ж інтересуємось больше всякими явлєніями, знаєте, там бувають всякі сказкі, ворожить хто…
Він висловлювався дещо плутано не стільки через брак слів, хоча й не без того, скільки хотів подивитися на реакцію співрозмовників, у даному разі отця Штефана. Всі ми знаємо, що іноді корисно прикинутися дурнішим, чим ти є насправді. Але поки що особливої реакції не було. -… відьми, - обережно додав Микола Пилипович.
- Ах, відьми! - несподівано зрадів священик, і майор напружився. - Відьми, це у нас якраз по партійній лінії, так? - Він обернувся у бік парторга.
Навіть попри темряву, що панувала у кімнаті, стало помітним, як той почервонів.
- Вам би все вигадувати, отче. - І що це я, цікаво, вигадую?
- Нічого. Але і за іншими повторювати не слід.
Микола Пилипович ловив кожне слово. Парторг явно обурився, і отець Штефан поспішив його заспокоїти:
- Ну що ви насправді! Я ж іще нічого не встиг розказати.
- От і не треба! - гарячкував парторг. - Про себе розказуйте, коли язик свербить.
Спересердя він аж шваркнув по столі картами.
- Ну-ну, - примирливо продовжував священик. - Сказано: человече, не сердься. Краще повідомте своє рішення.
- Пас, - буркнув парторг.
Цікава розмова. Микола Пилипович озирався то на одного співрозмовника, то на іншого, слідкуючи за виразами їхніх обличч. Гаряче. Це було дуже гаряче.
Отець Штефан для заспокоєння нервів розлив наливочку по чарках. Випили всі, у тому числі парторг, і закусили печеними яблуками.
- Про шо це ви спорите? - побоюючись, що розмова може вщухнути, Микола Пилипович підкинув полінце у вогонь.
- Під ігрока - з сімака, - проголосив господар, викладаючи на стіл сімку. - Просто деякі парафіяни…
- Несвідомі люди, - підказав парторг, забираючи тузом.
- Люди грішні, - погодився священик. - І вони у всьому бачать гріх, так, наче у дзеркало дивляться. Кажуть, що пам’ятник біля контори схожий на одну дівчину з хуторів, вона колись по комсомольській лінії… - Він хитро позирнув на парторга, але той уже заспокоївся і мовчки пішов з десятки.
- Що ж це ви робите? - обурився піп.
- А у мене старшої нема.
- Ну хто так грає! - служитель культу ображено виклав на стіл короля, і Микола Пилипович забрав його тузом.
Розмова сама по собі зіскочила з цікавої теми. Чи то парторг заспокоївся і припинив вестися на провокації, а чи священик не хотів сваритися перед очі приїжджого, та ще й з інституту, але деякий час партнери зосереджено викладали карти на стіл по одній, супроводжуючи свої дії тільки вигуками:
- Отакої!
- А так?
- Ну!
- Давненько я не брав в руки карти. - Майор узяв заплановані шість і ще одну. Радість від того, що підсадив попа вгору, затьмарювалася лише тим, що цікава розмова ущухла.
- А ви що ж, з напарником своїм хіба не тренуєтесь? - хитренько запитав парторг і одразу оголосив сім на хресті.
Панотець здивувався:
- Так у нас є ще один напарник?
- А, - Микола Пилипович безнадійно махнув рукою. - Младший научний сотрудник. Він не по етому дєлу.
- Лягаємо. - Отець Штефан виклав на стіл карти. - Якщо младший, то, певно, більше по дівчатах сотрудник.
Майор зосереджено кивнув. У парторга було сім козирів без дами.
- Своячка. - Зітхнув священик і заходився збирати карти. - У нас в селі дівчата - таких у Києві не знайдеш. Ну, звичайно, хто розуміє.
Микола Пилипович хихотнув:
- Він как раз розуміє. Молодой спеціаліст!
Тут парторг, що тільки-но записав собі у пулю чотири очки, несподівано підвівся:
- Я відійду на хвилинку?
- Куди це ви зібралися? - не зрозумів отець Штефан.
Він глянув на годинника.
- Та Леська там на танці пішла… щоб додому вчасно. Я гляну.
- Діти - то наш хрест, - філософськи зауважив услід священик. - Давайте ще наливочки?
- Спаси…бі, - подякував Микола Пилипович. - Я б, може, тоже проветрився?
- А от вип’ємо і провітримось разом, - погодився гостинний господар та налив по повній чарці.
Микола Пилипович, що почав іще за обідом, тепер уже не відчував згубної дії алкоголю, а священика потрошку розвозило, і цим варто було скористатися.
Чоловіки вийшли на церковний ґанок, лишивши хазяйці порожній посуд. Надворі вже було темно, хоч оком світи. Звідкись доносило музику.
- Це в нас у клубі, - пояснив господар. - Вони тут недалечко. Добре, що тепер стали у залі танцювати, а то раніше надворі так кричали, що у мене дзвони гойдалися.
- Як відьми, - ні сіло ні впало пожартував майор і з готовністю посміхнувся.
- Точно. - Отець Штефан сперся на невисокий паркан. За ним бовванів чорний силует дзвіниці. - До речі, про відьом. Я як тільки починав служити, мене навчили, що треба на Великдень взяти клечальний кілочок у рукав… - Він гикнув, підтверджуючи, що наливочка не минула непоміченою.
«Спрацювало!» - зрадів Микола Пилипович успіху свого такого на перший погляд незграбного прийому, але оскільки не був дуже сильним у теології, вирішив скористатися паузою і уточнити деталі.
- Простіть, а Великдень - це…
Священик з подивом озирнувся:
- Великдень - це Великдень. Пасха. - Він знову навіщось перехрестився непевною рукою.
- А ви сказали, клечанний?
- Клечальний, - виправив він столичного науковця. - На Трійцю бачили, як дерева у церковному дворі саджають?
- Бачив, - з готовністю збрехав той.
Як він міг щось бачити? Релігія була в іншому відділі, а якби майора хтось зустрів у церкві, то не тільки партквитка, і погонів би позбувся. Пасху він знав, на Пасху весь особовий склад виводили в очеплення, а Трійця - Бог її зна.
- Так от, кілочком таким роблять заглиблення, а туди вже встромляють гілки.
- Ага! - зрозумів Микола Пилипович. - І що?
- Ну, і святять.
- А відьми?
- Відьми? - здивувався священик. - А, відьми! Відьми - це зовсім інша історія. Щоб побачити відьму, треба цей кілочок заховати до Великодня.
Він явно почав плутатися чи то під впливом свіжого повітря, чи, може, наливка брала своє.
- Пасха, ето весной?
- Авжеж, - він дивився, як на дурня, але не це було головним. Заради результату майор міг прикидатися дурнем скільки завгодно.
- А Трійця ета когда?
- Влітку.
Зрозуміло, тепер все складалося. Виходило - чекати майже рік. - І що на Великдень?
- Як це що? Всенощна! - обурився невігластву свого співрозмовника отець Штефан.
- Я маю в віду відьми і цей, кілочок, як його.
- А! - зрадів священик. - Так вам теж цю історію розповіли?
Він таки добряче упився і періодично губив нитку розмови.
Майор взяв співрозмовника за рукав і спробував зазирнути в очі, наскільки дозволяла темрява. Там нічого побачити не вдалося. Але служитель культу несподівано сам продовжив почату розповідь:
- Так отож. Треба взяти той кілочок і заховати в рукав. А як будуть виходити жінки з церкви, стати у дверях і кілочок з рукава виставити. То як буде іти відьма, у неї язик буде висунутий! - Отець Штефан несподівано голосно розсміявся, так що луна пішла навкруги. - Ви якось спробуйте - таке… таких побачите… - він явно заглибився у спогади і весело реготав.
Микола Пилипович намагався вкласти нову інформацію в голові: так, ключові слова - Трійця, клечальний кілок, Великдень, рукав… начебто все. - І головне, - не вгавав піп. - Головне, що чим більше виставляєш кілок з рукава, тим дальше у них висувається язик. Чесне слово!
Його сміх навіть заглушав музику, що лунала з клубу. Чорна дзвіниця осудливо дивилася на такі невчасні веселощі.
Отець Штефан раптом урвав сміх, неначе згадавши про щось інше.
- А знаєте що! - Він по-змовницькому нахилився до свого гостя. - Я вам зараз про нашого парторга розповім, тобто про комерційного директора. Знаєте, як я його називаю? ПартТорг. А він сердиться! - задоволено посміхнувся у бороду панотець. - Але це не про те, це ближче якраз до вашого фаху. Тільки якщо присягнетесь нікому ні слова, га?
Схоже, тут полюбляли розповідати історії. Микола Пилипович кивнув, і господареві такої присяги вистачило. Він могутніми руками обхопив майорові плечі.
- Правда, тоді він ще не був парторгом, - голос священика стишився до рівня конфіденційності. - Він тоді був комсоргом. Бо це дуже давно було, а він був зовсім молодим. Це люди розповідають. А молодому хлопцеві що треба - зрозуміло, дівчат! Особливо якщо він начальство, а комсорг тоді був начальство, бо міг до парторга напряму зайти, крім того, він родичем був голові колгоспу. Коротше, не могла йому дівчина відмовити, бо тоді зразу з’ясовувалося, що вона чи її батьки не зовсім політично зрілі, а якщо не допомагало, то могло з’ясуватися, що вони мають приватновласницькі інстинкти… Ну, ви розумієте. Таке паскудство - не приведи Господи. А потім і за жінок взявся заміжніх. Став залицятися до однієї, і все проходу їй не дає. А жінка була чесна, і розумієте, яка біда - сказати чоловікові, так він просто приб’є комсорга, а за таке самі розумієте, що могло бути. Ідеологія. І нема кому жалітися. Колгоспник тоді був гірший за собаку. А комсорг спочатку подарунки робив, те, се, потім погрожувати став. Потім чоловіка її якось сп’яну зустрів - каже, посаджу в тюрму, якщо не дасть мені твоя дружина. Так і сказав. Той не знає, чи зразу втопитися, чи спочатку цього паскудника задавити. А цей завів манеру - щодня заходить до хати, сідає та мовчить. Бачить, що всі перелякані, милується, наволоч. Посидить, поки стемніє, обматюгає всіх - і додому. Так розповідають, я не сам вигадав. Стало вже жінці непереливки. Подруги радять - дай ти йому, од тебе шмат не одпаде, а так дійсно зробить щось погане, і не одмиєшся ніколи, будеш ворогом народу. Та в сльози. А мати її стара на все це дивилася-дивилася та якось доньку і навчила. Мати у неї була відьма. Тобто це люди кажуть, я сам не бачив, то не скажу, а люди знають. І от одного дня підходе жінка до комсорга просто на вулиці, і очі долу опуска, щось сказати хоче. Він - що таке? Вона треться, мнеться. Каже, згодна я, люблю тебе, хочу тебе, тільки, каже, не маю де. Він посміхається, мовляв, степ широкий, копиці м’які. Вона - холодно у копиці, осінь уже, а додому я ж тебе не приведу, хіба до тебе. Він, зрозуміло, відмовився. Бо який би не був, а ніколи б додому, до батьків не привів чужу жінку. Ну і розгубився трохи, бо вперше таке почув, раніше всі якось самі влаштовували побачення - то у клуні, то в коморі. А жінка каже - якби ти міг ключа від колгоспної контори дістати… Він спочатку очманів, мовляв, ти що це придумала? А потім поміркував, і дуже йому ця думка припала до смаку. І справді - він уже всюди пробував, і в полі, і в стодолі, і під деревами. А в конторі - ніколи. Цікаво. Дістану, каже, ключі, а прийдеш? Вона киває, а сама червоніє. Ну комсорг щоки надув - а що, його таки верхнє. Випрошує у свого родича, голови, ключі від контори, мовляв, стінну газету будемо малювати до свята, щоб без відриву від виробництва, вночі. Той здивувався, але ключа дав. І от чекає комсорг в конторі, коли ж вона прийде, а сам уявляє, як він з нею буде і де - на столі чи на підлозі, ви ж знаєте, чоловікові завжди є про що поміркувати перед побаченням. А вона не йде. Він уже зовсім розпалився, у віконця виглядає - нема сил терпіти. Ну, нарешті прийшла. Зайшла, в кутку стала. Він до неї - а від неї пахне, як у лузі навесні, якимись травами, зіллям. Готувалася, значить, до побачення. Він схопив її в обійми і почав цілувати, а вона випручалася і каже - зачекай, не спіши. Я сама все зроблю. Я тобі таке зроблю, що дівчата тобі такого ніколи не робили. Він аж підстрибнув: що то воно? Аж не може. Вона каже: роздягайся. Він: а ти? Вона: слухай, що тобі говорять. Ну він зовсім сором втратив, сорочку зніма, штани, просто перед нею. І став, готовий до бою, чекає, що ж воно буде. А жінка подивилася на нього голого, посміхнулася та кличе до себе ближче. Як підійшов, кладе руки йому на стегна і повільно так стає колінами на підлогу. А сама посміхається. Комсорг аж розгубився. Ні, він чув про таке, але в селі тоді порядки були, самі знаєте. І щоб дівчата хлопцям отаке робили, навіть уявити ніхто не міг. Злякався комсорг трохи, але цікаво ж, йому вже й багато не треба, тільки торкнися - і готовий. А жінка руки з його стегон знімає… Він аж очі закотив. Коли раптом чує - стукіт у двері. Та так сильно. Він поворухнутися - не може, очі відкрити - не може. А ззовні кричать, репетують. От почали вже двері ламати. А йому несила навіть пальцем повести, немов колода справді. Зламали двері. Це вже ранок був, планірка починалась, всі бригадири зібралися. Заходять і бачать, що комсорг голий стоїть серед контори, а перед ним на столі бюст товариша Сталіна. І бачать, що комсорг йому в рота всунув… ну, ви розумієте. Що там було, не сказати! Комсорга в кайдани і в район. Люди сміються, аж помирають, а розповісти нікому не можуть, бо тоді тільки за одну таку розповідь можна було поїхати пасти білих ведмедів, гірше чим за сам факт. Сам факт ніхто навіть уявити собі не міг. І слідчі теж. Жоден з них так і не наважився написати у справі, що ж робив комсорг у конторі, хоч сміялося все НКВД. Так і сидів бідолаха ні за що, а тут якраз Сталін помер, начальство вирішило справу не роздувати, тим більше що політика самі знаєте яка пішла. Взяли з хлопця страшну підписку про нерозголошення і відпустили. Так, вирішили, надійніше, бо як почати ту справу писати, невідомо хто слідом піде, чи не вся районна контора, і ті, що писали, і ті, що читали. Приїхали в колгосп, і там з усіх взяли підписку. А тоді вже засудили культ, і з’ясувалося, що комсорга ніхто навіть з комсомолу не виключив. Забулися. І пішов він далі по комсомольській лінії, а тоді по партійній. Правда, прізвище довелося поміняти і переїхати. Так і опинився в нашому селі шановний парторг.
З клубу долинала музика.
Микола Пилипович намагався вловити вираз очей співрозмовника, але, незважаючи на місячну ніч, це не вдалося.
- Отака історія. А ви кажете, фольклор! - Отець Штефан глибоко зітхнув. Свіже повітря і спогади, мабуть, позитивно вплинули на його голову, навіть язик припинив плутатися. - Ну, де там наш герой, ми що, без нього будемо догравати?
Микола Пилипович, який з певного моменту ловив кожне слово у цій неймовірній розповіді, почухав потилицю, що означало вищий ступінь замисленості. Щоправда, одразу ж пригладив потривожену зачіску.
- А откуда…
- Що?
- Откуда про це…
- Звідки знають? - перепитав священик. - Люди у нас все знають. Ми іноді і самі про себе стільки не знаємо, скільки люди знають.
Микола Пилипович з недовірою дивився на попа. П’яний він, звичайно, бо на тверезу голову такої історії не вигадаєш. А от чи правда все це? Мало хто що розкаже, кожному вірити - голова розпухне. Та й сам Микола Пилипович відчував, що перебрав сьогодні. Тут би головного не забутися. Як там, «клечанний кілок»? Що за слова вигадують, справді? Не можна по-людському сказати?
Панотець продовжував тримати майора за плечі, і це заважало зосередитись, тому останній зробив спробу вивільнитись з обійм. Господар сприйняв це як запрошення повернутися до хати.
- Тільки ПартТоргу… тс-с-с-с, - він приклав пальця до губів.
У хаті довелося випити ще наливки, бо інакше вся інформація, отримана сьогодні, не хотіла вкладатися в голові. І тільки коли майже приговорили пляшку, повернувся парторг.
- Ну как? - поцікавився Микола Пилипович.
- Вдома, - з полегшенням відповів той, і майор подумав, що добре мати сина, от як у нього, наприклад. Ніяких проблем.
- Роздавайте, - посунув колоду майорові отець Штефан. І незважаючи на те, що були п’яненькі, вони таки дописали пулю до двадцяти.
Проводжати гостей вийшли на ґанок господар з дружиною. Микола Пилипович глянув в очі попаді, що геть не були схожими на очі попаді. Отець Штефан ще раз змовницьки приклав руку до губів.
Музика у клубі давно мовчала, і тільки цвіркуни порушували елегійний спокій сільської ночі. Микола Пилипович з парторгом пішли вулицею, обговорюючи особливості зіграної пулі, як це заведено у завзятих преферансистів. Супутники не зовсім твердо переставляли ноги, зате завзяття їм не бракувало.
Село, певно, вже спало, принаймні жодного вогника у вікнах не світилося. Вулиця була порожньою, як і годиться вночі.
- Вам тоді треба було з чирви, бо у нього козир короткий, - доводив парторг.
- Конєшно! - заперечував Микола Пилипович. - Коли у нас бубна розляглась, то тут уже короткий - нє короткий, без разніци.
- А я вам кажу, з чирви… - не вгавав парторг.
Так вони пройшли зі сто метрів, коли майор раптом помітив, що назустріч рухається якась біла постать. Одразу спало на думку, що це не просто так, і, попри випиту наливку, Микола Пилипович спробував зосередитись. Біла постать повільно, але невпинно наближалася. На мить у мозку піднялася тривога, бо після сьогоднішніх розповідей у кого завгодно вона піднялася б. Проте майор узяв себе в руки, і скоро стало видно, що це просто пізній перехожий. Правда, вдягнутий він був у все біле - і сорочку, і штани, але це, безперечно, була людина, і від серця трохи відлягло. Парторг, певно, впізнав перехожого, тому що жодної тривоги на його обличчі помітно не було. Він продовжував гаряче доводити про необхідність заходити з чирви, а коли порівнялися з пізнім перехожим, навіть привітався.
- Доброї ночі.
Чи не розчув відповіді Микола Пилипович, а чи той, хто йшов назустріч, просто неввічливо промовчав, але майор здивовано озирнувся услід білій постаті.
- Хто це? - запитав він свого партнера.
- Це? - той на мить перервав свій монолог про карти, щоб і собі озирнутися. - Дід Юхим.
- Дід Юхим?
- Авжеж. Та я про нього вам говорив. Він якраз по вашій парафії. Ворожить.
Микола Пилипович вмить пригадав лютого старого з хатинки понад гаєм і його бородавку на носі, а тому не стримався від лайки.
- Що він вам зробив? - здивувався парторг.
- Та ти представляєш, - майор несподівано перейшов на «ти». - Води не дав напиться. Такий паразит.
- Це він може. Той іще дід. Ну, - парторг похитнувся. - Тепер мені праворуч. Прощавай. А ти іди собі прямо, там буде клуб, а дальше твоя хата.
- Спасибі, - щиро простягнув руку Микола Пилипович.
- Нема за що, - розкрив обійми той, і супутники міцно та п’яно обнялися.
Парторг пішов першим і за хвилину зник у темряві, а Микола Пилипович, провівши його поглядом, продовжив свій шлях додому. Тепер ніщо не заважало зосередитись - хіба що наливка, але при певному тренуванні вона навіть допомагає. Як багато інформації отримано сьогодні, скільки зроблено! Тут, у провінції, час плинув зовсім інакше, тому за день можна було зробити стільки, що в столиці не встигнеш навіть за тиждень. А яка безодня цікавого і нового! Правильно їх сюди послали, бо в кабінетах та бібліотеках нічого не висидиш, оперативна робота все-таки є основою основ. Без доброго оперативника жодної проблеми не можна зрушити з місця. Тут, до речі, пригадалося, що паралельно і молодший колега повинен був зустрітися зі своїм об’єктом. Цікаво, як там у нього?
Микола Пилипович не встиг відповісти собі на це питання, бо раптом біля клубу його увагу привернув дивний звук. Це було схоже на стогін, а чи на гукання пізньої сови. Проте щось у цьому гуканні здалося майорові знайомим. Звук лунав з кущів, що оточували сільський осередок культури. Микола Пилипович, обережно переставляючи ноги, попрямував на звук. В кущах хтось був, і майор уважно вдивлявся у темряву, поки нога його не наштовхнулась на щось тверде.
Він обережно нахилився, прислухаючись до голосу, що все більше здавався знайомим, і в наступну мить різко потверезішав. Його напарник, Петро, лежав просто під ногами і тихо стогнав.
У хаті топилася піч, і, крім її непевного полум’я, ніщо не освітлювало невелику кімнату. Тіні ширяли стелею, никали у кутках, і пахло, пахло так, що аж у голові паморочилося - степом, волею та чимось іще, п’янким, духмяним, таємничим. Мабуть, від трави, що лежала всюди букетами, купками, оберемками - на припічку, на печі, на підвіконні, на столі, на полицях. Що то за трава - годі й роздивитися в темряві, - може, запашний вовкун, може, трава-оман, а може, й чарівний відьомський тирлич - багато чого росте у нашому степу. Ще щось невловиме літало у повітрі, щось потойбічне, від чого рикає на шворці собака-ярчук і показує вовчі ікла. А може, просто задуха, бо хто ж це палить пічку у таке спекотне літо.
Та де ж хазяйка? Що ж не доглядає за піччю - прогорить, їй-бо, прогорить! Десь рипнули двері, почулася легка хода, і на порозі з’явилась сама. Ось вона зупинилася біля столу, щось поклала, потім пройшла до печі, підкинула кілька полін, і полум’я освітило її обличчя - волосся ретельно забране хустиною, щоки розчервонілися, очі зіщулилися від жару - не розбереш, яка з себе: чи гарна чи ні, чи молода чи не дуже. Не стара, це точно - шкіра тонка, гладенька, без зморшок. Ото й усе. А на столі - макогін, кілька глеків, макітра, борошно у мисці. Чи пекти щось зібралася серед ночі, поки не співали треті півні? Дивно. Не Великдень, не Різдво - чого це дня не вистачає?
А хазяйка примовляє і кидає щось у піч, неначе звичайну суху гілочку, але від неї полум’я спалахує зеленим і дух у кімнаті стає ще сильнішим. Розпустою тут віє. Чарами і розпустою. «Держиться, сохне, геть не йде. Держиться, сохне, геть не йде, - промовляє хрипко хазяйка. - Як мале дитя від матері, як качечка від качура, зірка на небі від зірки не йде, сохне всякий час…»
Хрипкий в неї голос, негучний шепіт, так що піч, спалахуючи з шурхотом на сухому дереві, легко перекриває його, але це не важливо, бо не для чиїхось вух призначені ці слова - їх чують десь далі, їх чує трава на припічку і там, в степу, їх чують Місяць із зірками, що мандрують безкраїм небом, їх чують ті, хто хоче почути і хто не спить вночі.
«Як красне сонце огріває матір-землю, що сипле, коле й сохне, як хміль сухий в’ється і тягнеться до землі, так вилося б, тягнулося б серце по мені всяк час, всяк день…»
Мурашки шкірою біжать від того голосу.
Навкруги вирує ніч, шепочучись з тінями у кутках, і стелею ширяють незрозумілі постаті, мінливі й оманливі.
А хазяйка тим часом відходить у темний куток, потім повертається, зупиняється біля печі, у світлі полум’я, і тут стає видно, що, крім хустини, на ній немає геть нічого. Ні білизни, ні навіть хрестика. Червоні відблиски пробігають засмаглою шкірою, і на стіні навпроти вимальовується чітка тінь. Чи роздяглася вона зараз, чи й раніш була голою, не розбереш - зовсім темно в кутках. Жарко в кімнаті, задушливо, і видно, що гладка шкіра рясно вкрита крапельками поту. Може, саме тому вона й роздяглася? А дух від печі й від трави на полицях так і нуртує, так і пашить.
Жінка підходить до столу й береться до роботи, так само шепочучи собі під носа. «Не вроніть моєї присухи ані у воду, ані на ліс, ані на землю, ані на скотину…» Вона бере миску з борошном, наливає туди щось із макітри, замішує тісто. Працює швидко, вправно, не першина їй з тістом мудрувать. Ось уже починає місити на столі, припорошуючи його борошном. Звичні руки роблять свою справу, гладенька спина нахиляється, плечі ходять, допомагаючи, стегна напружились, і якби не ніч, не голизна оця, не трави, не дух, не пришіптування, можна було б подумати, що це просто господиня вирішила напекти пиріжків, чи медяників, чи, скажімо, пундиків, чи пампушок, чи… та мало чого може напекти наша господиня.
Жарко в кімнаті, і рясні крапельки на шкірі збираються у струмочки, скочуються додолу зі спини, з рук, по грудях капають на тісто, але господиня нібито не помічає цього. Ретельно вимішує вона, а піт збирається на скронях біля хустини, тече по щоках. І раптом жінка… Що це? Вона відриває від тіста шматок і починає качати його по своєму обличчю, промокаючи піт, - високим лобом над бровами, щоками, шиєю. Потім відкладає решту тіста вбік і продовжує місити тільки цей шматок, а потім знову. Але тепер тісто качається круглими плечами, довгими руками, потім спускається нижче, торкається грудей, збігає ними донизу, до ніжних рожевих пипок, притискає одну, потім другу, і чутливі перса відгукуються на такий доторк. Тісто вбирає піт, а жінка, знову помісивши шматок, береться до живота, рясно вкритого крапельками. Ніжне волоссячко лишає на м’якому тісті чудернацькі візерунки, а обличчя, груди, спина знову вкриваються потом, бо жарко в кімнаті від печі, від теплої ночі, від роботи.
Біле борошно у червоних відблисках з печі здається змішаним з кров’ю. Пашить жаром та степовим духом. Тісто катається по круглій спині, струнких ногах. І шепіт, шепіт лунає.
«Ляжу не помолячись, вийду не благословлячись, з дверей у двері, з воріт у ворота, у чисте поле… душа з душею, тіло з тілом, плоть з плоттю, хіть з хоттю… ні жити, ні бути, ні дня днювати, ні ночі ночувати, ні питвом відпитись, ні думою віддуматись…»
Але ось вщухає шепіт, жінка схиляється над столом і за кілька хвилин починає викладати невеличкі коржики - гарненькі, біленькі, схожі, як братики-близнюки, тільки один з них наче більший і лежить трохи осторонь - хто його й знає чому.
Лагідне ранішнє сонце пробралося своїми всюдисущими променями крізь щільно завішані вікна, від чого Микола Пилипович сторожко повернув голову і рефлекторно просунув руку під подушку. Десь зовсім поруч квоктали кури, село прокидалося разом із небесним світилом, але ці звуки були настільки мирними, що правиця майора поволі відпустила руків’я зброї, виповзла з-під подушки і зайняла більш спокійне положення поверх ковдри, поруч зі своєю сестрою.
Закінчилася ніч, одна з найкоротших літніх ночей, яка принесла з собою першу надзвичайну подію - пораненого лейтенанта. Пораненого, до речі, при виконанні суто мирного завдання, тому майор вирішив поки не кваліфікувати це як поранення. Якщо вороги, бойова обстановка, тоді - може. А тут хіба травмований. Хоча ні, травмований, швидше, буває на виробництві. Микола Пилипович трохи замислився, добираючи правильне слово. Чорт забирай. Виходило, що цієї ночі Петра банально побили, у самому побутовому значенні цього слова. Отак просто. Лейтенант спецслужби був побитий невідомо ким, бо сам він про це нічого сказати не міг. Та й взагалі він нічого зараз сказати не міг, бо хропів молодецьким сном на ліжку в кутку кімнати. Кажуть, що сон - то найкращі ліки, і якщо це справді так, то Петро був у самому розпалі лікування.
А от майорові думки вмить розігнали ранішню сонливість. Він згадував вечір, намагаючись відновити в голові деталі, що пройшли вчора повз увагу, порядно все-таки розсіяну священиковими наливками.
Петро лежав прямо на землі серед кущів, і Микола Пилипович схилився над ним, розглядаючи. За роки служіння спочатку Родінє, потім Батьківщині він бачив багато, завжди був готовий до надзвичайних подій, а тому щонайперше з осторогою обдивився - чи не чатує хтось поблизу. Попри те, що майже круглий місяць заливав своїм світлом землю, Миколі Пилиповичу не тільки не вдалося побачити нічого підозрілого, але й не підозрілого теж не вдалось нічого побачити. Тобто зовсім нічого, крім темних кущів та таких самих майже чорних дерев. Почекавши трошки та остаточно переконавшись, що навкруги не чутно жодного стороннього звуку, Микола Пилипович взявся до лейтенанта, перш за все перевернувши його на спину. Хлопець застогнав. Сорочка його була геть подерта та замурзана, але поверхневе обстеження майора трохи заспокоїло. Серйозних плям крові на одязі не було, та й на обличчі, здається, теж - хіба тільки з носа юшилося. Тепер руки-ноги - чи цілі. І хребет. Всяке буває.
Лейтенант знову застогнав, розплющуючи очі. Точніше одне око, бо друге геть запливло від влучного удару.
- Де болить? - Майор не вдавався до сантиментів, а просто продовжував огляд.
- Голова…
Микола Пилипович намацав на потилиці підлеглого здоровезну гулю і зрозумів, що того вирубали ударом по голові. Так, значить, у наявності щонайменше струс мозку.
Перші кілька десятків метрів довелося тягти лейтенанта просто на собі. Якби не священикове частування, може, було б трошки легше, а так конструкція з двох тіл відверто хиталася і загрожувала в будь-яку хвилину завалитися. Та згодом лейтенант трошки прийшов до тями і почав сам переставляти ноги, спираючись на майорові плечі, і за годину подорожі з двома перекурами вони допхалися до рідного подвір’я. Ще якийсь час минув, поки вдалося стягти з лейтенанта одяг, бо той, втрапивши до кімнати, одразу впав на ліжко і відключився. Ну а потім вже потрошку помився під черешнею та дістався до подушки й сам старший групи.
Такий короткий звіт про вчорашній вечір склав подумки майор. Здається, нічого не забув. Навіть ретельно оглянути в темряві місце, де лежав Петро. І хоч нічого істотного не виявив, вирішив зранку, при світлі повторити процедуру огляду.
Щось іще у вчорашньому вечері турбувало майора, але він ніяк не міг згадати, що саме. Востаннє прокрутивши в голові вечір годину за годиною і нічого не визначивши, Микола Пилипович вирішив відкласти це питання. Треба було вирушати на місце злочину, поки не натоптали навкруги цікаві селяни. Тому він рішуче відкинув ковдру і звівся на рівні.
З вікна спальні ранок виглядав просто чудово. Щоправда, з’ясувалося, що вже не так рано. Маленька стрілочка годинника наближалася до восьмої, а для села це вже розпал робочого дня, особливо влітку. Варто було поспішати.
Майор підійшов до сонного колеги і аж присвиснув від подиву. Складалося враження, що по лейтенантовому обличчю вчора просто ходили ногами. Від лівої щоки до скроні красувався яскраво червоний відбиток каблука, розміру сорок третього - сорок четвертого. Брова над цим відбитком так набрякла, що повністю затуляла око, а обличчя було рясно замурзане кров’ю. Права половина постраждала значно менше, і тут хлопець ще був трошки схожий сам на себе. Дихав він рівно і за всіма ознаками просто спав, тому Микола Пилипович зітхнув з полегкістю і рішуче всунув у розетку штепсель електробритви.
За кілька хвилин чисто поголений і вдягнутий, майор уже прямував до літньої кухні, з якої чутно було брязкіт посуду.
- Доброго ранку! - Тетяна викладала на тарілку рум’яні пиріжки. Поруч височіли складені гіркою й не менш привабливі на вигляд пундики, а на плиті з великої таці визирав живописний пиріг.
- Доброго. - Майор звів брови, демонструючи здивування. - Коли це ви все успєлі?
- Ай! - махнула рукою господиня. - Що там встигати? Пригощайтеся. - І переклала пиріг на саму середину.
- Балуєтє ви нас. Ми так… цей… розтовстієм.
- Ой, - господиня недовірливо нахилила голову. - Як у своєму інституті не розтовстіли, так від моїх пирогів тим більше нічого з вами не буде. Он у вас фігура яка.
Микола Пилипович зашарівся з приємності. Про фігуру він дбав.
- Мені якраз такі чоловіки подобаються. Наші он пузи порозпускають, соромно дивитись. А напарник ваш взагалі, наче статуя грецька. У вас в інституті всі такі?
- Та нє, - від згадки про «інститут» Микола Пилипович внутрішньо підібрався. - Ми спортом занімаємся. Цим… Волейболом.
- Беріть пиріжки.
Микола Пилипович заперечливо похитав головою.
- Я цей, попізже. Я погуляю, а це потом.
- Бігати будете? - здогадалася Тетяна.
- Ага, - зрадів майор. - Моціон.
Схилившись над столом, Тетяна поправила комірець халата, і колихання грудей у викоті, що їх викликав такий простий рух, примусило Миколу Пилиповича гучно ковтнути слину.
- А напарник ваш не бігає?
- Та нє, - Микола Пилипович довгенько збирався з думками. - Там вчора йому цей… трохи фізіономію відрихтували. Не посмотрєлі, що статуя грецькая.
- Хто? - Тетяна сплеснула руками, і цим підняла такі колихання, що майор ковтнув ще гучніше.
- Не знаю. Так що ви не удівляйтесь. - Микола Пилипович вирішив ретируватися від гріха і, не відриваючи погляду від Тетяниних краєвидів, зробив крок до дверей. - Ну я побіжав.
- Не затримуйтесь.
Вона нарешті вирівнялася, і майор насправді побіг до хвіртки. Озирнувшись ще раз, він вискочив на вулицю, але там стишив ходу, зметикувавши, що у брюках та сорочці, ще й з капелюхом на голові мало нагадує фізкультурника.
Попри нічні пригоди, Миколу Пилиповича не полишало відчуття великої удачі. Вона сама прийшла до рук, так що тепер тільки встигай. Інформація, люди, контакти - все до твоїх послуг. Його не надто турбували травми підлеглого - до людей взагалі і колег зокрема майор ставився прагматично. У крайньому разі напарника замінять. А от Надзвичайна Подія, та ще й у такому локальному середовищі, - це справжній подарунок долі. Треба тільки правильно його використати.
Думки майора не встигли остаточно сформуватися, бо дорога до клубу, що її насилу подолав учора з пораненим напарником на спині, сьогодні зайняла лише п’ятнадцять хвилин.
- Світилам науки! - від порога клубу піднятою рукою салютував парторг.
Ти диви, живий після вчорашнього.
Майор махнув рукою у відповідь та клацнув каблуками.
- Асам жлобського віста!
Він вирішив першим повідомити місцеву владу, не чекаючи, поки лейтенантове обличчя саме про все красномовно розповість.
- Проблеми у нас. - Він потиснув парторгову руку і трохи затримав її у своїй долоні. - Петра вчера побили.
Парторг квапливо висмикнув свою п’ятірню і чомусь витер її об штани.
- Як побили?
- Сильно. Но жить буде.
- На танцях?
Майор упіймав обличчя співрозмовника, як у приціл.
- Откуда ви знаєте?
- Значить, на танцях. - Парторг дружньо підчепив Миколу Пилиповича під лікоть. - У нас, крім як на танцях, бійок не буває. Зате там, точніше тут, - кожен місяць.
Майор, у свою чергу, теж викрутився із парторгової руки, бо так незручно було дивитися співрозмовникові в очі.
- Ви ж вчера дочку свою з танцев зустрічали. Нічого не бачили?
Той знизав плечима.
- Та я не до клубу ходив, а додому. Треба Леську спитати. Вона ж на танцях була.
- Спитайте, - попрохав Микола Пилипович. - Єслі шо, пусть тут же до мене. - Єсть! - Парторг знову придуркувато відсалютував. - Дозвольте іти?
Відпустивши місцеву владу, Микола Пилипович взявся до справи. От вони, кущі, в яких учора відпочивав лейтенант. Від стежки туди вів добре помітний слід. Хтось порядно поламав гілля, поки тягнув хлопцеве тіло крізь зелень. Хоча не виключено, що це сам потерпілий проповз. Він навряд чи був при пам’яті, але професійні рефлекси примушують шукати сховища.
При детальному огляді неподалік знайшовся гудзик, «з м’ясом» вирваний з лейтенантової сорочки. За його розташуванням і напрямком сліду можна було визначити місце подій. Ближче до клубу на землі досвідчене око одразу помітило сліди. Ось тут він упав, ось чиїсь ноги, багато ніг. Певно, гуртом пройшлися по хлопцеві.
Слава Богу, ще ніхто зранку не встиг натоптати. Микола Пилипович роззирнувся навкруги. Якщо вночі на клубі горів ліхтар, то це якраз на межі його світла. Хріново, товариш лейтенант.
Покрутившись біля ґанку деякий час і з’ясувавши, що нічого корисного більше роздивитися не вдасться, майор взявся за пошуки знаряддя злочину, власне, того предмета, за допомогою якого завалили Петра, - зрозуміло, що такого бугая голіруч не візьмеш. Судячи з характеру ушкоджень, це мала б бути дерев’яна палиця. Майор був певен, що її кинули десь поруч, і це припущення блискуче підтвердилося - у кущах метрів за двадцять лежав товстелезний дрючок, явно закинутий сюди зловмисником. Микола Пилипович обережно взяв до рук свою знахідку та замислено гмикнув, побачивши яскраві, немов з підручника, сліди крові та налиплі волосини на товщому кінці. Це, виходить, колега ще непогано відбувся після такої примочки.
Картина потроху вимальовувалась. Петро стояв на межі світла й темряви. Це помилка - стояти на межі світла й темряви, і вона дорого коштувала лейтенантові. З темряви підібрався хтось із дрючком, від дверей клубу лунала музика, тому почути його ходу було неможливо. Рука була явно досвідченою. Шпанюк бив би зверху. А тут мітили горизонтально, трохи вище шиї. Грамотно. Потім лежачого гамселили ногами, це вже по-аматорському. Били прямо тут, біля клубу. Така сцена мало кого здивує на танцях. Ну а тоді затягли в кущі та кинули або лейтенант сам відповз, характер слідів не давав підстав для однозначного висновку. Що сказати? Не буде розслаблятися на завданні. Професіонал ніколи не затримається на межі світла й темряви. У такій ситуації людина не бачить нічого, а сама є прекрасною мішенню.
- Дядечко вчений!
Микола Пилипович обернувся і сховав руку з дрючком за спину. До нього бігцем поспішала Леся, парторгова донька. Дисциплінований батько виконав свою обіцянку і, судячи з занепокоєного дівочого обличчя, встиг повідомити її про все.
- Що з ним?
- Драстуйте. Мене Микола Пилипович звать, - нагадав майор.
- Ага. - Дівчина навіть не знітилася, настільки була стурбована. - Миколо Пилиповичу, його сильно побили?
Майор красномовно витяг з-за спини дрючка. Дівчина витріщила очі.
- Оцим? Жах який!
Безпосередня поведінка дівчини свідчила на користь її непричетності. Але це ще вимагало перевірки.
- От ви мені і розповіж… розповіс… тьфу… розкажи. Ти ж із ним була?
- Я була. - Леся звела брови, вагаючись.
- Ну, розказуй. І дівчина наважилась.
- Ми танцювали. А хлопці його покликали вийти, ну розбиратись.
- Хто ето «ми» танцювали?
- Ну, я з Петром. Іще там дівчата.
- А хто покликав?
Леся знову завагалася.
- Вони не билися. Він повернувся хвилин за п’ять, казав, що все добре.
- Хто покликав?
- Ну Колька Причепа, потім Віталька Бурдейний, Микола, трахторист з хутора… я більше не пам’ятаю.
Дівчина помітно хвилювалася, і майор не давав їй навіть секунди на роздуми.
- Ти говоріш, він вернувся?
- Ну так, хвилин за п’ять.
- А потом?
- Ми знов танцювали. А потім танці закінчилися. Він вийшов, а я залишилася.
- Зачим? - Майор піймав у приціл своїх очей обличчя дівчини, і чи то від цього, чи від чогось іншого дівчина знітилася і замовкла.
- Зачим ти залишилася?
Дівчина почервоніла. Вона безпорадно стояла посеред вулиці, зворушливо притискаючи до грудей якогось невеличкого вузлика, але жодна струна жалю не забриніла у залізобетонній майоровій душі.
- Петро пойшов домой?
- Ні, він обіцяв зачекати мене біля клубу. Я вийшла, а його нема. Думала, він… ну, думала, може, не дочекався.
- Ти нічого не слишала, пока була в клубі?
- Ні. - Дівчина знову густо почервоніла.
- А еті, коториє з Петром розбирались. Вони в клубі осталися чи вийшли?
Леся наморщила лоба.
- Не пам’ятаю.
- Що ти робила в клубі?
- Ми… ми з дівчатами… розмовляли.
- З ким розмовляли?
Дівчина знову замовкла, і майор вирішив змінити тактику.
- Я для чого питаю? Хто ще був в клубі. Може, він хлопців помітив. А може, чужих кого.
- Наталка. Наталка з пошти.
Зізнання важко далося дівчині, і майор відмітив цей факт для себе.
- Добре, можеш буть свободна.
Він розвернувся рвучко, але не врахував, що дівчина не на допиті та й він не у себе в кабінеті. Обвинувальний фінал розмови не вдався, бо Леся обійшла майора збоку і все зіпсувала.
- Він у лікарні?
- Що?
- Ну, Петро. Він у лікарні?
- Та нє. Дома спить.
Обличчя дівчини прояснилося.
- Так він живий?
Тут навіть тренована майорова воля дала тріщину. Він посміхнувся і подивився в наївні очі дівчини майже лагідно.
- Живий, живий. Тільки той… - Він обвів пальцем навколо свого обличчя. - Попортили чуть-чуть.
- Я вас дуже прошу, - Леся простягнула майорові вузлика, якого весь цей час тримала в руці. - Передайте йому, будь ласка, від мене.
- Що це?
Дівчина зашарілася:
- Це я тут… Спекла трошки… - І тицьнула свою передачу прямо до майорових рук.
Микола Пилипович роздивився краєчок апетитного пиріжка, що визирав з вузлика. Бач, молода дівчина, а як за хлопцем упадає. Пече йому. Що то воно - село! Міські вже такими не бувають. Це щоб якась міська сама до плити стала, хай там хоч триста разів кавалер подобається! Все-таки є ще правильні люди.
- Тільки подивіться, хай він обов’язково з’їсть.
Микола Пилипович іронічно скривив губи:
- Ну, я не знаю. Щоби він з’їв… Я не нянька. Я передам, а там как вийде - буде їсть, ілі нєт…
Леся щиро засмутилася. Своєю безпосередністю вона все-таки розбудила в майоровій душі батьківські почуття, і він знову посміхнувся, тільки тепер уже подумки.
- А мені можна попробувать?
- Ой! - схаменулася дівчина. - Пробуйте, звичайно. Зараз. - Вона розсунула краєчки вузлика, пошукала там трохи і видобула на поверхню рум’яного пиріжка. - Оцей. Тільки там більшенький такий, це спеціально для Петра. Більшенький хай він з’їсть.
- Хорошо. - Губи майора самі по собі розпливлися у посмішці. - Більшенький він з’їсть.
- Дякую. - І дівчина швидко зникла за рогом клубу.
Дорогою додому Микола Пилипович обдумував інформацію, що її вдалося зібрати на місці подій. Все було більш-менш зрозумілим, крім відповіді на одне питання - хто? Хто ця досвідчена людина, що одним ударом вирубала Петра? І навіщо вона це зробила? За дівчат? Можливо, хоча навряд. Тоді за що? Це може бути якось пов’язано із завданням, що його виконував лейтенант? Невідомо. Відомо тільки, що тепер починається справжня робота.
Вже від самого паркана було чутно голоси. У літній кухні темпераментно розмовляли.
- А я думала, ти додому пішов, навіть шукати не стала.
Пилипович зазирнув у відчинені двері. За столом з виглядом іменинниці сиділа білява коротко стрижена дівчина. Вона настільки відповідала Петровим описам, що помилитися було неможливо, - поштарка, Наталка, та що має домовитися за зуби.
Як для робочого ранку виглядала вона надто святково. На губах блищала свіжа яскрава помада, очі були агресивно підведені чорним, у вухах іскрилися масивні золоті сережки. Біля плити, схрестивши руки на грудях, стояла Тетяна та іронічно спідлоба поглядала на гостю. А навпроти за столом розташувався сам винуватець подій. Хлопець обрав місце так, щоб співрозмовниці бачили неушкоджену сторону обличчя. Він не любив співчуття і розраховував, що в такому ракурсі ввічлива людина могла б навіть нічого не помітити.
Але жінки, судячи з усього, ввічливістю не відзначалися. Особливо молодша, бо Тетяна хіба зрідка встигала вставити слово у поштарчин монолог.
- Може б, хоч допомогла, якби знала, що ти не додому пішов…
Микола Пилипович з’явився перед товариством з таким собі театральним ефектом, виставивши наперед скривавленого дрючка. Жінки одночасно зойкнули від несподіванки. А задоволений справленим враженням майор виклав свою знахідку на стіл, так щоб усім видно було плями крові. - Їм вчора не нада було допомагать. Вони самі справились. Вот.
Жінки, не змовляючись, картинно сплеснули руками і сказали в один голос:
- Ой лишенько!
- От етой штукой вони Петра по голові ззаду вдарили, - авторитетно уточнив Микола Пилипович.
Лейтенант засоромлено опустив очі.
- Божечки мій! - знову заквоктала поштарка. - От гадюки. Це ж готувалися! І так скільки на одного, та ще й палицю виламали.
Тут уже майор виявив чоловічу солідарність з далеким розрахунком. Він нахилився до дівчини і сказав серйозно: - Єслі би вони ззаду не підкрались, нічого б їм не помогло. Хоч і сто на одного. Він хлопець ого-го.
Петро мовчки страждав, втупившись у підлогу.
На столі на паперовій серветці лежали пиріжки. Микола Пилипович зразу відмітив про себе і цю серветку, трохи неприродну для сільського натюрморту, і те, що це не ті пиріжки, які хазяйка пред’являла зранку. Ці, на серветці, були меншими за розміром і дуже хитромудрі - з косами та іншими витребеньками.
- Це вона думає, що я вас тут голодом морю, - побачивши напрямок погляду майора, їдючим голосом вступила до розмови Тетяна. - Сніданок принесла.
- Ну що ви таке, тітко Таню, говорите, - обурювалась поштарка. - Я просто попробувати. Зранку напекла. Петро вчора казав, що у його товариша зуби болять, я оце домовилася з бабою та прийшла сказати. Так не йти ж із порожніми руками.
- Зуби болять? - Тетяна здивовано підвела брови.
- Угу, - швидко скривився Микола Пилипович. - Биває, як заболять!
- Але ж пиріжка з’їсте? Не погребуєте? - Поштарка підвелася, акуратно обтрусила спідницю і стала у дверях. - Ну, я побіжу, бо ще на роботу… Я, звичайно, не так, як тітка Тетяна, печу, вона у нас на все село. Але від щирого серця. Там от з візеруночками, спеціально для тебе. Фірменний! - Вона посміхнулася Петрові. - Скуштуй обов’язково. А інші - для вас.
- Микола Пилипович мене звать, - вже вдруге за короткий ранок відрекомендувався майор.
- Дуже приємно. А я Наталка. Я на пошті працюю, ваш колега телеграму відправляв, от ми і познайомились.
- Тебе там люди чекають. Сама кажеш, робота стоїть, - озвалася раптом Тетяна крижаним голосом.
- Ой і правда, - заспішила дівчина. - Я ж двері замкнула, а зараз робочий час. Побіжу, бо забалакалась. Дякую вам, тітко Таню.
- За що це?
- Ну, що піклуєтесь про гостей. - Іди вже. - Тетяна махнула на Наталку рушником, і та розчинилася за дверима.
Зі зникненням поштарки на кухні стало тихо-тихо. Скориставшись паузою, Микола Пилипович мовчки прибрав зі столу знаряддя злочину, а натомість виклав перед собою Лесиного вузлика і став урочисто його розв’язувати. Це був другий акт вистави. Тетяна вирячила очі:
- А це що таке?
- Гостинці. - Микола Пилипович хитро глянув на свого напарника. - Угадай од кого.
Лейтенант знічено відвернувся.
- Од Лесі, - з приємністю оголосив Микола Пилипович. - Просила передать.
- Якої Лесі? Парторгової? - Здивування Тетяни межувало з обуренням.
- Ага. Спеціально для нашого хворого. Там отдєльно лежить большенький такий, просила проконтролірувать, щоб лічно з’їв.
- Проконтролірувать? - Зіщулилася хазяйка і раптом розсміялася, міняючи гнів на милість. - Так от в чім справа! Ну-ну! - Вона покрутила головою, неначе дивуючись чомусь чи, навпаки, захоплюючись, і додала: - То ти, хлопче, краще не їж цих пиріжків. Бо на них наговорено.
- Як наговорено? - в один голос запитали колеги.
- На любов. - Тетяна романтично підвела очі вгору, як це завжди роблять жінки, промовляючи таке слово. - На присуху. Це я вам як фахівець говорю. З’їсиш такого пиріжка і закохаєшся на смерть.
Колеги перезирнулися, потім Микола Пилипович обережно запитав:
- А як вони це осуществляють?
- Наговорюють? Дуже просто. Спечуть отакий пиріжок та шепочуть на нього, мовляв, хочу, щоб хлопець любив мене більше життя. - І що, дєйствує?
- Спробуйте, будете знать.
Микола Пилипович намагався зрозуміти, чи правду каже господиня, але розібратися у цьому не зміг би жоден чоловік. Тоді він обережно продовжив розвідку.
- А якщо він оба того… в смислі, пірожка? І тої, і тої? Він що тогда, обох буде любить?
Тетяна розреготалася.
- Обох не зможе. Двох дівчат з нашого села одночасно жоден чоловік любить не подужає. Тілько ту, чиє першим з’їв.
- А, я знаю, - раптом озвався лейтенант. - Це ви говорите, щоб ми їхнє не їли, а тільки ваше.
Жінка раптом припинила сміятися, уважно вибрала з тарілки найбільшого пиріжка власної випічки, прошепотіла щось над ним і поклала на стіл перед хлопцем. Потім обвела поглядом занімілих квартирантів.
- От я на свій теж наговорила. Вибирай! - Вона підморгнула хитро. - Тепер усі однакові. Вибирай.
Хлопець безпомічно обернувся до колеги. Треба сказати, що обличчя у нього виглядало вже трохи краще, ніж зранку. Може, просто змив засохлу кров, а може, й справді почало загоюватись - молодий організм інколи проявляє чудеса регенерації.
А господиня тим часом, посміюючись, витягла з обох передач по найбільшому пиріжку, що призначалися Петрові, і розташувала їх поруч зі своїм живописною групою.
- Оце від Лесі. Цей від Наталки. А це мій. Ну? Вибрав? Вибрав?
Петро кидав на Миколу Пилиповича благальні погляди, але той зробив кам’яне обличчя, відмовляючи напарникові у допомозі.
- Давай, вирішуй скоріше. Ви, чоловіки такі нерішучі. Хіба поганий у тебе вибір? - Тетяна не вгавала, але раптом зробила серйозне обличчя. - Ну добре. Якщо не можеш наважитися, заплющуй очі. Я все перемішаю, а ти наосліп вибереш. Доля, вона сліпа.
Тут Петро вже не витримав і рішуче підвівся зі стільця:
- Ні, дякую.
Він намірився вийти, але щоб дістатися виходу, треба було протиснутися у вузький прохід між столом та видатними формами господині, що стояла біля плити. Тетяна дивилася з викликом, немовби піддражнювала, і хлопець завагався. Він кашлянув, прочищаючи горло, скосив оком і раптом став перелазити через стільці з іншого боку стола, зчиняючи неймовірний грюкіт.
- Ви знаєте, мені їсти щось зовсім не хочеться.
Діставшись, врешті-решт, дверей, він вискочив надвір і, не обертаючись, пошкандибав до хати, припадаючи на вдарену ногу. Тетяна вже на повний голос реготала, спершись руками на стіл. А Микола Пилипович мовчки переводив погляд з Петрової спини на викот у халатику господині, в якому від щирого сміху колихалися груди, здавалося, маючи на меті розірвати пазуху та з’явитися назовні у всій своїй красі.
Баба Кабачиха жила «аж на тому кінці», і щоб потрапити до її хати, треба було пройти через усе село. Трійця, яка взялася долати сьогодні цей довгий шлях, справила б досить-таки дивне враження на неупередженого спостерігача. Першим крокував Микола Пилипович. Його обличчя було урочисто перев’язане хазяйчиною барвистою хустиною так, наче і справді зуби боліли. Прямо на поріділій маківці пов’язка завершувалася величезним незграбним вузлом, кумедно набакир прикритим капелюхом. Від цього майор виглядав трошки нещасним, але хода була сповнена рішучості, і він лише інколи обертався до попутників, звіряючись, чи не збився, бува, з дороги. Слідом, час від часу відстаючи та примушуючи Миколу Пилиповича зупинятися, шкандибав Петро, а поруч, вчепившись у його руку, святково виступала поштарка. Заради такого випадку вона вдягла урочисту сукню, ту, що в ній була на танцях. І одягом своїм страшенно контрастувала з кульгавим на одну ногу хлопцем, обличчя якого за фактурою скидалося на свіжовиораний город. Зі сторони майора було чистим бузувірством тягти молодого колегу на завдання, але він небезпідставно вважав, що успіх операції можливий тільки за умови тісного контакту підлеглого з поштаркою. І от тепер Петро страждав двічі - по-перше, від довгої дороги, яка кожним кроком віддавалася у набряклому коліні, а по-друге, від цього самого тісного контакту, бо дівчина намагалася по-всякому пригорнути його, та ще й розмову завести.
- Петре, а як там у вас в інституті?
- Що?
- Ну взагалі, робота, як воно?
«Виспрашує», - думав, міряючи кроки, Микола Пилипович.
- Та роботаємо ж.
- Ну зрозуміло, що робите, але як? Ну, от у нас в колгоспі просто - в полі там, в конторі бухгалтери. - Від болю Петро не міг зосередитися, а розмова переходила на досить хливкий ґрунт. - А так щоб в інституті, казки, пісні, як це?
Хлопець знизав плечима:
- Ну, як тобі пояснити… ну цей, ну от, наприклад, парторг у вас що робить?
Тут уже Наталка не знайшлася з відповіддю.
- От, - сказав Петро, - і ми так само.
Деякий час крокували мовчки, поки поштарка зметикувала:
- А! То, мабуть, ви книжки складаєте - ну там, народні джерела всякі, прислів’я для дітей, так?
- Ага! - швидко погодився хлопець, але про всяк випадок додав: - Та не зовсім.
Він зосереджено переставляв ноги, намагаючись робити це так, щоб не відгукувалося гострим болем кляте коліно. В чомусь майор мав-таки рацію, без партнера на таку операцію ходити не дозволялося. Але ж не у ворожому тилу працюємо! Від останнього свого твердження Петро несамохіть посміхнувся. Нічого собі не у ворожому! Відмолотили, як у підручниках з судової медицини. Струс мозку та вивих коліна - це здоровий мінімум. Тому краще все-таки зосередитись на завданні, тим більше що одна із його складових ніжно тулилася з лівого боку, намагаючись час від часу лагідно обвити рукою покалічені ребра.
Микола Пилипович, у свою чергу, прокручував у голові сценарій майбутньої розмови. Хто навчив? Як підтримуєте зв’язок? Кому передаєте інформацію? Це все звичайні питання. А тут… Тут повинна бути специфіка. Хоча «хто навчив?» - це правильно. А от «кому передаєте?»… Це, мабуть, їй передають інформацію. А вона… Теж, мабуть, передає комусь… Гіпотези, суцільні гіпотези.
- Баба Кабачиха, вона не те щоб дуже якось, але на зуби, дітей там викачувать - це вміє. Не любить, щоправда, та коли треба… - знову подала голос поштарка.
«Розказуй-розказуй», - в унісон подумали київські колеги.
- Вона мені трохи родичка - знаєте, як у нас в селі кажуть, через дорогу навприсядки. Всі ми тут. От я і думаю, чом добрим людям не допомогти - мені баба не відмовить, а вам, може, полегшає. - Вона співчутливо глянула на Миколу Пилиповича і знову переключилася на Петра: - Добра вона. Бурчить, щоправда, та всі старі бурчать, куди дітись… А от ми вже й прийшли, бачите, це її хата.
Компанія зупинилася біля хвіртки у невисокому поламаному паркані. Поштарка сказала:
- Постійте хвильку, я зараз спитаюсь. - І кинувши на Петра ще один полум’яний погляд, зникла на подвір’ї.
Щойно дівоча постать сховалася за рогом хати, чоловіки наче по команді огледілися.
Пізні сутінки укривали подвір’я, плутались у гілках дерев величенького, але занехаяного садочка, а трохи далі, в глибині, біліла хата. Не схожа на решту хат у селі, збудованих з білої цегли, вона скоріш нагадувала ту, що була у діда край дороги, Юхима, тільки не така чепурненька, та й зрозуміло - до баби кореспонденти не приїздили. От-от, і криниця з-поза рогу так само виглядає, і стріха солом’яна… Петро уважно глянув на Миколу Пилиповича і впіймав у відповідь багатозначний погляд. Здається, влучили.
Засвітилося невеличке віконце, стукнули двері.
- Петре! Миколо Пилиповичу! - пролунав від хати дзвінкий поштарчин голос. - Заходьте!
Чоловіки відхилили хвіртку і обережно пішли вперед вузенькою стежкою, викладеною цеглою. Низька хатка пашіла духмяним теплом житла. Дівчина стояла на порозі.
- Заходьте, заходьте сюди.
Хазяйка зустріла гостей у невеличких сінях. Вона стурбовано витирала руки фартухом і примовляла:
- Наталочко, заводь людей у хату, заводь, а то я тут по хазяйству якраз, заводь, Наталочко, лишенько яке, щоб отак чоловіка скрутило, прости Господи, здалека їхати, заводь, Наталочко, в мене не дуже чисто, та що там старій бабі, нехай вже вибачають, а я тут якраз по хазяйству…
Це була невеличка бабуся у квітчастій хустині із зморшкуватим старим обличчям і маленькими сухенькими ручками, щоправда, останні весь час ховалися у фартуху, бо хазяйка продовжувала їх витирати, наче якийсь ритуал виконувала.
Петро з Миколою Пилиповичем у супроводі поштарки пройшли до кімнати, побудованої по-старовинному, без стелі, замість якої білів мазаний вапном сволок та двоскатний дах. На стінах - фотокартки з рушниками, ікони. Ліжко з високими подушками.
Поштарка сіла у кутку та запросила сісти чоловіків. Хазяйка погриміла чимось у сінях і за хвилину з’явилася на порозі.
- А мені Наталка каже, чоловіки аж з Києва приїхали, і от погано стало, та ж не можу відмовити, бо як же… Ой, лелечко! - Стара побачила Петрове обличчя і сплеснула руками. - А казала, зуб!
- Ні. Це у нього, - кивнув головою хлопець в бік Миколи Пилиповича. - У нього зуб.
Майор на підтвердження виставив підборіддя вперед, але баба схилилась над Петром, розглядаючи:
- Де це тебе, хлопче?
- Упав.
- На кулак, - гиготнув коротко Микола Пилипович, проте, згадавши, що за легендою гиготіти не варто, одразу схопився за щоку.
З кутка обізвалася Наталка:
- Це на танцях його. Хлопці.
Якби на Петровому обличчі лишилося трошки більше місць, здатних міняти колір, всім стало б помітно, що лейтенант почервонів.
- Оце ж я кажу, треба було їхати з самого Києва, - стара кинула своїми очима-щілинами. - Ну, не знаю, може, чим і допоможу, не так, як в місті, звичайно, так що звиняйте, я ж не вчилася, тільки так, що від кого почула. От було в нас, пам’ятаю, коли ще дівкою ходила, був дід Христофор - все на світі, вогонь і воду заговорював, бо знав їх на ім’я, такий був. Якби мені тоді розуму більше, була б навчилася, а так - тільки як дещо заговорити. - З цими словами стара почала порпатися у шухлядах комода, дістаючи якісь трави та пляшки. - Переляк знаю, пристріт, та це присідатель дуже на мене сварився…
Вона говорила, не спиняючись, і Петро з Миколою Пилиповичем намагалися зловити кожне її слово, запам’ятати, розсортувати та розкласти по поличках. Приблизно так художники сортують маленькі безладні шматочки смальти, щоб, зрештою, викласти з них величезну мозаїку.
Стара балакала й балакала, роблячи одночасно свою справу - щось нюхала, трусила пляшечками і роздивлялася їх вміст проти лампочки.
- У місті там врачі, зрозуміло, а що я тут, стара баба, було б вам до когось іншого… Як звать тебе? - запитала вона раптом.
Керівник групи зреагував першим:
- Микола Пилипович.
Баба похитала головою.
- Петро, - втрутилася поштарка. - Петром його кличуть.
Стара змішала щось у склянці, поглянула ще раз уважно на гостей, які сиділи, вилупивши очі, і, поставивши своє зілля на стіл, забурмотіла над ним швидко-швидко, так що не можна було розрізнити, де кінчається одне слово й починається інше: - ЇхавСвятийЮрійНаЗолотомуКоніЗЗолотимШостомЗЗолотимХрестомЗустрічаєБожуМатірЗСіянськоїГори…
Петро спочатку не зрозумів, що це вона таке робить, а коли зорієнтувався, баба пішла вже на другий раз, а тоді на третій: -…
ІдуДоНародженогоМолитвяногоРабаБожогоПетраВигонятьОцимШостомІСвятимХрестомХворобу…
У хаті стало тихо-тихо, як на концерті, поштарка з кутка очима їла Петра, а той весь поринув у слухання, намагаючись не пропустити жодного слова. -…
ВОчеретаВБолотаДеУДзвониНеДзвонятьДеЛюдиНеХодятьДеЗвіріНеБродятьДеГолосуНеЧутьДеПівніНеПоютьДеСонцеНеСвітитьІдиСвятийЮрієЛюдямХрещенимПомагайТаУсякуХворобуВиганяйІЯТобіБудуВДопомозіАмінь… Роздягайся! - раптом на повний голос сказала стара.
Микола Пилипович нерішуче потягнувся рукою до коміра.
- Не ти. - Суворо глянула стара, озирнувшись, і тицьнула вузлуватим пальцем прямо у Петрові груди. - Ти.
Хлопець отетеріло витріщився, а прудка Наталка вже взялася розстібати гудзики на його сорочці.
- Зараз я допоможу. Зараз.
Нарешті Петро отямився:
- Я при чому? Це у нього зуб.
Але баба поклала свою суху руку на його міцне плече і одним рухом усадила на лаву.
- Ти мене слухай! - владним голосом сказала вона і відігнала свою молоду родичку. - Наталко, одійди, не заважай. Так от, хлопче, коліно у тебе зачеплено і ребра. Але це нічого. Найгірше, що по потилиці тебе ззаду чимось важким вдарили. Отам, у голові, найбільш небезпечно. Я, звичайно, не скора помощ, але що можу, зроблю.
- Звідки ви знаєте? - Петро зовсім розгубився.
Стара посміхнулася, і очі, які й без того нагадували щілинки, зовсім зникли з її обличчя.
- Це у мене робота така, знати, у кого що болить. Роздягайся. А ти, Наталко, відвернися. Я вже стара, а молодій дівчині нема чого за хлопцями підглядати.
Лейтенант запитально глянув на Миколу Пилиповича - той кивав, аж капелюх на голові хитався. Довелося коритися. Лампочка, на довгому шнурі, загойдалася, коли Петро зачепив її сорочкою, і тіні затанцювали по стінах, радіючи миті, коли на світ Божий з’явилися лейтенантові білі труси. А Наталка, яка навіть не вдавала, що відвертається, романтично зітхнула, розглядаючи міцну хлопцеву статуру.
- Сідай. - Стара знову всадила пацієнта на лаву. - Наталко, поможи.
Баба доручила дівчині тримати хлопця за гомілку, а сама взялася розтирати набрякле коліно, інколи занурюючи пальці в пахуче зілля. За кілька хвилин та сама процедура була повторена, але тепер вона стосувалася ребер. Петро кривився від болю, а стара за своєю звичкою не закривала рота.
- Терпи, козаче. Терпен - спасен. От ти думаєш, це хлопці тебе на танцях. Повір мені, я давно на світі живу, багато знаю і багато бачу. Це не просто так. Не хлопців я бачу. Старий це був чоловік. Не старший за мене, звичайно, але старий. Старий і чорний. Все на небесах пишеться, тільки треба вміти читати. А він так і хотів, щоб ти на хлопців думав. І ще жінку я бачу. Молоду. Це через жінку…
- Ну що ви говорите! - Пролунав раптом схвильований Наталчин голос. Усі наче по команді обернулися, і дівчина зашарілася. - Як вам не соромно! Жінку якусь приплели…
Микола Пилипович нашорошив вуха, але баба Кабачиха не дала родичці слова:
- Говорю, що бачу. А ти молода мене соромити, молоко на губах не всохло! Як говорю через жінку, значить, так воно і є. Ти краще подай мені он ту баночку зі столу.
Дівчина знехотя підкорилася. Баба простягнула пацієнтові доволі брудну майонезну баночку і тоном, що не допускав заперечень, наказала:
- Пий! Молитву знаєш якусь?
Петро ніяково стенув плечима. Ті, хто готував колег до завдання, менш за все сподівались, що воно потребуватиме знання молитов. Баба несхвально покрутила головою.
- Ну добре, перехрестись на оту ікону. Завтра у церкві треба буде свічку святому Петрові та Діві Марії поставити. Пий.
Петро незугарно перехрестився та обережно зробив ковток. Нічого страшного, тільки смаком питво було схоже на болотяну воду та й смерділо порядно. Сюди б, звичайно, стрептоциду не завадило, щоб якусь заразу не зачепити… Та хлопець умів пересилювати себе.
Стара задоволено гмикнула, обтираючи руки фартухом.
- Ну все, можеш вдягатися. Бійся, козаче, лихих людей, чорного ока і непочатої води. Не пий першим з нового відра.
- Дякую. - І свічки, свічки не забудь завтра поставити. Якщо до церкви боляче буде іти, можеш оно Наталку попросити.
Дівчина з готовністю виступила наперед.
- А я… - почулося раптом ззаду тонко і трохи жалісно.
З лави підводився перемотаний хусткою Микола Пилипович. Баба Кабачиха сплеснула руками:
- Господи, а у тебе що?
- Так зуб же ж. Я ж із-за зуба прийшов.
- Зуб?
Майор урочисто зняв капелюха. З вузлом на маківці він мав жалюгідний, навіть трошки смішний вигляд.
Стара запитально подивилася гостеві у вічі.
- Ну добре, розмотуй свою бандуру.
Напіводягнутий Петро обережно, немов у того і справді болів зуб, взявся допомагати товаришеві. Стара щулилася насмішкувато, а може, то їй просто світло в очі трапляло. Нарешті вона вивела майора на середину кімнати.
- Ану, відкрий рота.
- А-а-а, - чомусь затягнув той.
- Закривай. Як, кажеш тебе кличуть?
- Микола Пилипович.
- Ну, Пилиповича ти оно для Наталки лиши. - Стара відійшла до столу, потім витягла звідкись невелику дерев’яну паличку, прошепотіла щось над нею тихесенько та передала пацієнтові. - Це з собою, поклади в кишеню, щоб завжди була при тобі.
Микола Пилипович обережно, немов речовий доказ, обдивився з усіх боків бабин дарунок і заховав до кишені. Тоді зазирнув старій в обличчя:
- Це все?
- А чого ще?
- А зоговорювати не будете?
- Та, - стара безнадійно махнула рукою. - Тут заговорюй - не заговорюй. У тебе глибокий карієс і пульпіт. Нерва витягувати треба. Наступного разу, якщо по-справжньому заболить, до району їдь.
У майора витягнулося обличчя.
- Ви що, дантист? - обережно запитав він.
Наталка у кутку тихенько пирснула, і тут оперативники остаточно відчули себе ідіотами.
- У неї донька зубний лікар, - пояснила дівчина, втамувавши веселощі. - В райцентрі працює, у полікліниці.
На відміну від старшого колеги лейтенант гідно витримав удар. Він навіть знайшов у собі сили скерувати розмову у трохи іншому напрямку:
- Ну, і як ваш зуб? - обернувся він до Миколи Пилиповича.
- Зуб?.. А, зуб! Вродє менше. А ти як?
Петро стенув плечима, намагаючись і справді зрозуміти, що змінилося після бабиного ворожіння, але майор вже повністю опанував себе і не став чекати на відповідь.
- Слухайте, бабуся, а як ви це дєлаєте?
- Як старі люди навчили, так і роблю. - Баба сховала все своє причандалля до шухляди, закрила її і випросталась. - Теж свічку завтра постав за здравіє.
- Ага, - погодився Микола Пилипович. - Спасибо, а у вас що, мам… мати колдовала?
Петро підійшов до поштарки.
- Скільки їй платить?
- Ой, не треба, все одно не візьме, а то краще дайте мені, я їй від вас подарунок зроблю.
- Десятки хвате?
- Та що ви!
Петро мовчки простягнув дівчині червінця і мугикнув:
- Порядок!
- А трави це у вас лєчєбниє? - не вгавав Микола Пилипович.
- Трави? Та звичайні трави. Вони всі у нас лєчєбні.
- Спасибо вам, а без трави змогли би?
- Та що там? Чого ви такі цікаві?
Баба трохи розгубилася перед майоровим напором, а той, знаючи, що головне - не давати отямитись, сипав запитаннями, як з кулемета:
- А от ви одна тут ілі ще хто-то так может в селі?
- Та я ж вам кажу, був у нас колись дід Христофор, той все вмів, а тепер…
- А дід Юхим? - суворо запитав майор.
Петро круто розвернувся, щоби не упустити бабине обличчя. Чотири ока дивилися на стару, ловлячи кожен її рух.
Баба трохи здригнулася, поч увши запитання.
- Юхим? - повторила вона і раптом вибухнула: - Наталя, кого ти мені привела? Виспрашують, виспрашують, що вам треба? Зробили справу - ідіть собі, нема чого тут балакать, забирайтеся! І ти, Наталя, давай, пізно вже. Юхим… От і треба було до Юхима, коли такі розумні. Виспрашують…
Тут оперативники зрозуміли, що й справді треба забиратися. Вони тихенько вислизнули у двері, за якими продовжувала гриміти баба, а невдовзі на подвір’я вискочила і поштарка.
- Ось, забулись, - простягнула вона Миколі Пилиповичу хустку, що нею була зав’язана його щелепа.
А баба у хаті не вгавала, обуренню її не було меж.
- Нащо ж ви про Юхима? - запитала дівчина, проводжаючи гостей до хвіртки. - Тепер доведеться її заспокоювати.
- А що? - Зробив Петро наївне обличчя.
- Ну всі і так, дід Юхим, дід Юхим. А вона, може, за нього не гірша.
На вулиці майор радісно потер руки. Він скучив за серйозною справою і тому з ентузіазмом розбудовував у голові плани подальшої розробки баби Кабачихи. Дід Христофор навчив. Добре. Дід Юхим - конкурент. Прекрасно. Це вже матеріал. Є на що спертися. Тепер встановити коло контактів…
- Не біжіть так, - почувся з темряви голос Петра.
У запалі Микола Пилипович незчувсь, як випередив підлеглого на добрих два десятки метрів.
- Зачекайте. - Петро, кульгаючи, наздогнав напарника. - Я ж не можу так швидко.
- Що, не помогла тобі колдунья?
- Не знаю. - Лейтенант зупинився відхекуючись. - Коліно наче і справді менше болить.
Вдалий початок операції додавав оптимізму керівнику групи, і у відповідь на слова підлеглого він хитро зіщулився:
- Так вона ж тобі голову заговорювала. Там у тебя самая опасность.
- Це завжди так. Вони лікують те, що не перевіриш. - Петро легковажно махнув рукою.
- А ти откуда знаєш?
- Знаю. Мені бабуня розповідала. Вона у війну ходила до ворожки, тоді теж модно було.
Микола Пилипович задумливо почухав потилицю.
- А всьо-таки про голову она в самую точку. І про коліно… Не може буть, щоб просто угадувала.
- Мільйон процентів! Бабуня розповідала, що їй та жінка сказала: «Ваш чоловік хворий від заліза». А якраз війна була, самі понімаєте. Так що угадувать вони вміють.
- А про ребра? - Майор не здавався. - Знаєш, щоби так угадувать… Це вродє сама била… А кстаті. Що вона там казала нащот того, що жінка замєшана?
Слава Богу було темно, і хіба тільки ніч могла помітити, що хлопець знітився. Напарник наче навмисне весь час розвивав неприємні для лейтенанта напрямки розмови. Хоча, швидше за все, таки навмисне. Старому досвідченому оперативнику зовсім не треба було заглядати партнерові в обличчя, щоб визначити слабкі місця і вцілити у десятку. В училищі всім їм викладали такі психологічні штучки, але не попереджали, як неприємно виступати об’єктом їх застосування.
- Сказала, що бив чоловік через жінку. Чорний, старий, але не такий старий, як вона. - Петро взяв паузу і згадав лекції з психології. - Це значить будь-хто. Там трахтористів парочка була під сорок, підходять повністю.
Тут уже збився з ноги Микола Пилипович. Питання віку було для нього не менш болючим, ніж катастрофічно рідіюче волосся.
- Під сорок, ето зовсім не старий. Шо ето ти видумав?
- Я це не про вас…
Микола Пилипович закусив губу.
- Ти луччє розкажи, чого твоя поштарка так кинулась, когда баба сказала, що це через жінку?
- Вона не моя поштарка.
- Твоя-твоя, - усміхнувся майор, повертаючи собі душевну рівновагу. - Заданіє у тебе, значить, твоя. І в рамках етого заданія хочеться все-таки услишати твою версію нащот драки?
- А які тут версії? Колгоспники. - Петро ніяково знизав плечима.
- Це понятно, що не робочий клас. І єслі за дєвку в голову дали… Ти не кривись! Це все ще туда-сюда. А єслі все-таки це протіводєйствіє?
- Чиє?
- Ну цих… Сіл… То єсть сил. - Микола Пилипович все-таки не був майстром формулювань.
- Яких сил?
- Ну, напрімер, Юхима. Показанія баби це підтверждають.
Петро скептично похитав головою.
- Він білий, а не чорний.
- А може, не в тому смислі чорний, а в смислі «чорниє сіли». - Тут майор аж по лобі себе ляснув. - Точно! Він же ж там як раз шатався, паскуда.
- Так він дуже старий, старший за бабу.
- А может, не старший, может, такий самий чи младший на год. Кстаті, треба узнать.
- Треба. - Слухняно погодився Петро.
Вони звернули з дороги та пішли краєм села в обхід. Тут було значно менше шансів зустріти знайомих, а колегам треба було багато обговорити.
- А кстаті, - майор раптом повернувся до улюбленої теми. - Может, ето дівчата. Я б на їхньому місці сам тебе одмєтєліл. Крутиш голову двум сразу. Тоже мені донжуан.
- Нічого я їм не кручу. Вони самі.
- Ага. Самі. Єстєствєнно… - Микола Пилипович на хвилинку замислився. - Нада тобі одшить когось. Тільки не поштарку. Вона нам пригодиться.
Петро приречено зітхнув. - І не вздихай. Роботать треба. Потанцював, побився, поболєл, хватіт. Тепер за роботу. Слухай мою команду! Поступаєш до мене в обєспєченіє. - Микола Пилипович рішуче вимахнув рукою. - Я руковожу операцією по бабі Кабачіхє.
- Як в обєспєченіє? - Петро аж субординацію порушив від здивування. - Вона ж моя… Вона ж мене лікує.
Це було не що інше, як перетягування ковдри на себе. Привласнювання чужих успіхів. І використання для цього службового становища.
У голосі Миколи Пилиповича задзвенів метал:
- Товариш лейтенант, на вас покладається задача обєспєченія операції старшого по званію. Ясно? - Єсть. - Хлопець тільки зубами рипнув.
Задоволений майор перевів свій голос на тон нижче.
- Ти вже, кажеться, накерував до драки. Давай будем соблюдать.
- Та я що… Тільки вона не звичайна бабка. Вона ж вас зразу розкусила, що нічого у вас з зубом нема. - Лейтенант просто так не здавався. - І далі буде так само. Що б ви там не вигадали, вона здогадається, що хочете її обдурачить. Це такий контингент, що не дай Бог. А я - інше діло. У мене в голові проблеми, вона сама сказала. Я буду довго і по-справжньому лікуватися.
Микола Пилипович замислився.
- Ну по-перше, у мене глибокий карієс і цей…
- Пульпіт, - єхидно підказав Петро.
- Пульпіт, пульпіт. І це не факт, шо його нема. А во-вторих, лічить я буду не себе, а тебе. - Він радісно ляснув у долоні. - Точно. Ти ж у нас молодой. Лічиться не хочеш. А я, як старший товарищ, побачив, що у тебе проблеми з головой, - майор весело хихотнув. - Прийду до неї, скажу, спасай. Нормально?
Петро закусив губу.
- Вам видніше.
- Конєшно, видніше. І у тебе руки розв’язані. Можеш роботать на повну котушку, не то шо больной. Ти ж думаєш, шо здоровий, от і роботаєш на повну котушку. А я беспокоюсь.
Петро не відповідав, і, відчувши, що вже остаточно переміг у цьому маленькому змаганні з підлеглим, майор змінив тон:
- Ти не розстроюйся. Це ж завдання отвєтствєнне. А у мене опит. Ти по молодості можеш дров наламать. А баба - об’єкт серйозний.
- Так я ж не заперечую. Я розумію… Ви ж і возрастом до неї більше підходите. - І лейтенантові вуста скривила гидка посмішка.
Кожна операція закінчується успіхом або неуспіхом. Але так тільки здається, бо насправді кожна операція закінчується звітом. І це мудро. Що таке одна конкретна справа порівняно з історією Організації? Краплинка досвіду, не більше, але ця краплинка падає у море з сотень тисяч таких звітів, і з нього завтра народжуватимуться нові операції, а з них нові і нові. Так влаштована служба. Так влаштували її ще батьки-засновники, а вони розумілися на своїй справі.
Микола Пилипович чудово розумів цю істину, а чималий оперативний досвід відучив його беззастережно покладатися на пам’ять. Так само як відучив відкладати підготовку звіту на останні дні. З Києва операція буде виглядати зовсім інакше, а якщо не фіксувати інформацію по ходу справи, потім буде важко. Тому Микола Пилипович вів щоденник.
Зовні цей щоденник геть не був подібний на традиційні грубі зошити, та й записи в ньому не були розбиті малюнками, як-то годилося у романтичному ХІХ сторіччі. Не схожий він був також на розкреслені тижневики бізнесменів. Це були прості аркушики, густо вкриті з обох боків суцільною смугою записів без абзаців та проміжків. Не зшиті між собою, вони навіть зберігалися окремо, у різних відділеннях майорового «дипломата».
Ви тільки не подумайте погано про нашого героя. Він зовсім не порушував правил конспірації. Тексти на аркушиках не змогла прочитати б жодна, крім автора, жива душа, бо писав він їх за власною кодованою системою, надійність якої було підтверджено на найвищому рівні. Свого часу, ще коли носив лейтенантські погони, він дав свої записи колегам з відділу дешифрування для перевірки, і розумники-кібернетики повернули їх із висновком: «Наданий текст не має в собі жодної регулярної структури, тобто ніяких ознак шифрування». Вони мали рацію, бо справді розумілися на шифрах. А те, що писав Микола Пилипович, зовсім не було шифровкою у буквальному розумінні цього слова. Його швидше можна було вважати реєстром власних асоціацій-нагадувань, списком посилань на відповідні блоки людської пам’яті. Так що розшифрувати його можна було, хіба що маючи в комп’ютері повну копію мозку автора. І от поки лейтенант після сеансу бабиного лікування хропів, розкинувши своє могутнє тіло на ліжку, акуратний Микола Пилипович взявся до записів. Він прилаштувався біля вікна, одночасно контролюючи подвір’я. Старенька хазяйчина лампа з прогорілим абажуром була низько нахилена над папером, вона добре освітлювала текст, але не заважала спостерігати за доріжкою серед дерев. До того ж з метою конспірації майор поклав свої акрушики у грубий зошит, що у ньому записував безцінні фольклорні відомості. Усе зрозуміло - не спиться науковому працівникові, обробляє чергові здобутки.
Десь далеко жінки виводили складне багатоголосся, змагаючись із степовими цвіркунами, а на папір рядок за рядком лягали зрозумілі тільки авторові записи. Майор ретельно систематизував інформацію, бо за три дні сталося стільки, що не розсортуй його одразу, потім ніколи не розбереш. Операція істотно просунулася вперед. Щоправда, це сталося ціною здоров’я колеги, проте майор не відчував докорів сумління. Якщо цей бовдур дозволяє себе бити - сам винуватий, а якщо це ще й можна повернути на користь операції, тим краще. Нічого важливого йому не відбили, крім голови, але голова більше потрібна старшому групи. Микола Пилипович, попри непогану підготовку, завжди намагався уникати фізичного контакту, мудро вважаючи, що проти лому нема прийому, а справжні перемоги досягаються зовсім не за рахунок біцепсів.
Тепер належало скористатися з лейтенантового проколу, і майор зафіксував для себе перший номер у списку для розробки - баба Кабачиха. Варіант із зубом вона чітко розколола, але тут доречно трапилася Петрова голова. Непроста бабуся. Якби знати, що лейтенанта так відмолотять на танцях, не сувався б із своїм карієсом.
Далі. Справа з лейтенантом - випадковість чи свідомий спротив? Треба розібратися. Вірно сказано, що перемогу від поразки ти не повинен відрізнять. Але точніше буде так - будь-яка поразка є складовою майбутньої перемоги. Навіть іще краще - маленька тактична поразка повинна стати складовою великої стратегічної перемоги. І хоча тезі явно бракувало поетичності, Микола Пилипович задоволено посміхнувся.
Але подивимося що далі… Микола Пилипович замислився. Трохи осторонь у спогадах бовваніла постать діда Юхима. Противний дід, хоч однозначно оцінити його поведінку важко. Не дав води двом подорожнім. Чи не розшифрував він їх, користуючись своїми здібностями? І звідки взагалі інформація про ці здібності? Від парторга. Той, щоправда, сам не бачив, але люди говорять.
Якби Микола Пилипович уявляв собі, з якого боку підібратися до старого хуторянина, він саме йому присвоїв би почесний перший номер у своїх записах. Майор ніколи не боявся серйозних супротивників, але завжди зважував користь, що її може дати героїзм. Все-таки основним завданням було вербування когось із цього табору. А дід явно на цю роль не годився. Інша справа - танці. Чого б це старому тертися вночі біля клубу? Теж мені танцюрист. Це міркування майор поклав у голові окремо, прямо так, зі знаком запитання. Звичайно, дідусь хирлявий, а Петро як-не-як професіонал. Але, по-перше, вдарити дрючком ззаду - тут не сила потрібна, а швидше досвід. А по-друге, хто знає, що там за сивиною насправді ховається? Бувають такі діди, що не дай Боже. Особливо якщо, скажімо, відсидів або воював. До речі, треба поцікавитися його біографією, може, і справді якийсь бандерівець.
На цій мажорній ноті Микола Пилипович завершив аналіз подій і взявся за другу частину роботи - розробку плану на найближчі кілька днів.
Треба розкручувати інцидент з Петром. Тут у лейтенанта позиція пасивна, доведеться працювати першим номером. Ех, допитати б по всіх правилах тих, хто був на танцях. Був би при собі кабінет, перепустки, охорона на вході. А тут…
Проте спочатку номер перший - баба Кабачиха. Метод роботи з нею знайшовся сам собою, коли ставив на місце лейтенанта. Розвиваємо тему лікування. Удавати з себе такого собі дбайливого татуся, що піклується про молодого товариша. І хоча працювати з жінками майор не любив, він був певен, що стара ніде не дінеться. Відновити контакт зовсім просто: «Люди кажуть, що це тільки до вас. Тут Юхим не допоможе».
Жіночі співи за вікном наблизилися, і вже відчувалося, як добре погуляла компанія. Чувся дзвінкий сміх, на гуляючих ліниво брехали собаки. Микола Пилипович зосереджено гриз ручку.
Поштарка. Буде запасним каналом зв’язку з бабою. Цією лейтенант може крутити, як циган сонцем. Он як притискається. Тільки треба, щоб він був активнішим, бо дівчата не люблять занадто скромних кавалерів. Микола Пилипович подумки посміхнувся. Молодий колега виявився надто скромним відносно слабкої статі. А сам майор вважав цей бік життя своїм козирем. Він навіть якийсь час заносив до щоденника всі подібні епізоди і, чесно кажучи, мав чим похвалитися. Якби Наталка була років на п’ятнадцять старшою, от тобі б…
Так. Хто там іще? Священик. Це, скоріш за все, пустушка. Але підтримувати стосунки треба, бо за чаркою у батюшки язик не тримається. Яку він історію про парторга завалив! Заслухаєшся. А перевірити неможливо. Якщо і справді щось таке було, жодної згадки в архівах не лишилося, це точно. Розпатякати теж навряд чи хтось міг, бо тоді язики відривали разом із головою. Часи було правильні.
«Ой, приходьте, хлопці, до мене,
Кудлата, кудлата… у мене.
Кудлата, кудлата собака у мене», - вже зовсім недалеко заливалися жіночі голоси, і самі сміялися від власної зухвалості. Микола Пилипович здивовано підняв брови - далі «Ти ж мене підманула» його пісенні обрії не простиралися.
Що там далі… Леся… Цією Петро не покрутить. Скоріш вона ним. Порожній і навіть шкідливий контакт. Треба ще раз наказати лейтенантові, щоб тримав дистанцію. Не дай Боже щось - її батько надто добре знає, що таке командировочні, особливо враховуючи бойове комсомольське минуле.
Ну і, нарешті, сам ПартТорг. Тобто комерційний директор. Цікаво, скільки правди у тій історії? Напевне, не дуже багато, але ж не на порожньому місці таке вигадали. Ідеолог явно має досвід співпраці з органами. З такими, як він, ведеться найлегше. Вони працюють з внутрішніх переконань. Що не кажіть, а така робота дає відчуття влади над людьми, і багатьом це подобається. Висновок - якщо Петро не напартачить з донькою, парторг може бути дуже і дуже корисним. І тут Микола Пилипович аж ручкою об зошит вдарив від раптової думки. Парторг! Він у розслідуванні буде не просто корисним, а опорним. Начальства в селі бояться не менше, ніж міліції. А може, й більше. Точно. І самому ідеологу на сто відсотків сподобаються такі ігри.
«Ой, приходьте хлопці до мене,
Глибока, глибока… у мене,
Глибока, глибока криниця у мен е», - заливисто виводили вже біля самого паркану. Жінки напідпитку схильні до сороміцьких жартів.
На подвір’ї забрехав Циган, спочатку насторожено, а потім привітно, аж поки не перейшов на радісне скавучання. Стукнула хвіртка, почулися легкі кроки. Микола Пилипович помітив темну хазяйчину постать, що йшла доріжкою, і швиденько заховав свої нотатки в «дипломат». Вона явно була у веселому настрої, бо ступала неуважно, чіплялася пишною зачіскою за гілочки, а тоді зупинялася, звільнюючи волосся та сміючись сама з себе. Інстинкт мисливця виштовхав Миколу Пилиповича з насидженого місця. Жінка напідпитку є легкою здобиччю, але хто сказав, що нею треба нехтувати? Тим більше Тетяною. Раптом наважившись і одним духом пославши до дідька всі службові міркування, майор підхопився і вискочив на ґанок начебто дихати повітрям, щоб там уже «випадково» зустріти господиню.
Величезний, але трішечки щербатий місяць заливав украденим у сонця світлом чистеньке подвір’я, собачу буду, невеличкий тинок біля літньої кухні та рядочок вишень, що росли вздовж паркану до самих воріт. Тетяна ішла назустріч, несучи із собою залишки святкового збудження, гучних пісень і відбиваючи у своїх очах два вогники-місяці. Як було не замилуватися такою елегійною картиною!
- Добрий вечір!
- Ніч. - виправила господиня і притисла пальця до стулених губів. - Т-с-с. Уже ніч. - Вона кинула оком по самотній фігурі квартиранта і раптом захихотіла та прощально помахала йому рукою. - На добраніч. - І завернула до кухні.
Оце маєте.
Микола Пилипович настільки не очікував подібного повороту, що не знайшов відповіді і тільки поглядом провів жінку до самих дверей.
У літній кухні спалахнуло світло. Тетяна явно спати не збиралася, бо надвір долітало дзеленкання посуду. Поміркувавши трохи та віднісши таке швидке прощання на рахунок сп’яніння об’єкта, майор дістав з кишені гребінця, виваженим рухом привів до ладу свою складну зачіску і рішуче рушив до кухні. А що, лейтенантові можна, та ще й з двома одночасно, а йому ні?
Тетяна сиділа на кухні та кришила у полумисок помідори. Точніше, не кришила, а різала величенькими кавалками. Там-таки у полумиску вже височіла гіркою зелена цибуля.
- М-г, м-г… - прокашлявся на порозі майор, і голос його прозвучав незвично низько.
- О-о, - жінка підняла очі. - Ви не спите?
Вдягнута вона була по-святковому. Сукня з квітчастої тканини щільно облягала стан, а на шиї виблискувало намисто, підкреслюючи викот на грудях.
- Та тут развє заснеш? Такая ночь.
Хазяйка стенула плечима, а Микола Пилипович всівся за столом напроти, безсоромно обмацуючи очима її міцну фігуру.
- Ето ви курям?
- Що? - Тетяна здивовано підняла брови. - Собі. Дорого буде курям таке їсти.
- А мене угостите?
- Та будь ласка. - Жінка хитнула головою.
Вона бризнула у полумисок оцту, потім налила олії і взялася перемішувати великою ложкою соковиті овочі, смачно посипаючи згори крупною сіллю зі скляної банки.
- Я у куми на дні народження була. У неї помідори ранні. А я після чарки чомусь їсти хочу, не можу зупинитися. Кума з мене сміється: «Що наші роблять? Пообідали та хліб їдять».
Микола Пилипович кивнув і широко посміхнувся у відповідь.
Закінчивши нехитру справу, Тетяна видобула з миски четвертинку червоного помідора, по боках якого, обтікаючи шматки зеленої цибулі, струмилася і осідала в ложці олія, змішана з оцтом, сіллю та червоним помідорним соком.
- Дивіться, який красивий. Я про це говорю - королівська вечеря.
Вирішивши, що диспозиція через стіл не сприяє активним діям, майор обійшов навкруги і вмоститься поруч із господинею, втупивши палаючий погляд їй прямісінько у викот. А жінка раптом простягнула ложку просто до його рота, що розкрився від подиву, непривчений, певно, до таких простих манер.
- Спробуйте, раз хотіли.
Микола Пилипович заплющив очі. Рука його крадькома лягла на тепле жіноче стегно, але Тетяна не пручалася, зайнята тим, щоб акуратно донести повну ложку до чоловічого рота. І коли майор розплющився і, пережовуючи помідора, масним поглядом спробував упіймати хазяйчині очі, жінка підвелася, викрутившись з його настирливих рук.
- Давайте вип’ємо. Ви не проти?
Про свою згоду Микола Пилипович сигналізував виразним мугиканням.
За кілька секунд з надр кухонних шаф з’явилася літрова банка з чимось прозорим у підкріпленні двох маленьких скляночок та тарілки з пиріжками. Вечір набував романтизму. Село замовкало, заколисане місячним сяйвом, а тут, на кухні, жовте світло лампочки пускало зайчики на стіни, заломлюючись у глибинах прозорої ароматної рідини, яку жінка підсунула прямо під носа Миколі Пилиповичу.
- Ну. Давайте. Ви ж чоловік. І майор слухняно взявся за краї повної по вінця банки.
- Запивати будете?
- Га? - Рідина здригнулася та хлюпнула прохолодою на майорові пальці.
- Міцна, кажу. Я візьму компотику запивати. Дивіться не розлийте! - З цими словами Тетяна відкрила дверцята холодильника, а Микола Пилипович квапливо взявся до справи.
Той, хто хоч раз у житті пробував наливати в маленькі келишки з повної до країв банки, зрозуміє хвилювання нашого героя. Не заганьбити себе перед жіночі очі тут може тільки справжній фахівець.
Коли хазяйка повернулася до столу, склянки були повними, а невеличка калюжа на скатертині прикрита тарілкою.
- А я з вишні компотику наварила. Будете?
Микола Пилипович енергійно кивнув. Тетяна явно викликала ентузіазм у його організмі.
- Ну, за що п’ємо? - Жінка присіла на стілець, знову відгородившись столом від свого квартиранта.
- За прекрасних дам, - випалив майор і картинно підхопився зі стільця.
- Ну нехай, - кивнула хазяйка і випила першою.
Коли Микола Пилипович сів, то біля рота він знову побачив ложку з соковитою четвертинкою помідора. І дуже вчасно. Рідина в банці мала градусів сімдесят, вимагаючи поважливого до себе ставлення.
- З чого ето?
- З варення. За зиму не з’їли, а на цей сезон нове буду варити.
Тетяна тільки трошки почала свою порцію і тепер запивала з розмальованої квітками чашки. Вона вміла зі смаком робити ці прості речі, і так хотілося їх за нею повторити, з’їсти червоного помідора і запити вишневим компотом.
- Так ви шо, ето ви самі робили?
Хазяйка кивнула.
- Та вже якось у людей не позичаюсь. І Микола Пилипович пішов у наступ. Він ухопив жінку за руку та взявся обходити стіл, другою рукою націлившись обійняти шикарний бюст. Збуджені очі хтиво обмацували плечі та викот сукні. Жіноче тіло пахло степовими травами, і він рішуче притяг його до себе.
- Ой-ой-ой, а що це у вас таке на маківці блищить?! - Жіночий голос задзвенів над самим вухом. Вона це сказала так само, як щойно співала з подругами на вулиці, весело й задирикувато.
Не підозрюючи нічого поганого, Микола Пилипович підняв голову і піймав очима насмішкуватий погляд хазяйки.
- Це у вас, виявляється, лисина, а збоку не помітно.
У майора одразу зіпсувався настрій. Він пересунувся на свій стілець і прибрав руки. А Тетяна зловтішно посміхнулася і поспішила на добивання:
- Та це я шуткую. Знаєте, як чоловіки лисіють? Якщо спереду - значить, багато думають. А якщо ззаду, тоді вони сексуальні. А коли спереду і ззаду - значить, вони думають, що сексуальні…
У роті у Миколи Пилиповича покислішало, наче лимона з’їв. З вуст Тетяни цей ідіотський жарт прозвучав значно дошкульніше, бо мав особисте спрямування.
- Ви образились? - Хазяйка жартівливо зазирнула в очі, і Микола Пилипович відсунувся разом зі стільцем.
- Ні. - Щоб остаточно не виглядати ідіотом, майор перейшов до справи. - А ви не підскажете, хто іще у вас в селі колдує? Может, хтось, кого ми не знаємо?
Тетяна знизала плечима.
- А ви що ж, не трапили до баби Кабачихи?
- А це що, правда, бабушка Наталки етой?
- Та ні. - Тетяна махнула рукою. - Це я так кажу. Може, і родичка якась, але далека.
- Ну так єсть хто-небудь іще?
- А я знаю? Розповідають усі, а так щоб всерйоз ворожити… І потім, якщо чесно, то я в це не вірю. Я думаю, це просто фольклор. Знаєте, дурні баби говорять. А насправді ніхто не бачив. Беріть помідорки. - Уважна хазяйка підсунула полумисок до гостя і простягнула йому ложку. - От вам, наприклад, допомогло?
Микола Пилипович знизав плечима:
- Чесно говоря, вона сказала, що треба в город їхать до її дочки.
- Ну от, бачите.
- А дєд Юхим? - вистрілив черговим питанням майор.
- А що дід Юхим?
- Ну цей… - Микола Пилипович пожував губами. - Він же ізвєсний, говорят, і вобще…
- Та всяке говорять. - Тетяна легковажно махнула рукою. - От ви самі сходіть до нього і спитайте. Він біля гаю на хуторі живе. А я його і не знаю зовсім. Я ж нетутешня.
Остання фраза різонула майорові вухо.
- Що ж ето ви, прожили тут стільки літ, а все одно нетутешня?
- Скільки прожила? Як вам не соромно жінці таке казать. - Жіночі очі стрельнули блискавками. - «Стільки…» Скільки це я, по-вашому, прожила?
Микола Пилипович розгубився.
- Та це я не в том смислі. Це я в смислі в селі… Ви ж самі сказали, п’ятнадцять год після інституту.
- Ну то й що? Могли б і не згадувати… А-а… - Хазяйка раптом зіщулилася. - Це ви мені так помстилися, що я вашу лисину помітила. А ви злопам’ятний…
- Та нє, - Микола Пилипович збентежено посміхнувся. - Я не нарошно.
- Злопам’ятний. Злопам’ятний і мстивий. Он як зраділи, що жінку образили. Не хочу з вами розмовляти. - І вона відвернулася від столу.
Майор до кінця не второпав, чи жартує хазяйка, чи справді образилася, проте налив чарочки по вінця, взяв у обидві руки і, обійшовши стілець з іншого боку, впав на одне коліно прямо біля хазяйчиних ніг.
- Я був неправ.
- Та що ж це ви вигадали! - обернулась хазяйка спантеличено. - Я пожартувала. Підводьтеся негайно.
- М-м. - Майор помотав головою і простягнув вперед чарку.
- Незручно якось. - Тетяна явно не знала куди подітися.
- А ви випийте. На знак прощенія. І потопимо сору на дні бокала.
Розгублена Тетяна взяла чарку.
- Підводьтеся. Ну будь ласка. Я вас прошу. Я вип’ю, тільки вставайте.
Микола Пилипович добре вмів користуватися психологічними перемогами. За мить він уже примостився поруч із жінкою на її ж стільці, міцно обхопивши рукою жіночу талію.
- А давайте ми вип’ємо на брудершафт!
Тетяна зробила спробу відсунутися, але майор тримався як приклеєний.
- Пийте. Ви обіщали.
Два палаючих ока свердлили Тетянине обличчя, і вона, корячись їхній волі, несамохіть торкнулася губами міцної рідини. І тут майор наче вистріл стартового пістолета почув. Він одним ковтком випорожнив свою склянку та потягнувся мокрими губами до жінки, міцно стиснувши її під груди і не даючи таким чином жодного шансу пручатися. Так вони і завмерли на хвилинку, чоловік, що вирішив будь-що досягти свого, і жінка в його сталевих обіймах. Але раптом щось покотилося, потім почувся брязкіт, і Микола Пилипович відчув, як холодна рідина полилася прямо йому на штани. Він підскочив, миттєво розпустивши руки, але було вже пізно. На підлозі валялися скалки розбитої чашки, а на світлих майорових штанах розпливалася здоровезна пляма від компоту.
Хазяйка пирснула, дивлячись на чоловіка, що стояв посеред кухні, безпорадно звісивши руки.
- Знімайте, я виперу.
Микола Пилипович мовчки похитав головою.
- Ну тоді треба хоч сіллю засипати. Бо потім не відпереться. Сідайте.
Тут уже влада перейшла до жінки, і вона посадила слухняного майора на сухий стілець. Потім на вологу пляму посипалася сіль, білими дюнами засипаючи складки і червоніючи там, де торкалася наймокріших місць.
- Сидіть тихенько, хай вбереться.
Тетяна глянула на зніченого майора, що втупив очі у свої штани, і засміялася.
- Ви знов образилися?
Микола Пилипович ніколи не бував у більш дурному становищі. А хазяйка продовжувала заспокоювати.
- Не ображайтеся. Нічого страшного. Я зранку виперу, поки ви прокинетеся, уже висохне. Як будете лягати, киньте на веранді.
Вона взялася витирати стіл, стілець, а потім і підлогу, штовхнувши мимохіть Миколу Пилиповича повним стегном. Майор сидів як кам’яний, а Тетяна, навівши лад, знову всілася через стіл та підвела на розгубленого квартиранта іронічні очі.
- З ким не буває. Не розстроюйтесь. Оно краще з’їжте.
Микола Пилипович слухняно взяв з простягнутої руки пиріжка і, не сказавши ні слова, відкусив одразу половину.
- Певно, у мене сьогодні день такий, що всі на мене ображаються. От і у куми на дні народження Леська так дверями гацнула, думала зламає.
Пережовуючи повним ротом, Микола Пилипович запитально підняв очі.
- Та донька ж парторгова. Вона забігла куму привітати, а я і розказала за столом, як Петро не схотів її пиріжків їсти. Кажу, не міг вибрати, які першими з’їсти, твої чи Наталчині. Баби регочуть, а вона з-за столу як підстрибне…
- Ну зачем ви так? - Насправді Микола Пилипович і сам нізащо не пропустив би нагоди підігріти обстановку.
- А чого це я повинна правду крити? - Жінка зробила скляні очі. - Хай знає. Ну а ця дурна надулася: «Дякую, - каже, - тітко Таню», і дверима як гацне. А мені не треба дякувати. Он хай подрузі своїй дякує.
- Какой подрузі?
- Ну Наталці ж. Вони ж такі подруги, на все село. - Тетяна трохи подумала, і додала, посміхнувшись. - Були.
Вулицею пройшла людина. Зранку чи ввечері, а може, й по обіді. Чоловік чи жінка, чи баба стара - слід лишився на вологій землі, невеликий слід, але чіткий. Чого земля тут була вогка - хтозна, мабуть, щось вилили. А слід добрий, чіткий, певно-таки жіночий, бо маленький.
Настав вечір, а за ним ніч, тепла липнева ніч без хмар, тільки місяць згори позирає. Він іще не увійшов у повну силу, та за якихось два дні пануватиме у небі один, круглий і бездоганний. Тихо в селі, де-не-де вогник з’явиться, та й пропадає. Повітря ані ворухнеться. Нікого на вулиці, тихо, порожньо, самотньо.
Та ні, хтось таки є. Хтось іде вулицею, іде, оглядається, попід ноги уважно придивляється. Хто це не спить вночі? Хіба розбереш! Темна постать підходить до паркана, нахиляється, наче щось розшукує, потім ще кілька кроків, знову нахиляється, сідає навпочіпки. Що там?
Постать щось робить біля паркана на землі, уважно, зосереджено, наче щось дуже важливе. Бурмотить під носа за роботою. Цікаво, цікаво. Але ось вона обережно підводиться, знову озирається навкруги - чи не видно когось - і так само повільно та уважно простує вулицею геть. Тільки місяць бачить те, як постать розчиняється у темряві за рогом. І знову порожньо на вулиці, тихо та спокійно. Але слід уже зник. На тому місці, де він щойно був, тепер тільки порожня земля, така сама темна і рівна, як і поруч. І все - ані собака не загарчав, ані люди не перегукнулися в селі. Ніч навкруги.
Знаєте, що в нас кажуть? Кажуть, що слід можна зняти з землі і по ньому, по слідові, начарувати на людину. Чули таке? Аякже, чули! В книжках оно пишуть, що при царському дворі впіймали колись жінку, що буцімто сипала пісочок на сліди цариці - певно, чарувала. Впіймали і двох її товаришок, які, щоправда, не чарували, але все одно виглядали підозріло. Усіх трьох катували вогнем, а потім відправили на заслання. Отак серйозно ставилися до цього питання. Та й хіба один раз таке було!
А от наші баби кажуть, що слід людини просто так не знімеш, тільки чарами, а коли вже зняв, треба заховати його десь у хаті, і тоді людина ця захворіє. А якщо слід знищити, то незабаром вона обов’язково помре. І ніякі лікарі не допоможуть, єдиний спосіб - спалити білизну проти Благовіста. Чули таке?
Роблять люди. Так і кажуть, коли щось у когось не те - їй пороблено. Та й хіба тільки на слід роблять! От, наприклад, нав’язують - беруть вовняну нитку, зав’язують на ній вісім вузлів, при кожному примовляючи: «Вийду на вулицю, кину у чисте поле, у луки, у моря…» А ще іноді в’яжуть тринадцять вузлів і кажуть: «Вийду на вулицю, відречуся від Христа, від царя земного, від Бога вишнього, від віри православної, від батька, від матері. Віддаюся нечистому духові, прошу помочі його та допомоги…» От слово честі, так і кажуть. А ще: «Окаяні духи, поможіть мені, щоб не було йому ні вдень життя, ні вночі пуття, ні в годину терпецю, ні в півгодини». Отакого наговорять, поки в’яжуть вузли, а тоді кидають цю нитку там, де ходить людина. Щойно вона на неї наступить - перечепиться, а як перечепиться - лайнеться, а як лайнеться, так вже і чари починають діяти. Отож краще не лаятись про всяк випадок. Та хто зможе?
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги