Уроки ще у нас наводять. Буває, підкидають до хати що-небудь, а як торкнеться людина цієї зачарованої речі чи води, наприклад, - ще й воду іноді розливають, - так починає сохнути, хворіти, доки помре. Отаке діється. Отож як побачиш на подвір’ї щось незнайоме, краще відійди від гріха.
Ну а як поробили на когось, то вже треба відробляти. Відробляють у баби, що на цьому розуміється. По-різному - виливають воском, чи водою, чи оливом. А буває так, що сама баба не впорається, так прохає попа, щоб у церкві читав саме у той час, коли баба виливає, - удвох воно краще виходить. Чи дозволяє це Синод, невідомо, але ж піп не в Синоді живе - серед людей, то мусить допомагати, коли треба. Ну от, а поки відробляють, у тої, що поробила, починаються муки - і круте її, і штрикає, і на кольки підіймає, і нічого їй не допоможе, тільки якщо взяти якусь річ, бодай нитку з подвір’я того, кому пороблено. Як візьме - полегшає. От у нас було, що теща зятю поробила, сохнув він, бідолашний, сохнув, поки до баби пішов одроблять. Одробляв - теща захворіла. Присилає чоловіка - дайте, каже, цибулі на борщ. А вони не дають, знають, що не можна. Вона тоді знову присилає - дайте, каже, солі. Вони не дають. А її ж круте, нема сил. Посилає чоловіка - дайте, каже, хоч що-небудь. Та вони вже здогадалися, хто це йому поробив, то й не дають, а тоді він, чоловік цебто, силою до хати вдерся, схопив стільчик від дверей та тікать. Отак. Теща одужала, а зятеві знову почало сушити. З попом вичитували.
Брешуть люди, скажете ви. Певно, брешуть, та якщо вже брешуть, то треба за ними. Бо якщо не збрешеш - хто повірить?
- Слухай, Петро, так вони, оказується, подруги.
Микола Пилипович користуючись тим, що хазяйка вийшла до сусідки, взявся чистити свого пістолета. Це було доцільним з двох міркувань - по-перше, зброю треба періодично чистити, навіть якщо не застосовуєш за призначенням, а по-друге, не можна було виключити навіть її застосування, особливо враховуючи останні події. Тож майор за столом ретельно тер ганчіркою чорний метал.
- Хто подруги? - не зрозумів Петро.
Він лежав на ліжку просто поверх ковдри, вочевидь відпочиваючи. Хлопцеве обличчя сильно покращало за останній день і вже не нагадувало про весняні польові роботи, але подряпини та синці все ще яскраво проступали, зводячи нанівець його перспективи як кавалера. Хоча, може, й навпаки - жінки люблять поранених чоловіків, особливо якщо поранення здобуте у боротьбі за їхнє серце.
- Ну ці твої… як це… ухажорки. - Микола Пилипович дунув у ствол та подивився його проти світла.
- Наталка з Лесею?
- Ага. Сказали мені, шо були такіє - просто не розлєй вода. А тепер посорилися.
- Чого це?
- Угадай, - засміявся майор. - Стоп! - Він раптом кинув свою справу, вражений раптовою думкою. - Петро, підожди, так ти вродє больше любиш парторгову дочку, так?
Лейтенант з підозрою глянув на колегу, але очі того не виказували можливого підступу. Майор продовжував:
- Так, може ж, то та, втора, з пошти, подговоріла хлопців, щоб тобі дали по головє, мол, не достайся же ти нікому?
- Навряд чи, - з сумнівом похитав головою Петро.
- Почему ето «навряд чи»? - Миколі Пилиповичу явно сподобалась нова версія. - Ти сам посуді - щаслива соперниця, мєсть і всьо такоє. Скільки раз було! І потом, як вона запригала тогда у баби, коли та сказала, що жінка замєшана.
- Вона тоді ще не знала, хто щаслива. Вони як раз лаялись на танцях, кого я буду проводжати.
- Ого! - Микола Пилипович здивовано звів брови. - Ти ба який! Дєвки за нього ругаються, кого він той… приголубить.
- Та ну вас! - Петро роздратовано махнув рукою.
- Нє, ну ти смотри у мене, - продовжував майор серйозно. - Шоб з парторговою дочкою не того. Потому шо вона малолєтка, а за малолєток сам знаєш, шо буває.
- Нічого не буває, - огризнувся Петро. - Вона вже статево зріла.
- А ти проверял?
- Та що ви причепилися!
- Шо надо, то і причепився. Ми не для того сюда приїхали, щоб амури розводить. - Старший групи впевненими рухами збирав почищену зброю. - А у твоєй Лесі батько - парторг, у нього связі, і єслі шо - він тебе розконспірірує в момент. Вони, когда дочка виростає, отци в смислє, звєрєют. Тогда тобі капєц. Жениться прийдеться - це іще за щастьє!
Він явно знав, про що говорив, тому слова звучали переконливо.
- Ти б луччє тою з пошти зайнявся. Вона вже взрослая, а заразом і розузнать можна побольше. Вдруг це всьо-таки вона подговорила? А я со свойого боку пацанами етімі займуся. Зранку з парторгом домовився, що він завтра всіх їх в кабінєт до себе по одному, шоб я їх там прижав, - майор красномовно стиснув кулака. - А ти її со свого боку теж, значить… прижми. - Він коротко реготнув, радіючи вдалому жарту. - І баба Кабачиха - імей в віду, до неї тоже подход через цю дівчину. Вона у всіх смислах полєзная.
Петро мовчки лежав, слухаючи чи то поради, чи то розпорядження керівника. Але наступної миті стало зрозуміло, що його лежання не було простим відпочинком.
- Шухер! - сказав хлопець стиха, побачивши через заздалегідь відсунуту фіранку, що до хвіртки хтось наближається.
Микола Пилипович миттєво розкрив «дипломата», і пістолет зник без сліду у його конспіративних надрах.
- Що за слова, лейтенант! - Обурився старший колега, ставлячи свою безневинну на перший погляд, а насправді безцінну валізку на підлогу. - Ви офіцер чи блатной жулік, в самом дєлє!
- Я науковий працівник, - огризнувся молодший. - І ви теж, до речі.
Надворі загавкав собака. - Є хто живий? - загукали з доріжки молодим жіночим голосом.
Біля ґанку стояла Наталка з пошти, що про неї саме точилася розмова.
Колеги визирнули у відчинене вікно.
- Про вовка промовка, - стиха мовив Петро.
А Микола Пилипович уїдливо відкоментував:
- Давай, научний работнік. Твоя дисертація прийшла.
У цей момент дівчина помітила, що з вікна на неї дивляться, і зійшла зі стежки у садок.
- Здравствуйте, Наталочка! - солодким голосом проспівав Микола Пилипович. - Провєдуєте больного?
- Драстуйте. - Поштарка наблизилась до розчахнутого вікна і приязно посміхнулася.
Сонце вже сіло, але світлі сутінки дозволяли чудово роздивитися все. Дівчина явно прийшла не просто так, бо знову причепурилась та розфарбувалася понад усяку міру.
- Здрастуй, Петре, - повторила вона.
Микола Пилипович щодуж стусонув хлопця ногою.
- Драстуй, - озвався той.
- Як ти? - Вона наблизила своє обличчя до хлопцевого і при цьому притислася до підвіконня, так що у викоті сукні випнулися дві апетитні півкулі.
Микола Пилипович з одного погляду оцінив побачене та ковтнув швидку слину.
- Хорошо, шо ви прийшли, - радісно продовжив він. - А то Петро наш тут скучає, может, ви б його вивели прогулятися? Больним же нужен свіжий воздух! - При цьому він продовжував непомітно штовхати колегу ногою, намагаючись таким чином активізувати його. - Із задоволенням, - зраділа Наталка такій пропозиції. - Ти як, зможеш піти на прогулянку? - перевела вона погляд на Петра.
Той нарешті послухався нечутних, але чутливих вказівок начальства і вступив до розмови:
- Справжнього чоловіка синці тільки прикрашають.
- Красавець! - оцінив Микола Пилипович, але побачивши, що хлопець ображається, по-батьківському поклав йому руку на плече. - Шучу-шучу.
- То я почекаю? - з надією запитала поштарка.
- Він бистренько, - пообіцяв Микола Пилипович.
Колеги відійшли від вікна. Петро взявся вдягати сорочку, періодично покректуючи від болю.
- Ти там цеє… - стиха радив майор. - Помніш, про шо я говорив? Покрути її трошки. А вдруг розколеться. На жалость бери.
- Де мої кросовки? - зазирнув під ліжко Петро. - Світло ввімкніть!
- Ага, щас. Комари налетять, так тобі харашо гулять, а мені тут мучиться… Він уже іде! - загукав Микола Пилипович, щоб почули на дворі.
Петро стиха лаючись зав’язував шнурки. - І про бабу, про бабу побольше інформації. Вона ценний істочник. Не забувай. Шо буде просить - не одказуй… Ну, - він оцінив поглядом колегу і несхвально зморщився. - Годиться. Ранений, но живой. Давай, з Богом.
Петро вийшов на ґанок, де вже чекала поштарка.
Микола Пилипович висунувся у вікно.
- Наталочка! Єслі там хлопці будуть його обіжать, ви ж заступитесь?
Дівчина засміялася.
Петро люто зиркнув через плече.
- Оп’ять шучу, - швидко запевнив колега. - Щасливого гуляння.
Липневі сутінки потрошку згущалися навкруги.
Наталка зазирнула Петрові у травмоване обличчя.
- Боляче? - співчутливо запитала вона.
Хлопець роздратовано відмахнувся.
- Кинь. Краще скажи, хто це міг зробити.
- Не знаю. - Для переконливості дівчина притиснула руки до грудей. - Якби наші хлопці, вони б уже похвалилися. Вони завжди хваляться, коли когось побили.
- Хай тільки спробують, - загрозливо мовив Петро.
- Бити будеш?
- Буду, - пообіцяв він.
Вона з повагою подивилася на міцну статуру супутника. Деякий час ішли мовчки, потім дівчина взяла Петра під лікоть. Він не заперечував, бо це приємно, коли красива молода дівчина бере вас під лікоть, а може, лейтенант нарешті усвідомив всю важливість цього джерела інформації, тому й поводився відповідно.
- Куди ми йдемо? - поцікавився він.
- Не знаю. Гуляємо. - Наталка замислилася. - Слухай, а пам’ятаєш, ти казав, що любиш вночі купатися?
- Це ти казала.
- Але ж ти не заперечував, - вона опустила очі, і Петро мимоволі посміхнувся. - То, може, і справді скупаємось?
- Так іще ж до ночі далеко.
- А поки дійдемо, вже буде темно.
Так сталося, а чи то було сплановано зарані, що хлопець з дівчиною і без того просувалися у бік ставка, тому наразі не довелося навіть міняти маршрут прогулянки.
- Ой, забулася! - раптом вигукнула дівчина. - У мене ж купальника нема.
Петро зупинився і запитально глянув. Наталка хвилинку поміркувала і, відвівши очі, вирішила:
- Ну, нічого, так якось. Ніч же, правда? І справді, поки, гуляючи, дісталися місця, по-справжньому споночіло.
Дорогою Петро спробував перевести розмову на бабу Кабачиху, але почув у відповідь вичерпне:
- Вона сердиться на вас. Сказала, що коли такі цікаві, щоб ішли до Юхима, а до неї більш не ходили.
З ділової точки зору прогулянку можна було вважати закінченою, проте лишалася ще лірична сторона.
На березі ставка було тихо й порожньо. Вода відливала чорним, і ніщо не турбувало її гладенької поверхні. З неба дивився місяць, по-літньому яскравий та урочистий. Петро від такої елегійної картини трохи розгубився, а тому мовчки завмер на місці. Поштарка теж не наважувалася нічого сказати. Тільки очерет шепотів, певно, ділячись враженнями. Так тривало кілька хвилин, поки дівчина нарешті зважилась, полишила Петрову руку і зробила кілька кроків до води.
- Тепла, як молоко! - вигукнула вона, обертаючись. В зоряному світлі її очі виблискували, як два вогники.
Це був перший гучний звук, що порушив елегійний спокій природи, і ставок відповів на нього дрібними хвильками.
- Ну що, будеш купатись? - запитала дівчина, вертаючись від води назад. Рука її торкнулася Петрової долоні. П’янкий та гіркуватий запах степу війнув в обличчя.
У лейтенантовій голові знову вихором пронеслася тисяча думок - і завдання, що вони отримали, і останні вказівки Миколи Пилиповича, і баба Кабачиха з її ворожінням, і Леся…
Невідомо, як витлумачила його мовчанку дівчина, либонь, як нерішучість. А може, це й була нерішучість, бо серце Петрове розривалося між обов’язком, почуттям, чоловічою фізіологією і знову обов’язком. А це, погодьтесь, нелегко.
- Ну як хочеш, - втратила терпець Наталка і тупнула ногами, скидаючи босоніжки.
Очі її намагалися зазирнути в саме серце, викликаючи там нову хвилю емоцій. Потім дівчина відпустила Петрову руку, відступила крок убік, ще раз позирнула і, взявшись рукою за квітчасту сукню, почала стягувати її через голову. Лейтенант зіщулився. Наталка граційно випірнула з бавовняної хвилі, і сукня впала додолу на вогкий пісок. Дівчина лишилася в самій білизні, і якби над ставом світило сонечко, а не місяць, було б видно, що трохи зашарілася.
- Допоможеш? - запитала вона, знову наблизившись до Петра, обернулася спиною і суто жіночим рухом закинула руку за себе, намацуючи застібку прозорого бюстгальтера.
Петро мимоволі простягнув свої великі долоні й став навпомацки розбиратися у складній системі гачків та защіпок. Стегна поштарки помітно здригалися.
- Ну! - квапила вона.
Нарешті хлопець упорався, і дівчина стягла з плечей білі бретелі. Вона спочатку озирнулася, немов оцінюючи, чи годен кавалер дивитися на неї, стрельнула очима, а потім обернулася до нього, відкинувши непотрібний ліфчик убік, туди, де лежала сукня. Перса у поштарки були великі, гарної форми, такі, знаєте, що викликають бажання торкнутися і перевірити, чи справжні. Засмаглістю вони поступалися решті тіла, тому тут, уночі, здавалися яскраво-білими з темними плямами пипок на верхівках. Дівчина переможно подивилася Петрові в очі й потягнулася, як кішка, закидаючи руки за голову та виставляючи груди вперед.
Він стояв мовчки, остаточно розгубившись від побаченого. Місяць філософськи спостерігав за цим згори і безсоромно освітлював всі вигини жіночого тіла.
- Будемо купатись? - знову запитала вона і, не отримавши відповіді, двома пальцями підчепила тонкі трусики на стегнах. Очерет знову зашепотівся. Поштарка посміхнулася і провела пальцем уздовж тканини на животі, простежуючи його обрис. Боротьба у Петровій голові досягла своєї кульмінації, хоч на тренованому обличчі це не відбивалося жодним рухом.
Повернувшись боком, дівчина нахилилася і повільно стягнула останню одежину.
Поверхнею ставка пробігли легкі хвилі. Ніч глибоко зітхнула. Дівчина виструнчилась, постояла мить, даючи змогу себе оцінити, а потім засміялась дзвінко, так, що відлуння зайчиками застрибало навкруги, і побігла до води, коливаючи розкішними стегнами та погойдуючи грудьми.
Гарна була дівка, що й казати. Всього досить, все при своєму місці, все збуджує, зазиває, заманює чоловіка, все обіцяє втіхи.
Почувся плюскіт води.
- Петре!
Хлопець височів, немов кам’яна брила, на тому самому місці, де й раніше. Він не зважувався зробити навіть крок, тому що цей один крок зобов’язував багато до чого.
- Вода просто чудова! Петре!
Але стояти далі було безглуздо з будь-якої точки зору, тому Петро, нарешті, ворухнувся і почав повільно знімати сорочку. Почулися легкі кроки. Наталка підбігла до нього. Теплою шкірою стікали струмочки нічної води.
- Петрику, швидше! - Вона заходилася допомагати йому розстібати ґудзики, нахиляючись, торкаючись його грудьми та м’якими теплими руками. Скоро вже він просто стояв, а вона його роздягала. Дівочі пальці тремтіли, проте вперто робили свою справу.
Джинси чорною плямою упали на пісок. І тут Наталка просто схопила Петра за руку та потягла за собою берегом у чорну воду, розрізаючи її своїми білими ногами, потім животом, а потім вона впала, здійнявши цілу купу бризок. Він слухняно пересував ногами у кільватері, відчуваючи, як програє сам собі, як збудження хвилею підіймається в ньому, ніяковіючи від цього і не в змозі нічим зарадити. От, нарешті, і рятівна глибина. Петро пірнув, штовхнувся ногами, проплив трохи вперед, бік його торкався дівочого стегна. Дівочі руки обхопили стан. Він випірнув. Поруч стояла Наталка, притискаючись усім тілом, так, що груди сплюскувались, зустрічаючи чоловічі м’язи, а живіт припадав до живота.
- Ну от. Нарешті!
Очі її обпікали Петрове обличчя, а руки, що обвивали стан, пішли у мандрівку могутніми грудьми, борцівськими плечима та шиєю. Губи трохи розтулилися, і вологий язик м’яко облизав пухкі краєчки.
Лейтенант остаточно втратив здатність до спротиву. І раптом тіло дівчини здригнулося, наче в судомі, вона застогнала і зім’якла, привалившись до хлопця.
- Що з тобою? - Він у першу мить не зрозумів, що відбувається, і мало не впустив її у воду.
Але вона не відповідала, тільки крізь зуби виривався довгий здавлений стогін.
- Що? - Петро підхопив обм’якле тіло на руки.
- Сте-е-ерво-о-… - тільки й злетіло з мальованих дівочих губів, а чи то почулося.
Здавалося, дівчина від невідомого болю знепритомніла. Петро безпорадно озирнувся. Навкруги не було жодної душі. Чекати допомоги не доводилося, тому, обережно ступаючи, лейтенант вийшов на берег зі своєю несподіваною ношею. Вклавши дівчину просто на пісок, він обережно рукою помацав під пишними грудьми, перевіряючи, чи чути серце. З переляку нічого розібрати не вдалося. Петро навіть вухо приклав, проте безрезультатно. Господи, хоч би не померла! Збудження в одну мить випарувалося, наче й не було. На піску лежала гола непритомна дівчина, а він стояв над нею, як бовдур, не знаючи, що робити. Проте, на щастя, врешті-решт вона все-таки почала приходити до тями. Обличчя здригнулося, і Наталка подивилася, навкруги, неначе вперше бачила.
- Що з тобою? - Петро з тривогою, змішаною з полегшенням, зазирнув у вічі, але там відбивався тільки круглий місяць.
- Не знаю. Тягне все, круте, штрикає. Нема сил. Не можу ворухнутись… стерво-о, - і дівчина знову втратила свідомість.
Зрозуміло, що Петро був підготовлений до всього, він знав, як перев’язати стріляну рану, як зробити з шинелі та двох палиць ноші, пам’ятав усі ознаки отруєння бойовими хімічними речовинами і таке інше. Але, погодьтеся, знати - це одне, а вміти застосувати знання на практиці - інше. Крім того, невідомим було головне - що трапилося, що такого могло статися, що в одну мить перетворило молоду пристрасну дівчину на безпорадну ляльку. У такій ситуації розгубився б і досвідчений лікар, не те що молодий лейтенант.
Петро пошепки вилаявся.
Першою його думкою було бігти до фельдшерського пункту. Але трохи поміркувавши, хлопець відкинув її, бо така його нічна пригода зразу б стала відомою всьому селу, а значить… значить, усьому селу. Він навіть собі боявся зізнатися, чиїх вух, а точніше вушок, не повинна торкнутися ця інформація.
Що ж тоді робити? Лишалося тільки нести дівчину додому. До неї додому, а там видно буде. З фізичної точки зору це не викликало труднощів, незважаючи навіть на біль у коліні та ребрах. Проте це тільки сказати легко - нести. А як нести - голу? Вдягати непритомну дівчину лейтенант не наважувався з різних міркувань. Врешті-решт він прийняв єдино можливе рішення - накрив Наталку її сукнею, склав туди ж білизну і поніс, намагаючись триматися подалі від зрадливого місячного світла. Слава Богу, в селі вкладаються рано, тому назустріч не трапилося жодної живої душі. Петро знав, де вона живе, тому уважно обирав дорогу. А вже біля свого дому дівчина, на щастя, знову прийшла до тями, з лейтенантовою допомогою одягла сукню і, тримаючись за його плече, дошкандибала до кімнати, навіть не збудивши батьків.
Ранок - не найкраща пора для допитів. Досвід поколінь стверджує, що ніч для цієї мети підходить значно краще. Вночі рефлекси притлумлені, людина контролює себе погано, і назовні можуть виплисти дуже цікаві речі. Вирішальною тут є майстерність слідчого, його вміння зазирнути у самісіньку суть, схопитися за слово і так по слову витягти назовні істину.
Миколі Пилиповичу професійності не бракувало. Але сьогоднішні допити він змушений був призначити на самісінький ранок. Робота за легендою наукового працівника дуже зв’язує, що там не кажіть. Для розмови з підозрюваними він обрав кабінет парторга у сільраді - конторське приміщення мало тиснути на психіку, а присутність самого господаря, парторга, надавати бесіді офіційного забарвлення. Спробуй-но тут повикручуйся!
Сільський ідеолог з радістю погодився допомогти і без зайвих питань віддав свій кабінет у розпорядження столичного гостя. Огледівши спартанський інтер’єр та гмикнувши, Микола Пилипович виставив посеред кімнати найрозхитанішого стільця. На ньому підозрюваний буде почуватися незручно. Фізична напруга та невпевненість збивають з думки, не дають зосередитися. А кульмінацією допиту стане знаряддя злочину, яке майор завбачливо захопив із собою.
- Ого! - Парторгові очі полізли на лоба, коли той розгорнув газету і на світ Божий з’явився закривавлений дрючок.
На губах Миколи Пилиповича промайнула зверхня посмішка:
- Вещественний доказ. Не здря хліб їмо.
Господар кабінету несміливо простягнув руку до деревини, але був рішуче зупинений.
- Не трогай.
- Що там, відбитки пальців?
Микола Пилипович ще раз зверхньо посміхнувся:
- Та нєт, конешно. Но вони ж про це не знають.
- Хитро. - Парторг у захваті потер долоні. - А чого ж тоді не треба?
- На всякий случай. Шоб привикнуть. - Микола Пилипович обережно перемотав дрючка посередині газетою, аби підкреслити потрібне враження, і в такому вигляді заховав речовий доказ під столом. Майор любив театральні ефекти.
З парторгом ще звечора домовилися, що всі свідки будуть викликані до контори. На місцеве населення це повинно справити враження не менше, ніж повістка до міліції - прості люди зовсім не часто бувають у начальства.
Скориставшись тим, що Микола Пилипович відійшов від столу, парторг усе-таки не втримався. Він видобув дрючка зі схованки і став крутити в руках, уважно розглядаючи.
- Ну-у… - з докором сказав майор.
Парторг підняв очі:
- А тут кров.
- Сотрясєніє мозга. - Лаконічна відповідь демонструвала весь спектр невдоволення. - Дай сюда!
Він знову сховав знаряддя злочину під столом і красномовно вказав компаньйону на стільця біля вікна:
- Сидіть будеш тут.
- Нема питань. - Господар кабінету слухняно вмостився на незвичному для себе місці, трохи пововтузився для зручності, а втім, не зміг себе стримати. - А чого все-таки не можна, якщо там відбитків пальців нема?
- Психологія. - Майор всівся б іля столу і владно постукав по обшарпаній але міцній дерев’яній поверхні. - Ми і самі довжні думать, шо там пальці. Тогда допрашуємий нам повірить. Ясно?
Парторг з готовністю кивнув.
- Ну от і добре. Хто там перший?
- Щіборщ.
- Хто-хто?
- Ну Микола, тракторист з хуторів. - Парторг визирнув у вікно. - Оно іде.
- А-а, - протягнув майор розуміюче. - А як ти на нього сказав?
- Щіборщ. Це у нього прізвище таке.
- Серйозно?
Парторг мовчки посміхнувся. А Микола Пилипович, не зрозумівши виразу хитрої фізіономії співрозмовника, ще раз уточнив про всяк випадок:
- Він прямо у паспорті Щі-Борщ?
- У нього і батько Щіборщ, і мати Щіборщ. І теж у паспорті.
- Обалдєть.
- Можна? - На порозі кабінету стояв здоровезний парубок з похмурим обличчям. Він не лишав жодного сумніву щодо своєї професії. Траторист і є.
- Заходь, - посміхнувся від вікна парторг, але, побачивши лютий погляд Миколи Пилиповича, одразу змінив інтонацію. - Ти чого на порозі стовбичиш?
Хлопець нерішуче перетнув кімнату і зупинився біля столу.
- Сідай.
Ще звечора компаньйони запланували проводити допит на двох. Парторг зі своєї позиції повинен був офіційно наїжджати, а майор фіксувати дрібні реакції та вистрілювати несподіваними запитаннями. Але колега з самого початку вибрав неправильний тон, і тепер уже Миколі Пилиповичу довелося брати гру на себе.
- Як твоє прізвище?
Хлопець як раз почав вмощуватися на хиткому стільці і питання застало його зненацька. Так і не торкнувшись сидіння, він завмер з напівзігнутими ногами.
- Га?
- Прізвище.
Здоровезний хлопець безпомічно озирнувся на парторга, а той кивнув головою і підморгнув для бадьорості:
- Скажи, як тебе кличуть.
- Микола. - Він так і не сів, зависнувши у повітрі на півзігнутих.
Майор зрозумів, що свідок увійшов у ступор.
- Сідай. А мене теж Миколою кличуть. Микола Пилипович.
Стілець жалібно зарипів під кремезним тілом. На авансцену розмови, як і планувалося, виступив парторг.
- Розкажи нам, що там на танцях сталося. Люди до нас у гості приїхали, а ви їх так зустрічаєте.
Хлопець похнюпився, а Микола Пилипович, у свою чергу, вступив до розмови:
- Що він тобі здєлав? За шо ти його бив?
- Я не бив, - похмуро прогудів парубок, не піднімаючи голови.
- А хто?
Швидке запитання було розраховане на швидку відповідь, але це був зовсім не той випадок. У кабінеті запала тиша.
- Ми знаємо, що це не ти. - Перервав паузу партійний бог. - Тебе хлопці попросили?
Кострубата голова схилилася ще нижче.
Микола Пилипович перезирнувся з парторгом. Той заспокійливо підморгнув.
- От ти мовчиш, Кольку з Віталькою захищаєш. А вони все на тебе говорять…
- Я не бив, - уперто прогудів хлопець.
- Ну це ми бистро установім. - Микола Пилипович витяг з під столу речовий доказ і сунув прямо під носа підозрюваному. - Оцим?
Каламутний погляд відірвався від столу. Хлопець байдуже огледів дрючок, а майор повів далі, намагаючись зазирнути у самісіньку трактористову голову:
- Тут пальці остались. Того, хто бив. Ми в міліцію оддамо, там експерти бистро всьо узнают. Іще на порозі побачивши величезну кострубату фігуру, Микола Пилипович зрозумів, що це не той, кого вони шукають. Такий би розмахнувся і вдарив, як дрова рубають. До того ж з його ходою тихенько підкрастися до професіонала навряд чи вдасться.
Дещо загальмована поведінка підозрюваного підтверджувала попередні висновки, і майор вирішив змінити напрямок допиту.
- А еті, Колька і Віталька, шо вони говорили?
- Допомогти… - Хлопець вичавлював з себе по слову на хвилину. - Він… здоровий. - І как же ти його завалив, такого здорового?
- Він… він лежав…
Парторг похитав головою з докором: - І що ж це ви лежачого… Оце молодці!
- Я не бив.
- А хлопці?
Каламутні очі знову втупилися у стільницю.
Микола Пилипович за свій вік бачив, звичайно, важких клієнтів, але такий трапився вперше. Служба їхня побутовими випадками не займалася, працювала здебільшого у справах політичних, з людьми інтелігентними, освіченими. Майор полюбляв частенько зіграти на контрасті - удавав з цими інтелектуалами простого служаку, від землі. Але тут уже здавалося, що цей самий варіант пхають йому.
Парторг за спиною хлопця безпорадно розвів руками.
- Ну добре, тьозка, ми тобі вірим, що не бив. - Микола Пилипович спробував пом’якшити клімат розмови. - Ну, може, ти видів кого-то? Кого ти видів на танцях?
Такий простий прийом мав повний успіх. Кострубата голова піднялася від столу.
- Дівчат.
- Ну дівчат, це понятно. - Терпець майора потрохи доходив краю. - А ще кого?
Перед наступною відповіддю допитуваний трохи замислився:
- Хлопців.
У кабінеті знову запала тиша. З парторгових вусів на мить визирнула і одразу сховалася посмішка.
Знадобилося не менше хвилини, щоб професійна стриманість все-таки взяла гору в майоровій душі. Врешті він повільно набрав повітря в груди і продовжив:
- Це хорошо. Хлопці, дівчата. А ті, хто не ходить на танці? Ти бачив когось, хто не ходить на танці? Може, возлє клуба, після танцев?
Запитання повисли в повітрі, і єдиною відповіддю на них було рипіння розхитаного конторського стільця. Тоді парторг знову кинувся на амбразуру.
- Ти скажи, не бійся. Може, чужих когось. Що тут поганого? Ну бачив когось…
- Вас бачив. - Почулося раптом у відповідь.
Микола Пилипович розчаровано зітхнув: - І мене бачив.
Хлопцеві очі важко зупинилися на майоровому обличчі.
- Вас не бачив. І тут парторгові урвався терпець. Воно зрозуміло, сільський начальник не мав такої психологічної підготовки, як кадровий оперативник. Тому він загорлав мов несамовитий:
- Ти чого придурюєшся?! Побили людину, треба мати мужність зізнатися. Не бив… Коли хлопці прохали допомогти - згодився, а потім не бив? Здоровило який вимахав, тобою замість трактора орати можна, в міліцію підеш, там швидко з тебе шкуру спустять…
Поки комерційний директор кипів і плювався, згадуючи всі гріхи свого підлеглого, Микола Пилипович акуратно сховав речовий доказ і відвернувся до вікна. На обрії бурмосилися важкі свинцеві хмари, обіцяючи різку зміну погоди. Підозрюваний біля столу знову схилив голову, тепер уже, здається, остаточно, і майор спробував дати знати партнерові, що допит треба закінчувати. Але той зрозумів натяк, тільки коли остаточно викричався. -…А коли три роки тому руку студенту зламав! Люди допомагати приїхали, урожай збирать… - Він зробив паузу, набираючи повітря, і тут, нарешті, помітив німий сигнал київського гостя. Треба зазначити, що парторг не збився і, навіть інтонації не змінивши, в момент закруглив розмову. - Іди геть з моїх очей, і щоб це востаннє!
Хлопець несміливо вибрався з-за столу й попрямував до дверей. Микола Пилипович удавано спокійно спостерігав за ним, але коли мозоляста рука потяглася до ручки, він раптом вистрілив гучно і роздільно:
- А Діда Юхима Бачив?
- Що? - зупинився парубок.
Микола Пилипович безнадійно махнув рукою: - Іди вже.
Двері повільно зачинилися.
Майор гмикнув, проте розбору польотів влаштувати не вдалося, тому що тут-таки заявилися згадані Колька з Віталькою. Вони прибули разом, і довелося одного залишити чекати в маленькому коридорчику з вікном на вулицю. Там не було жодного стільця або навіть лави - візитери проводили час на підвіконні, водячи брудними пальцями по не менш брудному склу.
- Прізвище?
- Причепа. Микола Причепа.
Знову Микола. Щоправда, цей був значно жвавіший за свого попередника, хоч теж працював механізатором.
- Що ж ви так, - почав парторг завчено. - Людина до нас у гості приїхала, а ви…
- А що ми? Він сам битися хотів. Всі бачили.
- Хто хотів битися? - не витримав майор. Така відповідь прозвучала для нього трохи несподівано.
- Ну цей, київський. Вийшов на ґанок і говорить: «Давайте будемо битися». Спитайте кого хочете.
Парторг здивовано озирнувся на Миколу Пилиповича. Той теж трохи очманів від почутого, але жодним рухом цього не показав.
- А чого це він «на ґанок вийшов»?
Хлопець трохи осікся:
- Ми покликали. Та ми ж тільки поговорити, а він одразу битися.
- Про що поговорити?
Цього разу в розмові виникла трохи довша пауза. Підслідний явно щось розмірковував про себе, а тоді, нарешті на щось зважившись, почав:
- Ну я з Наталкою Самійленко… Ну вобщем люблю я її. А він з нею танцює. А вона з ним.
- Ага, і ви за ето його по головє.
Хлопець підскочив зі стільця.
- Це не ми. Він каже, давайте битися, а ми не схотіли. Тоді він пішов танцювати. І все.
- А потом ви підождали, пока танці закончаться, підкралися ззаді і дали йому по головє. - Майор форсував голос. Це повинно було завести емоційного хлопця.
- Ніхто його не чіпав.
- А ето што? - Майор видобув з-під столу на поверхню свого головного козиря.
- Там відбитки пальців, у районі міліція швидко все розшифрує, - радісно додав парторг.
Хлопець, усе ще стоячи, закліпав очима.
- Яких пальців?
Майор взяв хлопцеве обличчя в перехрестя свого лазерного погляду.
- Цьою штукою ти ілі хтось із твоїх дружков вдарили Петра ззаді по головє. А хто з вас це здєлав, покаже експертиза, бо тут остались ваші пальці.
- Якого Петра? - Хлопець знову кліпнув очима.
Він мав жваві реакції, тому за виразом обличчя дуже легко читалася вся гама почуттів, навіяних звинуваченнями, а також появою на сцені знаряддя злочину.
- Той, которого ви побили. Його Петром звать, - з цими словами Микола Пилипович поклав свою важку руку на хлопцеве плече і силою усадовив його на стільця.
Рівно за мить той знову звівся на рівні.
- Не били ми нікого! Ми коли вийшли, він уже лежав. Ми виходили, як музика закінчилася. А він уже лежав під клубом. Я не знаю, хто це його. - І ви, звичайно, лежачого ногами… - включився в розмову парторг.
Хлопець знітився. Він опустив очі та пробубнів під носа:
- Ми його не били.
Парторг зіщулився уїдливо:
- А хто ж це його так відмолотив? Га?
- Я не бачив, - під носа пробурчав парубок, і раптом підняв голову та втупив нахабні очі прямо в обличчя парторга. - Не бачив я!
Тут уже майор підключився зі свого боку:
- А ета Наталка, вона шо тобі жена чи полюбовніца, шо ти за неї людину чуть не убив?
- Люблю я її.
- А она?
В останнє питання майор вклав усю їдь, на яку був здатен, і хлопець зрізався. Він знову опустив очі додолу і замовк.
- Не дає. - Жорстко резюмував майор. Потім трохи помовчав, щоб підкреслити значущість своєї фрази. - І не дасть. Нікагда. Потому шо ти лежачого ногами бйош. Кого на танцях бачив?
- Кого? - не зрозумів хлопець.
- Ну чужих, кого-то, хто на танці не ходить обично.
- Там всі свої були. Хто завжди ходить. - І цей нікого не бачив, - підсумував парторг.
Почувши його, хлопець знову люто ощирився. Певно, мав зуба на сільське начальство.
Микола Пилипович перебрав ініціативу на себе, щоб не збільшувати напругу.
- А діда Юхима бачив?
- На танцях? - вирячився хлопець. Певно, вирішив, що з ним жартують.
- Можеш буть свободний. - Майор авторитетно ляснув долонею по столу. - Слідуючого позови.
Тим часом за вікном чорні хмари окупували все небо до обрію. Вітер рвав листя з дерев, і парторг взявся закривати вікна, щоб раптова злива не завдала шкоди службовому приміщенню.
Наступним до кабінету ввійшов зовсім молодий хлопчина, мабуть, іще школяр. Парторг не встиг впоратися з кватирками, а Микола Пилипович уже видобув на поверхню свого дрючка.
- Твоїх рук дєло?
Парубок вирячився, явно не зрозумівши, про що йдеться. А парторг, вочевидь запереживавши, що починають без нього, навіть не повертаючись на місце, знову завів свою шарманку:
- Що ж ви так? Людина до нас в гості приїхала, а ви…
Микола Пилипович люто зиркнув на партнера, але той нічого не помітив.
- Ти ж до інституту вступати збираєшся. Думаєш, справа в міліції тобі допоможе?
Парубок похнюпився.
- Я його тільки один раз ударив.
- Ага, - зрадів Микола Пилипович і з натяком показав на дрючка, та хлопець заперечливо похитав головою.
- Ні. Ногою.
- А хто його з ног збіл?
Хлопець знизав плечима.
- Ми коли з танців виходили, він уже лежав. Непритомний. Ну Колька з Миколою взялися його ногами бити, а потім з мене сміятися почали. Що я злякався. Ну я і ударив.
Цей був явно слабший за своїх товаришів. Він розколовся одразу і, здається, говорив правду. Отож картина події складалася повністю.
- За шо же ти його ударив?
- А чого він? То з Леською танцює, то з Наталкою. Кому таке сподобається?
- Підожди. З якою Леською? Твой друг сказав, шо він з Наталкой танцевал.
Хлопець розвів руками. - І з Леською також. Він з двома одразу танцював.
- Как ето, з двома одразу? - Микола Пилипович підняв очі на парторга і наштовхнувся на його важкий промовистий погляд.
- Ну так. Повільні танці по черзі, а швидкі втрьох.
- Втрьох?
- Втрьох? - відлунням прозвучав голос парторга.
Микола Пилипович потрапив у незручну ситуацію. Його напарник, виявляється, танцював з двома дівчатами одночасно і задирався до їхніх кавалерів. Принаймні так це виглядало із свідчень. Молодець!
- Ну а щоб гуляв хто-то возлє танців, может, чужий хто-то, не бачив?
- Ні. Наче не було нікого.
- Не було. Харашо. Ну а чого ж ти за етіх дівчат став человєка бити? Спиш з ними, чи шо?
Хлопчина розгублено обернувся до парторга, а Микола Пилипович раптом стукнув себе по лобі. Він зовсім забув, що одна з цих самих дівчат була парторговою донькою.
В кабінеті запала тиша. І першою її порушив парторг: - Іди. - Він по-батьківському поклав руку хлопцеві на плече.
Той у відповідь шморгнув носом. Коли двері кабінету закрилися, сільський ідеолог недобре зіщулився на майора:
- Хороші у вас в інституті хлопці. І Микола Пилипович не знайшов що сказати, а тільки руками у відповідь розвів.
Поки старший групи займався був допитами, Петро сидів собі на ґанку. Хазяйка, тітка Тетяна, слава Богу, пішла кудись зранку, а тому не заважала своїми розмовами та в’їдливими коментарями. Останнім часом вона взагалі взялася за молодого квартиранта - Петро постійно ловив на собі іронічні погляди, немовби вивчала чи підозрювала щось. Але що? Петро і так, і інак прикидав у голові - ну не було де попалитися. Конспірацію вони не порушували, в хаті ні про що зайве не розмовляли. Речі свої не лишали без нагляду, розуміючи, що хоч чуже майно для селянина святиня, проте жіноча цікавість іноді перемагає. Тобто все було гаразд… Але ж по головці йому все-таки дали, про що й досі нагадувало легке гудіння, особливо коли різко обернутися. І чим більше колеги думали, тим менше усе це ставало схожим на звичайні розбірки через дівчат. Ні, тут усе не так просто. Треба копати глибше.
З такими складними міркуваннями сидів лейтенант на ґанку, коли від хвіртки його покликали:
- Петре!
Він підвівся, затулившись долонею від сонця. На доріжці стояла Леся.
Вона була у короткій кольору стиглої вишні сукні, а розкішне волосся розляглося просто по плечах, і у сонячному світлі навколо нього утворювалося невеличке сяйво, як на іконах малюють.
- Доброго ранку.
Петро замріяно дивився, неначе й справді на ікону. З голови в одну мить випарувалися всі думки.
- Чогось тебе не було видно… - промурмотів він зачаровано.
- Батько не пускає, - зітхнула Леся. - Йому наговорили всякого, так тепер тільки сонце додолу, він мене - додому.
- Хто наговорив? - здивувався Петро.
- Знайшлися… - Дівчина недобре посміхнулася. - Ну та то нічого, вони своє отримали.
- Про що це ти? - не зрозумів хлопець, але вона не стала пояснювати.
Леся взагалі дуже змінилася останнім часом - якщо при першому знайомстві часто ніяковіла, опускала очі, то тепер дивилася сміливо, можна сказати, навіть з викликом дивилася. Якщо спочатку більше мовчала, то тепер сама починала розмову. От що робить з людьми суперництво.
- Погуляємо? - запропонувала вона. - Якщо вже ввечері не можна.
Від неї так і віяло свіжістю, а ще степом, вільним вітром і травами.
Петро озирнувся, немовби перевіряючи, чи не бачить старший колега.
- Погуляємо. - Він зробив крок вперед та простягнув долоню.
Леся поклала в неї свою, і так, взявшись за руки, вони пішли вулицею. Дерева біля паркана елегійно закивали вітами.
Вони йшли за село - не туди, де лежали неприбрані ще лани, вони завертали до Гордіївки, у той бік, де стояв первісний степ, величенький шмат, не зіпсований тракторами чи то з примхи начальства, чи то через кордонні суперечки колгоспів.
- А ти сам звідки родом? - запитала Леся.
- З Херсонщини.
- Там народився?
- Вчився.
- А знаєш, ким я хочу бути? - Дівчина зірвала стеблину і тепер за сільською звичкою крутила її в руках. - Вчителем. От зараз скінчу школу та поїду. Може, й до Києва. Не віриш?
- Чом? Вірю.
- А ніхто не вірить. Кажуть, що з таких, як я, вчителів не буває. А я кажу - то що, що не буває, а от я буду. Правильно?.. Дивися, як у нас гарно, - продовжила вона без будь-якого переходу. - Бачиш? Тільки тут краще роззутись, щоби ноги травою кололо. Ти любиш, коли ноги коле? Бо я люблю.
У наступну мить вона і справді роззулася та пішла босоніж, загрібаючи між пальці брунатну степову травичку. Петрові кросівки поруч з її тендітними ногами виглядали по-варварському.
Вони пішли далеко - кілометрів, мабуть, з п’ять, через балочку. Вже й став лишився далеко позаду, й села не було видно. Тут, у степу, панувало літо у всій красі - трава прилягла, не витримавши тиску сонячних променів, а між стеблин зачаїлися у затінку крихітні барвисті квіточки, наче з вишивки їх дівчата погубили. Небом пробігали хмарки. А повітря ставало дедалі важчим, обіцяючи ще сьогодні зміну погоди. Правильно казав парторг - на жнива у нас завжди дощ. Леся все розмовляла, розмовляла, не зупиняючись.
- Тобі здається, я глупості кажу, так?
- Ні, чому, - заперечив Петро. Він і справді так не вважав, насолоджуючись чистим звуком дівочого голосу і особливо не дослухаючись до їх змісту.
- Знаю, знаю. Бо ви всі вважаєте, що коли людина до школи ходе, то з нею треба про п’ятірки розмовляти.
- Хто «ви»?
- Ви, чоловіки. - І зовсім я так не вважаю.
- А чого тоді мовчиш?
- Тебе слухаю.
Вони деякий час ішли мовчки.
- Мені здається, скоро буде дощ, - сказав Петро.
- А ти на цьому розумієшся? - Леся загрібала траву ногами, набираючись тепла від стомленої чорної землі. - Може, й буде.
- Ти гадюк не боїшся босяка?
- Хай вони мене бояться, - зухвало мовила дівчина. - А в мене був ремінець на годиннику з гадюки. Петько зробив. Вони сірок ловлять, потім шкіру знімають, глиною запихабть, як висохне - дуже гарно. Ти бачив?
Дмухнув вітерець.
- Треба було парасольку взяти, - стурбовано глянув на небо лейтенант.
- А ти хіба з цукру?
- Так промокнемо ж.
- Висохнемо. Одяг зараз швидко сохне.
Сонце затулила невеличка хмарка - нічого страшного, але на допомогу їй з-за обрію насувалися справжні, чорні, дощові.
- От бачиш, - нахмурив брови Петро. - Що будемо робити?
Дівчина стенула кругленькими плечима.
- А я знаю? Мабуть, таки справді мокнути. Виходить, що я тебе знову підвела… - Вона на хвилинку замислилась, а потім сказала: - Там далі є сарай, в ньому сіно тримають, можна сховатися, якщо встигнемо дійти. Оно, бачиш? - Леся вказала пальцем уперед.
- Якщо встигнемо… - промурмотів Петро, професійним оком оцінюючи відстань. - Як гадаєш?
Але вони не встигли. Дощ накинувся на землю, немов зголоднілий звір. Петро з Лесею не здолали навіть ста метрів, як згори вже капало, текло, лило й струмилося, не лишаючи жодного сухого клаптика землі, жодної травинки, жодного листочка. Леся раптом заверещала з захвату та схопила хлопця за руку:
- Біжімо! І вони понеслися мокрим степом, ловлячи краплини на льоту, зустрічаючи обличчями водяні струмені та вдихаючи повітря разом із водою. Петро за якусь мить промок до останньої нитки, у кросівках чвакало, ногами стікали цілі струмки води - наче одягнутим пірнув у став. Дівчина бігла поруч, оглядаючись на нього, і очі її блищали від захоплення. Мокра сукня обліпила стан, довгі ноги. Волосся набралося водою і цілі потоки текли з нього по спині, плечах та обличчю. Вони бігли мовчки, захоплені стрімким рухом та непереборною стихією. Степ жадібно пив з-під ніг.
- Сюди! - Леся потягнула його вбік, оббігаючи величенький сарай, що стирчав серед степу невідомо нащо.
На тому боці висіли на одній завісі величезні напіввідчинені двері. Втікачі зупинилися на порозі. Обидва були мокрі, як цуценята. З одягу текло так, що під ногами швидко утворилися калюжі. А дощ надворі взявся ще дужче.
Петро витер обличчя.
- Уф!
Просторе приміщення під досить міцним дахом, так що він навіть майже не протікав, з дерев’яними стінами, щілини в яких були завбільшки з палець - ось що таке був цей сарай. Невідомо, для чого він призначався колись, але зараз у ньому мало не до половини висоти лежало запашне сіно.
- Оце так ми бігли! - в захваті видихнула дівчина, груди її ходили ходором вгору-вниз.
Лейтенант подивився зверхньо і посміхнувся. Сам він навіть не задихався. Леся зібрала рукою своє розкішне волосся і заходилась вижимати з нього воду, наче з білизни. Петро потупав ногами і вийшов з калюжі, але з кросівок знову натекло.
- Гайда на сіно сохнути! - запропонувала Леся і першою ступила вперед.
Хлопець і собі вмостився на теплому сіні. З волосся по спині струмувала вода.
- А я так і думала, що не встигнемо, я просто люблю під дощем побігати, а ти?
- Так собі. - Петро взявся знімати кросівки. Дівчина деякий час спостерігала за ним, а потім сказала:
- А я знаю, що треба зробити. Треба роздягтися та залізти у сіно, тоді і сама зігрієшся, і одежа висохне, її можна в кутку розкласти. Га?
Петро трохи знітився від такої пропозиції, але виду не подав і тільки знизав плечима. А Леся, певно, сприйняла це за згоду, тому продовжила:
- Тільки ти не дивися, добре? Відвернися.
Петро слухняно сів обличчям до стіни. За межами службових справ він взагалі легко корився жіночій волі, як і всі чоловіки, грішним ділом. Дівчина завовтузилась у нього за спиною. Зашурхотіло сіно.
- Все. Можеш обертатися. Тільки туди, під стінку, не дивися.
Петро обернувся. Дівчина цілком занурилася в сіно, тільки голова стирчала. Під стіною, ретельно розкладені, сохли босоніжки, сукня та білизна.
- Я ж просила не дивитись, - з докором мовила Леся.
Петро трохи зашарівся і, щоб приховати цей невтішний факт, став розстібати ґудзики, скинув сорочку, розклав її поруч із собою і влігся на сіно горілиць. Він не насмілився наблизитись до дівчини, що лежала у сіні, судячи з усього, геть гола. Може, знітився. А може, його зупиняв Лесин вік - все-таки школярка. Микола Пилипович сказав, що їй менше, чим за неї дадуть. Зрозуміло, це перебільшення, але, враховуючи своє ніжне ставлення до дівчини, Петро скоріше збирався оберігати її, ніж користуватися моментом. А може, були й інші причини, хто цих чоловіків зрозуміє?
- Ти заснув? - почувся Лесин голос.
- Ні, просто лежу.
- А про що думаєш?
- Та ні про що.
- А я думаю, як гарно лежати в сіні. Правда, знаєш, як приємно. Воно таке лагідне і трошки лоскочеться. А чом ти не залазиш у сіно, боїшся лоскоту?
- Та ні. Я краще так.
Ніс наповнювався пахощами, що їх тільки й може дати суха трава. Спину приємно закололо. Щоб відігнати від себе зайві думки Петро, навіть заплющив очі. Коли він так востаннє лежав? Ще у дитинстві, мабуть. Вони деякий час мовчали. Петро ворушив пальцями мокрих ніг, щоб провітрювались.
- Розкажи мені щось, - сказала дівчина, вистромлюючи з сіна руку та поправляючи волосся.
Петро розплющив очі.
- Що?
- Що-небудь. Наприклад, як ти вчився в інституті. Ти ж зовсім недавно вчився. - Дівчина витягла з сіна другу руку і заходилася причепурювати голову. За трав’яним мереживом вгадувалося її смагляве тіло.
- Недавно, - сказав Петро й посміхнувся, згадуючи своє навчання. Про це, звичайно, дівчині не розкажеш, але роки в училищі згадувалися як суцільне свято. Молоді лошаки, енергії хоч залийся… Вони таке виробляли! До речі, треба вже про академію потрохи думати, бо «харашо буть генералом» чи принаймні полковником. Петро відігнав від себе непотрібні спогади і чесно збрехав: - Я добре вчився. На «відмінно».
- От, а я б так не змогла. У мене з хімії трійка… - замріяно мовила Леся. - Ой, а я вже зовсім висохла! - додала вона за хвилину і, наче на доказ, висунула назовні ногу. - Бачиш?
Петро подивився і побачив довгу гарну дівочу ногу, що по коліно виринула з трави, бездоганної форми ногу, щиро кажучи, чи це просто в таку погоду всі ноги здаються бездоганними.
Знадвору так само шурхотів дощ, краплі дзьобали дах, намагаючись пробитися сюди, досередини.
Дівчина виставила з сіна й другу ногу, погойдала нею в повітрі. Так, це й справді справляло враження.
- Цікаво, може, там уже й одежа висохла? - припустила Леся, нахиливши голову та скоса позираючи на супутника.
Той не ворушився. Він лежав, наче зважуючись на щось, і очі його примружились. Леся простягнула руку, намацуючи одежу, але не дістала, тоді ще раз скоса позирнула на Петра, і почала обертатися долілиць, притримуючи сіно на грудях. Але оскільки вона дбала здебільшого про груди, то, мабуть, не помітила, як підступне трав’яне мереживо розірвалося на плечах, потім на спині, а потім на світ Божий з’явилося стегно, кругле стегно, зі шкірою, як у стиглого персика. Але до одежі ще було далеченько, дівчина почала просуватися далі, обернулась примруженими очима на парубка, простягнула руку до сукні. З глибини запашного сіна виринули дівочі клуби… ні, це вже занадто. За хвилину дівчина лежала долілиць, все ще притримуючи навіщось сіно на грудях і не дбаючи про решту тіла. Бешкетливі травинки причепилися де-не-де до її шкіри, і так кортіло простягти руку, щоб зняти їх. Але Петро не наважувався цього зробити.
- Ні, не висохло! - з жалем мовила Леся, не кваплячись, щоправда, вертатися на місце. - А як ти гадаєш, дощ скоро перестане?
- Не знаю, - сказав Петро напружено. Ситуація стала небезпечною, і він не міг дати собі ради. Дивитися на дівчину було категорично не можна, а не дивитися - зовсім неможливо.
- А я б могла, мабуть, отак все життя у сіні пролежати, - замріяно мовила дівчина, упускаючи той факт, що давно вже лежала не у сіні, а на сіні, не прикрита нічим, якщо не враховувати кількох травинок на клубах. Вона почала вимахувати ногами, згинаючи їх у колінах.
Петро закляк на місці, несила навіть поворухнутися.
- Будемо чекати, так?
- Так, - відказав хлопець хрипко й прокашлявся.
- Ти застудився? - занепокоїлася дівчина та перевернулася на бік.
Тепер вона дивилася Петрові просто в очі. Він мимоволі ковтнув слину, не маючи сили відірватися від запаморочливого видовища, і заперечно похитав головою. І справді, можна було замилуватись цим граційним звірятком, вишуканими плавними рухами, грою тіла, тим більше що, крім клаптика сіна біля грудей, ніщо не заважало зору. Леся видихнула, і м’яким животом прокотилася легка хвилька, розчинившись внизу, у кучерявому волоссі. Вона, здається, геть не помічала зради збоку трави, що більш не згоджувалася прикривати її тіла. Петро сидів наче зачарований.
- Ой! - грайливо скрикнула Леся і підхопилася. - Колеться!
Тепер вона стояла перед хлопцем, дивлячись просто йому в очі і потрошку відпускала сіно, що притискала була до грудей. Спочатку одна травинка впала, наче в урвище, до її ніг, потім друга, третя, четверта торкнулася круглого живота, пестячи його, прокотилася ногами, п’ята зачепилася, повисіла якусь мить і впала, підхоплена сьомою та восьмою… Травинки одна за одною злітали долу, а очі в дівчини розгоралися, як два вогники. За хвилину злетіла остання. Леся опустила руку, відкриваючи неналиті ще груди з рожевими цяточками на верхівках. Потім пальцем торкнулася одної з них, не зводячи очей з кавалера.
- Тут колеться, - сказала вона. - Давай я біля тебе ляжу.
Одяг став Петрові тісним. Він посунувся на сіні, хоча місця було скільки завгодно. Леся зробила два кроки вперед, не криючись від чоловічого погляду, потім лягла на сіно горілиць і присунулась до Петра. Цієї миті він остаточно втратив контроль над собою, рефлекторно подався їй назустріч і відчув, як тепла шкіра обпалила йому бік.
- У тебе мокрі джинси, - дбайливо сказала дівчина.
Рука його знайша її руку… І в цю мить повітря над сараєм розкололося навпіл з неймовірним скреготом. Потім пролунав удар - здалося, що здригнулася земля. Дівчина вхопилася за Петра.
- Ой!
- Горимо, - сказав він, миттєво приходячи до тями. Гучний звук, схожий на постріл, збудив зовсім інші рефлекси.
- Що? - не зрозуміла вона.
- Блискавка, - сказав Петро, втягуючи носом повітря. - Здається, щось загорілося.
Вона підвела голову.
- Ой! - і тут же зірвалася з місця.
Блискавка, певно, влучила якраз у сарай, і в кутку, там де лежала дівоча сукня, зайнялося сіно. Леся заверещала і кинулася рятувати одежу, але полум’я наче чорти роздували. Сіно горіло з тріском, з жаром, не підпускаючи близько. Тепер підхопився вже й Петро. Дівчина в розпачі притискала руки до грудей. Хлопець оцінив ситуацію, набрав у груди повітря та сміливо пірнув у полум’я. За мить він виринув звідти із здобиччю - вишневою сукнею в руках. Її вже встигло прохопити вогнем в кількох місцях, але полум’я вдалося збити об дошки сараю. Дівчина зовсім розгубилася. Вона стояла гола та безпорадна і дивилася на пожежу, наче не розуміючи.
- Оце все, - сказав Петро трохи винувато, витираючи припалене обличчя. - Решти не дістати, - і простягнув одежину дівчині.
Та мовчки взяла, не розуміючи, що з нею робити.
- Тікати треба, - сказав Петро, - щоб самим не згоріти. І, схопивши дівчину за руку, вистрибнув під дощ.
Сарай запалав умить, неначе гасом облитий. Деякий час Леся продовжувала дивитись на полум’я, не можучи отямитись, потім стала натягувати одежу, добре попсовану вогнем. Колись нова вишнева сукня зараз виглядала брудною ганчіркою і навіть не закривала дівочих персів. Леся безпорадно оглянула себе і прикрилася рукою. На очах у неї бриніли сльози.
Петро, що у військових ситуаціях орієнтувався значно краще, ніж у мирних, спробував заспокоїти її:
- Нічого. Якось дійдемо. Зараз на вулиці нікого нема, а ні - то городами.
Дівчина засопіла і раптом заплакала, заридала вголос, сльози її змішувались з дощем і капали на мокру сукню.
- Нічого-нічого, - Петро по-батьківському обійняв її за плечі, і вони рушили мокрим степом в напрямку села, де вже, мабуть, помітили пожежу та зазбиралися гасити. Над полем бешкетувала літня злива.
- А сьогодні відьми сіно попалили. Разом із сараєм.
Біля хвіртки Тетяна розмовляла з сусідкою, сухорлявою говіркою тіткою, зовні схожою на стару подзьобану життям курку. Голос її також нагадував квоктання, а рвучкі раптові повороти голови та звичка періодично обтрушувати обома руками сукню робили цю схожість просто анекдотичною.
- Яке сіно? Що ти говориш?
- Та на вигоні ж. Тільки попіл лишився.
Тетяна похитала головою:
- Бреши більше. Відьми. То, мабуть, курив хтось або блискавка.
Але сусідка гнула своє:
- Яка там блискавка! А що загасити ніяк не могли, то що?
- Було кому гасити, на вигоні.
- А от і було. Дощ ішов. І баби горщик кисляка навколо обнесли. Якби блискавка, загасло б.
Від цих слів Тетяна скривилася:
- Миколаївно, ти завжди збрешеш, так збрешеш! Коли це дощ сіно міг загасити? А як з кисляком бігати, то краще б водою залили.
- А де ж там вода?
- Ото ж воно і є, сама не знаєш, що говориш. Правда, Петре? - Хазяйка розвернулася до мокрого квартиранта, що вулицею наближався до подвір’я.
Той у відповідь ввічливо кивнув, вітаючись з обома жінками.
- Добрий день.
- Добрий. - Куряча голова сусідки розвернулася до хлопця, а потім так само швидко зайняла попередню позицію.
- От же ж якраз спеціаліст з Києва, ми його спитаємо. - Тетяна хитро зазирнула в обличчя квартирантові. - Миколаївна говорить, що відьми сарай на вигоні підпалили. Хочеш подивитися?
Хлопець гречно обігнув сусідку і, прочинивши хвіртку, протиснувся між парканом і жінками на подвір’я:
- Та я ж не пожежник.
Дощ уже закінчився, і гаряча земля жадібно всотувала небесну вологу у свої спраглі глибини. Люди повиходили з хат, щоб насолодитися раптовою прохолодою, а дерева підступно струшували їм на плечі заблукалі краплі води. Та Петро вже міг не боятися того раптового душу. Мокрішого лейтенанта, напевне, на цей момент не було у всій Україні. Його сорочка наскрізь просякла водою, і вже давно спрямовувала її надлишки прямою дорогою у джинси. Важка тканина штанів стала ще важчою і нагадувала брезент. Ну а кросівки лишали калюжі на післядощовій землі, а значить, були мокрішими навіть за неї.
Голосно чвакаючи на кожному кроці, Петро попрямував через подвір’я до хати і, зійшовши на ґанок, з помітною насолодою скинув важке взуття. Джинси рясними краплями креслили за хлопцем шлях.
Хвилин за десять лейтенант знову з’явився на подвір’ї, тепер уже в футболці, легкій літній куртці і спортивних штанях, акуратно зачесавши набік мокре волосся. Свій постраждалий одяг він ніс на витягнутій руці.
- Тітко Таню, а де це можна повішати?
Хазяйка якраз прямувала до літньої кухні:
- Ну що ти весь час «тітка». Невже я така стара? - Вона взяла з хлопцевих рук мокру одежину. - Давай я сама. А тобі зігрітися треба, дивись яке мокре. Ще застудишся. Іди на кухню, я тебе чаєм напою.
Але лейтенант залишився серед двору, чекаючи поки хазяйка дасть раду промоклим речам.
- Щось в кишені у тебе. Може, потрібне?
Петро знизав плечима:
- Та нічого там нема.
Тонкі жіночі пальці спритно залізли до маленької кишеньки, що, знаєте, невідомо навіщо буває у джинсах біля самого пояса.
- Пришите щось. Одірвати можна?
- Давайте, - знизав плечима хлопець. Він твердо пам’ятав вміст своїх кишень, нічого підозрілого там бути не могло.
Тетяна перекусила нитку, якою зсередини був пришитий жмутик білої матерії, витягла з кишеньки знахідку і здивовано підняла брови:
- Ти ба!
- А що там?
На жіночій долоні красувалася невелика пір’їна разом зі жмутиком ганчірки, щільно обмотаним нитками згори. Петро розгублено знизав плечима, а Тетяна чомусь замислилася і незадоволено похитала головою.
- Ну добре. Ходім чай пити.
Поки чайник грівся на веселому газовому полум’ї, Тетяна взялася досліджувати свою знахідку. Взявши ножа, вона акуратно підпорола нитки.
- Не твоє?
В ганчірці був замотаний жмутик волосся й кілька зерняток маку.
- Ні, - лейтенант кліпнув очима.
Тетяна прикусила губу, замислившись. Потім стурбовано зазирнула хлопцеві в обличчя.
- А більше нічого такого ти не знаходив?
- Чого?
- Ну, такого чогось, не твого. Що невідомо звідки взялося.
Петро знизав плечима. Він не дуже розумів, про що йдеться. Але Тетяна, здається, була не на жарт стурбована.
- А подивися. Поки я чаю наллю, перемацай одяг.
Лейтенант з недовірою гмикнув, проте все-таки пробігся професійним рухом по складках своєї легкої курточки і майже одразу наткнувся на щось тверде внизу за підкладкою.
- Стій! - Тетяна уважно спостерігала за хлопцем. - Дай я сама.
Вона зняла з лейтенантових плечей одежину й поклала перед собою на столі. Невеликий розтин з боку підкладки дозволив видобути на поверхню ще дивовижніший предмет - невелику жіночу каблучку, з дешевим блакитним камінчиком. Хазяйка промурмотіла щось під носа, а Петро зовсім розгубився:
- А це що таке?
- Я ж тебе попереджала, не жартуй з нашими дівчатами.
Петро міг заприсягтися, що, коли виїздив з Києва, нічого подібного в куртці не було. Та й звідки воно могло взятися - річ зовсім нова.
- На каблучку - то, певно, наговорено.
- Що наговорено? - вилупився лейтенант.
- Та щось уже наговорено. - Тетяна задумливо покрутила персня у руках.
А Петро теж взявся розглядати першу знахідку. - І на цеє теж… як його… наговорено?
- Руками краще не чіпати. Ти чай пий, бо застудишся.
Хазяйка підсунула до Петра чашку свіжозавареного чаю, а сама взяла газету й акуратно склала на ній всі предмети - окремо каблучку, а напроти неї пір’їнку, жмут чорнявого волосся та мак. Виглядав цей натюрморт досить безглуздо, але Тетяна явно мала про нього свою думку.
- Пір’їна - то трошки інше, хоча теж закляття… Міцно за тебе взялися!
- Яке закляття? - не зрозумів лейтенант.
- Не знаю. Чи на урок, чи на присуху.
Квартирант сидів, як по голові вдарений.
- Урок?
- Ну, наврочив хтось. Може, спортити тебе… - Тетяна раптом хитро посміхнулася. - Хоча навряд чи спортити.
- Що це ви мені розказуєте? - Петра обурила хазяйчина посмішка. Кому сподобається, коли з нього кепкують. - Що за урок? Що за присуха?
- Присуха. Це таки присуха.
- Яка присуха?
Жінка підняла веселі очі.
- Звичайна. Коли дівка хоче, щоб ти на неї заглядав, то робить присуху і тебе присушує, щоб ти без неї їсти не міг, пити не міг, щоб сохнув, значить, від любові, як тая билина в степу.
- Яка дівка?
Хазяйка знову засміялася.
- Це вже тобі видніше яка.
Петро недовірливо обдивився видобуті з одягу предмети. Нічого зловісного в них не було, звичайний непотріб. Це навіть на увагу не заслуговувало, якщо не враховувати того, звідки вони з’явилися. - І ви у це вірите?
- Роблять люди. - Знизала плечима хазяйка, а потім раптом стрепенулася. - Так ти ж начебто спеціаліст у цих справах. Чого ж питаєш? Чи у вашому інституті не знають, як українські дівчата присуху наводять?
Петро кисло посміхнувся. Майор попереджав, що їхня хазяйка - великий аматор фольклору, а тому варто було приготуватися до найгіршого.
- Знають, звичайно. Просто це не в моєму секторі. - Він бовкнув перше, що спало на думку.
- Ну тоді слухай. - Жінка посунулася на стільці, всідаючись зручніше. - Дівка, коли хоче хлопця присушити, готує зілля, наговорює на нього, і треба щоби той це з’їв або випив. А в зілля дівчина обов’язково кладе щось своє. Ну від себе. Наприклад, плює чи, коли тісто робить, туди свій піт замішує.
- Піт? - гидливо скривився Петро.
- А що ти думав? Любов, це штука, серйозна. - Тетяна іронічно підморгнула лейтенантові. - Але обов’язково треба, щоби хлопець це з’їв. Тому у нас дівчата так добре печуть. - Вона ще раз підморгнула, а Петро зашарівся.
- А якщо не з’їв, можна зробити таке, щоби хлопець із собою носив. Дівчата теж кладуть туди щось від себе, скажімо, волосся чи нігті. Ховають у хлопця в одязі. Він носить і потрохи до дівчини присихає. Зрозуміло?
Лейтенант почухав потилицю.
- Схоже.
- Ну це всі знають. Навіть у Києві. - Хазяйка хитро підморгнула, і Петро відчув себе зовсім не в своїй тарілці. - А я можу тобі таке розповісти, що сміливо в дисертацію. Це навіть мало хто з бабів знає, не те що у вас в інституті. Будеш головним спеціалістом. - З цими словами Тетяна відсунула стільця і полізла десь далеко нагору в куток, вочевидь розшукуючи для свого гостя безцінний фольклорний матеріал. - А ти поки бери папір та записуй.
Зрозумівши, куди хилиться розмова, Петро намилився тікати. Проте в очікуванні слушної миті поки повернувся до чаю.
Хазяйка вже спускалася на підлогу зі своїми знахідками. Вона тримала в руках глиняного глечика. З полив’яних глибин виглядали чомусь білі кістки.
- Собаці? - посміхнувся лейтенант.
Хазяйка у відповідь, поманила пальцем і сама урочисто схилилася над горщиком.
- Дивись, - сказала вона загадково. - Це кажан, його мурашки з’їли.
Кістки в глечику були дрібні, наче й справді з якоїсь маленької тварини. За мить жінка видобула з глечика невеличку білу кісточку та простягнула Петрові.
- Оце, бачиш, грабельки.
Кістка і справді загиналася нерівним гачком, хоча на грабельки була мало схожа. Лейтенант, який звик більше працювати з людьми, аніж з кістками, гидливо відсторонився. Проте жінка з ентузіазмом вела далі:
- Це мене бабуня навчила. - Тетяна зачепила Петра кісткою за комір і легенько смикнула до себе. - Дивись! Оце я тебе присушила. Отак просто. Як притягнеш грабельками людину до себе, то вже і присушив.
Петро задумливо сьорбав чай. Привід для втечі поки не знаходився. А жінка кинула кісточку в горщик і підвела голову.
- Бачиш?!
- Класно! - без жодно го ентузіазму промимрив лейтенант. - Ну а перстень?
Тетяна здивовано підняла брови.
- А ти знаєш, що буває з тим, кого присушили?
Петро знизав плечима і відправив до рота ложку меду.
- А буває, що він або живе з тою, що присушила, або не живе, і тоді сохне і хворіє, аж поки помре. Зрозуміло?
Хлопець кивнув.
- М-г-м. А про перстень все-таки?
Хазяйка знизала плечима.
- Ну розкажу, якщо хочеш. Перстень, це якраз відворот. Це щоб на хлопця ніхто не зазіхав. Або якщо вже хтось приворожив - відвернути.
- Он як?
- А отак. - Хазяйка явно сіла на улюбленого фольклорного коника. - Це не дуже сильна штука, але проста, а тому розповсюджена. Такий перстень не від усього відвертає. От тобі, наприклад, він не допоможе.
- Мені?
- Ну так. Я ж тебе грабельками присушила. А це вже на смерть.
- А-а…
Тетяна не помітила, а чи не схотіла помітити відвертого глузування співбесідника і знову залізла пальцями у горщик. На світ з’явилася ще одна кісточка, тепер уже роздвоєна.
- А ця кісточка називається вилочка. Нею роблять відворіт…
- Добрий день у вашій хаті. Здоровенькі були, - залунало у кухні, і лейтенант звівся на рівні, по-уставному зустрічаючи начальство. У дверях стояв свіженький, сяючий Микола Пилипович.
На відміну від мокрого підлеглого, майор не мав на собі жодних слідів недавньої зливи. Волосся його було сухим і, як завжди, акуратно зачесаним, черевики блищали, а штанини дивували нереально рівнесенько наведеними стрілочками.
- Я в конторє був, а тут дождь як вдарить. А што ето у вас? - Він здивовано переводив очі з глечика з кістками на чудернацький натюрморт, розкладений на газеті.
- Заняття з фольклору, - сказав Петро і почав вибиратися з-за столу, зиркнувши спідлоба на хазяйку. - Зміна караулу.
Жінка ображено закусила губу.
- Ми чай п’ємо, - сказала вона підкреслено байдуже та кинула кісточку назад у глек.
А Микола Пилипович повів далі:
- Я в конторє з хлопцями погутарів, хто на танцях тогда бил. Поприжав їх трохи. - І що, - поцікавилася Тетяна. - Знайшли?
- Найдем. - Майор примружив око і для переконливості підняв долоню, мовляв, будьте певні.
- Ви прямо як детектив з фільму!
Може, це й було кепкування, але майорові сподобалося.
- Потому шо вони всьо одно розк олються. Сравнім, що один розказує, потом другий, і готово. - Оповідач вдарив кулаком об долоню для посилення враження від своїх слів і посміхнувся. - Раз - і готово!
Хазяйка похитала головою. Микола Пилипович розвернув плечі, додав трохи хрипкості своєму баритону й бадьоро повів далі, поки жінка прибирала зі столу:
- А пока дощ, я із дверей контори ізучав вашу монументальну пропаганду.
Тетяна здивовано підняла брови.
- Ну пам’ятник возлє контори.
- А-а. Він у нас називається ПарторГівна.
- Як?
Жінка посміхнулася.
- Парторгівна. Тому що її парторг вибирав, яку поставить.
Микола Пилипович коротко хихотнув.
- Так я здєлав потрясаючоє открит іє. - Оповідач зробив паузу, поки не дочекався, щоб жіночий погляд зупинився на ньому. - Вона похожа на вас!
Петро голосно гикнув.
- Та ну! - Тетяна махнула рукою і відвернулася, а майор підморгнув напарникові, швидко обійшов жінку, опинившись перед її обличчям.
- Чесне благородне слово! Точно як ви! Тільки ви красівша, бо я живих больше люблю.
Жінка знову відвернулася і, здається, навіть почервоніла.
- Тю!
А Микола Пилипович тим часом зняв зі спинки стільця рушника та простягнув його хазяйці.
- От возьміть. Подніміть над головою.
Жінка благально подивилася на Петра, а майор тим часом не вгавав:
- Ну станьте, станьте… руки вверх, так… Смотріть, у вас даже халатик так само растігнувся. І раптом лейтенант гупнув стільцем об підлогу.
- Прекратіть! Ви ж на службі…
У Миколи Пилиповича від несподіванки очі полізли на лоба, а руки самі собою опустилися.
- Що-о?
Тим часом хазяйка, скориставшись моментом, вивернулася з майорових обіймів і хутенько зникла за дверима кухні.
Баба Кабачиха, звичайно, не змогла нічого протиставити досвіду старого оперативника - що то значить професіонал! А і справді, хіба можна відмовити в допомозі хворій людині? Та ще й коли за неї прохає такий ввічливий та турботливий старший товариш. А до того якщо він з перших же слів вибачився, а з других завалив компліментами. Що тут вона могла сказати? Приходьте, звичайно.
Тільки от сам хворий замість лікуватися десь завіявся, паскуда. І це попри чітке розпорядження начальства чекати вдома!
На ліжку лежала куртка, єдиний слід лейтенантового перебування. Значить, він був у хаті, кинув куртку й подався кудись. «А я ж йому говорив!..» - І Микола Пилипович подумки вилаявся. Він визирнув у двір. Зрозуміло, що лейтенанта там не знайшлося. Хай би йому! Привчений службою до порядку, майор узяв з ліжка хлопцеву одежину і вже зібрався акуратно повісити її на стілець, коли руки раптом намацали у кишені твердий прямокутничок.
Наступної миті Микола Пилипович видобув на Божий світ картонну книжечку з гербом.
Чорт забирай!
Це було службове посвідчення. Навіть більше за те - це було безвідповідально кинуте у чужій хаті службове посвідчення. Це була злочинна недбалість, якщо не щось більше. Це була засвітка, стовідсотковий провал. Крім того, Микола Пилипович чудово знав, що чекає людину, яка втратила подібний документ, і вважав це абсолютно справедливим.
Він покрутив у руках дорогоцінну картонку, немовби розмірковуючи, потім усміхнувся і поклав її собі в кишеню. Так надійніше. Що робити з цим разгільдяєм, буде видно, але мати змогу покарати його суто адміністративними засобами ніколи не завадить. У разі чого… У разі, якщо він і далі так поводитиметься.
Поміркувавши так, Микола Пилипович акуратно повісив куртку на стілець - річ не винувата, що у неї такий йолоп-господар.
Почекавши задля годиться з півгодини і остаточно переконавшись, що підлеглий повертатися не збирається, Микола Пилипович вирішив вертатися до ворожки сам. Врешті-решт, зустріч призначено, баба іде на контакт. А що хворого нема - може, і на краще. Сам на сам люди відвертіші.
З такими оптимістичними думками майор уже вдруге сьогодні дістався біленької хатинки край села, де жила баба Кабачиха.
- Заходьте-заходьте, я вже чекаю! - Хазяйка почула стукіт хвіртки і висунулася з вікна.
Микола Пилипович потупцював на порозі, струшуючи пил з туфлів, і торкнувся клямки. Це була мить зосередженості перед стартом, знайоме відчуття для спортсменів, шоуменів та людей, чия робота вимагає одномоментної концентрації сил.
- Заходьте-заходьте… - запрошувала господиня з кімнати. - Ой, а де хворий? До дівчат пішов замість лікуватися?
- Чорт його знає, - Микола Пилипович ретельно витер ноги об килимок і пройшов у напівтемну хату.
- Не чортихайся, тим більше в моїй хаті. Тут чортам нема чого робити.
- Та ну! - здивувався майор. - А як же еті всі зєлья?
Баба подивилася на гостя з подивом, що межував зі зневагою.
- Зілля, чоловіче, то від природи, а те, що від природи, не може бути від нечистого.
- Ну а ворожба? - не вгавав той, впіймавши свою хвилю.
- Так ти що, теж вважаєш, що коли людина ворожить, значить, служить нечистому? То ти, козаче, мракобіс. Інквізитор. Я у книжках про таких, як ти, читала. - Стара розвела руками, які весь цей час тримала під фартухом, і навіть у півтемряві сільської хати стало помітно, які вони в неї зморшкуваті та зашкарублі від постійної роботи.
Микола Пилипович не образився на «мракобіса». Він знайшов очима стілець поруч із собою і без усякого запрошення вмостився на ньому, не перериваючи розмови.
- Нє, ну підождіть. Ето же всі писали про вєдьм, про всяке такоє, шо вони чортові слуги. Ето ж не я придумав.
- Дурні писали, - обурилася баба. - А розумні хай не повторюють. Ич які! Чортові слуги. А вони самі того чорта бачили? Прости, Господи, - пробурмотіла вона, згадавши ім’я нечистого. - Хто б оце говорив, як не заздрісні люди! Та чорту слуги так потрібні, як тобі оце сідло. Він і сам усе вміє. А потім ваш брат у місті значно краще йому служить - оно вже дихать немає чим, радіація сама. Ми і не знали, що воно таке, ця радіація. Це ж ви все понавигадували, а не відьми і не ворожки.
- Ну, положим, і не я.
- Не ти, то такі самі, як ти. Вчені. Замість траву збирати, елементи з неї якісь там добувають. А як цей елемент сам по собі буде діяти, якщо він відірваний від кореня?! От скажи! Ти ж грамотний. Це все одно що тобі оце прутня відірвати і хай сам по собі діє. Еге ж?! Буде діяти?
Таке порівняння Миколі Пилиповичу не сподобалося. І взагалі розмову треба було скерувати трохи в інший бік.
- А чого ж тогда говорять, що вєдьми хреста бояться?
Баба сплеснула в долоні.
- Тю на тебе! Це комуністи хреста бояться, оно церкви всі порушили, щоб навіть і не бачити. А відьми церков не руйнують. Вони до служби ходять, як усі.
- Та ну!
- Ось тобі і «ну». Відьма хреста не боїться, а не любить. Та й те тільки вночі, коли сама сили набирає. Бо хрест і молитва призначені для того, щоб приспати людину. Як оце колискова. Щоб заспокоїти її єство, щоб воно людину нікуди не штовхало, щоб забула людина навіть те, що знає від народження. А відьма тому так і називається, бо не хоче забувати. Відає вона. А коли перешкоджають - не любить. Вона, знаєш, живиться від тої сили, що всередині людини сидить і що попи її вбити хочуть. От ти, скажімо, - знову перейшла стара на особисте, - сам не знаєш, що вмієш, які сили в тобі сплять. Тільки коли припече, раптом щось таке утнеш - наприклад, голими руками ведмедя задушиш, - тоді тільки здогадаєшся. А все чому? Бо тебе виростили у певності, що людина є черв. А відьма того чути не хоче. От і все. Ти гля, пишуть всякі розумники: чортові слуги, чортові слуги. - Стара знову швидко перехрестила рота і раптом визвірилася на свого гостя: - Що це ти мене в гріх вводиш! Оно вже нечистого згадувати через тебе почала. І взагалі, чого це відьом приплів? Я ж не відьмую. Я знахарюю.
- А це не одно і то же?
- Тиць бабин Гриць. Оце я йому скільки розповідаю, а він знову за своє!
Баба Кабачиха стояла перед ним, неначе на доповіді, але, незважаючи на це, психологічної переваги здобути ніяк не вдавалося. Надто активною була співрозмовниця.
- От ти, скажімо, що робиш? - Вона тицьнула у гостя пальцем і той трохи розгубився.
- Я? В смислє, зараз? Ну, цеє… вчений.
- Та я бачу, що вчений. А яка у тебе спеціальність?
- Цей, як його… фольклор.
- О, бачиш? А є ще такий, знаєш, що траву збирає…
- Ботанік?
- Точно. Він теж вчений?
- Навєрно.
- От бачиш, і він вчений, і ти вчений, а робите різне. От і я, як той ботанік, траву збираю. І що ти взагалі мені тут зуби заговорюєш, ти нащо прийшов?
- Зуби… Тьху, тобто цей… Петро… Петра лічить.
- Ну! - баба розмовляла як завзятий прокурор.
- Так нема ж його.
- А як же лікувати його, коли його нема? - Стара замислилася.
Микола Пилипович не заважав - хай поміркує. Паузу теж треба вміти утримать.
- Ну, може, хоч фотографія у тебе є?
- Моя? - здивувався майор.
- На чорта мені твоя? Прости, Господи. - Вона знову перехрестила рота. - Твоя парсуна і так переді мною. Хлопця твого.
Микола Пилипович спочатку заперечливо похитав головою, але потім згадав: - Є! - він видобув з кишені картонну книжечку з гербом, Петрове посвідчення, забуте у куртці і відкрив, немовби перевіряючи, чи на місці фото.
- Покажи! - владно простягнула руку баба Кабачиха, і майор показав їй посвідчення, дбайливо прикриваючи пальцем назву організації, що його видала, та номер.
- Малувата… - зітхнула стара, - ну та нічого. І не встиг Микола Пилипович отямитись, як вона вже вправним рухом своїх грубих пальців перехопила у нього лейтенантового документа.
- А… - тільки й сказав майор, та вона вже відійшла до комода і прилаштувала там свою здобич під свічником.
Потім, на дозвіллі, він дійшов висновку, що баба його загіпнотизувала - і справді, не могла ж стара жінка рухатися швидше, ніж досвідчений, задовільних фізичних кондицій (принаймні так свідчать щорічні тести) і зовсім ще не старий працівник.
Але так чи інак Кабачиха вже відійшла від комода в куток, коли Микола Пилипович нарешті отямився та зіскочив зі стільця. - Іди сюди, - покликала стара, немовби побачивши спиною, що гість звівся на рівні.
Проходячи повз комод, він уважно придивився. Назву організації на посвідченні затуляв віск, що натік на свічник. Цікаво, чи встигла її прочитати стара? «Скоріш за все, ні», - заспокоїв себе подумки Микола Пилипович. Навряд чи без окулярів вона здатна щось прочитати.
- Ну, де ти там? - Іду, іду.
Десь полилася вода, розбиваючись об залізний посуд. Коли майор підійшов до баби, та простягнула йому двома руками невеличку мисочку.
- Постав там, біля фотографії. Обережно, не розлий!
Микола Пилипович повернувся до комода й прилаштував мисочку з водою так, щоб вона прикрила номер службового посвідчення, - чорт його знає, який у старої зір, а краще, щоб зайвого не побачила.
Тут, на комоді, серед свічників, іконок, бруднуватих пляшечок, пучечків трави та вишиваних серветок посвідчення з печаткою виглядало дещо сюрреалістично. Сонце, пробиваючись крізь невеличкі вікна, кидало свої промені на весь цей натюрморт і виблискувало на глянцевому папері Петрової фотографії.
- Завіси запни. - Стара вже опинилася поруч, вона взагалі робила все навпрочуд швидко, так само швидко, як і розмовляла.
- Га? - не зрозумів Микола Пилипович.
- Завіси, кажу, запни там, на вікні. Бо я так нічого не побачу. І поки він виконував це розпорядження, баба Кабачиха вже запалила свічку у свічнику та видобула, певно, з шухляди, аркушик паперу, записаний з двох боків густо-густо. Як не придивлявся, майор не зрозумів навіть якою мовою цей напис. А стара вже скрутила з папірця щось на кшталт великої цигарки, бризнула на нього з темної пляшечки та запалила від свічки. При всіх цих незрозумілих маніпуляціях вона бурмотіла під носа слова так само швидко, як і першого разу, і так само нерозбірливо.
- БувСобіЧоловікЖовнаМавВінДев’тьЖінокЗДев’ятоїВосьмуЗВосьмоїСьомуЗСьомоїШостуЗШостоїП’ятуЗП’ятоїЧетвертуЗЧетвертоїТретюЗТретьоїДругуЗДругоїОднуЗОдноїЖодну.
Папір в руках горів рівним вогником, немов смолоскип.
- Він тобі друг? - раптом обернулася вона до Микола Пилиповича.
- Ага.
- Думай про нього та дивися на фотографію.
Микола Пилипович слухняно витріщився на Петрове посвідчення. Він і правда подумав зараз про колегу, але зовсім не по-дружньому. Цей йолоп десь завіявся, а тут ішла справжня робота і кожне слово треба було запам’ятати, тому ще одна голова зайвою не була б. Ну нічого, нічого, він ще потанцює, донжуан колгоспний. Буде знати, як не виконувати розпорядження начальства, сучий син.
Стара тим часом припинила бурмотіння, дочекалася, поки догорить папірець у руках, і кинула його у воду. Попіл поплив у жерстяній мисочці, наче зграя чорних лебедів. Стара уважно дивилася за його рухом. Микола Пилипович теж. Але раптом чорні лебеді почали набиратися водою і один за одним тонути, втрачаючи форму та осідаючи на дні неестетичною масою.
- О-йо-йой! - баба Кабачиха похитала головою.
- Шо там?
Вона ще раз похитала головою, немов у великому розпачі.
- Што случілось? - занервувався майор.
- Погано з твоїм хлопцем. Зовсім погано.
- Почкі одбілі?
- Які там почки! Пороблено на нього.
Стара явно була шокована результатами свого ворожіння, і це справляло враження.
- Как ето, пороблено?
- На смерть.
Ці слова, що прозвучали зразу за танцем чорних лебедів у мисочці, навіть на звиклого до всього майора справили враження.
- На смерть? - повторив він.
- Ну, дай Боже, і не на смерть, але присушили його крепко. Він тепер буде як цуцик за нею ходить, а якщо його від неї забрати, то може і померти.
- Від кого? - не зрозумів майор.
- Від тої, що присушила.
- А хто це?
- Я звідки знаю? - розвела руками баба. - Та такого гарного хлопця могла присушити перша-ліпша у нас… - Вона придивилася до Петрового фото. - Диви який… він тут у тебе офіцер, чи що? Щось я не розберу…
Микола Пилипович отямився і швидко вхопив лейтенантове посвідчення.
- Фотографія більше не нужна?
- Забирай, - стара махнула рукою. - Ізвіняюсь, а присушили, це що? - запитав Микола Пилипович, ховаючи документ у кишеню.
Стара дунула на свічку, підтверджуючи, що сеанс закінчено.
- Це, хлопче, значить пороблено, щоб він полюбив дівчину…
- Дівчину? - уточнив майор.
- Ну, не знаю, дівчину, жінку. Коротше, щоб полюбив і без неї жити не міг.
- А! - полегшено видихнув він. - А я думав…
- Ти дарма зітхаєш. - Стара прибрала мисочку обережно, щоб не торкнутися води, вилила її вміст у відро та насухо витерла рушником. - Його негайно одробляти треба.
- Як?
- З попом.
- Ето шо іще за номер?
- Ніякий не номер. Піп повинен у церкві служити, коли я тут буду його вичитувати. Я домовлюся з отцем Штефаном.
- Ага, - радо погодився майор.
Він зрозумів, що це таке. Казали, що ці знахарки ніколи пацієнта просто так не відпускають, обов’язково скажуть, що дуже важкий випадок і треба проходить додаткові процедури. Це точно як лікарі. Не дарма у Китаї колись медикам платили зарплатню тільки поки імператор здоровий. Не дурні люди китайці.
- Підождіть, - сказав майор. - А ото шо ви сказали в первий раз, що чорний старий чоловік вдарив його, це не тоже самоє?
- Ні, яке те саме? Тут жінка поробила.
- А может, і там вона?
- Чоловіче, - почала сердитися стара, - ти мені голову не мороч. Я що бачу, те й говорю. Побачила, що його вдарив чоловік, то так і сказала, побачила, що жінка присушила, і говорю. А ти б замість дурниці питати, краще б за хлопця свого подумав, бо його рятувати треба.
- Шо ж ето всє вони на одного… - вголос подумав Микола Пилипович.
- А що ж, хлопець справний. Кучерявий. Дівчата таких люблять.
- Да, - погодився майор.
Але слово «кучерявий» викликало в голові яскраву асоціацію. Кучерявий, точно! Він давно планував поцікавитися цим питанням, але якось розмови не заходило. Вона ж, знахарка, значить, щось знає! А раптом допоможе? Кажуть, що ці травниці вміють всяке. І Микола Пилипович вирішив скористатися моментом. Він несміливо прокашлявся, добираючи слів.
- Слухайте… А у вас случайно нема якогось снадобья… как ето сказать… ну вобщем, для волос.
- Лисієш? - здогадалася стара.
- Ну не так щоб…
- Покажи.
Вона підійшла ближче, двома руками нахилила майорову голову, поцокала язиком.
- Ну що там? - обережно запитав він.
- Ти знаєш, старому чоловіку б ез лисини не можна, люди не будуть поважати. І потім, буде лисина - не буде сивини, так що ти не переживай, - стара помітила, що співрозмовника неприємно вразили її слова, і дрібно засміялася. - Це я жартую, жартує баба, не думай. Од твоєї лисини добре винні дріжджі спробувати.
- Пити?
- Та ну! Полоскати голову. І ще, знаєш, кислячок, щоб два дні постояв… Хоч де там в вашому місті кислячок!
- Поможе?
- Подивишся. І потім, не нервуйся, волосся цього не любить, та й куди в твоєму віці нервуватися! Збирай свій фольклор спокійно. А нервуються хай молоді.
Миколу Пилиповича образило повторне посилання на вік, тому що сам він себе старим зовсім не вважав. Але надія, що її зараз подарувала знахарка, переважала будь-яку образу. І справді, якщо не нервуватися, та добрі продукти… Оно у парторга яка шевелюра! А вік уже слава Богу, так хто про нього нагадає, га? Від волосся багато залежить.
Проте майор був справжнім професіоналом і за особистими справами ніколи не забував обов’язку. Скориставшись тим, що баба у черговий раз відійшла, майор видобув з кишені гроші і непомітно поклав на комод. Перше правило оперативника - від контакту у людини повинно лишитися приємне враження. А що дає приємніше враження за гроші? Щоправда, він достоту не знав, за що платив - чи то за безцінні відомості щодо відьом, чи то за винні дріжджі, але у будь-якому разі за можливість згодом увійти у міцніший контакт.
- Хлопця свого приведи! - нагадала стара, проводжаючи гостя до дверей.
- Умгу, - кивнув Микола Пилипович. І що ви думаєте? Уже вдруге сьогодні, повертаючись до квартири, він побачив, що лейтенант стоїть собі біля паркана і розводить теревені з кимось по той бік. Так, наче нічого не сталося!
Ми не будемо цитувати, що подумав майор у цей момент, але, поборовши першу емоцію, він вирішив послухати, про що йдеться. Слава Богу, густий садок давав можливість підкрастися ближче.
От ви скажете, що підслуховувати негарно. З цією тезою нас усіх в дитинстві познайомили батьки. Негарно також читати чужі листи. Бабуся казали, що це гріх. Так роблять тільки покидьки чи принаймні люди непорядні. Але якби такої філософії дотримувався розвідник, який у ворожому тилу дістає секретні документи? Як ви вважаєте, він непорядна людина? Та він герой! Про нього фільми знімають. А у представленні на орден так і написано: високі моральні якості.
Брехати негарно. Тут ні в кого немає заперечень. Якщо ви збрешете, вас назвуть брехлом. І правильно зроблять. Ну то ви. А якщо збреше Президент? І не просто так, а в інтересах Батьківщини. Як тоді? Це ж політика. Робота така. От бачите?
Тобто виходить, що підманути людину - гріх, а підманути цілий народ - подвиг? Украсти копійчину - злочин, а мільйон - вдала оборудка?
Неправильно. І брехати, і провокувати, і підслуховувати, і навіть красти можна, якщо у тебе робота така.
Тому не будемо поспішати робити закид Миколі Пилиповичу за те, що він, заховавшись за кущами порічки, підслуховував вельми цікаву розмову. -…Мати свариться, а батько просто з хати не пускає, - жалілася дівчина з довгим чорним волоссям.
Петро промимрив щось, а Леся (бо це була вона) повела далі сумним голосом:
- Мама знайшла спалену сукню і почала, звичайно: «Де була? З ким?» Я не сказала, а вона говорить: «Тоді я все батькові розповім. Хай знає, в якому вигляді його донька по селу ходить».
Лейтенант знову щось промимрив у відповідь. Він явно був не у захваті від розмови.
- Ну я, звичайно, і розказала, що ми гуляли, сказала, що блискавка. А вона каже: «Як це сукня горіла, а ти не попеклася?» Ну що я мала відповідати? Ти сердишся, що я все розповіла?
Микола Пилипович у своїй схованці похитав головою. Далеко ж у них зайшло!
- Я їй сказала, що нічого не було. Це ж правда?! А вона мені не вірить. Каже, коли щось там таке, задавлю своїми руками. А ми ж нічого не робили! Правда?
Лейтенант прокашлявся і нарешті вичавив з себе:
- Ну правда. Вобщем.
Майор за парканом, у свою чергу, похитав головою. Сукня була окремо, дівчина, судячи з усього, окремо, і вони нічого не робили! Цікаво!
- Я насилу упросила її батькові не говорити. Але, знаєш, мені здається, вона щось таки розказала. Тато на мене тепер так дивиться! Нічого не каже, а з двору не вийдеш. Весь час: «Куди? З ким? Щоб за годину дома була!» Про тебе взагалі чути не хоче.
Тут знову вступив хлопець:
- А ти не боїшся, що нас побачать?
«Конспіратор!» - в’їдливо прокоментував майор.
А дівчина підхопила схвильованим голосом:
- Йому ще в той день перед танцями наговорили. Ця прийшла… - дівчина зробила паузу перед тим, як вимовити, -…з пошти…
- Наталка?
Навіть у кущах було чутно, як від люті у дівчини перехопило подих.
- Як ти її лагідно називаєш! Наталка. А ти знаєш, що вона моєму батькові про нас наговорила? Іще в перший день, коли ти з нею на пошті познайомився, прийшла і нарозповідала, як ти їй хвалився про мене і що ти в кожному селі собі таку маєш, коли їздиш у відрядження.
Хлопець мовчки дослухав тираду і тільки зауважив холодно:
- Батькові зараз знову розкажуть, що ти зі мною на вулиці стояла.
- Розкажуть! Вона все розказує, користується тим, що старша! Ну то нічого. Я їй зроблю! Я їй таке зроблю! Вона пожаліє, що до тебе лізла. Вона іще сльозами умиється…
- Там батько чекає.
«Відшиває», - подумав Микола Пилипович і здивувався. Це було розумне рішення, але саме тому і дивне. Саме тому і не схоже на лейтенанта.
- Ти мене зовсім не любиш?
- Я просто не хочу, щоб ти через мене мала неприємності. Всім же роти не позатикаєш.
Микола Пилипович тихо позадкував до хвіртки. Розмова явно закінчувалася, і треба було обставити свій прихід.
Двічина зі сльозами на очах пішла геть, і майор картинно хряснув хвірткою. Лейтенант дивився, як на порожнє місце.
- Ти де був?
- Тут, - збрехав лейтенант.
- А де я тобі приказав буть? - з притиском запитав майор.
- Тут, - той опустив очі. - Я Тетяні тільки допоміг, і все. І зразу сюди.
- Якій Тетяні?
- Нашій. Хазяйці… ну, я ж не міг їй відмовити… Їй корм виписали, для курей. То просила допомогти, з’їздити на гарман… Вона ж сама не може мішки…
Хлопець застряг на цьому слові, ніби саме воно все пояснювало.
- Шо ти плєтьош? - тихо запитав Микола Пилипович.
Той не відповів, і тоді майор відпустив усі гальма.
- Ти думаєш, що ти плєтьош? Які мішки? Який корм? Яка Тетяна? Ти чого сюди приїхав? Курей кормить? Зоотехнік, твою мать! Тобі що старший по званію приказав? Я тебе спрашиваю! Тобі що, старший групи не указ? Тобі Тетяна указ?
При згадці імені квартирної хазяйки лейтенант знову на мить підняв очі і тут-таки опустив їх. А Микола Пилипович не вгавав:
- Ти понімаєш, якої важності заданіє нам довєрілі? Понімаєш чи нє? Я тут домовляюся з контактьором, розробативаю, а ти! Ну добре б іще у дівчат десь загуляв! А то кури! Скажіть, пожалуста!
Майор не міг кричати, тому від люті просто сичав:
- Це, знаєш, як називається?! Значить, поки я фактически один виконую все заданіє, ти тут чорт знає чим занімаєшся… - Аргументи вже закінчувались, але запал ще лишався. - Оборзєл зовсім, понімаєш… Документами розкидаєшся… - І тут-таки він пожалкував, що сказав це.
- Якими документами? - підхопився раптом Петро.
- Гм… ну цеє, удостовєрєніє…
- Де воно? - Хлопець тим часом уже вийшов із заціпеніння.
Майор вкусив себе за язика, але що поробиш. Уже вихопилося.
- У мене. - Він поліз у кишеню і з помітним жалем видобув звідти забуте колегою посвідчення. Подивився ще раз, немовби вивчаючи, та простягнув господарю. - Я на тебе рапорт напишу за твої художества!
«Ех, чорт мене за язик потянув! - подумав він згодом. - Нада било не оддавать».
Над селом стояла ніч. Важкою ковдрою лягала вона на степ, накриваючи село, гайок, дорогу, перетворюючи хати на сірі безбарвні силуети. І місяць вгорі, великий, круглий, своїм блідим світлом, наче інеєм, вкривав дерева та срібним відблиском грав на незворушній поверхні ставка. Навіть зірочок не було видно, бо густе повітря поховало їх у своїх тьмяних глибинах.
А степ зачаївся в пітьмі - ані шурхотіння, ані руху травиночки. Ставок мовчить, сховавшись в очереті, тільки дивиться - виглядає щось. Лиха ніч, таємнича ніч, ніч для ворожби, для чар, для злодіїв. Така ніч краща за будь-яку схованку - відійди за три кроки, і тебе не видно, а побачать - ніколи не впізнають, у білому місячному світлі всі на одне лице. Небезпечна ніч. А півні ще не зараз заспівають, ще почекати - а дочекаєшся? Тоскно на серці від такої ночі, хочеться сховатися хутчіш під ковдру та заснути - щоб швидше настав ранок, а разом із ним звільнення. Розбійницька ніч, зачарована ніч. І саме такої ночі у небі над ставком з’явилися дві постаті. Так, саме у небі, бо видно було, як злітали вони з різних боків, повільно, наче не одразу наважуючись піднятися у повітря. Ось вони трохи наблизилися одна до одної, і стало помітно на тлі місяця, що це жінки, які сидять верхи на мітлах, - саме так, як малюють, бува, відьом. Жінки летіли назустріч одна одній, але не прямо - мітли креслили великі кола понад ставом, кола, які поступово зменшувались. Якби можна було підійти ближче та пронизати поглядом сріблясту місячну завісу, стало б видно, що жінки на мітлах ще зовсім молоді, просто дівчата, стало б видно, що одна з них білява і має коротку зачіску, а друга, молодша, - чорнява і розкішне волосся майорить за плечима, набираючись таємничої нічної енергії, так що поміж нього раз по раз пробігають маленькі вогники. Стало б видно, що обидві дівчини не мають на собі жодного одягу, виставляючи на огляд ночі всі свої принади, і що дійсно обом є що виставляти, бо молоді тіла не попсовані міськими лінощами та модними журналами. Але іще стало б видно, що не бажання випромінюють навкруги ці молоді тіла, не звабливими здаються вигини їхніх форм, не заманюють граційні рухи - ні, лють, пекельна лють літає у повітрі, огортаючи собою місце дії і захоплюючи став, очерет, чебрець - єдиних глядачів дивного польоту. Очі в дівчат випромінюють лють, і вона тягнеться за кожною ззаду довгим плащем.
Кола звужуються, і погляди дівчат зустрічаються, здається, тут повинно вибухнути повітря, така напруга вирує між постатями. І вони вже не відводять очей. Мітли без жодного звуку прорізують повітря, керовані досвідченими руками, над степом панує тиша - відійди на десять кроків, і ти нічого не почуєш, не помітиш цього мовчазного герцю. А дівчата наче вивчають одна одну, жодна не хоче відступити, не відриває очей, не відводить мітли. Так винищувачі йдуть у лобову атаку, і так само напружено пальці лежать на гашетках, і так само поглядами випробують одне одного вороги - хто кого, хто не витримає. Мітли звужують кола, здається, ще одна мить, і вони зіткнуться у тій самій люті, що захопила все навкруги, але тут обидві раптом змінюють напрям і розлітаються у нічному небі на два боки, туди, звідки починали своє дивне змагання. Кожна випробує іншу на витривалість, і жодна не хоче уступити. І знову починається рух колами понад ставком, і знову стикаються погляди, тільки цього разу рух швидший і в поглядах більше рішучості, ніж уперше. Тонкі пальці стискують слухняні мітли, не хиблячи ані на сантиметр. І знову напружується повітря, так що, здається, ось-ось вибухне, не витримавши. Цього разу мітли сходяться ще ближче, мало не торкаються одна одної, коли вороги розходяться в різні боки, щоб почати знову. І втретє починають злітатися мітли, креслячи кола над ставом, але цього разу в їхніх очах тільки рішучість і тільки лють. Іскри мереживом в’ються за ними, креслячи шлях у чорному небі, мовчки спостерігає степ, розуміючи, що третя спроба - остання. Дівочі груди розтинають повітря, дівочі ноги стискуються від напруги. Це лють найшла на лють.
Але іще один учасник подій був сьогодні біля ставу. На берег вийшов з високих кущів старий худорлявий чоловік, одягнутий у білу свитину з традиційним брилем на голові. Він зупинився біля самої води та уважно подивився вгору. Поставою новий персонаж більш за все нагадував покручений жилавий корч, а задерте до неба обличчя увінчувала бородавка на самому кінчику кривого носа.
Спочатку прибулий тільки мовчки спостерігав за подіями, а потім в одну мить простягнув руки вперед, ніби прицілюючись, і раптом наче невидима нитка з’єднала всіх трьох. Жилаві руки описували широкі кола, уважно стежачи за рухом дівчат, а вони рухались, немов керовані цими руками. Зблиснули у світлі зірок два ножі, затиснуті у долонях старого, - звідки й взялися. Довгі ножі, блискучі леза, з тих, знаєте, що зеки по таборах роблять. Тонкі вістря спрямовані на дівчат, і, здається, саме від них починаються ці невидимі нитки. От розійшлися мітли, і чоловік на березі широким рухом розкинув свою зброю в боки. От ножі обернулися один до одного, трохи здригнулися, і дівчата з шаленим свистом рвонули вперед. Ніч озвалася багатим відлунням. Лезо наближалося до леза, і мітли летіли назустріч, гнані люттю і ще однією, невідомою силою. Ось уже зовсім близько ножі, от-от зіткнуться мітли, і вибухне ніч. Та раптом покірні досвідченим рукам ножі розвернулися вістрями до землі і коротко рвонулися донизу, немов дві блискавки. І несподівано мітли здригнулися в повітрі.
Шубовсь!
Стовп бризок, здавалося, дістав неба.
А дід зробив кілька кроків вперед, увійшовши в воду й зупинився, виглядаючи у пітьмі ошелешених з несподіванки, форкаючих супротивниць. Він постояв деякий час, а потім впевнено рушив далі й упіймав вправними руками розкішне волосся чорнявої, а потім і коротке білявої дівчини. Губи його ворушилися, ніби щось примовляючи, але неможливо було розібрати, що саме. Старий міцно вхопив дівчат за волосся і наступної миті потяг за собою на берег, а потім берегом, поки опинився на сухому. Дівчата спочатку очманіло пливли, потім підвелися, почали борсатися, але їх тримали міцно. На березі чоловік зупинився і шарпонув своїх полонянок додолу, так що вони змушені були стати навколішки, потім ще раз - і дівчата стали рачки поруч, голі й бездоганні, як шахи з шахівниці, випнувши звабливі клуби і гойдаючи ніжними грудьми. Старий зміряв їх поглядом, проте без будь-якого захвату від побаченого. Він нахилився вперед і одним рухом встромив у землю перед дівочі голови два блискучі ножі, і дівчата раптом завмерли, немов припнуті. А нападник, впевнившись, що опір остаточно зламано, випростався. У наступну мить в його руках невідомо звідки виник довгий батіг, і одним рухом він оперезав ним ніжні сідниці обох, так що на дівочій шкірі лишився червоний слід. Дівчата зойкнули. Це був другий гучний звук, що рознісся степом цієї ночі, і очерет сколихнувся, відгукуючись, ставок затріпотів хвилькою. А старий підняв батога ще раз, примірився зручніше і знову оперезав дівочі сідниці, а потім ще раз, і ще, і ще.
Дівчата заволали, а він усе бив і бив, методично, без будь-яких емоцій, наче суворий батько карав своїх неслухняних дочок. Батіг зі свистом розрізав нічне повітря, і зойки летіли просто до неба.
Десь на сході починало червоніти. Народжувався черговий ранок.
- Пробачте, а Тетяна Юхимівна вдома?
Смеркало. Микола Пилипович за сільським звичаєм стояв біля хвіртки. Думки його були зосереджені на важливих для подальшого розвитку операції питаннях, а тому поява молодого хлопця на стежині під вишнями пройшла непоміченою.
А подумати керівнику групи було про що. Виявилось, що баба Кабачиха не зовсім відьма. Точніше, зовсім не відьма. І хоча вербування старої пройшло успішно, час настав подумати про більш безпосередні контакти, а значить, як це не важко, про діда Юхима. Бо інших зачіпок у оперативників поки що не було.
Що можна закинути старому? Однозначно Петра. Хай пояснить, чого тоді гуляв попід танцями вночі? Але як до нього підійти? Впертий дід може гостей прямо з порога завернути. Навіть точно заверне. Хіба через парторга спробувати…
- Пробачте!
- Га? - виринув майор зі своїх думок.
Хлопець біля хвіртки трохи сполошився та знічено пробурмотів:
- Вчителька, Тетяна Юхимівна тут живе…
- Нєту єйо, - автоматично відповів майор, і раптом його наче по голові стукнуло: «Юхимівна?!»
Десь далеко забрехали собаки звичним вечірнім хором. А хлопець все ще стовбичив біля хвіртки, переступаючи з ноги на ногу та не даючи зосередитись. Врешті-решт, він таки наважився на щось і видушив із себе:
- Я насправді до вас.
- До мене? - Майор підвів здивовані очі й умить пригадав цього парубка. Перед ним стояв один із тих трьох, що їх вони з парторгом допитували у конторі. Наймолодший. Кликали його, здається, Віталькою.
- А може, до вашого… ну напарника, що на танцях був.
- А-а! - протягнув майор. Хлопець заважав зосередитись і перетравити щойно отриману інформацію. - А що?
- Я вибачитися хочу. Ну що тоді вдарив його.
Микола Пилипович присвиснув.
- Ну це давай луччє я йому передам. А то у нього нерви, він може і… - Майор красномовно похитав головою. - Так шо передать?
- Передайте. Передайте, що я вибачаюсь.
- Хорошо.
Проте хлопець продовжував м’ятися біля хвіртки, і Микола Пилипович знову підняв на нього роздратовані очі.
- Всьо?
- Ну так. Тільки ви мене ще тоді питали.
- Що питав? - Майор вирішив, що почує прохання не звертатися до міліції. І не вгадав.
- Ну кого я під танцями бачив, коли все це сталося.
- А-а. Ну і кого?
- Парторга.
- Всьо?
- Так. Він у залу зазирав, коли дівчата танцювали, а потім пішов за клуб.
- Спасибо. Ну, можеш іти.
Сутінки швидко поглинули хлопця. Микола Пилипович нарешті зміг зосередитися на своїх думках.
Юхимівна! І як йому не спадало на думку запитати, як її по батькові. В уяві постала огидна постать діда Юхима, потім Тетянине обличчя… так, цілком можливо. Тетяна Юхимівна! А що ж це парторг, сучий син, мовчав, га?
Вулицею пройшли люди. Вони за сільським звичаєм привіталися із заїжджим науковцем, і той автоматично кивнув у відповідь.
Ти диви! Значить, Юхимівна! Ага. А вони вуха розвісили. Фольклористка! Вчителька! Очі замилює, а двоє зайнятих людей через неї… через неї! Зачекайте, а парторг? Якщо він знав, що вона донька діда Юхима, то чому не сказав? У нього і самого по відьомській частині не все гаразд. А крім того, Петро оно за донькою неповнолітньою увивається, міський командіровочний. І цей хлопець… Чекайте, що це він сказав, що бачив, як парторг у клуб заходив? І той тракторист теж парторга бачив…
При цій думці майор раптом хлопнув себе по лисині. Ой, ні, пробачте, по голові.
Господи, як усе просто! Петра увалили того самого вечора, коли йшла гра в преферанс. Правильно? А парторг, як ми пам’ятаємо, тоді залишив партнерів, буцімто на хвилинку додому, і був відсутній майже годину. Точно. На танцях музика грала, а тоді скінчилася. І він сказав, що ходив додому, в той час, коли свідки його біля клубу бачили… Все сходиться. Як все сходиться! Мотив - будь ласка, мотив відомий. Наталка з пошти йому каже, що донька з Петром гуляє, батько приходить на танці перевірити і все бачить. А дати дрючком по голові простіше, ніж потім виховувати байстрюка. Логічно? Дуже логічно. Оце так парторг! І що він, цікаво, робив біля клубу вранці? Скажіть, будь ласка, чого б це нормальна людина після п’янки встала рано і поперлася до клубу? Злочинець завжди вертається на місце злочину - залізне правило, яке ще раз знайшло блискуче підтвердження. Який лис! Який старий і хитрий лис! Другом прикидався, горілку підливав, а сам дрючком по голові!
«Стій, - зупинив себе досвідчений майор. - Не суєтісь. Давай по порядку». Юхимівна, це перше. Те, що Тетяна - Юхимівна, зовсім не гарантує, що вона донька того самого Юхима. Мало в селі Юхимів!
Мало. До речі, дуже мало. Тут так всього один. Юхима сьогодні просто так не знайдеш. Якби вона була Петрівна, інша справа, Петрів кругом достобіса. А прізвище? Хоча що для жінки прізвище? Скоріш за все, вона на чоловіковому. От якби саму спитати, взяти за барки, і спитати як слід!.. «Паспорт!» - майнула в голові думка. І справді, почати треба з речових доказів. Десь у хаті повинен бути паспорт, а в ньому написане місце народження. Якщо співпадає - значить, точно вона, якщо ж ні… Це все одно нічого не означає, мало де людина може народитися. Але там буде видно.
Микола Пилипович заплющив очі і міцно затулив їх руками. Це допомагало відсторонитися від емоцій. Постоявши так з півхвилини, він раптом неначе завзятий спринтер зірвався з місця і побіг доріжкою до будинку.
Петро лежав на ліжку. Він взагалі останнім часом самоусунувся від операції. Ну та це потім, у Києві буде видно.
- Петро! В окно подивися нємножко.
Лейтенант слухняно підійшов до підвіконня і вирячився на огорнуте сутінками подвір’я, вартуючи.
- Що сталося?
- Та тут інформація новая. Очєнь інтересно.
- А-а, - байдуже протягнув Петро.
Работнічек, мать його! Але зараз треба було знайти паспорт квартирної хазяйки, і майор одразу відкрив дзеркальні дверцята буфета - найпопулярнішої схованки для різноманітних документів. Проте там лежало все що завгодно, крім паспорта. І у шухлядах теж. Микола Пилипович понишпорив поміж білизною у шафі - другій за популярністю народній схованці. Там, щоправда, знайшлися гроші. Небагато. Проте жодного документа. За пічкою, крім глечиків і пучків трави, теж нічого не було. Чомусь спало на думку, що хитра господиня спеціально заховала від них свого паспорта, але це вже було явним перебільшенням.
Майор почухав потилицю. От якби мати години дві часу і бригаду, вони б тут усе перевернули догори дном, а так… Проте версія, яка закріплювалася з кожною хвилиною у голові, була такою стрункою, що відмовлятися від неї, через те що не знайшовся якийсь паспорт, було б просто блюзнірством. Та й до чого тут паспорт, скажіть будь ласка? Навіть якщо хазяйка не має відношення до лютого діда, все одно лишається парторг. А парторг уже на гачку. Тут усе в наявності - і мотив, і час, і свідки, і відсутність алібі, тобто навіть наявність антиалібі. Та за таких доказів людину можна в камеру закривати, а там уже сам зізнається у всьому, де дінеться.
Значить, що у нас виходить? А виходила ідеальна ситуація. Компромат - осьо він. Тепер у парторга лишався вибір - або відповідати на всю котушку за скоєне, або співпрацювати, і не корчити з себе, як ото корчив - дружба, горілка, преферанс і все таке, а реально приносити користь. Чомусь Микола Пилипович був певен, що з парторга має бути користь, особливо якщо взяти до уваги історію, що її розповів отець Штефан.
Це була удача, справжня удача. Завербувавши таке джерело, можна було б спокійно повертатися до контори. За наявності доброго джерела інформація - справа часу. А Тетяна… до речі, якщо все складеться як слід, можна буде і Тетяну вербануть, донька вона там чи ні, а у цій історії явно замішана. Тут у них одне велике кодло, якщо навіть парторга загнуздали, і це, зважте, за старої ідеологічної системи.
Дійшовши таких висновків, Микола Пилипович припинив нишпорити в хазяйчиних речах і вирішив зараз-таки брати парторга за роги. Просто в лоба: «За що ви хотіли убити Петра?» Саме «хотіли убити», щоб страшніше стало. А може, краще не так? Микола Пилипович і справді був досвідченим працівником, тому ніколи не зупинявся на одному варіанті.
- Петро, без меня тут присмотри за хазяйкой.
- А що? - Петро не відривав очей від подвір’я.
- Та єсть тут одна версія. Прийду - розкажу. Ти з нєйо очей не спускай.
Він і не підозрював, що того вечора лейтенант виконає його розпорядження на всі сто і навіть більше.
Кинувши поглядом на непорушну фігуру підлеглого, що продовжував спостерігати біля вікна, майор помітив, що з-під лейтенантової подушки на ліжку визирає ремінець кобури. Тут іще одна ідея стрельнула в голову, і, повагавшися трохи, Микола Пилипович, нишком витяг Петрову зброю, а порожню кобуру акуратно повернув на місце. Господар навіть вухом не повів. Работнічек!
Перевіривши перед дзеркалом, чи не виглядаює з кишені пістолет, Микола Пилипович поправив зачіску і рушив до воріт у супроводі двох поглядів - лейтенантового з-за вікна та повного білого Місяця, що сходив з-за обрію.
Над землею розкривала свої крила купальська ніч.
За ці кілька днів колеги вивчили село, наче власну долоню, тому дорога до парторгової хати пройшла непоміченою. Майор повністю поринув у думки, раз за разом прокручуючи у голові сценарій майбутньої розмови. Бо ж робота з людьми - це найважча ділянка, що б там не казали.
Світло у парторговій хаті не світилося. Микола Пилипович сунувся у двір, але був люто оббреханий величезним собацюрою, і не ризикнув просуватися далі. Хазяї явно десь завіялися. Покричавши задля годиться, майор трохи розгубився, бо не любив, коли дрібні проблеми заважають втіленню великих планів. Проте, на щастя, із сусідньої хати визирнув господар, вочевидь потривожений собачим гавканням.
- Добрий вечер. А де хазяін, не знаєте? - намагаючись перекрити собаку, прокричав майор.
- Де-де… - знизав плечима сусіда. - Та біля контори ж. Де йому ще бути.
Причому, помітьте, не «у конторі», а «біля». Сказавши таку таємничу фразу, він чомусь подивився на місяць і перехрестився.
- Спасибі! - прокричав майор і чимдуж почимчикував вздовж паркану, адже контора знаходилася як раз за парторговою хатою на площі.
Він не став замислюватись над дивною поведінкою парторгового сусіди, тому що ключ до цієї поведінки та й до інших загадок був уже зовсім поруч.
Точно, так і є. На лаві під бетонним пам’ятником, що прикрашав колгоспну площу, бовваніла невелика худорлява фігура. Патрорг сидів скуцьорбившись, не зводячи очей з бетонної жінки на постаменті, а в руці його зблискувала у місячному світлі пляшка.
Тут явно щось відбувалося. Проте алкоголь ніколи не був перешкодою для вербування. Повільно підійшовши до лави, майор підтягнув штани на колінах і сів. Парторг мовчки, не обертаючи голови, простягнув невеличкий гранчак та сулію. Микола Пилипович прийняв, знов-таки не озиваючись, налив собі грамів сто й одним духом випив, а тоді налив ще для парторга. Судячи з усього, той уже взяв на груди пару порцій.
Завершивши таку нескладну процедуру і поставивши сулію на землю, майор лагідно, по-батьківському обійняв парторга за плечі:
- Що ж ти, падла, не сказал, що вона дочка діда Юхима?
Петро прокинувся серед ночі так, неначе хтось під бік штовхнув. В кімнаті стояла тиша. На ліжку поруч порожньо. Рівно, по-солдатському натягнута ковдра свідчила, що старший товариш іще не повертався. Він сьогодні обіцяв розставити крапки над «і», а справа ця невдячна. Петро взагалі останнім часом втратив оптимізм щодо належного виконання завдання. Все було тут неправильно, не так, та воно й не дивно - у них же нема чіткої структури, організації. Як ти їх викриєш? Дилетанти, одне слово. Дилетантів взагалі дуже важко передбачити, у цьому вся складність.
Через шибки до кімнати зазирав великий повний місяць, що, напевне, і був причиною такого невчасного Петрового пробудження. Хлопець тоскно подивився у кругле всевидюще око, що висіло на небі. У душі відбувалося щось незрозуміле, і лейтенант, добре подумавши, відніс це на рахунок надто жирної вечері. Тут усе було неправильно, навіть їжа, тому, вирішив хлопець, треба просто попити водички і неспокій як рукою зніме.
Полежавши ще трохи, він відкинув ковдру й у самих трусах пішов до дверей. З-під стулки пробивалося світло. Певно, залишили ввімкненим, щоб майор не заблукав у пітьмі. Хлопець обережно взявся за ручку, потягнув на себе і наступної миті остовпів.
У сусідній кімнаті біля печі неквапливо й охайно роздягалась хазяйка, Тетяна, чи тітка Тетяна, як звав її Петро. Жінка, не підозрюючи, що за нею підглядають два уважних чоловічих ока, повільно зняла спідницю. Петро затамував подих. Ідучи з хати, майор наказав очей не зводити з хазяйки, і можна сказати, що лейтенант точно дотримувався інструкції.
Хазяйка лишилася у самій коротенькій сорочці з мереживом, що так контрастувала з по-сільському пов’язаною хустиною на голові, а потім, знявши хустину, сіла на стілець і заходилась розплітати коси, допомагаючи собі великим темним гребінцем. Вона сиділа обличчям до дверей, і, коли нахилялась, щоб покласти шпильку, хлопець ковтав швидку слину. В прорізі сорочки з’являвся білий пишний бюст хазяйки, даючи зрозуміти, що його ніщо не стримує, крім непевної тонкої тканини та мережива. Шпильок було чимало, і Петро закляк біля дверей, схований одвірком. Тетяна, чи тітка Тетяна, і справді була не стара, принаймні те, що можна було розгледіти, давало підстави для таких думок. Стрункі, незважаючи на повноту, ноги, плечі круглі та м’які, гладенька лебедина шия і все інше, що ховала під собою сорочка, не дозволяли просто так покинути пункт спостереження.
Але врешті шпильки скінчилися, і деякий час хазяйка сиділа, розчісуючи своє довге розкішне волосся. Петро мовчав, як зачарований. Та за мить Тетяна, вочевидь скінчивши справи з зачіскою, підвелася і, посунувши стілець до печі, стала на нього одним кроком, легко - не кожна молода так стане. Обернувшись спиною до квартиранта, хазяйка тепер намагалась дістати щось з печі, тягнулась туди всім тілом, демонструючи стрункість своєї фігури, а потім звелась навшпиньки. Сорочка задерлася, мереживо гойднулося і… - чи то здалося збудженому спостерігачеві, але під сорочкою в хазяйки геть нічого не було вдягнуто.
Щось грюкнуло на печі - мабуть, жінка знайшла що шукала. Рипнув стілець, і Тетяна спустилася на землю, з невеличким глечиком у руках, простим, навіть не полив’яним. Поставивши свою здобич на припічок, вона видобула звідкись паличку та нею стала ретельно вимішувати, низько нахиляючись при цьому. Сорочка на розкішних стегнах напнулася, примушуючи квартиранта ще раз захвилюватись, а жінка спокійно робила свою справу, щось мурмотячи під ніс. Петро за дверима заціпенів від напруги. За якусь хвилину хазяйка випросталась, скінчивши, либонь, справу, тоді потягнулася всім тілом і, обернувшись боком, немов навмисне піддражнюючи, плавним рухом спустила з плеча бретельку. Лейтенант знову затамував подих, а хазяйка, подумавши хвильку, повільно спустила другу. Легка сорочка знехотя ковзнула донизу, залишаючи власницю голою і бездоганною серед кімнати. Навіть у непевному світлі напівздохлої лампочки можна було роздивитися все до подробиць.
Тетяна стояла, розпустивши довгі коси по плечах, і не рухалась, босі ноги, здавалося, завмерли на місці, чи то час зупинився. Пишні хазяйчині груди, а в неї і справді виявились чудові груди, великі, але бездоганної форми, вони не висіли, як то буває, а гордовито випиналися двома пагорбами, і на верхівках, навіть трохи задертих вгору, червоніли міцні, якісь дражливі пипки. Так от, пишні груди погойдувалися від подиху, а живіт вабив своєю білизною. Це не був живіт спортсменки або манекенниці, до яких нас привчило телебачення. Ні, це був справжній жіночий живіт, трохи випнутий вперед, навіть круглий тією округлістю, що підкреслює ніжні обриси фігури, що робить тіло м’яким та бажаним і водночас пружним та грайливим, яким і повинно бути жіноче тіло. Круглістю, що готує до подразливості пишних стегон, і обривається між ними густими хащами кучерявого волосся. Великі сідниці надавали постаті силу, приземляючи її та врівноважуючи своєю міццю, а ноги, що твердо тримались за підлогу, пояснювали своєю бездоганною формою, чому їхня власниця так легко рухається.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги